Скачать fb2
Червоногрудка

Червоногрудка

Аннотация

    Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батьківщині спочатку став відомим як економічний оглядач (він закінчив Норвезьку школу економіки), потім як рок-музикант і композитор популярної групи «Оі Оегге», а наприкінці 90-х ще й як письменник, автор серії романів про норвезького поліцейського Харрі Холе. Перший з романів серії — «Нетопир» (1997) був визнаний кращим детективом Скандинавії, удостоївся у критиків звання «миттєвого бестселера» й приніс автору престижну премію «Срібний ключ». У видавництві «Фоліо» вже вийшли друком романи Ю Несбьо «Нетопир» та «Безтурботний».
    Занурившись у справу про нелегальну торгівлю зброєю, детектив Харрі Холе натрапляє на дуже підозрілу оборудку: хтось за великі гроші придбав гвинтівку з оптичним прицілом. Хто він і на кого збирається полювати? Відповіді немає, а зброя між тим вже діє, вбивства йдуть одне за одним, і «мисливець», схоже, вважає себе непереможним. Харрі іноді здавалося, що він ганяється за привидом. Страшно навіть уявити, хто може стати наступною жертвою. Убивцю слід зупинити за будь-яку ціну, і Харрі вже знає, як це зробити…


Ю Несбьо ЧЕРВОНОГРУДКА

    Та помалу-малу вона набралася сміливості, підлетіла просто до страдника і вирвала дзьобом один із шипів, що впилися в його чоло.
    У цей час на її шийку впала крапля крові розіпнутого. Вона швидко розтеклася, забарвивши собою все ніжне пір’ячко на шийці та грудях пташки.
    Розіпнутий розплющив очі й шепнув Червоногрудці: «Як нагороду за своє милосердя ти дістала те, про що мріяло твоє плем’я відтоді, відколи світ світом».
Френк Міллер. Бетмен, людина-кажан

ЧАСТИНА ПЕРША
З ПОРОХУ

ЕПІЗОД 1

Переїзд поблизу мосту Алнабрю, 1 листопада 1999 року
    Сіра пташина то зникала, то знов з’являлася в полі зору Харрі. Він тарабанив пальцями по керму. Як повільно плине час… Учора хтось по телевізору розповідав, як повільно може минати час. Зараз він саме такий. Ніби новорічної ночі перед тим, як проб’є дванадцята. Чи на електричному стільці — перед тим, як повернеться рубильник.
    Він затарабанив сильніше.
    їхнє авто стояло на відкритому майданчику за квитковою касою на переїзді. Елен збільшила гучність автомагнітоли. У голосі репортера бриніла благоговійна урочистість:
    — Літак приземлився п’ятдесят хвилин тому, і рівно о шостій годині тридцять вісім хвилин президент зійшов на норвезьку землю. Його вітав голова комуни Євнакер. Тут, в Осло, чудова осіння погода, сприятливе норвезьке тло для цих перемовин. Давайте ще раз послухаємо, що сказав президент журналістам півгодини тому.
    Це повторювали вже втретє. Харрі знов уявив собі натовп волаючих журналістів, що лізуть за загорожу. А по інший бік загорожі — людей у сірому, які не надто завдавали собі клопоту приховувати, що вони секретні агенти, у відповідь на питання тільки знизуючи плечима. Ці сканують поглядом натовп, вдесяте перевіряють, чи тримається у вусі динамік, — знов оглядають натовп — поправляють чорні окуляри — сканують натовп — на кілька секунд затримуються поглядом на фотографі з камерою, в якої надто довгий об’єктив, — сканують далі — всоте перевіряють динамік у вусі. Хтось промовляє вітання по-англійськи, тиша, потріскує мікрофон.
    — First let те say I’m delighted to be here[1]… — вчетверте сказав президент з виразною хрипкою американською вимовою.
    — Я читала, один відомий американський психолог виявив у президента роздвоєння особистості, — сказала Елен.
    — Роздвоєння особистості?
    — Роздвоєння особистості. Як в історії з лікарем Джекіллом та містером Хайдом. Цей психолог пише, що звичайне єство президента навіть не підозрювало про те, що друге його єство, хтива тварюка, вступало в статеві зносини з усіма цими жінками. І тому Верховний суд не може судити його за те, що він брехав про це під присягою.
    — Жах, — сказав на те Харрі, провівши поглядом вертоліт, що пролітав над ними.
    По радіо хтось запитував по-англійськи з норвезьким акцентом:
    — Пане президенте, це ваш перший візит до Норвегії за другий президентський термін. Що ви відчуваєте?
    Пауза.
    — Дуже приємно побувати тут знову. Але я вважаю набагато важливішим те, що тут можуть зустрітися глава держави Ізраїль та лідер палестинського народу. Це ключ до…
    — Чи запам’ятався вам перший візит сюди, пане президенте?
    — Звичайно. Я сподіваюся, що на сьогоднішніх перемовинах ми зможемо…
    — Яке значення Осло й Норвегії для справи миру в усьому світі, пане президенте?
    — Норвегія відіграла важливу роль.
    Голос без норвезького акценту:
    — Пане президенте, ви вважаєте, що реально досягти конкретних результатів?
    Тут запис уривався, далі вів голос зі студії:
    — Отже, ви чули. Президент вважає, що Норвегія відіграє вирішальну роль для… е-е-е… досягнення миру на Близькому Сході. Зараз президент вирушає до…
    Харрі важко зітхнув і вимкнув радіо.
    — Що відбувається з країною, Елен?
    Дівчина знизала плечима.
    «Проходять пункт двадцять сім», — долинуло з рації на приладовій панелі.
    Він поглянув на Елен:
    — На постах усе гаразд?
    Вона кивнула.
    — Отже, все, як і раніше, — сказав він.
    Вона підвела очі до неба. Він сказав це вже разів п’ятдесят відтоді, як кортеж виїхав з Ґардермуєна. Звідти, де стояло їхнє авто, виднілося порожнє шосе, що простяглося від переїзду на північ, на Трустерюд та Фурусет. Сигнальна лампочка на даху ліниво оберталася. Харрі опустив скло і простягнув руку — змахнути блякло-жовтий листок, що попав під склоочисник.
    — Поглянь, червоногрудка, — сказала Елен, показуючи кудись. — Рідкісна пташка для такої пізньої осені.
    — Де?
    — Там. На даху каси.
    Харрі висунувся в переднє вікно:
    — Справді? То це червоногрудка?
    — Авжеж, червоногрудка, або вільшанка. Хоча, гадаю, ти не відрізнив би її від снігура, так?
    — Звісно. — Харрі затулив очі від сонця. Зір падає, чи що?
    — Червоногрудка — рідкісний птах, — сказала Елен, загвинчуючи корок у термосі.
    — Не сумніваюся, — сказав Харрі.
    — Дев’яносто відсотків відлітають на південь, але є такі, що ризикують залишитися.
    — На взір цієї?
    Знову голос по рації:
    «Центр, я шістдесят другий. Невідомий автомобіль стоїть край дороги за сто метрів від повороту на Льоренскуґ».
    Відповідь Центру — низький голос, гаркава берґенська вимова:
    — Почекайте, шістдесят другий. Перевіряємо.
    Тиша.
    — А туалети ви перевірили? — запитав Харрі, киваючи на автозаправку «ESSO».
    — Так. На заправці нікого немає, навіть персоналу. Тільки начальник. Його ми замкнули в конторі.
    — Квиткові каси теж?
    — Перевірили. Заспокойся, Харрі, всі ключові пункти в порядку. Отож, кажу, ті, що залишаються, сподіваються на теплу зиму, розумієш? Інколи їм щастить, але якщо вони помиляться, то неодмінно загинуть. Ти, напевно, думаєш, чому б їм про всяк випадок не відлетіти на південь. А, може, їм просто ліньки відлітати?
    У дзеркалі Харрі спостерігав охоронців обабіч залізничного мосту. У чорному, при шоломах і автоматах «МП-5» на грудях. Навіть звідси в їхніх жестах було помітно напруженість.
    — Штука в тому, що, раптом зима випаде тепла, вони встигнуть вибрати краще місце для гнізда раніше, ніж решта повернуться додому, — розповідала Елен, намагаючись запхнути термос у сумку, що й так була повнісінька. — Усвідомлений ризик, розумієш? Програвся до цурки або взяв джек-пот. Ти сам вирішуєш. Ризикувати чи ні. Ризикнеш — і можеш якось уночі задубіти на гілляці, гепнутися на землю і не відтанути до весни. А злякаєшся — і залишишся без даху над головою, коли повернешся. Ті самісінькі вічні дилеми, з якими й ми раз у раз стикаємося.
    — Ти вдягнула бронежилет?
    Елен мовчки подивилася на шосе і тихо похитала головою.
    — Так чи ні?
    Замість відповіді вона постукала кісточками пальців по грудях.
    — Полегшений, чи що?
    Вона кивнула.
    — Хай йому чорт, Елен! Я наказав надіти бронежилета, а не майки з Міккі Маусом!
    — Ти знаєш, що тут носять секретні агенти?
    — Зараз угадаю. Полегшені бронежилета?
    — Точно.
    — А ти знаєш, хто я такий?
    — Зараз угадаю. Секретний агент?
    — Точно.
    Вона розсміялася. Він теж усміхнувся. Знову затріщала рація:
    «Шістдесят другий, я Центр. Служба безпеки говорить, що це їхній автомобіль стоїть біля повороту на Льоренскуґ».
    «Я шістдесят другий. Вас зрозумів».
    — От бачиш, — сказав Харрі, досадливо ляснувши по керму. — Ніякогісінької тобі злагодженості. Завжди одне й те саме — хто в ліс, а хто по дрова. Чому там стовбичить їхня машина, а ми про це не знаємо? Га?
    — Перевіряють, як ми працюємо, — сказала Елен.
    — Так, як вони нас проінструктували.
    — Від тебе однаково мало що залежить, тож угамуйся і не ремствуй, — сказала вона, — і не тарабань по керму.
    Пальці Харрі слухняно стислися в кулак. Він важко зітхнув:
    — Так, так, так…
    Він перевірив, чи на місці табельний револьвер, шестизарядний «Сміт-Вессон» 38-го калібру. На поясі ще дві запасні обойми, по шість патронів у кожній. Він поплескав по револьверу й пригадав, що в нього закінчується ліцензія на носіння зброї. Мабуть, зір таки справді гіршає, адже взимку після закінчення курсів він не здав залік зі стрільби. Взагалі, нічого особливого, але з ним таке вперше, і це дуже прикро. Звичайно, найпростіше для нього було б узяти й перездати, іноді стрільбу здавали по чотири, п’ять разів, та Харрі під різними приводами чомусь усе зволікав.
    Знову тріск у рації: «Пункт двадцять вісім пройдено».
    — Це був передостанній пункт в окрузі Румеріке, — сказав Харрі. — Наступний пункт буде Каріхьоуґен, а далі — наші.
    — Чом би їм не робити як раніше: просто говорити, де зараз кортеж? І хто тільки видумав ці безглузді номери? — невдоволено спроквола мовила Елен.
    — Здогадайся.
    — Секретні агенти! — відповіли обоє разом і розсміялися.
    «Пункт двадцять дев’ять пройдено».
    Харрі поглянув на годинник:
    — Отже, вони будуть тут за три хвилини. Я настроюю рацію на поліцейський округ Осло. Перевір усе ще раз.
    Рація засвистіла, завищала, та Елен заплющила очі й зосереджено вслухалася в підтвердження, що надходили по черзі. Потім зняла навушники.
    — Все на місці, все працює.
    — Спасибі. Надягни шолом.
    — Справді? Вважаєш, треба?
    — Ти чула, що я сказав?!
    — Сам надягай свого шолома!
    — Він надто маленький.
    Інший голос: «Пункт один пройдено».
    — Чорт, іноді ти поводишся як повний… непрофесіонал. — Елен надягла шолом, застібнула ремінь під підборіддям і поглянула в дзеркало.
    — Авжеж, і я тебе люблю, — відповів Харрі, розглядаючи дорогу в бінокль. — Я їх бачу.
    На вершині пагорба щось зблиснуло. Харрі побачив тільки перший автомобіль у колоні, але він знав склад кортежу: шість мотоциклів зі спеціально навченими поліцейськими з норвезького ескортного відділення, два норвезьких автомобілі ескорту, автомобіль норвезької служби безпеки, два автомобілі американської служби безпеки типу «Кадилак», в одному з яких президент. У якому — ніхто не знає. Чи, можливо, він сидить в обох, думав Харрі. Один для Джекілла, інший для Хайда. А за ними — більші автомобілі: «швидка допомога», «Зв’язок» та кілька автівок секретної служби.
    — Усе гаразд. — Харрі повільно водив біноклем то в один, то в другий бік. Повітря над асфальтом тремтіло навіть цього прохолодного листопадового ранку.
    Елен уже розрізняла обриси першого автомобіля. За півхвилини вони дістануться до переїзду, і роботу буде наполовину виконано, а коли ці самі автомобілі через два дні проїдуть переїзд у зворотному напрямі, вони з Харрі зможуть нарешті повернутися до своєї звичайної поліцейської роботи. Вона вважала за краще мати справу з трупами у відділі вбивств, ніж схоплюватися о третій ночі й гибіти в холодному «Вольво» поруч із нервованим Харрі, якого вочевидь обтяжувала покладена на нього відповідальність.
    У машині тихо, якщо не зважати на сопіння Харрі. Елен перевірила, чи світяться індикатори рацій. Колона наближалася до підніжжя пагорба. Елен надумалася після роботи піти до «Спраги» й нахлистатися. Вона там запримітила хлопця — смоляні кучері, карі очі й погляд такий… небезпечний. Худорлявий. Інтелектуал, богема. Можливо…
    — Якого біс…
    Харрі вже схопив мікрофон:
    — Людина в третьому зліва вікні квиткової каси. Хто-небудь може сказати, хто це?
    У відповідь — тільки мовчазне потріскування з рації. Елен швидким поглядом слизнула уздовж ряду квиткових кас. Ось він! Крізь темне скло віконця касира вона побачила чоловічу спину — всього за сорок — п’ятдесят метрів від них. Супроти світла чітко вимальовувався його профіль. Над плечем виднівся ствол з прицілом.
    — Зброя! — скрикнула Елен. — У нього кулемет!
    — Чорт! — Харрі ногою відчинив дверцята і, відштовхнувшись обома руками, вискочив з машини. Елен спостерігала автоколону в бінокль. Залишалося всього декілька сот метрів. Харрі знову зазирнув до машини, в руках у нього вже був револьвер.
    — Це не може бути хтось із наших. Але можливо, він із секретної служби, — сказав він. — Зв’яжися з Центром.
    — Харрі…
    — Я сказав! Посигналиш мені, якщо це хтось з їхніх хлопців.
    Харрі кинувся до квиткової каси, до цієї спини в плащі. Здається, у нього автомат «Узі». Вологе ранкове повітря ніби вогнем обпалювало легені.
    — Поліція! — гукав Харрі. — Police!
    Жодної реакції. Товсте скло добре захищає приміщення від вуличного шуму. Тепер незнайомець повернув голову у бік кортежу, і Харрі побачив темні окуляри «Рей Бен». Секретна служба. Або той, хто прагне виглядати як агент секретної служби.
    Залишалося двадцять метрів.
    Як він потрапив усередину, в замкнуту касу, якщо він не секретний агент? Чорт! Харрі вже чув наближення мотоциклів. Бігти далі чи ні?
    Він зняв пістолет із запобіжника й почав прицілюватися, все ще сподіваючись, що автомобільний сигнал от-от розітне тишу цього дивного ранку на відлюдній дорозі, в цьому місці, від якого Харрі хотілося б бути зараз якнайдалі. Інструкція була зрозуміла, але він не міг позбутися думок:
    «Полегшений бронежилет. Ніякої злагодженості. Стріляй, це не твоя вина. А може, в нього є родина?»
    Кортеж швидко наближався, він був уже перед квитковою касою. Ще дві секунди — і «Кадиллаки» порівняються з нею. Краєм лівого ока він помітив рух: маленька пташка злетіла з даху.
    «Робити ставку чи не робити… вічні дилеми».
    Він подумав про низький викот бронежилета й прицілився на півдюйма нижче. Усе потонуло в ревінні мотоциклів.

ЕПІЗОД 2

Осло, вівторок, 5 жовтня 1999 року
    — Справді, це так. Це і є велика зрада, — сказав гладко поголений чоловік і подивився в рукопис. Голова, брови, мускулясті передпліччя і навіть дужі руки, якими він учепився в трибуну, — все було чисто виголене. — Після тисяча дев’ятсот сорок п’ятого влада перейшла до рук ворогів націонал-соціалізму. Вони розвивали і впроваджували в життя свої демократичні та економічні засади. Як наслідок, на землі жодного дня не минає без кровопролиття. Навіть тут, у Європі, ми пережили війну й геноцид. А в країнах третього світу голодують і вмирають мільйони, і Європі загрожує масова імміграція — отже, хаос, бідність та боротьба за виживання.
    Він замовк і обвів поглядом аудиторію. У приміщенні панувала цілковита тиша. Тільки хтось на лаві позаду обережно заплескав у долоні. Коли чоловік провадив далі свою полум’яну промову, під мікрофоном заблимала червона лампочка — це означало: звуки записуються на магнітофон зі спотворенням.
    — Уже не за горами щасливе безтурботне життя і той день, коли ми зможемо пишатися собою і нашим суспільством. Війна, економічна чи екологічна катастрофа — і вся ця система законів і правил, які перетворювали найвідважніших на простих споживачів, миттю впаде. Якось велика зрада вже сталася дев’ятого квітня сорокового року, коли наші так звані лідери нації втекли від ворогів задля порятунку власної шкури. І при цьому прихопили золотий запас, щоб забезпечити собі життя в лондонських люксах. Тепер ворог знову тут. І ті, хто мусить захищати наші інтереси, знову зрадили нас. Вони дозволяють ворогам будувати мечеті посеред наших міст, вони дозволяють їм грабувати наших старих і змішувати свою брудну кров з нашою. І наш святий обов’язок норвежців — захистити свою расу й знищити зрадників.
    Він перегорнув сторінку, але в президії кашлянули, він зупинився й підвів погляд.
    — Дякую, гадаю, ми почули достатньо, — сказав суддя і поглянув поверх окулярів. — Чи є в обвинувачення питання до підсудного?
    Скісні сонячні промені, проникаючи до зали 17-го міського суду Осло, створювали над голомозою головою ілюзію німба. Підсудний був вбраний у білу сорочку з вузькою краваткою, яку йому, судячи з усього, порадив надягти його адвокат, Юхан Крун, що сидів зараз, відкинувшись назад, і нервово вертів у пальцях ручку. Круну все це дуже не подобалося. Йому не подобався напрям, у якому тепер скеровувалися каверзні запитання обвинувачення, не подобалося, як відверто його підзахисний Сверре Ульсен говорив про свою програму, і те, що Ульсен вважав за потрібне засукати рукави сорочки і зараз члени суду могли бачити татуювання у вигляді павутини на обох його ліктях та кілька свастик навколо лівого передпліччя. На правому було витатуйоване плетиво давньоскандинавських символів і слово «ВАЛЬКІРІЯ» — чорними готичними літерами. Таку назву мала одна з неонацистських банд, що орудували поблизу Сетеркрюсса в Нурстранні.
    Та найбільше Юхана Круна дратувало те, що за всім цим відчувалася якась каверза, лишень він не розумів яка.
    Обвинувач, невисокий чоловік на ім’я Герман Ґрот, мізинцем підсунув до себе мікрофон. На мізинці красувався перстень з емблемою колегії адвокатів.
    — Дозвольте кілька уточнюючих запитань, пане суддя, — попрохав він тихим, підлесливим голосом. Лампочка під мікрофоном набула зеленої барви. — Отже, коли третього січня о дев’ятій годині ви увійшли до «Денніс-кебаб» на вулиці Дроннінґенсґате, то мали безумовний намір виконати свій обов’язок, про який ви кажете, і захистити нашу расу.
    Юхан Крун кинувся до мікрофона:
    — Мій підзахисний уже сказав, що між ним і власником-в’єтнамцем виникла сварка. — Червона лампочка. — Його спровокували, — сказав Крун. — І я вважаю, що подібні натяки цілком безпідставні.
    Ґрот прикрив повіки.
    — Ульсене, якщо те, що каже ваш захисник, правда, то це означає, що бейсбольна біта опинилася у вас зовсім випадково?
    — Для самооборони, — урвав його Крун, нестямно змахнувши руками. — Пане суддя, мій підзахисний уже відповідав на ці запитання.
    Суддя задумливо потирав шию, роздивляючись адвоката. Юхан Крун-молодший був новою зіркою і перспективним юристом, анітрохи не гіршим за Юхана Круна-старшого. І, мабуть, через те суддя нарешті змушений був визнати:
    — Я згодний із захисником. Я вважаю, що, коли в обвинувачення більше немає запитань, нам варто продовжити.
    Ґрот здивовано витріщив очі. Потім кивнув і втомлено підняв зі столу газету.
    — Ось випуск «Даґбладет» за двадцять п’яте січня. В інтерв’ю на восьмій сторінці один із спільників обвинуваченого говорить…
    — Протестую… — почав Крун.
    Ґрот стомлено зітхнув:
    — Гаразд, скажу інакше: людина, що виражає расистську точку зору.
    Суддя кивнув і водночас кинув застережний погляд на Круна.
    Ґрот вів далі:
    — Ця людина, коментуючи наліт на «Денніс-кебаб», сказала, що нам потрібно більше таких радистів, як Сверре Ульсен, щоб відвоювати Норвегію. В інтерв’ю слово «расист» використовується як схвальне і навіть хвалебне. А ви самі, підсудний, вважаєте себе расистом?
    — Так, я расист, — відповів Ульсен до того, як Крун устиг хоча б щось сказати. — У тому сенсі, як я це розумію.
    — А як ви це розумієте? — посміхнувся Ґрот.
    Крун стискав кулаки під столом і подивився на президію — на суддю та двох його помічників по обидва боки від нього. Від цих трьох залежатиме доля його підзахисного найближчими роками та його особиста кар’єра найближчими місяцями. Два звичайних представники народу, запрошені просто для створення антуражу правосуддя. «Ляльки в буклях» — от як їх завжди називали, але, можливо, вони ніякі не «ляльки». Праворуч від судді сидів молодий чоловік у дешевому практичному робочому одязі, який рідко наважувався підвести очі. Товстуха-дівчина зліва від судді, мабуть, лише прикидалася, ніби стежить за тим, що відбувається; вона сиділа з гордо піднесеною головою, так що присутнім у залі було добре видно її вже помітне подвійне підборіддя. Середньостатистичні норвежці. Що вони знають про таких, як Сверре Ульсен? Що вони хотіли б знати?
    Усі свідки бачили, як Сверре Ульсен увійшов до забігайлівки з бітою під пахвою і після недовгої суперечки ударив нею по голові власника закладу Хо Дая, сорокарічного в’єтнамця, що приїхав до Норвегії як біженець у 1978 році. Ударив так сильно, що Хо Дай більше не підвівся. Коли Ульсен почав говорити, Крун уже встиг обдумати свій наступний протест.
    — Расизм, — по складах прочитав Ульсен, розібравшись у своїх записах, — це вічна боротьба проти спадкових захворювань, дегенерації та геноциду, а також надія на більш здорове суспільство з вищим рівнем життя. Змішування рас — одна з форм двостороннього геноциду. У світі, де вирішено будь-якою ціною відновити генофонди, щоб захистити щонайменшу комашину, на повний хід іде змішування і руйнування людських рас із тисячолітньою історією. В одній зі статей відомого журналу «Амерікан фізіолоджист» за сімдесят другий рік п’ятдесят американських та європейських учених виступили проти замовчування даних спадковості.
    Ульсен замовк, обвів очима залу 17 і підняв угору вказівний палець. Тепер він стояв обличчям до прокурора, і Крун міг бачити татуювання «Sieg Heil» між потилицею та шиєю — німе волання і своєрідна химерна невідповідність холодної пишномовності всіх цих висловів. Запанувало мовчання, з шуму в коридорі Крун зрозумів, що в залі 18 оголосили обідню перерву. Секунди минали. Крун пригадав, що десь читав про те, як Адольф Гітлер під час масових мітингів розтягував свої картинні паузи до трьох хвилин. Коли Ульсен продовжив свою промову, він відстукував пальцем такт, ніби хотів убити кожне слово й речення в слухачів:
    — Ті з вас, хто намагається заперечувати боротьбу рас, або сліпі, або зрадники.
    Він відпив зі склянки, що стояла перед ним.
    Прокурор скористався цією паузою і поставив чергове запитання:
    — На вашу думку, в цій боротьбі ви і ваші спільники, частина яких зараз у залі, єдині, хто має право нападати?
    Почулося глухе ревіння бритоголових, що були у залі.
    — Ми не нападаємо, ми обороняємося, — відповів Ульсен. — Це право і обов’язок усіх рас.
    Один із присутніх крикнув щось Ульсену, і той продовжував усміхнено:
    — І в чужих расах можна знайти націонал-соціалістів з расовими переконаннями.
    Схвальний сміх та оплески присутніх. Суддя попросив тиші й запитально поглянув на прокурора.
    — Це все, — сказав Ґрот.
    — Чи є які-небудь питання в захисту?
    Крун заперечно похитав головою.
    — Тоді попрошу ввести першого свідка обвинувачення.
    Прокурор кивнув приставу, той відчинив задні двері, висунувся в них і щось сказав. За дверима скрипнув стілець, двері широко прочинилися, і увійшов міцний на вигляд чоловік. Крун відзначив затісний у плечах піджак, чорні шкіряні штани й такого ж кольору високі чоботи. Голена голова. Судячи зі стрункої статури атлета — років тридцяти. Та червонуваті білки очей і тонкі лілові жилки на блідому обличчі робили його старшим років на двадцять.
    — Офіцер поліції Харрі Холе? — запитав суддя, коли свідок зайняв своє місце.
    — Так.
    — Ви хочете, щоб ваша адреса залишилася…
    — У таємниці. — Холе показав великим пальцем через плече. — Вони вже намагалися навідатися до мене додому.
    Знову невдоволені вигуки.
    — Холе, ви вже свідчили? І склали присягу?
    — Так.
    Крун замотав головою, як гумовий собачка, якими деякі водії прикрашають свої машини, і почав гарячково порпатися в документах.
    — Отже, Холе, ви працюєте слідчим у відділі вбивств, — почав Ґрот. — Чому до вас потрапила ця справа?
    — Тому що ми припустилися помилки.
    — Даруйте?
    — Ми не думали, що Хо Дай виживе. Зазвичай це не вдається тим, у кого проломлено череп і вибито частину його вмісту.
    Крун бачив, як обличчя членів суду розтягує мимовільна усмішка. Але це ще нічого не означає. Він відшукав папір з іменами помічників судді. Саме там і була… помилка.

ЕПІЗОД З

Вулиця Карл-Юханс-ґате, 5 жовтня 1999 року
    «Ти помреш».
    Ці слова бриніли старому у вухах, доки він ішов сходами, а потім стояв, засліплений яскравим осіннім сонцем. Його зіниці повільно звужувалися, а він стояв, ухопившись за перила, глибоко дихаючи. Він чув какофонію машин, трамваїв, пискливих світлофорів. І голоси — збуджені радісні голоси людей, що пробігали повз нього, лунко стукаючи підборами. І музику — чи чув він раніше стільки музики? Але ніщо не могло заглушити тих слів: «Ти помреш».
    Як часто він стояв тут, на сходах біля входу до приймальні лікаря Буєра? Двічі на рік, протягом сорока років, тобто вісімдесят. Вісімдесят звичайних днів, таких самих, як цей. І ніколи раніше він не звертав уваги на людей на вулицях, на те, як вони радіють життю, як вони хочуть жити. Стояв жовтень, але погода нагадувала травневу, весняну. Цього дня все було нестерпно, занадто спокійно. Може, він перебільшує? Він чув її голос, бачив, як від самого сонця до нього наближається її силует, розрізняв риси її обличчя, що тонули в урочисто-яскравому світлі.
    «Ти помреш».
    Сліпуча білизна знов набула барви і перетворилася на Карл-Юханс-ґате. Він спустився сходами, зупинився, поглянув праворуч, потім ліворуч, ніби забувши, куди йому тепер іти, і поринув у роздуми. Раптом він здригнувся, ніби хтось розбудив його, і подався в напрямі Королівського палацу — хисткою ходою, дивлячись під ноги, згорбившись у шерстяному пальті, що стало йому завелике.
    — Пухлина збільшилася, — сказав лікар Буєр.
    — Гаразд, — відповів він тоді, поглянув на Буєра і подумав, що в медичному училищі, напевно, учать знімати окуляри, коли треба сказати щось серйозне або коли короткозорому лікареві не хочеться бачити очей пацієнта. Тепер, коли в лікаря почали з’являтися залисини, він ще більше нагадував свого батька, лікаря Конрада Буєра, а мішки під очима додавали йому такого ж вічно засмученого вигляду.
    — Тобто? — запитав він так, як не запитував ось уже п’ятдесят років: тихим, хрипким, тремтячим голосом — голосом, сповненим смертельного жаху.
    — Так, це питання…
    — Облиште, лікарю. Я й раніше дивився смерті в очі.
    Він перевів подих, добираючи слів, які б додали його голосу впевненості, принаймні щоб її міг почути лікар Буєр. Щоб він сам міг її почути.
    Погляд лікаря блукав по скатертині, по старому паркету, дивився в тьмяне вікно — скрізь, щоб тільки не зустрітися поглядом зі старим. Він знову й знову протирав скельця окулярів.
    — Я розумію, чому…
    — Ви геть нічого не розумієте, лікарю. — Старий раптом почув свій власний сміх, короткий і сухий. — Не беріть це близько до серця, Буєре, але я вас запевняю: ви нічого не розумієте.
    Він побачив, як Буєр змішався, і в ту ж мить почув, як скапує вода з крана над раковиною в далекому кінці кімнати — звук, що повернув йому відчуття юності.
    Буєр начепив окуляри, узяв аркуш паперу, ніби там були написані слова, які він повинен був сказати, відкашлявся й проказав:
    — Ти помреш.
    Старий волів би почути краще: «Ви помрете».
    Він зупинився біля якоїсь ватаги, почувши звуки гітари й пісню. Пісню, що була старша за них усіх. А він чув її раніше — чверть століття тому, та для нього це було ніби вчора. І так тепер траплялося з усім: чим раніше щось було, тим виразнішим та ближчим воно здавалося тепер. Зараз він міг пригадати те, про що не згадував багато років, а може, не згадував ніколи. Те, про що він писав у своїх щоденниках від воєнних часів, тепер поставало перед ним, ніби кадри з фільму, як тільки заплющував очі.
    «Хоч як би там було, рік ви маєте».
    Одна весна й одне літо. Здавалося, він зараз чітко бачив кожен окремий золотий лист на деревах Студентського парку так, ніби на ньому були нові окуляри, сильніші за колишні. Ті самі дерева стояли тут у сорок п’ятому. Чи, може, ні? Тоді вони не були так виразно видні. Все тоді було ніби в серпанку. Усміхнені обличчя, безтямні обличчя, крики, які тоді ледве долітали до нього, неприкриті дверцята автомобіля. Може, тоді в нього на очах були сльози, адже коли він згадував прапори, з якими люди бігли хідниками, вони уявлялися йому розпливчатими червоними плямами. Люди вигукували: «Спадкоємець повернувся!»
    Він обійшов кругом Палацу й побачив групу людей, що прийшли подивитися на зміну караулу. Від блідо-жовтого фасаду чулося відлуння команд, клацання рушниць і карбований стукіт чобіт. Гуділи відеокамери, він почув кілька слів, сказаних німецькою. Молода японська парочка стояла обійнявшись і, безжурно посміхаючись, дивилася на церемонію.
    Він заплющив очі й спробував відчути запах військової форми та рушничного масла. Дурниця, це зовсім не схоже на такий знайомий йому запах війни!
    Він знову розплющив очі. Що вони розуміли, хлопчики в чорній уніформі, парадні фігури соціалістичної монархії, коли виконували всі ці церемонії. Вони були надто наївні, щоб зрозуміти, і замолоді, щоб відчути все це. Він пригадав той день і тих норвезьких хлопчаків у військовій формі, чи; як вони тоді казали, в «шведській уніформі». Тоді це нагадувало йому гру в солдатики. Вони не знали, навіщо потрібна форма, й ще менше уявляли собі, як поводитися з військовополоненими. Малодушні й жорстокі, з цигарками в роті, у хвацько зсунутих набакир кашкетах, ухопившись за нещодавно видані гвинтівки, вони намагалися перебороти страх, гатячи прикладами в спини арештантам.
    «Нацистська сволота», — примовляли вони за кожним ударом, ніби виправдовуючи власні гріхи.
    Він з насолодою вдихнув тепле осіннє повітря, та відразу ж відчув біль. Він похитнувся й зробив крок назад. Набряк легенів. Щонайпізніше через дванадцять місяців у нього почнеться набряк легенів. А це, кажуть, найстрашніше.
    «Ти помреш».
    Він зайшовся кашлем, таким страшним, що всі, хто був поряд з ним, відсахнулися.

ЕПІЗОД 4

МЗС Норвегії Вікторія-Террасе, 5 жовтня 1999 року
    Головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ стрімко йшов коридором. Півхвилини тому він вийшов з кабінету, а вже за сорок п’ять секунд має бути в кімнаті для нарад. Він грав м’язами плечей, відчуваючи, як вони випинаються під піджаком, як натягається матерія. Ось він, Latissimus dorsi — спинний м’яз, розвинений у лижників. Бернт мав шістдесят років, але на вигляд був не старший за п’ятдесятирічного. Не можна сказати, що він занадто багато уваги приділяв своїй зовнішності — просто слідкував за собою. Це не надто складно: щодня виконувати фізичні вправи, які йому навіть подобалися, взимку присвячувати кілька годин солярію та регулярно вищипувати сиві волосинки з кущуватих брів.
    — Привіт, Лізо! — кинув він, проминаючи ксерокс. Молода практикантка здригнулася від несподіванки і встигла ледь посміхнутися йому вслід, та він уже зник за черговим поворотом коридору.
    Ліза нещодавно отримала диплом юриста. З її батьком Браннхьоуґ колись навчався в школі. Ліза працює тут усього три тижні. Віднині хай знає, що головний радник МЗС, найбільший начальник у цій установі, знає її в обличчя. І він, звісно ж, зможе їй допомогти. Принагідно.
    — Вже підлітаючи до дверей, Браннхьоуґ почув гамір. Він поглянув на годинник. 75 секунд. Потім увійшов, миттєво охопив оком кімнату для нарад і відзначив, що тут присутні представники всіх зацікавлених інстанцій.
    — Ага, отже, це ви Б’ярне Мьоллер? — Він широко посміхнувся і через стіл простягнув руку високому худому чоловікові, що сидів поряд з Анною Стьорксен, начальником поліцейської дільниці.
    — Мьоллере, ви ж НВП, я не помиляюся? Я чув, ви учасник гірськолижної естафети на Холменколленській трасі?
    Це був один з прийомів Браннхьоуґа. Так вік складав перше враження про нових знайомих. Те, чого не давало жодне резюме. Особливо йому подобалися такі запитання і професійні скорочення, на зразок НВП — начальник відділку поліції.
    Браннхьоуґ сів, підморгнувши своєму давньому другові Курту Мейрику, начальнику Служби безпеки поліції, й почав розглядати решту людей за столом.
    Ще ніхто не знав, кому ж буде доручено загальне керівництво, оскільки теоретично представники всіх інстанцій — управління справами прем’єр-міністра, поліцейського округу Осло, Служби розвідки Міністерства оборони, сил швидкого розгортання і власне Міністерства закордонних справ — були в рівних умовах. Нараду організували з ініціативи УССПМ — управсправами прем’єра, але ніхто не сумнівався, що відповідальність за операцію буде покладено на керівництво поліцейського округу Осло на чолі з Анною Стьорксен та Службу безпеки Курта Мейрика. А статс-секретар з управління справами сидів з таким виглядом, ніби й сам був не від того, щоб поправувати.
    Браннхьоуґ заплющив очі, слухаючи, що відбувається навколо.
    Обмін люб’язностями припинився, гамір поступово стих. На секунду запала тиша. Але потім зашелестів папір, заклацали ручки — всі ці начальники, як заведено, з’явилися зі своїми особистими референтами, на випадок, якщо раптом після зустрічі доведеться перекласти провину один на одного. Хтось відкашлявся, та, по-перше, цей звук долинув не з того кутка кімнати, а по-друге, перед виступом відкашлюються не так. Нарешті хтось зробив глибокий вдих і приготувався говорити.
    — Почнімо, — сказав Бернт Браннхьоуґ і розплющив очі.
    Погляди всіх звернулися на нього. Щораз одне й те саме.
    Роззявлений рот статс-секретаря, крива усмішка пані Стьорксен, яка означає: її власниця в курсі всієї підоснови того, що відбувається, а в решти — порожні обличчя, спрямовані на нього, і в них — ані тіні підозри, що все вже давно вирішено.
    — Я радий вітати вас на першому засіданні координаційної ради. Наше завдання — забезпечити безпеку чотирьох найбільш значних людей на планеті під час їх перебування в Норвегії.
    Почулися стримані смішки.
    — Першого листопада, у понеділок, до країни приїздять лідер ОВП Ясір Арафат, ізраїльський прем’єр Ехуд Барак, прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін, і — найголовніше! — о шостій п’ятнадцять, рівно через п’ятдесят дев’ять днів, у столичному аеропорту Ґардермуєн приземлиться літак з американським президентом на борту.
    Браннхьоуґ швидко переводив погляд з одного обличчя на інше. І нарешті зупинив його на своєму новому знайомому, Б’ярне Мьоллері.
    — Що, прямо скажемо, не така вже державна таємниця, — додав він і так добродушно розсміявся, що Мьоллер миттю забув про всю свою нервозність і теж засміявся. Браннхьоуґ широко посміхнувся, демонструючи свої міцні зуби, що стали ще біліші після чергових відвідин стоматолога.
    — Ми не знаємо точно, скільки приїде людей, — вів далі Браннхьоуґ. — В Австралії у президента було дві тисячі чоловік супроводу, в Копенгагені — тисяча сімсот.
    Почувся гомін.
    — Але, судячи з мого досвіду, можна зробити припущення, що, найімовірніше, буде близько семисот людей.
    Кажучи це, Браннхьоуґ знав, що його «припущення» незабаром підтвердиться, оскільки нещодавно йому факсом уже надіслали список з понад 712 бажаючих приїхати.
    — Хтось, мабуть, подумає: навіщо президентові стільки народу для всього лиш дводенного саміту. Сімсот, якщо мої розрахунки правильні, — саме стільки осіб супроводжувало імператора Фрідріха Третього, коли він у тисяча чотириста шістдесят восьмому році поїхав пояснювати Паці Римському, хто в світі господар.
    Знову сміх. Браннхьоуґ підморгнув Анні Стьорксен: цю фразу він вичитав був у газеті «Афтенпостен».
    Потім сплеснув руками:
    — Гадаю, зайве пояснювати, як це мало — два місяці. І це означає, що нам слід проводити координаційні збори щодня о десятій годині в цій кімнаті. І доки ми відповідаємо за цих четверо хлопців, забудьте про все інше! Жодних відпусток і відгулів! Жодні хвороби не будуть вам виправданням. Є запитання чи можна продовжувати?
    — Але ми вважаємо… — почав статс-секретар.
    — Депресії в тому числі, — урвав його Браннхьоуґ.
    Б’ярне Мьоллер мимоволі розреготався.
    — Але ми… — знову почав статс-секретар.
    — Будь ласка, Мейрику, — раптом підвищив голос Браннхьоуґ.
    — Га?
    Шеф СБП Курт Мейрик підвів свою блискучу голену голову й поглянув на Браннхьоуґа.
    — Ви, здається, хотіли розповісти нам про те, як СБП оцінює можливу небезпеку? — запитав Браннхьоуґ.
    — А, це, — сказав Мейрик. — У нас є з собою копії.
    Мейрик був родом з Тромсьо і розмовляв характерною непослідовною сумішшю рідного діалекту та ріксмолу.[2] Він кивнув жінці, що сиділа поряд з ним. Браннхьоуґ теж поглянув на неї. Понад усякий сумнів, без косметики, коротке темне волосся недбало підстрижене і сколоте якоюсь бридкою шпилькою, а на її синій шерстяний костюм не можна було дивитися без нудьги. Але хоча вона й занадто серйозно хмурила чоло, як це часто роблять співробітники-жінки, боячись, що інакше їх не сприймуть всерйоз, Браннхьоуґу все це навіть подобалося. У неї були ніжні карі очі, а високі вилиці надавали і аристократичного, майже ненорвезького вигляду. Він бачив її й раніше, але тоді у неї була інша зачіска. Як же її звали, здається, щось біблійне — Рахіль? Ракель? Може, вона недавно розлучилася, тоді її нинішню зачіску цілком можна пояснити. Вона нахилилася до портфеля, який стояв між нею та Мейриком, і погляд Браннхьоуґа мимохіть ковзнув по її блузі, але та була застебнута під саме горло, тож нічого привабливого побачити не вдалося. Цікаво, її діти вже ходять до школи? Може, запросити її на вечерю до якогось готелю в центрі?
    — Я гадаю, достатньо стислого усного резюме, — промовляє він.
    — Гаразд.
    — Я тільки хотів би перше сказати… — почав статс-секретар.
    — Може, дамо Мейрику закінчити, а далі ти говоритимеш, скільки тобі заманеться, Бьйорне?
    Браннхьоуґ уперше назвав статс-секретаря на ти.
    — СБП вважає, що загроза замаху чи іншого каліцтва існує, — сказав Мейрик.
    Браннхьоуґ посміхнувся. Впівока зиркнувши на Анну Стьорксен, він помітив, що вона зробила те саме. Спритна дівиця, чудово склала іспит з права, незаплямлений бюрократичний послужний список. Може, варто коли-небудь запросити її з чоловіком до себе на обід? Браннхьоуґ з дружиною жили в просторій віллі, зробленій з колод, край кордону з Нурберґом. Тільки лижі надягнув — і починай прогулянку. Бернт Браннхьоуґ любив свою віллу. Але його дружині вона здавалася занадто похмурою, старе темне дерево її пригнічувало, і ліс довкола їй зовсім не подобався. Так, запросити на обід! Старі колоди й форель, яку він сам наловить. Це буде правильний сигнал!
    — Дозвольте вам нагадати, що чотири американські президенти загинули від рук убивці. Авраам Лінкольн у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому році, Джон Гарфілд у тисяча вісімсот вісімдесят першому, Джон Кеннеді в шістдесят третьому і е-е… — Мейрик обернувся до жінки з високими вилицями і по її губах прочитав забуте ім’я. — Еге ж, Мак-Кінлі. У е-е…
    — Дев’ятсот першому, — добродушно посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на годинник.
    — Правильно. Але впродовж американської історії були й інші замахи. На Гаррі Трумена, Джеральда Форда та Рональда Рейгана під час президентства також влаштовувалися серйозні замахи.
    Браннхьоуґ кашлянув:
    — Ви забуваєте, що в нинішнього президента кілька років тому стріляли. Чи, принаймні, обстріляли його будинок.
    — Це правильно. Та ми не розглядаємо подібні інциденти. Їх надто багато. Я дозволю собі сказати, що за останні двадцять років на кожного американського президента було здійснено по дюжині замахів, а то й більше, просто преса про це не вельми пише.
    — А чому? — Начальнику поліцейського відділку Бярне Мьоллеру здалося, що він запитав про себе, і він дуже здивувався, почувши власний голос. Він проковтнув слину, помітивши, що всі уважно дивляться на Мейрика, чекаючи відповіді, але допомогти нічим не міг і безпорадно глянув на Браннхьоуґа. Радник утішливо підморгнув йому.
    — Ну, як вам відомо, зазвичай про розкриття замахів не дзвонять в усі дзвони, — сказав Мейрик і зняв окуляри. Вони скидалися на окуляри інспектора Дерріка з фільму, окуляри-хамелеони, такі дуже люблять рекламувати в каталогах. — До того ж, як відомо, замахи майже так само заразні, як самогубства. Крім того, ми, сищики, не любимо розповідати про наші методи.
    — Які охоронні заходи плануються? — перервав його статс-секретар.
    Жінка з високими вилицями простягла Мейрику аркуш. Той начепив окуляри й почав читати:
    — У четвер прибудуть вісім співробітників спецслужб, і ми почнемо прочісувати готелі, вивчати маршрут поїздки, перевіряти на благонадійність тих, хто буде безпосередньо поряд з президентом, та інструктувати наших поліцейських. Я думаю, що додатково ми залучимо людей з Румеріке, Аскера та Берума.
    — Для чого? — запитав статс-секретар.
    — Переважно для охорони. Американського посольства, готелю, де житиме супровід, автопарк…
    — Коротше кажучи, всіх, крім президента?
    — Цим займатиметься безпосередньо СБП. І спецслужби.
    — Щось я не йму віри, що вам хочеться займатися охороною, Курте, — посміхнувся Браннхьоуґ.
    Кажучи це, Курт Мейрик силувано всміхнувся. У 1998 році, під час наради міністрів економіки в Осло, СБП відмовилася виставляти охорону, посилаючись на те, що, за їхніми даними, «ризик був мінімальний». На другий день конференції управління у справах іноземців звернуло увагу МЗС на те, що один з норвежців, затверджений СБП на посаду шофера для хорватської делегації, — боснійський мусульманин. Він приїхав до Норвегії в 70-х і отримав норвезьке громадянство, але в 1993 році його батьки та четверо братів і сестер загинули внаслідок різанини, влаштованої хорватами в Мостарі, в Боснії-Герцеговині. В його квартирі під час обшуку знайшли дві ручні гранати та лист самогубця, який він написав власноруч. Звичайно, журналісти про це не пронюхали, але він дістав таку прочуханку, що подальша кар’єра Курта Мейрика висіла на волоску, і коли б не Бернт Браннхьоуґ… Справу зам’яли після того, як хлопець, що безпосередньо затверджував персонал, написав рапорт про відставку. Браннхьоуґ уже геть забув, як звали того молодого поліцейського, та відтоді співпраця з Мейриком ішла через силу.
    — Бьйорне! — Браннхьоуґ ляснув у долоні. — Тепер нам усім страх як цікаво, що ти там хотів розповісти світу. Валяй починай!
    Браннхьоуґ мимохіть глянув на сусідку Мейрика. Миттєво — але встиг помітити, що й та дивиться на нього. Точніше, в його напрямі. Проте погляд її був байдужий, якийсь непритомний. От би зловити цей погляд, розгледіти, що в нім криється! І ця думка відносила його все далі й далі. Здається, її ім’я Ракель?

ЕПІЗОД 5

Палацовий парк, 5 жовтня 1999 року
    — Ти помер?
    Старий розплющив очі й побачив над собою обриси чиєїсь голови, але обличчя неможливо було розгледіти через сліпучий світловий німб.
    «Ти помер?» — повторив чистий мелодійний голос.
    Він не відповідав, бо не розумів, наяву все це відбувається чи уві сні. Чи, як припускає голос, він насправді помер.
    — Як тебе звуть?
    Тепер голова зникла, а замість неї він побачив крони дерев і блакитне небо. Це сон. Як у вірші: «Позаду ліс оголений весняний, а над ними бомбовози ворожі»[3] Нурдала Ґріґа. Про короля, який втікає до Англії. Очі знову звикли до світла, і він пригадав, як упав на траву в Палацовому парку, щоб трохи відпочити. Мабуть, він заснув. Поруч нього навпочіпки сидів маленький хлопчик і з-під чорного чубка дивився на нього своїми карими оченятами.
    — Мене звуть Алі, — сказав малий.
    Пакистанець? У хлопчика був примітний кирпатий ніс.
    — Алі означає «Бог», — додав малий. — А що означає твоє ім’я?
    — Мене звуть Даніель, — посміхнувся старий. — Це біблейське ім’я. Воно означає: «Бог мені суддя».
    Малий поглянув на нього:
    — То ти Даніель?
    — Так, — сказав старий.
    Хлопчик і далі дивився на нього, і старий почувався незручно. Може, хлопчик вирішив, що він бездомний, коли лежить тут, на підсонні, в одязі, вкутавшись шерстяним піджаком, як пледом.
    — А де твоя мама? — запитав він, щоб уникнути цього пильного погляду.
    — Онде. — Малий обернувся і показав пальцем.
    Дві кряжисті темноволосі жіночки сиділи віддалік. Довкола них, сміючись, вовтузилося четверо карапузів.
    — Значить, я тебе судитиму, — сказав хлопчик.
    — Що?
    — Алі — це Бог, так? А Бог судить Даніеля. А мене звуть Алі, а тебе звуть…
    Старий простягнув руку й схопив Алі за носа. Хлопчик весело верескнув. Жінки обернулися до них, одна вже зібралася була встати, і він відпустив малого.
    — Твоя мама, Алі, — старий кивнув у бік жінки, яка вже йшла до них.
    — Матусю! — радісно загукав малий. — Дивися, я суддя! Я судитиму дядька.
    Жінка щось прокричала йому на урду. Старий посміхнувся їй, та жінка навіть не глянула на нього. Вона пильно дивилася на сина, доки той слухняно пішов до неї. Коли вони вже збиралися йти, вона озирнулася, але здавалося, не хотіла бачити старого, ніби він був невидимкою. Йому захотілося пояснити їй, що він не волоцюга, що він був одним з будівничих суспільства. Що колись він вирушав на схід, готовий зробити для світу все, хоча все, що він міг зробити, — це поступитися іншим місцем, кинути своє покликання і махнути на все рукою. Та нічого цього він не сказав. Він дуже стомився і хотів додому. Відпочивати — і тільки. Тепер за все мають платити інші.
    Рушаючи, він не почув, як хлопчик покликав його.

ЕПІЗОД 6

Поліцейська дільниця, Ґренланн, 10 жовтня 1999 року
    Хтось із гуркотом ввалився в кімнату. Елен Єльтен підвела очі.
    — Доброго ранку, Харрі.
    — Чорт!
    Харрі буцнув ногою кошик для сміття, що стояв коло його письмового столу, так, що той ударився об стіну поряд зі стільцем Елен і покотився підлогою, розкидаючи по лінолеуму все, що в ньому було: невдалу чернетку рапорту (убивство в Екеберзі), порожню пачку з-під сигарет («Кемел», з наклейкою «Тах free»), зелену упаковку від йогурту «Добрий ранок», газету «Даґсавісен», старий квиток у кіно (на фільм «Страх і ненависть у Лас-Веґасі»), старий касовий чек, бананову шкірку, журнал про музику («МОДЖО» № 69 за лютий 1999 р. з групою «Куш» на обкладинці), пляшку коли (пластикову, 0,5 л) і жовтий стікер з телефонним номером, на який він свого часу збирався зателефонувати.
    Елен відірвала погляд від свого комп’ютера і розглядала сміття на підлозі.
    — Ти читаєш «МОДЖО», Харрі? — запитала вона.
    — Чорт! — повторив Харрі, зірвав із себе піджак і пожбурив його через усю кімнату в двадцять квадратних метрів, яку він ділив з Елен Єльтен. Піджак поцілив у вішак, але впав на підлогу.
    — Що сталося? — запитала Елен і, простягнувши руку, підхопила вішак, коли він падав.
    — Ось що я знайшов у поштовій скриньці. — Харрі потряс у повітрі документом.
    — Схоже на вирок.
    — У саму точку.
    — Та сама справа з «Денніс-кебаб»?
    — Точно.
    — Ну?
    — Сверре Ульсену дали по повній — три з половиною роки.
    — Єс! Тоді ти повинен радіти.
    — Я радів близько хвилини. Поки не прочитав це.
    Харрі дістав факс.
    — І що?
    — Коли Крун отримав свою копію вироку сьогодні вранці, він у відповідь попередив нас, що збирається подати апеляцію через порушення в судовій процедурі.
    Обличчя Елен скривилося.
    — Т-а-а-к.
    — Він хоче повного перегляду справи. Ти не повіриш, але цей покидьок Крун вимагає повторного складання присяги.
    — Це ж на яких підставах?
    Харрі зупинився біля вікна.
    — Члени суду повинні приймати присягу тільки один раз, коли їх обирають. Але це має відбуватися в залі суду до того, як почнеться слухання. Крун помітив, що одна з присяжних — новенька, а через помилку судді вона не встигла присягнути в залі суду.
    — Це називається «Скласти присягу».
    — Еге ж. І з протоколу виявляється, що суддя залагодив усю цю справу і пані склала присягу в дальній кімнаті саме перед початком слухання. Суддя послався на брак часу і якісь нові правила.
    Харрі зіжмакав факс і кинув його. Зібганий папірець пролетів у повітрі по довгій дузі і впав за півметра від сміттєвого кошика Елен.
    — І що в результаті? — запитала Елен, зафутболивши ногою факс у напрямі столу Харрі.
    — Весь процес визнають недійсним, а Сверре Ульсен буде на волі ще щонайменше півтора року, доки не організують наступне слухання. І на додачу покарання буде значно м’якше, з урахуванням того, що, бачте, час очікування — це сильна психологічна травма для обвинувачуваного, і таке інше в цьому дусі. А враховуючи, що Сверре Ульсен уже вісім місяців відсидів у КПУ, його взагалі можна вважати вільною людиною.
    Харрі розповідав це не Елен — вона й так знала всі подробиці справи. Він розповідав це своєму віддзеркаленню у вікні, вимовляючи слова якомога голосніше і слухаючи, наскільки більш переконливими вони стають. Він обхопив обома руками спітнілу лису маківку, де донедавна стирчав акуратний їжачок. Авжеж, у нього справді були причини збрити останнє волосся: минулого тижня його знов упізнали на вулиці. Парубійко в чорній в’язаній шапочці, кросівках «Найк» і таких широких штанях, що матня теліпалася між колін, відірвався від компанії молодиків, що реготали, мов навіжені, підійшов до нього й поцікавився в Харрі, чи не він «типу Брюс Вілліс з Австралії». Три — цілих три! — роки минуло відтоді, як на газетних передовицях друкували його фотографії, а сам він строїв дурника в телевізійних ток-шоу, розповідаючи про серійного вбивцю, якого застрелив у перестрілці в Сіднеї. Харрі мерщій подався до перукарні — Елен порадила обстригтися наголо.
    — А знаєш, що найгірше? Я готовий присягнути, що цей чортів адвокат знав про все ще до виголошення вироку й міг би відразу сказати, щоб присягу анулювали негайно. Але ж ні — він просто сидів, потирав руки й чекав!
    Елен знизала плечима:
    — Буває. Вміла робота захисника. Правосуддя вимагає жертв. Будь непохитним, Харрі!
    І хоча в словах Елен відчувася сарказм, але, загалом, вона мала рацію.
    Харрі притулився чолом до прохолодного скла Ще один теплий жовтневий день. Цікаво, де ця Елей, молода співробітниця, з блідим, ляльковим гарненьким личком, маленьким ротиком і круглими очками, набралася такого цинізму. Дівчинка з міщанської сім’ї, єдине дитя, якому завжди у всьому потурали і навіть послали навчатися до швейцарського пансіону. Хтозна, може, з часом вона стане ще цинічнішою.
    Харрі закинув голову й видихнув, розстебнув верхній ґудзик сорочки.
    — Ще, ще, — голосним шепотом попрохала Елен й тихенько поплескала в долоні — зображала схвальні оплески.
    — У неонацистів він проходить під кличкою Бетмен.
    — Ясна річ. Бейсбольна біта англійською — «бет».
    — Та не нацист — адвокат.
    — Ух ти! Вже цікавіше. Чи це означає, що він вродливий, багатий і остаточно з’їхав з глузду, що в нього рельєфна мускулатура на животі й крута тачка?
    Харрі розсміявся:
    — Тобі б вести власне ток-шоу, Елен. Його так звуть, бо він завжди виграє справу, коли береться захищати кого-небудь із них. До того ж він одружений.
    — У нього є хоча б один ґандж?
    — Так, він раз у раз намагається підкласти нам свиню, — відповів Харрі, наливаючи собі чашку натуральної кави. Елен привезла в контору кавоварку ще років два тому, коли тільки-но влаштувалася на роботу. Як на лихо, через це Харрі вже не міг пити розчинну бурду, як раніше.
    — Він пнеться у Верховний суд? — спитала вона.
    — Авжеж. Побачиш — йому й сорока не стукне, а він уже там засідатиме.
    — Закладаюся на тисячу крон, що дзуськи!
    — Приймається.
    Вони засміялися і цокнулися паперовими стаканчиками.
    — Ти не проти — я візьму цей ось номер «МОДЖО»? — запитала вона.
    — Там на розвороті — десять найгірших фотографій Фреді Меркюрі. Оголений торс, пов’язка на стегнах і посмішка до вух. Повний набір. Забирай!
    — А мені подобається Фреді Мерк’юрі. Подобався.
    — Я й не казав, що мені він не подобається.
    Синє крапчасте крісло-вертушка, яке споконвік було встановлене на нижньому рівні, раптом заскрипіло під вагою Харрі, ніби протестуючи, тільки-но він спробував відкинутися на бильце. Він зірвав приклеєний до його телефона жовтий стікер з написом рукою Елен.
    — Що це таке?
    — Чи ти сам не бачиш? Тебе питав Мьоллер.
    Харрі потрюхикав коридором, передчуваючи, як шеф зараз міцно стулить губи й заклопотано насупить брови, дізнавшись, що Сверре Ульсен знову на волі.
    Молода рум’янолиця дівчина коло ксерокса квапливо посміхнулася, коли він пробігав повз копіювальну кімнату. Харрі не посміхнувся їй. Мабуть, якась нова співробітниця. Аромат її парфумів був нудно-солодкий, якийсь важкий, і тільки дратував його. Він глипнув на секундну стрілку годинника.
    Отже, тепер його дратують парфуми. Що з ним, власне, відбувається? Елен якось сказала, що йому бракує простих потреб, які допомагають розслабитися нормальним людям. Після повернення з Бангкока він так надовго заліг на дно, що втратив будь-яку надію коли-небудь піднятися. Все довкола було холодне й похмуре, все однаково гнітило його. Ніби він і справді вже давно лежить під водою. Його ніби облягала мертва тиша. Коли люди розмовляли з ним, слова, як повітряні бульбашки, виривалися з їхнього рота, злітаючи вгору. От що таке тонути, думав він і чекав. Але нічого не відбувалося. Порожнеча, і все. І більше нічого. Та він упорався.
    Завдяки Елен.
    Вона з’явилася в житті Харрі у перші ж тижні після його повернення. Щовечора, коли наприкінці робочого дня він складав свої речі і йшов додому, вона пильнувала, щоб він не навертався до пивної, наказувала йому не нервувати, якщо він спізнювався, вирішувала, придатний він сьогодні до роботи чи ні. Зо два рази відправляла його додому, страхаючи, що інакше з ним не розмовлятиме. На це витрачався час, та Харрі не мав куди особливо поспішати. І якоїсь п’ятниці вона з приємністю зауважила, що Харрі не брав у рот ані краплі вже цілий тиждень.
    Зрештою він відверто запитав, навіщо їй, дівчині з блискучою юридичною освітою і не менш блискучими перспективами, вішати собі на шию таке ярмо. Чи вона не розуміє, що її кар’єрі це аж ніяк не посприяє? Чи вона не може знайти собі більш успішних друзів?
    Вона серйозно подивилася на нього й відповіла, що вона робить це тільки для того, щоб паразитувати на його досвіді, і що він найкращий слідчий у відділі вбивств. Дурниця, звичайно, та йому було дуже приємно це чути. До того ж Елен була сповнена такого ентузіазму, таких амбіцій, що до неї мимоволі прислухаєшся. Останні півроку Харрі навіть почалося щось удаватися. Дещо навіть неймовірно здорово. Як у справі зі Сверре Ульсеном.
    Дійшовши до дверей кабінету Мьоллера, Харрі на ходу кивнув якомусь поліцейському у формі, але той удав, що не помітив його.
    Харрі подумав, що якби він був учасником передачі «Останній герой», то його погану карму помітили б відразу і відправили б додому на першому ж засіданні ради племені. Засідання ради? Боже, він уже навіть мислить термінами цих ідіотських програм на ТБ-3. Ось на що перетворюєшся, просиджуючи щодня перед телевізором по п’ять годин. Та це однаково краще, ніж напиватися в «Скрьодері».
    Він двічі постукав у двері. Просто в табличку: Б’ярне Мьоллер, НВП.
    — Увійдіть.
    Харрі поглянув на годинник. Сімдесят п’ять секунд.

ЕПІЗОД 7

Кабінет Мьоллера, 10 жовтня 1999 року
    Начальник відділку поліції Б’ярне Мьоллер скоріше лежав, ніж сидів у кріслі, і його довгі ноги стирчали з-під столу. Руки за головою, праве плече й вухо затискають телефон — наочний приклад того, що досвідчені слідчі називають «довга розмова». Коротко пострижене волосся робило його схожим на колобка і Кевіна Костнера у фільмі «Охоронець». Мьоллер «Охоронця» не дивився. Він не був у кіно п’ятнадцять років. Усе через те, що доля нагородила його загостреним почуттям обов’язку, занадто короткою добою, а на додачу ще двома дітьми й дружиною, яким ніколи не судилося зрозуміти його до кінця.
    — …Так ми й скажемо. — Мьоллер поклав слухавку і зиркнув на Харрі поверх купи документів, переповнених попільничок і паперових стаканчиків, що заповнювали стіл у мальовничому безладді. Логічним центром цього хаосу було фото двох хлопчиків, розфарбованих по-бойовому, як індіанці.
    — Отже, ти прийшов, Харрі.
    — Отже, я прийшов, шефе.
    — Я тут був у Міністерстві закордонних справ, на зустрічі, присвяченій саміту, який пройде тут, в Осло, у листопаді. Прилітає американський президент… Узагалі, газети ти й сам читаєш. Каву, Харрі?
    Мьоллер підвівся, двома гігантськими кроками дійшов до архівної шафи, де на стосах паперів балансували кавові чашки, і м’яко відкашлявся.
    — Дякую, шефе, але я…
    Надто пізно. Харрі довелося взяти гарячу чашку.
    — Я з нетерпінням чекаю на гостей зі Служби безпеки, з якими, я впевнений, у нас відразу налагодяться дружні взаємини, варто тільки нам познайомитися з ними ближче.
    Мьоллер говорив це без іронії. Це була одна з тих особливостей, які Харрі цінував у своєму начальнику.
    Мьоллер сів інакше — тепер його коліна впиралися в стіл. Харрі відкинувся назад, щоб дістати з кишені штанів зім’яту пачку сигарет «Кемел», і запитально поглянув на Мьоллера. Той кивнув і підсунув до нього одну з переповнених попільничок.
    — На мене покладається відповідальність за безпеку під’їздів до Ґардермуєна. Адже крім президента приїжджає ще Барак…
    — Барак?
    — Ехуд Барак. Прем’єр-міністр Ізраїлю.
    — Ага. Отже, в Осло намічаються чергові історичні перемовини?
    Мьоллер недовірливо поглянув на синю хмарку диму, що здіймалася під стелю.
    — Тільки не треба мені казати, ніби ти нічого про це не знаєш, Харрі, а то я все більше за тебе хвилююся. Адже ця новина вже цілий тиждень не сходить з газетних передовиць.
    Харрі знизав плечима:
    — Погано працюють розповсюджувачі газет. Це через них я перебуваю в інформаційному вакуумі. Особливо що стосується суспільного життя. — Харрі зробив обережний ковток, та кава була надто гаряча, і він відставив чашку подалі. — І любовних скандалів.
    — Он як? — Мьоллер подивився на Харрі так, що з виразу його обличчя неможливо було визначити, сподобалася йому ця остання фраза чи ні. — Ясно. По-твоєму, це круто, якщо чоловікові за тридцять, він знає біографію всіх учасників гри «Останній герой», але не може назвати жодного члена уряду. Не кажучи вже про президента Ізраїлю.
    — Прем’єр-міністра.
    — Ти хоч розумієш, про що я кажу?
    В очах Мьоллера блиснув ледь затамований смішок. А не засміятися було дуже важко. Як, утім, було важко не полюбити цього дивакуватого хлопця з великими вухами, що сторчма стирчали на лисому черепі, як два яскраві крила у метелика. Навіть попри те що з Харрі Мьоллер мав більше проблем, ніж з усіма іншими. Та хоча Мьоллер став начальником відділку поліції зовсім недавно, першу заповідь чиновника з кар’єрними пориваннями він уже встиг засвоїти. Заповідь була така: «Не відкривай тилу свого». Тому, коли Мьоллер відкашлювався перед тим, як поставити чергове питання, що його хвилювало, він спочатку насуплювався, щоб показати Харрі: він хвилюється за нього з професійних причин, і аж ніяк не з особистих.
    — Харрі, я чув, ти все товчешся в «Скрьодері»?
    — Менше, ніж раніше, шефе. Я дивлюся там телевізор. Там чудовий екран.
    — Але ти там сидиш?
    — їм би не сподобалося, якби я стояв.
    — Гаразд, проїхали. Ти, як і раніше, випиваєш?
    — Мінімально.
    — Що значить мінімально?
    — Якби я пив менше, мене б просто викинули з ресторану.
    Цього разу Мьоллер не стримався і засміявся.
    — Мені треба три офіцери зв’язку, — нарешті сказав він. — Щоб управляти роботою десятка співробітників різних поліцейських округів фюльке[4] Акерсхус. Плюс два кадети випускного курсу Поліцейської академії. І я вирішив, що найбільше підійдуть Том Волер…
    Волер. Расист, мішок лайна і неприкритий кар’єрист, який скоро покаже себе у всій своїй красі. Харрі багато чув про методи роботи Волера — яскраві приклади всіх тих пороків поліцейських, про які йде недобра слава серед людей. Тож у цього Волера їх було ще більше. Але одного заперечити було не можна: Волер, на жаль, був зовсім не дурень. Як слідчий він досяг таких надзвичайних результатів, що навіть Харрі довелося визнати — Волер справді заслужив на підвищення.
    — …І Вебер.
    — Цей старий бурмило?
    — …І ти, Харрі.
    — Say again.[5]
    — Ти все почув.
    Обличчя Харрі перекривилося.
    — Є заперечення? — спитав Мьоллер.
    — Звичайно.
    — Але чому? Це ж таке почесне завдання, Харрі. Така довіра.
    — Невже? — Харрі загасив сигарету і з силою розчавив її в попільничці. — А мені здалося, що це чергова спроба реабілітувати мене.
    — Що ти маєш на увазі? — Б’ярне Мьоллера образило це зауваження.
    — Так, я знаю, ви не послухалися розумних порад і знову вирішили потягти мене в пекло після Бангкока. Я щиро вдячний вам за це. Але ким ви мене робите цього разу? Офіцером зв’язку? Це звучить як спроба переконати всіх, хто сумніваються, в тому, що ви маєте рацію, а вони — ні. Що Холе — висхідна зірка, що йому можна доручити відповідальну справу і таке інше.
    — І що?
    Б’ярне Мьоллер знову сів у позу «довгої розмови».
    — І що? — передражнив Харрі. — Якщо все це пояснюється таким чином, виходить, я знову просто пішак?
    Мьоллер засмучено зітхнув:
    — Усі ми пішаки, Харрі. Все давно розписано. І твоя роль не гірша за інші. Постарайся, Харрі, зроби ласку — і мені, і собі. Невже це так складно, чорт забирай?
    — От тільки я почуваюся конем на скачках. А я терпіти не можу всю цю чортову відповідальність.
    Харрі взяв до рота сигарету, але так і не запалив її. Звичайно, він вдячний Мьоллеру за цю послугу, та раптом він провалить це завдання — про це Мьоллер подумав? Офіцер зв’язку. Звичайно, він уже давно не випивав, але йому, як і раніше, треба постійно контролювати себе, обережно проживаючи кожен день. Якого дідька, а хіба за цим він пішов у слідчі — щоб уникати відповідальності за людей? І за самого себе? Харрі стиснув зубами фільтр сигарети.
    З коридору долинула розмова — начебто від автомата з кавою. Здається, говорив Волер. Потім — дзвінкий жіночий сміх. Мабуть, нова співробітниця.
    — Чорт, — сказав Харрі. Чо-орт — на два склади. На кожен з них сигарета підстрибувала у нього в роті.
    Мьоллер, який сидів із заплющеними очима, доки Харрі обмірковував, запитально подивився на нього:
    — Я можу вважати це за згоду?
    Харрі підвівся і мовчки вийшов з кабінету.

ЕПІЗОД 8

Залізничний переїзд поблизу мосту Алнабрю,
1 листопада 1999 року
    Сіра пташина то десь зникала, то знов з’являлася в полі зору Харрі. Поверх мушки «Сміт-Вессона» 38-го калібру він дивився на нерухому спину за склом. Палець лежав на курку. Учора хтось по телевізору розповідав про те, як повільно може тривати час.
    «Гудок, Елен. Натисни на чортів гудок, це ж агент Секретної служби».
    Час точився повільно. Як новорічна ніч перед тим, як проб’є дванадцята.
    Перший мотоцикл порівнявся з квитковою касою, а впівока Харрі все ще бачив червоногрудку, що перетворилася на маленьку цятку. Час на електричному стільці перед поворотом рубильника.
    Харрі до відказу натиснув на курок. Раз, удруге, втретє.
    І тоді час рвонувся і полинув до болю нестримно. Темне скло на мить побіліло, обсипавшись на асфальт дощем осколків, і Харрі встиг побачити руку, що зникала за вікном. А потім почувся шелесткий шум дорогих американських автомобілів — і затих.
    Харрі дивився на віконце каси. Жовте листя, підняте кортежем, усе ще кружляло в повітрі, падаючи на брудну сіру траву. Він дивився на віконце каси. Знову стало тихо, і на якусь мить Харрі здалося, що він — на звичайнісінькому залізничному переїзді в Норвегії, що довкола — звичайнісінький осінній день, що ген там — звичайнісінька станція техобслуговування. І навіть у повітрі пахло звичайною ранковою прохолодою, вогким листям і вихлопними газами. І це приголомшило його: може, нічого й не було?
    Він усе дивився на віконце каси, аж раптом тривожний, наполегливий гудок «Вольво» за його спиною розітнув день навпіл.

ЧАСТИНА ДРУГА
БУТТЯ

ЕПІЗОД 9

1942 рік
    Вогні спалахували в сірому нічному небі, і воно нагадувало брудний равендук шатра, напнутий над цією бездушною голою землею. Може, росіяни почали наступ чи просто вдають, що почали його, — зараз це не можна було знати напевно. Гюдбранн лежав на краю окопу, підгорнувши ноги під себе, обома руками стискаючи гвинтівку, і, вслухаючись у далекі, приглушені громи, дивився на згасаючі спалахи. Він знав, що йому з його курячою сліпотою не варто дивитися на ці спалахи, інакше можна не помітити російських снайперів, які повзуть по снігу нейтральної смуги. Але він і так їх не бачив жодного разу, лише стріляв по чужій команді. Як зараз.
    — Он він лежить!
    Це був Даніель Гюдесон, єдиний міський хлопець на весь загін. Решта були з місць, назви яких кінчалися на «далечінь» — «долина». Одні долини — широкі, інші — глибокі, тінясті й безлюдні, зовсім як рідні місця Гюдбранна. Але не Даніель! Не Даніель Гюдесон, з його високим, ясним чолом, блискучими блакитними очима та білозубою посмішкою. Він був з осередку прогресу.
    — Шістдесят градусів лівобіч від куща, — скомандував Даніель.
    Куща? Але ж тут, на зритій бомбами землі, не було жодного куща. Ні, схоже, він там таки був, бо інші вистрілили. Клацання, постріл, свист. Кожна п’ята куля летіла, як блищак, по параболі. Слід трасуючої кулі. Куля летіла в темряву, але потім ніби втомлювалася, тому що швидкість швидко зменшувалася, і куля м’яко падала на землю. Принаймні так здавалося. Гюдбранн подумав, що такими повільними кулями неможливо когось убити.
    — Утік! — з досадою і ненавистю кинув хтось. Сіндре Фьоуке. Його обличчя майже зливалося з камуфльованою формою, вузькі темні очі вдивлялися в морок. Він був родом з відлюдного хутора, звідкись з верхів’їв долини Гюдбраннсдаль, либонь, з темного куточка, куди рідко зазирало сонце, бо був дуже блідий. Гюдбранн не знав, чому Сіндре пішов на фронт, але чув, що його батьки й обидва брати належали до партії «Національного об’єднання»[6], швендяли округою з пов’язкою на рукаві і виказували тих, у кому підозрювали «йоссинґів»[7]. Даніель частенько казав, що коли-небудь вони й самі скуштують батога та наберуться лиха від донощиків і всіх, хто має з війни зиск.
    — Оце вже ні, — відповів Даніель і притулився щокою до приклада гвинтівки. — Жоден більшовицький диявол не втече непомітно звідси.
    — Він знає, що ми його побачили, — сказав Сіндре, — і заліг у траншею.
    — Оце вже ні, — повторив Даніель і прицілився.
    Гюдбранн вдивлявся в цю сірувато-білу пітьму. Білий сніг, біла камуфляжна форма, білі спалахи. Небо знов освітилося. Настом забігали тіні. Гюдбранн знов поглянув угору. Червоні й білі спалахи над пругом супроводжував далекий гуркіт гармат. Ненатурально, як у кіно, — якщо не рахувати тридцятиградусного морозу, і вони були тут самі, без жодної надії на підкріплення. Може, цього разу справді почався наступ?
    — Ти надто довго вовтузишся, Гюдесоне, він давно втік. — Сіндре сплюнув у сніг.
    — Оце вже ні, кажу, — повторював Даніель усе тихіше й тихіше, все ще намагаючись прицілитися. І невдовзі вже з його уст не здіймалося ані хмарки пари.
    Раптом — гучний вискотливий свист, крик: «Стережися!» — і Гюдбранн упав на обмерзле дно окопу, закривши голову руками. Земля здригнулася. Градом посипалося буре обледеніле груддя землі. Одна грудка вдарила Гюдбранна в шолом і впала просто перед його обличчям. Він і далі лежав і лише коли подумав, що все скінчилося, вирішив підвестися. Було тихо, падав сніг, його обличчя миттю вкрилося вуаллю м’яких сніжинок. Кажуть, ніколи не чуєш тієї гранати, від якої загинеш, та Гюдбранн перебачив усього, тож знав, що це не так. Спалах на мить освітив окоп, і він устиг розгледіти бліді обличчя інших вояків, їхні тіні, які в цьому бентежному світлі ніби повзли до нього звідусіль по стінах окопу. Але де ж це Даніель? Даніель!
    — Даніелю!
    — Я його порішив, — сказав Даніель, усе ще лежачи на краю окопу.
    Гюдбранн не йняв віри своїм вухам.
    — Що ти сказав?
    Даніель сповз униз, обтрусив із себе сніг та груддя землі, широко посміхнувся.
    — Щоб жодному російському дідькові не кортіло стріляти по наших. Я помстився за Турмода, — і, щоб не посковзнутися, уперся підборами в край окопу.
    — Ні хріна! — закричав Сіндре. — Ні хріна ти не міг поцілити в нього, Гюдесоне. Я бачив, як росіянин зник у тій траншеї.
    Погляд його маленьких очей перебігав з одного вояка на іншого, ніби запитуючи, чи вірять вони в Даніелеву похвальбу.
    — Правильно, — сказав Даніель. — Але за дві години розвидняється, і він подумав, що йому час вибиратися звідти.
    — Еге ж, і він поквапився з цим, — поспішив сказати Гюдбранн. — І виліз з іншого боку. Так, Даніелю?
    — Чи так, чи інак, — посміхнувся Даніель. — Усе одно я його прикінчив.
    Сіндре зашипів:
    — А зараз ти заткнеш свою балакучу пельку, Гюдесоне.
    Даніель знизав плечима, перевірив зарядник і взяв нову жменю патронів. Потім обернувся, підкинув на плече гвинтівку, вперся носком чобота в обмерзлу стіну траншеї і з одного маху знов заскочив на бруствер окопу.
    — Подай мені свою лопату, Гюдбранне.
    Узявши лопату, Даніель звівся на повний зріст. Його постать у білій зимовій уніформі чітко вимальовувалася на тлі чорного неба і спалаху, який німбом оточив його голову.
    «Як ангел», — подумав Гюдбранн.
    — Гей ти! Якого біса?! — закричав Едвард Мускен, командир відділення. Людина стримана, він рідко підвищував голос на «стариків» на взір Даніеля, Сіндре чи Гюдбранна. Попадало здебільшого новачкам, коли ті припускалися помилки. І саме завдяки його окрикам багато хто з них залишався досі живий. А зараз Едвард Мускен дивився на Даніеля широко розплющеним єдиним оком, яке він ніколи не закривав. Навіть коли спав — Гюдбранн це бачив на власні очі.
    — Повернися в укриття, Гюдесоне! — знову гукнув командир.
    Та Даніель лише посміхнувся, і за мить його вже не було, і якусь крихітну мить було видно тільки пару від його дихання. Потім спалах за горизонтом згас, і знову стало темно.
    — Гюдесоне! — скрикнув Едвард і поліз на бруствер. — Чорт!
    — Ти його бачиш? — запитав Гюдбранн.
    — Біжить до колії.
    — Навіщо цьому дурневі знадобилася лопата? — запитав Сіндре і поглянув на Гюдбранна.
    — Не знаю, — відповів Гюдбранн. — Може, він рубатиме нею колючий дріт.
    — Якого дідька йому рубати колючий дріт?
    — Не знаю. — Гюдбранну не подобався пильний погляд Сіндре — він нагадував йому іншого селянського хлопця, який був тут раніше. Той зрештою звихнувся, помочився в черевики в ніч перед чергуванням, і потім йому довелося відрізати всі пальці на ногах. Та зате він тепер удома, в Норвегії, отож, може, він і не був божевільним. У кожному разі, у нього був такий самий запитливий погляд.
    — Може, він хоче пробратися на нічийну смугу, — сказав Гюдбранн.
    — Що за колючим дротом, я знаю. Я питаю, що він там забув.
    — Може, він дістав по макітрі гранатою, — сказав Халлґрім Дале, — і від цього здурів?
    Халлґріму Дале, наймолодшому з відділення, було всього вісімнадцять років. Ніхто точно не знав, що змусило його стати вояком. Жадоба пригод, вважав Гюдбранн. Дале заявляв, що захоплюється Гітлером, та насправді нічого не тямив у політиці. Даніель схилявся до думки, що Дале зробив подружці дитинку і втік, щоб не одружуватися.
    — Якщо росіянин живий, то Гюдесон не пройде і п’ятдесяти метрів, як спіймає кулю, — сказав Едвард Мускен.
    — Даніель застрелив його, — прошепотів Гюдбранн.
    — Тоді Гюдесона застрелить хто-небудь іще. — Едвард пірнув рукою під куртку і вивудив з нагрудної кишені тонку сигарету. — Цієї ночі їх там повно-повнісінько.
    Обережно тримаючи сірника, він тернув ним по сирій коробці. З другої спроби сірка спалахнула, Едвард запалив сигарету, один раз затягнувся і передав її далі, не сказавши ні слова. Кожен робив обережну затяжку і швидко передавав сигарету сусідові. Ніхто не розмовляв, здавалося, всі заглибилися у власні думки. Та Гюдбранн знав: усі, як і він, прислухаються.
    Десять хвилин минуло в цілковитій тиші.
    — Напевно, зараз бомбитимуть озеро з літаків, — кинув Халлґрім Дале.
    Усі вони чули про росіян, які нібито втікають з Ленінграда по ладозькому льоду. А найгірше було те, що неушкоджений лід Ладоги означав: генерал Жуков може налагодити постачання оточеного міста.
    — Вони там, мабуть, посеред вулиці з голоду непритомніють. — Дале кивнув на схід.
    Та Гюдбранн чув усе це вже багато разів відтоді, як його направили сюди рік тому, а ці росіяни все ще лежать тут і стріляють у тебе, як тільки висунеш голову з окопу. Минулої зими вони юрбами йшли до окопів, піднявши руки за голову, російські дезертири, які вирішили, що з них досить, і краще буде перебігти на інший бік в обмін на кусень хліба і трішки тепла. Але тепер дезертири з’являлися рідко, а ті двоє бідолаг-перебіжчиків із запалими очима, яких Гюдбранн бачив минулого тижня, недовірливо дивилися на них, таких само худих і виснажених вояків.
    — Двадцять хвилин. Він не повертається, — сказав Сіндре. — Він здох. Він мертвий, як гнилий оселедець.
    — Заткнися! — Гюдбранн зробив крок до Сіндре, який відразу ж випрямився. Але хоча Сіндре був не менш ніж на голову вищий, було видно, що йому зовсім не хочеться битися. Він добре пам’ятав, як кілька місяців тому Гюдбранн убив росіянина. Ніхто й гадки не мав, що добрий, обачливий Гюдбранн може бути таким шалено жорстоким! Росіянин непомітно прослизнув до їхнього окопу через два секрети і перебив усіх, хто спав у найближчих укриттях. В одному — голландців, у другому — австралійців, до того, як дістався до їхнього бліндажа. Їх відділення врятували воші.
    Воші в них були всюди, але особливо там, де тепло: під пахвами, внизу живота, під колінами. Гюдбранн, що лежав ближче за всіх до виходу, не міг заснути: йому боліли ноги від так званих «вошивих ран», відкритих ран завбільшки з п’ятак, усіяних по краях паразитами, які вже геть пообпивалися його крові. Гюдбранн вихопив багнета, марно намагаючись зішкребти з себе цю бридку нечисть, коли в дверях з’явився росіянин, який ще мить — і всіх би їх перестріляв. Гюдбранн побачив тільки його силует, та відразу зрозумів, що це ворог, розпізнавши контури піднятої гвинтівки Мосіна. І одним цим тупим багнетом Гюдбранн так покремсав росіянина, що, коли вони потім витягали тіло нагору, крові в ньому вже не було.
    — Заспокойтеся, хлопці, — сказав Едвард, відтягаючи Гюдбранна вбік. — Тобі б поспати трохи, Гюдбранне, вже година минула відтоді, як тебе час змінити.
    — Я піду пошукаю його, — сказав Гюдбранн.
    — Нікуди ти не підеш!
    — Ні, я…
    — Це наказ! — Едвард схопив його за плече. Гюдбранн спробував був вирватися, та командир тримав його міцно.
    Гюдбранн заговорив високим голосом, що аж тремтів від хвилювання:
    — А раптом він поранений?! А раптом він просто застряг у колючому дроті?!
    Едвард поплескав його по плечу.
    — Скоро світанок, — сказав він. — Тоді ми все й дізнаємось.
    Він подивився на інших вояків, які мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Хлопці знову почали перетоптуватися з ноги на ногу і про щось бубоніти між собою. Гюдбранн бачив, як Едвард підійшов до Халлґріма Дале, щось прошепотів йому на вухо. Дале вислухав його і спідлоба скоса подивився на Гюдбранна. Гюдбранн чудово розумів, що це означало. Наказ не спускати з нього ока. Якось пройшла чутка, що вони з Даніелем більше, ніж просто хороші друзі. І цим не можна було пишатися. Мускен тоді прямо запитав їх: чи правда, що вони вирішили дезертирувати разом? Звичайно, вони сказали «ні», а ось тепер Мускен вирішив, що Даніель скористався можливістю ушитися! А тепер згідно з планом Гюдбранн піде «шукати» товариша, і вони перейдуть на той бік разом. Гюдбранна розбирав сміх. Звісно, приємно було б поринути в далекі мрії про їжу, тепло й жінок — про що віщав над золотистим полем бою облесливий голос з російських гучномовців. Але вірити в це?
    — Можу закластися, що він не повернеться, — заявив Сіндре. — На три добових пайка, ну як?
    Гюдбранн витягнув руки по швах, перевіряючи, чи на місці багнет.
    — Nicht schissen, bitte![8]
    Гюдбранн обернувся — з бруствера йому посміхалася людина в російській солдатській вушанці, з обличчям, закаляним кров’ю. Потім ця людина з легкістю лижника перемахнула через бруствер і приземлилася на лід окопу.
    — Даніелю! — закричав Гюдбранн.
    — Ей! — сказав Даніель, знімаючи вушанку, ніби вітаючись. — Топрий ветшір!
    Усі остовпіло завмерли і дивилися на них.
    — Слухай, Едварде, — голосно сказав Даніель. — Тобі б не завадило попрацювати над нашими голландцями. У них там між караулами метрів п’ятдесят, не менше.
    Едвард, як і решта, стояв мовчки, як зачарований.
    — Ти поховав росіянина, Даніелю? — обличчя Гюдбранна пашіло від хвилювання.
    — Поховав його? — перепитав Даніель. — Та я навіть прочитав молитву і заспівав за упокій. А ви хіба не чули? Я впевнений, було чутно й на тім боці.
    З цими словами він вискочив на бруствер, сів, здійняв руки до неба і заспівав глибоким, задушевним голосом:
    — Великий Боже…
    Тут усі розреготалися, Даніель і сам сміявся до сліз.
    — Ти диявол, Даніелю! — сказав Дале.
    — Ні, тепер я не Даніель. Звіть мене… — Даніель зняв російську вушанку і прочитав на зворотному боці підкладки: — …Урією. Чорт, він теж умів писати. Так, так, хоча він був і більшовик. — Він знову зістрибнув з бруствера і поглянув на товаришів. — Сподіваюся, ніхто не проти звичайного єврейського імені?
    На якусь мить запала тиша, а далі прокотилася хвиля реготу. Друзі заходилися один поперед одного ляскати Урію по спині.

ЕПІЗОД 10

Околиці Ленінграда, 31 грудня 1942 року
    На кулеметній позиції було холодно. Гюдбранн надягнув на себе весь одяг, що був, і все одно цокотів зубами й не відчував пальців на руках і ногах. Найбільше мерзли ноги. Він намотав нові онучі, та це не дуже допомагало.
    Він пильно вдивлявся в порожнечу. Цього вечора «Івана» щось не було чути. Може, він святкує Новий рік? Може, їсть щось смачне. Баранину з капустою. Або сосиски. Гюдбранн, звичайно, знав, що у росіян немає м'яса, та ніяк не міг позбутися думок про їжу. У них у самих не було нічого, крім беззмінного хліба та сочевичної юшки. Хліб уже давно покрився цвіллю, та вони звикли до цього. А коли він так пропліснявів, що почав розвалюватися на шматки, вони кидали ці шматки в юшку.
    — Все одно на Різдво нам дали сосиски, — сказав Гюдбранн.
    Даніель цитьнув на нього.
    — Сьогодні там нікого немає, Даніелю. Вони сидять і їдять котлети з оленини, 3 брусницею і таким жирним, соковитим соусом. І картоплею.
    — Не заводь знову свою шарманку про їжу. Сиди тихо і дивися, якщо ти що-небудь бачиш.
    — Але я нічого не бачу, Даніелю. Нічого.
    Вони разом сіли, увібравши голови в плечі. На Даніелеві була та сама російська вушанка. Сталевий шолом з емблемою військ СС лежав поруч. І Гюдбранн знав навіщо. Шолом мав таку форму, що під його краї постійно залітав колючий холодний сніг, до того ж зі страшним свистом, що був особливо нестерпний під час чергування.
    — Що з твоїми очима? — спитав Даніель.
    — Нічого. Я просто іноді погано бачу в темряві.
    — І все?
    — І не розрізняю деякі кольори.
    — Що означає «деякі»?
    — Червоний і зелений. Я не бачу між ними різниці, вони в мене зливаються. Я, наприклад, не міг побачити жодної ягідки, коли ми у неділю ходили до лісу по брусницю для печені.
    — Досить про їжу, чуєш?!
    Вони сиділи мовчки. Десь ген-ген почулася кулеметна черга. Термометр показував мінус двадцять п’ять. Минулої зими кілька днів поспіль трималося мінус сорок п’ять. Гюдбранн утішав себе тим, що в такий холод хоч не заїдали воші, що йому не захочеться чухатися, доки скінчиться його зміна і він повернеться в ліжко під шерстяну ковдру. Але ці тварюки зносили холод краще, ніж він. Якось він з цікавості залишив спідню сорочку на снігу в мороз, і вона пролежала так три доби. Коли він потім узяв її знову і заніс досередини, вона замерзла на крижинку. Та як тільки він потримав її над піччю, вона знов закишіла цими повзучими гадами, і Гюдбранн з огидою кинув її у вогонь.
    Даніель кашлянув:
    — Гм, а як ви їли цю печеню по неділях?
    Гюдбранна не треба було просити двічі:
    — Спершу батько різав печеню, статечно, як священик, а ми, молоді, сиділи довкола і дивилися. Потім мати клала кожному на тарілку по два шматки і поливала їх таким брунатним соусом, до того жирним, що їй доводилося час від часу помішувати його, щоб він зовсім не застиг. А ще було багато свіжої, хрумкої брюссельської капусти. Ти б надів шолома, Даніелю. Що, як раптом тобі на голову впаде осколок гранати?
    — А якщо ціла впаде? Продовжуй.
    Гюдбранн заплющив очі і блаженно посміхнувся:
    — На солодке у нас було пюре з чорносливу. Або американське шоколадне печиво з горіхами. Але це не завжди. Їх мати захопила з собою з Брукліна.
    Даніель сплюнув у сніг. Звичайно зимове чергування тривало одну годину, але зараз Сіндре Фьоуке і Халлґрім Дале лежали в лихоманці, тож Едвард Мускен, командир відділення, вирішив збільшити час до двох годин, поки обидва не повернуться до лав вояків.
    Даніель поклав руку Гюдбранну на плече:
    — А ти скучив за домом, чи не так? За своєю мамою?
    Гюдбранн засміявся і теж сплюнув у сніг, туди ж, куди й Даніель, і поглянув у небо, на замерзлі зірки. У снігу щось зашаруділо, Даніель підвів голову.
    — Лисиця, — коротко сказав він.
    Неймовірно, але навіть тут, де кожен квадратний метр було зрито бомбардуваннями, а міни лежали щільніше, ніж камені на бруківці Карл-Юханс-ґате, залишалися тварини. Небагато, але вони вже бачили і зайців і лисиць. І пару тхорів. Звичайно, вони намагалися їх підстрелити — в казан пішло б усе. Та після того, як одного німця вбили, коли той побіг за підстреленим зайцем, командування вирішило, що росіяни спеціально пускають зайців перед їхніми окопами, щоб виманити їх на нічийну смугу. Можна подумати, росіяни з доброї волі випустять хоча б зайця!
    Гюдбранн облизав пошерхлі губи, поглянув на годинник. Ще година до зміни караулу. Напевно, Сіндре напхав тютюну собі в пряму кишку, щоб у нього підскочила температура. Авжеж, він може.
    — А чому ви поїхали зі Штатів? — запитав Даніель.
    — Крах на біржі. Батька звільнили з суднобудівної компанії.
    — От бачиш, — сказав Даніель. — Такий капіталізм. Бідняки завжди ішачать, а багачі — жиріють, і не важливо, йде економіка вгору чи на спад.
    — Еге ж, як і зараз.
    — Так було до сьогодні, га скоро щось неодмінно зміниться. Коли ми виграємо війну, Гітлер ще здивує народи. І твоєму батькові більше не загрожуватиме безробіття. Ти теж повинен вступити в «Національне об’єднання». Повинен, чуєш?
    — Ти що, насправді віриш у все це?
    — А ти ні?
    Гюдбранну не хотілося заперечувати Даніелю. Він знизав плечима, та Даніель повторив запитання.
    — Звичайно вірю, — відповів Гюдбранн. — Та зараз я більше думаю про Норвегію. Ми не повинні пустити більшовиків у нашу країну. Якщо вони прийдуть, нам знову доведеться виїхати до Америки.
    — До капіталістичної країни? — Голос Даніеля став ще ущипливішим. — Щоб бачити, як демократією заправляють багачі, і бути іграшкою в руках долі та корумпованих чиновників?
    — Це краще, ніж при комунізмі.
    — Демократії вичерпали себе, Гюдбранне. Ти подивися на Європу. Адже і Англія, і Франція — вони обидві вже котилися к бісовій матері задовго до того, як почалася війна, з усім їх безробіттям і експлуатацією. В Європі є тільки дві сильні особистості, які можуть зупинити її падіння в прірву хаосу, — це Гітлер і Сталін. От із чого ми можемо вибирати. Братський народ або варвари. І чомусь майже ніхто не зрозумів, яким щастям для нас стало те, що німці прийшли до нас раніше, ніж м’ясники Сталіна.
    Гюдбранн кивнув. Адже Даніель говорить це не просто так, у нього ж є якась підстава так говорити. І з такою переконаністю.
    І тут пролунав дикий гуркіт. Небо перед ними стало сліпучо-білим, пагорб здригнувся, і за спалахом вони побачили буру землю і сніг, які, здавалося, самі собою злітали в повітря звідти, де вибухали гранати.
    Гюдбранн уже лежав на дні окопу, обхопивши голову руками, але все скінчилося так само швидко, як і почалося.
    Він поглянув угору. Там, на краю окопу, за кулеметом лежав Даніель і реготав.
    — Що ти робиш? — закричав Гюдбранн. — Увімкни сирену, хай усі прокидаються!
    Та Даніель засміявся ще голосніше.
    — Друже! — Від сміху на його очах закрутилися сльози. — 3 Новим роком!
    Даніель показав на годинник, і Гюдбранн усе зрозумів. Певна річ, Даніель весь цей час чекав, коли росіяни дадуть новорічний салют, а зараз він засунув руку в сніговий насип перед кулеметом і дістав із снігу пляшку, в якій ще лишалося трохи коричневої рідини.
    — Бренді! — загукав він, переможно розмахуючи пляшкою в повітрі. — Я беріг його три місяці. Тримай.
    Гюдбранн уже встав з землі і тепер сидів і сміявся разом з Даніелем.
    — Ти перший! — сказав Гюдбранн.
    — Упевнений?
    — Звичайно, впевнений, друже, ти ж його зберіг. Тільки не випивай усе!
    Даніель ударив по кришці так, що вона злетіла, і підняв пляшку.
    — На Ленінград, навесні ми вип’ємо з тобою в Зимовому палаці! — урочисто мовив він, знявши з себе вушанку. — А влітку ми будемо вже вдома, ми будемо справжніми героями нашої улюбленої Норвегії!
    Він приклав шийку пляшки до рота і відкинув голову назад. Темна рідина булькала і пританцьовувала. У склі відбивалося світло далеких спалахів. Минули роки, перш ніж Гюдбранн зрозумів — ці відблиски на склі й видали їх російському снайперові. Наступної миті Гюдбранн почув гучний свист, пляшка в Даніелевих руках луснула. Посипався дощ із бренді та осколків скла, Гюдбранн машинально заплющив очі. Він відчув щось мокре в себе на обличчі, воно стікало вниз по щоках, і він мимоволі висунув язик і злизав кілька крапель. Він майже не відчув жодного смаку, лише спирт і ще щось — солодке з присмаком металу. В’язке, мабуть, від холоду, — подумав Гюдбранн, знов розплющуючи очі. На краю окопу Даніеля не було. «Мабуть, він упав за кулеметом, коли зрозумів, що нас помітили», — подумав Гюдбранн, але серце його тривожно закалатало в грудях.
    — Даніелю!
    Тиша.
    — Даніелю!
    Гюдбранн схопився на ноги, підповз до бруствера. Даніель лежав на спині. Під головою в нього була кулеметна стрічка, на обличчі — російська вушанка. Сніг навколо червонів від крові і бренді. Гюдбранн обережно підняв шапку. Даніель широко розплющеними очима дивився в зоряне небо. А посеред чола зяяла велика чорна дірка. Гюдбранн усе ще відчував той солодкуватий металевий смак у роті і відчув, що його нудить.
    — Даніелю, — тільки й зміг він прошепотіти зашерхлими губами.
    Гюдбранн подумав, що Даніель схожий тепер на хлопчиська, який зібрався ліпити снігову бабу, та чомусь раптом ліг і заснув на снігу. Схлипнувши, Гюдбранн бігцем кинувся до сирени, несамовито завертів ручку. І тоді в небо, де згасали спалахи, понеслося пронизливе, тужливе виття.
    «Так не мало статися», — от і все, що думав Гюдбранн тієї миті.
    Ууууууу, ууууууу!
    Прибігли Едвард і решта, всі поставали за його спиною. Хтось прокричав його ім’я, але Гюдбранн не чув, він усе крутив і крутив ручку. Нарешті Едвард підійшов і схопився за неї. Гюдбранн розтиснув руку і, не обертаючись, і далі стояв і дивився на край окопу і небо над ним, а на щоках у нього замерзали сльози. Виття сирени ставало все тихішим.
    — Так не мало статися, — прошепотів він.

ЕПІЗОД 11

Околиці Ленінграда, 1 січня 1943 року
    Коли Даніеля відтягали, його обличчя вже встигло покритися інеєм: під носом, у куточках очей і рота. В інший час убитих просто залишали на морозі, щоб вони заклякли, — так було простіше їх виносити. Але Даніель лежав упоперек дороги, заважаючи тому, хто мав змінити кулеметну обслугу. Тому двоє вояків відтягли його вбік і поклали на два порожніх ящики з-під боєприпасів, відкладених для багаття. Халлґрім Дале пов’язав йому на голову мішок, щоб не бачити маску смерті з цією жахливою посмішкою. Едвард уже зв’язався з тими, хто займався братськими могилами на ділянці «Північ», і пояснив, де лежить Даніель. Йому обіцяли цієї ж ночі прислати двох вояків похоронної команди. За наказом командира відділення хворий Сіндре покинув ліжко, щоб решту зміни чергувати разом з Гюдбранном. І передусім їм треба було відчистити забруднений кулемет.
    — Кельн розбомбили на порох, — сказав Сіндре.
    Вони лежали пліч-о-пліч на краю окопу, у вузькій ямі, звідки їм було добре видно нічийну смугу. Гюдбранн раптом усвідомив, як йому противно бути так близько до Сіндре.
    — І Сталінград — к чорту, — вів своєї Сіндре.
    Від холоду Гюдбранн нічого не відчував: його голова й тіло стали ніби ватяними, здавалося, все, що відбувається навколо, вже його геть не стосувалося. Єдине, що ще відзначала свідомість, — це заледенілий метал, що обпікав руки, і те, що пальці ніяк не хочуть слухатися. Він спробував знову. Поруч на снігу, на шерстяній ковдрі, вже лежали ложа й спусковий механізм кулемета, а от із затвором було гірше. У Зеннхаймі їх навчали брати один в одного деталі кулемета і складати їх із зав’язаними очима. У Зеннхаймі, в чудовому, теплому німецькому Ельзасі. Тепер усе було не так, і він не відчував, що роблять його пальці.
    — Ти чуєш? — бубнив Сіндре. — Росіяни прийдуть і вб’ють нас. Як вони вбили Гюдесона.
    Гюдбранн пам’ятав німця, капітана вермахту, якого дуже розвеселив Сіндре, коли сказав йому, що родом з далекого хутора з назвою Тотен.
    — Toten? Wie im Totenreich[9] — сміявся капітан.
    Нарешті кришка затвора подалася.
    — Чорт! — Голос Гюдбранна тремтів. — Тут скрізь кров, від неї тут усе намертво замерзло!
    Він скинув рукавиці, узяв маслянку з рушничним маслом і притиснув її до затвора. Від холоду жовтувата рідина стала в’язкою, загуслою, та він знав, що маслом можна розчинити кров: закапував ним собі вухо, коли хворів на отит.
    Аж раптом Сіндре прихилився до Гюдбранна і почав колупатися нігтем у патроні.
    — Отуди к бісу! — Він поглянув на Гюдбранна, вишкіряючи свої гнилі зуби. Його бліде неголене обличчя було так близько, що Гюдбранн відчув бридкий гнильний сморід, утім, вони всі тут так смердять. Сіндре підніс палець до обличчя. — Хто б міг подумати, що в цього Даніеля стільки мізків, га?
    Гюдбранн відвернувся.
    Сіндре з цікавістю розглядав кінчик пальця:
    — Та він їх не надто пускав у діло. А то б тієї ночі він не повернувся назад з нічийної смуги. Я чув, ви тоді хотіли дати драла. Ге, ви ж були, так би мовити… добрими друзями.
    Спочатку Гюдбранн не розчув: слова ніби долинали здалеку. Та коли їх відлуння досягло його вух, він нараз відчув, як тілом знову розливається тепло.
    — Німці й не думають дати нам відступити, — вів далі Сіндре. — Ми тут усі передохнемо, всі до останнього біса. Ні, вам таки треба було драпати. Більшовики, принаймні, повелися б не так, як Гітлер, з такими хлопцями, як ти й Даніель. Я кажу, з такими добрими друзями.
    Гюдбранн не відповідав. Тепло вже відчувалося в кінчиках пальців.
    — Ми вирішили втікати туди сьогодні вночі, — сказав Сіндре. — Халлґрім Дале і я. Поки не пізно.
    Він вивернувся в снігу, подивився на Гюдбранна.
    — Чого ти боїшся, Юхансене? — сказав він і знову вишкірився. — Навіщо, по-твоєму, ми вдавали хворих?
    Гюдбранн стискав пальці ніг у чоботях. Тепер він їх уже практично відчував. Стало тепло й добре. Але разом з цим відчувалося ще дещо.
    — Ти з нами, Юхансене? — запитав Сіндре.
    Воші! Так, йому стало тепло, але він не відчував вошей! Навіть свист вітру під каскою стих.
    — Так це ти розпускав ті чутки, — сказав Гюдбранн.
    — Що? Які ще чутки?
    — Ми з Даніелем говорили про те, щоб виїхати до Америки, а не втікати до росіян. І не зараз, а коли війна закінчиться.
    Сіндре знизав плечима, поглянув на годинник і став на коліна.
    — Тільки спробуй, я пристрелю тебе, — сказав Гюдбранн.
    — З чого? — спитав Сіндре. Я кивнув на деталі кулемета, розкладені на ковдрі.
    їхні гвинтівки були в укритті, і вони обидва чудово розуміли, що, перш ніж Гюдбранн устигне збігати туди й назад, Сіндре буде вже далеко.
    — Залишайся тут, Юхансене, і здихай, якщо тобі охота. Передавай привіт Дале і скажи, що настала його черга.
    Гюдбранн поліз рукою під куртку і дістав багнет. Світло місяця зблиснуло на тьмяному сталевому лезі. Сіндре похитав головою:
    — Такі хлопці, як ви з Гюдесоном, — фантазери. Сховай ножа, краще ходімо зі мною. Зараз росіянам через озеро підвезуть провізію. Свіже м’ясо.
    — Я не зрадник, — відповів Гюдбранн.
    Сіндре підвівся.
    — Якщо ти спробуєш заколоти мене багнетом, голландці на посту прослуховування почують нас і здіймуть тривогу. Розумом розкинь. Кому вони швидше повірять, що хтось із нас намагався не дати втекти іншому? Тобі, про кого вже ходять чутки, що ти був намилився втекти, чи мені, члену партії?
    — Сядь на місце, Сіндре Фьоуке.
    Сіндре розсміявся:
    — Нікчемний з тебе вбивця, Гюдбранне. Ну, я побіг. Відпусти мене метрів на п’ятдесят, а вже потім бий на ґвалт, і всім буде добре.
    Вони подивилися один одному в вічі. Між ними почав падати пухнастий сніг. Сіндре посміхнувся:
    — Снігопад і місячне сяйво водночас — таке рідко побачиш, еге ж?

ЕПІЗОД 12

Околиці Ленінграда, 2 січня 1943 року
    Окоп, у якому стояли четверо, був за два кілометри на північ від їхньої ділянки фронту, саме там, де траншея повертала назад і майже робила петлю. Чоловік з капітанськими знаками розрізнення тупцював перед Гюдбранном. Був снігопад, і на кашкет капітану вже нападала ціла шапка снігу. Едвард Мускен стояв поряд з капітаном і дивився на Гюдбранна одним широко розплющеним оком, друге знов було наполовину прикрите.
    — Ja[11], — повторив Гюдбранн.
    — Warum?[12]
    — Das weiss ich nicht.?[13]
    Капітан подивився в небо, цвіркнув крізь зуби і тупнув ногою. Потім кивнув Едварду і, буркнувши щось роттенфюреру, німецькому єфрейторові, який був при ньому, попрощався. Сніг зарипів у них під ногами.
    — Ось так, — мовив Едвард. Він усе ще дивився на Гюдбранна.
    — Еге ж, — сказав Гюдбранн протягом.
    — Розслідувати тут особливо нема чого.
    — Вже ж бо.
    — Але хто б міг подумати! — Його розплющене око і далі пильно і непорушно дивилося на Гюдбранна.
    — Тут постійно дезертирують, — сказав Гюдбранн. — Якби вони розслідували кожен випадок…
    — Я кажу, хто б міг подумати таке про Сіндре! Про те, що він викине подібний фортель.
    — Але ж ти бачиш, — мовив Гюдбранн.
    — Так, не надто вигадливо. Ось так просто собі встав і втік.
    — Звичайно.
    — А ще й з кулеметом такий ляпсус. — У голосі Едварда бриніло холодне глузування.
    — Так.
    — І ти навіть не зміг докричатися до голландців.
    — Я кричав, та надто пізно. Було темно.
    — Був місяць, — сказав Едвард.
    Вони подивилися один на одного.
    — Знаєш, що я думаю? — спитав Едвард.
    — Ні.
    — Ні, знаєш, по тобі ж видно. За що, Гюдбранне?
    — Я не вбивав його. — Погляд Гюдбранна був прикутий до величезного ока Едварда. — Я намагався відмовити його.
    Але він навіть слухати мене не схотів. Просто втік. Що я міг зробити?
    Вони стояли, нахилившись один до одного, важко дихаючи, і пару від їх дихання тут же відносив вітер.
    — Я пам’ятаю, коли востаннє у тебе був такий вигляд, Гюдбранне. Тієї ночі, коли ти вбив того росіянина в нашому бліндажі.
    Гюдбранн знизав плечима. Едвард поклав йому на плече руку в обледенілій рукавиці:
    — Послухай. Сіндре не був хорошим вояком. Мабуть, навіть хорошою людиною. Але ж ми пристойні люди. Мусимо, чорт забирай, намагатися сповідувати якісь норми, цінності, розумієш?
    — Тепер мені можна йти?
    Едвард подивився на Гюдбранна. Чутки про те, що Гітлер перемагає далеко не на всіх напрямках, тепер уже доходили й сюди. Відповідно, збільшилася й кількість норвезьких добровольців, і на зміну Даніелю та Сіндре прийшли двоє хлопчиськ з Тюнсета. Весь час нові, молоді обличчя. Хтось запам’ятовувався, когось швидко забували, коли він гинув. Даніеля Едвард запам’ятає, він знав це напевно. Точно так, як і те, що дуже швидко обличчя Сіндре зітреться з його пам’яті. Вивітриться. За кілька днів Едварду-молодшому виповнюється два рочки. Цю думку він не додумав.
    — Так, іди, — відповів він. — І бережи голову.
    — Звичайно, — сказав Гюдбранн. — Навіть спину зігну.
    — Пам’ятаєш, як казав Даніель? — запитав Едвард з дивною посмішкою. — Якщо ми тут ходитимемо зігнувшись, то повернемося до Норвегії горбатими.
    Ген-ген залящав, ніби регочучи, тріскучий кулемет.

ЕПІЗОД 13

Околиці Ленінграда, З січня 1943 року
    Зненацька Гюдбранн прокинувся. У темряві він кілька разів кліпнув очима, та побачив лише контури дощок ліжка над собою. Пахло сирим деревом і землею. Здається, він знову кричав уві сні. Інші хлопці казали, що більше не прокидаються від його криків. Він лежав, відчуваючи, як поступово пульс приходить до норми. Почухав бік: воші, напевно, ніколи не сплять!
    Його розбудив той самий сон: він і зараз ще відчував лапи на грудях, бачив у темряві жовті очі, білі зуби хижака, з яких стікали кров і слина. І чув, як хтось важко дихає, так ніби переляканий на смерть. Хто — він чи звір? Такий уже був цей сон: він спав, щоразу прокидався і не міг поворухнутися. Звір уже намірявся вп’ястися зубами йому в горло, коли тріск кулемета знадвору розбудив його, і він устиг лише побачити, як звір піднявся з ковдри й відстрибнув до земляної стіни бліндажа, але кулі розірвали його на шматки. І він сповз на підлогу, перетворившись на криваву, безформну хутряну масу. Тхір. А в дверях з’явився чоловік: він зробив крок з темноти в тонку смужку місячного світла, таку вузеньку, що вона освітлювала тільки половину його обличчя. Та сю ніч у сні щось змінилося. З дула гвинтівки, як завжди, вився димок, чоловік, як завжди, посміхався, але посеред лоба у нього зяяла величезна чорна вирва. Тому, коли він обертався до Гюдбранна, крізь дірку в голові проглядав місяць.
    Ледве Гюдбранн відчув, як з прочинених дверей тягне холодом, він повернув голову й весь потерпнув, побачивши біля входу чорний силует. Невже він усе ще спить? Силует ступив усередину, та було дуже темно, і Гюдбранн не міг розгледіти, хто це.
    Раптом постать зупинилася.
    — Ти не спиш, Гюдбранне? — голос був гучний і виразний. Це говорив Едвард Мускен. Зусібіч невдоволено забурмотіли сонні вояки. Едвард підійшов упритул до ліжка Гюдбранна. — Піднімайся, — сказав він.
    Гюдбранн зітхнув:
    — У тебе там помилка в графіку. Я щойно що відчергував. Зараз повинен Дале…
    — Його повернули.
    — Чому?
    — Дале щойно прийшов і розбудив мене. Даніеля повернули.
    — Що ти верзеш?
    Гюдбранн бачив у темряві тільки білувату хмарку від дихання Едварда. Він звісив ноги з ліжка й дістав з-під ковдри чоботи. Зазвичай він клав їх туди, коли лягав спати, щоб мокрі підошви не обледеніли. Надягши куртку, якою вкривався поверх тонкої вовняної ковдри, він підвівся і вийшов услід за Едвардом. Зірки підморгували їм з висоти, але на сході нічне небо вже яснішало. Якщо не зважати на схлипування, що звідкись долинали, навколо було дуже тихо.
    — Голландські новобранці, — пояснив Едвард. — Тільки вчора прибули, а зараз повернулися зі своєї першої вилазки на нічийну смугу.
    Дале стояв посеред окопу в якійсь дивній позі: голова — набік, руки — розчепірені. Шарф він пов’язав під бороду, схудле обличчя й напівзаплющені запалі очі робили його схожим на бездомного бродягу.
    — Дале! — крикнув Едвард. Той прокинувся. — Покажи-но нам.
    Дале йшов попереду. Гюдбранн відчув, як тривожно затіпалося серце. Мороз кусав за щоки, та навіть він не міг заморозити те гаряче, якесь нереальне відчуття, що полишив по собі сон. Траншея була дуже вузька, тому доводилося йти один за одним, і він фізично відчував на своїй спині погляд Едварда.
    — Тут, — показав Дале.
    Вітер хрипко завивав під шоломом. На ящиках з боєприпасами лежав мертвяк. Руки й ноги його стирчали в різні боки. Сніг, який намело в окоп, білою ковдрою накрив уніформу. Довкола голови був пов’язаний мішок.
    — Чортівня та й годі. — Дале труснув головою, переминаючись з ноги на ногу.
    Едвард мовчав. Гюдбранн знав — той чекає, що скаже він, Гюдбранн.
    — Чому похоронники не забрали його? — запитав нарешті Гюдбранн.
    — Вони його забрали, — сказав Едвард. — Вони приходили вчора увечері.
    — А навіщо тоді вони принесли його назад? — Гюдбранн помітив, що Едвард пильно дивиться на нього.
    — У штабі ніхто не наказував приносити його назад.
    — Можливо, непорозуміння? — запитав Гюдбранн.
    — Можливо. — Едвард дістав з кишені тонку недопалену сигарету, відвернувся від вітру, обережно запалив її. Зробивши кілька затяжок, він послав її по колу і сказав далі: — Ті, хто відносив його, стверджують, що його поклали в братську могилу на ділянці «Північ».
    — Раз так, то його повинні були закопати?
    Едвард заперечливо похитав головою:
    — їх не закопують відразу, їх спочатку спалюють. А спалюють удень, щоб уночі росіяни не побачили вогонь. До того ж уночі ці нові братські могили відкриті і не охороняються. Хтось, мабуть, витягнув звідти Даніеля вночі.
    — Чортівня та й годі, — знову сказав Дале, узяв сигарету й жадібно затягнувся.
    — Так, виходить, вони спалюють трупи? — запитав Гюдбранн. — Навіщо, в таку холоднечу?
    — Я знаю, — сказав Дале. — Через мерзлоту. Коли навесні температура різко підвищується, земля відтає і мертвяки вилазять із землі. — Він неохоче віддав сигарету. — Минулої зими ми поховали Форпенеса просто за лінією оборони. А навесні знов наткнулися на нього. А може, лисиці викопали. Ось так.
    — Справа не в цьому, — сказав Едвард. — Як Даніель потрапив сюди?
    Гюдбранн знизав плечима.
    — Минулого разу дозорцем був ти, Гюдбранне. — Едвард заплющив одне око, а другим, циклоповим своїм оком, втупився в нього. Гюдбранн глибоко затягнувся, зволікаючи з відповіддю. Дале закашлявся.
    — Я чотири рази проходив повз це місце, — відповів Гюдбранн, віддаючи сигарету. — Але тоді його тут ще не було.
    — Ці сліди йдуть поверх останніх слідів чобіт. Кажеш, проходив повз це місце чотири рази?
    — Якого дідька, Едварде! Ти й сам бачиш, що Даніель лежить там! — обірвав його Гюдбранн. — Зрозуміло, хтось притяг його сюди, і, скоріш за все, на санчатах. Але якщо ти послухаєш, що я тобі кажу, то зрозумієш, що цей хтось прийшов сюди вже після того, як я був тут востаннє.
    Едвард нічого не відповів, замість цього він з явним роздратуванням висмикнув недопалок сигарети зі стулених губ Дале і з жалем подивився на мокрі відмітини на цигарковому папері. Дале зняв з язика прилиплий тютюн і спідлоба зиркнув на нього.
    — Ну скажи на Бога, для чого мені робити що-небудь подібне? — запитав Гюдбранн. — І як би я примудрився поцупити труп з ділянки «Північ» і притягнути його сюди, та ще так, щоб мене не помітили караульні?
    — Ти міг іти через нічийну смугу.
    Гюдбранн скептично похитав головою:
    — Едварде, ти вважаєш, я хворий? Навіщо мені труп Даніеля?
    Едвард ще двічі затягся сигаретою, кинув недопалок на землю і наступив на нього чоботом. Він робив так завжди, хоча не знав навіщо, — просто не міг бачити догораючі недопалки. Сніг заскрипів, ніби застогнав, коли Мускен гасив недопалок, ніби вкручуючи його в землю підбором чобота.
    — Ні, я не думаю, що ти притягнув Даніеля сюди, — сказав Едвард. — Бо я не думаю, що це Даніель.
    Після цих його слів Дале і Гюдбранн здригнулися.
    — Ну звісно ж, це Даніель, — сказав Гюдбранн.
    — Або хтось із такою самою статурою, — сказав Едвард. — І такими самими нашивками на формі.
    — Мішок… — почав Дале.
    — Ага! Отже, ти бачиш, що це не той мішок, так? — глузливо спитав Едвард, поглянувши чомусь при цьому на Гюдбранна.
    — Це Даніель. — Гюдбранн проковтнув слину. — Я впізнав його чоботи.
    — І ти пропонуєш нам попросити похоронну команду просто взяти і знову забрати його? — запитав Едвард. — Навіть не роздивившись його ближче. На це ти й розраховував, чи не так?
    — А йди ти к бісу, Едварде!
    — Після цього випадку я не впевнений, хто з нас двох до нього раніше піде, Гюдбранне. Зніми з нього мішок, Дале.
    Дале здивовано витріщився на товаришів, що стояли один проти одного, ніби двоє розлючених биків.
    — Ти чув? — крикнув Едвард. — Розріж мішок!
    — Я б краще цього не…
    — Це наказ. Нумо!
    Дале все ще вагався, нерішуче переводячи погляд з одного на іншого. Потім він поглянув на задубіле тіло на ящиках з боєприпасами, знизав плечима, розстебнув камуфляжну куртку і сунув під неї руку.
    — Почекай! — сказав Едвард. — Попроси Гюдбранна позичити тобі багнета.
    Тепер Дале вже зовсім розгубився. Він питально поглянув на Гюдбранна, але той похитав головою.
    — Що ти хочеш сказати? — запитав Едвард, як і раніше стоячи обличчям до Гюдбранна. — За статутом належить носити багнет, а його в тебе сьогодні при собі немає, га?
    Гюдбранн мовчав.
    — Ти ж управляєшся з цим багнетом, як справжній убивця, Гюдбранне, що, скажеш, просто загубив його, чи не так?
    Гюдбранн мовчав.
    — Скидається на те, що так воно й є. Гаразд, діставай свій, Дале.
    Найбільше за все Гюдбранну зараз хотілося вирвати це величезне, свердляче око з очної ямки командира. Як він зараз був схожий на того щура роттенфюрера! Щура, з щурячими очима і щурячим мозком. Невже він нічого не розуміє?
    Ззаду було чути тріск — це тріщала мішковина, яку розтинав багнет, — і важке дихання Дале. Вони обернулися одночасно. Там, у червоних променях нового дня, бридко посміхаючись, на них дивилося бліде обличчя з третім чорним, зяючим оком посеред лоба. Це був Даніель, поза всяким сумнівом.

ЕПІЗОД 14

МЗС Норвегії, 4 листопада 1999 року
    Бернт Браннхьоуґ поглянув на годинник і насупився. Вісімдесят дві секунда, він на сім секунд відстав від графіка. Отже, він переступив поріг зали засідань, проспівав бадьоре північне «добридень» і всміхнувся своєю знаменитою білосніжною посмішкою чотирьом обличчям, що обернулися йому назустріч.
    З одного боку столу сидів Курт Мейрик із СБП і Ракель — у неї була та сама ідіотська шпилька, претензійний костюм і суворий вираз обличчя. Його вразило, що костюм був задорогий як на секретаря. Він усе ще покладався на свою інтуїцію, яка підказувала йому, що вона розлучена, але, можливо, раніше була одружена з багатим чоловіком. Або ж донька багатих батьків? Те, що вона раптом знову з’явилася тут, на засіданні, яке, як попередив минулого разу Браннхьоуґ, має проходити в умовах суворої секретності, вказувало на те, що в СБП вона мала впливовіше становище, ніж йому здалося на перший погляд. Треба б дізнатися про неї більше.
    З другого боку столу сиділа Анна Стьорксен разом із цим довгов’язим, худим начальником відділку поліції. Як же його звати? Спершу він витратив понад вісімдесят секунд на дорогу до залу засідань, а тепер не може пригадати ім’я — невже старіє?
    У нього раніше навіть думок таких не виникало, це почалося минулого вечора, а тепер от знову! Того разу він запросив Лізу, молоду практикантку, на те, що він називав «надурочним обідом». Потім він запросив її на келих вина до готелю «Континенталь», де для працівників МЗС було заброньовано кімнату для особливо секретних зустрічей. Лізу довго вмовляти не довелося, вона була амбітною дівчиною. Але сеанс не вдався. Старіє? Та ж ні, випадковість, можливо, зайвий келих вина, тільки не старість. Браннхьоуґ відігнав цю думку назад, у підсвідомість, сів.
    — Дякую вам за те, що ви всі так швидко відгукнулися і прийшли сюди, — почав він. — Зрозуміло, нема потреби ще раз підкреслювати конфіденційний характер цієї зустрічі, але я вважаю за краще все ж це зробити, оскільки, можливо, не у всіх присутніх тут достатньо досвіду в подібних справах.
    Він зиркнув поглядом по всіх, окрім Ракелі, тим самим натякаючи, що останнє зауваження стосувалося саме її. Потім обернувся до Анни Стьорксен:
    — Ну, як там ця ваша людина?
    Начальник поліції поглянула на нього здивовано.
    — Цей ваш поліцейський? — поспішив виправитися Браннхьоуґ. — Здається, його звуть Холе?
    Вона кивнула Мьоллеру, який мусив кілька разів відкашлятися, перш ніж почати говорити.
    — Взагалі, все нібито гаразд. Тобто він, звичайно, пережив потрясіння. Але… так, — він знизав плечима, ніби показуючи, що не має чогось більш істотного додати до вже сказаного.
    Браннхьоуґ підвів недавно начесану брову:
    — Я сподіваюся, через це його потрясіння інформація не просочиться?
    — Ну, — сказав Мьоллер. Бічним зором він побачив, як начальник поліції швидко обернулася до нього. — Я б так не думав. Він розуміє всю делікатність справи. І звичайно ж, його проінструктували з приводу нерозголошення.
    — Те ж саме стосується й інших співробітників поліції, які тоді були там, — поспішила додати Анна Стьорксен.
    — Тоді сподіватимемося, що все під контролем, — сказав Браннхьоуґ. — А тепер дозвольте мені повідомити вам останні новини щодо цієї ситуації. Я щойно говорив із цього приводу з американським послом і вважаю, що можу впевнено сказати: ми порозумілися з приводу найголовніших пунктів у цій трагічній справі.
    Він окинув поглядом усіх присутніх. Ті дивилися на нього в напруженому чеканні, дожидали, що скаже їм він, Бернт Браннхьоуґ. Від колишнього смутку не лишилося й сліду.
    — Посол сказав мені, що стан того агента Служби безпеки американського президента, якого ваша людина, — він кивнув Мьоллеру і начальнику поліції, — підстрелила коло переїзду, стабільний і зараз його життю вже нічого не загрожує. У нього пошкоджено хребет, є внутрішня кровотеча, але його врятував бронежилет. Шкода, що нам не вдалося з’ясувати цього раніше, але зі зрозумілих причин обмін інформацією щодо цього питання зведено до мінімуму. Допустимі лише необхідні роз’яснення в межах вузького кола залучених осіб.
    — А де він? — спитав НВП.
    — А це вам знати зовсім не обов’язково, Мьоллере.
    Він подивився на Мьоллера, той перемінився на лиці. На секунду в кімнаті запала гнітюча тиша. Мало приємного в тому, що комусь завжди доводиться нагадувати: тобі не слід знати більше, ніж треба для роботи. Браннхьоуґ посміхнувся, співчутливо розвівши руками, мовляв: «Я розумію, вам цікаво, але таке життя». Мьоллер кивнув і втупився в стіл.
    — Гаразд, — сказав Браннхьоуґ. — Я можу тільки додати, що після операції його перевезуть літаком до шпиталю в Німеччині.
    — Ясно. — Мьоллер почухав потилицю. — Е-е…
    Браннхьоуґ мовчав.
    — Я маю на увазі… кажу, добре було б, якби Холе дізнався про це? Ну, що секретний агент вижив. Це зробило б його становище… е-е… йому б стало легше.
    Браннхьоуґ зиркнув на Мьоллера. Не зовсім зрозуміло, до чого той хилить.
    — Авжеж, — погодився він.
    — А про що ви там порозумілися з американським послом? — нараз запитала Ракель.
    — Я саме збираюся до цього перейти, — поспішно відповів Браннхьоуґ. Це дійсно був наступний пункт, але йому не подобалося, коли його так обривали. — Але спершу я хотів би відзначити оперативність Мьоллера й поліції Осло. Якщо вірити звітам, агента доставили до лікарні за якихось дванадцять хвилин.
    — Холе та його колега, Елен Єльтен, відвезли його до Акерської поліклініки, — сказала Анна Стьорксен.
    — Вони спрацювали на диво швидко, — зауважив Браннхьоуґ. — 3 цим погоджується і американський посол.
    Мьоллер і Стьорксен перезирнулися.
    — Посол також переговорив зі Службою охорони президента: американська сторона не порушуватиме кримінальної справи. Певна річ.
    — Певна річ, — погодився Мьоллер.
    — Ми також погодилися з тим, що провина в основному лежить на американській стороні. Цей агент взагалі не повинен був потрапити до квиткової каси. Тобто він повинен був, але про це, зрозуміло, слід було повідомити норвезького офіцера зв’язку. Норвезький поліцейський, який тримав пост на тій ділянці, куди проник цей агент, і який повинен був — пробачте, міг — передати про це офіцерові зв’язку, поводився відповідно до того, що агент пред’явив йому посвідчення. У наказі зазначено, що секретні агенти мають доступ до всіх ділянок безпеки, тому поліцейський не вважав за потрібне повідомляти про це далі по ланцюжку. Зараз ми бачимо, що йому все-таки слід було це зробити.
    Він поглянув на Анну Стьорксен — вона не заперечила.
    — Хороша новина полягає в тому, що, судячи з усього, інцидент не спричинив якихось серйозних наслідків. Тим часом я зібрав вас не для обговорення того, що ми повинні робити, якщо події розвиватимуться надалі за найкращим сценарієм. Це не набагато краще, ніж просто сидіти склавши руки. Тому давайте забудемо про можливий найкращий сценарій. Адже було б наївно вважати, що про цей прикрий випадок не дізнаються — рано чи пізно.
    Він рубав долонями повітря, ніби розбиваючи речення на легкотравні шматки.
    — Окрім двадцяти чоловік у СБП, МЗС та координаційній групі, про цю справу знають також близько п’ятнадцяти поліцейських, які були свідками події коло переїзду. Я не хочу нічого поганого говорити про них — вони, звичайно, дотримують своїх зобов’язань щодо нерозголошення. Взагалі. Але вони прості поліцейські, у них немає досвіду підтримання тієї міри секретності, яка потрібна в даному разі. Крім того, в курсі цього випадку співробітники Головного шпиталю, Служби повітряного сполучення, компанії «Ф’єлліньєн» та готелю «Плаза» — і всі вони тією чи іншою мірою могли щось запідозрити. У нас також немає жодної гарантії, що ніхто не спостерігав за кортежем у підзорну трубу з вікна якої-небудь розташованої поблизу будівлі. Досить кому-небудь з тих, хто хоч якось з усім цим пов’язаний, сказати хоч слово, і…
    Він надув щоки і з шумом видихнув, зображаючи вибух.
    За столом стало тихо, потім Мьоллер відкашлявся:
    — А чому це так… е-е… небезпечно, якщо все стане відомо?
    Браннхьоуґ кивнув, ніби показуючи, що це не найбільш ідіотське запитання, яке він чув у своєму житті, але Мьоллера це відразу ж переконало в протилежному.
    — Сполучені Штати Америки для нас — дещо більше, ніж просто союзник, — почав Браннхьоуґ з ледь помітною посмішкою. Він сказав це з такою інтонацією, з якою іноземцям пояснюють, що в Норвегії править король, а столиця називається Осло. — В 1920 році Норвегія була однією з найбідніших країн Європи. Такою би вона, мабуть, і залишалася, коли б не допомога США. Забудьте все те базікання, яке ми чуємо від політиків. Еміграція, допомога за планом Маршалла, Елвіс і фінансування всієї цієї авантюри з нафтою зробили Норвегію, мабуть, найбільш проамериканською країною в світі. Кожен з присутніх тут довго працював, щоб досягти нинішніх кар’єрних висот. Але якщо станеться так, що хто-небудь з наших політиків довідається, що хтось із людей у цій кімнаті допустив, щоб життя американського президента наражалося на небезпеку…
    Незакінчене речення повисло в повітрі, а сам Браннхьоуґ окинув поглядом стіл.
    — На щастя для нас, — додав він, — американці вважають, що краще визнати помилку якого-небудь свого секретного агента, ніж неможливість у цілому співпрацювати з одним зі своїх найближчих союзників.
    — Це означає, — сказала Ракель, не відриваючи погляду від блокнота, що лежав перед нею на столі, — що у нас немає необхідності шукати норвезького цапа-відбувайла.
    Вона підвела погляд і подивилася просто в очі Браннхьоуґу.
    — Навпаки, нам потрібно знайти норвезького героя. Чи не так?
    Браннхьоуґ поглянув на неї з подивом і цікавістю одночасно. З подивом — бо вона так швидко зрозуміла, що йому потрібно, а з цікавістю — бо він нараз утямив, що на неї зважати доведеться в будь-якому разі.
    — Правильно. Коли вся ця історія про те, як норвезький поліцейський пристрелив секретного агента, вийде наверх, у нас уже має бути готова своя версія, — сказав Браннхьоуґ. — І за цією версією, з нашого боку не було допущено нічого вартого осуду, наш офіцер зв’язку діяв згідно з інструкцією, а винен у всьому агент служби охорони. Ця версія влаштує як нас, так і американців. Наше завдання — в тому, щоб змусити журналістів повірити у все це. І у зв’язку з цим…
    — …нам потрібен герой, — договорила за нього Анна Стьорксен. Вона кивнула: мовляв, тепер і вона розуміє, про що йдеться.
    — Пардон, — подав голос Мьоллер. — Я тут, виходить, єдиний, хто не розуміє, в чому штука.
    — Ваш поліцейський виявив надзвичайну кмітливість, коли президентові загрожувала потенційна небезпека, — сказав Браннхьоуґ. — Адже якби той чоловік у квитковій касі хотів скоїти замах, згідно з інструкцією слід було негайно рятувати президента. Що й було зроблено. І те, що той чоловік, як з’ясувалося, зовсім не збирався стріляти в президента, це не робить погоди.
    — Розумно, — сказала Анна Стьорксен. — У подібних ситуаціях перш за все слід дотримуватися інструкції.
    Мейрик нічого не відповів, але згідливо кивнув.
    — Добре, — вів далі Браннхьоуґ. — «Штука» — як ви сказали, Б’ярне, — полягає в тому, щоб переконати пресу, наше керівництво і всіх, хто пов’язаний з цією справою, що ми ані на мить не сумніваємося в тому, що наш офіцер зв’язку діяв правильно. «Штука» в тому, що ми вже зараз повинні поводитися так, ніби він здійснив подвиг.
    Браннхьоуґ поглянув на Мьоллера — той був збентежений.
    — Не представити його до нагороди негайно — означає вже наполовину визнати, що йому не слід було стріляти, а відповідно, визнати й те, що вся система безпеки дала збій під час візиту президента.
    Присутні закивали, погоджуючись.
    — Ergo[14], — сказав Браннхьоуґ. Він полюбляв це слівце. Воно нагадувало йому потужну зброю, майже непереможну. Коли він вимовляв його, йому здавалося, що його вустами промовляє сама логіка: «Звідси випливає…».
    — Ergo, ми маємо дати йому медаль? — знову втрутилася Ракель.
    Браннхьоуґ відчув, що дратується. Вона так сказала це «медаль», ніби вони зараз пишуть сценарій комедії, де тільки й чекають на різні забавні пропозиції. Його план — комедія?!
    — Ні, — тихо й рішуче відповів він. — Не медаль. Медалі й інші подібні нагороди дістаються надто легко, це недостатньо надійний вихід. — Він відкинувся на спинку стільця, заклавши руки за голову. — Давайте підвищимо хлопця на посаді. Призначимо його інспектором.
    Запала довга пауза.
    — Інспектором? — Бярне Мьоллер все ще недовірливо дивився на Браннхьоуґа. — За те, що він підстрелив секретного агента?
    — Можливо, це звучить трохи дивно, але подумайте добре.
    — Це… — Мьоллер моргнув, і це мало такий вигляд, ніби він хотів виголосити довгу промову, але передумав і вирішив промовчати.
    — Може, не варто наділяти його всіма повноваженнями інспектора, — почув Браннхьоуґ голос начальника поліції. Вона говорила обережно, ретельно добираючи слова. «Ніби всиляє нитку в голку», — чомусь подумав Браннхьоуґ.
    — Ми й про це подумали, Анно, — відповів він, легко зробивши акцент на імені. Ніби мимохіть. Уперше він звернувся до неї не на прізвище. Одна брова її слабо ворухнулася, але інших виявів невдоволення він не помітив. — Проблема в тому, що коли раптом усі колеги цього вашого меткого поліцейського дізнаються про це призначення, а потім про те, що ця посада просто номінальна, легше нам не буде. Тобто ми назавжди втратимо спокій. Адже тільки-но вони переймуться підозрою, що щось не так, як відразу ж поповзуть чутки, і, звичайно, все матиме такий вигляд, ніби ми просто намагаємося приховати, що ми — ви — цей поліцейський — добряче влипли. Інакше кажучи, ми повинні дати йому таку посаду, щоб бути на сто відсотків упевненими: ніхто не знатиме напевно, чим він, власне, займається. Або інакше: підвищення разом з переведенням у закрите від інших місце.
    — Закрите місце. Ніхто не знатиме напевно… — криво посміхнулася Ракель. — Звучить так, ніби ви вирішили посадити його до клітки, Браннхьоуґе.
    — А що скажеш ти, Курте? — запитав Браннхьоуґ.
    Курт Мейрик почухав за вухом і тихо засміявся.
    — А що? — сказав він. — Що-що, а місце інспектора ми йому якось уже підшукаємо.
    Браннхьоуґ кивнув:
    — Було б, дуже добре.
    — Ну, треба ж допомагати один одному, коли можна.
    — Чудово, — широко посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на настінний годинник, даючи зрозуміти, що зустріч закінчено. Зарипіли стільці.

ЕПІЗОД 15

Санктхансхьоуґен, 4 листопада 1999 року
    Елен кинула погляд на Тома Волера, який щойно поставив касету й увімкнув звук так голосно, що на басах панель тремтіла. А різкий фальцет співця просто різав вуха.
    — Не заважає? — спитав Том, намагаючись перекричати музику. Елен не хотілося його ображати, і вона тільки кивнула на знак згоди. Не можна сказати, що вона боялася неумисно образити Тома Волера, просто не бажала з ним марно конфліктувати. Хотілося сподіватися, що скоро тандем «Том Волер — Елен Єльтен» розпадеться. Як не є, шеф Бярне Мьоллер сказав, що це має тимчасовий характер. Усі знали, що на весну Том матиме чергове підвищення і стане інспектором.
    — Підар нігер! — прокричав Том. — І співає відповідно.
    Елен не відповіла. Періщив такий сильний дощ, що на’віть увімкнені двірники не могли прогнати з лобового скла патрульної машини пелену води, тому контури будинків по вулиці Уллеволсвеєн розпливалися, немов міраж. Сьогодні зранку Мьоллер послав Тома і Елен розшукати Харрі. Вони приходили до нього додому на Софієс-ґате і з’ясували, що у квартирі його немає. Або він не захотів їм відкрити. Або не зміг. Цього Елен боялася найбільше. Вона дивилася, як люди поспішають туди-сюди по тротуару. Їхні фігури теж здавалися химерними, спотвореними, як у кривому дзеркалі.
    — Давай ліворуч і тут зупинися, — сказала вона. — Ти можеш почекати мене в машині.
    — Радісінько, — сказав Волер. — Терпіти не можу алкашів.
    Вона скоса зиркнула на нього, але з виразу обличчя не можна було зрозуміти, кого він має на увазі: ранкових відвідувачів ресторану «Скрьодер» узагалі чи Харрі зокрема. Він зупинився край автобусної зупинки, так що коли Елен виходила, вона помітила, що через дорогу вже побудували кафе-бар. А може, воно давно вже там було, просто вона не помічала. На табуретах уздовж великих вікон сиділи молоді люди у светрах з високими комірами і читали іноземні журнали або просто дивилися на дощ, тримаючи в руках білі кавові чашки і, напевно, розмірковуючи, чи ті вони підібрали меблі, чи той обрали інститут, чи ту людину кохають, чи до того клубу ходять, чи в тому місті Європи живуть.
    У дверях «Скрьодера» вона наштовхнулася на чоловіка в товстому плетеному светрі. Алкоголь устиг вже обезбарвити колись блакитні очі, долоні були величезні, як пательні, і чорні від бруду. Коли він, заточившись, проминав Елен, в ніс ударив солодкуватий запах поту і перегару. Всередині ресторану була спокійна ранкова атмосфера. Зайнято лише чотири столики. Елен бувала тут раніше, дуже давно, але, як видно, відтоді нічого не змінилося. На стінах висіли пейзажі старого Осло, і це, разом з брунатними стінами і скляною стелею, додавало закладу певної схожості з англійським пабом. Узагалі кажучи, вельми віддаленої. Дивани й дешеві пластикові столи робили його більше схожим на курильню на пасажирському пароплаві. В кінці залу, спершись на стійку, стояла офіціантка і курила, байдужно роздивляючись Елен. У найдальшому кутку, біля вікна, сидів похнюплений Харрі. Перед ним стояв порожній півлітровий пивний келих.
    — Привіт, — сказала Елен, сідаючи навпроти.
    Харрі поглянув на неї, кивнув. Ніби весь цей час сидів і чекав її. Відтак знов опустив голову.
    — Ми всі намагалися тебе знайти. Заходили до тебе додому.
    — Я був удома? — спокійно, без посмішки запитав він.
    — Не знаю. Ти зараз удома, Харрі? — Вона кивнула на келих.
    Він знизав плечима.
    — Він виживе, — зауважила вона.
    — Я чув. Мьоллер знову залишив мені повідомлення на автовідповідач. — Говорив Харрі на диво виразно. — Він, щоправда, не сказав, наскільки небезпечна рана. Адже там сила-силенна нервів, здається?
    Він схилив голову набік, Елен мовчала.
    — Можливо, він просто залишиться паралітиком. — Харрі клацнув по порожньому келиху. — Сколь![16]
    — Твій лікарняний буде готовий завтра, — сказала Елен. — І ми знову чекаємо тебе на роботі.
    Він швидко підвів голову:
    — А я на лікарняному?
    Елен кинула на стіл тонку пластикову теку. Зсередини визирав краєчок рожевого паперу.
    — Я говорила з Мьоллером. І лікарем Еуне. Візьми собі копію цього лікарняного листка. Мьоллер каже, що після того, як застрелиш кого-небудь на роботі, треба кілька днів, щоб оговтатися. Просто приходь завтра.
    Він відвернувся, подивився на вікно з кольоровими рифленими стеклами. Мабуть, такі вікна зроблено було задля безпеки: щоб відвідувачів не можна було побачити з вулиці. На відміну від кафе-бару навпроти, подумала Елен.
    — Ну? Ти прийдеш? — запитала вона.
    — Знаєш… — Він подивився на неї тим самим затьмареним поглядом, яким дивився щоранку після повернення з Бангкока. — Я б не загадував.
    — Все одно приходь. Тебе чекає кілька прикольних сюрпризів.
    — Сюрпризів? — Харрі м’яко засміявся. — І що ж це, хотів би я знати? Достроковий вихід на пенсію? Почесна відставка? Чи, може, президент хоче нагородити мене орденом Пурпурового Серця?
    Він підвів голову, і цього разу Елен помітила, як налилися кров’ю його очі. Вона зітхнула, відвернулася до вікна. За рифленим склом пропливали безформні автомобілі, ніби в якомусь психоделічному фільмі.
    — Навіщо ти себе мучаєш, Харрі? Ти знаєш — і я знаю — і всі знають, що ти не винен! Навіть у Службі безпеки погодилися, що це з їхньої вини нас не проінформували. І що ми — що ти все зробив правильно.
    Харрі відповів тихо, не дивлячись на неї:
    — Гадаєш, його родина буде тієї ж думки, коли він приїде додому в інвалідному кріслі?
    — О Господи, Харрі! — підвищила голос Елен. Упівока вона бачила, що офіціантка за стійкою роздивляється їх з усе більшою цікавістю. Напевно, очікуючи великої сварки. — Завжди є хтось, кому не пощастило, хто виявився крайнім. Харрі, це так, і в цьому немає нічиєї провини. Ти знаєш, що кожен рік гинуть шістдесят відсотків лісових звіряток? Шістдесят відсотків! Харрі, та якщо зупинитися й почати про це думати, то, перш ніж до чогось додумаєшся, сам опинишся серед цих шістдесяти відсотків!
    Харрі не відповідав, просто сидів і кивав головою, втупивши очі в картату скатертину, де-не-де пропалену сигаретами.
    — Я себе потім ненавидітиму за те, що сказала це, Харрі, але ти зробив би мені велику особисту послугу, прийшовши завтра на роботу. Тільки спробуй мені заперечувати, і я перестану з тобою розмовляти. Ти боятимешся дихнути на мене. Зрозумів?
    Харрі встромив мізинець в одну з чорних дір на скатерті. Потім посунув склянку на іншу. Елен чекала.
    — Там, у машині, Волер сидить, чи що? — запитав Харрі.
    Елен кивнула. Вона чудово знала, що ці двоє терпіти не можуть одне одного. У неї сяйнула рятівна думка, і, трохи повагавшись, Елен вирішила спробувати щастя:
    — Взагалі-то він заклався на дві сотні, що ти не прийдеш.
    Харрі вдруге м'яко засміявся. Потім знову підвів голову і, підперши її руками, подивився на Елен.
    — Не вмієш ти брехати, Елен. Спасибі, що хоча б намагаєшся.
    — Та до бісу тебе.
    Вона набрала в груди повітря, збираючись іще щось сказати, але передумала. Подивилася на Харрі довгим поглядом, потім знову глибоко зітхнула:
    — Гаразд. Узагалі-то це тобі мав би сказати Мьоллер, але скажу я. Тебе хочуть зробити інспектором СБП.
    Харрі розреготався. Його сміх був гучним, як рев «Кадиллака».
    — Добре, ще трохи тобі потренуватися, і брехати ти, здається, навчишся.
    — Але це правда!
    — Це маячня. — Його погляд знову блукав по вікну.
    — Чому? Ти у нас один з кращих слідчих, ти вже проявив себе неймовірно здібним поліцейським, ти вивчав право, ти…
    — Я кажу, це маячня, нісенітниця. Навіть якщо комусь наверзеться раптом така ідіотська ідея.
    — Але чому?
    — З дуже простої причини. Адже хіба шістдесят відсотків цих — як їх там, цих пташок? — Він відсунув скатертину зі склянкою на край столу.
    — Тинівки, — сказала вона.
    — Атож! Від чого вони там дохнуть?
    — Від голоду. Хижаків. Морозу. Виснаження. Хтось, може, розбивається об скло. Все можливо.
    — Гаразд. Але я готовий побитися об заклад на що завгодно — нікому з них не стріляв у спину норвезький поліцейський, який не має ліцензії на носіння зброї, тому що він не здав стрільби. А такого поліцейського слід судити і запроторити в одне місце на термін від року до трьох. Не надто схоже на підвищення по службі, га?
    Він підняв келих, грюкнув ним, поставивши на стіл на край скатертини.
    — Які стрільби? — незворушно запитала Елен.
    Він пильно подивився на неї. У відповідь вона подивилася на нього абсолютно чесними очима.
    — Що-що? — перепитав він.
    — Я не розумію, про що ти говориш, Харрі.
    — Ти чудово знаєш, що…
    — Я чудово знаю, що цього року ти проходив стрільби. Це знає і Мьоллер. Він навіть їздив сьогодні спитати про це інструктора зі стрільби. Вони все звірили і з’ясували, що ти показав чудові результати. Ти знаєш, у СБП не призначали б людину інспектором, якщо бона застрелила секретного агента, не маючи при собі ліцензії.
    Вона широко посміхнулася Харрі. Той навіть трохи протверезів від подиву.
    — Але в мене немає жодної ліцензії!
    — Та ні ж бо, ти її просто кудись подів. Але вона знайдеться, Харрі, обов’язково знайдеться!
    — Ні, ти послухай, я…
    Він раптом замовк і подивився на пластикову теку перед собою. Елен підвелася.
    — Ну що, побачимося завтра о дев’ятій, інспекторе?
    У відповідь Харрі зміг лише мовчки кивнути.

ЕПІЗОД 16

Готель «Редіссон САС», площа Хольберґ-плас,
5 листопада 1999 року
    У Бетті Андресен було світле кучеряве волосся, як у Доллі Партон[17], схоже на перуку. Це не була перука, і взагалі на волоссі уся схожість з Доллі Партон і закінчувалася. Бетті Андресен була висока, струнка, і, коли вона посміхалася, як зараз, її верхня губа злегка здіймалася, трішки оголюючи зуби. Зараз ця посмішка призначалася літньому чоловікові по інший бік стойки в холі готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-плас. Власне стойки — в звичному розумінні цього слова — не було; це був один з декількох багатофункціональних «острівців», оснащений моніторами, що дозволяло обслуговувати кілька відвідувачів одночасно.
    — Ми раді вітати вас цього ранку, — сказала Бетті Андресен. У школі готельного сервісу їх учили акцентувати час доби, вітаючись з клієнтами. Відповідно, ще годину тому вона говорила: «цього раннього ранку», за годину казатиме — «цього полудня», через шість годин — «цього вечора», а ще за дві години — «цього пізнього вечора». А відтак поїде додому, в двокімнатну квартиру на Турсхов, мріючи про те, щоб було кому сказати: «Добраніч».
    — Я б хотів подивитися номер, і чим вище поверхом, тим краще.
    Бетті Андресен перевела погляд на мокре пальто відвідувача. На вулиці періщило як з відра. З крис його капелюха звисала тремтяча крапля.
    — Хочете подивитися?
    Бетті Андресен і далі посміхалася. Вона навчилася неухильно дотримуватися принципу, що всіх належить вважати гостями доти, доки не доведено протилежне. Але так само добре вона розуміла й те, що зараз перед нею стояв типовий представник виду «старий-що-приїхав-у-столицю-і-бажає-насолодитися-краєвидом-з-вікна-готелю-й-не-платити-за-це». Вони постійно з’являлися тут, особливо влітку. І не тільки для того, щоб помилуватися краєвидом. Якось одна пані попросила показати їй номер люкс на 22-му поверсі, щоб потім описувати його, розповідаючи подругам про те, де вона жила. Вона навіть запропонувала Бетті п’ятдесят крон за те, щоб та записала її в гостьову книгу як підтвердження розповіді.
    — Номер на одного чи на двох? — запитала Бетті. — Для курців чи ні?
    Тут більшість зазвичай починає нервувати.
    — Це не так важливо, — сказав старий. — Головне — це краєвид. Я б хотів, щоб вікна виходили на південний захід.
    — Так, тоді вам буде видно все місто.
    — Саме так. То який номер у вас найкращий?
    — Найкращий — зрозуміло, люкс, але заждіть, будь ласка, я подивлюся, чи немає у нас дешевшого вільного номера.
    Вона поклацала по клавіатурі, чекаючи, поки він заковтне приманку. Багато часу на це не знадобилося.
    — Я б хотів подивитися цей номер.
    Звичайно, ти б хотів, подумала вона. Вона подивилася на старого. Бетті Андресен не любила сперечатися. І якщо найзаповітніше бажання старого — помилуватися краєвидом з вікна готелю «САС» — чи варто йому в цьому відмовляти.
    — Ходімо подивимося, — сказала вона і посміхнулася найчарівнішою своєю посмішкою, яку зазвичай берегла для постійних гостей.
    — Мабуть, ви приїхали до Осло на чиєсь запрошення? — ввічливо, без жодної цікавості запитала вона, заходячи до ліфта.
    — Ні, — відповів старий. У нього були сиві кущуваті брови, такі самі, як у її батька.
    Бетті натисла на кнопку, двері плавно зачинилися, і ліфт понісся вгору. Бетті ніяк не могла звикнути до цього, їй здавалося, що її засмоктує в небо. Потім двері так само плавно відчинилися, і вона за звичкою трохи почекала, ніби збиралася увійти до нового, несхожого світу, як та казкова дівчинка, яку смерч заніс у чарівну країну. Але світ щораз виявлявся старим і найзвичайнісіньким. Вони йшли коридором, обклеєним шпалерами під колір килима і дорогих нудних картин на стінах. Вона вставила ключ в замкову шпарину, люб’язно відчиняючи двері старому, який пройшов повз неї з виразом обличчя, в якому вона прочитала передчуття.
    — Площа номера люкс становить сто п'ять квадратних метрів, — сказала Бетті. — В номері дві спальні, в кожній стоїть ліжко king-size[18], і дві ванні кімнати, в кожній є джакузі й проведено телефон.
    Вона увійшла до вітальні, де старий уже стояв і дивився у вікно.
    — Меблі з авторським знаком данського дизайнера Поула Хенріксена, — сказала вона, проводячи рукою по тонкій скляній кришці столу. — Може, ви хочете оглянути ванни?
    Старий не відповів. Він усе ще не зняв свого мокрого капелюха, і в цій тиші було чутно, як з нього на паркет вишневого дерева падають краплі. Бетті стала поряд з ним. Звідси їм було видно все, що заслуговує хоча б якоїсь уваги: ратуша, Національний театр, Королівський палац, будівля стортингу[19] і фортеця Акерсхус. Під ними був Палацовий парк, де дерева тяглися кронами в сталеве небо, розчепіривши свої чорні покарлючені пальці.
    — Вам краще було б прийти сюди весняного дня, — сказала Бетті.
    Старий обернув голову, нерозуміюче подивився на неї, і раптом до неї дійшло, що саме вона сказала. Їй ще не вистачало додати: Якщо уже ти прийшов сюди, тільки аби подивитися у вікно.
    Вона посміхнулася так мило, як тільки могла.
    — Коли трава зелена і на деревах у Палацовому парку розпуститься листя. Це дуже гарно.
    Він дивився на неї, але здавалося, що його думки десь далеко.
    — Це правда, — нарешті сказав він. — На деревах листя, про це я не подумав. — Він вказав на вікно: — Це можна відчинити?
    — Тільки трішки, — сказала Бетті, радіючи можливості змінити тему розмови. — Поверніть он ту ручку.
    — Чому тільки трохи?
    — Щоб ніхто не поклав собі в голову різних дурниць.
    — Дурниць?
    Вона побіжно глянула на нього. Що, у цього старого вже зовсім погано з головою?
    — Виплигнути з вікна, — пояснила вона. — Вчинити самогубство. Адже багато нещасних людей…
    Вона зробила рух рукою, показуючи, що саме роблять нещасні люди.
    — Отже, по-вашому, це дурниця? — Старий потер підборіддя. Їй здалося, чи вона й справді побачила в його зморшках натяк на посмішку? — Навіть якщо людина нещасна?
    — Так, — упевнено сказала Бетті. — У всякому разі, у нас у готелі. І в моє чергування.
    — «В моє чергування», — усміхнувся старий. — Це добре, Бетті Андресен.
    Почувши своє ім’я, вона здригнулася. Він, зрозуміло, бачив у неї на грудях значок адміністратора. Отже, як не є, із зором у нього проблем немає: її ім’я було написано настільки ж дрібними літерами, наскільки великими — слово «АДМІНІСТРАТОР». Вона демонстративно поглянула на годинник.
    — Так, — вів далі він. — Адже у вас повно інших справ, крім того, щоб показувати краєвид з вікна.
    — Так, справ вистачає, — відповіла вона.
    — Я беру його, — сказав він.
    — Даруйте?
    — Я беру цей номер. Не на цю ніч, але…
    — Ви берете номер?
    — Так. Його ж можна зняти, чи не так?
    — Е-е, так, але… він надто дорогий.
    — Я охоче заплачу наперед.
    Старий вийняв з внутрішньої кишені гаманець і дістав з нього купу банкнот.
    — Ні, ні, я не в цьому сенсі. Просто він коштує сім тисяч крон за одну ніч. Може, хочете краще поглянути…
    — Мені подобається цей номер, — сказав старий. — Перерахуй їх про всяк випадок, будь ласка.
    Бетті подивилася на тисячні банкноти, які він їй простягнув.
    — Ви можете оплатити все, коли приїдете, — сказала вона, — е-е, а коли вас…
    — Як ти й радиш, Бетті. Одного весняного дня.
    — Добре. Яка-небудь конкретна дата?
    — Звичайно.

ЕПІЗОД 17

Поліцейська дільниця, 5 листопада 1999 року
    Б’ярне Мьоллер зітхнув і виглянув у вікно. Думки витали десь далеко — останнім часом він помічав це за собою все частіше. Дощ перестав, але небо все ще нависало над будівлею поліції дільниці Ґренланн низьким свинцевим склепінням. На вулиці через бурий, мертвий газон шкандибав собака. У Берґені одне місце НВП було вакантне. Термін заявки закінчувався наступного тижня. Він чув від одного тамтешнього колеги, що в Берґені зазвичай за всю осінь дощ буває всього двічі. З вересня по листопад і з листопада до Нового року. Вічно вони перебільшують, ці берґенці. Він там бував сам, і місто йому сподобалося. Там, на відміну від Осло, немає ані натяку на політику, і саме місто маленьке. Мьоллеру подобалося все маленьке.
    — Га? — Він обернувся й побачив безнадійний погляд Харрі.
    — Ви хотіли пояснити мені, що я маю вважати за благо, що мене переводять.
    — Та?
    — Це ваші слова, шефе.
    — Так, авжеж. Звісно. Ми повинні звикнутися з тим, що не завжди плистимемо однією і тією самою течією, жити однією рутиною. Ми живемо, а отже, розвиваємося. І йдемо далі.
    — Далі й далі. СБП — аж трьома поверхами вище в цій будівлі.
    — Ні, далі не в цьому сенсі. Шеф СБП, Мейрик, вважає, що ти ідеально підійшов би на ту посаду, яку тобі там приготували.
    — А не можна про цю посаду розповісти якось зрозуміліше?
    — Не замислюйся над цим, Харрі.
    — Ну так, звісно, а можу я задуматися над тим, чому взагалі там, у СБП, вирішили, що я їм потрібний? Я що, схожий на шпигуна?
    — Ні-ні.
    — Ні?
    — Я хотів сказати, так. Тобто не так, але… чому ні?
    — Чому ні?
    Мьоллер з силою почухав потилицю. Його обличчя почервоніло від злості.
    — Чорт, Харрі, ми пропонуємо тобі місце інспектора, зарплату в п’ять разів більшу, жодних нічних чергувань і крихту пошани від наших шмаркачів. Що тебе не влаштовує, Харрі?
    — Мені подобаються нічні чергування.
    — Нікому вони не подобаються!
    — А чому б не зробити мене інспектором тут?
    — Харрі! Зроби мені послугу і просто скажи «так».
    Харрі повертів у руках паперовий стаканчик.
    — Шефе, — сказав він. — Скільки ми вже знаємо один одного?
    Мьоллер застережливо підвів угору вказівний палець.
    — Не треба. От тільки не починай: «Ми пройшли разом крізь вогонь і воду…»
    — Сім років. І сім років я допитую людей, імовірно, найтупіших у цьому місті, але все одно ніхто з них не брехав мені гірше, ніж ви. Я, напевно, дурень, але в мене ще залишилося кілька сірих клітин у голові, і вони працюють на всю котушку. І вони підказують мені, що послужний список до цього підвищення жодного відношення не має. А ще раптом виявляється, що цього року на стрільбах я показав кращий результат у всьому відділі! І зробив це, угробивши агента Секретної служби. І не треба нічого казати, шефе!
    Мьоллер, який саме відкрив рота, різко закрив його і демонстративно схрестив руки на грудях. Харрі продовжував:
    — Я розумію, що не ви все це придумали. І хоча я не бачу картину цілком, у мене вистачає фантазії, щоб про дещо здогадатися. І якщо я маю рацію, це означає, що мої особисті кар’єрні побажання — справа другорядна. Отже дайте мені відповідь усього на одне питання. У мене є вибір?
    Мьоллер кліпав безперестанку. Він знову подумав про Берген. Про зиму без снігу. Про прогулянки всією сім’єю схилами Флейєн недільними вихідними. От де добре ростити дітей! Найстрашніше там — добродушні витівки місцевих хуліганів; і жодної організованої злочинності, жодних чотирнадцятирічних наркоманів. Берґенське поліцейське управління. Авжеж.
    — Ні, — відповів він.
    — Чудово, — сказав Харрі. — Я й не сподівався. — Він зім’яв паперовий стаканчик і прицілився ним у сміттєвий кошик. — Отже, ви сказали, зарплата вища у п’ять разів?
    — І власний кабінет.
    — Напевно, добре відгороджений від інших. — Він кинув грудку плавним, завченим рухом руки. — А плата за понаднормову роботу?
    — При такій зарплаті? Ні, Харрі.
    — Отже, йтиму додому о четвертій. — Паперовий стаканчик упав на підлогу за півметра від кошика.
    — Чудово, — сказав Мьоллер з ледь помітною посмішкою.

ЕПІЗОД 18

Палацовий парк, 10 листопада 1999 року
    Був ясний, холодний вечір. Перше, що впало в очі старому, коли він вийшов з метро, було те, як багато ще людей на вулиці. Він завжди вважав, що центр міста безлюдніє надвечір, але під неоновими вогнями вулиці Карла-Юхана сновигали таксі, а туди-сюди тротуарами ходили перехожі. Він стояв край переходу, чекаючи, поки з’явиться зелений чоловічок на світлофорі, а поруч реготала компанія чорнявих підлітків, щось вигукуючи своєю дивною мовою. Напевно, з Пакистану. Чи, може, із Саудівської Аравії. На цьому його думка урвалася — на світлофорі спалахнув зелений, і він рішуче попрямував через дорогу і далі — на підйом, у бік освітленого фасаду Королівського палацу. Навіть і тут були люди, переважно молоді, вони йшли невідь-куди і звідки. Він зупинився передихнути на підйомі коло статуї Карла-Юхана[20], який сидів на своєму коні, задумливо дивлячись униз, на стортинґ і державу, яку він збудував, як і палац позаду себе.
    Дощу не було вже більше тижня, сухе листя зашелестіло у старого під ногами, коли він звернув ліворуч і пішов між деревами парку. Він закинув голову, подивився вгору: голе віття виразно вимальовувалося на тлі зоряного неба. Йому раптом навернувся на пам’ять дитячий віршик:
В'яз, береза, тополя, дуб,
В чорній мантії білий труп.

    Він подумав про те, що краще б цей вечір був безмісячним. З іншого боку, зараз було легко знайти те, що він шукає: старий дуб, до якого він притулився головою того дня, коли йому сказали, що життя його добігає кінця. Він дивився на його стовбур, підводячи очі вище й вище, до самої крони. Скільки йому може бути років? Двісті? Триста? Може, він виріс ще до того, як Карл-Юхан зійшов на норвезький трон. Але зрештою всякому життю настає кінець. І його життю, і життю дерева, і навіть життям королів. Він став за деревом, так щоб його не було видно з доріжки, і скинув на землю рюкзак. Потім сів навпочіпки, відкрив рюкзак і дістав те, що було там. Три пляшечки розчину гербіциду, який продавець у магазині «Світ заліза» називав «Раундап», і ветеринарний шприц з величезною голкою, яким він розжився в аптеці «Сфінкс». Він сказав, що шприц йому потрібний на кухні, щоб упорскувати жир у м'ясо, але це було зайве, адже провізор тільки байдуже поглянув на нього і напевно забув про це ще до того, як він вийшов з аптеки.
    Старий ще раз швидко роззирнувся навсібіч, проткнув довгою голкою пробку однієї пляшки і, потягнувши за ручку, набрав повний шприц блискучої рідини. Він обмацав рукою кору дерева і, знайшовши в ній тріщину, увіткнув туди голку. Це було не так уже й легко, як він думав, треба було чимало зусиль, щоб увігнати голку в тверду деревину, він повинен був дійти до камбію, до нутрощів дерева, його життєвих органів. Він ще сильніше натиснув на шприц. Голка затремтіла. Чорт! Її не можна було зламати, бо іншої він не мав. Голка помалу пішла всередину, але через кілька сантиметрів уперлася. Хоча було холодно, він спітнів. Він знову схопився за шприц, щоб навалитися на нього з новою силою, але раптом почув шурхіт листя на доріжці. Він випустив шприц. Шурхіт наближався. Він заплющив очі і затамував подих. Коли він знову їх розплющив, то встиг помітити, як у кущах, за якими виднілася Фредрікс-ґате, зникли дві постаті. Він видихнув і знову вхопився за шприц. «Хай буде так: або пан, або пропав», — думав він, навалюючись щосили. Він уже чекав, як зараз голка хрусне і зламається, але вона увійшла глибше. Старий витер піт з чола. Далі буде легше.
    За десять хвилин він устиг упорснути дві пляшечки цього розчину і вже готовий був упорснути третю, коли почув поряд голоси. Дві постаті вийшли з-за кущів, і він подумав, що це, мабуть, ті самі, яких він бачив.
    — Гей! — почув він чоловічий голос.
    Старий інстинктивно підхопився на ноги і став перед деревом так, що довгі поли пальта закривали шприц, що все ще стримів у стовбурі. Наступної миті йому в очі вдарило сліпуче світло. Він виставив руки вперед.
    — Прибери цей ліхтар, Томе, — почувся жіночий голос.
    Світло відійшло вбік, і старий побачив, як між деревами в парку затанцювали тіні.
    Двоє підійшли до нього зовсім близько, і одна з них, жінка трохи за тридцять, з правильними, але звичайними рисами обличчя, виставила йому в обличчя своє посвідчення так близько, що навіть при тьмяному місячному світлі він міг розрізнити її фотографію, на якій вона була, безумовно, молодша, ніж зараз, і з дуже серйозним виразом обличчя. І ім’я. Якась Елен.
    — Поліція, — сказала вона. — Пробачте, якщо налякали вас.
    — Що ти робиш тут опівночі, діду? — спитав чоловік. Він, як і напарниця, був у цивільному, з-під чорної плетеної шапочки на старого пильно дивилися холодні сині очі.
    — Я просто прогулююся, — відповів старий, сподіваючись, що вони не помітять, як тремтить його голос.
    — Он як, — сказав той, якого звали Томом. — За деревом у парку, в довгому пальті. Знаєш, як це в нас називається?
    — Замовкни, Томе, — обірвала його жінка. — Ще раз вибачте, — звернулася вона до старого. — Кілька годин тому тут у парку було здійснено напад. Побили хлопчика. Може, ви що-небудь бачили чи чули?
    — Я сам щойно прийшов сюди, — сказав старий, намагаючись дивитися лише на жінку, щоб не зустрічатися із запитливим поглядом чоловіка. — Я нічого не бачив. Лише Великий Віз, — він показав на небо. — Мені дуже шкода. Він сильно постраждав?
    — Так, досить сильно. Пробачте, що потурбували, — посміхнулася вона. — Приємного вечора.
    Вони зникли в темряві, старий заплющив очі і прихилився до дерева спиною. Наступної миті він здригнувся через те, що хтось вчепився йому в плече і важко задихав у вухо. Потім почувся голос того молодого чоловіка:
    — Якщо я ще раз спіймаю тебе на гарячому, ти в мене дістанеш. Утямив? Як же я вас усіх ненавиджу.
    Він відпустив його плече й пощез так само миттєво.
    Старий безсило осів на землю. Він відчував, як волога проникає крізь одяг. А з голови йому не виходив голос, що все повторював той самий вірш:
В’яз, береза, тополя, дуб,
В чорній мантії білий труп.

ЕПІЗОД 19

Піцерія «У Герберта», площа Юнґсторґет,
12 листопада 1999 року
    Сверре Ульсен зайшов досередини, кивнув хлопцям за столиком у кутку, взяв за стойкою склянку пива і пішов з ним до столика. Не до того, що стояв у кутку, а до свого власного столика. Вже понад рік у нього тут був свій столик, відтоді, як він побив того вузькоокого в «Деніс-кебаб». Він рано приходив, коли ще нікого не було, але публіка поступово заповнювала цю піцерію на розі вулиці Торггата і площі Юнґсторґет. Сьогодні був саме день сплати старих боргів. Він кивнув хлопцям у кутку. Серед них було й троє з тих, хто складав тверде ядро, але з ними він уже сто років не розмовляв. Вони стали членами нової партії — «Національний альянс», і з ними в нього, так би мовити, внутрішні розбіжності в ідеології. Він знав їх ще з часів «Молоді Партії Вітчизни», до певної міри вони патріоти, але можуть перекинутися до ренегатів. Рой Квінсет, з бездоганно поголеною головою, як завжди, вбрався у свої поношені вузькі штани, чоботи й білу футболку з червоно-біло-синьою емблемою «Національного альянсу». А ось Халле — новенький. Він пофарбував волосся в чорний колір і прилизав чуба. Але, звичайно, найбільше народ мали провокувати вуса — чорна, акуратно пострижена смужка, точнісінько як у фюрера. Замість широких галіфе й чобіт він носив зелені камуфляжні штани. Ґреґерсен єдиний мав вигляд звичайного хлопця: коротка куртка, цапина борідка і темні окуляри на лобі. З цих трьох він був, без сумніву, найелегантніший.
    Сверре почав розглядати й інших відвідувачів. Дівчина й хлопець запихали в себе піцу. Він раніше їх не бачив, але на шпиків не схожі. І на журналістів теж. Може, вони з «Монітора»?[21] Взимку він викрив одного хлопця звідти, такого собі типа зі злодійськими очима, який був чомусь сюди зачастив, грав у брис із хлопцями і заводив з ними балачку. Сверре відчув недобре, вони витягли хлопця на вулицю і зірвали з нього светра. У нього на животі був прикріплений диктофон і мікрофон. Він зізнався, що з «Монітора», ще до того, як дійшло до рукоприкладства. Перелякався до смерті. Ці моніторники — ідіоти. Вірять у байки, в цю бредню, ніби фашизм — це справжня небезпека, а самі вони — секретні агенти, які постійно наражають своє життя на небезпеку. Авжеж, буває й таке. Той хлопець, у всякому разі, був упевнений, що вони збираються вбити його, і так перепудився, що аж змокрів.
    У буквальному розумінні. Сверре помітив, як темна цівка потекла по його штанях і далі по асфальту. Того вечора це запам’яталося йому найбільше: як слабо мерехтить у тьмяному світлі струмочок сечі, розтікаючись бруківкою.
    Сверре Ульсен подумав, що ці двоє — просто зголодніла парочка, що вирішила заскочити до піцерії. Швидкість, з якою вони їли, вказувала на те, що вони теж устигли роздивитися відвідувачів і воліють якнайскоріше піти звідси геть. Біля вікна сидів старий у капелюсі й пальті. Напевно, алкаш, хоча судячи з одягу не скажеш. Утім, вони часто спочатку мають такий вигляд, коли хлопці з Армії порятунку приносять їм одяг: добротні, хоча й поношені пальта й костюми, що дещо вийшли з моди. Але коли він дивився на нього, старий раптом підвів голову й зустрівся з ним поглядом. Ні, це був не п’яниця. У нього були проникливі сині очі, і Сверре мимоволі відвів погляд. Старий витріщався на нього, як диявол!
    Сверре зосередився на своїй півлітрі. Скоро треба буде роздобути грошенят. Відростити волосся, щоб прикрило татуювання на потилиці, надіти сорочку з довгими рукавами і влаштуватися на роботу. Роботи валом. Брудної, гівняної роботи. Хорошу роботу розхапали чорномазі. Паршиві чорномазі ублюдки.
    — Я можу сісти?
    Сверре підвів очі. Це був той старий, він стояв над ним. Сверре навіть не помітив, як він підійшов.
    — Це мій стіл, — спробував заперечити Сверре.
    — Я хочу тільки про дещо поговорити. — Старий поклав газету на стіл між собою і Ульсеном, сів на стілець навпроти.
    Сверре насторожено подивився на нього.
    — Розслабся, я один з вас, — сказав старий.
    — Кого «вас»?
    — Вас, які ходять сюди. Націонал-соціалістів.
    — Невже?
    Сверре облизнув губи і підніс склянку до рота. Старий сидів і нерухомо дивився на нього. Спокійно, ніби мав у себе в запасі цілу вічність. Хоча, напевно, вона в нього й правда була: на вигляд йому років сімдесят, не менше. Може, він з тих стариганів із «Zorn 88»?[22] Із тих боягузів-підбурювачів, про яких Сверре щось чув, але яких ніколи не бачив?
    — Мені треба, щоб ти зробив мені послугу, — сказав старий тихо.
    — Та невже? — сказав Сверре. В його інтонації звучала неприкрита зневага. Та сам він про це, звичайно, не здогадувався.
    — Зброя, — продовжував старий.
    — Яка ще зброя?
    — Мені дещо потрібне. Можеш мені допомогти?
    — А чого б я мав тобі допомагати?
    — Поглянь на газету. На сторінку двадцять вісім.
    Сверре посунув до себе газету і почав перегортати її, позираючи на старого. На двадцять восьмій сторінці була стаття про неонацистів в Іспанії. Автор: Евен Юль-йоссинґ, ну звичайно. Поверх великої чорно-білої фотографії молодика з портретом генералісимуса Франка над головою лежала тисячна купюра.
    — Якщо зможеш мені допомогти, — сказав старий.
    Сверре знизав плечима.
    — І ще дев’ять тисяч — потім.
    — Та невже? — Сверре ковтнув пиво. Потім роззирнувся на всі боки. Молода парочка вже пішла, але Халле, Ґреґерсен і Квінсет усе ще сиділи в кутку. А скоро прийдуть інші, тож поговорити про все без сторонніх не вдасться. Десять тисяч крон.
    — А яка зброя?
    — Гвинтівка.
    — Мисливська рушниця підійде?
    Старий похитав головою:
    — Гвинтівка Меркліна.
    — Меркліна?
    Старий кивнув.
    — Це який іграшкові паровозики робить?
    На зморшкуватому обличчі під капелюхом з’явився якийсь просвіт. Напевно, старий посміхався.
    — Якщо не зможеш мені допомогти, скажи про це зараз. Можеш залишити собі цю тисячу, і більше ми про це не говоримо, я піду звідси, тож ми більше не побачимося.
    Сверре відчув прилив адреналіну. Це вам не звичні теревені про сокири, дробовики, динаміт та іншу дурницю. Це вже серйозно. Дід говорить про солідні речі.
    Хтось увійшов до піцерії. Сверре поглянув поверх плеча старого. Ні, це не хлопці, це якийсь алкаш у червоному плетеному светрі. Якщо він не канючитиме пива, проблем з ним не буде.
    — Я подивлюся, що зможу зробити, — сказав Сверре і взяв тисячну купюру. Він не зрозумів, що сталося — рука старого блискавично вчепилася в його руку, ніби орлиними пазурами, і прикувала її до столу.
    — Я тебе не про це питаю. — Голос був крижаний і скрипучий, як наст.
    Сверре спробував звільнити руку, але не зміг. Він не міг вирватися з пальців якогось старигана!
    — Я питаю, чи можеш ти допомогти мені, і я хочу почути «так» або «ні». Утямив?
    Сверре відчув, як у ньому пробуджується шаленство, старий ворог і друг. Але поки що його більше цікавило інше — десять тисяч крон. Ця людина може йому допомогти, це не проста людина. Справа буде морочлива, та у Сверре було відчуття, що старий не поскупиться на чайові.
    — Я… я можу тобі допомогти.
    — Коли?
    — За три дні. Тут. У цей самий час.
    — Бредня! Та ти не знайдеш такої гвинтівки за три дні. — Старий відпустив його руку. — Біжи краще до того, хто може тобі допомогти, а той хай іде до того, хто може допомогти йому, а за три дні ми зустрінемося тут і обговоримо, коли й куди ти її принесеш.
    Сверре лежачи вижимав сто двадцять кілограмів — як цей худий стариган зміг…
    — Але, звичайно, гвинтівка з доставкою коштує певну суму. Тому за три дні ти отримаєш решту своїх грошей.
    — Он як? А якщо я просто візьму гроші…
    — Тоді я повернуся і вб’ю тебе.
    Сверре покрутив зап’ясток. Йому чомусь не хотілося заглиблюватися в цю тему.
    Крижаний пронизливий вітер підмітав тротуар перед телефонною будкою коло сауни на вулиці Торгґата, поки Сверре Ульсен тремтячими пальцями набирав номер. Чорт, як же холодно! У нього вже геть закоцюбли ноги в дірявих чоботях. На тому кінці взяли слухавку.
    — Алло?
    Сверре Ульсен проковтнув слину. Чому від цього голосу йому завжди ставало так не по собі?
    — Це я, Ульсен.
    — Кажи.
    — Тут одному потрібна рушниця. Марки «Мерклін».
    Жодної відповіді.
    — Ніби як та компанія, яка робить іграшкові паровози, — додав Сверре.
    — Я знаю, що таке «Мерклін», Ульсене. — Голос на тому кінці був рівним і байдужим, але Сверре відчував у ньому презирство. Він промовчав, тому що хоча й ненавидів чоловіка на тому кінці дроту, ще сильніше він його боявся, чого не міг не усвідомлювати. Дуже небагато хто з його товаришів чули про нього, і навіть Сверре не знав його справжнього імені. Але через свої зв’язки цей чоловік не раз виручав і Сверре, і його приятелів. Це, звичайно, було заради Справи, а не тому, що той почував особливу симпатію до Сверре Ульсена. Та й сам Сверре, якби мав інші.варіанти, ніколи б не звертався до цієї людини.
    Голос:
    — Хто просить і навіщо йому зброя?
    — Один старий, ніколи його раніше не бачив. Сказав, що він один з нас. А кого саме він хоче ухекати, я не питав. Може, й нікого. Може, гвинтівка йому, щоб…
    — Заткнися, Ульсене. Він був схожий на людину, в якої є гроші?
    — Він був добре одягнений. І він дав мені штуку, щоб я тільки сказав, чи зможу я допомогти йому.
    — Він дав тобі штуку не щоб ти сказав, а щоб не патякав.
    — Ну так, напевно.
    — Цікаво.
    — Я з ним побачуся знову, за три дні. До цього часу він хоче знати, змогли ми її відшукати чи ні.
    — Ми?
    — Так, адже…
    — Ти хотів сказати, чи зможу я її знайти?
    — Звичайно. Але…
    — Скільки він платить тобі за решту роботи?
    Сверре вагався:
    — Десять штук.
    — І стільки ж ти отримаєш від мене. Десять. Якщо оборудка вигорить. Зрозумів?
    — Зрозумів.
    — За що ти отримаєш десять штук?
    — За те, щоб я не патякав.
    Коли Сверре поклав слухавку, він уже не відчував пальців. Потрібні нові чоботи. Він стояв і дивився, як вітер підняв у повітря порожній безвільний пакетик з-під чіпсів і погнав його між автомобілів у напрямку вулиці Стурґата.

ЕПІЗОД 20

Піцерія «У Герберта», 15 листопада 1999 року
    Скляні двері піцерії «У Герберта» зачинилися за спиною старого. Він стояв на тротуарі й чекав. Повз нього пройшла закутана в хіджаб пакистанка з дитячою коляскою. Перед ним проносилися авта, і в їхніх миготливих вікнах він бачив віддзеркалення самого себе і великих вікон піцерії за спиною. Ліворуч від вхідних дверей скло було заклеєне навхрест білою клейкою стрічкою, ніби це вікно якось намагалися висадити. Білий візерунок тріщин на склі нагадував павутину. За склом він бачив Сверре Ульсена, який усе ще сидів за тим самим столом, за яким вони зараз обговорювали деталі операції. Вантажний порт у Бйорвіку за три тижні. Пірс номер 4.
    О другій годині ночі. Пароль: «Voice of an angel»[23]. Очевидно, назва якоїсь популярної пісні. Він ніколи її не чув, але назва була відповідною. А от сума не виявилася настільки відповідною. Сімсот п’ятдесят тисяч. Але він і не думав обговорювати її. Тепер головне — щоб вони виконали свою частину оборудки, а не пограбували його там, у порту. У розмові з тим молодим неонацистом, звертаючись до його сумлінності, він сказав, що воював на фронті. Але чи повірив той йому?
    І чи означало це взагалі що-небудь? Він навіть вигадав історію про те, як він служив, на випадок, якщо хлопець почне розпитувати. Але той не питав.
    Ще кілька автомобілів промайнули повз нього. Сверре Ульсен і далі сидів, але якийсь інший відвідувач підвівся і в цю секунду хитливою ходою рушив до виходу. Старий пригадав його, він був там і минулого разу. А сьогодні весь час не спускав з нього очей. Двері відчинилися. Він чекав. Дорога була вільна від автомобілів, але він почув, як той чоловік став просто за його спиною. Потім він почув:
    — Так, значить, ось хто цей хлопець?
    Це був особливий, хрипкий голос, який може бути тільки у людини, яка вже багато років п'є, курить і спати не спить.
    — Ми знайомі? — запитав старий, не обертаючись.
    — Я б сказав, що так.
    Старий повернув голову, швидко зміряв його поглядом і знову відвернувся.
    — Я не сказав би, що знаю вас.
    — Тьху! Ти що, не пізнаєш старого бойового товариша? Пам’ятаєш, на війні?
    — На якій війні?
    — Коли ми разом билися за спільну справу: ти і я.
    — Якщо ти так говориш… А що тобі треба?
    — Га? — П'яниця приставив до вуха долоню.
    — Я питаю, що тобі треба? — повторив старий голосніше.
    — Треба, треба… Та просто побалакати з давнім знайомим, га? Тим більше з тим, кого сто років не бачив. Тим більше з тим, кого давно вважав небіжчиком.
    Старий обернувся:
    — Я схожий на небіжчика?
    Чоловік у червоній куртці дивився на нього такими блакитними очима, що вони здавалися двома кульками з бірюзи. Визначити його вік було абсолютно неможливо. Від сорока до вісімдесяти. Але старий знав, скільки років цьому старому п’яниці. Якщо зосередитися, він, може, навіть пригадає день його народження. На війні вони разом святкували дні народження.
    П’яниця зробив ще один крок уперед.
    — Та ні, ти не схожий на небіжчика. На хворого — так, але не на небіжчика.
    І він виставив уперед величезну брудну долоню, і старий відразу ж відчув нудотний дух: пахло сумішшю поту, сечі і перегару.
    — Ну що? Цураєшся давнього приятеля? — Голос звучав ніби з могили.
    Не знімаючи рукавичку, старий злегка потис простягнуту йому руку.
    — Так, — сказав він. — Ну от ми й привіталися за руку. Якщо ти більше нічого не хотів, я, мабуть, піду.
    — Хотів, хотів. — П’яниця хитався туди-сюди, все намагаючись учепитися поглядом за старого. — Я хотів спитати, а що така людина, як ти, робить у такій дірі, як ця. Це дуже дивно, якщо так собі поміркувати, га? «Він, мабуть, зайшов помилково», — подумав я минулого разу. А тут ти сів і почав базікати з цим мерзотником, який, кажуть, убиває людей бейсбольною бітою. А сьогодні ти знову тут сидиш.
    — І що?
    — І я подумав: треба запитати якого-небудь журналюгу, вони сюди інколи зазирають, пойняв? Про те, що це такий мужик, як ти, такий поважний, робить тут у такому оточенні. Вони ж усе про всіх знають, пойняв? А що не знають — те взнають. Наприклад, як це хлопець, якого ми всі ще у війну поховали, раптом виявляється живий. Вони ж пронирливі, як чорти. От.
    Він зробив безрезультатну спробу клацнути пальцями.
    — І про тебе тоді напишуть у газетах, пойняв?
    Старий зітхнув:
    — Я можу тобі чимось допомогти?
    — А що, схоже на те? — П’яниця розвів руками і вишкірив у посмішці рідкі зуби.
    — Я думаю, так, — сказав старий і оглянув себе. — Пройдімось. Не люблю свідків.
    — Що?
    — Не люблю свідків.
    — A-а. А куди ж нам?
    Старий поклав руку йому на плече:
    — Ходімо.
    — Show me the way[24], друже, — хрипко проспівав п’яниця і засміявся.
    Вони зайшли під арку біля піцерії «У Герберта», де, невидимі з вулиці, стояли в ряд сірі пластикові сміттєві баки.
    — Сподіваюся, ти ще нікому не встиг сказати, що бачив мене?
    — Та ти що? Я взагалі спершу подумав, що мені примарилося. Привид серед білого дня. «У Герберта»!
    Він голосно розреготався, але сміх скоро перейшов у мокре бухикання. Він зігнувся і так стояв, спершись об стіну, поки кашель не вщух. Потім випростався, витер слину в куточках рота.
    — А кому скажи — миттю запроторять куди слід…
    — Скільки тобі треба, щоб ти й далі мовчав?
    — Треба, треба. Я бачив, як те стерво взяв тисячний папірець з газети, яку ти приніс…
    — Ну?
    — Але скількись же в тебе залишилося?
    — Ну то скільки?
    — А скільки в тебе є?
    Старий зітхнув, ще раз озирнувся, щоб переконатися, що немає свідків. Потім розстебнув пальто і сунув руку за пазуху.
    Сверре Ульсен сягнистим кроком перейшов Юнґсторґет і перестрибнув через зелений пластиковий мішок. Усього двадцять хвилин тому він сидів у «Герберта», блідий і в дірявих чоботях, а тепер виступав у нових, блискучих армійських «Комбат бутс», куплених у магазині «Цілком таємно» на Генрік-Ібсенс-ґате, та ще й з конвертом, у якому лежали ще вісім новеньких, хрустких тисячних купюр. І ще десять він отримає потім. Справді-бо, як тільки можуть змінитися справи. Цієї осені він був уже приготувався до того, що його запроторять до в'язниці на три роки, і раптом його адвокат заявляє, що та гладка тітка з суду неправильно принесла присягу!
    Сверре зробилося так добре, що він уже зібрався запросити за свій столик Халле, Ґреґерсена і Квінсета, замовити їм пива — просто щоб подивитися на їхню реакцію. Так, чорт забирай!
    Він перетнув Пльоєнс-ґате попереду пакистанки з дитячою коляскою і посміхнувся їй, от диявол! Він уже підходив до дверей «Герберта», аж раптом подумав, що пакет із старим взуттям треба б викинути. Він зайшов під арку, підняв кришку одного з величезних сміттєвих баків і поклав пакет поверх іншого сміття. Він уже йшов назад, але тут побачив, що між двома ящиками стирчить пара ніг. Він озирнувся. На вулиці нікого. Хто б це міг бути: наркоман, п’яниця? Він підійшов ближче. Там, звідки стирчали ноги, баки були присунені один до одного впритул. Він відчув, що серце забилося швидше. Деякі наркомани стають буйними, якщо їх потривожити. Сверре став на достатній відстані і штовхнув один з баків, так що він від’їхав убік.
    — Чорт!
    Забавно, але Сверре Ульсен, який сам трохи не вбив людину, ніколи раніше не бачив мерців. А ще забавніше, що від цього видовища він сам трохи не впав. Людина, яка сиділа спершись спиною на стіну, вирячивши очі в різні боки, була мертвою, як сама смерть. І причина смерті була зрозуміла. На шиї посміхалася червона паща — чоловікові перерізали горлянку. Хоча зараз кров тільки слабо сочилася, було видно, що спочатку вона, напевно, била цівкою, бо весь його червоний светр промок і злипнувся від крові. Сморід сміття й сечі став нестерпимим, і Сверре відчув у горлі смак жовчі перш, ніж назовні вийшли обидві склянки пива і піца. Потім він стояв, спершись на сміттєвий бак: блював і блював на асфальт. Носки чобіт стали жовтими від блювотини, але він не звертав на це уваги. Він ніби припав очима до маленького червоного струмочка, який, поблискуючи в тьмяному світлі, збігав униз, шукаючи найнижче місце на поверхні бруківки.

ЕПІЗОД 21

Околиці Ленінграда, 17 січня 1944 року
    Російський винищувач «Як-1» загуркотів над головою Едварда Мускена, коли той, згорбившись, біг через траншею.
    Звичайно від цих винищувачів не було великих проблем, — схоже, у росіян скінчилися бомби. Недавно він чув таке, ніби на завдання вони дають пілотам ручні гранати, щоб ті бомбили їхні позиції!
    Едвард прибув на ділянку «Північ», щоб доставити листи хлопцям і дізнатися останні новини. Всю осінь надходили ці вбивчі повідомлення про втрати і відступи по всьому Східному фронту. Ще в листопаді росіяни знову зайняли Київ, а в жовтні вони трохи не оточили німецьку Південну армію біля Чорного моря. Те, що Гітлер перекинув частину військ на Західний фронт, не полегшувало становища. Та найнеймовірніше Едвард почув сьогодні. Два дні тому генерал-лейтенант Гусєв розпочав масований наступ від Оранієнбаума, на південь від Фінської затоки. Едвард пам’ятав Оранієнбаум — це був усього лише маленький плацдарм, який вони проходили, коли йшли на Ленінград. Вони дозволили росіянам знову зайняти його, тому що він не мав жодного стратегічного значення! А тепер російський Іван зміг зібрати цілу армію довкола Кронштадтської фортеці, і, якщо вірити донесенням, «катюші» зараз безперервно обстрілювали німецькі позиції, тож від густого ялинника, що ріс там раніше, залишилися лише тріски. До них і справді вже кілька ночей поспіль долинала здаля музика цих сталінських органів, але він не знав, чи насправді все так погано.
    Мабуть, у Едварда був справді роздосадуваний вигляд, тому що вона, намагаючись якось його підбадьорити, вказала на ліжко, де, напевно, лежав інший норвежець.
    — Lebert[26], — сказала вона і посміхнулася. Але очі в неї, як і раніше, залишалися змученими.
    Едвард не впізнав людину, яка спала в ліжку. Та побачивши блискучу білу шкіряну куртку, що висіла на стільці, він відразу зрозумів, хто перед ним: сам ротний Ліндві з полку «Норвегія». Людина-легенда. І тепер він лежить тут! Цю новину він вирішив хлопцям не розповідати.
    Ще один винищувач проревів над його головою. Звідки раптом взялися всі ці літаки? Минулої осені здавалося, що в Івана їх більше не залишилося.
    Він забіг за ріг і побачив перед собою скорченого Дале, який стояв до нього спиною.
    — Дале!
    Дале не обертався. Після того як у листопаді його контузило гранатою, Дале вже не чув так добре, як раніше. І не розмовляв так багато, і погляд у нього став якийсь скляний, блукаючий, який зазвичай залишається у людей після контузії. Спочатку Дале скаржився на головний біль, але коли офіцер медичної служби оглянув його, то сказав, що мало чим тут можна допомогти і треба просто чекати, що буде далі. «У лавах і так вояків обмаль, тож нічого посилати здорових у лазарет», — сказав він.
    Едвард поклав руку на плече Дале, і той обернувся так різко і з такою люттю, що Едвард втратив рівновагу на льоду, який до того ж підтанув на сонці, і гепнувся на спину. «Ну хоч зима видалася тепла», подумав він і мимоволі розсміявся. Але урвав сміх, коли раптом побачив, що в нього майже впирається ствол гвинтівки Дале.
    — Passwort![27] — гаркнув Дале. Поверх прицілу Едвард побачив його широко розкрите око.
    — Протри баньки, Дале. Це ж я.
    — Passwort!
    — Прибери гвинтівку! Це я — Едвард! Чорт!
    — Passwort!
    — Gluthaufen.
    Едвард відчув, що його охоплює панічний страх, коли він побачив, як палець Дале зачепився за спусковий гачок. Він що, не розчув?
    — Gluthaufen! — закричав він щосили. — Gluthaufen, чорт!
    — Fehl! Ich schiesse![28]Господи, та цей хлопець геть здурів! Тієї ж миті Едвард згадав, що пароль змінили сьогодні зранку. Після того, як він пішов на ділянку «Північ»! Палець Дале натиснув на курок, але не зміг просунутися далі. Над оком з’явилася зморшка. Дале перехопив рушницю. Невже все так і скінчиться? Після всього, що він пережив, загинути від кулі контуженого співвітчизника? Едвард пильно дивився в чорну цівку гвинтівки — чекав, коли бризнуть іскри. Чи встигне він їх помітити? Господи милосердний! Він відвернувся від дула, поглянув у блакитне небо, де висів чорним хрестом російський винищувач. Він був надто високо, щоб його можна було почути.
    І Едвард заплющив очі.
    — Tngelstimme![29] — закричав хтось.
    Едвард розплющив очі й побачив, як Дале двічі блимнув за прицілом.
    Це був Гюдбранн. Упритул притиснувши свою голову до голови Дале, він горлав йому просто у вухо:
    — Tngelstimme!
    Дале опустив гвинтівку. Потім посміхнувся Едварду і кивнув.
    — Tngelstimme! — повторив він.
    Едвард знову заплющив очі й видихнув.
    — Листи є? — запитав Гюдбранн.
    Едвард сів і дав Гюдбранну стос зв’язаного паперу. Дале все ще посміхався, але вираз обличчя залишався таким самим порожнім. Едвард схопився за його гвинтівку і підвівся. Тепер вони стояли очі-в-очі.
    — У нас там хто-небудь є всередині, Дале?
    Він хотів сказати це нормальним голосом, але вийшов грубий, хрипкий шепіт.
    — Він не чує, — сказав Гюдбранн, розглядаючи листи.
    — Я не думав, що з ним так погано. — Едвард помахав рукою перед обличчям Дале.
    — Йому вже не можна тут залишатися. Ось лист від його сім’ї. Покажи це йому, і сам зрозумієш, що я маю на увазі.
    Едвард узяв листа, тицьнув його Дале просто в обличчя, але побачив, що на його лиці не відбилося ані найменшого почуття: той тільки коротко осміхнувся, а потім знову вирячив очі, втупивши їх у вічність чи ще не знати куди.
    — Правда твоя, — сказав Едвард. — Він готовий.
    Гюдбранн подав Едварду ще одного листа.
    — Як там удома? — запитав він.
    — Ет, сам знаєш, — відповів Едвард, роздивляючись лист.
    Та Гюдбранн нічого не знав: вони з Едвардом не так багато розмовляли з минулої зими. Дивно, але навіть у таких умовах двоє людей можуть примудритися не розмовляти між собою, якщо їм це неприємно. Не можна сказати, що Гюдбранну не подобався Едвард. Навпаки, йому подобався командир, якого він поважав за розум, відвагу хороброго вояка і турботу про молодих і новачків у їхньому відділенні. Восени Едварда підвищили до шарфюрера, що відповідало званню сержанта в норвезькій армії, але відповідальність залишалася та сама. Якось Едвард пожартував, що його підвищили, бо решту сержантів уже вбили і в начальства залишилися зайві сержантські кашкети.
    Гюдбранн часто думав, що за інших обставин вони з Едвардом могли б бути хорошими друзями. Але те, що сталося минулої зими — зникнення Сіндре і цей труп Даніеля, що якимсь дивним чином з’явився знову, — це весь час відтоді стояло між ними.
    Глухий далекий звук розітнув тишу, потім заторохкали кулемети, ніби перегукуючись один з одним.
    — Стає непереливки, — сказав Гюдбранн, більше запитуючи, ніж констатуючи.
    — Так, — сказав Едвард. — А все клята відлига. Наше постачання загрузло в багнюці.
    — Нам треба відступати?
    Едвард знизав плечима:
    — Може, на кілька миль. Але мл повернемося.
    Гюдбранн з-під дашка долоні поглянув на схід. Йому зовсім не хотілося повертатися. Йому хотілося поїхати додому: може, там він зможе жити?
    — Бачив норвезький дороговказ на перехресті поряд з лазаретом, той, зі свастикою? — запитав він. — І стрілку, яка показує на схід, де написано: «Ленінград, п’ять кілометрів»?
    Едвард кивнув.
    — Пам’ятаєш, що там написано на стрілці, яка вказує на захід?
    — «Осло», — відповів Едвард. — «Дві тисячі шістсот одинадцять кілометрів».
    — Далеко.
    — Так, далеко.
    Дале залишив свою гвинтівку в руках Едварда, а сам сів у замет, закопавши руки в сніг перед собою. Його голова повисла між вузьких плечей, мов зламана квітка. Почувся ще один вибух, цього разу вже ближче.
    — Дякую, що…
    — Не варто, — швидко промовив Гюдбранн.
    — Я бачив Улафа Ліндві в лазареті, — сказав Едвард. Він не знав, навіщо сказав це. Може, тому, що Гюдбранн, як і Дале, був єдиним у відділенні, хто пробув тут стільки ж, скільки й він сам.
    — Він був?..
    — Думаю, тільки легко поранений. Я бачив його білий мундир.
    — Я чув, він хороша людина.
    — Так, у нас багато хороших людей.
    Вони деякий час стояли мовчки, дивлячись один одному в вічі.
    Едвард відкашлявся і сунув до кишені руку.
    — Я роздобув кілька російських цигарок на ділянці «Північ». Якщо в тебе знайдеться вогню…
    Гюдбранн кивнув, розстібнув куртку, знайшов коробку сірників і тернув по сірчаному паперу. Підвівши очі, спочатку він побачив лише величезне, безумно вирячене око Едварда. Той дивився на щось за спиною Гюдбранна. Потім він почув вищання.
    — Лягай! — закричав Едвард.
    Наступної миті вони обидва вже лежали на льоду, а небо над ними з тріском розверзнулося. Гюдбранн побачив хвіст російського винищувача, який летів уздовж їхніх окопів так низько, що з кучугур піднімався сніг. Він пролетів повз, і знову стало тихо.
    — Він ніби… — прошепотів Гюдбранн.
    — О Господи! — простогнав Едвард, обернувся до Гюдбранна і розсміявся. — Я навіть бачив пілота, як він відкрив кабіну і висунувся з неї. Іван з’їхав з глузду. — Він сміявся до гикавки. — До чого все котиться?
    Гюдбранн дивився на зламаний сірник, який він усе ще тримав у руці, й раптом і собі почав сміятися.
    — Хе-хе, — сказав Дале, подивившись на товаришів. Він усе ще сидів у заметі на краю окопу. — Хе-хе.
    Гюдбранн поглянув на Едварда, і вони зареготали вдвох. Вони гикали від сміху, тому спочатку не почули виразного звуку, який наближався до них.
    Дзвяк-дзвяк…
    Ніби хтось повільно рубав лід киркою.
    Дзвяк…
    Потім почувся брязкіт — удар металу об метал. Гюдбранн і Едвард обернулися до Дале — той повільно впав у сніг.
    — На Бога… — почав Гюдбранн.
    — Граната! — закричав Едвард.
    Почувши його крик, Гюдбранн інстинктивно скукобився в клубок і, вже лежачи, побачив металеву штуку, яка все крутилася й крутилася на льоду за метр від нього. Він відчував, як тіло примерзає до льоду, і раптом зрозумів, що зараз станеться.
    — Утікай! — кричав ззаду нього Едвард.
    Так воно й було: російські льотчики й справді кидали гранати з літаків! Гюдбранн лежав на спині і відчайдушно намагався підвестися, але руки й ноги ковзали на мокрому льоду.
    — Гюдбранне!
    Так он що це був за звук: граната, яка котилася по крижаному дну окопу. Схоже, вона влучила Дале просто в шолом!
    — Гюдбранне!
    Граната все крутилася й крутилася, котилася і витанцьовувала на льоду, а Гюдбранн не мав сили відірвати від неї очей. Чотири секунди від висмикування чеки до детонації — здається, їх так учили в Зеннхаймі? Напевно, у росіян інші гранати, може, у них шість секунд? Чи вісім? А граната все крутилася й крутилася, як червона дзиґа, — батько робив їм такі в Брукліні. Гюдбранн вертів її, а Сонні й молодший братик дивляться на неї і рахують, як довго вона простоїть: «Twenty-one, twenty-two…[30]» Мати вже втретє кричить, що обід готовий, що час додому, скоро вже повернеться батько. «Почекай, ще трохи! — кричить він їй. — Дзиґа крутиться!» Але вона не чує, вона вже зачинила вікно. Едвард більше не кричав, і раптом усе стихло.

ЕПІЗОД 22

Приймальня лікаря Буєра, 22 грудня 1999 року
    Старий поглянув на годинник. Він просидів у приймальні вже чверть години. Раніше він ніколи не чекав у ті дні, коли приходив до Конрада Буєра. Зазвичай Конрад не приймав пацієнтів більше, ніж дозволяв розклад.
    В іншому кінці кімнати сидів чоловік. Темношкірий, африканець. Він гортав тижневик, і старий здивувався, що навіть з такої відстані може розрізнити кожну літеру на обкладинці. Щось про королівську сім’ю. Невже африканець зараз читає про це, про королівську сім’ю? Ця думка здавалася абсурдною.
    Африканець перегорнув сторінку. Його вуса, що спускалися до підборіддя, були зовсім як у того кур’єра, з яким старий зустрівся цієї ночі. Це була коротка зустріч. Кур’єр приїхав у порт на «Вольво», яке, звичайно ж, узяв напрокат. Зупинився, скло з гудінням опустилося, і він сказав пароль: «Voice of an Angel». І в нього були точнісінько такі вуса. І сумні очі. Він відразу сказав, що не взяв із собою зброї з міркувань безпеки, і запропонував поїхати з ним в одне місце, щоб забрати її. Старий розгубився, але подумав, що якби його хотіли пограбувати, то зробили це б просто тут, у порту. Він сів в авто, і вони поїхали — куди б він думав? — до готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-плас. Він побачив Бетті Андресен, але та не дивилася в їхній бік.
    Кур’єр перерахував гроші в конверті, чомусь називаючи числа по-німецьки. Коли старий запитав його про це, той сказав, що його батьки були з Ельзасу, і старому чомусь забаглося розповісти йому, що він бував там, у Зеннхаймі, і він сказав про це. Дивна забаганка.
    Після того, що він прочитав про гвинтівку Меркліна в Інтернеті в Університетській бібліотеці, сама зброя скоріш розчарувала його. Вона була схожа на звичайну мисливську рушницю, тільки більша. Кур’єр показав, як розбирати і складати її, називаючи старого «гер Урія». Старий поклав розібрану гвинтівку в рюкзак і попрямував до ліфта. Поки ліфт їхав униз, він роздумував, чи не попросити Бетті Андресен викликати йому таксі. Ще одна химера.
    — Алло!
    Старий підвів голову.
    — Я гадаю, вам ще й слух треба перевірити.
    Лікар Буєр стояв у дверях і намагався весело посміхатися. Він запросив його до офісу. Мішки під очима у лікаря набрякли ще більше.
    — Я прокричав ваше ім’я тричі.
    «Я забуваю своє ім’я, — подумав старий. — Забуваю всі свої імена».
    З того, як лікар подав йому руку, щоб допомогти пройти в кабінет, старий здогадався, що новини погані.
    — Так, я отримав результати тих аналізів, які ми брали, — поспішно сказав лікар, навіть не всівшись як слід у крісло, ніби бажаючи викласти погані новини якнайскоріше. — На жаль, вона розрослася.
    — Ну зрозуміло, вона розрослася, — відповів старий. — А хіба це не природно для ракових клітин — розростатися?
    — Хе-хе. Взагалі кажучи, так. — Буєр змахнув з письмового столу невидиму порошинку.
    — Пухлина — як ми, — продовжував старий. — Робить те, що може.
    — Авжеж, — відповів лікар Буєр, з неприродно-розслабленим виглядом розвалившись у кріслі.
    — Ви теж робите тільки те те, що можете, лікарю.
    — Так, ви маєте рацію, ви маєте рацію. — Лікар Буєр посміхнувся і начепив окуляри. — Ми, як і раніше, пропонуємо вам курс лікування. Він, звичайно, ослабить вас, але може продовжити… е-е…
    — Життя?
    — Так.
    — А скільки я протягну без цього курсу?
    Кадик Буєра стрибав угору-вниз.
    — Дещо менше, ніж ми вважали спочатку.
    — А саме?
    — А саме: з печінки рак через кров потрапив у…
    — Досить, назвіть мені час.
    Лікар Буєр подивився на нього порожніми очима.
    — Ти ненавидиш свою роботу, чи не так? — сказав старий.
    — Даруйте, що?
    — Нічого. Дату, якщо можна.
    — Але ж нереально…
    Лікар Буєр здригнувся: старий так грюкнув кулаком по столу, що телефонна слухавка зіскочила з важеля. Він відкрив рота, аби щось сказати, але затнувся, коли побачив, як старий свариться на нього тремтячим пальцем. Він зітхнув, зняв окуляри і втомлено провів рукою по обличчю.
    — Влітку. У червні. Можливо, раніше. В кращому разі — в серпні.
    — Чудово, — сказав старий. — Тоді все гаразд. А болі?
    — Можуть з’явитися коли завгодно. Вживайте ліки.
    — Я зможу діяти?
    — Важко сказати. Це залежить від болів.
    — Мені потрібні такі ліки, щоб я міг діяти. Це необхідно. Розумієте?
    — Всі болезаспокійливі…
    — Я вмію терпіти біль. Мені потрібне щось, що просто підтримувало б мою притомність, щоб я міг тверезо мислити і діяти.
    «Щасливого Різдва». Це було останнє, що сказав лікар Буєр. Старий стояв на сходах. Спочатку він не розумів, чому в місті так багато народу, але коли йому нагадали про майбутнє свято, він миттю зрозумів причину паніки в очах перехожих, що поспішали вулицями, — вони бояться спізнитися купити різдвяні подарунки. На площі Егерторґет люди згромадилися довкола вуличного оркестру. Чоловік у формі Армії порятунку обходив натовп з бляшанкою для пожертвувань. У снігу наркоман переминався з ноги на ногу, його очі блимали, як блимає стеаринова свічка, перш ніж потухнути. Дві юні подружки пройшли повз нього попідруч, рум’яні, свіжі, сповнені своїх маленьких секретів і бажання жити далі. І вогні. Світло горіло в кожному віконці, будь вони всі прокляті. Він підвів очі: над ним було небо Осло — тепле жовте шатро відбитого міського світла. Боже, як він скучив за нею! «Наступне Різдво, — подумав він. — Наступне Різдво ми відсвяткуємо разом, кохана».

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
УРІЯ

ЕПІЗОД 23

Шпиталь Рудольфа II, Відень, 7 червня 1944 року
    Хелена Ланґ швидко котила столик-візок до палати номер чотири. Вікна були відчинені, і вона вдихала свіжий аромат недавно скошеної трави. Руйнуванням і смертю сьогодні не пахне. Минув рік від першого бомбардування Відня. Останніми тижнями бомбили щоразу, коли випадала ясна ніч. Хоча шпиталь Рудольфа II розташовувався за кілька кілометрів від центру міста, прихований від війни в зеленому Віденському лісі, дим міських пожеж перебивав запахи літа.
    Хелена проминула поворот і посміхнулася лікарю Брокхарду, той, схоже, хотів зупинитися й поговорити, тож вона прискорила ходу. Щоразу, зустрічаючись віч-на-віч з Брокхардом, з його нерухомим поглядом із-за скелець окулярів, що ніби свердлив її, вона почувалася незатишно. Її мати ніяк не могла зрозуміти, чому дочка уникає цього молодого, такого перспективного лікаря, тим більше що Брокхард походив з вельми заможної віденської сім’ї. Але Хелені не подобався ані Брокхард, ані його родина, ані спроби матері використати її як зворотний квиток у пристойне товариство. Мати вважала: у всьому, що сталося, винна війна. Війна була винна в тому, що батько Хелени, Генріх Ланґ, втратив своїх єврейських кредиторів так зненацька, що не зміг розплатитися з іншими кредиторами в погоджені строки. Але проблеми з грішми змусили його імпровізувати, він написав своїм єврейським банкірам, щоб вони переказали заарештовані австрійським урядом облігації Ланґу. Тож тепер Хенрік Ланґ сидів у в’язниці за змову з ворогами рейху — євреями.
    На відміну від матері, Хелена сумувала більше за батьком, ніж за тим становищем, яке посідала сім’я. Вона, наприклад, зовсім не сумувала за бучними бенкетами, з їхніми напівдорослими світськими розмовами і вічними спробами прилаштувати її за якого-небудь багатенького розпещеного хлопчика.
    Вона поглянула на годинник і наддала ходи. Маленька пташка, яка, мабуть, залетіла через відчинене вікно, сиділа зараз високо під стелею на одному з абажурів і безтурботно співала свою пісеньку. У такі дні Хелені навіть не вірилося, що там, зовні, йде війна. Може, тому, що ці щільні шереги ялин надійно відгороджували від усього, що не хотілося б бачити. Але варто було зайти до якоїсь з палат, як відразу ставало зрозуміло, що це була ілюзія миру. Разом з понівеченими тілами, понівеченими душами поранених вояків сюди приходила війна. Спершу Хелена була вислуховувала їхні історії, твердо переконана в тому, що їй вистачить стійкості й віри, щоб полегшити їхні страждання. Але всі розповідали одну й ту саму нескінченну, кошмарну казку про те, що доводиться пережити людині на цьому світі, які муки уготовані тим, хто виживе. Лише мертвим зараз легко. Тоді Хелена перестала слухати їх. Вона просто прикидалася, що слухає, поки міняла бинти, міряла температуру і давала їм ліки та їжу. А коли вони спали, вона намагалася навіть не дивитися на них, адже їхні обличчя самі продовжували їхні розповіді навіть уві сні. Вона читала страждання в блідих молодих, зовсім хлоп’ячих фізіономіях, жорстокість — в згрубілих, суворих лицях, і бажання померти — в понівечених болем рисах того, хто нараз дізнався, що йому відріжуть ногу.
    Але все одно вона йшла легко, швидко. Може, тому, що було літо, може, тому, що лікар щойно сказав, яка вона сьогодні вродлива. Чи вся річ у цьому норвезькому пацієнтові в четвертій палаті, який скоро посміхнеться їй і скаже «Guten Morgen»[31] своєю смішною каліченою німецькою. Потім він снідатиме, довго дивлячись на неї, поки вона ходитиме від ліжка до ліжка, обходячи інших хворих, кожного підбадьорюючи кількома теплими словами. І що п’ять-шість секунд вона оглядатиметься на нього, і, якщо він посміхнеться їй, вона посміхнеться йому у відповідь і продовжить свою роботу, ніби нічого не відбувається. Нічого. І в той же час для неї це — все. Лише думка про ці короткі погляди підтримувала її всі ці дні і додавала їй снаги сміятися, коли жахливо обгорілий капітан Хадлер, лежачи на ліжку біля дверей, жартома питався, коли ж із фронту надішлють його геніталії.
    Вона зайшла в поворотні двері четвертої палати. Сонячне світло, що переповнювало приміщення, забарвило все у білий колір: стіни, стелю, простирадла — все мерехтіло. «Прямо як у раю», — подумала вона.
    — Guten Morgen[32], Helena.
    Вона посміхнулася йому. Він сидів на стільці коло ліжка й читав книгу.
    — Ти добре виспався, Уріє? — весело спитала вона.
    — Як ведмідь, — відповів він.
    — Ведмідь?
    — Так. У цьому… як це по-німецьки? Ну, де вони сплять узимку?
    — А, барліг.
    — Еге ж, у барлозі.
    Бони обоє засміялися. Хелена знала, що всі пацієнти дивляться на них, що їй не можна приділяти йому більше часу, ніж решті.
    — А голова? Сьогодні трохи краще, чи не так?
    — Так, усе краще й краще. Я, бач, скоро стану таким самим вродливим, яким був раніше.
    Вона пам’ятала, яким він до них потрапив. Тоді здавалося, йому просто не вижити з такою дірою в лобі. Вона підійшла, щоб налити йому чаю в кухоль, але ненавмисно перекинула його.
    — Ей! — розсміявся він. — Ти що, вчора допізна танцювала?
    Вона підвела голову. Він весело підморгнув їй.
    — Так, — сказала вона і почервоніла через те, що так по-дурному збрехала.
    — А що ви тут танцюєте, у Відні?
    — Я хотіла сказати, ні, я зовсім не танцювала. Я просто пізно заснула.
    — Ви ж тут танцюєте вальс. Авжеж, віденський вальс.
    — Так, це правда, — сказала вона, дивлячись на градусник.
    — Так. — Він підвівся й заспівав. Решта дивилися зі своїх ліжок. Пісня лунала незнайомою їм мовою, але він співав таким теплим красивим голосом. А пацієнти, які вже одужували, схвально вигукували й сміялися, спостерігаючи, як він кружляє по кімнаті маленькими, обережними кроками, від чого пояс його халата сповз на підлогу.
    — Зараз же сядь на місце, Уріє, інакше я відправлю тебе прямо на Східний фронт! — гримнула вона суворо.
    Він слухняно підійшов і сів. Насправді його ім’я було не Урія, але він наполягав, щоб його називали саме так.
    — А ти вмієш рейнлендер? — запитав він.
    — Рейнлендер?
    — Це такий танець, який прийшов до нас із Рейну. Хочеш, я покажу тобі?
    — Ти сидітимеш, доки не одужаєш!
    — А потім я поїду з тобою до Відня і навчу тебе танцювати рейнлендер.
    Він полюбляв сидіти на веранді сонячними днями, і вже неабияк засмаг, так що на його веселому обличчі зараз яскраво виблискували білі зуби.
    — Я думаю, ти вже достатньо одужав, щоб відправити тебе назад на фронт, — парирувала вона, але все одно на її щоках виступив рум’янець. Вона встала, щоб продовжити обхід, а він раптом узяв її за руку.
    — Скажи «так», — прошепотів він.
    Вона дзвінко засміялася і, відмахнувшись від нього, підійшла до сусіднього ліжка. Серце маленькою пташкою виспівувало у неї в грудях.
    — Ну? — сказав лікар Брокхард, відірвавши погляд від паперів, коли вона увійшла до його кабінету. Як завжди; вона не змогла зрозуміти, чим було це «ну»: питанням, вступом до довшого питання чи просто вигуком. Тому вона нічого не відповіла і просто стала біля дверей.
    — Ви мене запитували, лікарю?
    — Чому ти й далі говориш мені «ви», Хелено? — Брокхард зітхнув і посміхнувся. — Господи, ми ж знаємо один одного з дитинства.
    — Навіщо ви мене викликали?
    — Я вирішив, що норвежця з четвертої палати час виписувати.
    — Зрозуміло.
    Вона ніяк не відреагувала на це — навіщо? Люди перебувають тут доти, доки не одужають. Або не помруть. Це лікарняні будні.
    — П'ять днів тому я повідомив про це у вермахт, і вже отримали нове розпорядження.
    — Швидко. — Її голос був рівним і спокійним.
    — Так, там украй потрібні нові вояки. Ми битимемося до останнього.
    — Так, — сказала вона. І про себе подумала: «Ми битимемося до останнього, а ти, двадцятирічний здоровий хлопець, сидиш тут, за сто миль від фронту, і виконуєш роботу, яка могла б бути цілком до снаги сімдесятирічному старигану. Дякувати герові Брокхарду-старшому».
    — Я думав попросити тебе передати йому цю новину, ви, здається, знайшли спільну мову.
    Вона спіймала його вивчаючий погляд.
    — А все-таки що ти в ньому знайшла, Хелено? Чим він кращий за решту чотириста вояків, які лежать у цьому шпиталі? — Вона хотіла заперечити, та він випередив її: — Вибач, Хелено, це, звичайно, не моє діло. Але просто з природної цікавості. Мені… — він узяв ручку, повертів її перед собою в кінчиках пальців, обернувся і виглянув у вікно, — просто цікаво, чим тобі так сподобався цей іноземний авантюрист, який зрадив власну країну, аби лише добитися прихильності переможця. Розумієш, про що я кажу? До речі, як там справи у твоєї матері?
    Хелена проковтнула слину, перш ніж відповісти:
    — Вам не варто турбуватися про мою матір, лікарю. Якщо ви дасте мені це розпорядження, я передам йому.
    Брокхард обернувся до неї. Він узяв листа, який лежав перед ним на письмовому столі.
    — Його відправляють у Третю танкову дивізію до Угорщини. Знаєш, що це означає?
    Вона наморщила лоба:
    — Третя танкова дивізія? Він доброволець військ СС. Чому його приписують до регулярної армії вермахту?
    Брокхард знизав плечима:
    — У такий час кожен повинен робити все, що може, і виконувати ті завдання, які ставляться. Чи, може, ти не згодна, Хелено?
    — Що ви маєте на увазі?
    — Він же піхотинець? Отже, бігтиме за цими танками, а не сидітиме в них. Один мій друг — він був на Україні — розповідав, що вони щодня стріляють по росіянах, доки кулемети не розжарюються, що трупи лежать уже купами, а цей людський потік не слабшає, і ніщо не може зупинити наступ.
    Вона ледь стрималася, щоб не вирвати цього листа з Брокхардових рук і не розірвати його на шматки.
    — Можливо, такій дівчині, як ти, варто бути розсудливішою і не прив’язуватися так до людини, якої ти напевно більше ніколи не побачиш. Ця шаль тобі вельми личить, Хелено. Фамільна штучка?
    — Я приємно здивована вашим співчуттям, лікарю, але запевняю вас, що воно цілком зайве. Я не маю жодних особливих почуттів до цього пацієнта. Час подавати обід, тож, з вашого дозволу…
    — Хелено, Хелено… — Брокхард похитав головою і посміхнувся. — Ти й справді гадаєш, що я сліпий? Ти думаєш, мені легко дивитися, яких страждань це тобі завдає? Близька дружба між нашими родинами змушує мене відчувати якийсь особливий зв’язок між нами. І це зближує нас, Хелено. Інакше я не розмовляв би з тобою так щиро. Вибач, але ти не могла не зрозуміти, що я маю до тебе певні теплі почуття, і…
    — Досить!
    — Що?
    Хелена зачинила за собою двері й підвищила голос:
    — Я тут з доброї волі, Брокхарде, і я не з тих медсестер, з якими ви можете гратися, як забажаєте. Давайте сюди листа і кажіть, що вам треба, або я зараз же йду звідси.
    — Дорога моя Хелено, — у Брокхарда був заклопотаний вигляд. — Ти не розумієш, що це залежить від тебе?
    — Від мене?
    — Виписувати когось чи ні — справа суб’єктивна. Особливо якщо це стосується такого поранення в голову.
    — Розумію.
    — Я можу виписати його й через три місяці, а хто знає, буде взагалі через три місяці який-небудь Східний фронт чи ні?
    Вона здивовано зиркнула на Брокхарда.
    — Ти ж уважно читаєш Біблію, Хелено. Тож знаєш історію про царя Давіда, який зажадав Вірсавію, хоча вона була заміжня за одним з його воїнів? Він наказав своїм генералам послати мужа в першій шерензі на війні, щоб того вбили. І тоді цар зміг без перешкод до неї засвататися.
    — І що це означає?
    — Нічого. Нічого, Хелено. Я не збираюся посилати твого обранця на фронт, якщо він поки що не зовсім здоровий. Або кого-небудь ще з цієї ж причини. Я мав на увазі саме це. А оскільки ти не гірше за мене знаєш, яке в цього пацієнта нараз здоров’я, я подумав: вислухаю спершу, що ти скажеш, а далі прийму рішення. Якщо ти вважаєш, що йому ще зарано на фронт, я, можливо, надішлю вермахту інший рапорт.
    Схоже, до неї повільно доходило те, що він казав.
    — Ну ж бо, Хелено?
    Вона ледве могла зрозуміти це: він що, хоче використовувати Урію як заручника, щоб домогтися її? Довго він це придумував? Може, він вирішив це вже дуже давно і просто чекав відповідного моменту? І потім, як хто йому потрібна Хелена? Як дружина чи коханка?
    — Ну? — запитав Брокхард.
    Думки юрмилися в її голові, намагаючись знайти вихід з лабіринту. Але Брокхард перекрив усі виходи. Зрозуміло. Він не схожий на дурня. Поки він заради неї вигороджує Урію, вона муситиме підкорятися йому в усьому. Адже рішення просто відкладається на певний час. А якщо Урія покине шпиталь, Брокхарду буде нічим тиснути на неї. Тиснути? Господи, та вона ледь-ледь знайома з цим норвежцем. І не знає, що він відчуває до неї.
    — Я… — почала вона.
    — Що?
    Він подався вперед. Вона хотіла продовжити, сказати, що хоче бути вільною, але щось її зупинило. І за секунду вона зрозуміла що. Це все брехня. Брехня, що вона хоче бути вільною; брехня, що вона не знає, що відчуває до неї Урія; брехня, що людина повинна змиритися з усім і жити далі; все це — брехня. Вона прикусила нижню губу, відчувши, як та починає тремтіти.

ЕПІЗОД 24

Стадіон Бішлет, переддень Нового 2000 року
    Була дванадцята година, коли Харрі Холе вийшов з трамвая біля готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-ґате, помітивши, як низьке ранкове сонце зблиснуло у вікнах будівлі Державної лікарні і знову сховалося за хмарами. Він востаннє заходив до свого кабінету. Щоб востаннє навести лад, перевірити, чи все він узяв з собою, — так він говорив сам собі.
    Але всі його нечисленні особисті речі вже лежали в пластиковому пакеті, який він відніс додому ще вчора. У коридорах було порожньо. Всі, окрім чергових, готувалися вдома до останнього свята тисячоліття. З бильця стільця звисав серпантин — нагадування про вчорашній прощальний вечір, який, звісно ж, організувала Елен. Стримане заключне слово Б’ярне Мьоллера не надто пасувало до блакитних повітряних кульок і торта зі свічками, але цієї короткої промови цілком вистачило. Здається, начальник боявся виглядати пихатим чи сентиментальним. І Харрі усвідомлював, що ніколи не почувався більш незручно, ніж у той момент, коли Мьоллер вітав його з новим призначенням і бажав йому успіху в СБП. І навіть саркастична посмішечка Тома Волера, і розуміюче похитування головами в задніх рядах не могли зробити його приниження ще більшим.
    Цього разу він прийшов до кабінету, просто щоб посидіти тут востаннє, на цьому старому рипучому стільці, в цій кімнаті, де він пробув майже сім років. Від цієї думки Харрі здригнувся. Уся ця сентиментальність тільки ще раз нагадувала йому про те, що він старіє.
    Харрі пройшов по Хольберґс-ґате, потім звернув ліворуч, на Софієс-ґате. Більшість будинків на цій вузькій вуличці на початку століття були будинками робітників. Багато років їх не ремонтували. Але після того, як ціни на житло підскочили так, що незаможним молодим сім’ям, у яких бракувало коштів, щоб жити на Майорстуа, довелося переїхати сюди, цей район трохи облагородився. Тепер фасади були доведені до ладу. У всіх будинків, окрім одного — дому номер вісім. Дому Харрі. Самого Харрі це аніскільки не бентежило.
    Він замкнув вхідні двері на ключ і відкрив поштову скриньку внизу біля сходів. Рахунок за піцу й конверт від міського казначейства Осло, в якому (він знав це наперед) було нагадування про оплату паркування за минулий місяць. Він пішов угору, тихо чортихаючись на ходу. У свого дядечка, якого він, відверто кажучи, гаразд і не знав, він купив за викидною ціною п’ятнадцятирічний «Форд-ескорт». Іржавий, з паскудним зчепленням, зате з елегантним відкидним верхом. Але відтоді він, здається, частіше оплачував рахунки за паркування й ремонт, ніж їздив по місту. До того ж стара розвалина частенько не хотіла заводитися, а ставити її він мусив тільки в якихось вибалках, щоб вона, бува, не скотилася.
    Він замкнув двері. Жив у спартанській двокімнатній квартирі. Прибрана, чиста, вискоблена дерев’яна підлога, жодних килимів. Єдиною прикрасою на стінах було фото матері й Сеструнчика і плакат «Хрещений батько», який він поцупив у кінотеатрі «Сюмра» у свої шістнадцять. Тут не було квітів, каміна й різних милих дрібничок. Він якось був почепив дошку, куди хотів вішати листівки, фотографії й афоризми, на які натрапляєш у житті. Такі дошки він бачив удома в інших людей. Коли з’ясувалося, що він не отримує листівок і в принципі не любить фотографувати, він вирізав цитату з Бьйорнебу[33]:
    І цей ріст потужностей — усього лише вираження, що означає зростання нашого знання законів природи.
    Це знання = жах.
    Харрі поглянув на автовідповідач, переконався, що жодних повідомлень не приходило (нерозумно було б чекати чогось іншого), розстебнув сорочку, кинув її в кошик для брудної білизни і взяв з акуратного стосика в шафі свіжу.
    Залишивши автовідповідач увімкненим (на той випадок, коли раптом зателефонують зі служби соціологічного опитування), Харрі знову відімкнув двері й вийшов на вулицю.
    Без будь-якого сентиментального підтексту він купив у Алі в кіоску останні газети тисячоліття і почимчикував вулицею Довре-ґате. По Валдемар-Транес-ґате поспішали додому люди з останніми в цьому тисячолітті покупками. Щось ворухнулося у Харрі всередині, коли він переступав поріг ресторану «Скрьодер» і йому в обличчя повіяло вологим людським теплом. Народу було багато, але він помітив, що його улюблений столик скоро звільниться, тож попрямував до нього. Літній чоловік, який підвівся з-за столу і тепер надягав капелюх, глянув на Харрі з-під сивих кущуватих брів і мовчки кивнув, перш ніж піти. Столик стояв біля вікна, і вдень він, на відміну від багатьох інших у цьому тьмяному приміщенні, був достатньо освітлений, щоб читати за ним газети. Не встиг він сісти, як поруч з’явилася Майя.
    — Привіт, Харрі. — Вона стукнула по скатертині сірим кулаком. — Будеш страву дня?
    — Якщо кухар сьогодні тверезий.
    — Тверезий. Що-небудь питимеш?
    — А як же! — Він на мить підвів очі: — Що сьогодні порадиш?
    — Значать, так. — Вона стала руки в боки і голосно, виразно продекламувала: — Усупереч тому, що думають люди, насправді в цьому місті найчистіша питна вода у всій країні. І найчистіша вона в будівлях, побудованих на рубежі століть. Таких, як наша.
    — А хто тобі це сказав, Майє?
    — Взагалі-то ти, Харрі, — хрипко й щиро засміялася вона. — Втім, ця автоцистерна саме для тебе. — Останні слова вона мовила досить тихо, записала замовлення і зникла.
    Оскільки в останніх газетах було повно різної нісенітниці про міленіум, Харрі вирішив почитати «Даґсавісен». На шостій сторінці він натрапив на велику фотографію одинокого дерев’яного дороговказу з намальованою на ньому свастикою. На одній стрілці було написано: «Осло — 2611 км», на іншій — «Ленінград — 5 км».
    Під статтею внизу стояв підпис Евена Юля, професора історії. Заголовок далекий від лаконізму: «Виникнення умов для зростання безробіття в Західній Європі».
    Харрі й раніше бачив ім’я Юля в газетах. Він був неперевершеним експертом у своїй сфері — тобто у всьому, що стосується «Національного об’єднання» та історії німецької окупації Норвегії. Харрі пробіг газету до кінця, але не знайшов нічого цікавого і повернувся до статті Юля. Це був коментар до того, про що писалося в минулому числі: про зміцнення позиції неонацистів у Швеції. Юль писав, яким чином неонацизм, що був занедбаний по всій Європі в 90-х, поки тривало зростання економіки, зараз відроджується і міцніє. Він відзначав відмінну рису нової хвилі — сильну ідеологічну базу. Якщо у 80-х неонацизм був не більш ніж своєрідною модою — на підліткові угруповання, уніформу, голені потилиці та анахронізм на зразок «зіг хайль», то нова хвиля організована і продумана. У нових наці є економічна підтримка, що складається далеко не з коштів окремих лідерів і спонсорів. Крім того, новий рух — це не просто реакція на такі проблеми суспільства, як безробіття та імміграція, писав Юль. Мета цього руху — створення альтернативи соціал-демократії. Гасло — заклик озброюватися в моральному, військовому і расовому сенсі. Як приклад морального занепаду — занепад християнства плюс ВІЛ і зростання наркоманії. І образ ворога дещо інший: прибічники Євросоюзу, які стирають національні та расові кордони; НАТО, що простягнув руку російським і слов’янським «недолюдям»; і нові азіатські капіталісти, що змінили євреїв як світових банкірів.
    Майя принесла обід.
    — Картопляні фрикадельки? — запитав Харрі й поглянув на сірі грудочки, що лежали на підстилці з китайської капусти, политі салатним соусом.
    — Фірмова страва «Скрьодера», — сказала Майя. — Лишилися відучора. З Новим роком!
    Харрі відгородився газетою, щоб поїсти, але тільки-но відкусив від одного з цих шматків целюлози, як почув з-за газети голос:
    — Трясця його матері!
    Харрі визирнув із-за газети. За сусіднім столиком сидів Могіканин і дивився прямо на нього. Може, він сидів тут увесь цей час, Харрі, проте, не помічав, щоб він заходив. Його звали Останній з могікан, бо він був, мабуть, останнім у своєму роді. Раніше він був військовим моряком, двічі його корабель торпедували, а всі його товариші вже давно були на тому світі, — це Харрі дізнався від Майї. Старий сидів у своєму незмінному пальті, як завжди, і взимку і влітку. Кінець його цапиної борідки звисав у склянку з пивом, а на його обличчі — такому худому, що череп випинав з-під шкіри, — проступала сітка капілярів, таких червоних ліній на білій мов крейда шкірі. З-під старечих повік на Харрі вирячилися червоні банькаті очі.
    — Трясця, кажу! — повторив він.
    За своє життя Харрі чув стільки п’яної маячні, що перестав звертати особливу увагу на те, що варнякають завсідники «Скрьодера», але цього разу щось було не так. За ті роки, що він ходив сюди, це були, мабуть, перші розбірливі слова, які він почув від Могіканина. Навіть після того, як колись минулої зими Харрі вночі наткнувся на нього, сплячого під стіною будинку на Довре-ґате, і, видно, врятував старого від смерті на морозі, той відтоді лише кивав йому при зустрічі. Зараз, схоже, Могіканин уже вважав, що достатньо висловився на сьогодні, бо знову замовк і зосередився на склянці з пивом. Харрі озирнувся і нахилився до його столика:
    — Пам’ятаєш мене, Конраде Оснесе?
    Старий хрюкнув і подивився перед собою, нічого не відповівши.
    — Я знайшов тебе на вулиці в заметі минулої зими. Було мінус вісімнадцять.
    Могіканин звів очі на стелю.
    — Там ще погане освітлення, тож я тебе ледве побачив. Ти міг врізати дуба, Оснесе.
    Могіканин заплющив одне червоне око, а другим хижо зиркнув на Харрі, потім підняв півлітрову склянку.
    — Справді? Ну, тоді щиро дякую.
    Він обережно відпив. Відтак обережно поставив склянку на стіл, ретельно прицілюючись, ніби склянка мала стояти на якомусь чітко визначеному місці.
    — У бандитів треба стріляти, — сказав він.
    — Навіть так? У кого ж?
    Могіканин тицьнув скарлюченим пальцем у газету Харрі. Харрі обернув її до себе. На першій сторінці було велике фото бритоголового шведського неонациста.
    — Всіх їх до стінки! — Могіканин ляснув долонею по столу, хтось обернувся на них.
    Харрі заспокійливо махнув рукою.
    — Це просто пацани, Оснесе. Заспокойся. Новий рік на носі.
    — Пацани? А знаєш, ким були ми? Німцям було однаково. К’єллю було дев’ятнадцять. А Оскару — двадцять два. Треба перестріляти їх, поки їх не стало більше. Це хвороба, ти повинен прибити її в зародку.
    Він тицьнув вказівним пальцем у Харрі.
    — Сидів тут один з них — де ти зараз. Нічого — такі не здихають! Ти як по-гик-цейський мусиш їх усіх переловити!
    — А звідки ти знаєш, що я з поліції? — здивувався Харрі.
    — Я ж читаю газети. Ти пристрелив тут одного типа за містом. Це добре, але й тут треба прикінчити кількох.
    — Щось ти розбазікався сьогодні, Оснесе.
    Могіканин закрив рота, ще раз невдоволено поглянув на Харрі, обернувся до стіни і заходився розглядати пейзаж у рамці — краєвид Юнґсторґет. Харрі зрозумів, що розмову закінчено, кивнув Майї, щоб та принесла каву, і поглянув на годинник. Нове тисячоліття от-от настане. О четвертій «Скрьодер» зачинився на «новорічні заходи», як свідчила табличка, яку повісили на вхідних дверях. Харрі подивився на знайомі обличчя довкола себе. Як видно, усі гості вже зібралися.

ЕПІЗОД 25

Шпиталь Рудольфа II, Відень, 8 червня 1944 року
    Четверту палату сповнювало хропіння. Було тихіше, ніж зазвичай вночі, ніхто не стогнав від болю, не прокидався з криком від кошмарів. Не було чути й міської сирени повітряної тривоги. Якщо цієї ночі не бомбардуватимуть, усе пройде значно простіше. Вона навшпиньки прокралася в палату, стала край ліжка і подивилася на нього. Він сидів у ліжку і при тьмяному світлі нічника з таким захопленням читав книгу, що не помічав нічого довкола. А поруч у мороці стояла вона. І на душі у неї теж був морок.
    Помітив він її, коли перегортав сторінку. Він посміхнувся й відразу ж відклав книгу.
    — Доброго вечора, Хелено. Я не знав, що ти сьогодні чергуєш.
    Вона приклала палець до губ і підійшла ближче.
    — А ти що, знаєш, коли хто чергує? — пошепки спитала вона.
    Він посміхнувся.
    — Я не знаю про інших. Я знаю лише, коли чергуєш ти.
    — І коли ж?
    — Середа, п’ятниця і неділя, потім понеділок і четвер. Потім знову середа, п’ятниця і неділя. Не лякайся, це щось на кшталт комплімента. Таж тут і голову більше нічим зайняти. А ще я знаю, коли Хадлеру ставлять клізму.
    Вона тихо розсміялася.
    — А ти не знаєш, що тебе виписують?
    Він здивовано подивився на неї.
    — Тебе посилають до Угорщини, — прошепотіла вона. — У Третю танкову дивізію.
    — Танкову дивізію? Але ж це вермахт. Мене не можуть туди направити, я норвежець.
    — Я знаю.
    — А навіщо мені до Угорщини, я…
    — Тихіше, ти розбудиш інших, Уріє. Я читала наказ. Боюся, з цим нічого не вдієш.
    — Але ж це якась помилка. Це…
    Книга сповзла з ковдри, з гуркотом упала на підлогу. Хелена нахилилася, щоб підняти її. На обкладинці, під назвою «Пригоди Гекльберрі Фінна», був намальований хлопчик-обірванець на дерев’яному плоту. Було видно, що Урія знервований.
    — Це не моя війна, — сказав він, зціпивши зуби.
    — І це я знаю, — прошепотіла вона й поклала книгу в його сумку під стільцем.
    — Що ти там робиш? — запитав він.
    — Слухай мене, Уріє, у нас мало часу.
    — Часу?
    — Чергові робитимуть обхід за півгодини. Тобі треба встигнути до того.
    Він зняв з нічника абажур, щоб краще бачити її в темноті.
    — Що відбувається, Хелено?
    Вона проковтнула слину.
    — І чому ти сьогодні не в халаті?
    Цього вона боялася найбільше. Не того, що збрехала матері, ніби на кілька днів їде до сестри в Зальцбурґ. Не того, що підмовила сина лісничого довезти до шпиталю і тепер він чекав на неї під брамою. І навіть не того, що вирішила покинути всі свої речі, свою церкву і спокійне життя у Віденському лісі, щоб розповісти йому про все: як вона його кохає, як вона готова офірувати заради нього своїм життям, своїм майбутнім. Вона боялася помилитися. Ні, не в його почуттях — у них вона сумніву не мала. Але в його характері. Чи стане в нього сміливості й рішучості, щоб пристати на те, що вона збирається запропонувати? Як не є, а він уже зрозумів, що ця війна, яку вони ведуть з Червоною армією там, на півдні, — не його війна.
    — Нам, звичайно, слід було б запізнати один одного трохи краще, — сказала вона й поклала свою руку на його, а він міцно обхопив її. — Але ми не маємо такої розкоші, як час. — Вона стискала його руку. — За годину вирушає потяг до Парижа. Я купила два квитки. Там живе мій учитель.
    — Твій учитель?
    — Це довга й заплутана історія, але він нас прихистить.
    — Як це «прихистить»?
    — Ми зможемо пожити в нього. Він живе одинаком. І, як я знаю, у нього загалом немає друзів. У тебе паспорт із собою?
    — Що? Я…
    У нього був вигляд, ніби він з неба впав, ніби він думав, що задрімав за книгою про цього обідранця і тепер бачить сон.
    — Так, він зі мною.
    — Чудово. Ми доїдемо за два дні, місця вже замовлено, і їжі у нас достатньо.
    Він глибоко вдихнув:
    — Але чому Париж?
    — Це велике місто, де можна легко сховатися. Послухай, у машині лежить дещо з одягу мого батька, і ти зможеш переодягнутися в цивільне. Його розмір взуття…
    — Ні. — Він підвів руку, і її тихі, але палкі слова урвалися на півслові. Вона, затамувавши подих, вдивлялася в задумливе обличчя. — Ні, — повторив він пошепки. — Це просто нерозумно.
    — Але… — У неї раптом ніби клубок підкотився до горла.
    — Краще поїхати у військовій формі, — продовжував він. — Молодий чоловік у цивільному викличе більше підозр.
    Вона так зраділа, що не знаходила слів, і тільки міцніше стискала його руку. Її серце стукало так дико й гучно, що захотілося на нього шикнути.
    — І ще дещо, — сказав він, тихо спускаючи ноги з ліжка.
    — Що?
    — Ти мене кохаєш?
    — Так.
    — Добре, — сказав він, надягаючи куртку.

ЕПІЗОД 26

СБП, поліцейська дільниця, 21 лютого 2000 року
    Харрі роззирнувся. Він подивився на охайні полички, де стрункими рядами в хронологічному порядку стояли теки. На стіни, де висіли дипломи й нагороди за незмінно успішну кар’єру. На чорно-біле фото Курта Мейрика у формі майора Сухопутних військ, що вітав короля Олафа, — фотокартка висіла над столом, щоб кожен, хто входить, звертав на неї увагу. Обдивившись кабінет, Харрі сів і обернувся до дверей.
    — Е, даруйте, що змусив чекати, Холе. Не треба вставати.
    Це був Мейрик. Уставати Харрі й не збирався.
    — Ну, — сказав Мейрик, усівшись за стіл. — Як минув перший тиждень на новому місці?
    Мейрик сидів прямо і так старанно щирив свої великі жовті зуби, ніби йому вже давно не доводилося посміхатися.
    — Дуже нудно, — відповів Харрі.
    — Он як? — Мейрик був здивований. — Невже все так погано?
    — Ну, кава у вас тут краща, ніж у нас унизу.
    — Тобто у відділі вбивств?
    — Перепрошую, — похопився Харрі. — Ніяк не звикну, що тепер «ми» — це СБП.
    — Так, так, просто крихту терпіння. Це стосується як першого, так і другого. Чи не так, Холе?
    Харрі кивнув. Навіщо битися з вітряками? У всякому разі, в перший місяць на новій посаді. Як він і сподівався, йому дістався кабінет аж у кінці коридору, тож він майже не бачив, чим займаються інші. Його робота полягала в тому, щоб читати рапорти з регіональних відділень СБП і приймати нехитрі рішення — посилати їх далі по інстанції чи ні. А інструкція Мейрика це визначала просто: якщо це не повна маячня, документ потрібно передавати далі. Інакше кажучи, Харрі отримав посаду фільтра. На цьому тижні надійшло три рапорти. Він намагався читати їх як можна повільніше, але все одно неможливо розтягувати цю бредню нескінченно. Один рапорт був з Тронхейма, в ньому йшлося про нове підслуховуюче обладнання, з яким ніхто не вміє поводитися після того, як звільнився фахівець із прослушки. Харрі пропустив його далі по інстанції. В іншому йшлося про німецького підприємця в Бергені, з якого офіційно зняли всі підозри після того, як він реалізував партію карнизів, заради чого, за його твердженнями, і приїхав. Харрі пропустив далі й його. Третій рапорт надійшов зі Східної Норвегії, з поліцейської дільниці в Шиєні. Ще надійшло кілька скарг від туристів із Сільяна, які минулими вихідними чули постріли. Оскільки мисливський сезон ще не розпочався, поліція почала розслідування і виявила в лісі стріляні гільзи невідомого типу. Гільзи направили на експертизу в КРИПОС[34], і там їх визначили як патронні гільзи для гвинтівки Меркліна, дуже рідкісної тепер зброї.
    Харрі пустив і цей рапорт далі по інстанції, але спочатку зняв копію для себе.
    — Та взагалі поговорити я мав намір про одну листівку, яка потрапила до нас у руки, — вів далі тим часом Мейрик. — Неонацисти планують влаштувати погром у мечетях тут, в Осло, на сімнадцяте травня[35]. Цього року на сімнадцяте травня припадає якесь там мусульманське свято, і деякі батьки-іммігранти не пускають дітей на дитячу ходу, тому що їм треба йти в мечеть.
    — Ід.
    — Що-що?
    — Ід аль-адха. Свято. Щось подібне до мусульманського святвечора.
    — То ти мусульманин?
    — Ні. Але торік я був на святі в сусіда. Вони пакистанці. Вони подумали, що мені, напевно, нудно буде святкувати ід самому.
    — Справді? Гм… — Мейрик начепив свої окуляри-хамелеони. — Ось ця листівка. Вони пишуть, що сімнадцятого неприпустимо відзначати що-небудь, окрім Дня Конституції. І що «чорних» розвелося неміряно, але вони ухиляються від обов’язку кожного норвезького громадянина…
    — …горлопанити гучне «ура Норвегії», проходячи вулицями, — додав Харрі, дістаючи пачку сигарет. Він помітив попільничку на книжковій шафі, і Мейрик кивнув у відповідь на його запитальний погляд. Харрі подумав, затягнувся і спробував уявити собі, як кровоносні судини легенів жадібно всотують нікотин. Життя скорочувалося, і думка про те, що він ніколи не кине курити, сповнювала його дивною веселістю. Може, наплювати на попередження на упаковці — не найбільш екстравагантна витівка, але принаймні він може її собі дозволити.
    — Спробуй що-небудь дізнатися, — сказав Мейрик.
    — Чудово. Але попереджаю: я погано тримаю себе в руках, коли маю справу з цими бритоголовими.
    — Хе-хе. — Мейрик знову вищирив свої великі жовті зуби, і Харрі нарешті зрозумів, кого він йому нагадує: коня у костюмі. — Хе-хе.
    — І ще дещо, — додав Харрі. — Це стосується доповіді про гільзи, які знайшли в Сільяні. Від гвинтівки Меркліна.
    — Я, здається, щось чув про це, ну-ну?
    — Я тут сам навів довідки.
    — Справді?
    Харрі відчув байдужість, з якою це було сказано.
    — Я перевірив списки зброї за останній рік. Про гвинтівки Меркліна в Норвегії там нічого не зазначено.
    — І не дивно. Цей список взагалі-то вже перевірили в СБП, після того як ти відправив рапорт по інстанції, Холе. Це не твоя робота.
    — Може, й ні. Просто добре б тому, хто цим тепер займається, зробити запит щодо відомостей про контрабанду зброї через Інтерпол.
    — Інтерпол? Навіщо він нам?
    — Такі гвинтівки не імпортуються до Норвегії. Отже, ця потрапила сюди контрабандно.
    Харрі дістав з нагрудної кишені роздруківку.
    — Ось список замовлень, який Інтерпол виявив під час облави в одного торговця зброєю з Йоханнесбурґа в листопаді. Ось. Гвинтівка Меркліна. І місце призначення: Осло.
    — Гм. Звідки це в тебе?
    — З сайта Інтерполу в Інтернеті. Доступного всім у СБП, хто цим цікавиться.
    — Он як? — Мейрик секунду дивився на Харрі, а потім почав вивчати роздруківку. — Це добре й здорово, але контрабанда зброї — це не наша справа, Холе. Якби ти знав, скільки незаконних стволів щороку конфіскує відділ зброї…
    — Шістсот одинадцять, — сказав Харрі.
    — Шістсот одинадцять?
    — За минулий рік. І це лише в окрузі Осло. Дві третини відбирають у злочинців — в основному малокаліберна стрілецька зброя, пневматичні гвинтівки та обрізи. В середньому конфіскується по одному стволу на день. У дев’яностих це число зросло майже вдвічі.
    — Чудово. Тоді ти розумієш, що ми в СБП не можемо займатися незареєстрованою гвинтівкою десь у фюльке Бускеруд.
    Голос у Мейрика був неприродно спокійний.
    Харрі випустив з рота хмарку диму і поглядом провів її до стелі.
    — Сільян — у фюльке Телемарк.
    Мейрик зціпив зуби.
    — Холе, ти телефонував до Митної служби?
    — Ні.
    Мейрик подивився на наручний годинник — грубу, неоковирну сталеву штуковину, якої, гадав Харрі, шеф удостоївся за довгу і добросовісну службу.
    — Тоді я раджу тобі це зробити. Це їхня справа. А зараз у мене є далеко важливіші…
    — Мейрику, а вам відомо, що таке гвинтівка Меркліна?
    Харрі побачив, як начальник СБП зарухав бровами вгору-вниз, ніби дивуючись, що розмова досі триває. І навіть відчув рух повітря, як від вітряного млина.
    — Це все одно не моя справа, Холе. Зв’яжися з…
    І тільки зараз Курт Мейрик, здається, згадав, що він — єдиний начальник над Холе.
    — Гвинтівка Меркліна, — вів далі Харрі, — це німецька напівавтоматична мисливська рушниця, яка патронами калібру шістнадцять міліметрів б’є сильніше, ніж будь-яка інша гвинтівка. Вона розрахована на полювання на великого звіра, як, наприклад, буйвіл або слон. Першу гвинтівку виготовили в сімдесятому році, але відтоді було випущено тільки близько трьохсот одиниць, перш ніж німецькі власті заборонили продаж гвинтівки в сімдесят третьому. Причина була в тому, що ця гвинтівка — за умови незначного доопрацювання — разом з мерклінівським оптичним прицілом перетворюється на справжнє знаряддя вбивства і вже до сімдесят третього встигла стати улюбленою зброєю для вчинення замахів. Із цих трьохсот рушниць щонайменше сто потрапили до рук найманих убивць і терористичних організацій, таких як «Баадер-Майнхоф» та «Червоні бригади».
    — Гм. Кажеш, сто? — Мейрик простягнув роздруківку назад Харрі. — Тобто дві третини власників використали гвинтівки за їх прямим призначенням. Для полювання.
    — Це не та зброя, з якою ходять на лося чи ще на когось у Норвегії, Мейрику.
    — Справді? А чом би й ні?
    Цікаво, чому Мейрик усе ще опирається, замість того щоб запропонувати йому почати розслідування. І навіщо йому самому це так потрібно. Може, й немає ніякої особливої причини. Може, він просто ставав старим буркотуном. Усе одно зараз Мейрик більше скидається на няньку, якій добре платять і яка боїться, щоб її підопічний гівнюк не вшелепався в яку-небудь халепу. Харрі задумливо дивився на довгий стержень сигаретного попелу, що хилився до килима.
    — По-перше, полювання не входить до улюблених занять норвезьких мільйонерів. Мерклінівська гвинтівка разом з прицілом коштує близько ста п’ятдесяти тисяч німецьких марок, тобто майже як новий «Мерседес». А кожен патрон коштує дев’яносто марок. А по-друге, лось, убитий шістнадцятиміліметровою кулею, має такий вигляд, ніби його переїхав потяг. Досить паскудний вигляд.
    — Хе-хе. — Здається, Мейрик вирішив змінити тактику. Тепер він ‘відкинувся на спинку крісла, сплів пальці рук на блискучій маківці, ніби показуючи, що він зовсім не проти, аби Холе його трохи розважив. Харрі підвівся, дотягся до попільнички, узяв її і знову сів.
    — Звичайно, може бути, що стріляв який-небудь недоумкуватий колекціонер зброї, щоб просто перевірити нову гвинтівку, а потім почепити її під скло у себе на віллі й ніколи більше не використовувати. Та чи варто виходити з цього?
    Мейрик похитав головою з боку в бік:
    — Отже, ти пропонуєш виходити з того, що просто зараз по Норвегії розгулює професійний убивця?
    Харрі похитав головою:
    — Я просто пропоную дозволити мені проїхатися до Шієна і оглянути те місце. До того ж я сумніваюся, що там працював професіонал.
    — Он як?
    — Професіонали зазвичай прибирають за собою. А залишити стріляні гільзи — те саме що залишити візитну картку. Але якщо ця гвинтівка у непрофесіонала, тоді все значно спрощується.
    Мейрик кілька разів щось промимрив і нарешті здався, кивнувши:
    — Гаразд. І тримай мене в курсі з приводу наших неонацистів.
    Харрі загасив сигарету. На попільничці, зробленій у вигляді гондоли, було написано: «Венеція, Італія».

ЕПІЗОД 27

Лінц, 9 червня 1944 року
    Родина з п’яти чоловік зійшла з потяга, і вони раптом залишилися в купе самі. Потяг повільно рушив і поїхав далі. Хелена сіла до вікна, але в такій темряві багато вона не побачила — лише контури будинків уздовж залізниці. Він сидів прямо навпроти і дивився на неї з ледве помітною посмішкою.
    — Ви добре тут усе затемнили в Австрії, — сказав він. — Не видно ані вогника.
    Вона зітхнула:
    — Ми добре зробили те, що нам сказали.
    Вона поглянула на годинник. Скоро друга.
    — Наступний — Зальцбурґ, — сказала вона. — Він стоїть просто на німецькому кордоні. А потім…
    — Мюнхен, Цюріх, Базель, Франція і Париж. Ти це повторюєш вчетверте.
    Він нахилився до неї й потис її руку.
    — Все буде добре, ось побачиш. Сідай сюди.
    Не відпускаючи його руки, вона пересіла і поклала голову йому на плече. Він виглядав зовсім інакше в цій формі.
    — Отже, цей Брокхард уже встиг надіслати зведення за черговий тиждень?
    — Так, учора він говорив, що відішле його вечірньою поштою.
    — А навіщо такий поспіх?
    — Ну, щоб краще контролювати ситуацію — і мене. Кожного тижня мені доводилося придумувати для нього нові підстави, щоб тобі подовжили лікування, розумієш?
    — Так, розумію, — відповів він, і вона побачила, як він зціпив зуби.
    — Не говорімо більше про Брокхарда, — сказала вона. — Краще розкажи що-небудь.
    Вона погладила його по щоці, він важко зітхнув.
    — Що ти хочеш почути?
    — Що завгодно.
    Розповіді. Ними він привертав її цікавість у шпиталі Рудольфа II. Вони були несхожі на історії інших вояків. Урія розповідав про сміливість, дружбу і надію. Як одного дня він прийшов з караулу і побачив, що на грудях його найкращого друга сидить тхір і хоче перегризти йому горлянку. До нього було метрів десять, а в земляному укритті було темно, хоч в око стрель. Але в нього не залишалося вибору: він звів гвинтівку і розрядив увесь магазин. Тхора вони з’їли наступного дня.
    Таких історій було багато, Хелена не пам’ятала їх усі, але пам’ятала, як їй цікаво було їх слухати. Яскраві, забавні, хоча деякі, як їй здавалося, не цілком достовірні. Але вона їм вірила, бо це як протиотрута проти інших розповідей — про втрачені долі і безглузду смерть.
    Поки затемнений потяг, неквапом погойдуючись і тремтячи на стиках, котився крізь ніч нещодавно відремонтованими рейками, Урія розповідав про те, як він якось застрелив російського снайпера на нічийній смузі, виліз з окопу і поховав цього більшовика-безбожника по-християнськи, заспівав псалом і все таке інше.
    — Я чув, як росіяни аплодували мені з того боку, — говорив Урія. — Так гарно я співав того вечора.
    — Правда? — сміючись, запитала вона.
    — Краще, ніж в оперному театрі.
    — Все ти брешеш.
    Урія пригорнув її до себе і тихо заспівав їй на вухо:
Відблиски вогнища — сядь коло нього,
подих гарячий відчуй на плечі.
В полум’ї цьому — жага перемоги,
вірність обов’язку вдень і вночі.
В іскрах яскравих відбились навіки
пам’ять землі, її щастя і біль,
праця тяжка, дні суворі без ліку,
віддані впертій страшній боротьбі.

Прадідів битви за нашу свободу,
лицарська смерть у нерівнім бою,
славні обличчя героїв народу,
що захищали країну свою.
Знали звитяжці єдину лиш долю —
працю невтомну у царстві снігів,
що гартувала їх силу і волю —
в чеснім борінні за землю батьків.

Так пломеніють для кожного серця
в сагах священних далеких віків
горді наймення шляхетних норвежців,
подвиг моїх і твоїх земляків.
Ймення того, хто здійняв переможна
жовто-червоне знамено до зір,
нам забувати з тобою не можна.
Це — Відкун Квіслінґ — смільчак-поводир.

    А далі замовк і втупився в темне вікно. Хелена розуміла, що його думки десь далеко, і не відволікала його. Вона поклала руку йому на груди.
    Так-так, так-так, так-так.
    Ніби хтось гнався за ними по рейках, щоб схопити і повернути назад.
    Вона боялася. Не стільки невідомості, яка чекала їх попереду, скільки цього невідомого чоловіка, до якого вона зараз пригорталася. Тепер, коли він був так близько, все те, що їй бачилося в ньому на відстані, кудись зникало.
    Вона хотіла почути, як б’ється його серце, але колеса так гуркотали, що залишалося просто повірити, що там усередині є серце. Вона посміхнулася самій собі і відчула радісний трепет усередині. Яке миле, чудове безумство! Вона зовсім нічого не знає про нього — він анічогісінько про себе не розповідав, окрім хіба що цих історій.
    Від його куртки пахло вогкістю, і вона раптом подумала, що так має пахнути форма вояка, який деякий час пролежав мертвим на полі бою. Або навіть у могилі. Звідки ці думки? Вона так довго була в напруженні, що тільки зараз відчула, як сильно втомилася.
    — Спи, — сказав він, ніби у відповідь на її думки.
    — Гаразд. — їй здалося, що, коли вона занурилася в сон, десь далеко почулася сирена повітряної тривогу.
    — Га?
    Вона почула свій власний голос, відчула, як Урія термосить її, і швидко прокинулася.
    — Будь ласка, квитки.
    — А, — тільки й могла сказати вона. Вона намагалася опанувати себе, але помітила, як підозріло на неї косував контролер, поки вона гарячково шукала квиток у сумочці. Нарешті вона знайшла ті два жовтих квитки, які сама купила на вокзалі у Відні, і подала їх контролерові. Він переглядав квитки, погойдуючись у такт руху потяга. Дещо довше, ніж звичайно, Хелені це не подобалося.
    — Їдете до Парижа? — запитав він. — Разом?
    — Так, — відповів Урія.
    Контролер — літній чоловік — уважно подивився на них.
    — Ви не австрієць, як я чую.
    — Ні, норвежець.
    — А, Норвегія. Там, кажуть, дуже красиво.
    — Так, дякую. Це правда.
    — І ви, отже, добровільно пішли воювати за Гітлера?
    — Так, я був на Східному фронті. На півночі.
    — Невже? І де ж на півночі?
    — Під Ленінградом.
    — Гм. А зараз їдете до Парижа. Разом з вашою?..
    — Подругою.
    — Так, саме з подругою. За звільнювальними?
    — Так.
    Контролер пробив квитки.
    — З Відня? — запитав він Хелену, простягаючи квитки їй.
    Вона кивнула.
    — Я бачу, ви католичка. — Він показав на хрестик, який висів поверх блузи. — Моя дружина теж католичка.
    Він відкинувся назад і визирнув у коридор. Потім знову звернувся до норвежця:
    — Ваша подруга показувала вам собор Святого Стефана у Відні?
    — Ні. Я лежав у шпиталі, тому міста особливо не бачив.
    — Так-так. У католицькому шпиталі?
    — Так. Шпиталь Рудо…
    — Так, — обірвала його Хелена. — Католицький шпиталь.
    — Гм.
    «Чому він не йде геть?» — подумала Хелена.
    Контролер знову відкашлявся.
    — Щось іще? — нарешті спитав його Урія.
    — Це не моя справа, але я сподіваюся, ви не забули з собою документи про те, що у вас є дозвіл?
    — Документи? — перепитала Хелена. Вона двічі їздила до Франції з батьком, і їм ніколи не було потрібно нічого, крім паспортів.
    — Так, у вас, ймовірно, не буде жодних проблем, фройляйн, але вашому другу у формі необхідні папери про те, де розташована його частина і куди він їде.
    — Ну звісно ж, у нас є з собою документи, — відповіла вона. — Чи ви думаєте, що ми поїдемо без них?
    — Ні-ні, що ви, — поспішно сказав контролер. — Просто хотів нагадати. Тому що всього зо два дні тому… — він кинув швидкий погляд на норвежця, — затримали молодого чоловіка, в якого, очевидно, не було при собі якогось розпорядження, його визнали дезертиром, схопили на пероні і розстріляли.
    — Ви жартуєте?
    — На жаль. Не хочу лякати вас, але війна є війна. Та якщо у вас усе гаразд, то вам не треба ні про що турбуватися, коли ми перетинатимемо німецький кордон після Зальцбурга.
    Вагон трохи гойднуло, контролер, щоб не впасти, ухопився за одвірок. Троє мовчки дивилися одне на одного.
    — Отже, перша перевірка буде тоді? — запитав нарешті Урія. — Після Зальцбурга?
    Контролер кивнув.
    — Дякую, — сказав Урія.
    Контролер відкашлявся:
    — У мене теж був син, ваш ровесник. Він загинув на Східному фронті, на Дніпрі.
    — Мої співчуття.
    — Ну, даруйте, що розбудив вас, фройляйн. Мін гер?
    Він узяв під козирок і пішов далі.
    Хелена поглянула на двері. Потім закрила обличчя руками.
    — Ну чому я така дурепа! — схлипувала вона.
    — Ну, ну. — Він обійняв її за плечі. — Це я повинен був подумати про документи. Я ж мав знати, що мені не можна просто так швендяти по країні.
    — А якщо ти розповіси їм про хворобу і про те, що хочеш поїхати до Парижа? Це ж частина Третього рейху, це ж…
    — Тоді вони подзвонять до шпиталю, Брокхард скаже, що я втік.
    Вона припала до нього і заплакала ще сильніше. Він погладив її по довгому русявому волоссю.
    — До того ж я повинен був розуміти, що все це надто добре, щоб бути правдою, — сказав він. — Я маю на увазі: я і сестра Хелена — в Парижі? — Вона відчула, що зараз він посміхається. — Ні, скоро я прокинуся в лікарняному ліжку і подумаю, що все просто сон. І буду радий, коли ти принесеш мені сніданок. До того ж завтра у тебе нічне чергування, не забула? І тоді я розповім тобі про те, як колись Даніель поцупив у шведів три денних пайки.
    Вона підвела мокре від сліз обличчя.
    — Поцілуй мене, Уріє.

ЕПІЗОД 28

Сільяну фюльке Телемарк, 22 лютого 2000 року
    Харрі знову подивився на годинник і обережно збільшив швидкість. Зустріч призначалася на четверту годину, тобто півгодини тому. Те, що залишилося від шипів на покришках, зі страшним звуком врізалося в лід. Хоча Харрі проїхав по цій звивистій обледенілій дорозі якихось шість кілометрів, йому здавалося, що він їде по ній уже кілька годин. Від дешевих сонячних окулярів, куплених на заправній станції, не було жодної користі, очі страшенно боліли від яскравого снігу.
    Нарешті він побачив на узбіччі поліцейську машину з шиєнськими номерами, обережно натиснув на гальмо, зупинився прямо за нею і дістав з даху автомобіля лижі. Старі трьоннелазькі лижі, на які він не ставав років п’ятнадцять. І здається, стільки ж не змащував. Зараз усе мастило перетворилося на якусь сіру клейку масу. Він знайшов лижню, яка, як йому й сказали, вела від дороги до дачного будиночка. Але лижі ніби приклеїлися до лижні — він ледве міг зрушити з місця. Сонце вже майже сховалося за верховіттям ялин, коли він нарешті дістався будиночка. На сходах чорного зрубу сиділи двоє чоловіків у куртках з капюшонами і хлопчик, якому Харрі, що був поганим знавцем підліткового віку, дав би від дванадцяти до шістнадцяти.
    — Ове Бертельсен? — запитав Харрі і знесилено сперся на палиці, відсапуючись.
    — Тут, — сказав один з чоловіків і помахав рукою. — А це дільничний Фоллдал.
    Другий чоловік спокійно кивнув.
    Харрі припустив, що хлопчик — той самий, що знайшов гільзи.
    — Непогано вибратися сюди із задушливого Осло, га? — запитав Бертельсен.
    Харрі дістав пачку сигарет.
    — Гадаю, значно приємніше вибратися сюди із задушливого Шиєна.
    Фоллдал зняв кашкет і випрямив спину.
    Бертельсен посміхнувся:
    — Не вірте небилицям: у Шиєні повітря чистіше, ніж у будь-якому норвезькому місті.
    Харрі прикрив сірник рукою і запалив сигарету.
    — Невже? Наступного разу знатиму. То ви щось знайшли?
    — Це тут недалеко.
    Всі троє стали на лижі й пішли по лижні, що вела на лісову галявину. Попереду йшов Фоллдал. Він і вказав палицею на чорний камінь, сантиметрів двадцять якого виднілося із замету.
    — Хлопчик знайшов гільзи в снігу коло того каменя. Вважаю, стріляв мисливець, який пішов у ліс тренуватися. Бачите сліди поруч? Нового снігу не було вже тиждень, так що сліди, скоріш за все, того, хто стріляв. Схоже, у нього широкі телемаркські лижі.
    Харрі присів навпочіпки і провів пальцем по каменю в тому місці, де його торкалася лижня.
    — Гм. Або старі дерев’яні.
    — Гадаєте?
    Харрі підняв маленьку тріску.
    — Отакої! — Сказав Фоллдал і поглянув на Бертельсена.
    Харрі обернувся до хлопчика. На ньому були мішкуваті штани з дебелого сукна, з кишенями всюди, й насунута аж на вуха хутряна шапка.
    — З якого боку каменя ти знайшов гільзи?
    Хлопчик показав. Харрі зняв лижі й ліг спиною на сніг. Небо стало блакитним, як і завжди взимку перед самим заходом сонця. Він повернувся на бік і, примружившись, поглянув поверх каменя. На просіку, по якій вони прийшли. На просіці стояли три пеньки.
    — Ви знайшли кулі або дірки від них?
    Фоллдал почухав потилицю:
    — Ви маєте на увазі, оглянули ми кожне дерево навколо в радіусі на півкілометра звідси чи ні?
    Бертельсен обережно прикрив рота рукавичкою. Харрі обтрусив попіл і поглянув на тліючу сигарету.
    — Ні, я маю на увазі, чи перевірили ви он ті пеньки.
    — А з якого дива нам перевіряти саме їх? — запитав Фоллдал.
    — З такого, що мерклінівська гвинтівка — найважча мисливська зброя. Вона важить п’ятнадцять кілограмів, так що стоячи з неї стріляти не будеш, тож резонно припустити, що він лежав і спирався на цей камінь. Мерклінівська гвинтівка викидає стріляні гільзи праворуч. І, оскільки гільзи лежали з цього боку каменя, він повинен був стріляти в тому напрямі, звідки ми прийшли. Тоді, що цілком зрозуміло, мішень, по якій він стріляв, могла стояти на одному з тих пеньків. Ви іншої думки?
    Бертельсен і Фоллдал перезирнулися.
    — Зараз поглянемо, — сказав Бертельсен.
    — Якщо ту діру зробив не диявольських розмірів короїд… — сказав Бертельсен за три хвилини, — то, без сумніву, диявольських розмірів куля.
    Він сидів на колінах у снігу перед пеньком і колупав у ньому пальцем.
    — Чорт, куля зайшла глибоко, я не можу її намацати!
    — Подивіться туди, — порадив Харрі.
    — Навіщо?
    — На те, щоб перевірити, чи не пройшла вона наскрізь.
    — Крізь цей товстенний пень?
    — Просто погляньте, чи видно світло.
    За спиною в себе Харрі чув, як сопе Фоллдал. Бертельсен приклав око до діри.
    — О Боже правий…
    — Що-небудь видно? — запитав Фоллдал.
    — Та я бачу половину Сільяна!
    Харрі обернувся до Фоллдала, але той відвернувся і сплюнув.
    Бертельсен підвівся з колін.
    — Так від такого жоден бронежилет не врятує… — простогнав він.
    — Ніщо не врятує, — сказав Харрі. — Тільки броня. — Він загасив сигарету об сухий пень і уточнив: — Тільки товста броня.
    Він стояв, спираючись на палиці, і намагався розковзати лижі.
    — Треба погомоніти з людьми із сусідніх будиночків, — говорив Бертельсен. — Може, хто-небудь що-небудь бачив. Або добровільно признається, що десь дістав цю чортову гвинтівку.
    — Після торішньої амністії зі зброї… — почав був Фоллдал, та Бертельсен зиркнув на нього, і він замовк.
    — Ми можемо ще чимось допомогти? — запитав Бертельсен Харрі.
    — Ну… — Харрі тоскно поглянув на дорогу. — Як щодо того, щоб трохи поштовхати машину?

ЕПІЗОД 29

Шпиталь Рудольфа II, Відень, 23 червня 1944 року
    Хелена Ланґ ніби все це вже бачила. Порозчиняні вікна, теплий весняний ранок сповнює коридор духом свіжоскошеної трави. Останні два тижні постійно тривали бомбардування, але зараз вона не відчувала запаху диму. У руці вона несла листа. Чудового листа! Навіть старша медсестра — страшна буркотуха — і та посміхнулася на Хеленине привітне «Guten Morgen».
    Лікар Брокхард здивовано звів очі від паперів, коли Хелена без стуку влетіла в його кабінет.
    — Ну? — сказав він, зняв окуляри, закусив дужку і поглянув на неї, як завше, не мигаючи.
    Хелена сіла.
    — Крістофере, — почала вона. Вона давно не називала його на ім’я, хіба що колись давно, як вони обоє були дітьми. — Я хочу дещо розповісти тобі.
    — Чудово, — відповів він. — Я саме цього й чекав.
    Вона знала, чого він чекав. Пояснень, чому вона ще не виконала його бажання і не прийшла до його квартири в головній будівлі лікарняного містечка, адже він подовжив термін перебування Урії в лікарні вдвічі. Хелена сказала, що побоялася виходити через бомбардування. Тоді він сказав, що сам може прийти до неї в літній будиночок її матері — на це вона, звичайно, не погодилася.
    — Я все розповім, — сказала вона.
    — Все? — перепитав він, ледь посміхнувшись.
    «Ні, — подумала вона. — Майже все».
    — Того ранку Урія…
    — Його звуть не Урією, Хелено.
    — Того ранку він відлучився, а ви тут здійняли тривогу, пам’ятаєш?
    — Звичайно.
    Брокхард відклав окуляри на край аркуша перед собою, так щоб оправа лежала паралельно краю аркуша.
    — Я вважав за потрібне повідомити про зникнення у військову поліцію. Але він знову з’явився тут і почав розповідати, ніби півночі блукав лісом.
    — Це було не так. Він приїхав на нічному потязі із Зальцбурга.
    — Справді? — Брокхард незворушно відкинувся на спинку крісла — він не любив видавати своє здивування.
    — Ще до півночі він сів на потяг з Відня, зійшов у Зальцбурзі, де прочекав півгодини і повернувся так само нічним потягом назад. О дев’ятій він уже був на вокзалі Хауптбанґоф.
    — Гм. — Брокхард поглянув на ручку, яку вертів у кінчиках пальців. — І як він пояснив цю ідіотську витівку?
    — Ну, — сказала Хелена, навіть не намагаючись приховати посмішку. — Ти, напевно, пам’ятаєш, що того ранку я теж спізнилася на роботу.
    — Та-ак.
    — Я так само приїхала із Зальцбурга.
    — І ти?
    — Так.
    — Гадаю, ти повинна це пояснити, Хелено.
    Вона розповідала, а сама дивилася на вказівний палець Брокхарда. Як з-під кінчика пера виступає крапля крові.
    — Зрозуміло, — сказав Брокхард, коли вона замовкла. — Хотіли виїхати до Парижа. І як довго ви збиралися там ховатися?
    — Так далеко наперед ми не думали. Але Урія хотів, щоб ми поїхали до Америки. До Нью-Йорка.
    Брокхард сухо розсміявся.
    — Яка ти розумна дівчинка, Хелено. Я розумію, що цей зрадник засліпив тебе своїми солодкими казками про Америку. Та знаєш що?
    — Ні.
    — Я тобі прощаю. — І продовжував, дивлячись на її здивоване обличчя: — Так, я вибачив тобі. Ти, напевно, заслуговуєш на покарання, але я знаю, що таке дівоче серце.
    — Але я прийшла не за прощенням.
    — Як там твоя мати? їй, мабуть, важко самій. Скільки років присудили твоєму батькові? Здається, три?
    — Чотири. Крістофере, ти можеш дослухати мене до кінця?
    — Благаю тебе, Хелено, не роби і не говори нічого, про що потім шкодуватимеш. Те, що ти поки що сказала, нічого не змінює, наша угода залишається колишньою.
    — Ні! — Хелена підхопилася на ноги так рвучко, що впав стілець. Потім кинула на стіл той самий лист, який весь цей час стискала в руці.
    — Дивися! У тебе більше немає влади наді мною. І над Урією.
    Брокхард поглянув на лист. Розкритий коричневий конверт ні про що йому не говорив. Він дістав з нього папір, надів окуляри і почав читати:
    Управління військ СС
    Берлін, 21 червня
    Ми отримали запит від начальника норвезького Поліцейського управління Йонаса Лі про Ваше негайне переведення до поліції Осло для подальшого проходження служби. Враховуючи, що Ви — норвезький підданий, ми не вбачаємо причин не задовольнити Ваше бажання. Це розпорядження скасовує попереднє розпорядження командування вермахту, подальші подробиці про місце і час зборів Ви отримаєте від норвезького Поліцейського управління.
Генріх Гіммлер головнокомандувач Охоронних загонів (СС)
    Брокхард двічі глянув на підпис. Сам Генріх Гіммлер! Він підняв аркуш на світло.
    — Можеш подзвонити і з’ясувати, коли хочеш, але повір мені, лист справжній, — запевнила Хелена.
    З відчиненого вікна долинав спів пташок у саду. Брокхард, кілька разів кашлянувши, нарешті запитав:
    — Отже, ви написали листа начальнику поліції до Норвегії?
    — Не я. Урія. Я просто відшукала потрібну адресу і відправила її.
    — Відправила листа?
    — Так. Тобто ні, не зовсім. Телеграфувала.
    — Запит повністю?
    — Так.
    — Отакої. Але ж це… дуже дорого.
    — Так, дорого, зате швидко.
    — Генріх Гіммлер… — повторив він, скоріш для себе, ніж для неї.
    — Я стомилася, Крістофере.
    Знову сухий сміх.
    — Та невже? Хіба ти не добилася того, чого хотіла?
    — Я прийшла просити тебе про послугу, Крістофере.
    — Це ж про яку?
    — Урія хоче, щоб я поїхала з ним до Норвегії. Для отримання дозволу на виїзд мені потрібна рекомендація від шпиталю.
    — Отже, боїшся, що я тепер вставлятиму тобі палиці в колеса?
    — Твій батько входить до керівництва лікарні.
    — Так, я можу наробити вам проблем. — Він потер підборіддя. Його нерухомий погляд зосередився на якійсь цяточці на її чолі.
    — Тобі все одно нас не зупинити, Крістофере. Ми з Урією кохаємо одне одного. Розумієш?
    — Навіщо мені робити послугу солдатській дівці?
    Хелена застигла з відкритим ротом. І хай вона почула це від чоловіка, якого зневажала, і хай він говорив несвідомо — все одно ці слова боляче, мов ляпас, ударили її. Але перш ніж вона встигла відповісти, Брокхард поморщився — ніби це вдарили його.
    — Пробач, Хелено. Я… чорт! — Він раптом відвернувся від неї.
    Зараз Хелені найбільше хотілося встати й піти, але вона не знаходила слів, без яких цього зробити було не можна. Він продовжував з напругою в голосі:
    — Я не хотів образити тебе, Хелено.
    — Крістофере…
    — Ти не розумієш. Я сказав це не тому, що зарозумілий, а тому що в мене є певні риси, які, я впевнений, ти з часом навчишся цінувати. Може, я надто далеко зайшов, але згадай: я завжди бажав для тебе всього найкращого.
    Вона дивилася на його спину. На білий халат, заширокий як на його вузькі похилі плечі. Вона подумала про того Крістофера, якого знала в дитинстві. У того були гарні чорні кучерики і пристойний костюм уже в дванадцять років. Якось улітку їй навіть здалося, що вона в нього закохалася!
    Вона повільно й нервово видихнула. Їй захотілося підійти до нього, але вона зупинилася. Чому вона має жаліти цю людину? Ні, вона знає чому. Тому що її власне серце переповнилося щастям, що прийшло до неї само. А Крістофер Брокхард, який усе своє життя ганявся за щастям, так і залишився самотнім.
    — Крістофере, я піду?
    — Так. Звичайно. Роби свою справу, Хелено.
    Вона встала і попрямувала до дверей.
    — А я робитиму свою, — закінчив він.

ЕПІЗОД 30

Поліцейська дільниця, 24 лютого 2000 року
    Райт вилаявся. Він уже перепробував усі кнопки епідіаскопа, щоб зробити картину чіткішою, — все марно.
    Хтось відкашлявся:
    — Райте, напевно, річ у знімку, а не в проекторі.
    — Гаразд, взагалі, це Андреас Хохнер, — сказав Райт і з-під руки подивився на присутніх. У кімнаті без вікон тепер, коли світло вимкнули, зовсім нічого не стало видно. Наскільки Райт знав, цю кімнату неможливо й прослухати, а це зараз було особливо актуально.
    Крім нього самого — лейтенанта Служби розвідки Міноборони Андреаса Райта — в кімнаті було тільки троє: майор розвідки Борд Овесен, Харрі Холе — новий хлопець у СБП, і сам начальник СБП Курт Мейрик. Саме Холе тоді надіслав йому факсом ім’я цього торговця зброєю в Йоханнесбурзі. І відтоді щодня смикає. Мабуть, серед співробітників СБП встигла прижитися думка, що Служба розвідки Міноборони — не більше ніж відділ СБП. Вони, здається, не читали, що це дві рівноправні організації, що співпрацюють. А Райт читав. Отже під кінець він заявив цьому новачкові, що не надто важливі справи можуть і зачекати. За півгодини зателефонував сам Мейрик і сказав, що справа — особливо важлива. Що, не можна було сказати це відразу?
    На нечіткому чорно-білому знімку на екрані вгадувався чоловік, що йшов до ресторану. Схоже, фотографували крізь скло автомобіля. У чоловіка було широке грубувате обличчя з темними очима і великим, але нечітким носом, з-під якого звисали густі чорні вуса.
    — Андреас Хохнер, народився 1954 року в Зімбабве, батьки — німці, — прочитав Райт виписку, яку прихопив із собою. — Раніше служив найманцем у Конго та ПАР, контрабандою зброї займається, мабуть, із середини вісімдесятих. У дев’ятнадцять років разом з шістьма товаришами проходив у справі про вбивство чорношкірого хлопчика в Кіншасі, але був відпущений за браком доказів. Був двічі одружений і розлучений. Його роботодавці в Йоханнесбурзі підозрюються в постачанні зенітних комплексів до Сирії та купівлі хімічної зброї в Іраку. Стверджується, ніби вони продавали стрілецьку зброю Караджичу під час війни в Боснії й готували снайперів для штурму Сараєва. Остання інформація не підтверджена.
    — Будь ласка, без подробиць, — сказав Мейрик і поглянув на годинник. Усе дуже затягується, адже Райт не прочитав ще й першого аркуша.
    — Добре. — Райт почав гортати папери. — Ось. Андреас Хохнер, як і троє його спільників, був затриманий під час облави у магазині зброї в Йоханнесбурзі у грудні. Тоді ж було знайдено зашифрований список замовлень, де одним з пунктів значиться гвинтівка марки «Мерклін», і позначка — «Осло». І дата: «21 грудня». Все.
    Запала тиша, стало чутно, як гуде епідіаскоп. Хтось кашлянув — судячи зі звуку, Борд Овесен. Райт знову прикрив очі долонею.
    — А звідки нам відомо, що саме Хохнер причетний до всього цього? — запитав Овесен.
    У темряві пролунав гучний голос Харрі Холе:
    — Я говорив з інспектором Есаясом Берном з Хіллброу, Йоханнесбург. Він розповів мені, що після арешту обшукали всіх, хто був замішаний у цій справі. І у квартирі Хохнера знайшли цікавий паспорт. З його фотографією, але зовсім, іншим ім’ям.
    — Контрабандист з підробленим паспортом не така вже й сенсація, — сказав Овесен.
    — Мене в ньому значно більше цікавлять штампи. «Осло, Норвегія. Десяте грудня».
    — Отже, він бував в Осло, — підсумував Мейрик. — У списках його клієнтів значиться норвежець, і ми знайшли стріляні гільзи від цієї супергвинтівки. Тобто ми можемо припустити, що Андреас Хохнер приїжджав до Норвегії, де й відбулася оборудка. Але хто ж той норвежець зі списку?
    — На жаль, у цьому списку замовлень не писали повних імен і адрес, — знову почувся голос Харрі. — Покупець з Осло значиться там як «Урія» — зрозуміло, це просто кодове ім’я. І, як повідомляє інспектор Бьорн, Хохнер зовсім не збирається бодай щось розповідати.
    — А я гадав, що поліція в Йоханнесбурзі має в своєму розпорядженні ефективні методи дізнання, — проказав Овесен.
    — Можливо. Та Хохнер, безсумнівно, ризикує значно більшим, якщо почне говорити, ніж якщо мовчатиме. Список покупців довгий…
    — Я чув, у ПАР для допиту використовують струм, — сказав Райт. — Під ноги, на соски і… мгу. Нестерпний, тобто пекельний біль. До речі, хто-небудь може увімкнути світло?
    Харрі:
    — Якщо в справі фігурує купівля хімічної зброї у Хусейна, тоді ця ділова поїздка з гвинтівкою до Осло — суща дурниця. На жаль, але мені здається, африканці прибережуть струм для більш важливих питань. До того ж Хохнеру зовсім не обов’язково знати, хто такий Урія. А оскільки ми теж цього не знаємо, нашим наступним питанням буде: «Що він задумав? Замах? Теракт?»
    — Чи грабіж, — додав Мейрик.
    — З мерклінівською гвинтівкою? — здивувався Овесен. — Це все одно що з гармати бити по горобцях.
    — Може, вбивство, пов’язане з наркотиками, — висловив припущення Райт.
    — Навряд чи, — відповів Харрі. — Щоб убити того, кого в Швеції пильнували як зіницю ока кращі охоронці, вистачило простого пістолета. І вбивцю Пальме досі не знайдено. Так навіщо потрібна закордонна гвинтівка, вартістю півмільйона крон, заради того, щоб кокнути кого-небудь тут?
    — 1 що ти про це думаєш, Харрі?
    — Можливо, їхня мета — не норвежець, а який-небудь іноземець. На нього постійно полюють, але на батьківщині вбити не можуть — надто добре там його охороняють. Той, кого, на їхню думку, простіше вбити в маленькій, миролюбній країні, де заходи безпеки не такі жорсткі.
    — Хто ж він? — запитав Овесен. — Таких важливих іноземних гостей у Норвегії зараз немає.
    — І не передбачається в найближчому майбутньому, — додав Мейрик.
    — А може, вони передбачаються у віддаленому, — парирував Харрі.
    — Але зброя вже місяць як потрапила до країни, — сказав Овесен. — Щось не збігається: іноземні терористи приїхали до Норвегії за місяць до здійснення теракту.
    — Може, це не іноземні терористи, а якийсь норвежець?
    — У Норвегії немає такої людини, яка зважилася б на щось подібне, — заперечив Райт, намагаючись намацати на стіні вимикач.
    — Тож-то й воно, — відповів Харрі.
    — Тобто?
    — Уявіть собі відомого міжнародного терориста, який має намір убити когось у себе в країні, а цей хтось виїжджає до Норвегії. Таємна поліція стежить за кожним кроком цього терориста, тож замість того, щоб намагатися перетнути кордон, він зв’язується з норвезькою організацією, в якої ті самі мотиви, що й у нього самого. І те, що ця організація складається з дилетантів, насправді плюс, адже терорист упевнений: таємна поліція не приділятиме їм великої уваги.
    — Так, стріляні гільзи свідчать на користь дилетанта, — кивнув Мейрик.
    — Терорист і дилетант домовляються про те, що терорист фінансує купівлю дорогої зброї і тим самим обрубує всі нитки — більше ніщо на нього вивести не може. Отже, він у цій грі нічим не ризикує, окрім хіба що грошей.
    — А раптом цей дилетант не зможе виконати завдання? — запитав Овесен. — Або замість цього продасть зброю і злиняє з грошима?
    — Така небезпека, звичайно, існує, але давайте виходити з того, що замовник вважає дилетанта справжнім фанатиком. Можливо, у нього є й особисті мотиви, щоб добровільно ризикувати життям заради всього цього.
    — Забавне припущення, — зауважив Овесен. — І як це перевірити?
    — Ніяк. Я кажу про людину, про яку нам нічого не відомо. Не можна вгадати її логіку, якщо вона взагалі у неї є.
    — Чудово, — усміхнувся Мейрик. — А є ще якісь ідеї, як ця зброя могла опинитися в Норвегії?
    — Та скільки завгодно, — відповів Харрі. — Але цей варіант може виявитися самим немислимим.
    — Так, так, — зітхнув Мейрик. — Наша робота — це полювання на привидів. Отже, треба спробувати розговорити цього Хохнера. Я потелефоную кільком… ой.
    Райт нарешті знайшов вимикач, і кімнату залило сліпуче біле світло.

ЕПІЗОД 31

Літній будинок родини Ланґ, Відень, 25 червня 1944 року
    Хелена стояла в спальні перед люстром і розглядала своє віддзеркалення. Найбільшим її бажанням зараз було, щоб вікно було відчинене й можна було почути лункі кроки по доріжці, що вела до будинку. Але мати вимагала зачиняти вікна щільно. Хелена поглянула на фотографію батька на туалетному столику перед дзеркалом. Її завжди вражало те, яким він був на ній — молодий і безвинний.
    Вона заколола волосся простою шпилькою, як завжди. А може, зараз вона має виглядати інакше? Беатріса вшила материне червоне муслінове плаття, добре припасувавши до стрункої Хелениної постаті. Мати була в цьому платті, коли зустрілася з батьком. Ці спогади здавалися неймовірними, далекими і в той же час сумними. Може, тому, що тепер, говорячи про це, мати ніби розповідала про двох зовсім інших людей — двох вродливих закоханих людей, які гадали, ніби знають, що чекає їх попереду.
    Хелена зняла шпильку і стріпнула головою так, що каштанове волосся впало на обличчя. Задзеленчав дверний дзвіночок. Почулися кроки Беатріси в залі. Хелена впала на ліжко. У животі зробилося лоскітно. Давно з нею такого не було — вона знову почувалася чотирнадцятилітнім закоханим дівчам! Знизу чулися приглушені розмови, різкий, у ніс, голос матері, бряжчання вішаків — це Беатріса вішає до шафи його шинель. «Шинель!» — подумала Хелена. Він носить шинель, хоча на вулиці вже не перший день така спека, якої раніше ніколи не бувало навіть у серпні.
    Вона просто лежала й чекала, потім почула, як мати кличе її:
    — Хелено!
    Вона піднялася з ліжка, заколола волосся, поглянула на руки, ще раз подумки повторила: «У мене зовсім не великі руки, у мене зовсім не великі руки». Потім востаннє поглянула в люстро — красуня! — і з тремтячим зітханням вийшла з кімнати.
    — Хеле…
    Голос матері урвався, щойно Хелена з’явилася на сходах. Вона обережно зробила крок на першу сходинку, високі підбори, без яких вона, напевно, бігом злетіла б униз, робили її ходу хисткою і невпевненою.
    — До тебе гість, — сказала мати.
    До тебе. За будь-яких інших обставин Хелена б дозволила собі обуритися цією манерою матері, тим, що вона підкреслює, що не вважає цього іноземного вояка гостем усього дому. Але зараз був час поступок, і Хелена поцілувала матір за те, що та не повелася гірше і взагалі прийняла його до того, як Хелена сама урочисто зійшла вниз.
    Хелена перевела погляд на Беатрісу. Стара служниця посміхалася, але в її очах стояла та сама меланхолія, що й у матері. Хелена перевела погляд на Нього. Його очі сяяли, і їй здалося, що вона відчуває, як від їхнього тепла спалахнули її щоки, вона поглянула на засмаглу, недавно поголену шию, комір з двома літерами «Б» і зелену уніформу, що пом’ялася тоді в потязі, але тепер була ретельно випрасувана. У руці він тримав букет троянд. Вона знала, що Беатріса вже порадила поставити їх у вазу, але він відмовився і сказав, що спочатку діждеться, поки Хелена спуститься і побачить їх.
    Вона зробила ще один крок. Поклала руку на поруччя. Тепер легше. Вона підвела голову і відразу побачила всіх трьох. І відразу відчула, що це найкраща картина, яку вона бачила у своєму житті. Адже вона знала, що бачать вони, і ніби віддзеркалювалася в них.
    Мати бачила, як зі сходів спускається вона сама, її втрачена мрія і молодість; Беатріса бачила дівчинку, яку виховала, як власну доньку; а Він бачив жінку, яку кохав так палко, що не міг приховати цього навіть за скандинавською стриманістю і гарними манерами.
    «Красуня», — прочитала Хелена по губах Беатріси. І підморгнула у відповідь. Нарешті вона спустилася.
    — Виходить, ти зміг знайти дорогу навіть у непроглядній пітьмі? — посміхнулася вона Урії.
    — Так, — відповів він голосно й виразно, і під високою кам’яною стелею почулася луна, як у церкві.
    Мати говорила різким, іноді верескливим голосом, а Беатріса сновигала з їдальні в кухню і назад, як добрий дух будинку. Хелена не могла відвести погляду від діамантового намиста в матері на шиї, її найдорожчої прикраси, яка діставалася лише в особливих випадках.
    Проти звичаю, мати залишила двері в сад прочиненими. Хмари лежали низько-низько — тож, скоріш за все, цієї ночі не бомбуватимуть. З прочинених дверей віяло протягом, полум’я стеаринових свічок блимало і тіні танцювали на портретах серйозних чоловіків і жінок на прізвище Ланґ. Мати охоче розповідала, хто є хто, чим хто уславився, з яких родин походило їхнє подружжя. Як здалося Хелені, Урія слухав усе це з саркастичною усмішкою, втім, у напівтемряві було важко розібрати. Мати казала, під час війни слід економити електрику. Звичайно, вона не розповідала подробиць про справжнє фінансове становище родини і про те, що з чотирьох колишніх слуг залишилася одна Беатріса.
    Урія відклав виделку, прокашлявся. Вони сиділи на дальньому кінці столу: Урія і Хелена одне навпроти одного, а мати — на чолі столу.
    — Все було дуже смачно, фрау Ланґ.
    Насправді обід був зовсім простий. Звісно, не такий простий, щоб на це ображатися, але й не надто розкішний, щоб Урія міг вважати себе почесним гостем.
    — Це все Беатріса, — відразу сказала Хелена. — Вона готує найкращий в Австрії шніцель по-віденськи. Ви куштували його раніше?
    — Наскільки я пам’ятаю, тільки один раз. Але той був не такий смачний.
    — Schwein, — сказала мати. — Той, що ви куштували, був зі свинини. Ми їмо тільки телятину. В крайньому разі — індичку.
    — Пам’ятаю, там, здається, взагалі не було м’яса, — посміхнувся він. — Гадаю, переважно яйце і хлібні крихти.
    Хелена тихо розсміялася, мати блиснула на неї очима.
    Кілька разів під час обіду розмова стихала, але після довгої паузи її починали знову: причому Урія говорив не менше, ніж мати чи Хелена. Запрошуючи його на обід, Хелена вирішила, що не хвилюватиметься про те, яке враження він справить на її матір. Урія — вихований молодий чоловік, але він походив із селян, а значить, не мав тієї витонченості поведінки і манер, які необхідні в світському товаристві. Та вона просто вирішила не думати про це. Тому її дуже здивувало те, як природно і ввічливо поводився Урія.
    — Ви, напевно, збираєтеся влаштуватися на роботу після війни? — запитала мати, відправляючи до рота останній шматочок картоплі.
    Урія кивнув, і терпляче чекав, коли фрау Ланґ прожує і поставить своє наступне питання.
    — Дозвольте запитати, на яку ж роботу ви хотіли б улаштуватися?
    — Листоношею. Мені, між іншим, обіцяли цю роботу до війни.
    — Носити листи? Але ж, здається, у вашій країні люди живуть так далеко одне від одного?
    — Це не страшно. Ми живемо де можемо. Уздовж фіордів, у долинах та інших місцях, де тільки є захист від вітрів і негоди. Але й у нас теж є міста і великі села.
    — Он як? Цікаво. Чи можу я поцікавитися щодо вашого матеріального становища?
    — Мамо! — Хелена поглянула на матір з докором.
    — Що, люба? — Мати обтерла серветкою рот і подала Беатрісі знак прибирати тарілки.
    — Ти перетворюєш усе на якийсь допит. — Хелена спохмурніла.
    — Так. — Мати чарівливо посміхнулася Урії і підняла келих. — Це і є допит.
    Урія теж підняв келих і посміхнувся у відповідь.
    — Я розумію вас, фрау Ланґ. Хелена — ваша єдина донька. І у вас є повне право — я б навіть сказав: обов’язок — з’ясувати, чи підходить їй людина, яку вона обрала.
    Фрау Ланґ уже піднесла вино до губ, як раптом келих застиг у неї в руці.
    — Я не надто багатий чоловік, — вів далі Урія. — Але в мене є бажання працювати і голова на плечах, тож, гадаю, я зможу прогодувати себе, Хелену, і не тільки. Обіцяю вам піклуватися про неї, як тільки я зможу, фрау Ланґ.
    Хелені раптом захотілося розсміятися, а проте щось заважало — якась дивна напруга.
    — Боже! — вигукнула фрау Ланґ і поставила келих на місце. — Чи не здається вам, юначе, що ви заходите надто далеко?
    — Здається. — Урія зробив великий ковток і поглянув на келих. — У вас чудове вино, фрау Ланґ.
    Хелена спробувала вдарити його ногою під столом, але не змогла дотягнутися.
    — Але час зараз дивний. І його залишається все менше. — Він відставив від себе келих і все дивився на нього. Легенький усміх на його обличчі тепер зник. — Вечорами — такими ж, як цей, — ми з бойовими товаришами часто розмовляли один з одним. Про те, чим займатимемося в майбутньому, про те, якою буде нова Норвегія, про наші мрії й плани. Великі й малі. А за кілька годин по тому вони лежали на землі мертві. І майбутнього у них уже не було. — Він підвів погляд і подивився в очі фрау Ланґ. — Так, я заходжу далеко і, мабуть, надто швидко. Але тільки тому, що знайшов дівчину, яку покохав і яка покохала мене. Зараз війна, і розповідати вам про мої плани на майбутнє — це просто замилювати очі. Все моє життя, фрау Ланґ, — це одна година. І ваше, напевно, теж.
    Хелена поглянула на матір. Та сиділа, немов кам’яна.
    — Сьогодні я одержав листа з норвезького Поліцейського управління. Я зв’яжуся з лазаретом «Сінсен» в Осло для проходження медичного огляду. Я їду через три дні. І хочу взяти з собою вашу доньку.
    Хелена затамувала подих. Цокання настінного годинника віддавалося луною. В матері на шиї мерехтіло діамантове намисто. Було видно, яка вона напружена. Раптовий порив вітру, що ввірвався в прочинені двері, колисав полум’я свічок, і тіні відкинулися на сріблясті стіни. Лише тінь Беатріси біля входу в кухню, здавалося, навіть не ворухнулася.
    — А зараз буде пиріг, — підморгнула мати Беатрісі. — Спеціально з Відня.
    — Я тільки хотів, щоб ви знали, як я цього чекаю, — продовжив Урія.
    — Ще б пак, звісно. — Мати саркастично посміхнулася. — Він же зготований з наших власних яблук.

ЕПІЗОД 32

Йоханнесбург, 28 лютого 2000 року
    Поліцейська дільниця Хіллброу розташовувалася в центрі Йоханнесбурга і більше скидалася на фортецю — з колючим дротом уздовж стін і сталевими ґратами на вікнах, таких вузьких, що вони були схожі на бійниці.
    — Двоє чоловіків, чорношкірі, убиті цієї ночі. І це тільки в нашому поліцейському окрузі, — говорив інспектор Есаяс Берн, коли вів Харрі лабіринтом коридорів з шорсткими біленими стінами і брудним лінолеумом на підлозі. — Бачили ту громадину — готель «Карлтон»? Зачинений. Білі давно вже евакуювалися за місто, тож тепер ми стріляємо тільки один в одного.
    Есаяс підсмикнув штани. Це був високий, доволі огрядний, карячкуватий негр. Під пахвами його білої нейлонової сорочки розпливлися темні плями.
    — Взагалі Андреас Хохнер сидить у заміській в’язниці, яку ми називаємо Містом Грішників, — сказав він. — Сьогодні ми привезли його сюди для допитів.
    — А що, не я один його допитуватиму? — запитав Харрі.
    — От ми й на місці. — Есаяс відчинив двері.
    Вони увійшли до кімнати, де, схрестивши руки на грудях, стояли ще двоє і дивилися крізь брунатне скло в стіні.
    — Однобічне, — шепнув Есаяс. — Він нас не бачить.
    Двоє перед склом кивнули Есаясу й Харрі, відійшли убік.
    За склом була маленька, тьмяно освітлена кімната, посеред якої стояв стілець і маленький стіл. На столі була попільничка, забита недопалками, і закріплений на штативі мікрофон. У чоловіка, що сидів на стільці, були темні очі й густі чорні обвислі вуса. Харрі відразу впізнав у ньому людину з тієї нечіткої фотографії, яку показував Райт.
    — Норвежець? — буркнув один з тих двох і кивнув на Харрі.
    Есаяс Берн ствердно кивнув.
    — Гаразд, — сказав чоловік, звертаючись до Харрі, ні на секунду, однак, не випускаючи з поля зору чоловіка за склом. — Він у твоєму розпорядженні, норвежцю. На двадцять хвилин.
    — Але у факсі говорилося…
    — Та плював я на телефакс. Слухай, норвежцю, ти знаєш, з яких країн люди приїжджають сюди, щоб допитати цього хлопця? А скільки хочуть, щоб ми його їм видали?
    — Ну… ні, не знаю.
    — Тож радій, що взагалі з ним поговориш, — сказав чоловік.
    — А з якого побиту він зі мною розмовлятиме?
    — А нам що до того? Сам з ним домовляйся.
    Харрі мимоволі втягнув живіт, коли входив у вузьку й тісну кімнату для допитів. На стіні, де руді патьоки іржі утворили щось подібне до ґратчастого плетива, висів годинник. Він показував пів на дванадцяту. Харрі подумав про поліцейських, які весь час стежитимуть за ним, і від цієї думки його долоні спітніли. Чоловік на стільці сидів згорбившись, його повіки напівприкривали очі.
    — Андреас Хохнер?
    — Андреас Хохнер? — пошепки перепитав чоловік на стільці, зиркнувши на Харрі так, ніби найбільше в житті хотів придушити його. — Ні, він зараз удома, трахає твою мамку.
    Харрі обережно сів, йому здалося, що він почув регіт по той бік чорного скла.
    — Харрі Холе з норвезької поліції, — тихо назвав себе Харрі. — Мені треба дещо дізнатися від тебе.
    — Норвегія? — скептично сказав Хохнер. Він нахилився вперед і почав прискіпливо розглядати посвідчення, яке показав йому Харрі. Потім ледь посміхнувся. — Вибач, Холе. Вони не сказали мені, що сьогодні буде Норвегія, розумієш. А я ж вас чекав.
    — А де твій адвокат? — Харрі поклав на стіл теку, відкрив її і дістав список питань і блокнот.
    — Та пішов він, я йому не довіряю. Цей мікрофон увімкнений?
    — Не знаю. А що таке?
    — Не хочу, щоб чорномазі нас чули. У мене є ділова пропозиція. Свого роду оборудка. З тобою. З Норвегією.
    Харрі відірвав погляд від аркуша. Над головою Хохнера цокав годинник. Уже минуло три хвилини. І щось підказувало Харрі, що у відведений йому час він не вкладеться.
    — Яка оборудка?
    Хохнер закотив очі, потім перегнувся через стіл і швидко прошепотів:
    — За все, що на мене повісили, мені тут світить «вишак». Розумієш, про що я?
    — Можливо. Кажи далі.
    — Я можу розповісти тобі дещо про того мужика в Осло, якщо ти пообіцяєш мені, що ваш уряд попросить тутешніх чорномазих помилувати мене. За те, що я вам допоміг, розумієш? Ця ваша прем’єрша приїжджала сюди, вони з Манделою зустрічалися. Бонзи з конгресу, які зараз тут усім заправляють, вони люблять Норвегію. Ви їх підтримували, бойкотували нас, коли про це просили чорномазі комуністи. Вони до вас прислухаються, розумієш?
    — Чому ти не запропонуєш це місцевій поліції?
    — Чорт! — Хохнер грюкнув кулаком по столу так, що попільничка підстрибнула і з неї посипалися недопалки. — Ти що, нічого не розумієш, суко? Вони думають, що це я вбив тих чорномазих!
    Він учепився в край столу і пильно поглянув у вічі Харрі. Потім його обличчя зморщилося, мов продірявлений м’яч. Він закрив обличчя руками.
    — Вони сплять і вві сні мріють про те, як би мене повісити!
    Він хрипко схлипнув. Харрі дивився на нього. Хто його зна, скільки ті двоє допитували його, перш ніж прийшов він. Харрі глибоко вдихнув, перегнувся через стіл, однією рукою узяв мікрофон, а другою висмикнув дроти.
    — Згода, Хохнере. У нас залишається десять секунд. Хто такий Урія?
    Хохнер дивився на нього крізь розчепірені пальці.
    — Що?
    — Хутчіше, Хохнере. Зараз вони прийдуть!
    — Він… він старий, йому за сімдесят. Я його бачив тільки раз, коли передавав зброю.
    — Який він мав вигляд?
    — Старий, як я й сказав.
    — Особливі прикмети!
    — На нім було пальто і капелюх. Це було пізно вночі, в темному порту. Здається, блакитні очі, зросту середнього… е-е.
    — Про що ви говорили? Швидко!
    — Про різну фіґню. Спочатку ми говорили по-англійськи, а потім він сказав, що вміє німецькою. Я сказав, що мої батьки з Ельзасу. І він сказав, що бував там, у місті, яке називається Зеннхайм.
    — Навіщо йому гвинтівка?
    — Не знаю. Але він непрофесіонал, надто багато патякав, а коли отримав товар, сказав, що не брав до рук зброю вже років п’ятдесят, чи й більше. Він сказав, що ненавидить…
    Двері до кімнати відчинилися.
    — Що ненавидить? — прокричав Харрі.
    У цю мить він відчув, як його за шию схопила чиясь рука. І хтось зашипів йому прямо у вухо:
    — Що ти робиш, трясця твоїй матері!
    Поки Харрі тягли до дверей, він дивився на Хохнера. Погляд у того був осклянілий, кадик рухався вгору-вниз. Харрі побачив, як він ворухнув губами, але не розчув слів.
    Двері знову замкнулися перед ним.
    Поки Есаяс віз його до аеропорту, Харрі потирав шию. Двадцять хвилин вони їхали мовчки, нарешті Есаяс заговорив:
    — Ми працювали над цією справою шість років. У списку країн, куди він доставляв зброю, — двадцять держав. І ми всі боялися, щоб раптом не сталося того, що сталося сьогодні: хтось пообіцяє дипломатичну допомогу в обмін на інформацію.
    Харрі знизав плечима:
    — То й що? Ви його схопили, на цьому ваша робота кінчається. Тобі, Есаясе, дадуть за це медаль. А які договори укладає Хохнер і уряд — це вже не твій клопіт.
    — Ти ж поліцейський, Харрі, ти розумієш, як це — бачити, що на волі розгулюють злочинці, яким убити — раз плюнути. І вони вбиватимуть, варто їх тільки випустити.
    Харрі не відповів.
    — Я просто роблю свою роботу, Есаясе. Хохнер може потім знадобитися мені як свідок. Вибач.
    Есаяс з такою злістю ударив по керму, що Харрі здригнувся.
    — Послухай мене, Харрі. Це сталося до виборів тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого, коли нами ще правила біла меншість. Тоді Хохнер застрелив двох дівчаток, обом було по одинадцять років. Він убив їх з водонапірної башти, за шкільним двором у чорному районі, який називається Александра. Ми вважаємо, за цим стояли люди з Націоналістичної партії, партії апартеїду. За школу тривали суперечки, бо до неї ходило троє білих. Він стріляв сінгапурськими кулями, такими ж, які застосовувалися в Боснії. Вони закручуються гвинтом і просвердлюють усе на своєму шляху. Обом він поцілив у горло, «швидка» нічого не змогла б зробити, навіть якщо б приїхала вчасно, хоча до чорних кварталів вони тоді приїжджали за годину після виклику.
    Харрі мовчав.
    — Але ти помиляєшся, Харрі, якщо думаєш, ніби ми просто хочемо помститися. Ми добре розуміємо, що на почутті помсти нове суспільство не побудуєш. Тому перший чорношкірий уряд організував комісію для розслідування насильства, яке чинилося за часів апартеїду. І метою було не помститися, а добитися покаяння і пробачити злочинців. Це залікувало багато ран і допомогло суспільству в цілому. Та водночас ми програвали війну з кримінальними злочинцями. Особливо тут, у Йоханнесбурзі, де ситуація зовсім вийшла з-під контролю. Харрі, ми молода і вразлива нація, і щоб так не тривало далі, мусимо показати, що закон і порядок щось таки значать, що хаос не виправдовує злочинів. Усі пам’ятають ті вбивства в дев’яносто четвертому і зараз стежать з газет за ходом слідства. Отож це значно важливіше, ніж твоє чи моє особисте бажання, Харрі. — Він стиснув кулак і знову вдарив по керму. — Річ не в тім, що ми запаніли, адже тепер можемо вирішувати, хто має право жити, а хто ні. Ми просто хочемо повернути простим людям віру в справедливість. А інколи для цього треба стратити кілька чоловік.
    Харрі дістав з пачки сигарету, опустив скло і поглянув на жовті купи сміття, які робили випалену голу рівнину не такою монотонною.
    — Ну, що скажеш, Харрі?
    — Додай газу, Есаясе, а то я спізнюся на літак.
    Есаяс ударив так сильно, що Харрі здивувався, як кермо взагалі витримало.

ЕПІЗОД 33

Лайнцер-Tiрґартен, Відень, 27 червня 1944 року
    Хелена сиділа сама на задньому сидінні чорного «Мерседесу» Андре Брокхарда. Автомобіль, погойдуючись, проповзав уздовж кінських каштанів, що ніби охороняють цю алею, у бік стаєнь Лайнцер-Тірґартена.
    Вона дивилася на зелені лужки. Машина їхала, здіймаючи невелику хмару куряви з сухої рінистої дороги, і попри відчинене вікно в салоні було нестерпно жарко.
    Коли вони в’їхали в буковий ліс, коні, які паслися там, з цікавістю попідводили голови.
    Хелені подобався Лайнцер-Тірґартен. До війни вона часто приходила сюди у неділю. Тут, у зеленому парку в південній частині Віденського лісу, вона влаштовувала пікніки з батьками, дядечками, тітоньками або кінні прогулянки з друзями.
    Внутрішньо вона вже підготувалася до того, що почула вранці від кастелянші в лікарні: Андре Брокхард хоче з нею переговорити і в першій половині дня пришле по неї машину. Відтоді, як їй дали рекомендаційного листа від керівництва лікарні і дозвіл на виїзд, щастя переповнювало дівчину, і першою думкою її було: слід неодмінно скористатися з нагоди і подякувати Андре Брокхарду за допомогу. А другою — що Крістоферів батько навряд запросив би її для того, аби вислуховувати її подяки.
    «Спокійно, Хелено, — міркувала вона. — Це вже не може нам перешкодити. Завтра вранці ми будемо вже далеко».
    Напередодні вона зібрала дві сумки з одягом і своїми улюбленими речами. Останнє, що вона поклала, це розп’яття, яке висіло у неї над ліжком. Музична шкатулка — батьків подарунок — залишилася на туалетному столику. Як дивно: раніше вона б нізащо не розлучилася з нею, а тепер усе це так мало важило! Беатріса допомагала їй, вони згадували давні дні. Все це — під безперестанні звуки кроків — мати внизу ходила вперед і назад. Як, мабуть,’ важко буде їхати звідси! Але сьогодні вона тільки раділа. Урія заявив, що сором і ганьба поїхати, так і не побачивши міста, і запросив її на обід. Незрозуміло чому він просто загадково підморгнув і запитав, чи зможуть вони позичити машину у лісничого.
    — Приїхали, фройляйн Ланґ, — сказав водій і показав на фонтан, коло якого алея закінчувалася. Над водою, стоячи однією ногою на мармуровій кулі, балансував золотий Амур. За фонтаном здіймалася будівля сірої кам’яної вілли. Обабіч неї стояли довгі червоні дерев’яні споруди, які разом з кам’яною будівлею створювали таку собі подобу дворика.
    Авто зупинилося, водій вийшов і відчинив Хелені дверцята.
    Андре Брокхард, який весь цей час стояв на порозі вілли, тепер ішов їм назустріч. Його начищені ботфорти зблискували на сонці. Андре Брокхарду було за сорок, але йшов він пружно, ніби юнак. Розхристана на грудях його червона сукняна куртка — навмисно не застебнута на верхній ґудзик нібито через спеку — підкреслювала його атлетичну фігуру, і він чудово знав це. Кавалерійські рейтузи щільно обтягували м’язисті ноги. Брокхард-старший був зовсім не схожий на свого сина.
    — Хелено! — В його голосі вчувалася ретельно відміряна дружелюбність, властива людям високого статусу, які самі вирішують, наскільки теплою має бути обстановка. Хелена не бачила його дуже давно, але, здається, відтоді він зовсім не змінився: такий же сивочубий, величний, з блакитними очима по обидва боки царственого носа. А маленький ротик сердечком ніби запевняв, що його власник насправді м’якший і добріший, ніж здається. — Як поживає твоя матуся? Сподіваюся, з мого боку було не надто безцеремонно відривати тебе від роботи. — Він коротко й сухо потис їй руку і продовжував, не чекаючи відповіді: — Мені треба поговорити з тобою, і я подумав, що з цим краще не зволікати. — Він вказав на споруди: — Ти ж бувала тут раніше?
    — Ні, — відповіла Хелена, посміхнувшись.
    — Ні? А я гадав, Крістофер возив тебе сюди, адже ви нерозлийвода…
    — Здається, ви дещо помиляєтеся, гер Брокхард. Ми з Крістофером, звичайно, знаємо одне одного, але…
    — Справді? В такому разі я маю неодмінно показати тобі стайні.
    Він злегка обняв її за стан і повів до дерев’яних споруд, їхні підошви шурхотіли по ріні.
    — Мені дуже прикро, що так сталося з твоїм батьком, Хелено. Це справді велика неприємність. Я сподіваюся, що зможу якось допомогти вам з матір’ю.
    «Ти міг би запросити нас на різдвяну ялинку, як раніше», — подумала Хелена, але змовчала. Вона все ще раділа, що змогла здолати всі перешкоди, які мати заходилася чинити їй перед від’їздом.
    — Джанджичу! — крикнув Брокхард чорнявому хлопчику, який стояв біля стіни і чистив сідло. — Приведи Венецію.
    Хлопчик пішов до стайні. Брокхард стояв, граючись батогом і погойдуючись. Хелена поглянула на годинник.
    — Боюся, я не зможу довго тут залишатися, гер Брокхард. Моє чергування…
    — Звичайно. Я розумію. Тоді я перейду до справи.
    Зі стайні почулося гучне іржання і стукіт копит по дощаній підлозі.
    — Так вийшло, що ми з твоїм батьком були, можна сказати, компаньйонами. Зрозуміло, до цього прикрого банкрутства.
    — Я знаю.
    — Так, і ще ти знаєш, що у твого батька було багато боргів. Але це не так уже й страшно, тому все йшло, як ішло. Вся річ у тому злощасному… — Він замовк, підшукуючи потрібне слово. І знайшов його: — …зближенні з єврейськими лихварями, воно дуже зашкодило йому.
    — Ви маєте на увазі Йосифа Бернштейна?
    — Я вже не пам’ятаю, як їх звали.
    — Дивно, адже ви запрошували його до себе на Різдво.
    — Йосифа Бернштейна? — Андре Брокхард засміявся, але очі його залишалися серйозними. — Це, напевно, було дуже давно.
    — У грудні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого. До війни.
    Брокхард кивнув і нетерпляче поглянув на двері стайні.
    — Ти все це пам’ятаєш, Хелено! Це добре. Крістофер потребуватиме поруч із собою ясної голови. Бо свій глузд він раз у раз втрачає. А взагалі він добрий хлопець, та ти й сама це зрозумієш.
    Хелена відчула, як закалатало в неї серце. Що відбувається? Брокхард-старший говорить з нею як з майбутньою невісткою. Але здоровий глузд швидко впорався з острахом. Коли вона заговорила, то намагалася, щоб її слова звучали доброзичливо, та тверезий розум ніби схопив її за горло, через те голос став різким і металевим.
    — Гер Брокхард, сподіваюся, тут немає жодного непорозуміння.
    Схоже, Брокхард помітив, як змінився її тон, бо в його відповіді так само вже не було колишньої теплоти:
    — Якщо так, слід усунути це непорозуміння. Я б хотів, щоб ти поглянула на це.
    Він дістав із внутрішньої кишені своєї червоної куртки аркуш паперу, розгорнув його і простяг Хелені.
    Вгорі на аркуші було написано: «Burgschaft»[37]. Документ нагадував контракт. Вона пробігла очима рядки, написані битим письмом, але не зрозуміла з них нічого, крім того, що там йшлося про будинок у Віденському лісі і внизу стояли підписи її батька й Андре Брокхарда.
    — Схоже на поручительство, — сказала вона.
    — Це і є поручительство, — кивнув він. — Коли твій батько дізнався, що єврейські кредити (а отже, і його гроші) конфіскуються, він прийшов до мене з проханням, щоб я поручився за нього для отримання великої позики в Німеччині. На жаль, я легковажно погодився на це. Твій батько був гордою людиною і, щоб поручительство не було з мого боку чистою благодійністю, наполіг на тому, аби літній будинок, в якому зараз ви з матір’ю мешкаєте, став заставою цього поручительства.
    — Чому поручительства, а не позики?
    Брокхард здивовано поглянув на неї:
    — Хороше питання. А відповідь така: вартості будинку забракло, щоб він міг бути заставою тієї позики, яку хотів отримати твій батько.
    — А підпису Андре Брокхарда було достатньо?
    Він посміхнувся і дістав велику, геть просяклу потом хустку.
    — Я маю деяку власність у Відні.
    Це було надто м’яко сказано. Всі знали, що Андре Брокхард — впливовий акціонер двох найбільших промислових компаній Австрії. Після аншлюсу — гітлерівської окупації 1938-го — підприємства замість машин і обладнання почали виробляти зброю для Німеччини та її союзників. Брокхард став мультимільйонером. А тепер Хелена дізналася, що йому належить і будинок, у якому вона живе. Вона відчула, як до горла підступає клубок.
    — Та не засмучуйся так, моя люба Хелено, — сказав Брокхард, і в його голосі раптом знову почулося тепло. — Бач, я зовсім не збираюся відбирати будинок у твоєї матері.
    Але клубок у горлі в Хелени зробився ще більшим. Так, Брокхард зараз цілком міг би додати: «Чи у моєї невістки».
    — Венеціє! — крикнув раптом Брокхард.
    Хелена обернулася до дверей стайні. З напівтемряви виходив хлопчик-конюх і вів за вуздечку сліпучо-білого коня.
    Хоча в голові роїлися тисячі думок, це видовище змусило Хелену забути про все. Прекраснішого за цього коня їй не довелося бачити ніколи за все своє життя. Це було воістину неземне створіння.
    — Ліпіццанер, — сказав Брокхард. — Порода, що найкраще надається дресируванню. Їх привезли Максиміліану Другому з Іспанії тисяча п’ятсот шістдесят другого року. Ви з матір’ю, звісно ж, бачили їх в іспанській школі верхової їзди у Відні, чи не так?
    — Звісно.
    — Це не гірше, ніж дивитися балет, правда?
    Хелена кивнула. Вона не могла відвести очей від прекрасної кобилиці.
    — Тут, у Лайнцер-Тірґартені, вони відпочивають улітку, до кінця серпня. На жаль, ніхто, крім наїзників іспанської школи, не має права на них їздити. Адже недосвідчений наїзник може зіпсувати скакуна. І роки дресирування підуть нанівець.
    Кобилиця була осідлана. Брокхард узяв вуздечку, конюх поспішно пішов геть. Тварина стояла напрочуд спокійно.
    — Дехто стверджує, що це жорстоко — навчати коней танцювати, що тварина страждає, коли її змушують робити щось усупереч її єства. Ті, хто так кажуть, ніколи не бачили, як тренують цих коней. А я бачив. І, запевняю тебе, коневі це подобається. Знаєш чому? — Він погладив кобилку по морді. — Тому що це закон природи. Господь у своїй мудрості зробив так, що для нижчої істоти немає і не може бути більшого щастя, ніж служити і підкорятися вищій. Візьмімо, наприклад, дітей і дорослих. Чоловіка й жінку. Навіть у так званих демократичних країнах слабкі добровільно віддають владу еліті, яка і сильніша, і розумніша, ніж вони. Це так, тому що це так. І саме через те, що всі ми — створіння Божі, вищі повинні потурбуватися про те, щоб нижчі їм підкорялися.
    — Щоб ощасливити їх?
    — Саме так. Хелено, ти надто тямуща як для… такої молодої жінки.
    Вона не могла зрозуміти, на якому з цих слів він акцентував найбільше.
    — Це важливо — знати своє місце. І вищим і нижчим. Якщо людина опирається цьому, вона ніколи не стане щасливою. — Він поплескав Венецію по шиї і зазирнув у її великі карі очі. — Ти ж не опираєшся, так?
    Хелена розуміла, що ці слова насправді звернено до неї. Вона заплющила очі, намагаючись дихати глибоко і спокійно, їй було зрозуміло: від того, що вона зараз скаже чи не скаже, може залежати все її подальше життя, і що зараз не можна приймати поспішних рішень.
    — Не опираєшся?
    Раптом Венеція заіржала і смикнула головою так, що Брокхард посковзнувся на ріні; втратив рівновагу і вхопився за вуздечку. Конюх кинувся був на допомогу, але почервонілий і пітний від досади Брокхард заперечливо махнув йому рукою, щоб той не підходив. Хелена не змогла втриматися від посмішки, і, можливо, Брокхард помітив це. У кожнім разі, він уже був заніс на Венецію батіг, але передумав і знову опустив його. Губи сердечком вимовили кілька слівець, які потішили Хелену ще більше. Брокхард підійшов до неї й знову поклав руку на її стан:
    — Ну от, здається, ми достатньо побачили, а зараз, Хелено, на тебе чекає важлива робота. Дозволь мені провести тебе до автомобіля.
    Вони стали коло сходів, чекаючи, поки водій сяде за кермо.
    — Я сподіваюся і розраховую побачити тебе знову, Хелено. — Він узяв її за руку. — Передавай матусі сердечний привіт від фрау Брокхард. Здається, вчора вона сказала, що хотіла б запросити вас на обід наступними вихідними. Не пам’ятаю, коли точно, та вона вам зателефонує.
    Хелена почекала, поки шофер відчинить їй дверцята, і, вже сідаючи в авто, сказала:
    — Гер Брокхард, а ви знаєте, чому кобилиця трохи не звалила вас?
    Вона поглянула на нього — в його очах знову спалахнув вогонь.
    — Бо ви подивилися їй прямо у вічі, гер Брокхард. Коні сприймають це як виклик, як неповагу до них і їхнього рангу в табуні. Якщо їм не вдається уникнути прямого погляду, коні поводяться вже зовсім інакше, вони можуть збунтуватися. Без належної пошани до тварини ви навряд чи досягнете справжніх висот у дресируванні, попри вашу безсумнівну приналежність до вищого виду — це вам скаже будь-який приборкувач. Деякі види вимагають пошани до себе. Далеко звідси, в Аргентинських горах, водиться дикий кінь. Коли він відчуває, що людина хоче приборкати його, він може стрибнути сторчголов у найближчу прірву. Прощавайте, гер Брокхард.
    Вона сіла на заднє сидіння «Мерседесу», дверцята м’яко зачинилися, і Хелена, відчуваючи, як уся тремтить, перевела дух. Коли вони з’їжджали вниз по алеї Лайнцер-Тірґартена, вона заплющила очі й побачила перед собою закляклу постать Андре Брокхарда, що зникала у хмарі куряви позаду авто.

ЕПІЗОД 34

Відень, 28 червня 1944 року
    Маленький миршавий адміністратор низько вклонився, Хелена вщипнула Урію за руку — той не зміг стримати сміх. Вони сміялися всю дорогу, згадуючи, якого галасу наробили. Коли з’ясувалося, що водій з Урії нікудишній, Хелена змусила його зупинятися щоразу, коли на вузькій дорозі до Гаупт-штрасе з’являвся зустрічний автомобіль. Але замість цього Урія почав несамовито сигналити, так що водії зустрічних машин змушені були притискатися до узбіччя або зовсім зупинятися. На щастя, у Відні тепер залишилося не так багато машин, тому, цілі й неушкоджені, вже о пів на восьму вони дісталися від Вейбурґґассе до центру міста.
    Адміністратор побіжно глянув на військову форму Урії і, з прикрістю наморщивши лоба, подивився у книгу замовлень. Із золотого склепінчастого залу з білими коринфськими колонами й кришталевими люстрами долинав сміх і гамір розмов упереміж зі звуками оркестру.
    «У „Трьох гусарах“ все як завжди», — з радістю подумала вона. Їй здалося, що цими трьома східцями можна піднятися в цілковито інший, чарівний світ, де бомбардуванням та жодним неприємним речам уже немає місця. Частими гостями тут були Ріхард Штраус і Арнольд Шьонберґ, тут збиралися багаті, освічені й прогресивні люди Відня. Такі прогресивні, що їй ніколи навіть на думку не спадало прийти сюди зі своєю родиною.
    Адміністратор відкашлявся. Хелена зрозуміла, що йому не подобається єфрейторська форма Урії і, мабуть, непокоїть іноземне ім’я в книзі.
    — Ваш столик вільний, будь ласка, ходіть за мною. — Він узяв два меню, усміхнувся їм завченою усмішкою і, ступаючи видрібцем, повів їх досередини. Ресторан був повний ущент.
    — Будьте ласкаві.
    Урія сумно осміхнувся Хелені. Їм дістався стіл поряд з кухонними дверима, до того ж без скатерки.
    — Кельнер підійде до вас за хвилину. — По цих словах адміністратор зник.
    Хелена роззирнулася навсібіч і засміялася.
    — Дивись, — сказала вона. — Ось де насправді нам слід було сісти.
    Урія обернувся. Так, просто перед сценою кельнер уже збирався прибрати посуд зі столика на двох, що звільнився.
    — Вибач, — сказав він. — Мабуть, коли я телефонував сюди, слід було сказати, що я майор. Та я понадіявся, що в блиску твоєї краси непомітним буде моє низьке звання.
    Вона взяла його руку, і тієї ж миті оркестр заграв веселий чардаш.
    — Вони грають просто для нас, — сказав він.
    — Напевно. — Вона опустила очі. — Але якщо й ні, це нічого не змінює. До речі, це циганська музика. Гарно, коли її грають цигани. Ти бачиш тут циганів?
    Він похитав головою, не відриваючи погляду від її обличчя, ніби хотів роздивитися кожну рисочку, зморшку, волосинку.
    — Вони всі кудись поділися, — сказала вона. — І євреї теж. Ти віриш у те, що кажуть?
    — А що кажуть?
    — Про концентраційні табори.
    Він знизав плечима.
    — Про це завжди кажуть, коли йде війна. Як на мене, я б почувався безпечно у в’язниці в Гітлера.
    Музиканти заспівали на три голоси пісню якоюсь дивною мовою, хтось із слухачів підспівував.
    — Що це? — запитав Урія.
    — «Вербункош», — відповіла Хелена. — Це вояцька пісня, схожа на ту, норвезьку, що ти співав мені в потязі. Пісня закликає молодих угорських чоловіків воювати за Ракоці[39]. Чому ти смієшся?
    — Тому, що ти все це знаєш. Може, ти ще й розумієш, про що вони співають?
    — Трохи. Покинь сміятися. — Вона пирхнула. — Беатріса — угорка, вона інколи співала мені цю пісню, тому я дещо пам’ятаю. У ній ідеться про забутих героїв, ідеали і все таке інше.
    — Забутих. — Він стискав її руку. — І цю війну коли-небудь так само забудуть.
    Кельнер, що непомітно з’явився коло столика, делікатно відкашлявся, натякаючи на свою присутність.
    — Meine Herrschaften щось замовлятимуть?
    — Гадаю, що так, — відповів Урія. — Що ви нам сьогодні порадите?
    — Курча.
    — Курча? Звучить чудово. Може, ви принесете нам якогось доброго вина? Хелено?
    Хелена пробігала очима меню.
    — А чому тут не зазначено ціни? — спитала вона.
    — Війна, фройляйн. Ціни щодень інші.
    — І скільки коштує курча?
    — П’ятдесят шилінгів.
    Впівока Хелена помітила, як зблід Урія.
    — Гуляш, — сказала вона. — Ми щойно пообідали, до того ж я чула, що тут чудово готують угорські страви. Уріє, не хочеш теж спробувати? Два обіди за один день було б надто важко.
    — Я… — почав Урія.
    — І легкого вина, — сказала Хелена.
    — Два гуляші й легке вино, — підвів брови офіціант.
    — Саме так. — Вона повернула йому меню і чарівно посміхнулася. — Кельнере!
    Вона глянула на Урію. Коли офіціант зник у коридорі, вони вибухнули сміхом.
    — Ти з глузду з’їхала, — сміявся Урія.
    — Я? Хіба я запрошувала на обід до «Трьох гусарів», не маючи в кишені й п’ятдесяти шилінгів!
    Він дістав хустку й нахилився до неї.
    — Знаєте що, фройляйн Ланґ? — Він обережно витер сльози, що виступили від сміху, на її очах. — Я вас кохаю. Авжеж, кохаю.
    У цю мить почулася сирена повітряної тривоги.
    Коли пізніше Хелена згадувала той вечір, вона постійно ставила собі питання, чи й справді бомби падали того разу частіше ніж звичайно і чи справді, якби вони не пішли тоді до собору Святого Стефана, все могло б бути інакше. І хоча остання ніч, яку вони разом провели у Відні, була неймовірно оповита флером, це не заіважало їй холодними днями зігрівати своє серце спогадами. І вона могла щоразу згадувати одну й ту саму крихітну мить тієї літньої ночі. Часом це викликало в неї сміх, часом — сльози, і вона ніколи не розуміла чому.
    Коли заревіла сирена повітряної тривоги, останні звуки завмерли. На секунду весь ресторан завмер у мовчанні, потім під позолоченим склепінням почулася лайка.
    — Сволота!
    — Прокляття! Ще тільки восьма година.
    Урія похитав головою.
    — Англійці що, подуріли? — сказав він. — Ще навіть не стемніло.
    Коло столиків миттю з’явилися офіціанти, і адміністратор, ходячи від одного до іншого, викрикував розпорядження.
    — Це ж треба! — вигукнула Хелена. — Можливо, скоро від цього ресторану залишаться самі руїни, а вони заклопотані тільки тим, щоб відвідувачі не втекли, не заплативши по рахунках.
    На сцену, де музиканти вовтузилися зі своїми інструментами, вибіг чоловік у чорному костюмі.
    — Увага! — гукнув він. — Усіх, хто розрахувався, просимо пройти до найближчого бомбосховища, яке розташоване під будинком двадцять на Вейбурґґассе. Хвилинку тиші й уваги! Вам слід вийти і звернути праворуч, а потім пройти двісті метрів униз вулицею. Дивіться на людей з червоними пов’язками — вони покажуть вам, куди йти. Не треба панікувати, у вас ще є час до початку бомбардування.
    У цю секунду почувся гуркіт першої падаючої бомби. Чоловік на сцені силкувався сказати ще щось, але голоси і крики в ресторані заглушили його, і він, зрозумівши, що його спроби марні, перехрестився, зістрибнув униз і зник.
    Відвідувачі ринулися до виходу, який що мить то щільніше забивався волаючим натовпом людей. Зчинилася паніка. У гардеробній стояла жінка, вигукуючи: «Моя парасолька! Де моя парасолька?» — але гардеробник давно вже втік. Знову гуркіт, цього разу ближче. Хелена глянула на покинутий сусідній столик, де два недопиті келихи з вином дзенькнули один об одного, коли кімната вкотре здригнулася чергового разу. Ніби пісенька на два голоси. Дві молоді жінки тягнули до виходу підпилого чоловіка з вусами, як у моржа. Його сорочка висмикнулася з штанів, обличчя сяяло блаженною усмішкою.
    За дві хвилини в ресторані нікого не залишилося, запанувала незвичайна тиша. Чути було тільки схлипування з гардеробної, де жінка вже не вимагала свою парасольку і вперлася лобом у стойку. На столиках стояли недоїдені страви й відкорковані пляшки. Урія все ще тримав Хелену за руку. Від нового удару кришталеві люстри під стелею задзеленчали, жінка в гардеробній стрепенулася і з криком вибігла на вулицю.
    — Нарешті ми самі, — сказав Урія.
    Земля під ними здригалася, згори обсипався блискучим дощем позолочений тиньк. Урія підвівся і подав Хелені руку.
    — Наш кращий столик щойно звільнився, фройляйн. Якщо бажаєте…
    Вона взяла його за руку, і разом вони рушили до сцени. Вона майже не чула гучного свисту. Від вибуху, який за ним стався, заклало вуха, тиньк зметнувся вгору піщаною бурею, великі вікна, що виходили на Вейбурґґасе, розлетілися вщент. Світло згасло.
    Урія запалив канделябр на столі, посунув їй стілець і, злегка піднявши двома пальцями серветку, підкинув її вгору, і вона повільно приземлилася в руки Хелени.
    — Курча і пляшку найкращого вина? — запитав він, обережно струшуючи бите скло зі столу, з тарілок та її волосся.
    Можливо, в повітрі блищав золотий пил, що віддзеркалював вогні темної вулиці. Можливо, легше стало через те, що через розбиті вікна приміщення наповнила нічна прохолода. А може, все це було в її серці — її кров, яка і через роки по тому починала шумувати в жилах, коли вона знову й знову згадувала цю мить. Тому що вона пам’ятала: грала музика, але ж це було неможливо — музиканти втекли разом з інструментами. Може, їй просто здавалося, що грає музика? Вперше вона подумала про це вже через багато років, коли у неї от-от мала народитися донька. Над нещодавно купленою колискою батько її донечки підвісив маятник з кольоровими кульками, і коли він якось увечері провів по них рукою, вона відразу впізнала ту музику. Вона зрозуміла, що це було. Тоді, в «Трьох гусарах», для них грали кришталеві люстри. Ніби легкі дзвіночки, вони дзвеніли, коли дрижала земля. Урія, карбуючи крок, пішов у кухню і повернувся із зальцбурзькими тістечками й трьома пляшками молодого «хойрігера». У винному льоху він побачив одного з кухарів, який сидів у куточку, обнявши сулію. Кухар аніскілечки не перешкоджав Урії, коли той поліз по вино. А коли він показав йому взяту пляшку, навпаки, схвально кивнув.
    Потім Урія поклав усі свої сорок шилінгів під канделябр, і вони вийшли в тишу м’якого червневого вечора. На Вейбурґґассе панувала мертва тиша, але повітря було важке, просочене димом і пилом.
    — Ходімо гуляти, — запропонував Урія.
    Ні він, ні вона не знали, куди йдуть. Вони звернули праворуч — на Кернтнерштрасе — і раптом завмерли на темній, безлюдній площі Штефансплац.
    — Боже, — захоплено сказав Урія. Величний собор перед ними заповнював собою юну ніч. — Це собор Святого Стефана?
    — Так. — Хелена закинула голову, намагаючись побачити шпиль Південної башти — величезної чорно-зеленої дзвіниці, що, здавалося, встромлювалася у саме небо, на якому вже з’явилися перші зорі.
    А ще Хелена запам’ятала, як вони стояли в соборі: білі обличчя людей, які намагалися в ньому сховатися, плач дітей і звуки органа. Руч-об-руч вони пішли до вівтаря — чи, може, це тільки снилося їй? Але хіба він тоді не притиснув її до себе і не сказав, що вона повинна бути з ним? А вона тоді відповіла йому: «Так, так, так» — пошепки, — а потім ці слова злетіли вгору, під саму баню, і луна, підсилюючи, повторювала їх знову й знову, відбиваючись від голуба під склепінням і від розп’яття, щоб вони збулися. Не важливо, наяву це було чи ні, але ці слова були значно щиріші за ті, що вона сказала після розмови з Андре Брокхардом: «Ми не можемо бути разом».
    їх вона теж говорила, але де й коли?
    Вона розповіла про все матері — того ж дня, після полудня. Сказала, що нікуди не їхатиме, але не сказала чому. Мати хотіла була її втішити, але Хелена не могла зносити її верескливого голосу, її виправдань і зачинилася у себе в спальні. І тут у двері постукав Урія, і вона вирішила забути про страх і більше ні про що таке не думати. Може, він зрозумів це, як щойно відчинив двері. Може, переступаючи поріг, вони уклали безслівну домовленість прожити все життя за ці кілька годин до відправлення потяга.
    — Ми не можемо бути разом.
    Ім’я Андре Брокхарда було отрутою у неї на язиці, і вона виплюнула його. Разом з усім іншим: сказала йому про ту довіреність, про те, що матір можуть викинути на вулицю і що батько інакше не зможе повернутися до нормального життя, і про Беатрісу, якій більше нікуди буде подітися. Так, в якусь мить вона все це сказала, але коли? У соборі? Чи пізніше, коли вони бігли до Філарморнікерштрасе, де тротуари були вкриті уламками цегли і битого скла, а язики полум’я з вікон старої кондитерської освітлювали їм дорогу до величезного, але зараз безлюдного готелю. Опинившись усередині, вони запалили сірник, узяли перший, що трапився їм до рук, ключ зі стіни і побігли вгору сходами, вкритими такими товстими килимами, що тупотіння їхніх ніг зовсім не було чути. Здавалося, привиди причаїлися в коридорі біля 342-го номера. Але ось вони вже тримають одне одного в обіймах, зривають одне з одного одяг, ніби й він теж зайнявся, і коли вона відчула його дихання на своїй шкірі, вона подряпала його до крові, а потім поцілувала ранки. І постійно повторювала, так що це вже звучало як заклинання: «Ми не можемо бути разом».
    Коли сирена замовкла, і стало зрозуміло, що цим разом бомбардування закінчене, вони лежали, міцно обнявшись, на скривавлених простирадлах і вона плакала.
    І все злилося в цьому сплетінні тіл, а потім вони заснули і бачили сни. Що сталося насправді, а що було тільки її сновидінням, вона не знала. Її розбудив серед ночі шум дощу і раптове відчуття, що його немає поруч. Вона підійшла до вікна і глянула вниз, де дощ змивав з вулиць попіл і бруд. Дивилася, як вода переливається через край тротуару, як чиясь розкрита парасолька пливе вулицею у напрямку Дунаю.
    Відтак підійшла до ліжка й знову лягла спати. Коли вона прокинулася наступного разу, за вікном був день, вулиці висохли, а він лежав поруч, затамувавши подих. Вона поглянула на годинник на нічному столику. До відправлення потяга залишалося дві години. Вона провела рукою по його чолу.
    — Чому ти не дихаєш? — прошепотіла вона.
    — Я щойно прокинувся. А ти теж не дихаєш.
    Вона пригорнулася до нього. Він був голий, теплий і спітнілий.
    — То ми померли?
    — Так, — коротко відповів він.
    — Ти виходив.
    — Так.
    Вона відчула, як він тремтить.
    — Але тепер ти повернувся, — сказала вона.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ЧИСТИЛИЩЕ

ЕПІЗОД 35

Вантажний порт у Бьйорвіку, 29 лютого 2000 року
    Харрі зупинив машину коло одного з бараків, у єдиному вибалку, який насилу знайшов у пласкому, мов млинець, портовому районі Бьйорвіка. Несподівана відлига розтопила сніг, і ненадовго настала приємна сонячна, тепла погода. Контейнери стояли, нагромадившись один на одного, ніби гігантські кубики «Лего», і в яскравому сонячному світлі відкидали на асфальт чіткі тіні. Він ішов між контейнерами. Судячи з написів і знаків, вони прибули здалеку: Тайвань, Буенос-Айрес, Кейптаун. Харрі зупинився на краю пристані, заплющив очі й замислився, вдихаючи запах морської води, нагрітої на сонці смоли і працюючого дизеля. Знову розплющивши очі, Харрі побачив данський пором, що пропливав повз пристань. Він нагадував холодильник. Плавучий холодильник, який возить туди й назад одних і тих самих людей.
    Харрі розумів, що шукати тут слідів зустрічі Хохнера з Урією надто пізно, він навіть не знав напевно, чи тут вони зустрілися. Це цілком могло статися й у Філіпстаді. Але він усе одно сподівався, що зможе знайти тут що-небудь корисне, отримати якийсь імпульс до роздумів.
    Він штовхнув ногою борт катера, що навис над пристанню. Може, роздобути собі влітку човен і покататися морем із батьком і Сеструнчиком? Батьку треба хоч інколи вибиратися з дому, цей колись товариський чоловік тепер геть замкнувся в собі після того, як вісім років тому померла мама. А Сеструнчик і так ніде не буває, хоча з її виду не скажеш, що в неї синдром Дауна.
    Між контейнерами приземлилася пташка. Блакитна синиця. Вона за годину може пролетіти 28 кілометрів. Це він знав від Елен. А крижень — 62 кілометри. І нічого: життя у них проходить приблизно однаково. Ні, мабуть, з Сеструнчиком все не так страшно, значно більше Харрі непокоївся за батька.
    Харрі спробував зосередитися. Все, що сказав Хохнер, він виклав у доповіді, слово в слово, але тепер намагався пригадати його обличчя, щоб спробувати зрозуміти, чого саме той не сказав. Який вигляд мав Урія? Від Хохнера вдалося добитися не вельми багато, але коли кого-небудь описуєш, насамперед розповідаєш про найбільш незвичайне, про те, що впадає в очі. А Хохнер насамперед сказав, що в Урії блакитні очі. Навряд щоб Хохнер вважав блакитні очі такою вже рідкістю, а це значить, в Урії не було очевидних каліцтв, особливої манери говорити або рухатися. Він знає англійську й німецьку, бував у Німеччині, в якомусь Зеннхаймі. Харрі провів пором поглядом. Той віддалявся. А може, Урія був моряком? Харрі дивився карту, навіть карту Німеччини, але жодного Зеннхайма не знайшов. Може, Хохнер просто придумав його? Але це не важливо.
    Хохнер казав, що Урія сповнений ненависті. Отже, можливо, припущення Харрі правильне, і ця людина має якийсь особистий мотив. От тільки що він ненавидить?
    Сонце сховалося за островом Хуведьо, і бриз з боку Осло-фіорду відразу став пронизливим. Харрі щільніше закутався у куртку, побрів до машини. І ще ці півмільйона — Урія отримав їх від замовника чи це його власні гроші?
    Харрі дістав мобільний телефон. Новенький, маленький «Нокіа», куплений усього лише два тижні тому. Харрі довго опирався, поки Елен змогла переконати його і змусила купити мобільник. Він набрав її номер.
    — Привіт, Елен, це Харрі. Ти сама? Гаразд. Прошу тебе, зосередься. Так, зіграймо в гру. Готова?
    Вони робили так і раніше. «Гра» полягала в тому, що він говорив ключові слова. Жодних фонових відомостей, жодних підказок про те, що він сам думає, тільки маленькі порції інформації, від одного до п'яти слів у випадковій послідовності. Цей метод вони розробляли постійно. Головне правило: щоб цих порцій було не менше п’яти, але не більше десяти. Саму ідею запропонував Харрі після того, як Елен заклалася з ним на нічне чергування, що зможе запам’ятати розташування карт у колоді за дві хвилини, тобто дивлячись по дві секунди на кожну карту. Харрі програв три чергування, перш ніж здався. Потім вона розповіла йому свій спосіб. Вона не думала про карти як такі, а пов’язувала з кожною яку-небудь людину або подію. Так поступово складалася невелика розповідь. Він спробував застосувати її метод у роботі. Інколи результат був приголомшливий.
    — Чоловік сімдесяти років, — повільно говорив Харрі. — Норвежець. Півмільйона крон. Запеклість. Блакитні очі. Гвинтівка Меркліна. Говорить по-німецьки. Без особливих прикмет. Контрабандист у вантажному порту. Стрільби в Шиєні. Все.
    Він сів за кермо.
    — Як нічого? Подумай. Гаразд. Я гадаю, що цим слід зайнятися. У будь-якому разі — спасибі. Бувай.
    Харрі вже під’їжджав до літака, коли раптом пригадав ще щось і потелефонував знову.
    — Елен? Це знову я. Слухай, я дещо забув. Ти мене чуєш? Не брав до рук зброї років п’ятдесят, чи й більше. Повторюю. Не брав… так, я знаю, що це більше, ніж чотири слова. Все одно нічого? Чорт, я зараз спізнюся на свій рейс! Здзвонимося, Елен.
    Він поклав телефон на сидінні поруч себе і зосередився на дорозі. Коли він саме з’їжджав з кругової розв’язки, телефон запищав.
    — Харрі. Що? Але як ти докумекала? Так, так, еге ж, звісно, не злися зараз, Елен, я просто іноді забуваю, що не спроможний зрозуміти, що там діється у твоїй довбешці. Голові. У твоїй розумній, великій, прекрасній голові, Елен. Так, тепер, коли ти це сказала, це очевидно. Щиро дякую.
    Він вимкнув телефон і раптом згадав, що й досі винен їй три чергування. Тепер, коли він уже не працює у відділі вбивств, треба придумати щось інше. Він придумував це аж три секунди.

ЕПІЗОД 36

Вулиця Ірісвеєн, 1 березня 2000 року
    Двері прочинилися, і на Харрі глянули пронизливі сині очі, оточені сіточкою зморшок.
    — Харрі Холе, поліція, — назвав він себе. — Це я телефонував сьогодні вранці.
    — Так-так.
    Старий, що відчинив йому двері, був сивий, з ясним високим чолом, волосся носив зачесане назад. Під плетеною курткою виднівся галстук. На поштовій скриньці коло хвіртки цього червоного двоквартирного будинку значилося!. «Евен і Сіґне Юль». Будинок розташувався в тихому, спокійному місці, трохи північніше від центру, в районі особняків.
    — Прошу, пан Холе, проходьте.
    Голос був спокійний і впевнений, а рухався професор історії Евен Юль так, що здавався молодшим як на свої очевидно солідні роки. Харрі вже навів деякі довідки і з’ясував, що професор свого часу був учасником руху Опору. Навіть на пенсії Евен Юль вважався кращим у Норвегії фахівцем з історії німецької окупації та «Національного об’єднання».
    Харрі нахилився, щоб роззутися. На стіні прямо перед ним висіли старі, дещо вилинялі чорно-білі фото в маленьких рамках. На одному — молода жінка в халаті медсестри. На другому — чоловік у білому костюмі.
    Вони пройшли до вітальні, і там сивіючий ердельтер’єр, що досі гавкав, замовк, обнюхав Харрі і з почуттям виконаного обов’язку улігся поряд з фотелем, у який сів хазяїн.
    — Я читав деякі ваші статті про фашизм і націонал-соціалізм у «Даґсавісен», — почав Харрі, вмостившись.
    — Справді? І як вони вам? — посміхнувся Юль.
    — Здається, ваша основна ідея — застерегти проти сучасного неонацизму?
    — Не застерегти. Я просто проводжу деякі історичні паралелі. Завдання історика — ледь підняти завісу, а не засуджувати. — Юль запалив люльку. — Багато хто вважає, що «добре» і «погано» — це незмінні поняття. Це не так, з часом вони змінюються. Завдання істориків — по-перше, знайти історичну правду, дійти до першоджерела, а по-друге, викласти це об’єктивно і неупереджено. Якщо історики почнуть засуджувати людську дурість, від самої нашій професії скоро нічого не залишиться. — Сиза хмарка диму звилася під стелю. — Але вас, звичайно, цікавить не це?
    — Ми вважаємо, що ви можете допомогти нам знайти одну людину.
    — Ви згадували про це по телефону. І хто ця людина?
    — Це нам невідомо. Але ми знаємо, що це чоловік з блакитними очима, норвежець, йому за сімдесят. І він говорить по-німецьки.
    — І?
    — Оце і все.
    Юль розсміявся:
    — Так, тоді вам є з кого вибирати.
    — Ну, у нас у країні сто п’ятдесят вісім тисяч чоловіків віком від сімдесяти і старших, і гадаю, приблизно сто тисяч із них мають блакитні очі й знають німецьку.
    Юль підвів брову. Харрі дурнувато посміхнувся:
    — Щорічна статистика. Я переглянув її для розваги.
    — А чому ви вважаєте, що я зможу вам допомогти?
    — Мені так здалося. Цей чоловік сказав комусь іншому, що не брав до рук зброї років п’ятдесят, чи й більше. Я подумав, точніше, моя колега подумала, що п’ятдесят, чи й більше — це більше, ніж п’ятдесят, але менше, ніж шістдесят.
    — Логічно.
    — Так, вона дуже… е-е, логічна. Припустімо, що це було п’ятдесят п’ять років тому. І виходить, що це було просто в розпал Другої світової. Тоді йому було двадцять і в нього була зброя. Всі норвежці, у кого була зброя, повинні були здати її німцям. Висновок: де він тоді був?
    Харрі підняв три пальці:
    — Правильно, або він — в Опорі, або втік до Англії, або на фронті, в «Норвезькому легіоні». Він краще говорить по-німецьки, ніж по-англійськи. Отже…
    — Отже, ваша колега виснувала, що він воював за Гітлера? — сказав Юль.
    — Саме так.
    Юль глибоко затягнувся.
    — Отже, висновок вас не влаштовує?
    — Ну-у, дайте мені трохи часу на роздуми, — відповів Юль. — Приблизно п’ятнадцять тисяч норвежців пішли до німецьких військ добровольцями, з них узяли лише сім тисяч — їм і видали зброю. Їх було набагато більше, ніж тих, хто записався до англійської армії. І хоча в Опорі під кінець війни було більше норвежців, та зброю з них мало хто мав. — Юль посміхнувся. — Гаразд, припустимо, що ви маєте рацію. Зараз, зрозуміло, навпроти їхніх прізвищ у телефонному довіднику не пишуть, що вони служили в СС, але я виходжу з того, що ви вже вирішили, де їх шукатимете.
    Харрі кивнув:
    — Протоколи справ про зраду батьківщині. Готові архіви, з усіма необхідними даними. Я вчора весь день їх переглядав, сподіваючись, що більшість з них нині вже померла і список, що залишився, не надто великий. Але я помилився.
    — Так, вони живучі, чортяки, — усміхнувся Юль.
    — Через те ми й зателефонували до вас. Адже вам відомо про норвезьких нацистів більше, ніж будь-кому іншому. Мені треба, щоб ви пояснили, як думає така людина, чим керується.
    — Дякую за довіру, Холе, але я історик і не знаюся на мотивах вчинків окремих людей. Як ви, певно, знаєте, я був у збройному підпіллі і не думаю, що зміг би влізти в шкуру нациста й зрозуміти, як він мислить.
    — Але мені здається, ви все-таки дещо про це знаєте, пане Юль.
    — Справді?
    — Гадаю, ви розумієте, що я маю на увазі. А ще я досить ґрунтовно підготувався до нашої з вами зустрічі.
    Юль знову затягнувся і подивився на Харрі. У цій тиші Харрі раптом відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Він обернувся і побачив у дверях вітальні літню жінку. Її лагідні спокійні очі дивилися на Харрі.
    — Ми тут розмовляємо, Сіґне, — сказав Евен Юль.
    Вона енергійно кивнула Харрі, хотіла була щось сказати, але, зустрівшись поглядом з Евеном Юлем, зупинилася. Потім знову кивнула, тихо вийшла з кімнати й причинила за собою двері.
    — Отже, вам усе відомо? — спитав Юль.
    — Авжеж. Вона була медсестрою на Східному фронті, так?
    — Під Ленінградом. З тисяча дев’ятсот сорок другого до відступу в сорок третьому. — Він відклав люльку. — А чому ви так полюєте за тим чоловіком?
    — Чесно кажучи, ми й самі цього ще не знаємо напевно. Але це може потім вилитися в замах.
    — Гм.
    — Так кого шукати? Божевільного? Переконаного, заскнілого нациста? Бандита?
    Юль похитав головою:
    — Більшість легіонерів відсиділи своє у в’язниці, а потім знову влилися в суспільство. Багатьом це вдалося на диво легко, хоча на них і було тавро зрадника. А втім, це зовсім не дивно. Це просто ще раз підтверджує: ті, кому вдається зробити кар’єру під час такого катаклізму, як війна, і в мирний час виявляють себе досить енергійно.
    — Отже, той, кого ми шукаємо, міг вельми добре влаштуватися в житті?
    — Цілком.
    — І навіть пробитися у верхівку суспільства.
    — Ні, шлях на державні посади їм, звичайно, заказано.
    — Але він міг стати ділком, приватним підприємцем. Взагалі, заробити достатньо грошей, щоб купити гвинтівку за півмільйона. Але на кого він може полювати?
    — Це обов’язково має бути пов’язане з його нацистським минулим?
    — Щось підказує мені, що це так.
    — То виходить, він хоче помститися комусь?
    — А хіба це не природно?
    — Звісно, природно. Багато норвезьких нацистів досі переконані, ніби саме вони були справжніми патріотами у війну, що в тих умовах, які склалися до сорокового року, вони діяли для блага народу. І що коли ми судили їх за зраду, то це було беззаконня з нашого боку.
    — А що далі?..
    Юль почухав за вухом.
    — Ну-у. Судді, які виносили вироки, вже давно померли. І політики, які вимагали цього суду, — теж. Кому мститися?
    Харрі зітхнув:
    — Ви маєте рацію. Але я просто намагаюся скласти головоломку з тих фрагментів, які в мене є.
    Юль поглянув на годинник.
    — Обіцяю поміркувати над цим, але, далебі, не знаю, чи зможу вам допомогти.
    — Все одно дякую. — Харрі встав, потім, згадавши про щось, дістав з кишені куртки кілька скріплених аркушів. — Я зняв копії з допиту свідка в Йоханнесбурзі. Можливо, це вам якось допоможе?
    Юль сказав «так», але похитав головою, ніби мав на увазі «ні».
    Коли Харрі вже одягався в передпокої, він показав на фото молодого чоловіка в білому халаті:
    — Це ви?
    — Так, у середині минулого століття, — засміявся Юль. — Це я в Німеччині, до війни. Я повинен був піти по стопах батька і діда і вивчати там медицину. Коли почалася війна, я поїхав додому і першу книгу з історії прочитав уже фактично в лісах. А потім було надто пізно щось змінювати: це стало як наркотик.
    — Отже, вам розхотілося бути лікарем?
    — Це як подивитися. Я хотів зрозуміти, як за однією людиною, її ідеологією пішло стільки людей. І, можливо, знайти ліки від цього. — Він посміхнувся. — Я був дуже, дуже молодий.

ЕПІЗОД 37

Готель «Континенталь», другий поверх,
1 березня 2000 року
    — Як приємно, що можна ось так зустрітися, — сказав Бернт Браннхьоуґ, піднімаючи келих.
    Вони цокнулися, і Еуд-Хільде посміхнулася радникові.
    — І не лише на роботі. — Він так довго дивився їй в очі, що вона не витримала і відвела погляд. Браннхьоуґ роздивлявся її пильно, ніби вивчав. Не така вже й вродлива: надто грубі риси, доволі повненька. Але в її вдачі була кокетлива чарівність, а від повноти дихало юністю.
    Вранці вона зателефонувала йому зі свого кабінету і сказала, що вони геть заплуталися в якійсь справі, але перш ніж вона встигла щось пояснити, він попросив її зайти. А коли вона зайшла, відразу ж послався на надзвичайну зайнятість і сказав, що краще буде обговорити це за обідом, після роботи.
    — І нам, держчиновникам, теж іноді треба розслаблятися.
    Вона вирішила, що він має на увазі обід.
    Поки все йде добре. Адміністратор потурбувався про столик для них. У залі не було жодного знайомого їй обличчя.
    — Отож учора нам трапилася досить забавна справа, — сказала вона, приймаючи від офіціанта серветку. — До нас прийшов літній чоловік і заявив, що ми винні йому велику суму грошей. Ми — це МЗС. Він вимагав майже два мільйони крон і пред’явив лист, який відправляв у сімдесятому році.
    Вона поглянула на стелю. «Вона зловживає косметикою», — подумав Браннхьоуґ.
    — І за що ж ми йому заборгували?
    — Він сказав, що служив на флоті. Це щось таке, пов’язане з «Нортрашипом», — йому недоплатили жалування.
    — Так-так-так, здається, я розумію, про що йдеться. Що він ще сказав?
    — Що він більше не збирається чекати. Що ми обманюємо його та інших моряків. І що Бог покарає нас за наші гріхи. Не знаю, п’яний він був чи хворий, але вигляд мав жахливий. Ще він приніс із собою лист, що його в сорок четвертому підписав норвезький генеральний консул у Бомбеї, який від імені норвезької держави гарантував, що пізніше йому виплатять надбавку за ризик, на який він наражався протягом чотирьох років служби штурманом у норвезькому торговельному флоті. Коли б не той лист, ми б, звичайно, просто викинули його і не турбували б вас через такі дрібниці.
    — Можеш приходити до мене в кабінет у будь-який час, Еуд-Хільде, — сказав він і відразу ж відчув легкий острах: чи точно її звуть Еуд-Хільде? — Бідолаха, — додав Браннхьоуґ і подав знак принести ще вина. — Найсумніше в цій справі — що він безперечно правий. «Нортрашип» створили, щоб управляти тією частиною норвезького торговельного флоту, яка не перейшла до рук німців. У цієї організації були як політичні, так і комерційні завдання. Наприклад, британці за право використовувати норвезькі кораблі сплачували компанії велику надбавку за ризик. Але замість того, щоб платити безпосередньо морякам, вони переказували гроші в касу пароплавства. Йдеться про кілька сотень мільйонів крон. Моряки намагалися відсудити свої гроші, але програли справу у Верховному суді в п’ятдесят четвертому. Аж у сімдесят другому стортинґ визнав, що вони таки мають права на ці гроші.
    — Цей чоловік, зрозуміло, жодних грошей не отримував. Бо, як він каже, ходив у Жовтому морі і потрапляв під японські торпеди, а не під німецькі.
    — А як він себе назвав?
    — Конрад Оснес. Секундочку, зараз я покажу вам цього листа. Він залишив нам рахунок з відсотками та процентами з відсотків.
    Вона нахилилася над сумкою. Він подивився на її мляві плечі. Їй треба більше займатися зарядкою, подумав Браннхьоуґ. Скинути кілограмів чотири, і Еуд-Хільде буде пампушечкою, а не товстухою.
    — Гаразд, — зупинив її Браннхьоуґ. — Мені необов’язково дивитися на нього. «Нортрашип» приписаний до Міністерства торгівлі.
    Вона підвела на нього очі.
    — Але він наполягає на тому, що саме ми винні йому ці гроші. І дав нам двотижневий термін, щоб ми їх йому віддали.
    Браннхьоуґ засміявся:
    — Он як? А чому це він шістдесят років мовчав, а тут раптом захапався?
    — Про це він не казав. Тільки додав, що якщо ми йому не заплатимо, то матимемо клопіт.
    — Ну ти скажи! — Браннхьоуґ почекав, поки офіціант наллє їм обом вина, потім нахилився до Еуд-Хільде: — Терпіти не можу клопіт, а ти?
    Вона засміялася, зніяковівши.
    Браннхьоуґ підняв келих.
    — Я все думаю, що робити з цим старим, — сказала вона.
    — Забути, — відповів він. — А от я думаю про інше, Еуд-Хільде.
    — Про що?
    — Ти бачила заброньований за нами номер у цьому готелі?
    Еуд-Хільде знову засміялася і відповіла, що ні, не бачила.

ЕПІЗОД 38

Тренажерний центр «САТС», Іла, 2 березня 2000 року
    Харрі важко крутив педалі й упрівав. У залі було вісімнадцять суперсучасних велотренажерів, на всіх сиділи огрядні, красиві городяни і дивилися на німі телеекрани під стелею. Харрі дивився на Елізу в «Останньому герої». Вона рухала губами, кажучи, що не може вигнати Поппе. Харрі знав це. Він уже дивився цю серію.
    «That dorit impress me much!»[41] — пролунало з колонок.
    «Мене теж», — подумав Харрі, якому не подобались ані гучна музика, ані звук власного важкого дихання. Він міг би відвідувати безкоштовно поліцейський тренажерний зал, але Елен переконала його записатися до центру «САТС». На таке він ще міг погодитися, але коли вона спробувала записати його на аеробіку, він сказав «стоп!». Рухатися під попсову музику в натовпі людей, яким ця музика подобається, і слухати, як інструктор з нервовою усмішкою підбадьорює розумуваннями на зразок: «Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися!» — все це здавалося Харрі незбагненним добровільним приниженням. Головною перевагою центру «САТС» було те, що тут можна було одночасно тренуватися і дивитися «Останнього героя», і ще — не бачити Тома Волера, який більшу частину вільного часу стирчав у поліцейському тренажерному залі. Оглядівши зал, Харрі зауважив, що й сьогодні він серед відвідувачів найстарший. В основному тут були дівчата, які слухали плеєри і час від часу кидали погляд у його бік. Ні, вони дивилися не на нього — просто поряд з ним, у сірому светрі з капюшоном і без єдиної краплі поту на лобі, сидів найвідоміший у Норвегії комік. На панелі спідометра перед Харрі висвітилося повідомлення: «Чудовий темп!»
    «І препоганий одяг», — подумав Харрі, подивившись на свої розтягнуті брудні спортивні штани, які йому постійно доводилося підсмикувати, бо мобільник на поясі весь час стягав їх униз. А стоптані кросівки «Адідас» були застарі як на те, щоб мати модний вигляд, проте недостатньо рвані, щоб здаватися хіповими. Футболка з Джоєм Дівісоном, що колись виглядала цілком благопристойно, зараз говорила тільки про те, що її власник уже давно не орієнтується в світі музики. Але повною мірою свою недоладність Харрі відчув, тільки коли щось зненацька несамовито запищало і на нього звернулися всі сімнадцять поглядів — і погляд коміка також. Харрі зняв з пояса маленьку кляту пекельну машинку:
    — Холе.
    «Okay, so youre a rocket scientist, that dorit impress…»[42]— Це Юль. Я перебив вам заняття?
    — Ні, це просто музика.
    — Ви дихаєте, як загнаний кінь. Зателефонуйте мені, коли почуватиметеся краще.
    — Я почуваюся чудово. Просто я в тренажерному залі.
    — Гаразд. У мене для вас добрі новини. Я прочитав ваш звіт з Йоханнесбурга. Чому ви не сказали мені, що він бував у Зеннхаймі?
    — Урія? Хіба це так важливо? Я навіть не був упевнений, що правильно записав назву, я обшукав увесь атлас Німеччини, але жодного Зеннхайма не знайшов.
    — Спочатку відповім на запитання: так, це важливо. Якщо у вас ще є сумніви в тому, що людина, яку ви шукаєте, — колишній легіонер, можете їх відкинути. Це точно на сто відсотків. Зеннхайм — маленьке містечко, і якщо норвежці коли й бували там, то тільки у війну. Там вони проходили навчання перед тим, як вирушити на Східний фронт. А в атласі Німеччини ви його не знайшли, бо Зеннхайм не в Німеччині, а у французькій провінції Ельзас.
    — Але…
    — У ході історичних змін Ельзас у різні часи належав то Франції, то Німеччині, тому там і розмовляють німецькою. Те, що ця людина бувала в Зеннхаймі, істотно звужує коло пошуку, адже там навчалися лише вояки полків «Нурланн» і «Норвегія». А ще краще — я можу дати вам ім’я людини, яка була в Зеннхаймі і напевно захоче вам допомогти.
    — Справді?
    — Колишній вояк полку «Нурланн». Він добровільно перейшов до Опору сорок четвертого року.
    — Оце так-так!
    — Він виріс на одинокім хуторі, його батьки й брати були переконаними квіслінгівцями, вони й змусили його піти добровольцем на фронт. Він ніколи не був справжнім нацистом і в тисяча дев’ятсот сорок третьому втік під Ленінградом. Невдовзі потрапив у полон до росіян, потім деякий час воював на їхньому боці, а далі через Швецію перебрався до Норвегії.
    — І ви йому довіряєте?
    Юль засміявся:
    — Цілком.
    — А що в цьому смішного?
    — Це довга історія.
    — Я не поспішаю.
    — Ми йому наказали ліквідувати декого з його сім’ї.
    Харрі облишив крутити педалі.
    — Коли ми зустріли його в Нурмарку, на північ від Улле-волсетера, то спочатку не повірили йому, гадали, він засланий, і хотіли його розстріляти. Але в нас були свої люди в поліцейському архіві в Осло, і вони, перевіривши його історію, сказали, що він дійсно пропав на фронті і підозрювався в дезертирстві. Інформація про його родину підтверджувалася, у нього були з собою документи, які підтверджували, що він дійсно той, за кого себе видає. Але все це, звичайно, могли сфабрикувати німці, і ми вирішили влаштувати йому перевірку.
    Пауза.
    — І що? — запитав Харрі.
    — Ми залишили його в лісовому будиночку, поруч не було ні наших, ні німців. Хтось запропонував наказати йому ліквідувати кого-небудь з його братів-фашистів. Головне було побачити, як він на це відреагує. Коли йому давали наказ, він не промовив на те жодного слова, а коли ми прийшли до нього наступного дня, він кудись запропав. Ми були впевнені, що він утік, та за два дні він знову з’явився. На запитання, де він був, відповів, що в рідному домі, в Гюдбрансдалі. За кілька днів по тому звідти надійшли вісті: одного брата знайшли в коморі, другого — в стайні, батьки лежали у вітальні.
    — О Боже, — сказав Харрі. — Та він божевільний.
    — Авжеж. Ми всі були тоді божевільні. Такими нас зробила війна. Ми не згадували про цей випадок ні тоді, ні потім.
    І прошу вас, ви теж.
    — Зрозуміло, я не буду. Де він живе?
    — Тут, в Осло. Здається, в районі Холменколлена.
    — І як його звуть?
    — Фьоуке. Сіндре Фьоуке.
    — Добре. Я з ним поговорю. Дякую, пане Юль.
    На екрані крупним планом виник зарюмсаний Поппе, який посилав вітання своїй родині. Харрі знову причепив телефон на пояс, підсмикнув штани і пішов зважуватися.
    «… Whatever; that don’t impress me much…»[43]

ЕПІЗОД 39


Бутік «House of Singles», вулиця Хегдехьоуґсвеєн,
2 березня 2000 року
    — Шерсть найвищої якості, — сказала продавчиня, протягуючи старому пальто. — Найліпша. Легка і носитиметься довго.
    — Мені треба буде надягти його лише один раз, — посміхнувся старий.
    — А-а, — сказала вона, трохи спантеличено. — Тоді, може, ми що-небудь принагідне…
    — Мені подобається це. — Він поглянув на себе в дзеркало.
    — Класичного крою, — підстрахувалася продавчиня. — Найбільш класичного з усього, що в нас є.
    Вона замовкла і з жахом поглянула на старого: того геть зсудомило.
    — Вам погано? Може, треба б…
    — Ні-ні, просто легкий біль. Не хвилюйтеся, він швидко мине. — Старий випростався. — А чи скоро будуть готові штани?
    — Наступної середи. Якщо це не надто терміново. А у вас незабаром якась особлива дата?
    — Так. Але середа мене цілком влаштує.
    Він дістав з гаманця кілька сотенних купюр і простягнув їй. Вона взялася їх лічити.
    — Так, можу лише додати, що цей костюм ви носитимете все життя.
    Його сміх ще довго відлунював у її вухах.

ЕПІЗОД 40

Холменколлен, З березня 2000 року
    Потрібний будинок Харрі знайшов на Холменколлвеєн, недалеко від Бессеруда. Це був величезний коричневий зруб, що стояв у затінку великих ялин. Угору схилом до будинку вела ріниста доріжка, і Харрі в’їхав просто у двір і розвернувся там. Він хотів поставити автомобіль коло самого ґанку, але, коли вмикав першу передачу, двигун закашлявся й заглух. Вилаявшись, Харрі покрутив ключ запалювання, та стартер тільки тужливо вискнув.
    Він вийшов з машини і пішов до будинку. З дверей вийшла жінка і зупинилася, питально посміхаючись: вочевидь, здивована його візитом.
    — Доброго ранку, — привітався Харрі і кивнув на машину: — Зовсім погана стала старенька, треба б її… підлікувати.
    — Підлікувати? — У жінки був низький доброзичливий голос.
    — Так, по-моєму, вона вчора трохи застудилася.
    Вона всміхнулася більш розкуто і привітливо. На вигляд жінці було років тридцять, одягнена в чорне манто, дуже просте, елегантне і — Харрі відчував це інстинктивно — вельми дороге.
    — Я збиралася йти, — сказала жінка. — Вам сюди?
    — Гадаю, так. Тут живе Сіндре Фьоуке?
    — Жив, — відповіла вона. — Мій батько вже кілька місяців як переїхав до міста.
    Харрі поглянув на неї уважніше і подумав, що вона вродлива. А те, як розкуто вона розмовляла, не відводячи погляду, свідчило про її впевненість у собі. Енергійна жінка, припустив Харрі. Мабуть, її робота потребує розважливості й холодного розуму. Маклер, заступник директора банку, співробітник держапарату або щось подібне. У всякому разі, матеріально забезпечена, в цьому можна не сумніватися. І на це вказували не тільки її манто та гігантський будинок позаду неї, а й її постава, і високі, аристократичні вилиці. Вона спустилася сходами, чітко, акуратно ставлячи ноги одну перед другою, ніби йшла по невидимій лінієчці, причому з легкістю. Займалася балетом, подумав Харрі.
    — Чи можу я вам чимось допомогти?
    Чітка вимова і підкреслений наголос на слові «я» додавали її вимові щось театральне.
    — Я з поліції. — Харрі поліз був до кишені куртки, щоб дістати посвідчення, але вона махнула на те рукою, посміхаючись. — Так, і мені треба поговорити з вашим батьком.
    Харрі з досадою подумки зауважив, що говорить з якоюсь неприродно-урочистою інтонацією.
    — Навіщо?
    — Ми шукаємо одну людину. І можливо, ваш батько міг би нам у цьому допомогти.
    — А кого ви шукаєте?
    — Цього ми ще не можемо сказати.
    — Чудово. — Вона кивнула так, ніби це була перевірка і Харрі успішно витримав її.
    — Але якщо ви сказали, що він тут не живе… — Харрі поглянув на неї з-під дашка долоні. У неї були тендітні руки. Займалася фортепіано, подумав Харрі. А довкола усмішкуватих очей були зморшки. Може, їй уже за тридцять?
    — Не живе, — сказала вона. — Він переїхав в Майорстуа. Вібес-ґате, вісімнадцять. Ще, гадаю, ви можете зустріти його в Університетській бібліотеці.
    «В Університетській бібліотеці». Вона чітко промовила кожен склад.
    — Вібес-ґате, вісімнадцять. Ясно.
    — Добре.
    — Так.
    Харрі кивнув. Потім ще раз. Ніби іграшковий песик, що їх так полюбляють водії. Вона стримано посміхнулася йому і підвела брови, ніби даючи до зрозуміння: якщо питань більше немає, то розмову закінчено.
    — Ясно, — повторив Харрі.
    У неї були чорні й рівні, як шнурочок, брові. Зрозуміло, вона їх підрівнює пінцетом, подумав Харрі. Трішки.
    — А зараз мені час іти, — сказала вона. — Мій трамвай…
    — Ясно, — повторив Харрі втретє, не рухаючись з місця.
    — Сподіваюся, вам удасться знайти мого батька.
    — Ми постараємося.
    — На все добре. — Вона пішла геть, підошви її зашурхотіли по ріні.
    — Розумієте, у мене маленька проблема… — почав Харрі.
    — Дякую за допомогу, — сказав Харрі.
    — Ну що ви, — відповіла вона. — Вам справді не доведеться робити великий гак?
    — Зовсім ні, нам, так би мовити, по дорозі. — Харрі з хвилюванням поглянув на її тонкі дорогі шкіряні рукавички, на яких тепер був сірий бруд з кузова його «Форда». — Питання в тому, скільки ця розвалина ще протримається.
    — У вас тут, я бачу, скромно. — Вона вказала на дірку в щитку приладів, де мала бути магнітола, але зараз звідти стирчав жмут червоних і жовтих дротів.
    — Вкрали, — пояснив Харрі. — Тому й двері не замикаються — замок теж зламали.
    — І тепер у неї може залізти хто хоче?
    — Так, отаке роки роблять.
    Вона розсміялася:
    — Справді?
    Харрі знову кинув на неї швидкий погляд. Можливо, вона належить до того типу жінок, які не зміняються помітно з роками, які виглядають на тридцять і в двадцять років, і в п’ятдесят. Йому подобався її профіль, ці витончені риси. На щоках у неї був природний рум’янець, а не та суха, нежива засмага, якої в лютому набувають жінки її віку в соляріях. Вона розстебнула манто, і він побачив її довгу, тонку шию. Харрі поглянув на руки, які вона незворушно схрестила на грудях.
    — Червоне світло, — мовила вона спокійно.
    Харрі натиснув на гальмо.
    — Перепрошую, — виголосив він.
    Як він поводиться з нею? Навіщо він подивився, чи немає в неї обручки? О Боже!
    Харрі визирнув у вікно і відразу пригадав те місце, де вони зупинилися.
    — Якісь проблеми? — запитала вона.
    — Ні-ні. — На світлофорі спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. — Просто в мене погані спогади про це місце.
    — У мене теж, — сказала вона. — Зо два роки тому я проїздила тут на потязі, саме після того, як одна поліцейська машина проїхала переїзд і врізалася в ту стіну. — Вона показала рукою. — Це було жахливо. Один поліцейський повис на загорожі, наче його розіпнули. Я потім кілька ночей поспіль не могла заснути. Мені розповідали, що поліцейський, який вів машину, був п’яний.
    — А хто вам це розповідав?
    — Так, один, я з ним разом навчалася. З Поліцейської академії.
    Вони проїхали Фрьоєн. Віндерн залишився позаду. Далеко позаду, подумав Харрі, ніби вирішивши це для себе — остаточно і безповоротно.
    — Так ви навчалися в Поліцейській академії? — запитав він.
    — Ви з глузду з’їхали? — Вона знову розсміялася. Харрі подобався її сміх. — Ні, я вивчала право в університеті.
    — Я теж, — сказав він. — У якому році ви туди вступили?
    Ну й хитрун ти, Холе!
    — Я закінчила його в дев’яносто дев’ятому.
    Харрі почав подумки віднімати й додавати. Так, їй як мінімум тридцять.
    — А ви?
    — У дев’яностому, — відповів Харрі.
    — Тоді ви маєте пам’ятати концерт гурту «Рага Рокерз» під час «Юстивалю» у вісімдесят восьмому!
    — Авжеж пам’ятаю. Я був на ньому. В саду.
    — Я теж! Було здорово, правда? — Вона поглянула на нього. Її очі блищали.
    «Де? — думав Харрі. — Де ти була?»
    — Так, було класно. — Харрі вже погано пам’ятав сам концерт. Але він раптом виразно згадав те дівчисько, яке виплигувало з натовпу, коли грали «Рага Рокерз».
    — Але якщо ми разом училися, у нас має бути багато спільних знайомих, — припустила вона.
    — Навряд чи. Я вже працював у поліції, і мені було не до студентської тусовки.
    Мовчки вони проїхали перехрестя з вулицею Індастрі-ґата.
    — Можете висадити мене тут, — сказала вона.
    — Вам саме сюди?
    — Так, тут уже недалеко.
    Харрі з’їхав на узбіччя, вона обернулася до нього. Неслухняне пасмо волосся впало їй на обличчя. Погляд м’який і холодний одночасно. Карі очі. Раптом Харрі сяйнула цілком несподівана і божевільна думка: йому захотілося поцілувати її.
    — Дякую, — сказала вона, всміхаючись.
    Вона повернула ручку дверцят. Але нічого не сталося.
    — Даруйте, — сказав Харрі, перегнувся через неї і вдихнув запах її парфумів. — Цей замок… — Він з силою штовхнув дверцята, і вони нарешті відчинилися. Він почувався, мов п’яний.
    — Може, ще побачимося, — сказала вона.
    — Можливо.
    Йому захотілося спитати, куди вона йде, де вона працює, чи подобається їй її робота, що їй ще подобається, чи кохає вона кого-небудь, чи не хоче вона піти з ним на концерт, хай і не на «Рага Рокерз». Але, на щастя, було надто пізно, вона вже віддалялася своїм балетним кроком по тротуару вулиці Спурвейсґата.
    Харрі зітхнув. Він зустрів її півгодини тому і навіть не спитав її ім’я. Здається, час списувати його в архів. Достроково.
    Харрі поглянув у дзеркало і найбезсовіснішим чином розвернув машину посеред вулиці. До Вібес-ґате було недалеко.

ЕПІЗОД 41

Вулиця Вібес-гате, Майорстуа, З березня 2000 року
    Важко дихаючи, Харрі проминув четвертий сходовий марш. На порозі квартири на нього чекав усміхнений чоловік.
    — Вибачайте за сходи. — Чоловік подав йому руку. — Сіндре Фьоуке.
    У нього в очах, як і колись, горіла юність, але обличчя свідчило — так, він побував на двох світових війнах. Як мінімум. Залишки сивого волосся були зачесані назад. Поверх грубої червоної сорочки надягнуто светр. Рукостискання було коротким і міцним.
    — Я щойно зварив каву, — сказав він. — Я знаю, навіщо ви прийшли.
    Вони пройшли у вітальню, обставлену як робочий кабінет. Посеред кімнати, на бюро, стояв комп’ютер. Кругом були розкидані папери, на столах і на підлозі уздовж стін лежали стоси книг і журналів.
    — Я тут ще не зовсім навів лад, — сказав він, розчищаючи для Харрі диван.
    Харрі поглянув на стіни: жодних картин, лише календар з пейзажем Нурмаркі.
    — У мене є великий проект, і я сподіваюся, він виллється в книгу. Історія війни.
    — А хіба ніхто ще не написав такої книги?
    Фьоуке розреготався:
    — Як бачите, і не одну! Але вони писали не зовсім про те. А я хочу розповісти історію моєї війни.
    — Зрозуміло. А навіщо це вам?
    — Не хочу здатися претензійним, але ми, ті, хто там побував, повинні передати свій досвід майбутнім поколінням, перш ніж зійдемо в могилу. — Фьоуке сховався в кухні і тепер кричав звідти у вітальню. — Евен Юль зателефонував мені й сказав, що в мене будуть гості. Адже ви з поліції?
    — Так. Але Юль казав мені, що ви мешкаєте в районі Холменколлена.
    — Ми з Евеном не надто часто спілкуємося. Я вирішив не міняти номер телефону — адже я переїхав сюди ненадовго. До тих пір, поки не закінчу книгу.
    — Ясно. А я спочатку поїхав за тією адресою. Там зустрів вашу доньку, і вона мені сказала, де ви тепер мешкаєте.
    — Так вона була вдома? Роботу, значить, прогулює?
    «Яку роботу?» — хотів було спитати Харрі, але подумав, що це виглядало б дивно.
    Фьоуке повернувся з кухні з великим димлячим кавником і парою кухлів.
    — Чорну будете? — Він поставив один кухоль перед Харрі.
    — Радо.
    — Це добре. Бо вибору у вас все одно немає. — Фьоуке засміявся, і доки наливав каву, частину розлив на стіл.
    Харрі здивувало, як мало спільного в Сіндре Фьоуке з донькою. У нього не було її вишуканої вимови і манер, та й рисами обличчя, темним волоссям вона пішла не в батька. Лише лоб у Сіндре Фьоуке був схожий на її. Високий, з товстою блакитною веною посередині.
    — У вас у Холменколлені великий будинок, — зауважив Харрі вголос.
    — З ним постійний ремонт, та ще сніг треба прибирати. — Фьоуке скуштував каву; задоволено прицмокнув. — У ньому похмуро і понуро. До того ж він далеко від центру. Терпіти не можу Холменколлен. А ще там живуть самі чистоплюї. Людині, яка приїхала з Гюдбрансдаля, як я, там просто нема чого робити.
    — Тоді чому ви його не продасте?
    — Дочці там подобається. Звичайно, вона там виросла. Але гадаю, ви хочете поговорити про Зеннхайм?
    — Ваша донька живе сама?
    Харрі припнув язика. Фьоуке відпив трохи з кухля і повільно смакував кавою, не поспішаючи її ковтати. Стало тихо.
    — З нею живе хлопчик. Олег.
    Він дивився кудись удалеч і більше не посміхався.
    Харрі поквапливо зробив для себе два висновки. Може, звичайно, занадто поквапливо, але якщо вони вірні, то по-перше, однією з причин, чому Сіндре Фьоуке переїхав до Майорстуа, був Олег. А крім того, у неї є коханець.
    — Я не можу багато чого вам розповісти, Фьоуке. Як ви розумієте, наша робота…
    — Я розумію.
    — Добре. Я б хотів, щоб ви розповіли мені про тих норвежців, які були з вами в Зеннхаймі.
    — Ех. Нас там було дуже багато.
    — Про тих, хто ще живий.
    Фьоуке посміхнувся:
    — Не хочу здатися циніком, але тоді все набагато спрощується. На Східному фронті ми дохли як мухи. З мого взводу щороку гинуло відсотків шістдесят.
    — О Боже, зовсім як лісові тинівки…
    — Що?
    — Вибачте. Будь ласка, продовжуйте.
    Харрі сконфужено втупився в чашку.
    — Штука в тому, що ймовірність на війні зростає по експоненті, — сказав Фьоуке. — Якщо тебе не вбили в перші шість місяців, твої шанси вижити в багато разів зростають. Ти вже не наступаєш на міни, пригинаєшся, коли біжиш по траншеї, прокидаєшся, почувши клацання затвора в гвинтівці Мосіна. І розумієш, що не треба бути героєм і що твій найкращий друг — це страх. Через шість місяців нас, норвежців, майже не залишилося, але ті, хто вижив, відчували: ми вже не загинемо на цій війні. І більшість з нас навчалися в Зеннхаймі. У ході війни хтось проходив навчання в Німеччині. А хтось прибував просто з Норвегії. Ті, хто приїжджав з Норвегії без жодного навчання…
    Фьоуке похитав головою.
    — Гинули? — запитав Харрі.
    — Ми навіть не встигали вивчити, як кого звуть. Та й навіщо? Це важко зрозуміти, але навіть у сорок четвертому на Східний фронт потоком ішли добровольці, коли ми, хто був там, вже давним-давно зрозуміли що до чого. Вони, бідолахи, думали, що йдуть рятувати Норвегію.
    — Я так зрозумів, що в сорок четвертому вас уже там не було.
    — Правильно. Я втік. У тисяча дев’ятсот сорок третьому, під Новий рік. Я двічі побував зрадником. — Фьоуке посміхнувся. — І обидва рази опинявся не в тому таборі.
    — Ви воювали за росіян?
    — Так, воював. Я потрапив у полон. Ми там мало не померли з голоду. Якось вранці нас запитали по-німецьки, чи розуміється хтось на зв’язку. Я трохи тямив, тож підняв руку. Виявилося, що в одному полку загинули в бою всі зв’язківці. Всі до єдиного! Наступного дня я вже тягнув польовий телефон. Ми воювали в Естонії проти моїх колишніх товаришів. Це було під Нарвою.
    Фьоуке підняв чашку і взяв її обома руками.
    — Я лежав на пагорбі і бачив, як росіяни штурмують німецьку кулеметну позицію. Німці просто косили їх, як траву. Гори трупів: сто двадцять чоловік і четверо коней — лежали перед ними, коли нарешті кулемети перегрілися. Росіяни кололи німців багнетами — економили патрони. Вся атака тривала не більше півгодини. Сто двадцять загиблих. А попереду — інша позиція. І там відбувалося те ж саме.
    Харрі бачив, як тремтить чашка в його руках.
    — Я знав напевно, що загину. Причому за справу, в яку не вірю. Я не вірив ні в Сталіна, ні в Гітлера.
    — Чому ж ви тоді пішли на Східний фронт?
    — Мені було вісімнадцять. Я виріс у глушині, на далекому хуторі в Гюдбрансдалі, де не бачив майже нікого, окрім найближчих сусідів. Ми не читали газет, у нас не було книг — я нічого не знав. Про політику я знав тільки те, що мені розповідав батько. З усієї нашої рідні в Норвегії залишилися тільки ми, решта виїхали до СІЛА ще в двадцяті. І мої батьки, і всі сусіди були запеклими квіслінгівцями і членами «Національного об’єднання». Два мої старші брати теж туди записалися. Вони пішли в «Хірт»[44], де їм дали завдання — вербувати в партію молодь, інакше їх відправили б на фронт. Так, в усякому разі, вони мені самі пояснили. Потім я дізнався, що насправді вони вербували донощиків. Але було запізно — тоді я вже їхав на фронт.
    — А на фронті ваші погляди змінилися?
    — Я б так не сказав. Більшість з нас, добровольців, думали переважно про Норвегію, ніж про політику. Для мене поворотний момент настав, коли я зрозумів, що воюю не за свою країну. Ось так, дуже просто. Тому битися за росіян мені теж було не набагато приємніше. У червні сорок четвертого, коли я служив лоцманом у талліннському порту, мені вдалося пробратися на корабель шведського «Червоного хреста». Я сховався в трюмі і пролежав там три доби. Я отруївся чадним газом, але прийшов до тями в Стокгольмі. Звідти я рушив далі, до норвезького кордону, самостійно, на свій страх і ризик. Це було в серпні.
    — А чому на свій страх і ризик?
    — Люди, з якими я спілкувався в Стокгольмі (їх було небагато), не довіряли мені, моя історія здавалася їм надто неправдоподібною. Та це було нормально. Адже я теж нікому не довіряв. Навіть я нікому не вірив! — Він знову голосно засміявся. — Я тоді ліг на дно і діяв своїми силами. Кордон перетнути — то було завиграшки. Запевняю вас, дістати пайок у Ленінграді було значно важче, ніж потрапити зі Швеції до Норвегії під час війни. Ще кави?
    — Дякую. А чому ви не побажали залишитися у Швеції?
    — Хороше запитання. Я й сам себе про це питав багато разів. — Він пригладив сиве волосся. — Але, розумієте, я був охоплений жагою помсти. Я був молодий, а коли ти молодий, ти живеш усіма цими нісенітницями про справедливість, про те, що в кожного має бути якесь покликання. На Східному фронті я був юнаком, буквально розшматованим суперечностями в собі. Я відчував, що повівся як скотина по відношенню до своїх бойових товаришів. Однак, а вірніше, саме тому я заприсягнувся помститися за всіх, хто загинув заради тієї брехні, якою наші голови напихали вдома. Помститися за своє розбите вщент життя, яке, як тоді мені здавалося, вже ніколи не відновити. Я хотів одного: звести рахунки з тими, хто насправді зрадив нашу країну. Зараз психологи назвали б це маніакально-депресивним психозом і миттю запроторили б мене до лікарні. А замість цього я поїхав до Осло, де мені ніде було жити, де ніхто не міг мене прийняти, де варто було мені пред’явити документи — і мене розстріляли б на місці як дезертира. Того ж дня, коли я на вантажівці приїхав до Осло, я вирушив у Нурмарку. Три дні я спав під деревами і харчувався ягодами, доки мене знайшли.
    — Ті, з Опору?
    — Як я зрозумів, Евен Юль розповів вам, що було далі.
    — Так. — Харрі вертів кухоль пальцями. Ліквідація. Загадка, яка від розмови з цим чоловіком не стала більш зрозумілою. Вона не давала Харрі спокою відтоді, як він побачив Фьоуке в дверях і той потис йому руку. «Ця людина стратила своїх двох братів і батьків».
    — Я знаю, про що ви думаєте, — сказав Фьоуке. — Я був вояком, якому дали наказ: ліквідувати. Не було б у мене цього наказу, я б цього не робив. Але я знав: вони були серед тих, хто зрадив нас. — Фьоуке поглянув на Харрі. Кухоль у його руках більше не тремтів. — Ви думаєте: навіщо я вбив їх усіх, якщо наказано було вбити одного, — він вів далі. — Біда в тому, що не уточнювалося, кого саме. Вони надали мені право судити, хто заслужив життя, а хто — смерть. А для мене це було дуже важко. Тому я вбив усіх. У нас на фронті був хлопець, якого ми прозвали Червоногрудкою. Як пташку Так от, цей хлопець говорив мені, що багнетом убивати найгуманніше. Сонна артерія йде від серця прямо до мозку, і якщо перерізати її, до мозку перестає надходити кисень і жертва загине миттєво. Серце ударить ще три — може, чотири рази, і зупиниться. Біда в тому, що це складно. Гюдбранн, на прізвисько Червоногрудка, був мастак різати горлянки, а я провозився з матір’ю двадцять хвилин, а зміг тільки кілька разів штрикнути її. Зрештою я її застрелив.
    У Харрі зашерхло горло.
    — Ясно, — сказав він.
    Це безглузде слово повисло в повітрі. Харрі відсунув кухоль на центр столу і дістав з куртки блокнот.
    — Може, ми поговоримо про ваших знайомих із Зеннхайма?
    Сіндре Фьоуке різко підвівся.
    — Даруйте, Холе. Я зовсім не хотів здатися вам бездушним і жорстоким. Дозвольте мені пояснити вам, перш ніж ми підемо далі: я не недолюдок, просто в мене таке ставлення до цих речей. Не треба було вам цього розповідати, а я це зробив. Бо не міг не розповісти. І саме тому я почав писати цю книгу. Мені постійно доводиться згадувати про це, коли річ прямо чи побічно заходить про війну. Щоб бути упевненим, що я не боюся цієї пам’яті. Тільки-но я злякаюся, і страх більше не відпустить мене. Не знаю чому, але це так. Психолог пояснить вам краще. — Він зітхнув. — Та зараз, як я й сказав, поговорімо про справу. У вас, напевно, буде багато питань. Ще кави?
    — Ні, дякую, — відповів Харрі.
    Фьоуке знову сів. Підпер підборіддя кулаком.
    — Отже, Зеннхайм. Міцне норвезьке ядро. Усього п’ять чоловік разом зі мною. І один, Даніель Гюдесон, загинув тієї ж ночі, коли я втік. Залишаються четверо. Едвард Мускен, Халлґрім Дале, Гюдбранн Юхансен і я. Після війни я бачив тільки Едварда Мускена, нашого командира. Це було влітку сорок п’ятого. Йому дали три роки за зраду батьківщині. Що стало з іншими, вижили вони чи ні, я не знаю. Але можу розповісти вам, що мені про них відомо.
    Харрі розгорнув блокнот на чистій сторінці.

ЕПІЗОД 42

СБП, 3 березня 2000 року
    Г-ю-д-б-р-а-н-н Ю-х-а-н-с-е-н, відстукав Харрі на клавіатурі. Звичайний хлопчина. За словами Фьоуке, добрий, трохи сентиментальний, дивився на Даніеля Гюдесона — того самого, якого вбили під час чергування, — як на приклад для наслідування, щось подібне до старшого брата. Харрі натиснув клавішу «ENTER», і програма почала пошук.
    Він втупився в стіну. На стіну. На маленьку фотографію Сеструнчика. Вона кривлялася, вона завжди так робила, коли її фотографували. Старим-стара картка, з літніх канікул. На білій футболці — тінь фотографа. Мама.
    Комп’ютер пискнув, сповіщаючи, що пошук закінчено, Харрі знову втупився в екран.
    За даними перепису є двоє людей на ім’я Гюд