Скачать fb2
Темна вежа. Темна вежа VII

Темна вежа. Темна вежа VII

Аннотация

    Остання книга легендарного циклу Стівена Кінга! Тривалі мандри стрільця Роланда добігають кінця. Проте реальний світ і художній настільки переплітаються, що вже самому Кінгу загрожує смертельна небезпека. Ціною надзвичайних зусиль герої рятують життя письменникові, а він — їм. І нарешті омріяна мета — Багряного Короля переможено, нога стрільця ступає на сходи Темної вежі, він піднімається дедалі вище й вище. Верхівка Вежі — фінал історії, геть не очікуваний, не той, якого прагне читач і… навіть сам письменник, а той, що його вимагає надісторія.


Стівен Кінг ТЕМНА ВЕЖА ТЕМНА ВЕЖА VII

19    99
ВІДТВОРЕННЯ
ВІДКРИТТЯ
СПОКУТА
ПОНОВЛЕННЯ


    Той, хто говорить, не маючи уважного слухача, німий.
    Отож, Постійний читачу, цю останню книгу циклу Темної вежі я присвячую тобі.
    Довгих днів і приємних ночей.

    Не чув? Таж розлягався шум
    І гомін, наче подзвін по душах згублених,
    По тих мандрівниках, ровесниках моїх,
    Що з них той був міцний, а той — володар дум,
    Хоробрий той, але зоставсь лиш сум.
    «Утрачені!» — той плакав дзвін по них.

    Та жоден їхній дух спокою не знайшов,
    Усі прийшли поглянути на поступ мій,
    Останнє полотно у рамі тій живій!
    В червонім полум’ї палає кожен, хто дійшов.
    Я їх впізнав. Без страху ріг до губ приклав
    І засурмив: «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов»
Роберт Браунінг
«Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов»

    Я народився
    З шестизарядником в руці, із ним стоятиму
    На смерть і з ним віддам кінці.
«Бед Компані»

    Ким же це я став,
    Друже мій найвірніший,
    Всі, кого я знав,
    Оддалились, зникли.
    Можеш мати все,
    Мою імперію багна,
    А я зраджу тебе,
    Болю тобі завдам.
Трент Резнор

Частина перша
МАЛЕНЬКИЙ ЧЕРВОНИЙ КОРОЛЬ ДАН-ТЕТЕ

Розділ I
КАЛЛАГЕН І ВАМПІРИ


Один
    Колись панотець Дон Каллаген був католицьким священиком в одному містечку (Салемз-Лот — так воно називалося), що нині щезло з лиця землі й усіх можливих карт. Та не те щоб Каллаген цим надто переймався. Такі поняття, як реальність, втратили для нього свою вагу.
    Зараз цей християнський (у минулому) священик тримав у руці язичницький предмет — різьблену черепашку зі слонової кістки. На дзьобі в неї видніла щербинка, на спині — подряпина у вигляді знака питання, але в цілому річ була прегарна.
    Прегарна і могутня. Він відчував цю силу, що струменіла в його долонях, як електричні розряди.
    — Яка гарна, — прошепотів він до хлопця, що стояв поряд із ним. — Правда ж, це Черепаха Матурин? Це вона?
    Хлопцем був Джейк Чемберз. Він зробив чималий гак, аби зрештою потрапити майже до того самого місця, звідки почав свої мандри тут, на Мангеттені.
    — Не знаю, — відповів Джейк. — Вона називає її «шольдпадда[1]», і ця річ може нам допомогти, але розбійників, які чигають нас он там, їй не знищити. — Він кивнув у бік «Діксі-Піґ», побіжно подумавши, кого мав на увазі: Сюзанну чи Мію, — коли вжив той універсальний займенник жіночого роду «вона». Колись він сказав би, що це не має значення, бо ж дві жінки були так тісно пов’язані. Втім, тепер це важило. Чи важитиме невдовзі.
    — Ви станете? — спитав Джейку панотця, маючи на увазі: «Чи станете ви на бій? Чи битиметеся? Чи вбиватимете?»
    — О, так, — спокійно відповів Каллаген і поклав черепашку зі слонової кістки, з її мудрими очима й подряпаним панциром, у нагрудну кишеню, де тримав запасні набої до свого револьвера, потім через тканину погладив майстерно виконану річ, переконуючись, що вона вмостилася надійно і не випаде. — Я стрілятиму, доки не закінчаться набої, а якщо кулі вичерпаються ще до того, як мене вб’ють, я вбиватиму їх… руків’ям револьвера.
    Пауза була настільки нетривка, що Джейк її навіть не помітив. Але в тому ваганні до панотця Каллагена озвалася Білість. То була сила, яку він знав віддавна, ще з отроцтва, хоч згодом і пережив кілька років важкої зневіри, років, коли його розуміння тієї первинної сили спершу потьмяніло, а потім і вичахло геть. Але ті дні лишилися в минулому, Білість знову ввійшла в його душу, і він сказав за це Богові спасибі.
    Джейк кивав, щось промовляючи, але Каллаген майже його не чув. Та й Джейкові слова не мали значення. На відміну від того, що казав інший голос — голос когось надто великого, щоб називати його Богом, —
    (Ґана)
    от його слова були важливі.
    Хлопчик має йти далі, мовив йому голос. Хай би що сталося тут, хай би що вас тут спіткало, хлопець має йти. Твою роль в цій історії майже скінчено. А от він ще не дограв свою партію до кінця.
    Вони проминули оголошення на хромованому стовпчику («ЗАЧИНЕНО, СПЕЦОБСЛУГОВУВАННЯ»), Джейків нерозлучний друзяка Юк дріботів між ними, задерши голову й роззявивши пащу в своїй звичній зубастій усмішці. Зійшовши сходами нагору, Джейк дістав з плетеної сумки, що її Сюзанна-Мія принесла з Кальї Брин Стерджис, дві тарілки — Орізи. Постукав одна об одну й, зачувши глухий дзенькіт, вдоволено кивнув. А тоді сказав:
    — Перевірмо, що у тебе.
    Каллаген підняв «рюгер», що його Джейк колись приніс із собою до Серединного світу з цього-таки міста, Кальї Нью-Йорка. Життя — це колесо, і ми всі кажемо спасибі. На мить панотець, неначе дуелянт, підніс барабан до правої щоки. Потім торкнувся нагрудної кишені, випнутої від патронів і черепахи. Sköldpadda.
    Джейк кивнув.
    — Всередині тримаймося разом. Ні на мить не розходитися, Юк посередині. На рахунок «три». А почавши, не зупиняємося.
    — Не зупиняємося.
    — Правильно. Ти готовий?
    — Так. Нехай Божа ласка не покине тебе, хлопчику.
    — І вас, отче. Раз… два… три. — Джейк прочинив двері, й разом вони ступили в тьмяне світло й хмару солодкаво-гострих пахощів смаженого м’яса.
Два
    Джейк ішов на смерть (принаймні так він вважав), згадуючи дві речі, які сказав Роланд Дескейн, його справжній батько. Битви, що тривають п’ять хвилин, породжують легенди, які житимуть тисячу років. А також: Тобі не потрібно помирати щасливим, коли прийде твоя пора, але маєш вмерти вдоволеним, бо прожив життя від початку до кінця так, як цього вимагало ка.
    Джейк Чемберз поглядом задоволеної людини окинув «Діксі-Піґ».
Три
    І до того ж кришталево чистим поглядом. Його чуття загострилися до такої межі, що він відчував не лише запах смаженини, але й розмарину, яким її натерли перед приготуванням.
    Чув не тільки спокійний ритм свого дихання, але й шепіт, схожий на шум хвиль прибою, шепіт крові, яка піднімалася до мозку на правому боці шиї й спускалася до серця на лівому боці.
    А ще згадалися Роландові слова про те, що навіть найкоротший бій, від першого пострілу до падіння останнього трупа, завжди здається задовгим для тих, хто бере в ньому участь. Час розтягується, як пругка стрічка, до неозорої далечіні. Тоді Джейк кивнув, хоч і не дуже зрозумів, про що йдеться.
    Тепер він збагнув.
    Першою думкою було те, що супротивників занадто багато — дуже, дуже багато. Джейк визначив, що їх близько сотні, й у більшості своїй то були люди, яких отець Каллаген називав «ницими». (Око вихоплювало не лише чоловіків, а й жінок, та Джейк не сумнівався, що вони належать до одного виду.) Поміж них, значно худіші за ницих людей, а деякі — тонкі, як шпаги, з мертвотно-блідими обличчями, оточені тьмяними синіми аурами, вгадувалися вампіри.
    Юк горнувся ззаду до Джейкової ноги. На маленькій лисячій пичці з’явився похмурий вираз, у горлі клектало притишене підвивання.
    У повітрі витав запах м’яса, але не свинини.
Чотири
    «Отче, нам треба триматися на віддалі десяти футів один від одного, якщо зможемо», — проінструктував Джейк Каллагена перед дверима. І тепер, наближаючись до стійки метрдотеля, Каллаген відступав праворуч, витримуючи загадану відстань.
    Також Джейк сказав йому, що треба закричати — якнайдовше і якнайгучніше. Тож Каллаген розтулив було рота, щоб заволати. Аж раптом до нього зсередини знову озвався голос Білості. Лиш одне слово було промовлено, але цього вистачило.
    Шольдпадда, сказав голос.
    Каллаген все ще тримав «рюгер» біля правої щоки, тож у нагрудну кишеню сягнув лівою рукою. Він бачив і відчував усе не настільки гостро, як його юний супутник, проте помічав чимало: помаранчево-червоні електричні світильники на стінах, свічки на кожному столику під скляними ковпаками відтінку яскравішої, гелловінської помаранчі, блискучі серветки. На стіні обідньої зали ліворуч висів гобелен, що зображав лицарів та їхніх дам, які сиділи за довгим бенкетним столом. В атмосфері зали витало відчуття (Каллаген не міг визначити, що його породило, надто вже тонкими і невловними були ознаки й сигнали) того, що відвідувачі приходили до тями після якоїсь події: наприклад, невеличкої пожежі на кухні чи автомобільної аварії на вулиці.
    «Чи після споглядання пологів у жінки, — подумав Каллаген, коли його пальці зімкнулися на черепашці. — В усі часи це було непоганою розвагою, що допомагала вбити час між закусками й основною стравою».
    — А ось і ка-меї Ґілеаду! — нервово вереснув хтось. Не людина — в цьому Каллаген був твердо впевнений. Надто гучним був той голос для людини. Глянувши вглиб зали, звідки він долинув, Каллаген побачив страховисько — покруч людини і птаха, вдягнене в джинси й просту білу сорочку. Голова ж над сорочкою була забарвлена в темно-жовте завдяки лискучому пір’ю. Очі почвари здавалися вкрапленнями рідкої смоли.
    — Хапайте їх! — зарепетувало страховисько-посміховисько й скинуло на підлогу серветку, під якою лежала зброя. На думку Каллагена, то був пістолет, але він більше скидався на бойове знаряддя з «Зоряного шляху». Як їх там називали? Фазери? Станери?
    Та це не мало значення. Бо ж Каллаген володів значно ліпшою зброєю і хотів, щоб її побачили всі присутні. Він змахнув начиння і скляний підсвічник з найближчого столика та одним рвучким рухом зняв скатертину, достоту як штукар, що показує фокус. (Найменше йому хотілося у вирішальний момент перечепитися через шмат лляної тканини та беркицьнутися на підлогу.) Тоді, зі спритністю, в яку він ще тиждень тому нізащо не повірив би, він скочив спершу на стілець, а з нього — на стіл. І вже звідти, підтримуючи sköldpadda пальцями під плаский живіт, підняв фігурку на всезагальний огляд.
    «Я міг би й пісеньку промугикати, — подумав він. — Може, „Місячне сяйво тобі личить“ або ж „Я залишив серце в Сан-Франциско“».
    На той час вони перебували всередині «Діксі-Піґ» рівно тридцять чотири секунди.
П’ять
    Вчителі старших класів, яким часто доводиться бувати серед учнів у класах, де ті виконують домашні завдання, чи в актових залах, підтвердять, що підлітки, хай навіть доглянуті, хай навіть щойно з душу, смердять гормонами, що їх так активно виробляють їхні тіла. Схожий сморід іде від групи людей, що перебувають у стресових обставинах. Саме його й відчув Джейк, чиї відчуття балансували зараз на найгострішому вістрі.
    Коли вони проходили повз стійку метрдотеля (Центральний здирницький пункт, як любив називати її Джейків батько), запах відвідувачів «Діксі-Піґ» уже ослабнув і став запахом людей, що помалу заспокоюються після збудження. Та коли пташине страховисько заволало в дальньому кутку зали, Джейк Чемберз краще відчув запах присутніх. То був запах з металевим присмаком, досить схожий на кров, щоб розбурхати його гнів та емоції. Так, він бачив, як Пташинка Твіті[2] скинув зі стола серветку, так, бачив зброю, що під нею крилася, так, розумів, що Каллаген, стоячи на столі, був легкою мішенню. Та все це турбувало Джейка значно менше, ніж мобілізаційний рупор, яким була горлянка Твіті. Джейк уже здійняв було праву руку, заміряючись метнути одну зі своїх дев’ятнадцяти тарілок і ампутувати голову, в якій ця горлянка засіла, аж раптом Каллаген підніс черепашку.
    «Даремно, тут вона не допоможе», — подумав було Джейк. Але не встигла ця думка як слід оформитися в його мозку, як він збагнув, що черепашка діє. Йому все сказав їхній запах — з нього вивітрилася агресія. І ті, хто вже підводився з-за столиків — ниці люди з червоними дірами в лобах, вампіри з синіми аурами, що, здавалося, принишкли й набули насиченішого забарвлення, — повсідалися назад, а власне, гепнулися на стільці, неначе раптово втратили контроль над своїми м’язами.
    — Хапайте їх, це ті, кого Сейр… — Слова Твіті урвалися. Його ліва рука (якщо таку бридку пазуристу лапу можна було назвати рукою) потяглася до зброї майбутнього й безсило впала. Очі втратили блиск і потьмяніли. — Це ті, кого Сейр…. С-С-Сейр… — Знову пауза. І птахолюд сказав: — О сей, що за гарненька штучка у вас у руках?
    — Ти знаєш, що це, — сказав Каллаген. Джейк просувався вперед, і Каллаген, пам’ятаючи вказівки хлопчика-стрільця, які той дав йому надворі («Щоразу, коли я повертатиму голову праворуч, я маю бачити твоє лице»), зліз зі столу на підлогу, щоб рушити слідом, тримаючи черепаху високо над головою. У залі повисла щільна тиша, хоч ножем ріж, проте…
    Проте була ще одна зала. Там лунав грубий сміх і хрипкі п’яні верески — гулянка, судячи з усього, і десь неподалік. Ліворуч. За гобеленом, на якому бенкетували лицарі та їхні дами. Щось там відбувається, подумав Каллаген, і це щось — навряд чи благодійний вечір гри в покер у клубі Лосів.[3]
    Він чув, як важко й часто дихає крізь роззявлену пащу Юк — маленький паровий двигун. Але були й інші звуки. Неприємне різке дріботіння вкупі з тихим навальним поклацуванням. Від цього поєднання звуків у Каллагена стислися зуби й мороз продер поза шкірою. Щось ховалося попід столами.
    Першим побачив комах, що наближалися, Юк. Він застиг, мов собака на полюванні, коли вчує дичину, — підняв передню лапу й виставив морду вперед. Якусь мить усе його тіло було нерухоме, хіба що темна оксамитова шкіра на носі ходила вперед і назад: Юк то показував стиснуті вістря зубів, то ховав їх, то знову вищирявся.
    Жуки посунули просто на них. Хай би чим вони були, Черепаха Матурин у піднятій руці Каллагена не мала на них жодного впливу. Товстун у смокінгу з картатими лацканами млявим голосом, в якому звучали мало не питальні нотки, заговорив до птахолюда:
    — Вони не повинні пройти далі цієї зали, Меймане, і не повинні залишити її. Нам наказали…
    Юк вистрибнув уперед, з-за зціплених зубів почулося гарчання. Звук був, поза сумнівом, Юкові геть не властивий і нагадав Каллагену коміксову «бульбашку» з написом «Гррррр!»
    — Ні! — стривожено заволав Джейк. — Юк, ні!
    Услід за хлопчиковим вигуком крики й сміх за гобеленом стихли — неначе до фолькен, що святкували там, зненацька дійшло, що тут щось коїться.
    Але Юк не звернув на Джейкове застереження жодної уваги. Трьох ворогів він розчавив одразу. У тиші, що запанувала, хрускіт панцирів лунав особливо зловісно. Їсти їх він не хотів, просто, розмахнувшись і розчіплюючи зуби, жбурляв трупи (кожен завбільшки з мишу) в повітря. І решта жуків ретирувалися під стіл.
    Він створений для цього, здогадався Каллаген. Можливо, колись давно всі шалапути існували саме задля цього. Їх вивели так само, як деякі породи тер’єрів для…
    Панотцеві роздуми обірвав хрипкий гук з-за гобелену:
    — Г’юми! — закричав один голос, а за мить до нього приєднався інший: — Ка-г’юми!
    У Каллагена раптом з’явилося абсурдне бажання крикнути у відповідь: «Gesundheit!»[4]
    Але не встиг він вигукнути ні це, ні будь-що інше, як у голові прогримів голос Роланда.
Шість
    — Джейку, йди.
    Хлопець спантеличено озирнувся на Каллагена. Він ішов, схрестивши руки на грудях, готовий жбурнути Орізу в першого, хто поворухнеться. Юк повернувся на вихідну позицію за Джейком, хоч досі крутив головою, вишуковуючи можливу здобич. Його очі блищали від мисливського азарту.
    — Ми підемо разом, — твердо сказав Джейк. — Отче, вони ж причмелені! І ми вже близько! Вони забрали її звідси… з цієї зали… повели через кухню…
    Каллаген не відреагував. Тримаючи черепашку високо над головою (так тримають ліхтар у темній глибокій печері), він повернувся обличчям до гобелену. Тиша, що запанувала в тій залі, була стократ лячнішою за репет і гарячкове гелготіння сміху. Та тиша нагадувала дуло націленої зброї. І хлопчик зупинився.
    — Іди, поки ще є змога, — мовив Каллаген, щосили намагаючись, аби голос його звучав спокійно. — Наздожени її, якщо вдасться. Це наказ твого діна. А також воля Білості.
    — Але ти не можеш…
    — Іди, Джейку!
    Від цього крику чоловіки й жінки в «Діксі-Піґ», ниці люди, поневолені sköldpadda чи ні, неспокійно забурмотіли. За звичайних умов їх цілком можна було б зрозуміти — адже з рота Каллагена лунав голос, що Каллагену не належав.
    — У тебе є один-єдиний шанс, і ти мусиш ним скористатися! Знайди її! Як твій дін, я наказую тобі!
    Зачувши, як Каллаген говорить голосом Роланда, Джейк широко розплющив очі й розтулив рота. Вражений, він роззирнувся навколо.
    За секунду до того, як гобелен ліворуч від них відлетів убік, Каллаген зрозумів чорний жарт, що його цілком могло не вловити неуважне око. Смаженина на витканому бенкетному столі мала не поросячі, а людські обриси. Лицарі й дами їли людське м’ясо й запивали його людською кров’ю. Гобелен зображав трапезу людожерів.
    А тоді стародавні істоти, що теж вечеряли, відкинули непристойний килим і вихлюпнули в залу, пронизливо верещачи крізь величезні ікла, що навіки розперли їхні безформні роти, зробивши їх напіврозкритими. Їхні очі були чорні, як сама сліпота, шкіра їхніх щік і брів — навіть тильні боки долонь — поросла буграми пухлин. Як і вампірів у обідній залі, їх оточували аури, але ядучо-фіолетової барви, настільки темної, що вона здавалася чорною. З очей і рота сочився якийсь гній. Деякі істоти швидко торохкотіли, деякі — сміялися. Здавалося, вони не відтворюють звуки, а вихоплюють їх із повітря, немов щось живе.
    І Каллаген упізнав їх. Авжеж, упізнав. Хіба ж не один із їхнього кодла відправив його блукати світами? То були істинні вампіри, вурдалаки першого типу, чиє існування тримали в суворій таємниці, поки не надійшла пора нацькувати їх на непроханих гостей.
    І черепашка в його руках на них не діяла.
    Каллаген побачив, як широко розплющуються від жаху очі в Джейка, як лізуть мало не на лоба від вигляду тварюк, як блідне хлопчик, геть-чисто забувши про свою мету.
    Не знаючи, які слова вирвуться в нього першими, поки сам їх не почув, Каллаген закричав:
    — Першим вони вб’ють Юка! Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!
    Зачувши своє ім’я, Юк загавкав. Від знайомого голосу Джейків погляд начебто прояснів, але Каллаген не мав часу й далі випробовувати хлопчикове везіння.
    Черепаха їх не зупинить, та принаймні втримає решту. Кулі їх теж не зупинять, але…
    З відчуттям дежа-вю (а чом би й ні, він уже переживав цей кошмар раніше, в будинку хлопчика, якого звали Марк Петрі) Каллаген сягнув рукою у відкритий комір своєї сорочки й дістав натільного хрестика. Той клацнув об руків’я «рюгера» й повис на грудях, світячись сліпучим синювато-білим світлом. Два прадавні створіння, що вже хотіли було вхопити Каллагена й затягти в свою юрбу, зненацька сахнулися й завищали від болю. На очах у Каллагена їхня шкіра зашкварчала й стала плавитися. І Каллаген шалено зрадів.
    — Забирайтеся, згиньте! — закричав він. — Сила Божа наказує вам! Сила Христова наказує вам! Ка Серединного світу наказує вам! Сила Білості наказує вам!
    Попри це, один з вурдалаків наважився кинутися до нього — безформний кістяк у стародавньому, замшілому костюмі з «метеликом». На шиї в нього метлявсь якийсь старовинний орден… чи не мальтійський хрест? Рукою з довжелезними пазурами істота спробувала хапнути хреста, але Каллаген відсмикнув його останньої секунди, й упир схибив — лапа вхопила повітря на дюйм вище. Без зайвих роздумів Каллаген блискавично викинув руку вперед і встромив кінчик хреста в пергаментно-жовтого лоба істоти. Золотий хрест увійшов у тіло, як розпечений рожен — у масло. Створіння в запліснявілому костюмі випустило протяглий крик болю й ляку та позадкувало. Каллаген висмикнув хреста. На якусь мить, поки старезне чудовисько не встигло затулити лоба лапою, очам Каллагена відкрилася діра від його хреста. А відтак крізь пальці мерця потекла жовта загусла рідина. Його коліна підігнулися, й він гепнувся на підлогу між двох столів. Решта вампірів відступили від нього; де-не-де залунали розлючені верески. Обличчя істоти, прикрите скоцюрбленими руками, вже провалювалося. Аура спалахнула, як свічка, та й згасла, і за мить від істоти вже не лишилося нічого, крім жовтої гнойовиці, що вихлюпувалася, як блювотиння, з рукавів піджака й холош штанів та збиралася в калюжу.
    Каллаген виступив уперед, до решти почвар. Його страх випарувався. Зникла теж тінь сорому, що нависала над ним з того часу, як Барлоу зламав його хреста.
    «Нарешті вільний, — подумав він. — Вільний нарешті, Боже всемогутній, я вільний. — А потім: — Здається, я спокутував свій гріх. І це добре, чи не так? Дуже добре».
    — К’инь яго! — хрипко викрикнув один з вампірів, виставляючи руки вперед, щоб затулити обличчя. — Дугна витгебенька ’вечого Бога, к’инь яго, як сміливий!
    Атож, дурна витребенька овечого Бога. Чого ж вас од неї так сплющує?
    Колись перед Барлоу він не наважився відповісти на кинутий виклик — собі на погибель. Але в «Діксі-Піґ» Каллаген виставив хреста супроти істоти, що наважилася заговорити.
    — Я не маю потреби випробовувати свою віру на вимогу такої тварюки, як ти, сей, — відрубав він, і слова лунко продзвеніли в тиші зали. Він уже відтіснив прадавніх майже до арки проходу до тієї зали, звідки вони висипали. На руках та обличчях передніх вампірів уже проступили великі темні пухлини, в’їдаючись у стародавній пергамент їхньої шкіри, немов кислота. — Та й усе одно я б не викинув такого давнього друга, як цей. Але сховати його? Добре, якщо вже вам так хочеться… — 3 цими словами він повернув хрестика на місце, за пазуху.
    Тієї ж миті кілька вампірів рвонули вперед. Їхні ікласті писки скривилися в тріумфальних, як здавалося, гримасах. І Каллаген виставив уперед руки. Його пальці (а також руків’я «рюгера») палахкотіли, неначе облиті блакитним полум’ям. Очі черепашки також наповнилися вогнем, а панцир засяяв.
    — Не підходьте до мене! — закричав Каллаген. — Сила Бога і Білості наказує вам!
Сім
    Коли страхітливий шаман звернув своє лице до Прародителів, Мейман з роду тахінів відчув, що жахливі й прекрасні водночас чари Черепахи трохи ослабли. Хлопець уже зник, і це наполохало Меймана. Та вислизнути він ніяк не міг, тож був ще десь у ресторані, й це заспокоювало. Але якщо хлопчисько знайшов двері у Федік та скористався ними, Мейману буде непереливки, це вже точно. Бо Сейр звітував перед Волтером О’Димом, а Волтер О’Дим звітував лише перед самим Багряним Королем.
    Спокійно. Все по черзі. І перше — розібратися з шаманом. Нацькувати на нього Прародителів. Потім знайти хлопця, крикнути, що його друг у біді й потребує його допомоги, це може подіяти…
    Мейман (Кенар для Мії, Пташинка Твіті для Джейка) прокрався вперед і вхопив за руки Ендрю, гладуна в смокінгу з картатими лацканами, та його ще жирнішу подружку. І кивнув у бік Каллагена.
    Тірана несамовито затрясла головою, й Мейману довелося розкрити дзьоба й засичати на неї. Маску, яку носила Тірана, вже добряче попсувала Детта Волкер, тож тепер та звисала клаптями в неї на підборідді й шиї. Посеред лоба, неначе зябра викинутої на берег риби, стулялася й розтулялася червона рана.
    Мейман повернувся до Ендрю, відпустив його на секунду, щоби вказати на шамана, потім зловісно-промовистим жестом провів пазуристою лапою, яка була йому за руку, по своєму пір’ястому горлу. Ендрю кивнув і викрутився з пухких рук своєї жінки, коли та спробувала його стримати. Людська маска була настільки вдала, що показувала емоції ницого в пістрявому смокінгу: він вочевидь збирався з духом. А потім зі здушеним криком стрибнув уперед і вхопив Каллагена за шию — не руками, а товстими передпліччями. Тієї ж миті його коханка, репетуючи, налетіла на Каллагена і вибила з його руки черепашку. Sköldpadda впала на червоний килим, відлетіла під стіл і там лишилася (як і один паперовий човник, що його дехто з вас може пам’ятати), вибувши з нашої історії назавше.
    Прародителі все ще трималися віддалік, як і вампіри третього типу, що бенкетували в сусідній залі, проте ниці люди, чоловіки й жінки, вчули слабину і посунули на Каллагена: спершу нерішуче, але з кожним кроком їхня сміливість дужчала. Вони взяли його в кільце, якусь хвилю потупцяли на місці, а тоді навалилися на нього всім своїм кагалом.
    — Пропустіть мене іменем Господа! — закричав Каллаген, але, звісно, це не допомогло. На відміну від вампірів, істоти з червоними ранами на лобах не боялися імені панотцевого Бога. Єдине, на що він міг сподіватися: Джейк не зупиниться і, боронь Боже, не повернеться, вони з Юком щодуху помчать до Сюзанни. Врятують її, якщо зможуть. Помруть разом з нею, якщо — ні. І вб’ють її дитину, якщо випаде така нагода. Боже, як же він помилився… Їм слід було обірвати життя цієї дитини в Кальї, коли ще була змога.
    Щось вгризлося йому в шию. Тепер вампіри нападуть, незважаючи на хрест. Щойно вловивши слабкий подмух його крові, вони налетять на нього, мов ті акули (акулами вони й були). Господи, дай мені силу, став подумки благати Каллаген. І раптом відчув, як у його тіло вливаються нові сили.
    Він відкотився ліворуч, і гострі пазурі шарпонули його сорочку, шматуючи її на смужки. На мить рука, в якій він тримав «рюгер», звільнилася. Він спрямував його на спітнілу, перекошену від ненависті фізіономію Ендрю і підніс дуло револьвера (придбаного в далекому минулому для оборони домівки Джейковим батьком, чия підозріливість межувала з параноєю) до м’якої червоної рани посеред лоба ницого.
    — Ні-ііі, ти не посмієш! — заверещала Тірана. Вона рвучко потяглася до зброї, і тієї самої миті її сукня спереду нарешті тріснула й назовні вивалилися масивні груди. Порослі густою шерстю.
    Каллаген натиснув на гашетку, і залою прокотилася оглушлива луна від пострілу. Голова Ендрю розірвалася, мов кавун, повний крові, забризкавши істот, що купчилися за його спиною, і ті, не вірячи власним очам, заверещали від жаху. У голові Каллагена встигла промайнути думка: «Непередбачений поворот подій, га?» А ще: «Чи вистачить цього, щоб мене прийняли до клубу? Чи я вже стрілець?»
    Поки що, напевно, ні. Адже був ще птахолюд. Він стояв просто перед ним, між двох столиків, роззявляючи й стуляючи дзьоба, і його горлянка пульсувала від збудження.
    Каллаген посміхнувся і, звівшись на лікті (з рваної рани на горлі ринула на килим кров), узяв страховисько в приціл.
    — Ні! — скрикнув Мейман, підносячи потворні лапи догори в спробі затулити морду, хоч і було це вочевидь марно. — Ні, ти не МОЖЕШ…
    «Ще й як можу», — з дитячим тріумфом подумав Каллаген і знову вистрелив. Мейман заточився, позадкував на два кроки, потім ще на крок. Перечепився об стіл і впав спиною назад. У повітря над ним злетіли й ліниво опустилися на долівку три жовті пір’їни.
    Каллаген почув ревище, не від люті чи страху, а від голоду. Запах крові нарешті залоскотав ніздрі спраглих прадавніх істот, і тепер жодна сила в світі не в змозі була їх зупинити. Тож, якщо він не хотів долучитися до їхнього числа…
    Панотець Каллаген, що колись у Салемз-Лоті був священиком, отцем Каллагеном, спрямував дуло «рюгера» на себе.
    Він не гаяв часу на вишуковування вічності в темряві ствола, просто міцно притиснув його собі до підборіддя знизу.
    — Хайл, Роланде! — сказав він, знаючи
    (хвиля їх піднімає хвилею), що його чують. — Хайл, стрільцю!
    Коли старезні чудовиська кинулися на нього, його палець міцно притисся до гашетки. Сморід холодного неживого дихання накрив його з головою, але не відібрав мужності. Він ще ніколи не почувався таким сильним. Найщасливішими роками його життя були ті, які він провів звичайним блукальцем, не священиком, а просто Каллагеном-з-доріг. І він відчув, що скоро йому буде подаровано свободу повернутися до того життя й мандрувати скільки заманеться. Бо виконав свій обов’язок, і то було добре.
    — Знайди свою Вежу, Роланде, увірвися до неї й дістанься аж до верхівки!
    Зуби давніх ворогів, тих стародавніх братів і сестер істоти, що звала себе Куртом Барлоу, вп’ялися в нього, як жала, проте Каллаген зовсім їх не відчув. Натискаючи на гачок і тікаючи від них навіки, він усміхався.

Розділ II
НА ХВИЛІ

Один
    На ґрунтовій дорозі, що привела їх до будинку письменника в Бриджтоні, Едді й Роланд натрапили на помаранчевий пікап з написом «ОБСЛУГОВУВАННЯ ЕЛЕКТРОМЕРЕЖ ЦЕНТРАЛЬНОГО МЕНУ». Неподалік обтинав гілки дерев, що загрозливо нависали над лініями електропередач, чоловік у жовтому шоломі й помаранчевому сигнальному жилеті. Чи відчув Едді щось тієї миті, якусь силу, що громадилася? Може, то був передвісник хвилі, що мчала Шляхом Променя їм назустріч? Згодом, коли він замислився над цим, то згадав, що відчуття таке було, але цілковитої певності не мав. Бог свідок, у той час він уже був у химерному настрої. А чом би й ні? Скільком людям випадає нагода зустрітися зі своїм творцем? Що ж… Стівен Кінг не створив Едді Діна, юнака, чий Кооп-Сіті був не в Бронксі, а в Брукліні. Ще не створив, бо ж то був рік 1977-й. Проте Едді не сумнівався, що з часом Кінг це зробить. А як інакше він міг тут опинитися?
    Едді зупинив машину перед пікапом, вийшов і розпитав спітнілого чоловіка з гілкорізом у руці дорогу до Черепахової алеї, що в Ловеллі. Працівник «Електромереж Центрального Мену» доволі охоче розповів, як туди проїхати, а наприкінці додав:
    — Як хочете дістатися Ловелла ще сьогодні, їдьте трасою дев’яносто три. Болотяною дорогою, як її називають місцеві.
    Він підняв руку й похитав головою, неначе передбачаючи заперечення з боку Едді, хоча той насправді й слова не сказав після того, як запитав про дорогу.
    — Вона довша на сім миль і вся у вибоїнах, але сьогодні через Іст-Стоунгем ви проїхати не зможете. Копи все перекрили. Патрульні зі штату, місцева поліція, навіть управління шерифа округу Оксфорд.
    — Ви жартуєте, — сказав Едді. Така відповідь здалася йому найбезпечнішою.
    Електрик похмуро похитав головою.
    — Ніхто до пуття не знає, що там сталося, але стріляли, може, навіть з автоматів, і вибухи були, от. — Він постукав по рації, покоцаній і вкритій шаром білого пилу від зрізаних гілок, що висіла в нього на поясі. — Раз чи два за сьогодні я навіть чув слово на букву «т». Та це й не дивно.
    Едді гадки не мав, про яке слово на букву «т» йдеться, але знав, що Роланд хоче рушати якнайшвидше. Він відчував стрільцеву нетерплячку в своїй голові, майже міг бачити нетерпеливе покручування пальцем, яким стрілець казав: «їдьмо, їдьмо».
    — Я про терористів, — стишуючи голос, пояснив електрик. — Люди не вірять, що в Америці може статися така дурня, приятелю. Але скажу тобі, ще й як може. Хай навіть не сьогодні, але рано чи пізно станеться. Хтось підірве Статую свободи чи Емпайр-Стейт-Білдінг, от що я думаю. Консерватори, або ліві, або трикляті араби. Забагато психів розвелося.
    Едді, поверхово обізнаний з наступними десятьма роками історії, кивнув.
    — Так, мабуть, ви праві. Та менше з тим. Дякую за інформацію.
    — Це щоб ви не гаяли часу. — А коли Едді вже сідав за кермо «форда», що належав Джонові Каллему, спитав: — Містере, ви що, втрапили в халепу? У вас пом’ятий вигляд. І кульгаєте.
    Атож, Едді втрапив у халепу: одна куля пройшла крізь його руку, друга застрягла в правій литці. Жодне поранення не було серйозним, і в подальшому вирі подій він майже про них забув. Але тепер вони нагадали про себе сильним болем. І чому, на Бога, він відмовився від флакона таблеток перкоцету, який пропонував йому Аарон Діпно?
    — Ага, — кивнув він. — І тому їду в Ловелл. Мене вкусив собака одного мужика. Я ще з ним поговорю на цю тему. — Дивна історія, з погляду сюжету геть не трималася купи, але він не письменник. Сюжети хай Кінг вигадує. Втім, ця недолуга вигадка дала йому змогу сісти за кермо «форда-ґелексі», перш ніж електрик спитав у нього ще щось, і це, з точки зору Едді, робило її вдалою. Він швидко завів двигун і поїхав геть.
    — Розпитав дорогу? — спитав Роланд.
    — Ага.
    — Добре. Едді, все навалилося одночасно. Нам треба якнайшвидше знайти Сюзанну. А також Джейка і панотця Каллагена. Та й дитина вже на підході. Може, навіть уже народилася.
    Коли виїдете на Канзас-роуд, поверніть праворуч, сказав електрик (Канзас, як в історії про Дороті, Тото й тітоньку Ем, все навалилося одночасно). Й Едді повернув. Тепер вони котили на північ. Сонце ліворуч від них сховалося за деревами, й асфальтована дорога на дві смуги потопала в тіні. Едді практично відчував, як вислизає крізь пальці час, неначе якась казково дорога тканина, надто ковзка, щоби втримати її в руці. Він натиснув на газ, і старенький «форд» Каллема, хоч і розпачливо задеренчав, але трохи набрав швидкості. Едді розігнав машину до п’ятдесяти п’яти миль за годину й на цьому зупинився. В принципі, можна було й піддати газу, якби не дорога — звивиста й не дуже рівна.
    З кишені сорочки Роланд витяг аркуш паперу з нотатника, розгорнув його і прикипів поглядом (хоча Едді сумнівався, що стрілець міг прочитати той документ, адже писані слова цього світу завжди будуть для нього загадкою). Угорі, над нерівним, проте розбірливим почерком Аарона Діпно (і вкрай важливим підписом Кельвіна Тауера) всміхався веселий мультяшний бобер, а під ним ішли слова: «СПРАВ, ХОЧ ГРЕБЛЮ З НИХ ГАТИ». Дурнуватий жарт.
    «Дурних питань не треба, з тобою я не граюсь», — подумав Едді й зненацька широко всміхнувся. Саме такого принципу щодо нісенітниць досі дотримувався Роланд, і байдуже, що на Блейні Моно кілька вчасно поставлених дурних питань врятували їм життя. Едді відкрив було рота, аби зауважити, що документ, який міг виявитися найважливішим в історії людства (важливішим навіть за Велику хартію вольностей, Декларацію незалежності США чи теорію відносності Альберта Ейнштейна), мав замість заголовка тупий жарт, і спитати, як Роландові це подобається. Але не встиг він і слова сказати, як на них налетіла хвиля.
Два
    Його нога зісковзнула з педалі газу, й це було добре. Якби вона лишилася на місці, вони з Роландом могли покалічитися чи навіть загинути. Коли їх накрила хвиля, контроль над «фордом-ґелексі» втратив пріоритетне значення для Едді Діна. Той стан був схожий на мить, коли кабіна американських гірок на мить зупиняється на верхівці першої «гірки»… нахиляється… стрімко летить униз… і ти разом з нею, а в лице вдаряє гаряче повітря літа, груди стискає і шлунок твій ширяє десь у тебе поза спиною.
    Тієї ж миті Едді побачив, як усе, що було в салоні автомобіля Джона Каллема, злітає зі своїх місць у повітря — попільнички, дві ручки й скріпка з панелі приладів, дін Едді і сам дінів ка-мей, старий добрий Едді Дін власною персоною. Не дивно, що він загубив свій шлунок! (Він не розумів, що й сама машина, плавно зупинившись на узбіччі дороги, також злетіла, ліниво погойдуючись вперед і назад на висоті п’яти-шести дюймів над поверхнею землі, як маленький човник на хвилях невидимого моря.)
    А потім обсаджена деревами сільська дорога зникла. Бриджтон зник. Увесь світ згинув. Задзеленчали дзвоники тодешу, той огидний, нудотний звук, що викликав у нього бажання заскреготати зубами на знак протесту… та тільки зуби його зникли разом зі світом.
Три
    Як і Едді, Роланд добре відчув, що його спершу піднімає в повітря, а тоді підвішує, наче річ, що цілковито перестала слухатися сили земного тяжіння. Він почув дзеленькіт і мав відчуття, що його проносить крізь товщу всього сущого, але збагнув, що то не справжній тодеш, принаймні не того різновиду, через який вони проходили раніше. То було дуже схоже на авен каль, як називав його Ванней (ці два слова означали «бути підхопленим вітром» чи «віднесеним хвилею»), Та тільки словом каль, на відміну від звичнішого кас, іменували стихійну силу, що спричиняла катастрофічні наслідки. Не вітер — ураган. Не хвиля — цунамі.
    «Сам Промінь хоче звернутися до тебе, Базікало, — промовив у його свідомості Ванней. Базікало — давнє саркастичне прізвисько, що приліпилося до мовчазного сина Стівена Дескейна. Коли Роландові минув десятий рік, його кульгавий і неперевершений учитель перестав так його називати (певно, не без Кортового втручання). — І тобі піде тільки на користь, якщо послухаєш його».
    «Я слухатиму дуже уважно», — відповів Роланд, і його жбурнуло вниз. Він захлинувся повітрям, відчуваючи невагомість і нудоту.
    Знову дзвіночки. Аж раптом він знову ширяв у повітрі, цього разу над кімнатою, заставленою порожніми ліжками. Одного погляду вистачило, щоб збагнути: саме сюди приводили Вовки дітей, викрадених з прикордонних Калій. А на дальньому боці кімнати…
    Його вхопила за руку чиясь рука, хоч Роланд навіть подумати не міг, що в такому стані це можливо. Він повернув голову ліворуч і побачив поряд Едді. Оголений, той ширяв у невагомості. Вони обидва були в чому мати народила, бо ж одяг їхній лишився у світі письменника.
    Роланд уже побачив, куди показує Едді. Два ліжка на дальньому боці кімнати було зсунуто разом. На одному лежала біла жінка. Її ноги (ті самі, якими користувалася Сюзанна під час їхнього тодеш-набігу до Нью-Йорка) були широко розсунуті, а між них схилилася жінка з щурячою головою, жінка з роду тахінів — у цьому Роланд не сумнівався.
    Поряд з білою лежала темношкіра, чиї ноги закінчувалися акурат під коліньми. І попри все: ширяння в повітрі голим, нудоту, тодеш, — Роланд ще ніколи в житті так щиро не радів, когось побачивши. Едді, звісно, відчував те саме. Роланд почув у думках, як той заволав од радості, і простягнув руку, щоб стримати молодого чоловіка. Він мусив його вгамувати, бо Сюзанна дивилася просто на них і (майже напевно) бачила їх. Тож, якщо вона щось їм скаже, він хотів почути кожне слово. Бо незважаючи на те, що ці слова поллються з її рота, до них, найпевніше, промовлятиме Промінь — голос Ведмедя або ж Черепахи.
    На головах в обох жінок були металеві шоломи, з’єднані сталевим гофрованим шлангом.
    «Це як злиття розумів у вулканців[5], — прокоментував Едді, знову наповнюючи своїм голосом Роландову голову і витісняючи все. — А може…»
    «Цить! — перебив його Роланд. — Цить, Едді, заради твого батька!»
    Чоловік у білому халаті вхопив з таці страхітливі на вигляд хірургічні щипці й відштовхнув щуроголову тахінку-медсестру. Він нахилився, зазираючи Мії між ніг і здіймаючи щипці над головою. Поблизу, у футболці з написами, складеними зі слів світу Едді й Сюзанни, стояв тахін з головою хижого коричневого птаха.
    «Він відчує нас, — подумав Роланд. — Якщо ми залишимося тут достатньо довго, він неодмінно нас відчує й здійме тривогу».
    Проте Сюзанна дивилася на нього, її очі під лінією шолома схвильовано блищали. Блищали від розуміння. Вона їх бачила, еге ж, це правда.
    Вона промовила одне-єдине слово, і в момент непоясненного, проте вартого довіри спалаху інтуїції Роланд збагнув, що слово походило не від Сюзанни, а від Мії. І водночас то був голос Променя, сили, наділеної розумом настільки, що вона відчувала всю серйозність загрози й прагнула захистити саму себе.
    Часит — от яке слово вимовила Сюзанна. Він почув його в своїх думках, бо вони були ка-тет і ан-тет. У це слово безгучно склалися її губи, коли вона поглянула вгору, туди, де ширяли вони, ставши спостерігачами подій, що зараз, цієї миті, відбувалися в іншому часі й просторі.
    Тахін з головою яструба підвів очі — можливо, простежив її погляд чи почув щось своїм надприродно гострим слухом. А тоді лікар опустив щипці й увігнав їх під Міїну сукню. Вона пронизливо закричала, й Сюзанна заволала разом з нею. І неначе безтілесне Роландове єство могла відштовхнути геть сила цих злитих воєдино криків, стрілець відчув, що втрачає зв’язок з цим місцем, мчить угору, неначе кульбабка, підхоплена вітром. Але він відчайдушно тримався за те слово, щоб не загубити його. Воно принесло з собою яскравий спогад про маму, яка схилилася над його ліжечком. То було в кімнаті, де буяло різнобарв’я, в дитячій, кольори якої він тепер, звісно, знав, та маленьким хлопчиком міг лише сприймати їх, як діти щойно після пелюшкового віку сприймають усе — з цілковитим і беззастережним зачудуванням, з невимовним здогадом, що то все магія.
    Вікна дитячої були з вітражного скла, яке, ясна річ, зображало дуги Чародійської веселки. Він згадав свою матір, яка нахилялася до нього. На її обличчі грали різні барви того прегарного й дивовижного світла, її каптур лежав на спині, тож маленький Роланд бачив своїми очима
    (це все магія)
    і душею дитини, яка любить, вигин її шиї. Згадав, що мріяв, як упадав би коло неї, як відбив би її у батька, якби вона погодилася, як би вони одружилися й народили власних дітей та жили вічно у казковому Осяйному королівстві; згадав, як вона співала йому, як Габріела Дескейн співала своєму маленькому хлопчику, а він урочисто дивився на неї своїми широко розплющеними оченятами, і його обличчя вже мало на собі печать мінливих кольорів мандрівного життя; вона співала мелодійну безглузду пісеньку:
Голубочку милий мій,
Ягідки неси хутчій,
Чусит, чисит, часит,
В кошик насипати.

    «В кошик насипати», — думав він, коли його жбурляло, невагомого, крізь пітьму й жахливе дзеленчання тодешу. Одного разу, коли він спитав, мама відповіла, що ці слова були не повною нісенітницею, а числівниками давньої мови. Чусит, чисит, часит: сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять.
    «Часит — це дев’ятнадцять, — подумав він. — Авжеж, це все дев’ятнадцять». А потім вони з Едді знову опинилися на світлі, гарячковому помаранчевому світлі, і там були Джейк і Каллаген. За лівою ногою в Джейка сховався Юк — його шерсть відстовбурчилася, зуби він шкірив у оскалі.
    «Чусит, чисит, часит, — подумав Роланд, дивлячись на свого сина, такого маленького перед величезним кагалом ворогів у обідній залі „Діксі-Піґ“. — Часит — це дев’ятнадцять. В кошик насипати. Але який кошик? Що це означає?»
Чотири
    На узбіччі Канзас-роуд у Бриджтоні дванадцятирічний «форд» Джона Каллема (сто шість тисяч миль на одометрі, а машинка ще тільки-но розбігалася, любив розповідати Каллем людям) ліниво погойдувався над м’якою землею, передні шини торкалися її, тоді здіймалися, щоб і задні могли на мить діткнутися ґрунту. Двоє чоловіків у салоні, що, здавалося, не лише знепритомніли, а й стали прозорими, перекочувалися ліниво в такт рухам машини, як трупи на затонулому човні. А довкола них плавав у повітрі різний мотлох, що його зазвичай повно в кожній машині, якою часто користуються: попільнички й ручки, скріпки й найдавніший у світі арахіс, монетка з заднього сидіння й соснова глиця з килимків на підлозі, ба навіть сам килимок. У темряві відділення для рукавичок несміливо торохкотіли об зачинену кришку різні предмети.
    Якби в цей час нагодився хтось із перехожих, його б не на жарт перелякало це видиво предметів — і людей! людей, може, навіть мертвих! — які плавали в машині, як уламки катастрофи у космічній капсулі. Але ніхто не пройшов повз них. Мешканці цього боку озера Лонг-Лейк здебільшого дивилися на той берег, у бік Іст-Стоунгема, хоч там насправді вже нічого було видивлятися. Навіть дим — і той майже розвіявся.
    Ліниво гойдалася машина, і в її салоні Роланд з Ґілеаду повільно здійнявся до стелі, де його шия вперлася в брудну оббивку даху, а ноги з переднього сидіння потяглися за ним. Едді спочатку утримувало на місці кермо, але раптом машину гойднуло вбік, і він теж, вивільнившись, здійнявся вгору. Його обличчя було мляве й сонне. У кутику рота з’явилася срібляста цівка слини і витекла в повітря, блискуча й сповнена мікроскопічних бульбашок, біля щоки, вкритої кіркою засохлої крові.
П’ять
    Роланд знав, що Сюзанна побачила його. І, напевно, угледіла Едді. От чому вона так старалася вимовити те єдине слово. Втім, Джейк і Каллаген їх не помітили. Хлопчик і панотець переступили поріг «Діксі-Піґ» — той учинок був або дуже хоробрий, або дуже нерозважний, і тепер вони мусили всю свою увагу звернути на те, що їх там чекало.
    Попри всю Джейкову нерозсудливість, Роланд страшенно ним пишався. Він побачив, що хлопчик встановив між Каллагеном і собою канда — ту відстань (завжди різну для різних обставин), що гарантувала двом стрільцям перед лицем чисельнішого супротивника можливість уникнути смерті від одного пострілу. Обидва підготувалися до бою. Каллаген тримав Джейків «рюгер»… і ще щось, якусь різьблену фігурку. Роланд був майже впевнений, що то кан-та, одне з маленьких божеств. У хлопчика були Сюзаннині тарілки та плетена сумка. Звідки вони в нього — лише боги відали.
    Стрілець помітив огрядну жінку, чия подібність до людини закінчувалася вище шиї. Над трійцею відвислих підборідь висіла пошматованими клаптями маска. Роздивляючись щурячу голову, що видніла під маскою, Роланд зненацька багато зрозумів. Зрештою, рано чи пізно все б і так прояснилося, просто його увагу (як цієї миті увагу хлопчика й панотця) було зосереджено на інших речах.
    Наприклад, ці ниці люди Каллагена. Вони могли бути тахінами, істотами, народженими не в Примі чи природному світі, а байстрюками з якогось міжсвіття. Безперечно, вони не належали до тих істот, що їх Роланд називав пришелепуватими мутантами, які з’явилися внаслідок катастрофічних експериментів і непродуманих воєн стародавніх народів. Ні, ці люди могли бути лише справжніми тахінами. Часом їх ще називали «третім народом», чи кан-тої. Так, Роланд мав би це знати. Скільки тахінів нині було на службі в істоти, знаної як Багряний Король? Декілька? Багато?
    Усі?
    Якщо правильною виявиться третя відповідь, то дорога до Вежі буде справді важкою, передчував Роланд. Але не в Стрільцевих звичках було зазирати далі обрію, і в цьому випадку брак уяви обернувся для нього благословенням.
Шість
    Він побачив те, що йому потрібно було побачити. Кан-тої з усіх боків оточили Джейка й Каллагена (ті й не помітили, що за їхніми спинами, відрізаючи їм шлях до відступу на Шістдесят першу вулицю, стоять ще двоє), але панотець загіпнотизував їх різьбленою фігуркою, як колись Джейк зібрав довкола себе натовп за допомогою ключа, знайденого на пустищі. Жовтий тахін з тілом людини й головою уазо[6] мав під рукою щось подібне на вигляд до зброї, але навіть не намагався нею скористатись.
    Проте на них чигав ще один клопіт, що його треноване Роландове око, звикле розпізнавати найрізноманітніші пастки й засідки, помітило одразу. Нечестиву пародію на останню учту Ельдового братства на стіні він помітив і зрозумів усе її значення буквально за лічені секунди до того, як її зірвали. І той запах: не просто м’яса — людського м’яса. Це він теж збагнув би раніше — якби мав час на роздуми… та тільки життя в Кальї Брин Стерджис залишало йому мало часу на те, щоб сісти й подумати. У Кальї, ніби в якійсь книжці оповідок, життя складалося з подій, що текли клятим неперервним потоком.
    Утім, тепер усе стало на свої місця, чи не так? Ниці люди могли бути лише тахінами, людожерами з дитячих казок, якщо хочете. А за гобеленом правили свій бенкет ті, кого Каллаген називав вампірами першого типу, а сам Роланд знав під іменням Прародителів — певно, найогидніших і наймогутніших пережитків стародавнього занепаду Приму. Таких, як тахіни, сіґул у Каллагена в руках міг зупинити, вони могли ще довго так стояти й витріщатися на нього. Але Прародителі на нього б навіть не глянули.
    З-під столу потоком посунули, клацаючи об підлогу, жуки. Таких Роланд уже бачив раніше, і всі сумніви щодо тих, хто ховався за гобеленом, остаточно відпали. Жуки були паразити, кровопивці, одвічні переслідувачі — блохи Прародителів.
    У присутності шалапута їх можна було не боятися, але якщо маленькі лікарі скупчувалися в таких кількостях, це завжди означало, що неподалік Прародителі.
    Як тільки Юк накинувся на жуків, Роланд з Ґілеаду зробив єдине, що спало йому на думку: пірнув униз, до Каллагена.
    У його розум.
Сім
    Отче, я тут.
    Так, Роланде. Що…
    Немає часу. НАКАЖИ ЙОМУ ЙТИ ЗВІДСИ. Ти мусиш. Виведи його звідси, поки ще є час!
Вісім
    І Каллаген спробував. Звісно, хлопець затявся, не хотів йти. Дивлячись на нього крізь очі Каллагена, Роланд з гіркотою подумав: «Я мав би виховати з нього ліпшого зрадника. Хоча, всі боги мені свідки, я доклав усіх зусиль».
    — Іди, поки ще є змога, — сказав Каллаген Джейкові, щосили намагаючись, щоб голос його звучав спокійно. — Наздожени її, якщо вдасться. Це наказ твого діна. А також воля Білості.
    Це мало б переконати Джейка, але він не здавався — о боги, та він такий самий упертюх, як Едді! — тож Роланд вирішив більше не чекати.
    Панотче, дозвольте мені.
    Не чекаючи на відповідь, Роланд перебрав на себе контроль. Він уже відчував, що хвиля, авен каль, починає спадати. І будь-якої миті могли ввірватися Прародителі.
    — Джейку, йди! — заволав він, використовуючи панотцеві рот і голосові зв’язки, як гучномовець. Якби довелося замислитися, як таке можливо, він би геть розгубився. Але роздуми не були його звичкою, тому він вдячно помітив, як Джейкові очі від подиву широко розкриваються. — У тебе є один-єдиний шанс, і ти мусиш ним скористатися! Знайди її! Як твій дін, я наказую тобі!
    А потім, як і в лікарняній палаті з Сюзанною, він відчув, як його підкидає догори і виштовхує з тіла й свідомості Каллагена, мов невагому пушинку кульбаби чи павутинку. Якусь мить він намагався опиратися, пробитися назад — так плавець змагається з сильною течією, щоб дістатися берега, — але це було неможливо.
    Роланде! В голосі Едді бринів переляк. Господи помилуй, Роланде, що це за поторочі?
    Гобелен уже відлетів убік. У прохід ринули стародавні й страшні створіння. Їхні чаклунські обличчя були спотворені від величезних нерівних зубів, роти розпирало від іклів завтовшки зі стрільцеві зап’ястки, їхні зморщені щетинисті підборіддя були слизькі від крові й залишків м’яса.
    Але хлопчик — боги, о боги! — не зрушив з місця.
    — Першим вони вб’ють Юка! — закричав Каллаген, та тільки Роланд здогадався, що волав не Каллаген. Він подумав, що то Едді скористався голосом Каллагена, як перед тим це зробив він, стрілець. Якимось чином Едді знайшов чи то сприятливіші потоки, чи то більше сили в собі. Достатньо, щоби прорватися всередину після того, як звідти винесло Роланда. — Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!
    Нарешті подіяло. Хлопчик розвернувся і помчав геть, а слідом за ним припустив і Юк. Він пробіг просто під носом у птаха-тахіна і між двох ницих, але жоден з них не зробив ані найменшої спроби його схопити. Вони все ще зачаровано витріщалися на черепаху, здійняту в руках Каллагена.
    Прародителі не звернули жодної уваги на хлопчика, що втікав. Але Роланд розумів, що й не звернуть. З розповіді панотця Каллагена він знав, що один з Прародителів оселився в маленькому містечку Салемз-Лот, де панотець недовгий час служив проповідником. Каллаген зостався живим — річ надзвичайна для тих, хто залишався сам на сам з цими чудовиськами, втративши свою зброю й сіґули влади, — але, перш ніж відпустити його, істота змусила Каллагена напитися своєї гнилої крові. Позначила його для цих, для решти.
    Останнє, що побачив Роланд, — як Каллаген виставляв проти них свій сіґул-хрест. А далі його засмоктало назад у темряву й залунали дзвіночки, доводячи до сказу своїм боєм. Звідкілясь, наче здалеку, долинав до нього крик Едді. Роланд потягнувся до нього в непроглядній пітьмі, торкнувся його руки, загубив її, знову пошукав і намацав його долоню. Вони переверталися знову і знову, тримаючись один за одного, намагаючись не загубитися, сподіваючись не заблукати в цій темряві між світами, до якої не вели жодні двері.

Розділ III
ЕДДІ ТЕЛЕФОНУЄ

Один
    До салону старої машини Джона Каллема Едді повернувся так, як колись підлітком прокидався після нічних кошмарів: розгублений, задихаючись від жаху, повністю дезорієнтований, не розуміючи, хто він такий, не кажучи вже про те, де він.
    Йому вистачило секунди, щоб збагнути, що вони з Роландом (хоч і здавалося це неймовірним) тримали один одного в обіймах, як ненароджені близнюки у лоні матері, хоч машина й не була лоном. Перед його очима повільно пропливли ручка і скріпка, а ще пластмасова коробка, в якій він упізнав касетну бобіну з магнітною стрічкою на вісім доріжок. «Не гай часу, Джоне, — подумав він. — У цього пристрою немає майбутнього, якщо пристрої з майбутнім взагалі існують».
    Щось шкрябало йому потилицю. Плафон для лампочки на стелі старого «форда-ґелексі» Джона Каллема? Боже милий, а він подумав, щ…
    І тут раптом повернулася сила тяжіння. Вона знову вступила в свої права, і вони впали, а довкола них посипався градом різний мотлох. Килимок, що літав у салоні «форда», накрив собою кермо. Едді вдарився грудьми об спинку переднього сидіння, й з грудей вирвалося зі свистом повітря. Роланд гепнувся поряд, до того ж на своє хворе стегно. Голосно скрикнувши, він став перелазити на переднє сидіння.
    Едді відкрив було рота, щоб заговорити, але не встиг він і слова сказати, як у голові прогримів голос Каллагена: «Хайл, Роланде! Хайл, стрільцю!»
    Скільки ж душевних сил знадобилося Каллагену, щоб пробитися до них з того, іншого світу? А за ним, тихі, проте відчутні, долинули утробні тріумфальні крики. Завивання, не слова.
    Шокований, Едді зустрівся поглядом з блідо-блакитними Роландовими очима. Він узяв стрільця за ліву руку, думаючи: «Він відходить. Боже милосердний, здається, панотець відходить».
    Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї…
    — …і дістанься аж до верхівки! — видихнув Едді.
    Вони сиділи в машині Джона Каллема, котра досить вдало (хоч і трохи навскоси) приземлилася на узбіччі Канзас-роуд, у м’якому передвечірньому світлі літнього дня, але перед очима в Едді досі палахкотіло пекельне помаранчеве світіння того ресторану, що насправді був лігвом людожерів. Думати, що таке взагалі було можливо, що люди щодня проходили повз цю криївку і щодня, навіть не підозрюючи, що там, усередині, не відчуваючи поглядів голодних очей, які стежили за ними, вихоплюючи з натовпу, оцінюючи…
    Але не встиг він закінчити думку, як крик болю розірвав йому груди — примарні зуби впиналися йому в шию, і щоки, і груди, його губи пекло кропивою, а мошонку протикало шпичаками. Він кричав і кричав, розчепіреною рукою роздираючи повітря, аж поки Роланд не примусив її опустити.
    — Перестань, Едді. Припини. Їх уже немає. — Пауза. Зв’язок обірвався, і біль затих. Авжеж, Роланд був правий. На відміну від панотця, вони врятувались. Очі Роланда блищали від сліз, Едді це бачив. — Його теж немає. Панотця.
    — Вампіри? Ну, людожери? Вони… Вони?.. — Едді забракло духу закінчити речення. Думка про те, що отець Каллаген міг стати одним з них, була надто жахлива, щоб вимовити її вголос.
    — Ні, Едді. Зовсім ні. Він… — Роланд витяг з кобури револьвер. Сталь виблискувала у вечірньому світлі. Стрілець приставив дуло собі під підборіддя й промовисто глянув на Едді.
    — Він утік від них, — мовив Едді.
    — Еге ж. Уявляю, які вони люті.
    Едді кивнув. Зненацька страшна втома накотила на нього. Знову розболілися рани. Ні, вони не боліли, вони ридали, до того ж ридма.
    — Добре. А тепер сховай цю штуку туди, де їй і належить бути, поки випадково не застрелився. — І поки Роланд вкладав револьвер у кобуру: — Що з нами було? Знову тодеш чи ще один Променетрус?
    — Гадаю, всього потроху, — відповів стрілець. — Є така річ, називається авен каль. Це щось на кшталт припливної хвилі, що тече Шляхом Променя. Нас підняло її потоком.
    — І дало нам змогу побачити те, що ми й хотіли побачити.
    Трохи над цим поміркувавши, Роланд зрештою впевнено похитав головою.
    — Ми побачили те, що сам Промінь хотів нам показати. Він очікує, що ми вирушимо туди.
    — Роланде, а в дитинстві ти це все вивчав? Тобто ваш старий друзяка Ванней викладав такі предмети, як… ну не знаю, Анатомія променів і дуг веселки?
    Роланд усміхнувся.
    — Так, нам втовкмачували такі речі на уроках історії та суми логікалес.
    — Логіка-чого?
    Роланд не відповів. Він дивився у вікно машини Джона Каллема, відсапуючись — не лише фізично, а й у переносному значенні. Хоча повернутися до нормального ритму дихання було не так уже й важко. Бути тут, у цій частині Бриджтона, нагадувало відчуття неподалік від певного пустища на Мангеттені. Бо десь поблизу працював генератор. Генератором був не сам сей Кінг, як попервах підозрював Роланд, але його потенціал… те, що сей Кінг був спроможний створити, маючи достатньо простору й часу. Чи сея Кінга теж підхоплювала авен каль? А може, то він сам витворював ту хвилю, на якій здіймався?
    «Людина не може сама себе підняти за шнурівку, хоч як би вона не силкувалася це зробити», — втовкмачував їм Корт, коли Роланд, Катберт, Алан і Джеймі були ще малими дітьми. Тоді Корт ще говорив бадьоро і впевнено, але поволі, поки його останні учні росли й наближалися до випробувань на зрілість, його тон ставав різким і суворим. Та, можливо, щодо шнурівки Корт помилявся. Можливо, за певних обставин людина таки могла сама себе підняти. Чи породити зі свого пупка Всесвіт, як, за переказами, зробив Ґан. А в сутності, хіба творчість не була діянням, коли щось виникало з нічого, — коли в піщинці уздрівали цілий світ і людина сама себе піднімала вгору за шнурівку?
    Але що ж він робить? Сидить і снує в голові довгі філософські думки, тоді як двоє з його ка-тету зникли?
    — Заводь свою чортопхайку, — сказав Роланд, намагаючись не звертати уваги на приємне гучання, що відлунювало в голові: чи то голос Променя, чи то голос Ґана-Творця. — Ми маємо дістатися Черепахової алеї у тому Ловеллі й спробувати проникнути туди, де зараз перебуває Сюзанна.
    І не лише заради Сюзанни. Якщо Джейку вдалося вирватися від чудовиськ у «Діксі-Піґ», він також вирушив туди, де перебувала зараз вона. У цьому Роланд ні на крихту не сумнівався.
    Едді взявся за важіль коробки передач (попри всі струси, двигун старенького «ґелексі» Джона Каллема працювати не перестав), але відразу ж його рука опустилася. Він безрадісно подивився на Роланда.
    — Що тебе тривожить, Едді? Кажи швидше, в нас обмаль часу. Будь-якої хвилини дитина може з’явитися на світ. Може, вже з’явилася. Зовсім скоро вона стане їм непотрібною.
    — Я,знаю, — сказав Едді. — Але ми не можемо їхати до Ловелла. — Його обличчя перекосила така страдницька гримаса, наче його терзав фізичний біль. І, напевно, таки терзав, здогадався Роланд. — Ще не час.
Два
    Вони трохи посиділи мовчки — слухали приємний для вуха гук Променя, що часом переростав у радісний гомін голосів. Сиділи, вдивляючись у тіні, що згущувалися поміж дерев, де таїлися мільйони облич і мільйони історій. О, незнайдені двері, ви могли б сказати, загублені, могли б мовити.
    Едді майже очікував, що Роланд накричить на нього (і не вперше) чи зацідить йому в пику, як це мав звичку робити старий стрільців учитель Корт, коли його учні повільно ворушили звивинами чи вступали з ним у суперечку. Та в глибині душі Едді був і не проти. Ніщо так добре не прочищає голову, як хороший удар у щелепу, Шардик їм свідок.
    «Та тільки каша в голові — не проблема, і ти це знаєш, — подумав він. — У тебе голова ясніша, ніж у нього. Якби це було не так, ти б розпрощався з цим світом і полетів шукати свою загублену дружиноньку».
    Нарешті Роланд заговорив.
    — А що заважає? Оце? — Він нахилився і підняв аркуш, списаний дрібним почерком Аарона Діпно. Якусь хвилю Роланд вивчав його поглядом, а тоді кинув на коліна Едді, скривившись од відрази.
    — Ти знаєш, як сильно я її люблю, — тихим напруженим голосом проказав Едді. — Добре знаєш.
    Роланд кивнув, але очей на нього не підвів. Він вивчав поглядом свої старі пошарпані чоботи й брудну підлогу під пасажирським сидінням. І ті опущені очі, той погляд, що навмисне уникав його, змусив Едді Діна, котрий возвеличував Роланда з Ґілеаду мало що не до ідола, почуватися дуже нещасним. І все ж він наполягав. У них більше не було права на помилку. Тепер настав час для ендшпілю.
    — Роланде, та якби я вважав, що це правильно, я б помчав до неї цієї ж таки хвилини. Та що я кажу, цієї ж секунди! Але ми мусимо закінчити справи в цьому світі. Бо він безповоротний. Щойно ми підемо звідси сьогодні, дев’ятого липня тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року, то повернутися не зможемо ніколи. Ми…
    — Едді, ми вже це обговорювали. — Досі уникаючи зустрітися з ним поглядом.
    — Так, але чи до кінця ти розумієш? Це лише один постріл, один кидок Орізи. Найперше тому ми й приїхали до Бриджтона! Бог свідок, я хотів опинитися на Черепаховій алеї з тієї самої миті, коли Джон Каллем розповів нам про це місце, але я вирішив, що спершу ми маємо побачитися з письменником, поговорити з ним. І виявився правий, скажи? — Едді майже благав. — Хіба ні?
    Нарешті Роланд подивився на нього. Й Едді зрадів. Адже становище, в якому він опинився, і без того було важким, нестерпно важким, а тут ще відвернутий і опущений погляд очей його діна…
    — А до того ж невеличка затримка, можливо, нічого не вирішує. Якщо ми зосередимося на тих двох жінках, що лежали поряд на двох ліжках, Роланде… якщо зосередимося на Сьюз та Мії в тому вигляді, в якому ми їх побачили востаннє… хіба не може так бути, що ми вигулькнемо поряд з ними акурат у ту мить часу?
    Настала довга, сповнена роздумів пауза, впродовж якої Едді забув дихати. Відтак стрілець кивнув. Звісно, такого не могло бути, якщо на Черепаховій алеї вони знайдуть «двері древніх», як їх подумки звик називати Роланд, бо ці двері були «призначеними» й завжди вели до одного й того самого місця. Але якби у Ловеллі, десь на Черепаховій алеї, їм вдалося знайти магічні двері, одні з тих, що лишилися після відходу Приму, тоді так — вони змогли б вийти куди завгодно. Але такі двері були й підступні. Це вони вже пізнали на власній шкурі в Печері голосів, адже тамтешні двері замість Роланда й Едді відправили до Нью-Йорка Джейка з Каллагеном, зруйнувавши їхні плани в Краї Дев’ятнадцяти.
    — Що ще нам треба зробити? — спитав Роланд. Його голос не був сердитим, проте Едді почув у ньому втому й непевність.
    — Хай би що то було, легко не буде. Це я тобі гарантую.
    Едді взяв купчу грамоту й подивився на неї так само понуро, як усі Гамлети в історії театру вивчали поглядом череп бідного Йорика. Потім глянув на Роланда.
    — Це дає нам право на володіння пустищем, де росте троянда. Але ми маємо віддати цей папірець Мозесу Карверу в «Голмс Дентал Індастріз». А де він є? Цього ми не знаємо.
    — Якщо вже на те пішло, Едді, ми навіть не знаємо, чи він ще живий.
    Едді голосно розреготався.
    — Правду кажеш, і я дякую! А знаєш, Роланде, може, мені розвернути машину? Вернемося до будинку Стівена Кінга. Стрельнемо в нього двадцятку чи тридцятку… бо не знаю, чи ти помітив, братику, але в нас з тобою на двох у кишенях дубль пусто… а що важливіше — ми попросимо його написати для нас крутого приватного детектива, щоб він був зовні як Гемфрі Богарт, а пику міг будь-кому начистити незгірш за Клінта Іствуда. І нехай він шукає для нас того Карвера!
    Він струсонув головою, неначе хотів, щоб у ній прояснилося. Гомін голосів приємно відлунював у вухах — чудова протиотрута до огидного передзвону тодешу.
    — Моя дружина десь там, вона в біді, і хтозна, може, її там їдять живцем вампіри чи вампірські жуки, а я тут сиджу в машині на сільській дорозі з парубком, чий основний промисел — стріляти в людей, і викручую собі мізки, щоб допетрати, як же мені започаткувати одну довбану корпорацію!
    — Не гарячкуй, — сказав Роланд, прийнявши рішення ще трохи побути в цьому світі, він наче заспокоївся. — Розкажи, що, по-твоєму, ми повинні зробити, перш ніж обтрусимо пил цього часу й світу зі своїх чобіт назавше.
    Й Едді розповів.
Три
    Більшу частину цієї оповіді Роланд уже чув, але не розумів до кінця, в якому непростому становищі вони опинилися. Так, справді, тепер їм належало пустище на Другій авеню, але підставою для володіння був написаний від руки документ, що дуже непереконливо виглядатиме в суді (якщо раптом Корпорація «Сомбра» вирішить нацькувати на них адвокатів).
    Едді хотів передати купчу Мозесові Карверу (якщо це було можливо), а також переказати звістку, що його хрещена дочка Одетта Голмс, котру вже тринадцять років, з літа 1977-го, вважали зниклою безвісти, жива-здорова й понад усе на світі хоче, щоб Карвер взявся охороняти не лише саме пустище, а й одну троянду, що на ньому росте.
    Мозеса Карвера (якщо він досі був живий) слід було переконати, добряче переконати, щоб він об’єднав так звану корпорацію «Тет» з «Голмс Дентал Індастріз» чи навпаки. Ба більше! Він мав цілковито присвятити решту свого життя (а Едді здогадувався, що Карвер міг уже бути у віці Аарона Діпно) розбудові корпорації-гіганта, чиїм єдиним справжнім призначенням був би опір двом іншим гігантам, «Сомбрі» й «Північному центру позитроніки», на кожному їхньому кроці. За будь-якої можливості придушувати їхню активність і втримувати їх від переродження у монстра, який проїдеться котком по обширах Серединного світу, що вже й так поволі відмирають, і завдасть смертельної рани самій Темній вежі.
    — Може, слід нам було залишити купчу в сея Діпно, — задумливо проказав Роланд, вислухавши Едді до кінця. — Принаймні він міг би визначити, де перебуває цей Карвер, відшукати його і розповісти нашу історію замість нас.
    — Ні, ми правильно зробили, що забрали її з собою. — В цьому Едді якраз анітрохи не сумнівався. — Якби ми залишили цей клапоть паперу в Аарона Діпно, він би вже згорів синім полум’ям.
    — Думаєш, Тауер би пошкодував про угоду й намовив друга знищити її?
    — Переконаний, — кивнув Едді. — Та навіть якби Діпно витримав дзижчання свого друзяки у вухах, який, не сумніваюся, годинами б скиглив: «Спали це, Аароне, вони примусили мене, а тепер хочуть намахати, ти ж не гірше за мене знаєш, спали, а потім ми здамо цих мамзерів копам»… Навіть якби він не піддався, гадаєш, Мозер Карвер повірить нашій божевільній історії?
    Роланд невесело всміхнувся:
    — Повірить він чи ні — не в тому річ, Едді. Ти тільки подумай: чи багато з нашої божевільної історії насправді чув Аарон Діпно?
    — Небагацько, — погодився Едді. Заплющив очі й притис до них тильні боки долонь. Міцно притис. — Я знаю лише одну людину, яка зуміла б переконати Мозеса Карвера зробити те, що нам потрібно. Але вона зайнята. В році дев’яносто дев’ятім. А на той час Карвер уже буде мертвий, як і Діпно, та й сам Тауер, мабуть.
    — А що ми можемо зробити без неї? Що б тебе влаштувало?
    Едді думав про те, що Сюзанна могла б вирушити до 1977-го без них, адже, на відміну від них, вона там ще не бувала. Ну… в тодеші вона сюди приходила, проте Едді не думав, що це рахується. Хоча підозрював, що доступ до 1977-го може бути для неї закритий на підставі того, що вона належить до їхнього з Роландом ка-тету. Чи на якійсь іншій підставі. Цього Едді не знав. Він ніколи не вчитувався в пункти договору, надруковані дрібним шрифтом. Він повернувся, щоб поцікавитися думкою Роланда, але той випередив його.
    — Як щодо нашого дан-тете? — спитав стрілець.
    Попри те, що Едді знав зміст виразу (це означало «бог-дитя» чи «маленький рятівник»), він спершу не зрозумів, про кого Роландові йдеться. Але потім до нього дійшло. Хіба не їхній дан-тете з Вотерфорда, спасибі йому, позичив їм цю машину?
    — Каллем? Роланде, ти про нього? Чувак, у якого в шафі повно бейсбольних м’ячів з автографами?
    — Правду кажеш, — відповів Роланд тим сухуватим тоном, що свідчив не про подив, а легке роздратування. — Тільки гляди не втопи мене в морі свого захвату з приводу цієї ідеї.
    — Але… ти ж сказав, щоб він їхав! І він погодився!
    — І наскільки охоче він згодився відвідати свого друга у Вермонзі?
    — У Вермонті, — не зумівши сховати усмішку, виправив Едді. Втім, попри усмішку, він стривожився, почувши десь у надрах уяви бридке шкряботіння: мабуть, то Роландова скалічена рука прокручувала барабан револьвера.
    Роланд стенув плечима: мовляв, куди Каллем збирався їхати: до Вермонту чи до барони Гарлен, — його не обходить.
    — Відповідай на моє питання.
    — Ну…
    Насправді Каллем був не в захваті від ідеї. Від самого початку він реагував радше як один з них, ніж один з травоїдних, серед яких жив (Едді дуже легко розпізнавав травоїдних, бо ж сам був таким, допоки Роланд не викрав його й не почав давати йому свої смертоносні уроки). Стрільці (а також їхні справи у його маленькому містечку) вочевидь заінтригували Каллема. Проте Роланд умів наполягти на своєму, і люди зазвичай корилися його наказам.
    Тепер же він нетерпляче, за давньою звичкою крутив правою рукою. Швидше, заради твого батька. Або сери, або злазь із горщика.
    — Здається, він не хотів їхати, — сказав Едді. — Але це не означає, що він і досі в своєму будинку в Іст-Стоунгемі.
    — Він там. Він нікуди не поїхав.
    Чимале зусилля знадобилося Едді, щоб не відвисла щелепа.
    — Звідки ти знаєш? Ти можеш торкнутися його думок, так?
    Роланд похитав головою.
    — Тоді як…
    — Ка.
    — Ка? Ка?! І що це, бляха-муха, означає?
    Обличчя Роланда було виснажене і змучене, під засмагою прозирала блідість.
    — Кого ще ми знаємо в цьому світі?
    — Нікого, але…
    — Отже, це він. — Роланд говорив спокійним рівним тоном, неначе пояснював дитині якусь очевидну життєву істину: угорі — це над головою, внизу — це там, де твої ноги торкаються землі.
    Едді хотів було заявити йому, що це тупо, це очевидний забобон. Але не став цього робити. Не рахуючи Діпно, Стівена Кінга й огидного Джека Андоліні, Джон Каллем таки був єдиною людиною, яку вони знали в цьому світі (чи на цьому рівні Вежі, кому як більше подобалося). А після всього того, що Едді довелося побачити за останні кілька місяців — чорт, та за останні кілька тижнів! — хто він був такий, щоб підсміюватися з забобонів?
    — Гаразд, — сказав він. — Мабуть, варто спробувати.
    — Як ми з ним зв’яжемося?
    — Можемо зателефонувати йому з Бриджтона. Хоча в романі, Роланде, другорядний персонаж, такий як Джон Каллем, ніколи б не підвівся з лави запасних, щоб урятувати ситуацію. Це вважалося б нереалістичним.
    — А в житті, — сказав Роланд, — це трапляється повсякчас. Я впевнений.
    І Едді розсміявся. А що, в біса, залишалося робити? Адже то було так по-роландівськи.
Чотири

БРИДЖТОН ХАЙ-СТРИТ 1
ГАЙЛЕНД-ЛЕЙК 2
ГАРРІСОН З
ВОТЕРФОРД 6
СВІДЕН 9
ЛОВЕЛЛ 18
ФРАЙБУРГ 24

    Щойно вони проїхали повз цей знак, Едді сказав:
    — Роланде, покопирсайся-но у бардачку. Побачимо, чи ка, Промінь або інші сили не лишили нам трохи дріб’язку для таксофону.
    — Бардачку? Ти маєш на увазі цю коробку?
    — Ага.
    Спершу Роланд спробував крутити хромовану ручку, але потім зметикував і штовхнув її. Те, що панувало всередині, цілком виправдовувало назву, і короткий час, упродовж якого «форд-ґелексі» перебував у невагомості, не сприяв наведенню ладу. Там були чеки до кредитних карток, старезний тюбик, що його Едді назвав «зубною пастою» (слова «ГОЛМС ДЕНТАЛ» Роланд добре зумів розібрати), фотеґраффія маленької усміхненої дівчинки — мабуть, племінниці Каллема — на поні, предмет циліндричної форми, який Роланд прийняв за вибухівку, поки Едді не пояснив, що то сигнальний фальшфеєр, для екстрених випадків. Ще всередині лежав журнал, що начебто називався «ЯНКМІ»… і коробка для сигар. Написаного на ній слова Роланд прочитати не зміг, але йому здалося, що це слово — палата. Він показав коробку Едді, й у того загорілися очі.
    — Тут написано «ПЛАТА»,[7] — пояснив він. — Може, ти й правий щодо Каллема та ка. Відкрий її, Роланде, як ти не від того.
    Дитина, що подарувала власникові машини цю коробку, з любов’ю (хоч і не надто вправно) приладнала спереду защіпку. Роланд підняв її, відкрив коробку й показав Едді, що всередині повно срібних монет.
    — Цього вистачить, щоб зателефонувати до сея Каллема?
    — А то, — відказав Едді. — Цього вистачить, щоб зателефонувати аж у Фербенкс, штат Аляска. Але якщо Каллем уже в дорозі до Вермонта, то користі нам з цих грошей — пшик.
П’ять
    З одного боку міської площі Бриджтона розташувалися аптека й піцерія, з іншого — кінотеатр («Чарівний ліхтар») і універмаг («Реніз»). Між кінотеатром і магазином була маленька площа з кількома лавками й трьома таксофонами.
    Едді подзеленчав дріб’язком у коробці й видав Роландові шість доларів четвертаками.
    — Я хочу, щоб ти пішов он туди, — показав він рукою на аптеку, — й купив мені флакон аспірину. Впізнаєш, який він на вигляд?
    — Астин. Упізнаю.
    — Мені потрібен найменший флакон з тих, що вони мають, бо шість баксів — це не так багато. Потім піди в той заклад, над яким вивіска «Піца й сандвічі Бриджтона». Якщо в тебе ще лишатиметься хоча б шістнадцять монеток, замов там хоуґі.[8]
    Роланд кивнув, проте Едді цього було замало.
    — Я хочу почути, як ти це вимовляєш.
    — Хоґґі.
    — Хо-у-ґі.
    — Хуу-ґі.
    — Хо… — Але тут Едді здався. — Роланде, скажи «пуер бой».[9]
    — Пуер бой.
    — Добре. Якщо матимеш шістнадцять четвертаків, замовляй пуер бой. А «побільше майонезу» можеш сказати?
    — Побільше майонезу.
    — Отак. А якщо раптом монет буде менше шістнадцяти, попроси сандвіч із салями й сиром. Не брутербот, а сандвіч.
    — Сандіч з саломі.
    — Ну, майже. Але більше ні пари з вуст, хіба що без цього ніяк не обійдешся.
    Роланд кивнув. Едді правду казав — краще йому не розмовляти. Єдиного погляду на нього людям було достатньо, щоб зрозуміти: він не тутешній. Також люди воліли його оминати. Тож краще не викликати зайвих підозр.
    Повертаючись, щоб вийти надвір, стрілець за давньою звичкою опустив руку до лівого стегна, та заспокоєння це не дало — обидва револьвери лежали в багажнику машини Джона Каллема, загорнуті в патронташі.
    Та не встиг він вилізти, як Едді взяв його за плече. Стрілець рвучко обернувся, здійняв брови і питально глянув світлими очима на свого друга.
    — У нашому світі, Роланде, є приказка: такий-то такий-то хапається за соломинку.
    — І що це означає?
    — Те, що ми з тобою робимо зараз, — невесело промовив Едді. — Побажай мені успіху, друже.
    Роланд кивнув.
    — Еге ж, бажаю. Нам обом.
    Він знову намірився вийти, та Едді його гукнув. На обличчі в Роланда з’явився вираз легкого роздратування.
    — Переходячи дорогу, не потрап під машину, — сказав Едді, а потім, копіюючи манеру Джона Каллема, додав: — Цих літніх туристів тут більше, ніж на собаці бліх. І не на кониках вони їздють.
    — Не зволікай з дзвінком, Едді, — нагадав Роланд, вийшов з машини й перетнув головну вулицю Бриджтона — тією самою неквапною ходою, якою переходив тисячі інших вулиць у тисячах інших маленьких містечок.
    Провівши його поглядом, Едді пішов до таксофону і погортав телефонний довідник. А по тому зняв слухавку і набрав номер довідкової служби.
Шість
    Він не поїхав, упевнено сказав стрілець про Джона Каллема. А звідкіля така впевненість? Бо Каллем був для них останньою можливістю, більше дзвонити було нікому. Іншими словами, трикляте старе ка Роланда з Ґілеаду.
    Чекати довелося недовго. Оператор довідкової служби видала номер Каллема, й Едді спробував його запам’ятати (що-що, а цифри він завжди добре запам’ятовував, не дарма ж Генрі називав його Маленьким Ейнштейном), але цього разу покластися на свої здібності чомусь не зміг. Здавалося, щось трапилося чи то з його процесом мислення в цілому (в що він не вірив), чи то зі спроможністю запам’ятовувати певні речі, які належали до цього світу (а це вже було ймовірніше). Перепитуючи номер і ґрамузляючи його пальцем на пилюці, що зібралася на поличці в телефонній будці, Едді несподівано для себе замислився над тим, чи зміг би тепер читати книжку чи стежити за розвитком подій у фільмі з послідовності кадрів на екрані. Щодо цього він мав великі сумніви. Але яке це мало значення? У «Чарівному ліхтарі» показували «Зоряні війни», й Едді подумав, що коли вже судилося прожити життя й дістатися галявини, де закінчується земний шлях, так більше ні разу й не побачивши Люка Скайвокера й не почувши шумного дихання Дарта Вейдера… то нічого страшного, він якось переживе.
    — Дякую, мем, — промовив він у слухавку і вже хотів було набирати номер далі, як тієї ж миті десь у нього за спиною пролунала низка вибухів. Едді крутнувся на місці, відчуваючи, як стрибає у грудях серце. Права рука опустилася до стегна — він очікував побачити Вовків, чи розбійників, чи, може, того сучого сина Флеґґа…
    Але натомість побачив кабріолет, під зав’язку набитий засмаглими старшокласниками з дурнуватими пиками й усмішками до вух. Один з них щойно запустив феєрверки, що лишилися від святкування Четвертого липня, — дітлахи їхнього віку в Кальї Брин Стерджис називали їх бахкалками.
    «Мені б зараз револьвер, ох я би підстрелив парочку цих піжонів, — подумав Едді. — Щоб знали, що буває, коли дуріють». Так. Хоча… А може, й ні. Хай там як, йому слід було визнати, що в більш цивілізованих світах він став небезпечний для людей.
    — Доведеться з цим жити, — промимрив Едді й для переконливості додав улюблене слівце великого мудреця й видатного наркаша, призначене для розв’язання маленьких життєвих негараздів: — Забий.
    На допотопному дисковому апараті він набрав номер Джона Каллема, і коли механічний голос (мабуть, він належав пра-пра-пра-пра-прабабці Блейна Моно) попросив опустити дев’яносто центів, Едді вкинув долар. Не час бути жмикрутом, коли рятуєш світ.
    Пролунав один гудок… два… і трубку зняли!
    — Джон! — мало не заволав на радощах Едді. — Бляха, як добре! Джоне, це…
    Але голос на тому кінці дроту говорив далі. Й Едді — дитя кінця вісімдесятих — знав, що нічого доброго це не віщує.
    «…подзвонили до Джона Каллема зі „Служби охорони угідь Каллема“, — сказав голос Каллема зі знайомим протяглим акцентом янкі. — Мене тут терміново викликали в одне місце, але точно сказати, коли вернуся, я не можу. Якщо я вам дуже потрібен, звиня-я-йте. А поки можете дзенькнути Ґері Ґровелу, номер 926-55-55, або Джуніору Баркеру, 929-42-11».
    Щойно записаний дрижачий голос Каллема повідомив, що він, Каллем, не знає, коли повернеться, Едді зітхнув полегшено (поле-е-кшено, як сказав би сам власник голосу). Бо він був там, у своїй гобітській хатинці на західному березі озера Ківейдін: або сидів на своїй маленькій м’якій гобітській канапі або в своєму не менш м’якому гобітському крісельці. Сидів і слухав повідомлення на своєму ну-точно-громіздкому автовідповідачеві середини дев’яностих. А Едді знав це, бо… ну…
    Бо просто знав.
    Примітивний запис не міг повністю приховати пустотливих ноток гумору, що закралися в голос Каллема наприкінці повідомлення.
    «Авжеж, якщо вам ну ніхто не підходе, крім вашого покірного слуги, можете залишити мені повідомлення після сигналу. Але говоріть коротко». — Останнє слово прозвучало як «куоротко».
    Дочекавшись сигналу, Едді сказав:
    — Джоне, це Едді Дін. Я знаю, що ти там, думаю, ти чекаєш на мій дзвінок. Не питай, звідки я це знаю, бо я й сам до пуття не розумію, але…
    Просто у вусі Едді пролунало гучне клацання, і голос Каллема (живий, справжній) сказав:
    — Здоров був, синку, ну як там, у добрих руках моя машинка?
    Спершу Едді був надто приголомшений, щоб відповісти. Бо у Каллема з його акцентом Штату ходового вітру[10] ці слова набули геть іншого змісту: «Ну як там, у добрих руках моє ка?»[11]
    — Хлопче? — стривожився мовчанкою Каллем. — Ти ще на дроті?
    — Так, — відповів Едді. — І ти так само. А я думав, ти, Джоне, у Вермонт поїдеш.
    — От що я тобі скажу. В наших краях так весело не було відтоді, як у Саут-Стоунгемі згоріла взуттєва крамниця, а сталося це тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Копи перекрили всі дороги.
    Едді не сумнівався, що людей пропускали, коли ті показували належні посвідчення, але вирішив натомість спитати про щось інше.
    — Хочеш сказати, ти не зміг знайти таку лазівку з міста, де не було б копів, якби добре цього забажав?
    Повисла коротка пауза, під час якої Едді відчув, що хтось підійшов з-за спини і став біля його ліктя. Але не озирнувся, бо й так знав, що то Роланд. А хто ще в цьому світі міг так тонко й ненав’язливо, проте стопудово пахнути іншим світом?
    — Ну, — протягнув нарешті Каллем. — Може, й знаю одну-дві дороги в лісі, які ведуть до Ловелла. Літо було посушливе, мабуть, по них навіть можна проїхати пікапом.
    — Одну-дві?
    — Ну, гаразд, три-чотири. — Потім пауза, яку Едді перечекав, бо веселився від душі. — П’ять-шість. — На це Едді теж вирішив не відповідати. — Вісім, — нарешті зізнався Каллем і розсміявся разом з Едді. — Синку, то що ти хотів мені сказати?
    Едді глянув на Роланда, котрий простягав йому пляшечку аспірину, затиснуту між двома позосталими пальцями правої руки. Едді вдячно кивнув.
    — Я б хотів, щоб ти приїхав у Ловелл, — сказав він у слухавку. — Здається, ми ще не про все поговорили.
    — Угу, і я мав би про це здогацатися, — відповів Каллем. — Хоча не можу сказати, що ця думка крутилася в мене в голові. Думав я про те, що скоро поїду дорогою на Монпельє, та все одно щось мене тут тримало, я знаходив собі різні заняття, щоб відтягнути від’їзд, то те, то се. П’ять хвилин тому, якби ти подзвонив, у мене було б зайнято — я балакав з Чарлі Бімером. Його жінку й невістку вбили в магазині, розумієш. А потім я подумав: «Якого біса, поприбираю в хаті, а тоді закину лахи у фургон і поїду». Думати про це я не думав, але підсвідомо чекав твого дзвінка, відколи вернувся додому. То де ви будете? На Черепаховій алеї?
    Едді відкрив аспірин і жадібно глянув на пігулки. Наркоманом ти був, наркоманом і лишився, подумав він. Навіть якщо в руках лише безневинний аспірин.
    — Угу, — сказав він. Відколи Роланд «познайомився» з ним на борту літака авіакомпанії «Дельта», що мав сісти в аеропорту Кеннеді, він добре насобачився імітувати місцеві говірки. — Ти казав, що ця дорога кільцева і простягається на дві милі від сьомого шосе, так?
    — Казав. На Черепаховій алеї стоїть кілька гарних будиночків. — Коротка пауза на роздуми. — І багато з них продаються. А останнім часом там бачили чимало нахожих. Але я, здається, вже казав. Такі події змушують людей нервуватися, а багатії можуть собі дозволити втекти від того, що не дає заснути вночі.
    Едді більше не міг чекати. Він узяв три пігулки аспірину й закинув їх до рота, відчуваючи гіркий смак, коли вони танули на язиці. Хоч як йому зараз дошкуляв біль, він готовий був терпіти й удвічі сильніші муки, якби знав, що за це почує хоч півслова від Сюзанни. Але вона мовчала. Він підозрював, що той зв’язок, який існував між ними і навіть за найліпших обставин був хисткий, обірвався з народженням проклятущої Міїної дитини.
    — Ви, хлопці, як приїдете на алею, тримайте краще свої стволи під рукою, — сказав Каллем. — А я закину в фургон свій дробовик.
    — Чом би й ні? — погодився Едді. — Коли будеш їхати, орієнтуйся на свій «форд», добре? Ти його побачиш.
    — Угу, стареньку «ґелексі» важко не помітити. А скажи-но мені, синку, таке. У Вермонт я не поїду, але щось мені підказує, що ви маєте намір кудись мене відправити, якщо я на це погоджуся. То, може, скажеш, куди?
    Едді подумав, що наступний розділ життя Джона Каллема (поза всіляким сумнівом, розмаїтого життя) Марк Твен міг би назвати «Янкі з Мену при дворі Короля Багряного». Але вирішив за краще помовчати.
    — Ти бував у Нью-Йорку?
    — Так, чорт забирай. Сорок вісім годин там якось провів у звільненні, коли був у армії. — Останнє слово в Каллема вийшло особливо протяглим. — Ходив у мюзик-хол «Редіо-Сіті», бачив Емпайр-Стейт-Білдінг. Це те, що пам’ятаю. Мабуть, ще в кілька місцин для туристів зазирав, бо з гаманця тоді кудись ділися тридцять доларів, а за кілька місяців лікар знайшов у мене гонорею.
    — Цього разу, щоб підчепити гонорею, в тебе не буде часу. І прихопи кредитні картки. Я знаю, що в тебе вони є, бачив квитанції в бардачку. — Едді придушив у собі шалене бажання розтягнути останнє слово, сказати «в бардаа-ааачку».
    — Там такий гармидер, бачив? — спокійно спитав Каллем.
    — Угу, не те слово, схоже на черевики, які собака пожував і виплюнув. До зустрічі в Ловеллі, Джоне, — сказав Едді й повісив слухавку. Подивився на пакет у руках Роланда й питально здійняв брови.
    — Сендіч «пуер бой», — відзвітував Роланд. — Побільше майонезу чи як там його. Особисто я волів би їсти соус, не схожий на сперму, але діло твоє.
    Едді підкотив очі.
    — Роланде, ти молодець, умієш розбурхати апетит.
    — Правду кажеш?
    Едді довелося вкотре нагадати собі, що Роланд майже позбавлений почуття гумору.
    — Правду, правду. Ходімо. Сандвічі зі спермою і сиром я можу їсти й за кермом. До того ж нам треба обговорити план дій.
Сім
    План дій, за обопільною згодою Роланда й Едді, полягав у тому, щоб Джон Каллем почув їхню історію рівно в такому обсязі, наскільки йому вистачить, аби повірити і не збожеволіти. А потім, якщо все піде добре, вони довірять йому цінну купчу й відправлять до Аарона Діпно. З суворим наказом поговорити з Діпно наодинці, без ненадійного Кельвіна Тауера.
    — Разом Каллем і Діпно зможуть відшукати Мозеса Карвера, — сказав Едді. — Я думаю, Каллему можна дати інформацію про Сьюз… приватну інформацію, яка переконає Карвера, що вона досі жива. А далі… що ж, багато залежить від того, наскільки переконливими зуміють бути ці двоє. І наскільки охоче співпрацюватимуть з корпорацією «Тет» у роки свого надвечір’я. Але вони ще можуть нас здивувати! У костюмі й краватці я Каллема уявити не можу. Але як він мандрує країною й встромляє палиці в колеса «Сомбрі»? — Едді замислився, задерши догори голову, а потім усміхнувся. — Так, це я чудово можу собі уявити.
    — Сюзаннин хрещений і сам може виявитися старим вередуном, — зауважив Роланд. — Лише з іншим кольором шкіри. Такі люди в колі своїх, ан-тет, розмовляють власною мовою. Може статися, що я маю річ, яка переконає Джона Каллема нам допомагати.
    — Сіґул?
    — Так.
    Едді був заінтригований.
    — А який?
    Але не встиг Роланд відповісти, як вони побачили щось таке, що змусило Едді натиснути на педаль газу. Вони вже були в Ловеллі, їхали трасою № 7. А попереду хиткою непевною ходою плентався узбіччям старий чоловік з розкошланим і сплутаним волоссям, вбраний у жахливе брудне лахміття, що його навіть з великим перебільшенням не можна було назвати одежиною. На його кістлявих руках й ногах живого місця не було від подряпин і чиряків, що палали темно-брунатною барвою. На босих ногах видніли огидні й загрозливі на вигляд жовті пазурі. Під пахвою він затискав потріскану дерев’яну річ, схожу на поламану ліру. Едді подумав, що недоречніше і розгубленіше на цій дорозі, де єдиними перехожими були серйозні на вигляд бігуни, вочевидь «здалеку», такі підтягнуті й зібрані в своїх нейлонових шортах для бігу, бейсболках і футболках (в одного навіть був на грудях напис «НЕ СТРІЛЯЙТЕ У ТУРИСТІВ»), не виглядав ніхто.
    Істота, що брела узбіччям траси № 7, повернулася до них обличчям, і в Едді мимоволі вирвався крик жаху. Очі старого зливалися на переніссі в суцільну криваву пляму, нагадуючи розбите на пательні яйце з двома жовтками. З ніздрі, схоже на тверду «козу», стирчало ікло. Але найгірше було те, що обличчя істоти світилося темно-зеленим, неначе на її шкіру нанесли тонкий шар флуоресцентної мазі.
    Побачивши їх, старий прожогом метнувся в ліс, тільки побита ліра лишилася лежати на землі.
    — Господи! — скрикнув Едді. Якщо то був нахожий, він сподівався більше ніколи на них не натрапляти.
    — Едді, стоп! — закричав Роланд і вперся долонею в панель приладів, бо старий «форд» різко загальмував, здійнявши куряву, неподалік від того місця, куди метнувся старий. — Підніми задню кришку, — сказав він, відчиняючи дверцята. — І дістань мого овдовлювача.
    — Роланде, ми взагалі-то трохи поспішаємо, а до Черепахової алеї ще три милі на північ. Мені здається, нам варто…
    — Заткни свого дурного рота і дістань його! — прогримів Роланд. А наступної миті вже мчав у бік лісу. Набравши в легені побільше повітря, стрілець гукнув навздогін блукальцю, та так, що від його голосу Едді холодом обдало. Двічі-тричі він чув, щоб Роланд говорив таким тоном, але вже встиг призабути, що в його венах текла кров великого Короля.
    Кількох його фраз Едді не зміг зрозуміти, але зрештою одну таки розібрав:
    — Тож підійди, о Дитя Родерикове, зіпсоване, згублене, і схили голову переді мною, Роландом, сином Стівена, з роду Ельда!
    Якусь мить не відбувалося нічого. Едді відчинив багажник «форда» і приніс Роландові його револьвер. Роланд начепив на себе кобуру, навіть не глянувши на Едді, не кажучи вже про слова подяки.
    Так минуло близько тридцяти секунд. Едді вже хотів було заговорити і розтулив рота. Аж раптом запилюжене листя при дорозі затремтіло, й за мить чи дві звідти визирнуло нещасне створіння. Опустивши голову й похитуючись, воно рушило вперед. Спереду на його одежині розпливалася велика мокра пляма. На Едді війнуло смородом сечі, міцним і нестримним.
    Проте хвора істота опустилася на коліно і приречено піднесла покривлену руку до лоба на знак васальної вірності, від чого Едді мало не просльозився.
    — Хайл, Роланде з Ґілеаду, Роланде з роду Ельда. Чи покажеш ти мені який-небудь сіґул?
    У містечку, що називалося Річковим Перехрестям, тітонька Таліта обдарувала стрільця срібним хрестиком на тонкому ланцюжку, й відтоді він завжди носив його на шиї. Тож зараз він дістав його з-за пазухи й показав укляклому старому — пришелепуватому мутантові, що помирав від променевої хвороби, Едді був у цьому впевнений, — і створіння надтріснутим голосом зойкнуло від подиву.
    — Чи хочеш ти нарешті знайти спокій наприкінці свого шляху, о Дитя Родерика? Чи хочеш побачити тиху галявину?
    — О так, любий володарю, — схлипуючи, відказало створіння і видало цілу тираду тарабарщиною, якої Едді, ясна річ, не зрозумів. Він роззирнувся в обидва боки траси № 7, очікуючи, що побачить машини (зрештою, стояв розпал літа), але на дорозі було порожньо. Принаймні поки що фортуна була на їхньому боці.
    — Скільки вас таких у тутешніх краях? — спитав Роланд, уриваючи словесний потік нахожого. Водночас витяг свого револьвера й підніс стародавню машину смерті до грудей.
    Не підводячи погляду, Дитя Родерика махнуло рукою в бік обрію.
    — Дела, стрільцю, — сказав старий, — бо світи тут тонкі, анро кон фа; сей-сей десен фанно білпет кобер кан. Ай Чевін дввар дан до. Бо мені було їх шкода. Кан-тої, кан-та, кан-Дискордія, авен ла кам мах кан. Май-мі? Іффін лах вайнен, етх…
    — Скільки дан девар?
    Істота замислилася над Роландовим питанням, потім розчепірила пальці (їх було десять, Едді порахував) й показала п’ять разів. П’ятдесят. Хоча п’ятдесят чого, Едді гадки не мав.
    — І Дискордія? — різко спитав Роланд. — Ти правду кажеш?
    — О так, правду кажу я, Чевін із Чейвена, син Геміла, менестреля Південних Рівнин, що колись були мені вітчизною.
    — Скажи, як називається містечко, що лежить біля замку Дискордія, і я тебе звільню.
    — Ох, стрільцю, там усі мертві.
    — Я так не думаю. Кажи.
    — Федік! — пронизливо закричав Чевін із Чейвена, мандрівний музика, який ніколи й подумати не міг, що його життя обірветься в таких віддалених і чужих краях. Не на рівнинах Серединного світу, а біля гір Західного Мену. Зненацька він підвів своє жаске, осяване світінням обличчя до Роланда й широко розкинув руки, неначе його розпинали. — Федік на дальньому боці Краю Грому, на Шляху Променя. На Шляху Шардика, Шляху Матурина, на Дорозі до Темної в…
    Один раз прогримів револьвер. Куля влучила закляклій потворі в лоб, довершивши руйнування її обличчя. Поки старий падав на спину, його плоть на очах у Едді задиміла, випаровуючись, зеленкуватим димом, прозорим, наче крило шершня. На мить Едді навіть бачив зуби Чевіна з Чейвена, що зависли в повітрі, як примарна низка коралів, а тоді зникли.
    Роланд прибрав револьвер у кобуру, потім виставив мізинець і вказівний палець, що лишилися неушкодженими на його правій руці, й провів ними згори вниз перед обличчям, неначе благословляв.
    — Спочивай з миром, — мовив він. Потім зняв з себе патронташ і став знову загортати в нього револьвер.
    — Роланде, це був… пришелепуватий мутант?
    — Еге ж, можна й так сказати, бідолашний старий. Але Родерики походять з тих країв, де я не бував, хоча перед тим, як світ зрушив з місця, вони присягли на вірність Артуру Ельду. — Він повернувся до Едді, сині очі палали вогнем на змученому обличчі. — Я не маю жодних сумнівів, що саме до Федіка збиралася Мія, щоб народити свою дитину. Те місце, куди вона забрала Сюзанну. Біля останнього замку. Згодом нам все одно доведеться повернутися до Краю Грому, але спершу треба навідатися у Федік. Бодай щось ми знаємо напевно, це добре.
    — Він сказав, що йому когось було шкода. Кого?
    Роланд лише похитав головою, та на питання не відповів.
    Повз них промчала вантажівка «Кока-Коли», а далеко на заході прогуркотів грім.
    — Федік біля Дискордії, — промимрив натомість він. — Федік Червоної Смерті. Якщо ми зуміємо врятувати Сюзанну… і Джейка… то повернемося до Калій. Та лише по тому, як закінчимо свої справи у Федіку. А коли знову звернемо на південний схід…
    — Що? — стривожився Едді. — Роланде, що тоді?
    — Тоді більше не зупинятимемося аж до самої Темної вежі. — Він підніс руки й дивився, як дрібно вони тремтять. Відтак перевів погляд на Едді. Його обличчя було стомлене, проте без жодних слідів страху. — Ще ніколи я не підходив так близько. Я чую, як усі мої втрачені друзі та їхні втрачені батьки шепочуть до мене. Вони шепочуть з кожним подихом Вежі.
    Хвилину Едді дивився на Роланда, зачаровано і налякано. Але потім майже з фізичним зусиллям розбив чари.
    — Що ж, — мовив він, рушаючи до дверцят сидіння водія у «форді», — якщо раптом котрийсь із тих голосів нашепче тобі, що казати Каллему, як його схилити до того, що нам треба, обов’язково дай мені знати.
    Не чекаючи відповіді, Едді зачинив за собою дверцята. Перед його очима досі стояла картина, як Роланд опускає свого великого револьвера. Як націлює його на вкляклу постать і натискає на гачок. То був чоловік, якого він називав діном і другом. Та чи міг він напевне сказати, що так само Роланд не вчинить із ним… чи зі Сьюз… чи з Джейком… якщо серце йому підкаже, що це наблизить його до Вежі? Ні, такої певності Едді не мав. Та все ж він збирався йти з ним. Пішов би, навіть якби в душі знав — о, ні, Боже, тільки не це! — що Сюзанна померла. Бо він мусив. Бо Роланд став для нього кимось більшим за діна й друга.
    — Він став мені батьком, — пробурмотів Едді собі під носа, за мить до того, як Роланд відчинив дверцята і всівся на пасажирське сидіння.
    — Едді, ти щось сказав? — перепитав стрілець.
    — Так, — відповів Едді. — «Швидше, заради твого батька». От що я сказав.
    Роланд кивнув. Едді ввімкнув передачу, і «форд» покотив у напрямку Черепахової алеї. Все ще віддалік, але вже трохи ближче, знову прогримів грім.

Розділ IV
ДАН-ТЕТЕ

Один
    Час появи дитини невпинно наближався, і Сюзанна роззирнулася навколо, знову, як навчав її Роланд, рахуючи своїх ворогів. «Ніколи не витягай зброї, — казав він, — поки не знатимеш точного числа супротивників, чи не втішишся думкою, що вони незліченні, чи не вирішиш, що настав твій час помирати». От якби ще не доводилося давати собі раду з жахливим шоломом на голові, що непрохано ліз у думки… Але хай що воно таке було, його, здавалося, не турбували Сюзаннині спроби полічити присутніх при появі на світ Міїного дитятка. І то було добре.
    Головним серед присутніх був Сейр. Один з ницих, з червоною цяткою, що пульсувала посеред лоба. Ще був Скавтер, лікар між Міїних ніг, він готувався прийняти пологи. Сейр нам’яв доку боки (коли той вирішив демонструвати свою зарозумілість), але, мабуть, обережно, щоб це не вплинуло на його працездатність. Окрім Сейра, в залі було ще п’ятеро ницих, але розібрати вона змогла лише два імені. Того, що мав щелепу бульдога і важке випнуте черево, звали Габером. Поряд з ним стояв птахолюд з головою, порослою коричневим пір’ям, і лихими очима-намистинами, як у яструба. Цю істоту звали чи то Джей, чи то Джі. З ним їх було семеро, всі озброєні чимось схожим на автоматичні пістолети, що висіли в кріпильних муфтах. Щоразу, коли Скавтер нахилявся, його пістолет недбало погойдувався, показуючись з-під білого халата. Сюзанна вже подумки примітила його для себе.
    Ще біля Мії стояли троє блідих нашорошених людиноподібних істот. Вампіри, оповиті темно-синіми аурами, — в цьому Сюзанна нітрохи не сумнівалася. Напевно, з тих, кого Каллаген називав третім типом. З ними — десятеро. Двоє вампірів мали при собі арбалети, третій був озброєний якимось електричним мечем, що наразі лише тьмяно ряхтіли. Якщо їй удасться відібрати пістолет у Скавтера (коли ти його відбереш, любко, виправила вона саму себе — бо читала «Силу позитивного мислення»[12] й досі вірила кожному слову, написаному преподобним Пілом), то першою її жертвою стане чоловік з електричним мечем. Хтозна, якого лиха могла накоїти така зброя, та дізнаватися про це Сюзанна Дін не мала ані найменшого бажання.
    Ще поміж присутніх була медсестра з головою пацюка. Пульсуюче червоне око на її лобі остаточно переконало Сюзанну, що більшість ницих одягали маски, в яких ставали схожими на людей, напевно, для того, щоб не відлякувати дичину під час полювань на тротуарах Нью-Йорка. Може, й не всі вони під масками були схожі на щурів, але й на Роберта Ґоуле[13] не скидалися, це вже точно. Щуроголова медсестра була єдиною, в кого Сюзанна не помітила зброї.
    Загалом одинадцятеро. Одинадцятеро у величезній і здебільшого порожній лікарні, що точно розташовувалася не під Мангеттеном, Сюзанна це відчувала. Тож якщо вона хотіла з ними розібратися, то робити це слід було саме тоді, коли всю їхню увагу буде прикуто до Міїного немовляти — її дорогоцінного дитятка.
    — Лікарю, почалося! — у нервовому екстазі заверещала медсестра.
    Саме так. Сюзанна перестала рахувати, бо її тілом прокотилася найжахливіша хвиля болю. Їхнім тілом. Накриваючи їх із головою. Обидві закричали в унісон.
    — Тужся, тужся! — наказував Скавтер Мії.
    Сюзанна заплющила очі й також стала тужитися, бо то була і її дитина… раніше була. Відчуваючи, як тілом пропливає біль, ніби вода, що нуртує, стікаючи в темряву каналізації, вона зазнала найглибшого розпачу за все своє життя. Адже дитина повністю переходила до Мії, останні кілька рядків живого повідомлення, яке Сюзанну змусили передати через власне тіло, добігали кінця. Що б там не сталося далі, ця частина закінчувалася, і Сюзанна Дін випустила на волю крик, в якому злилися воєдино полегшення і жаль, крик, що сам по собі був піснею.
    А тоді, ще до того, як почався весь жах — щось настільки жахливе, що кожну найдрібнішу деталь вона пам’ятатиме, немов освітлену яскравим сяйвом, аж до дня, коли піде на галявину, де закінчується земний шлях, — вона відчула, як її зап’ястя стискає чиясь маленька гаряча рука. Під важким неприємним натиском шолома Сюзанна повернула голову. Вона чула власне важке дихання. Їхні з Мією погляди зустрілися. Мія розтулила рот і вимовила одне слово. За криком Скавтера, котрий нахилився вперед, зазираючи Мії між ніг і тримаючи напоготові щипці, Сюзанна не могла його почути. Але почула і зрозуміла, що Мія намагалася виконати свою обіцянку.
    «За першої ж нагоди я тебе звільню», — сказала якось її викрадачка. І те слово, що його Сюзанна тепер чула в своїй голові й прочитала по губах жінки, що народжувала, було часит.
    Сюзанно, ти мене чуєш?
    Чую тебе дуже добре, — відповіла Сюзанна.
    І пам’ятаєш нашу домовленість?
    Еге ж. Я допомагаю тобі з дитятком втекти від цих виродків, якщо мені це вдасться. А…
    А якщо не вдасться, вбий нас! — несамовито прокричав голос, гучний, як ніколи. Сюзанна відчувала, що частково цей ефект викликав кабель, що їх поєднував. — Скажи це, Сюзанно, дочко Дена!
    Я вб’ю вас обох, якщо ви…
    Вона замовкла. Втім, Мія, здавалося, лишилась задоволена, і то було добре, бо Сюзанна не змогла б здійснити свій намір, якби від цього залежали їхні життя. Раптом її погляд зупинився на стелі велетенської зали, понад рядами ліжок. І там вона побачила Едді та Роланда. Їхні розпливчасті фігури ширяли під стелею, то виступаючи, то западаючи, дивлячись на неї, наче фантомні риби.
    Знову біль, та цього разу не такий сильний. Вона відчувала, як напружуються в потугах стегна, проте це відчуття здавалося якимось далеким. І неважливим. Зараз мало значення лише те, чи справді вона може вірити своїм очам. Може, це її перенапружена свідомість, прагнучи порятунку, витворила цю галюцинацію, щоб хоч якось її втішити?
    У це вона повірити могла. І повірила б, якби Едді та Роланд обидва не були голі, а навколо них не плавав різний непотріб: сірникова коробка у вигляді книжечки, горішок, попіл, монета. І килимок, Боже милосердний! Автомобільний килимок з написом «ФОРД».
    — Лікарю, показалася голів…
    Пролунав жалібний писк, бо лікар Скавтер, аж ніяк не джентльмен, безцеремонно відіпхнув медсестру Щуриху ліктем і нахилився ще ближче до того місця, де сходилися Міїні стегна. Неначе збирався витягти дитятко зубами. Яструбоподібна істота, яку звали чи то Джей, чи то Джі, збуджено балакала якоюсь деркотливою мовою з тим, що звався Габер.
    «Вони насправді тут, — подумала Сюзанна. — Килимок це доводить». Як саме килимок це доводив, вона не знала, але доводив. І вона вимовила самими губами те слово, яке дала їй Мія: часит. То був пароль. Щонайменше він відчиняв одні двері. Ймовірно, безліч дверей. Сумніватися в Міїній правдивості навіть не спало Сюзанні на думку. Бо вони були поєднані: не лише кабелем і шоломами, а чимось первісним (і набагато могутнішим) — народженням дитини. Ні, Мія не збрехала.
    — Тужся, ти, клята ледача сучка! — проревів Скавтер, і зненацька Едді та Роланд зникли назовсім, розчинившись у стелі, неначе їх здмухнуло самою лише силою подиху цього чоловіка. І, наскільки зрозуміла Сюзанна, це справді було так.
    Вона перевернулася на бік, відчуваючи, що волосся прилипло до голови, а піт із тіла струменить галонами. Вона підтягнулася трохи ближче до Мії, ближче до перехресного карбування на руків’ї автоматичного пістолета, що теліпався у Скавтера під халатом.
    — Лежи тихо, сестро, послухай мене, прошу, — сказав один з ницих і торкнув Сюзанну за руку. Його долоня була холодна і в’яла, вся в якихось товстих кільцях. Від цього дотику її шкірою побігли мурашки. — За хвилину все скінчиться, а тоді настануть зміни в усіх світах. Побачиш, як він приєднається до Руйначів у Краю Грому…
    — Стули пельку, Стро! — увірвав Габер і штурхонув того, хто намагався заспокоїти Сюзанну. А тоді знову всю свою увагу звернув на пологи.
    Стогнучи, Мія вигнулася у спині. Щуроголова медсестра поклала руки їй на стегна й обережно притисла їх до ліжка.
    — Нє, нє, стегнами тужся.
    — Іди в сраку, суко! — заверещала Мія. Але Сюзанна відчула лише невиразний посмик її болю, та й усе. Зв’язок між ними слабшав.
    Збираючи докупи всю свою здатність зосередитися, Сюзанна закричала у криницю свого мозку.
    — Гей! Гей, позитронна дамочко! Ви ще там?
    — З’єднання… завершено, — промовив приємний жіночий голос. Як і раніше, звучав він у Сюзанниній голові, але тепер здавався нечітким і не страшнішим за голос по радіо, що через якісь атмосферні завади лине наче здаля. — Повторюю: з’єднання… завершено. Сподіваємося, ви й надалі обиратимете продукцію «Північного центру позитроніки», що відповідає всім потребам покращення роботи мозку. А також продукцію Корпорації «Сомбра», лідера розумових телекомунікацій з десятитисячних років!
    Десь у надрах Сюзанниної голови пролунало зубодовбальне БІ-ІІІІП, і зв’язок обірвався. Це стало зрозуміло не лише з того, що приємний жіночий голос зник, а з усього разом. Відчуття було таке, наче Сюзанна звільнилася з пастки, яка болюче стискала все тіло.
    Мія знову закричала, і Сюзанна закричала теж. Але не лише тому, що не хотіла, аби Сейр і його поплічники збагнули, що зв’язок між ними увірвався. Її туга була щира й справжня. Вона втратила жінку, що по-своєму стала їй сестрою.
    Сюзанна! Сьюз, ти там?
    Зачувши цей новий голос, вона аж зіп’ялася на лікті, на мить геть забувши про жінку поруч із собою. То був…
    Джейк? Це ти, дорогенький? Це ж ти, правда? Ти мене чуєш?
    ТАК! — закричав він. — Нарешті! Боже мій, з ким ти балакала? Покричи ще трохи, щоб я міг визначити, де т…
    Голос обірвався, але перед тим вона встигла почути віддалений гуркіт пострілів. Джейк у когось стріляв? Малоймовірно. Швидше за все, хтось стріляв у самого Джейка.
Два
    — Зараз! — закричав Скавтер. — Давай, Міє! Тужся! Заради твого життя! З усіх сил! ТУЖСЯ!
    Сюзанна спробувала підкотитися ближче до Мії — О, я тривожуся і хочу, щоб мене втішили, бачите, яка я стривожена, стривожена і хочу, щоб втішали, от і все, — але Стро відтягнув її назад. Гофрований сталевий кабель розгойдувався і розтягувався між ними.
    — Тримай дистанцію, суко, — порадив Стро, і Сюзанні вперше спало на думку, що вона може зазнати невдачі, що до пістолета Скавтера її можуть не допустити. Чи до будь-чийого пістолета.
    Мія знову закричала, кличучи чужою мовою якогось чужого бога. Вона знову спробувала піднятися над ліжком, і знову медсестра (Алія, згадала Сюзанна, її звали Алія) притисла її до простирадла. А Скавтер, схоже, задоволений, щось уривчасто викрикнув і викинув щипці.
    — У чому річ, нащо ти це зробив? — владно запитав Сейр. Простирадло під Мією змокріло від крові, і бос, здавалося, стривожився.
    — А вони не потрібні! — безтурботно відповів Скавтер. — Вона створена для виношування й народження дітей, на полі вродила б, збираючи рис, і рядка не пропустила б.
    Скавтер хотів було взяти велику миску, що стояла на ліжку поряд, але передумав, зрозумівши, що не встигне, і натомість підставив під Міїне лоно свої рожеві руки без рукавичок. І цього разу, коли Сюзанна зробила чергову спробу підсунутися ближче, Стро її не зупинив. Усі: і вампіри, і ниці люди, — затамувавши погляд, спостерігали за останнім етапом пологів, скупчившись у ногах двох зсунутих докупи ліжок. Лише Стро й досі лишався близько до Сюзанни. Вампіра зі світловим мечем щойно відсунули далі. Вона вирішила, що першим буде Стро.
    — Ще раз! — прокричав Скавтер. — Заради твоєї дитини!
    Подібно до ницих і вампірів, Мія геть забула про Сюзанну. Погляд її сповнених болю очей зосередився на Сейрі.
    — Сер, ви залишите його мені? Будь ласка, скажіть, що я зможу його мати, хоча б ненадовго!
    Сейр узяв її за руку. Маска, що вкривала його справжнє обличчя, всміхнулася.
    — Так, моя люба, — пообіцяв він. — Дитя буде твоїм ще довгі роки. Тільки зроби ще одне маленьке зусилля, натужся.
    «Міє, не вір, він бреше!» — закричала Сюзанна, але крик пішов у нікуди. Хоча то було й на краще. Для неї ж ліпше, якщо про неї наразі забудуть.
    Сюзанна повернула хід думок в інший бік.
    Джейк! Джейку, де ти?
    Відповіді не було. Погано. Будь ласка, Господи, зроби так, щоб він був ще живий.
    Може, він просто зайнятий. Тікає… ховається… стріляє. Мовчанка не обов’язково означає, що він…
    Тужачись, Мія вивергнула з себе низку непристойностей. Губи її піхви, вже й без того розширеної, розійшлися ще більше, і з них полився струмок крові, долучаючись до брудного трикутника на простирадлі. А тоді, в ясно-червоній масі, Сюзанна побачила корону з білого та чорного. Білим була шкіра. Чорним — волосся.
    Чорно-біла цятка стала знову занурюватись у ясно-червоне, і Сюзанна подумала, що дитина вирішила повернутись, що вона не готова прийти в цей світ. Але Мії набридло чекати. Вона штовхнула, наскільки стало сили. Її руки, стиснуті в кулаки, тремтіли перед очима, очі звузилися до щілин, зуби вишкірилися. Посередині лоба небезпечно пульсувала вена, ще одна виступила на горлі.
    — ХЕЙЯАААА! — закричала вона. — КОМАЛА, МІЙ МАЛИЙ! КОМАЛА, ПРИЙДИ, ПРИЙДИ!
    — Дан-тете, — промурмотів Джей, людина-яструб, і решта підхопили шанобливо й пошепки: — Дан-тете, дан-тете… комала дан-тете. Поява маленького бога.
    Цього разу показалася не лише маківка — уся голівка дитини ринула вперед. Сюзанна побачила її ручки, стиснуті на скривавлених грудях у крихітні кулачки, що тремтіли від повноти життя. Побачила сині очі, широко розплющені, що вражали своїм свідомим виразом і подібністю до Роландових. Побачила чорні, як сажа, вії, оздоблені крихітними намистинами крові, первісними прикрасами новонароджених. Сюзанна побачила — і ніколи б не змогла забути, — як нижня губа немовляти на мить зачепила внутрішню губу материної вульви. Рот дитини на мить розтулився, оголивши ряд досконалих маленьких зубок на нижній щелепі. То були саме зуби (не ікла), але бачити їх у роті немовляти було моторошно. Так само в Сюзанни побігли мурашки від вигляду пеніса малюка, непропорційно великого й ерегованого. Здавалося, він довший за Сюзаннин мізинець.
    Виючи від болю й тріумфу, Мія зіп’ялася на лікті. Її очі вилазили з орбіт, з них струменіли сльози. Коли Скавтер спритним рухом підхопив дитину, вона залізною хваткою вхопила Сейра за руку. Той вереснув і спробував звільнитися, але з таким самим успіхом він міг би… ну, скинути з себе руку помічника шерифа в Оксфорді, штат Міссісіпі. Тихі наспіви стихли, й на мить запанувала шокована тиша. Своїм загостреним до межі слухом Сюзанна виразно чула, як скрегочуть кістки в зап’ястку Сейра.
    — ВІН ЖИВИЙ? — пронизливо заверещала Мія в обличчя переляканого Сейра, забризкуючи його слиною. — СКАЖИ МЕНІ, МЕРЗЕННЕ ШЛЬОНДРИНЕ ПОРІДДЯ, ЧИ МІЙ СИН ЖИВИЙ?
    Скавтер підняв немовля, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні. Карі очі лікаря зустрілися з синіми очима дитини. Поки малий висів у повітрі з виклично настовбурченим пенісом, Сюзанна добре роздивилася на його лівій п’ятці багряну пляму, що виглядала так, наче ту ніжку вмочили в кров якраз перед тим, як немовля залишило утробу матері.
    Замість поляскати малого по сідничках, Скавтер вдихнув повітря і видихнув короткими подмухами просто йому в очі. Міїне дитятко заблимало очима від кумедного (і, поза сумнівом, людського) подиву. Потім саме вдихнуло повітря, на мить затримало його, а тоді видихнуло. І хай там ким він був: Королем Королів чи руйначем світів, — але про себе цей хлопчик повідомив так само, як і безліч дітей до нього — голосним сердитим плачем. Зачувши його, Мія сама розридалася від щастя. Демонічні створіння, що скупчилися навколо породіллі, були прислужниками Багряного Короля, але це не залишило їх незворушними перед тим, що відбулося щойно на їхніх очах. Вони вибухнули шаленими аплодисментами та сміхом. І Сюзанна з огидою піймала себе на тому, що сміється й плескає в долоні разом з ними. Немовля роззирнулося навколо, й на його обличчі читався щирий подив.
    Мія плакала, з її носа звисала прозора шмаркля. Вона простягнула руки.
    — Дайте мені його! — плачучи, зажадала вона. Так, плакала Мія, нічия дочка й одного мати. — Дайте мені його потримати, прошу, дайте мені мого сина! Я хочу обійняти своє дитятко! Мого дорогоцінного синочка!
    І немовля повернуло голову на звук материного голосу. Сюзанна сказала б, що це неможливо, але так само неможливим, звісно, було, щоб дитина народилася, усвідомлюючи все навколо, з повним ротом зубів та ерекцією. Проте в усьому іншому малюк здавався Сюзанні цілковито нормальним: повнощокий і зграбненький, схожий на людську дитину, а тому чудовий. Так, на його п’ятці була червона пляма, але скільки людських дітей, з кожного погляду нормальних, народжувалися з різними родимими плямами? Хіба її рідний батько, як говорила родинна легенда, не народився з плямою на всю руку? А цієї мітки на п’ятці ніхто й не помітить, хіба що на пляжі.
    Все ще тримаючи новонародженого на рівні свого обличчя, Скавтер глянув на Сейра. Повисла пауза, під час якої Сюзанна могла легко вихопити у Сейра пістолет. Але навіть не подумала це зробити. Вона забула про все: про Джейків телепатичний крик, навіть про дивний візит Роланда та її чоловіка. Так само, як Джея, Стро, Габера і решту, її полонило диво народження дитини у цьому змученому, зношеному світі.
    Сейр майже непомітно кивнув, і Скавтер опустив малого Мордреда, що досі лементував (і досі озирався через плече на свою матір), у Міїні розкриті обійми.
    Мія одразу розвернула його до себе обличчям, щоб мати змогу подивитися на нього, і в Сюзанни все похололо всередині від жаху. Бо Мія збожеволіла. Це ясно читалося в її очах, це видно було з того, як її губи водночас кривилися і всміхалися, а слина, рожева й густа від крові з покусаного язика, стікала цівками на підборіддя. Але найбожевільнішим був її тріумфальний сміх. Можливо, здоровий глузд повернувся б до неї прийдешніми днями, але…
    «Сучці знесло дах, вона не оклигає, — не без співчуття сказала Детта. — Її зламало те, що доносила його і народила, їй труба, ти розумієш це не гірше за мене».
    — О, який красунчик! — затуркотіла Мія. — Які в тебе сині оченята, а шкіра біла, немов небо перед першим снігом на Широку Землю! Які в тебе пиптики — мов ягідки, який маленький краник, а яєчка гладенькі, наче персики! — Вона роззирнулася. Спершу глянула на Сюзанну. Її погляд ковзнув, не затримуючись на Сюзанниному обличчі, без найменшого натяку на впізнавання, і перекинувся на решту присутніх. — Дивіться, яке в мене дитятко, ви, безталанні, ви, ґоніки, мій скарб, моя крихітка, моє хлопченятко! — вона кричала їм, вимагала, сміючись божевільними очима і плачучи викривленим ротом. — Дивіться, заради кого я пожертвувала вічністю! Дивіться на мого Мордреда, добре його розглядайте, бо щастя побачити когось такого, як він, вам не випаде більше ніколи!
    Важко дихаючи, вона вкривала поцілунками закривавлене обличчя немовляти, яке пильно дивилося на неї, аж поки її вимащений рот не почав нагадувати губи п’янички, що намагалася накласти помаду. Вона сміялася і цілувала пухкеньке подвійне підборіддя немовляти, його сосочки, його пупок, кінчик пеніса і — підіймаючи його тремтячими руками все вище й вище, дитину, яку вона збиралася назвати Мордредом і яка роздивлялася її круглими оченятами, в яких застиг кумедний вираз щирого подиву, — поцілувала його коліна, а потім кожну крихітну ніжку. Сюзанна почула перше поцмокування в тій залі: не дитя смоктало груди матері, а Мія цмокала кожен бездоганної форми пальчик.
Три
    «Твоя дитина — смертний вирок моєму дінові, — холодно подумала Сюзанна. — Найменше, що мені варто зараз зробити, — вихопити у Скавтера пістолет і пристрелити її. Справа двох секунд».
    З її спритністю, надприродною спритністю стрільця, це, найпевніше, була правда. Але вона відчула, що не може поворухнутися. Багато фіналів цієї дії п’єси вона передбачала, але тільки не той, у якому Мія з’їде з глузду, у жодному разі не той, і це заскочило її зненацька. Сюзанні спало на думку, що їй справді пощастило, коли зв’язок між ними через прилад «Північного центру позитроніки» увірвався, інакше бути б їй зараз так само божевільною, як Мія.
    Але зв’язок може повернутися, сестро, — ти не думаєш, що тобі краще поквапитися, поки ще є така змога?
    Та вона не могла, в тому-то й річ. Вона закам’яніла від подиву, досі перебувала в його полоні.
    — Негайно це припини! — заверещав Сейр. — Твоє завдання — не облизувати його, а годувати! Якщо хочеш, щоб він залишився у тебе, ворушися! Дай йому груди! Чи мені покликати годувальницю? Багато хто з жінок дав би собі очі виколоти за таку можливість!
    — НІЗАЩО… В… ЖИТТІ! — сміючись, викрикнула Мія, але немовля опустила і нетерпляче шарпонула просту білу сорочку, оголюючи груди. Сюзанна зрозуміла, чому чоловіки в захваті від неї. Навіть зараз, після пологів, її груди були досконалими півкулями з кораловими кінчиками, що здавалися призначеними радше для чоловічих пестощів, ніж для вигодовування дитини. Мія піднесла до них немовля. Спочатку хлопчик жадібно накинувся на грудь, але не менш кумедно, ніж перед тим витріщався на матір: обличчям ударився об сосок і наче відсахнувся. Проте повторна спроба була вже вдалішою: рожевий бутончик його рота зімкнувся на затверділому соску її грудей і заходився цмулити.
    Не перестаючи сміятись, Мія погладила сплутані й просяклі кров’ю чорні кучері. Сюзанні той сміх здався криком.
    Важкою ходою до них наблизився робот. Зовні дуже подібний до Енді, робота-вістового — та сама худа статура, той самий височенний зріст (сім-вісім футів), ті самі електрично-сині очі, те саме блискуче тіло з безліччю металевих суглобів. В руках він тримав велику скляну коробку, повну зеленого світла.
    — На біса ця довбана штука? — гаркнув Сейр, розлючений і заінтригований водночас.
    — Це інкубатор, — пояснив Скавтер. — Я подумав, що береженого бог береже.
    Коли він повернувся, щоб подивитися, його наплічна кобура гойднулася в бік Сюзанни. То був найкращий з усіх можливих шансів, іншого такого могло й не випасти, вона це розуміла. Але скористатися ним не встигла, бо Міїне дитятко змінилося.
Чотири
    Сюзанна побачила, як гладенькою шкірою немовляти, від маківки до заплямованої п’яти, пробігло червоне світло. І того світла був не потік, а спалах, що освітив дитину ззовні: в цьому Сюзанна готова була заприсягтися. А тоді, поки хлопчик, стискаючи губами Міїн сосок, лежав у неї на животі, що тепер став пласким, червоний спалах змінився чорнотою, що росла й розпросторювалася, перетворюючи малюка на темного гнома, на негатив того рожевого немовляти, що вийшло з Міїного лона. Водночас його тіло почало зіщулюватися, а ноги видовжувалися і зливалися з животом. Його голова поповзла вниз, тягнучи за собою Міїну грудь, вростаючи у шию, що роздмухувалася, як горло у жаби. Очі почорніли, та потім знову стали синіми.
    Сюзанна спробувала закричати, але не змогла видушити з себе ні звуку.
    На боках чорного створіння виступили пухлини, з яких прорвалися назовні лапи. Червоний знак на п’яті досі було видно, але ось він уже став маленькою плямою, як ясно-червона мітка на череві чорної вдови. Павук — ось чим була ця істота. Втім, і від немовляти щось залишилося. На спині в павука виднів білий наріст, у якому Сюзанна розгледіла крихітне деформоване обличчя й сині іскри-очі.
    — Що?.. — промовила Мія і знову спробувала зіп’ятися на лікті. З її груді потекла кров, яку немовля пило, як молоко, жадібно, не втрачаючи ні краплини. Біля Мії непорушно застиг, як вирізьблений з каменю, Сейр. Очі йому полізли на лоба, а рот розтулився. Вочевидь він очікував від народження цієї дитини чогось іншого (хай там чого йому наказали очікувати). Детта в Сюзанні по-дитячому злостиво зраділа, забачивши його розгублений вираз. Він скидався на гумориста Джека Бенні,[14] що випрохував у публіки сміх.
    На одну-єдину мить Мія, здавалося, збагнула, що сталося, бо її обличчя почало видовжуватися від жаху впізнавання і, напевно, болю. Та потім усмішка, та янгольська усмішка мадонни, повернулася до неї. Вона простягнула руку й погладила потвору на своїх грудях, яка досі змінювала свою подобу, чорного павука з крихітною людською голівкою і червоною позначкою на щетинястому череві.
    — Ну хіба він не красень? — вигукнула вона. — Хіба мій син не красень? Він гарний, як літнє сонечко!
    То були її останні слова.
П’ять
    Її обличчя радше не застигло, а знерухоміло. Щоки, чоло й горло, ще за хвилину перед тим червоні від пологової натуги, набули парафіново-білої барви пелюсток орхідеї. Блискучі очі зупинилися в очницях. Зненацька Сюзанні здалося, що вона дивиться не на жінку в ліжку, а на малюнок жінки. Напрочуд вдалий малюнок, та все одно щось створене на папері чорним олівцем і кількома блідими кольорами.
    Сюзанна згадала, як повернулася до готелю «Плаза-Парк-Хаятт» після перших відвідин принадного замку Дискордія і як прийшла сюди, у Федік, після останньої своєї розмови з Мією в простінку між фортечними зубцями. Як небо, і замок, і сам камінь зубчастої стіни розірвалися. І зненацька, немовби сама її думка це спричинила, Міїне обличчя розірвалося теж, від лінії волосся до підборіддя. Нерухомі осклянілі очі завалилися на один бік, губи роз’єдналися на дві вищирені усмішки-близнючки. Але з тріщини, що все ширшала, полилася не кров — звідти посипався білий порошок із затхлим запахом. Сюзанні пригадалися уривки з Т. С. Еліота
    (пусті люди напхані люди голова повна соломи)
    та Льюїса Керролла
    (та ви ж лише колода карт)
    а тоді Міїн дан-тете підвів свою невимовно бридку голову від першої своєї їжі. Його вимащені кров’ю губи розійшлися, і він вмостився, шукаючи опори нижніми лапами, на материному животі, що западався буквально на очах. Верхні лапи, здавалося, були спрямовані на Сюзанну.
    Павук заверещав від тріумфу. І якби тієї миті він вирішив напасти на другу жінку, що виносила його в собі, Сюзанна Дін відправилася б на той світ слідом за Мією. Та натомість він повернувся до здутої груді, з якої зробив свій перший ковток, і відірвав її від тіла. Пережовував неквапом, плямкаючи. За мить він пірнув головою в утворену діру, і біле людське обличчя павука зникло, а Міїне лице тимчасом засипав пил, що валив з голови. Пролунав різкий звук, наче запрацював промисловий насос, і Сюзанна подумала: «Він висмоктує з неї всю рідину, всю вологу, що залишилася. Боже, який він! Розпухає на очах! Наче п’явка на кінській шиї!»
    Саме тоді голос зі сміховинно англійським акцентом (та гордовитими нотками слуги, що все життя пропрацював у джентльмена) сказав:
    — Певепрофую, панове, але навіщо вам тепер інкубатор? Дозволю собі зауважити, що ситуація дещо змінилася.
    Цей голос привів Сюзанну до тями. Однією рукою вона сперлася на ліжко, підводячись над ним, а другою вхопилася за автоматичний пістолет Скавтера. Смикнула, проте пістолет тримав ремінець, перекинутий через руків’я, і зірвати його не вдалося. Тоді Сюзанна намацала вказівним пальцем запобіжник і пересунула його. І повернула пістолет разом з кобурою до грудної клітки Скавтера.
    — Якого дідь… — почав він, але тут вона натиснула середнім пальцем на гачок, водночас що стало сили смикаючи за кобуру. Грубі ремені, якими пістолет кріпився до плечей Скавтера, витримали, але тонший, той, що притримував руків’я, лопнув. Тож коли Скавтер повалився боком на підлогу, намагаючись подивитися вниз на чорну діру в своєму білому халаті, з якої курився димок, його пістолет залишився в руках у Сюзанни. Одразу ж вона застрелила Стро і вампіра з електричним мечем. Якусь мить вампір ще стояв і витріщався на бога-павука, що попервах був такий схожий на немовля, а тоді його аура згасла, як свічка. А разом з нею зникла й плоть. У повітрі залишилися стояти лише порожні джинси, в які було заправлено пусту сорочку. Наступної миті вони впали на підлогу.
    — Вбийте її! — закричав Сейр, хапаючись за власний пістолет. — Вбийте цю суку!
    Сюзанна відкотилася подалі від павука, що сидів на трупі своєї матері, яка все зменшувалася у розмірах. Падаючи з ліжка, вона силкувалася зірвати з себе шолом. Тіло пронизав пекельний біль, їй уже здавалося, що шолом не відпустить, але потім вона впала на підлогу, вільна від нього. Шолом звисав збоку від ліжка, обрамлений бахромою з її волосся. Павук, скинутий зі свого сідала, коли тіло його матері смикнулося, сердито зашипів.
    Над головою в неї прокотилася черга пострілів, і Сюзанна притьмом закотилася під ліжко. Одна куля брязнула об пружину. Побачивши волохаті ноги щуроголової медсестри, Сюзанна випустила кулю їй в коліно. Істота закричала, розвернулася і пошкутильгала геть, волаючи на все горло.
    Сейр схилився, націлюючи дуло пістолета на ліжко туди, де лежало Міїне тіло. У простирадлі вже видніли три чорні діри від пострілів. Та не встиг він зробити четверту, як павук простягнув лапу й провів нею по його щоці, роздираючи маску й оголюючи волохате обличчя. Сейр із криком відсахнувся. Павук повернувся до нього і невдоволено щось пропхинькав. Білий горб з людським обличчям на його спині розлючено сяйнув очима, застерігаючи, щоб Сейр не наближався до його трапези. Відтак його увагу знову полонила жінка, яку вже й жінкою назвати було годі: вона більше скидалася на рештки якоїсь неймовірно стародавньої мумії, що вже струхла на ганчір’я і порох.
    — Я скажу так: мене це справді трохи спантеличує, — зазначив робот з інкубатором у руках. — Чи варто мені зараз піти? Я можу повернутися, коли ситуація проясниться.
    Сюзанна змінила напрям і викотилася з-під ліжка. А там побачила, що двоє ницих уже дали драла. Яструб Джей нерішуче застиг, не знаючи, на що зважитися. Залишатися чи тікати? Сюзанна вирішила за нього, всадивши кулю в лискучу коричневу голову. В усі боки порснули пір’я та кров.
    Сюзанна підвелася, наскільки була змога, спираючись на ліжко для рівноваги й цілячись поперед себе з пістолета Скавтера. Її кулі спостигли чотирьох. Щуроголова медсестра та інший ниций утекли. Сейр кинув пістолета й намагався сховатися позаду робота з інкубатором.
    Сюзанна пристрелила двох вампірів, що залишилися, і ницого з мордою бульдога. Цей Габер про неї не забув: він утримував позиції і чекав нагоди вистрелити. Але вона була спритніша і з відчуттям глибокої сатисфакції подивилася, як він падав на спину. Габер, подумала вона, був найнебезпечнішим з усіх.
    — Мадам, а чи не могли б ви мені сказати… — почав робот, і Сюзанна двома пострілами в його сталеве обличчя згасила сині електричні очі. Про цей фокус вона чула від Едді. Одразу ж озвалася оглушлива сирена. В Сюзанни було таке відчуття, що вона напевне оглухла б, якби довелося слухати її довго.
    — МЕНЕ ОСЛІПЛЕНО ШЛЯХОМ ОБСТРІЛУ! — волав робот, не втративши, проте, свого абсурдного акценту: чи-не-бажаєте-чашечку-чаю-мадам. — НУЛЬОВА ВИДИМІСТЬ, ПОТРЕБУЮ ДОПОМОГИ, КОД СІМ, ПОВТОРЮЮ, ПОТРІБНА ДОПОМОГА!
    Здійнявши вгору руки, Сейр вийшов з-за металевої спини й відступив убік. Через завивання сирени й балаканину робота Сюзанна не могла його чути, але по губах того покидька прочитала: здаюся, чи не відпустите ви мене під обіцянку не воювати?
    Від цієї кумедної думки Сюзанна всміхнулася, не усвідомлюючи, що всміхається. Бо цей усміх був без тіні гумору й жалю та означав лиш одне: вона шкодувала, що не змусить його лизати кукси своїх ніг, як він змусив Мію вилизувати його чоботи. Але для цього було замало часу. В тому, як розтяглися її губи, він побачив свою смерть і розвернувся, щоб тікати, і тієї ж миті Сюзанна двічі вистрелила йому в потилицю — раз за Мію і раз за панотця Каллагена. З черепа Сейра порснули мізки й кров. Він ухопився за стіну, спробував втриматися за полицю, повну різного причандалля, і звалився мертвий на підлогу.
    Тепер Сюзанна взяла в приціл бога-павука. Крихітна людська голова на його чорній волохатій спині втупилася в неї синіми очима, такими моторошно подібними до Роландових, що палали від люті.
    Ні, ти не можеш! Ти не повинна! Бо я єдиний син Короля!
    Не можу? — відповіла вона думкою на думку, прицілюючись. — О, любчику, тут ти… дуже… ПОМИЛЯЄШСЯ!
    Але натиснути на гачок не встигла, бо хтось вистрелив у неї ззаду. Повз шию, вжаливши, просвистіла куля. Сюзанна відреагувала миттєво: повернулася і кинулася боком у прохід. Один з ницих, що дав драла, набрався хоробрості й повернувся. Сюзанна прикінчила його двома кулями в груди, змусивши тим самим смертельно пошкодувати про свій учинок.
    Вона розвернулася, жадаючи продовження — так, саме цього вона хотіла, для цього була створена і завжди схилялася перед Роландом, котрий показав їй це, — але решта або були мертві, або давно кинулися навтьоки. Павук, переставляючи лапи, спустився з ліжка, залишивши труп своєї матері, подібний до пап’є-маше. Голова немовляти на мить повернулася до Сюзанни.
    Ти пропустиш мене, Чорнушко, інакше…
    Вона вистрелила, але перечепилася через простягнуту руку людини-яструба, тож куля, яка мала б убити почвару, трохи відхилилася від курсу й лише відірвала одну з восьми волохатих лап. З того місця, де лапа з’єднувалася з тілом, потекла жовтувато-червона рідина, більше схожа на гній, ніж на кров. Створіння заверещало від болю й подиву. Нескінченне циклічне ревіння робота притлумило цей крик, але Сюзанна чітко і ясно почула його в своїй голові.
    Я помщуся тобі! Мій батько і я, ми тобі помстимося! Ми змусимо тебе благати про смерть!
    У тебе не буде такої змоги, любчику, — телепатично сказала Сюзанна, намагаючись вкласти у свою відповідь усю впевненість, на яку тільки була спроможна, адже не хотіла, щоб істота розгадала її думку: в автоматичному пістолеті Скавтера більше не було набоїв. Вона ретельно прицілилася, хоча в цьому вже й не було потреби, і павук стрімголов шаснув геть, спершу метнувся за спину робота, що не змовкав, а далі зник у темряві дверного проходу.
    Гаразд. Нічого доброго, звісно, кінець бою не найкращий. Та принаймні вона лишилася жива, а це вже само по собі було грандіозно.
    А те, що всі члени банди сея Сейра або лежали мертві, або розбіглися? Теж непогано.
    Сюзанна викинула пістолет Скавтера й вибрала собі інший, цього разу «Вальтер-ППК». Його вона витягла з кріпильної муфти, яку носив на собі Стро. Попорпавшись у нього в кишенях, знайшла дюжину запасних обойм. Зважувала ще, чи не додати до свого арсеналу електричний вампірів меч, та потім відкинула цей варіант. Завжди ліпше застосовувати те, з чим ти обізнана.
    Вона спробувала встановити телепатичний зв’язок із Джейком, але, не почувши власних думок, повернулася до робота.
    — Гей, здорованю! Може, заткнеш свою кляту сирену?
    Вона й гадки не мала, чи це спрацює, але подіяло. Миттєво запанувала тиша, чудова й дотикальна, приємна, як мокрий шовк. Тиша могла бути корисною. У разі контратаки вона б почула наближення ворога. А брудна правда полягала в тому, що Сюзанна сподівалася контратаки, хотіла, щоб вони повернулися, і байдуже, безглуздо це чи ні. У неї був пістолет і шаленіла у венах кров. Лише це мало значення.
    (Джейку! Джейку, ти чуєш мене, малий? Якщо чуєш, озвися до своєї старшої сестрички!)
    Нічого. Навіть тріскотняви пострілів віддалік. Він був поза…
    А тоді одне-єдине слово — та й чи слово то було?
    (вімове)
    А найважливіше — чи був то Джейк?
    Вона не знала напевне, але думала, що так. Та й слово було їй звідкілясь знайоме.
    Сюзанна зібрала докупи всю свою здатність зосередитися, щоб цього разу вже покликати гучніше, але раптом їй сяйнула дивна думка, надто сильна, щоб списати її на інтуїцію. Джейк зачаївся і намагався сидіти тихо. Він що… сховався? А може, готувався вистрибнути з засідки? Ідея здавалася божевільною, але хтозна, раптом у нього теж розбушувалася кров? Вона не знала напевне, але подумала: він передав їй це химерне слово
    (вімове)
    навмисне чи воно просто вислизнуло? Хай там як, краще наразі облишити його.
    — Повторюю: мене осліплено шляхом обстрілу! — наполягав робот, але вже голосом, що принаймні наближався до нормального. — Я ні чорта не бачу, а ще цей інкубатор…
    — То кинь його, — порадила Сюзанна.
    — Але…
    — Кинь його, Чамлі.[15]
    — Я певепрофую, мадам, але мене звуть Найджел Дворецький, і я не можу…
    Під час цього невеличкого обміну люб’язностями Сюзанна підібралася ближче (зрозумівши, що навіть попри нетривалий перепочинок, що його дало їй користування ногами, не забула, як воно — пересуватися на руках) і прочитала ім’я та серійний номер, вибиті на хромовано-сталевих грудях робота.
    — Найджел Ді-Ен-Кей 45932, кинь цей довбаний скляний ящик і скажи спасибі!
    Робот («ХАТНІЙ ПОМІЧНИК», як свідчив напис під серійним номером) впустив інкубатор і запхинькав, коли той розбився в нього під сталевими ногами.
    Наблизившись до Найджела, Сюзанна збагнула, що бореться зі страхом перед тим, щоб узяти робота за трипалу руку. Їй довелося нагадати собі, що це не Енді з Кальї Брин Стерджис і що Найджел не міг про нього знати. Цілком імовірно, що конструкція робота-дворецького була досить складною, щоб він міг жадати помсти (це доводив приклад Енді) але жадати того, про що не знаєш, не можна.
    Принаймні так вона сподівалася.
    — Найджеле, підніми мене.
    Загули сервомотори — робот нахилився.
    — Ні, любчику, ти маєш трохи пройти вперед. Перед тобою купа битого скла.
    — Певепфошую, мадам, але я сліпий. Гадаю, це ви стріляли мені в очі.
    А. Он воно що.
    — Ну, — вона сподівалася, що роздратований тон приховає її страх, — я ж не зможу зробити тобі нові очі, якщо ти не піднімеш мене, правда? А тепер пройди трохи вперед, як ти не від того. Час спливає.
    Найджел виступив уперед, трощачи ногами бите скло, і підійшов на звук її голосу. Сюзанна насилу стрималась, щоб не відсахнутися, але дотик робота-помічника виявився на диво делікатним. Він підняв її на руки.
    — Тепер неси мене до дверей.
    — Певепфошую, мадам, але в Шістнадцятому багато дверей. А під замком ще більше.
    — А скільки? — не змогла приховати цікавості Сюзанна.
    Коротка пауза.
    — На мою думку, в експлуатації на даний момент перебуває п’ятсот дев’яносто п’ять.
    Сюзанна одразу ж відзначила, що п’ятсот дев’яносто п’ять у сумі дають дев’ятнадцять. У сумі дають часит.
    — А ти не проти віднести мене до тих дверей, через які я прийшла до того, як почалася стрілянина? — Сюзанна махнула рукою в бік дальньої стіни зали.
    — Ні, мадам, я аж ніяк не проти, але, на жаль, мушу вас поінформувати, що користі з цього буде мало, — сказав Найджел своїм зазнайкуватим тоном. — Ті двері, «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», ведуть лише в один бік. — Пауза. Під сталевою банею його голови клацали реле. — А після останнього використання двері ще й згоріли. Пішли, так би мовити, на галявину, де закінчується земний шлях.
    — Чудово! — вигукнула вона, розуміючи водночас, що Найджел не здивував її своєю новиною. Вона згадала уривчасте диркання, яке почула щойно перед тим, як Сейр грубо штовхнув її у двері, згадала, як подумала тоді, попри свій біль, що двері не витримають і гигнуть. А й справді, вони гигнули. — Просто чудово!
    — Я відчуваю, що ви засмучені.
    — Ще й яка засмучена, чорт забирай! Мало того, що кляті двері відчинялися в один бік! То тепер вони ще й зачинилися навіки!
    — Але є ще типові, — кивнув Найджел.
    — Типові? Що ти маєш на увазі, типові?
    — Тобто «НЬЮ-ЙОРК № 9/ФЕДІК», — розповів їй Найджел. — Колись існувало понад тридцять односкерованих порталів «Нью-Йорк — Федік», але з них, по-моєму, залишився тільки один — дев’ятий. Усі команди, що стосувалися дверей «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», тепер скеровуються на номер дев’ять.
    «Часит, — подумала вона… майже молячись. — Він говорить про часит, я думаю. О Боже, сподіваюся, що так і є».
    — Найджеле, ти маєш на увазі паролі й таке інше?
    — Атож, мадам.
    — Віднеси мене до дверей номер дев’ять.
    — Як скажете.
    Найджел швидко закрокував проходом між сотнями порожніх ліжок, охайні білі простирадла яких світилися під сліпучими лампами. Сюзаннина уява миттєво населила залу наляканими дітьми, що кричали від жаху, дітьми з Кальї Брин Стерджис, а може, і з сусідніх Калій. Вона побачила не одну щуроголову медсестру, а цілі їх батальйони, готові начепити на голови викрадених дітей шоломи й розпочати процес, що… що він робив? Руйнував їх, от що. Висмоктував з їхніх голів розум, примушував сказитися гормони росту і руйнував їх назавжди. Напевно, думала Сюзанна, їх спочатку заспокоював приємний голос у голові, голос, що запрошував їх у чарівний світ «Північного центру позитроніки» й Корпорації «Сомбра». Плач припинявся, очі сповнювалися надії. Напевно, навіть медсестри, попри їхні відразливі волохаті пики й жовті ікла, починали здаватися їм добрими. Такими ж добрими, як голос приємної леді.
    А тоді починалося гудіння, поступово наростаючи, воно просувалося досередини їхніх голів, і зала знову виповнювалася їхніми нажаханими криками.
    — Мадам? З вами все гаразд?
    — Так. Чому ти запитуєш, Найджеле?
    — Здається, ви здригнулися.
    — Не зважай. Просто віднеси мене до дверей, що ведуть у Нью-Йорк. До тих, які ще працюють.
Шість
    Щойно вони вийшли з лазарету, Найджел швидко поніс її першим коридором, потім другим. Вони підійшли до ескалаторів, що виглядали так, ніби зупинилися багато століть тому. Посеред одного з них, спускаючись, Сюзанна побачила сталеву кулю на ніжках, що спалахнула помаранчевими очима до Найджела і гукнула: «Хуп! Хуп!»
    — Хуп, хуп! — відповів Найджел і сказав Сюзанні (довірчим тоном пліткарки, що обговорює Тих, Кому Не Пощастило): — Це Бригадир механіків, застряг там більш ніж вісімсот років тому. Напевно, якісь плати згоріли. Бідолаха! Але він досі намагається робити те, що вміє.
    Двічі Найджел перепитав її, чи вона справді вважає, що його очі можна замінити. Спершу Сюзанна відповіла йому, що не знає. Вдруге (трохи жаліючи його й, безперечно, думаючи про нього як про живу істоту) спитала, що він сам думає.
    — Я думаю, дні моєї служби наближаються до кінця, — зізнався він, а від його наступних слів мороз продер Сюзанні поза шкірою: — О Дискордія!
    «Брати Дьєм мертві, — подумала вона, згадавши (чи був то сон? видіння? образ її Вежі, що відкрився їй?) щось із часів їхнього співжиття з Мією. Чи то було за часів її візиту до Оксфорда, штат Міссісіпі? Чи наклалося все разом? — Папа Док Дювальє мертвий. Кріста Маколіф мертва. Стівен Кінг мертвий, популярного письменника вбито під час полуденної прогулянки. О Дискордія, о втрачена!»
    Але хто такий Стівен Кінг? А Кріста Маколіф?
    Дорогою їм трапився ниций, що був присутній при народженні Міїного монстра. Він лежав, скрутившись, на запилюженій підлозі, наче креветка в людській подобі, з пістолетом у руці й діркою в лобі. Сюзанна зрозуміла, що він сам заподіяв собі смерть. У принципі, це мало сенс. Бо ж усе пішло не за планом, правда? Якщо Міїна дитина самотужки не зуміє дістатися до своїх, Великий Червоний Таточко розлютиться. А може, казитиметься так чи інак, навіть якщо Мордред сам якось знайде дорогу додому.
    Його інший батько. Бо то був світ близнюків і віддзеркалень, і Сюзанна тепер розуміла значно більше, ніж хотілося б, з того, що бачила. Мордред також був близнюком, Джекілом і Хайдом в одній подобі, з двома батьками, чиї лиця він муситиме пам’ятати.
    Інших трупів на шляху теж не бракувало, і всі вони здавалися Сюзанні самогубцями. Вона спитала Найджела, чи може він це визначити напевне (за запахом чи ще якось), але він заявив, що не спроможний на це.
    — Як гадаєш, скільки їх ще тут? — спитала вона. На ту мить її кров уже достатньо охолола і вона починала нервуватися.
    — Небагато, мадам. Я думаю, більшість із них уже далеко. Найпевніше, перебралися до Дерви.
    — Що таке Дерва?
    На це Найджел відповів, що йому, мовляв, страшенно прикро, але цю інформацію засекречено і видати її він може, лише коли почує пароль доступу. Сюзанна спробувала «часит», проте безуспішно. Так само не підійшли ні «дев’ятнадцять», ні «дев’яносто дев’ять». На цьому вона й зупинилася, подумавши, що мусить задовольнитися самим лише знанням про те, що більшості ворогів тут уже нема.
    Найджел повернув ліворуч, в інший коридор, обабіч якого йшли двері. Вона попросила його зупинитися, щоб відчинити одні з них, але всередині не було нічого особливого, просто кабінет, до того ж давно покинутий, судячи з товстого шару пилюки. Сюзаннин погляд привернув плакат, що висів на стіні й зображав підлітків у шаленому ритмі танцю. Під картинкою великими синіми літерами було написано:
АГОВ, КРУТІ КОТЯРИ Й ГРАЙЛИВІ КОШЕНЯТА!
Я ВІДСМАЛЮВАВ РАЗОМ З АЛАНОМ ФРІДОМ![16]
КЛІВЛЕНД, ОГАЙО, ЖОВТЕНЬ 1954
    Сюзанна була певна, що виконавцем на сцені був Річард Пеннімен. Серед клубних завсідників, таких як вона сама, вважалося добрим тоном зневажати тих, чий темп був швидшим, ніж у Філа Окса, проте Сьюз завжди мала невеличку слабкість до Літл Річарда.[17] «Чорт забирай, міс Моллі, а побавитись ви завжди готові». Напевно, то була Деттина примха.
    Може, колись давно ці люди користалися дверима для подорожей в різні «де» й «коли»? Вдавалися до сили Променів, щоб перетворити певні рівні Вежі на туристичні принади?
    Вона запитала в Найджела, але той відповів, що йому нічого про це не відомо. Голос у робота був зажурений: він усе ще сумував за втраченими очима.
    Врешті-решт вони ввійшли до лункої ротонди. Вздовж усієї чималої окружності зали розташовувалися двері. Мармурові кахлі підлоги було викладено чорно-білою шахівницею, що її Сюзанна пам’ятала з неспокійних снів, у яких Мія годувала своє дитятко. Угорі, високо над головою, під синім склепінням, на якому зміїлося чимало тріщин, блимали сузір’я електричних зірок. Це місце нагадувало їй Колиску Лада, але ще дужче — вокзал «Гранд-Сентрал». Десь у стінах іржаво шуміли кондиціонери чи витяжки. У повітрі витав якийсь на диво знайомий запах. Після певних зусиль Сюзанна його впізнала: пахло засобом для миття «Комет». Ця марка була спонсором телегри «Правильна ціна», яку вона часом дивилася, коли вранці бувала вдома. «Я Дон Пардо, а тепер привітаймо нашого ведучого, містера Білла Каллена!» Відчувши, як запаморочилося в голові, Сюзанна заплющила очі.
    Білл Каллен мертвий. Дон Пардо мертвий. Мартін Лютер Кінг мертвий, застрелений у Мемфісі. Пануй, Дискордіє!
    О Господи, ці голоси, чому вони не замовкають?
    Вона розплющила очі й побачила двері з написом «ШАНХАЙ/ФЕДІК» і «БОМБЕЙ/ФЕДІК», а далі ще одні — «ДАЛЛАС (ЛИСТОПАД 1963) /ФЕДІК». Інші написи було зроблено рунами, яких вона прочитати не могла. Нарешті Найджел зупинився перед дверима, які вона впізнала.

ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ,ЛТД.
Нью-Йорк/Федік
Максимальний рівень безпеки

    Усе це Сюзанна бачила на тому боці. Але внизу, під словами «ВХІД ЗА СЛОВЕСНИМ ПАРОЛЕМ» зловісно блимали червоним слова:

№ 9 ОСТАТОЧНІ, ТИПОВІ

Сім
    — Що бажаєте робити далі, мадам? — поцікавився Найджел.
    — Опусти мене, любчику.
    Не встигла вона подумати: а що було б, якби робот відмовився це зробити, — як Найджел без вагань поставив її на підлогу. Звичним своїм способом, поповзом-підстрибом, вона підібралася до дверей і притулила до них долоні. На дотик — ні метал, ні дерево. Сюзанні здалося, що вона чує дуже слабке гудіння. Вона подумала, чи не спробувати промовити часит (свою версію «Сезам, відкрийся», як в Алі-Баби), але вирішила не завдавати собі клопоту. На дверях не було навіть ручки. Однобічні, значить, однобічні, вирішила вона. Не обдуриш.
    (ДЖЕЙКУ!)
    Щосили заволала вона подумки.
    Відповіді не було. Навіть того слабенького
    (вімове)
    безглуздого слова. Вона почекала ще трохи, потім розвернулася і сіла, спершись спиною об двері. Кинула запасні обойми на підлогу між коліньми й підняла «Вальтер-ППК» у правій руці. Хороша зброя, вирішила вона, коли сидиш спиною до зачинених дверей. Їй подобалося відчувати його вагу. Колись давно її та решту навчали технік протесту, що називалися пасивним опором. Лягти на підлогу закусочної, прикрити живіт і геніталії — все, що є в тебе м’якого. Не відповідати тим, хто тебе б’є, обзиває, кляне твоїх батьків. Співати в ланцюгах, як море.[18] І що б сказали її давні друзі, побачивши, якою вона стала?
    — А знаєш що? — сказала вона сама до себе. — Мені до сраки. Пасивний опір теж мертвий.
    — Що, мадам?
    — Нічого, Найджеле.
    — Мадам, чи можу я спитати?..
    — Що я роблю?
    — Саме так, мадам.
    — Чекаю одного друга, Чамлі. Просто чекаю друга.
    Вона думала, що DNK 45932 нагадає їй своє ім’я — Найджел, але він цього не зробив. Натомість спитав, чи довго вона збирається ждати друга. Доки рак на горі не свисне, відповіла Сюзанна. Це викликало тривалу паузу. Врешті-решт Найджел спитав:
    — Чи можу я йти, мадам?
    — А як ти зможеш бачити?
    — Я перемкнувся на інфрачервоний режим. Це гірше, ніж макробачення з потрійним збільшенням, але його вистачить, щоб дістатися до ремонтних боксів.
    — Гадаєш, у ремонтних боксах буде кому тебе підлатати? — без особливої цікавості спитала Сюзанна. Вона натиснула на кнопку, що звільняла обойму з рукоятки «вальтера», і знову заштовхнула обойму на місце, відчуваючи якусь глибинну насолоду від маслянисто-металевого клацання.
    — Напевне сказати не можу, мадам, — відповів Найджел, — хоча, звісно, ймовірність дуже низька, менш ніж один відсоток. Якщо ніхто не прийде, я чекатиму, як і ви.
    Сюзанна кивнула, зненацька відчувши страшенну втому і певність, що скінчить свою велику подорож тут, отак, притулившись спиною до дверей. Але здаватися не можна, правда? Здаються боягузи, а не стрільці.
    — Най тобі добре ведеться, Найджеле. Дякую, що підвіз. Довгих днів і приємних ночей. Сподіваюся, що ти отримаєш назад свої очі. І вибач, що прострелила їх тобі, але я була у непростому становищі й не знала, на чиєму ти боці.
    — Вам теж усього найкращого, мадам.
    Сюзанна кивнула. Важкі кроки Найджела віддалилися, і вона залишилася сама, сидячи спиною до дверей, що вели в Нью-Йорк.
    Єдині звуки, що долинали до її вух, — іржаве напівмертве сипіння машинерії в стінах.

Розділ V
У ДЖУНГЛЯХ, ВЕЛИЧЕЗНИХ ДЖУНГЛЯХ

Один
    Лише загроза, що ниці люди й вампіри вб’ють Юка, вберегла Джейка від того, щоб загинути разом із панотцем. Довго мучитися, приймаючи рішення, він не став — просто закричав
    (ЮКУ, ДО МЕНЕ!)
    з усієї телепатичної сили, на яку тільки був спроможний, і Юк швидко побіг за ним. Джейк промайнув повз ницих, що стояли, зачаровані черепахою, і попрямував до дверей з написом «СЛУЖБОВИЙ ВХІД». З тьмяного помаранчево-червоного освітлення ресторану вони з Юком ступили в квадрат сліпучого білого світла і гострих, копчених пахощів їжі. В обличчя вдарила пара, гаряча й волога
    (джунглі)
    може, то був антураж для подальших подій
    (величезні джунглі)
    а може, й ні. Зір прояснився, коли звузилися зіниці, й він побачив, що це кухня «Діксі-Піґ». Колись, незадовго до приходу Вовків у Калью Брин Стерджис, Джейк ішов за Сюзанною (тільки тоді вона була Мією), коли їй ввижалося, буцімто вона прийшла на якусь величезну порожню кухню і шукає там їжу. На цю саму кухню — тільки зараз на ній вирувало життя. На залізному рожні над відкритим вогнем шкварчала велетенська свиня, і з кожною краплею жиру на заквецяні залізні ґрати полум’я спалахувало яскравіше. Обабіч стояли дві гігантські плити з мідними ковпаками витяжок, а на плитах парували каструлі заввишки з самого Джейка. Вариво в одній з них помішувало створіння з сірою шкірою, таке відразливе, що Джейк заледве спромігся не відвести гидливо погляду. По боках сірого рота з товстими губами росли бивні. Брезклі щоки звисали великими бородавчастими складками плоті. Заляпаний білий фартух і пухкий кухарський ковпак довершували кошмарну картину, накладали на полотно шар лаку. За спиною у з’яви вовтузилися в паровій хмарі ще дві істоти в фартухах. Вони пліч-о-пліч мили біля подвійної раковини посуд. В обох на шиях були хустки. З них один був людиною, хлопчиком років сімнадцяти. Другий скидався на потворного двоногого кота.
    — Вай, вай, лос монстрос хлопчиська, тре каннітс ан фаунз! — заверещав шеф-кухар з бивнями на посудомийок. Джейка він не помітив. На відміну від кота — той прищулив вуха і засичав. Без зайвих роздумів Джейк метнув Орізу, яку тримав у правій руці. Тарілка пролетіла в паруючому повітрі й легко, мов ніж — масло, розітнула котячу шию. Голова з очима, що досі горіли зеленим вогнем, хлюпнула у раковину, здійнявши мильні бризки.
    — Сан фай, кан діт лос! — закричав шеф. Здавалося, він не розумів, що відбувається, чи не міг зрозуміти. Він повернувся до Джейка. Очі під крутим горбкуватим підборіддям були бляклого синьо-сірого кольору — очі розумної істоти. Побачивши його спереду, Джейк збагнув, хто він такий: страхітливий кабан-бородавочник, наділений інтелектом. А це означало, що на рожні він готував свого родича. Що, схоже, не суперечило правилам «Діксі-Піґ».
    — Кан фо хлопчисько айн-тет кан фа! Ші-со пан! Вай! — Кабан звертався до Джейка. І, щоб довершити божевілля: — А як не хчеш мить, то й не починай!
    Інший помічник, людського роду, викрикнув якесь попередження, але шеф-кухар не звернув на нього уваги. Схоже, він вважав, що для Джейка, котрий убив його помічника, тепер просто справа честі — зайняти місце мертвого кота.
    Джейк жбурнув другу тарілку, і вона врізалася в кабанячу шию, обірвавши потік балаканини. На плиту праворуч вихлюпнулося близько галона крові, зашипіло, і кухнею розійшовся нестерпний сморід від горілого. Голова кабана повернулася набік уліво і похилилася назад, але не відпала. Створіння (а зросту в ньому було футів із сім, не менше), похитуючись, зробило два кроки ліворуч й охопило руками свиню, що шкварчала на рожні. Голова відірвалася ще трохи й тепер лежала на правому плечі Шефа Кабана, витріщаючись одним оком на оповиті парою лампи денного світла. Руки кухаря прикипіли до розжареної туші й почали плавитися. А наступної миті він сам упав у відкритий вогонь і його блуза зайнялася.
    Джейк відскочив якраз вчасно — щоб побачити, як інший кухарчук наступає на нього з різницьким ножем в одній руці та сокиркою в другій. Юний стрілець вихопив із сумки Орізу, але метати не поспішав, незважаючи на голос у голові, який волав не зупинятися, зробити цьому виродку «глибоку стрижку», як називала це Маргарет Айзенгарт. У Сестер Орізи ця фраза викликала гучний регіт. Але Джейк стримав руку, хоч як йому хотілося кинути.
    Перед собою він бачив юнака з блідою, жовтувато-сірою у яскравому світлі ламп шкірою. У нього був вигляд наляканого напівголодного хлопчика. Джейк застережливо здійняв тарілку, і юнак зупинився. Проте його погляд був прикутий не до Орізи, а до Юка, що стояв під Джейковими ногами. Тваринка розпухнатилася, і від цього, здавалося, збільшилася вдвічі. А ще вишкірила зуби.
    — Ти… — почав Джейк, але договорити не встиг, бо двері, що вели до зали ресторану, розчахнулися і на кухню ввірвався один з ницих людей. Не вагаючись, Джейк жбурнув тарілку. Вона простогнала у вогкому повітрі, що сяяло від ламп, і відітнула непроханому гостеві голову акурат над борлаком. Безголове тіло зробило кілька дрібних кроків ліворуч та праворуч, наче гуморист, що химерно вклоняється зі сцени у відповідь на аплодисменти, а тоді впало.
    Наступної ж миті в Джейкових руках з’явилося по новій тарілці. Його руки знову були схрещені в позиції, яку сей Айзенгарт називала «бойовою готовністю». Він перевів погляд на кухарчука, котрий стояв з ножем і сокиркою в руках. Проте загрози в його поставі не відчувалося, подумав Джейк. І знову поставив питання, цього разу повністю:
    — Ти розумієш нашу мову?
    — Ога. Тіко зувсім трожечки, — кивнув хлопець і кинув сокирку на підлогу, щоб червоним від миття посуду великим пальцем і вказівним показати, наскільки трошечки. — Я вчу, відколи сюда попав. — Пальці на другій руці розтислися, і ніж полетів до сокирки на підлогу.
    — Ти з Серединного світу? — спитав Джейк. — Адже так, я правий?
    У розумових здібностях хлопця-посудомийки Джейк дуже сумнівався («У телевікторині йому нічого не світить», поза сумнівом, пустив би шпильку Елмер Чемберз), але принаймні на тугу за батьківщиною йому клепки вистачало. В його переляканих очах Джейк побачив журбу.
    — Ога, — сказав хлопець. — Зтудова я, з Ладвега.
    — Це десь біля міста Лад?
    — На північ, подобається тобі чи ні, — відповів кухарчук. — Ти вб’єш мене, парубче? Я не хочу вмирати, хоч і тоскно мені.
    — Якщо скажеш мені правду, то від моєї руки не загинеш. Чи проходила через цю кухню жінка?
    Повагавшись, хлопець кивнув:
    — Ога. Її вели Сейр і його банда. Вона була без ніг, голова теліпалася… — Він показав, як саме теліпалася в жінки голова, ставши від цього ще більше схожим на сільського дурника. Джейк згадав про Шимі з Роландової розповіді, про часи, коли він жив у Меджисі.
    — Але не мертва.
    — Нє. Я чув, як вона дихала.
    Джейк озирнувся на двері, але ніхто не з’являвся. Так. Йому слід забиратися звідси, але…
    — Як тебе звуть, хлопче?
    — Джохабім я, син Госси.
    — Послухай, Джохабіме. З цього ресторану можна вийти у цілий світ, який зветься Нью-Йорком. Там такі хлопці, як ти, живуть вільно. Раджу тобі йти туди, поки є змога.
    — Вони зловлять мене, приведуть назад і здеруть шкуру з живого.
    — Ні, ти просто не розумієш, наскільки велике це місто. Як Лад, коли він був…
    Він поглянув у каламутні Джохабімові очі й подумав: «Ні, це я не розумію. А якщо я зависну тут, переконуючи його, то отримаю те, на що…»
    Двері до ресторану знову розчинилися. Цього разу всередину спробували прорватися двоє ницих людей одночасно, і обидва застрягли в дверях, не в змозі зрушити з місця. Джейк метнув обидві тарілки й спостерігав, як вони пролетіли хрест-навхрест, кожна своєю траєкторією, та познімали голови обом новоприбулим якраз тієї миті, коли вони прорвалися всередину. Тіла попадали на спини, й двері знову захряслися. У школі Пайпера Джейку розповідали про битву біля Фермопіл, де греки відбили напад перського війська, що вдесятеро переважало їх чисельністю. Греки заманили персів у вузький гірський прохід — у Джейка ж були ці двері кухні. Допоки вороги заходитимуть по одному-два (а це неминуче, якщо тільки вони не знайдуть спосіб атакувати з флангів), він їх убиватиме.
    Принаймні поки не скінчаться Орізи.
    — Зброя? — спитав він у Джохабіма. — Є тут якась зброя?
    Джохабім похитав головою, але, зважаючи на його тупуватий вигляд, важко було зрозуміти, що він мав на увазі: «На кухні зброї нема» чи «Я тебе не знаю».
    — Гаразд, я пішов, — сказав Джейк. — А якщо ти, Джохабіме, не хочеш звалити звідси, поки є змога, тоді ти ще більший дурень, ніж здаєшся. А дурень ти ого який, повір. Там є відеоігри, хлопче. Подумай про це.
    Проте Джохабім і далі витріщався на нього порожнім поглядом, тож Джейк здався. І щойно зібрався заговорити до Юка, як крізь двері до нього звернувся чийсь голос.
    — Гей, малий. — Жорсткий. Конфіденційний. Обізнаний. Голос чоловіка, який тобі зацідить, щоб відібрати п’ять доларів, і переспить з твоєю подружкою, бо йому так схочеться, подумав Джейк. — Твій друг фадда мертвий. Точніше, його ззіли на обід. Не дурій і виходь, якщо не хочеш стати десертом.
    — Поверни свій хрін убік і запхай собі в сраку! — вигукнув Джейк. Зміст цих слів пробив навіть товсту стіну Джохабімової тупості: в його очах відбився жах.
    — Останній шанс, — промовив грубий обізнаний голос. — Виходь.
    — Краще ти заходь, — запропонував Джейк. — Тарілок у мене вистачить! — Зненацька він відчув божевільне бажання вибігти за двері й прийняти бій з ницими в обідній залі ресторану. Втім, нічого аж такого шаленого в цій думці не було, сам Роланд би це визнав. Бо супротивник очікував такого найменше, і Джейк цілком міг посіяти серед ницих паніку, швидко розкидавши півдюжини тарілок і повернувши їх навтіки.
    Проблема була в чудовиськах, що бенкетували за гобеленом. У вампірах. Джейк розумів, що ці не запанікують. Він здогадувався: якби Прародителі мали змогу прийти на кухню (а може, їх просто не цікавило те, що тут коїлося, тож і лишалися вони в обідній залі, доїдали останні шматки панотцевого трупа), він був би вже мертвий. З Джохабімом на пару.
    Він опустився на коліно й пробурмотів: «Юку, шукай Сюзанну», — підкріпивши свій наказ подумки картинкою.
    Шалапут востаннє зміряв Джохабіма недовірливим поглядом і заходився обнюхувати підлогу. Кахлі були вологі від нещодавнього прибирання, і Джейк побоювався, що пухнастик не зможе взяти слід. Але Юк пронизливо гарикнув (це було більш схоже на гавкіт, ніж на слово людської мови) і швидко подріботів через кухню, поміж плитами і столами, низько опустивши носа й лише раз відхилившись від курсу — щоб обійти тліючий труп Шефа Кабана.
    — Слухай, ти, малий засранцю! — закричав чоловік за дверима. — Мені зараз урветься терпець!
    — Чудово! — гукнув Джейк у відповідь. — То заходь! Побачимо, чи ввійдеш.
    Він подивився на Джохабіма і промовисто притулив пальця до рота: цить. Та щойно зібрався розвернутися й бігти (не знаючи, скільки в нього часу до того, як кухарчук заволає у двері, що хлопець і його пухнастик-шалапут уже не тримають Фермопільський прохід), як Джохабім заговорив до нього — тихим голосом, трохи гучнішим за шепіт.
    — Що? — перепитав Джейк, дивлячись на нього невпевнено. Йому здалося, що хлопець сказав: «Стережися пастки для розуму», але то було якесь безглуздя. Чи ні?
    — Стережися пастки для розуму, — повторив Джохабім, цього разу чіткіше, і повернувся до своїх баняків та мильної води.
    — Якої пастки для розуму? — спитав Джейк, але Джохабім зробив вигляд, що не чує, а в Джейка не було часу зостатися і влаштувати йому перехресний допит. Він побіг наздоганяти Юка, дорогою весь час озираючись через плече. Якщо до кухні ввірвуться ще кілька ницих людей, Джейк хотів бути першим, хто про це дізнається.
    Але ніхто не з’явився, принаймні поки він не зайшов слідом за Юком у комору ресторану, тьмяно освітлену кімнату. Уздовж її стін і аж до стелі тяглися ящики, пахло кавою та прянощами. Це місце нагадувало комору універсального магазину Стоунгема, з тією лише різницею, що тут було чистіше.
Два
    У кутку були зачинені двері, за якими видніли обкладені кахлями сходи, що вели бозна на яку глибину, освітлювані тьмяними лампочками під матовими скляними плафонами, загидженими мухами. Юк без вагань рвонув униз, кумедним підстрибом долаючи сходинки. Носа він не відривав від сходів, і Джейк зрозумів, що він натрапив на Сюзаннин слід, прочитав це в голові свого маленького друга.
    Джейк намагався лічити сходинки, нарахував сто двадцять, а відтак утратив їм лік. Згодом стало цікаво, чи вони ще в Нью-Йорку (або під ним). Одного разу він почув знайомий слабкий гуркіт і вирішив, що то міг бути поїзд метро, а якщо так, то вони з Юком усе ще в Нью-Йорку.
    Врешті-решт вони досягли дна сходового колодязя. Їхнім очам відкрилася широка склепінчаста зала, дуже схожа на вестибюль якогось готелю. Та тільки готелю не було. Юк потрюхикав уперед, не підводячи носа від землі. Карлючка хвоста розгойдувалася з боку в бік. Щоб не відставати, Джейку довелося перейти на біг. На дальньому боці зали стояв кіоск, у запилюженому віконці якого висіла табличка: «ОСТАННІЙ ШАНС ПРИДБАТИ СУВЕНІРИ З НЬЮ-ЙОРКА», а також «ВІДВІДАЙТЕ 11 ВЕРЕСНЯ 2001-ГО! ЩЕ Є КВИТКИ НА ЦЮ ВИЗНАЧНУ ПОДІЮ! АСТМАТИКИ БЕЗ ДОВІДКИ ВІД ЛІКАРЯ НЕ ДОПУСКАЮТЬСЯ!» Джейк не знав, що такого грандіозного сталося 11 вересня 2001-го, але потім вирішив, що, мабуть, ліпше й не знати.
    Аж раптом він почув голос у своїй голові, що пролунав чітко, наче говорив прямісінько йому на вухо: «Гей, позитронна дамочко! Ви ще там?»
    Хто така позитронна дамочка, Джейк не мав ані найменшої гадки, зате голос упізнав одразу.
    «Сюзанна! — закричав він, зупиняючись біля кіоску для туристів. Його напружене обличчя освітила здивована радісна усмішка, від якої він знову став схожий на дитину. — Сюзі, ти там?!»
    І почув її радісний, сповнений подиву відгук.
    Збагнувши, що Джейк уже не йде назирці, Юк розвернувся і нетерпляче загукав: «Ейк! Ейк!» Але Джейк на мить забув про нього.
    — Я чую тебе! — заволав він. — Нарешті! Боже мій, з ким ти балакала? Покричи ще трохи, щоб я міг визначити, де т…
    У нього за спиною, можливо, на перших сходинках довжелезних сходів, а може, вже й нижче, хтось закричав:
    — Це він!
    Загуркотіли постріли, та Джейк їх майже не чув. На його превеликий жах, щось пробралося до нього в голову. Щось наче рука, уявна рука. Він подумав, що вона могла належати ницому, який перегукувався з ним через двері. Рука ницого знайшла ручки керування в чомусь на зразок Догана Джейка Чемберза і тепер торсала їх туди-сюди, намагаючись
    (скувати мене щоб я застиг на місці щоб мої ноги вросли в підлогу)
    зупинити його. І той голос пробрався всередину, бо, поки він надсилав і отримував думки, він був відкритий…
    Джейку! Джейку, де ти?
    Часу відповідати їй не було. Якось, пробуючи відчинити незнайдені двері в Печері голосів, Джейк викликав видіння мільйона дверей, що відчиняються одночасно. Тепер він уявив, що одна з них, грюкаючи, зачиняється зі звуком, схожим на звуковий удар Господа Бога.
    Якраз вчасно. Ще якусь мить його ноги не могли зрушити зі свого місця на запилюженій підлозі, а потім щось заверещало від болю й відсахнулося. Відпустило його.
    І Джейк рушив. Спершу незграбно, але швидко піддав ходу. Десь звіддалік його гукала Сюзанна, та він не наважився відкритися настільки, щоб відповісти. Лишалося сподіватись, що Юк не загубить сліду, а Сюзанна не припинить передавати сигнал.
Три
    Пізніше він вирішив, що після останнього ледь чутного крику Сюзанни став наспівувати пісеньку, почуту з радіоприймача місіс Шоу, але точно сказати б не зміг. З таким самим успіхом можна намагатися визначити походження головного болю чи точну хвилину, коли людина усвідомлює, що її здолала застуда. У чому Джейк був упевнений, то це в стрілянині і в тому, що повз вухо просвистів рикошет, але все те відбувалося досить далеко позаду і зрештою він перестав пригинати голову (і навіть озиратися). До того ж Юк тепер просувався досить моторно — швидко-швидко переставляючи пухнасті лапки. Внизу стукала й свистіла підземна машинерія. На підлозі одного з коридорів вигулькнули сталеві рейки, й Джейк зрозумів, що тут колись ходив трамвай чи щось таке. На стінах регулярно траплялися офіційні повідомлення друкованими літерами (ПОПЕРЕДУ «ПАТРИЦІЯ»; ФЕДІК; ЧИ МАЄТЕ ВИ СИНЮ ПЕРЕПУСТКУ?). Подекуди від стін повідпадали кахлі, в підлозі бракувало відрізків рейок, а в декількох місцях, підозріло схожих на вибоїни, стояли калюжі задавненої брудної води, що на вигляд аж кишіла паразитами. Двічі або тричі Джейк з Юком проминули транспортні засоби, схожі на гібрид гольф-мобіля та дрезини. Також їм трапився робот з головою у вигляді великої ріпки, він сяйнув до них тьмяно-червоними лампочками очей і щось крякнув: напевно, «стій». Джейк підняв Орізу, без найменшої гадки, чи допоможе тарілка проти такого створіння, якщо воно вирішить його наздогнати. Але робот не поворухнувся. Схоже, той млявий спалах висотав останні запаси його батарей, чи акумуляторів, чи атомних елементів живлення, хай там на чому він працював. Де-не-де Джейкові на очі траплялися настінні написи. Два з них — знайомі. Перший виголошував: «СЛАВА БАГРЯНОМУ КОРОЛЮ», з червоним оком понад кожним словом. Інший повідомляв — «БАНҐО СКАНК’84». Ого, побіжно подумав Джейк, цього Банґо вже й тут знають. А тоді вперше зловив себе на тому, що мугикає щось собі під носа. Не зовсім слова, а приспів старої пісні, майже забутої, яку він почув колись на кухні по радіо місіс Шоу: «А-вімове, а-вімове, а-віі-уууумі-ові…»
    Він одразу ж це облишив, наляканий моторошним заклинальним своїм співом, і гукнув до Юка, щоб той зупинився.
    — Юку, мені треба відлити.
    — Юк! — Решту договорили нашорошені вуха й блискучі очі: «Не барися там».
    Джейк оросив сечею одну з обкладених кахлями стін, між квадратами яких стікало щось зеленаве. Прислухався, чи не женуться за ним, і не розчарувався. Скільки їх там? Який загін? Роланд би, напевно, визначив, але в Джейка з цим було сутужно. Відлуння кроків навіювало думку про цілий полк.
    Струшуючи останні краплини, Джейк Чемберз подумав, що панотець уже цього не зробить ніколи, і не всміхнеться йому на всі тридцять два, показуючи пальцем, і не перехреститься перед їдою. Вони його вбили. Відібрали йому життя. Зупинили дихання і серцебиття. Панотець назавжди зник з їхньої історії й тепер навідуватиметься хіба що в їхні сни. На очі Джейкові навернулися сльози. І плачучи, він знову став схожий на дитину, як і тоді, коли всміхався. Юку кортіло бігти далі за слідом, але він озирнувся через плече, і на його пичці з’явився вираз, який годі було з чимось сплутати, — занепокоєння.
    — Усе добре, — Джейк застебнув ширінку і витер мокрі щоки тильним боком долоні. Та тільки нічого доброго не було. Він був більш ніж засмучений, більш ніж сердитий, більш ніж наляканий тим, що ниці невідступно його переслідували. Тепер, коли адреналін в його організмі пішов на спад, він відчув, що не лише засмучений, а й голодний. І втомлений. Втомлений? Та на межі виснаження, от він який. Він не міг згадати, коли востаннє спав. Його засмоктало в двері, й він опинився в Нью-Йорку — це він пам’ятав. Пам’ятав, як Юка мало не збило таксі і проповідника Бога-Бомби теж, його ім’я нагадувало про Джиммі Кеґні, що грав Джорджа М. Когана в тому старому чорно-білому кіно, яке він дивився по телевізору у себе в кімнаті, коли був маленький. Тому що в тому фільмі, збагнув він, звучала пісня про чоловіка, якого звали Гарріген: «Ге-А-два Ер-І — Гаррігеном мене звіть». Усе це він пригадував, а от коли досхочу обідав…
    — Ейк! — гавкнув Юк, невблаганний, мов доля. Якщо в пухнастиків бували переломні моменти, то Юку до нього ще далеко, втомлено подумав Джейк. — Ейк-Ейк!
    — Йду-йду, — кивнув він, відлипаючи від стіни, до якої був притулився. — Ейк-Ейк зараз буде бігти-бігти. Вперед. Знайди Сюзанну.
    Йому хотілося повільно брести, ледь переставляючи ноги, але так не годилося. Та й просто йти не годилося теж. Він змусив свої ноги перейти на біг підтюпцем і знову став мурчати під носа пісеньку, але тепер уже зі словами: «У джунглях, величезних джунглях спить сьогодні лев… У джунглях, тихих джунглях спить сьогодні лев… ооо….» А тоді повтор: вімове, вімове, вімове, — безглузде слово з кухонного радіоприймача, завжди налаштованого на хвилю старих пісень на станції WCBS… та чи згадка про цю пісню не перепліталася тісно зі спогадами про якийсь фільм? Та пісня була не з «Янкі Дудл Денді»,[19] а з якоїсь іншої стрічки. Може, про жахливих монстрів? Може, він бачив її ще зовсім малюком, ще коли був у
    (пелюшках)
    підгузках.
    «Біля села, тихого села лев сьогодні спить… Біля села, мирного села спить сьогодні лев… І-о, а-вімове, а-вімове…»
    Джейк зупинився, важко дихаючи й тримаючись за бік. У тому місці відчував гострий біль, та поки що той біль був стерпний, він ще не пробрався досить глибоко, щоб Джейка спинити. А от рідина… тягуча зеленава рідина, що сочилася між кахлів… вона проникала крізь старезний бетон і потрощене личковання, бо це були
    (джунглі)
    надра міста, глибокі, як катакомби
    (вімове)
    чи як…
    — Юку, — мовив Джейк крізь зашерхлі губи. Господи, як же йому хотілося пити! — Юку, це не рідина. Це трава. Чи бур’ян… чи…
    Юк гавкнув, назвавши свого друга на ім’я, та Джейк не звернув на це уваги. Відлуння кроків переслідувачів не стихало (вони вже були ближче), але наразі він не зважав і на це. Трава, що росла з облицьованої стіни.
    Якою ця стіна заростала.
    Опустивши погляд додолу, він побачив, що й з підлоги теж піднімається трава, ясно-зелена, майже фіолетова в світлі флуоресцентних ламп. А уламки розбитих кахлів нагадували рештки, залишені давнім народом, що жив і будував ще до того, як Промені почали руйнуватися і зрушив з місця світ.
    Він нахилився. Запустив руку в траву. І підняв кілька гострих шматків кахлю, так, але також у жмені опинилася земля, земля
    (джунглів)
    якоїсь глибокої катакомби чи крипти. А може…
    У землі, яку він зачерпнув рукою, повзав жук, жук з червоною міткою на чорній спині, схожою на криваву посмішку. Скрикнувши від огиди, Джейк викинув підняте геть. Мітка Короля! Точно! Отямившись, він збагнув, що стоїть на коліні й займається археологією, як герой якогось старого фільму, поки хорти, що йдуть його слідом, невпинно наближаються. І Юк дивився на нього блискучими від тривоги очима.
    — Ейк! Ейк-Ейк!
    — Так, — він звівся на ноги. — Я йду. Але, Юку… що це за місце?
    Юк гадки не мав, чим викликана стурбованість у голосі його ка-діна: він бачив усе те саме, що й раніше, і запах відчував той самий. Її запах, той, що хлопчик наказав йому знайти й простежити. А тепер він посвіжішав. І Юк побіг далі, керуючись чітким слідом.
Чотири
    Через п’ять хвилин Джейк знову зупинився і закричав:
    — Юку! Почекай хвилинку!
    Біль у боці повернувся, тепер кололо глибше, але й цього разу Джейк зупинився не через біль. Усе навколо змінилося. Чи змінювалося. Боже поможи, він знав, на що перетворювалося все навкруги.
    Лампи денного світла над головою так само яскраво світили, але на кахляних стінах вже буяла зелень. Повітря стало вільготним, воно просочило його сорочку, аж вона прилипла до тіла. Повз Джейка пролетів гарний чималий метелик, і хлопчик провів його зачудованим поглядом. Спробував схопити, але метелик легко випурхнув, уникнувши його руки. Майже грайливо, подумав Джейк.
    Облицьований коридор перетворився на стежку в джунглях, яка попереду полого піднімалася до нерівної діри в заростях — можливо, якоїсь галявини. За нею Джейк бачив старезні дерева, що росли в тумані. Їхні стовбури густо поросли мохом, з гілля звисали ліани. Він бачив велетенські розрослі папороті, а крізь зелене плетиво листя прозирало палюче небо джунглів. Джейк знав, що він під Нью-Йорком, повинен бути під Нью-Йорком, але…
    Раптом щось галасливо заверещало, та так близько, що Джейк скривився й підвів погляд, не сумніваючись, що зараз побачить просто над головою мавпу — вона шкіритиметься до нього з-поза ряду ламп. Аж раптом кров похолола йому в венах від гучного лев’ячого рику, що розлігся джунглями. І цей лев, очевидячки, не спав.
    Ще трохи — і Джейк кинувся б звідти на повній швидкості. Але зрозумів, що це неможливо, бо відступати було нікуди — за ним гналися ниці (швидше за все, під проводом того, котрий казав, що панотця ззіли на обід). Та й Юк нетерпляче зиркав на нього блискучими очиськами — йому явно кортіло йти далі. Юк дурником не був, проте ознак тривоги не виказував, принаймні не турбувався щодо того, що чекало на них попереду.
    Сам Юк не міг збагнути, чому хлопчик так поводиться. Він знав, що хлопчик втомився — бо відчував запах втоми, — але також розумів, що Ейк боїться. Та чого? В цій місцині пахло не дуже приємно, і головним був запах багатьох людей, але Юку вони не видавалися аж такими небезпечними. До того ж тут був її запах. Дуже свіжий. Майже новий.
    — Ейк! — дзявкнув він знову.
    До Джейка вже повернулося самовладання.
    — Гаразд, — сказав він. — Уперед. Але повільно.
    — Льно, — погодився Юк, але навіть Джейк зміг вловити разюче несхвалення у відповіді пухнастика.
    Хлопчик пішов далі лише тому, що вибору в нього не було. Він піднявся стежкою, яка бігла вгору крізь зарості (що ж до Юка, то йому дорога здавалася ідеально рівною весь час, відколи вони спустилися сходами), до отвору, обрамленого ліанами й папороттю, до шаленого скрекотіння мавпи й оглушливого реву лева на полюванні, від якого буквально замерзали яєчка. У голові без упину крутилася пісенька
    (у селі… у джунглях… цить, мій любий, не ворушись, мій любий)
    і тепер він згадав не лише назву пісні, а й назву гурту (це були «Токенз»[20] із піснею «Лев сьогодні спить», вже не в хіт-параді, але досі в наших серцях)
    що її виконував, але ж що то було за кіно? Як, у біса, називалося те кляте кі…
    Джейк дійшов до вершечка схилу й опинився на краю галявини. Він зазирнув у отвір, крізь мереживо широкого зеленого листя й яскравих пурпурових квітів (до серця однієї квітки пробирався крихітний зелений черв’ячок), і в той же час назва фільму спливла в його пам’яті, й шкіра вкрилася сиротами від шиї до п’ят. Наступної ж миті з джунглів (величезних джунглів) вийшов перший динозавр і потупав на галявину.
П’ять
    Колись дуже давно
    (перекусити час гарненько)
    коли він ще був зовсім маленький
    (трохи для мене і трохи для тебе)
    колись давно, коли його мати поїхала в Монреаль зі своїм мистецьким клубом, а батько полетів у Веґас на щорічне відкриття осінніх шоу
    (ожинового чаю і ожинового варенька)
    колись давно, коли Бамі було чотири рочки…
Шість
    Бама — так його кличе єдина в його житті добра (місіс Шоу місіс Ґрета Шоу)
    людина. Вона зрізає скоринки з його сандвічів, прикріплює його малюнки з дитячого садочка до холодильника магнітами, схожими на маленькі пластмасові фрукти, вона зве його Бамою, і для нього
    (для них)
    це особливе ім’я, бо ж одного п’яного пополудня в суботу батько навчив його співати «Ширше й вище, ми вже ближче, труднощі нам не страшні, Багряна хвиля Бами — це ми!», а відтак вона зве його Бамою, це таємне ім’я, про яке знають лише вони двоє, і від цього таке відчуття, наче в тебе є хатинка, де ти можеш сховатися, затишна хатинка в моторошному лісі, де всі тіні здаються монстрами, людожерами й тиграми.
    («Тигр, тигр вогняний»,[21] — співає йому мати, бо так вона уявляє собі колискову, вкупі з «Я чула дзижчання мухи… коли померла»,[22]від чого Бамі стає дуже моторошно, хоч він і не зізнається в цьому матері. Часом уночі, а іноді й удень, у тиху годину, він лежить у ліжку й думає: «Я почую, як дзижчить муха, і помру, моє серце зупиниться, язик западе в горло, як камінь у криницю», але ці спогади він намагається сховати сам від себе)
    Приємно мати таємне ім’я. Тож коли він дізнається, що його мати їде до Монреаля заради мистецтва, а батько — у Веґас, щоб допомогти презентувати нові шоу Мережі, він благає матір, щоб та попросила місіс Ґрету Шоу залишитися з ним, і зрештою мати здається. Маленький Джейкі знає, що місіс Шоу — не мама, сама місіс Шоу вже не раз казала йому, що вона не його мама
    («Сподіваюсь, Бамо, ти розумієш, що я не твоя мати, — каже вона, ставлячи перед ним тарілку, а на тарілці сандвіч з арахісовим маслом, беконом і бананами, і скоринки з нього зрізані так, як лише Ґрета Шоу вміє їх стинати, — бо в мої обов’язки це не входить»)
    (А Джейкі — тільки тут він Бама, з нею він Бама — не знає, як їй пояснити, що він розуміє, розуміє, розуміє, але хоче побути з нею, поки не повернеться справжня мати або поки він не підросте й не перестане боятися Мухи Смерті)
    І Джейкі каже: «Не турбуйтеся, я в порядку», — та все одно він радіє, що місіс Шоу погодилася залишитися замість останньої няньки з Au-Pair,[23]яка ходить у коротких спідничках і завжди грається зі своїм волоссям та помадою, а до нього їй діла нема, вона не знає, що в душі він Бама, і яка ж вона, ця Дейзі Мей
    (так його батько називає всіх няньок)
    дурна дурна дурна! А от місіс Шоу не дурна. Місіс Шоу іноді дає йому перекусити, називаючи це Полуденним чаєм або Підвечірком, і з чого б він не складався — з м’якого сиру й фруктів, сандвічів зі зрізаною скоринкою, торта з заварним кремом, канапок, що залишилися після вчорашньої вечірки з коктейлями, — вона завжди наспівує одну й ту саму пісеньку, накриваючи на стіл: «Перекусити час гарненько, трохи для мене і трохи для тебе ожинового чаю й ожинового варенька».
    У його кімнаті є телевізор, і щодня, коли батьків немає вдома, він відносить туди свою їжу, їсть і дивиться дивиться дивиться, і чує звуки її радіо, що долинають з кухні, завжди старі хіти, завжди WCBS, а інколи чує її також, місіс Ґрету Шоу, яка підспівує «Чотирьом сезонам» Банді Джексон Лі «Йя-Йя» Дорсі, і часом він уявляє, як його батьки гинуть у автокатастрофі й вона таки стає його матір’ю і називає йогобідолашним хлопчиком і бідним-нещасним малюком, а тоді внаслідок якогось магічного перетворення вона проникається до нього любов’ю, а не просто дбає про нього, вона любить любить любить його так, як він любить її, вона його мати (а може, й дружина, він не дуже тямить, яка між ними різниця), але вона називає його Бамою, а не пупсиком
    (як його справжня мати)
    чи шибеником
    (як батько)
    і хоча він розуміє всю дурість цієї думки, але прокручувати її в голові, лежачи в ліжку, приємно, це допомагає позбутися думок про Муху Смерті, яка прилетить і дзижчатиме над його тілом, коли він помре, а його язик западе в горло, як камінь у криницю. Після обіду, прийшовши додому з садочка (коли він подорослішає достатньо, аби розуміти, що повна його назва — дитячий садочок, настане вже час іти до школи), він дивиться в своїй кімнаті «Кіно на мільйон доларів». У передачі «Кіно на мільйон доларів» показують одне й те саме кіно в один і той самий час — о четвертій годині — щодня впродовж цілого тижня. За тиждень до того, коли батьки поїхали й місіс Ґрета Шоу залишилася ночувати, замість піти додому
    (О яке блаженство, бо місіс Ґрета Шоу заперечує Дискордію, можеш сказати амінь)
    щодня з обох боків долинала музика, на кухні грали старі хіти
    (WCBS можете сказати «Бог-Бомба»)
    а по телевізору Джеймс Кеґні походжає в котелку і співає пісню про Гаррігена — Ге-А-два Ер-І — Гаррігеном мене звіть! І ще одну про те, що він справжній живий небіж свого дядечка Сема.
    А тоді настає новий тиждень, тиждень, коли батьки їдуть, і нове кіно, яке під час першого перегляду лякає його так, що він мало не вкакується. Фільм називається «Загублений континент», і головну роль там грає містер Сезар Ромеро, і коли Джейк перегляне його знову (у дорослішому віці, коли йому виповниться десять), то здивується, як узагалі він міг злякатися такого дурнуватого фільму. Бо він про дослідників, які заблукали в джунглях, бачте, а в тих джунглях водяться динозаври, а в чотири роки він ще не розумів, що динозаври — це лише довбані МУЛЬТИКИ, вони нічим не відрізняються від Пташинки Твіті, кота Сильвестра і моряка Папая, ик-ик-ик, дайте мені Олів Ойл. Перший динозавр, якого він бачить, — це трицератопс, що продирається крізь джунглі, і дівчина-дослідник
    (а торпеди в неї нічогенькі, сказав би його батько, він завжди так каже про дівчат, яких Джейкова мати називає Жінками Певного Штибу)
    кричить на всю горлянку, і Джейк би теж закричав, якби його груди не стисла крижана рука жаху, о втілення Дискордії! В очах чудовиська він бачить абсолютну ніщоту, що означає кінець усьому, бо благання на такого монстра не подіє, і крики на такого монстра не подіють, це так по-дурному, криком вона лише привабить його увагу, так і стається, він повертається до Дейзі Мей з її нічогенькими торпедами, а з кухні (величезної кухні) долинає пісня «Токензів», уже не в xiт-параді, але досі в наших серцях, вони співають про джунглі, мирні джунглі, а тут перед великими очима нажаханого хлопчика теж джунглі, та їх аж ніяк не можна назвати мирними, і тут не лев, а громіздка істота, трохи схожа на носорога, тільки більша, а довкола шиї в неї наче комір з кісток, і пізніше Джейк дізнається, що таких чудовиськ називають трицератопсами, але зараз воно безіменне, від чого здається ще страшнішим, чудовисько без назви — це страшно. «Вімове, — співають „Токензи“, — віі-мммо-ве», і, авжеж, Сезар Ромеро стріляє в монстра, поки він не встиг роздерти дівчину з нічогенькими торпедами на шматки, і на ту мить це добре, але тієї ж ночі страховисько повертається, трицератопс повертається, він у його, Джейковій, шафі, бо навіть у чотири рочки він розуміє, що його шафа насправді — не його шафа, що її двері можуть відчинятися у різні місцини, де зачаїлися навіть гірші істоти.
    Він кричить, уночі кричати можна, і до його кімнати приходить місіс Ґрета Шоу. Вона сідає на краєчок його ліжка, її обличчя примарне від синьо-сірої грязьової маски, вона питає: «Що таке, Бамо?» — і він навіть здобувається на те, щоб їй розповісти. Він би ніколи не зміг розказати таке батькові чи матері, якби, звісно, хтось із них був поруч, а їх не було, але він може розповісти місіс Шоу, бо хоч вона й не надто відрізняється від решти помічників — няньок з аu pair просто няньок виховательок тих що водять до школи, — але трохи таки відрізняється, достатньо для того, аби причепити його малюнки до холодильника магнітиками, достатньо, аби щось змінювати, щоб підтримувати вежу здорового глузду дурненького маленького хлоп’яти, скажіть алілуя скажіть знайдені не втрачені, скажіть амінь.
    Вона уважно його вислуховує, киваючи, і змушує промовляти слово «три-ЦЕР-а-ТОПС», аж поки нарешті він не проказує його правильно. І від того, що він правильно вимовляє це слово, йому легшає. А тоді вона каже: «Ці створіння колись справді існували, але вимерли сто мільйонів років тому, Бамо. А може, й давніше. Не підривай мене більше, я хочу як слід виспатись.»
    Упродовж того тижня Джейк щодня дивиться «Загублений континент» у передачі «Кіно на мільйон доларів». Із кожним переглядом боїться трохи менше. Якось місіс Грета Шоу заходить у його кімнату і дивиться шматочок фільму разом з ним. Вона приносить йому перекусити — велику миску салату «Гавайський пух»[24] (і собі теж миску) — та співає ту чудову пісеньку: «Перекусити час гарненько. Трохи для мене і трохи для тебе ожинового чаю і ожинового варенька». Авжеж, у «Гавайському пухові» нема ожин, і замість чаю вони запивають його виноградним соком, але місіс Ґрета Шоу каже, що вони можуть вдавати, ніби це чай. Вона вчить його казати «руті-туті-салюті» перед тим, як вони вип’ють, і цокатись склянками. Джейк вважає, що це дуже круто, що це мегакруто.
    Дуже скоро з’являються динозаври. Бама і місіс Ґрета Шоу сидять поряд, поїдаючи «Гавайський пух» і споглядаючи, як великий динозаврище (можеш називати його тираношербетом Врексом, каже місіс Ґрета Шоу) жере поганого дослідника. «Мультяшні динозаври, — пирхає місіс Ґрета Шоу. — Могли б і щось краще вигадати». Що ж до Джейка, то це найдосконаліша кінокритика, яку він чув за все своє життя. Вона блискуча і, що найголовніше, корисна.
    Врешті повертаються додому Джейкові батьки. В «Кіно на мільйон доларів» тепер цілий тиждень крутять комедію «Циліндр», і про нічні страхи маленького Джейкі більше ніхто не згадує. Згодом він і сам геть забуває, що боявся трицератопса і тираношербета.
Сім
    Але тепер, лежачи у високій зеленій траві й визираючи крізь листя папороті на галявину, що мріла в тумані, Джейк відкрив для себе, що деякі речі не забуваються ніколи.
    «Стережися пастки для розуму», — порадив йому Джохабім. Дивлячись на велетня-динозавра — мультяшного трицератопса у справжніх джунглях, схожого на уявну жабу в реальному садку, — Джейк зрозумів, що це вона і є. Пастка для розуму. Трицератопс був несправжній, хоч як голосно він заявляв про себе риком, хоч як чітко Джейк відчував його сморід: у м’яких складках, там, де короткі лапи переходили в живіт, гнила рослинність, лайно присохло до величезного «броньованого» заду, нескінченна жуйка стікала разом зі слиною між щелепами, по краях яких росли бивні, — і чув його важке дихання. Господи Боже, ця істота не могла бути реальною, то був мультик!
    А втім, він розумів, що трицератопс достатньо реальний, щоб убити його. Якщо він вийде на галявину, мультяшний трицератопс розірве його на шматки, як роздер би Дейзі Мей з нічогенькими торпедами, якби вчасно не з’явився Сезар Ромеро і не всадив кулю в Єдине Вразливе Місце тварюки зі своєї великої мисливської рушниці. Джейк здихався руки, яка намагалася побавитися з органами керування його моторикою, захряснув усі ті двері так рвучко, що, напевно, відрізав усі пальці на тій непроханій руці, але тут діяло щось інше. Тут він не міг заплющити очі й просто проминути. То був справжній монстр, якого витворив його зрадник-розум, і він міг роздерти його насправжки.
    І не було Сезара Ромеро, котрий не дозволив би такому статися. І Роланда не було.
    Тут були хіба що ниці люди, які бігли його слідом і з кожною хвилиною нестримно наближалися.
    Неначе підкреслюючи цю думку, Юк озирнувся в той бік, звідки вони прийшли, й гавкнув, один раз, але пронизливо голосно.
    Почувши гавкіт, трицератопс у відповідь заревів. Джейк очікував, що потужний рик змусить Юка прищулити вуха і притулитися до нього, але тваринка й далі озиралася Джейкові через плече. Юка тривожили ниці, а не трицератопс на галявині внизу чи тираношербет Врекс, який міг з’явитись незабаром чи…
    «Бо Юк його не бачить», — подумав Джейк.
    Він обміркував цю думку і не зміг нічого їй протиставити. Юк не відчував запаху і не чув динозавра. Висновок напрошувався неуникний: для Юка страхітливого трицератопса у величезних джунглях унизу просто не існувало.
    Але це не означає, що його не існує для мене. Це пастка, яку поставили на мене чи ще когось, хто має досить багату уяву і хто міг тут нагодитися. Це якась примочка давнього народу, не сумніваюся. Шкода, що цей їхній прилад не зламався, як більшість причандалля. Я бачу те, що бачу, і нічим не можу зарадити ц…
    Ні, стоп.
    Хвилиночку.
    Джейк гадки не мав, наскільки сильний у нього зв’язок з Юком, але невдовзі мав це з’ясувати.
    — Юку!
    Голоси ницих людей лунали вже страхітливо близько. Скоро, зовсім скоро переслідувачі побачать хлопця і пухнастика, що застрягли на місці, й нападуть на них. Юк відчував, що їхній запах наближається, проте досить спокійно дивився на Джейка. На свого обожнюваного Джейка, заради якого він помре, якщо обставини до цього змусять.
    — Юк, ти можеш помінятися зі мною місцями?
    Як виявилося, міг.
Вісім
    Юк хитався на місці з Ейком на руках — вперед-назад. Відкриття того, наскільки малі насправді у хлопчика можливості втримувати рівновагу, обернулося для нього справжнім жахіттям. Думка, що доведеться навіть маленьку відстань подолати на двох ногах, позбавляла його мужності. Але це потрібно було зробити, до того ж негайно. Бо так Ейк сказав.
    Сам Джейк розумів, що йому доведеться заплющити позичені очі, крізь які він зараз дивився. Його свідомість перебувавала у Юковій голові, але трицератопса через це він бачити не перестав. А тепер до нього приєднався ще й птеродактиль — той ширяв у гарячому повітрі над галявиною, його шкурясті крила ловили потоки повітря, що віяли з вентиляторів.
    Юку! Ти маєш зробити це сам. І зробити зараз, якщо ми хочемо від них відірватися.
    Ейк! — відповів Юк і обережно ступив уперед. Хлопчикове тіло гойдалося з боку в бік, втрачаючи рівновагу, і зрештою не втрималося у вертикальному положенні. Дурнувате двоноге тіло завалювалося набік. Юк спробував врятувати становище, але цим лише погіршив падіння: сам упав на правий бік хлопчика, та ще й стукнув Ейка кудлатою головою об землю.
    Від розпачу він гавкнув, але з Ейкового рота вирвалося радше слово, а не звук:
    — Гав! Ав! Чорт-гав!
    — Я його чую! — закричав хтось. — Бігом! Швидше, ворушіться, підари тупоголові! Поки малий недоносок не дістався до дверей!
    Слух в Ейка гострим не був, але кахляні стіни підсилювали звук, тож розчути було не важко. Юк чув відлуння їхнього бігу.
    — Ти мусиш підвестися і йти! — спробував прокричати Джейк, але вирвалося лише нерозбірливе гавкотіння: — Ейк-Ейк, инен! Ися-и! — За інших обставин це було б навіть кумедно, та зараз йому було не до сміху.
    Юк підвівся, спираючись Ейковою спиною об стіну й відштовхуючись Ейковими ногами. Врешті йому вдалося зрозуміти, за яким принципом треба керувати тілом. Всі органи управління були зібрані в місці, яке Ейк називав Доґаном, і нічого складного в них не було. Проте ліворуч коридор із аркою вів до величезної кімнати, заставленої дзеркально-блискучими машинами. Юк розумів, що, зайшовши туди, до зали, де Ейк тримав усі свої дивовижні думки, до його сховища слів, він загубиться навіки.
    На щастя, це було не потрібно. Все потрібне йому знаходилося в Догані. Ліва нога… вперед. (І пауза.) Права нога… вперед. (І пауза.) Тримати ту істоту, що має вигляд пухнастика-шалапута, проте насправді є твоїм другом, а другу руку використовувати для рівноваги. Стримувати бажання впасти на чотири кінцівки й повзти. Якщо він так вчинить, переслідувачі швидко їх наздоженуть: він більше не відчуває їхнього запаху (бо в Ейка замість носа якесь маленьке непорозуміння), та все одно він у цьому впевнений.
    Зі свого боку, Джейк дуже виразно їх відчував — їх була щонайменше дюжина, а може, навіть шістнадцятеро. Їхні тіла так і випромінювали сморід, що брудною хмарою ширився попереду них, наче його виштовхувала якась сила. Він відчував запах спаржі, яку їв на обід один з переслідувачів, відчував м’ясний лихий запах ракової пухлини, що росла в іншому, — може, в голові, а може, й у горлі.
    А тоді до нього знову донеслося ревіння трицератопса. Птахоподібна істота, що ширяла на повітряних потоках, відповіла йому криком.
    Джейк заплющив свої… тобто Юкові очі. У темряві пухнастика хитало ще сильніше. Джейк хвилювався, що з заплющеними очима його знудить значно швидше. Тепер він був Бама, хворий на морську хворобу моряк.
    «Іди, Юку, — подумав він. — Якнайшвидше. Тільки не впади знову, але… так швидко, як зможеш!»
Дев’ять
    Якби з ними був Едді, він би неодмінно згадав місіс Міслабурскі з їхнього кварталу. Місіс Міслабурскі в лютому, після мокрого снігу з дощем, коли тротуари вкривалися кригою та ще не були посилані сіллю. Але жодна ожеледиця не могла її втримати від походу на ринок Касл-авеню по м’ясо чи рибу (чи на месу в неділю, бо місіс Міслабурскі була, напевно, найбільш ревною католичкою на все Кооп-Сіті). Отак вона й просувалася: товсті ноги в рожевих рейтузах широко розставлені, одна рука притискає сумочку до неосяжних грудей, друга виставлена вперед для рівноваги, очі шукають острівці попелу, де побував відповідальний комендант котрогось будинку (Господи Ісусе й Діво Маріє, благословіть цих добрих людей), але також зрадливих ділянок, що можуть звалити її з ніг, і полетить вона на землю, розставивши свої рожеві коліна, й приземлиться на своє м’яке місце, а може, й на спину, жінка може зламати собі хребет, жінку може паралізувати, як ото дочку нещасної місіс Бернстін, яка потрапила в автомобільну аварію у Мамаронеку, буває й таке. Тож, незважаючи на свист, яким супроводжували її хлопчаки (а Генрі Дін та його маленький братик Едді частенько складали їм компанію), вона простувала своїм шляхом, опустивши голову, простягнувши для рівноваги руку, притискаючи до грудей свій твердий старечий ридикюль, рішуче налаштована будь-що захистити його вміст, навіть якщо впаде, як квотербек Джо Намат після того, як його звалять на землю захисники.
    Саме так Юк З Серединного світу йшов у тілі Джейка підземним коридором, який (принаймні йому) здавався таким самим, як і решта коридорів. Єдине, чим він різнився, — на протилежних стінах було по три отвори, з яких визирали великі скляні очі й линуло тихе безугавне гудіння.
    На руках він ніс щось подібне до пухнастика-шалапута, який щільно заплющив очі. Якби Джейк їх не заплющував, то впізнав би ці скельця — проектори. Але ймовірніше, що не побачив би їх узагалі.
    Просуваючись повільно (Юк розумів, що їх наздоганяють, але також розумів, що йти повільно краще, ніж падати), з широко розставленими ногами, човгаючи підошвами й притискаючи Ейка до грудей, як місіс Міслабурскі тулила до грудей свою сумочку в ту слизоту, він проминув скляні очі. Гудіння поволі стихло. Чи достатньо він пройшов? Дуже хотілося на це сподіватись. Іти в людському тілі виявилося дуже нелегким, дуже нервовим заняттям. Так само, як і перебувати так близько від Ейкових думальних машин. Він відчував бажання повернутися й глянути на них (на всі ті блискучі дзеркальні поверхні!), але не зробив цього. Один погляд на них міг занурити його в гіпноз. Або навіть у щось гірше.
    Він став на місці.
    — Джейк! Глянь! Дивись!
    Джейк спробував було сказати «добре», але знову гавкнув. Дуже кумедно. Він обережно розплющив очі і побачив дві стіни, обкладені кахлями. З них досі росла трава й крихітні кущики папороті, але загалом то були кахлі. То справді був коридор. Він озирнувся через плече й побачив галявину. Трицератопс втратив до них інтерес. Він уже зчепився не на життя, а на смерть з тираношербетом — цю сцену Джейк дуже чітко пригадував з «Загубленого континенту». З безпечного прихистку обіймів Сезара Ромеро за боєм стежила дівчина з нічогенькими торпедами. І коли мультиплікаційний тираношербет намертво зімкнув свою потужну шелепу на морді трицератопса, дівчина сховала обличчя на мужніх грудях Ромеро.
    — Юк! — гавкнув Джейк, але то був не надто надійний метод спілкування, тож він знову перейшов на телепатію.
    Міняймося знову!
    Юк би з радістю послухався (ніколи в житті він не бажав нічого так палко), але перш ніж вони встигли обмінятися тілами, їх помітили переслідувачі.
    — Тама! — закричав один з бостонським акцентом, той, який повідомив, що панотця ззіли на обід. — Тама вони! Ловіте їх! Стріляйте!
    І поки Джейкова та Юкова свідомості поверталися до належних їм тіл, у повітрі довкола них засвистіли перші кулі, наче заклацали пальці.
Десять
    Очолював загін чоловік на прізвище Флагерті. З сімнадцяти осіб лише він один був г’юм. Решта, крім одного, були ниці люди і вампіри. А останнім був тахін з головою розумного горностая в літньому хутрі й парою волохатих лап у шортах-бермудах. Його вузькі ступні закінчувалися гострющими шпичаками. Одним ударом лапи Ламла міг розітнути дорослого чоловіка навпіл.
    Флагерті, котрий виріс у Бостоні, а останні двадцять років служив у Короля, відаючи Нью-Йорками кінця двадцятого століття, швидко, як тільки міг, зібрав загін. Він казився від страху й люті. Нікому не дозволено отак просто пробиратися в «Діксі-Піґ». Так Сейр сказав Мейману. А якщо вже хтось і проскочив, то випускати його не можна категорично, за жодних обставин. А надто це стосувалося стрільця й усіх членів його ка-тету. Їхнє втручання вже давно перестало бути просто надокучливим — щоб розуміти це, не треба було належати до еліти. Але тепер Мейман, якого нові друзі прозвали Кенаром, був мертвий, а малий незрозумілим чином від них вислизнув. Малий хлопець, заради Божої любові! Чортів пацан! Та звідки їм було знати, що ті двоє мали настільки потужний тотем, як черепаха? Якби та триклята штукенція не завалилася під стіл, вона б досі утримувала їх своїми чарами на місці.
    Флагерті розумів, що це правда, але також знав, що Сейр ніколи не сприйме цього як аргумент. Та він навіть не дасть йому, Флагерті, його висунути. Ні, задовго до цього він буде трупом, як і решта. Вони розтягнуться на підлозі, а жуки-лікарі хлебтатимуть їхню кров.
    Хотілося б вірити, що хлопця зупинять двері, що він не знатиме слів, які їх відчиняють (він просто не може їх знати), але Флагерті більше не тішив себе ілюзіями, хоч спокуса була велика.
    Розраховувати вони могли лише на свої сили, тож Флагерті відчув неймовірне полегшення, коли побачив, що малий та його пухнастий друг попереду зупинилися. Дехто з загону вистрелив, але промазав. І не дивно, подумав Флагерті. Від малого їх відділяла якась зелена місцина, довбаний клапоть джунглів у підземеллях міста, от на що це було схоже, і в повітрі клубочився туман, заважаючи як слід прицілитися. А ще там були якісь дурнуваті динозаври, як у мультфільмах! Один підняв замащену кров’ю голову й заревів на них, притискаючи крихітні передні лапи до лускатих грудей.
    Схожий на дракона, подумав Флагерті, й на очах у нього динозавр із мультика справді перетворився на дракона. Він теж заревів і випустив струмінь вогню, який підпалив декілька ліан і клапоть моху, що звисали з дерева. А малий тим часом пішов далі.
    Ламла, тахін з горностаєвою головою, проштовхався вперед і підняв волохатий кулак до лоба. Флагерті роздратовано відповів на привітання.
    — Шо тама попереду, Лам? Ти знаєш?
    Сам Флагерті ніколи не спускався нижче «Діксі-Піґ». Коли він мандрував у справах, то його діяльність обмежувалася Нью-Йорками, а це означало, що користуватися йому доводилося або дверима на Сорок сьомій вулиці між Першою і Другою, тими, що стояли на вічно порожньому складі на Блікер-стрит (а в деяких інших світах то був навіки заморожений довгобуд), або дверима у Верхньому Мангеттені, на Дев’яносто четвертій вулиці. (Другі двері останнім часом уже на ладан дихали, і, звісно, ніхто не знав, як їх полагодити.) У місті існували й інші двері — Нью-Йорк аж кишів порталами до інших «де» й «коли», — але з них у робочому стані були тільки ті двоє.
    А ще, ясна річ, ті, що вели до Федіка. Ті, що були попереду.
    — Се творець міражів, — сказав горностай. Його плаксивий буркотливий голос мало нагадував людський. — Ота машина ловить твої страхи й робить їх реальними. Мабуть, її ввімкнув Сейр, коли зі своїм тетом вів темношкіру дівулю. Аби перекрити шлях, розумієш.
    Флагерті кивнув. Пастка для розуму. Дуже мудро. Але чи була вона аж такою дієвою? Адже триклятий сцикун якось її уникнув.
    — Те, що побачив хлопець, обернеться на те, чого боїмося ми, — провадив тахін. — Воно живиться нашою уявою.
    Уява. Флагерті вхопився за це слово.
    — Добре. Скажи їм, хай не звертають уваги, що б вони там не побачили.
    Почуте від Ламли дало величезне полегшення, і Флагерті підніс руку, щоб дати своїм людям знак рухатися далі. Бо полювання треба продовжувати, чи не так? Сейр (чи ще гірше — Волтер О’Дим), швидше за все, переб’є багацько його людей, якщо вони не впіймають того шмаркача. А драконів Флагерті справді боявся, ще відтоді, як батько в дитинстві прочитав йому про них одну легенду.
    Та перш ніж він устиг махнути рукою, тахін його спинив.
    — Лам, ну що тепер? — прогарчав Флагерті.
    — Ти не розумієш. Те, що тама, попереду, досить реальне, щоб тебе вбити. Щоб убити всіх нас.
    — А що бачиш ти? — Час для цікавості було вибрано невдало, але що вдієш, допитливість завжди була прокляттям Конора Флагерті.
    Ламла опустив голову.
    — Не хочу казати. Просто повір, що це страшно. Штука в тому, сей, що ми всі загинемо, якщо не будемо обережні. В трупорізці потім вирішать, що тебе грець ухопив чи серце стало, але насправді тебе вб’є те, що ти там побачиш. Той, хто вважає, що уява не може вбити, — дурень.
    Решта загону скупчилися за спиною в тахіна, поглядаючи то на оповиту млою галявину, то на Ламлу. І вирази їхніх пик анітрохи не подобалися Флагерті. Можна було б вколошкати одного-двох із тих, що найпохмуріше зиркали з-під лоба, щоб решті підігріти охоту, але що це дасть, якщо Ламла каже правду? Проклятущі давні людиська поназалишали скрізь своїх цяцьок! Небезпечних цяцьок! Як вони ускладнювали людині життя! А бодай їх чорти взяли!
    — Тоді як нам пройти? — закричав Флагерті. — І якщо вже на те, як пройшов той пуцьвірінок?
    — Про пуцьвірінка не знаю, — відповів Ламла, — але все, що нам треба, — розстріляти проектори.
    — Які ще, бляха, проектори?
    Ламла показав на щось унизу… чи на стіні коридору, якщо бридкий виродок не збрехав.
    — Там, — сказав горностай. — Знаю, ви їх не бачите, але повірте мені на слово, вони там. З обох боків.
    Флагерті зачаровано дивився, як у нього на очах туманна галявина в джунглях, покликана до життя уявою Джейка, переростала в густий темний ліс, як у казці про те, що «колись давно, коли всі жили в густому темному лісі й нікого не було за його межами, в лісі з’явився страшенно лютий дракон».
    Флагерті не знав, що там бачили Ламла та решта загону, але на його очах дракон (котрий не так давно був тираношербетом Врексом) слухняно шаленів: підпалював дерева й шукав, де б його взяти маленького хлопчика-католика, щоб із’їсти.
    — Я НІЧОГО не бачу! — заверещав він на Ламлу. — По-моєму, ти з’їхав зі свого гівняного ГЛУЗДУ!
    — Я бачив їх у вимкненому стані, — тихо проказав Ламла, — і можу згадати, де вони розташовуються. Якщо ти даси мені чотирьох людей, щоб вони розстріляли обидві стіни, то, думаю, це не забере в нас багато часу.
    «А що скаже Сейр, почувши, що ми розкурочили к бісовій матері його дорогоцінну пастку для розуму? — міг би заперечити Флагерті. — А Волтер О’Дим що скаже? Знищеного не полагодиш, ми цього не вміємо. Все, що ми можемо, — потерти дві скіпки й викресати полум’я, не більше».
    Міг би, та не заперечив. Бо впіймати хлопця було важливіше за будь-який стародавній прибебех древніх, навіть такий дивовижний, як ота розумова пастка. До того ж її ввімкнув сам Сейр, чи не так? Кажу так! От нехай він і відбріхується тепер! Сам хай стає навколішки перед начальничками й пояснює, поки вони не заткнуть йому пельку! А тим часом шмаркач збільшував розрив, що його Флагерті (йому вже ввижалося, як його нагороджують за виявлену метикуватість та ініціативність) та його люди так радикально скоротили. Якби ж то комусь із них пощастило влучити в шмаркатого, коли він та його волохатий друзяка були ще в прицілі! Ай, як завжди, в одній руці бажання, в другій — дуля! Побачимо, що справдиться!
    — Бери своїх найкращих стрільців, — наказав Флагерті зі своїм бекбейським[25] акцентом, як у Джона Ф. Кеннеді. — Можете починати.
    Ламла викликав уперед трьох ницих людей та одного вампіра, розставив їх по двоє з обох боків і швидко заторохкотів до них чужою мовою. Флагерті зрозумів, що дехто з четвірки вже тут бував і, подібно до Лама, пам’ятав, де сховані в стінах проектори.
    А тим часом дракон Флагерті, точніше, дракон його тата, і далі скаженів у темному глухому лісі (джунглі на той час уже щезли), дихаючи вогнем і підпалюючи все навкруги.
    Нарешті — хоч Флагерті здавалося, що минула прірва часу, та насправді спливло секунд із тридцять, не більше — снайпери відкрили вогонь. І майже відразу, на очах у Флагерті, дракон побляк і перетворився на перетриманий негатив кіноплівки.
    — Хлопці, в один поцілили! — закричав Ламла голосом, що, на лихо, дуже нагадував овечий. — Поливайте їх вогнем! Поливайте, заради любові ваших батьків!
    У половини його команди тих батьків ніколи й не було, похмуро подумав Флагерті. Тут виразно пролунав звук розбитого скла, і дракон закляк на місці, а разом з ним застигли й хмари полум’я, що не встигли вивергнутися з рота, ніздрів та зябер на боках лускатого горла.
    Збадьорившись, стрільці заходилися стріляти швидше, і за кілька секунд галявини та застиглого дракона не стало. Там, де вони були, залишився коридор з кахляними стінами й слідами на запилюженій підлозі, що їх залишили ті, хто пройшов перед тим. На обох стінах зяяли отвори з розбитими проекторами.
    — Чудово! — заволав Флагерті, нагородивши Ламлу схвальним кивком. — Тепер ми побіжимо за малим, швидко побіжимо, і впіймаємо його, і повернемо його голову на палі! Ви зо мною?
    Загін вибухнув ревом згоди, і гучніше за всіх кричав Ламла, чиї очі горіли таким самим злостивим жовтогарячим полум’ям, як і подих дракона.
    — Що ж, добре! — Флагерті рушив першим, горлаючи пісню, яку впізнав би будь-який морський піхотинець: — Байдуже, що ти біжиш…
    — БАЙДУЖЕ, ЩО ТИ БІЖИШ! — голосно підхопили вони, пробігаючи по четверо ту ділянку, де не так давно були Джейкові джунглі. Під їхніми ногами хрускотіло бите скло.
    — Бо від нас ти не втечеш!
    — БО ВІД НАС ТИ НЕ ВТЕЧЕШ!
    — Можеш бігти хоч до Каїна чи в Лад…
    — МОЖЕШ БІГТИ ХОЧ ДО КАЇНА ЧИ В ЛАД!
    — Ми відірвем тобі яйця і запхаєм тобі в зад!
    Вони повторили за ним, і Флагерті ще трохи наддав ходи.
Одинадцять
    Джейк знову почув їхнє наближення, кам-кам-комала. Почув їхні обіцянки відірвати йому яйця та запхати їх йому в задній прохід.
    «Хвальки самовпевнені», — подумав він, та все одно спробував прискоритися. І стривожився, збагнувши, що йому це не під силу. Обмін свідомостями з Юком висотав з нього забагато си…
    Ні.
    Роланд навчав його, що самообман — то не що інше, як замаскована пиха, потурання собі, з яким слід боротися. Джейк сумлінно дотримався цієї поради, і довелося визнати, що ситуацію вже більше не пояснити самою лише втомою. Гострий біль у його боку тепер іклами впивався глибоко, аж під пахви. Джейк знав, що трохи відірвався від переслідувачів, але з ритмічного співу розумів, що вони надолужують згаяне, швидко скорочуючи цю відстань. Невдовзі вони знову стрілятимуть у них з Юком і, незважаючи на те, що на бігу поцілити в рухому мішень збіса важко, комусь одному цілком може пощастити.
    Аж ось він побачив, що попереду щось перегороджує коридор. Двері. Наближаючись до них, Джейк дозволив собі подумати: а що, як на тому боці немає Сюзанни? Чи якщо вона там, але не знає, як йому допомогти?
    Що ж, вони з Юком мужньо зустріли б ворога, та й по всьому. Цього разу без прикриття, не маючи змоги імітувати Фермопільський прохід, але він кидав би тарілки й стинав голови, аж доки супротивники його не здолали.
    Себто якби в цьому була потреба.
    Хтозна, може, її й не буде.
    Джейк щодуху помчав до дверей. Від частого дихання повітря в горлі здавалося нестерпно гарячим, майже палючим. «Добре, — подумав хлопчик. — Все одно я не подужав би швидше бігти».
    Першим на місці опинився Юк. Він поклав передні лапи на дерево привидів і подивився вгору, неначе читаючи слова, вибиті на дверях, і повідомлення, що блимало під ними. Потім перевів погляд на Джейка, що саме підоспів, важко дихаючи й притискаючи руку до підпахви. Позосталі тарілки голосно бряжчали в сумці.

ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД.
Нью-Йорк/Федік
Максимальний рівень безпеки
ВХІД ЗА СЛОВЕСНИМ ПАРОЛЕМ
№ 9 ОСТАТОЧНИЙ ЗА ЗАМОВЧУВАННЯМ

    Джейк поторсав ручку, але радше для проформи. Коли прохолодний метал у його руці не повернувся, хлопчик не повторив спроби, а просто загупав кулаками в дерево.
    — Сюзанно! — закричав він. — Якщо ти там, впусти мене!
    «Краще я вискубу собі всю борідку до останньої волосини», — пролунав у голові голос його батька, а його мати, значно серйознішим голосом (неначе вважала, що розповідати історії — це поважна справа): «Я чула дзижчання мухи… коли померла».
    За дверима панувала гробова тиша. За спиною в Джейка посіпаки Багряного Короля виспівували вже значно ближче.
    — Сюзанно! — тепер уже заволав він. І цього разу так і не почувши відповіді, розвернувся, став спиною до дверей (чи ж не підозрював він завжди, що так скінчить, спиною до замкнених дверей?) і взяв по Орізі в кожну руку. Юк стояв у нього під ногами, його шерсть була настовбурчена, а оксамитово-м’яка шкіра на носі наморщилася, і показалися гострі зуби.
    Джейк схрестив руки перед грудьми, стаючи в «бойову готовність».
    — Підходьте, виродки, — промовив він. — Я вам покажу. За Ґілеад і Ельда. За Роланда, сина Стівена. За мене і Юка.
    Він так нестямно зосередився на тому, аби померти гідно, аби забрати з собою на той світ щонайменше одного з ворогів (особливо його цікавив той тип, який повідомив йому, що панотця ззіли на обід), а якщо випаде оказія, то й більше, що попервах не зрозумів, що голос, який він чув, лунає не в його голові, а з-за дверей.
    — Джейк! Сонечко, це справді ти?
    Його очі розширилися. Ох, будь ласка, тільки б це не виявилося якимось фокусом. Якщо так, то іншого в його житті просто не буде, Джейк це розумів.
    — Сюзанно, вони йдуть! Ти знаєш, як…
    — Так! Пароль має бути «часит», ти чуєш мене? Якщо Найджел правий, це слово — ча…
    Джейк не дожидався, поки вона повторить сказане. Бо вже бачив, як переслідувачі щодуху мчать до нього. Дехто з них потрясав зброєю і стріляв у повітря.
    — Часит! — закричав він. — Часит, за Вежу! Відчиняйся! Ну ж бо, відчиняйся, сволото!
    Двері між Нью-Йорком і Федіком клацнули й відчинилися за спиною, що спиралася на них. Забачивши це, Флагерті, котрий вів загін нападників, прокричав найтяжчу в своєму словниковому запасі лайку та вистрелив один раз. Стрільцем він був хорошим і всю силу своєї чималої волі вклав у ту кулю, скеровуючи її на мішень. Поза сумнівом, вона б влучила Джейкові в чоло понад лівим оком, увійшла б у мозок та обірвала його життя, якби тієї ж миті міцна рука з шоколадною шкірою не вхопила хлопчика за комір і не втягнула до себе під пронизливий свист, що безупинно лунає між рівнями Вежі. Тож куля вжикнула повз чоло, замість втрапити у нього.
    Юк теж прошмигнув у прохід, пронизливо гавкаючи ім’я свого друга — Ейк-Ейк, Ейк-Ейк! — і двері за ними захряслися. А за двадцять секунд Флагерті вже був коло них і нестямно молотив кулаками, аж поки вони не почали сочитися кров’ю (коли Ламла спробував його спинити, той відкинув його з такою силою та люттю, що тахін повалився навзнак на підлогу), але все було марно. Грюкання не допомагало, матюки також. Він був безсилий.
    Останньої миті хлопець і шалапут вислизнули від них. І Роландів ка-тет ще на якийсь час зберіг своє ядро цілим та неушкодженим.

Розділ VI
НА ЧЕРЕПАХОВІЙ АЛЕЇ

Один
    Подивіться, прошу вас, і погляньте дуже уважно, бо це одна з найкрасивіших місцин, що іще збереглися в Америці.
    Хочу показати вам просту неасфальтовану дорогу, що біжить уздовж густо порослого лісом гірського хребта на заході штату Мен. Її північний та південний краї вливаються у трасу № 7 на відстані дві милі один від одного. На захід від цього хребта, як ювелірна оправа, видніється глибока зелена улоговина в ландшафті. На дні її, неначе самоцвіт у оздобі, лежить озеро Кезар. Як і всі гірські озера, воно може змінювати свій вигляд шість разів за один-єдиний день, бо ж погода тут дуже каверзна. (Назвіть її напівбожевільною — і не схибите.) Місцеві мешканці радо повідають вам про снігові віхоли, що замітали цю частину світу наприкінці серпня (то було 1948 року), а одного разу налетіли й на славетне Четверте липня (1959). А ще охочіше розкажуть про торнадо, який промчав поверхнею озера, що саме стояло скуте кригою, у січні 1971-го, всмоктавши увесь сніг і витворивши міні-ураган, у центрі якого гуркотів грім. Важко повірити, що погода буває такою психованою, але, якщо не вірите мені, поїдьте до Ґері Баркера[26] й спитайте в нього. У нього є картинки, які це доводять.
    Сьогодні озеро на дні видолинку чорніше за чорний гріх. Воно не лише віддзеркалює буремні хмари, що повзуть небом, але й підсилює їхній настрій. Вряди-годи, коли блискавка пронизує хмари, обсидіановою поверхнею пробігає срібляста нитка. І тоді обважнілим небом котиться грім, неначе по небесній дорозі гуркочуть колеса величезного кам’яного воза. Непорушні стоять сосни, дуби й берізки; весь світ затамував подих. Усі тіні зникли. Принишкли птахи. У небі знову урочисто котиться грандіозний віз, а навздогін йому — чу! — лунає гуркіт двигуна. А невдовзі з’являється запилюжений «форд» Джона Каллема, за кермом якого видніє стривожене обличчя Едді Діна. І в темряві, що згустилася передчасно, спалахують передні фари.
Два
    Едді розтулив було рота, щоб спитати в Роланда, чи далеко їм ще їхати, але не спитав, бо, далебі, чудово знав відповідь. Південний кінець Черепахової алеї було позначено великою чорною одиницею, і кожну під’їзну доріжку, що розходилися ліворуч у бік озера, теж було позначено номерами за наростанням. Крізь дерева вони бачили проблиски води, але самі будинки розташовувалися нижче на схилі й ховалися від їхніх очей. З кожним вдихом Едді відчував запах озону й електричних розрядів, а двічі навіть пригладив волосся на потилиці, певний, що воно підніметься сторч. Цього не сталося, але нервове лихе відчуття пожвавлення від цього нікуди не поділося, воно хвилями прокочувало його тілом, запалюючи сонячне сплетіння, наче перевантажений автоматичний вимикач, а звідтіля знову розходячись тілом. Авжеж, причиною була буря. Едді, так уже сталося, був одним з тих, хто відчуває їх наближення на кінчиках власних нервів. Але ніколи ще нервові закінчення не реагували так бурхливо.
    Річ не лише в бурі, ти ж знаєш.
    Ні, авжеж, ні. Хоча він підозрював, що всі ці шалені сплески електрики могли якимось чином полегшувати його зв’язок з Сюзанною. Він з’являвся і щезав, подібно до прийому передач з віддаленої радіостанції вночі, але з часу їхньої зустрічі з
    (О Дитя Родерикове, зіпсоване, згублене)
    Чевіном з Чейвена цей контакт значно зміцнів. Бо та частина штату Мен, як вважав Едді, була витоншена й близька до безлічі світів. Так само, як їхній ка-тет був близький до возз’єднання. Бо Джейк зустрівся з Сюзанною, і наразі, здавалося, їм нічого не загрожувало, адже від гонителів їх відділяли міцні двері. Втім, щось та на них чатувало, щось таке, про що Сюзанна чи то не хотіла, чи то не могла як слід повідомити. Незважаючи на це, Едді відчував її страх перед цим і переляк, що воно може повернутися. Але він і сам здогадувався, що воно таке. Міїна дитина. І Сюзаннина також, хоч він до ладу цього й не розумів. Чому озброєна жінка боїться немовляти, Едді не розумів також, але не сумнівався, що причина в неї вагома.
    Вони проминули табличку з написом «ФЕНН, 11», і ще одну — «Ізраель, 12». Потім дорога зробила поворот, і Едді рвучко натиснув на гальма, важко зупиняючи машину й збиваючи колесами куряву. На узбіччі, під знаком «БЕКГАРДТ, 13», стояв знайомий пікап марки «форд», а ще знайоміший чоловік з безжурним виглядом спирався на побитий іржею кузов, вбраний у закасані джинси й випрасувану блакитну сорочку, застебнуту на всі гудзики аж до гладенько виголеної зморшкуватої шиї. На голові в нього була бейсболка «Бостон Ред Сокс», трохи набакир, наче промовляла: «А я тебе, чувак, обставив». Він курив люльку, і сизий дим, здавалося, висів сувоями у непорушному передгрозовому повітрі довкола зморшкуватого обличчя добряка.
    Усе це Едді розгледів дуже чітко завдяки гостроті своїх відчуттів, усвідомлюючи, що він усміхається так, як міг би всміхатися, несподівано натрапивши на давнього друга на чужині — біля єгипетських пірамід, наприклад, на базарі в старому Танжері, чи, може, на острові біля берегів Формози, чи на Черепаховій алеї у Ловеллі одного буремного пополудня влітку 1977 року. І Роланд шкірився теж. Старий, довготелесий, злий — і всміхався! Дива, та й годі.
    Вони вибралися з машини й підійшли до Джона Каллема. Роланд підніс до чола кулак і трохи зігнув коліно.
    — Хайл, Джоне! Дуже добре тебе бачу.
    — Угу, і я вас, — відказав Джон Каллем. — Ясно, як удень. — Він відсалютував з-під козирка бейсболки й кущуватих брів. Потім кивнув підборіддям у бік Едді. — Здоров був, юначе.
    — Довгих днів і приємних ночей, — привітався Едді й торкнувся чола кісточками пальців. Він більше не належав до цього світу і, переставши прикидатися, не відчув нічого, крім полегшення.
    — Гарні слова, — завважив Каллем. А тоді: — Я вас випередив. Чогось так ото і думав, що приїду раніше.
    Роланд окинув поглядом ліс обабіч дороги, підвів погляд на смугу темряви, що громадилася в небі над їхніми головами.
    — Здається, це не те місце, де?.. — У його голосі промайнула легка тінь питання.
    — Нє-а, це не зовсім те місце, де ми з вами попрощаємось, — погодився Джон, пахкаючи люлькою. — Те місце, де все скінчиться, я