Скачать fb2
Загублена історія втраченої держави

Загублена історія втраченої держави

Аннотация

    Нова книга журналіста, телеведучого, доктора історичних наук є навчальним посібником для політиків, журналістів, політологів та любителів з написання, переписування та удосконалювання Конституції України. На думку автора, вони – поза політичним зафарбуванням – не мають поняття, яку країну заповзято взялися робудовувати і якою керувати. Агресивне невігластво, неповага до опонентів та партнерів, клептоманія, безвідповідальність та принципова безпринципність – це головні риси сучасного українського політика. Країна колосальної та незбагненної культурної традиції, її громадяни, яких зневажливо називають «населенням», є лише ресурсом для задоволення їх первинних рефлексів, задовольнити які можна, лише викореневши засадничі поняття: «БОГ», «ПРАВО», «ЗАКОН», «СОВІСТЬ», «КУЛЬТУРА», «ЛЮДИНА», «ОТЧИНА».


Данило Яневський Загублена історія втраченої держави

    На світі є набагато значно гіршого, ніж смерть.
    Не жалій мертвих, жалій живих, а понад усе
    тих, що живуть без любові.
Албус Дамблдор

Вступна заувага

    Події останнього десятиліття, особливо років, які безпосередньо передували т. зв. Помаранчевій революції, перебіг цього унікального за своїм позитивним змістом феномена, постпомаранчевий період, кожен день якого демонструє і демонструватиме історичний крах аматорського політичного проекту під назвою «незалежна та самостійна Україна видання 1991 р.», ще чекають на своїх уважних, об’єктивних та відсторонених дослідників. Нам, їх сучасникам та очевидцям, залишається хіба по-доброму позаздрити наступникам – вони точно знатимуть те, про що ми можемо сьогодні тільки здогадуватися. Їм, нашим нащадкам, залишається лише по-доброму заздрити нам – очевидцям і, подеколи, активним учасникам подій, які принаймні деякі з нас із щиросердечним завзяттям намагалися записати червоним рядочком у непросту і дуже довгу історію нашої Отчини.
    Особисто мені, історику і журналісту, надзвичайно пощастило в професійному житті. У лютому 1991 р. я купив квитка на блокбастер, спостерігачем, учасником, ґавою, критиком якого залишаюся донині. Як фахівцю в царині кризових станів політичних систем та державних утворень, події, пов’язані із проголошенням, становленням та занепадом Української держави, проголошеної 1991 р., до зубного болю нагадують ті, що відбувалися в тих самих будинках, на тих самих вулицях, у тих самих містах і містечках, що і в роки, коли моя бабунця була вдвічі молодшою за мене, теперішнього.
    Сьогодні для нас події 1917—1920 рр., пов’язані з народженням, існуванням та загибеллю тогочасних українських національних державних утворень, формально та поверхово більш знайомі, ніж глибинно зрозумілі та засвоєні. І це попри те, що впродовж майже 100 років ті події перебувають у центрі уваги істориків, політологів, культурологів, публіцистів, політичних та громадських діячів. Досить сказати, що лише за 80 років (тобто станом на 2000р.) світ побачили понад 3000 наукових, науково-популярних розвідок – від статей і брошур до узагальнюючих монографічних досліджень[1]. І це, так би мовити, лише «видима» частина айсберга. Існує і частина «невидима», «невидима» принаймні для широкої громадськості. Ідеться про фахові дисертаційні дослідження, які, власне, і творять живе тіло будь-якої науки, у т. ч. історичної. За перші 15 років після проголошення державної незалежності України дослідниками було підготовлено та захищено 343 дисертації, у т. ч. 37 докторських.[2]
    І такий інтерес, як нам видається, не є чимось штучним. Таке припущення є цілком логічним з огляду на те, що в останні два роки Першої світової війни та в процесі створення нового світового порядку, який тривав два роки поспіль після капітуляції однієї із сторін глобального військового конфлікту, на території сучасної України існували, виникли та зникли мінімум два десятки політичних режимів, держав та їх об’єднань, в тому числі:
    1. Російська імперія (до її складу входили, зокрема, дев’ять губерній, які нині входять до складу Української держави: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська).
    2. Російська Республіка.
    3. Українська Народна Республіка як автономія у складі Російської Республіки.
    4. Українська Народна Республіка як самостійна держава.
    5. Українська Держава (Гетьманат).
    6. Кримський півострів, складова частина Таврійської губернії Російської імперії/Республіки, як самоуправна територія (управлявся урядом на чолі з генерал-лейтенантом С. Сулькевичем; статус півострова як державного утворення не був унормований та суб’єктами міжнародного права не визнавався).
    7. «Уряд Півдня Росії», який підтримувався Великобританією, Францією та військовим керівництвом Добровільної армії.
    8. Республіка Таврида (фактично – протекторат Радянської Росії).
    9. Кримська АСРР.
    10. Австро-Угорська імперія (Буковина як Герцогство та Галичина як Королівство Галичини і Лондомерії).
    11. Річ Посполита (Східна Галичина, Холмщина – Холмська губернія Російської імперії/Республіки та Підляшшя як складові частини).
    12. Західноукраїнська Народна Республіка (Східна Галичина, Буковина як окремі адміністративно-територіальні одиниці).
    13. Угорське Королівство (Закарпаття як інтегральна частина; статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці не мало).
    14. Угорська Народна Республіка (Закарпаття, автономна адміністративно-територіальна одиниця «Руська Окрайна» входить до складу незалежної без визначення статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці).
    15. Українська Народна Республіка (Закарпаття входить до її складу формально).
    16. Чехословаччина (Закарпаття як інтегральна частина).
    17. Галицька Совітська Радянська Республіка.
    18. Румунія (Буковина).
    19. Українська Народна Республіка (доба Директорії).
    20. Українська Народна Республіка (до червня 1919 р. – конфедеративне об’єднання УНР та ЗУНР).
    21. УНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).
    22. ЗУНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).
    23. УНР як «Республіка Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів» (федеративна частина неіснуючої «Російської Федеративної Республіки»).
    24. УСРР-1 як самостійна держава (фактично – протекторат Радянської Росії).
    25. УСРР-2 як самостійна держава (фактично – протекторат Радянської Росії).
    Побіжний огляд сучасної наукової літератури, присвяченої різним аспектам політико-правового розвитку земель, які утворюють сучасну Україну, показує, що впродовж останніх 11 століть тут діяли принаймні такі правові традиції та законодавчі комплекси:
    1) дорюриківська (донорманська) звичаєва традиція;
    2) норманська (рюриківська) звичаєва: («Закон Руський», система звичаєвого права, яка діяла в IX—XI ст.; регулював питання кримінального, процесуального, спадкового та цивільного права, став основою «Руської правди»);
    3) «Руська правда»;
    4) «ординська» традиція;
    5) «Соборноє Уложеніє» Олексія Михайловича;
    6) «Свод законов Российской Империи»;
    7) салічне право;
    8) римське право;
    9) Статут Великого князівства Литовського (у трьох редакціях);
    10) «Права, по которым судится малороссийский народ»;
    11) «козацьке право» («вищою точкою» якого деякі дослідники називають «Конституцію» П. Орлика);
    12) Магдебурзьке право;
    13) Австро-угорське законодавство;
    14) Законодавство УНР;
    15) Законодавство Української Держави (далі – УД);
    16) Законодавство ЗУНР;
    17) Законодавство «об’єднаної УНР» (доби Трудового Конгресу Народів України);
    18) Законодавство УНР після розвалу «об’єднаної УНР», доби 1917—1920 рр.;
    19) Законодавство Речі Посполитої (далі – РП);
    20) Законодавство Чехословаччини;
    21) Законодавство Угорщини;
    22) Законодавство Румунії;
    23) радянське (до 1921 р.);
    24) «галаха» (правовий комплекс, який регулював життя юдейської громади);
    25) шаріат (правовий комплекс, який регулював життя мусульманської громади).
    Ці та інші правові традиції та законодавчі комплекси тією чи іншою мірою вплинули і на долю державних утворень, в яких вони діяли, і на формування правлячих у них еліт, і на формування правосвідомості населення, мали різні наслідки і для перших, і для других, і для третіх. В залежності від часу та місця виникнення та/або походження вони по-різному відповідали на фундаментальне, системоутворююче питання: хто є носієм права і, отже, може встановлювати правила, загальнообов’язкові для виконання соціальної поведінки, та запроваджувати санкції за їх невиконання? В залежності від часу та місця походження відповіді формулювалися такі:
    1) Бог;
    2) «помазаний» Ним володар;
    3) окремий авторитетний індивід, який спирається на оружну силу, або харизму переконання, або на їх комбінацію;
    4) народ, тобто всі люди, які проживають на даній (історичній, географічній) території;
    5) нація, тобто ті люди, які довше за інших проживають на даній території;
    6) соціальна верства, яка має видимі переваги над усіма іншими групами, які проживають на даній території;
    7) сім’я, яка делегує це право найстаршому чоловікові;
    8) інше.
    Як зауважує світовий авторитет Ф. Фукуяма, в юдео-християнській традиції, особливо в її протестантській формі, Бог сприймається як всесильний законодавець, чиє слово є понад будь-яким суспільним законом. «Зобовязання перед Богом, – зауважує Ф. Фукуяма, – переважує зобовязання перед будь-якою поставленою вище особою, чи то рідним батьком, чи то володарем… Божий закон, таким чином, є загальним мірилом будь-якої людської законотворчості».[3]
    Така дефініція адекватно характеризує, зокрема, стан речей, який упродовж тисячі років мав місце на значній території сучасної України. Крім принципу «Божественного права» (або права, яке походить з Божого Одкровення) тут в різні часи діяли та суттєво впливали на стан речей принципи:
    – історичного права;
    – династійного права;
    – права завоювання (або «право крові»);
    – звичаєвого права;
    – права народовладдя;
    – права націй на самовизначення;
    – права людини.
    Правові принципи та похідні від них законодавчі комплекси розрізнялися між собою не стільки тим, як вони встановлювали «сукупність обов’язкових норм суспільного життя», тобто «правопорядок»[4]. Вони, правові принципи та законодавчі комплекси, розрізнялися одне від одного тим, як вони тлумачили саме поняття, саму дефініцію «право». З часів Платона під правом розуміли «правильний розум у згоді з природою», яке «має універсальну застосовність, незмінне й вічне, воно закликає до обов’язку своїми наказами й відвертає від коєння зла своїми заборонами». Натомість сучасна, позитивістська концепція права, говорить нам Джон Остін, один з авторів найпопулярнішої у світі антології «Філософія права», право – «це норма, утверджена для проводу розумної істоти іншою розумною істотою, що має владу над нею». Право в «докладному розумінні» та в «найширшому значенні» охоплює «закони, визначені Богом для людей, і закони, що їх визначили люди для людей»[5]. «Божий закон – це також життєвий устрій, який визначається Богом і якнайтісніше пов’язує Його з обраними людьми, кожний з яких представляє собою все людство, або з обраним народом Ізраїлю, який представляє всі народи», – таке визначення міститься в «Біблійній Енциклопедії Брокгауза».[6]
    У принципі це все, що нам пощастило виявити в численних розвідках, присвячених розмірковуванням над дефініцією «право». Оскільки це так, то під терміном «право» ми пропонуємо розуміти Богом установлені принципи, які визначали власників та порядок користування ними, їх природними якостями або набутими чи успадкованими надбаннями. У цьому сенсі закони є системою встановлень, які забезпечують процедуру користування цими правами, тобто регулюють правовідносини. Ми вважаємо правом Божественні установлення, які визначають фундаментальні принципи взаємовідносин між людьми та реалізуються в правилах, які називаються законами. Закони мають вічний і незмінний характер. Нові закони можуть і повинні розроблятися та імплементуватися в поточну реальність виключно на основі вже існуючих норм і відображати природні зміни, які мають місце в процесі суспільного буття. Нові закони формулюються та ухвалюються виключно легітимно обраними представниками народу, які представляють і висловлюють священну волю народу в усій його повноті.
    Як показали сучасні українські дослідники, саме на цих засадничих принципах і розвивалася більша частина територій, які утворюють сучасну Україну. На відміну від сучасної практики, державотворення аж до початку XX ст. (окрім московського, більшовицького, українського 1917—1920 рр. та після 1991 р.) ґрунтувалося на правових підходах і, що принципово важливо, прискіпливо враховувало правовий історичний досвід населення того чи іншого державного утворення.
    Документальний масив, повернутий до наукового обігу після 1991 р., а це практично весь основний обсяг письмових артефактів, дозволяє, у принципі, скласти цілісне уявлення про суть, особливості та істотні відмінності політико-правових процесів, які відбувалися на землях, які згодом утворили сучасну Україну. Тим не менше – принаймні так видається автору даної розвідки, – такого цілісного уявлення як у суспільному середовищі, так і серед професійних дослідників до сьогодні не існує. Не існує з причин цілком зрозумілих, з причин, які лежать, власне, поза межами науки історії, а лежать у сфері науки психоаналізу, у сфері індивідуального та колективного підсвідомого, яке має природну особливість «блокувати» травмуючу або несприятливу інформацію, витісняти її на периферію свідомості. Потрапляючи туди, а згодом, до глибин підсвідомості, ця інформація-«травма» продовжує жити своїм власним, автономним від суб’єкта життям, детермінуючи в неявний для суб’єкта спосіб його, суб’єкта, життя, готуючись «вибухнути» в самий несподіваний для цього суб’єкта момент.
    На цей феномен, як на нашу думку, точно вказав колега В. Брехуненко у блискучому дослідженні про Переяславську раду 1654 р.: «В європейській історії важко дошукатися міжнародно-правового акту, який за ступенем фатальності для того, хто довго умовляв свого контрагента піти на такий крок, можна було б поставити на одну дошку з українсько-московськими домовленостями 1654р.»[7]. Саме фатальна, абсолютно руйнівна за своїми наслідками для багатьох поколінь руського народу діяльність Б. Хмельницького та його поплічників, з діаметрально протилежних ідеологічних міркувань мала наслідком його абсолютну позитивну гіперболізацію та героїзацію – чи то за часів спочилих у бозі Російської імперії та СРСР, чи то щойно народженої незалежної України. Особа, діяльність якої викреслила свій народ із списку цивілізованих європейських народів, особа, яка щедро посіяла неподолані до сьогодні зерна національного та конфесійного розбрату поміж поляками, українцями, євреями, татарами, особа, яка зруйнувала самі ментальні та біологічні основи існування свого народу, особа, яка на століття позбавила народ його власної державності, возведена сьогодні на верхній щабель умовного національного українського пантеону.
    І проблема тут навіть не в самому «Богданові Великому» (як на повному серйозі величає його офіційна історична наука), так само як і не в тих, хто возвеличує його діяльність, як у самому суспільстві, для якого його, суспільства, власна історія продовжує залишатися чи не головним системоутворюючим негативним фактором.
    Пригадаймо: в сучасній Україні ми розпочинаємо сезон урочистих відзначень заходами в пам’ять загиблих під Крутами, продовжуємо святами на честь Червоної армії, яка впродовж десятиліть мільйонами вбивала українців (у тому числі руками самих українців) та спустошувала наші землі. Далі – річниця Чорнобильської катастрофи, далі – річниця перемоги одного людоїдського режиму над іншим (знову багато в чому українським коштом)… І так далі і тому подібне: річницю акції «Вісла» змінює річниця загибелі командира УПА, а цей сумний (хоча і не для всіх громадян України) день заступає вечір відзначення Голодомору…
    Як на автора цих рядків, офіційна державна політика на цьому герці – попри високо духовні схильності та благородні наміри її організаторів – об’єктивно формує у громадян (принаймні серед тих, хто взагалі звертає на це увагу) лише два поняття. Перше: для того, щоби бути українцем, треба неодмінно загинути, причому бажано у найбільш безглуздий та варварський спосіб. Друге: українці – нація споконвічних історичних лузерів, які ніде, ніколи і ні за яких – навіть найбільш сприятливих – обставин не могли досягти нічого путнього.
    Усе вищесказане повною мірою стосується вивчення та розуміння подій 1917—1920 рр., до яких один, між іншим один з найбільш компетентних дослідників, пропонує застосувати такий прийом: «З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються доби національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914—1923 рр. вживати термін “Українські національно-визвольні змагання”, а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917—1921 років застосовувати термін “Українськареволюція”».[8]
    Здавалося б, нічого особливого, справедлива пропозиція. Адже, якщо немає наукової дефініції, важко, якщо взагалі можливо, говорити про предмет дослідження. У даному випадку про події, які продовжують залишатися надзвичайно травматичними для національної свідомості чергової генерації українців, росіян, поляків, євреїв, татар, людей інших національностей, які є громадянами сучасної України. Аби уникнути прямих та чесних відповідей на надзвичайно неприємні, дражливі питання, суспільна та індивідуальна свідомість надають перевагу харчуванню «героїзованими» міфами, які мають таке ж відношення до національної історії нашого народу, як «Короткий курс історії ВКП(б)» до реальної історії Радянського Союзу.
    Більше того. Саме в такому варіанті історії свого народу надзвичайно зацікавлена як правляча зараз політична еліта, так і та, яка прийде їй на зміну. Наша сучасна державність, пригадуємо собі, стоїть на «Акті проголошення державної незалежності України» від 24 серпня 1991 р. Цей, без перебільшення, історичний документ прямо говорить нам про те, що державну незалежність України проголошено не тому, що декілька десятків мільйонів людей, які вважали себе українцями, мали на це природне право, а тому, цитую перші слова Акта, що «смертельна небезпека нависла була над Україною». Попросту кажучи, Верховна Рада УРСР оголосила громадян частини Радянського Союзу, які проживали на території України Радянської, вільними та незалежними людьми виключно перез загрозою «смертельної небезпеки». Не було б її, рідної, ми й досі залишалися б рабами комуністичної держави.
    Багато неправди в тому Акті. Наприклад, неправдою є твердження про те, що Верховна Рада проголошує державну незалежність України, беручи до уваги «тисячолітню традицію національного державотворення». Але, проаналізувавши текст будь-якого підручника історії – навіть радянської доби, легко переконатися, що за останню тисячу років, аж до завершення Першої світової війни, не було жодної «української» державної формації. Так, нашим родовим надбанням є історія Київської Русі, погромленої в XIII ст., є історія Галицького та іншого князівств, є історія мультинаціональної литовсько-польсько-руської держави, знищеної у столітті XVIII Пруссією, Австро-Угорщиною та Росією, є історія станової протодержавної формації доби Б. Хмельницького, є історія «класової» радянської держави (яка, до слова, мала на меті остаточне знищення будь-яких національних відмінностей) та ін. Багато чого було в нашій історії, але не було, підкреслимо ще раз, власне «української державності» – аж до останніх років Першої світової війни.
    Повернемося, однак, ще раз до терміна «Українські національно-визвольні змагання» або «Українська революція», який став уже офіційним. Автор даної розвідки охоче б погодився з ним, якби не декілька «але».
    «Але» перше. Упродовж попередньої історичної доби державна історична наука щосили намагалася довести «великий», «жовтневий», «соціалістичний» характер «революції» 1917 р. Годі говорити, що попри всі більш ніж сімдесятирічні зусилля дивізій комуністичних «суспільствознавців» нічого «великого», «жовтневого» та «соціалістичного» виявити в тих подіях так і не пощастило.
    «Але» друге. Для існування будь-яких «змагань», а тим більше «національних» та «визвольних», потрібні принаймні декілька речей. Перша – наявність «змагунів» та, відповідно, суддів, які могли б результати цих змагань встановити – як для того, хто ці змагання виграв, так і для тих, хто ці змагання програв. Очевидно, що в даному конкретному випадку ми не маємо ані першого, ані другого, ані третього: активні учасники чи пасивні спостерігачі тих подій були б дуже здивовані, якби хтось їм сьогодні сказав, що вони брали участь у якихось там «змаганнях». Відсутні й судді, які встановили б результати таких «змагань»: думка кожного дослідника (за неочевидної умови, що його можна вважати суддею) є суб’єктивною і не базується на законі та юридично вивіреній процедурі; історія ж як наука, очевидно, не має права виносити будь-які вироки.
    Вона має право і зобов’язана виявляти, аналізувати, узагальнювати емпіричні дані, артефакти, свідчення, маючи на меті, як у даному конкретному випадку, описати стартові передумови, обставини часу та місця, в яких розпочалися та розвивалися процеси, які сучасні дослідники щосили, відчайдушно, затято намагаються вписати в схему так званої «Української революції» та «Національно-визвольних змагань українського народу 1917—1920(1) років».

Розділ I
Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

«Етнографічні «українські» землі». Спроба визначити дефініцію

    Цей термін гучно використовувався під час «національно-визвольних змагань» 1917—1921 рр. Але, попри широкий ужиток, жоден з дослідників так і не спромігся ані сформулювати суперечливу дефініцію, ані скласти вичерпний їх перелік. Не менш широко використовується він і в сучасних дослідженнях – правду сказати, з тим самим результатом. Автор даного дослідження підтримує точку зору тих науковців, які вживають термін «етнокультурні регіони Руси-України», до яких відносилися (в різні історичні епохи) більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, домінуючої конфесійної приналежності та інших особливостей територій, а саме: Берестейщина, Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гетьманщина, Гуцульщина, Донщина, Задунайська Січ, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Київщина, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий Клин, Мармарощина, Надбужжя, Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор’я, Перемишлянщина, Новоросія, Переяславщина, Північне Причорномор’я, Підкарпатська Русь, Підляшшя, Поділля, Подніпров’я, Покуття, Полісся, Полтавщина, Посулля, Приазов’я, Прибужжя, Придністров’я, Придунав’я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий Клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Таврія, Терщина, Холмщина (Забужжя), Червона Русь, Чернігівщина.

«Етнографічні «українські» землі» у складі Російської імперії

    Станом на 1917 р. в адміністративному відношенні Російська імперія мала у своєму складі 79 губерній, 9 з яких об’єднували більшу частину сучасної України – за виїмком тих земель, які опинилися у складі Австро-Угорської імперії.

Правобережжя в цілому

    Процес правового, адміністративного, політичного, соціокультурного «переформатування» правобережних земель під стандарти, які існували в Російській імперії, докладно вивчив М. Бармак. Дослідник констатував: після окупації Правобережжя наприкінці XVIII ст. «довгий час у цьому регіоні діяли різні за походженням джерела права», норми яких «нерідко суперечили одна одній… Литовський Статут, польські конституції, збірники магдебурзького права і звичаєве право залишалися чинними правовими джерелами, дієвість частини їхніх норм спеціально підтверджувала царська влада своїми указами».
    З дослідження М. Бармака випливає, що процес інкорпорації цих земель до складу Романовської монархії мав, як мінімум, чотири етапи. Перший – за часів Катерини II, метою якої було «досягнення однорідності й уніфікації» новоприєднаних земель. Правління її сина Павла I «характеризувалося більшою повагою до традиційних у прикордонних землях структур». Розпочаті ним реформи «стосувалися всіх губерній Російської імперії, а не були адресно направлені тільки на правобережні українські, хоча… особливе становище цих територій, пов’язане з недавнім їх приєднанням, продовжувало зберігатися». За часів Олександра I уніфікаційні тенденції набрали обертів: перед військовим та цивільним керівництвом цих земель були поставлені «важливі завдання інкорпорації українських територій у склад Російської імперії шляхом запровадження російської правової та управлінської системи». Але «цивілізаторська» місія негайно наштовхнулася на реалії життя: «незважаючи на те, що російська адміністрація вже функціонувала, Правобережжя України ще довгий час перебувало під польським впливом», що значною мірою обумовлювалося «корпоративним устроєм шляхти». Практично це означало, що «легітимована шляхта Правобережжя отримала, крім інших, гарантованих «Дарованою грамотою» дворянському стану прав, ще й право формувати кадровий склад багатьох управлінських структур і, зокрема, судових органів», хоча, зрештою, російській адміністрації цього «атавізму» вдалося позбутися. Перелом настав після поразки польського повстання 1831 р.: Микола I на повну використав нові обставини для подальшого зміцнення імперських позиції у Краї, зокрема для «соціального знищення правобережної шляхти» – основного стану, який становив загрозу уніфікаційній імперській політиці. «Вся діяльність Миколи I будувалася на принципах централізації, посилення єдиноначальності і бюрократизації». Так, зокрема, імператор скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії. «Процес ліквідації правової автономії» у Волинській, Київській та Подольській губерніях завершився у 30—40-ві роки XIX століття остаточним скасуванням дії всіх норм і положень статуту Великого князівства Литовського.[9]
    Висновки М. Бармака цілком узгоджуються з висновками, сформульованими О. Комарніцьким та І. Верховцевою. Як установив О. Комарніцький, «після анексії Правобережжя наприкінці XVIII ст., царський уряд головним завданням бачив поборювання польського та українського визвольних рухів. Саме тому, після ліквідації тут державних та адміністративних інститутів Речі Посполитої, у тому числі і місцевого самоврядування, запроваджування нового місцевого самоврядування у вигляді земств відтягували тут упродовж наступних 130років. Під тиском економічних чинників 1911 р. на ці території було поширено дію «Земського уложення» від 1890 р. При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об’єктивно існуючих польсько-українських протиріччях. Законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не стільки збільшення представництва українського населення[10] та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисленнішими національними громадами цього краю». Не менш суперечливими були стосунки і поміж іншими національними громадами – російською, українською та єврейською. «Містечка Київської, Подільської, Волинської губерній» Росії, які донедавна були Київським, Подільським та Брацлавським воєводствами РП, але «продовжували залишатися своєрідним економічним містком, що з’єднував міста із селами», та були «своєрідним симбіозом передусім жителів єврейської національності та українського селянства». Дослідник окремо наголосив: «порозуміння українського національного руху та єврейства було надзвичайно актуальною проблемою містечкового суспільства для боротьби із спільним ворогом – російським шовінізмом», більше того – це порозуміння мало «визначальний» характер, оскільки «інші національні меншини були незначними». Інші констатації є такими: «суспільна свідомість нацменшин загалом виявилася неготовою для сприйняття української ідеї, що у ряді випадків виливалося у відкриту ворожість»; єврейські «погроми охопили не менш як 188 містечок»; «весь плин Української революції супроводжувався антисемітизмом».[11]
    Говорячи про ситуацію, яка склалася на окупованих польських землях, що потрапили під романовську владу, неможливо абстрагуватися від стосунків по лінії «поляки – русини». Цілісне дослідження Б. Гудя переконливо довело:
    – польські впливи на землях, інкорпорованих до складу Російської імперії (Київщина, Волинь, Поділля), залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст.;
    – після скасування кріпацтва (1861) та поразки польського повстання (1863) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село» – «польський поміщицький двір»;
    – економічне домінування польських землевласників над українським селянством зберігалося;
    – польсько-український селянсько-поміщицький конфлікт на Правобережжі сягнув апогею у роки Першої світової війни й «Української національної революції 1917—1921 рр.»;
    – «масовий солдатсько-селянський аграрний рух на Київщині, Волині й Поділлі переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими – теж здебільшого – поміщики-поляки»;
    – селянсько-поміщицький етносоціальний конфлікт осені 1917 – весни 1918 рр. «без перебільшення можна назвати війною», «перевага в силі виразно була на боці селянства»;
    – польсько-український конфлікт з етнонаціонального переріс в етнополітичний;
    – «можна твердити з високою долею правдоподібності», що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків був заздалегідь запланований і керований з одного центру»: перший масовий погром на Волині, який спровокував «могутню лавину аграрного селянського руху», на початку жовтня 1917 р. вчинили солдати 2-го гвардійського корпусу Південно-Західного фронту, який очолювала більшовичка Є.Б. Бош;
    – саме «після цього погрому ситуація на Правобережжі виходить з-під контролю Центральної Ради, а її III та IV Універсали радикальністю своїх положень в земельному питанні сприяли посиленню безпорядків на селі»;
    – жертвами погромів стали 85% усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі;
    – зупинити погроми вдалося лише після підписання Брест-Литовської мирової угоди і «вступу на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська».[12]

Київщина та Волинь

    Упродовж століть ці землі входили до складу об’єднаної литовсько-польської держави – Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ) (з 1569 р. – Речі Посполитої), були складовою, інтегральною частиною ВКЛ/РП. Упродовж століть, навіть у XVII ст. східний кордон європейського «світу-економіки» проходив східним кордоном РП. За абсолютно точним та вичерпним визначенням Фернана Броделя, на схід від цього кордону починався «кінець світу» для кожного європейця – «дика, болотиста, пустинна»[13] Московська держава.
    Київщина та Волинь, як частина цивілізованого світу, як і вся «двоєдина» держава трьох народів – литовців, поляків та русинів, управлялися на підставі писаного права – Статуту ВКЛ та «Уставних земських грамот – законодавчих текстів судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру», які докладно проаналізовані в дослідженні Д. Ващука. Автор відзначив «різноманітні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти», якими вона користувалася принаймні «з часів Великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440р. (Київщина) та 1452 р. (Волинь)». До слова, практика надання привілеїв цілим регіонам/областям на теренах ВКЛ набувала поширення з другої половини XV ст.; «на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської правди», «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права».[14]

Поділля

    Особливості розвитку цього регіону знаходимо у дисертаційному дослідженні А. Скрипник. На території окупованих Брацлавського та Подільського воєводств були утворені відповідно Брацлавська губернія та Кам янецька область. Процеси становлення адміністративних формацій на цих землях «супроводжувалися певним нівелюванням національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намаганням залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Одночасно «заміна владних структур Речі Посполитої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля», по-перше, «не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком», а по-друге, «попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона сама опинилася під впливом шляхти». Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830—1831 рр.: «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля. Край управлявся на підставі «положєння» 1775 р. та затверджених штатних розписів у «Своде законов Российской Империи». З «початком другої половини XIX ст. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави (тобто РП. – Д.Я.) і підготовка до скасування кріпацтва», а під час збройних заворушень 1905—1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів.[15]

Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії

    Владу на території цих новоросійських, а не окупованих внаслідок розділу РП землях (підкреслено нами. – Д.Я.) «до другої половини XIX ст. здійснював окремий генерал-губернатор, а коли інституція генерал-губернаторства була ліквідована, запроваджено губерніальний устрій (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії, які були прирівняні до «внутрішніх губерній» Росії)». Однак і тут, навіть на цих землях, які ніколи не знали польських та литовських впливів у тому обсязі, як це було на Правобережжі сучасної України, «імперська політика, спрямована на інтеграцію регіону до корінної російської території», провалилася, «у цілому інтеграційні заходи імперського уряду на Півдні зазнали краху». 1917 року «на відміну від Російської революції, основною метою якої була зміна політичного режиму, Українська революція була покликана створити державу для народу, який перебував у стадії перетворення на модерну націю»; «…більшість жителів великих міст регіону не підтримали політичну програму Центральної Ради; зберігся соціокультурний розкол між містом і селом».[16]
    Якщо говорити сухою мовою цифр, а саме цей підхід запропонував В. Гвоздик, то слід узяти до уваги, що «на території Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній проживало 7 млн людності, тобто четверта частина «підросійської» України, при цьому 5,5 млн становили сільське населення. Національний розподіл був таким: 71% —українці, 13% – росіяни, решта – німці, молдавани, євреї, болгари, греки. У містах національний склад був іншим: від 66% росіян у Миколаєві, до 25% – в Олександрівську». Висновок: «звідси стає зрозумілим упереджене, а інколи – вороже ставлення більшості мешканців південноукраїнських міст до питань українського державотворення»; «соціальна напруга тут була значно меншою, ніж в інших регіонах Російської держави»; «тут дуже тісно і своєрідно переплелися соціальний та національний чинники революції; жоден з них не був одназначно домінуючим».[17]
    «Упереджене ставлення» громадян Російської республіки – мешканців південних губерній «українських національно-визвольних змагань» чітко простежується на прикладі Херсонської губернії, яка до кінця жовтня 1917 р. «не підпадала під юрисдикцію Центральної Ради», якій, «на відміну від більшовиків, не вдалося за короткий термін утворити розгалужений апарат управління і завдяки йому оволодіти становищем на місцях». Для управління Херсонською, Катеринославською та Таврійською губерніями Українська Центральна Рада (УЦР) створила була навесні 1918 р. Головний Крайовий комісаріат на чолі з таким собі С. Комірним, від діяльності якого сліду не залишилося ані в пам’яті нащадків, ані в авторитетних енциклопедичних довідниках ЕУ та «Діячі Української Центральної Ради». Суцільний управлінський хаос панував на Херсонщині і за Гетьмана, який намагався вирішити проблему шляхом створення інституту Головноуповноваженого в справах Херсонської, Катеринославської та чомусь ще й Подільської губерній (С. Гербель, Г. Раух). Не існувало спеціального органу управління на Півдні України і за часів Директорії. Таким чином, «чіткої вертикалі органів місцевої влади жодним з українських урядів не було сформовано». Край фактично був відданий на поталу. Тут утворилося, принаймні, п’ятивладдя: «поряд із загальноукраїнськими органами влади діяла низка інституцій місцевих органів, частина яких існувала ще з часів Російської імперії, а інші – створені революційно налаштованими народними масами ради робітничих, солдатських і селянських депутатів», а також Думи, комісари Тимчасового уряду, комісари УЦР, земства («перебували у катастрофічному фінансовому становищі»), земельні комітети. При цьому «довгий час місцева державна адміністрація не мала практично жодних важелів для реального здійснення своїх повноважень та впливу на хід подій у регіоні».
    Абсолютна неспроможність українських націонал-соціалістичних урядів до будь-якої осмисленої конструктивної державницької роботи, а саме «стабілізувати соціально-економічне життя, численні кризи в політичній сфері», «невирішеність робітничого питання (перевага національного над соціальним)», проблеми безробіття, розвал продовольчого ринку стали головним чинником утвердження на українській землі тоталітарного комуністичного режиму у формі радянської влади.[18]

Берестейщина

    Узагальнена назва території, яка розташована в середній течії Західного Бугу. Згідно із сучасними даними, до початку XI ст. перебувала у складі Київської Русі, з 1080 р. – у складі Пінського князівства, від 1150 р. – у складі Волинського, а з 1320 р. – у складі Трокського князівства ВКЛ. Після укладання Люблінської унії і до останнього поділу Польщі Берестейщина – складова частина Берестейсько-Литовського воєводства Корони/РП (1569—1795), а від 1795 р. – Російської імперії.

Кубань

    Кубанське козацьке військо утворили 1860 р. з Чорноморського козацького війська та частини Кавказького лінійного казацького війська. З 1861 р. на зайняті ними землі Краснодарського краю почали переселятися селяни, головним чином з Полтавської, Чернігівської, Воронезької та інших губерній, які утворили другорядну, стосовно козаків, соціальну верству «іногородніх». Конфлікт між цими двома становими групами, тобто соціальний конфлікт, був системоутворюючим на цих землях. Конфліктів за національною ознакою Кубань не знала.

Міста в цілому

    Цитовані вище документи та висновки дослідників малюють уклад життя мешканців 136 міст, у т. ч. 5 губернських (без урахування Києва, Катеринослава та Харкова), 88 повітових, 43 безповітових та заштатних, які існували на території сучасної України. За переписом 1897р. 12 з них нараховували менше 5 тис. жителів, тобто належали до категорії «міст-сіл», 83 відносилися до т. зв. «малих» міст (5—20 тис), 23 – до середніх; у губернських столицях проживало понад 20 тис. людей, більшість повітових центрів належала до «малих міст». 1897 року із 120 міст (по яких є дані) у 75 переважали українці, у т. ч. у 5 з 12 «міст-сіл», 7 з 23 «середніх» та у 63 з 85 малих міст. Кількісно українці домінували в усіх типах міст лише Харківської та Полтавської губерній та в малих та середніх містах Чернігівської; у середніх за розмірами містах Катеринославщини і Херсонщини та в усіх містах материкової Таврії – росіяни; у малих та середніх містах Поділля й Волині, а також у середніх містах Київщини – євреї. При цьому українці у більшості своїй були мешканцями провінційних повітових центрів, серед євреїв, поляків та росіян відсоток письменних був вищим, ніж серед українців». Висновки: «українці були найменш урбанізованою національною групою, віддавши в цьому відчутну перевагу єврейському та російському населенню»; «для діячів Української революції місто a priori було несприятливим середовищем для національно-визвольних змагань українців». І взагалі: «українці мали найнижчий рівень урбанізованості та присутності у мобілізаційно потужніших типах міських поселень, а звідси, й несприятливі позиції для конкуренції з іншими національними групами у містах».[19]

Міста Півдня

    Після окупації правобережних подніпровських земель імперський російський уряд зіткнувся з проблемою уніфікації управління містами, розташованими на цих територіях. Унаслідок зрозумілих причин царська адміністрація не могла одним рухом позбавити правобережні міста та містечка їх самоуправління: ідея його занадто міцно впродовж попередніх століть укоренилася у свідомості людей. Отож, лівобережні міста мусили управлятися хоч в якийсь подібний спосіб. Власне так і сталося: уже наприкінці століття було введено в дію «Грамоту на права і вигоди містам Російської імперії» (1785), яку згодом доповнили «Міське положення» 1863 р. (для Одеси) та «Міське положення» 1870 р. Розробники останнього документа, який визначив головні принципи функціонування міського громадського самоврядування, проігнорували надбання місцевої теоретико-правової думки, а 1892 р. взагалі обмежили «основну масу міського населення у виборчому праві…».[20]

Адміністрування підросійських «українських етнографічних земель»

    В адміністративному відношенні «українські «етнографічні» землі» лише за 200 років пережили декілька «уніфікаційних» хвиль. 1708 р. в Романовській імперії було запроваджено новий адміністративний устрій: державу поділили на 8 губерній, у т. ч. Київську, основними містами в якій тоді були власне Київ, а також Ніжин, Переяслав та Чернігів. Від 1775 р. губернії управлялись на підставі єдиного документа – «Установлення про губернії», яким також було визначено і кількісний склад цих адміністративно-територіальних одниць – 50. 1796 р. землі на лівому березі Дніпра об’єднали в Малоросійську губернію, на території Слобожанщини створили губернію Слобідсько-Українську, з південних земель та Криму сформували Новоросійську губернію. За декілька років – у 1802 р. – Малоросійську губернію розділили на Чернігівську та Полтавську, а Новоросійську – відповідно на Катеринославську, Миколаївську (згодом перейменовану на Херсонську) і Таврійську.
    Правобережні території, які опинилися під романовською рукою після поділів Польщі та серії російсько-турецьких воєн, до 1917 р. пережили три «хвилі» адміністративного переформатування – відповідно в 1796 р., у 1802 р. та в 1835 р. За Миколи I, а саме у 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську, а з коронних земель Брацлавського, Київського та Подільського воєводств створили відповідно Волинську, Київську та Подільську губернії.[21]
    Результатом більш ніж столітніх уніфікаційних зусиль стало тотальне відчуження населення від влади. Ось лише одна компетентна точка зору. Лідер великого промислового капіталу Півдня Росії, член Державної Ради М.Ф. фон Дітмар виступаючи на її засіданні 6 (19) травня 1914 р. констатував: «у нас система самоуправління… недобудована, вона, можна сказати, без ніг і без фундаменту. Вона має губернські й повітові земські установи, але широкі прошарки населення в ній не задіяні». «Внаслідок цього, – підсумовують сучасні дослідники О. Реєнт та О. Сердюк, – інтереси переважної більшості сільського населення, яке проживало «в глибинці», практично не задовольнялися в таких важливих сферах життя, як освіта, культура та медичне обслуговування. Відсутність реального реформування в системі управління посилювала нігілістичне ставлення до будь-яких заходів влади у суспільно-політичному й соціально-економічному житті».[22]

«Етнографічні «українські» землі» у складі Австро-Угорської імперії

Галичина

    Розтин державного польського тіла поміж Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією наприкінці XVIII ст., який, за влучним висловом Н. Дейвіса, був, «безперечно одним з найганебніших актів політики великих держав у XVIII ст.»[23], мав своїм наслідком розділення русинів по лінії державного кордону між імперіями Габсбургів та Романових. Правові системи цих держав, як справедливо зауважив В. Єрмолаєв, мали різне походження і мали більше якісних відмінностей, ніж формальних тотожностей.[24]
    «Частка здобичі від першого поділу Польщі була названа за колишнім руським Галицько-Володимирським князівством «Королівство Галичини і Лондомерії» із столицею у Львові, яке сягало від східних кордонів Сілезії по річку Буг, із польським населенням на Заході і русинським – на Сході…»[25]. Даний пасаж лише констатує невідрубаний історичний факт – Галичина як така складається принаймні з двох частин – Східної, заселеної з давніх-давен русинами, – тепер це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області України. Інша Галичина – Західна, яку складають Жешувське та більша частина Краківського воєводств Польської Республіки; тут чисельна перевага завжди була на польському боці.
    Ця очевидна для будь-якого дослідника констатація, тим не менше, не є самозрозумілою для сучасних українських дослідників. Ось, наприклад, характерний пасаж: «Галичина – це споконвічна українська земля. УIX cт. Галичина повністю входила до складу Київської держави і становила її західну околицю. В XII—XIV ст. ці землі входили до складу Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства. Скориставшись ослабленням військової могутності руських (підкреслено нами. – Д.Я.) земель в результаті їх феодального роздроблення, Польща у 1349 р. загарбала Галичину і володіла нею до 1772 р.»[26]. Як бачимо, ця група дослідників уникає прямої відповіді на пряме запитання: хто, власне, жив на цій землі: неіснуючі аж до ХХ ст. українці? русини? поляки? які ще народи «замешкали» на цих територіях?
    Ще одна «констатація» із цитованої розвідки – про «довготривалу роз’єднаність західноукраїнських земель із східноукраїнськими землями і перебування під владою загарбницьких іноземних держав»[27]. Необхідно зауважити, що з даного контексту неможливо зрозуміти, ані ким і коли були «роз’єднані» «західно»– та «східноукраїнські» землі, ані де, коли і ким вони були об’єднані, ані хто, коли і як надовго їх окупував?
    Сказати можна було і потрібно простіше. 1340 р. останній галицько-волинський володар з дому Рюриків – Юрій II був отруєний людьми зі свого оточення. Залишившись без законного володаря, одна частина королівства – Волинь – визнала владу сина князя Гедиміна Любарта-Дмитра. Галичиною, натомість, намагалися керувати бояри, але з огляду тогочасних понять про право ніяких законних підстав для цього в них не було. Саме ця обставина відкривала легальні правові можливості для сусідів. Ними скористався останній польський король з династії Пястів – Казимир III Великий, який 1349 р. розповсюдив свою владу власне на Галичину. Саме Казимир Великий, який «в цілому обережно ставився до цілості місцевих привілеїв та суспільно-адміністративних норм: Галичина довгий час не переходила на стан польського воєводства», запровадив тут магдебурзьке право, виділив для «руських міщан» квартали, в яких вони, як обережно вказував А. Ніковський, «користувалися деякою свободою та самоуправлінням».[28]
    По смерті Казимира Великого, у 1385 році, обидві держави – Польща та Литва – формально об’єдналися в одну – дочка Людовика вийшла заміж за литовського князя Ягайла. Подружжя було освячене Римською церквою – для цього Ягайло перейшов на західний варіант християнства, нова держава була формально оформлена Кревською унією, яка і завершила процес «загарбання» «українських» земель «поляками». При цьому від 1392 р. Белщина, Галичина та Холмщина остаточно увійшли до складу Польщі, а Волинь залишалася у складі Великого князівства Литовського[29]. Галичина зберігала свою автономію щодо Польщі аж до 1432 р., коли її було розділено на два воєводства – Руське (землі Львівська, Перемишльська, Галицька, Холмська та Сяноцька) та Белзьке.


    Казімір III.

    Status quo формально зберігався до кінця XVIII ст., коли наслідком війни поміж різними угрупованнями магнатів та шляхти, підтримуваних ззовні, став розтин «двоєдиної держави трьох народів». Юридичним приводом для окупації Австро-Угорщиною «своєї» частини польсько-литовського спадку став факт короткочасного володіння цими землями угорським королем Андрієм II, який 1205 р. по загибелі князя Романа Мстиславовича як його союзник взяв опіку над дружиною і дітьми загиблого з титулярієм «короля Галичини». Цей термін вживали спадкоємці Андрія, і, оскільки австрійський імператор був одночасно угорським королем (з 1526 р. Угорщина і Закарпаття входили до складу Австрії), то він успадкував титул і формальне право на володіння Галичиною[30]. Під новим владикою[31] українські та польські землі були об’єднані в Королівство Галичини і Володимерії, до складу якого увіходили велике князівство Краківське, князівство Освенцімське та князівство Заторське. За деякими дослідниками, до 1772 р. під «Галичиною» розуміли Руське і Белзьке воєводства. Але в будь-якому разі, «Русь Суздальська та Русь Московська ніколи не вбачали в складі російських земель Галичини, не заявляли на цю землю ніяких прав, навіть династичних. Про Київ ще памятали суздальські та московські князі, але земля галицька була для них “terra incognita”».[32]
    Можна стверджувати, що «руське» населення краю в цілому схвально зустріло прихід нових господарів: за їх попередників економічні, політичні та інші конфлікти між ними та представниками інших національних громад сягли критичних величин. У міській торгівлі, ремісництві та органах місцевого самоврядування домінували поляки, німці, євреї та вірмени. Кульмінаційний пункт перетворення людей на безправну худобу – постанова 1573 р. Селяни, а русини серед них становили абсолютну більшість, потрапили до кріпосного рабства. Ще один контрапункт цього процесу – сеймова постанова 1766 р., якою уніатських священиків зобов’язали відбувати панщину для польських землевласників.
    Натомість становище селян у володіннях Габсбургів являло собою разючу відмінність – кріпацтво тут було скасовано ще 1848 р. У грудні 1867 р. обидві палати австрійського райхсрату ухвалили, а найясніший цісар Франц-Йoсиф I санкціонував запровадження так званого «дуалізму», який зрівняв у правах австрійську та угорську частини його володінь. При цьому, пише відомий австрійський історик Еріх Цьольнер: «де-юре “землям угорської корони” протиставлялися “представлені в райхсраті землі та королівства”, які неофіційно іменувалися “Цісляйтанією”, тобто країною по західний бік Ляйти[33]. Назва “Австрія”, – констатує Е. Цьольнер, – увійшла в офіційний вжиток лише в поєднанні “Австро-Угорська монархія”, та ще в титулі монарха “цісар Австрії та король Угорщини”. Лише 1915 р. з’явився “австрійський” герб».
    Суть габсбурзької моделі державного устрою полягала в тому, що «прагматичними спільними справами були визнані сфери, які визначив монарх (цісар Австрії та король Угорщини), а саме: закордонні справи, оборона країни та військові справи, фінанси, якщо вони служили для покриття спільних витрат. Відповідно, – пише Еріх Цьольнер, – було створено три спільних цісарсько-королівських міністерства (скорочено їх називали «рейхсміністерствами»): міністерство зовнішніх справ, військове міністерство та міністерство фінансів. Рейхсміністри звітували перед делегаціями, які складалися із 60 членів; вибирав їх кожен з двох парламентів і скликав, як правило, для надзвичайних засідань. Рішення делегацій повинні були узгоджуватися і лише після затвердження їх цісарем набували сили закону. Вся ця конструкція мала опертям громади, найменші територіальні одиниці, наділені правом самоврядування».[34]
    У перші роки після австрійської окупації Галичини тут продовжувала діяти майже без змін колишня судова система. Наприклад, міщани судилися в магістратських судах, які послуговувалися відомими з давніх-давен нормами магдебурзького права. 1812 р., по завершенні в Австро-Угорщині робіт з кодифікації «цивільного права австрійських народів», на території Імперії був уведений у дію Цивільний кодекс, джерелами якого були римське право, Прусське земельне уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. 1849 р. для управління Галичиною утворили адміністративний орган – Галицьке намісництво, за рік запровадили крайову конституцію, за якою край розділено було на Краківську, Львівську та Станіславівську округи, кожна з яких дістала свій сейм і свого намісника. Як вважають сучасні дослідники, фактично процеси в Галичині були такими самими, як і на землях, окупованих Росією: Галичина лише формально була австрійською територією, якою управляли австрійці на підставі австрійських законів. Фактично краєм управляли поляки; уряд підтримував їх на противагу українцям, які вважалися політично неблагодійними і «зорієнтованими на Росію». Але при цьому «приєднання Галичини до Австрії» як мінімум «відзначилося низкою таких заходів та реформ, які поступово виводили русин на шлях більш людського існування, відкрили їм спочатку деякі можливості в боротьбі за життя нації і дозволяли кращим людям піднімати голови в пошуках більш відрадних соціальних та політичних перспектив».[35]
    Зайвим підтвердженням позитивних впливів Австро-Угорської держави на галицьких русинів/українців є навіть не те, що по тамтешніх містах і селах до сьогодні мило згадують часи володарювання «матінки-Австрії» та «батька Франца-Йосифа», а те, що деякі правові норми пережили і своїх творців, і Імперію Габсбургів, і буремні роки громадянської війни, і польську, і німецьку, і радянську влади. Так, наприклад, в Україні в перші роки після проголошення Незалежності діяла норма про можливість видання законодавчих актів головою держави в проміжках між сесіями парламенту.[36]

Буковина

    «За три роки після прилучення Галичини вдалося – знову ж таки без боротьби – здобути Буковину, так було встановлено сполучення між Галичиною і Трансільванією. Таке прилучення територій завжди відбувалося принаймні шляхом укладання договорів, і можна з певністю сказати, що мешканцям Буковини не було причин шкодувати за зміною державної приналежності. Цей малонаселений та геть занедбаний край завдяки праці, що тривала десятиріччями, австрійська адміністрація перетворила на зразкову провінцію монархії».[37]
    Узагалі-то першу писемну згадку про Буковину як окрему область – «Велику Буковину» – знаходимо під 1412 р. в угоді між угорським королем Сигізмундом та польським королем Владиславом II Ягайлом. Сама по собі «Велика Буковина» складається, як відомо, зі шкільного курсу географії, з двох частин. Південна Буковина зі столицею в Сучаві в XIV—XVI ст. була складовою частиною князівства Молдова. Від 1527 р. у складі Молдови перебувала під владою Туреччини, а від 1775 р. і до 1918 р. – у складі Австро-Угорщини. Північна Буковина в X—XI ст. перебувала під рукою Рюриків у складі Київської Русі, в XII—XIII ст. – у складі Галицько-Волинського князівства. У XIV—XVI ст. Північна Буковина була складовою частиною князівства Молдова і в 1527 р. у її складі потрапила під владу турків, а в 1775 р. дісталася Габсбургам (за виїмком Хотинського повіту, який згідно з Бухарестським мирним договором відійшов до складу Російської імперії як повіт у складі Бессарабської губернії).[38]
    До австрійської окупації більшість населення Буковини писаного права фактично не знала: старости судили, покладаючись на «здоровий глузд», виходячи з норм права звичаєвого, яке поділялося на «загальнодержавне» та «місцеве». Єдиним писаним кодексом були хіба «Молдавські правила», що походили із церковних звичаїв і які використовував Ясський митрополит; в «якійсь мірі» на практиці застосовувалися положення грамоти Господарів. Після приєднання Буковини до Австрії «основним джерелом права» тут став австрійський закон, а першим правом – конституційне право монархії, т. зв. «Прагматична санкція» 1713 р. 1797 р. цісарським патентом на габсбурзьких землях (на Буковині – з 1 січня 1812 р.) запровадили новий Цивільний кодекс, «кодекс децентралізованої держави, яка постійно боялася внутрішнього розпаду». Документ повністю порвав із римським правом «і вперше в австрійській історії права сперся на принципи раціоналізму». Упродовж XIX ст. документ увели в дію і на слов’янських територіях – у Боснії, Герцеговині, Словенії, Хорватії, Сербії, Чорногорії, частково – у Північній Італії та Ліхтенштейні. Характерним і в цьому випадку є те, що після 1918 р. положення документа продовжували діяти у Польщі, Чехословаччині, Югославії![39]
    Від 1804 р. всі землі, які перебували під рукою Габсбурзького дому, були об’єднані в одній державі – Австрії, яка з 1812/1813 рр. стала офіційно називатися Австрійською імперією. Буковина 1848 р. була представлена в обох палатах імперського парламенту, а 29 вересня 1850 р. отримала земельну конституцію. Край був піднесений до рівня однієї з коронних земель Імперії: цісар уперше прийняв на себе титул «герцога Буковини». 1867 р. Імперію було трансформовано на двоєдину монархію. В Австро-Угорщині остаточно утвердився конституційний устрій – «остаточно» настільки, що «цілий ряд» правових норм перейшов до конституцій Австрії 1918 та 1920 рр., «урізних модифікаціях» діє в Австрії «до сьогодні», але найважливіше – «чимало з них закріплено в Конституції України»!
    Буковина мала своїх депутатів як у райхсраті Австрії (яка до 1867 р. називалася Ціслейтанією), так і в сеймі Угорщини (до 1867 р. – Транслейтанія). Спочатку депутатів обирали виборщики (до цього – крайові сейми), від 1872 р. вибори стали безпосередніми; депутати обиралися від курій (спочатку від чотирьох, з 1896 р. – від п’яти). 1907 р. куріальну систему скасували, на її місці постала виборча система, ґрунтована на засадах загального, прямого, рівного таємного виборчого права. З 516 депутатів нижньої палати Буковина мала 14 місць – 4 від німецьких виборчих округів, 5 – від українських, 5 – від румунських[40]. Депутати-українці об’єднувалися в Українському парламентському клубі, який очолював М. Василько.
    Тут треба акцентувати увагу на тому, що, власне, Основного закону як єдиного цілісного документа Габсбурзька монархія не знала. Як показав М. Никифорак, поняття «Конституція» в даному випадку означали п’ять конституційних законів: «Про імперське представництво», «Про загальні права громадян», «Про влаштування імперського суду», «Про судову владу», «Про урядово-виконавчу владу». Конституція 1867 р. «широко задекларувала загальні демократичні права громадян імперії: рівність перед законом, недоторканість приватної власності, свободу совісті, слова, друку, зборів, створення політичних та громадських обєднань, право на освіту, на вільний вибір професії, право на захист особистої свободи (ув’язнення особи дозволялося тільки на підставі судового вироку). Конституція визнала рівноправність усіх народів держави, їх непорушне право зберігати і розвивати свою мову».[41]
    Сукупність цих та інших фактів й обставин дозволила М. Никифораку сформувати цілком слушні, на наш погляд, висновки: «Австрія забезпечила на Буковині помітний прогрес у всіх сферах крайового життя. Із глухого турецько-молдавського середньовіччя край поступово піднявся до рівня новітнього суспільства, поєднавши до того ж в собі риси східної й західної цивілізацій»; «у 1774—1918 рр. Буковина єдиний раз за всю історію була цілісною політико-адміністративною одиницею»; «революція 1849 р. поклала початок пробудженню національної свідомості так званих «неісторичних», «недержавних» народів Австрії, до яких відносили також українців Буковини».[42]
    Після початку Першої світової війни, власне 17 серпня 1916 р., Росія, Франція, Італія та Румунія домовилися про розділ Буковини за етнічною ознакою між Росією та Румунією: сторони «обґрунтували» свої претензії міжнародно визнаними угодами, «історичним правом» та «правом крові».[43]

«Етнографічні «українські» землі» у складі Угорського королівства

Закарпаття

    Після смерті київського князя Володимира Великого Закарпаття перейшло під владу угорських королів, які на початку XI ст. носили титул «князя русинів». Як показав Б. Ринажевський, Закарпаття, перебуваючи впродовж майже 900 років у складі Угорщини, у правовому відношенні не мало навіть статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці. В останні дні Світової війни, 31 жовтня 1918 р., створена у Будапешті Угорська національна рада проголосила на її території незалежну народну республіку. 21 грудня 1918 р. її уряд ухвалив «Закон про Руську Країну» (а не «Україну», як вважає Б. Ринажевський), який «вперше визначив державно-правовий статус Закарпаття» та «обіцяв закарпатцям самоврядування у справах адміністрації, освіти, релігії й мови, однак він не вносив змін у політичне становище», адже – «жодними параграфами не зумовлювалися політичні права населення краю, свобода слова, організацій тощо». На підставі цього закону вперше в столітній історії цієї землі було обрано її законодавчий орган – Сейм у складі 36 депутатів та сформовано регіональний уряд.
    За місяць після ухвалення згаданого Закону у Хусті відбулася подія, проведена за сценарієм так званого Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові в грудні 1917 р. 21 січня 1919 р. нібито 1500 делегатів, обраних невідомо ким, невідомо коли і невідомо за якою процедурою, нібито від жителів 175 населених пунктів Руської Країни, нібито провели самочинні збори. Саме ці «збори» називають в науковій та популярній літературі «Хустським з’їздом», який «визнав недійсним закон від 21 грудня 1918р. і проголосив об’єднання» з неіснуючою на той час УНР. Таким чином, переконують нас сучасні дослідники, зокрема Б. Ринажевський, в с Ясені виникла «нова держава» – Гуцульська Республіка – її «розвиток був підготовлений усім ходом історії, відчуттям державотворчих прагнень українського населення». Оці самі «державотворчі прагнення» неіснуючого «українського населення», частина якого ще на початку III тисячоліття називає себе «русинами», ще встигли використати угорські та російські комуністи, «проголосивши» на території краю Радянську республіку, яка проіснувала на Закарпатті хіба більше місяця.

Інші «українські» етнографічні землі

Підляшшя

    Так називаються землі, що перебувають у складі сучасної Польщі, власне є територією Бялостоцького та частини Люблінського воєводств Речі Посполитої. До XIV ст. ці землі входили до складу Київської Русі, а від XIV ст. – до складу ВКЛ. З 1569 р. це – землі Корони, поділені 1772 р. між Пруссією та Австро-Угорщиною, кордон між якими проходив по Західному Бугу. 1807 р. згідно з умовами Тильзитського миру на землях, які внаслідок поділів РП відійшли до Пруссії, Імператор Наполеон створив Варшавське герцогство, до якого 1809 р. приєднав польські землі, які після розділу РП відійшли до Австро-Угорщини. 1814—1815 рр. рішенням Віденського Конгресу Варшавське герцогство розділили між переможцями Наполеона – Росією, Пруссією, Австро-Угорщиною.

Холмщина

    Це назва земель на лівому березі Західного Бугу, історичним центром яких з давніх-давен є м. Хелм (Холм). Засноване на початку XIII ст. Данилом Галицьким, до 1340 р. це місто та прилеглі до нього території перебували у складі Галицько-Волинського князівства, а в 1340—1377 рр. – у складі ВКЛ. В 1377 р. повновласть тут належала володарям Угорського королівства, а від 1387 р. перейшла до Речі Посполитої. 1795—1809 рр. Холмщина перебувала у складі Австро-Угорської імперії, у 1809—1815 рр. – Варшавського герцогства, від 1815 р. і до 1914 р. – у складі Російської імперії (власне, Царства Польського). Під час Першої світової війни Холмщину окупували країни Почвірного союзу, а після їх поразки у війні тут було відновлено легітимну польську владу.
    Усі польські землі, які опинилися під рукою Романових, 1815 р. були «оформлені» у Царство Польське, якому було надано конституцію. Згідно з цим основним законом верховним правителем автономії був російський Імператор, але Царство Польське мало орган законодавчої влади – двопалатний Сейм, виконавчу владу очолював імператорський намісник, зовнішні зносини реалізовував імператорський уряд у Петербурзі. Після повстання 1831 р. конституцію 1815 р. було скасовано, з 1831 р. Царство Польське управлялося на підставі «органічного статуту», яким автономні права було значно обмежено. З 1888 р. Царство Польське в законодавчих актах Російської імперії називалося «Привіслинським краєм».

Крим[45]

    Від початку XV ст. на території сучасного Криму існувала степова імперія – Кримський ханат, «легітимний претендент на золотоординську спадщину»[46]. Як держава він являв собою воєнну конфедерацію кочових племен на чолі з воєнним ватажком, який водночас був патримоніальним володарем. Воєнний характер ханату відбився в одній з його основних метафоричних назв орда (перс. орду – ставка головнокомандуючого, військо). Під рукою ханів, окрім території півострова, знаходилися у різних формах залежності степові території сучасної України, населені кочовими племенами, та деякі території Прикубання й Північного Кавказу.
    Формування центральної території держави почалося у зв’язку з монгольським завоюванням. Кримський півострів як окреме володіння був виділений ханом Золотої Орди Мунґке-Тімуром (1267—1280) в уділ своєму сину Уранґ-Тімуру. Згодом це володіння було пожалуване в окреме володіння сельджуцькому султану Іззед-Діну Кейкаусу. До 1380 р. Крим входив до улусу темника Мамая, що контролював західну половину усієї Золотої Орди. На початку XV ст. Крим мав статус намісництва (тумена) Золотої Орди. Кримський ханат претендував на спадщину Золотої Орди. Як підкреслює авторитетний дослідник О. Галенко, відгомоном цього було право Ґереїв діставати данину з Московії та Речі Посполитої. Хани також виступали посередниками у стосунках цих держав з Османською імперією.
    На чолі держави стояв Хан, який, як показав О. Галенко, мав на першому місці у своїй титулатурі метафоричну назву Золотої Орди – Улу(г) Орда («Велика Орда») та її метрополії Улу(г) Юрт («Велика вотчина»). Від 1502 р. хани вживали також титул імператорського рангу падішаг, а хани першої половини XVI ст. навіть претендували на роль спадкоємців усієї імперії Чингісхана як «імператори усіх монголів» (barça Mogolpadişagi). Як підкреслює О. Галенко, литовські та московські князі визнавали імператорський статус кримських ханів, називаючи їх титулами цар кримський (або перекопський), Caesar Praecopensis.
    Правляча династія Ґереїв виводила своє походження від Тоґа-Темюра (Тука-Тімур), молодшого сина Джучі, старшого сина Чингіcхана. Легітимність їх престолонаслідування санкціонувалася курултаєм, тобто зібранням родової верхівки, проте вибір кандидата на ханство із середини XVI ст. поступово переходить до османських султанів. Хан був верховним головнокомандуючим, правителем і власником. Легітимність ханської влади, а отже, і лояльність підданців випливала з приналежності до династії Ґереїв. Хан був джерелом права у своїй державі: він мав право життя і смерті над своїми підданими, право встановлювати закони, право на власний розсуд розпоряджатися землею й майном своїх підданців. Права Хана втілювалися в нормах звичаєвого права (тьоре, яса). Хан, наприклад, міг вимагати служби у війську своїх підданців, як він сам мусив служити з військом своєму сюзерену – османському султану.
    Головною опорою ханів і водночас їх головною опозиційною силою були ватажки чотирьох великих кланів – розгалужених племінних об’єднань, утворених як із кровно споріднених племен та родів, так і тих, що визнали лояльність верхівки. Кожен з кланів мав постійну територію для кочування і виставляв окреме військо. Ватажки мали право збиратися на загальний з’їзд – курултай, що мав право усувати і обирати ханів. Не будучи самі легітимними носіями верховної влади, ватажки кланів забезпечували легітимність правлячих ханів і лояльність до них населення.
    Правова система ханату ґрунтувалася на приписах ісламського права (шаріату), спільного для Османської імперії та ханату, однак власне султанське право на територію Криму не поширювалося. Діяли тут також і норми традиційного права.
    Белградський мир, який підсумував російсько-турецьку війну 1735—1739 рр., не завдав Кримові територіальних втрат. Але, як вважає О. Галенко, визнання Османською імперією прав Російської імперії на Україну привело до зростання економічної та воєнної присутності Росії у Північному Причорномор’ї. Зокрема, Романовська імперія вперше дістала право торгівлі на Чорному морі (хоч і на кораблях османських підданців) і змогла будувати фортеці на території Гетьманщини.
    Російська експансія в Північному Причорномор’ї набирала обертів: у липні 1771 р. російські війська зайняли Кримський півострів, включно з османською провінцією Кефе. За умовами Кючюк-Кайнарджийського миру 1774 р. ханат ставав незалежною державою, а за так званою Айнали-Кавакською конвенцією османський султан визнавався головою кримських мусульман. 8 лютого 1783 р. Катерина ІІ видала маніфест про анексію Криму 1785 р., а за сім років Порта остаточно визнала російську анексію Кримського ханату – за Ясським договором 1792 р., – підсумовує півтисячолітній період розвитку кримсько-татарської ісламської держави О. Галенко.

Чисельність населення

    Систематичних статистичних даних, якi вiдображали б чисельнiсть населення як південно-західних, так й iнших губернiй Російської імперiї в 1917 р., не iснує. Ґрунтуючись на даних аналiзу матерiалiв сiльськогосподарських переписiв 1916—1917 рр., Л. Гапоненко та В. Кабузан визначили чисельнiсть населення 50 губернiй Росiї в 116,3 млн, в т. ч. України – в 29,3 млн осiб[47]. Виходячи з їхніх пiдрахункiв, можна передбачити, що особи найманої працi складали приблизно 16% населення країни, пролетарi – 13%, на великих пiдприємствах працювало приблизно 9% наявного населення. В дев’яти південно-західних губерніях робітники та близькі до них верстви складали, вірогiдно, 12% наявного населення, доля промислового пролетарiату загалом – близько 4%, а в промислово розвинених губернiях (Київська, Катеринославська, Харківська, Херсонська) – майже 6%.[48]
    Якщо екстраполювати на всю Україну данi вересневого 1917 р. перепису населення м. Києва, який засвiдчив, що бiльше половини (власне 51,9%) мешканцiв мiста становило т. зв. «самодiяльне» населення[49], то отримаємо приблизно 2 млн наявного мiського самодiяльного населення. Отже, можна вважати вірогiдним, що 400 тис. робітників промислових підприємств, зайнятих в металургiйнiй, фабрично-заводськiй (за виключенням цукропереробної) промисловостi та великих залiзничних майстернях, складали майже 13%, у т. ч. в Катеринославськiй, Харкiвськiй та Херсонськiй губернiях майже 16%, а по iнших південно-західних губернiях в середньому майже 10% наявного самодiяльного мiського населення. Iншими словами, кожний шостий мешканець промислової зони «України» (до якої умовно можна віднести Київську, Катеринославську, Харківську, Херсонську губернії) та кожний десятий в сiльськогосподарськiй (тобто у Волинській, Подiльськiй, Полтавськiй, Таврiйськiй та Чернiгiвській губернiях) був зайнятий на великому промисловому пiдприємствi.

Люди

    Для «змагань», особливо «національних», потрібна, як мінімум, нація. Абсолютна більшість людей, які жили на теренах сучасної України наприкінці ще XIX ст., були селянами. І вони були б дуже здивовані, якби їм сказали, що вони є «українцями». Ті з них, що були підданими Габсбургів, попри звитяжну культуртрегерську діяльність таких масштабних особистостей, як М. Грушевський, І. Франко, М. Павлик та інші, називали себе «русинами», «галичанами», «гуцулами», «косьмацькими» абощо, але аж ніяк не «українцями». Ті з них, які після розділів Речі Посполитої потрапили під владу імперії Романових, вважали себе в більшості «малоросами» і були, за бездоганним діагнозом М. Драгоманова, «нацією холопів»[50]. Ось лише один приклад. Цитуємо запис із щоденника широковідомого визначного діяча українського національного руху, у майбутньому чільного діяча УЦР Євгена Чикаленка. Дата – 27 серпня 1909 р.: «Вчора був у мене Іван Данилович Яневський[51], таращанський дідич», який «зробив на мене враження доброго, симпатичного провінціального пана, що, крім свого господарства та повітового міста, нічого не знає, хоч він і скінчив років 15 тому юридичний факультет. Він, без сумніву, має стихійну любов до українства, але у відродження нашої нації, очевидно, не вірить та й ніколи над цим не думав. Він бридиться літературною українською мовою, вважає її каліченням милої його серцеві народної мови; він хотів би, щоб газета писалась мовою Шевченка, Котляревського, а коли вже не стає своїх слів, то, на його думку, треба брати всім відомі вже російські слова…Я доводив, що рух наш ніколи не вмре, а коли іде пиняво, то через те, що у нас немає буржуазії своєї. Панство наше давно покинуло народ і приєдналося до російської або польської культури, а народ зостався сам зі своєю некультурністю. Рух наш держиться виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів. На дворянство, очевидно, нам треба махнути рукою, ми вже його не навернемо, а треба покласти всю надію на буржуазію, яка випливає з народних мас»[52]. «Поки національна свідомість не розійшлася в масах, – переконував Є. Чикаленка за рік перед тим П. Стебницький, – треба втягти в свої інтереси крайову інтелігенцію, навіть чужу і зденаціоналізовану, і це можна зробити на питаннях широкого краєвого інтереса, як земське і городське самоврядування. Треба держатись драгоманівськоїтактики. Це одинокий шлях для підготовки націоналізації інтелігентського шару, для зміцнення місцевих і краєвих сил, для поєднання південно-російської людності (підкреслено нами. – Д.Я.) на ґрунті своїх окремих інтересів, економічних попереду всього, а тоді і всяких інших. При цій умові націоналізація краю наступе сама собою, непомітно, без спеціальних заходів».[53]
    Тобто один з провідних теоретиків Товариства українських поступовців/Української партії соціалістів-федералістів (ТУП/УПСФ) ще 1908 р. сформулював концепцію територіального «націоналізму», оскільки для «націоналізму» на ґрунті національному передумов не було – бо ж не було нації, а була хіба що південно-російська людність!
    Так – саме людність, а не нація. Такий висновок підтверджується десятками свідоцтв сучасників. Наведемо лише одне. Слово – Миколі Галагану, який залишив нам у спадок таку, майже пасторальну картину сільської України кінця XIX ст.:
    – в його селі (Требухів Чернігівської губернії) зберігалася пам’ять про полковий устрій України;
    – губерніальна реформа принесла багато незручностей, оскільки зруйнувала існуючі економічні та культурні зв’язки (у даному випадку – із Києвом);
    – село розділялося на т. зв. «кутки»: «це були, очевидно, стародавні роди»;
    – модерні шляхи комунікації були відсутні, користувалися кіньми або волами;
    – «люди точно додержувались стародавніх українських звичаїв і справно виконували, поруч з церковно-релігійними, також і давні поганські обряди і ритуали»;
    – «спомини про чумаків і чумакування були ще зовсім свіжі»;
    – від усіх хвороб лікувались «знаменитою лежанкою»;
    – «на жидів я звик дивитись, не як на «чужих», а як на всіх інших, що були «свої люди»;
    – «класичні науки стояли тоді, видно, доволі високо, бо мій дід їх добре пам’ятав, легко цитував довгі уривки з Овідія, Цезаря, Ксенофонта»;
    – ще до школи діти добре орієнтувалися в астрономії, орнітології, іхтіології, мікології;
    – «родинна, інтимна мова була українська з місцевими діалектичними особливостями»;
    – «почуття окремішності своєї від «кацапів» було у наших священиків зовсім ясне й виразне»;
    – «селянські розрухи… були спричинені генеральним межуванням»;
    – «руські» були чужі люди, якісь зайди вроді «руського лавочника»; до них ставились «не тільки з великою обережністю, але й з повним недовір’ям, бо він “обдурить”»;
    – «балакали вони (росіяни, великороси. – Д.Я.) надзвичайно смішно»;
    – «душа української дитини була скалічена», оскільки їм «ніхто не допомагав нормально розвиватись й усвідомлювати себе національно; навпаки, нас калічили в школах різні «патріоти», вбиваючи нам в голови “рускость”»[54]
    Якщо послуговуватися не правдивими, але все ж таки суб’єктивними враженнями М. Галагана, П. Стебницького, Є. Чикаленка та будь-кого іншого, а сухими цифрами, то картина від цього стане ще більш невтішною. Як встановив сучасний дослідник Д. Розовик, станом «на 1917р. понад 80% населення «України» було малограмотним або неписьменним, 50% дітей не мали можливості відвідувати школу». В абсолютних цифрах картина така: «до існуючих 30 тис. початкових «народних» шкіл ходило 1,7 млн дітлахів, їх навчали 50 тис. вчителів»[55]. Іншими словами, на одну початкову школу припадало 1,66 вчителя та 56,66 дитини, тобто 1 вчитель на 34 дитини. І цим вичерпувалися можливості доступу 30 мільйонів «хохлів» до освіти рідною мовою. Результат цієї «політики», яка дивним чином нагадує нацистську в галузі освіти українців, запроваджену під час Другої світової війни, такий: «вищу освіту в українському суспільстві, за даними перепису 189 р., мали близько 24 тис. чоловік, середню спеціальну – близько 17 тис.»[56]. При цьому, констатує М. Кармазіна, «національно свідома еліта Лівобережжя на межі століть була нечисленною, була лише однією з течій в українському суспільстві», «майже повністю була зденаціоналізована і зрусифікована» і взагалі «переживала процеси становлення»; на Правобережжі «український народ творили» селяни та малоосвічені священики; в «підавстрійській Україні аж до кінця XIX ст. першорядну роль в українській спільноті відігравало духовенство – малоосвічене і сполячене, чиїми характерними рисами був консерватизм і клерикалізм…».[57]
    Поодинокі щасливці типу мого діда І. Яневського та п’яти його братів і сестер, які мали матеріальні можливості для навчання, були вимушені навчатися або російською (в межах Імперії), або французькою, або німецькою мовами (поза межами Імперії). Навчатися мовою рідною аж до середини XIX ст. було неможливо за визначенням, «оскільки до того часу не існувало літературної, вільної від регіональних діалектизмів української мови»[58]. На початку століття наступного ситуація залишалася не менш сумною. За даними Д. Розовика, «в 1917р. україномовні книжки забезпечували 2—3% потреби, бібліотек на території 9південно-західних російських губерній практично не було, в 1917р. бібліотеки задовольняли тут 8—10% потреб переважно міського населення»[59], у той час як 90% «малоросів», яких згодом назвали «українцями», жили на селі, були в абсолютній більшості неписьменними і, отже, позбавленими будь-яких соціальних перспектив у межах Російської імперії.
    Ну, і, нарешті, про третє «але» запропонованої та використовуваної сучасними дослідниками дефініції «національно-визвольні змагання». Мова йде про термін «визвольні». Для того щоби «визволятися», треба мати від чого «визволятися». Наприклад, «визволятися» можна і потрібно від іноземної окупації. Чи мала місце така окупація в даному окремому випадку? Відповідь є ствердною: так, воєнна окупація мала місце. Наприкінці XVIII ст. землі, до яких згодом – у XIX – на початку XX ст. – застосовували адміністративну назву «Південно-Західний край», або географічну – «Наддніпрянська Україна», або зовсім уже чудернацьку для реалій того часу – «етнографічні українські губернії», увіходили до складу Речі Посполитої, державне тіло якої було розтяте поміж Королівством Пруссія, імперією Габсбургів та імперією Романових. З правової точки зору остання ніколи Україну не окуповувала хоча б тому, що ніякої України як політичного, адміністративного або державницького поняття у згадувані часи не існувало. Росія окупувала землі Речі Посполитої, у більшості своїй замешкані русинами, православними за віросповіданням і католицькими за церковною приналежністю. Тому так звані «Українські національно-визвольні змагання», якщо і могли мати місце, то виключно як «визвольні змагання» підданих Речі Посполитої – поляків, литовців, русинів (у т. ч. сучасних українців та білорусів) проти німецько-австрійсько-російської окупації, за відновлення державної цілісності Речі Посполитої в кордонах 1792 р., за відновлення її республіканського, демократичного, конституційного ладу.
    Ще одна частина сучасної України – власне її лівобережна частина – ще в першій половині XVIII ст. була «цивілізаційним пустирем». Умови для його заповнення виникли лише після припинення «діяльності» Запорозької Січі, розселення реєстрових козаків полками на землях обабіч Дніпра, переведення до незаселеного Степу селян із центральних російських губерній, та, найголовніше, після початку тут індустріальної революції, пов’язаної з винайденням покладів мінерального палива та залізної руди на території сучасного Донбасу та Криворіжжя. Таким чином, і на цих землях підстави для початку «Українських національно-визвольних змаганнь» були відсутні, оскільки на цих землях ніяких державних формацій і, отже, їх підданих не було і, отже, не було потреби нікому від іноземної окупації визволятися. Визволятися треба було хіба від окупації «внутрішньої», суть якої вичерпно описав французький посол у Петрограді Моріс Палеолог: «Один з найбільш тривожних симптомів – це той глибокий рів, те провалля, що відокремлює вищі класи російського суспільства від мас. Між ними немає жодного зв’язку, їх відділяють начебто століття».[60]

Персони

М. Грушевський

    Політичні погляди одного з ключових політичних гравців доби УЦР «першої» УНР, як це не дивно, є чи не найменш дослідженою темою. Наразі маємо два дослідження, з яких випливає, що основними ідеями «ідеолога та організатора відродженського руху» (які голова Центральної Ради намагався втілити в політичну практику) були такі:
    – провідником національного відродження є український інтелігент;
    – безперервність історичного буття українського народу є доконаним фактом;
    – «істотною домінантою», яка визначає «динаміку національного відродження», є «українська національна ідея». Відомі нам дослідження не містять вичерпного несуперечливого визначення дефініції «українська національна ідея». Сам М. Грушевський того вияснити не зумів, натомість «науково обґрунтував» інше поняття – «національна свідомість», під яким він розумів «духовний фундамент», на якому «здійснюється національне відродження». Але навіть не це є головним у політичних візіях лідера «українських національно-визвольних змагань». Як виявляється, «вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обґрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського».[62]
    На думку Грушевського-науковця, «історичний процес має поліфакторний характер, його розвиток зумовлений взаємодією чинників, які творять багатовимірність історії»[63], а в самій історії «діють три основні групи чинників: народ, територія і культура, що свідчить про поліфакторність історії». При цьому він вбачав «основу історії народу в традиціях та культурі, які акумулюють в собі основні вартості»[64], а саму культуру – «одним з найбільш стабільних чинників історичного прогресу». Із таких аксіоматичних тверджень цілком логічно випливав наступний висновок: основними завданнями національного руху повинні бути формування національної свідомості; поширення видавничої справи; засвоєння мови; створення національної школи; поширення освіти; розвиток літератури та літературного процесу.[65]


    М. Грушевський.

    Оскільки, на думку Грушевського, «історія подібна до незрівнянної епопеї, якою є похід людства до щастя і правди», то саме сучасна йому доба повинна була «ґрунтуватись на свідомості своєї солідарності з іншими, на подоланні індивідуалістичних тенденцій, адже солідарність є умовою успішного розвитку і прогресу як окремого народу, так і людства загалом». Саме «реалізація в суспільстві солідарних почуттів», вважав голова УЦР, є «шлях до правди, добра, щастя». Таким чином, підсумовував учений, основними тенденціями суспільного розвитку «є тенденції солідаризму та індивідуалізму».[66]
    У контексті даного дослідження слід відзначити, що, згідно із сучасними поглядами, солідаризм, як політична теорія[67], спрямований на обґрунтування необхідності виживання та збереження основного ядра соціуму. При цьому ступінь його жорсткості безпосередньо залежить як від глибини кризи, яку переживає соціум, так і від рівня зовнішніх загроз. Обов’язок подолання кризи та протидії зовнішнім загрозам при цьому покладається на еліти, яким надаються відповідні права за одночасного обмеження преференцій та збільшення обсягу соціальних завдань і навантажень. Опорою еліт при виконанні цих завдань повинні стати периферійні та маргінальні групи – в обмін на певні соціальні гарантії та пільги за одночасного скорочення їх соціально-економічних обов’язків. У цьому сенсі неодмінною передумовою успішної імплементації солідарних ідеалів у поточну політичну практику є викоренення зневаги до солідарних стереотипів поведінки на всіх щаблях суспільної ієрархії – аж до застосування засобів індивідуального та масового терору.
    Власне цим вичерпуються сучасні знання про політичні уявлення та візії М. Грушевського.

В. Винниченко

    «Державотворча» діяльність цього стовпа «Української революції» – на відміну від М. Грушевського – досить добре описана сучасними науковцями, хоча, на жаль, навіть серйозні дослідники, як, наприклад, Л. Лозинська[68], не уникли компліментарних оцінок. Подавши ґрунтовний історіографічний аналіз існуючої літератури[69], дослідниця цілком слушно відзначила його роль як «одного з теоретиків українського національно-визвольного руху», «основи державотворчої діяльності» якого були закладені до 1917 р. Нагадаємо: 1903 р. Винниченко, якому тоді виповнилося 23 роки, опинився на еміграції, звідки повернувся лише 1917 р. Де він був упродовж півтора десятка років, з ким співпрацював на політичній ниві, які ідеї засвоїв або не засвоїв – усі ці та інші питання, пов’язані з тим періодом життя, коли один з керманичів «Української революції» створив «оригінальну концепцію необхідності одночасного вирішення соціальних та національних проблем українства в їх нерозривному взаємозв’язку і поєднанні», – усі ці та інші питання дослідників обходять. Вони лише констатують наявність двох рушійних моментів у Винниченка-політика: «любов до України, всього українського» та «віру в перетворення суспільства на основі соціалістичних ідей». Як бачимо, відсутність понять у царині державного будівництва, зокрема про те, що ефективну та життєздатну державу можна побудувати виключно на основі права, у студента-недоука Винниченка цілком компенсувалася «вірою» в соціалізм. Саме тому висновок дослідниці, що Винниченком «було зроблено значний внесок у розробку теоретичних підвалин української державності», з нашої точки зору, звучить більш ніж сумнівно. Приписавши Винниченку заслугу обґрунтування ідеї «державності України в формі національної автономії в складі майбутньої, побудованої на федеративно-демократичних засадах, Росії», Л. Лозинська підкреслює: саме голова Генерального Секретаріату, дізнавшись про державний переворот у Петрограді, виступив ініціатором проголошення «самостійної суверенної української держави»[70]. Інший дослідник винниченківського державницького генія змушений констатувати: його уявлення не йшли далі «прийняття системи державної влади в Україні».[71]


    В. Винниченко.

    Т. Заболотна присвятила своє дослідження аналізу особистісних рис вождя українських есдеків. Зокрема, відзначає вона, той «володів рідкісним даром – умінням настроюватись «на хвилю» реципієнта», був «пристрасним полемістом, що вболіває за право українського народу розмовляти рідною мовою». Прискіпливо проаналізувавши епістолярну спадщину письменника і політика, Т. Заболотна з’ясувала, що «ключовою проблемою» його переписки з М. Горьким була «проблема національної неволі, невирішення якої могло призвести до фізичного винищення українства». Антагоніст М. Горького, В. Винниченко виступав як «лояльний, стриманий реципієнт, щоправда, дещо самозакоханий адресант» у листуванні з Коцюбинським. Але в обох випадках «епістолярній творчості В. Винниченка властивий нігілістичний імпульс, який виявляв його причетність до критики традиції культури. Остання тотожна для нього з поняттям «метафізики» в його Ніцшеансько-Гайдеґґерів-ському розумінні». Мабуть, єдиною людиною, яка змогла до певної міри «розшифрувати» Винниченка, була Леся Українка, яка ставилася до нього «з повагою, бо розуміла силу його таланту»; але в той самий час «вважала згубним проповідництво нових моральних принципів і якостей, які стверджував митець». «Врешті-решт, – відзначила Т. Заболотна, – саме бажання В. Винниченка писати російською мовою викликало непорозуміння та незгоду Л. Українки, вона бачила в цьому зраду – здачу позицій на користь “ласкавих переможців”».[72]
    Шизофренічність класика української літератури яскраво проявилася на політичному герці. Упродовж усього свого політичного життя В. Винниченко мав за правило грати одночасно за несумісні між собою політичні сили. Так, наприклад, у 1918 р., по усуненні УЦР, він одночасно вів переговори: з Гетьманом – про формування уряду; з Микитою Шаповалом – про організацію антигетьманського повстання; з більшовиками – також про організацію антигетьманського виступу, лише час від часу інформуючи про них свого поплічника. При цьому, домовившись із прем’єром Ф. Лизогубом про остаточний склад уряду, Винниченко «одразу відмежувався від діяльності кабінету складеного за його участю», а також видав від імені Українського Національного Союзу (УНС) «Заяву про міжнародне і внутрішнє становище України», яка мала виразно антигетьманський характер, «не відповідала вже досягнутим з владою домовленостям». Документ, розрахований на громадську думку країн Почвірного союзу, як підкреслює О. Бойко, був «непридатним для українського суспільства» і дезавуйований Українським Національним Союзом.[73]
    Людина без будь-яких моральних гальм або політичних принципів, Винниченко, щойно викинутий з усіх посад у партії та «державі» Директорії УНР, наприкінці березня 1919 р. опиняється в Будапешті. Через посередництво посла УНР в Угорщині М. Галагана та (увага!) керівника комуністичної Угорщини Б. Куна В. Винниченко як приватна особа пише листа до Москви (тобто до Леніна – Троцького), з якою УНР перебувала у стадії війни, з пропозицією укладання союзної угоди.[74]
    Відповіді добродій Винниченко чекав «більше тижня, й не діждавшись її, вернувся до Відня». Згодом «відповідь» прийшла – у формі листа лідера більшовицької радянської України Х. Раковського угорським комуністам, в якому згадувався «відомий український поет, тобто Винниченко», який «належить до лівого крила директоріянської банди», є «типовим представником дрібнобуржуазної ідеології, і тому немає ніякої рації не те, що переговорювати з ним про якісь союзи чи вислуховувати якісь його пропозиції й умови, а просто взагалі про це балакати». Відповідь Винниченка була такою: «От скотина! Я так і знав… Це ж Раковський, представник дрібнобуржуазної ідеології. Ну й сволочі…».[75]

М. Шаповал

    Пристрасний український націонал-соціаліст, М. Шаповал як політик пройшов свій звивистий шлях. Прихильник автономного статусу України у складі федеративної російської республіки, він вже восени 1917 р. почав «виступати за унезалежнення українських законодавчих органів, а після більшовицького перевороту – за цілковите розірвання відносин з Радою Народних Комісарів і усамостійнення України». Один із співавторів IV Універсалу, Микита Шаповал «залишався противником будь-якого співробітництва з більшовиками» і саме тому «підтримав ініціативи В. Винниченка щодо таємного отримання більшовицької допомоги для проведення повстання. Конфлікт із Винниченком, зрештою, і став дійсною причиною відмови М. Шаповала ввійти до складу створеного ним дітища – Директорії». Цей «високосвідомий український громадсько-політичний діяч», який «протягом усього свого життя… органічно вливався в усі стадії процесу становлення української держави, а також був одним з творців державотворчих засад, ідеологічного підґрунтя української революції та її подальшого історико-соціологічного аналізу», «один із найактивніших діячів української революції, політична далекоглядність якого, на жаль, не завжди вчасно бралася до уваги провідниками новоствореної держави», назавжди увійшов в історію як чільний автор законів про землю і ліси в УНР. Спроби втілення цих законів у життя дощенту зруйнували і УНР, і сучасне йому «українське суспільство», і самі поняття про «право» та «закон» під час «національно-визвольних змагань», спровокувавши чи не найкривавішу громадянську війну на території сучасної України.[76]

С. Петлюра

    Як це не дивно, але нам не пощастило виявити жодної об’єктивної наукової розвідки про погляди на державне будівництво людини, яка є чи не уособленням так званої «Української революції», особливо в 1919—1920 рр. У грубезному труді В. Солдатенка розділ про народження та перші роки життя С. Петлюри має красномовну назву «Без особливих прикмет»[77]. У 1895 р. вступив до семінарії. «Навчався нерівно», уже в першому класі був залишений на другий рік. 1901 р. із семінарії був виключений. Не маючи освіти та професійних звичок, опинився на соціальному дні, перебивався випадковими заробітками. 1904 р., не маючи ніяких повноважень, узяв участь у роботі I з’їзду Революційної Української партії, «майже автоматично перетворюючись з периферійного працівника на діяча “центру”», «підпав під вплив В. Винниченка та В. Антоновича». При цьому майбутній вождь Директорії «ніколи не відзначався активною партійною діяльністю». Це і не дивно, адже політичні погляди у Симона Васильовича були відсутні настільки, що він одночасно редагував і ліберальну «Раду», яку видавав своїм коштом Є. Чикаленко, і «“екстремістське” соціал-демократичне “Слово”». У 1908 р. він, після відомого конфлікту з українськими есдеками, переїхав до Петрограда, де працював бухгалтером і де, вірогідно за рекомендацією М. Грушевського, вступив до братства «вільних мулярів». Переїхавши до Москви 1910 р., став редактором «Украинской жизни», «зосередившись на національно-культурних проблемах». Перша світова війна внесла свої корективи: Петлюру було мобілізовано до лав діючої армії. Якщо точно – санітаром на Західний фронт, але невдовзі брати «підшукали престижну та прибуткову посаду» – Симон Васильович став земським діячем[78]. Із цим інтелектуальним та політичним багажем і поринув у 1917 р.


    С. Петлюра.

М. Порш

    «Один з найактивніших діячів української революції», завдяки якому Революційна Українська партія (РУП) – предтеча УСДРП – нараховувала на початку XX століття аж три гуртки (!), «які налічували 18 робітників, під впливом яких перебувало 40 осіб», «перейняла назву УСДРП і перейшла на соціал-демократичні позиції». Саме Миколі Поршу деякі сучасні його біографи приписують «визначний здобуток», а саме – створення «концепції автономної України у складі Російської федерації».
    Оскільки крім проблеми автономного статусу України «його хвилювали» військові питання, тому «невипадково» у грудні 1917 р. його призначили Генеральним секретарем військових справ. На новій посаді М. Порш заходився розганяти професіоналів, його кадрова політика «викликала незадоволення вищого офіцерського складу». Діяльність військового міністра характеризувалася насамперед абсолютною відсутністю яких-небудь понять про військову справу, якщо дослівно – «відсутністю дієвої концепції державного будівництва української армії, а також військової тактики у боротьбі з більшовиками; намаганням організувати оборону України від більшовиків на засадах найманого війська, відкидаючи принцип регулярної армії; законодавчою діяльністю у військовій галузі; кадровими перестановками; продовженням політики українізації, особливо у грудні 1917 р.». Оскільки Поршу «бракувало досвіду і часу», його як справжнього українського патріота призначили головою комісії з товарообміну з Німеччиною, згодом – послом у Берліні. На цій посаді, ясна річ, його знову спіткало «розчарування», цього разу у «західному векторі зовнішньої політики УНР», і тому він вирішив, що прийшов час «покладатися на власні сили у боротьбі за незалежність УНР». Саме «таким чином Микола Порш активно включився у процес державотворення».[79]

Д. Донцов

    Ще одним визначним теоретиком української державності сучасна література, особливо націонал-фундаменталістська, вважає Дмитра Донцова. Цитуємо: «концепція української національної ідеї Д. Донцова була вагомим внеском в національне відродження України». Однак всі наші спроби розшифрувати, у чому саме полягала ця «ідея», завершилися безрезультатно. Можливо, вона полягала в тому, що «кожен індивід у суспільстві повинен виконувати ту функцію, до якої він найбільше надається». Можливо, в тому, що «нація – це незмінна ієрархія завдань та цілей». Можливо, в тому, що суспільство, у тому числі, вірогідно, й українське, – це «ієрархія каст, на чолі якої стоїть еліта – рушій суспільного прогресу». У кожному разі, «концепція національної ідеї Д. Донцова – це не певна теоретична побудова, а спроба небайдужого і свідомого громадянина вказати практичні шляхи виходу України з-під радянської залежності, які можна було б використати з урахуванням тогочасної політичної ситуації в країні».[80]
    На цьому інтелектуальний внесок Д. Донцова в теорію українського державотворення, наскільки нам пощастило зрозуміти, можна вважати вичерпаним.


    Д. Донцов.

М. Міхновський

    Людина, яка вперше сформулювала «самостійницьку перспективу України на етнічних територіях компактного проживання українців», за визначенням ігнорувала той факт, що на відсутніх у природі «українських етнічних територіях» упродовж століть проживали представники інших національних груп, які користувалися в побуті іншою, ніж русини, мовою. Задля реалізації такої величної програмної мети автор концепції сформулював «етнічний принцип формування нації “Україна для українців”» і запропонував застосовувати «силові методи політичної боротьби»[81]. Геній М. Міхновського прозрівав роки – він, «на відміну від більшості українського політикуму», наперед знав, що «демократичні перетворення в Росії не змінять суті її національної політики щодо України, більше того – унеможливлять розв’язання національного питання». Саме це переконувало його в тому, що «українцям необхідно скористатися сприятливою ситуацією, політичним безладдям у російському суспільстві для розбудови незалежної української держави».[82]


    М. Міхновський.

    Навіть побіжне ознайомлення із цими параноїдальними поглядами показує, що розум Міхновського не розрізняв художніх образів від поточної реальності. По-перше, станом на початок ХХ ст. «рішуча постановка питання» про «політичне відокремлення України від Росії» означала, як мінімум, державну зраду. По-друге, станом на початок ХХ ст. Україна була хіба таким собі Граалем, намальованим генієм Т. Шевченка. По-третє, якщо уявити неможливе, а саме існування України як окремої чи то політичної, чи то етнічної, чи то адміністративної, чи то історичної одиниці у складі Російської держави, то слід поставити питання: а на підставі якого ПРАВА вона, Україна, може «відокремитись» не від міфічної, а від реальної багатонаціональної імперії Романових, в якій «росіяни» складають хоч і найчисленнішу, але лише одну з національних груп. Ще одна ідея Міхновського – «майбутня Україна мала охоплювати усі етнічні українські землі»[83] – буквально на десятиліття випередила фундаментальну ідею А. Дрекслера, Д. Егхарта, А. Гітлера, Г. та О. Штрассерів та їх товаришів по німецькій Націонал-соціалістичній робітничій партії стосовно німецького народу. Але догітлерівське право такого поняття не знало, такі пропозиції виходили за межі існуючого правового поля, здорового глузду, існуючих політичних практик, отже, будь-яка влада мала повне право і обов’язок оголосити такі ідеї, рівно ж їх носіїв поза законом.
    Заради історичної справедливості треба відзначити, що принаймні деякі з ідей першого українського нациста М. Міхновського таки були імплементовані в політичну реальність. Це сталося після проголошення державної незалежності 1991 р., коли в країні сформували режим парламентсько-президентської республіки. Як стверджує А. Бутенко, для М. Міхновського як представника «окремого національно-соціалістичного напрямку українського національно-визвольного руху» державна самостійність унітарної соціалістичної Української держави у формі президентсько-парламентської республіки із широкими правами громадян, незалежністю трьох гілок влади та широким місцевим самоврядуванням була засобом «максимального захисту національних інтересів».[84]
    Не можна забувати і про те, що для М. Міхновського, як і для всіх без винятку українських націонал-соціалістів, не існувало таких понять, як «право» та похідні з нього «закон», «демократична процедура» абощо. Так само не існувало для них і питання про внутрішньо– та зовнішньополітичні можливості для реалізації таких завдань, питання про готовність «українського» суспільства сприйняти такі ідеї, а тим більше про готовність заплатити за них невідому ціну.

С. Шелухін

    Сергій Шелухін – чи не єдиний відомий на сьогодні інтелектуал-правник, який розробив та залишив у спадок повноцінну політико-правову теорію конституювання та розвитку Української держави. Як довів Я. Турчин, свою оригінальну теорію С. Шелухін виводив із самозрозумілої для нього кельтської теорії походження України-Руси[85]. Але в контексті даного дослідження важливо підкреслити інше: Шелухін-юрист стверджував – Переяславська угода 1654 р. з юридичної точки зору була не чим іншим, як оборонним союзним договором між Українською республікою і персонально московським царем. Із цього він зробив висновок, що державна незалежність України відновилася в день зречення Миколи II з престолу, а не була проголошена IV Універсалом.
    Трактуючи Україну як однонаціональну країну, в якій до 1842 р. вважалося чинним власне українське писане та звичаєве право, а після цієї дати запроваджувалося російське законодавство, С. Шелухін цілком справедливо вважав, що останнє «значною мірою використовувало досягнення українського права». На його думку, український народ попри це не тільки «не загубив власного правового мислення, а й зберіг, розвивав свої національні правові традиції». Натомість у Галичині, вважав С. Шелухін, 1435 р. замість українського був уведений у дію польський «Вісліцький статут», у 1797 р. Габсбурги запровадили чуже українській психології німецьке законодавство. Отже, досягти правової єдності Галичини та Наддніпрянщини, за С. Шелухіним, можна було лише за умови відродження і поступової активізації українського національного законодавства в Галичині.
    Звідси випливали й інші висновки, сформульовані видатним українським мислителем, політичним та громадським діячем. Галичина, Дон, Кубань, Крим повинні були набути статусу окремих територіальних або автономних одиниць Української держави. Така концепція федералізму, який є інструментом зміцнення української державності, передбачала, що така федерація повинна бути заснована на засадах безкласовості та рівності всіх народностей, які її утворюють. Самостійність при цьому С. Шелухін розглядав як щабель до федерації, оскільки, на його думку, федерація – це держава, яку утворюють самостійні та рівноправні держави. Отже, питання про федеративний устрій України можна було б розглядати лише після набуття нею державної незалежності (яка, згідно з його поглядами, настала після зречення останнього російського імператора) та за умови «внутрішньої консолідації українського народу», під якою він розумів як компроміс у вирішенні релігійних, правових та мовних розбіжностей. Майбутнє України він бачив у складі Чорноморської Адріатичної Федерації – союзу народів, «близьких за расовими, психологічними та духовними ознаками», тобто в союзі із чехами, словенцями, сербами, словаками та хорватами; можливість федерації Української держави з польською та російською вважав шкідливою та передчасною.
    На думку С. Шелухіна, у процесі державного будівництва необхідно реалізувати три основних елементи: верховну владу, народ, територію. Властиво українською формою державної влади він вважав демократичну республіку, засновану на принципах народного суверенітету, який здійснюється «відповідним органом, якому народ передає свої повноваження».
    Немає потреби наголошувати на тому, що ці та інші блискучі ідеї видатного українського мислителя так і не були реалізовані ані в 1917—1920 рр., ані в 1991—2007 рр. Сьогодні, як і на початку минулого століття, говорячи словами С. Шелухіна, «українська інтелігенція, захопившись політичним популізмом, керувалася хибними політичними орієнтаціями».[86]

А. Шептицький

    На думку сучасного світського дослідника діяльності Митрополита Андрея, ключовий вплив на нього мав Володимир Антонович. Саме під впливом останнього Андрей Шептицький прийняв монаший постриг, вступивши до чину Святого Василя Великого, що стало «переломним моментом його повернення до національних інтересів». Ставши на чолі Церкви, Митрополит Андрей запровадив принципову новацію – у богослужіннях замість церковнослов’янської стали уживати українську мову. Саме він зробив ще один незворотний крок у справі національної консолідації – запровадив уживання політономів «Україна», «українці» замість локальних етнонімів «русин», «рутенець». Саме Митрополиту Андрею наш народ зобов’язаний відкриттям першого національного університету у Львові– він як посол до австрійського парламенту та віце-маршал галицького сейму переконав у цьому австрійський державний провід та порозумівся в цьому питанні з польською громадою.[87]


    А. Шептицький.

К. Левицький

    «Зосередження в руках К. Левицького напередодні Першої світової війни керівних ролей в Народному комітеті УНДП, українському парламентському й сеймовому представництві, – указує його сучасний біограф, – свідчило про його перетворення в одноособового лідера цілої української галицької політики, керівника українського національного життя» в Галичині. «Характеризуючи якості К. Левицького як політика, можна зробити висновок, що він був завжди обережним в судженнях, стриманим у громадських ситуаціях. К. Левицький не дозволяв собі поганих висловів про своє оточення. В ухваленні конкретних рішень зважував усі «за» та «проти», йому була властива прогнозованість. Водночас К. Левицький був політиком так званої «австрійської школи», яких історики інколи називають «галицькими консерваторами». Цей консерватизм виявлявся у толерантному ставленні до опонентів, у тактовності, постійній участі та ініціюванні різноманітних переговорів, нарад, конференцій, консультацій тощо, у вмінні слухати і зробити власні висновки, зрештою у небажанні ні з ким конфліктувати. Вся діяльність Костя Левицького носила чітко демократичний характер. Методи досягнення цілей у політичній галузі носили парламентський характер, перевага надавалась мирним переговорам». Він є співавтором низки законопроектів про основи державного устрою Західноукраїнської Народної Республіки.[88]
    Оскільки його політичний курс спирався «на засади проавстрійського лоялізму, перспективи розв’язку українського питання він бачив у співпраці з австро-німецьким блоком», а цей блок зазнав поразки в Першій світовій війні та припинив своє існування, «у грудні 1918 р. К. Левицький пішов у відставку з посади голови Державного Секретаріату, обставини якої, – як делікатно зауважує І. Василик, – до кінця не з’ясовані».[89]

    К. Левицький.

М. Лозинський

    «Основоположник гуманітарного права в українській юридичній науці», навчався на юридичних факультетах Львівського та Віденського університетів. «Стрижневою ідеєю конституційно-правових поглядів М. Лозинського є ідея загального, рівного і прямого виборчого права, яку він вважав основою успішного функціонування і розвитку парламентаризму… Він стверджував, що коли взаємні відносини народів будуються на ґрунті миру і закону, то в тому ж дусі вони мають вплив на внутрішнє життя окремих країн». Серед інших безумовних переконань Михайла Лозинського і те, що «джерелом права є моральні цінності, а не законодавча влада. З огляду на це, завдання законодавця полягає не у винаході прав, а в добросовісному вивченні життєвих відносин, взаємних інтересів людей, які знаходять своє відображення в нормах моралі. Саме тому закони, які відкидали ці норми (зокрема, право людини на життя, честь і свободу), які суперечать здоровому глузду і справедливості, не можуть вважатися правовими. Виходячи з розуміння природи права можна стверджувати, що М. Лозинський належить до представників школи природного права».[90]

Є. Петрушевич

    Диктатор ЗУНР, член Директорії УНР, як і С. Петлюра, не удостоївся жодної академічної розвідки. Загальновідомими про нього є факти його адвокатської діяльності в Сокалі та Сколімі, активна діяльність як депутата райхсрату. Як депутат австрійського та галицького парламентів, стояв на радикальних позиціях супроти галицьких «лоялістів». Саме Євген Петрушевич був ініціатором скликання галицької Конститунти, яка в ніч проти 19 жовтня 1918 р. ухвалила – усупереч волі польської частини населення Східної Галичини – рішення проголосити Західноукраїнську Народну Республіку. По-друге, було проголошено про «негайну» злуку із Наддніпрянською Україною, «але не з режимом гетьмана Скоропадського». Був рішучим противником компромісів с польськими політичними та урядовими колами.


    Є. Петрушевич.

Партії

Політичні партії на підросійських «українських» землях

    Для перевірки гіпотези про відсутність підстав для початку «Українських національно-визвольних змагань» узагальнимо та проаналізуємо існуючі емпіричні дані щодо українських національних та неукраїнських політичних партій та деяких інших «непартійних», але надзвичайно політично впливових організацій, які існували й діяли на зазначених територіях наприкінці XIX ст. – 1916 р. і визначили українське політичне обличчя в 1917—1920 рр.[91] Деякі їх ідеї були взяті на озброєння ініціаторами руйнування УРСР та фундаторами новітньої України і продовжують експлуатуватися її чільниками впродовж усіх років, які минули після проголошення державної незалежності 1991 р. На наш погляд, узагальнити нарешті існуючі емпіричні дані необхідно також і тому, що саме «політичні лідери, діяльність політичних партій та документи з’їздів, що засвідчили активізацію політичної самоорганізації українського населення», відіграли «визначальну роль у формуванні правового забезпечення державної етнонаціональної політики»[92], так і всієї теорії та практики «українського державотворення» початку минулого століття.
    Треба зауважити, що історично обумовлена, національна, конфесійна, мовна, узагалі культурна строкатість земель, заселених русинами/українцями, мала наслідком надзвичайну строкатість політичної палітри. Усі діючі на підросійських землях на початок ХХ ст. політичні партії серйозними дослідниками «класифікуються в різних площинах:
    – «за соціальною базою та відповідною ідейно-політичною структурою (поміщицькі, буржуазні, дрібнобуржуазні, робітничі, селянські);
    – за ідеологічним критерієм (консервативні, ліберальні, народницькі, соціал-демократичні, марксистські);
    – за ставленням до ідеалу майбутнього суспільного ладу (монархічні, буржуазні, соціалістичні);
    – за ставленням до існуючого державного ладу (в Росії та Австро-Угорщині) та відповідного політичного режиму (урядові, опозиційні, революційні);
    – за юридичним статусом (легальні, нелегальні, напівлегальні);
    – за використанням тактичних засобів для реалізації програмних завдань (конституційні, антиконституційні, ліворадикальні);
    – за політичним підходом до вирішення українського питання (великодержавницькі, автономістські, самостійницькі)».[93]
    У плані практичної діяльності зазначені політичні сили класифікувалися так:
    – «урядові, феодально-монархічні, праві та крайні праві;
    – ліберальні партії великої буржуазії (ліберально-монархічні): октябристи та близькі до них партії центру;
    – ліберально-демократичні, лівоцентристські партії (кадети, прогресисти, партія демократичних реформ та ін.);
    – національні ліберально-демократичні партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ) – ліві партії, до яких можна було б віднести меншовиків та деякі інші партії;
    – радикальні революційні партії (есери, більшовики) та псевдореволюційні партії анархістів – крайні ліві партії»[94]. На загал, «вся історія розвитку української багатопартійності за період з кінця XIX до 20-х років XX століття за відсутності офіційних обмежень являла собою стрімкий рух ліворуч».[95]

    Як бачимо, станом на початок 1917 р. домінантним набором для тих українських політичних сил, які діяли на території 9 південно-західних губерній Російської держави і створили свій спочатку «координуючий», а згодом і «представницький» орган «всього українського народу» (на що, до слова, їх ніхто і ніколи не уповноважував) – Українську Центральну Раду, – був ліворадикальний, селянсько-народницький, соціалістично-революційний та самостійницький.

Політичні партії на підавстрійських «українських» землях

    Партійно-політична ситуація на території підавстрійській мала виразно інший характер. По-перше, «внаслідок більш сприятливих суспільних факторів формування партійно-політичної системи в Східній Галичині розпочалось у 80—90-х рр. XIX ст., тобто раніше, ніж в російській частині України». По-друге, і це, мабуть, найсуттєвіше, «партійно-політична структура як Східної Галичини, так і Наддніпрянщини була дуалістичною». У Східній Галичині вона «була представлена як українськими, так і польськими угрупованнями»; при цьому українську сторону представляли чотири політичні партії та два політичних товариства, з яких найпотужнішою була центристська УНДП, а «першою українською класично-європейською організацією був Католицький русько-народний союз. На Наддніпрянщині, в свою чергу, цей дуалізм був україно-російським, тобто йдеться про «самостійну діяльність і одночасно взаємодію українських і російських політичних партій». По-третє, попри «певний вплив українських партій на суспільно-політичні процеси в австрійській та російській Україні, громадсько-політичне життя в Східній Галичині і в Наддніпрянщині не виробило все-таки моделі такої партії, яка б прагнула, за словами С Єфремова, «…охопити всіма сторонами життя людини, висловити всі потреби економічні, політичні та культурні в конкретних межах того національного ґрунту, з якого ми вийшли»». І, нарешті, по-четверте, головним змістом власне українського національного руху наприкінці XIX ст. було з’ясовування ідейних парадигм поміж самостійниками і соціал-демократами[96]. Від себе додамо, що з’ясованими ці парадигми залишилися і за 100 наступних років і залишаються на вістрі політичних двобоїв і в сучасній Україні.

Правові засади діяльності політичних партій

    Українські суспільствознавці прискіпливо дослідили правові засади, на яких діяли тогочасні політичні партії, їх характер, чисельність, впливи на різні верстви населення. Не оминули увагою також характер і особливості їх ідейно-теоретичних концепцій на герці державного будівництва (у тих випадках, ясна річ, коли такі концепції мали місце бути), яких дотримувалися політичні партії, що діяли на території сучасної України. Так, О. Любовець показала, що:
    1) всі наявні політичні партії були легальні, єдиною масовою була УПСР і, до певної міри, Союз земельних власників;
    2) «праві партії в цілому не відігравали суттєвої ролі в політичному житті України»;
    3) станом на 1917 р. «українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями, або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій»;
    4) з альтернативою, яка постала після лютого – «самостійна незалежна держава» або «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки», – «провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж всього 1917року…»;
    5) «Життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було об’єктивно неможливим» – не було навіть на теоретичному рівні схеми запровадження федеративного устрою, але найголовніше – «перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного або навіть кількох потенційних суб’єктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об’єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”»;
    6) альтернативний, тобто самостійницький шлях розвитку, «з теоретичної точки зору… виглядає більш логічним» за автономістсько-федералістський, але «український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений…»;
    Коротко кажучи, як українські політичні партії в цілому, так і їх лідери зокрема поняття про принципи можливого майбутнього державного статусу «України» не мали, уся їх державотворча діяльність у 1917 р. була суцільною імпровізацією на тему: «абияк, тільки не так, як у москалів (поляків, євреїв)», тобто не так, як пропонують представники загальноросійських партій – чи то демократичних, чи то соціалістичних, чи то більшовицької.
    Можливо, цей висновок занадто радикальний і відображає виключно наші особисті смаки? Звернімося до авторитету сучасних дослідників, спробуємо проаналізувати конкретно-історичні уявлення політичних сил та їх лідерів, які діяли на території сучасної України на початку ХХ століття, умовно розташуємо ці погляди «по горизонталі», «зліва – направо», розуміючи під «лівими» ті погляди на питання державного устрою, які засадничо заперечували необхідність існування держави як такої; на крайньому, «правому», так би мовити, фланзі в цьому випадку опиняться крайні тоталітарні (у нашому випадку – більшовицькі) погляди, згідно з якими держава є альфою і омегою всього сущого, поза державою ніхто і ніщо існувати не може, людина, усі суспільні та політичні інституції існують тільки тому, що є лишень еманацією держави.

Державницькі ідеї політичних партій

Анархісти

    Отож, у цьому випадку, на крайньому «лівому» фланзі нашої умовної горизонтальної «лінійки» опиняться анархісти. Станом на 1917 р. (та і пізніше – аж до повного фізичного винищення або в розстрільних підвалах НКВС, або в концтаборах ім. Нафанаїла Френкеля) вони не являли собою якоїсь гомогенної, організованої політичної сили. Це були розпорошені в просторі нечисленні, маловідомі серед населення, політично та електорально невпливові гуртки політичних дисидентів. У цілому, їх погляди на питання державного устрою взагалі мали крайній антиетатистський характер і зводилися до такого:
    1) у країні треба розв’язати соціальну революцію, яку необхідно поглибити до крайньої межі, «з метою надання їй характеру глибинного соціально-економічного перевороту, покликаного остаточно ліквідувати політичне, економічне, національне та інше гноблення»;
    2) «переважна більшість» анархістів «вимагала негайної ліквідації державного устрою»;
    3) анархісти вимагали «визнання пріоритету місцевих самоврядних структур перед будь-якими центральними координуючими органами», та «заперечували владну ієрархію»;

    Іншими словами, анархісти виразно та недвозначно відкидали засадничо саме поняття «права» в тому сенсі, в якому ця категорія на початку ХХ ст. існувала в понятійному просторі як європейському, так і суто російському.

Партія соціалістів-революціонерів та соціал-демократична (об’єднана) партія

    Ще за часів покійного СРСР дослідники встановили: станом на 1 серпня 1917 р. формально існувало 436 есерівських парторганізацій в 63 губерніях та областях Росії, у т. ч. 312 комітетів та 124 групи; загальну чисельність партії обраховували від 400 тис. до 1 млн[99]. При цьому лише в 4 з 9 південно-західних губерній та тих частинах Області Війська Донського, які складали частину Донецького басейну, станом на літо 1917 р. було 37 654 спискових членів есерівської партії, 20,5 тис. з яких припадало на частку Катеринославської губернії[100]. Після придушення виступу генерала Корнілова відцентрові тенденції в партії почали набирати обертів: організаційно виокремилося ліве крило, яке утворило окрему структуру. В останні дні серпня розкололася Київська міська організація[101], на початку вересня на платформу «лівих» перейшла майже в повному складі Харківська губернська організація.[102]
    З правого крила ПСР виокремилася Трудова народно-соціалістична партія (ТНСП). Найбільш активними енеси були в Харківській та Катеринославській губерніях, а також у Миколаєві. Кількісний склад партії в другій половині 1917 р. можна оцінити в декілька сотень осіб[103]. У цей період партія переживала важкі часи. Досить сказати, що на партійному з’їзді 26—29 вересня не вдалося навіть обрати Центральний комітет – на форум прибули представники лише 40 із 150 офіційно зареєстрованих осередків. Вибори довелося відкласти до наступного з’їзду.[104]
    Офіційна партійна лінія ТНСП декларувала необхідність спрямувати всі зусилля на перемогу над «зовнішнім ворогом», ведення енергійної боротьби із «посяганнями та анархічним розтринькуванням влади класовими та іншими організаціями», встановлення «загальнонародної» влади, збереження державної єдності Імперії/Республіки, підпорядкування «класових» інтересів «загальнонародним», «самообмеження та жертв усіх прошарків населення країни»[105]. Очевидно, що така платформа не давала можливості партії народних соціалістів перетворитися на скільки-небудь значущу політичну силу в країні або стати вагомим чинником якоїсь широкої політичної коаліції. Практично вона могла блокуватись хіба що із правими соціал-демократами (так званими «оборонцями») та групою «Єдність» із Г. Плехановим на чолі.
    Російська соціал-демократична партія (об’єднана), партія «ортодоксального марксизму, яка замість швидкого політичного успіху обрала вірність теорії», вступила в 1917 р. розколотою. Розкол пройшов по лінії «оборона вітчизни та «національна» згода з буржуазією чи боротьба за негайний демократичний мир в інтернаціональному союзі соціал-демократів усіх воюючих країн». Першу представляли Г. Плеханов, О. Потрєсов, другу – Ю. Мартов, Ф. Дан, І. Церетелі. Попри цей принциповий поділ, партія засадничо обстоювала принцип диктатури пролетаріату – перейти на платформу демократичного соціалізму вона спромоглася лише восени 1922 р.
    Незважаючи на домінування в керівництві партії представників «національних меншин», – підкреслює сучасна дослідниця, – провід РСДРП захищав перш за все національні інтереси Росії (тобто дотримувався правової позиції в питанні про майбутній державний устрій держави. – Д.Я.). «В умовах Української національно-демократичної революції це мало для партії негативні наслідки – часто до неї ставилися вороже саме через національне питання». Якщо в даному випадку спробувати уникнути евфемізмів, а сказати прямо, то наростанню антисемітських настроїв серед українців сприяв той факт, що лідери партії були євреями за походженням.
    Водночас «міцних контактів з українськими спорідненими партіями – УСДРП та УПСР – у меншовиків не склалося через неприйняття ними національної програми цих партій», а співробітництво РСДРП з Центральною Радою, що розпочалося лише в липні 1917 р., «було ускладнено взаємними підозрами». Чи не основна причина того – у царині державотворення російські есдеки федерацію України «розуміли як засіб до поновлення державної єдності Росії».[106]
    Що стосується чисельності парторганізацій соціал-демократів (об’єднаних), то ситуація виглядає заплутаною та суперечливою. З «легкої» руки одного з діячів більшовицької партії – Ю. Ларіна – до наукового обігу потрапила цифра 189 тис. членів РСДРП (об) в цілому по країні, у т. ч. 40 тис. в Новоросії та Донецькому басейні[107]. Пізніші радянські дослідники трохи скорегували ці дані – 193 тис. членів у 146 місцевих організаціях (станом на другу половину вересня 1917 р.), у т. ч. – 18 тис. в 32 організаціях БУНДу (Загального єврейського союзу Польщі, Литви та України)[108]. В інших дослідженнях можна натрапити на цифру 140 тис. партійців лише в меншовистських організаціях країни станом на осінь 1917 р.[109] На території південно-західних губерній, натомість, дослідники нараховували близько 50 тис. меншовиків[110]. Були серед радянських істориків і такі, які вважали, що напередодні жовтневого перевороту БУНД в організаційному плані являв собою вузьку секту[111], а РСДРП (об) як масова партія припинила своє існування[112]. Такий висновок суперечить даним, які містяться в роботах інших дослідників: простий підсумок наведених ними поодиноких відомостей показує – у серпні 1917 р. лише в 34 парторганізаціях Катеринославської, Київської, Харківської, Херсонської губерній та Області Війська Донського нараховувалося 33,5—34 тис. членів РСДРП (об); у жовтні 1917 р. тут діяло принаймні 36 парторганізацій із 17—20 тис. зареєстрованих членів[113]. Але і до цих даних треба підходити обережно. Наприклад, аналіз матеріалів вересневої (1917 р.) конференції Катеринославської губернської організації соціал-демократів (об’єднаних) дозволяє зробити висновок про існування тут 13 парторганізацій, загальна чисельність яких коливалася від 3,2 до 6,5 тис. осіб, що, у свою чергу, свідчить про скорочення партійних лав не менш ніж у 2,5—5 разів менш ніж за 1 місяць[114]. У Харківській міській організації у вересні 1917 р. нараховувалося близько 2400 членів (у т. ч. 600 членів БУНДу), або на 700 менше, ніж попереднього місяця[115]. Натомість на кінець вересня, за нашими підрахунками, чисельність губернської парторганізації скоротилася до 3600 осіб[116]. Херсонська губернська парторганізація на початок вересня нараховувала: близько 3 тис. в Одесі, 1,5 тис. в Єлисаветграді.[117]
    Загалом номінальна чисельність організацій РСДРП (об), які діяли на території лише чотирьох губерній, оцінювалася радянськими дослідниками в 17,7—20,1 тис. осіб, у т. ч. в Катеринославській – 3250—6500, Київській – 5544, Харківській – 4300, Херсонській – 4600.
    Сучасні дослідники істотно скорегували дані попередників. Як показала Г. Лебедєва, «навесні 1917р. у лавах ПСР перебувало 35 тис. осіб, РСДРП (об) – 15—16 тис. членів, у тому числі більшовиків – 14 тис. При цьому власне в лавах власне українських есерів – 10 тис, українських соціал-демократів – 7 тис. Напередодні більшовицького перевороту в Петрограді чисельність російських партій значно збільшилася: ПСР – до 70 тис, соціал-демократів – до 40 тис»[118]. Обидві останні, чисельно значно переважаючи своїх «українських» однодумців, з обуренням сприймали прагнення УЦР до «національно-територіальної автономії», оскільки були послідовними прихильниками вирішення проблеми майбутнього устрою демократичної Російської республіки виключно легітимними та уповноваженими всім народом Загальноросійськими Установчими зборами. Цілком логічно, що «і ПСР, і РСДРП при цьому закликали своїх прихильників —робітників та селян – «до рішучої боротьби проти «самочинного» здійснення автономії і докоряли українським соціалістам, що вони діють разом із своєю (до слова, неіснуючою. – Д.Я.) буржуазією, а не російськими соціалістами, розколюючи єдиний табір революційної демократії». Непримиренну до «автономістських» нахилів УЦР позицію російські соціалісти займали фактично впродовж усієї першої половини 1917 р. і пом’якшили її лише після того, як Тимчасовий уряд визнав Генсекретаріат своїм територіальним представництвом і розширився «за рахунок» представників т. зв. «національних меншин», які пішли на співробітництво з УЦР та її інституціями. Тим не менше, стосунки поміж російськими есерами та соціал-демократами, з одного боку, та їх українськими «однодумцями» як у Києві, так і по всіх «українських» губерніях з іншого, «попри всі спроби налагодити політичну співпрацю, залишалися, м’яко кажучи, складними»[119]. Так, «III Універсал обидві загальноросійські партії зустріли «з побоюванням», а IV – взагалі «негативно, протестуючи проти проголошення незалежності УНР». Вони були «рішучими противниками» сепаратних переговорів з німцями у Бресті, а після окупації України стали найбільш опозиційними партіями до УЦР, прискорюючи її падіння».[120]

Ліберали

    Правіше від російських соціалістів-революціонерів та соціал-демократів на запропонованій «лінійці» розташовувалися ліберальні партії. Сучасний стан розуміння проблеми дозволяє говорити про наявність у південно-західних губерніях Росії двох «ліберальних потоків» – російського та українського, причому «перші українські гуртки і групи відсепарувалися від загальноросійського революційно-демократичного руху» ще у 80-х рр. XIX ст. «Загалом ліберальний рух в Україні мав два напрями: перший – загально імперський, другий – суто національний». Підґрунтям розвитку першого стали земські установи, другого – «Громади». На відміну від центральної Росії, ліберали, які діяли на території губерній Південно-Західного краю, «представляли інтереси і захищали саме дрібну міську буржуазію і селянство». У кількісному та якісному вимірах сили розподілялися так: кадетів – більше 8600 осіб, октябристів – більше 7800, українських лібералів – близько 2000, кількість монархістів становила майже половину членів монархічних організацій всієї країни; найчисленнішими були монархісти, найвпливовішими – ліберали. Сучасні фахівці справедливо відзначають, що тогочасні ліберали були не правим, а лівим політичним рухом, усередині якого вони розташовувалися так:
    – «праві»: октябристи та близькі до них;
    – «центр» – кадети, прогресисти та ін.;
    – «ліві» – суто українські партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ).

«Союз русского народа»

    У плані конкретних програмних вимог «Союз русского народа», який обстоював заборону діяльності євреїв у більшості сфер публічного життя, заперечував існування українського народу, його мови та культури, агітував за «єдину та неподільну Росію», «акумулював позиції всіх монархічних партій на теренах України: «самовладдя русскіх царів, Православною Церквою освячене, Самодержавного Государя й вищу Правду, Закон і Силу». Дуже близько до цих вимог стояли «октябристи». Хіба що, на відміну від «Союзу», вони підтримували ідею спадкової конституційної монархії.

Партія конституційних демократів

    Головними програмними вимогами партії конституційних демократів після березня 1917 р. були: перетворення Імперії на парламентську республіку, збереження її територіальної цілісності, переможне завершення війни у складі Антанти. У соціально-економічній сфері партія обстоювала право на вільну організацію профспілок, проведення зборів та страйків, державне страхування робітників, поступове («по можливості») запровадження восьмигодинного робочого дня, законодавчу охорону всіх видів найманої праці. Х з’їзд партії (12—18 жовтня, Москва) додав до цього вимоги «демобілізації промисловості» та недопущення зниження непрямих податків[121]. Конституційні демократи також допускали вільне використання мов у побуті та у початкових школах, твердо виступаючи при цьому за «єдину та неподільну Росію», – єдиним винятком тут була хіба що їх Полтавська організація, яка обстоювала ідею автономії України у складі федеративної Росії. Але партія в цілому все ж таки активно виступала за конституційну монархію, що «виконує законодавчу владу разом із зібранням народних представників», українські кадети «бачили у конституційній і парламентській монархії лише перший крок до створення трудової держави соціальної правди». Лише влітку 1917 р. IX з’їзд кадетів визнав принцип автономії України, після чого представники партії увійшли до УЦР. У цілому при знайомстві з теоретичними здобутками та практичною діяльністю ліберальних партій, які діяли на території сучасної центральної, східної та південної України, «впадає у вічі, що вони не мали єдності в діях, у діях не було повної злагодженості. Відмічено постійну опозиційність лібералів: до царського уряду, до Центральної Ради в останні місяці її діяльності, до Гетьманату, до Директорії, до Радянської влади. Ці партії взагалі не мали видатних теоретиків, їх погляди коливалися від соціал-демократичних до октябристських».[122]
    У національному питанні партія «народної свободи», яка завжди стояла на ґрунті законності та неухильного дотримання правопорядку, вважала політично доцільним «не ухилятися«від участі в «українському русі» та «організації влади». Таку позицію чітко зафіксував з’їзд кадетських організацій Волинської, Київської, Подільської та Чернігівської губерній 10—11 вересня 1917 р. Партія делегувала своїх представників до складу Української Центральної Ради, а лідер київських кадетів, відомий адвокат С. Крупнов увійшов до складу Малої Ради. Одночасно «українські» кадети висловили і застереження: подальше ставлення партії до Центральної Ради залежатиме від конкретного розвитку політичної ситуації в країні та від позиції, яку займе сама Рада.[123]
    Чисельність конституційних демократів на кінець літа 1917 р. коливалася між 50—80 тисячами осіб в цілому по Імперії/Республіці[124]. Існуючі дані про організаційну структуру та чисельність партії є взагалі суперечливими. Так, центральний друкований орган партії газета «Речь» інформувала, що в травні в країні існувало 9 обласних партійних комітетів, 62 губернських, 229 організацій в різних населених пунктах, у т. ч. 41 – у містах Південно-Західного краю. В червні діяло 7 обласних, 62 губернських, 229 міських комітетів, у т. ч. в українських губерніях – 9 губернських, 61 міський та інші комітети, у т. ч. 34 з них – у промисловій зоні Південно-Західного краю[125]. За підрахунками радянського дослідника Х. Астрахана, на кінець серпня в країні діяло 323, а в жовтні – не менш як 370 організацій «партії народної свободи», у т. ч. в обох столицях, 73 губернських та обласних містах, 340 повітових центрах, 55 інших населених пунктах[126]. Двері в партію не були широко відкриті для всіх бажаючих.
    Про це свідчило, зокрема, те, що сума доходів, з якої треба було платити членські внески, встановлювалася, як це було, наприклад, у Катеринославській організації, в 2000 крб.[127]
    Намагаючись розповсюдити свій вплив і на сільське населення, конституційно-демократична партія утворила своєрідну політичну «конфедерацію» із Союзом земельних власників. Справа зрушила з місця: в деяких селах вдалося створити осередки, чисельність яких досягала 1000 і більше осіб. До партії записувалися навіть ті селяни, яким належала 1 десятина: боялися, що соціалісти хочуть і це відняти.[128]
    Але, попри формальні успіхи, становище всередині партії було далеко не безхмарним. Із серпня фактично припинила діяльність Одеська парторганізація[129] – і це в одному з провідних в економічному відношенні міст країни! «Розчарування та скептицизм охопили за останній час членів партії народної свободи»[130] – це про ситуацію в парторганізації Харкова. Тут навіть довелося припинити випуск одного з друкованих партійних органів – у зв’язку з різким скороченням кількості симпатиків.[131]

Українські політичні партії та організації

    Наступний, правіший від попереднього, сегмент на умовній лінійці ставлення політичних партій до проблеми «державність українського народу/народу України» займали, власне, українські політичні організації. Розмірковуючи про їх якісний та кількісний склад, треба завжди пам’ятати про суттєву їх особливість (на неї вперше звернула увагу М. Кармазіна): «відмова на Правобережжі, в Галичині від «польськості» на користь українства була вибором між двома цивілізаційними рівнями»[132]. Друга суттєва особливість – відсутність усталеної, несуперечливої, політично розробленої та документально оформленої концепції формування Української держави. Ґрунтовне дослідження М. Кармазіної свідчить, наприклад, що інтелектуальна предтеча українського руху – Кирило-Мефодіївське товариство – концепцію самостійної України відкидало. Наступний крок наприкінці XIX століття зробив видатний український економіст М. Туган-Барановський. Йому належить створення «найґрунтовнішого «портрета» централізованої соціалістичної держави». Соціалістичні марення спустив на грішну землю великий український мислитель Б. Кістяківський, який «першим в українській політичній думці виробив концепт «правової або «конституційної» держави». Принципова новація Богдана Кістяківського полягала в тому, що він запропонував розглядати державу не як ідеологічну абстракцію, наповнену благими (і тому нездійсненними) побажаннями райського миру та злагоди, а «через призму інтересів особистості, її прав». Головною ознакою правової, конституційної держави він вважав обмеженість власне державної влади, її «підзаконність», яка повинна була діяти «в певних межах, котрі вона не може переступити». Згідно з поглядами Б. Кістяківського, така держава могла існувати у двох формах – «автономії та політично незалежної, самостійної держави».
    Але, попри незрівнянність ідей Б. Кістяківського, панівною в «українських політичних колах» залишалася ідея «національно-територіальної федерації, яка повинна була бути здійснена в етнографічних межах». Розглядалися декілька варіантів, які мали характер цілком ефемерний, як ото: «як члена слов’янської спілки християнських республік»; як «південно-західної слов’янської» федерації. Але «більшість підросійських українців не мислили політичного існування України «вне Русского государства» і вважали за потрібне узгоджувати автономію України з “цілістю російської держави”». Останнє твердження потребує суттєвого уточнення: «українські політичні кола», які діяли в межах імперії Габсбургів, були послідовними лоялістами, залишалися такими аж до кінця 1918 р. і ні про яку федерацію ні з ким не мріяли – просто за відсутністю будь-якої потреби в таких мріях. Як слушно зазначає М. Кармазіна, вони обґрунтовували хіба ідеї поділу Галичини на «руську» та польську», а Буковини – на «руську» та «волоську» та створення із цих руських частин окремої політичної території з наданням їй «якнайширшої автономії».[133]

Товариство українських поступовців

    «Вершки» тогочасного українського політичного інтелекту концентрувалися в Товаристві українських поступовців (ТУП, 1908—1917 рр., біля його витоків стояв М. Драгоманов)[134], коріння якого сягало формально неполітичної «Загальної української організації», яка народилася ще 1897 р. Упродовж 20 років українська політична думка цього напрямку, за словами одного із сучасних її дослідників, «недооцінюючи значення державності для розвитку України та не вірячи в можливість перетворення Росії в демократичну країну… сподівалася забезпечити національні права українського народу через розширення прав місцевого самоврядування у формі так званої національно-територіальної автономії України»[135]. Напередодні 1917 р. «політичними орієнтирами ТУП[136]залишалися…: національно-територіальна автономія України в неполітичному сенсі, а в сенсі поширення прав та розширення рамок місцевого самоврядування на всю територію України, відповідний цьому розумінню автономії федеративний устрій російської держави, демократичний характер місцевого самоврядування, забезпечення прав національних меншин, загалом буржуазно-демократичні підходи до організації соціально-економічного життя»; «ТУП ставив питання про необхідність поширення ідеї національно-територіальної автономії України серед неукраїнського населення України, що сприяло б… зміцненню українського руху, гармонізації його завдань з інтересами національних меншин України».[137]
    Останнє, на жаль, ніколи досягнуто не було. Одна з першопричин: у вересні 1914 р. «попри загалом нелегальний характер діяльності» ТУП ухвалив рішення «про необхідність дотримання українством нейтральної позиції у світовій війні». Це рішення «стало відомим досить широким колам українського громадянства і стривожило навіть приязно налаштованих щодо українства російських політиків»; «істотним чином охолодило стосунки тупівців з російською ліберальною демократією»; «наради представників ТУП та російських ліберально-демократичних кіл, що відбувалися з 1915 р. по 1917р., так і не узгодили підходи сторін до вирішення українського питання в Росії».
    Розходження на гносеологічному рівні констатував I з’їзд Товариства (25—26 березня 1917 р. (ст. ст.)). Головним політичним питанням, яке роз’єднало «тогочасну українську громадськість», було питання про те, хто повинен проголосити автономію України. М. Грушевський та УЦР вважали, що Українські Установчі збори, «більшість тупівської ради та петроградські делегати» переконували: це можуть зробити виключно легітимні Російські Установчі збори. Основні аргументи прихильників другої точки зору: будь-яка інша санкція буде неправовою, нелегітимною; Українські Установчі збори скликати неможливо, оскільки для цього немає законних підстав; побоювання «викликати опір неукраїнської людности України, витворити свій Ольстер». Остаточно – на цьому етапі – есефи висловилися за санкцію автономії України (при забезпеченні прав національних меншин) на Загальноросійських Установчих зборах, тобто за легальний, правовий шлях створення автономної України у складі демократичної федеративної Росії.
    Тут доречно підкреслити, що трансформація ТУП у повноцінну політичну партію завершилася лише в червні 1917 р., але навіть тоді партія не мала затвердженої програми! Натомість засадничі положення в царині майбутнього статусу «України» у складі Росії, а саме – «автономія» та «федерація» – по-різному трактувалися навіть «провідними діячами партії». Єдине, з чим погодилися есефи, так це з необхідністю виступити проти засадничої УЦ-Рерівської ідеї про національно-персональну автономію. Опинившись в іманентно суперечливій ситуації вибору між здоровим глуздом, правовими і демократичними цінностями, з одного боку, і політичною доцільністю та необхідністю задоволення кон’юнктурних інтересів сільських та міських україномовних люмпенів, яке було можливим тільки поза межами права та демократії, УПСФ, нарешті, сформулювала свою позицію: «державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада».[138]
    Якщо сказати просто, то в практичній політичній площині це означало відмову україномовних інтелектуалів та демократів, обєднаних у ТУП/СУАФ/УРДП/УПСФ, підтримати правовий, демократичний варіант трансформації Романовської імперії. Адже за демократичної виборчої процедури абсолютну більшість в Українських Установчих зборах отримали б політичні сили, які репрезентували радикальні настрої українського селянства. А для українського села демократія, федералізм, конституціоналізм, право, закон в 1917 р. за своєю цінністю дорівнювали цінності положень сформульованої 1905 р. Альбертом Айнштайном спеціальної теорії відносності. Це – по-перше. По-друге, ніяких законних, правових підвалин для скликання таких Зборів не існувало, оскільки 1917 р. не існувало відмінних від російських «українських» громадян, уповноважених ухвалювати рішення про зміну державного статусу так званих «українських» губерній у складі Російської держави. Унаслідок цього ніякі Російські Установчі збори будь-яких рішень, які санкціонували б окремішній державницький статус південноросійських губерній у складі Російської держави, не затвердили б. Як не затвердили б таких рішень, наприклад, Конгрес США щодо південних американських штатів, парламент Італії щодо Сицилії, обидві палати німецького вищого законотворчого органу щодо Баварії, Верховна Рада України щодо Криму (навіть за умови, якби в земельних зборах згаданих територій знайшлися голоси на підтримку їх виходу зі складу зазначених держав).
    «Обійшовши», проігнорувавши питання про джерело права, УРДП/УПСФ за фактом позбавила себе статусу повноцінного політичного гравця як на території південно-західних губерній, так і в загальноросійському масштабі, опинилася на узбіччі тогочасного політичного мейнстріму, а її діячі – у розстрільних підвалах ЧК/НКВС. Ті ж з них, яким пощастило опинитися в емиграції, лише відтермінували це задоволення.
    Ще однією лінією політичного протистояння УПСФ були її стосунки з іншими українськими соціалістичними партіями. «Ідейне розмежування ТУП та УСДРПбуло досить чітке і усувало можливість навіть тимчасової політичної співпраці»; фактичні лідери С. Єфремов, А. Ніковський та М. Кушнір-Якименко та інші есефи «перебували в опозиції до українських соціалістичних партій», хоча УПСФ у структурах УЦР «була представлена найширше з усіх українських політичних сил», оскільки серед членів партії «було найбільше людей, здатних до державної роботи, людей, відповідно підготовлених і з відповідним життєвим досвідом» (за два роки перед тим В. Стрілець «погоджувався» з тезою про те, що в УЦР УПСФ «була представлена дуже слабо і увесь час вела помірковану політику головно в соціалістичній квестії, виступаючи проти есерівських експериментів»).
    Водночас соціалісти-федералісти вміло розігрували розбіжності між УПСР і УСДРП: дореволюційне співробітництво в культурно-просвітницькій сфері «сприяло утворенню есдеківсько-есефівської коаліції (серпень – листопад 1917р.)». При цьому, за словами одного з найвпливовіших партійців І. Фещенка-Чопівського, УПСФ «перебувала в опозиції до правлячої більшості в УЦР». Причина – «створення УЦР стало компромісом між ТУП і соціалістами»: ТУП вважав її «чужою собі», а склад – «випадковим». Соціалістичні лідери Ради, насамперед її голова, платили тупівцям тією ж монетою: «почесний член ТУП» М. Грушевський прагнув того, щоб Товариство зійшло з політичної арени, і доклав у цьому напрямку немалих зусиль…». С. Петлюра, у свою чергу, практикував інші прийоми. Так, наприклад, будучи одночасно редактором тижневика УСДРП «Слово» і секретарем есефівської «Ради», він поміщав в останній статті та матеріали, які потім громив у «Слові» як «буржуазні».[139]
    У той самий час есефи співробітничали з національно-соціалістичними партіями на «урядовому» рівні, але при цьому «есефи, есдеки та інші соціалісти, які працювали на місцях, залишалися непримиренними політичними опонентами». Суттєвим є те, що соціалісти-федералісти постійно й активно виступали проти самостійницьких та незалежницьких ідей українських соціалістичних партій, а після більшовицького перевороту хоча і формально прийняли українську самостійність, все ж таки розглядали її «як засіб нейтралізації більшовицьких впливів», «як необхідну умову майбутньої федерації і сподівалися на перетворення Української Держави на вагомий фактор майбутньої післявоєнної перебудови Європи».
    Необхідно наголосити і на принциповій, практично всеосяжній та постійній конфронтації есефів з іншими націонал-соціалістичними українськими партіями, з одного боку, та їх принциповою політикою награвання протиріч між ними. Зокрема, соціалісти-федералісти вміло розігрували розбіжності між УПСР і УСДРП: дореволюційне співробітництво в культурно-просвітницькій сфері «сприяло утворенню есдеківсько-есефівської коаліції (серпень – листопад 1917 р.).
    Практична політична діяльність ТУП/УКРДП/УПСФ характеризувалася, зокрема, напрочуд вдалими спробами створювати собі політичних ворогів на всіх можливих напрямках. Так, 1914 р., «попри загалом нелегальний характер діяльності», тупівці примудрилися раз і назавжди зіпсувати політичні стосунки з можливими союзниками, ухваливши рішення про «нейтральність» українства в Першій світовій війні. Сформулювавши, таким чином, свою антидержавницьку позицію, ТУП водночас так і не спромоглося чітко визначитися і з питанням про майбутній можливий адміністративний/державний статус України. 25—26 березня (за старим стилем) делегати першого легального з’їзду партії обговорили головне питання, яке роз’єднало «тогочасну українську громадськість». Формулювалося воно так: хто повинен проголосити автономію України? М. Грушевський та інші діячі УЦР обстоювали неправовий шлях – це мають зробити Українські Установчі збори. Натомість «більшість тупівської ради та петроградські делегати» підтримували правовий шлях – виключно Російські Установчі збори. Основний аргумент звучав так: «опираючись на неправності іншого рішення, наголошували на неможливості скликати установчі збори українські… боячись викликати опір неукраїнської людности України».
    Рішення санкціонувати автономію України легальним, правовим шляхом невідворотно і радикально погіршувало політичні стосунки з націонал-соціалістичними партіями. Під тиском свого «електорату» останні швидко радикалізували свою і без того самовбивчу позицію.
    Перейменування ТУП у Спілку українських автономістів-федералістів мало що тут змінило – політична ізоляція від російських та українських партій зберігалася й надалі і всі спроби вийти з патового становища, в яке есефи самі себе загнали, завершувалися нічим. 6—7 квітня під час Національного конгресу вони відновили назву Українська радикально-демократична партія (УРДП), намагаючись «забезпечити у такий спосіб ширше представництво організації у тих чи інших інституціях». При цьому завдання створити хоч якусь організаційну структуру для нового політутворення й не ставилося на порядок денний! І УРДП, і СУАФ, і, власне, УПСФ – усі вони спиралися на одну-єдину слабку і нечисленну мережу тупівських гуртків і, отже, реального політичного впливу не мали та й мати за такого підходу не могли!
    Саме цю квазіполітичну структуру навіть вдумливі сучасні дослідники схильні трактувати, і, що найбільш дивно, – таки трактують як повноцінну політичну організацію! Цитуємо: у червні 1917 р. з перейменуванням ТУП в УПСФ «Товариство перетворилося на повноцінну політичну партію… Трансформація ТУП у політичну партію супроводжувалася його протистоянням із соціалістами як у центрі, так і на місцях, що й визначило значною мірою перебіг Української революції в березні—червні 1917 р.».
    При цьому – наголошуємо окремо – ця «повноцінна політична партія» не мала ані затвердженої програми, ані поняття про свою позицію в питанні про державний статус «України», ані представництва в єдиній на той час загальноукраїнській громадській організації! Якщо більш точно, то есефи взагалі перебували в опозиції до правлячої більшості в УЦР, а «…на місцях, на відміну від ситуації в урядових структурах, есефи та соціалісти, як правило, залишалися непримиренними опонентами».
    Знайомлячись із сучасними фундаментальними дослідженнями про діяльність найбільш інтелектуально спроможної «української політичної сили», мимоволі ставиш собі питання про ментальний та психічний стан цих діячів. Ось приклади, які лежать буквально на поверхні:
    – на партійній конференції у вересні 1917 р. «ідея національно-персональної автономії заперечувалася всіма виступаючими і у програму партії не потрапила»;
    – «програма не забезпечила одностайності у трактуванні понять «автономія» і «федерація» навіть провідними діячами партії»;
    – «згідно з програмою, державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада»;
    – «протягом усього періоду існування Центральної Ради вони докладали максимум зусиль для утвердження серед народу ідей автономії і федерації та сприяли правлячим партіям (соціалістам-революціонерам і соціал-демократам) у поборюванні самостійників».[140]
    Про «повноцінність» політичного буття партії свідчать і такі дані. Чисельність УПСФ в 1917 р. – це, можливо, декілька десятків, можливо, сотень людей. За даними Л. Могильного, у лавах партії в різні періоди її діяльності нараховувалося від 450 до 2000 осіб[141]. В. Стрілець авторитетно стверджує: чисельний склад партії – приблизно 200 осіб, але «не більше 500». Наклад центрального партійного органу станом на 1 червня 1918 р. – 4,5 тис. примірників, що значно перевищувало наклад інших українських видань. У «період розквіту», тобто навесні 1918 р., партія нараховувала майже 30 громад; одна з них – Чернігівська – у цей час складалася аж із 29 членів, у т. ч. 27 – у місті, 2 – у повітах. Між тим усі ці підрахунки особливого практичного значення не мають з огляду на відсутність впливу УПСФ в україномовному середовищі: на муніципальних виборах влітку 1917р. УПСФ зібрала 1% голосів.[142]

Українська демократично-хліборобська партія

    Про діяльність цієї політичної сили наразі відомо все, але небагато – «несоціалістична, національна, власницька, ліберально-консервативного спрямування», так і не спромоглася перетворитися на «загальноукраїнську» політичну силу, її базою був і залишався Лубенський повіт Полтавської губернії. Партійна програма «хліборобів-демократів» трималася на «трьох китах», а саме – вимогах «суверенності українського народу; гарантованої законом приватної власності; парцеляції за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних. Своєрідним стрижнем, – підкреслює дослідник історії УДХП, – довкола якого групується і обертається все інше, є ідея державності».[143]

Українська соціал-демократична робітнича партія

    Спираючись на матеріали її IV з’їзду, який проходив в останні дні вересня, дослідники виводили чисельність партії близько 3000 осіб[144]. Простий перерахунок – 54 делегати від 28 парторганізацій, у т. ч. 4 делегати від Києва (300 осіб) і 6 від Харкова (500 осіб) – дозволяє уточнити: у лавах українських есдеків на той час перебувало формально від 2700 до 3850 осіб[145]. Характерним у даному випадку є те, що майже половина спискового складу партії припадала на Катеринославщину. Як свідчать матеріали крайової партконференції, що зібралася 8—11 вересня 1917 р., на ній були представлені парторганізації Катеринослава, Херсона, Таврії, Кубані, Дону та Кавказу за квотою – 1 делегат від одного парткому і по 1 делегату від кожних 50 партійців. Відомо, що у конференції взяли участь 59 делегатів, у т. ч. 38 від власне Катеринославської організації[146], що означає наявність у партійних лавах мінімум 1500 осіб, об’єднаних як мінімум у 7 територіальних організацій, а як максимум – 2600 у 29 організаціях. При цьому в самому Катеринославі нараховувалося від 950 до 1400 осіб; кількість організацій у місті коливалася в межах двох десятків.
    Попри твердження сучасного дослідника історії УСДРП, українські есдеки перед 1917 р. (тобто впродовж попередніх 20 років діяльності) у цілому також НЕ змогли розробити несуперечливу консенсусну модель майбутнього державного устрою України у складі Російської держави[147]. Частина партії (М. Порш, С. Петлюра, В. Садовський) покладала надії на національно-територіальну автономію; частина (група Д. Антоновича) не вірила в те, що така автономія здатна «радикально вирішити проблеми, що стояли перед українським народом»; нарешті, третє угруповання (М. Меленевський та О. Скоропис-Йолтуховський) покладало надії на «російський пролетаріат», який буцімто «забезпечить як право української та інших націй на самовизначення, так і державну самостійність України».[148]
    Один із сучасних дослідників українського націонал-соціалістичного політичного табору (до речі, саме він і ввів до наукового обігу термін «національні соціалістичні партії») прямо вказує на те, що так звана «Українська революція» була не соціальною, а національною, оскільки в ній на перше місце було висунуто ідею «національної справедливості». Хоча «помітний вплив» на формування партійної ідеології справила ідейна спадщина М. Драгоманова, однак «вона не отримала цілісного сприйняття, зокрема не було приділено належної уваги питанню прав людини як основоположної цінності у суспільно-перетворюючій практиці, що в майбутньому стало однією з причин поразки українських соціалістичних сил у революційних подіях 1917—1920 рр.».
    Ще одна суб’єктивна причина їх всеосяжної ганебної історичної поразки – відсутність «альянсу» УПСР та УСДРП доби УЦР, оскільки «вони відрізнялися одна від одної різними типами політичної свідомості». Есдеки сповідували «послідовно реформаційний шлях», есери «тяжіли до революційного підходу щодо суспільних перетворень». У кожному разі їх організаційна криза була прямим наслідком кризи їх ідеологій.[149]

Українська партія соціалістів-революціонерів

    Найчисленнішу, найвпливовішу[150] та наймолодшу українську націонал-соціалістичну партію – УПСР – характеризувала «малодосвідченість її кадрового складу».[151]
    З-поміж інших українських політичних партій есери зразка 1917 р. в організаційному плані являли собою структуру надзвичайно строкату. Формально найчисленніша з усіх політичних сил, що діяли на території південно-західних губерній, вона нараховувала чи то 75, чи то 350 тис. осіб[152] у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Чернігівській губерніях, Західному, Південно-Західному, Румунському, Північному, Кавказькому фронтах, а також у Петрограді, Москві, Гельсингфорсі, Курську, Воронежі, Новоросійську, Севастополі, Мелітополі.[153]
    Реальна картина, однак, була не такою привабливою. Джерела в самій партії свідчать, що, наприклад, у Херсонській губернії українські есерівські осередки існували хіба в Ананієвському, Єлисаветградському та Херсонському повітах; на Харківщині парторганізації були практично відсутні; у Київській губернії партійне життя животіло лише в 6 із 12 повітів[154]. У Херсонській губернії на обласній партконференції 24—29 вересня були представлені три повіти із шести, з міст – Одеса та Херсон[155]. На Харківській обласній партконференції були представлені 36 з 51 осередку[156]. Катеринославську організацію було ухвалено утворити лише на початку жовтня, в той час коли ЦК партії вважав її існування незаперечним фактом[157]. На «загальноукраїнському», так би сказати, рівні партія де-факто розкололася на дві частини – «інтернаціоналістів», які утворили своє власне Лівобережне бюро ЦК, та «конфедералістів».
    Інший бік цієї картини – відсутність у партії ясного поняття щодо фундаментальних проблем українського світу. Власне, стрижневе питання есерівських програм – земельне – залишилося «недостатньо чітко визначеним»; «що ж до національного питання, особливо перспектив українського державного будівництва, то вони визначалися по-різному». У липні 1917 р. II з’їзд партії висловився на підтримку «диктатури трудової демократії». Партійні теоретики встановили, що «найраціональнішою» для майбутньої самостійної України є «республікансько-демократична форма правління без президента. Законодавчу владу мала представляти однопалатна Рада народних представників (український Сейм), а виконавчу – Рада Міністрів, обрана українським Сеймом і відповідальна перед усім народом; передбачалося пряме народне законодавство». Із цим інтелектуальним наробком партія, яка ініціювала ухвалення 65% усіх постанов та резолюцій УЦР, поринула у вир революційного державотворення.[158]
    Таким чином, картина партійного життя на території сучасної України виглядає менш ніж привабливою. Адекватно, як нам видається, оцінила ситуацію О. Кульчицька. Основні висновки її дослідження є такими: – «на межі XIX—XX ст. на Півдні України склалась розгалужена мережа осередків політичних партій», які «діяли нелегально»… Спостерігався перехід представників однієї партії до іншої внаслідок відсутності чітких політичних переконань, нерозуміння політичних програм і незадоволення практичною діяльністю того політичного утворення, до якого вони в даний момент належали»;
    – партії спочатку виникали в містах, а лише згодом переносили свою діяльність на село;
    – найбільш впливовими на селі були есери та кадети;
    – «більш впливовими і сильними виявились місцеві відділи загальноросійських політичних партій, порівняно з українськими та єврейськими»;
    – «до особливостей існування місцевих відділів загальноросійських політичних партій треба віднести високу концентрацію євреїв, особливо серед анархістів та есерів, а також слабкість зв’язку політичних утворень… з електоральними групами, які, як правило, у більшості були інфантильними та політично інертними».[159]
    У даному випадку дослідниця констатувала status quo на території Херсонської губернії, але матеріали цього та інших досліджень українських науковців дозволяють стверджувати – ці висновки коректно екстраполювати на всі 9 «українських» губерній.

Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків)

    Нарешті, на крайньому правому фланзі умовної лінійки, уздовж якої розташовані політичні партії, що діяли на більшості території сучасної України, знаходилися більшовики, які до серпня 1917 р. діяли в межах «об’єднаної» РСДРП, а пізніше утворили власну партійну організацію з доважком у вигляді літери «(б)». Вони були єдиною послідовно позасистемною політичною силою, яка відкрито декларувала як засадничу мету захоплення влади в країні збройним шляхом та тотальну зміну існуючого політичного ладу й економічного устрою за допомогою будь-яких насильницьких засобів. Пригадаємо: Російська соціал-демократична партія (більшовиків) остаточно виокремилася як радикально інтернаціонал-соціалістичне крило імперської соціал-демократії в серпні 1917 р. на т. зв. VI з’їзді (фактично – на I).
    За відомими нам даними, на початку 1917 р. чисельність формально єдиної РСДРП знаходилася в межах 20—25 тис. осіб. Станом на жовтень чисельність лише більшовицької партії зросла більш ніж у 10 разів, досягнувши 350—400 тис. осіб[160]. 40—60 тис. (тобто 1/8 частина) з них перебували в лавах 89 парторганізацій, що діяли в межах Південно-Західного краю, у т. ч. в 42 районних та підрайонних, 42 міських, 3 губернських (окружних) та 2 обласних[161]. При цьому 67 парторганізацій, які нараховували принаймні 53 тис. осіб, діяли на території чотирьох найбільш економічно розвинутих губерній Південно-Західного краю.
    Головний напрямок організаційної роботи партії – створення, розвиток та встановлення політичного контролю над принципово нового типу громадськими організаціями – Радами робітничих та солдатських депутатів, діючими паралельно із законними органами державної влади та управління. Станом на жовтень 1917 р. більшовики впевнено контролювали принаймні 21 Раду в найбільших індустріальних центрах Краю.
    Серйозну увагу більшовики приділяли і професійним об’єднанням найманих робітників. Уже в березні 1917 р. вони контролювали діяльність Центрального бюро професійних спілок (ЦБПС) Києва, створили партійні фракції при 11 профспілках, у т. ч. металістів, друкарів, харчовиків, кравців, офіціантів тощо, суттєво впливали на діяльність ще 14 тред-юніонів із 40 тис. зареєстрованих членів[162]. Більшовистські фракції існували також при 6 профспілках Одеси, 4 – Юзівки, 2 – Миколаєва, 2 – Луганська, 11 – Харкова (тут вони домінували і в ЦБПС). Катеринославські більшовики вели за собою профспілку металістів, створили фракції ще принаймні в 6 великих профспілках[163]. Станом на жовтень РСДРП(б) домінувала в двох найбільш чисельних профспілках – металістів та гірників із 210 тис. членів, створила партійні фракції не менш як при 47 профспілках дев’яти промислових центрів. Принципово важливо при цьому, що профоб’єднання металістів, кількість яких сягала хіба що 6% серед загального числа профспілкових організацій Краю, об’єднували 50% усіх членів профспілок у Катеринославській, Київській, Харківській, Херсонській губерніях та деяких округах Області Війська Донського. Натомість абсолютна більшість профоб’єднань, створених за фірмовою, кастовою, цеховою, змішаною ознаками, надавали підтримку політичним опонентам російських більшовиків.
    Третій важливий напрямок організаційної діяльності РСДРП(б) – робота із фабрично-заводськими комітетами. Тут їх успіхи виявилися просто приголомшливими. Станом на жовтень 1917 р. вони об’єднали в масштабах Імперії/Республіки фабзавкоми 2151 підприємства (2/3 з них вважалися великими закладами – на них працювало більше 200 осіб на кожному) у 75 губернських, міських, районних, повітових, а також у 8 галузевих і 11 виробничих об’єднаннях, які діяли в 65 промислових центрах країни. У межах Південно-Західного краю вони домінували в центрах фабричних та рудникових комітетів Горлівсько-Щербинівського, Кадіївського та Макіївського районів, Єлисаветграда, Ізюма, Катеринослава, Києва, Констянтинівки, Луганська, Миколаєва, Одеси, Сум, Харкова, Херсона, Юзівки, де на 144 великих та середніх підприємствах (з кількістю робітників та службовців більше 1000) працювало понад 175 тис. осіб.
    Четвертий принципово важливий напрямок діяльності ленінської партії – створення незаконних збройних формувань, т. зв. Червоної гвардії (ЧГ). Конспірація тут була такою, що і через 25, і через 50, і через 75 років після переможного для більшовиків петроградського путчу навіть радянські дослідники так і не змогли дійти остаточної згоди ані з питання про чисельність ЧГ, ані з питання про дислокацію її загонів, дані коливаються від 10 тис. до 30 тис. в межах усіх «українських» губерній[164]. Узагальнення ж тільки відомих даних дозволяє зробити висновок про те, що майже третина учасників незаконних збройних формувань країни – 16—18 тис. з 60 тис. в цілому по Імперії/Республіці – дислокувалися в 40 населених пунктах лише чотирьох вищезазначених губерній та Області Війська Донського. Їм протистояли військові частини, лояльні до діючого уряду та Центральної Ради. У розпорядженні останньої нараховувалося приблизно 300 тис. багнетів та шабель «українізованих» регулярних армійських частин[165], а також 60 тис. іррегулярних військ, т. зв. «Вільного козацтва».[166]
    П’ятий стратегічний напрямок організаційної діяльності РСДРП(б) – незаконне створення партосередків у лавах Діючої армії. Станом на жовтень 1917 р. у двох арміях Південно-Західного фронту, який пролягав територією України, нараховувалося принаймні 128 організацій РСДРП(б) з майже 10 тис. членів; 75 парторганізацій та 11 тис. їх учасників (станом на листопад) виявлено в арміях Румунського фронту. Партосередки було створено і серед військовослужбовців 9 міських гарнізонів.[167]
    Попри гучні політичні заяви на підтримку «права націй на самовизначення» аж до «утворення власної національної державності», на практиці більшовики реалізовували та реалізували крайню тоталітарну, терористичну за своєю суттю модель державного устрою, в якій державна оболонка лише відігравала роль ширми, покликаної відволікти увагу населення, так і зовнішнього світу від людожерської суті режиму, який прагнув лише світового панування.
    Гасло «право націй на самовизначення» було для більшовиків інструментом встановлення тоталітарного режиму: воно не визначало політичної форми, за допомогою якої це право може бути реалізовано – наприклад, за допомогою відмови від демократичних норм і процедур, що, власне, і сталося після 1920 р. під час т. зв. «українізації». У січні 1919 р. до більшовиків приєдналася Директорія УНР: її офіційний представник С. Мазуренко погодився «на запровадження радянської форми правління, за умови, що її органи обиратимуться на пропорційній основі від усього трудового населення».[168]
    Неважко зрозуміти: гасло «право націй на самовизначення» стало інструментом встановлення тоталітарного режиму, зокрема, тому, що воно не визначало і не могло визначити законної та легітимної форми та процедури, за допомогою якої таке «право» могло б бути реалізовано.

Українські комуністи

    «Значною», на думку дослідників, підтримкою серед населення користувалися українські націонал-комуністичні партії (боротьбисти, борьбисти, незалежні есдеки, укапісти), які також претендували на владу в Україні. Ці претензії, як виявилося дуже скоро – абсолютно безпідставні, – «призвели до протистояння з більшовиками, які домагалися власної партійної монополії». На початку 1920 р. на території сучасної України діяло, як мінімум, п’ять українських комуністичних партій, які претендували на владу, – Комуністична партія (більшовиків) України, Українська комуністична партія (УКП) Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (більшості) (ПЛСР (б)), а також Російська комуністична партія (більшовиків) та регіональна Комуністична партія Західної України.[169]

Корпоративні організації великого капіталу

    Логіку політичного процесу 1917 р. неможливо зрозуміти поза впливом на нього корпоративних організацій, які об’єднували економічну еліту країни. Діяльність цих організацій і до сьогодні залишається однією з найбільших лакун вітчизняної історіографії.
    Наразі відомо, що загальна кількість цієї найбагатішої частини імперського суспільства (з урахуванням членів сімей) не перевищувала 6 млн осіб, а кількість найбільших акціонерів промислових та фінансових підприємств, вірогідно, коливалася в межах 5 тис. осіб. У межах Південно-Західного краю проживало хіба що 240 тис. промисловців та підприємців (разом із членами їх сімей). 14 тис. з них були власниками підприємств з числом робітників більше 10 осіб та річним доходом, що перевищував 2 тис. карбованців. 2079 осіб зосереджували у своїх руках 2/3 основних капіталів, а річний прибуток кожного з них сягав 10 тис. карбованців і більше.[170]

Якiсні характеристики

    У роки Першої світової вiйни вiдбувався активний процес реорганiзацiї старих та утворення нових монополiстичних об’єднань. Центром полiтичної їх кристалiзацiї виступали Петроград та Москва. Провiдну роль в економiцi країни вiдiгравали фiнансово-промисловi групи, особливо потужнi в гiрничодобувнiй, машинобудiвнiй, електромеханiчнiй промисловостi, у приватних залiзничних товариствах та деяких iнших найважливiших галузях. Останнi гуртувалися навколо 18 провiдних приватних банкiв Iмперiї, таких як Росiйсько-Азiйський, Петроградський мiжнародний, Азово-Донський та iн., якi ще 1914 р. контролювали 75% капiталу, акумульованого всiма 46 дiючими приватними банками Iмперiї. Так, впливи Росiйсько-Азiйського банку в 1917 р. розповсюджувалися на 163 найбiльших промислових пiдприємства та їх об’єднання з капiталами бiльше 950 млн крб., а Петроградського мiжнародного та Азово-Донського – майже на 100 заводiв з капiталами в 619 та 562 млн крб. вiдповiдно.
    Загалом грошовий обіг в Імперії контролювали 46 банків, причому лише 18 з них володіли 75% всіх банківських капіталів. На Українi цi банки контролювали вiдповiдно 7 найбiльших пiдприємств металургiйної промисловостi з капiталом в 136,1 млн крб., у машинобудiвнiй та металообробнiй галузях – 9 та 51,9 млн, в електромеханiчнiй – 2 i 13 млн, у кам’яновугiльнiй – 12 пiдприємств з 35,4 млн крб., а загалом – 30 найбiльших пiдприємств iз сумою акцiонерного капiталу в 236,4 млн крб. До числа контрольованих цими банками найбiльших промислових пiдприємств, розташованих на територiї «українських» губернiй, увiходили такi гiганти, як товариство Брянського рейкопрокатного, залiзоробного та механiчного заводу, Донецько-Юр’ївське, Нiкополь-Марiупольське, Таганрозьке, Пiвденно-Росiйське, Днiпровське металургiйне товариство, Новоросiйське товариство кам’яновугiльного, залiзного та рейкового виробництва, акцiонерне товариство Миколаївських заводiв та верфей, Росiйське товариство машинобудiвних заводiв Гартмана, Росiйське паровозобудiвне та механiчне товариство, Росiйське суднобудiвне акцiонерне товариство Гельферiх-Саде, акцiонерне товариство машинобудiвного заводу «Герлях i Пульст», акцiонерне товариство «Загальна електрична компанiя» та iншi. Слiд додати, що 105 найбiльших шахт Донецького басейну видобували 90% кам’яного вугілля, яке споживала країна, причому ринок контролювали власники 51 шахти з обсягом видобутку вiд 5 до 10 млн пуд. (80% валового видобутку в басейні)[171]. Іншими словами, саме південноросійські промисловці та підприємці контролювали найбільш важливі сфери військової економіки Російської Імперії.

Групи впливу

    Характерна особливiсть iмперського великого капiталу – вiдсутнiсть органiзацiйної єдностi та полiтичної одностайності навіть із ключових питань. Станом на 1917 р. її найбiльшими об’єднаннями були московська, петроградська, уральська та пiвденна промисловi групи. При цьому двi останнi тяжiли до петроградської, а основна маса периферiйної середньої торговельно-промислової верстви – до московської групи. Ця остання активно розiгрувала карту «нацiонального» росiйського крила iмперського буржуазного класу, в якому, на вiдмiну вiд iнших, частка iноземного капiталу була не дуже великою.
    Економiчна база цiєї групи – текстильна промисловiсть та торгiвля, головним чином мануфактурою. Московський капiтал домiнував на внутрiшньому торговельному ринку i мав доволi тiснi зв’язки з провiнцiйною росiйською промислово-торговельною буржуазiєю.
    Економiчно найбiльш розвинутою була, власне, петроградська група, ядро якої складали власники та керiвники металообробних та машинобудiвних корпорацiй. Капiтали групи працювали в органiчнiй взаємодiї як, власне, з капiталом нацiональним, так i закордонним, особливо британським та французьким. Органiзацiйний центр групи – Петроградське товариство заводчикiв та фабрикантiв – дiяло пiд рiзними назвами з 1897 р. Воно об’єднувало власникiв близько 450 промислових пiдприємств, на яких працювало 280 тис. найманих робiтникiв (при цьому 180 тис. припадало на пiдприємства з числом зайнятих понад 1 тис. на кожному).[172]
    Важливiшою складовою частиною петроградського угруповання була пiвденноросiйська промислова група, надзвичайно тiсно пов’язана з британськими та французькими капiталами, ринками та технологiями. Специфiка складу цiєї групи, згiдно з влучним висловом вiдомого на той час експерта: «не знає анi традицiй, анi становостi, анi нацiональностi, анi замкнутостi певного населення».[173]
    У полiтичному планi мiж обома групами iснували певнi розбiжностi щодо шляхiв та методiв забезпечення і розвитку своїх перспективних та поточних iнтересiв[174]. Так, петроградсько-пiвденноросiйська група, обдарована численними урядовими преференцiями, до початку 1917 р. особливої полiтичної активностi не виявляла, прагнула дiяти головним чином шляхом позалаштункових умов та домовленостей. Форма пiдтримки дiючих полiтичних партiй, покликаних обстоювати її iнтереси на публiчному рiвнi, – головним чином фiнансова. Натомiсть московська група демонструвала постiйно зростаючу полiтичну активнiсть. Очолювана такими всеімперсько вiдомими дiячами, як О. Коновалов, П. Рябушинський, С. Смирнов, С. Третьяков та iн., вона активно лобiювала свої економiчнi та полiтичнi iнтереси через мережу вiйськово-промислових комiтетiв (ВПК), Союз земств та мiст (Земгор), але головне – через Московський бiржовий комiтет, який об’єднував приблизно 500 найбiльших пiдприємцiв. Практичною дiяльнiстю останнього фактично керувало Товариство фабрикантiв бавовнопаперової промисловостi – провiдної представницької органiзацiї власникiв бавовняних закладiв Центрально-промислового району.[175]
    На полiтичному рiвнi московські промисловці працювали в найтiснiшому контактi з конституцiйно-демократич-ною партiєю П. Мiлюкова та т. зв. Прогресивним блоком IV Державної Думи. 1917 р. ця група докладала вiдчайдушних зусиль для об’єднання пiд своїм патронатом усiх груп iмперського промислово-торговельного класу. Власне, з цiєю метою лiдери московської групи iнiцiювали створення Всеросiйського союзу торгівлі та промисловостi, що мало своїм наслiдком загострення стосункiв мiж двома групами. «Петроградцi» розцiнили цей крок як спробу послабити їх позицiї серед 175 корпоративних органiзацiй промисловцiв та пiдприємцiв, якi iснували в країнi напередоднi Лютневого перевороту.
    Загальноросiйським представницьким центром фiнансово-промислової елiти була Рада з’їздiв представникiв промисловостi та торгiвлi. Заснований 1906 р., цей постiйний орган великої торговельної та промислової буржуазiї мав тiснi й розгалуженi зв’язки з iмперським, а згодом i республiканським Тимчасовим урядами. Провiдну роль у Радi відігравали вищеназванi представники фінансово-промислових угруповань Пiвдня, передовсiм Донецького басейну.[176]
    Спробою подолання iснуючих протирiч та непорозумiнь стала Всеросiйська конференцiя представникiв промисловостi (Петроград, 1 червня). З одного боку, вона стала початком процесу корпоративної солiдаризації в масштабах країни, з iншого – одностайно та недвозначно заперечила право найманих робiтникiв на встановлення т. зв. «робiтничого контролю» за господарською дiяльнiстю пiдприємств. З’їзд ухвалив рiшення про об’єднання найбiльших корпоративних органiзацiй – Всеросiйського союзу торгівлi та промисловостi, Ради з’їзду представникiв промисловостi та торгівлi, Ради з’їздiв бiржової торгiвлi та сiльського господарства – в єдину структуру. Полiтична програма об’єднання передбачала неухильну пiдтримку розвитку країни шляхом, вiдкритим «великими реформами» 1861 р., вимагала створення профспiлок, головним завданням яких повинно було стати «упорядкування» взаємин мiж працею та капiталом, негайної заборони всiх форм робiтничого контролю, вживання Тимчасовим урядом усiєї повноти влади проти деструктивних полiтичних сил. У випадку неприйняття цих вимог урядом конференцiя попередила його про можливiсть оголошення загальноросiйського локауту.[177]

Корпоративні структури

    Активно функціонував і Союз представників металургійної та залізоробної промисловості, який об’єднував власників та вищих керівників підприємств цих галузей. У керівному комітеті Союзу головував відомий на всю країну Петро Тікстон[179]. Паралельно з найбільшими корпоративними організаціями промисловців та підприємців діяли й інші галузеві об’єднання.
    Організаційна та політична консолідація великого фінансово-промислового капіталу відбувалася також навколо товариств заводчиків та фабрикантів (ТЗіФ), позапартійних корпоративних об’єднань великих промисловців та представників фінансових кіл. Утворювались ТЗіФ за територіальним принципом. Процес створення товариств заводчиків і фабрикантів був звивистим та довгим – він ще чекає на свого дослідника. Для даного дослідження важливо знати, що черговий і останній етап перетворення ТЗіФ на загальнодержавну структуру завершився влітку 1917 р. 15 серпня було створено Всеросійський союз ТЗіФ, який об’єднав 19 місцевих товариств. Найбільшими з них були Петроградське, Московське, Нижньогородське, Катеринославське (об’єднувало власників 200 підприємств, на яких працювало 75 тис. робітників та службовців), Київське (180 підприємств, 40 тис. зайнятих), Харківське (відповідно 150 підприємств і 100 тис. зайнятих). Головною метою діяльності ВСТЗіФ було проголошено «об’єднання дій фабрично-заводської промисловості в зв’язку із гостротою моменту, що переживається».[180]
    Місцеві товариства ЗіФ, які діяли на території українських губерній, уже з березня 1917 р. відігравали у створенні Всеросійського товариства роль якщо не провідну, то, бодай, дуже активну. Найбільшим і найвпливовішим з них було, напевно, Товариство заводчиків і фабрикантів Півдня Росії на чолі з І. Новінським. До складу цього об’єднання входили товариства Катеринославське та Харківського району, а діяльність розповсюджувалася на Катеринославську, Таврійську, Харківську, частину Полтавської губерній та Область Війська Донського[181]. Друге – Київське товариство ЗіФ, створене наприкінці квітня – на початку травня 1917 р., діяло на території Волинської, Київської, Подільської, Чернігівської губерній і частини Полтавської[182]. До складу Всеросійського входило також і Одеське ТЗіФ, голову якого С. Соколовського було обрано заступником голови ВСТЗіФ. Ще двома заступниками стали віце-голови Київського та Харківського товариств М. Буковинський та М. Гет. Голова Катеринославського товариства О. Герман був обраний одним із чотирьох членів президії Всеросійського товариства, яке очолив голова Петроградського товариства О. Бачманов.[183]
    14 вересня основні цілі та завдання ВСТЗіФ було викладено в програмній статті «Наші цілі та наші завдання». Вона вийшла з-під пера головного редактора «Ізвєстій Всеросійського ТЗіФ» С. Соколовського і вміщена в першому числі цього часопису. Принципово важливі положення були сформульовані так:
    – загальноросійська промисловість опинилась як без «батьківщини», так і без захисту центрального уряду;
    – Тимчасовий уряд та робітничі організації проводять спільну цілеспрямовану антимонополістичну політику;
    – у цих умовах великий капітал не докладатиме ніяких зусиль для того, щоби наладнати господарське життя в країні;
    – цей курс буде продовжуватися до того, поки класова боротьба в країні не увійде в правові межі.
    Досягнути останньої мети, на думку автора статті, можливо було трьома шляхами. Перший – тиск великого капіталу на уряд. Другий – консолідація сил самого великого капіталу. Третій – клас буржуазії в цілому повинен нарешті перестати «ховати обличчя» в лавах тієї чи іншої політичної партії, повинен відкрито виступити як клас, повністю усвідомлюючи свою роль, «яку йому відвела історія».[184]
    Головним статутним завданням товариств заводчиків та фабрикантів, які діяли на території Південно-Західного краю, оголошувався «захист інтересів вітчизняної промисловості». Задля цього товариства погодилися утворювати необхідні капітали, укладати різноманітні угоди, захищати свої інтереси в судах загальної юрисдикції, утворювати «третейські» суди для вирішення суперечливих питань між своїми членами, розробляти умови праці для різних галузей промисловості, надавати підтримку своїм членам у разі виникнення конфліктів з робітничими організаціями. Члени товариств брали на себе зобов’язання координувати свою поточну діяльність, а найголовніше, при вирішенні питань, які мають спільний та принциповий характер для всієї або даної галузі, як, наприклад, встановлення загальних умов праці та внутрішнього розпорядку в промислових підприємствах, встановлення мінімуму заробітної плати, тривалості робочого дня тощо, керуватися постановами товариства заводчиків та фабрикантів.[185]
    Документом, який визначав організаційні принципи побудови товариств, був Статут. Він вимагав від кожного свого члена безумовного виконання рішень загальних зборів товариства. Кожен з них при вступі до товариства повинен був передати останньому вексель на пред’явника. Сума векселя визначалася схемою: 25 карбованців за кожного найманого працівника, але не менше 5 тис. карбованців для кожного окремого підприємства. Ще одне джерело поповнення бюджету товариства – штрафи, які мала право накладати президія товариства за порушення статутних вимог. Члени товариства мали право залишити його лави. У цьому випадку частку внесених сум повинні були вирішувати загальні збори[186]. Однак нам не вдалося зафіксувати жодного такого випадку.
    Упродовж 1917 р. відбувався жвавий процес об’єднання територіальних та галузевих організацій промисловців. Офіційно це сталося 20 вересня у Харкові, де відкрилися засідання III конференції промисловців Півдня Росії. Участь в її роботі взяли 460 представників від Гірничого союзу, Антрацитсоюзу, Вуглесоюзу, Союзу металургів, ТЗіФ Катеринославського, Ростовського, Харківського районів, а також окремі промисловці, які не увіходили до складу жодної із зазначених організацій[187]. Вступним словом конференцію відкрив М. фон Дітмар. Промовець засудив робітничий рух у створенні перешкод у розвитку демократичного революційного руху в країні, підкреслив, що головний тягар у боротьбі з робітничим рухом повинен лягти на рамена не держави, а промисловців. Учасники зібрання гарячими оплесками зустріли пропозицію оголосити про солідарність з «офіцерами-керівниками армії»; службовцями підприємств, яких робітники піддали незаконним арештам; відомим підприємцем та меценатом П. Рябушинським, арештованим Сімферопольською радою робітничих та солдатських депутатів. Конференція зажадала від Тимчасового уряду застосування рішучих заходів проти робітничого руху, заявила про можливість оголошення масового локауту. По всіх пунктах порядку денного: про стан антрацитової, залізорудної, металургійної промисловості, про заробітну плату робітників та службовців, про продовольчий стан країни та Донецького басейну, про законотворчу діяльність Міністерства праці, про залізничний страйк, про політичний момент, про створення Постійного бюро Донецької конференції тощо – було ухвалено розгорнуті рішення. Програмні вимоги було викладено в «Умовах, за яких можливе існування промисловості». У них містилися вимоги підвищення продуктивності праці мінімум до рівня 1916 р., скасування 8-годинного робочого дня для робітників та службовців, заборони втручання робітничих організацій у процес приймання та звільнення робітників і, тим більше, в управління діяльністю підприємств. Документ вимагав від Тимчасового уряду «здійснення рішучих заходів» для придушення революційного руху в країні, ліквідації фабрично-заводських та рудникових комітетів. Принципово важливими були вимога постачання продовольства та сировини для промислових підприємств на рівні норм Діючої армії, відмова від подальшого підвищення заробітної плати. Вимога до уряду запровадити «планову, систематичну боротьбу із дорожнечею»[188] мала, сказати правду, абстрактний характер.
    Конфронтаційною щодо Тимчасового уряду була резолюція «Про законотворчу діяльність Міністерства праці». Документ констатував, що практична діяльність Міністерства має «яскраво висловлений класовий характер, захищаючи виключно інтереси робітничого класу», та «абсолютно ігнорує інтереси іншої сторони – підприємців». Промисловці висунули вимогу надати їм право розробляти законопроекти з робітничого питання[189], ухвалення яких, на їх думку, було б можливим в умовах «нормально функціонуючих законотворчих установ», а запровадження – за умови, що такі закони будуть сприяти збереженню «соціального миру» в країні. Ухвалені урядом закони документ кваліфікував як такі, що «докорінно ламають економічне та соціальне життя країни», та висував вимогу «утримуватися від їх втілення в життя»[190]. Учасники конференції в рішучих висловах звинуватили Тимчасовий уряд у захисті інтересів робітників за одночасного ігнорування інтересів промисловців при підготовці відповідних законопроектів, внаслідок чого вони мали суттєві недоліки як за формою, так і за змістом. Особливо нищівній критиці було піддано зміни, внесені урядом до закону 1912 р. про страхування робітників, які, на думку промисловців, намагалися покласти «нові фінансові тягарі на плечі монополій». Негативну реакцію викликав і закон про забезпечення робітників у випадку хвороби. Гірничопромисловці від імені всіх промисловців заявили: «непотрібно поспішати із заявами щодо старого закону, а готувати матеріали для широкого, всебічного розгляду питання та видання закону про загальне страхування трудящих майбутніми, нормально функціонуючими законодатними установами»[191]. Рішучому осуду було піддано закон про комісарів праці. На думку промисловців, політика як Міністерства праці, так і його органів на місцях не заслуговує на довіру. Урядове положення про фабрично-заводські комітети (ФЗК) від 23 квітня і самі ФЗК було оголошено «гальмом», яке заважає «правильному функціонуванню підприємств». Конференція висунула вимогу радикального обмеження як кількості їх членів, так і покладених на них функцій[192], зажадала допуску представників промисловців до повсякденної діяльності робітничих страхових комітетів, ухвалення необхідних, на їх думку, поправок до «Проекту закону про свободу страйків»[193], розробленого Радою з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії та Радою з’їздів представників промисловості та торгівлі. Тут основні вимоги зводилися до «безумовної заборони» страйків на залізницях, пошті, телеграфі, інших «підприємствах суспільного значення» у випадках, якщо такі «тягнули за собою очевидні збитки суспільним та державним інтересам», запровадження кримінальної відповідальності «за збитки від дій, скоєних при здійсненні встановлених законом про страйки прав», можливості денонсації угод про найм у випадках проведення страйків на підприємствах. Проект закону проголошував рівне право як на проведення страйків робітниками, так і локаутів промисловцями, містив інші новації.[194]

Персони

    Вирiшальний вплив на справи пiвденноросiйської групи здiйснювали такi росiйськi та iноземнi громадяни, як В. Вольтман – директор правлiнь Богословського гiрничозаводського товариства i Брянських кам’яновугiльних копалень та рудникiв; К. Давидов – голова правлiння Росiйського для зовнiшньої торгiвлi банку, ПiвденноРосiйського Днiпровського металургiйного товариства, Першого Росiйського страхового товариства та Товариства Олександрiвських цукрових заводiв; П. Дарсi – голова ради товариства «Продамет», голова правлiння Донецько-Юр’ївського металургiйного та Росiйського будiвельного акцiонерного товариств, вiце-голова акцiонерного товариства «Росiйський Провiданс», директор правлiння товариств залiзничних вiток, член правлiнь ряду iнших корпорацiй; М. фон Дітмар – член Державної Ради, голова ради Петроградського торговельного банку, член правлiння Новосильцевського кам’яновугiльного товариства, Донецько-Грушевського акцiонерного товариства кам’яновугiльних та антрацитових копалень, член Ради по залiзничних шляхах Мiнiстерства шляхiв сполучення; П. Козакевич – керуючий справами Ради з’їзду гiрничопромисловцiв Пiвдня Росiї, товариш голови Центрального вiйськово-промислового комiтету; професор М. Кульман – член правлiнь Росiйського паровозобудiвного механiчного акцiонерного товариства та акцiонерного товариства Миколаївських заводiв та верфей; Я. Прядкiн – член правлiння Пiвденно-Росiйського товариства внутрiшньої та експортної торгiвлi продуктами гірничої промисловостi; П. Тiкстон – керуючий справами «Продамета», член ревiзiйної комiсiї Петроградського мiжнародного банку та деякi iншi.[195]
    Саме ці люди мали величезний вплив на економіку воюючої Імперії. Натомість рівень їх політичного впливу на загальнодержавному рівні не відповідав реальному внеску в процеси соціально-економічної модернізації країни.

Масони

    До слова, членами «Великого Сходу Франції», згодом – «Великого Сходу Народів Росії» – були практично всі лідери та очільники ТУП – М. Біляшівський, А. Вязлов, М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Дурдуківський, С. Єфремов, А. Ніковський, Ф. Матушевський, Ю. Павловський, В. Прокопович, Г. Ротмістров, О. Саліковський, І. Труба, К. Товкач, П. Чижевський, І. Шраг, О. Ф. Штейнгель[197]. До цього переліку слід додати імена таких відомих діячів українського руху, як С. Маркотун, С. Петлюра, Д. Одинець, та вихідців з «українських» губерній, таких як О. Добрий, В. Вернадський, А. Гальперін, Д. Григорович-Барський, В. Жаботинський, І. Кістяківський, М. Терещенко та ін.[198]
    Поза всяким сумнівом, участь «вільних мулярів» у політичних процесах романовської Росії потребує подальшого вивчення, але навряд чи дістане колись адекватну оцінку. Занадто багато таємниць перейшло у кращий світ разом з їх носіями. Наразі маємо у розпорядженні чи не поодинокі свідчення. Наприклад: за словами С. Єфремова, «Лютнева революція не стала несподіванкою для братства, і воно вважало, що певною мірою навіть підготувало її в настроях тих кругів, на які мало більший чи менший вплив». Як знаємо сьогодні, члени братства, принаймні київські, займалися не тільки «підготовкою настроїв», але й «зібрали свої місячні (йдеться про грудень 1917 р. – Д.Я.) заробітки на організацію «двірцевого перевороту», про необхідність якого говорив з ними під час свого перебування в Києві депутат IV Державної Думи О. Керенський».[199]

Чотири очевидних міркування

    Це означало необхідність виходу за межі понять «право» та «закон» як таких, оскільки ні в який інший спосіб реалізувати та легітимізувати «право» українського селянства і т. зв. «трудових елементів» на те, що їм не належало, було неможливо за визначенням.
    Друге міркування полягає в тому, що свідомий вихід поза межі понять «право» та «закон» неодмінним наслідком своїм мав необхідність застосування збройної сили та масового терору проти всіх незгодних – жодного іншого способу «все відняти і поділити» як не існувало, так і не існує.
    Третє міркування: після окупації Росією частини Речі Посполитої, існуюча на цих землях писемна правова традиція, заснована на принципах римського права, виборності голови держави – монарха, джерела закону, але не права, наявності природних кордонів, федералізму тощо, була офіційна замінена на протилежну, яка відкидала принаймні деякі засадничі принципи попередньої правової системи. А саме: не допускала виборності монарха, який був у Росії не тільки джерелом закону, але й права (так, на відміну від ВКЛ/РП, російський монарх не мусив присягати «за себе і за своїх наслідників» у непорушності законних прав шляхти та обивателів). Російська політико-правова традиція аж до XIX ст. не визнавала принципу федералізму і лише вимушено мирилася з автономним статусом Царства Польського та Великого князівства Фінляндського.
    Четверте. Давалася взнаки й принципово інша інтелектуальна атмосфера, спричинена надзвичайною – порівняно з офіційно-православною – обмеженістю інтелектуальних впливів Католицької церкви, протестантських рухів та вільномулярства. Обмежені політичні права підданих на території Російської імперії були запроваджені лише наприкінці 1905 р. і за 12 років не стали побутовою, звичною практикою життя людей, 9 з 10 яких були неписьменними і, отже, знаходилися поза межами культурних впливів – як правових, так і політичних.

Вплив Першої світової війни на економіку Російської Імперії/Республіки

Відсторонення від влади Імператора та динаміка економічних процесів[200]

    Зміна політичного устрою Російської держави, пов’язана із зреченням від престолу Імператора Миколи II, його брата Михаїла, формуванням Тимчасового комітету IV Державної Думи, створенням Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів і, отже, початком розпаду централізованого керівництва країною, яка четвертий рік поспіль несла тягар участі у Світовій війні, каталізували темпи розвитку кризових явищ в економіці країни. Напередодні війни Імперія мала бездефіцитний бюджет (25% його складали доходи від продажу горілки), активне сальдо торговельного балансу, а також обіймала перше місце в світі за золотими запасами державної скарбниці; державний борг при цьому складав 9 млрд карбованців.[201]
    Перші економічні проблеми, що спіткали Імперію вже восени 1914 р., невпинно наростали впродовж усього періоду 1914—1916 рр. Наслідок – значна деформація військово-господарського життя держави[202]. З 1 серпня 1914 р. по 1 вересня 1917 р., за офіційними даними, прямі військові видатки Росії склали 41,4 млрд карбованців. Бюджетний дефіцит станом на 1 вересня 1917 р. – 35 млрд карбованців, внутрішня та зовнішня заборгованість – 80 млрд, тобто 2/3 національного доходу, або 571 карбованець на душу населення[203]. Фінансування військового бюджету відбувалося за рахунок збільшення непрямих податків, закордонних запозичень, але головним чином, за рахунок емісії казначейських білетів Державного банку. Обсяг грошової маси, яка знаходилася в обігу на лютий 1917 р., досяг майже 10 млрд карбованців, тобто збільшився у порівнянні з 1914 р. майже в 6 разів.[204]
    Перебравши владу, Тимчасовий уряд (міністри фінансів – М. Терещенко (березень – квітень), О. Шингарьов (квітень – червень), М. Некрасов (липень – вересень), М. Бернацький (вересень – жовтень)) перетворив друкарський верстат практично в єдиний засіб фінансування військових потреб. Право на емісію Державному банку на період з 1 серпня 1914 р. по 26 жовтня 1917 р. надавалося 9 разів, у т. ч. за час перебування при владі Тимчасового уряду не менше як 5 разів. Загальна сума емісії складала відповідно 14,2 млрд, у т. ч в березні—жовтні – 10 млрд[205]. Станом на кінець жовтня обсяг грошової маси в обігу досяг майже 20 млрд, причому золотом забезпечувалося хіба що 7% цієї суми.[206]
    Ще одним напрямком покриття військових видатків було підвищення непрямих податків, хоча Тимчасовий уряд таки встиг проголосити себе принциповим противником цього заходу[207]. Акцизи неодноразово підвищували на все, що могли, чи то на махорку (більше ніж на 50%), чи то на проїзд у трамваї (на 100%)[208] тощо.
    Було встановлено і казенну монополію на торгівлю деякими товарами першої необхідності. Уже 25 березня новий уряд декларував запровадження хлібної монополії. 1 вересня оголосили про запровадження і монополії «конфетно-кондитерської»[209]. У першій половині вересня уряд ухвалив рішення про запровадження казенного продажу цукру. На думку ініціатора цього заходу, міністра фінансів М. Бернацького, це мало б принести принаймні 900 млн річного доходу[210]. За декілька днів до 26 жовтня Мінфін запропонував уряду ухвалити рішення встановити державну монополію на чай, каву, тютюн[211]. Як вважали фахівці, за умови послідовного проведення урядом курсу на запровадження державної монополії на ці та інші товари держава отримувала б ці товари за цінами нижчими, ніж ринкові. Це мало б наслідком зменшення інфляції та значною мірою переклало б фінансування військових потреб на майнові верстви населення Імперії.[212]
    Однією з найбільш пекучих проблем післяромановської країни стало продовольче питання. Ситуація загострилася настільки, що (так принаймні вважали авторитетні дослідники) деяким містам та промисловим центрам загрожувала голодна смерть[213]. Натомість ситуація з хлібом у Південно-Західному краї була незрівнянно кращою. Незважаючи на мобілізацію до Діючої армії значної кількості працездатних чоловіків, захоплення частини українських земель німцями та австро-угорцями, скорочення посівних площ порівняно з 1914 р. більше як на 20%, погіршення агротехніки (сільське господарство використало 4 млн пудів мінеральних добрив проти 43 млн у 1913 р.[214]), відсутність у 45% господарств землеробських знарядь та значне скорочення поголів’я коней[215] тощо, у 1917 р. все ж урожай зібрали непоганий. Валовий збір склав 1065 млн пудів, або 30% валового збору по країні. Іншими словами, урожай на душу населення в Південно-Західному краї був на 20% вищим порівняно з іншими територіями Республіки (39 та 31 пуд відповідно). Ця обставина, а також наявність минулорічних запасів обумовили порівняно нижчі темпи розвитку продовольчої кризи в південно-західних губерніях, ніж по країні в цілому. Зовнішній прояв цього процесу полягав, перш за все, у темпах зростання цін на продовольство та товари першої необхідності: індекс зростання товарних цін у цілому по державі за період з липня 1914 р. по жовтень 1917 р. склав більше 1000%.[216]

Продовольство, продукти першої необхідності, комунальні послуги

    Рівень оптових та роздрібних цін на цю групу товарів та послуг залежав, насамперед, від розмірів того чи іншого населеного пункту, його віддаленості від районів зернового виробництва та деяких інших факторів. Аналіз емпіричних даних дає підстави зробити висновок про те, що середнє зростання цін у промисловій частині Південно-Західного краю порівняно з довоєнним періодом складало 200—400%, тобто було в 2,5—5 разів менше, ніж у цілому по країні[217]. При цьому ціни на згадані товари та послуги в регіоні донецьких копалень були в цілому нижчі, ніж у повітових центрах, а в останніх – нижчі, ніж у центрах губернських тощо. Значною мірою це було обумовлено тим, що саме в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях та Області Війська Донського – головному хлібному районі імперського Півдня – було вирощено майже половину зерна 1917 р. При цьому основними виробниками були власники поміщицьких та великих селянських маєтків. Зауважимо, що питома вага останніх складала тут 22%, тобто вдвічі перевищувала і без того немалий «загальноукраїнський» показник.[218]
    Ця обставина поставила на порядок денний проблему викупу зерна у товаровиробників та його доставку до споживачів у великих містах та промислових центрах, які потерпали від дефіциту продовольства більше, ніж мешканці інших населених пунктів. У цій ситуації новий республіканський уряд, власне, потрапив до стратегічної пастки. Адже застосування навіть м’яких адміністративних важелів з метою виїмки зерна у виробників підривало фундамент народної довіри до уряду, складовою частиною якого була партія соціалістів-революціонерів, один із наріжних політичних каменів нового режиму, яка найгучніше декларувала за головну мету захист економічних та політичних прав селян країни.
    Очевидно, що урядові спроби запровадження хлібної монополії були вкрай негативно зустрінуті виробниками зерна. Наприкінці літа 1917 р. криза хлібозаготівель досягла найвищої точки за весь час війни. Обсяг заготівель у цілому по країні склав хіба що 1/3 споживання, державні запаси хліба було вичерпано. Запроваджена карткова система на хліб, цукор, жири, а також взуття та деякі види тканин не стала загальною, не гарантувала отримання продуктів. Наслідком став розквіт «чорного» ринку, під ціновий «удар» якого потрапили перш за все найменш заможні та соціально вразливі верстви населення. Країною прокотилася хвиля ексцесів на продовольчому ґрунті. Ситуація погіршилася настільки, що вже у вересні 1917 р. уряд був змушений оголосити про запровадження місячної норми споживання на одну людину: 25 фунтів зерна в містах та поселеннях міського типу, а для осіб, зайнятих важкою фізичною працею, – 36 фунтів та 4 фунти крупи.[219]
    Урешті-решт Тимчасовий уряд сам зрубав гілку, на якій сидів. 27 серпня за активного лобіювання голови Особливої наради по обороні П. Пальчинського уряд видав закон про збільшення на 100% товарних оптових цін на хліб[220]. При цьому уряд заявив: цей захід – єдино можливий крок у напрямку активізації хлібозаготівель, оскільки, мовляв, селянам буде надзвичайно вигідно продавати його державі за такою ціною. Практично ж цей крок лише каталізував продовольчу кризу і, отже, прискорив розвиток кризи вищих органів державної влади та управління. Дивно, але факт: ухваливши такий закон, Тимчасовий уряд не взяв до уваги декілька простих міркувань. Адже, продаючи впродовж 1914—1916 років хліб на ринках за цінами, набагато вищими за офіційні, товаровиробники накопичили величезну грошову масу, використати яку вони практично не могли. Після підвищення «твердих» цін на зерно це мало безпосереднім наслідком подальше підвищення роздрібних цін на хліб та інші продукти харчування та першої необхідності. Це, у свою чергу, знову збільшувало обсяг нічим не забезпеченої грошової маси, яка була опинилася в руках аграріїв. У цих умовах вони, а також виробники власне продуктів харчування були примушені ухвалити для себе єдино можливе економічно доцільне рішення – притримати наявні запаси продовольства до «кращих часів«. Адже вони небезпідставно сподівалися на подальше підвищення закупівельних цін, що автоматично призводило до підвищення роздрібних цін і т. д.
    У цих умовах організації промисловців і підприємців, зі свого боку, зробили фатальний для них самих крок. 11 вересня Катеринославське товариство заводчиків та фабрикантів, так само як й інші подібні організації Півдня Росії, направило листа міністрам праці, торгівлі та промисловості, фінансів, а також керівництву Ради з’їзду представників металургійної та залізоробної промисловості. У листі містилася вимога не допустити підвищення заробітної плати робітникам у зв’язку з підвищенням цін на хліб, як це передбачалося відповідною урядовою постановою. Промисловці просили відрядити на місця урядових комісарів «для роз’яснення стану справ робітникам», а також оголосили, що знімають із себе будь-яку відповідальність у зв’язку з можливою зупинкою підприємств унаслідок незадоволення вимог робітників[221]. Наприкінці вересня – на початку жовтня Всеросійська рада ТЗіФ заявила уряду: «нові вимоги робітників» про підвищення заробітної плати у зв’язку з подвоєнням гуртових хлібних цін, «будучи абсолютно непосильними для… і без того підірваної промисловості, несуть загрозу її подальшому існуванню». Саме тому, йшлося в заяві, Всеросійська рада ТЗіФ змушена поставити на порядок денний «питання про неприпустимість подальшого підвищення заробітної платні робітникам та службовцям»[222]. У відповідь Міністерство торгівлі й промисловості від імені уряду запевнило підприємців у тому, що «міністерство вживатиме всі наявні в його розпорядженні заходи, щоби підвищення цін на хліб на 100% не стало джерелом подальшого підвищення заробітної платні»[223]. Таким чином, спільними зусиллями уряду й промисловців ситуацію на продовольчому ринку загнали в глухий кут.

Транспорт

    Дорожнє господарство Імперії з давніх-давен було одним з найбільш відсталих галузей. Забезпеченість залізничним транспортом тут була нижча, ніж у США, майже в 5 разів, Франції – в 3,5, Німеччини – в 3, Великої Британії – більш ніж у 2 рази. За роки Світової війни ситуація погіршилася катастрофічно, особливо швидкими темпами хаос наростав після березня 1917 р.[224] Наприклад, рухомий склад Південної залізниці у вересні 1917 р. нараховував 1193 потяги, у т. ч. 246 (20,6%), які потребували ремонту; відремонтовано за перше півріччя було лише 133 потяги, у т. ч. на заводі Гартмана – 48[225]. У другій половині року найбільші центри з ремонту рухомого складу – Харківський паровозобудівний, Луганський Гартмана, Сумський машинобудівний, Вільде, Брянський в Катеринославі та Севастопольський порт разом відремонтували хіба що 50 потягів[226]. Скорочення парку паровозів мало своїм прямим наслідком значне погіршення використання вагонів. На кінець 1917 р. їх середній пробіг знизився на 17,5% порівняно з 1916 р., а час обігу працюючого вагона збільшився відповідно з 6,5 до 13,5 діб, що практично означало зменшення пропускної здатності залізниць більше ніж у два рази. Буквально на очах погіршувався і стан дорожнього господарства. Унаслідок гострої нестачі рейок, стрілок, кріплень та інших матеріалів ремонт залізниць не забезпечував їх нормального функціонування.[227]
    Не можна сказати, що така ситуація перебувала поза межами уваги центрального уряду. Наприклад, ще 22 та 23 вересня стан справ на залізницях прискіпливо обговорили на спеціальній нараді під головуванням начальника управління Міністерства шляхів сполучення В. Лебедєва, якому було надано права товариша міністра. На нараді були присутні начальник військових сполучень генерал-майор М. Раттель, керівники Петроградського, Московського, Київського порайонних комітетів, уповноважені Північного, Західного, Південно-Західного фронтів, а також практично всіх залізниць європейської частини країни. Підсумковий документ на 20 сторінках констатував такі причини паралічу залізничного транспорту: падіння продуктивності праці залізничних майстерень, наслідком чого стало незадовільне оновлення парку потягів та вагонів. Продуктивність праці впала, головним чином, внаслідок гострої нестачі запасних матеріалів та частин, що, у свою чергу, було наслідком незадовільного постачання залізницями металу, який було спрямовано безпосередньо на виробництво озброєнь. Причиною негараздів також були простої верстатів та механізмів, дефіцит кваліфікованих робітників, який був наслідком мобілізацій на фронт, незадовільний стан охорони праці, який спричинив високий рівень травматизму серед працюючих. Серед негативних факторів називалися і розповсюдження зрівнялівки в оплаті праці, і нестача продовольства[228]. Остання, у свою чергу, пояснювалася тим, що на залізничних станціях накопичилася велика кількість продовольчих вантажів, які нічим було довезти до споживачів. Так, наприклад, лише на станції Південно-Західної залізниці в 1917 р. надійшло більше 11 млн пуд. продовольства (11,5 млн у 1915 р.), значна кількість якого залишалася без руху[229]. Давалося взнаки і радикальне погіршення матеріального становища працюючих. Наприклад, на Московсько-Київсько-Воронезькій залізниці щоденний прийом вагонів було обмежено 75 замість 450 у зв’язку з тим, що робітники не вийшли на роботу, оскільки просто не мали взуття.[230]

Криза управління

    Досить сказати, що повсякденне керівництво діяльністю залізниць, які проходили територією Південно-Західного краю, у тій чи іншій мірі здійснювали не менше 16 урядових інстанцій, чиновники апаратів управлінь 5 видів так званих «особливих перевезень», а також керівники військових перевезень фронтів Діючої армії. При цьому «компетенція зазначених установ та осіб далеко не точно розмежована, одна і та сама дільниця залізниці знаходиться одночасно у веденні низки установ»[232]. У вересні—жовтні до 25 існуючих керуючих та розпорядчих інстанцій додалося ще й Міністерство внутрішніх справ.[233]

Паливні проблеми

    Офіційна урядова ідеологема була сформульована в такий спосіб: падіння продуктивності праці гірників Донецько-Криворізького басейну мало наслідком падіння валового видобутку вугілля; це, у свою чергу, поставило країну перед економічним колапсом. Восени 1917 р. чи не головним популяризатором цієї точки зору був відомий вуглепромисловець, член правління «Південно-Російського товариства торгівлі продуктами гірничої промисловості», помічник головноуповноваженого з постачання металами та паливом, інженер Я. Прядкін. 18 жовтня він виступив на засіданні Особливої наради з оборони з доповіддю про стан кам’яновугільної промисловості Півдня Росії, а за 4 дні надрукував на сторінках «Торгово-промышленной газеты» статтю під красномовною назвою «Загибель кам’яновугільної промисловості Донецького басейну»[235]. Автор статті пояснював падіння видобутку, яке, за його підрахунками, становило порівняно з 1916 р. принаймні 50%[236], такими причинами, як скорочення обсягу підготовчих робіт, зношеність обладнання, погіршення якісного складу гірників тощо. Я. Прядкін попереджав про неминучу зупинку імперської промисловості внаслідок відсутності палива, що, у свою чергу, він пояснював «анархією», «відсутністю дисципліни» та «втручанням найманих робітників у справи найму та звільнення персоналу та в організацію виробництва на підприємствах». «В цих умовах, – писав Я. Прядкін, – вся турбота промисловості спрямована тепер тільки на збереження підприємств, що в теперішній час є єдиною метою їх господарської діяльності та турботи». Єдиною й основною умовою продовження промислової діяльності власники та керівники гірничих підприємств вважали «об’єднання та узгоджену діяльність усіх живих сил країни, що згуртовані навколо уряду, наділеного твердою владою та довірою всіх груп населення країни». Така позиція Я. Прядкіна не була його особистою думкою: озвучену ним точку зору підтримували Рада з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії і місцеві товариства заводчиків та фабрикантів[237]. Кількість подібних публікацій у пресі день у день збільшувалася.[238]
    27 вересня на засіданні Головного економічного комітету – центрального органу з регулювання всього народного господарства Російської Республіки[239] було ухвалено рішення направити в Донбас спеціальну комісію з метою опрацювання заходів «для ліквідації важкого становища промислових підприємств, що працюють на оборону». Голові цієї комісії надавалися виключні повноваження – права голови Особливої наради з оборони.[240]
    Державний економічний комітет вважав цей захід недостатнім. Він «висловився за ухвалення найрішучіших заходів для того, щоби забезпечити нормальний хід життя на металургійних та гірничозаводських підприємствах Півдня Росії». ДЕК визнав «більш доцільним» направити до Донецького басейну вже не делегацію, а «одну яку-небудь особу, наділену диктаторськими повноваженнями з наданням в його розпорядження всіх засобів примусу, які є в розпорядженні урядової влади»[241]. Таке рішення було підтримано торговельно-промисловими колами країни, а також конституційно-демократичною партією[242]. 21 жовтня було названо ім’я диктатора Донецько-Криворізького басейну – ним став О. Орлов, товариш міністра торгівлі та промисловості.[243]
    Паралельно набирав ходи процес боротьби із заворушеннями в Донбасі. 5 жовтня Тимчасовий уряд ухвалив «здійснити найрішучіші заходи» для ліквідації існуючого соціального безладу. Опрацювання конкретної програми доручили чомусь міністру шляхів сполучення О. Ліверовському, зобов’язавши його представити документ на закрите засідання уряду[244]. Остаточно такий документ ухвалити не спромоглися. Це стало черговим красномовним свідченням наявності глибоких протиріч серед членів уряду та політичних сил, які вони представляли. Незадовго перед тим уряд так і не спромігся виробити консолідовану позицію щодо введення до басейну козацьких частин з метою наведення там конституційного ладу. Зовнішнім проявом цього стала серія статей в центральній та регіональній пресі, в яких йшлося про неприпустимість прямого використання військової сили в Донбасі[245]. Тим часом прибічники такого заходу здавати свої позиції без бою не бажали. Відбулася серія «приватних» нарад окремих членів уряду та керівників впливових органів державного управління. Збиралися, зокрема, на квартирі заступника голови уряду, міністра торгівлі та промисловості О. Коновалова. Господар помешкання та його гості – голова ГЕКу та товариш міністра торгівлі і промисловості М. Савін, міністр землеробства С. Маслов, голова Особливої наради з оборони П. Пальчинський висловилися за пряме застосування військової сили для наведення законного порядку в Донецькому басейні.[246]
    Альтернативну урядовій точку зору на процеси, які відбувалися в ключовому для подальшої долі країни регіоні, сформулювали на 1-й конференції рудникових комітетів Донецького басейну, яка відбулася під проводом більшовиків у Дебальцево наприкінці вересня – на початку жовтня. Основними причинами економічних негараздів логічно назвали війну, дикунські методи видобутку вугілля, відсутність підготовчих робіт, низьку заробітну плату, напівголодне існування робітників. До цього долучили і чинники цілком політичного характеру, а саме: відмову власників та керівників залучати робітників до вирішення виробничих питань, а також «індиферентне ставлення адміністрації рудників до виконання своїх службових обовязків, втечу зі своїх посад та залишення… рудників на милість долі».[247]
    Як свідчать статистичні дані, зменшення валового видобутку донецького вугілля в 1917 р. порівняно з 1913 р. становило менше 2%. Натомість вивезення палива в лютому – вересні зменьшилося на 20%, у жовтні – до 66% від рівня 1916 р., тобто склало 55% видобутку. Головний винуватець – керівництво Катерининської залізниці, якою вивозилася основна маса донецького палива. Наслідок – наперед визначене подальше радикальне падіння промислового виробництва зокрема та економічної активності взагалі. Суха статистика свідчить: падіння виробництва як на промислових, так і на добувних підприємствах набуло незворотного характеру. Найбільш яскравий приклад – підприємства металургійної промисловості – хребет економіки країни, які визначали рівень її техніко-економічного розвитку взагалі. Хоча рівень організаційно-технічного забезпечення металургійних гігантів, розташованих на території Південно-Західного краю, був у цілому вищий за інші, все одно і тут спостерігалися як низький ступінь механізації робіт, так і технологічна відсталість. Навіть ті підприємства-гіганти, які споруджувалися головним чином іноземними інвесторами, були розраховані на використання передовсім дешевої робочої сили. Красномовний факт: за 1900—1917 рр. в Імперії не збудували жодного нового заводу чорної металургії; жодне з існуючих підприємств не зазнало істотної реконструкції діючих потужностей, обладнання не оновлювалося, ручна праця не механізовувалася. Станом на 1917 р. морально та фізично застаріле обладнання було зношене на 35—40%[248]. Наслідок не забарився чекати на себе: виплавка чавуну та виробництво готового прокату в 1917 р. порівняно з 1913 р. скоротилися майже на третину. Механізму контролю за використанням готової продукції у воюючій країні так і не було створено. Існуюча система розподілу являла собою сприятливе середовище для відкритих зловживань з поставками, крадіжок, спекуляцій[249]. Відомий економіст В. Гриневецький кваліфікував її «рішучо невдало централізованою і чисто бюрократичною системою»[250]. Принагідно зауважимо, що це одна з найбільш поміркованих оцінок, які ми зустрічали. Зауважимо також, що будь-які спроби внести будь-які зміни до неї блокувалися особисто головою Особливої наради з оборони П. Пальчинським, як це мало місце у випадку з діями Уповноваженого з металу на Півдні Росії.[251]
    Наслідок: 21 жовтня уряд видає черговий циркуляр про скорочення норм поставок металу на останні два місяці поточного року[252]. Наслідок: закриття нових виробничих потужностей, збільшення кількості безробітних робітників промислових підприємств до 5000 тис. по країні, у т. ч. до 104 тис. на території самопроголошеної на той час УНР[253]. Буквально напередодні трагічних подій жовтня в Петрограді уряд оголосив про запровадження нових твердих цін на чорні метали та вироби з них[254]. Наслідок: новий стрибок цін на продовольство та товари першої необхідності. На порядок денний знову постало питання підвищення заробітної плати, що неминуче вело до нового зростання рівня інфляції тощо. У листопаді 1917 р. – уже після більшовицького путчу і повалення Тимчасового уряду – світ побачив черговий номер харківського часопису «Горнозаводское дело», який редагував видатний організатор важкої індустрії, лідер заводчиків та фабрикантів країни М. Ф. фон Дітмар, який, власне, і формулював погляди вугільних та металургійних магнатів країни. У статті «Теперішнє та майбутнє російської промисловості», зокрема, відзначалося: «російська промисловість перебуває в теперішньому часі в стані повної руїни та розкладу…». Причинами такого стану справ називалися війна, амортизація обладнання, а також те, що «стихійний та руйнівний початок в революції ще не поступився місцем органічному творчому початку». Висновки робилися такі: по-перше, існуючий апарат контролю та керівництва промисловою діяльністю є неефективним; по-друге, «здійснення соціалістичних методів лікування нашої промислової кризи означає невідворотність загибелі всієї російської промисловості»[255]. Але попри всі, навіть самі розумні висновки кваліфікованих експертів, ситуація розвивалася вже неконтрольовано: наростали процеси руйнації єдиного економічного, територіального та адміністративно-управлінського просторів, системи грошового обігу, витіснення його натуральним обміном, лавоподібно скорочувалося виробництво та збільшувалося безробіття, критично підвищився градус соціальної напруги в суспільстві.

Зміни у соціальній структурі населення

    Упродовж Першої свiтової вiйни соціальна структура населення південно-західних губерній, насамперед найманих робітників, зазнала відчутних змін. Головна причина – призов до лав Діючої армії. Лише з території Наддніпрянщини було мобілізовано не менше 4 млн чоловіків[256]. Лави робiтничого класу поповнили жiнки, пiдлiтки, представники економiчно пiдупалого пiд час вiйни мiщанства, дрiбнi службовцi тощо. Саме ці верстви виявили надзвичайну схильнiсть до гасел найбiльш радикальних соцiалiстичних полiтичних угруповань, як власне виразно нацiональних – українських, єврейських, польських, так й суто iнтернацiональних – включно з більшовицькими. Економiчнi негаразди, прагнення за будь-яку цiну уникнути призову до вiйська, низький культурний рiвень спонукали їх до пiдтримки найбiльш деструктивних iдей – скасування iнституту приватної власностi та негайного припинення вiйни, робили легкою здобиччю радикально налаштованих полiтичних авантюристiв. Вони й не забарилися чекати на себе: «спецiальне завдання моменту, – вказував найбiльш успiшний з них, – є органiзацiя пролетарiату».[257]
    В найближчiй iсторичнiй перспективi це завдання вирiшила на свою користь єдина жорстко iєрархiзована, полiтично монолiтна, мобiльна, радикально й фанатично налаштована полiтична течiя iмперської соцiал-демократiї. На момент виходу з пiдпiлля в березнi 1917 р. вона нараховувала приблизно 24 тис. свiдомих бiйцiв, у т. ч. 2 тис. власне на Українi; у серпнi лави українських бiльшовикiв зросли до 33 тис. осiб, у т. ч. у складi партiйного об’єднання Пiвденно-Захiдного краю – 10 тис., обласного об’єднання Донецько-Криворiзької областi – близько 16 тис. осiб.
    Головним об’єктом та iнструментом їх полiтичного впливу стали політичні та організаційні балагани – Ради робiтничих та солдатських депутатів, якi вважалися єдино можливою формою революцiйного уряду[258]. Слiд зауважити, що сам факт їх існування сприяв широкому розповсюдженню впливiв деструктивних, екстремістських полiтичних течiй. Ще один найважливiший об’єкт прискiпливої уваги полiтичних радикалiв – т. зв. фабрично-заводськi комiтети (ФЗК). Вони iснували паралельно з профспiлками, обиралися власне на пiдприємствах незалежно вiд партiйної та професiйної приналежностi робiтникiв та зберiгали органiзацiйну незалежнiсть вiд профспiлок до початку 1918 р. Улітку 1917 р. ФЗК існували практично на всіх промислових підприємствах України, являючи собою важливий інструмент більшовицького впливу на робітничу масу.[259]

Якiсна характеристика промислового робiтництва

    Процес вiдчутних якiсних змiн у середовищi промислового робiтництва, який був розпочався 1914 р., упродовж 1917 р. набирав обертiв[260], але систематичних статистичних даних по всiх галузях промисловостi російських південно-західних губерній не iснує. Характерні особливості процесу можна зрозуміти на прикладi 16 найбiльших металургiйних пiдприємств Пiвдня[261], робiтники яких мали привiлейований порiвняно з робiтниками iнших галузей промисловостi статус внаслiдок тiєї ролi, яку цi пiдприємства вiдiгравали в економiцi воюючої країни.
    На початок 1917 р. на металургiйних заводах менше половини робiтникiв (41,9%) були т. зв. «кадровими», натомiсть уже 58,1% припадало на долю неквалiфiкованих робiтникiв – чоловiкiв, жiнок, пiдлiткiв, а також бiженцiв та мобiлiзованих за трудовою повиннiстю представникiв народiв Сходу. Упродовж 1917 р. загальна чисельнiсть робiтникiв, зайнятих на промпiдприємствах, змiнилася менше нiж на 1%. Тим не менше внаслiдок рiзних причин (призов до вiйська 47% усiх дорослих чоловiкiв, а також вiдхiд до села або iнших галузей промисловостi[262]) промисловi пiдприємства втратили близько 20 тис. найбiльш квалiфiкованих та працездатних чоловiкiв, яких замiнили 2,5 тис. жiнок, близько 1,5 тис. вiйськовополонених та близько 16 тис. представникiв народiв Сходу. Аналогiчнi процеси вiдбувалися на пiдприємствах, пiдпорядкованих нагляду фабрично-заводської інспекції (ФЗІ). З 1913-го по 1917 р. чисельнiсть зайнятих на них робiтникiв збiльшилася майже на 70 тис. осiб, тобто на 20%. З кожних 100 робiтникiв, якi прийшли на ці підприємства в цi роки, 57 припадало на дорослих чоловiкiв, 14 – жiнок, 19 – пiдлiткiв, 10 – дiвчат у вiцi 13—17 рокiв.
    Аналiз руху робiтничої сили на пiдприємствах Волинської, Подільської, Полтавської, Таврiйської та Чернiгiвської губернiй свiдчить, що процеси, якi мали мiсце тут, певною мiрою вiдрiзнялися вiд того, що вiдбувалося в промисловiй зонi. У першому випадку чисельнiсть персоналу збiльшилася менш нiж на 1,5%. Але кiлькiсть дорослих чоловiкiв зменшилася на 17%, жiнок – збiльшилася майже на 40%, а дiтей та пiдлiткiв – вiдповiдно на 35%. Натомiсть чисельнiсть робiтникiв на пiдприємствах промислової зони збiльшилася в порiвняннi з останнiм довоєнним роком на 66195 осiб, або майже на третину. На кожних 100 нових робiтникiв припадало 33 дорослих чоловіків, 43 жiнки, 16 дiвчат та 8 юнакiв у вiцi 12—17 рокiв.
    Ще одна особливiсть змiн у часи Першої свiтової вiйни – збiльшення концентрацiї робiтникiв на пiдприємствах, пiдпорядкованих нагляду ФЗI. У цiлому по Українi її рiвень склав майже 50%, при цьому темпи зростання кiлькостi зайнятих на дрiбних та середнiх пiдприємствах перевищували аналогiчнi показники на пiдприємствах, на яких працювали 100 i бiльше робiтникiв.
    Друге за чисельнiстю мiсце пiсля фабрично-заводських пролетарів посiдали робiтники гiрничодобувних пiдприємств Донецького та Криворізького басейнiв. Виявлені нами данi дозволяють зробити такі висновки. З 15 гiрничих округiв, якi об’єднували гiрничодобувнi пiдприємства iмперського Пiвдня, 14 об’єднували пiдприємства, розташованi в Катеринославськiй і Харкiвській губернiях та Таганрозькій окрузі Областi Вiйська Донського. Одеський гiрничий округ об’єднував пiдприємства добувної промисловостi Київської, Подiльської, Херсонської та Чернiгiвської губернiй. Кiлькiсть робiтникiв, зайнятих на пiдземних роботах та на поверхнi в рiзних округах, була рiзною. Для 12 округів нам вдалося виявити чисельнiсть робiтникiв на 1 сiчня та 1 вересня 1917 р., а для всього Донбасу на сьогоднi вiдомi лише середньомiсячнi показники на сiчень – листопад 1917 р. Якщо взяти до уваги, що на кiнець 1916 – початок 1917 рр. бiльше 26 тис. осiб працювало на пiдприємствах Криворiзького залiзо-рудного басейну (Криворiжжя, Керченський район та район Корсак-Могила)[263], то можна говорити про майже 300 тис. робiтникiв гiрничодобувної промисловостi.
    Призов до Дiючої армiї (особливо 1914 р.) чоловіків та спроби спочатку iмперських, а потiм i республiканських урядiв якщо не збiльшити, то принаймнi не зменшити рiвень видобування твердого палива мали наслiдком значне пiдвищення питомої ваги серед робiтникiв жiнок, вiйськовополонених, пiдлiткiв обох статей, вихiдцiв з т. зв. «iнородчєскiх» губернiй тощо. Данi, якi є в нашому розпорядженнi, дозволяють зробити висновок про те, що до 1917 р. ринок вiльних робочих рук у Донбасi та Криворiжжi було практично вичерпано.
    Пiд час воєнних рокiв у складi шахтарського корпусу вiдбулися iстотнi змiни. Наприклад, у 8 гiрничих округах Донбасу (без Областi Вiйська Донського), де в травнi 1917 р. було зайнято 157,3 тис. осiб, на долю вiйськовозобов’язаних припадало 45,8%, вiйськовополонених – 26,4%, жiнок – 0,4%, пiдлiткiв – 7,4%[264]. За даними профспiлкового обстеження 58 копалень, розташованих у рiзних частинах Донецького басейну, у вереснi 1917 р. з 24646 гiрникiв 27,6% складали вiйськовополоненi, 3,19% – жiнки, 6,26% – пiдлiтки.[265]
    Бiльше 225 тис. осiб, у т. ч. 35 тис. службовців, працювало на залiзницях, що проходили територiєю «українських» губернiй.[266]

Страйки

    Характерними особливостями страйків у зазначений період були ті, що в них брали участь головним чином робітники, зайняті на дрібних підприємствах (з числом працюючих менше 100). Близько половини відомих нам страйків були організовані профспілками, які об’єднували найменш кваліфікованих та низькооплачуваних робітників, а також службовців. Ці категорії найманих працівників страйкували виключно з економічних причин. Їх вимогами були підвищення заробітної плати, покращення умов праці тощо. Найбільшу кількість страйкуючих при цьому дали страйки всеросійський залізничний[267], а також київський та до певної міри в Донецькому басейні. Їх учасники також висували вимоги соціально-економічного характеру: запровадження 8-годинного робочого дня та робітничого контролю, підписання колективного договору.
    З осені 1917 р. існуючі форми та методи соціального партнерства в промисловій зоні південно-західних губерній перестали працювати. Якщо до цього часу вимоги запровадження 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці, укладення колективних угод тощо так-сяк або задовольнялися, або за згодою сторін відкладалися до «кращих часів» (тобто до кінця війни), то у вересні—жовтні сторони ніби перестали чути одна одну. Висуваючи «буденні» для умов військового часу вимоги економічного характеру, наймані працівники отримали рішучі відмови їх задовольнити з боку власників та керівників підприємств. Застосувавши насильницькі, протизаконні форми боротьби за свої економічні інтереси, робітники наштовхнулися на активну протидію – аж до введення збройних частин у той чи інший район.
    У цих умовах лідери крайніх націонал– та інтернаціонал-соціалістичних партій та організацій, які претендували на представництво інтересів найманих робітників перед власниками та органами влади і місцевого самоврядування, висунули вимогу фактичного скасування інституту приватної власності – запровадження так званого «робітничого контролю над виробництвом та розподілом». «По суті, – зазначав вождь найбільш радикальної із цих організацій, – питання про робітничий контроль зводиться до того, хто кого контролює». Саме він і закликав піти «рішуче» та «безповоротно» цим шляхом[268], чудово розуміючи: поки що фактичне скасування інституту приватної власності означає на практиці і скасування існуючої держави як такої. Ухваливши резолюцію про запровадження робітничого контролю, керована більшовиками I Всеросійська конференція фабрично-заводських комітетів фактично оголосила відкритим перший акт трагедії громадянської війни в Росії. Обмовки про те, що цей захід треба запроваджувати виходячи з вимог конкретної ситуації, яка складалася на місцях[269], нічого в руйнівній своїй суті не змінювали. Роз’яснення – як ото Петроградського товариства заводчиків та фабрикантів – про те, що «робітничий контроль може згубити як технічну сторону справи, так і фінансову її сторону», або про те, що «передаючи управління заводами до рук робітничого класу, держава тим кладе край подальшій участі капіталу в промисловому житті»[270], слухати було вже нікому.

Перша світова і «Україна»

«Україна» – Антанта

    – «українського питання» як такого в політиці держав Антанти не існувало;
    – держави Антанти та США були зацікавлені у відновленні територіальної цілості Росії у формі федеративної демократичної держави;
    – державність України розглядалась ними як німецький витвір і засіб виведення Росії з війни;
    – Франція мала особливі інтереси в цьому регіоні, які полягали у створенні т. зв. «Великої Польщі» як противаги Німеччині;
    – існувало питання Східної Галичини як частини австро-угорської спадщини;
    – політика Франції щодо Східної Галичини була суперечливою: один варіант передбачав її приєднання до Польщі, інший – до Росії;
    Ці думки цілком кореспондуються з висновками, яких дійшла О. Кучик. Головний з них звучить так: «Українська політика урядів держав Антанти не становила окремий елемент зовнішньополітичної концепції, а була лише складовою частиною російського, галицького чи польського питань… Вона не стала окремою складовою, логічно завершеною частиною зовнішньополітичної доктрини жодної з країн Антанти, залишаючись швидше інструментом досягнення тактичних цілей, аніж засобом стратегічного характеру».[272]
    Згідно зі своїми національними інтересами та взятими відповідно до них зовнішньополітичними зобов’язаннями, світові демократії при формулюванні підходів до так званого «українського питання» керувалися такими міркуваннями:
    – «Великобританія не могла допустити виникнення у центрі Європи державно-політичного утворення під егідою Німеччини»;
    – Франція розглядала Україну «виключно як складову частину Росії, що ніколи не буде сприйматися як окреме державно-політичне утворення»;
    – Сполучені Штати «не мали безпосередніх воєнно-політичних чи територіальних інтересів у Центрально-Східній Європі, в тому числі в Україні»;
    – «до часу падіння Тимчасового уряду Україна фактично не розглядалась як об’єкт міжнародних відносин і не була предметом зацікавлення в геополітичному плані для західних держав».[273]
    Що стосується самої «України», а якщо точно – українських політичних сил, які діяли в передвоєнний час на підросійській та підавстрійських територіях, то їх зовнішньополітичні концепції (якщо такі існували) детерміновувалися громадянством тих чи інших політиків, які «були приречені зробити свій вибір на користь однієї з воюючих сторін». Саме детермінованість такого вибору невідворотно визначила «полярність політичних орієнтацій різних груп української інтелігенції і їх ситуативний характер, обумовлений мінливою геополітичною та воєнно-політичною обстановкою на європейському континенті».[274]
    Результати цитованих доліджень цілком ясно говорять – позиція країн-переможниць у Першій світовій війні наперед принципово та недвозначно заперечувала необхідність та можливість створення окремої від Росії української держави.

«Україна» – Почвірний союз

    Єдину надію на створення в майбутньому самостійної національної держави українським політикам давала співпраця з головними супротивниками Великобританії та Франції – Австро-Угорщиною та Німеччиною. Від початку Першої світової війни до 1917 р. «німецька політика щодо українського руху визначалася загальною стратегією “революціонізації та інсургенції”» і полягала в підтримці «національно-визвольних рухів» у країнах Антанти та в їх колоніях. Саме в рамках зазначеної стратегії цим рухам і надавалася організаційна та фінансова допомога. «Створення незалежної української держави потрапило в контекст німецької урядової програми післявоєнного устрою Європи», саме тому «відносини з Німеччиною відігравали важливу роль у спробах реалізації права (неіснуючого ані з точки зору тогочасного міжнародного права, ані з точки зору російського або австро-угорського законодавства. – Д.Я.) українського народу на власну державу. Від характеру відносин з Німеччиною багато в чому залежала доля української держави у зазначений період».[275]
    Оскільки така підтримка означала також підтримку галицьких русинів, це автоматично створювало для німецької дипломатії іманентно нерозв’язувану проблему, оскільки, по-перше, Австро-Угорщина була її основним союзником у війні. По-друге, іманентно нерозв’язуваною для українського руху стала «дилема зовнішньополітичної орієнтації – Відень чи Берлін»: галичани орієнтувалися на Відень, наддніпрянці – на Берлін. У 1917 р. «для уряду Німеччини українська незалежність стала запорукою стратегічного послаблення Росії (а також Антанти в цілому. – Д.Я.), для військового керівництва – засобом розв’язання економічних проблем»[276], але, що найважливіше, – замирення на одному з фронтів війни і вивільнення ресурсів для продовження військової боротьби на Заході.

Російська імперія – «український» рух

Росія – «москвофіли»

    Діаметрально протилежну позицію офіційний Петербург займав щодо «українського» руху на підавстрійських землях, який розглядався царською дипломатією як чинник, здатний послабити Австро-Угорщину. Так, наприклад, у серпні 1913 р. (за каденції міністра закордонних справ Росії С. Сазонова) річна сума асигнувань на підтримку діяльності галицьких москвофілів сягнула 200 тис. крб[278]. «Початок Першої світової війни дозволив російській владі оприлюднити територіальні претензії до Австро-Угорщини і розпочати широкомасштабне втілення ідеї приєднання Східної Галичини до складу Російської імперії»[279], на які, до слова, Романови не мали ніяких правових, династичних, історичних або будь-яких інших прав. 29 серпня 1914 р. – по захопленні російськими військами Східної Галичини – тут було започатковано Тимчасове військове генерал-губернаторство. Окупаційна влада негайно знищила існуючий адміністративний устрій, запровадила Львівську, Тернопільську, Чернівецьку та Перемишльську губернії, ввела нову грошову одиницю, зруйнувала мережу українських національних організацій, закрила всі українські навчальні заклади та періодичні видання, розпочала репресії проти українських, німецьких та єврейських громадських діячів та організацій. Було розроблено плани тотальної русифікації краю впродовж наступних 5 років, започатковано політику заміни греко-католицького духовенства православним (було ув’язнено та депортовано Митрополита Андрея, єпископів Й. Боцяна та Д. Яремка, 35 парохів; але за 10 місяців російського управління з 1873 священиків на російське православ’я перейшло хіба 86).
    Після Брусиловського прориву на цих територіях було утворено «Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, захоплених по праву війни». «Намагаючись привернути на свій бік бідніші верстви селянства вони (російські чиновники. – Д.Я.) заявляли про перерозподіл земельних ресурсів за рахунок конфіскації маєтків польських поміщиків, які підтримували політику Австро-Угорщини та єврейської власності». Така політика суттєво ускладнила і без того непрості міжнаціональні стосунки в краї, який зазнав під час війни ще і нечуваних до того втрат: знищено 40% усього житлового та господарського масиву, 1,5 тис. промислових об’єктів; із серпня 1914 р. у Східній Галичині поширилися голод та епідемії; рятуючись від обставин, породжених військовими діями, на територію Російської імперії внаслідок різних обставин перейшло близько 100 тис. біженців.[280]

«Україна» – Польща

    «Польща протягом свого історичного існування була життєво зацікавлена у позитивному вирішенні українського питання у власних національних інтересах». Як добре відомо, у польській політичній думці щодо української проблеми існували дві протилежні концепції – інкорпораційна та федералістська[281]. Перша стратегія, яку намагалися реалізувати націонал-демократи під проводом Р. Дмовського, передбачала поділ України між Польщею та Росією, що гарантувало безпечне існування Речі Посполитої, особливо перед зазіханнями з боку Німеччини. Фактично йшлося, на нашу думку, про відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., тобто про повернення до правового «легітимного» принципу, зруйнованого Росією, Австрією та Пруссією наприкінці XVIII ст. Друга стратегія, яку називають «концепцією Ю. Пілсудського», передбачала створення самостійної Української держави як буферної зони між Польщею та Росією.[282]
    Дещо інші підходи застосовувалися польською стороною стосовно «західноукраїнських» земель, тобто стосовно Галичини. «Польські провідники категорично виступали проти поділу Галичини на польську та українську частини. Польська фракція австрійського парламенту виступала з різкою критикою урядового курсу» (тобто проти курсу австро-угорської влади на адміністративний поділ Галичини на Західну (польську) та Східну (русинську) частини. – Д.Я.). «Великодержавницька ідеологія владних структур Варшави, – стверджує І. Томюк, – передбачала відродження Другої Речі Посполитої в історичних кордонах («від моря до моря»)».[283]
    Якщо в останньому реченні термін «великодержавницька» змінити на термін «правова», усе відразу стає на свої місця: поляки вимагали повернення до правового принципу, зґвалтованого Австро-Угорщиною, Росією та Пруссією у XVIII ст. При цьому «польська революційна публіцистика зверталася до українців з думкою, що Польща, Русь-Україна і Литва творять нероздільну цілість, що поляки і українці є «синами одної матері», і обіцяли українцям повну рівноправність у майбутній Польщі після московського і швабського ярма». Неправова, шовіністична, великодержавницька позиція українського політикуму – чи то наддніпрянського, чи то (частково) галицького розливу, – яка відкидала ідею «відбудування триєдиної історичної Польщі»[284], вимагала утворення «Великої України» у складі всіх «етнічних українських земель», та ще й не в правовий, а в революційний, явочним порядком, спосіб, нічого крім роздратування, відкритої ворожості та спротиву у сусідів, насамперед у Польщі, викликати не могла.
    І не викликала. Власне, дослідження І. Томюк докладно малює логіку дій польської сторони, яку сучасні українські дослідники залишають за дужками своїх досліджень. Отож, поляки готувалися до перебрання влади у Східній Галичині. Вони домінували у галицькому земельному Сеймі, в органах місцевої влади, мали тут і добре організовану партійно-політичну, і парамілітарну мережі. Перебрати владу мала Ліквідаційна комісія, утворена 28 жовтня 1918 р. у Кракові. УНРада, натомість, знаючи про плани поляків, залишалася вірна ідеї конституційного реформування імперії Габсбургів. Навіть 31 жовтня К. Левицький, Л. Цегельський та інші члени Ради, які перебували у Львові, вважали, що «владу потрібно отримати від австрійського намісника лише з дозволу цісаря, а не збройним шляхом».[285]


    Юзеф Пілсудський.

    11 листопада 1918 р. історичну справедливість було відновлено правовим, законним, мирним шляхом – у Варшаві було проголошено Другу Річ Посполиту.
    Східна політика її провідника – Юзефа Пілсудського «будувалася насамперед на стратегічних інтересах Польщі та на його власному баченні геополітичного розвитку східноєвропейського регіону», а «головною її віссю, навколо якої оберталися всі геополітичні комбінації», була Росія. Мінімальна мета польської політики полягала в тому, щоби створити надійний бар’єр між Польщею та Росією, максимальна – знищити централізовану російську державу шляхом її дроблення на окремі кавалки, що мало б забезпечити перспективні мирні умови для розвитку незалежної польської держави. Крім того, польський лідер прагнув забезпечити для своєї батьківщини такі кордони на заході та сході, які дозволили б їй протистояти політичному тискові Берліна та Петербурга. На переконання Ю. Пілсудського, досягти цього «можна було лише у федеративному союзі із сусідніми країнами, зокрема з Литвою, Білоруссю та Україною», на чолі якого мала постати Варшава. Проте така візія увійшла в суперечність із поглядами лідерів країн Антанти, які намагалися схилити Пілсудського до союзу з Денікіним, а після поразки останнього – до союзу з ленінським режимом.[286]

«Україна» – Чехословаччина

    Не можна назвати сприятливою щодо «українських національно-визвольних змагань» і позицію демократичного чеського політикуму під проводом загальновизнаних національних лідерів Томаша Масарика та Едуарда Бенеша. Хоча кінець кінцем Прага і визнала УНР de facto, але принципово продовжувала дотримуватися того принципу, який за Т. Масариком звучав так: «українська справа мала бути вирішена у згоді з Росією». Е. Бенеш, у свою чергу, «не ангажувався до справ, пов’язаних з визнанням незалежності УНР… для нього пріоритетними були стосунки з урядом ЗУНР». Інші політичні партії (крім націонал-демократичної) чіткої концепції щодо ставлення до УНР не мали.[287]


    Едуард Бенеш.

Деякі попередні висновки

    Отже, побіжний огляд основних здобутків вітчизняних істориків, які спеціалізуються на вивченні подій 1917—1920 рр., дозволяє зробити висновок про те, що українська історична школа, яка за радянської доби в кращому випадку займала сервільне становище щодо держави та радянської московської історичної школи, зробила якісний ривок, перетворившись, на наш погляд, на самодостатній науковий феномен. Слід особливо наголосити на тому, що цей феномен, по-перше, сформувався в часи глобальної соціально-економічної та політичної кризи, якою супроводжувалися розвал СРСР та формування на його уламках нових незалежних держав, і по-друге, що найважливіше, був сформований, головним чином, завдяки зусиллям учених, які склалися у нетрях радянської історичної «науки».


    Томаш Масарик.

    На наш погляд, серед дослідників, які спеціалізуються на вивченні подій 1917—1920 рр., упродовж XX ст. сформувалися принаймні три домінуючих напрямки. Кожен з них, як нам видається, формулював та намагався обґрунтувати з «наукових» позицій відповідь принаймні на шість головних запитань:
    1. Що, власне, сталося, на теренах Російської імперії в 1917 р.?
    2. Чому це сталося і чому саме в тодішній Росії ті події набули ТАКОГО характеру і мали ТАКІ наслідки для держави та її населення?
    3. Як ті події були пов’язані з подіями, які відбувалися на європейському просторі впродовж Першої світової війни?
    4. Наскільки легітимними та законними – з точки зору існуючих на той час правових понять та законних процедур – були дії лідерів українського політичного руху, спрямовані на проголошення національної державності?
    5. Хто несе історичну відповідальність за те, що сталося?
    6. Яким чином історичний досвід доби 1917—1920 рр. можна (якщо, звісна річ, це потрібно) імплементувати в поточну історичну реальність? Що треба зробити для того, аби не допустити імплементування ТОГО досвіду в ЦЮ реальність?
    Відповіді на ці та інші не менш важливі запитання намагалися дати (або уникнути) автори всіх трьох тисяч наукових, науково-популярних розвідок та трьох з половиною сотень докторських та кандидатських дисертацій, про які ми вже згадували.
    Не претендуючи на вичерпну, а тим більше на остаточну відповідь, ми вважаємо за можливе в межах даного дослідження сформулювати гіпотезу, згідно з якою всі варіанти віповідей на сформульовані вище шість запитань можна звести до трьох основних груп або «шкіл».
    Перша – більшовицько-радянська. В її основі – одномірний модуль, який можна назвати «маніхейсько-есхатологічним». Він зводиться до того, що в світі діють сили однозначно та послідовно гуманістичні, моральні, етичні та прогресивні сили «добра» і «світла», які вступили в останню переможну битву з людоїдськими силами «зла та темряви» – послідовно і принципово антигуманними, неморальними та неетичними й такими, що штовхають як усе людство, так і окрему людину в безодню духовної та фізичної смерті. Перші були представлені виключно деякими більшовиками, але не всіма, оскільки більша частина їх впадала в різні часи у різноманітні «єресі» і тому заслужено та послідовно знищувалася принциповими прихильниками єдино правильної «генеральної лінії». Другі були представлені всіма іншими людьми, обставинами, соціальними, політичними, конфесійними та іншими групами. При цьому сама радянсько-більшовицька школа за 80 років так і не спромоглася скласти вичерпний та остаточний перелік як представників світу «добра», так і світу «зла». Їх перелік та персональний склад перманентно змінювався – у залежності від поточної внутрішньо– та зовнішньополітичної кон’юнктури.
    Якби можна було застосувати до здобутків цієї «школи» такий собі «антропологічний» критерій, згідно з яким остаточною метою якщо не всесвітньої історії, то, принаймні, «гуманістичної» та гуманної політики (якщо така взагалі можлива, але припустимо) є або повинна бути людина – без огляду на її стать, вік, походження, мову, віросповідання, рівень статків абощо, то в цьому сенсі радянсько-більшовицька школа була цілком послідовна і логічна. Її засновники та їх епігони стверджували, що повноцінний розвиток людини можливий лише за умов ліквідації у планетарному масштабі природних прав людей, у першу чергу – права на приватну власність. Ця «школа» переконувала і себе, і всіх інших в історичній необхідності, політичній доцільності та високій моральності фізичного знищення всіх, хто претендує на наявність та розвиток окремої від загальної ідентифікації на особистому або груповому рівні. Унаслідок імплементації цієї ідеї в політичну практику за період перебування її прихильників при владі, тобто від 1917-го до 1991 р., було знищено до 100 млн людей, які проживали тільки на теренах колишнього СРСР (у кордонах 1939 р.). Загальна кількість жертв цього політичного дискурсу в світі, насамперед на європейському континенті в XX ст., підрахунку не піддається.
    Другу школу, як нам видається, уособлює умовна «діаспорно-соціалістична» традиція. Її представники обґрунтовували тезу про те, що необхідною передумовою цілісного розвитку людини є її усвідомлена приналежність до окремої, відмінної від інших, мовної групи, сповідування індивідуумом такої собі «національної ідеї», містичної дефініції, яку нікому не дано осягнути розумом і зрозуміти (та врешті-решт і непотрібно) і в яку необхідно було тільки вірити.
    Якби ідеї прихильників цієї теорії та політичної практики можна було описати за допомогою більш розвинутих еклезіальних або богословських термінів, то, на відміну від першого випадку, будь-хто постав би перед нездоланними труднощами. З одного боку, представники цієї точки зору не є єретиками, тобто відгалуженням від якоїсь «ортодоксальної» теорії. Вони є носіями якщо не самодостатнього, то принаймні такого «гнозісу», який на цю самодостатність виразно претендує. З іншого боку, він, цей гнозіс, не лежить ані в руслі юдейської, ані християнської, ані ісламської інтелектуальної традиції. Наприклад, для того, щоби бути євреєм, мало бути лише народженим єврейською матір’ю, треба насамперед сповідувати Закон, даний Мойсею Богом, найголовнішою заповіддю якого є заповідь ніколи не чинити супроти іншої людини того, чого б ти сам не хотів, щоб чинили проти тебе. Для того щоби бути християнином, потрібно жити за Новим Завітом, який приніс у світ Божий Син Ісус Христос, який заповідав своїм прихильникам найголовнішу (крім, очевидно, ідеї Єдиного Бога) заповідь – любити ближнього свого як самого себе. Для того щоб належати до мусульманської спільноти, потрібно як мінімум визнавати існування Єдиного Бога, Аллаха, який передав своє вчення через посередництво Пророка свого – Моххамада.
    І саме тут виникає питання: що треба визнавати або яким треба бути, щоби бути українцем? Саме тут і знаходиться, як нам видається, основна та іманентно суперечлива проблема, яку «діаспорно-соціалістична» школа та її сучасні адепти в Україні так і не спромоглася розв’язати. Попросту вона так і не змогла дати вичерпний перелік ознак, за якими «українець» відрізнявся від «неукраїнця», і відповідно пояснити, навіщо в цьому випадку потрібен такий інститут, як «національна українська держава»?
    Фундатори та ідеологи від кінця XIX ст., тобто часу, коли ця одномірна «лінейна» схема була сформульована, дотримувалися одномірної логіки, яку можна звести до наступного смислового рядка: особистість може розвиватися виключно у випадку, коли вона усвідомлює національну приналежність; в інонаціональній державі ця особистість гнобиться національною більшістю (якщо така є, якщо немає – економічною, соціальною або релігійною, або будь-якою комбінацією цих складових елементів). Звідси випливає «логічний» висновок: для ліквідації гноблення насамперед потрібна держава національна, яка створить умови для цього розвитку. Влада в цій національній державі повинна належати виключно «трудовим елементам», а всі інші «елементи» треба (як мінімум – на деякий час) обмежити в правах, насамперед у виборчому, оскільки вони або національно або соціально ворожі гнобленій ними меншині. Усі інші варіанти вирішення проблем національних меншин наперед відкидаються як неприйнятні.
    Нарешті, третя «школа», яка є принципово відмінною від двох попередніх інтелектуальною та духовною традицією, для відповіді на поставлені вище шість засадничих питань виробила таку схему. Людина та її природні, Богом дані права є основою історичного процесу та історичного прогресу, поза людиною ані перше, ані друге неможливе і недосяжне за визначенням. Держава є лише інструментом, який повинен забезпечити кожній людині право на ідентифікацію та можливість цю ідентифікацію розвивати без зазіхання на аналогічне право та можливість усіх інших. Іншими словами, представники цієї школи жорстко зв’язували можливість та необхідність національного відродження (у даному випадку українців) із необхідністю першочергового забезпечення прав людини, творенням на підставі цього принципу демократичної української держави, сенсом існування якої повинен був би бути захист та забезпечення розвитку економічних, соціальних, культурних, політичних, мовних, гендерних, конфесійних та всіх інших та інших невід’ємних прав усіх своїх громадян.
    Українські суспільствознавці впродовж останніх двадцяти років забезпечили можливості для якісного прориву як в усвідомленні сучасниками гігантського інтелектуального, духовного спадку, накопиченого попередніми генераціями, так і можливості для імплементації невмирущої частини цього спадку в поточну реальність. Насамперед йдеться про те, що вітчизняні фахівці спромоглися відшукати в архівах величезну кількість артефактів, обробити їх згідно з існуючими світовими стандартами та зробити ці артефакти доступними для дослідження науковою спільнотою. У процесі цієї без перебільшення титанічної роботи в країні, як на нашу думку, склалися самодостатні і достойні наукові школи, насамперед на базі профільних відділів та кафедр Інституту історії НАН України, Київського, Львівського, Запорізького, Чернівецького та інших університетів. Особливо плідними є результати археографічних досліджень, а також аналітичні розвідки, присвячені особливостям соціально-економічного та партійно-політичного розвитку руського народу після розділів Речі Посполитої та окупації руських земель Австро-Угорською та Російською імперіями.
    Але ця позитивна інтенція вже з початку 90-х років минулого століття вступила у принципово нерозв’язуваний, іманентний конфлікт з потребами ідеологічного забезпечення політичного процесу. В умовах світоглядного вакууму, який виник в УРСР внаслідок історичної поразки більшовицької доктрини та краху СРСР, внаслідок очевидної для суспільства інтелектуальної неспроможності та духовної убогості її розробників та пропагандистів, на перший план суспільної свідомості тогочасне «державне замовлення» вивело доктрини так званої «націонал-демократії», яка об’єктивно покликана була «легітимізувати» в очах громадськості за допомогою «історичних аргументів» закономірність виникнення та правочинність існування нового політичного режиму.
    Загальне ідеологічне «замовлення», об’єктивно висунуте керівництвом новоповсталої держави на підтримку тези про політико-правову доцільність проголошення незалежності України, насамперед вивело на авансцену суспільного життя людей, котрі підпали під прес тоталітарного режиму в 60—70-ті рр. минулого століття. Саме їх опінії та оцінки української історії взагалі, обперті на оцінки діаспорної «націонал-соціалістичної» думки, а особливо на оцінки принципово важливої та принципово незнайомої для населення УРСР доби 1917—1920 рр., домінували в суспільній свідомості та політичній риториці 1990-х років. Наприкінці того десятиліття академічна наука, вийшовши з-під цензурного преса КПРС та радянської держави, ознайомившись із матеріалами та результатами, накопиченими українськими дослідниками діаспори, спираючись на переховуваний упродовж сімдесяти років архівний матеріал, висунувши на перший план генерацію 30—40-річних дослідників, спромоглася перевести дискусію навколо означених проблем з ідеологічної в наукову площину.
    Попри очевидні та безумовні досягнення та звершення науковців, на окремі висновки їх розвідок не могли не вплинути як загальний ідеологічний клімат у країні, так і тимчасовий дефіцит нового емпіричного матеріалу, який унеможливлював народження якісно нового рівня дискусій і, отже, осмислення українського світоглядного та політичного дискурсу 1917—1920 рр. Цього не змогли уникнути навіть провідні науковці.
    Наведемо декілька прикладів. Один з основних висновків більш ніж фундаментального докторського дослідження В. Капелюшного констатує неможливу для сучасного рівня світової історичної науки річ: станом на 2004 р. в Україні були «відсутні дослідження, в яких би історіографія українського державотворення в 1917—1921 рр. висвітлювалась та узагальнювалась не фрагментарно, а комплексно». Зауважимо: йдеться не про тотожність або нетотожність оцінок, сформульованих на підставі емпіричних досліджень, а про відсутність таких досліджень узагалі! Далі – більше. Узагальнивши, здавалося б, непідйомний обсяг емпіричного матеріалу, В. Капелюшний один з розділів свого дослідження назвав так: «Історики про органічну єдність національної і державницької ідеї в добу визвольних змагань»[288]. На перший погляд – нічого особливого. Можливо (більше того – воно так і було), історики різних поколінь, світоглядних напрямків та політичних уподобань таки доводили тотожність «національної та державницької ідей». Питання не в цьому, а в тому, що жоден з них так і не спромігся дати формально завершене та несуперечливе визначення дефініцій «національна ідея» та «державницька ідея» у світоглядних поняттях україномовного політикуму 1917—1920 рр. А визначивши це, доводити або спростовувати їх «тотожність»/«нетотожність». Не спромоглися дослідники сформулювати визначення й інших категорій, які вони запровадили в науковий обіг, суспільну свідомість та політичну практику незалежної України. Остання думка належить не автору даного дослідження, а тому таки В. Капелюшному. Цитуємо: «З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються доби національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914—1923 рр. вживати термін «Українські національно-визвольні змагання», а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917—1921 років застосовувати термін “Українськареволюція”». Наголосимо: пропозицію внесено 2004 р.! Адекватної наукової дискусії навколо цієї більш ніж нагальної пропозиції, наскільки нам відомо, станом на кінець 2007 р. не відбулося. Отже, станом на кінець 2007 р. нез’ясованим залишається питання: а що саме вивчали і вивчають принаймні три-чотири покоління суспільствознавців, коли йдеться про події 1917—1920 рр.?
    Очевидною для будь-якого науковця в будь-якій царині знань є зв’язка: «є об’єкт дослідження – є процес дослідження; немає об’єкта дослідження – немає процесу дослідження». Саме тому таку, наприклад, тезу більш ніж добросовісного та прискіпливого дослідника, як В. Капелюшний, а саме: «Процес національного державотворення в добу визвольних змагань був безперервним… Дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною, – безперспективна, адже і гетьманська Українська Держава, і УНР (в обох її формах) були легітимними і відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували» – можна переформулювати і в такий спосіб: «процес національного державотворення в добу визвольних змагань НЕ був безперервним… Дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною, – Є ЄДИНО ДОЦІЛЬНОЮ, адже і гетьманська українська Держава, і УНР (у ТРЬОХ її формах) НЕ були легітимними і НЕ відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували». Або: формулюванню «національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. як реалізація української державницької ідеї: інтерпретації вітчизняних та зарубіжних дослідників»[289], яке, безперечно, відповідає високим вимогам вітчизняного ВАКу, легко протиставити науково обґрунтоване, не менш відповідне цим вимогам твердження: «так звані національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. ніколи не мали на меті реалізовувати так звану «українську державницьку ідею», оскільки ані таких змагань, ані такої ідеї в природі не існувало, оскільки станом на 1917 р. не існувало, наприклад, українського народу як такого; отже, не могло існувати a priori ані його змагань, ані його державницької ідеї». Підкреслимо: у даному конкретному випадку НІЯКИХ аргументів на користь чи то першого, чи то другого формулювання не наводиться.
    Ні 1917 р., ні тим більше після року 1991-го, як у тогочасних політичних діячів та обслуговуючого їх пропагандистського персоналу, так і в сучасних їх послідовників, ніяких мотивів встановлювати правду або їй слугувати як не було, так і немає. Для перших йшлося та йдеться виключно про необхідність ідеологічного обґрунтування законності своєї влади за допомогою в тому числі й історичних «аргументів»; для других – закріпитися біля нижчих сходинок цієї влади з метою отримання відповідних преференцій та привілеїв. Ця мета і для тих, і для інших виправдовувала та виправдовує будь-які засоби, у тому числі масові зґвалтування народу, історичних фактів, здорового глузду. Просто кажучи, якщо факти не відповідають політичній потребі, тим гірше для фактів.
    От і рясніють фундаментальні наукові праці, які вийшли з-під пера серйозних учених з поважною репутацією, такими твердженнями: «Життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було обєктивно неможливим», «навіть на теоретичному рівні схеми запровадження федеративного устрою не було», але найголовніше – «перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного або навіть кількох потенційних суб’єктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й обєднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”»[290]. Не маючи можливості і не ставлячи за мету в межах даного дослідження аналізувати дане твердження (наприклад, «тюрма народів», вжите стосовно демократичного режиму романовської конституційної монархії, в якій українці були впливовою частиною тогочасного «нобілітету»), зауважимо лише, що одне це речення відкидає за межі будь-якої конструктивної дискусії спадщину М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, М. Василенка, О. Ейхельмана, Д. Чижевського, А. Марголіна та десятків інших україномовних інтелектуалів тієї доби.
    Дозволимо собі повернутися до деяких уже наведених прикладів. У ґрунтовному дослідженні читаємо такі рядки: «з альтернативою, яка постала після лютого 1917 р., – «самостійна незалежна держава» або «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки», – провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж усього 1917 року…».[291]
    Усе тут неправда. Перша неправда полягає в тому, що дихотомія «самостійна незалежна держава» – «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки» для керівництва УЦР, наприклад, усіх теоретично можливих та практично реалізованих варіантів не вичерпувала. Досить сказати, що розв’язати проблему в правовій площині можна було, наприклад, залишаючись у складі федеративної демократичної Російської держави, легітимізувавши на Установчих зборах давно назрілий і ніким не заперечуваний обсяг демократичних прав та вольностей. Або повернутися до правового простору Речі Посполитої, держави, розп’ятої Габсбургами, Гогенцоллернами та Романовими наприкінці XVIII ст. Або увійти в будь-якому статусі до складу держави, яку конструювали більшовики. Або утворити федерацію з існуючим de facto державним утворенням Південно-Східний Союз, яке утворили козаки Дону та Кубані. Про те, що такі варіанти мали право на життя, засвідчила політична практика 1917—1920 рр. Інша річ, що внаслідок конкретної діяльності конкретних політичних персонажів реалізувався найгірший з усіх можливих для мешканців Південно-Західних губерній Росії та Східної Галичини варіант.
    Друга неправда полягає в тому, що ніякого чітко оформленого «проводу», визнаного всіма русинами/українцями як підросійських, так і підавстрійських земель, ніколи не існувало. Так, були різні політичні групи, які оголошували себе репрезентантами волі «всієї української людности», але насправді ніякої волі цієї людности вони ніколи в легальний спосіб не висловлювали. Претензії – так, були, законного права аж до 1 грудня 1991 р. – ні.
    Нарешті третя неправда полягає в тому, що вже від літа 1917 р. національно-соціалістичне керівництво самозваної УЦР свідомо обрало шлях на проголошення державної незалежності на теренах дев’яти губерній Південно-Захід-ного краю Російської імперії/Республіки. Як показали всі події літа-осені 1917 р., ціна питання – державна зрада, і спровокована в тому числі їхніми діями громадянська війна – їх обходила. Ціль виправдовувала і ціну, і засоби її досягнення. «З теоретичної точки зору, – констатує ще один сучасний дослідник, – цей шлях (тобто на нелегітимне та незаконне проголошення незалежності. – Д.Я.) виглядає більш логічним, ніж попередній (тобто легітимний та законний шлях вирішення питання уповноваженими на це представниками всіх громадян Російської Республіки. —Д.Я.)…. український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений…»[292]. Дискутувати з цим твердженням неможливо – так само як неможливо замовчати або, тим більше, забути істерику голови УЦР, який post factum дізнався і про сепаратний мир з Німеччиною, і про вимушене після цього підписання акта проголошення незалежності УНР, незалежності, обпертої на багнети військової потуги, з якою громадяни Росії, у т. ч. українці (малороси, русини, «хохли») та взагалі всі піддані Імперії, проливали кров упродовж попередніх 40 місяців. Ну а на що і ким був втрачений час, чи змушений був неіснуючий в природі «український політичний провід», чи зробив усе, що він зробив чи то від великого розуму, чи то від розвиненого національного почуття – це вже питання до охочих знати правду.
    А для цього треба мати дещицю часу, олівець і натхнення перечитати чотири томи фундаментального академічного видання – два – документів і матеріалів доби УЦР 1917—1918 рр., два – доби Директорії УНР доби 1918—1920 рр. Власне, робити цього, може, й непотрібно. Ґрунтовна в більшості своїх суджень О.М. Любовець – незалежно від інших дослідників – головну причину ганебної для її провідників і кривавої для народу авантюри українських національних соціалістів з організації «української державності» сформулювала так: «з розвитком революції саме різниця в підходах щодо принципів організації влади стала головним чинником краху єдиного українського національного фронту та внутріпартійних розколів». Отут усе правда – хіба що «єдиного українського національного фронту» ніколи не було і бути не могло – уся робота О. Любовець, правду кажучи, саме це і доводить. Ось доказ: «На той момент (у даному контексті – на 1917 р., але це справедливо і для 1918-го, і для 1919-го, і для 1920-го, і для всіх наступних років – аж до 2008 р. – Д.Я.) українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій».[293]
    Деякі відповіді на природне запитання «чому так сталося?» можна знайти, зокрема, в дослідженні В. Масненка. Серед основних – недостатній інтелектуальний потенціал руху. Досить пригадати, що на початку ХХ століття існувала лише одна (!) кафедра української історії (у Львівському університеті, та і була вона відкрита лише після 1910 р.) та єдиний центр академічних українських гуманітарних студій – Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) – у тому таки Львові. Відсутність умов для українознавчих студій, наукових шкіл та конкуренції поміж ними мала наслідком те, що на відміну від основних європейських спільнот, які переходили від позитивістських до модерністських концепцій, «українська» міцно застрягла в тенетах попередньої інтелектуальної доби – «хронологічно українська державницька школа виникла як одна з найпізніших в Європі».[294]
    Друга системна причина – фактична відсутність конструктивного діалогу українських інтелектуалів з колегами з інших національних спільнот, насамперед російської, польської та єврейської.
    Третя обставина, на яку прямо вказує В. Масненко, – «запізнілий» порівняно з іншими європейськими спільнотами процес національної самоідентифікації «українців», теоретичного обґрунтування природності та закономірності свого окремішного – порівняно з іншими національними громадами – національного статусу та політичних наслідків, які з такого обґрунтування випливають. Зокрема, процес самоусвідомлення українською історіографією себе як «цілком самодостатньої, відмінної від інших наукових структур – російської, польської, російської чи німецької історичної наук» розпочався хіба наприкінці 80-х рр. XIX ст.
    «Доробком національної української історичної науки стало утворення модерної концепції української історії, – вказує В. Масненко, – провідна роль у становленні якої належить М. Грушевському та його школі».[295]
    Як показують сучасні дослідження, ключову практичну роль в українському національно-культурному відродженні відіграли не стільки М. Грушевський та його «школа», які зосередилися на розробці теоретичних проблем, скільки Українська греко-католицька церква та її предстоятель Митрополит Андрей Шептицький. Я. Білас констатує очевидне: східний обряд відмежовував її вірних від польської спільноти, Берестейська Унія (1596) послаблювала російські впливи, активна просвітницька та видавнича діяльність сприяла розвитку та утвердженню національної культурної, релігійної ідентичності народу. «Клерикально-консервативна» державотворча концепція Митрополита Андрея брала за основу самовизначення для українського народу етнографічну ознаку, саме на її підставі у 1918 р. він чітко задекларував позицію соборництва українських земель[296]. Ця концепція, якій судилося згодом відіграти найважливішу роль не тільки в подіях 1917—1920 рр., – вона не втратила своєї актуальності і на початку III тисячоліття, – зіграла разом з тим і парадоксальну роль «у процесі становлення модерної української нації», в якому, за вдалим виразом В. Масненка, «реально співіснували міфологічні та раціоналістичні складники».
    На нашу думку, спроба імплементації «етнографічної ознаки» в політичну українську теорію та практику мала кінець кінцем катастрофічні наслідки. Причина – у надзвичайно строкатому національному складі населення т. зв. «етнографічних земель», особливо в містах. Саме заміна «демократичного» принципу державотворення на «національний», саме запровадження останнього в реальну політику, особливо в часи надзвичайно контраверсійного дискурсу Першої світової, стали основним руйнівним «доробком» УЦР!
    Ось що відзначає в цьому контексті В. Масненко: «реальний історичний процес включення аграрної складової у сучасне творення української нації був доволі непослідовним і мав дискретний характер. Свою належність до нової національної спільноти (тобто до «українства». – Д.Я.) селянство визначало через можливість захисту своїх соціально-економічних та станових інтересів. Інші аграрні верстви помітного впливу на українське націотворення не справили». При цьому не можна ані на хвилину випустити з поля зору такі обставини, як «суттєву розбіжність у регіональному вимірі – Наддніпрянська та Наддністрянська Україна дають доволі відмінну картину національного розвитку» та «зосередження основних інтелектуальних сил у Галичині, там же маємо найбільший рівень національного усвідомлення». Але ключову роль у процесах «національного українського державотворення» відіграло, як на нашу думку, констатоване В. Масненком «розширення соціальної бази носіїв українського усвідомлення за рахунок багатомільйонних селянських мас Наддніпрянщини», за рахунок якої «українська національна спільнота» досягла лише «певної стадії зрілості», яка наперед визначила «незавершений характер» «державотворчого досвіду».
    Підсумовуючи, констатуємо таке: селяни Наддніпрянщини були не стільки зацікавлені в тому, щоби бути українцями, скільки в «чорному» перерозподілі земельного фонду на свою користь. Якщо для реалізації цього проекту треба було визнати себе «українцями», вони готові були на такий крок; якщо треба було визнати себе «більшовиками», то і на це вони були згодні. Їх обходила будь-яка ідеологічна доктрина або будь-які політичні гасла – вони прагнули тільки позаправового, насильницького перерозподілу земельної власності, і поза цим їх нічого не цікавило. Поза цим вони ні над чим не замислювались і не бажали замислюватися.
    Власне, саме це і не помітили ані голова Української Центральної Ради, ані інші діячі «національно-визвольного руху». «Урецепції М. Грушевського, – читаємо у В. Масненка, – селянство, з одного боку, було чинником, який детермінував сучасний історичний процес, а з іншого – мало вагомий націотворчий потенціал… В українському випадку, рівнозначно як і у багатьох інших, зокрема німецькому, не вдалося переорієнтувати науковий інтерес із проблем держави і політики на соціальні групи»[297] і, додамо від себе, на гуманітарні проблеми. Оскільки такої переорієнтації не відбулося, то політична складова українського «націотворчого» процесу була запрограмована на вирішення питання, яке за визначенням вирішити неможливо: а саме на творення національної держави, фундамент якої – нація – ще не сформувався.
    Жахлива – з огляду на кількість людських жертв – історична спадщина України засвідчила: селянство як клас, як соціальна верства не може бути мобілізаційним ресурсом продуктивного, конструктивного, творчого, позитивного національного, державного творення та розвитку.
    Власне, саме це і констатують сучасні науковці. У докторському дослідженні Г. Турченко, процитуємо ще раз, чітко зазначено: «більшість жителів великих міст регіону (так званого Півдня України. – Д.Я.) не підтримали політичну програму Центральної Ради. Соціокультурний розкол між містом і селом зберігся». І далі: «Українська революція була покликана створити державу для народу, який перебував у стадії перетворення на модерну націю»[298]. У перекладі українською мовою це означає: лідери УЦР оголосили про намір створити національну державу народу, якого ще не існувало і який тільки вступив на шлях формування.
    Чесні науковці все ж таки пишуть правду. Пишуть попри об’єктивно існуюче «держзамовлення» на створення величного та пишного образу Української Центральної Ради, як єдиного законного репрезентанта одностайної волі українського народу, який, мовляв, упродовж тисячоліть прагнув створити національну державу – а саме це стверджується в Акті проголошення державної незалежності України («враховуючи тисячолітню традицію державотворення…» і далі за текстом). Наприклад, як встановила Т. Бевз, демократія і українська державність зразка 1917 р. – поняття нетотожні. В її кандидатському дослідженні, цитуємо, «…значна увага приділена заходам Центральної Ради по створенню єдиного демократичного уряду. Автор робить висновок, що, концентруючи свої сили на розв’язанні цієї проблеми, діячі Центральної Ради занедбали свої власні державні проблеми»[299]. Приписавши собі (без посилання) тезу більш ніж п’ятнадцятирічної давнини автора даної розвідки[300], Т. Бевз «робить висновок, що початок війни з Радою Народних Комісарів, також участь у мирних переговорах штовхнули керівників Української Народної Республіки до акту, вимушеного обставинами, але не зумовленого власне національно-визвольним рухом, – до проголошення самостійності України», дослідниця формулює свій висновок: після IVУніверсалу Українська Держава стала «незалежною, самостійною і отримала ще одну ознаку державності – суверенітет»[301]. Говорячи звичайною мовою, незалежність, самостійність та суверенність УНР, проголошені через декілька днів після незаконного підписання від її імені зрадницького сепаратного нелегітимного Берестейського миру, були їй самій небажані і непотрібні. Незалежно від попередньої дослідниці до аналогічного висновку дійшла й інша: «відкинути автономно-федеративну політику та перейти на ґрунт самостійності лідерів Центральної Ради змусила участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському».[302]
    Якщо уникати евфемізмів, то слід звернути увагу на те, що у цих мирових переговорах з країнами Почвірного союзу брала участь не Україна – юридично її не існувало, а «делегація УЦР», яку сама УЦР ні на які переговори не уповноважувала. Річ у тім, що остання в 1917 р. сесія УЦР відбулася 29 жовтня – 2 листопада і ніяких рішень щодо участі/неучасті у мирних переговорах з Німеччиною, Австро-Угорщиною та їх фронтовими спільниками не ухвалювала. А якби й ухвалила, то з точки зору як міжнародного, так і російського права таке рішення ніякого правового значення для союзників Росії – Великобританії, Франції та Сполучених Штатів – не мало б. Питання укладання миру та оголошення війни, як було відомо з давніх-давен усім, крім провідників «Національно-визвольних змагань українського народу/Української революції», є питанням верховної влади тієї чи іншої країни. А цією владою УЦР ніколи не була і бути не могла хоча б тому, що незалежність держави, вищою владою якої вона себе називала, у незаконний та неправовий спосіб було оголошено вже після того, як її «представники» підписали мирову угоду від імені «незалежної» УНР!
    Але на такі дрібниці, як і на інші обставини часу і місця, «лідери єдиного українського національного фронту» уваги не звертали. «Підписавши Берестейський мирний договір, український уряд належним чином не визначився з національними інтересами України на міжнародній арені». Зокрема, «незахищеними виявилися етнічні території України (підкреслено нами. – Д.Я. Тогочасне міжнародне право не знало поняття «етнічна територія», так само як і поняття «етнічна територія України», так само як і поняття «Україна») у Бессарабії, Холмщині та Підляшші, оскільки українська сторона не вдалася до активних дипломатичних кроків, щоб захистити українське населення цих земель. Таким чином, можна констатувати, що непослідовність уряду та його окремих представників продемонструвала відсутність чіткої державницької концепції в політичних діях лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами».[303]
    Як добре відомо, партійні програми всіх, за єдиним винятком (йдеться про партію самостійників-соціалістів), українських націонал-соціалістичних партій висували як програмне положення про автономний статус України у складі федеративної Російської держави. Саме це і стояло на заваді вимушено проголошеної самостійності. Цитуємо спеціаліста: «для відродження державності українці, як і інші народи, мали необхідний мінімум передумов. У поясненні того, що історична альтернатива не була реалізована українцями, можна виділити цілий комплекс факторів, проте компаративний аналіз визвольної боротьби свідчить, що за багатьма з них стояли соціалістично – федералістичні погляди національного проводу».[304]
    Як на нашу думку, на заваді божевільним «державницьким» ідеям лідерів українських національних соціалістів – про це свідчить, принаймні, якщо не «компаративний аналіз визвольної боротьби», то порівняльний аналіз дисертаційних досліджень, – стояло багато чинників. Наприклад, геополітичні інтереси грандів світової політики, насамперед Великобританії та Франції. Цими інтересами намагалися нехтувати три імперії – Німецька, Австро-Угорська, Турецька та одна союзна з ними монархія – Болгарія. Результат відомий, його оголосили у Версалі 1919 р. Потенціал «самостійної» УНР – чи то збройний, чи то економічний, чи то політичний, чи то будь-який інший – ні в яке порівняння навіть з болгарським не йшов. Чемний український дослідник у зв’язку з цим констатував: «політична думка мислителів Антанти та сфера практичної політики цих країн не була прихильною до українців. Політична думка й реальна політика цих держав завжди залишалися детермінованими певними державними інтересами, які, як показала історія, були не завжди виправданими і, окрім всього, зовс