Скачать fb2
Заради майбутнього

Заради майбутнього

Аннотация

    Це збірка різних історій. Більшість написано задовго до виходу книги, найдавніші — ще 2011-го, але три з десяти — «Р61», «Знову і знову» та «Заради майбутнього» — опубліковано вперше. У збірці є все: горор, техно, містика, гостросоціальні та гумористичні оповідання. Не раз упродовж читання у вас паморочитиметься голова від зміни настрою і темпу оповіді. Але зрештою хороша збірка оповідань якраз і має вражати своєю неоднаковістю, інакше це вже буде не збірка, а… Неважливо. Просто перегорніть першу сторінку і почніть.


   
   
    Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
    2019
    ISBN 978-617-12-6427-4 (FB2)
    Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
    Дизайнер обкладинки IvanovITCH
    Електронна версія створена за виданням:
    Кідрук М.
    К38 Заради майбутнього : оповідання / Макс Кідрук. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. — 304 с. : іл.
    ISBN 978-617-12-5961-4
    Це збірка різних історій. Більшість написано задовго до виходу книги, найдавніші — ще 2011-го, але три з десяти — «Р61», «Знову і знову» та «Заради майбутнього» — опубліковано вперше. У збірці є все: горор, техно, містика, гостросоціальні та гумористичні оповідання. Не раз упродовж читання у вас паморочитиметься голова від зміни настрою і темпу оповіді. Але зрештою хороша збірка оповідань якраз і має вражати своєю неоднаковістю, інакше це вже буде не збірка, а…
    Неважливо.
    Просто перегорніть першу сторінку і почніть.
    УДК 821.161.2
    © Макс Кідрук, 2019
    © Depositphotos.com / TTstudio, rabbit75_dep, обкладинка, 2019
    © Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2019
    © Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2019

Передмова автора

    Нечасто доводиться брати до рук книгу з ядерним вибухом на обкладинці, чи не так? Мені-то точно ні — за все життя я зо три такі бачив, не більше. Втім, якщо ви вже її розгорнули, не поспішайте ставити назад на полицю. Ця книга не про ядерну зиму, тотальне винищення людства чи який-небудь інший апокаліпсис. «Заради майбутнього» — це збірка, і впродовж тижнів, поки вигадував, що має бути на її обкладинці, я почувався учасником якого-небудь рок-гурту, який безуспішно ламає голову над обкладинкою неконцептуального альбому. Зрештою я пішов шляхом найменшого опору й вирішив: нехай титульна ілюстрація стосується лише титульного оповідання — «Заради майбутнього», хоча навіть воно не про кінець світу. Чи то пак не зовсім про кінець.
    Одразу попереджаю: історії в цій книжці різні. Ну, тобто реально різні. Більшість написано задовго до виходу книги, найдавніші — ще 2011-го, проте лише три з десяти — «Р61», «Знову і знову» та «Заради майбутнього» — опубліковано вперше. Решта були надруковані в різноманітних колективних збірках і журналах (і щось мені підказує, що мало хто з вас читав їх усі). У збірці є все: горор, техно, містика, гостросоціальні та гумористичні оповідання. Не раз протягом читання у вас паморочитиметься голова від зміни настрою і темпу оповіді. Але зрештою хороша збірка оповідань, на мою думку, якраз і повинна вражати своєю неоднаковістю, інакше це вже буде не збірка, а…
    Неважливо.
    Просто перегорніть першу сторінку і почніть. А я, доки ви читатимете, піду працювати над новим романом.
   
    14 грудня 2018-го, Київ, Україна

Р61

   
    Надзвичайні події П’ятниця, 27 квітня 2018 09:10
    Трагедія під Конотопом: у поліції зробили гучну заяву
    33-річний автор популярних саспенс- і горор-романів Іван Левін із єдиного вцілілого в різанині під Конотопом учора перетворився на головного підозрюваного. У четвер увечері письменника взяли під варту. Дар’я Науменко, речниця Головного управління Національної поліції в місті Києві, підтвердила, що Левін більше не проходить у справі як свідок, йому офіційно оголошено підозру в убивстві 28-річного Тенгіза Тедорадзе, 29-річної Катерини Гаєцької та 31-річної Мирослави Дикун. За словами речниці, напередодні неподалік місця, де в середу вранці патрульні виявили непритомного Левіна, слідчі відшукали знаряддя вбивства — 25-сантиметровий ніж зі слідами крові всіх трьох жертв. Під час дактилоскопічної експертизи встановили наявність на руків’ї останнього серед інших відбитки пальців Левіна, а внаслідок аналізу плям на одязі письменника визначили, що кров належала принаймні двом із трьох загиблих — Тенгізові Тедорадзе та Мирославі Дикун. «Ми поки що не маємо відповідей на всі запитання, зокрема залишається нез’ясованим мотив убивства, та попри це вважаємо, що доказів більш ніж достатньо для утримання Івана Левіна під вартою», — заявила Науменко.
    ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Трьох молодих людей знайдено мертвими в лісі неподалік траси Р61
    Нагадаємо, що потрійне вбивство сталося в ніч із вівторка на середу, 25 квітня, за півкілометра від траси Р61 «Батурин — Конотоп — Суми». У середу зранку 67-річна жителька села Митченки, шукаючи заблукалу худобу, натрапила в лісі на тіла двох жінок і чоловіка, роздягнуті вище пояса та прив’язані вниз головами до стовбурів дерев. Обличчя кожної з жертв було до невпізнання понівечене ножем.
    Патрульні, що прибули на виклик, за півсотні метрів від місця злочину виявили потрощений автомобіль «Daewoo Lanos», який належав Тедорадзе, а в кущах за ним — непритомного й заляпаного кров’ю Івана Левіна. За словами працівника поліції, який побажав залишитися анонімним, після опритомнення письменник узявся дряпати собі обличчя і безперестану кричав, що це він у всьому винен, що їм не слід було заїжджати до лісу.
    ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Загиблі на Сумщині були друзями Левіна, везли письменника на презентацію
    Тенгіз Тедорадзе був уродженцем Конотопа, 2012-го закінчив Конотопський інститут Сумського державного університету за спеціальністю «електронні пристрої та системи», 2013-го переїхав до Києва, на час смерті працював барбером в одному зі столичних барбершопів. Катерина Гаєцька, також уродженка Конотопа, була аспіранткою кафедри філософії мови, порівняльного мовознавства та перекладу Національного педагогічного університету ім. Драгоманова. Три тижні тому Тенгіз Тедорадзе і Катерина Гаєцька одружилися. Мирослава Дикун, уродженка Києва, з 2014-го працювала на кафедрі філософії мови, порівняльного мовознавства та перекладу викладачем, була подругою Катерини Гаєцької.
    За словами менеджерки Івана Левіна Руслани Гранковської, Гаєцька, Дикун і Тедорадзе понад три роки товаришували з письменником. У вівторок, 25 квітня, невдовзі після сьомої, вони вирушили до Конотопа, де ввечері мала відбутися організована Гаєцькою презентація нового роману Левіна «Мармурові пси».
    Родичі та близькі загиблих досі не можуть зрозуміти мотиву вбивства. Просять відгукнутися можливих свідків.
    — Ця дорога… — Левін скоса кинув погляд на Тенгіза, — дивна якась.
    Хлопці стояли на відстані трьох кроків один від одного перед стіною кущів, що починалася метрів за десять від шосе. Тенгіз відливав із карикатурним зосередженням, випнувши підборіддя та повністю сховавши верхню губу під нижньою. Акуратна, наче з мармуру висічена борода навіть тут, удалині від дороги, куди ледве докочувалося жовтаве світло від фар їхнього «ланоса», матово вилискувала.
    — Та ну, — буркнув він.
    — Хіба ні?
    Іван застебнув ширіньку, відступив від кущів і заходився нишпорити кишенями, шукаючи серветки.
    Тенгіз смикнув плечима.
    — Не знаю.
    — Тут темно. — Згадавши, що перед виїздом заштовхав серветки до наплічника, Левін із прикрістю прицмокнув. Потім повернувся обличчям до дороги й узявся крутити правою кистю, розминаючи заніміле передпліччя. — Ну, тобто зовсім немає ліхтарів.
    Якби не блимання аварійних вогнів залишеної на узбіччі машини, хлопці стовбичили б у цілковитій темряві. Тенгіз, продовжуючи поливати кущі, насмішкувато пробубонів:
    — Їх ніколи й не було.
    Левін мотнув головою, відчуваючи легке роздратування через те, що товариш його не розуміє.
    — Я не про те. Подивися: дорога ідеальна — асфальт, розмітка, — відбійники ніби з милом відмивали, і водночас жодного ліхтаря, жодної заправки, жодної зустрічної машини. — Він різко замовк, прислухався і тихо проказав: — Чуєш?
    Тенгіз озирнувся.
    — Що?
    — У тому то й річ, що нічого. Ми начеб останні люди на Землі.
    Вітру не було. Розмірене клацання, що супроводжувало спалахи аварійних вогнів і скидалося на пересмикування затвора, немовби різало на шматки понуру безмовність, що повисла над шосе.
    — Чувак, це просто дорога, — із тією самою легкою насмішкою в голосі мовив Тенгіз. Потім додав серйозніше: — Вона тягнеться до кордону з Росією, далі до Брянська і на Москву. Зараз нею не дуже їздять, сам знаєш, тому…
    — Вона така аж до Конотопа? — Левін махнув рукою на північний схід, туди, де розмиті конуси світла від фар розчинялися в темряві. — Жодної заправки?
    — Вона не тягнеться до самого Конотопа. За Батурином ми повернемо праворуч, а там… — Тенгіз висолопив язика і скривився, наче проковтнув щось кисле, — все те саме, тільки замість асфальту місячний ландшафт.
    Скрипнувши, відчинилися ліві задні дверцята «ланоса», і над дахом автомобіля вималювалася голова Каті.
    — Ви там заснули? — гукнула чорнявка в темряву.
    — Ні, то пан письменник вирішив заодно й похезати! — відгукнувся Тенгіз.
    Левін спробував штурхнути його у плече, проте барбер, який до переїзду в столицю вісім років займався вільною боротьбою, легко ухилився.
    З машини долинув голос Мирослави:
    — Казала, треба було перед Ніжином стати.
    — Твій чоловік жартує! — крикнув Левін. — Ми вже йдемо.
    — Ні, я не жартую!
    — Придурки, — засміялася Катя. — Поїхали вже.
    Хлопці пішли до машини, сіли. Тенгіз дістав із кишені куртки пачку «Winston Blue», витрусив з неї цигарку та вставив до рота. Перед тим як заводити двигун, скоса глипнув у дзеркальце заднього огляду. Катя чекала на чоловíків погляд і, впіймавши його, повільно повела з боку в бік головою:
    — Не в салоні, ти ж знаєш.
    Тенгіз по-театральному драматично зітхнув, заховав цигарку та багатозначно зиркнув на Левіна:
    — До одруження вона такою не була.
    — До одруження хтось обіцяв, що покине, — почулося із заднього сидіння.
    Коли машина рушила, Катя запитала Левіна:
    — Ти ж не ображаєшся, що ми тебе не запросили?
    Тенгіз і Катя розписалися місяць тому, за тиждень до весілля, тоді ж улаштували для найближчих друзів скромну вечірку в «Купідоні», одному з кафе Києва. За два дні до того Левін, Тенгіз і кілька Тенгізових приятелів відгуляли парубочу вечірку в грузинському ресторані «Гаро». Нікого з них на «офіційне» весілля не запросили. Більшість родичів була з Конотопа, тож і Катині, і Тенгізові батьки вирішили святкувати в Конотопі. Вони ж склали перелік гостей — понад двісті осіб, три чверті з яких ні Катя, ні Тенгіз в очі не бачили. Проте останньою краплею стала розмова з тамадою: після того як він виклав погоджений із батьками план святкування, Катя і Тенгіз, навіть не перезирнувшись, усвідомили, що нікого з київських друзів до Конотопа не запрошуватимуть.
    — Анітрохи. Ви ж знаєте, я такого не люблю.
    — Добре, що не любиш, — гмикнув Тенгіз.
    — Але ж усе норм було, так? Бо я щось не бачив фоток.
    Тенгіз мотнув головою так, наче зганяв із лоба комара:
    — Не питай, бро, я тебе прошу, просто не питай.
    — Чому? Що сталося?
    Тенгіз лише чмихнув. Левін почекав кілька секунд, але, не отримавши відповіді, повернувся до Каті.
    — Катастрофа, — закотила очі дівчина.
    — Серйозно?
    — Ну, не так щоб ціла катастрофа, — Тенгіз махнув рукою, — не перебільшуй. Принаймні на початку все більш-менш було, нудно — це так, але нормально. Поки не загорілася Наталя.
    Левін утупився в товариша, сподіваючись, що той усміхнеться, видивляючись звичні насмішкуваті іскорки в очах, але кутики Тенгізових губ навіть не смикнулися. Грузин не відривав похмурого погляду від дороги.
    — Ти зараз жартуєш?
    Тенгіз удруге мотнув головою.
    — Ні.
    Катина двоюрідна сестра Наталя була років на п’ять молодшою за кузину. Після закінчення університету роботу в столиці не знайшла й повернулася до Конотопа, та перед тим Іван раз чи два здибував її в Києві. Дівчина зі шкіри пнулася, щоби Левін, Тенгіз і Катя прийняли її до своєї компанії, проте саме через цю розпачливу нав’язливість ніхто, зокрема й власна сестра, її терпіти не міг.
    — Поясни, що означає «загорілася»? — вигнув брову Левін.
    — Ми під кінець запускали китайські ліхтарики, — замість Тенгіза заговорила Катя. — Знаєш, паперові, ну, червоні такі.
    — Знаю.
    — Усім парам роздали по ліхтарику. Спочатку ми з Тенгізом запустили найбільший, а потім інші почали підпалювати свої. Ідея крута, але на той час тверезими залишалися тільки ми з Тенгізом. Дехто ледве тримався на ногах.
    Тенгіз покосився на Івана:
    — Це було жалюгідно, чувак. Ти не уявляєш.
    Катя продовжила:
    — Ти ж знаєш, каркас ліхтарика треба потримати, ну, щоби вогонь розгорівся, щоби повітря всередині прогрілося, проте чекати ніхто не став, їх почали підкидати непрогрітими, частина відразу склалася, просмалений папір загорівся. Словом, бедлам повний. — Катерина стримано зітхнула. — Наталя була сама, ну, тобто вона вже півроку без хлопця, але сказала, що не пробачить мені, якщо я не дам їй запустити ліхтарика. Язик у неї заплітався, і я дуже сумнівалася, що вона сама впорається. Попросила одного з хлопців допомогти, хоч би потримати, доки вона розпалюватиме, але та дурепа навідріз відмовилася, торочила, що все зробить сама, і… коротше, ми про неї забули. Кілька ліхтариків нарешті злетіли, і я залипла на них. Наталя тим часом розгорнула ліхтар, підпалила пальник, хвилину почекала, доки він розгориться, а тоді вгледіла, що інші вже летять, підняла ту червону хріновину над головою і відпустила.
    Левін мусив прикусити губу, аби не засміятися. Сів упівоберта, щоби краще бачити Катю.
    — Полетіло? — запитав лише для того, щоби випустити із легень повітря і за звуком голосу приховати смішок, який рвався крізь зуби.
    — Ні! — в унісон випалило подружжя. Потім Тенгіз додав: — Мій дружба стояв на сходах ресторану, казав, що збоку це скидалося на те, ніби вона той ліхтар собі на голову натягнула.
    — Дуже попеклася? — Іван спробував надати голосу співчутливої інтонації.
    — У неї на волоссі, мабуть, літр лаку був, — додала Катя. — Спалахнула миттєво.
    — Твою маму. — Левін, ховаючи посмішку, притискав до губів кулак.
    — Це ще півбіди, — прицмокнув Тенгіз. — Замість репетувати та стояти на місці вона зарепетувала й побігла. Гасити не було чим, хтось спочатку мусив заскочити до ресторану по воду, а та притрушена зірвалася й погнала вулицею в інший бік. Тобто, щоб загасити, її спочатку треба було наздогнати.
    — От бляха! — Левін більше не міг стримуватися і розреготався. — І що?
    — Наздогнали, — сказав Тенгіз. — Загасили. Поки я прибіг із пляшкою, її вже виваляли головою в багні.
    — Бля-а-аха! — розтираючи сльози, простогнав Іван. Зиркнувши на Катерину, спробував заспокоїтися: — Я шарю, що вам не до сміху, але, блін, це так…
    — Усе ок. З нею все гаразд, — без особливої теплоти в голосі відзначила Катя. — Обличчя не обгоріло, лише від волосся нічого не лишилося, голова стала схожа на сірникову головку.
    — А мене вкінець добило, коли теща після такого відмовилася закінчувати святкування. — Тенгіз примружився: у темряві далеко попереду щось зблиснуло. — Ти прикинь: усі в шоці, у повітрі запах смаленої курки, Наталя ледь жива з переляку, лице у багнюці, реве, на голові мокрий рушник, примчала швидка, блимають мигалки, а теща, типу, у нас іще коровай не поділений!
    — Усе, змінюємо тему, — замахала головою Катя, — не хочу більше згадувати!
    Кілька секунд вони мовчали, а тоді Тенгіз кинув швидкий погляд через плече на пасажирське сидіння.
    — Міро, ти там заснула?
    — Ні. Слухаю вас.
    Катя й Мирослава не були близькими подругами. Колеги по кафедрі, приятельки, не більше. Утім Мирослава за минулі три роки написала кілька непоганих рецензій на книжки Левіна, двічі допомагала йому з організацією читань у Києві, тож, коли вона, дізнавшись, що Катя з чоловіком везтимуть письменника на презентацію до Конотопа, попросилася поїхати разом із ними, Левін звелів не відмовляти.
    — Розказуй тепер ти, твоя черга, — запропонував Тенгіз. — Щось веселе. Якусь прикольну історію.
    Мирослава зам’ялася.
    — Та-а… не знаю…
    Катя спробувала перевести розмову на інше:
    — Як твоя мама?
    Тиждень тому п’ятдесятидев’ятирічну матір Мирослави поклали до лікарні із запаленням апендикса.
    — Нормально. Все гаразд. Зараз апендикс неінвазивно видаляють, лапароскопом чи щось таке, і вона вже на третій день була вдома. — Мирослава враз затихла, ніби про щось замислилася, а за мить заговорила знову, от тільки голос її змінився, зазвучав напружено й водночас нетвердо, наче у підлітка, що вперше розповідає анекдот перед малознайомою компанією, якій відчайдушно прагне сподобатися. — Хочете історію? Окей. Ми тиждень тому вигнали квартирантів із дачі.
    Мирославині батьки мали у Вишгороді на березі Дніпра земельну ділянку, де ще до приходу до влади Януковичів збудували триповерховий котедж. Три роки тому, коли витрати на опалювання тих хоромів стали непідйомними, вони законсервували третій поверх, а нижні два почали здавати квартирантам. З минулого листопада котедж винаймала багатодітна і страшенно неохайна сім’я переселенців із Донбасу.
    — Це ті, що з-під Єнакієвого? — уточнив Тенгіз.
    — Так. Срач нереальний розвели. Татові урвався терпець. Сказав, що грошей, які вони за півроку заплатили, не вистачить, щоб хату віддраїти, і вигнав їх. То уявіть, вони перед тим, як забратися, наглухо позачиняли всі вікна й відкрутили на повну конфорки газової плити.
    Тенгіз присвиснув.
    — Усе гаразд, — Мирослава змахнула долонею, у півтемряві салону цей жест ніхто, крім Каті, не помітив, — ми вчасно почули запах газу й провітрили, але…
    — Треба було написати заяву в поліцію, — перебив Іван.
    — Ми спершу хотіли, але подумай сам: що з тієї заяви? Ми б однаково не довели, що вони це навмисно. Та й зустрічатися з ними бажання більше не було. — Несмілива і якась трохи дивна посмішка зрушила кутики її губ, і Мирослава додала: — Це не вся історія.
    Відчуваючи, що насувається найцікавіше, Левін викрутив голову та вихилився із сидіння, щоби бачити Мирославу.
    — Ну?
    — У квартирантів була кішка. Не породиста, звичайна дворова. Ми не забороняли тримати її в будинку, але коли приїхали, кішки не було, і ми вирішили, що квартиранти забрали її з собою. — Дівчина тихо кахикнула, потім зітхнула й немовби сховалася за посмішкою. — Виявилося, кішку вони просто покинули — залишили на вулиці. І ще виявилося, що вона була вагітною і розродилася, як я розумію, cаме перед тим, як квартиранти забралися. Це я вже потім здогадалася, бо спочатку ми про кошенят не знали, вони ще надто малі були й не показувалися. Коротше, увечері того дня, коли ми приїхали, кішка прийшла до будинку, взялася тертися об двері й голосно нявкати — просилася досередини. Мій батько прогнав її. Не через те, що не любить котів, просто він досі сердився на тих придурків, що ледь не спалили дачу, й розумів, що в будинку до осені ніхто не житиме. Не було куди її пускати. Зате кішка вирішила, що її вигнали через кошенят. Вона задушила всіх до одного, усіх шістьох, і за півгодини притягла на ґанок. Виклала рядком перед дверима. Типу, дивіться — проблема вирішена, кошенят нема, пустіть мене назад.
    На кілька секунд у салоні запала мовчанка, яка на тлі одноманітного гудіння двигуна здавалася ще більш гнітючою. Тенгіз та Іван крадькома перезирнулися. Іван Левін самими губами зобразив: «Що це за херня?!» Тенгіз стенув плечима — мовляв, напевно, це така прикольна історія, — а тоді промимрив:
    — Ага, окей.
    Левін, сухо прокашлявшись, скоса поглянув на Катю:
    — Нагадай, чого ми не захотіли обговорювати ваше весілля?
    Катя спершу вирішила прикритися самозаглибленим мовчанням, але передумала й удруге кинулася на допомогу приятельці. Нахилившись, попросила Івана:
    — Розкажи про концерт.
    Тенгіз закотив очі:
    — Бля, зараз почнеться.
    У перших числах квітня Іван літав до Берліна, де презентував німецький переклад свого попереднього роману «Голод землі» й заразом відвідав берлінський концерт улюбленого гурту «Iron Maiden». «Мейдени» за тиждень до того саме відкрили черговий світовий тур «Legacy of the Beast». Концерт потішив Левіна, давнього фаната британців, чи не більше за власну презентацію.
    — Ну чого ти! — Катя стукнула коліном у спинку водійського сидіння.
    — Нічого. — Років п’ять тому її чоловік буквально шаленів від електронної музики (ембієнт-хаус, хардкор-техно, індастріал), зараз трохи попустився, та хеві-метал однаково не терпів. Окрім того, Тенгіз не сумнівався, що Левін, розійшовшись, патякатиме про той концерт годинами. — Ти тепер його до ночі не заткнеш.
    — Тенгізе, припини!
    — Згадаєш мої слова о п’ятій ранку, він тоді якраз дійде до середини концерту.
    Катерина обхопила долонями спинку та ще ближче підсунулася до Івана:
    — Не зважай, мені цікаво. Розповідай.
    Левін вдячно кивнув і заговорив:
    — Нереально! Просто нереально! — Очі аж світилися. — Я знав, що вони круті, і, в принципі, усвідомлюю, що слухаю їх уже двадцять років, а тому необ’єктивний, але це було нереально круто! Перша пісня — «Aces High»[2] — про пілотів «Спітфаєрів»[3] у часи Другої світової війни. За хвилину до початку на сцені півтемрява, з боків і в глибині громадиться щось незрозуміле, запнуте чорною тканиною. На тлі грає негучний музон. Виходять двоє чуваків у військовій формі, якийсь час стоять з країв сцени, зрештою беруться стягувати тканину. І під нею декорації — земляні вали, протитанкові їжаки, загородження з колючого дроту. А потім світло гасне. Кількасекундна пауза, і на всю котушку лунає вступ до «Aces High» — усе ще в абсолютній темряві. Народ кричить, усі розуміють, що музиканти вже на сцені, але темно, ніхто їх не бачить. А тоді — бам! — і спалахує світло! Вся сцена наче поле бою! На заднику — грозові хмари. По центру — Брюс Дікінсон[4] у льотній куртці, окулярах і шкіряному льотному шоломі, а над ним розкинув крила «Спітфаєр»! Уявляєте? Бляха, ви можете таке уявити? Реальний «Спітфаєр»! Модель на повну величину!
    Тенгіз висолопив язика, вдавши, ніби його от-от знудить, і закотив очі. І тут несподівано озвалася Мирослава.
    — У мене, до речі, з собою флешка, і на ній має бути «Iron Maiden».
    — Ти слухаєш «Iron Maiden»? — звела брови Катя.
    — Серйозно? — Левін смикнувся, мовби його штрикнули голкою. — Який альбом?
    — Не знаю, я не так щоб фанатка, там, по ходу, купу всього накидано. — Мирослава простягнула йому потертий флеш-диск. — Ось.
    Іван повернувся до Тенгіза:
    — Чувак.
    Той мотнув головою.
    — Ні.
    — Я ж знаю: твоя магнітола читає mp3.
    — Ні. — Грузин зобразив, нібито зриває магнітолу з панелі та викидає у вікно. — Не читає!
    Та Левін уже побачив USB-порт, прилаштував флешку й увімкнув автомагнітолу. На крихітному екрані по центру замерехтів ядуче-зелений напис «READING USB DRIVE». Іван усе ще тримав палець над кнопкою «Play», коли висвітилося нове повідомлення: «ERROR LOADING DISK__»[5].
    — Ти серйозно? — Він звів очі на товариша. — На хіба тут USB-порт, якщо воно не читає?
    Тенгіз посерйознішав і скоса поглянув на магнітолу:
    — Та начебто мусить читати.
    Левін тицьнув пальцем у напис.
    — Але не читає!
    — Може, там не лише музика, — похнюплено припустила Мирослава, — і він через те не читає. Мабуть, не розбере, що й де. — А потім уже зовсім тихо додала: — Мені жаль.
    — Та все гаразд, — відмахнувся Левін.
    Він знову сів упівоберта, лицем до Тенгізової дружини, намірившись повернутися до розповіді про берлінський концерт, але Катя його випередила:
    — У нас же є диски! Там повинен бути Бон Джові.
    Левін вередливо випнув нижню губу.
    — Я не буду розказувати про «Iron Maiden» під Бон Джові.
    — Хай грає на фоні, — наполягала Катя.
    — Ні!
    — Так! — вишкірився Тенгіз. — Діставай із бардачка!
    — Не буду! — Іван демонстративно склав руки на грудях.
    Не відводячи очей від дороги, Тенгіз нахилився, відкинув кришку ладника на ноги Левіну і, понишпоривши рукою в купі мотлоху, витягнув чохол із компакт-дисками. Поклав його на стегно, узяв один із дисків і показав дружині:
    — Цей?
    На матовій тильній поверхні диска стояв підпис синім маркером: «Bon Jovi».
    — Цей.
    — Добре.
    Тенгіз заклав диск у вічко магнітоли, й за мить із колонок залунали перші акорди найшмаркатішої балади всіх часів — «Always».
    — Там лише балади, — немовби перепрошуючи, уточнила Катя.
    Левін закотив очі.
    — Мене зараз знудить.
    — Ну пробач, флешку Міри не читає.
    — Краще вже радіо, — прогудів Левін.
    — Ти серйозно? — прискалив око Тенгіз. — Замість Бон Джові будемо слухати шансон чи попсу?
    — Про «Радіо ROKS» жодного разу не чув, ні?
    — Припиніть, — утрутилася Катя. — Хай грає Бон Джові.
    — Я не хочу «Радіо ROKS», — водночас із дружиною мовив Тенгіз.
    — А я не хочу розказувати про концерт «Мейденів» під стогнання Бон Джові.
    Тенгіз подарував товаришеві слизьку посмішку:
    — Яка прикрість!
    — Припиніть! — повторила Катя. — Базікала базарні! Вас послухаєш, то почнеш думати, що люди пішли не від мавп, а від папуг.
    — Добре, — чи то жартома, чи то серйозно погодився Левін. — Я замовкаю.
    Кілька секунд вони німували. Коли Бон Джові дійшов до першого приспіву, озвався Тенгіз:
    — Не те щоб мені дуже хотілося дослухати до кінця історію про концерт «Айрон Мейден», але це, — він кивнув на магнітолу, — трохи підхарює. Ще одна така балада, і я тупо засну за кермом.
    — Добре, хай буде радіо, — погодилася Катя.
    — Міро? — для годиться поцікавився Тенгіз.
    — Я теж за радіо, — підтакнула дівчина.
    Левін утопив кнопку викидання диска та перемкнувся на радіо. Насичений білий шум заглушив шарудіння коліс, що протискалося крізь шибки машини. Іван примружився й повів пальцем уздовж магнітоли.
    — Де тут пошук станцій?
    Тенгіз, не дивлячись, намацав потрібну кнопку, білий шум немовби запульсував, а на екрані по центру магнітоли замиготіли цифри — програма пошуку радіостанцій перебирала частоти FM-діапазону. За десять секунд мерехтіння цифр тричі припинялося, проте щоразу сигнал виявлявся надто слабким, крізь тріскотіння завад ледве пробивалося нерозбірливе, зім’яте пищання, і за мить пошук запускався знову.
    Левін невдоволено прокоментував:
    — Нічого не знаходить.
    — Та хрін його знає, — сказав Тенгіз. — Мабуть, ми в такій дупі, де нічого не ловить.
    — Ага.
    Іван намірився щось додати, проте не встиг розтулити рота. Пошук зупинився на позначці 89,7 МГц. Білий шум вирівнявся, після чого повéрх нього почав розпливатися дивний протяжний звук, схожий на той, із яким різкий вітер розмітає дощові краплі над пустельною дорогою. Час від часу крізь те хвилеподібне завивання проривався схожий на постогнування заіржавілих завіс скрип, що його супроводжував слабкий посвист — немовби з герметичного приміщення виходило застояне повітря. Усе ще з роззявленим ротом Іван Левін уявив старезний, розкваслий на спеці дерев’яний будинок, у якому, шарпаючи розбухлі від вологи двері, гуляють протяги.
    Катя вихилилася з-за спинки водійського крісла та захриплим голосом запитала:
    — Що це таке?
    — Що саме? — Тенгіз відірвався від дороги та в дзеркальці заднього огляду зустрівся очима з дружиною.
    — Ти, блін, не чуєш?
    Він чув.
    — Вимикати? — із несподіваною поквапливістю запропонував Левін. — Я вимикаю його.
    Тенгіз не відповів, лише міцніше стиснув губи. Іван сприйняв мовчанку за знак згоди, проте щойно потягнувся вимкнути магнітолу, як звук, що линув із динаміків, змінився. Пальці письменника прокреслили в повітрі незрозумілу фігуру й застигли за сантиметр від кнопки вимкнення. Білий шум стишився до ледь вловного фону, із надр якого вихоплювалися крики. Абсолютно точно людські крики. Лячні. Наче з когось живцем видирали нутрощі. Не те щоб Левін коли-небудь чув, як кричить людина, з якої живцем видирають кишки, однак…
    — Звідки це? — випалила Мирослава.
    Їй ніхто не відповів. Тенгіз промимрив:
    — Це, по-твоєму, краще за Бон Джові?
    Левін проігнорував його.
    — Може, це просто початок… е-е… однієї з пісень, — він закусив губу, — не знаю… Еліса Купера?
    — Це ти у мене питаєш? — крізь зуби процідив Тенгіз. — Я на твоїх патлачах не знаюся.
    Крики не припинялися, навпаки — лише посилювалися.
    — Звідки це? — повторила запитання Мирослава. — Це з радіо? Чи десь іззовні?
    Іван Левін спершу припав до вікна праворуч від себе, але майже відразу відсахнувся, так ніби боявся, що з темряви понад дорогою на нього щось кинеться. На вікна навалювалася непроглядна пітьма.
    — Зменши звук, — наказав Тенгіз. — Не вимикай, просто приглуши.
    Левін послухався. Покрутив регулятор, і надсадне, розпачливе волання стало майже нечутним скиглінням.
    — Це точно з радіо, — сказав він.
    — Та ну його! Якась херня! — Тенгіз потягнувся до вимикача, проте Левін неочікувано для самого себе перехопив його руку.
    — Почекай…
    — Ти чого?
    — Почекай, кажу. — Морщачи лоба, Левін утупився в Тенгіза. Впродовж кількох секунд він роздивлявся товариша так, наче намагався розколупати поглядом його голову.
    — Ввімкніть іншу станцію, — попросила Катя. — Будь ласка.
    Іван відпустив Тенгізову руку, проте змінювати частоту не став. Пальці лівої руки застигли за сантиметр від магнітоли, він ніби грів їх на невидимому вогні.
    Шум завад до того моменту цілковито щез. Натомість із динаміків залунав дитячий плач упереміш із гортанним, анітрохи не дитячим підвиванням.
    — Що це, блядь, таке? — Вчепившись у кермо, Тенгіз спершу озирнувся на дівчат, після чого перевів погляд на Левіна. Ніхто не відповів, і хлопець продовжив: — Я серйозно! Якийсь радіолюбитель транслює дитяче рюмсання і… і… — він не міг дібрати слово, — оце завивання?
    — Це не рюмсання, — сказала Мирослава.
    — Блін, дякую, що сказала! — вигукнув Тенгіз. — Що б ми без тебе робили!
    — Це може бути… — Левін почав пояснювати, проте затих на півслові, коли на задньому тлі розквітли глухі стогони.
    — Може бути що? — озвалася Катя.
    Письменник торкнувся зморщок на чолі, провів по них пальцями:
    — Я колись читав про магнітне поле Юпітера. Воно в тисячі разів сильніше за магнітне поле Землі, найпотужніше серед усіх планет Сонячної системи, й іноді, типу, проривається до нас, провокуючи всілякі аномалії. Я бачив на YouTube відеоролики, де показано, як воно звучить, і це реально кріпі, щось схоже на…
    — Магнітне поле не звучить, — перебив Тенгіз. — І не в тисячі разів, а лише в десять.
    — У тисячі!
    — Та пофіг. Однаково звук — це коливання в пружному середовищі, магнітне поле не може звучати.
    — Я знаю! — Левін розсердився. — Не присікуйся! Я мав на увазі, ну, як би воно звучало, якби магнітні коливання перетворити на звукові.
    — Ти хочеш сказати, це з Юпітера? — звів брову Тенгіз.
    — Воно посилюється, — вклинилася Катя.
    Крики та плач стали виразнішими. Тенгіз замотав головою:
    — Це ніякий не Юпітер.
    — А що тоді?
    — Не знаю. Чувак, це не радіозавади, там хтось стогне так, наче просратися не може. — Тенгіз не припиняв мотати головою. — І мені це не подобається.
    Він нахилився до керма, вгризаючись очима в темряву, що виповзала зусібіч і лещатами стискала кволі конуси світла від фар.
    — Це просто радіо, — не надто впевнено заперечив Левін.
    Раптом Катя заволала:
    — ЗНА-А-А-К!!!
    Від несподіванки Тенгіз та Іван підстрибнули.
    — Господи, не горлай так! — гаркнув Тенгіз. — Я ледь у штани не наклав!
    — Ми проскочили поворот! — Катя вказувала пальцем на щось, що залишилося позаду машини.
    Тенгіз збавив швидкість і кинув погляд назад, проте, певна річ, нічого не побачив.
    — Що, справді?
    — Так! — обурилася дружина. Вона різко випростала руку, немовби вистреливши долонею в бік магнітоли. — І вимкніть це! Приберіть це верещання!
    Хворобливе постогнування та виття відступили на другий план, зате дитячий плач і рюмсання залунали так чітко й гучно, що тепер здавалося, ніби дитина їде разом із ними.
    Тенгіз запитально глипнув на Левіна.
    — Ти щось бачив?
    Іван стенув плечима. Замість нього відповіла Мирослава:
    — Там був великий знак: прямо — на Глухів і Ніжин, праворуч — на Суми та Конотоп.
    — Блядь! — вилаявся Тенгіз. — Таки проморгали.
    — Я ж тобі казала! — гарячкувала Катя. — І вируби нарешті радіо! Скільки можна просити?!
    — Не кричи! — вишкірився Тенгіз. — Зараз буде місце для розвороту. — Він згорбився так, що підборіддя нависло просто над кермом, і мружився, видивляючись у темряві дорожні знаки.
    — Ви чуєте? — Левін коротко, наче диригент, який наказує оркестру затихнути, змахнув рукою.
    Дівчата повернули голови. Хлопець застиг — шкіра над переніссям зібгалася у складки — і показував пальцем на магнітолу.
    — Воно затихає. Саме по собі.
    — Ні, — поквапилася заперечити Катя, проте помилилася: загальна гучність спадала, але з’явилися сухе електричне потріскування та шипіння, котрі, плавно наростаючи, затирали моторошне хлипання та плач.
    — Затихає, — пошепки, так начебто боявся, що звук його голосу може розбудити щось лихе, повторив Іван. — Ми ніби віддаляємося від нього.
    — Ага, — повільно кивнув Тенгіз.
    — Не агакай, — долинув іззаду голос Каті, — за дорогою стеж.
    — Стежу, — почав пригальмовувати. — Он розворот.
    — Зачекай! — Левін поклав руку на плече товариша. — Можеш проїхати далі?
    — Навіщо?
    — Проїдь іще трохи.
    Тенгіз напружився.
    — Не розумію.
    — Не розвертайся. — Левін озирнувся на дівчат на задньому сидінні, а тоді втупився в магнітолу з таким виглядом, ніби волів пропалити в ній поглядом дірку, і пробурмотів: — Ми ж нікуди не поспішаємо, так?
    — Що ти надумав? — у голосі водія проступило роздратування. «Ланос» наближався до призначеного для маневру місця, проте Тенгіз не квапився займати крайню ліву смугу.
    — Просто їдь, — тоном людини, цілковито певної того, що робить, повторив Левін.
    Тенгіз із шумом випустив повітря крізь ніздрі, плавно натиснув на педаль газу, й автомобіль, набираючи швидкість, проминув розворот.
    Чверть хвилини в салоні панувала мовчанка. Над машиною, як і раніше, брилою висіла пітьма. Радіо роздратовано плювалося й шипіло.
    Першою не витримала Мирослава:
    — Ну?
    — Виття стишується, — не підвищуючи голосу, сказав Левін. — А завади навпаки наростають.
    Білий шум відновився, сухе тріскотіння приглушувало й немовби пом’якшувало моторошні крики.
    — І що?
    Левін не відповів. Очі приклеїлися до табло по центру магнітоли. На екрані досі світилася частота 89,7 FM. Левін вдивлявся в цифри так прискіпливо, аж вони зрештою відбилися на його сітківках.
    Наступний розворот був за кілометр. Коли світло фар вихопило з темряви синій знак із вигнутою на 180° стрілкою, Тенгіз ледь чутно зауважив:
    — Наступний поворот.
    На той час крики вже майже не пробивалися крізь тріскотіння радіозавад. Іван кивнув:
    — Так, можеш розвертатися.
    Тенгіз увімкнув покажчик лівого повороту, акуратно вирулив до місця розвороту, переконався, що на зустрічній смузі порожньо, і швидко розвернувся.
    — І що це було? — поглянув на Левіна.
    — Зараз побачимо.
    — Вимкніть це довбане радіо, — заблагала Катя.
    — Ні, — Левін мотнув головою. — Не треба.
    Тенгіз невдоволено насупився, проте нічого не сказав. Машина набирала швидкість, праві колеса прогуркотіли по невеликій виямці, і за мить по тому хлопець раптом збагнув: крики, що кілька секунд тому повністю стихли, поволі повертаються. Мирослава з Катею принишкли — також здогадалися. Що ближче вони добиралися до перехрестя обіч Батурина, то дужчали стогони, які лунали на 89,7 мегагерцах.
    — Вони ж майже зникли, — тепер уже й Тенгіз зашепотів.
    Левін лише покивав. Його товариш пригальмував перед перехрестям. Праворуч ішла новенька дорога на Батурин. Ліворуч повз давно занедбану заправку пірнала в похмурі ліси стара роздовбана асфальтівка на Конотоп.
    Тенгіз викрутив кермо ліворуч і, майже не скинувши швидкість, з’їхав з траси. У світлі фар із пітьми виринув крихітний дорожній знак, і хлопець, просто щоб не мовчати й хоч на мить прогнати з голови страхітливі стогони, промовив:
    — Ер-шістдесят-один.
    Рівний асфальт закінчився, і гуркіт із-під коліс зім’яв його слова в нерозбірливу грудку.
    — Що? — перепитала Катя.
    — Дорога Р61, — пояснив Тенгіз.
    — Воно повернулося. — Іван тицьнув пальцем у магнітолу. — Чуєте? Як раніше!
    Завади час від часу проскакували, проте затихали. Із розташованих обабіч панелі приладів динаміків линуло завивання вітру, незрозуміле шарудіння, подібне до шурхоту дрібного піску під важкими черевиками, віддалені безутішні стогони та дитячий (чи радше схожий на дитячий, бо в тому неспинному схлипуванні було щось до скрипу зубовного потворне) плач. Якоїсь миті звуки набрали сили й стали рельєфними, заледве не відчутними на дотик.
    — По-моєму, тепер іще гучніше, — додала Мирослава.
    — Навіщо це? — Катя, як і Левін, не відривала очей від магнітоли. — Навіщо комусь таке транслювати?
    — Слухай, — Тенгіз збавив швидкість і повернув голову до Івана, — якщо ти його не вимкнеш, я тебе, на хрін, висаджу.
    — Почекайте. — Левін підняв вказівного пальця. — Знову затихає.
    Упродовж півхвилини всі четверо дослухалися. Звуки справді затихали. Іван Левін щось видивлявся в чорноті за вікном, а потім різко повернувся ліворуч і попросив:
    — Зупинись.
    — Ти чого? — насторожилася Катя.
    — Де зупинитися? — не зрозумів Тенгіз.
    — Просто пригальмуй, — Левін показав на узбіччя, — будь-де.
    Тенгіз пригальмував, якийсь час вишукував потрібне місце, після чого скотився з асфальтового полотна, ввімкнув «аварійку» та зупинився. Двигун не глушив.
    — І що? — Йому на груди неначе почепили гирю, такий важкий був погляд.
    — Треба повернутися.
    — Куди повернутися? — звів брови Тенгіз.
    — Назад, — Левін кивнув у той бік, звідки вони приїхали, — на півкілометра десь. Я дещо бачив.
    — Що ти бачив? — Тенгіз зазирав просто Іванові в очі.
    — Не знаю, — Левін тер пальцями лоба, немовби розгладжуючи зморшки, — може, здалося. Я дещо помітив. Але не впевнений. Послухай: поїхали назад, це півкілометра, не більше, там, де звук був найгучнішим. Я погляну, якщо нічого не побачу — ми вирубаємо радіо, розвертаємося й женемо до самого Конотопа.
    Тенгіз кинув погляд назад, у пітьму за машиною, яку плямувало мідним світлом блимання задніх аварійних ліхтарів, ковзнув ним по обличчю дружини — у півтемряві салону Катя інтенсивно, заперечуючи, мотала головою, — а тоді перевів на Левіна.
    — Добре.
    Дівчина сердито цикнула, проте Тенгіз не зважав. Розвернувшись, неквапом повів автомобіль назад, у напрямку Батурина. Виття вкотре почало наростати. Левін, витягнувши шию, повз профіль товариша прикипів очима до дрімучих заростів із протилежного краю роздовбаної асфальтівки.
    Коли крики та стогони сягнули піку, Іван змахнув рукою.
    — Ставай. Це тут.
    Дивлячись убік, Тенгіз повернув кермо праворуч і плавно натиснув на гальма. Під колесами заскрипіли дрібні камінці, «ланос» став, і, доки хтось устиг зреагувати, Левін розчахнув дверцята й вискочив у чорноту.
    Мирослава зойкнула так, ніби хтось затопив їй кулаком у груди.
    — Він здурів? — Катя вирячила очі. — Що він робить? — поторсала чоловіка за плече. — Зупини його! Скажи, хай повертається!
    — Тобі треба, сама кажи. — Тенгіз також нервувався.
    — Ви два дебіли, — просичала Катя. — Пасивний і активний дебіли!
    Левін перетнув дорогу і, склавши руки на грудях, закрокував уздовж узбіччя. Його маслакувату, ледь згорблену фігуру було добре видно у світлі фар. Віддалившись на два десятки кроків, хлопець зупинився та нахилився, роздивляючись щось… ні, не під собою… радше в лісі попереду. За мить він випростався, підтюпцем повернувся до машини і з розбігу заскочив досередини. Захряснув дверцята, кілька секунд віддихувався, а тоді випалив:
    — Там дорога. Ґрунтовка. Непогано роз’їжджена.
    — Щоб я здох, — прошепотів Тенгіз, — це якась херня.
    Стогони та плач і далі рвалися з динаміків.
    — Далеко звідси до Конотопа? — пробелькотіла Катя.
    — Кілометрів двадцять… двадцять два, напевно, — відповів Тенгіз.
    Левін її начебто не чув.
    — Глянемо, що там? — зиркнув на Тенгіза.
    Дівчата в один голос вигукнули:
    — Ні!
    — На хріна? — до непізнаваності сплющеним голосом запитав Тенгіз.
    — Я не зовсім розумію, як працює радіопеленгація, але, по-моєму, таким чином ми наблизимося до джерела сигналу. Ну, тобто до того, хто транслює все це лайно.
    — На хріна? — повторив Тенгіз.
    — Подивимося, з’ясуємо, де це, а тоді викличемо поліцію.
    — І що ти їм скажеш?
    — Скажемо, якийсь ідіот без ліцензії забиває радіоефір усяким мотлохом.
    — Чувак, я не жартую: на хріна це тобі?
    — Я письменник, — Іван легенько постукав вказівним і середнім пальцями по магнітолі, — а це — хороша історія.
    — Ти серйозно?
    Левін, випнувши підборіддя, покивав.
    — Я заробляю історіями на життя.
    Тенгіз замовк, замислено туплячись у побілілі кісточки на кисті, якою стискав кермо. Іван легенько штурхнув його ліктем:
    — Чого зблід? — потім передражнив, невміло зімітувавши голос товариша: — Чувак, це ж просто дорога!
    — Не. Тре. Ба, — по складах прошепотіла Катя.
    Однак Тенгіз лише збуджено чмихнув, ударив по зчепленню й викрутив кермо. «Ланос» перетнув дві заасфальтовані смуги і, плавно гойднувшись, сповз на ґрунтовку.
    — Тенгізе, поверни назад, — наказала Катя. — Негайно!
    Об днище шкрябнув пеньок, і Мирослава скрикнула.
    — Тенгізе!!! — зарепетувала Катя.
    — Та заткніться вже!
    Він угризався очима в дорогу. Фари вихоплювали з темноти вузький печероподібний коридор. З обох боків до них тягнулися загрозливими тінями дерева, голі крони яких перепліталися, ховаючи нічне небо. Низько обвисле гілляччя час від часу терлось об дах автомобіля.
    — Воно затихає, — чи то спитав, чи то ствердив Тенгіз.
    — Ні, це я прикручую звук, — мовив Левін. — Навпаки наростає. — Письменник тримав пальці на регуляторі гучності й повільно прокручував його проти годинникової стрілки, компенсуючи збільшення інтенсивності звуку. — Ми рухаємося в бік зростання.
    Мирослава неспокійно крутилася, повсякчас озиралася назад, немовби закарбовуючи напрям, куди бігти, раптом щось станеться. За кількасот метрів від асфальтівки, коли гілля почало шкребтися не лише об дах, а й об борти машини, праве переднє колесо влетіло у притрушену опалим листям багнисту виямку, і «ланос» забуксував. Тенгізові довелося кілька разів газонути, щоб вивести машину з пастки.
    — Тенгізе, це якесь божевілля, — сухим від страху голосом прошелестіла Мирослава, — забираймося звідси.
    Тенгіз якийсь час не відповідав, а тоді промимрив:
    — Задом не виїдемо. Треба місце, де розвернутися. Тут надто тісно.
    — Добре, — Мирослава вчепилася пальцями у спинку пасажирського сидіння і заговорила з поспіхом, ковтаючи склади, — шукай місце для розвороту та їдь назад. Чуєш мене? Я не розумію, навіщо ми приперлися сюди посеред ночі. А що, як проб’ємо колесо? Або ще що-небудь станеться? Ми ж навіть на допомогу не покличемо. Я вже не бачу дороги, навіть не знаю, де вона, і я не можу більше…
    Мирослава все ще продовжувала белькотати (несвідомо кривлячись, коли з динаміків вихоплювався особливо лячний крик), коли з темряви ліворуч долинув здушений шепіт Катерини:
    — Що це?.. Отам…
    Голі скелети дерев раптом розступилися, і Тенгіз Тедорадзе, зойкнувши, вгатив по гальмах. Машина дзьобнула носом, і якби не ремінь безпеки, Іван Левін пробив би головою лобове скло. Невидимі пасма гіркого, в’їдливого смороду полізли до салону. Наступної миті оглушливий Катин крик розірвав ніч на клапті:
    — БЛЯ-А-А-А!
    Метрів за десять попереду дорога обривалася, світло фар впиралось у стіну верболозу, і там, у кущах, ледь прикритий гіллям, стояв закаляний землею малюк у подертому брудному одязі. Холодно роздивлявся машину з темряви. Скаламучений світлом туман сягав трохи вище його колін.
    Учепившись руками в кермо, Тенгіз раз за разом намагався ковтнути, проте йому ніяк не вдавалося, і він лише кавкав — геть як людина, яка вдавилася й от-от почне задихатися: борлак смикався вниз, проте щоразу зупинявся, немовби наштовхуючись на невидиму перешкоду.
    — Що це?.. — Від шаленого пульсу в Левіна замерехтіло в очах. — Бля, звідки цей вилупок? Що він тут робить?!
    Вузьке та блискуче листя верболозу сколихнулося, і худорлява постать, по-зміїному смикнувши головою, ступила крок уперед. Малюк вийшов із кущів на світло, постояв, а тоді повільно рушив до машини. У жовтому сяйві фар його обличчя нагадувало позбавлену рис маску. Засохла, ніби воском натерта шкіра туго обтягувала вилиці. Брудне волосся стирчало навсібіч.
    Катя запхинькала. Мирослава втягнула носом повітря і заливисто заверещала. Невідомо, що їх шокувало більше: той факт, що щонайбільше семирічний хлопчак, на губах якого грала неприємна котяча посмішка, стискав у долоні довжелезного ножа із вигнутим лезом, чи повна відсутність у хлопця очей — на місці очних яблук зяяли похмурі, схожі на чорнильні плями заглибини.
    — Чувак, назад! — Левін силкувався перекричати вереск Мирослави; його голос вирвався з-під контролю і тремтів. — Це якась йобана підстава — здавай назад!
    Тенгіз виплюнув із горлянки щось нечленороздільне, кілька разів отупіло лупонув по гальмах, зрештою отямився, ввімкнув задню передачу й затопив до упору педаль газу, проте машина не зрушила з місця. Хай як сильно він натискав на педаль, дросель не спрацьовував, оберти двигуна не зростали.
    — Що за херня?! — заволав Тенгіз.
    — Назад! Валимо звідси! — надривався Левін. — Якого хріна ти стоїш?!
    — НЕ МОЖУ!!!
    Мирослава вичавила з легень рештки повітря і, кавкнувши, принишкла. Тієї самої миті радіо замовкло, панель приладів «ланоса» згасла, а двигун заглух, і наступна Левінова фраза провалилася в застояне болото мертвотної тиші:
    — Тобто ти не можеш?
    Хлопчак уже стримів перед капотом.
    А потім тріснуло лобове скло…

Знову і знову

1
    Лі вже півроку не готувала, і останнім часом Ярик дедалі частіше міркував про те, що почувається у власній кухні не так, як раніше. Наче чужий. Він довго зважував, у чому річ, і зрештою вирішив, що проблема в запахах, яких не вистачає. Колись охайна білосніжна кухонька тепер пахла спустошеністю. І сьогодні чомусь це відчуття було особливо сильним.
    Ярик сів на табурет, уперся тім’ям у стіну й із-під напівопущених повік стежив за тріпотливим полум’ям над конфорками. За вікном вулиця вмивалася тихим дощем. Чоловік дивився, як мерехтливі смуги теплого повітря здіймаються над немитою плитою, і чекав, що закипить першим: молоко в емальованій каструльці чи вода в чайникові з чорним днищем і замацаною ручкою.
    Лілія ще спала. Зазвичай дружина очунювала після денного сну невдовзі по четвертій, тож Ярик починав кип’ятити молоко за п’ять до четвертої, щоби до того, як Лі прокинеться, воно вже вистигло. Лілія обожнювала молоко з медом, але вже понад рік не могла пити гарячого.
    Нагріваючись, металевий чайник спершу тихо потріскував, потім узявся невдоволено шипіти, і десь у проміжку між першим та другим з-за стіни долинув кволий голос:
    — Ти повернувся?..
    Ярик сіпнувся. Прокинулася. Скосив очі на годинник — хвилина до четвертої, Лі проспала менше як дві години. Щодня все менше й менше. Останніми ночами вона взагалі ниділа без сну, лише вдаючи, що дрімає, аби не засмучувати його.
    Чоловік підвівся, вийшов із кухні, обережно прочинив двері та зазирнув до кімнати.
    — Прокинулася?
    — Так.
    У ніздрі вдарив міцний застояний запах. «Провітрити б», — подумав Ярик, але Лі не дозволяла. Не через те, що боялася протягів, просто не хотіла. Чоловік раз чи двічі відчиняв кватирку, доки вона спала, проте після пробудження Лілія сердилася, наказувала зачинити, а під кінець узагалі заборонила наближатися до вікна. Ярик не розумів, що після того, як його дружина ослабла так, що вже не могла виходити на вулицю, її дратував сам запах свіжого повітря.
    — Розбудив? — Чоловік намагався всміхатися, проте кутики губ уперто з’їжджали донизу.
    — Ні. Я не чула, як ти заходив.
    — Добре. Я готую молоко.
    — А чай собі?
    — І собі чай. Як завжди.
    — Добре.
    Приглушене шипіння плавно змінилося свистом.
    — Вода закипіла. — Ярик кивнув у бік кухні. — Я зараз.
    Він заскочив до кухні, метнувся до плити, проте застиг за крок від неї, немовби наштовхнувшись на невидиму перешкоду. Чайник продовжував надриватися від свисту, проте Ярик дивився не на нього, а на каструлю з молоком, відчуваючи, як на очах закипають сльози. Молоко зсілося — в облупленій каструльці шумно клекотіла брудно-біла грудкувата суміш.
    — Сука… — крізь зуби процідив чоловік.
    Він тричі перепитував, чи молоко сьогоднішнє. Наголошував, що купує для хворої дружини, вона не любить магазинного, і тому він згоден переплатити, аби молоко було свіжим. Продавчиня на ринку — охайна жіночка у простенькому пальті з, як йому тоді здалося, добрими очима — запевнила, що так, свіже, свіжішого просто бути не може, не вранішнє, а надоєне після обіду, вона щойно з потяга.
    — Довбана сука. — Він прикусив губу, щоб не розкричатися.
    Із кімнати долинув голос Лілії: напевно, запитала, чи все гаразд, бо чайник усе ще заходився свистом, але Ярик нічого не чув. Тремтячими руками він узяв рушник, стягнув каструлю з плити й одним махом вилив молоко назад до літрової банки.
    Тонке скло, сухо скрипнувши, тріснуло.
    — Блядь!
    Ярик аж зубами клацнув від злості, а потім застиг, чекаючи, що банка розколеться і грудкувата молочна каша розіллється стільницею, проте скло витримало. Не зводячи очей з тріщини, чоловік поспіхом дістав із шафи іншу банку, відкрутив гарячий кран, виждав, поки вода стече, і підставив банку під струмінь. Коли скло нагрілося, перелив до неї молоко, а тріснуту вкинув до смітника. І лише після того погасив вогонь під чайником.
    — Що трапилося? — безперестану повторювала Лі. — Що трапилося?
    Ярик почув шарудіння ковдри, яка сповзла на підлогу, і здогадався, що дружина намагається підвестися. Він удруге, цього разу до крові, прикусив губу. Погляд туманило слізьми. Чоловік потрусив головою, навпомацки відшукав пластикову кришку, накрив нею банку, безшумно вийшов до коридору, похапцем, наче злодій, надягнув куртку, взув кросівки і, притиснувши банку до грудей, вилетів із квартири.
2
    Вологий асфальт понуро вилискував після дощу.
    Ярик підтюпцем перетнув проспект і, тулячи банку до грудей, навпростець через калюжі заквапився до ринку. В голові немовби гуло тисячоградусне полум’я, тієї миті чоловік був ладен віддати півжиття, аби жінка була на місці. На перехресті Мазепи та Полуботка він повернув ліворуч і на ходу почав думати, що їй казатиме. Щось образливе. Огидне. Щось таке, щоби принизити, морально її розчавити.
    Утім, що більше Ярик наближався до ринку, то дужче розпухала колюча грудка в горлі, і коли, проминувши пожежну станцію, він побачив жінку, яка впарила йому скисле молоко, горло сперло так, що чоловік ледве не задихнувся.
    На перехресті Полуботка та Сагайдачного Ярик кілька секунд постояв, стискаючи й розтискаючи кулаки, потім перебіг дорогу та попрямував до неї. Тепер уже повільно, не поспішаючи, ніби звір, що підкрадається до жертви. Коли до торговки залишалося кроків двадцять, Ярик відтулив банку від грудей і поніс перед собою, обережно, наче дивовижну магічну кулю чи, радше, ємність із нітрогліцерином, яка от-от вибухне. Всередині бовталася мутнувата рідина.
    Саме тоді, коли він випростав руки, жінка його й помітила. Вона стояла під кривим жерстяним навісом, продукти на продаж — молоко у пластикових пляшках, сир та овочі — лежали на обтягнутій целофаном фанері біля її ніг. На вигляд — років п’ятдесят, точно не більше за п’ятдесят п’ять. Охайне сіре пальто, в’язана шапка. Обличчя порцелянової ляльки. Якби не засмальцьована ганчір’яна сумка для грошей і рукавиці зі зрізаними пальцями, була б викапана вчителька молодших класів.
    Ярик зупинився за крок від навісу. Хотів вишкіритися, та не наважився: повіки знову набрякли вологою, і він боявся, що найменший порух лицьових м’язів струсить сльози на щоки. Жінка мовчала. Сірі очі з-під коротких, неначе обпалених вій сторожко промацували Ярикове лице.
    — Ти… — захрипів він, — ти…
    Вона не опустила погляду.
    — Я ж казав, це для дружини, я…
    Після згадки про Лі його несподівано прорвало. Сльози просто ринули з очей, і за секунду чоловік мав такий вигляд, наче хтось хлюпнув йому в обличчя водою.
    Жінка мовчки полізла до сумки по гроші, проте Ярик того не побачив. Він хотів присоромити її, а натомість розпустив нюні й тепер сам паленів од сорому. Він схлипнув, зіщулився і вперся поглядом у банку. А потім хтось немовби вгатив йому кулаком у груди: чоловік голосно кавкнув, підніс банку над головою та щосили торохнув нею об асфальт.
    Банка із дзенькотом розлетілася, уламки, шурхочучи, сипонули навсібіч. Під ногами у Ярика розпливлася біла каша, схожа на ляпку чийогось блювотиння. Наступної миті його обліпили недобрі нашорошені погляди. Дівчина, що проходила неподалік, сахнулася, наче від прокаженого. Невисока, зовсім літня продавчиня, що займала місце далі під навісом, завбачливо відступила на тротуар, тицьнула в нього пальцем і смачно вилаялася.
    І тільки жінка, що продала скисле молоко, нічого не сказала. Стояла й не рухалася, начеб із воску відлита, не наважуючись витягти руку з сумки із грошима.
    Задихаючись від люті й огиди до самого себе, Ярик розвернувся й побіг геть.
3
    Лі, склавши руки, сиділа на дивані. Чекала на нього.
    Ярик шумно ввалився до квартири, роззувся, кинув куртку на підлогу, пройшов до кімнати, сів на ліжко поруч із дружиною. Лілія піднесла худющу руку, геть як воронячу лапу, та провела пальцями по його волоссю над скронями.
    — Пробач, — хрипнув він.
    — Ну чого ти? — Лі кволо всміхнулася. — Всяке буває. — Вона розуміла все без слів.
    — Хотів, щоби було свіже. Тричі перепитував…
    — Ш-ш-ш… — На ще одну усмішку сил не вистачило, тож вона просто дивилася на нього тихими беззахисними очима. — Купи магазинного.
    — Добре. Так. Так і зроблю. Просто віддихаюся.
    — Дрібниці.
    — Знаю. Куплю магазинного. Зараз збігаю.
    Він підвівся, проте зам’явся, згадавши, що не забрав у торговки гроші. А мав би. Гроші в нього вже майже скінчилися.
    Лі немовби прочитала чоловікові думки.
    — Більше немає грошей, так?
    Удруге за тиждень Ярик помітив, що дружина ховається від світла в його тіні, нібито боїться, що воно її обпече. Чи забруднить.
    — Ні. Гроші є.
    Він усміхнувся, проте ввести дружину в оману не вдалося. Лі завжди відрізняла його звичайну усмішку від тієї, коли всміхався лише рот, а очі залишалися сумними.
    Жінка опустила голову.
    — Я надто довго прожила, так?
    Ярик здригнувся, ніби від ляпасу. До горла підкотила нудота.
    — Господи, Лі! Не кажи такого! — Він став на коліно, взяв її за руки; шкіра на долонях вже не здавалася, а справді була прозорою. — У нас є гроші. Не переймайся, я… — Ярик замовк. Лі однаково знала, що чоловік уже понад рік не брався за камеру. — Піду до супермаркету, куплю молока. І щось на вечерю. Добре?
    Жінка кивнула.
    Ярик вийшов з під’їзду й повільно поплівся до «ЕКО-маркету». Над головою перехрещувалися дроти із неначе нанизаними на них птахами. У калюжах відбивалося похмуре небо. Було холодно. Похнюпившись, він зупинився над однією з калюж. Звідти, неначе з каламутного дзеркала, у нього тупилося власне відображення, оточене німбом із сіро-чорних хмар. І тоді Ярик подумав, що Лі, хай як це жорстоко прозвучить, насправді мала рацію: вона прожила набагато довше, ніж він розраховував.
    Пухлину виявили три роки тому. Гліобластома. Найбільш агресивна пухлина мозку. Почалося з того, що Лі не могла звестися на ноги впродовж перших хвилин після пробудження. Прокидалася, підхоплювалася з ліжка і тут-таки, наче підкошена, падала на підлогу. Не щодня, але щоразу на лівий бік. За хвилину-дві розходжувалася, і далі впродовж дня почувалася цілком нормально. Спершу це було трохи смішно, проте за місяць ранкові падіння почастішали, і Лі звернулася до лікаря. На першій же томографії побачили величезну, завбільшки з кулак, пухлину в правій півкулі її мозку.
    Прогноз був невтішним. Пухлина виявилася неоперабельною, онколог сказала, що навіть за умови агресивного лікування Лі протягне не більше ніж п’ятнадцять місяців, та оскільки без лікування їй не давали навіть трьох, Ярик переконав дружину боротися. І не дарма. Організм Лі добре зреагував на темозоломід[6], і за півроку виснажлива радіотерапія та постійне вливання в кров убивчого коктейлю з темозоломіду, цисплатину й доксорубіцину повністю знищили пухлину.
    Ніхто, звісно, не тішив себе ілюзіями — хіміотерапія прибрала пухлину, але не ракові клітини. Лікарка попередила і Ярика, і Лілію, що лікування є паліативним, сучасна медицина не знає, як позбутися гліобластоми, й пухлина так чи так повернеться. Ярикові було начхати, він заліз у борги, та найважливіше — вони відвоювали у смерті майже рік.
    Пухлина повернулася через півтора року. Насправді головний біль і смертельна втома з’явилися раніше, просто Лі як могла довго не говорила про них чоловікові.
    Після обстеження, що виявило рецидив, Ярик змусив дружину погодитися на новий курс терапії. Він до останнього сподівався, що вдасться обдурити смерть удруге, проте цього разу чутливість ракових клітин до темозоломіду й інших протипухлинних препаратів знизилася, пухлина продовжувала рости, і півроку тому лікування припинили.
    Насправді Ярикове життя почало розвалюватися задовго до рецидиву, просто розвалювалося воно так повільно, що він іще майже рік цього не помічав.
    Ярик працював весільним фотографом, і коли Лі захворіла, вирішив не відмовлятися від замовлень — для лікування були потрібні гроші, але проблема полягала в тому, що успішність весільного фотографа значною мірою залежить від його вміння порозумітися з людьми, яких фотографує, а Ярик, бачачи, як на очах марніє його дружина, безповоротно втратив здатність лестити та загравати. Він злився на людей. Не міг дивитися, як хтось радіє й розважається тоді, коли його дружина лежить під крапельницею, що крапля за краплею вливає в її тіло смертельну отруту, добре розуміючи, що ця отрута не допомагає, а лише відтягує неминуче. За півтора року замовники відпали самі по собі. Коли в Лі стався рецидив, Ярик уже місяць не мав роботи. Ніякої роботи взагалі.
    Потім, після припинення лікування, лікарка дала Лі щонайбільше три місяці. Втім, вони минули, за ними минули ще три, Лі перестала їсти тверду їжу, майже не спала вночі, пила щодень більше знеболювальних, але не помирала.
    У Ярика тим часом закінчилися гроші. Друзі більше не відповідали на його дзвінки, жоден із банків не погоджувався надати йому кошти в кредит, однак чоловік не панікував і не ремствував. Він видер дружину з лап смерті на довгі три роки, а отже, воно було того варте. Дорогою із супермаркету він лише зважував, що першим продати, і зрештою зупинився на одній зі своїх найстаріших фотокамер — «Canon 700d» з кітовим об’єктивом[7].
4
    Борха чекав на неї біля входу до парку Педральбес. Злата побачила хлопця, щойно завернула на проспект Діагональ. Він стискав під пахвою продовгуватий паперовий пакет коричневого кольору, а вільною рукою махав їй. Злата підійшла, вони обійнялися.
    — Маєш чудовий вигляд, — сяйнув білосніжними зубами іспанець.
    — Ти також! — стримано всміхнулася у відповідь дівчина. — Вибач, що потурбувала.
    — Усе гаразд.
    — Якби знала, що до вильоту буде чотири години, купила б сама.
    — Кажу ж, мені неважко. — Борха відгорнув верхню частину пакета, показавши темне горлечко винної пляшки. — Вона?
    — Вона!
    — Тримай, — передав пакунок Златі.
    — Двадцять євро, так?
    — Ага.
    Злата взяла пляшку та простягнула хлопцеві блакитну двадцятиєврову банкноту. Борха, зіжмакавши, сховав купюру до кишені, а тоді кивнув на припаркований неподалік мопед.
    — Я не поспішаю, якщо хочеш, можу підкинути до аеропорту.
    — Дякую, але мушу спершу зібратися, забрати речі з готелю.
    Вони попрощалися, і Борха, з третьої спроби завівши дирчик, поїхав. Злата поклала пляшку до сумки (горлечко по-зрадницьки вистромлювалося назовні), розвернулася і закрокувала до готелю. Пляшку вона купувала для батька, тож, завернувши на вулицю Джона Мейнарда Кейнса, несподівано захотіла йому зателефонувати. Дівчина дістала телефон, набрала номер.
    — Тату, привіт!
    Із динаміка спершу долинуло скрипуче покашлювання, ніби хтось грався іржавою завісою, а потім почулася хрипка відповідь:
    — Привіт.
    Злата була пізньою дитиною. Дуже пізньою. Її матері було сорок п’ять, а батькові щойно виповнилося п’ятдесят сім, коли вона народилася.
    — Як ти? — запитала дівчина.
    — Мені вісімдесят три, все хріново, я скоро помру.
    Попри те що батько її не бачив, Злата закотила очі. Так, йому справді вісімдесят три, а вона досі не звикла до його жовчної іронії та по-юнацьки пласких жартів.
    — Жартую, звісно, — бадьористо крекнув він. — Усе добре. Поїв, посрав, захотів покурити, півгодини шукав, куди поклав цигарки, але зрештою згадав, що років двадцять тому кинув. Як завжди, коротше. Що в тебе?
    — Я вже звільнилася.
    У Барселоні Злата брала участь у конференції з проблем стійкого розвитку, що проходила на базі UPC, Каталонського політехнічного університету.
    — І як пройшло?
    — Гарно.
    — Барселоною гуляла?
    — Ні, па. Багато роботи було.
    — О, тебе що, на цепу тримали?
    — Ні, але я не могла піти. Було дуже цікаво. Ми говорити про те, як зменшити вміст токсичних відходів у зливних водах великих міст, ну і як узагалі побудувати систему водопостачання сучасного міста, щоби вона якнайменше шкодила екосистемі.
    — Начхати на твої екосистеми, — пробурчав старий, — я однаково незабаром відкинуся.
    — Тату!
    — Ну а що, ні? Скільки мені ще цю волину тягнути? До сотні? Боже збав! — Він удавано сердито гмикнув, а тоді, старанно імітуючи улесливість, мовив: — Розкажи краще, що привезеш мені з Іспанії.
    Злата заусміхалася.
    — Я дещо купила.
    — Казала ж, ніби тебе нікуди не випускали, — голос став скрадливо-зацікавленим.
    Дівчина задерла підборіддя і примружилася, підставляючи обличчя сонцю. Батьків баритон уже давно не лився й не жебонів, як раніше, утім він не втратив уміння обгортати її словами, невідь-яким чином підживлюючи й оновлюючи. Незмінно насмішкуватий, хрипкий голос немовби накладав невидимі шви на найдрібніші подряпини, що залишало по собі життя.
    — Попросила знайомого іспанця купити.
    — І що? Він купив?
    — Купив.
    — Глушман чортів! — прогорлав батько в трубку. — Я питаю, що він купив?
    Злата розсміялася.
    — Не скажу.
    — Я можу здохнути, поки ти повернешся. Це ж, бляха, чотири години летіти!
    — Тату…
    — І потім ти до кінця своїх днів мучитимешся через те, що я врізав дуба, так і не дізнавшись, що ти мені привезла.
    — Господи, тату! Добре! Добре, я розповім, тільки припини ці розмови про смерть!
    — Ну то що це?
    — Пляшка «Capmo Arriba».
    — О-о-о… — Схоже, їй вдалося його здивувати. — Ти пам’ятаєш?.. — пробурмотів він.
    — Звісно.
    Старий зашморгав.
    — Ти що, плачеш? — вражено запитала Злата.
    — Та ну! Якась херня до носа влізла! — Утім, вона знала, що це не так. Іще раз шморгнувши, батько замріяно мовив: — Ми з твоєю мамкою колись розпивали її на пляжі… на цьому… як його?.. От бісова старість! Я бачу той клятий пляж перед очима, наче зараз на ньому стою, але не можу пригадати назву!
    — Нова Ікарія, — підказала Злата.
    — Та-а-ак, точно… — задоволено прогудів він. — Нова Ікарія. В саму лише назву закохаєшся. І там ще пісок такий, дрібний-дрібний… І чистий.
    Кілька секунд обоє мовчали. Потім батько діловито поцікавився:
    — Коли летиш?
    — Виліт за п’ять до сьомої.
    — Набереш, як сядете в Борисполі.
    — Ти вже, мабуть, спатимеш.
    — Яке спатиму? Ти новини дивишся? Я останній раз нормально спав іще за Ющенка. Набереш, коротше. Я чекатиму.
    — Добре.
    Злата дійшла до готелю. Речей багато не мала, тому спакувалася швидко, спустилася на рецепцію і попросила викликати таксі до аеропорту Ель-Прат.
    Машина з’явилася за три хвилини. Таксист допоміг завантажити сумку в багажник, запопадливо відчинив дверцята, та перед тим, як сісти, Злата затрималася та кілька секунд — щось зважувала. Зрештою звела погляд на водія.
    — Ми можемо перед аеропортом заскочити на Нову Ікарію? Я знаю, це гак, але якщо вам не важко…
    — Platja de la Nova Icària? — уточнив таксист.
    — Так, будь ласка.
    Водій ледь помітно кивнув:
    — Як скажете.
    І вони поїхали.
    На пляжі — порожньому за такої погоди — Злата вилила воду з пластикової пляшки, яку захопила з номера, відійшла подалі від брукованої доріжки, туди, де вже майже не виднілося слідів, і, присівши, набрала у пляшку піску. Таксист, звісивши руку з вікна, мовчки спостерігав за нею.
5
    Рейс 3068 авіакомпанії «Ryanair» приземлився в Борисполі за двадцять до півночі. Злата, ще навіть не вийшовши з літака, зателефонувала батькові, проте він не відповідав. Подумки дорахувавши до десяти, вона скинула виклик. Вирішила, що тато, мабуть, таки заснув.
    Дівчина швидко проминула паспортний контроль, забрала сумку з багажного конвеєра, взяла таксі й о пів на першу вже була вдома.
    Значно пізніше вона згадуватиме, що сумка на коліщатках, з якою літала до Європи впродовж останніх років, іще в митній зоні Борисполя видалася легшою, ніж на реєстрації в Барселоні, проте хвилюватися Злата почала, лише переступивши поріг квартири. Знімаючи взуття, вона несподівано помітила, що на одному з бігунків застібки-блискавки не вистачає язичка. Не роздягаючись, дівчина затягла сумку до спальні, розчахнула її й застигла. Сумку абсолютно точно відкривали. Одяг і папери, які вона так старанно поскладала в барселонському готелі, було хаотично перемішано. Злата схилилася над сумкою, встромила досередини руку, проте відразу, наче обпечену, відсмикнула її.
    — Зараза!
    Весь одяг був у піску.
    «Відкрутилася кришечка», — перше, що проскочило в голові. Злата подумки вилаяла себе, хоча тут-таки пригадала, як ретельно закручувала пляшку з піском, сідаючи в таксі. Хай як метеляло сумкою в польоті чи на багажному конвеєрі, кришка не могла сама по собі відкрутитися.
    І тут до неї дійшло. Спершу лише здогадка, що обдала нутрощі холодом. Злата вдруге нахилилася, дістала з сумки кілька течок із паперами, здмухнула з них пісок, а тоді взялася гарячково промацувати одяг.
    — Ні, — здогадка переросла у певність. — Бляха, ні!
    Пляшки з вином не було. Дорогá двадцятиєврова «Capmo Arriba» зникла.
    Злата відчула під одягом пластикову пляшку з піском. Витягла її. Пластмасова кришечка була на місці, міцно закручена, от тільки піску всередині виявилося вполовину менше, ніж до вильоту.
    Пластмасова кришечка на місці.
    Упродовж кількох секунд Злата тупо витріщалася на напівпорожню пляшку. Потім іще раз, хоча вже не так ретельно, промацала одяг. А тоді сіла й розплакалася.
    Її мама померла у травні 2015-го, і за наступні три роки Злата неабияк зблизилася з батьком. Тобто вони й раніше були близькі, просто після материної смерті дівчина напрочуд чітко усвідомила, що й батькові не так багато залишилося. Власне, за ці роки вона майже ні з ким, окрім батька, не спілкувалася. Не вистачало часу. Та й бажання особливого не було. Саме через те Злата так хотіла привезти татове улюблене іспанське вино, їй навіть снилося, як вони розпивають його за вечерею, і говорять про маму, і згадують, як разом їздили на відпочинок до Європи, поки ще мама була жива, а тепер…
    Вантажники в Борисполі обнишпорили її сумку, поцупили вино, а натрапивши на пляшку з піском, вирішили ще й позбиткуватися: відкрутили кришечку й висипали половину піску просто в сумку. А потім кришку закрутили.
    Злата взяла до рук пару джинсів, розгорнула їх. Усе було в піску. Він понабивався в кишені, в усі складки та шви. І одяг, і сумку тепер не відчистити, доведеться викидати.
    — Худоба, — процідила вона. Ну чому? Чому чи не щоразу, повертаючись до цієї країни, вона зазнає приниження?
    Озвався мобільний. Не дивлячись на екран, дівчина приклала телефон до вуха й розпачливо викрикнула:
    — Алло!
    — Оу, ти чого?
    Батько.
    «Чорт», — Злата хутко втягнула шмарклі й витерла сльози (і знову — так ніби він міг її бачити), та вже було пізно.
    — Чого плачеш?
    — Усе гаразд, — голос зрадливо тремтів.
    — Не все гаразд, я ще не зовсім без клепки: якщо жінка плаче о першій ночі, то не може бути все гаразд.
    Злата спробувала змінити тему:
    — Я розбудила тебе.
    — Ні, ти мене не розбудила, я сам прокинувся. Не чув, як ти телефонувала. А тепер не викаблучуйся, кажи, що сталося.
    — Вино… — Вона не стрималась і розридалася.
    — Що? — сердився старий. — Кажи, що сталось! Пляшка розбилася?
    — Ні.
    — То що тоді?
    — Його вкрали, — крізь схлипи витиснула Злата. — У Борисполі. Вантажники.
    Батько зітхнув:
    — Мала, та годі тобі. Це просто вино.
    — Це не просто вино! — Злата рвучко вдихнула, намірившись одним махом викласти все, що думає: — Я стільки мріяла про те, як привезу його! Я стільки… — проте не змогла, похлинулася.
    — Я б їх повбивав, — проскрипів батько, — але… ну справді, Злато… це лише вино. — Він помовчав і додав: — Приходь у неділю на лазанью.
    — Прийду.
    — Обіцяєш?
    — Так, тату. Я прийду…
    Утім вона не прийшла. Наступного ранку директор представництва ООН в Україні запросив Злату на конференцію, присвячену цілям стійкого розвитку, і дівчина у вихідні готувала доповідь.
    А в понеділок її батька не стало.
    Лікар сказав: помер уві сні. Без болю, без мук, просто заснув і не прокинувся.
6
    Третя ночі. Ярик дочекався, коли Лі провалилася в сон, нечутно встав із ліжка, захопив з підлоги ноут і навшпиньки прокрався до кухні.
    Світло вмикати не став. Відкривши ноутбук, установив найнижчу яскравість екрана, потім зайшов на olx.ua, замість реєструватися авторизувався через акаунт на Facebook і вже за хвилину друкував оголошення:
    Продаю фотокамеру «Canon 700D» з кітовим об’єктивом 18—55 мм. Бонус — пульт дистанційного керування. Ціна — 9000 грн. Торг.
    Фотографії камери він заготував заздалегідь і тепер лише завантажив на сайт.
    Опублікувавши оголошення, чоловік хвилин п’ять безцільно блукав сайтом. Ярик розумів, що навряд чи хтось відповідатиме йому о третій ночі, проте спати не хотілося, тож він переглядав інші такі оголошення, аж поки заснув, притулившись головою до стіни.
    Прокинувся о шостій ранку. Продерши очі, здивовано роззирнувся, але потім, натрапивши поглядом на ноутбук, усе пригадав. Кілька секунд посидів, тоді важко підвівся, розім’яв занімілу шию й навшпиньки підступив до кімнатних дверей. Прислухався. Лілія ще спала. Повернувшись до кухні, засів за ноутбук.
    У квартирі було холодно. Хотілося чогось гарячого, проте Ярик не наважився запалювати плиту, щоб не будити дружину. Натомість вивів ноутбук з режиму сну й несподівано побачив у вбудованому в OLX месенджері вхідне повідомлення. Клацнувши мишею, став читати.
    Слава 05:26
    Перепрошую, що турбую так рано. Це стосовно вашого оголошення. Цікавить ваш фотоапарат canon 700d 18-55mm. Готовий його купити, але за умови, якщо відправите сьогодні. Це терміново. Зв’яжіться зі мною, коли зможете.
    Ярик зайшов на OLX-профіль покупця. Зареєстрований з 2014-го. Потім повернувся до чату й відписав:
    Ярик 06:13
    Доброго ранку. Можу надіслати сьогодні.
    Покупець відгукнувся миттєво, так наче чекав за комп’ютером:
    Слава 06:13
    Ви не спите? Можна зателефонувати?
    Ярик скоса перевів погляд на годинник у правому нижньому куті екрана, перевірив, чи на телефоні вимкнено звук, і відписав:
    Ярик 06:13
    Так.
    Екран смартфона ожив майже відразу. Чоловік на секунду затримав погляд на номері, а тоді, затуливши рота долонею, відповів:
    — Алло.
    — Це Славік, стосовно фотоапарата.
    — Так, я слухаю.
    Ярик говорив упівголоса, і покупець збентежено уточнив:
    — Усе гаразд? Я не заважаю?
    — Ні, ні, слухаю вас.
    — Ще раз вибачте, що так рано. Мені подобається ваша камера, але хочу запитати, ви з якого міста її відправлятимете?
    — З Рівного.
    — Чудово! Я з Житомира, а фотоапарат для батька. Він сьогодні приїжджає з Анголи.
    — З Анголи? — не зрозумів Ярик.
    — Так, він там перекладачем працює. Батько лише на один день і мріє про камеру. Якщо відправите сьогодні, я її беру. Якщо не зможете, тоді я не купуватиму, бо батько завтра ввечері вже повертається назад.
    — Надішлю сьогодні, — сказав Ярик.
    — Чудово! Житомир, «Нова пошта» № 3, Фоменко Святослав Юрійович. Мій номер вам висвітився.
    — Так.
    Обоє на кілька секунд замовкли, немовби не знаючи, що говорити. Ярик спробував завершити розмову:
    — Тоді-і…
    — У вас там написано «торг», — долинуло з динаміка.
    — Так, але…
    — Я розумію, що мені терміново й усяке таке, але, може, трохи скинули б?
    Ярик насупився. Розмова невідь-чому не подобалася, виникало бажання якнайшвидше її завершити.
    — Не знаю, я…
    — Гривень п’ятсот, — тиснув Слава. — Ну?
    — Добре.
    — Тоді вісім п’ятсот, так? За «Canon 700D» з кітовим об’єктивом?
    Гроші втрачати не хотілося, і Ярик раптом дещо вигадав:
    — Так, вісім п’ятсот, — погодився, проте тут-таки додав: — Але тоді без бонусів.
    — Це як?
    — Якщо ви наполягаєте на знижці, пульт я залишаю собі.
    Без камери той пульт йому ні до чого, втім Ярик вирішив ризикнути. І не прогадав. Після нетривалої паузи покупець озвався:
    — Добре. Не знаю, чи треба буде пульт батькові, але нехай. Надсилайте з ним.
    — Тоді ціна — дев’ять тисяч, — відкарбував Ярик.
    — Так, — скрипнувши невдоволенням у голосі, погодився Слава, — дев’ять тисяч гривень.
    — Святослав Фоменко, Житомир, третє відділення?
    — Так.
    — Накладений платіж?
    — Так.
    — Сьогодні до обіду надішлю, — і Ярик скинув виклик.
    Попри неприємний осад від розмови, чоловік відчув радість, що камеру вдалося так швидко продати. Він зберіг у контактах номер Фоменка й одразу після того почув тихе шарудіння в кімнаті. Чоловік пройшов із кухні до кімнати і, помалу прочинивши двері, зазирнув досередини. Дружина прокинулася.
    — Уже ранок?
    — Так, — сказав він. — Відкинути штори?
    — Не треба. — Лі прибрала передпліччя від очей, однак затуманений погляд ковзав стіною понад Яриковою головою, і чоловік збагнув, що дружина його не бачить. — Я ще трохи полежу.
    — Звісно. Зробити тобі щось? Хочеш теплого молока? Чаю?
    — Ні, я просто полежу.
    — Добре. — На неї було боляче дивитися. Жмутки пушку на тім’ї та скронях, що залишилися після останньої хіміотерапії, більше нагадували плісняву, а не волосся. — Піду поснідаю.
    Вона мовчки покивала.
    Ярик повернувся на кухню, проте снідати не став. Підступив до вікна, притулився лобом до шибки і, закусивши губу, спостерігав, як край неба наливається блідо-сірим кольором.
7
    Слава Фоменко зателефонував трохи більше ніж за годину. Ярик перед тим, як відповісти, секунд п’ять тупився в телефон і супився.
    — Слухаю.
    — Доброго ранку ще раз! Це знову Славік стосовно камери. Ви ще не відправляли посилку?
    Ярик звів очі на годинник — щойно перевалило за восьму — й спохмурнів. Хотів відповісти щось ущипливе — голос співрозмовника не знати чому викликав відразу, проте стримався.
    — Більшість відділень працює з дев’ятої, я ще не виходив.
    — Чудово! — зрадів Слава. — Бо я тут дещо вичитав.
    — Що?
    — «Нова пошта» стягує за грошовий переказ аж чотири відсотки. А чотири відсотки з дев’яти тисяч гривень — це… це…
    Ярик швидко порахував у голові:
    — Триста шістдесят гривень.
    — Так і є. І це або я маю переплатити, або ви недоотримаєте. Розумієте?
    Ярик замислено мовчав. Слава, витримавши паузу, правив далі:
    — Я не платитиму, ви й так відмовилися зробити знижку, але, здається, і вам ці гроші зайвими не будуть. Так? — Ярик усе ще німував, тож голос у слухавці сухо повторив: — Так же?
    Триста шістдесят гривень — невеликі гроші, проте в Ярика на той момент усього залишалося не більше від двохсот п’ятдесяти.
    — Не будуть, — неохоче погодився він.
    — Я можу перекинути вам гроші на картку, — сказав Слава, — але…
    — Але що?
    — Звідки мені знати, що це не кидалово?
    Ярик забув зачинити двері, затхлий запах зі спальні поволі проникав до кухні.
    — Нізвідки.
    Запах застрягнув у носоглотці, і в голову полізли думки про зруйнований хворобою мозок дружини.
    — Зробімо так: ви надішлете фотоапарат на моє ім’я, але під час оформлення вкажете якийсь «лівий», невідомий мені номер телефону, і платіж поставите невеликий, наприклад, п’ятсот гривень. Далі стежитимете за відправленням на сайті «Нової пошти», і коли воно прибуде на відділення в Житомирі, скинете мені скрін, замалювавши номер накладної. Я тоді знатиму, що ви мене не обманули, камера прийшла, перерахую вісім п’ятсот вам на картку, а ви мені скинете есемескою номер накладної. І ніхто не переплачуватиме за переказ.
    Крім запаху, до свідомості просочився ще й кволий голос Лі. Вона щось запитувала, і Ярик почав хапати ротом повітря, розриваючись між телефоном і звуками, що долинали з кімнати.
    — Ну то як? — напосідав Слава. — Такий варіант улаштовує?
    Зі спальні почувся надсадний кашель, наче Лі щось застрягло в горлі.
    — Я н-н… не знаю. Мені треба подумати.
    Немає часу. Потрібно йти до дружини.
    — Вам відомі моє ім’я та прізвище. Я вас не обманюю. І я не зможу забрати посилку, не маючи номера накладної.
    Знову голос із кімнати. У Яриковій голові немовби заметалися вогняні пасма.
    — Добре, — випалив він.
    — Раптом що ви зможете скасувати відправлення, і мені його просто не віддадуть.
    — Гаразд, я згоден!
    — Окей! Тоді чекатиму завтра на скрін.
    Ярик розірвав зв’язок і кинувся до спальні.
8
    Перед тим як відправити фотоапарат, Ярик усе ж поцікавився у працівниці «Нової пошти», чи може адресат забрати посилку, не надавши ні есемес про її надходження, ні номера накладної. Операторка запевнила, що це неможливо, і Ярик оформив посилку: отримувач — Святослав Фоменко, накладений платіж — п’ятсот гривень, як номер одержувача вказавши мобільний дружини.
    Вийшовши з відділення, він одразу надрукував покупцеві текстове повідомлення:
    Камеру надіслав. Сказали, буде у вас завтра. Повернення коштів — 500 грн. На цю картку 5363 5423 0802 7135 скидатимете решту — 8500 грн.
    Відповідь надійшла за півхвилини:
    Що це за цифри? Залишок?
    Ярик зупинився, насупився і взявся роздратовано набирати у відповідь: «Це номер картки Приватбанку, на яку вам треба скинути 8500 грн.», але за мить Слава Фоменко сам зателефонував. Перепросив, що відразу не здогадався, від кого отримав повідомлення, після чого запевнив, що все гаразд: номер картки він занотував і завтра впродовж дня чекатиме на скрін.
    Ярик не встиг нічого сказати. У динаміку клацнуло, і дзвінок обірвався.
9
    Він мав цілий день, аби скасувати відправлення, проте Лі тієї ночі взагалі не спала, чоловік біля неї не склепив очей і на ранок був як причмелений. Тиша кіркою затверднула довкола нього, і він мусив напружуватися, щоби зрушувати з місця навіть найлегші думки.
    Ще з десятої ранку Ярик постійно перезавантажував сторінку на сайті «Нової пошти» з інформацією про відправлення. Посилка прибула на третє відділення в Житомирі о 13:00. Тоді він зробив, як домовлялися: відсканував сторінку, замалював номер накладної й надіслав скан через Viber замовнику. Той повідомлення прочитав, але нічого не відписував.
    О пів на другу Ярик зателефонував покупцеві. Слава спершу не відповідав, зрештою прийняв виклик і заклопотано пробелькотів, що так, так, усе пам’ятає, батько щойно приїхав, за півгодини будуть гроші.
    Півгодини спливло — і нічого.
    Ярик сходив на ринок, на останні гроші накупив продуктів, повернувся додому й узявся раз за разом оновлювати сторінку на своєму акаунті у «Приват24». Гроші не надходили. За кілька хвилин до четвертої він знову зателефонував Славі Фоменку — виклик пішов, але ніхто не відповідав.
    О пів на п’яту Ярик облишив «Приват24» і перемкнувся на сайт «Нової пошти». Відкрив розділ «Відстежити/Оплатити», ввів номер накладної, а потому майже щохвилини натискав «Перезавантажити сторінку». О 17:38, після чи не сотого перезавантаження, статус посилки несподівано змінився із «Відправлення прибуло» на «Відправлення отримано».
    У Ярика завмерло серце. Як?
    Чоловік щойно потягнувся до смартфона, як той тут-таки оглушливо завібрував. Телефонував Фоменко. Ярик прийняв виклик.
    — Ми відправили гроші, — тон був різкий, наїжачений. — Чому ви не надсилаєте номер накладної?
    Від такого натиску Ярик розгубився.
    — Я… Ні, ні, чекайте.
    — Ми з батьком на «Новій пошті», гроші вже давно мали прийти. Кажіть ТТН!
    — Почекайте. — Не прибираючи телефон від вуха, чоловік перемкнувся на вкладку з «Приват24» й оновив її. Кілька секунд, поки сторінка перезавантажувалася, він іще тішив себе надією, що це непорозуміння, але потім… Ярику стало важко дихати. — Нічого не прийшло!
    Співрозмовник перейшов на «ти» й заговорив підкреслено грубо:
    — Чувак, ти взагалі припух?! Ти що, мене кинути хочеш? Сука, я тобі щойно скинув вісім п’ятсот, давай жени накладну!
    Ярик затремтів, пекуча хвиля жару піднялася з грудей і затопила обличчя. Він розтулив рота, але поки зважував, що сказати, телефон біля його вуха коротко завібрував, сповістивши про надходження текстового повідомлення.
    — Почекайте, — повторив він. — Мені прийшло есемес. Я зараз…
    Він відсмикнув телефон і втупився в екран.
    +38 050 339 4682
    З термінала iBox № 4288 Вам прислали 8500 UAH. Час відправлення — 17:17. Подробиці на www.ibox.ua.
    Вони його геть за ідіота мають? Звичайний МТС-номер, ні балансу по картці, нічого.
    Руки затремтіли так, що літери та цифри попливли перед очима.
    І про що, чорт забирай, узагалі йдеться? Яка накладна? Посилку вже забрали!
    Ярик приклав телефон назад і здушеним голосом промовив:
    — Це есемес не від банку.
    — Як це не від банку? — надривався голос у слухавці. — Як це, блядь, не від банку?! Козляра довбаний, я тебе зарию нахер, повертай бабки або давай накладну!
    Ярик повільно опустив руку. Голос у смартфоні продовжував плюватися погрозами. Чоловік утупився в екран із таким виразом, наче стискав у кулаці змію й намагався збагнути, звідки вона взялася. Лють спіраллю закручувалася в грудях.
    Він засопів биком і уявив, як скручує зап’ястя кривдника пластиковими хомутами, як прив’язує його до крісла, а потім одну за одною просвердлює електродрилем дірки в його колінних чашечках… Зрештою сигнал обірвався, і тиша каменем повисла на Яриковій шиї.
    Чоловік сів за ноутбук, зайшов на www.ibox.ua, налитими кров’ю очима проглянув сайт, спробував пошукати термінал за номером 4288, але, певна річ, нічого не виявив. Такого термінала не існувало.
    І тоді Ярик розм’як. Обхопив голову руками й застогнав, коли раптом телефон задзижчав знову. Чоловік сіпнувся і скосив погляд. Не Фоменко, ні. Телефонували з невідомого номера. Тремтячими, наче в алкоголіка, руками натиснув «Відповісти».
    — Доброго дня, — сухий незнайомий голос, погана дикція, зате виразний російський акцент, — мене звати Іван, я представник служби безпеки Приватбанку. Чи очікуєте ви на транзакцію?
    — Що? — Ярик не встиг навіть здивуватися — лють знову застрибнула в голову. Він не хотів, але розумів, що мусить відповідати, мусить зачепитися за них, і прохрипів: — Так, очікую. — Слова доводилося немовби з корінням видирати з горла.
    — Треба зафіксувати дані. З вашою карткою були якісь проблеми. Вам треба вказати номер картки.
    Погляд заслало гарячим туманом. Ярик прохрипів:
    — Як ви забрали посилку?
    — Яка посилка…
    — Де ви взяли номер накладної? Хтось із вас працює вантажником на відділенні? Чи ви заплатили вантажнику, щоби він підглянув ТТН?
    Пауза. Співрозмовник, який, вочевидь, не був ані Іваном, ані представником служби безпеки Приватбанку, виявився ще й нікудишнім актором. Поквапливим і дещо ображеним голосом він продзявкав:
    — То ви будете підтверджувати переказ?
    — Ні.
    І на тому все, дзвінки припинилися. У кухні знову запала тиша.
10
    Наступного ранку Ярикові надійшло від «Нової пошти» есемес про те, що на п’ятому відділенні міста Рівного він може отримати п’ятсот гривень. Переборовши огиду, чоловік одягнувся та поплентався по гроші.
    О чверть по одинадцятій, коли Ярик, затиснувши в долоні п’ять стогривневих папірців, повернувся додому, Лі вже не дихала. Чоловік мовчки відтягнув важкі штори — світло, що залило кімнату, на секунду оглушило його, — потім розчахнув кватирку навстіж, впустивши до кімнати прохолодне повітря, а тоді сів поруч із дружиною, що згорнулася калачиком на ліжку, і довго сидів, мружачись на запорошене світло та прислухаючись до тихої пульсації крові у вухах.
    Намагався не торкатися захололого тіла й уявляв, нібито Лі просто заснула.
11
    Минуло два тижні після похорону.
    Злата зійшла з брукованої доріжки і, загрібаючи кросівками мокрий пісок, побрела до води. Погода стояла кепська. Ворожий вітер плювався в її обличчя бризками, прибій пінився та сердито шипів. Далеко на сході злива вже батожила скляні хмарочоси, проте в цій частині Нової Ікарії дощу поки що не було. Як і людей.
    Упродовж перших шести днів після батькового похорону Злата ні з ким не спілкувалася. Не заходила в соцмережі, вимкнула телефон, із квартири вибралася лиш одного разу, щоби купити поїсти. На сьомий день дівчина зателефонувала колезі з університету й попередила, що її не буде ще принаймні протягом тижня. Восьмого дня вона на трохи ввімкнула ноутбук, придбала квиток на найближчий рейс до Барселони й уже через чотири дні, у п’ятницю, літаком «Ryanair» полетіла до столиці Каталонії.
    Дівчина підступила аж до лінії прибою, присіла навпочіпки, а тоді вперлася колінами в пісок. Джинси на колінах потемніли від вологи, проте Злата не зважала. Якийсь час, ледь розгойдуючись під натиском вітру, вона розглядала відображення хмар у каламутному дзеркалі води. Зрештою скинула наплічник, видобула з нього куплену напередодні пляшку «Campo Arriba», поставила її між колінами та сфокусувала погляд на темному склі.
    Мабуть, хвилин п’ять Злата сиділа й не рухалася, втупившись у пляшку так, наче те вино було водночас і найдорожчою, і найогиднішою річчю з усього, із чим вона будь-коли стикалася. Біль помалу затихав, одначе після нього нічого не лишалося. Злата відвела погляд і стрепенулася, тільки коли великі краплі м’яко застукали по піску довкола. Сталева поверхня води вкрилася тисячами дрібних цяток.
    Злата скулилася й натягнула на голову капюшон. Потім дістала з кишені двадцятимілілітровий шприц із голкою, заготовлений іще в готелі. Легенько збовтала і придивилася до його вмісту. Всередині була мутнувата рідина із зависсю дрібних білуватих частинок — розчин надзвичайно отруйного триоксиду миш’яку.
    Відколупнувши крихітний шматок пластикового покриття, Злата встромила голку між корком і внутрішньою поверхнею шийки й почала обережно її проштовхувати.
    Дощ посилився. Вологі плями на джинсах розрослися аж до стегон, однак дівчина не зважала. Повільно й зосереджено протискувала голку. Зрештою, вирішивши, що ввела її достатньо глибоко, одним рухом упорснула вміст шприца у пляшку.
    Порожній шприц Злата викинула до смітника на виході з пляжу. Пляшку з вином забрала із собою до готельного номера, де, обгорнувши одягом, заховала до наплічника. Ввечері наступного дня, реєструючись на рейс до Києва, дівчина здала наплічник у багаж.
    Чотирма годинами пізніше, у Борисполі, сідаючи в таксі навпроти одного з виходів із термінала D, Злата промацала вміст наплічника. Одяг був на місці, зате пляшки всередині не виявилося.
    Так, біль відступив, і після нього нічого не залишилося, проте тепер з’явилося відчуття, ніби так і треба.
12
    Найпершим пориванням було звернутися до поліції. Ярик запам’ятав ім’я і номер накладної, знав приблизний час, коли забрали посилку. Теоретично шахрая можна було б вистежити. Втім, що далі Ярик про це міркував, то більше переконувався, якою продуманою виявилась афера. Навіть якщо відшукає зловмисника, він не знайде ніяких підстав для притягнення його до відповідальності. У месенджері OLX не збереглося жодного слова про їхні домовленості — усі важливі розмови відбулися телефоном. Накладений платіж, який повинна була стягнути «Нова пошта», оті нещасні п’ятсот гривень, чоловік отримав. Які претензії? Ярик ретельно перечитав текстові повідомлення на своєму телефоні. Ретроспективно найдужче вражало ось це: «Що це за цифри? Залишок?» Усе було продумано до найменших дрібниць. Жодного слова, за яке можна було б зачепитися. З юридичної точки зору все скидалося на те, нібито Ярик погодився продати фотокамеру Святославові Фоменку за п’ятсот гривень. Ну й продав.
    Чоловік прогнав ім’я шахрая через Google та відшукав лише дві, пов’язані з Житомиром, згадки. Один Святослав Фоменко з Житомира був у списку боржників за квартплату. Ще один (може, той самий) 2014-го розмістив резюме на сайті work.ua, шукаючи роботу водопровідника. Слава Фоменко цілком міг бути кінченим алкашем, який навіть не підозрює, що його ім’я використовують для шахрайства в мережі.
    Усі номери, з яких Ярикові телефонували чи надсилали есемес, наступного дня після смерті дружини були поза межами досяжності.
    Один із небагатьох приятелів, які прийшли на похорон Лілії, вислухавши Ярика, порадив забути все. Облишити, як є. Він нічого не доведе, не поверне грошей, тільки змарнує час. І Ярик відчував, що приятель має рацію, а проте… чи не щоночі прокидаючись у ліжку, на якому останні півроку свого життя безсило провалялася дружина, він, давлячись застояним повітрям і кусаючи до крові щоки, із жахом усвідомлював, що ніщо не може загасити пожежу в його голові. Ніщо, крім думок про помсту. Тільки вони рятували від кошмарної тиші.
    На десятий день після похорону — десятий день майже без сну — Ярик вирішив діяти.
    Він придбав нову sim-карту, зареєстрував новий акаунт у Facebook і, пройшовши авторизацію на olx.ua, виставив на продаж один із найкращих своїх об’єктивів — «Canon 70-200 2,8L». Упродовж перших двох днів Ярик проігнорував кількох замовників, аж поки вночі четвертого дня не з’явився той самий Слава, з тією самою історією про батька, який на один день прилітає з Анголи, і навіть тим самим відділенням «Нової пошти» в Житомирі. Лише номер мобільного змінився. Телефоном Ярик говорив мало, а коли відповідав, навмисно хрипів, наче від застуди. Слава нічого не запідозрив. Домовилися, як і попереднього разу: відправлення на лівий номер, скрін із сайту, шістнадцять тисяч на картку й тисяча — накладеним платежем.
    Ярик мерщій відправив об’єктив, а наступного ранку, задовго до відкриття третього відділення, вже був у Житомирі.
    Увесь той день чоловік провів перед «Новою поштою», оновлюючи статус відправлення щоразу, коли хтось заходив до відділення. Години спливали, люди приходили та йшли, Ярик мерзнув під сталевими небесами, впиваючись очима в обличчя кожного чоловіка, що опинявся у відділенні, проте статус залишався незмінним.
    «Відправлення прибуло» змінилося на «Відправлення отримано» за сорок хвилин до закриття, коли Ярик уже майже втратив надію вистежити кривдника. Він прожогом заскочив до відділення. Всередині — чотири стійки для оформлення вантажу, двоє працівниць і нічим не примітний клієнт. Середнього зросту, років тридцять. Чорна куртка, сірі джинси, русяве волосся. Він стояв перед чорнявою працівницею, чий ніс ледве вистромлювався над високою вузькою стійкою. Дівчина усміхалася, схоже, вони були добре знайомі.
    Ярик застиг за кілька кроків від порога, стискаючи в одній руці телефон, в іншій — пакунок, що привіз із собою з Рівного. Клієнт у чорній куртці саме рушив іти, коли дівчина покликала його:
    — Почекай, — вона, примружившись, вдивлялася у монітор, — ще щось лишилося.
    Русявий зупинився, звів брови.
    — Серйозно?
    — Іще одна посилка.
    — Звідки?
    — З Борисполя.
    Зморшки над бровами розгладилися.
    — Це від брата.
    Він? Чи не він? Русявий тримав на плечі невеликий рюкзак, у якому цілком міг лежати надісланий Яриком об’єктив. А міг і не лежати. Що, як статус відправлення в мобільному додатку «Нової пошти» оновлюється не миттєво, і вилупок, який обікрав його, насправді вже давно забрався з відділення? Ярик спідлоба стежив за ними й не відразу зрозумів, що друга працівниця звертається до нього:
    — Вам допомогти?.. Перепрошую, вам чимось допомогти?
    — А?.. Що?..
    — Чим я можу вам допомогти?
    Ярик скоса кинув погляд на пакунок у руці, пошарудів пакетом.
    — Я хотів би… е… зробити… зараз. Я зараз. Зачекайте.
    Він відступив до столика для перевірки вантажів і вдав, ніби копирсається в пакеті. Насправді ж прислухався до розмови русявого та дівчини за першою стійкою.
    — Знову вино? — запитала вона.
    — Та мабуть. Або парфуми.
    Голос. Ярик безшумно ворушив щелепою, немовби намагався схопити губами слова, що вилітали з рота русявого. Схожий. Начебто схожий. Подібний тембр, така сама вимова. Проте… певності він не мав.
    — Де він їх бере? — Дівчина чекала, поки вантажник подасть посилку.
    На обличчі русявого промайнула силувана посмішка:
    — Ну, там, у Борисполі, знаєш, часом багаж губиться… і по нього ніхто не звертається. Таке буває. А буває, хтось везе забагато й викидає частину перед митницею, от мій брат і… — Вантажник виніс з-за ширми продовгувату картонну коробку. — Таке, коротше.
    — Твій брат митник?
    — Ні. Ну, тобто як. Не зовсім. Він відповідає за перевірку вантажу. За весь цей двіж із сумками.
    — Круто.
    І тут Ярик згадав про телефон. Повернувшись спиною до стійок, дістав мобільний і зателефонував за номером, із якого з ним контактували стосовно об’єктива.
    — Дякую. — Русявий, прощаючись, незграбно хитнув у повітрі коробкою. Через секунду в кишені його куртки завібрувало.
    У віконному відображенні Ярик роздивився, як чоловік, тримаючи коробку під пахвою, видобув із кишені телефон і швидко скинув виклик. Тієї самої миті виклик на Яриковому телефоні також обірвався.
    Русявий пішов з відділення, а Ярик, почуваючись цілковито зруйнованим ізсередини, кілька секунд продовжував витріщатися на власне відображення у вікні. Бачив зліплені в нитку губи, думав, що все це жахливо неправильно, просто огидно, і водночас відчував, як щосекунди в його мозку залишається дедалі менше імпульсів, які могли б утримати від задуманого.
    — Вам чимось допомогти? — долинуло з-за спини.
    Ярик відмахнувся та вибіг на вулицю. Дорогою перед ним перекотилися кілька пластикових пакетів. Чоловік крутив головою і кліпав, чекаючи, поки очі призвичаяться до темряви. За мить угледів русявого — той перетинав вулицю — і кинувся навздогін.
    Холодне повітря обпікало шкіру. Ярик перебіг дорогу й заскочив у тінь однієї з двоповерхівок, що вишикувалися з лівого боку вулиці. Від збудження він надсадно хрипів, однак увагу жертви привернуло шарудіння пакета. Почувши шурхіт, чоловік у чорній куртці зупинився та обернувся. Тьмяне світло довкола них згустилося, на мить Ярикові здалося, ніби він пірнув під воду.
    — Ти хто? — видушив із себе чоловік.
    Ярик страшенно хотів розповісти. Він стільки разів уявляв, як випльовує шахраєві в обличчя: «Пам’ятаєш “Canon” за дев’ять тисяч? Пам’ятаєш? Моя дружина помирала, а я не мав грошей». Та на це не було часу. Ярик на ходу вихопив із пакета сокиру, збив чоловіка з ніг і двічі навідліг ударив лезом по голові.
    Після першого удару русявий надривно закричав. Ярик сіпнувся, аж над закислими очима майнуло пасмо сального волосся, і всю силу вклав у другий удар. Після нього крик умить обірвався.
    Ярик нахилився впевнитися, чи шахрай мертвий, але відчув, що його от-от знудить, і рвучко відсахнувся. Якусь мить він отупіло витріщався на кров, що цебеніла з понівеченої голови на холодну землю, потім сховав сокиру назад до пакета, невідь-чому підхопив коробку з вином і швидко закрокував геть.
    Ярик вийшов на Київську, звернув до центру, після чого, трохи поблукавши, дістався Шодурівського парку. Років дев’ять тому чоловік гостював у однокласника в Житомирі й тепер, більш-менш пам’ятаючи цю частину міста, без проблем відшукав пішохідний міст через Тетерів. Була майже дев’ята, темно, на доріжці нікого. Ярик досягнув середини мосту, переконався, що за ним ніхто не стежить, перекинув руку через поруччя і впустив у воду пакет із сокирою.
    Майже чверть години чоловік стояв, спершись спиною на поручні й туплячись у провисле небо пронизливо холодного кольору, аж доки не згадав про коробку, яку забрав у небіжчика. Розірвав пакування, витягнув пляшку й у жовтуватому світлі ліхтарів роздивився етикетку. «Campo Arriba». Product of Spain. Потому дістав із кишені подарований дружиною швейцарський складаний ніж і штопором відкоркував вино.
    Приклавшись до горлечка, Ярик зробив кілька великих ковтків.
    Терпке вино змило затхлий присмак у роті та обдало приємним холодом покусані зсередини щоки.

Трансфер

Історія однієї великої поразки [уперше опубліковано в збірці «Письменники про футбол», 2011]
1
    Думаю, минуло вже достатньо часу, і я можу розкрити окремі, до сьогодні не відомі широкому загалу подробиці ганебного програшу нашої найвідомішої футбольної команди. Йдеться про чемпіона України — ФК «Торпедо» (Київ).
    Моя історія, на перший погляд, видасться вам неймовірною, ба навіть дещо неправдоподібною, проте уважний читач, пригадавши пристрасті, що вирували довкола кошмарного матчу між столичним грандом і напівпрофесійною провінційною командою, безперечно, знайде в розповіді раціональне зерно та, зіставивши всі факти, зрозуміє, що я нічого не вигадую.
    Неймовірність цієї оповіді полягає, зокрема, в тому, що чинники, які зумовили розгром славетного «Торпедо», не мали жодного стосунку до самого матчу. Твердження щонайменше дивне, проте це щира правда… Словом, я краще почну, розкажу, як усе було, а ви вже робіть свої висновки.
2
    Тієї ночі, коли ми з Тьомиком ушивалися з Києва, рятуючись від працівників італійського посольства, київської міліції, невеликої зграйки футбольних фанів (загальною чисельністю близько трьохсот п’ятдесяти осіб), чотирьох представників ФК «Торпедо» (Київ) і кількох найбільш затятих чиновників із Федерації футболу України, я подумки прокручував події останніх десяти днів, намагаючись з’ясувати для себе причини такого галасу. Після нетривалих міркувань мені вдалося виокремити два епізоди, котрі й призвели до того, що преса цілком заслужено нарекла «найбезчеснішою і найогиднішою» поразкою в історії столичної команди.
    Першим поштовхом до всіх подальших пригод став провал моєї афери з одноразовими окулярами для сонячних затемнень.
    Пригадуєте, як на початку минулої осені вся країна готувалася споглядати повне сонячне затемнення? Позаяк затемнення мало відбутись у світлу пору доби та ще й припадало на вихідний день, а також не в останню чергу завдяки ЗМІ, які розтрубили про нього на всіх телеканалах, чимало народу захотіло побачити все на власні очі. На центральних майданах великих міст облаштували оглядові майданчики, люди об’єднувались і розчищали дахи власних багатоповерхівок, однак мало хто замислювався над тим, що навіть під час повного затемнення Сонце все ж зберігає достатню яскравість і може попалити очі тим, хто не знайшов, чим захиститися. Відтак у моїй голові зародилася геніальна ідея продавати невигадливі картонні сонцезахисні окуляри просто в натовпі, що спостерігатиме за подією. Унаслідок ретельного моніторингу ринку я підрахував, що в самих лише великих містах я зможу продати двісті сорок тисяч паперових окулярів.
    Не довго думаючи, я позичив у знайомих бандитів необхідну суму американських грошей (готівкою, на нетривалий час, під скажені проценти), замовив у Китаї півконтейнера одноразових окулярів і підрядив вісімдесят п’ять, як це модно казати, ритейлерів — хлопців і дівчат — для розповсюдження товару в натовпі.
    План був бездоганний. Окуляри повинні були продаватися по десять гривень за штуку. А що таке десять гривень, коли йдеться про подію вселенського масштабу, так? Зважаючи, що собівартість одиниці продукції з урахуванням розмитнення становила аж 89 копійок, я міг непогано на цьому піднятися. Чи то пак міг би, адже… все зійшло на пси через кляту погоду. В суботу, коли те чортове сонце затемнялося, над Україною цілий день лив дощ, а хмари стояли такі, що в обіцяний час повного затемнення на землі навіть не примеркло…
    Замість двохсот сорока тисяч я продав аж сім штук, та й ті зі знижкою. Класичний epic fail, що там говорити.
    Після провалу за мною повсюдно совалися троє гевалів (довірені особи кредиторів), безперестану нагадуючи, що їм потрібні: варіант а) їхні двадцять чотири тисячі баксів, або ж — варіант б) — мої яйця. Першого в мене не було, із другим я не мав бажання розлучатися. Утративши надію перепозичити в кого-небудь зі знайомих таку значну суму, я звернувся по допомогу до рідного дядька Стьопи, який уже сьомий рік працював механіком на заводі «Alfa Romeo» в Італії.
    Дядько Стьопа, відверто кажучи, чоловік із дуже крутим норовом, тож до від’їзду я завбачливо не згадував про гроші. Спершу просто повідомив, що хочу його навідати, а вже згодом, прибувши до містечка Портелло поблизу Мілана, виклав суть проблеми та попросив родича провести стабілізаційне вливання в мою фінансову систему. Замість вливання дядько Стьопа ледь не дав мені в табло й запевнив, що мене, цитую, давно час підвісити за одне місце на якому-небудь ліхтарі, тож якщо головорізи, які мене переслідують, зрештою вчинять наді мною розправу, він за мене лише порадіє, мовляв, це всім нам піде на користь, кінець цитати. Я чемно подякував і забрався назад до Мілана. У мене, знаєте, ніколи не клеїлося з родичами.
    Отака була перша причина.
    Другою причиною всіх подальших негараздів став той клятий трансфер. Найгучніший трансфер літнього міжсезоння української Прем’єр-ліги. Наш футбольний гранд «Торпедо» (Київ) придбав у міланського «Інтера» молодого нападника Реймандо Джуніперо. Боси київського клубу виклали за футболіста нечувану суму, що могла б становити річний бюджет невеликого обласного центру в Україні, однак усі були щасливі й задоволені. Ну воно й зрозуміло: хороший понт дорожчий за гроші.
    Уперше в історії українського футболу гравець такого класу в’їжджав до України, а не виїжджав із неї. Про трансфер писали всі ЗМІ, фотографія всміхненого русявого Реймандо прикрасила перші сторінки спортивних газет і журналів. Футболіст повинен був отримувати безпрецедентну, як для України, зарплату — 180 000 євро на місяць!
    Усі ці епізоди започаткували дві вервечки подій, які певний час розвивалися незалежно одна від одної і, здавалося, були далекими від того, щоби перетнутися. Одначе Фортуна розпорядилась інакше. Абсолютно не пов’язані між собою історії перетнулися та міцно сплелися. І почалося це в салоні новенького «Airbus A320» компанії «Alitalia», що прямував з Мілана до Києва. Саме цим літаком, витративши останні заощадження, я повертався на батьківщину. І саме цим літаком новоспечена торпедівська зірка Реймандо Джуніперо та його агент вилітали до столиці України.
    Щоправда, була ще й третя, і то, напевно, найважливіша причина, без якої історія, що її хочу вам розповісти, була б неможливою в принципі. Ідеться про разючу схожість Реймандо Джуніперо й Тьомика, мого давнього напарника.
    Річ у тім, що Реймандо походить з австрійсько-хорватської сім’ї і попри те, що має італійський паспорт і від народження проживає в Мілані, зовні зовсім не схожий на італійця. Молодий нападник на вигляд худорлявий, з високими вилицями, синіми очима й довгим русявим волоссям, що трохи кучерявиться, і це… ну геть мій Тьомик. Звісно, хлопці є далекими від того, щоби вважати їх близнюками, але з певної віддалі їх реально можна сплутати. Я навіть кілька разів кепкував зі свого товариша, тицяючи йому під носа «його» свіженьку фотографію на сторінках спортивних видань. А після того як інформацію про трансфер Джуніперо підтвердили, на мого напарника часом навіть показували пальцями в метро. Через це я глузував із нього ще більше. А дарма. Я не відразу розумів, які вигоди та перспективи обіцяє така рідкісна й дивовижна схожість.
    Я збагнув, що доля підклала мені, певно, найкращий подарунок відтоді, як почав займатися бізнесом, лише коли перші дві причини цієї історії наклалися одна на одну в салоні літака, що прямував до Києва.
3
    — Доброго вечора! Будь ласка, ваш посадковий талон.
    Я кивнув у відповідь і передав стюардесі корінець квитка.
    — Ваше місце — 14А. Трохи далі салоном. Ліворуч біля вікна.
    Я ще раз кивнув і, подарувавши останній погляд бетонно-скляній будівлі «Мальпензи», зайшов до салону. Розмірене гудіння двигунів, що прогрівалися перед зльотом, розбавлене постукуванням сумок і саквояжів, які повільно заповзали в черево авіалайнера, стихло до майже нечутності. Парке й тепле повітря північної Італії заступила прохолодна, із пластиковим присмаком атмосфера пасажирського салону.
    Протискаючись повз крісла, я міркував про те, що перспектива летіти до України мені зовсім не видається райдужною. У Києві на мене чекали великі дядьки з великим бажанням натовкти мені писок. І якби не закінчення терміну дії Шенгенської візи, я, напевно, залишився б в Італії. Проте заїдатися із представниками посольств і міграційною службою, тим паче однієї з країн Євросоюзу, також не хотілося.
    Отак я сунув поміж кріслами та майже досягнув 14-го ряду, коли раптом просто перед собою побачив Тьомика. Голова виявилася настільки перевантаженою прикрими думками, що я ледь не вигукнув «Тьомо, привіт!», але, на щастя, вчасно схаменувся. Тихий голос десь на денці свідомості підказав, що друзяки тут бути не може. Після секундного заціпеніння до мене таки дійшло, що я бачу перед собою славетного Реймандо Джуніперо! Придивившись до нападника уважніше, я аж заплямкав від захвату та здивування: схожість із Тьомиком була неймовірною.
    Футболіст займав крісло 15А, позаду мого місця. Поряд із ним, на 15В, сидів дебелий чолов’яга в дорогому костюмі, модельній шовковій сорочці з комірцем-стійкою та масивним золотим браслетом на правому зап’ястку. Агент, який супроводжував форварда до України.
    Італійці про щось стиха перемовлялися й не звернули на мене уваги.
    Закинувши рюкзак на багажну полицю, я повільно опустився на крісло. Несподівана зустріч приголомшила та змішала всі думки, наче інгредієнти салату олів’є. Я вперто силкувався повернути їх у попереднє русло, намагаючись вигадати, що робити з боргом чи куди тікати від кредиторів, але ті щоразу зіскакували на Реймандо Джуніперо, його агента, що більше скидався на сицилійського мафіозі і… і на мого Тьомика. У вариві, що аж кипіло в голові, раз за разом блискавками проскакувало: перше — мені доконечно та якомога швидше потрібно відшукати двадцять чотири тисячі доларів, і друге — Реймандо як дві краплі води схожий на Тьомика.
    Ідеї замиготіли перед очима, неначе кадри кінофільму, який прокручують на великій швидкості. Попервах жодна із задумок не здавалася надійною та здійсненною, імовірність їхнього успішного завершення не дотягувала навіть до 30 %. Я не знав, із чого почати, з якого боку підступити до свого клопоту. І лише в одному не мав сумнівів: я не можу дозволити їм піти просто так. Я мушу будь-що зупинити і футболіста, і агента, не давши їм потрапити на торпедівську базу. А далі… далі життя щось підкаже.
    Хвилин за десять посадка закінчилася, і стюардеси взялися завчено переповідати про заходи безпеки на борту літака.
4
    Небо стало мов чорнило, коли «Airbus A320» пішов на зниження.
    За дві години польоту я так і не спромігся розродитися хоч яким-небудь дієвим планом, що гарантовано позбавив би міланський футбольний десант мобільності на українській землі. Обмізкувавши все спокійніше, я збагнув, що моє завдання насправді належить до найвищого, критичного рівня складності, адже для успішного його втілення мені треба нейтралізувати Реймандо та його агента щонайменше на місяць. Причому зробити все так, аби ніхто ні про що не здогадався.
    Хай там як, у відчай я не впадав.
    Одразу після посадки я нібито випадково наступив футболістові на клешню.
    — Ауч! Обережніше, сракоголовий! — визвірився до мене футболіст. — Ці ноги коштують дорожче за твою туполобу довбешку!
    На щастя, я не так добре знаю особливості італійської, інакше, боюся, позбавив би нахабу мобільності в прямому значенні цього слова.
    — Перепрошую, друже! Я зовсім не хотів.
    — У чому проблема? — агент уклинився поміж нами. — Реймандо, ти окей? Він на тебе напав? Я викличу поліцію.
    — Сеньйоре, не зчиняйте галасу. Не треба ніякої поліції. Я лише ненароком наступив на ногу вашому підопічному. Повірте, мені дуже незручно і я щиро перепрошую. Ба більше, як компенсацію я мав би за честь… е-е-е… ну-у-у… запросити вас обох на мою віллу на березі Дніпра… Так, так… А ввечері ми можемо покататися на моєму катері річкою…
    Насправді я безсоромно брехав. Звісно, у мене немає ні вілли, ні катера, але я мусив якось за них зачепитися.
    Коротун підступив упритул, майже впершись у мене животом. Потому щось пирхнув і, взявши Реймандо під руку, повів його геть від мене.
    — Може, завтра? Сеньйоре? — гукав я навздогін. — Залиште свою адресу!
    — Відчепися, шмаркачу! — процідив агент англійською.
    Заскочивши до автобуса, що неспішно котився рульовими доріжками до новенького, але абсолютно безглуздо збудованого термінала F, я дістав із кишені мобільний телефон і набрав номер 102.
    — Алло, здрастуйте! Це поліція? — зашепотів у трубку. — Хочу зробити заяву. Щойно в Борисполі приземлився рейс PS312 з Мілана, на якому прилетіли два рецидивісти… Ре… що?.. Не редиски, а ре-ци-ди-віс-ти! Один кремезний, у світло-коричневому діловому костюмі, інший — пацан у спортивній куртці, синіх джинсах і білих кросівках. У їхній сумці вісім кілограмів коксу… ну, кокаїну… Так, наркотиків… Ви що?! Я не можу назватися! Все, до побачення. Більше не можу говорити. Вживайте заходів…
    Через півгодини, коли більшість пасажирів міланського рейсу пройшла паспортний контроль і терпляче чекала на свій багаж, Реймандо й агента оточили двоє митників і зо двадцятеро спецпризначенців.
    Я стояв коло конвеєра та крадькома спостерігав, як розвиватиметься ситуація. Спецназівці спочатку перетрусили сумки італійців, потім, не зважаючи на нестримне верещання та погрози плечистого агента, ледь не роздягли їх самих догола. Але, зрозуміло, нічого не знайшли. Наостанок у підозрюваних іще раз перевірили речі, після чого відпустили.
    Розлючені й страшенно пом’яті італійці посунули до виходу з аеропорту. Агент не припиняв нестримно клясти Україну та її порядки. Реймандо похмуро мовчав, певно, жалкуючи про непомірковане рішення перейти до клубу в Східній Європі. Я ж тихо вилаявся, закинув сумку на плече та посунув за ними.
    На вулиці я зловив перше-ліпше таксі.
    — Шефе, жени за отією тачкою, — тицьнув пальцем у світло-синій седан «Hyundai Sonata», куди щойно сіли Реймандо Джуніперо та його агент.
    Водій, скоса зиркнувши на мене, кивнув. Мотор загарчав, і машина попрямувала до виїзду зі стоянки, тримаючись на віддалі кількох метрів від таксі з італійськими гостями.
5
    Я вистромив голову з машини та звів очі вгору. Одне з Тьомикових вікон світилося. Отже, друзяка вдома. Не виходячи з автомобіля, я витяг із кишені мобілку та зателефонував товаришеві.
    — Альо, Максе, — сонним голосом озвався мій напарник. — Ти вже прилетів?
    Я набрав у легені побільше повітря та якомога бадьорішим голосом заторохтів:
    — Так! Уже тут! На рідній землі! Зі мною… блін… стільки всього сталося. А ще я подумав, що нам потрібні свіжі ідеї! — Я завше заходив здалеку. — За останні місяці наш бізнес закостенів, а мізки атрофувалися! Правду я кажу? Правду! Тільки поглянь, до чого ми докотилися! Проте я не покладав рук, чувак. І на мить! У мене тут такою аферою пахне: ти в штани накладеш, коли почуєш!
    — Де ти зараз? — перебив мене Тьомик.
    — Під твоїм будинком.
    — Так завалюй тоді. Розповіси все.
    — Я… цеє… не можу…
    — Чому?
    — Мене таксист не пускає.
    — Е-е-ем… А чого він хоче?
    — Триста п’ятдесят гривень.
    — Так дай йо… — Тьомик затнувся, збагнувши, в чому проблема. — Скажи, хай почекає, я винесу гроші.
    Невдовзі мій друзяка вискочив із під’їзду, розрахувався з водієм і впустив мене досередини. За хвилину ми вже заходили до його квартири.
    — Пиво в холодильнику. Якщо хочеш чаю, готуй собі сам.
    Я з вдячністю кивнув і почовгав на кухню по пляшку пива.
    Коли я повернувся до кімнати, Тьомик, розвалившись на дивані, тримав на колінах ноутбук, лускав соняшникове насіння і дивився нову серію мультиків «Happy Tree Friends» на YouTube. Я присів на диван поряд із товаришем, відкоркував зубами пляшку та зробив кілька великих ковтків. А потім виклав усе, як є:
    — Тьомо, дружище, ми можемо легко та швидко заколошматити непогані бабки, але мені потрібна твоя допомога. Цього разу все залізно, чувак!
    Артем підозріливо глипнув на мене. Він добре знав, до чого призводять 90 відсотків моїх ідей, що починаються словами «наколошматити бабки».
    — Це безпечно? — гмикнув напарник.
    — Абсолютно.
    — Ти певен? Не так, як минулого разу?
    — Звісно ні! Все буде пучком! Гарантую.
    — Тоді валяй, я тебе уважно слухаю. — Артем поставив мультик на паузу.
    — Я летів в одному літаку з Реймандо Джуніперо! — випалив я.
    Тьомик поморщився, згадуючи, звідки йому відоме ім’я.
    — Це нападник міланського «Інтера», — підказую. — Тобто колишній нападник. Цього сезону він перейшов до нашого «Торпедо».
    — А-а-а… Пригадую, пригадую. Трансфер століття.
    Несподівано Артемове обличчя витягнулось, а в очах зринула настороженість. Схоже, він пригадав іще дещо.
    — Я кілька разів показував тобі того шмаркача в газетах, — тим часом правив далі я. — Ви з ним схожі, як дві краплі води! Однаковісінькі. Я їхав за футболістом і його агентом усю дорогу з Борисполя. Вони спинились у готелі «Hyatt».
    — Максе, що ти задумав? — Тьомикова настороженість поступово переходила у фазу, близьку до переляку, і це напрочуд чітко проступало в його синіх очах.
    Я відкинувся на спинку дивана. Ліву руку закинув за голову, а правою замислено вистукував по коліну. Міркував, як би то краще та безболісніше продовжити розмову.
    — Ти хоч знаєш, Тьомо, скільки грошей те австрійсько-хорватське мавпенятко буде отримувати на рік? Ти навіть не здогадуєшся… Понад два мільйони євро! А він же зовсім шмаркач — на три роки молодший за тебе, друзяко. Все моє єство закипає, щойно я беруся про це думати. Сто вісімдесят тисяч євро на місяць! І це без преміальних! Уявляєш? Декому такої суми вистачило б на все життя…
    — Максе, — голос мого товариша напружено забринів, — викладай, що намислив.
    — Я хочу поміняти вас місцями, — хутко пробелькотав я.
    — Що-о?! Ні!
    — Лише на місяць!
    — Ні!!!
    — Ти ж колись мріяв стати артистом. Я дарую тобі нагоду зіграти найкращого молодого футболіста Європи!
    — Ні, ні і ще раз ні-і-і!
    Я розсердився:
    — Та що з тобою таке, чувак? Мізки скисли чи що? Продуй свої звивини, Тьомо! Перетруси стружку в голові! Тобі варто протриматись якихось тридцять днів, щоб отримати місячну платню. А це майже двісті куснів євро!
    — Ти вважаєш, у клубі не здогадаються, що їм підсунули фальшивого Реймандо Джуніперо?
    — Не сміши мене! Звісно, ніхто нічого не помітить. Спершу ти проходитимеш усілякі медогляди, потім тобі, безперечно, нададуть певний час на акліматизацію та облаштування в Україні. В найгіршому разі інсценуєш травму. Це ж тільки місяць, чувак! А тоді — ми станемо казково багатими! Якщо все піде за планом, нам потім цілий рік не доведеться нікого обманювати.
    Тьомик насупився і замовк. Він так сильно думи думав, що аж брови ворушилися. Зрештою озвався:
    — Добре, мій друже-комбінаторе, а куди ти збираєшся подіти справжнього футболіста? Та ще й на цілий місяць?
    — Що за звичка перейматися дрібницями, які не належать до твоєї компетенції? — пирхнув я. — Джуніперо я беру на себе. Твій клопіт — поїхати на торпедівську базу й упродовж чотирьох тижнів «косити» під Реймандо. Все! Ти тільки уяви: чудове харчування, режим, заняття на свіжому повітрі — ну чим не санаторій, бляха-муха! Чого ти викаблучуєшся, ну справді?
    Тут я мушу на хвильку перерватися та зробити офіційну заяву.
    Шановні читачі, а особливо — вболівальники ФК «Торпедо» (Київ)! Я з дитинства є палким шанувальником футболу загалом і затятим фаном «Торпедо» зокрема. Визнаю, я мав намір поцупити гроші зі скарбниці свого улюбленого футбольного клубу, й тому, повірте, почувався кепсько. Проте винятково цим я гадав обмежитись. Присягаюся! Мої плани не сягали далі як вилучення ста вісімдесяти тисяч євро із зарплатного фонду «Торпедо» (а це, погодьтеся, мізер для команди такого рівня). Поклавши руку на серце, я присягаюся: якби знав, у що виллється моя невинна оборудка з підміною Реймандо, якби хоч на мить зазирнув у майбутнє та побачив, якої непоправної шкоди буде завдано репутації клубу, якби усвідомив, що абсолютно безпечна афера виллється у свинство, яке в буквальному сенсі поставить на межу руйнації таку чудову команду, я власноруч задушив би Тьомика, а сам віддався б на поталу кредиторам. Зуб даю! Але, на жаль, я не провидець. Я навіть не здогадувався, що може трапитись, якщо запустити друзяку Тьомика на тренувальну базу «Торпедо».
    Хвилин із п’ять ми з напарником понуро німували, час від часу прошиваючи один одного гнівними поглядами. Тьомик уважав мою задумку абсолютно божевільною і не виявляв ані найменшого бажання в це встрявати. Втім сума ймовірного прибутку була направду надзвичайною. Рідко, ой як рідко вдається прокрутити аферу, чистий вихлоп з якої сягнув би ста вісімдесяти тисяч євро. Справжній джек-пот!
    — Що робимо із «доданою вартістю»? — глухо, наче з погреба, буркнув мій колега.
    — Шістдесят на сорок… Шістдесят — мені.
    — Чого це раптом?
    — Тому що це моя ідея.
    — Але не забувай, що саме мені її втілювати!
    — Краще ти не забувай, що, доки я не позбавлюся Реймандо Джуніперо, втілювати тобі нема чого… Добре, як для тебе, друже, я згоден на рівний розподіл — п’ятдесят на п’ятдесят.
    Тьомик рішуче покрутив своєю кудлатою макітрою:
    — Сімдесят на тридцять, я забираю більшу частку.
    — Ах ти ж бандит! Мерзотник! — Від злості я аж ляснув долонею по дивану. — Нізащо!
    Утім, трохи заспокоївшись, я висунув контрпропозицію:
    — Сорок на шістдесят. Ти береш шістдесят відсотків.
    Тьомик усміхнувся і, подавши мені руку, мовив:
    — Згода. Сорок на шістдесят, і мені начхати на те, як ти усуватимеш Реймандо.
    Я гмикнув і неохоче потиснув простягнуту долоню.
6
    Приблизно через двадцять годин я зателефонував Тьомикові.
    — Чувак, привіт!
    — Здоров!
    — Як ти?
    — Та ніяк. Трохи хвилююся. А ти?
    — Спати хочеться, але тримаюсь. — Я намагався говорити бадьоріше, сподіваючись передати свого оптимізму Тьомикові. — Я владнав питання з Реймандо.
    — Як?
    — Не питай. Тобі не обов’язково про це знати. Хутчіш натягай на себе спортивний костюм, взувайся в кеди та дуй до мене. Я чекаю на тебе на Софійській площі, навпроти готелю «Hyatt».
    За сорок хвилин Тьомик прибув на площу. Ми перетнули майдан і спинилися просто навпроти входу до «Hyatt’у» — велетенської темно-синьої будівлі зі скла.
    Я був одягнений у тісний діловий костюм від «Вороніна», а в руках тримав прихоплену для солідності течку, нібито з діловими паперами. Тьомик, як і домовлялися, припхався в шортах і спортивній куртці.
    — Ну й що ти вигадав? — не витримав Тьомик.
    — Оскільки грошей на те, щоби зняти номер у цьому кошмарному стійлі, у нас немає, — я кивнув у бік скляного гіганта за нашими спинами, — просто стоятимемо на вулиці перед входом.
    — І що?
    — І нічого, телепню. Нас незабаром заберуть, і ніхто не запідозрить, що ми навіть не заходили досередини «Hyatt’у». Ми ніби щойно вийшли звідти, затямив?
    Я не помилився. Незабаром до готелю підкотив довжелезний седан «Mercedes S555». З вікна вистромився надутий рожевий писок зі жмутками безбарвного пушку навколо вух і на тім’ячку.
    — Хелоу, ґайз! — бризкаючи слиною, закричала пика з «Мерседеса». — Хав а ю? Бачу, ви вже чекаєте!
    — Це Міша Шимпанзюк, головний селекціонер клубу, — шепнув я на вухо Тьомику. Артем кивнув. — Прикидайся, що пам’ятаєш його. Він кілька разів зустрічався з Джуніперо в Італії.
    Мій напарник вичавив із себе дурнувату посмішку й махнув прибульцеві рукою.
    — Хельоу! Хельоу! — зарепетував я, силкуючись імітувати італійський акцент… А серце нестримно стукотіло: я побоювався, щоби Міша, бува, не розпізнав у Тьомикові підставу.
    Селекціонер нічого не запідозрив, і я поволі заспокоївся. Окрім Шимпанзюка, ніхто в «Торпедо» з Реймандо особисто не спілкувався.
    — Ви хто будете? — звернувся головний селекціонер до мене.
    — Я є сеньйор Альфреде Паскуале, — виголошую, не затнувшись, — перший помічник агента, що представляє вашого нового футболіста. Сеньйор агент, на жаль, власною персоною прибути не зміг.
    — О, радий познайомитися, сеньйоре Паскуале! Сідайте до машини, на базі нас уже чекають.
    Перед тренувальним комплексом ФК «Торпедо» нашу трійцю зустрічав пан Триндецький, спортивний директор клубу, поважний чоловік із легкими мазками сивини на скронях.
    Триндецький спочатку провів для нас екскурсію, показавши базу, спортзали, футбольні майданчики, басейни та житлові корпуси. Потім відрекомендував Тьомика тренерові й команді. Насамкінець директор запросив нас із Тьомиком до свого кабінету, де ми впродовж кількох хвилин обмінювалися малозначущими фразами. Перемовлялися англійською, хоча Тьомик, за моєю порадою, здебільшого мовчав, зрідка відповідаючи на запитання короткими «Yes, sir» чи «No, sir» або ж просто киваючи макітрою. Я остерігався, щоби хтось не «впізнав» його голос.
    Невдовзі по тому, як ми всі гуртом провели Тьомика до його кімнати в житловому корпусі, Триндецький нахилився до Шимпанзюка та запитав українською, вважаючи, що їх ніхто не зрозуміє.
    — Ну що ти про нього думаєш?
    — Крутий чувак. Бач, навіть не хотів із нами розмовляти. Я вчора переглядав його голи. Такі «банки» клепає, що страшно дивитися. Боюся, він у нас довго не затримається. Переманять англійські гранди.
    — Сплюнь. У нього контракт на три роки. Нікуди він не подінеться.
    — Дай Боже… Але з вигляду хлопець серйозний. Гадаю, не треба поспішати вводити його в команду. Оця його пиха може трохи образити наших хлопців.
    — Маєш рацію. Але стосовно не вводити… я з тобою не згодний. Мені здається, їм навпаки потрібно якнайшвидше почати тренуватися разом. Аби наші «буратіни» старалися тягнутися за таким майстром.
    Шимпанзюк знизав плечима.
    — То що тоді? Завтра випускаємо на тренування?
    — Ну завтра, може, хай іще відлежиться. Післязавтра у нього медогляд. А далі нехай буде по-твоєму — запускай у загальну групу. І нехай наш «золотий хлопчик» покаже, на що здатен.
7
    Спливло три дні.
    Я обережно постукав у двері кімнати, яку виділили Тьомику на базі ФК «Торпедо». Відлуння стукоту затихло, проте зсередини не долинуло жодного звуку. Задля годиться я постукав іще раз і лише після того обережно смикнув ручку. Двері виявились незамкненими. Я зайшов досередини та роззирнувся.
    Житлова кімната нагадувала номер тризіркового готелю: невеликий передпокій із шафою для одягу, ванна з туалетом і велика спальня з ліжком, столом і телевізором. У вікно зазирало призахідне сонце. У передпокої, відразу за порогом, валялася пара брудних футбольних бутсів. І трохи далі — на порозі між передпокоєм та спальнею — я запримітив ноги Тьомика.
    «Золотий хлопчик» українського футболу лежав на підлозі, тихцем стогнав і рохкав. Хоча якщо бути точним, задня частина Тьомика перебувала на підлозі, а передня — руки й мученицьки скривлена мордяка — на ліжку. У бідолахи не вистачило сил, щоб доповзти до ліжка та нормально влягтися на матрац.
    — Тьомо… — покликав я.
    Друзяка у відповідь знову застогнав. Я наблизився і присів біля нього.
    — Ти живий?
    — Піш-ш-шоф ти… — прохрипів Тьомик.
    — Що сталося?
    — Я… я… я ще ніколи… так… не… не… О Господи… Вони так бігають… так бігають… Це просто кошмар якийсь… Я ледь не здох…
    — Чувак, так далі не можна. Опануй себе, бо вони запідозрять, що з тобою щось не гаразд.
    — Пішов ти.
    — Ну тоді інсценуй травму. Я ж тобі відразу радив.
    — Максе… ще одне таке тренування… і я інсценую смерть.
    Я зітхнув, а тоді допоміг Тьомику видертися на ліжко. Я не знав, що ще сказати.
    — Кріпися, друже. Тримайся. Подумай про винагороду, яка чекає на тебе попереду, — невиразно промимрив я і поплескав товариша по плечу.
    — Пішов ти… зі своїм са… са… санаторієм, — витиснув Тьомик і вирубився.
    Я прикусив губу й завмер. До першої зарплати залишалися довгі двадцять сім днів.
8
    Після тижня інтенсивних тренувань Тьомика викликали на розмову до дирекції клубу.
    Помічники тренера вже просто не знали, що з ним діяти. Під час розігріву італійський диво-форвард ставив підніжки одноклубникам, хвицався та штовхався. Він тікав із п’ятнадцятикілометрового кросу й по півдня ховався в перелісках за тренувальною базою. Під час командної роботи з м’ячем «легендарний» Реймандо падав додолу після першого ж доторку до шкіряної кулі, корчився у передсмертних муках і волав, деморалізуючи решту команди.
    Звісно, Триндецький передбачав, що пристосування міланської зірки до українських реалій проходитиме важкувато, але те, що відбувалося протягом останніх десяти днів, більше нагадувало диверсійно-підривні дії, ніж акліматизацію, та починало всім потроху набридати. Не за горами були перші матчі групового турніру Ліги Європи, відтак спортивний директор вирішив улаштувати зустріч, аби врешті-решт зрозуміти проблеми Реймандо.
    На зустріч, окрім Триндецького, зібралися Шимпанзюк і головний тренер команди. Тьомика всадовили коло вікна. Тренер і головні функціонери «Торпедо» вмостилися з іншого боку стола.
    — Ну, вітаю, юне обдарування, — холодно почав спортивний директор. Він говорив англійською, знаючи, що Джуніперо так його розумітиме.
    Мій напарник кивнув.
    — Перед тим як уживати якихось заходів, цебто перед тим як братися тебе дрючити, я все ж хочу почути, що в тебе, хлопче, за проблеми? Тобі чимось не подобається атмосфера в команді? Хтось тебе ображає? Ти за домівкою сумуєш чи, може, тобі дівки забаглося? — Триндецький поступово, але неухильно підвищував голос, і під кінець уже майже кричав. — Скажи мені, синку, що тобі муляє в задниці, бо я ще такого, як ти, за двадцять п’ять років роботи не бачив!!!
    Несподівано в кишені головного селекціонера «Торпедо» — він розмістився праворуч від Триндецького — теленькнув мобільний. Спортивний директор кинув на колегу гнівний погляд, але потім примирливо кивнув, дозволивши голомозому порозмовляти.
    — Так… Так. Я вас слухаю, але в мене мало часу, я на зустрічі… — Шимпанзюк надовго замовк, а потім: — Кого знайшли?! — аж йойкнув. Його очі в буквальному сенсі полізли на лоба, а нижня губа затряслася. — Якого Реймандо Джуніперо? Ви при здоровому глузді? Хлопець сидить зі мною за одним столом.
    Футбольний менеджер знову затих, дослухаючись до голосу в телефоні. А Тьомик тим часом відчув, як захололи, немовби вкрившись тонким шаром криги, його нутрощі.
    Після закінчення розмови Міша Шимпанзюк мав спантеличений і дещо наляканий вигляд. Він зітхнув, отупіло оглянув Тьомика, після чого нахилився до Триндецького та прошепотів тому на вухо кілька слів. Директор вислухав його і пробурмотав:
    — Це маячня. Це неможливо.
    Запала ніякова мовчанка. Триндецький чухав зморщеного лоба, водячи очима сюди-туди, неначе вирячкуватий гекон у джунглях. Раптом він різко нахилився вперед і, спершись ліктями на стіл, підсунувся до Тьомика впритул. Хвилину вони розглядали один одного: директор Тьомика — насуплено, прискіпливо та підозріливо, а Тьомик директора — з останніх сил стримуючи тремор у руках, удавано байдуже. Зрештою Триндецький роззявив рота, намірившись щось запитати, проте не встиг. Цього разу задеренчав його мобільний.
    — Так, пане президенте… — відповів менеджер, притуливши апарат до вуха. — Він переді мною… Е-е-е, везуть? Кого везуть? Його везуть? Як… звідки везуть?.. Не розумію. І що він там робив?.. Полов буряки?.. Перепрошую, пане президенте, я правильно зрозумів: Реймандо Джуніперо просапував буряки в Кирилівці?.. Не лайтеся… Я теж радий, що його знайшли, хоча це якесь непорозуміння… Я не знаю, де ця Кирилівка, ніколи там не бував, але цього просто не може бути!.. Хто з ним? Посол Італії?!! Я зрозумів, пане… Все владнаємо… Не хвилюйтеся, пане президенте, до приїзду посла проблему буде залагоджено.
    Коли спортивний директор розірвав зв’язок, його обличчя набуло крейдяного кольору, а лоб укрився такими брижами, що, здавалося, ще трохи — і шкіра трісне.
    — Щось мені це не подобається, хлопче, — спопеляючи Артема поглядом, прошипів він. Як і раніше, англійською.
    — Мені насправді теж, — промимрив Тьомик українською, від чого його співрозмовників ледь не розбив параліч.
    Мій друзяка не став чекати на появу справжнього Реймандо. Заверещавши «Банза-а-ай!!!», він скочив на ноги, перемахнув через стіл і кулею вилетів із кабінету.
    — Тримайте його! Ловіть негідника! — зарепетував Триндецький і кинувся навздогін.
    Міша Шимпанзюк зорієнтувався в ситуації краще. Він не взявся переслідувати втікача. Функціонер схопився за слухавку стаціонарного телефона, що стояв на столі, й набрав номер служби безпеки спортивної бази.
    — Говорить Шимпанзюк. Негайно заблокуйте всі виходи з бази й анулюйте електронну перепустку, видану на ім’я Реймандо Джуніперо. Це терміново!.. Виконано? Дякую. І ще: про кожного, хто намагатиметься залишити базу, негайно повідомляйте мені особисто.
9
    Минув іще один тиждень.
    Тьомик безслідно зник. Таке з ним траплялося й раніше, проте цього разу все було інакше, і в мене були підстави хвилюватися. І то дуже хвилюватися, позаяк мій друзяка так і не вийшов за межі тренувальної бази «Торпедо».
    Востаннє я говорив із ним рівно сім днів тому, коли захеканий і переляканий Тьомик зателефонував із повідомленням, що його викрито, а на базу їде справжній Реймандо Джуніперо в супроводі італійського посла. Він також устиг сказати, що всі двері заблоковано і він не може вибратися з бази, після чого зв’язок обірвався. Відтоді телефон залишався ввімкненим, однак на мої дзвінки більше ніхто не відповідав…
    Настала субота. Київське «Торпедо» приймало на своєму полі «Крилатих комбайнерів» із Кропивницького, команду, яка на той момент посідала передостаннє місце в турнірній таблиці. Від матчу не очікували несподіванок — торпедівці мали впевнено перемогти. Ба більше, після прикрої поразки від молдавського «Трабзонспора» у відбірковому етапі Ліги чемпіонів найкраща команда України повинна була вигравати, щоб реабілітуватися перед уболівальниками. Мене не цікавив сам матч, але я ввімкнув телевізор, сподіваючись якщо не побачити свого напарника, то принаймні знайти хоч якусь зачіпку, де його можна шукати.
    Уже на перших хвилинах трансляції я помітив Реймандо Джуніперо — справжнього Реймандо, — який ділив лаву запасних із кількома іншими футболістами. У мене не було жодних сумнівів, що на лаві саме італієць. А отже… Тьомика більше нема. Перед моїм внутрішнім зором одна за одною пропливали жахливі картинки, я уявляв, як тіло мого напарника ріжуть на шматки та пакують у чорні пакети для сміття, аби замести сліди та зам’яти скандал із послом Італії. А що ще я міг подумати, коли справжній Джуніперо сидить на полі, а мій товариш уже тиждень не озивається з торпедівської бази?
    Ламаючи отак голову над нещасливою долею Тьомика, я не відразу втямив, що на полі коїться щось несусвітнє. Станом на середину першого тайму «Крилаті комбайнери», команда, котра від самого імені свого суперника мала б усім колективом накласти в шорти, вела в рахунку вже 0:3 і продовжувала тиснути на ворота «Торпедо». Я протер очі й узявся уважніше стежити за подіями на полі.
    Поволі я збагнув, що винен у всьому Кузьо Дерипаща — молодий голкіпер киян. В окремих епізодах воротар цілковито не контролював м’яча. Подекуди він грав більш-менш пристойно, зате іноді поводився, наче п’яний. Усі м’ячі, що залетіли в сітку торпедівських воріт протягом перших тридцяти хвилин, потрапляли туди не завдяки майстерності нападників «Крилатих комбайнерів», а винятково через те, що Дерипащі не вдавалося втримати шкіряну кулю в руках. На 35-й хвилині тренер вирішив замінити Кузя, одначе запасний страж воріт повівся ще більш дивно та неадекватно. Замість того щоб вийти на заміну, він раптово почав битися, після чого втік до роздягальні. Третій голкіпер заліковував травму стопи, тож його не було заявлено на цей матч. Столичній команді довелося продовжити гру з Кузем на брамі.
    У другому таймі я забув навіть про Тьомика. Голи посипались у ворота «Торпедо», ніби стиглі горіхи з дерева. Захисники чемпіона України, второпавши, що воротар сьогодні, м’яко кажучи, не в гуморі, розгубилися, а це перетворило оборонні редути «Торпедо» на прохідний двір. За відсутності травмованого плеймейкера Дерев’янка торпедівці нічого не змогли вдіяти біля воріт суперника. Атака, так би мовити, не йшла. «Торпедо» конало. Не допомагали ні ображене та грізне гудіння стадіону, ні істеричні вигуки головного тренера.
    Коли «комбайнери» відвісили торпедівцям четвертий сухий м’яч, тренер заспокоївся і заходився обмірковувати місця свого подальшого працевлаштування. Після п’ятого влучного удару стадіон заспівав мелодію похоронного маршу, що навело тренера на думку про те, що роботу доведеться шукати за кордоном. Кузьо Дерипаща почав думати про заповіт. Після того як на табло висвітилося 0:6, всі, хто мав хоч якийсь стосунок до ФК «Торпедо», від прибиральниці на тренувальній базі й до президента клубу, думали лише про одне: Господи, зроби так, аби цей кошмар закінчився.
    Матч завершився з розгромним рахунком 1:7.
    Кузьо плакав, ховаючись від уболівальників за спинами поліції. Реймандо Джуніперо зателефонував агентові та сказав: «До сраки все, хочу назад до “Інтера”». Президента клубу повезли до лікарні з підозрою на інсульт.
    Такої ганьби найкращий український клуб не знав від самого заснування.
10
    — Де ти був увесь цей час?! — спливло, мабуть, секунд із тридцять, доки я зміг вичавити із себе ці слова.
    Переді мною сидів Тьомик, а поряд із ним — суворий на вигляд чоловічок зі зморшкуватим обличчям, кучерявим волоссям середньої довжини й окулярами в тонкій дротяній оправі. Мене дивував не так факт присутності напарника у моїй квартирі (Тьомик віддавна має свій ключ), як власне присутність Тьомика — живого й неушкодженого — та ще й у товаристві дивного чоловіка, який скидався чи то на вимогливого університетського професора, чи то на хірурга.
    Проте не лише це викликало заціпеніння. Гості вмостилися посеред кімнати на табуретках і… рахували гроші. Перед собою поставили емальовану миску, у якій лежала ціла купа хрумких пахучих купюр. Не гривень і навіть не доларів, а євро! Банкноти ретельно розрівнювали та сортували на три різні купки. Натренованим оком я вловив, що Тьомик і кудлатий коротун ділять гроші порівну, а потім мій друзяка розділяє свою купку у співвідношенні 60/40. Тобто весь банк вони розбивали за схемою 50/30/20.
    — На базі «Торпедо», — незворушно відповів напарник.
    — На базі «Торпедо»?! Я думав, тебе викрили.
    — Ну, знайшлися добрі люди, які мене прихистили… на базі… — пробубонів Тьомик.
    За спиною мого друзяки працював телевізор.
    — Чувак, а звідки гроші? — зовсім тихо, наче страхаючись власного голосу, запитав я товариша.
    — З тоталізатора.
    — Якого ще тоталізатора? Ти що, геть дубу дався? Невже ти повівся на цей лохотрон?
    — Лохотрон, Максе, це твоя афера з підміною Реймандо. А це, — він показав на миску, — чудово спланована операція. Гроші, що лежать перед тобою, найкраще тому підтвердження. Ти ж сам казав, що нам потрібні нові ідеї.
    Минула хвилина. Я все ще мовчки витріщався на те, як незнайомий коротун з Артемом перераховують і ділять гроші. Зрештою Тьомик змилосердився та пояснив:
    — Я поставив три з половиною тисячі євро на перемогу з розгромним рахунком «Крилатих комбайнерів» над київським «Торпедо». Я вірив, що столичний гранд продує з різницею більше ніж п’ять м’ячів. І, як бачиш, не прогадав. Коефіцієнт був двадцять сім з половиною до одного. Круто, нє? — підморгнув мій друзяка.
    Я не вірив у те, що чую. Тьомик, на відміну від мене, ніколи не був улюбленцем долі. Радше навпаки. Попри неабиякий талант, ба навіть мій багаторічний вишкіл, Артем ніколи не доводив до пуття жодної справи. Хай як це банально звучить, але хлопцю просто не щастило. Щоразу в найбільш відповідальний момент Фортуна поверталась до мого напарника задницею і, образно висловлюючись, голосно пукала, безповоротно псуючи всі його тактичні напрацювання. Тож останнє, у що я міг повірити, — це те, що мій друзяка ось так просто, ні сіло ні впало, виграв кількадесят тисяч євро у спортивному тоталізаторі.
    — По-моєму, колего, — звернувся я до напарника, — ти пудриш мені мізки. Не хочеш розповісти правду?
    — Максе, можеш мені не вірити, але все так і було. Ось тут документи.
    Тьомик видобув із кишені кілька папірців і кинув їх на стіл. То були квитанції про зроблені ставки й отримання грошей після виграшу.
    «Хай так, — подумав я, — але це точно не вся історія».
    По телевізору саме транслювали передачу, в якій ішлося про вчорашній матч. Журналіст брав інтерв’ю в Кузя Дерипащі, запитуючи, що, в біса, сталося. Кузьо розводив руками, зітхав і бубонів: «Не знаю. У мене голова троха крутилася. Іноді руки не слухалися, німіли. Згодом попускало… А потім бралося знову… Не знаю, мо’, з’їв щось не те».
    Зненацька до мене дійшло.
    — І що це було? — промовляю грізно.
    — Тобто? — звів очі Артем.
    — Що трапилося з голкіпером?
    — Яким голкіпером? — продовжував клеїти дурня мій напарник.
    — З Кузем, трясця його матері, Дерипащею!
    — Максе, — Тьомик світився, наче пописько на Пасху, — я не розумію, про що ти говориш.
    У цей момент курдупель, на хвильку припинивши рахувати гроші, завченим рухом поправив окуляри та пробубонів:
    — Phenobarbitalum.
    Спершу я вирішив, що той недомірок обклав мене якоюсь заморською лайкою, а тому, природно, образився.
    — Як ти мене обізвав? — вишкірився до незнайомця.
    — Я нікого не обзивав, шановний. Я лише розтлумачив, що то був Phenobarbitalum, п’ять-етил-п’ять-фенилбарбітурова кислота.
    Смикаючи від роздратування бровами, я переводив погляд із Тьомика на незнайомця.
    — Ви знущаєтеся з мене, так?
    — Ні, — тим самим незворушним голосом повторив коротун.
    — Тоді поясність без матюків.
    Артем замотав головою, демонструючи, що не бажає продовжувати цю розмову. Одначе підозрілий тип його проігнорував. Сфокусувавши очі на моєму переніссі, він промовив, як робот, ледве-ледве ворушачи губами:
    — У воротаря була вестибулярна атаксія через передозування фенобарбіталом.
    Я нічого не втямив. Різко повернувши голову, пильно подивився на Тьомика, а тоді тицьнув пальцем у недоростка й прошипів:
    — Чувак, я його зараз ударю.
    — Максе, прошу тебе, спробуй без спецефектів! — Артем замахав руками. — Не треба нікого лупити!
    — Цей розумака вже майже довів мене до стану афекції!
    — Певно, ви мали на увазі, що перебуваєте в стані афекту? — безбарвним голосом радіокоментатора поправив мене коротун.
    Я відчув, як лице поволі наливається кров’ю. Тьомик поквапився втрутитися.
    — Окей! Окей! Я зараз усе поясню! Це означає, що у воротаря були проблеми з координацією рухів. Кузя вело, крутило й теліпало.
    — А другий «кіпер»? — не вгавав я. — Що з ним?
    Артем зітхнув і потупив оченята.
    — Діарея, — не відволікаючись від рахування грошей, прогугнив замість нього незнайомець.
    — Це понос? — уточнив я, геть заплутавшись у наукових термінах.
    — Дуже сильний понос, — видихнув Тьомик.
    У цей час на задньому плані ведучий футбольного огляду розповідав: «Другого воротаря під час перерви спробували витягти з туалету, проте тренерський штаб зазнав поразки та змушений був відступити. Голкіпер заявив, що без унітазу на поле не вийде».
    Я весь затремтів, насилу стримуючись, аби не заїхати Тьомикові в пику.
    — Ти варвар, Тьомо… — захрипів я. — Ти справжня ескімоська задниця. Як ти міг? Це ж «Торпедо»! Національна гордість країни… За нього наші діди вболівали… Слоняра ти йобаний! І я кажу тобі це просто в писок, не соромлячись! Як у тебе тільки рука піднялася?
    Я відчував, як гнів заливає все моє єство, і вже лаштувався нам’яти напарникові вуха, коли Тьомик обірвав мене:
    — Чувак, агов! Тобі що, не потрібні гроші?
    Я заглух на півслові. За всім цим довколафутбольним неподобством я забув про свій борг. Якийсь час я сопів і супився, а тоді зрештою запитав:
    — Цеє… скільки там?
    — Якраз достатньо для того, щоб ти залатав дірки у своєму бюджеті.
    Хвилин п’ять я мовчки спостерігав за тим, як Тьомик із коротуном завершують розбирати гроші з миски. Несподівано для самого себе я тицьнув у карлика й запитав:
    — Слухай, Тьомо, а це взагалі хто такий? І чому ти віддаєш йому половину наших бабок?
    Недоросток облишив рахувати купюри й утупився в мене спокійним поглядом.
    — Ой, Максе, пардон! Зовсім забув вас познайомити, — похопився напарник. — Док, потисніть руку Максові, моєму колезі та компаньйону! Максе, — Артем, звівши брову, театральним жестом указав долонею на коротуна, — маю честь відрекомендувати тобі Леопольда Борисовича, головного лікаря ФК «Торпедо» (Київ)!

Я полечу!

[уперше опубліковано в збірці «Ода до радості», 2014]
1
    — Неправда! — вісімнадцятирічний Стьопа від прикрощів кусав посірілі через нервове напруження губи. — Не взяли, бо зависокий!
    — Тебе не взяли, бо ти тупий! — глумливо мружачи затуманене катарактою око, підсміювався Ярило Ігнатович.
    Ні для кого в Бабариках не було таємницею, що на цибатому Стьопі льотчики в родині Ревунів закінчаться.
    — Ви не розумієте… — Часто моргаючи, Стьопа намагався вигадати вагому причину того, що слідом за Національним авіаційним університетом йому відмовили в Кіровоградській льотній академії, однак відлуння глузливого «бо ти тупий» кислотою роз’їдало путні думки, і сухий язик молов самі нісенітниці: — Просто кабіна винищувача замала для… ну… для моїх габаритів, ноги н… н… не поміщаються, а на комерційного треба гроші, багато грошей… — Згадавши офіційний прейскурант, хлопець скривився й похнюплено схилив голову. Того літа повний чотирирічний курс навчання на пілота комерційних авіаліній у Кіровоградській льотній академії коштував шістдесят тисяч баксів.
    — То в тебе мізки замалі для черепка твого пустопорожнього, — не вгавав Ярило, зневажливо позираючи на троюрідного племінника. Із товстого водянистого рота підтоптаного сільського дядька тхнуло дешевим алкоголем, а від немитого тіла несло потом. Степан стояв за три кроки від товстошийого й засмаглого Ігнатовича, проте сморід відчував добре. Хлопцю здавалося, наче під ніс почепили змочені у скислому пиві смердючі шкарпетки.
    Довкола Ярила згуртувалося кілька таких самих, як він, підстаркуватих трутнів, які щодня по обіді окупували тісну пивничку, що підпирала боком сільський магазин, і сиділи там до смерку, неквапом проціджуючи крізь себе по три-чотири літри пива та майже не п’яніючи. Вони впирали волохаті, обтягнуті брудними майками чи дірявими сорочками животи в неоковирний стіл із недбало обструганих дощок і обмацували зневажливими поглядами бідолашного хлопця; час від часу хтось із них гортанно гиготав, хизуючись глибоким почуттям гумору, після чого з насолодою, розкотисто відригував і замислено кивав головою, немов погоджуючись із усім, що казав Ярило.
    Обіч довгоногого Стьопи, незграбно зігнувши покорчене дитячим церебральним паралічем тіло, вовтузився із собакою його колишній однокласник Мар’янчик Стецьків, якого в Бабариках усі звали Тихоном, а чи просто Тихим. Тихон був на півроку старший за Стьопу, але каліцтво завадило його тілу розвинутись, через що чоловіки не сприймали Мар’янчика за дорослого, а відтак не зважали на його присутність. Чекаючи, коли Ярило відчепиться від небожа й вони зможуть піти, Тихий бавився з коротконогим безхвостим дворнягою, у «родословній» якого, судячи з плескатої, трохи наївної морди й широких прямокутних грудей, затесався принаймні один чистокровний французький бульдог. Собака лежав на спині, розчепіривши на всі сторони компаса короткі лапи та з насолодою підставляючи під Мар’янчикові руки гладеньке рожево-сіре черево. Його кликали Пуззі, хоча Стьопа називав собаку «хропако-пердилкою 80-го рівня», позаяк Пуззі під час сну багато хропів і ще більше пукав.
    Раптово Стьопа випнув підборіддя й насупився.
    — Я полечу, — сказав неголосно, без пафосу. — Я обов’язково стану пілотом. Піду в армію, а потім спробую вступити знову. Або зароблю грошей, а тоді… тоді…
    — Ага! — з губів Ярила бризнула жовтувата слина. — Полетиш! Хіба як твій батько — з хліва головою об землю! Га-га-га!
    Регіт підхопили решта чоловіків. Стьопа зморщився і заплющив очі, розуміючи, що розкидається обіцянками, які не зможе виконати. Мар’янчик задер голову, зазираючи в обличчя свого товариша, але тут-таки скулився й опустив погляд, не бажаючи привертати увагу підхмелених чоловіків.
    Падіння з даху невисокого сараю, що стояв на околиці села Бабарики, навпроти двоповерхового будинку, в якому вже майже сотню років мешкали Ревуни, стало останнім польотом Зиновія Гордійовича Ревуна, Стьопиного тата.
    Виждавши, доки приятелі-випивохи вгамуються, Ярило проказав, уклавши в ці останні слова всі, які спромігся нашкребти, жовч і презирство:
    — Ти й того не зможеш. Зиновій, хоч і алкаш кінчений, із пелюшок міг літати на всьому, що має крила. А про діда твого я взагалі мовчу. — І відвернувся, показуючи, що розмову закінчено.
    Гордія Архиповича Ревуна, Стьопиного діда, досі згадували в Бабариках не інакше, як «легендарний старий Ревун». Під час війни Гордій Архипович служив у 524-му полку винищувальної авіації, прикривав Ленінград, брав участь у боях із німцями під Москвою, літаючи спочатку на поршневих винищувачах І-16, а згодом на сучасніших ЛаГГ-3. Після війни Архиповичу якимось дивом удалося роздобути списаний одномоторний біплан Полікарпов І-153 «Чайка», який через неоковирність і погану маневреність використовували лише на початку війни. Півтора року Гордій Архипович вовтузився з проіржавілим поршневим двигуном, за власні кошти купляв запчастини, замінював струхлявілі дерев’яні фрагменти обшивки і зрештою на початку 1950-х поставив «Чайку» на крило. Так у селі Бабарики Козелецького району Чернігівської області з населенням аж 179 жителів з’явився власний літак. І-153 використовували для розпилювання пестицидів над буряками, ріпаком і картоплею, для поливу колгоспних полів, іноді на ньому доправляли з району пошту й вантажі або навпаки — відвозили голову сільради на важливі зустрічі до райцентру чи Чернігова (І-153 — одномісний літак, тож усю дорогу голові доводилося сидіти на колінах у пілота). У перервах Гордій Архипович навчав свого сина, Зиновія, літати. Коли 1979-го «легендарний Ревун» помер, Зиновій став на його місце; він довгенько підтримував старезний біплан у робочому стані, щоправда, переважно для того, щоби шмигляти на ньому над полями, крутячи різноманітні фігури вищого пілотажу, і катати місцевих дівчат, беручи за це оплату натурою, тобто самогоном. І-153 перестав літати 1993-го, за два роки до народження Степана Ревуна, але не через технічні негаразди та навіть не через економічну кризу, яку Україна отримала у спадок від Радянського Союзу. Проблема полягала в тому, що після проголошення курсу на перебудову Зиновій Гордійович Ревун страшно запив. Наприкінці посівної 1992-го йому насилу вдавалося відривати «Чайку» від землі (трусилися та водночас німіли руки, темніло в очах), а навесні 1993-го Зиновій без сторонньої допомоги вже не міг залізти до кабіни. Під час особливо тяжких запоїв Зиновій видирався на дах сараю й уявляв себе на місці доблесного батька, Гордія Архиповича, який, ледве втримуючи підбитий І-16 у повітрі, нещадно мочить клятих німців, — Зиновій шпурляв по перехожих зеленими грушами й абрикосами. Останній «політ» Зиновія відбувся в серпні 1998-го, коли син «легендарного Ревуна», налигавшись, поперся на сарай і в двох місцях розтрощив шифер, ледь не провалившись досередини. Марта Іванівна, дружина Зиновія, покликала сусідів і попросила стягти чоловіка, доки він не потовк на хрін усю покрівлю. Зиновій не впізнав сусідів, які вилізли на дах, справедливо розсудив, що його оточують німці, і, волаючи «Враг нє прайдьот! 524-й істрєбітєльний, самольоти к бою! УРА-А-А!!!», кинувся сторчголов із сараю. Приземлився за сім метрів від стіни з північного боку, посеред грядки з полуницями. Як наслідок — струс мозку і важкий перелом стегна, що майже повністю паралізував ліву ногу.
    Стьопа тихо сопів, то стискаючи, то розтискаючи кулаки, і свердлив поглядом широку спину Ярила Ігнатовича. Хіба він винен, що через поламану й тому неслухняну ногу батько не навчив його літати?
    — Я полечу, — процідив хлопець крізь зціплені зуби. На очах мимоволі проступали сльози, від чого Стьопа Ревун злився ще дужче. Не вистачало ще заплакати! — Я — Ревун, і я полечу! От побачите…
    Ніхто із сільських трутнів його більше не слухав.
    Мар’янчик тупився в далечінь, міркуючи про те, як підтримати Стьопу, чим допомогти, і задумливо чухав пальцями вкритий короткою шерстю живіт Пуззі. Пуззі задоволено сопів.
2
    Наступного дня, 21 серпня, погода різко зіпсувалася. Зранку небо затягло непрозорою пеленою, згодом насунули важчі, набухлі від вологи хмари, з яких після обіду почав сіяти дрібний дощ. Стьопа та Мар’янчик утекли від сльоти до невеликої комірчини на другому поверсі будинку Ревунів, де ховалися завжди, коли негода перешкоджала гайнути на ставок чи деінде. Стьопа, закинувши ноги на стіл, тонув у плетеному кріслі, тупився погаслими очима крізь заляпане краплями вікно та сердито гриз сірник, а Мар’янчик, мружачись, щось видивлявся в увімкненому ноутбуці. Під плетеним кріслом, химерно виставивши догори абсолютно негнучку задню лапу (чимось схожу на встромлений у собачу задницю гарпун), похропував Пуззі.
    — Я лузер, — останні кілька годин Стьопа невтомно, не жалкуючи сил, нарікав на тяжку долю.
    Мар’янчик, ретельно оминаючи той факт, що Стьопа Ревун закінчив одинадцятий клас із другим з кінця результатом, обережно заперечив:
    — Не пегеживай так. — Хтозна-як Тихон спромігся не перетворитися на мовчазного асоціального відлюдька, на яких часто обертаються діти з ДЦП, але внаслідок вродженої невиліковної хвороби дуже гаркавив — остання фраза прозвучала як «не-пе-ге-зги-ай-т’гак», — і мало хто в Бабариках міг із першого разу його розуміти. — Наступного гоку спгобуєш вступити до Ха’ківського уніве’ситету повітгяних сил.
    — А-а-а-а-а, — відмахнувся Стьопа, спересердя виплюнувши сірник. — Ти знаєш, скільки там бабла для вступу треба?
    — Ні, — потупився Мар’янчик. Він м’яв у руці складений учетверо аркуш паперу та справді не знав, скільки грошей потрібно для вступу до Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба, зате знав, що може допомогти другові, хоч і не наважувався про це сказати.
    — Я ніколи не полечу, — скиглив далі Стьопа. — Розумієш? Я до смерті вигрібатиму гній з-під корів і свиней, саджатиму картоплю та полотиму бур’яни. За все життя мені й трьох метрів не пролетіти, хіба що з дерева впаду, і тепер Ярило…
    Степан не договорив, оскільки під кріслом оглушливо пукнув Пуззі. Собака перднув так голосно, що сам себе розбудив і сконфужено підняв пласку морду.
    — Твою мать! Пуззі, фу-у-у-у! Я приб’ю тебе, смердючко! — Стьопа скривився, нахилився і махнув рукою під кріслом, збираючись ляснути собаку по голові, проте Пуззі вивернувся і заскочив на руки до Мар’янчика. — Засмердів усю хату, скотина!
    Не випускаючи з долоні папірець, Тихон обійняв пса та всміхнувся. А тоді, раптово набравшись сміливості, промовив:
    — Теогетично ти можеш полетіти.
    — Теогетично! — передражнив Стьопа, затуляючи носа рукою. Мар’янчик не ображався: Стьопа був його справжнім — і єдиним — другом. — Теоретично я й астронавтом можу стати.
    — Я сегйозно. Теогетично я знаю, як відпгавити тебе туди… — Тихон зиркнув на вікно, тицьнув тонким заломистим пальцем у небо, де за свинцевою товщею напареної літнім сонцем вологи ховалося сонце, і доказав: — пгосто за’аз.
    — Зараз? Тихоне, ти про що?
    Попри фізичні вади Мар’янчик вирізнявся проникливим розумом, далеко випереджуючи не тільки Стьопу, а й інших однокласників. Він нарешті розтиснув долоню, поклав на стіл і розгорнув принесений із собою аркуш.
   
    — Що це? — Стьопа насторожено глипнув на малозрозуміле креслення.
    — Я тут учо’а дещо пгидумав, — затинаючись і червоніючи від натуги й хвилювання, пробелькотів Тихон. — Це геліостат.
    — Що? — скривився Стьопа.
    — Ну, я подумав, якщо куль п’ять, то це не з’говсім аегостат, а тому вигішив ’гидумати свою назву. І назвав його геліостатом.
    — Ти думаєш… — медові, з вкрапленнями сірого на краях райдужки Степанові очі спалахнули. — Воно полетить?
    — Дивгись. — Мар’янчик поклав худу п’ятірню на креслення та заговорив, прицмокуючи й ретельно розжовуючи кожне слово: — П’ять великих куль ’гизначгені для ствог’гення підйомгної сили. Вони будуть наповгнені гелієм. Гелій і кулі можна купити в Києві — я знайшов в Інтгегнеті. Тги менші кулі — ось тут, з кгаїв — допоміжні. Вони упгавляють положенням геліостата у повітгі.
    — А як він опускатиметься?
    — Тобі ж основне злетіти, ага? — ще більше почервонів Тихон (Стьопа ствердно кивнув). — Тоді ніяк. Ми пгосто пгипнемо геліостат до яког’я на землі. Я гозгахую його так, щоб він завгис на невеликій висоті — щоб усі б’ачили, що ти літгаєш. А для стгахговки вгімеш із собгою пневматгичну гушницю і, гаптом шо, пгостгелиш одну з куль. Саме че’з це куль п’ять.
    Стьопа нервово облизав губу та провів долонею по обличчі. Недовірливо й водночас благально поглянув на друга:
    — Ти знаєш, як розрахувати потрібний об’єм куль?
    Мар’янчик переможно всміхнувся.
    — Закон Ахімеда. На будь-яке тіло, занугене в ’ідину чи газ, діє підтгимувальна сила, що спгямована вго’у і догівнює вазі витісненого об’єму ’ідини чи газу. Нам тгеба підіб’ати такі кулі, щоб сила Ахімеда з боку повітгя догівнювала твоїй вазі.
    Стьопа не зрозумів і половини з того, що сказав Тихон, але схопив каліку за плече та нетерпляче затрусив:
    — То починай! Починай! На що ми чекаємо?
    У «Вікіпедії» Мар’янчик відшукав густину гелію:
гелію = 0,1785 кг/м3, після чого взяв олівець, перекинув аркуш на інший бік і став акуратно виводити формули, коментуючи все, що робить:
    — Об’єм кулі — це пгосто: V = 4/3πR3. Якби куля була одна, то силу Ахімеда ми визначали б так.
    Він записав формулу
   
    і розтлумачив:
    — Тут mгелію — це маса гелію в кулі;
гелію — густина гелію; V та R — відповідно об’єм і ’адіус кулі; g — ’гискогення вільного падіння. Оскільки куль у нас п’ять і всі вони однакові, то остаточне значення підйомної сили буде таке:
   
    де R1 — це ’адіус однієї кулі.
    Стьопа Ревун спостерігав за товаришем, немов за середньовічним алхіміком, що записує рецепт еліксиру молодості. Захопившись, Тихон упевнено продовжував:
    — З іншого боку, твою вагу (або силу, що тягнутиме геліостат до землі) тгеба визначати як добуток твоєї маси на пгискогення вільного падіння.
   
    Прирівнявши FA до PСтьопи та виконавши прості математичні перетворення, Мар’янчик визначив необхідний радіус однієї кулі:
   
   
    — Скільки ти важиш? — різко скинув голову Тихон.
    Від несподіванки Стьопа кілька разів кліпнув, доки відповів:
    — Ну, кілограмів сімдесят п’ять…
    — Добге.
    І Тихон швидко розрахував радіус:
   
    — Гм-м… — недовірливо ворухнув губами Мар’янчик. Діаметр однієї кулі складав п’ять із половиною метрів.
    — Що? — тихо, не насмілюючись порушити сакральність моменту, запитав Стьопа.
    «Забагато, — міркував Тихон. — Це занадто, щось не гаразд. П’ять із половиною метрів — це двоповерхова хата!» Мар’янчик уявив Стьопу на дерев’яному стільчику, над яким на тросах громадяться і штовхаються п’ять нейлонових куль, кожна завбільшки з двоповерхову віллу… і йому стало моторошно.
    — Та кажи вже! — гарячкував Стьопа. — Що там? Я не полечу?.. Чи полечу?..
    Тихон мовчав. Послинивши олівець, він повернувся до початку розрахунків і ретельно передивився формули. Помилки не знайшов. По тому перевірив розмірності у величинах, щоб не сталося так, що кілограми поділено на грами, а метри на сантиметри. На диво, із цим теж усе було гаразд. Розрахунки виявилися правильними. Мар’янчик зітхнув. Якщо наука стверджує, що для підняття Стьопи Ревуна в повітря потрібно півдесятка куль розміром з будинок, то так тому й бути.
    «Формули не брешуть», — заспокоював себе хлопець.
    І дарма. Насправді помилка була. На будь-яке тіло, занурене в рідину чи газ, діє підтримувальна сила, що спрямована вгору й дорівнює вазі витісненого об’єму рідини чи газу. Визначаючи підйомну силу (силу Архімеда) за першою формулою, Мар’янчик підставив замість витісненого об’єму повітря… об’єм гелію. По суті, він розраховував геліостат не для плавання у повітрі, а для зависання в атмосфері з чистого гелію. В чому різниця? Гелій — це легкий одноатомний газ із масою 4 атомні одиниці, а повітря — суміш значно важчих газів (переважно азоту та кисню) із середньою молекулярною масою 29 атомних одиниць. Густина повітря становить
повітря = 1,293 кг/м3, вона майже в десять разів більша за густину водню.
    Щоб визначити правильний радіус кулі, достатній для підняття Стьопи в повітря, слід було в останній формулі замінити
гелію на
повітря: