Скачать fb2
Казки барда Бідла

Казки барда Бідла

Аннотация

    «Казки барда Бідла» («The Tales of Beedle the Bard») безпосередньо пов'язані з книгами про Гаррі Поттера.
    Це п'ять абсолютно несхожих казкових історій, читання яких викликає то захоплення, то сміх, а то й тривожне відчуття смертельної загрози.
    І маґлам, і чарівникам буде вельми цікаво ознайомитися з коментарями Албуса Дамблдора, у яких він ділиться невідомою досі інформацією про життя Гоґвортсу.
    Унікальна й магічна книжка з ілюстраціями самої Дж. К. Ролінг.


Дж.К.Ролінґ КАЗКИ БАРДА БІДЛА (THE TALES OF BEEDLE THE BARD)

Вступ

    «Казки барда Бідла» — це збірка оповідок, написаних для юних чаклунів та чарівниць. Їх століттями читали малюкам на ніч, і тому, скажімо, «Стрибучий казанок» і «Фонтан фортуни» не менш популярні серед учнів Гоґвортсу, ніж «Попелюшка» чи «Спляча красуня» серед дітей-маґлів.
    Бідлові оповіді багато в чому нагадують наші казки: у них завжди винагороджуються чесноти й карається лиходійство. Проте помітна й одна істотна різниця. У маґлівських казках головний герой чи героїня потрапляють у халепу через чари: лиха відьма отруює яблуко чи присипляє принцесу на сотні років, чи перетворює принца на огидну потвору. Натомість у «Казках барда Бідла» діють персонажі, котрі самі володіють чарами, однак виявляється, що їм не легше долати перешкоди, ніж нам самим. Бідлові оповіді допомогли багатьом поколінням батьків-чарівників пояснити своїм дітям цю болісну життєву істину чари завдають не менше лиха, ніж рятують від нього.
    Ще одна помітна відмінність цих казок від маґлівських у тому, що Бідлові відьми набагато активніше шукають свого щастя, ніж наші казкові героїні. Аша, Алтеда, Амата й Бебіті Ребіті — це все чаклунки, що творять свою долю власними руками замість надовго засинати або чекати, коли їм хтось поверне загублений черевичок. Єдиний виняток з цього правила — безіменна панна з «Волохатого серця мага», яка діє подібно до наших книжкових принцес, проте кінець цієї казки аж ніяк не можна назвати щасливим.
    Бард Бідл жив у XV столітті й більшу частину його життя повито таємницею. Відомо, що він народився у Йоркширі, і єдиний уцілілий дереворит зображає його з розкішною бородою. Якщо його оповіді достовірно віддзеркалюють його думки, то він, очевидно, симпатизував маґлам, котрих вважав скоріше необізнаними, ніж злими. Він з недовірою ставився до темної магії і гадав, що всі найгірші вияви чаклунських лиходійств були спричинені загальнолюдськими рисами — жорстокістю, байдужістю чи самовпевненим зловживанням своїми здібностями. У його казках перемагають не ті персонажі, що володіють наймогутнішими чарами, а ті, що вирізняються добротою, здоровим глуздом і винахідливістю.
    Серед нинішніх чаклунів схожих поглядів дотримувався, як відомо, професор Албус Персіваль Вульфрик Браян Дамблдор, кавалер ордена Мерліна (першого ступеня), директор Гоґвортської школи чарів і чаклунства, Верховний речник Міжнародної конфедерації чаклунів і Головний Маг Чарверсуду. Попри всю цю подібність поглядів великою несподіванкою виявилися знайдені серед численних паперів, що їх Дамблдор заповів архіву Гоґвортської школи, його нотатки про «Казки барда Бідла». Ми вже ніколи не дізнаємося, чи ці коментарі було написано для власного задоволення, чи призначалися вони для майбутньої публікації, але Мінерва Макґонеґел, теперішня директорка Гоґвортсу, люб'язно дозволила нам надрукувати ці нотатки професора Дамблдора разом з найновішим перекладом казок, здійсненим Герміоною Ґрейнджер. Маємо надію, що проникливі зауваги професора Дамблдора, які охоплюють його оцінки чаклунської історії, особисті спогади та інформацію, що висвітлює основні моменти кожної розповіді, допоможуть новому поколінню читачів (як чарівників, так і маґлів) гідно оцінити «Казки барда Бідла». Усі, хто особисто знав професора Дамблдора, переконані, що він з радістю надав би всіляку підтримку цьому проекту, особливо враховуючи, що всі прибутки підуть на пожертви «Дитячій групі високого рівня», діяльність якої спрямована на допомогу знедоленим дітям
    Варто зробити один невеличкий додатковий коментар до нотаток професора Дамблдора. Як нам вдалося встановити, ці нотатки було завершено приблизно за півтора року до трагічних подій, що сталися на вершині Гоґвортської астрономічної вежі. Усі, хто знайомий з перебігом останньої чаклунської війни (наприклад, читачі семитомника про життя Гаррі Поттера), зрозуміють, що професор Дамблдор розкриває далеко не все, що йому відомо — або про що він здогадується — стосовно останньої оповіді цієї книжки. Причину цих недомовок можна, мабуть, збагнути, згадавши Дамблдорові слова про правду, мовлені ним багато років тому своєму улюбленому і найвідомішому учневі:
    «Правда — це прекрасна і страшна річ, тому до неї треба ставитися з великою обережністю».
    Погоджуємося ми з цими словами чи ні, але можемо, напевне, вибачити професорові Дамблдору його бажання захистити майбутніх читачів від тих спокус, жертвою яких став він сам і за які заплатив таку жахливу ціну.
    Дж. К. Ролінґ
    2008

    Заувага щодо приміток
    Видно, що професор Дамблдор писав для чаклунської аудиторії, тож я іноді додавала роз'яснення термінів чи фактів, яких читачі-маґли могли б не зрозуміти.
    Дж. К. Р.

1
ЧАКЛУН І СТРИБУЧИЙ КАЗАНОК


    Жив собі колись добрий старий чарівник, який щедро й мудро вдавався до чарів сусідам на добро. Не бажаючи розкривати справжнє джерело своєї сили, він удавав, ніби його відвари, зілля й протиотрути самі собою, вже готові, з'являються з казанка, який він називав своїм щасливим горщиком Люди приходили до нього зі своїми бідами звідусіль, і чаклун охоче помішував у казанку вариво, вирішуючи їхні проблеми.
    Цей чарівник, якого всі любили, дожив до глибокої старості, а тоді вмер, залишивши всі свої пожитки єдиному синові. Син був геть інакший, ніж його лагідний батько. Він вважав, що ті, хто не володіють чарами, нічогісінько не варті, і часто дорікав батькові за звичку надавати сусідам магічну допомогу.
    По смерті батька син знайшов у старому казанку пакуночок зі своїм ім'ям. Він його розгорнув, сподіваючись побачити золото, однак там лежала м'яка товста пантофля, занадто мала, щоб її можна було взути. А в пантофлі лежав клаптик пергаменту з написом: «З марною надією, синку, що це тобі ніколи не знадобиться».
    Син вилаявся, проклинаючи батькову старечу недоумкуватість, і жбурнув пантофлю назад у казанок, надумавши надалі скидати в нього сміття.
    Того ж вечора у двері постукала якась селянка.
    — Пане, мою внучку обсипало бородавками, — звернулася вона до нього. — Ваш батько зазвичай готував у старому казанку спеціальну припарку...
    — Іди геть! — крикнув син. — Чхати я хотів на бородавки твого дівчиська!
    І грюкнув дверима просто в старої перед носом.
    Одразу ж із кухні долинув голосний брязкіт і гупання. Чаклун засвітив чарівну паличку, відчинив кухонні двері і, на свій превеликий подив, побачив старий батьків казанок. Той відростив собі мідну ногу і стрибав на ній посеред кухні, страхітливо брязкаючи й гупаючи по кам'яній підлозі. Чаклун здивовано наблизився, одначе відсахнувся, коли побачив, що казан рясно вкритий бородавками.
    — Яка гидота! — вигукнув молодий чаклун і спробував той казанчик спершу «щезнути», потім відчистити чарами і, врешті-решт, вигнати з хати. Однак жодне закляття не подіяло, і він не зумів перешкодити казанкові пострибати за ним з кухні аж до самого ліжка, голосно брязкаючи й гупаючи на кожній дерев'яній сходинці.
    Цілісіньку ніч чаклун не міг склепити очей через гупання бородавчастого старого казанка біля ліжка, а вранці казан пострибав услід за ним до стола. «Брязь, брязь, брязь», — брязкав мідноногий казан, і не встиг чаклун з'їсти хоч ложку каші, як у двері знову постукали.
    На порозі стояв дід.
    — Пане, щось сталося з моїм старим віслюком, — пояснив він. — Чи загубився, чи його вкрали, а без нього я не можу завезти на ринок свій товар, і моя родина ввечері зостанеться голодна.
    — А я вже зараз голодний! — заревів чаклун і грюкнув дверима перед дідовим носом.
    «Брязь, брязь, брязь», — і далі брязкав мідною ногою по підлозі казан, тільки тепер до цього брязкоту додалося ще й ревіння віслюка та стогін голодних людей.
    — Тихо. Замовкни! — верескнув чаклун, проте жодними чарами не міг угамувати бородавчастий казан, що, ревучи, стогнучи й брязкаючи, цілісінький день стрибав за ним, куди б він не йшов і за що б не взявся.
    Увечері в двері постукали втретє — на порозі стояла молода жінка, ридаючи так, наче серце їй ось-ось розірветься.
    — Моя дитинка тяжко захворіла, — сказала вона. — Поможіть нам! Ваш батько казав приходити, якщо станеться якесь лихо...
    Але чаклун грюкнув дверима і перед нею.
    Казан-мучитель тепер по вінця наповнився солоною водою і, стрибаючи, розхлюпував по підлозі сльози, і ревів, і стогнав, і ще більше вкривався бородавками.
    І хоч до кінця тижня селяни більше не підходили до чаклунової оселі, щоб попросити помочі, та казанок усе одно торочив йому про їхні численні біди й хвороби.
    Минуло кілька днів, і він уже не тільки ревів, стогнав, ридав, стрибав і вкривався бородавками, а й задихався, блював, плакав, мов дитя, скавчав, як пес, і відригував цвілим сиром, кислим молоком та цілими полчищами голодних слимаків.
    Чаклун не міг ні спати, ні їсти, бо казанка неможливо було вигнати, вгамувати чи стишити.

    Врешті чаклун уже не здужав терпіти.
    — Приходьте до мене з усіма своїми бідами, негараздами й горем! — заволав він, вибігши серед ночі на сільську вулицю, і казан пострибав за ним. — Скоріше! Я вас вилікую, зцілю і втішу! Я маю батьків казанок і всім вам зроблю добре!
    І побіг вулицею, розкидаючи в різні боки замовляння, а клятий казан не відставав ні на крок.
    В одній хатині маленька дівчинка позбулася вві сні усіх бородавок. Загубленого віслюка знайшли в далеких вересових хащах і лагідно завели в стайню. Хвору дитинку скупали в материнці й вона стала здорова й весела. Біля кожної оселі, в яку залетіла хвороба чи горе, чаклун робив усе, що міг, і поступово казанок у нього за спиною перестав стогнати й блювати, вгамувався, очистився і заблищав.
    — Ну що, казанчику? — спитав, трясучись, чаклун, коли почало сходити сонце.
    Казанок відригнув пантофлю, яку чаклун перед тим вкинув у нього, і дозволив її взути на свою мідну ногу.
    Удвох вони подалися до чаклунової оселі, і казанок уже ступав нечутно. Відтоді чаклун допомагав селянам так само, як це колись робив його батько, дбаючи, щоб казанок не скинув з ноги пантофлю і не застрибав знову.

Албус Дамблдор коментує казку «Чаклун і стрибучий казанок»


    Старий добрий чаклун вирішив провчити свого безсердечного сина, давши йому скуштувати маґлівських страждань. У молодого чаклуна прокидається совість, і він погоджується використовувати свої чари для добра сусідів-нечарівників. Простенька й мила казочка, подумає дехто — і виявиться наївним телепнем. Промаґлівська оповідка, згідно з якою батько-маґлолюб володіє потужнішими чарами, ніж його синмаґлоненависник? Дивно, як узагалі збереглися примірники первісної версії казки після незліченних спалювань, яких вони зазнавали.
    Бідл трохи випередив свій час, проповідуючи братерську любов  до  маґлів.  На  початку XV століття по всій Європі розгорталося полювання на відьом та чаклунів. Багато представників чаклунської громади відчували (і небезпідставно), що спроби вилікувати закляттями хвору свиню сусіда-маґла рівнозначні збиранню хмизу для власного похоронного вогнища[1]. «Хай ті маґли дають собі раду без нас!» — така була загальна думка, і чаклуни все більше віддалялися від своїх нечарівних братів, а кульмінацією цієї тенденції стало запровадження 1689 року Міжнародного статуту чарівницької таємності, після чого чаклунство добровільно пішло в підпілля.
    Але діти є діти, і фантастичний стрибучий казанок заволодів їхньою уявою. Цю проблему вирішили, відкинувши промаґлівську мораль, однак зберігши бородавчастий казан, тож із середини XVI століття серед чаклунських родин ходила цілком інакша версія казки. У цій переробленій оповіді стрибучий казанок оберігає невинного чаклуна від сусідів, які розмахують смолоскипами й вилами, відганяє їх від чаклунової оселі, а тоді ловить і поглинає. Наприкінці оповіді казан пожирає ледь чи не всіх сусідів, а кілька вцілілих селян клянуться чаклунові, що не заважатимуть йому чаклувати. Тоді він наказує казанкові віддати бранців, і той одразу їх вивергає зі своїх глибин, хоч і трохи пом'ятих. Ще й досі деякі батьки (переважно антимаґлівських настроїв) розповідають дітям-чарівникам саме цю, перероблену, версію казочки, тож коли їм трапляється оригінал, він їх вельми дивує.
    Та, як я вже тут натякав, не тільки промаґлівським духом дратувала декого казка «Чаклун і стрибучий казанок». Полювання на відьом ставало дедалі лютіше, тож чаклунські родини мусили жити подвійним життям, використовуючи маскувальні закляття, щоб захисти себе і своїх рідних. До початку XVII століття чаклун або відьма, що браталися з маґлами, викликали підозру і навіть ставали небажаними у власних громадах. Промаґлівськи налаштованим чаклунам та відьмам навішували образливі прізвиська (такі, скажімо, смачні епітети, як «багняник», «брудолиз» і «гноєїд» походять ще з тих часів), а також звинувачували їх у слабкому й бездарному чаклуванні.
    Впливові чарівники тієї доби, такі як видавець антимаґлівського часопису «Войовничий чаклун» Брут Мелфой, увічнили стереотип, що в маґлолюба не більше чарівницького хисту, ніж у сквиба[2].
    1675 року Брут написав:
    «Ми можемо впевнено заявити: усякий чаклун, що виявляє охоту до товариства маґлів, має низький інтелект, а його чари такі кволі й жалюгідні, що він відчуває свою вищість тільки серед маґлів-свинюків.
    Ніщо так не виявляє чарівницької слабкості, як потяг до нечарівницького товариства».
    Це упередження поступово вивітрилось під тиском численних доказів того, що деякі найвідоміші у світі чарівники[3] були, як то кажуть, «маґлолюбами».
    Але одне заперечення «Чаклуна і стрибучого казанка» і досі живе в певних колах. Найкраще його, мабуть, підсумувала авторка горезвісних «Казок поганки» Беатриса Блоксем (1794— 1910). Пані Блоксем вірила, що «Казки барда Бідла» шкідливі для дітей через їхню, за її словами, «хворобливу пристрасть до таких жахливих тем, як смерть, хвороби, кровопролиття, лихі чари, нездорові персонажі та всілякі найбридкіші тілесні виділення та виверження». Пані Блоксем узяла низку стародавніх казок, серед них і Відлові, та й переписала їх відповідно до своїх ідеалів, які вона сформулювала так: «Заповнювати голівки наших янголяток здоровими й щасливими думками, оберігати їхній солодкий сон від хворобливих кошмарів та захищати коштовну квіточку їхньої цноти».
    Останній абзац цнотливо й непорочно переспіваного панею Блоксем «Чаклуна і казанця-стрибунця» звучить так:
    «І золотистенький казанчичок радісно затанцював — гоп, гоп, гоп, гей, гоп! — на крихітних рожевих ніжках! Сюсик Масюсик вилікував усім лялечкам їхні хворі животики, а казанчичок з радості наповнився по вінця цукерочками для Сюсика Масюсика та лялечок!
    — І не забувайте чистити зубчики! — вигукнув казанець.
    А Сюсик Масюсик пригорнув казанця-стрибунця, поцьомав і пообіцяв завжди помагати лялечкам і ніколи більше не бути старим буркунцем-дуркунцем».
    Реакція багатьох поколінь дітей-чарівників на подібну писанину пані Блоксем була завжди однакова: неконтрольоване блювання, а далі — негайна вимога забрати у них цю книжку і перемолоти її в м'ясорубці.

2
ФОНТАН ФОРТУНИ


    Високо на горі у зачарованім саду струмував фонтан фортуни, оточений високими мурами і захищений потужними чарами.
    Раз на рік, між світанком і заходом сонця найдовшого дня, один-єдиний нещасний сіромаха отримував нагоду прорватися до джерела, скупатися в його водах і назавжди здобути щасливу долю.
    У визначений день сотні людей добиралися туди з усього королівства, щоб досягти садових мурів ще вдосвіта. Чоловіки й жінки, багаті й убогі, старі й молоді, наділені чарами і обділені ними, усі вони сходилися в темряві і кожен тішив себе надією, що саме він здобуде право зайти в сад.
    Три відьми, кожна обтяжена тягарем власної скорботи, зустрілися в юрбі й, очікуючи, коли зійде сонце, переповіли одна одній свої біди.
    Перша, на ім'я Аша, мала хворобу, якої не міг вилікувати жоден цілитель. Вона сподівалася, що фонтан прожене її недугу і подарує довге й щасливе життя.
    Другу, на ім'я Алтеда, пограбував лихий чаклун, забравши в неї дім, гроші й чарівну паличку. Вона плекала надію, що фонтан поверне їй силу й багатство.
    Третю, на ім'я Амата, покинув коханий чоловік, і їй здавалося, що серце їй ніщо вже не загоїть. Вона мала надію, що фонтан змиє з неї все горе й тугу.
    Жаліючи одна одну, жінки вирішили поєднати сили й спробувати, якщо пощастить, дістатися фонтана разом.
    Перший промінь сонця прорізав небеса, і в мурі з'явилася розколина Юрба кинулася вперед, і всі щось вигукували, прагнучи отримати благословення фонтана. З саду зазміїлися крізь юрбу пагони повзучих рослин і обвили першу відьму, Ашу. Вона схопила за руку другу відьму, Алтеду, а та міцно вхопилася за мантію третьої відьми, Амати.
    Амата ж зачепилася за обладунки якогось похмурого лицаря, що сидів верхи на кістлявому конику.
    Пагони затягли трьох відьом крізь розколину в мурі, а вони поволокли за собою й лицаря, зірвавши того з коня.
    Розлючені крики юрби здійнялись у вранішнє небо, а тоді все стихло, бо мури зачарованого саду знову зійшлися.
    Аша з Алтедою розсердились на Амату, що випадково затягла в сад ще й лицаря.
    — Тільки одному можна скупатись у фонтані! Нам і так буде важко вирішити, хто з нас це зробить, а тут ще додається зайвий!
    Сер Безталанний, як називали лицаря поза мурами саду, збагнув, що це відьми, тож він, не володіючи чарами, не вміючи добре фехтувати й битися на турнірах, і нічим іншим не вирізняючись з-поміж звичайних нечаклунських чоловіків, не сумнівався, що йому годі здолати трьох жінок на шляху до фонтану. Тому він проголосив намір знову опинитися по той бік мурів.
    Тут уже настала черга сердитись Аматі.
    — Боягузе! — насварила вона його. — Ану витягуй свого меча, лицарю, і допоможи нам дійти до мети!
    І от три відьми та нещасний лицар кинулися вглиб зачарованого саду, де обабіч залитих сонцем стежок густо росли рідкісні трави, фруктові дерева та квіти. Вони не зустріли жодної перешкоди, аж доки дійшли до підніжжя гори, на якій дзюркотів фонтан.
    А ось там, обвившись довкола гори, лежав велетенський білий черв'як, розбухлий і сліпий.
    Коли вони підійшли, він повернув до них огидну пащеку й промовив такі слова:
    — Надайте мені докази свого болю.
    Сер Безталанний видобув меча, намірившись зарубати потвору, проте вістря його меча покришилося. Алтеда почала кидати в черв'яка камінням, а Аша й Амата насилали усі можливі закляття, щоб його вкорити або приспати, проте їхні чарівні палички діяли на черв'яка не краще за Алтедине каміння чи лицарів меч. Черв'як їх не пропускав.
    Сонце здіймалося дедалі вище, і Аша в розпачі заридала.
    І тут велетенський черв'як притулив свою пащеку до її щік і напився з них сліз. Угамувавши свою спрагу, він відповз у нору.
    Радіючи, що черв'яка вже немає, три відьми й лицар подерлися вище на гору, впевнені, що дійдуть до фонтана ще до полудня.
    Та на середині стрімкого схилу вони наткнулися на слова, викарбувані прямо на землі.
    «Надайте мені плоди своїх трудів».
    Сер Безталанний видобув свою єдину монетку й поклав її на трав'янистий схил, однак вона покотилася вниз і загубилась.

    Три відьми й лицар подерлися далі, та минали години, а вони не просувалися ані на крок. Вершина гори була так само далеко, а перед ними на землі усе ще красувався той напис.
    Усі вельми засмутились, коли сонце здійнялося високо над головами і стало хилитися до далекого обрію, однак Алтеда крокувала швидше й дужче за інших, ще й закликала наслідувати її приклад, хоч вона теж анітрохи не просувалася вище по зачарованій горі.
    — Відважніше, друзі, не здавайтесь! — вигукнула вона, витираючи з чола піт.
    Коли іскристі краплі поту впали на землю, напис, що заступав їм дорогу, зник, і виявилося, що вони знову можуть іти далі.
    Зрадівши, що зникла й друга перешкода, вони щодуху поспішили до вершини і там нарешті угледіли фонтан, що виблискував, наче кришталь, серед квітів і дерев.
    Та перш, ніж до нього підійти, вони опинилися перед річечкою, що оббігала вершину довкола, загороджуючи їм шлях. На дні під прозорою водичкою виднівся гладенький камінь з викарбуваними на ньому словами:
    «Надайте мені скарби свого минулого».
    Сер Безталанний спробував перепливти річечку на щиті, проте щит потонув. Три відьми витягли лицаря з води і спробували ту річечку перестрибнути, та вона не дала себе перетнути.
    Сонце тим часом скочувалося з неба дедалі нижче.
    І почали вони міркувати про сенс написаного на камені, і перша все збагнула Амата. Вона вийняла чарівну паличку, добула з пам'яті всі радісні спогади про хвилини, проведені зі своїм зниклим коханим, і кинула їх у бистру воду. Річечка віднесла її спогади вдалину, з-під води з'явилися камені для переходу, і три відьми з лицарем знову змогли просуватися до вершини гори.
    Фонтан мерехтів перед ними серед рідкісних трав та квітів небаченої краси. Небо палахкотіло багрянцем, і настала пора вирішувати, хто з них купатиметься.