Скачать fb2
Гаррі Поттер і фiлософський камiнь

Гаррі Поттер і фiлософський камiнь

Аннотация

    Відірвавшись від комп'ютерів телеекранів, сотні мільйонів дітей та дорослих у всьому світі ЗНОВУ ЧИТАЮТЬ! Казка про хлопчика-чарівника Гаррі Поттера зачарувала всю планету...


Дж.К.Ролінґ Гаррі Поттер і філософський камінь

    Джессіці, яка любить казки,
    Анні, яка їх теж любила,
    і Ді, яка першою це все почула.

- РОЗДІЛ ПЕРШИЙ -
Хлопчик, що вижив


    Містер і місіс Дурслі, що жили в будинку номер чотири на вуличці Прівіт-драйв, пишалися тим, що були, слава Богу, абсолютно нормальними. Кого-кого, але тільки не їх можна було б запідозрити, що вони пов'язані з таємницями чи дивами, бо такими дурницями вони не цікавилися.
    Містер Дурслі керував фірмою «Ґраннінґс», яка виготовляла свердла. То був такий дебелий чолов'яга, що, здається, й шиї не мав, зате його обличчя прикрашали пишні вуса. Натомість місіс Дурслі була худорлява, білява, а її шия була майже вдвічі довша, ніж у звичайних людей, і це ставало їй у великій пригоді: надто вже вона полюбляла зазирати через паркан, підглядаючи за сусідами. Подружжя Дурслі мало синочка Дадлі, що був, на думку батьків, найкращим у світі.
    Дурслі мали все, що хотіли, а до того ж і один секрет, і найдужче вони боялися, що хтось довідається про нього. Їм здавалося, що вони помруть, коли хтось почує про Поттерів. Місіс Поттер була сестрою місіс Дурслі, але вони не бачились уже кілька років. Місіс Дурслі вдавала, ніби взагалі не має сестри, бо сестра та її нікчема-чоловік були повною протилежністю Дурслі. Подружжя Дурслі тремтіло на саму думку про те, що сказали б сусіди, побачивши Поттерів на вулиці. Дурслі знали, що й Поттери мають сина, але ніколи його не бачили. Той хлопчик був ще однією причиною не знатися з Поттерами: Дурслі не хотіли, щоб їхній Дадлі спілкувався з такими дітьми.
    Коли містер і місіс Дурслі прокинулись одного сірого нудного ранку у вівторок, - саме тоді й почалася наша історія, - захмарене небо за вікном аж ніяк не провіщало дивних і загадкових подій, які невдовзі мали трапитися в усій країні. Містер Дурслі щось мугикав, вибравши собі для роботи найгидкішу краватку, а місіс Дурслі радісно щебетала - щойно вона спромоглася посадити на високий дитячий стільчик верескливого Дадлі.
    Ніхто й не помітив, як за вікном промайнула велика сіра сова.
    О пів на дев'яту містер Дурслі підхопив портфель, цмокнув місіс Дурслі в щоку і хотів поцілувати на прощання й Дадлі, але не влучив, бо той якраз почав біситися, розкидаючи кашу на стіни. «От шибеник», - пирхнув містер Дурслі, виходячи з дому. Він сів у машину й почав задом виїжджати з подвір'я.
    Уже на розі вулиці він помітив першу ознаку чогось незвичайного - кицьку, яка уважно вивчала мапу. Спочатку містер Дурслі цього й не усвідомив, тож озирнувся, щоб глянути ще раз. На розі Прівіт-драйв стояла смугаста кицька, але вже без мапи. Що це йому приверзлося? То була, напевне, гра світла. Він кліпнув очима і глянув на кицьку. Та - на нього. Завернувши за ріг і їдучи далі, містер Дурслі стежив за нею через дзеркальце. Кицька тепер читала напис «Прівіт-драйв», - хоча ні, лише дивилася на нього: коти ж не вміють читати. Містер Дурслі труснув головою і забув про кицьку.
    Їдучи до міста, він думав тільки про замовлення на велику партію свердел, яке сподівався отримати того дня.
    Але біля самого міста щось його змусило забути і про свердла. Застрягши, як завжди зранку, у вуличній тисняві, він не міг не зауважити, що навколо, здається, дуже багато дивно вбраних людей. Людей у мантіях. Містер Дурслі терпіти не міг, коли хтось одягався незвично: ви тільки подивіться на цю молодь! Мабуть, ще одна нова дурнувата мода. Дурслі потарабанив пальцями по керму, а його очі натрапили на купку диваків, що стояли зовсім близенько. Ті схвильовано шепотілися. Містер Дурслі аж знетямився, побачивши, що там не тільки молодь: таж отой чоловік у смарагдовій мантії навіть старший за нього! Що за телепень! Але тут містерові Дурслі сяйнула думка, що це, мабуть, просто трюк, якась безглузда акція для збирання грошей... атож, цілком може бути. Машини, нарешті, рушили, й за кілька хвилин містер Дурслі заїхав на стоянку фірми «Ґраннінґс», знову думаючи лише про свердла.
    У своєму кабінеті на десятому поверсі містер Дурслі завжди сидів спиною до вікна. Якби навпаки, то б, напевне, помітив, що цього ранку йому важче зосередитися на свердлах. Адже він не бачив, як повз вікна серед білого дня літали сови, хоча перехожі тицяли на них пальцями і стежили за ними, роззявивши рота. Більшість із них ніколи не бачили сови навіть уночі. Проте в містера Дурслі був абсолютно нормальний, не затьмарений совами ранок. Він нагримав на п'ятьох робітників. Залагодив по телефону кілька важливих справ і знову когось вилаяв. До самого обіду він був у гарному настрої, а тоді вирішив розім'ятися й купити собі булочку в крамничці на тому боці вулиці.
    Він уже й забув про людей у мантіях, аж доки натрапив на цілий їхній гурт поблизу крамнички. Проминаючи їх, сердито зиркнув на них і чомусь занепокоївся. Вони збуджено перешіптувались, але Дурслі ні в кого не побачив жодної бляшанки для збору грошей. Уже повертаючись назад із великою пампушкою в торбинці, він почув кілька слів з їхньої розмови.
    - Так, так, Поттери, я вже чув...
    - Так, їхній син Гаррі...
    Містер Дурслі завмер. Його охопив жах. Він озирнувся на тих шептунів, наче хотів їм щось сказати, проте передумав.
    Він перебіг вулицю, поспіхом піднявся до кабінету, гукнув секретарці не турбувати його, схопив телефон і почав набирати свій домашній номер, аж раптом зупинився. Поклав слухавку й замислено погладив вуса. Та ні, яка дурниця. Поттер - не таке вже й рідкісне прізвище. Є безліч людей, які мають не тільки це прізвище, а й сина на ім'я Гаррі. Так міркуючи, Дурслі вже навіть не знав, чи його племінника справді звуть Гаррі. Він його ніколи й не бачив. Може, то Гарві. Або Гарольд. Не варто хвилювати місіс Дурслі, вона й так дратується на саму згадку про сестру. Він їй не докоряв: якби така сестра була в нього... А все ж оті люди в мантіях...
    Тепер Дурслі було значно важче зосередитися на свердлах і, виходячи о п'ятій пополудні з будинку, він був такий неуважний, що наскочив на когось біля самих дверей.
    - Перепрошую, - буркнув він маленькому старому чоловічкові, який заточився й мало не впав. Лише тоді містер Дурслі зауважив, що той мав на собі фіалкову мантію. Чоловічок, здається, нітрохи не розгнівався, що його майже збили на землю. Навпаки, він радісно заусміхався й верескнув:
    - Не біда, мій любий, мене сьогодні нічим не засмутиш! Радійте, нарешті відійшов Відомо-Хто! Навіть ви, маґли, повинні святкувати цей чудовий-пречудовий день!
    Старенький обняв містера Дурслі за поперек і подався геть.
    Містер Дурслі стояв як укопаний. Його щойно обіймав незнайомець. А ще, здається, його обізвали маґлом - байдуже, що це слово означає. Дурслі збентежився. Побіг до машини й рушив додому, сподіваючись, що все це йому просто приверзлося, хоча такого годі було й сподіватися, бо він ніколи не схвалював фантазій.
    Заїжджаючи на подвір'я будинку номер чотири, Дурслі відразу зауважив (і це не поліпшило його настрою) смугасту кицьку, яку бачив уранці. Кицька тепер сиділа на їхньому мурі. Безперечно, кицька та сама - ті самі цятки довкола очей.
    - Киш! - крикнув містер Дурслі.
    Кицька й не ворухнулася. Лише суворо глянула на нього. Хіба так поводяться нормальні коти, здивувався містер Дурслі. Намагаючись опанувати себе, Дурслі увійшов до будинку. Він і далі збирався нічого не казати дружині.
    Місіс Дурслі провела гарний спокійний день. За вечерею вона розповіла чоловікові про всі проблеми сусідів із донькою і про те, що Дадлі вивчив нову фразу: «Не буду!» Містер Дурслі старався поводитися нормально. Коли Дадлі поклали спати, він пішов до вітальні, де ще встиг почути останнє повідомлення вечірніх теленовин.
    «І на завершення: сьогодні помічено дуже дивну поведінку сов. Хоча сови полюють переважно вночі і майже ніколи не літають удень, сьогодні в усій країні з самого ранку зареєстровано сотні випадків літання цих птахів. Орнітологи не можуть дати жодного задовільного пояснення, чому раптом сови змінили свій спосіб життя, - диктор дозволив собі усміхнутися, - і це найзагадковіше. А тепер Джим Макґафін з прогнозом погоди. Джим, чи нині будуть нові совині зливи?»
    «Ну, Тед, - відповів синоптик, - про це я не знаю, але сьогодні незвично поводилися не тільки сови. Мені телефонували глядачі з таких далеких місць, як Кент, Йоркшир і Данді, й повідомляли, що замість обіцяного вчора дощу вони спостерігали потоки падучих зірок! Можливо, хтось почав завчасно пускати феєрверки, - але ж Свято Вогню, шановні, відбудеться лише наступного тижня! Проте обіцяю: сьогодні вночі таки буде дощ».
    Містер Дурслі закляк у кріслі. Зорепади над Британією? Сови серед білого дня? Загадкові люди в мантіях? І шепотіння, шепотіння про Поттерів...
    До кімнати увійшла місіс Дурслі з двома чашками чаю. Ні, недобре. Треба їй щось сказати. Він нервово кахикнув:
    - Е-е... Петуніє, люба... чи були недавно якісь вістки від твоєї сестри?
    Як він і сподівався, місіс Дурслі відразу розсердилася. Зрештою, вони завжди вдавали, ніби тієї сестри просто не існує.
    - Ні, - гостро відповіла вона. - А що?
    - Та якісь дивні новини, - промимрив містер Дурслі. - Сови... зорепади... а в місті сьогодні було повно чудернацьких людей...
    - Ну то й що? - відрубала місіс Дурслі.
    - Та я просто гадав... може... це якось пов'язане... ну, знаєш... з її сімейкою.
    Місіс Дурслі, стуливши вуста, сьорбала чай. Містер Дурслі думав, чи не наважитись, бува, розповісти дружині про почуте на вулиці прізвище Поттер, але вирішив, що краще мовчати. Замість цього сказав якомога недбаліше:
    - Цей їхній син... здається, він одноліток Дадлі, правда?
    - Здається, - сухо відповіла місіс Дурслі.
    - Як його звати? Говард, чи що?
    - Гаррі, якщо тобі так уже кортить. Паскудне й банальне ім'я.
    - Авжеж, - сказав містер Дурслі, а його серце завмерло. - Я абсолютно згоден.
    Підіймаючись до спальні, він уже ні про що не згадував. Коли місіс Дурслі пішла до ванни, містер Дурслі підкрався до вікна й визирнув надвір. Кицька й досі сиділа на мурі і дивилася на вулицю, немов чогось чекала. Невже йому ввижається? До чого тут Поттери? А якщо вони й справді пов'язані з тими дивними подіями, і якби всі дізналися, що вони їм родичі, - о ні, він цього б не пережив.
    Залізши до ліжка, місіс Дурслі швиденько заснула, а от містер Дурслі ще довго міркував над тим усім. Уже засинаючи, заспокоїв себе, що, навіть якби й був якийсь зв'язок з Поттерами, то немає жодних підстав боятися їхнього приїзду. Поттери добре знають, якої він думки про них та подібних до них... Дурслі не міг собі уявити, як його і Петунію можна вплутати до подій, які, можливо, чекають на них попереду. Він позіхнув і повернувся на бік. Їх це анітрохи не стосується.
    Як же він помилявся!
    Містер Дурслі, може, й поринав у неспокійний сон, а от кицька на мурі й не думала спати. Вона сиділа непорушно, мов статуя, прикипівши очима до далекого краю вулички Прівіт-драйв. Навіть коли на сусідній вулиці гримнули автомобільні дверцята, а над головою шугонули дві сови, кицька й оком не змигнула. Ворухнулася вона, власне, майже опівночі.
    На розі, за яким стежила кицька, з'явився чоловік, і то так несподівано й тихо, немов вийшов із-під землі. Кицька повела хвостом і примружила очі.
    Прівіт-драйв ще ніколи не бачила такого чоловіка. Він був високий, худорлявий і, здається, дуже старий, бо довге сиве волосся й бороду можна було заткнути йому за пояс. Його довга пурпурова мантія волочилася по землі, ховаючи черевики з пряжками на високих підборах. За окулярами, що скидалися на два півмісяці, іскрилися голубі очі, а ніс був страшенно довгий і гачкуватий, неначе його перебили принаймні двічі. Звали цього чоловіка Албус Дамблдор.
    Албус Дамблдор, здається, не усвідомлював, що опинився на вулиці, де все, починаючи від його імені й закінчуючи черевиками, було небажаним. Він заклопотано шукав щось у своїй мантії. Але те, що за ним стежать, усвідомив, бо раптом подивився на кицьку, яка й далі розглядала його з протилежного краю вулиці. Побачивши її, він, здається, втішився і реготнув, пробурмотівши: «Я так і знав».
    Нарешті у внутрішній кишені він знайшов, що шукав. То була неначе срібна запальничка. Відкривши й піднявши її вгору, він клацнув. З легеньким тріском згас найближчий вуличний ліхтар. Він клацнув знову - блимнувши, поринув у темряву наступний ліхтар. Дванадцять разів він клацав світлогасником, аж доки на вулиці лишилися тільки дві малесенькі світлі цяточки - котячі очі, що дивилися на нього. Ніхто, навіть гостроока місіс Дурслі, не зауважив би нічого на бруківці, якби раптом визирнув з вікна. Дамблдор сховав світлогасник у мантію і попрямував вулицею до будинку номер чотири, де й примостився на стіні поряд із кицькою.
    На неї він навіть не глянув, але за хвилину озвався:
    - Досить дивно бачити вас тут, професорко Макґонеґел.
    Усміхнувшись, він повернувся до кицьки, але її там уже не було. Натомість він усміхався радше суворій на вигляд жінці у квадратних окулярах, які мали точнісінько таку саму форму, що й цяточки навколо котячих очей. На жінці теж була мантія, але смарагдова. Чорні коси були зібрані в тугий вузол. Жінка вочевидь роздратувалася.
    - Як ви дізналися, що це я? - запитала вона.
    - Люба професорко, я ще ніколи не бачив, щоб кіт сидів отак заціпенівши.
    - Якби вам довелося просидіти цілісінький день на цегляному мурі, то й ви б заціпеніли, - відказала професорка Макґонеґел.
    - Цілісінький день? А коли ж ви святкували? Я тут по дорозі бачив, як усі святкують і тішаться.
    Професорка Макґонеґел сердито пирхнула.
    - Атож, усі святкують, звичайно, - мовила вона нетерпляче. - Годилося б бути обережнішими, але ж ні - навіть маґли помітили, що тут щось діється. Про це повідомляли у їхніх новинах. - Вона кивнула головою в бік темного вікна вітальні Дурслі. - Я сама чула. Совині зграї... зорепади... Ну, не такі вже вони й дурні. Мусили щось помітити. Зорепади в Кенті - хто б це зробив, як не Дідалус Діґл. Йому завжди клепки бракувало.
    - Вони не винні, - лагідно сказав Дамблдор. - Цілих одинадцять років ми майже нічого не святкували.
    - Та я знаю, - роздратовано буркнула професорка Макґонеґел. - Але ж не можна втрачати голову. А всі такі безтурботні, повибігали серед білого дня на вулиці, навіть не замаскувалися під маґлів і плещуть язиками.
    Тут вона скоса блимнула на Дамблдора, наче сподівалася щось почути, але той мовчав, тож їй довелося говорити знову:
    - Ото була б оказія, якби саме того дня, коли, здається, нарешті зникнув Відомо-Хто, про нас довідалися маґли. Сподіваюся, Дамблдоре, він справді відійшов?
    - Начебто так, - відповів Дамблдор. - Маємо бути вдячними. Може, бажаєте лимонного шербету?
    - Чого?
    - Лимонного шербету. Це такі маґлівські солодощі, які мені дуже смакують.
    - Ні, дякую, - сухо відповіла професорка Макґонеґел, мовби натякаючи, що нині не до лимонних шербетів. - Отож, навіть якщо й справді відійшов Відомо-Хто...
    - Пані професорко, чи не годилося б вам, такій розумній особі, називати його на ім'я? Що то за безглузде «Відомо-Хто» - я вже одинадцять років переконую всіх називати його справжнім ім'ям - Волдеморт.
    Професорка Макґонеґел здригнулася, але Дамблдор, що саме розпаковував лимонний шербет, цього начебто не помітив.
    - Ми лише все заплутуємо все, кажучи «Відомо-Хто». Я ніколи не бачив жодної причини, чому ми повинні боятися вимовляти ім'я Волдеморта.
    - Я знаю, що вам можна не боятися, - водночас і сердито, й захоплено сказала професорка Макґонеґел, - але ж ви інакші. Усі знають, що Відом... ну, гаразд, Волдеморт - боявся тільки вас.
    - Ви мені лестите, - мовив спокійно Дамблдор. - Волдеморт мав силу, якої я ніколи не матиму.
    - Тільки тому, що ви надто... е-е... шляхетні, щоб скористатися нею.
    - Добре, що зараз темно. Я ще ніколи так не червонів, відколи мадам Помфрі похвалила мій новий капелюх.
    Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Дамблдора і сказала:
    - Сови - це ще дрібниці, а от знаєте, які чутки тут літають? Знаєте, про що всі говорять? Чому він зник? Що його врешті зупинило?
    Професорка Макґонеґел, здавалося, підійшла до теми, яку прагнула обговорити й задля якої висиділа цілісінький день на твердому холодному мурі, бо ні кицька, ні жінка не могли б так пронизливо вп'ястися очима в Дамблдора. Було очевидно, що, попри всі чутки, вона повірить їм тільки тоді, коли їх підтвердить Дамблдор.
    Одначе Дамблдор узяв собі ще шматочок шербету і мовчав.
    - Так ось, кажуть, - мовила вона з притиском, - ніби минулої ночі Волдеморт з'явився в долині Ґодрика. Щоб розшукати Поттерів. Ходять чутки, начебто Лілі і Джеймс Поттери за... загинули.
    Дамблдор схилив голову, і професорка Макґонеґел тяжко зітхнула.
    - Лілі і Джеймс... Я не можу... не хочу в це вірити... Ох, Албусе!
    - Знаю... знаю, - сумно промовив Дамблдор і поплескав її по плечі.
    - Це ще не все, - тремтячим голосом вела далі професорка Макґонеґел. - Кажуть, він намагався вбити Гаррі, сина Поттерів. Але не зміг... Він не зміг убити того хлопчика. Ніхто не знає, чому і як, але кажуть, ніби, не спромігшись убити Гаррі Поттера, Волдеморт утратив свою силу, - і саме тому його не стало.
    Дамблдор понуро кивнув головою.
    - Це... правда? - затнулася професорка Макґонеґел. - Невже після всього, що він... заподіяв, замордувавши стількох людей, він не зміг убити хлопчика? Я просто приголомшена... Його ніхто не міг зупинити, тож як, о Господи, спромігся вижити Гаррі?
    - Хіба я знаю? - відповів Дамблдор. - Можна тільки здогадуватись.
    Професорка Макґонеґел витягла мереживну хустинку і приклала її до очей, що ховалися за окулярами. Дамблдор засопів, дістав з кишені золотого годинника і глянув на нього. То був дуже дивний годинник. Він мав дванадцять стрілок, але не мав цифр: замість них по ободу рухалися маленькі планетки. Проте, здається, вони щось йому розповіли, бо Дамблдор, запхавши годинника назад до кишені, проказав:
    - Геґрід запізнюється. До речі, це, мабуть, він сповістив, що я буду тут, га?
    - Так, - призналася професорка Макґонеґел. - І, може, я тепер почую від вас, чому ви обрали саме це місце?
    - Я прийшов, щоб залишити Гаррі в тітки з дядьком. Тепер це його єдина родина.
    - Та ви що?.. - Невже ви маєте на увазі людей, які мешкають отут? - вигукнула професорка Макґонеґел. Вона зірвалася на ноги і показала на будинок номер чотири. - Дамблдоре, це неможливо. Я цілий день за ними спостерігала. Годі знайти якусь іншу пару, що так відрізнялася б від нас. А син у них який, - я бачила, як він верещав на всю вулицю і штурхав свою маму, вимагаючи цукерок! Як може тут жити Гаррі Поттер?
    - Це найкраще місце для нього, - твердо заявив Дамблдор. - Тітка з дядьком усе йому пояснять, коли він виросте. Я написав їм листа.
    - Листа? - розчаровано перепитала професорка Макґонеґел, умощуючись знову на стіні. - Дамблдоре, невже ви гадаєте, що це можна пояснити листом? Ці люди ніколи не зрозуміють того хлопчика! Він має стати знаменитим, легендарним, і я не здивуюся, якщо сьогоднішній день у майбутньому святкуватимуть як день Гаррі Поттера. Про Гаррі напишуть книжки, і його ім'я знатиме кожна дитина!
    - Авжеж, - підтвердив Дамблдор, поважно дивлячись поверх своїх серпастих окулярів. - Від того голова запаморочиться в будь-якого хлопця. Знаменитий, перше ніж навчиться ходити й говорити! Славетний, сам не знаючи чому! Хіба ви не розумієте, що буде набагато краще, коли він виростатиме, не знаючи про це, і дізнається тільки тоді, коли дозріє?
    Професорка Макґонеґел відкрила було рота, але передумала, ковтнула слину і проказала:
    - Так... Ви маєте слушність, звичайно. Але як хлопчик опиниться тут, Дамблдоре? - Вона раптом глянула на його мантію, припускаючи, що саме в ній захований Гаррі.
    - Його принесе Геґрід.
    - Гадаєте, це... безпечно - довіряти Геґрідові таку важливу справу?
    - Я б і своє життя йому довірив, - відповів Дамблдор.
    - Я не кажу, що в нього немає серця, - неохоче протягнула професорка Макґонеґел, - але ж погодьтеся - він легковажний. Він схильний до... Що це?
    Навколишню тишу порушив низький гул, що ставав дедалі гучнішим, доки вони озирали вулицю, шукаючи світла фар. Згодом гул перетворився у гуркіт, і вони глянули вгору, зринувши з неба, на дорозі перед ними приземлився величезний мотоцикл.
    Так, величезний, але й він видавався малесеньким проти чолов'яги, що приїхав на ньому. Він був майже вдвічі вищий за нормальну людину і принаймні вп'ятеро ширший. Він здавався неймовірно великим і якимсь несамовитим: довгі пасма кошлатого чорного волосся й бороди закривали йому обличчя, долоні були здоровенні, наче накривки сміттєвих бачків, а ноги у шкіряних чоботях скидалися на дельфінів.
    У дебелих і м'язистих руках він тримав купу ковдр.
    - Геґріде, - полегшено зітхнув Дамблдор. - Нарешті. А де ти взяв мотоцикла?
    - Та си позичив, професоре Дамблдоре, прошу пана, - відповів велетень, неспішно злізаючи з мотоцикла. - Молодший Сіріус Блек дав мені його. Всьо файно, пане.
    - Проблем не було?
    - Та нє, прошу пана. Хата майже завалилася, але я забрав дитєтко ще до того, як збіглися маґли. Хлопчик заснув, коли ми летіли над Брістолем.
    Дамблдор і професорка Макґонеґел схилилися над ковдрами. У тому сповитку міцно спало немовля. На чолі, під жмутиком чорного, як смола, волосся виднівся дивної форми знак, подібний на блискавку.
    - Це?.. - пошепки запитала професорка Макґонеґел.
    - Так, - сказав Дамблдор. - Він матиме цей шрам назавжди.
    - Дамблдоре, а чи не можна його прибрати?
    - Навіть якби міг, я б не прибрав. Від шрамів інколи є користь. Я от маю рубець над лівим коліном, - і це досконала мапа лондонського метро. Ану, дай-но його мені, Геґріде, не марнуймо часу.
    Дамблдор узяв Гаррі на руки і обернувся до будинку Дурслі.
    - Прошу пана, можна... можна я попрощаюся з малим? - попросив Геґрід.
    Він схилив над Гаррі свою велику кудлату голову й незграбно поцілував його. Тоді раптом заскавулів, немов побитий пес.
    - Тссс! - зашипіла професорка Макґонеґел. - Розбудиш маґлів!
    - В-в-вибачєйте, - проскиглив Геґрід, дістаючи велику й брудну хустинку і закриваючи нею обличчя. - Але м-м-маю такий жаль... Лілі і Джеймс загинули, а Гаррі, бідне дитєтко, тепер мусит жити з маґлами...
    - Так, так, дуже прикро, але отямся, Геґріде, бо нас тут почують, - зашепотіла професорка Макґонеґел, легенько поплескавши Геґріда по руці.
    Дамблдор тим часом переступив через низенький мур і підійшов до дверей. Він обережно поклав Гаррі на поріг, витяг із мантії листа, запхав його між ковдри, а тоді вернувся назад. Цілу хвилину всі троє стояли й дивилися на маленький клуночок. Геґрідові плечі здригалися, професорка Макґонеґел нестямно кліпала очима, а мерехтливе сяйво, що завжди лилося з Дамблдорових зіниць, тепер згасло.
    - Що ж, - мовив нарешті Дамблдор, - це все. Нема чого тут лишатися. Можна йти святкувати.
    - Атож, - сказав приглушеним голосом Геґрід. - Я си маю віддати Сіріусу мотоцикля. Добраніч, пані професорко Макґонеґел і професоре Дамблдоре, прошу пана.
    Утерши рукавом куртки сльози, Геґрід сів на мотоцикл і завів двигуна; мотоцикл із гуркотом знявся в повітря й розтанув у пітьмі.
    - Сподіваюся, скоро побачимось, професорко Макґонеґел, - кивнув головою Дамблдор.
    Професорка у відповідь тільки шморгнула носом.
    Дамблдор відвернувся й рушив вулицею. Зупинившись на розі, дістав світлогасника. Клац! - і дванадцять світлових кульок метнулися до своїх ліхтарів, Прівіт-драйв спалахнула помаранчевим сяйвом, і ще можна було помітити, як на протилежному кінці вулиці, скрадаючись, зникла за рогом кицька.
    Тепер Дамблдор бачив лише клунок з ковдрами на порозі будинку номер чотири.
    - Щасти тобі, Гаррі, - тихо промовив він. Крутнувся на підборах і, зметнувши мантією, щез.
    Уздовж рівненько підстрижених живоплотів Прівіт-драйв промчав вітерець, і вуличка чемно й тихенько лежала під чорним небом, нітрохи не скидаючись на місце, де могло б статися щось дивне. Гаррі Поттер, не прокидаючись, повернувся у ковдрах на другий бік. Одним рученям він накрив листа біля себе і спав далі, не знаючи, що він особливий, не знаючи, що він знаменитий, не знаючи, що за кілька годин його розбудить вереск місіс Дурслі, коли вона відчинить двері, щоб поставити пляшки на молоко; не знаючи, що протягом наступних кількох тижнів його штурхатиме й щипатиме двоюрідний брат Дадлі... Звідки йому було знати, що саме цієї миті по всій країні потай збиралися люди, підносили келихи і стишено виголошували тости: «За Гаррі Поттера - хлопчика, що вижив!»

- РОЗДІЛ ДРУГИЙ -
Зникле скло


    Минуло майже десять років відтоді, коли, прокинувшись, подружжя Дурслі побачило на порозі свого племінника, але Прівіт-драйв навряд чи й змінилася. Над охайними садочками так само зійшло сонце, висвітило мідну табличку з номером 4 на дверях будинку Дурслі й проникло до вітальні, яка, здається, нітрохи не змінилася з того вечора, коли містер Дурслі дивився ті зловісні теленовини про сов. Хіба що фотографії на каміні показували, скільки насправді збігло часу. Десять років тому там стояло безліч фотографій чогось такого, що нагадувало великий рожевий надувний м'ячик у різнокольорових шапочках із бомбончиками, але тепер Дадлі Дурслі виріс, і на знімках можна було бачити дебелого білявого хлопця, що їздив на своєму першому велосипеді, крутився на ярмарковій каруселі, сидів із батьком за комп'ютерною грою, приймав материні обійми та поцілунки. В усій кімнаті ніщо не свідчило, що в будинку живе ще один хлопець.
    Але Гаррі Поттер досі жив там і зараз він, власне, ще спав. Проте недовго, бо тітка Петунія вже прокинулась, і залунав її пронизливий голос.
    - Ану вставай! Мерщій!
    Здригнувшись, Гаррі прокинувся. Тітка знову затарабанила у двері.
    - Вставай! - горлала вона.
    Гаррі почув, як вона йде на кухню, а потім звідти долинув брязкіт сковорідки, яку ставили на плиту. Він ліг горілиць і спробував пригадати свій сон. То був гарний сон. Йому снився летючий мотоцикл. Гаррі здалося, що він бачив цей сон і раніше.
    - Ти вже прокинувся? - знову підійшла до дверей тітка.
    - Майже, - відповів Гаррі.
    - Давай, ворушись, треба за беконом подивитися. Пильнуй, щоб не згорів, - на Дадликові іменини все має бути ідеальним.
    Гаррі застогнав.
    - Що ти сказав? - гаркнула за дверима тітка.
    - Нічого, нічого...
    День народження Дадлі - як він міг забути? Гаррі поволеньки виліз із ліжка й почав шукати шкарпетки. Знайшов їх під ліжком і, скинувши павука, натягнув на ноги. Гаррі звик до павуків, бо їх було повно в комірчині під сходами, а саме там він і спав.
    Одягнувшись, пішов через коридор на кухню. Увесь стіл був завалений дарунками. Дадлі, здається, матиме, як і хотів, новий комп'ютер, уже не кажучи про другий телевізор та спортивний велосипед. Гаррі не розумів, навіщо Дадлі велосипед, адже його двоюрідний брат був товстунцем і не любив рухатися, хіба що, звісно, штурхав кого-небудь. Найдужче він полюбляв штурхати Гаррі, проте рідко коли наздоганяв його - Гаррі був на диво спритний.
    Можливо, тому що жив у темній комірчині, Гаррі, як на свій вік, завжди був малим і миршавим. Але він видавався ще меншим і худішим, ніж насправді, бо щоразу мусив доношувати старий одяг Дадлі, а той був десь учетверо ширший від нього. Гаррі мав худе обличчя, гострі коліна, чорне волосся і ясно-зелені очі. Він носив круглі, обмотані скотчем окуляри, бо Дадлі часто ламав їх, луплячи його по носі. Єдине, що подобалося Гаррі у власному вигляді, - тонесенький шрам на чолі у формі блискавки. Він мав його, скільки себе пам'ятав, і першим його запитанням до тітки Петунії було, звідки той шрам узявся.
    - З автомобільної аварії, коли загинули твої батьки, - відповіла вона. - І не питай більше нічого.
    Не питай нічого - таким було найперше правило розміреного життя родини Дурслі.
    Дядько Вернон увійшов до кухні, коли Гаррі перевертав бекон.
    - Зачешися! - гримнув він замість ранкового вітання.
    Приблизно раз на тиждень дядько Вернон відривав очі від газети й наказував Гаррі підстригтися. Гаррі стригся, мабуть, частіше, ніж усі разом хлопці з його класу, але це не допомагало, бо його волосся однаково стирчало на всі боки.
    Гаррі вже смажив яйця, коли в кухні з'явився Дадлі разом із матір'ю. Дадлі був дуже схожий на дядька Вернона. Він мав широке рожеве обличчя, коротесеньку шию, маленькі водянисті синюваті очка й густе біляве волосся, що гладенько лежало на жирній і круглій голові. Тітка Петунія часто казала, що Дадлі - викапане янголятко, а Гаррі не раз приказував, що Дадлі - порося в перуці.
    Гаррі поклав на стіл тарілки з яєшнею та беконом, і це далося йому нелегко, бо на столі було обмаль місця. Дадлі тим часом порахував подарунки й одразу нахнюпився.
    - Тридцять шість, - сказав він, дивлячись на батьків. - На два менше, ніж торік.
    - Синку, ти ж не побачив дарунка від тітоньки Мардж, ось він, під великим пакунком від мамусі й татуся.
    - Ну, добре, тридцять сім, - налився кров'ю Дадлі.
    Гаррі відчув, що в Дадлі от-от почнеться істерика, тому швиденько наминав бекон, остерігаючись, що його братик перекине стола.
    Тітка Петунія, мабуть, також відчула небезпеку, бо швиденько проказала:
    - А сьогодні ми купимо тобі ще два даруночки. Що скажеш, золотце? Ще два даруночки. Гаразд?
    Дадлі замислився. Ох і важкі ж думки! Зрештою поволі вимовив:
    - Тож я матиму тридцять... тридцять...
    - Тридцять дев'ять, солоденький мій! - підказала тітка Петунія.
    - Ух! - важко упав на стілець Дадлі і схопив найближчий пакунок. - Гаразд.
    - Малий шибеник знає собі ціну, як і його батько, - реготнув дядько Вернон, скуйовдивши синові волосся. - Молодчина, Дадлі!
    Задзвонив телефон, і тітка Петунія вийшла з кухні, а Гаррі з дядьком Верноном стежили, як Дадлі розпаковував спортивний велосипед, кіноапарат, літак з дистанційним керуванням, шістнадцять нових комп'ютерних ігор і відеомагнітофон. Він саме здирав папір із золотого наручного годинника, коли повернулася з телефоном тітка Петунія - вже сердита і розтривожена.
    - Погані новини, Верноне, - простогнала вона. - Місіс Фіґ зламала ногу. Вона не зможе його взяти. - Тітка кивнула головою на Гаррі.
    Дадлі нажахано роззявив рота, а в Гаррі тьохнуло серце. Щороку на день народження Дадлі батьки цілісінький день водили сина і його приятеля по розважальних парках, «макдональдсах» і кінотеатрах. А Гаррі щороку лишався з місіс Фіґ, недоумкуватою старою, що жила за два квартали. Гаррі ненавидів її дім. Він до самого даху просмердівся капустою, а місіс Фіґ примушувала його розглядати фотографії усіх котів, які в неї колись були.
    - І що тепер? - люто подивилася на Гаррі тітка Петунія, немов він спланував такий підступ.
    Гаррі розумів, що негарно радіти з приводу зламаної ноги місіс Фіґ, але стриматися було важко, бо він збагнув, що тепер лише через рік знову побачить знімки Мурчика, Білосніжки, Лапоньки і Марсика.
    - Можна подзвонити до Мардж, - запропонував дядько Вернон.
    - Не мели дурниць, Верноне, вона цього хлопця терпіти не може.
    Дурслі часто розмовляли про Гаррі так, ніби його й близько не було або ніби він був бридким слимаком і не міг розуміти їхньої мови.
    - А та, як її там, твоя товаришка Івон?
    - Відпочиває на Майорці, - відрубала тітка Петунія.
    - Можна лишити мене тут, - з надією мовив Гаррі (він міг би нарешті дивитися по телевізору все, що захоче, а може, й погрався б Дадловим комп'ютером).
    Тітка Петунія немов цитрину проковтнула.
    - Щоб ти загидив увесь будинок? - гаркнула вона.
    - Я нічого не зроблю, - сказав Гаррі, але його ніхто не слухав.
    - Гадаю, ми візьмемо його до зоопарку, - протяжно мовила тітка Петунія, - ...і залишимо там у машині...
    - Машина ще новісінька, а ти кажеш «залишимо»?
    Дадлі зайшовся голосним плачем. Власне, то був не плач, він уже кілька років по-справжньому й не плакав, але знав, що досить йому скривитися і заскиглити, як мати зробить усе, що йому заманеться.
    - Не плач, любий Дадичку, мамуся не дозволить йому зіпсувати твоє свято! - залементувала вона, пригортаючи сина.
    - Я... не хочу... щоб... він... ї-ї-їхав! - верещав Дадлі в паузах між удаваними риданнями. - Він завжди все пс... псує! - огидно вишкірився він на Гаррі, визираючи з-під маминих рук, і саме тоді хтось подзвонив у двері.
    - О Боже, вони вже тут! - вигукнула тітка Петунія, і за мить разом зі своєю мамою з'явився Пірс Полкіс, найкращий приятель Дадлі. Пірс був кістлявим хлопчиком зі щурячим обличчям. Здебільшого саме він тримав ззаду за руки тих дітей, яких лупцював Дадлі. Побачивши його, Дадлі миттю урвав свій удаваний плач.
    За півгодини Гаррі, не вірячи своєму щастю, вже сидів разом з Пірсом і Дадлі на задньому сидінні машини Дурслі, вперше в житті їдучи до зоопарку. Тітка й дядько так і не придумали, куди його подіти, але перед від'їздом дядько Вернон відвів Гаррі набік.
    - Попереджаю, - сказав він, наблизивши впритул до Гаррі своє широке бурякове обличчя, - попереджаю тебе, хлопче, відразу: викинеш якогось коника - сидітимеш у коморі аж до Різдва.
    - Повірте, я не збираюся нічого викидати, - пообіцяв Гаррі.
    Але дядько Вернон йому не повірив. Гаррі ніхто не вірив. Річ у тім, що довкола Гаррі часто коїлося щось дивне, але Дурслів годі було переконати, що він до цього не причетний.
    Одного разу тітка Петунія, якій набридло, що Гаррі завжди повертається з перукарні таким, ніби не був там зроду, взяла на кухні ножиці й так обчикрижила його, що він став майже лисий, проте не чіпала чубчика, щоб «приховати той жахливий шрам». Дадлі дурнувато насміхався з Гаррі, який не спав цілісіньку ніч, уявляючи, як він завтра прийде до школи, де вже й так глузували з його обвислого одягу і обмотаних окулярів. Але вранці виявилось, що його волосся точнісінько таке, як до того, коли його зістригла тітка Петунія. За це Гаррі мусив цілий тиждень просидіти в комірчині, хоча й намагався пояснити, що він не може пояснити, як воно відросло так швидко.
    Іншого разу тітка Петунія силкувалася надягти на нього огидний старий Дадлів джемпер (бурий з жовтогарячими бомбончиками). Що ревніше натягувала вона йому на голову джемпера, то меншим він ставав, поки, зрештою, вкоротився так, що наліз би хіба на ляльку, та аж ніяк не на Гаррі. Тітка Петунія вирішила, що джемпер, мабуть, збігся під час прання, тож, на щастя, не покарала Гаррі.
    А ще Гаррі мав великі неприємності, коли його знайшли на даху шкільної кухні. Дадлі зі своєю зграєю, як завжди, переслідував Гаррі, який раптом опинився верхи на димарі, здивований не менше від решти хлопців. Подружжя Дурслі отримали гнівного листа від директриси, що писала, мовляв, Гаррі видирається на шкільні будівлі. Але (як кричав дядькові Гаррі, замкнений у комірчині) він лише стрибнув, аби заховатися за великі сміттєві бачки коло кухонних дверей. Гаррі думав, ніби під час стрибка його підхопив вітер.
    Але сьогодні все мало бути гаразд. Нехай навіть поруч є Дадлі й Пірс, це однак краще, ніж просидіти цілий день у школі, в комірчині чи у просмердженій капустою вітальні місіс Фіґ.
    Дорогою дядько Вернон скаржився тітці Петунії. Він мав звичай на все нарікати, а його улюбленими темами були робітники, Гаррі, місцевий уряд, Гаррі, банк і знову Гаррі. Цього ранку дядько нарікав на мотоциклістів:
    - Гасають, як божевільні! Пацани, хулігани! - буркнув він, коли їх обігнав мотоцикл.
    - А мені снився мотоцикл! - згадав раптом Гаррі. - Він літав.
    Дядько Вернон мало не наїхав на передню машину. Він обернувся і загорлав на Гаррі, а його обличчя перетворилося на великий буряк із вусами:
    - МОТОЦИКЛИ НЕ ЛІТАЮТЬ!
    Дадлі й Пірс захихотіли.
    - Знаю, - знітився Гаррі. - Це був тільки сон.
    Краще б він нічого не казав. Дурслі не любили, коли Гаррі запитував про щось, але ще дужче їх дратували його балачки про те, що було не таким, як треба, і байдуже, чи йому приснилося що-небудь, чи він переказував мультфільм: адже тоді їм здавалося, ніби він набирається небезпечних ідей.
    Тієї суботи світило яскраве сонце, і зоопарк був заповнений людьми. Біля входу для Дадлі й Пірса купили по великому шоколадному морозиву, а коли усміхнена жіночка у віконечку запитала Гаррі (перед тим, як його відтягли від фургончика), що він бажає, йому купили дешевого лимонного льодяника. Також непогано, думав Гаррі, посмоктуючи його, поки вони розглядали горилу, що чухала собі потилицю й дуже скидалася на Дадлі, хоча й не була білявою.
    Давно вже Гаррі не мав такого чудового ранку. Він старався триматися трохи осторонь від Дурслі, щоб Дадлі й Пірс, яким звірята вже почали набридати, не взялися до своєї улюбленої розваги - штурхати його. Пообідали вони всі в ресторанчику на території зоопарку, а коли в Дадлі почалася істерика, бо йому здалося, ніби в його склянці замало морозива, дядько Вернон купив йому ще одну порцію, а Гаррі дозволили доїсти першу.
    Пізніше Гаррі згадував, що треба було зразу передбачити: таке щастя довго не триває.
    Пообідавши, вони пішли до павільйону з плазунами. Там було тьмяно й прохолодно, а вздовж стін тягнулися освітлені вітрини. За склом на камінних брилах і шматках дерев повзали й рачкували різноманітні ящірки та змії. Дадлі й Пірс хотіли подивитися на величезних отруйних кобр і товстезних пітонів, здатних задушити людину. Дадлі швидко знайшов найбільшу зміюку. Вона могла б двічі обкрутитися довкола машини дядька Вернона й розчавити її, мов сірникову коробку, але нині, здається, не мала такого войовничого настрою. Змія, власне, міцно спала.
    Дадлі притиснувся носом до скла й роздивлявся її лискучі брунатні кільця.
    - Нехай вона ворухнеться! - заскиглив він до батька.
    Дядько Вернон постукав по склу, але змія навіть не здригнулася.
    - Ще раз! - вимагав Дадлі.
    Дядько Вернон щосили загрюкав кісточками пальців, та змія й далі дрімала.
    - Мені нудно, - застогнав Дадлі і відійшов набік.
    Гаррі наблизився до вітрини й уважно подивився на змію. Він би не здивувався, якби вона й сама померла з нудьги, бо ж не мала жодного товариства, окрім дурнуватих людей, що цілісінький день тарабанили по склу, не даючи їй спокою. Це ще гірше, ніж мати замість спальні комірчину, де єдиним відвідувачем була тітка Петунія, що грюкала щоранку в двері: принаймні він міг ходити по всьому будинку.
    Раптом змія розплющила свої очі-намистинки. Поволі, дуже поволі вона підвела голову, поки її очі опинилися нарівні з очима Гаррі.
    Змія підморгнула.
    Гаррі прикипів до неї очима, а тоді миттю озирнувся, щоб побачити, чи ніхто не стежить. Нікого. Він знову глянув на змію і теж підморгнув.
    Змія хитнула головою на дядька Вернона й Дадлі, потім звела очі до стелі, мовби промовляючи: «І отак завжди».
    - Розумію, - пробурмотів Гаррі крізь скло, хоча й не мав певності, що змія його чує. - Це, мабуть, справді дратує.
    Змія енергійно закивала головою.
    - До речі, ти звідки? - поцікавився Гаррі.
    Змія вдарила хвостом у маленьку табличку за склом. Гаррі придивився до неї.
    «Боа-констриктор, Бразилія»
    - А там гарно?
    Боа-констриктор ще раз ударила хвостом у табличку і Гаррі прочитав далі:
    «Цей екземпляр народився в зоопарку».
    - О, все ясно! То ти ніколи й не була в Бразилії?
    Змія похитала головою, і тут вони обоє аж підскочили, бо за плечима Гаррі почувся несамовитий крик:
    - ДАДЛІ! МІСТЕРЕ ДУРСЛІ! ІДІТЬ ГЛЯНЬТЕ НА ЦЮ ЗМІЮКУ! ВИ НЕ ПОВІРИТЕ, ЩО ВОНА ВИРОБЛЯЄ!
    Дадлі чимдуж підбіг до скла, перевалюючись з боку на бік.
    - Геть звідси! - штурхонув він Гаррі під ребра.
    З несподіванки Гаррі заточився і впав просто на бетонну долівку. Далі все сталося так швидко, що ніхто й не помітив, як це, власне, сталося: ось Дадлі й Пірс притуляються до скла, а ось вони з жахливим вереском відсахуються назад.
    Гаррі подивився, і йому перехопило подих: переднє скло вітрини з боа-констриктором кудись зникло, і довжелезна змія швидко розмотувала кільця, сповзаючи на підлогу; відвідувачі з лементом бігли до виходу.
    Гаррі міг би присягтися, що, коли повз нього просковзнула змія, він почув, як низький шиплячий голос проказав: «Бразиліє, я йду!.. Ссспассибі, аміґо».
    Наглядач тераріуму був шокований.
    - А де скло? - повторював він. - Куди поділося скло?
    Директор зоопарку власноруч заварив для тітки Петунії чашку міцного солодкого чаю, раз по раз перепрошуючи її. Пірс і Дадлі могли лише белькотати. Гаррі бачив, що змія нічого не заподіяла їм, хіба що, проминаючи, грайливо зачепила їхні п'яти, та коли всі знову сиділи в машині дядька Вернона, Дадлі вже розповідав, як змія мало не відкусила йому ногу, а Пірс запевняв, ніби вона намагалася задушити його. Але найгіршим, принаймні для Гаррі, було те, що, трохи оговтавшись, Пірс заявив:
    - А Гаррі розмовляв з нею! Правда, Гаррі?
    Дядько Вернон зачекав, коли Пірс піде додому, а тоді напустився на Гаррі. Розлютившись, він насилу міг говорити. Гаркнувши: «Геть... у комору... посидиш... без їжі!» - дядько гепнувся в крісло, а тітка Петунія мусила бігти по пляшку бренді.
    Згодом Гаррі лежав у своїй темній комірчині, шкодуючи, що не має годинника. Він не знав, котра зараз година і чи сплять уже Дурслі. Поки вони не заснуть, він не наважувався крадькома прослизнути на кухню по їжу.
    Гаррі жив у родині Дурслі майже десять років - десять жалюгідних років, відколи він пам'ятав себе, відколи осиротів ще немовлям після загибелі батьків в автомобільній аварії. Він не міг пригадати, як сидів у тій машині, коли загинули батьки. Іноді, напружуючи пам'ять упродовж довгих годин у комірчині, він бачив дивне видіння: сліпучий спалах зеленого світла й пекучий біль на чолі. Це, мабуть, і була аварія, хоча він не розумів, звідки те світло. Гаррі зовсім не пам'ятав своїх батьків. Тітка з дядьком ніколи про них не говорили, а запитувати, звичайно, йому забороняли. В будинку не було жодних їхніх фотографій.
    Ще малим Гаррі постійно мріяв про те, щоб якийсь невідомий родич забрав його звідси, але цього, на жаль, не сталося - Дурслі були його єдиною родиною. Проте інколи йому здавалося (чи, може, він сподівався), ніби якісь незнайомці на вулицях знають його. Ці незнайомці були ще й дуже дивними. Одного разу, коли Гаррі з тіткою Петунією й Дадлі пішов до крамниці, йому вклонився чоловічок у фіалковому капелюсі. Розлючено запитавши Гаррі, чи знає він того чоловічка, тітка Петунія випхала дітей з крамниці, так нічого й не купивши. Іншого разу в автобусі йому радісно помахала рукою якась навіжена старушенція в зеленому вбранні. А нещодавно на вулиці йому навіть потис руку лисий чолов'яга в довжелезному пурпуровому плащі й пішов собі, не мовивши ані слова. Найдивнішим було те, що всі ці люди немов зникали, тільки-но Гаррі намагався уважніше до них придивитися.
    У школі Гаррі не мав жодного приятеля. Усі знали, що Дадлова зграя ненавидить того дивака Гаррі Поттера в обвислому поношеному одязі й розбитих окулярах, і ніхто не хотів дратувати ту зграю.

- РОЗДІЛ ТРЕТІЙ -
Листи від Нікого


    За втечу бразильського боа-констриктора Гаррі спіткало найдовше покарання. Коли його нарешті випустили з комірчини, вже почалися літні канікули, а Дадлі встиг розбити нову кінокамеру, розтрощити літак з дистанційним керуванням, а коли вперше сів на спортивний велосипед, то збив стару місіс Фіґ, яка на милицях переходила вуличку Прівіт-драйв.
    Гаррі радів, що скінчилася школа, але уникнути Дадлової зграї, яка щодня провідувала свого ватажка, було неможливо. Пірс, Деніс, Майкл і Ґортон були великими телепнями, проте найбільшим телепнем був Дадлі, їхній лідер. Усі вони залюбки долучалися до улюбленої розваги Дадлі - полювання на Гаррі.
    Ось чому Гаррі намагався якнайменше сидіти вдома і тинявся собі по сусідніх кварталах, чекаючи кінця канікул, бо тоді б у нього з'явився маленький промінчик надії. З вересня він мав піти до середньої школи, тож уперше в житті поряд з ним уже не буде Дадлі. Адже Дадлі віддавали до школи «Смелтінґс», де колись навчався й дядько Вернон. Туди мав піти й Пірс Полкіс. А Гаррі мав ходити до місцевої школи «Стоунвол-Гай». Дадлі дуже насміхався з цього приводу.
    - Там, у «Стоунволі», новачкам відразу запихають голову в унітаз, - казав він Гаррі. - Хочеш, потренуємося нагорі?
    - Ні, дякую, - відповідав Гаррі. - Бідолашний унітаз ще ніколи не мав у собі такої гидоти, як твоя голова: його знудить. - І тікав, перше ніж Дадлі здогадувався, що йому, власне, сказано.
    Якось у липні тітка Петунія повезла Дадлі до Лондона, щоб купити йому шкільну форму, і лишила Гаррі в місіс Фіґ. Стара цього разу була добріша, ніж завжди. Виявилося, що вона зламала ногу, перечепившись об котрогось зі своїх котів, тож тепер уже менше панькалася з ними. Вона дозволила Гаррі дивитися телевізор і пригостила його шматочком шоколадного торта, що, здавалося, пролежав уже кілька років.
    Того вечора у вітальні Дадлі показував родині свою новісіньку форму. Хлопці зі школи «Смелтінґс» одягалися в темно-бордові куртки, жовтогарячі бриджі й пласкі брилики, що мали назву канотьє. Крім того, ходили з вузлуватими ціпками, якими билися, коли поблизу не було вчителів. Вважалося, що ті ціпки мають підготувати їх до майбутнього життя.
    Дивлячись на Дадлі в новеньких бриджах, дядько Вернон зворушено признався, що це найщасливіша мить його життя. Тітка Петунія розплакалася і сказала, що не може повірити, ніби це її маленький Дадичок - такий він тепер гарний і дорослий.
    Гаррі намагався не бовкнути ані слова, і навіть побоювався, що йому тріснуть ребра, - так сильно він стримував у собі сміх.
    Наступного ранку, коли Гаррі прийшов снідати, в кухні стояв огидний сморід. Здається, смерділо з металевої балії, що стояла в раковині. Гаррі підступив ближче. В балії у сірій воді плавала купа якогось брудного ганчір'я.
    - Що це? - запитав він тітку Петунію.
    Тітка, як і завжди, коли Гаррі насмілювався щось запитати, стисла вуста, але таки відказала:
    - Твоя нова шкільна форма.
    Гаррі ще раз зазирнув у балію.
    - Ох, - зітхнув він. - Я й не знав, що її треба замочувати.
    - Не верзи дурниць! - гримнула на нього тітка Петунія. - Я для тебе фарбую деякі старі речі Дадлі в сірий колір. Коли закінчу, буде така, як у всіх.
    Гаррі дуже засумнівався, але подумав, що краще не сперечатися. Він сів за стіл, намагаючись не думати, який він матиме вигляд першого вересня, - напевне, як у клаптях старої слонячої шкури.
    Увійшли Дадлі й дядько Вернон і аж скривилися на той жахнющий сморід від нової форми для Гаррі. Дядько Вернон, як завжди, розгорнув газету, а Дадлі вперіщив по столу своїм шкільним ціпком, з яким уже ніколи не розлучався.
    Усі почули, як клацнуло вічко для пошти і впало кілька листів.
    - Дадлі, принеси пошту, - сказав дядько Вернон, не відриваючись від газети.
    - Нехай Гаррі несе.
    - Гаррі, принеси пошту.
    - Нехай Дадлі несе.
    - Дадлі, ану дай йому тим ціпком!
    Гаррі ухилився й пішов по листи. На килимку біля дверей лежали три речі: поштівка від Вернонової сестри тітоньки Мардж, що відпочивала на острові Вайт, бурий конверт із рахунком і - лист для Гаррі.
    Узявши листа до рук, Гаррі став розглядати конверт, а серце його забриніло, немов струна. Ніхто, ще ніхто ніколи нічого йому не писав. Від кого ж цей лист? У нього немає ні друзів, ні інших родичів, він не записаний до бібліотеки, тож навіть звідти ніколи не отримував прикрих нагадувань, що треба вчасно повертати книжки. Але ж ось лист, і адреса така ясна, що годі помилитися:
    Містеру Г. Поттеру
    Комірчина під сходами
    4, Прівіт-драйв
    Літл-Вінґін
    Графство Суррей
    Конверт був важкий і товстий, з жовтуватого пергаментного паперу, підписаний яскраво-зеленим чорнилом, і не мав жодного штемпеля.
    Тремтячими руками перевернувши конверт, Гаррі побачив пурпурову воскову печатку з гербом: лев, орел, борсук і змія, що обплела велику літеру «Г».
    - Швиденько, хлопче! Що ти там робиш, - дивишся, чи нема бомби? - гукнув із кухні дядько Вернон, зареготавши зі свого жарту.
    Гаррі вернувся на кухню, не зводячи очей зі свого листа. Передав дядькові рахунок і поштівку, сів і став поволі відкривати жовтий конверт.
    Дядько Вернон витяг рахунок, роздратовано пхикнув і перебіг очима поштівку.
    - Мардж занедужала, - повідомив він тітку Петунію. - З'їла якогось молюска...
    - Тату! - раптом вигукнув Дадлі. - Тату, щось прийшло Гаррі!
    Гаррі вже розгортав листа, написаного на такому ж цупкому папері, з якого був і конверт, але дядько Вернон видер листа йому з рук.
    - Це мені! - крикнув Гаррі, намагаючись вихопити лист.
    - Хто б це тобі писав? - вишкірився дядько, розгортаючи однією рукою листа й пробігши його очима.
    Його обличчя з червоного стало зеленим швидше, ніж міняються сигнали на світлофорі. І це ще не все. Наступної миті воно зробилося землистим, наче вчорашня вівсянка.
    - П-п-петуніє! - аж задихнувся він.
    Дадлі намагався схопити листа, щоб прочитати й собі, але дядько Вернон підняв його високо вгору. Тітка Петунія зацікавлено взяла листа й прочитала перший рядок. Якусь мить здавалося, ніби вона от-от зімліє. Вхопившись за горло, вона хапнула ротом повітря.
    - Верноне! О Господи, Верноне!
    Дядько з тіткою дивилися одне на одного так, ніби забули, що в кімнаті ще й досі стоять Гаррі й Дадлі.
    Дадлі не звик, щоб на нього не звертали уваги, і тому штурхонув ціпком батькову голову.
    - Я хочу прочитати листа! - вимагав він.
    - Я його хочу прочитати, - розгнівався Гаррі, - бо він мій!
    - Забирайтеся звідси обидва! - захрипів дядько Вернон, ховаючи листа назад у конверт.
    Гаррі не ворухнувся.
    - Я ХОЧУ СВОГО ЛИСТА! - крикнув він.
    - Дай я подивлюсь! - наполягав Дадлі.
    - ГЕТЬ! - гаркнув дядько Вернон, схопив Гаррі й Дадлі за комір, виштовхав їх до коридору, і з грюкотом зачинив кухонні двері. Хлопці відразу почали люту, але мовчазну бійку за право підслухати крізь замкову шпарину. Дадлі переміг, тож Гаррі в окулярах, що теліпалися на одній дужці, влігся на живіт, щоб слухати крізь шпарку між дверима й підлогою.
    - Верноне, - говорила тітка Петунія тремтячим голосом, - подивися на адресу: звідки вони могли знати, де він спить? Може, вони стежать за будинком?
    - Стежать, шпигують, переслідують нас, - нестямно бурмотів дядько Вернон.
    - Але що діяти, Верноне? Може, відповісти їм? Напиши їм, що ми не хочемо...
    Гаррі бачив, як сновигали по кухні лискучі чорні черевики дядька Вернона.
    - Ні, - сказав дядько нарешті. - Ні, ми їх зіґноруємо. Якщо вони не отримають відповіді... атож, це найкраще... не робитимем нічого...
    - Але ж...
    - Петуніє, в моєму будинку таких не буде! Коли ми його брали, то хіба не присягалися викоренити усі ті небезпечні дурниці?
    Того вечора, вернувшись із роботи, дядько Вернон зробив те, чого не робив ніколи, - відвідав Гаррі в його комірчині.
    - Де мій лист? - запитав Гаррі, тільки-но дядько Вернон проліз у двері. - Хто мені писав?
    - Ніхто. Помилилися адресою, - коротко відповів дядько Вернон. - Я спалив його.
    - То не помилка, - насупився Гаррі. - Там навіть писалося, що я живу в комірчині.
    - АНУ ЦИТЬ! - гаркнув дядько Вернон і зі стелі впало кілька павуків. Він перевів подих, а тоді силувано усміхнувся:
    - Е-е... так, Гаррі... про твою комірчину. Ми з тіткою думали... ти вже завеликий для неї... ми подумали, що тобі краще перейти до другої спальні Дадлі.
    - Навіщо? - здивувався Гаррі.
    - Нічого не запитуй! - відрубав дядько. - Збирай свої манатки і мерщій нагору!
    У будинку Дурслі було чотири спальні: одна для дядька Вернона й тітки Петунії, одна для гостей (здебільшого для Мардж, Вернонової сестри), одна для Дадлі, а в четвертій він тримав усі свої іграшки та речі, які не поміщалися в першій спальні.
    Гаррі за один раз переніс усе своє добро з комірчини до цієї кімнати. Він сів на ліжко і став розглядатися. Тут майже все було поламане. Кінокамера, куплена лише місяць тому, лежала на іграшковому самохідному танку, яким Дадлі колись переїхав сусідського пса; в кутку валявся перший Дадлів телевізор, який він розбив ударом ноги, коли відмінили його улюблену програму. В іншому кутку стояла велика пташина клітка, де колись був папуга, що його Дадлі проміняв у школі на справжню повітряну рушницю, яка лежала на полиці з вигнутою цівкою, бо Дадлі ненароком сів на неї. На інших полицях громадилися книжки. Це були єдині речі в кімнаті, яких, здається, ніхто ще не торкався.
    Знизу долинув голос Дадлі, що визвірявся на матір:
    «Я не хочу, щоб він там був!.. Мені потрібна та кімната!.. Нехай забирається!..»
    Гаррі зітхнув і витягся на ліжку. Вчора він усе б віддав, щоб опинитися тут, а нині волів би сидіти в комірчині з листом, ніж нагорі без нього.
    Наступного ранку за сніданком було доволі спокійно. Дадлі був приголомшений. Він уже й верещав, і періщив батька ціпком, і вдавав хворого, і штурхав ногами маму, й викидав черепаху крізь дах оранжереї, але однаково не відвоював свою кімнату. Гаррі згадував учорашній день, гірко шкодуючи, що не відкрив листа ще в коридорі. Дядько Вернон і тітка Петунія похмуро поглядали одне на одного.
    Коли принесли пошту, дядько Вернон, що, здається, намагався бути ласкавим з Гаррі, звелів піти за нею Дадлі. Було чути, як, ідучи коридором, той ляскає по всьому своїм ціпком. І раптом він заревів: «Ще один лист! Містеру Г. Поттеру, Найменша спальня, Прівіт-драйв, 4».
    Стамовано зойкнувши, дядько Вернон зірвався на ноги й побіг у коридор, Гаррі - слідом за ним. Дядько Вернон був змушений повалити Дадлі на підлогу, щоб відібрати листа, але йому довелося помучитись, бо Гаррі схопив дядька ззаду за шию. Після хвилинної безладної вовтузні, коли вже кожен добряче скуштував ціпка, дядько Вернон, тяжко відсапуючи, підвівся, стискаючи в руці листа для Гаррі.
    - Ану в комірчину!.. Тобто до спальні, - прохрипів він Гаррі. - Дадлі, геть! Забирайся звідси!
    Гаррі кружляв по своїй новій кімнаті. Хтось довідався, що він перебрався з комірчини і, здається, навіть знає, що він не отримав першого листа. Тож, напевне, буде ще одна спроба? Але цього разу Гаррі подбає, щоб вона була вдалою. Він має план.

    О шостій ранку наступного дня пролунав дзвінок відремонтованого будильника. Гаррі притьмом зупинив його і тихенько вдягнувся. Тільки б не розбудити Дурслі. Не вмикаючи світла, він навшпиньки прокрався вниз.
    Гаррі збирався дочекатися листоношу на розі Прівіт-драйв і забрати в нього листи для будинку номер 4. Серце гупало йому в грудях, коли він, скрадаючись, ішов темним коридором до вхідних дверей...
    - А-А-А-А-А-АЙ!
    Гаррі аж підскочив: він наступив на щось м'яке й велике, що лежало на килимку перед дверима, - щось живе!
    Спалахнуло світло, й Гаррі нажахано побачив, що те велике й м'яке виявилося дядьковим обличчям. Дядько Вернон лежав у спальному мішку біля дверей із явним наміром не дати Гаррі зробити саме те, що той задумав. Майже півгодини він шпетив Гаррі, а тоді звелів йому заварити чашечку чаю. Гаррі знічено почовгав до кухні, а коли повернувся, пошта вже прибула й опинилася просто в руках дядька Вернона. Гаррі побачив аж три листи, підписані зеленим чорнилом.
    - Я хочу... - почав був він, але дядько Вернон прямо на його очах подер листи на дрібнесенькі шматочки.
    Того дня дядько Вернон не пішов на роботу. Лишився вдома й наглухо забив цвяхами вічко для пошти.
    - Розумієш, - пояснював він тітці Петунії, тримаючи цвяхи зубами, - якщо вони не зможуть укинути їх сюди, то просто відмовляться від своїх спроб.
    - Щось я не певна, Верноне.
    - Ох, у цих людей у голові щось химерне, вони, Петуніє, не такі, як ми, - скрушно зітхнув дядько Вернон і вдарив по цвяху тістечком, яке йому щойно принесла тітка.

    У п'ятницю Гаррі прийшло не менше десятка листів. Через те, що їх годі було пропхати у вічко для пошти, деякі з них просунули під дверима, застромили у шпарки між дверима й одвірком і навіть укинули крізь віконечко в туалеті.
    Дядько Вернон знову лишився вдома. Поспалювавши всі листи, він узяв молоток, цвяхи й позабивав дошками усі щілини навколо дверей, - тепер ніхто не міг би вийти на вулицю. Працюючи, він щось собі мугикав, здригаючись від найменшого шереху.

    У суботу все пішло шкереберть. До будинку потрапили два десятки листів для Гаррі, заховані всередині кожного з двох десятків яєць, що їх через вікно до вітальні передав тітці Петунії вкрай розгублений молочар. Поки дядько Вернон розлючено дзвонив на пошту і в молочарню, намагаючись знайти кого-небудь, кому можна поскаржитися, тітка Петунія покришила листи кухонним міксером.
    - Кому це так припекло поспілкуватися з тобою? - вражено подивився на Гаррі Дадлі.

    У неділю вранці дядько Вернон сів снідати і, попри втомлений, ба навіть хворобливий, вигляд, видавався щасливим.
    - У неділю немає пошти, - радісно нагадав він родині, намащуючи джем просто на газету, - не буде тих клятих писульок!
    Тієї миті щось шугнуло в комині й гахнулося йому на потилицю. Ще мить - і з каміна вилетіли, мов кулі, тридцять, а то й сорок листів. Дурслі злякано зіщулились, а Гаррі підскочив, і спробував упіймати бодай одного листа.
    - Геть! ГЕТЬ!
    Дядько Вернон ухопив Гаррі за поперек і жбурнув його в коридор. Коли, прикриваючи руками обличчя, з кухні повибігали тітка Петунія й Дадлі, дядько з грюкотом зачинив за собою двері. Було чути, як до кімнати й далі залітають листи, відскакуючи від стін та підлоги.
    - З мене досить! - простогнав дядько Вернон, намагаючись говорити спокійно і водночас вириваючи з вусів цілі жмутки волосся. - За п'ять хвилин щоб усі знову були тут, готові до від'їзду, їдемо звідси! Візьміть лише якийсь одяг. Жодних заперечень!
    З наполовину вискубаними вусами він був такий страшний, що ніхто й рота не роззявив. Через десять хвилин вони висадили забиті дошками двері, сіли в машину й помчали в бік автостради. Дадлі шморгав носом на задньому сидінні: батько луснув його по голові, бо той їх затримав, пробуючи запхати до спортивної сумки телевізор, відеомагнітофон і комп'ютер.
    Дурслі їхали. Їхали та їхали. Навіть тітка Петунія боялася запитати, куди ж вони їдуть. Вряди-годи дядько Вернон круто розвертався і їхав у зворотному напрямі.
    - Збити їх зі сліду... збити їх зі сліду, - бурмотів він щоразу.
    Цілісінький день вони навіть не зупинялися, щоб чогось поїсти чи випити. Коли запали сутінки, Дадлі вже безперестанку скиглив. Ще ніколи він не мав такого кепського дня. Він був голодний, пропустив п'ять телевізійних передач, які збирався подивитись, і досі ще не вбив жодного інопланетянина на своєму комп'ютері.
    Нарешті дядько Вернон зупинився біля понурого готелю на околиці великого міста. Дадлі й Гаррі дістали кімнату з двома ліжками й вогкими затхлими простирадлами. Дадлі захропів, а Гаррі не спав, сидів на підвіконні, дивився, як пронизують пітьму автомобільні фари, і думав...
    Наступного ранку вони мали на сніданок несвіжі кукурудзяні пластівці й холодні мариновані помідори з грінками. Коли вже доїдали, до їхнього столу підійшла власниця готелю.
    - Перепрошую, чи є серед вас містер Г. Поттер? Тут цих листів перед порогом, мабуть, ціла сотня.
    Вона тримала в руці листа, на якому виднів напис зеленим чорнилом:
    Містеру Г.Поттеру
    Кімната 17
    Готель «Рейлв'ю»
    Коукворт
    Гаррі хотів схопити листа, але дядько Вернон вдарив його по руці. Жінка вражено дивилася на цю сцену.
    - Я заберу їх, - сказав дядько Вернон, мерщій підвівся й рушив з їдальні слідом за господинею.

    - Любий, може, краще вернутися додому? - несміливо запитала через кілька годин тітка Петунія, проте дядько Вернон, здається, її й не чув. Ніхто не знав, чого він, власне, шукає. Він завіз родину до якогось лісу, вийшов з машини, роздивився, похитав головою, знову сів до машини й вони рушили далі. Те саме відбулося й серед зораного поля, на підвісному мості і на горішньому поверсі багатоповерхової паркувальної будівлі.
    - Тато збожеволів, чи що? - похмуро запитав того вечора Дадлі тітку Петунію.
    Дядько Вернон зупинився на узбережжі, замкнув їх усіх в автомобілі і зник.
    Задощило. Великі краплини барабанили по машині.. Дадлі шморгнув носом.
    - Нині понеділок, - сказав він мамі. - Показують Великого Гумберто. Я хочу ночувати там, де є телевізор.
    Понеділок. Гаррі щось пригадав собі. Якщо це справді понеділок - а Дадлі завдяки телевізору уважно стежив за днями тижня, - то завтра, у вівторок, Гаррі виповнюється одинадцять років. Звичайно, його день народження, власне, ніхто не святкував. Скажімо, торік він отримав від Дурслі вішак для одягу й пару старих дядькових шкарпеток. Та все одно, не щодня ж буває одинадцять.
    Дядько Вернон вернувся, усміхаючись. Він приніс якийсь довгий вузький пакунок і нічого не відповів тітці Петунії, коли та запитала, що він купив.
    - Знайшов чудове місце! - тішився він. - Ходімо! Виходьте всі!
    Надворі було дуже зимно. Дядько Вернон показував на якусь скелю, що височіла серед моря. До верхівки скелі тулилася найжалюгідніша, яку тільки можна уявити, халупка. Телевізора, безперечно, там не було.
    - Сьогодні вночі обіцяють шторм! - весело вигукнув дядько Вернон, потираючи руки. - А цей добродій люб'язно погодився позичити нам човна!
    До них спроквола й досить лиховісно посміхаючись, підступив беззубий стариган і показав рукою на благенький човен, що похитувався під берегом у сталево-сірій воді.
    - Провіант я вже припас, - повідомив дядько Вернон, - отож уперед!
    У човні було страшенно холодно. Крижані морські бризки й дощові краплини залітали їм за коміри, а зимний вітер шмагав обличчя. Здавалося, минуло кілька годин, доки вони нарешті добулися до скелі, і дядько Вернон, ковзаючись та спотикаючись, повів їх до пошарпаної халупи.
    Усередині їх чекало жахіття: тхнуло водоростями, у шпарах між колодами завивав вітер, у вогкому каміні не було жодного поліна. Халупа мала всього дві кімнати.
    Провіант дядька Вернона складався з торбинки чипсів на кожного й чотирьох бананів. Дядько спробував розпалити вогонь, але порожні торбинки з-під чипсів лише чаділи і морщились.
    - От тепер би згодилися ті листи, га? - бадьоро пожартував він.
    Дядько перебував у чудовому настрої. Звичайно ж, йому здавалося, ніби тепер ніхто сюди не добереться, щоб доставити під час шторму пошту. Гаррі в душі погоджувався з ним, хоча така думка його зовсім не тішила.
    Настала ніч, і навкруги забушував обіцяний шторм. Бризки з височенних хвиль долітали до стін халупи, а шалений вітер шарпав каламутні шибки. Тітка Петунія знайшла в другій кімнаті кілька запліснявілих ковдр і влаштувала для Дадлі ліжко на поточеній міллю канапі. Разом із дядьком Верноном вона вляглася на горбкувате ліжко в другій кімнаті, а Гаррі був змушений шукати собі місце на підлозі, де він і скрутився під тоненьким пошарпаним ряденцем.
    Шторм лютував що далі, то несамовитіше, і Гаррі не міг заснути. Він тремтів і перевертався, щоб влаштуватися вигідніше, а в животі йому бурчало з голоду. Коли десь опівночі почалася гроза, низькі розкоти грому заглушили хропіння Дадлі. Освітлений циферблат годинника, що звисав з канапи разом із жирним зап'ястком Дадлі, показував, що за десять хвилин Гаррі виповниться одинадцять років.
    Гаррі лежав і дивився, як з кожною секундою наближається його день народження, - цікаво, чи згадають про нього Дурслі, і де тепер автор усіх тих листів?
    Лишилося п'ять хвилин. Надворі щось зарипіло, і Гаррі насторожився - а що, як завалиться дах? Хоча тоді, напевне, стало б тепліше. Чотири хвилини... Може, коли вони повернуться, в будинку на Прівіт-драйв буде стільки листів, що він зуміє поцупити бодай одного?
    Ще три хвилини... Чи це море з такою силою гупає в скелю?.. Дві хвилини... Що то за дивний хрускіт?.. Може, то відколовся і впав у море шматок скелі?
    Ще хвилина, і йому буде одинадцять. Тридцять секунд... двадцять... десять, дев'ять... - може, розбудити Дадлі, просто, щоб подратувати його, - три... дві... одна...
    БУМ!!!
    Здригнулася вся халупа, і Гаррі рвучко сів на підлогу, дивлячись на двері. Знадвору хтось стукав, щоб його впустили.

- РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ -
Ключник


    БУМ! Постукали знову. Смикнувшись, прокинувся Дадлі.
    - Де стріляють? - запитав він безглуздо.
    Ззаду щось грюкнуло і до кімнати ввалився дядько Вернон. У руках він тримав рушницю - тепер стало ясно, що він приніс у довгому вузькому пакунку.
    - Хто там? - закричав він. - Попереджаю: я озброєний!
    Настала тиша. А далі - ТОРОХ!!!
    Хтось із такою силою гупнув у двері, що вони зірвалися з завісів і, оглушивши всіх, хряпнулися на підлогу.
    В одвірку стояв чоловік-велетень. Довга кошлата грива волосся і здоровенна розпатлана борода майже повністю закривали йому обличчя. Видніли хіба що очі, чорними жучками поблискуючи крізь волосся.
    Велетень проліз у халупу, зігнувшись так, що його голова лише трохи торкалася стелі. Нахилився, взяв двері й, мов пушинку, почепив на завіси. Буря на той час трохи вщухла. Велетень обернувся й оглянув усіх:
    - Чи не загріти нам трохи чайочку, га? Дорога була тєжка... - Потім підійшов до канапи, де сидів завмерлий від страху Дадлі: - Посунься, бовдуре гладкий!
    Дадлі пискнув і швиденько заховався за маму, що перелякано скоцюрбилася позаду дядька Вернона.
    - А ось і Гаррі! - гукнув незнайомець.
    Гаррі глянув на страшне, дике, заросле обличчя й побачив, що очі-жучки всміхаються йому.
    - Востанньо, коли тебе видів, ти був немовлєтком, - сказав велетень. - Схожий на татка, але очі мамині.
    Дядько Вернон видав якийсь кумедний скреготливий звук.
    - Негайно покиньте нас, сер! - звелів він. - Ви незаконно вдерлися в наше помешкання!
    - Дурслі, ти б си помовчав, старий придурку! - мовив на те велетень. Перехилився через канапу, вирвав дядькові з рук рушницю, скрутив її, наче гумову, у вузол і пожбурив у куток.
    Дядько Вернон видав ще один кумедний звук, наче миша, яку розтоптали.
    - Нехай там як, Гаррі, - протяг велетень, відвертаючись від Дурслі, - вітаю тебе з іменинами. Маю тут щось для тебе - я си трохи його притовк, але смакує файно.
    Із внутрішньої кишені свого чорного плаща незнайомець дістав трохи придушену коробку. Тремтячими пальцями Гаррі відкрив її. Всередині лежав великий липкий шоколадний торт, на якому було виведено зеленим кремом: «З днем народження, Гаррі!»
    Гаррі глянув на велетня. Він хотів подякувати, але слова десь загубилися дорогою до вуст і замість подяки вийшло:
    - Хто ви?
    - Справді, я й не назвавси, - усміхнувся велетень. - Рубеус Геґрід, ключник і охоронець дичини у Гоґвортсі. - Він простяг величезну долоню і потис усю руку Гаррі. - То як там чайочок, га? - поцікавився він, потираючи руки. - Можна й чогось міцнішого, якщо маєте.
    Геґрід подивився на порожній камін, де лежали зіжмакані торбинки з-під чипсів, і фиркнув. Нахилився над каміном; ніхто й не бачив, що він робив там, та коли за мить випростався, в каміні палахкотів вогонь. Мерехтливе сяйво затопило вогку халупу, і Гаррі відчув, як його наповнює тепло, наче він заліз у гарячу ванну.
    Велетень знову вмостився на канапі, що прогнулася під ним, і став витягати з кишень плаща різні речі: мідний чайник, м'який пакет із ковбасою, невеличку коцюбу, чайничок для заварки, кілька щербатих кухлів і пляшку бурштинової рідини, якої він ковтнув перед тим, як узявся готувати чай. Невдовзі хатину наповнили шкварчання і дух смаженої ковбаси. Поки велетень готував страву, ніхто навіть слова не мовив, та коли він зняв із вогню перші пухкі, соковиті, трохи підгорілі ковбаски, Дадлі захвилювався, і дядько Вернон був змушений гостро попередити його:
    - Дадлі, не бери нічого, що він тобі даватиме.
    Велетень загадково усміхнувся:
    - Дурслі, твоєму гладунцеві вже нема куди гладшати, тож нема чого боятиси.
    Він дав ковбаски Гаррі, який так зголоднів, що, здається, ніколи не куштував нічого смачнішого. Гаррі й далі не зводив погляду з велетня. Зрештою, побачивши, що ніхто нічого навіть не думає пояснювати, Гаррі не витерпів:
    - Перепрошую, але я досі по-справжньому й не знаю, хто ви.
    Велетень ковтнув чаю й витер долонею рота.
    - Називай мене Геґрід, - сказав він, - мене так усі називают. Як я й мовив, я зберігаю ключі від Гоґвортсу, - ти, певно, все знаєш про Гоґвортс.
    - Е-е... ні, - на хвильку розгубився Гаррі.
    Геґрід видавався приголомшеним, тож Гаррі швиденько додав: - Вибачте.
    - Вибачте? - гаркнув Геґрід, повернувшись до Дурслі, що відступили в тінь. - Це ось цим треба вибачатися! Я знав, що ти не отримуєш листів, але - нехай його шляк трафить - і в гадці не мав, що ти нічогісінько не будеш знати про Гоґвортс! Тебе ніколи не цікавило, де твої батьки цього навчилися?
    - Чого «цього»? - запитав Гаррі.
    - ЧОГО ЦЬОГО? - вибухнув Геґрід. - Ану, зачекай хвильку.
    Він скочив на ноги і, розлючений, здавалося, заповнив собою всю хатину. Родина Дурслі зіщулилася під стіною.
    - Ви хочете сказати, - заревів Геґрід до Дурслі, - що сей хлопець... сей хлопець... не знає нічого про... не знає НІЧОГО?
    Гаррі подумав, що це вже занадто. Він, зрештою, ходив до школи й мав непогані оцінки.
    - Я дещо знаю, - виправдовувався він. - Скажімо, математику й таке інше.
    Але Геґрід тільки махнув рукою й мовив:
    - Я маю на увазі наш світ. Твій світ. Мій світ. Світ твоїх батьків.
    - Що це за світ?
    Здавалося, ще мить - і Геґрід просто вибухне.
    - ДУРСЛІ! - загримів він.
    Дядько Вернон, збліднувши, наче мрець, бурмотів якісь нісенітниці. Геґрід нестямно глянув на Гаррі.
    - Але ж ти повинен знати про своїх мамусю й татуся, - сказав він. - Вони знамениті. І ти знаменитий.
    - Що? Мої... мої мама й тато справді були знамениті?
    - То ти й... то ти й цього не знаєш?.. - Геґрід пригладив розчепіреними пальцями свою гриву, ошелешено втупившись у Гаррі. - То ти не знаєш, хто ти? - зрештою вимовив він.
    У дядька Вернона раптом прорізався голос.
    - Стоп! - наказав він. - Негайно замовкніть, сер! Я вам забороняю казати що-небудь хлопцеві!
    Навіть хтось сміливіший за Вернона Дурслі і той би злякався несамовитого погляду Геґріда, а коли велетень заговорив, кожне його слово бриніло люттю:
    - Ти йому нічого не сказав? Ніколи не розповідав, що писалося в листі, який лишив йому Дамблдор? Таж я був там! Я видів, Дурслі, як Дамблдор клав листа! І ти усі ці роки від нього це приховував?
    - Приховував від мене що? - нетерпляче запитав Гаррі.
    - СТОП! Я ВАМ ЗАБОРОНЯЮ! - панічно заверещав дядько Вернон.
    Тітка Петунія моторошно зойкнула.
    - Ідіть ви обоє знаєте куди! - скривився Геґрід. - Гаррі, ти - чарівник.
    У хатинці запала тиша. Долинало тільки бурхання хвиль і завивання вітру.
    - Я... хто? - мало не задихнувся Гаррі.
    - Чарівник, звісно, - сказав Геґрід, знову сідаючи на канапу, яка заскрипіла й прогнулася ще нижче, - і то чарівник дуже файний, тобі тілько бракує трохи освіти. З такими мамою і татком, як у тебе, хіба можна бути кимось іншим? До речі, я си гадаю, що тобі вже пора прочитати свого листа.
    Гаррі простяг руку й нарешті отримав жовтуватий конверт, підписаний яскраво-зеленими літерами: «Містеру Г. Поттеру, Підлога, Хатинка-на-Скелі, Море». Він витяг листа й прочитав:
    ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА

    Директор школи: Албус Дамблдор
    (Орден Мерліна, Перша Категорія, Великий Ворож., Гол. Чаклун,
    Верховний Маг, Міжнародна Конфед. Чарівників)

    Дорогий містере Поттер!
    З приємністю повідомляємо, що Вас зараховано до Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Будь ласка, прогляньте доданий список необхідної літератури і знарядь.
    Початок навчання - 1-го вересня. Чекаємо Вашої сови не пізніше 31-го липня.

    З повагою
    Мінерва Макґонеґел,
    заступник директора
    Запитання спалахували Гаррі в голові, наче вогні феєрверку, і він не знав, з котрого починати. Збігло кілька хвилин, перше ніж він, затинаючись, надумався:
    - Що означає «вони чекають мою сову»?
    - Могутні Горгони, я си геть забув! - похопився Геґрід, ляснувши себе долонею по чолі з такою силою, що можна було б повалити коня, і дістав з іншої внутрішньої кишені плаща сову (справжню, живу, трохи розкошлану сову), довге перо й сувій пергаменту. Висолопивши язика, він нашкрябав цидулку, яку Гаррі зміг прочитати догори ногами:
    Дорогий пане Дамблдоре!
    Передав Гаррі листа. Завтра купимо йому всьо необхідне.
    Погода паскудна. Я сподіваюси, що у Вас всьо файно.
    Геґрід
    Геґрід згорнув записку, віддав сові, яка схопила її дзьобом, підійшов до дверей і кинув птаха в буряну ніч. Тоді повернувся й сів, немов таке листування було не менш звичайною річчю, ніж телефонні розмови.
    Гаррі помітив, що стоїть роззявивши рота, і швиденько стулив його.
    - На чому я спинивси? - замислився Геґрід, але тут наперед ступив дядько Вернон - і далі блідий як полотно, проте дуже сердитий.
    - Він не піде до тієї школи! - заявив дядько.
    - Хотів би я видіти, як такий цілковитий маґл, як ти, зможе його зупинити, - крекнувши, проказав Геґрід.
    - Цілковитий хто? - поцікавився Гаррі.
    - Маґл, - повторив Геґрід. - Ми так називаємо людей, які цураються чарів. Як оці. Тобі тєжко не пощастило, бо ти виріс у родині найабсолютніших маґлів, яких я видів на своєму віку.
    - Коли ми взяли хлопця, то присягнули, що покладемо край цьому безглуздю, - здобувся на слово дядько Вернон, - присягнули, що виб'ємо з нього всі дурниці! Теж мені чарівник!
    - То ви знали? - вигукнув Гаррі. - Знали, що я... чарівник?
    - Знали! - раптом завищала тітка Петунія. - Знали! Звичайно, знали! Кого ще могла народити моя клята сестра!.. О, колись вона теж дістала такого листа й пропала в тій... школі, а тоді верталася на канікули додому з повними кишенями жаб'ячої ікри і обертала чайні чашки на щурів. Лише я одна бачила, хто вона, - потвора! Але ж ні, батьки тільки їй і годили, хухали на свою Ліліньку, пишалися, що в родині є відьма!
    Вона зупинилася перевести подих, а тоді знову заговорила, виповідаючи, здається, те, що пекло їй серце багато років:
    - А потім знайшла собі в школі того Поттера, вийшла за нього заміж після школи, народила тебе, і я, звісно, знала, що й ти будеш як вона, таким самим дивним і... ненормальним... А тоді, бачте, їх висадили в повітря, а ти звалився на нашу голову!
    Гаррі страшенно зблід. Тільки-но до нього вернувся голос, він обурився:
    - Висадили в повітря? А ви ж казали, що вони загинули в автокатастрофі!
    - АВТОКАТАСТРОФІ?! - заревів Геґрід, підскочивши так несамовито, що Дурслі, відсахнувшись, знову забилися в куток. - Як си могли Лілі та Джеймс Поттери загинути в автокатастрофі? Отямитися не можу! Яке неподобство! Гаррі Поттер нічого не знає про себе, тоді як у нашому світі його ім'я знає кожна дитина!
    - Але чому? Що сталося? - допитувався Гаррі.
    Геґрід начебто вже не гнівався і на його обличчі раптом з'явився неспокій:
    - Я ніколи такого не чекав, - мовив він низьким, схвильованим голосом. - Коли Дамблдор застеріг, як тєжко тебе забрати, я си й не гадав, що ти ніц не знаєш. Ой, Гаррі, певно, не я мав би казати... але хтось таки мусить... Ти си не можеш потрапити до Гоґвортсу, нічого не знаючи. - Геґрід люто зиркнув на Дурслі. - Що ж, певне, краще тобі знати все, що я можу розповісти... Всього мені казати не вільно, це велика таємниця, я можу тілько часточку...
    Він сів, дивився якийсь час на вогонь, а тоді заговорив:
    - Усе почалося, мабуть, із... чоловіка, що звався... Але я віри не йму, що ти не знаєш, як він називався... у нашому світі кожен знає його ім'я...
    - Яке?
    - Ну... видиш, коли можна обійтися, я ніколи його не називаю... Ніхто не називає.
    - Чому?
    - Ненаситні Гаргуйлі! Таж люди ще й дотепер бояться!.. Най його шляк трафить, як тєжко говорити! Розумієш, жив собі чарівник, який став... лихим. Таким лихим, що гіршого нема. Лихішим від найлихішого. Він називався...
    Геґрід зробив ковток, та однаково нічого не сказав.
    - Може, напишіть? - запропонував Гаррі.
    - Ні, я не знаю, як пишеться. Ну, гаразд - Волдеморт, - здригнувся Геґрід. - Не змушуй мене знов називати. Отож сей... чарівник років зо двайцять тому взявся шукати собі спільників. І познаходив: хтось просто злякався, комусь си кортіло набрати його сили, а він, ніде правди діти, таки мав тої сили. Темні часи були, Гаррі. Ніхто не знав, кому вірити, ніхто не смів привітати незнайомого чаклуна чи відьму... Страшне діялося. Усіх він підбив під свою руку. Звичайно, дехто й бунтувався, але він убивав їх. Нещадно. Гоґвортс був тоді одним з небагатьох безпечних місць. Здається, Відомо-Хто боявся тілько Дамблдора. Він не наважувався захопити школу, принаймні тоді...
    Атож, твої мамуся й татусь були найліпші чарівники з усіх, що я знав і видів. Найкращі учні Гоґвортсу!
    Дивно, що Відомо-Хто ніколи раніше не пробував перетягти їх до себе... Знав, мабуть, що вони надто близькі друзі Дамблдора і ніколи не стануть на бік Темної Сили.
    Може, він си сподівав переконати їх... може, просто хотів спекатися їх. Знаємо тілько, що десять років тому в переддень усіх святих, на Гелловін, він з'явився у вашому селі... Тобі тільки-тільки рочок минув. Він прийшов до вашої хати і... і...
    Геґрід зненацька витяг бруднющу, засмальцовану хустинку і гучно висякався, а Гаррі здалося, ніби заревіла сирена.
    - Вибачєй, - перепросив велетень, - але такий жаль мене бере... Знаєш, кращих людей за твоїх мамусю й татуся не було на світі... та... однаково їх убив Відомо-Хто. А відтак - і це вже справжня таємниця - він си й тебе хотів убити. Певне, щоб і вашого сліду си не лишило, а може, йому просто подобалося вбивати. Але він не зміг. Ти ніколи не думав, звідки в тебе сей знак на чолі? Се не просто шрам. Таке з'являється тоді, коли на тебе падає могутнє зловісне прокляття. Та клятьба вбила твоїх маму й тата, зруйнувала вашу хату, але на тебе не подіяла, і тому ти є такий славетний, Гаррі. Ніхто не виживав, як він си вирішував когось убити, - ніхто, а ти вижив, хоч він замордував багатьох найславніших чаклунів і чарівниць нашої доби: Маккінонів, Боунів, Преветів... А ти ж був ще немовлєтком - і вижив.
    Голову Гаррі переповнював гострий, пекучий біль. Коли Геґрід уже закінчував, він знову побачив сліпучий спалах зеленого світла, - найвиразніше, ніж будь-коли раніше, - і вперше в житті йому пригадався уїдливий, холодний, жорстокий регіт.
    Геґрід сумно дивися на хлопця.
    - Я сам тебе забрав з розваленої хати, з наказу Дамблдора. А відтак привіз до цих...
    - Дурниці! - озвався дядько Вернон.
    Гаррі аж підскочив, бо вже й забув про тих Дурслі.
    До дядька Вернона, здається, знову повернулася відвага. Стиснувши кулаки, він люто позирав на Геґріда.
    - Слухай-но мене, хлопче, - прогарчав дядько. - Я згоден, ти й справді якийсь дивакуватий, хоч, гадаю, все це можна направити доброю різкою! Ну а твої батьки - вони таки й справді були ненормальні, тут годі заперечити, і, як на мене, без них на світі й дихається легше! Чого прагнули, те й отримали! Плуталися з усякими відьмаками, а я знав, я завжди знав, що добром це не закінчиться!..
    Тієї миті Геґрід зіскочив з канапи і витяг з-під плаща пошарпану рожеву парасольку. Направивши її, немов шпагу, на дядька Вернона, вигукнув:
    - Попереджаю тебе, Дурслі, попереджаю: ще одно слово...
    Побачивши, що його от-от проткне гострий кінець парасольки бородатого велетня, дядько Вернон знов утратив відвагу, припав до стіни й затих.
    - Гаразд, - кивнув Геґрід, важко дихаючи й сідаючи назад на канапу, яка цього разу прогнулася до самої підлоги.
    Тим часом у Гарріній голові роїлися ще сотні запитань.
    - А що сталося з Вол... ой, тобто... з Відомо-Ким?
    - Добре питання, Гаррі. Він си зник. Щез. Тієї самої ночі, коли си намірив тебе вбити. Це тілько збільшило твою славу. В цьому й полягає найбільша таємниця... Видиш, він ставав дедалі могутнішим - і чому тоді щез? Одні кажут, помер. По-моєму, це дурниці. Не знаю, чи було в нього досить людського, щоб померти. Інші кажут, що він десь є, чекає слушного часу й таке інше, але я не вірю. Хто був з ним, ті вернулися до нас. Дехто з них був наче без пам'яті, в якомусь трансі. Не думаю, що вони вийшли б із трансу, якби він мав си повертати. Більшість із нас гадає, ніби він ще десь є, але втратив силу. Надто охляв, щоб діяти. Його прибило щось те, що є тілько в тебе, Гаррі. Тієї ночі він спіткався з тим, чого си не сподівав, - не знаю, що то, й ніхто сього не знає, але щось у тобі є таке, що збило його з пантелику, - отак.
    Геґрід дивився на Гаррі ласкавими й шанобливими очима, але Гаррі, замість запишатися й зрадіти, відчув, що сталася жахлива помилка. Він - чарівник? Він? Хіба таке може бути? Все життя його штурхав Дадлі і допікали тітка Петунія й дядько Вернон; якщо він і справді чарівник, чому ж, замикаючи його в комірчині, вони не оберталися щоразу на бридких жаб? Якщо він колись переміг найбільшого у світі чаклуна, то чого ж тоді Дадлі завжди його копав, немов футбольного м'яча?
    - Геґріде, - сказав він тихенько, - мені здається, ви помилилися. Не думаю, що я чарівник.
    На його подив, Геґрід розреготався.
    - Не думаєш, га? А хіба ніколи нічого не ставалося, коли ти був переляканий чи сердитий?
    Гаррі задивився на вогонь. Тепер він уже пригадував... Кожна химерна подія, яка розлючувала тітку з дядьком, ставалася тоді, коли він, Гаррі, був засмучений або розгніваний... Коли його цькувала Дадлова зграя, він щоразу якось тікав від неї... Не хотів іти до школи з тією ідіотською стрижкою, і йому відросло волосся, а останнього разу, коли його штурхнув Дадлі, хіба він не помстився, навіть не усвідомивши цього, хіба не напустив на нього боа-констриктора?
    Усміхнувшись, Гаррі знову глянув на Геґріда й побачив, що той просто сяяв.
    - Видиш? - сказав Геґрід. - І ще кажеш, що ти, Гаррі Поттер, - не чарівник; зачекай, ти си ще прославиш у Гоґвортсі!
    Проте дядько Вернон не збирався здаватися без бою.
    - Хіба я не сказав, що він нікуди не піде? - прошипів він. - Він ходитиме до школи «Стоунвол» і буде мені за це вдячний. Я ж читав ті листи: йому будуть потрібні такі дурниці, як книжки з замовляннями, чарівні палички і...
    - Якщо він си захоче піти, то його не зупинит такий цілковитий маґл, як ти, - гаркнув Геґрід. - Не пускати сина Лілі та Джеймса Поттерів до Гоґвортсу! Та ти здурів. Його ім'я було у списках, відколи він вродивси. Його берут до найліпшої в світі школи чарів і чаклунства. За сім років він себе не впізнає. Гаррі там буде, нарешті, поміж таких самих дітей, як і він, і то під наглядом найкращого директора, який керував коли-небудь Гоґвортсом, - Албуса Дамбл...
    - Я НЕ ПЛАТИТИМУ ЗАТЕ, ЩОБ ЯКИЙСЬ БОЖЕВІЛЬНИЙ СТАРИЙ ДУРЕНЬ НАВЧАВ ЙОГО ТАМ РІЗНИХ ФОКУСІВ! - заверещав дядько Вернон.
    Але цього разу він зайшов задалеко. Геґрід схопив парасольку й розкрутив її над головою:
    - НІКОЛИ, - загримів він, - НЕ... ОБРАЖАЙ... У МОЇЙ... ПРИСУТНОСТІ... АЛБУСА... ДАМБЛДОРА!
    Геґрід зі свистом опустив парасольку донизу, спрямувавши її на Дадлі: спалахнуло фіалкове сяйво, щось стрельнуло, немов феєрверк, залунав пронизливий вереск і наступної миті Дадлі вже підстрибував на місці, вхопившись руками за свій товстий задок і завиваючи з болю. Коли він повернувся до них плечима, Гаррі побачив, що з дірки в його штанях стирчить закручений свинячий хвостик.
    Дядько Вернон аж заревів. Тягнучи тітку Петунію й Дадлі, він востаннє нажахано глипнув на Геґріда, вибіг до сусідньої кімнати і щосили гримнув дверима.
    Глянувши на парасольку, Геґрід почухав собі бороду.
    - Не варто було нервуватиси, - винувато промовив він, - але всьо одно нічого не вийшло. Хтів обернути його на свиню, але, бачу, він уже й так був справжнісінький свинтус, тож бракувало тілько дрібнички. - Нахмуривши кошлаті брови, Геґрід спідлоба подивився на Гаррі. - Я був би вдячний, якби в Гоґвортсі ти нікому не казав про се, - попросив він. - Я... е-е... взагалі не повинен насилати чари. Мені дозволено тілько трошки скористатиси з магії, аби йти за тобов, передавати листи й таке інше, і це одна з причин, чому я так прагнув сього завдання...
    - А чому вам не можна насилати чари? - запитав Гаррі.
    - Ну... я також вчивси у Гоґвортсі, але мене... е-е... відрахували, якщо чесно. Третого року. Зламали навпіл мою чарівну паличку і таке інше. Але Дамблдор дозволив мені зостатиси охоронцем дичини. Йой, яка то файна людина, Дамблдор!
    - А чому вас відрахували?
    - Уже пізно, а завтра в нас купа роботи, - згадав раптом Геґрід. - Треба піти до міста, купити тобі книжки і ще дещо. - Він скинув свого грубого чорного плаща і жбурнув його Гаррі. - Можеш си накрити, - сказав він. - Не зважай, як там щось си заворушит. Я міг лишити в кишенях пару мишок.

- РОЗДІЛ П'ЯТИЙ -
Алея Діаґон


    Наступного дня Гаррі прокинувся досить рано. Він відчував, що вже день, але очей не розплющував.
    - Це був сон, - рішуче сказав він сам собі. - Мені снилося, ніби велетень на ймення Геґрід прийшов забрати мене до школи чарівників. Коли я розплющу очі, то буду вдома у своїй комірчині.
    Раптом почувся гучний стукіт.
    «А ось і тітка Петунія грюкає в мої двері», - подумав Гаррі, і серце йому опустилося. Але він і далі не розплющував очей. Адже був такий гарний сон.
    - Тук-тук-тук!
    - Гаразд, - пробурмотів Гаррі, - вже встаю.
    Він сів, і важкий Геґрідів плащ сповз додолу. Хатинку затопило сонячне сяйво, буря вщухла, Геґрід ще спав на поламаній канапі, а у вікно, тримаючи в дзьобі газету, стукала пазурами сова.
    Гаррі скочив на ноги, відчуваючи, що весь вибухає від щастя, мовби в ньому надувається повітряна кулька. Він підбіг до вікна і відчинив його навстіж. Сова залетіла до кімнати і жбурнула газету на Геґріда, який навіть не ворухнувся. Тоді сіла на підлогу й напалася на Геґрідів плащ.
    - Не роби цього!
    Гаррі спробував прогнати сову, але та грізно замахнулася дзьобом і далі люто шматувала плащ.
    - Геґріде! - закричав Гаррі. - Тут якась сова...
    - Треба заплатити, - буркнув з канапи Геґрід.
    - Що?
    - Треба заплатити їй за газету. Пошукай си в кишенях.
    Геґрідів плащ складався з самих кишень, і там було що завгодно: в'язки ключів, слимакові мушельки, клубочки, м'ятні льодяники, торбиночки чаю і... нарешті Гаррі знайшов жменю чудернацьких монет.
    - Дай їй п'єть кнатів, - заспано промимрив Геґрід.
    - Кнатів?
    - Маленьких мідяків.
    Гаррі відрахував п'ять мідних монеток, а сова простягла ногу, щоб він міг покласти гроші до невеличкого шкіряного гаманця, прив'язаного до тієї ноги. А тоді випурхнула у відчинене вікно.
    Геґрід голосно позіхнув, випростався й потягся.
    - Треба си вже рухати, Гаррі, нині маємо багацько справ, треба поїхати до Льондона, купити всьо до школи.
    Гаррі крутив на всі боки чарівні монетки, розглядаючи їх, аж раптом подумав про щось таке, що ніби цвяшком прокололо його радісну кульку.
    - Е-е... Геґріде!
    - Га? - відгукнувся Геґрід, натягуючи величезні чоботи.
    - Я не маю грошей, а ви чули, що казав уночі дядько Вернон? Він не платитиме, щоб я навчався чарів.
    - Цим не журиси, - сказав Геґрід, підводячись і чухаючи потилицю. - Думаєш, батьки нічого тобі не лишили, га?
    - Але ж якщо хата завалилася...
    - Вони не тримали грошей у хаті, хлопче! Отож спершу ми зайдемо до «Ґрінґотсу». Це банк для чарівників. З'їж трохи ковбаски, вона й холодна непогана. До речі, я б си не відмовив і від кавальчика вчорашнього торта.
    - Чарівники мають банки?
    - Тілько один. «Ґрінґотс». Ним керуют ґобліни.
    Ковбаса, яку тримав Гаррі, випала йому з рук.
    - Ґобліни?
    - Так, і тому тілько божевільний спробує грабувати його. Затям, Гаррі: ніколи не чіпай ґоблінів. «Ґрінґотс» - найбезпечніше місце в світі, окрім хіба Гоґвортсу. До речі, мені однаково треба навідати «Ґрінґотс». Дамблдор попросив залагодити деякі справи. - Геґрід гордо випнув груди. - Найважливіше він переважно доручає мені, - знайти тебе, щось узяти в «Ґрінґотсі»... Ти вже готовий? То рушаймо!
    Гаррі вийшов з халупи слідом за Геґрідом. Небо прояснилося, море мерехтіло під сонячним промінням. Човен, що його позичив дядько Вернон, стояв біля берега, проте в човні після бурі зібралося чимало води.
    - Як ви сюди дісталися? - запитав Гаррі, не помітивши ніде іншого човна.
    - Прилетів, - відповів Геґрід.
    - Прилетіли?
    - Атож, але назад попливемо човном. Я вже знайшов тебе і не маю си права користати чарами.
    Вони залізли до човна, а Гаррі дивився на Геґріда, намагаючись уявити, як той летить.
    - Але веслувати було би встидно, - сказав Геґрід, знову спідлоба зиркнувши на Гаррі. - Якби я... е-е... трошки всьо пришвидшив, чи міг би ти не згадувати про це в Гоґвортсі?
    - Звичайно, - відповів Гаррі, якому не терпілося побачити нові чари.
    Геґрід знову витяг рожеву парасольку, двічі вдарив нею по борту, і човен помчав до берега.
    - А чому тільки божевільний може піти грабувати «Ґрінґотс»? - поцікавився Гаррі.
    - Заклинання... замовляння, - пояснив Геґрід, розгортаючи газету. - Кажуть, сейфи там охороняють дракони. А ще треба знайти дорогу: «Ґрінґотс» лежить під Льондоном на глибині сотень миль. Глибше, ніж метро. Можна си вмерти з голоду, намагаючись звідти вийти, навіть як пощастит щось украсти.
    Гаррі сидів, міркуючи над цими словами, а Геґрід переглядав газету «Щоденний віщун». Гаррі навчився від дядька Вернона, що, коли хтось гортає газету, краще його не чіпати, але втриматись було годі, ще ніколи в житті він не мав так багато запитань.
    - О, маєш! Міністерство магії, як завжди, все наплутало, - пробурмотів Геґрід, перегортаючи сторінку.
    - А що, існує Міністерство магії? - не зміг не запитати Гаррі.
    - А запевно, - відказав Геґрід. - Вони, звичайно, хотіли, щоб міністром був Дамблдор, але він си ніколи не покине Гоґвортсу, тож посаду дістав старий Корнеліус Фадж. Телепень, якого світ не видів! Щоранку посилає Дамблдорові сов і прохає поради.
    - А що робить Міністерство магії?
    - Ну, передусім намагається приховати від маґлів, що в країні й досі є відьми та чаклуни.
    - Навіщо?
    - Навіщо? Таж тоді, Гаррі, всім закортит вирішити свої проблеми чарами. Ні, нехай си нам дадуть спокій.
    Тієї миті човен легенько торкнувся берега.
    Геґрід склав газету, і вони кам'яними східцями вийшли на вулицю. Поки вони прямували містечком до вокзалу, на Геґріда задивлялися всі перехожі. І Гаррі, в принципі, їх розумів. Адже Геґрід не тільки був удвічі за них вищий, а й чіплявся до звичайнісіньких речей, як-от лічильників на пар-кувальних майданчиках, вигукуючи:
    - Диви, Гаррі? Чого тілько ті маґли не вигадают, га?
    - Геґріде, - насилу переводячи подих, мовив Гаррі, що намагався не відставати, - то ви казали, що в «Ґрінґотсі» є дракони?
    - Та ніби так кажут, - відповів Геґрід. - От би мені дракончика!
    - Дракончика?
    - Я змалку про нього мрію... О, вже прийшли.
    Вони опинилися на вокзалі. Поїзд до Лондона вирушав за п'ять хвилин. Геґрід, нічого не тямлячи в тих, за його словами, «маґлівських» грошах, дав Гаррі кілька банкнот, щоб той купив квитки.
    Люди в поїзді ще більше витріщалися на них. Геґрід сів на два місця зразу й почав плести шпицями щось подібне до жовтого циркового шатра.
    - Не загубив листа, Гаррі? - запитав він, рахуючи петлі.
    Гаррі витяг з кишені конверт.
    - Файно, - кивнув Геґрід. - Там є список усіх причандалів.
    Гаррі розгорнув ще один аркуш, якого не зауважив уночі, і прочитав:
    ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА

    Форма:
    Учням першого року навчання необхідно мати:
    1. Три комплекти звичайних робочих мантій (чорних).
    2. Один звичайний повсякденний гостроверхий капелюх (чорний).
    3. Одну пару захисних рукавиць (з драконячої шкіри або подібного до неї матеріалу).
    4. Одну зимову мантію (чорну, зі срібними застібками).
    Зверніть, будь ласка, увагу: увесь учнівський одяг повинен мати бірки з іменами.

    Підручники:
    Всі учні повинні мати по одному примірнику таких книжок:
    «Стандартна книга заклинань» (1-ий курс) Міранди Ґошоук.
    «Історія магії» Батільди Беґшот.
    «Магічна теорія» Адальберта Вофлінґа.
    «Початковий курс трансфігурації» Емеріка Свіча.
    «Тисяча магічних трав і грибів» Філіди Спор.
    «Магічні зілля й настійки» Арсеніуса Джиґера.
    «Чарівні звірі і де їх знайти» Ньюта Скамандера.
    «Темні сили - посібник для самозахисту» Квентіна Тримбла.

    Інші знаряддя:
    1 чарівна паличка.
    1 казанок (олов'яний, стандартного розміру 2).
    1 комплект скляних або кришталевих піал.
    1 телескоп.
    1 комплект мідних терезів.
    Учні можуть також взяти з собою сову, АБО кота, АБО жабу.

    НАГАДУЄМО БАТЬКАМ: ПЕРШОКЛАСНИКАМ НЕ ДОЗВОЛЕНО МАТИ ВЛАСНУ МІТЛУ
    - Невже це все можна купити в Лондоні? - здивувався вголос Гаррі.
    - Якщо знаєш де, - відповів Геґрід.
    Гаррі ще ніколи не був у Лондоні. Хоча Геґрід, здавалося, знав, куди він прямує, та він, мабуть, ніколи не діставався туди звичайним способом. Він застряг у турнікеті метро й голосно обурювався, що сидіння замалі, а поїзди надто повільні.
    - Не розумію, як ті маґли дают собі раду без чарів, - нарікав він, видираючись нагору поламаним ескалатором, що вів на галасливу вулицю з крамничками.
    Геґрід був такий величезний, що йому легко вдавалося протискатися крізь юрбу, а Гаррі мусив лише не відставати. Вони минали книгарні й музичні крамниці, ресторани й кінотеатри, але ніде й знаку не було, що тут можуть продавати чарівні палички. То була звичайнісінька вулиця з юрмами звичайнісіньких перехожих. Невже десь тут глибоко під землею лежать купи чаклунського золота? Невже справді існують крамниці, де торгують підручниками заклинань і мітлами? А може, це все просто грандіозний жарт, який задумали Дурслі? Якби Гаррі не знав, що в Дурслів абсолютно відсутнє почуття гумору, він так і гадав би, але, хоча все, про що досі розповідав йому Геґрід, видавалося неймовірним, Гаррі чомусь йому вірив.
    - Ось тута, - сказав, зупиняючись, Геґрід, - «Дірявий Казан». Популярне місце.
    То був маленький і задрипаний шинок. Якби Геґрід не показав його, Гаррі взагалі б нічого не помітив. Люди, кваплячись, не звертали на нього уваги. Їхні погляди прилипали до вітрин великої книгарні з одного боку та музичної крамниці - з другого, а «Дірявий Казан» для них ніби не існував. Власне, Гаррі мав таке дивне відчуття, мовби тільки вони з Геґрідом можуть його бачити. Перш ніж він сказав про це Геґрідові, той завів його досередини.
    Там, як для популярного місця, було надто темно й убого. Кілька старших жінок сиділи в куточку, цмулячи з келишків херес. Одна з них курила довгу люльку. Чоловічок у циліндрі розмовляв із старим барменом, що був зовсім лисий і скидався на липкий горіх. Коли вони увійшли, розмови вщухли. Геґріда, здається, знали всі - вони вітали й усміхалися йому, а бармен потягнувся за чаркою, запитавши:
    - Як завжди, Геґріде?
    - Не можу, Томе, я ж у справах Гоґвортсу, - відповів Геґрід, ляснувши Гаррі по плечу своєю велетенською рукою, аж той присів.
    - О Господи! - вигукнув бармен, позираючи на Гаррі. - Це... Невже це?!.
    У «Дірявому Казані» раптом усе завмерло і стихло.
    - Боже мій милий! - прошепотів старий бармен. - Гаррі Поттер... Яка честь!
    Він вибіг з-за шинквасу, підступив до Гаррі й зі слізьми на очах узяв його за руку.
    - Вітаю вас із поверненням, пане Поттере, щиро вітаю!
    Гаррі не знав, що й казати. Геть усі дивилися на нього. Стара жінка смоктала люльку, не помічаючи, що та згасла. Геґрід аж сяяв.
    Нараз зарипіли стільці, а наступної миті Гаррі вже ручкався з усіма присутніми в «Дірявому Казані».
    - Доріс Крокфорд. Пане Поттере, я просто не вірю, що нарешті побачила вас.
    - Я так пишаюся, пане Поттере, так пишаюся!
    - Завжди мріяла потиснути вам руку... Я така зворушена!
    - Я в захваті, пане Поттере, тут слів замало. Моє ім'я Діґл, Дідалус Діґл.
    - А я вас уже бачив! - вигукнув Гаррі, а в Дідалуса Діґла від хвилювання аж упав з голови циліндр. - Ви якось мені вклонилися в крамниці.
    - Він пам'ятає! - закричав Дідалус Діґл, озираючи всіх довкола. - Ви чули? Він пам'ятає мене!
    Гаррі знову і знову тиснув руки, Доріс Крокфорд підійшла вже вдруге.
    Підступив дуже нервовий і блідий молодик. Одне око в нього сіпалося.
    - Професор Квірел! - відрекомендував його Геґрід. - Гаррі, професор Квірел буде в Гоґвортсі одним із твоїх учителів.
    - П-п-поттере, - затинаючись, вимовив професор Квірел і вхопив Гаррі за руку, - немає с-слів, як п-п-приємно з тобою з-з-зустрітися.
    - А яких ви навчаєте чарів, професоре Квіреле?
    - 3-з-захисту від т-т-темних м-мистецтв, - пробурмотів неохоче професор Квірел, ніби волів і не згадувати про те. - Т-тобі, м-мабуть, це й не п-п-потрібне, П-п-поттере, га? - він нервово реготнув. - Ти, н-напевне, зби-би-раєшся до школи? Я й с-сам хочу п-п-придбати нову к-книжку про в-вампірів. - (Професора, здається, злякала сама думка про тих створінь.)
    Проте решта відвідувачів не дали професорові Квірелу одноосібно спілкуватися з Гаррі. Минуло ще з десять хвилин, поки він спекався їх усіх, а Геґрід нарешті перекричав загальний гамір:
    - Мусимо си вже рухати. Багато закупів. Ходім, Гаррі.
    Доріс Крокфорд востаннє потисла Гаррі руку, і Геґрід вивів його попри шинквас на невеличке, обгороджене муром подвір'я, де не було нічого, окрім сміттєвого бачка та бур'янів.
    - Хіба я не казав тобі? - усміхнувся Геґрід до Гаррі. - Я ж казав, що ти знаменитий. Навіть професор Квірел затремтів, побачивши тебе; до речі, він си завше отак трясе.
    - Завжди такий нервовий?
    - О, так. Бідолаха. Блискучий розум. І всьо було файно, поки він штудіював самі книжки, а відтак він раптом узяв на рік відпустку, щоб набути безпосереднього досвіду... Кажуть, він стрівси у Чорному лісі з вампірами, а тоді мав прикру пригоду з якоюсь відьмою, - і відтоді геть змінивси. Він си боїть учнів, свого предмета... Еге, а де ж моя парасолька?
    Вампіри? Відьми? Гаррі запаморочилася голова. Тим часом Геґрід рахував цеглини в мурі над сміттєвим бачком:
    - Три вгору, дві впоперек, - бурмотів він. - Ось, відступи-но, Гаррі. - І тричі вдарив у мур кінчиком парасольки.
    Цеглина, по якій він стукав, задрижала, тоді прогнулася, посередині з'явився маленький отвір, що ставав дедалі ширшим. Ще мить - і перед ними виник прохід у формі арки, достатньо високий навіть для Геґріда; далі тягнулася брукована вуличка, звиваючись і зникаючи десь удалині.
    - Ласкаво просимо на алею Діаґон, - сказав Геґрід і усміхнувся, помітивши, як збентежився Гаррі.
    Вони увійшли в арку, а коли Гаррі швиденько озирнувся, то побачив, як арковий прохід миттю зменшився і щез, і там знову постав суцільний мур.
    Сонце яскраво виблискувало на цілій горі казанів біля найближчої крамниці. На рекламному плакаті над ними виднів напис: «Казани - Всіх Розмірів - Мідні, Латунні, Олов'яні, Срібні - Самомішалки - Розкладні».
    - О, тобі теж потрібний казан, - мовив Геґрід, - але спершу треба взєти гроші.
    Гаррі волів би мати ще з восьмеро очей. Ідучи вулицею, він крутив головою, намагаючись побачити все зразу: крамнички, виставлені біля них товари, покупців. Огрядна жіночка похитувала головою біля аптеки, примовляючи: «Сімнадцять серпиків за унцію драконячої печінки!.. Та вони здуріли...»
    З темної крамнички під вивіскою «Совиний Торговельний Центр Айлопс - Сичі, Сипухи, Сірі, Бурі й Білі Полярні» долинало низьке приглушене ухкання. Кілька хлопчаків десь такого віку, як Гаррі, вперлися носами у вітрину з мітлами. «Диви! - почув Гаррі чиїсь слова, - «Німбус-2000» - нова й найшвидша». Далі були крамниці з мантіями, магазини, де продавали телескопи й чудернацькі срібні інструменти, яких Гаррі ніколи й не бачив, вітрини, заставлені діжками кажанячої селезінки та вугрячих очей, хиткими стосами книжок із замовляннями, гусячими перами й сувоями пергаменту, пляшечками з зіллям, місячними глобусами...
    - «Ґрінґотс», - повідомив Геґрід, коли вони підійшли до білосніжної будівлі, що височіла над усіма крамничками. Біля її блискучих мідних дверей у багряно-золотому мундирі стояв...
    - Атож, ґоблін, - тихенько мовив Геґрід, підіймаючись разом з Гаррі до дверей білими кам'яними сходами.
    Ґоблін був майже на голову нижчий від Гаррі. Він мав смагляве кмітливе обличчя, гостру борідку і, як помітив Гаррі, довжелезні пальці та ступні. Коли вони заходили, він уклонився. Тепер вони опинилися перед другими дверима, цього разу срібними, на яких було викарбувано:
    Заходь, чужинцю, та - вважай:
    гріху жадоби не сприяй.
    Хто візьме незароблене,
    тому відплатять ґобліни.
    Бо як шукатимеш у нас
    багатств, яких ти не припас,
    тоді, злочинцю, не забудь,
    що не лише скарби є тут.
    - Як я й мовив: тілько божевільний міг би тут наважитися на грабунок, - сказав Геґрід.
    Двійко ґоблінів, уклонившись, провели їх через срібні двері, і вони опинилися у просторій мармуровій залі. Близько сотні ґоблінів сиділи на високих стільчиках за довгою стійкою, щось пишучи в товстелезних гросбухах, зважуючи на латунних терезах монети, розглядаючи через лінзи коштовне каміння. Годі було полічити двері, що виходили з зали, і біля кожних дверей теж стояли ґобліни, впускаючи та випускаючи відвідувачів.
    Геґрід з Гаррі підійшли до стійки.
    - Добрий ранок! - звернувся Геґрід до вільного ґобліна. - Ми прийшли, аби взяти троха грошиків із сейфу містера Гаррі Поттера.
    - Сер, а ключ від нього у вас є?
    - Десь тут мав бути, - відказав Геґрід і почав вивалювати на стійку все зі своїх кишень, розкидавши по конторській книзі ґобліна цілу пригорщу запліснявілих галет.
    Ґоблін гидливо скривився.
    Гаррі приглядався, як праворуч інший ґоблін зважував купку рубінів - величезних, немов розжарені вуглини.
    - Осьдечки він, - гукнув нарешті Геґрід, діставши маленького золотого ключика.
    Ґоблін пильно придивився.
    - Начебто все гаразд.
    - Я ще маю листа від професора Дамблдора, - поважно мовив Геґрід, надимаючи груди. - Це про Відомо-Що в сейфі сімсот тринадцять.
    Ґоблін уважно перечитав листа.
    - Дуже добре, - сказав він, повертаючи його Геґрідові, - зараз вас відведуть до обох сейфів. Ґрипхуче!
    Ґрипхуком виявився ще один ґоблін. Тільки-но Геґрід позапихав назад до кишень свої галети, вони з Гаррі рушили вслід за Ґрипхуком до дверей, що виходили з зали.
    - Що це за Відомо-Що в сімсот тринадцятому сейфі? - поцікавився Гаррі.
    - Не можу тобі сказати, - загадково мовив Геґрід. - То великий секрет. Це пов'язане з Гоґвортсом. Дамблдор довіряє мені. Я би втратив свою посаду, якби си розповів тобі.
    Ґрипхук відчинив перед ними двері, і Гаррі, який сподівався побачити ще більше мармуру, був здивований. Вони опинилися у вузькому кам'яному коридорі, освітленому сяйвом смолоскипів. Коридор круто збігав униз, а на долівці видніли невеличкі рейки. Ґрипхук свиснув - і знизу до них приторохкотів рейками візочок. Усі сіли на нього - Геґрід ледве вмостився - і поїхали.
    Спочатку вони просто мчали лабіринтом звивистих переходів. Гаррі намагався запам'ятати шлях: ліворуч - праворуч - праворуч - ліворуч - середнє відгалуження - праворуч - ліворуч, - але це була неможлива річ. Здавалося, ніби гуркітливий візок сам знав дорогу, бо Ґрипхук ним не керував.
    Пориви холодного повітря обпікали Гаррі очі, але він однаково не примружував їх. Одного разу йому здалося, ніби він помітив у кінці коридору вогненний спалах. Гаррі повернувся, щоб глянути, чи то, бува, не дракон, але запізно - візок поринув ще глибше, проминувши підземне озеро, де зі стелі й долівки росли величезні сталактити і сталагміти.
    - Я ніколи не знав, - гукнув Гаррі Геґрідові, перекрикуючи гуркіт, - яка різниця між сталагмітами і сталактитами?
    - У слові «сталагміт» є літера «м», - відповів Геґрід. - І не питай більше нічого, бо мене нудит.
    Він і справді увесь позеленів, а коли візок нарешті зупинився в коридорі біля невеличких дверей, Геґрід мусив притулитися до стіни, щоб перестали тремтіти коліна.
    Ґрипхук відімкнув двері. Звідти знялася ціла хмара зеленого диму, а коли дим розвіявся, Гаррі аж задихнувся. Всередині лежали гори золотих монет. Височіли цілі срібні колони. Купи маленьких мідних кнатів.
    - Всьо твоє, - усміхнувся Геґрід.
    Усе належало Гаррі - неймовірна річ! Добре, що Дурслі про це не знали, бо інакше точно забрали б усе. Скільки разів вони нарікали, як дорого їм обходиться утримання Гаррі. А йому завжди належав оцей невеличкий скарб, захований глибоко під Лондоном.
    Геґрід допоміг Гаррі наповнити торбину часткою цього багатства.
    - Золоті монети си називают ґалеонами, - пояснював він. - В одному ґалеоні сімнадцять срібних серпиків, а в серпику - двадцять дев'ять кнатів, це досить просто. Цего має вистачити на пару семестрів, а решта най си зберігає тут. - Геґрід повернувся до Ґрипхука. - А тепер, прошу пана, сейф сімсот тринадцять, але чи не можна їхати троха повільніше?
    - Тільки одна швидкість, - відповів Ґрипхук. Тепер вони опускалися ще глибше, набираючи швидкості. Мчали тісними закутками, а повітря ставало дедалі холоднішим. Прогуркотіли над підземним яром, і Гаррі перехилився через край, намагаючись розгледіти, що там у темному проваллі, але Геґрід зойкнув, схопив Гаррі за плечі і знову посадив його рівненько.
    Сейф сімсот тринадцять не мав замкової шпарини.
    - Відступіть, - повагом звелів Ґрипхук. Постукав у двері своїм довжелезним пальцем - і вони просто розтанули.
    - Якби це спробував зробити хтось інший, а не ґрінґотський ґоблін, його б засмоктало через ці двері й він потрапив би в пастку, - попередив Ґрипхук.
    - Як часто ви перевіряєте, чи є хтось усередині? - запитав Гаррі.
    - Приблизно раз на десять років, - уїдливо вишкірився Ґрипхук.
    Гаррі був певен, що в цьому секретному сейфі зберігається щось надзвичайне, і тому нетерпляче нахилився, сподіваючись побачити щонайменше казкові самоцвіти, але спочатку йому здалося, ніби там порожнісінько. Але ось він помітив на долівці щось абияк загорнуте в бурий папір. Геґрід підняв той пакунок і запхав кудись глибоко в плащ. Гаррі кортіло дізнатися, що то, але він знав, що краще не питати.
    - Вертаймо до того клятого візка, і не говори зо мнов по дорозі. Буде ліпше, як я си помовчу, - попросив Геґрід.

    Ще одна несамовита поїздка на візочку, і ось вони вже мружаться від сонця за дверима «Ґрінґотсу». Гаррі тепер мав повну торбину грошей і не знав, куди з ними спершу бігти. Анітрохи не уявляючи, скільки ґалеонів дають за один фунт стерлінгів, він однаково розумів, що несе на плечах більше грошей, ніж мав коли-небудь у житті, - ба навіть більше, ніж мав коли-небудь Дадлі.
    - Тут си можна купити форму, - кивнув Геґрід на крамницю «Мантії для всіх оказій від мадам Малкін». - Слухай, Гаррі, може, б я заскочив на чарчину до «Дірявого Казана»?.. Йой, як ненавиджу ті ґрінґотські візки! - Геґрід справді ще й досі був блідий, тож Гаррі не без остраху сам завітав до крамнички мадам Малкін.
    Мадам Малкін виявилася присадкуватою усміхненою відьмою. Одягнена вона була в усе рожеве.
    - Для Гоґвортсу, любий? - запитала ворожка. - Тут є великий вибір; зараз, до речі, один юнак якраз робить примірку.
    У глибині крамнички на ослінчику в довгій чорній мантії стояв хлопчик із блідим загостреним лицем, а ще одна ворожка закріпляла шпильками підібрані поли мантії. Мадам Малкін поставила Гаррі на сусідній ослінчик, накинула йому через голову довгу мантію і також почала підбирати поли та затикати їх шпильками.
    - Салют! - озвався хлопець. - Теж до Гоґвортсу?
    - Так, - відповів Гаррі.
    - Тато купує мені книжки в сусідній книгарні, а мама десь на вулиці шукає чарівні палички, - повідомив хлопець. Говорив він повільно й занудно. - Потім я затягну їх подивитися на спортивні мітли. Не розумію, чому не можна мати свою мітлу ще першого року?.. Карочє, я думаю, що таки примушу батька її купити, а потім якось її пронесу.
    Гаррі відразу пригадав собі Дадлі.
    - А ти маєш свою мітлу? - вів далі хлопець.
    - Ні, - відказав Гаррі.
    - А взагалі... граєш у квідич?
    - Ні, - відповів знову Гаррі, дивуючись, що то за штука той квідич.
    - А я граю. Батько каже, буде ненормально, якщо мене не візьмуть грати за мій гуртожиток, і я теж так думаю. Ще не знаєш, у якому ти гуртожитку?
    - Ні, - повторив Гаррі, почуваючись дедалі дурнішим.
    - Ну, фактично, ніхто не знає, аж поки туди не потрапить, але я певен, що буду в Слизерині, як і вся моя родина. А уяви собі - опинитися у Гафелпафі! - я б, напевне, звідти втік, а ти?
    - Гм, - миркнув Гаррі, який волів би сказати щось мудріше.
    - Глянь на того типа! - зненацька вигукнув хлопець, показуючи на вікно. Там стояв Геґрід, усміхаючись до Гаррі й киваючи на дві великі порції морозива, через які він не міг зайти в крамничку.
    - Це Геґрід, - сказав Гаррі, втішений тим, що знає щось невідоме для того хлопця. - Він працює в Гоґвортсі.
    - О, - мовив хлопець, - я чув про нього. Він там тіпа якогось слуги.
    - Він ключник! - обурився Гаррі. З кожною миттю йому все менше подобався той хлопець.
    - Так... Я чув, він якийсь дикун: мешкає на території школи в халупі і дуже часто напивається, а тоді береться до магії... карочє, все закінчується тим, що він підпалює своє ліжко.
    - Як на мене, це золота людина, - холодно мовив Гаррі.
    - Невже? - трохи глузливо запитав хлопець. - А чого він з тобою?.. Де твої батьки?
    - Померли, - коротко відказав Гаррі, не бажаючи говорити з хлопцем на цю тему.
    - Який жаль, - сказав той, хоча в його голосі жалю не відчувалося. - Але вони були нашого роду, правда?
    - Так, вони були чарівниками, якщо ти про це.
    - Я справді вважаю, що чужих туди не можна пускати. А ти? Вони ж не такі, їх ніколи не вчили наших звичаїв. Дехто з них навіть ніколи не чув про Гоґвортс, доки не отримав листа, уявляєш? Я думаю, треба триматися давніх чаклунських родів. До речі, як твоє прізвище?
    Та перш ніж Гаррі відповів, обізвалася мадам Малкін: «Готово, мій любий» - і Гаррі, нітрохи не шкодуючи, що припиняє розмову, зіскочив з ослінчика.
    - Ну, добре, побачимось, мабуть, у Гоґвортсі, - сказав той зануда.
    Ласуючи морозивом, яке купив Геґрід (шоколадно-малиновим з горішками), Гаррі мовчав.
    - Що сталося? - поцікавився Геґрід.
    - Нічого, - збрехав Гаррі.
    Вони зайшли купити пергаменту та гусячих пер, і Гаррі трохи повеселішав, побачивши чорнило, колір якого мінявся під час письма. Виходячи з крамнички, він запитав:
    - Геґріде, а що таке квідич?
    - Най йому грець!.. Я всякчас забуваю, як мало ти знаєш: навіть про квідич не чув!
    - Від таких пояснень мені ще гірше, - дорікнув йому Гаррі й розповів про блідого хлопця в салоні мадам Малкін.
    - ...І ще він казав, що тих, хто належить до маґлів, узагалі не треба пускати...
    - Але ти си не належиш до маґлів. Якби він тілько знав, хто ти! Таж якщо його родичі чаклунського роду, він си виростав із твоїм ім'ям на вустах! Ти ж видів, що діялося в «Дірявому Казані»? А загалом - що він тямит! Деякі з найкращих чародіїв, яких я знав на своїм віку, походили з давніх маґлівських родин, де зроду-віку ні в кому не було нічого магічного, - взяти хоча б твою маму! А ти подивися, яка в неї сестра!
    - То що таке квідич?
    - Це наш спорт. Спорт чарівників. Це ніби... футбол у світі маґлів. Квідичем захоплюються всі, в нього грают у повітрі на мітлах, а м'ячів аж чотири. Тілько правила досить тєжко пояснити.
    - А що таке Слизерин і Гафелпаф?
    - Шкільні гуртожитки. Всього їх чотири. Усі кажут, що в Гафелпафі самі невдахи, але...
    - Мабуть, я точно буду в Гафелпафі, - понурився Гаррі.
    - Краще вже Гафелпаф, аніж Слизерин, - спохмурнів Геґрід. - Усі лихі чаклуни та відьми були в Слизерині. І Відомо-Хто також.
    - Вол... перепрошую, Відомо-Хто теж учився в Гоґвортсі?
    - Колись дуже давно, - відповів Геґрід.
    Вони купили Гаррі шкільні підручники в книгарні «Флоріш і Блотс», полиці якої були до самої стелі заставлені величезними книжками, що нагадували оправлені шкірою тротуарні плити. Були там і книжечки завбільшки з поштову марку в шовкових обкладинках; книжки з чудернацькими символами і кілька таких, у яких не було нічогісінько. Навіть Дадлі, який ніколи не читав, був би щасливий до декотрих з них хоч доторкнутися. Геґрід насилу відтягнув Гаррі від посібника «Закляття й замовляння - зачаруй друзів і задурмань ворогів найновішими прокльонами: втратою волосся, драглистими ногами, заплітанням язика й багато чим іншим» професора Віндиктуса Віридіана.
    - Я хотів довідатись, як заклясти Дадлі.
    - Не сказав би, що це погана думка, але ти не повинен вдаватися до чарів у світі маґлів, хіба за надзвичайних обставин, - пояснив Геґрід. - До того ж, ти однаково ще не можеш насилати закляття, бо ще довгенько треба вчитися, щоб досягти сього рівня.
    Геґрід не дозволив Гаррі купити й золотий казанок («Тут написано: олов'яний»), зате вони придбали гарний комплект терезів (щоб важити компоненти зілля) і розкладний мідний телескоп. Далі вони відвідали аптеку, де було так цікаво, що майже не відчувався жахливий сморід суміші тухлих яєць і гнилої капусти. На підлозі стояли діжки з якоюсь липучою речовиною, стіни були заставлені глечиками з травами, сушеним корінням і яскравими порошками, а зі стелі звисали жмутки пер і переплетені низки кігтів та пазурів. Поки Геґрід розпитував чоловіка за лядою про необхідні Гаррі компоненти зілля, сам Гаррі розглядав срібні роги єдинорогів по двадцять одному ґалеону за штуку й манюсінькі лискучо-чорні очка жуків (по п'ять кнатів за ківшик).
    Коли вони вийшли з аптеки, Геґрід знову переглянув список.
    - Тілько чарівна паличка лишилася... Йой!.. Я ж іще не купив тобі дарунок на іменини.
    - Та не треба... - зашарівся Гаррі.
    - Знаю, що не треба. Слухай, я, певно, куплю тобі звірєтко. Тілько не жабу, бо жаби давно вже вийшли з моди, тебе засміют, а котів я си не люблю, бо я від них зачинаю чхати. Куплю тобі сову. Всі дітиська мріють про сов, вони страшенно корисні, носять пошту й таке інше.
    Через двадцять хвилин вони вже виходили із «Совиного Торговельного Центру Айлопс», який виявився темним приміщенням, сповненим шарудіння й мерехтіння яскравих, наче смарагди, очей. Гаррі ніс велику клітку з гарною полярною совою, що міцно спала, опустивши голову під крило. Він безперестанку дякував, затинаючись, немов професор Квірел.
    - Та досить уже, - грубувато урвав його Геґрід. - Певно, ті Дурслі не вельми ущедрювали тебе да-РУнками. Що ж, тепер треба тілько в «Олівандер» - єдине місце, де можна си придбати найкращу чарівну паличку.
    Чарівна паличка - ось чого Гаррі прагнув найдужче.
    Ця остання крамничка була тісна й занедбана. Облуплені золоті літери над дверима проголошували: «ОЛІВАНДЕР. Виготовляємо чарівні палички з 382 року до н.е.» В запорошеній вітрині на вицвілій пурпуровій подушечці лежала одним-одна чарівна паличка.
    Коли вони увійшли, десь у глибині крамнички задзеленчав дзвіночок. У тісному приміщенні стояв лише хиткий стілець, на якому й умостився Геґрід. Гаррі мав дивне відчуття, мовби він опинився у великій бібліотеці; він затамував у собі безліч нових запитань і взявся натомість оглядати тисячі вузьких коробочок, що рівненькими стосами здіймалися аж до стелі. Не знати чому Гаррі відчув поколювання в шиї. Навіть пилюка й тиша були, здавалося, насичені загадковими чарами.
    - Добридень, - пролунав лагідний голос, і Гаррі аж підскочив. Мабуть, і Геґрід підскочив, бо щось тріснуло, і він притьмом підвівся зі свого хиткого стільця.
    Перед ними стояв старий чоловік, великі вицвілі очі якого сяяли в крамничних сутінках, немов два місяці.
    - Привіт, - незграбно привітався Гаррі.
    - Ага! - сказав чоловік. - Так-так. Я знав, що скоро побачу тебе, Гаррі Поттер. - Старий не запитував, а стверджував. - У тебе мамині очі. Здається, лиш учора вона й сама була тут, купувала свою першу чарівну паличку. Завдовжки в десять із чвертю дюймів, елегантну, вербову. Чудова паличка для чаклування.
    Містер Олівандер підступив ближче до Гаррі. Гаррі хотілося, щоб старий бодай раз кліпнув, бо від тих сріблястих очей по тілу повзли мурашки.
    - А твій батько, натомість, вибрав паличку з червоного дерева. Одинадцять дюймів. Гнучку. В ній трохи більше сили, і вона напрочуд добра для трансфігурацій. Що ж, я сказав, вибрав батько, а насправді паличка, звичайно, сама вибирає собі чарівника.
    Містер Олівандер підступив так близько, що мало не зачепив своїм носом ніс Гаррі. Хлопець побачив у його туманних очах своє відображення.
    - Ось де... - довгим білим пальцем містер Олівандер доторкнувся до шраму у формі блискавки на Гарріному чолі. - Прикро казати, але це я продав ту паличку, що заподіяла цю рану, - вимовив він стиха. - Тринадцять з половиною дюймів. Тисова. Могутня паличка, дуже могутня, але в лихих руках... Ох, якби ж я знав, що вона накоїть у світі...
    Старий скрушно похитав головою і аж тоді, на Гарріну втіху, зауважив Геґріда:
    - Рубеусе! Рубеусе Геґрід! Як приємно бачити тебе! Дубова, шістнадцять дюймів, трохи зігнута, так?
    - Атож, прошу пана, - підтвердив Геґрід.
    - То була добра паличка. Але, здається, її зламали навпіл, коли тебе вигнали? - раптом суворо запитав містер Олівандер.
    - Е-е... власне, так, - відказав Геґрід, човгаючи ногами. - Я ще дотепер маю ті кавалки, - додав він жваво.
    - А ти не користуєшся ними? - гостро докинув містер Олівандер.
    - Йой, пане, ні, - мерщій заперечив Геґрід. Гаррі помітив, що, відповідаючи, Геґрід міцно стиснув свою рожеву парасольку.
    - Гм, - протягнув містер Олівандер, пронизавши Геґріда поглядом. - Ну що ж, містере Поттер. Зараз подивимось. - Він витяг з кишені довгу вимірювальну стрічку із срібними позначками. - Якою рукою триматимете паличку?
    - Е-е... взагалі я роблю все правою, - сказав Гаррі.
    - Випростайте руку. Ось так. - Старий зміряв Гаррі від плеча до пальців, тоді від зап'ястка до ліктя, від плеча до підлоги, від коліна до пахви, а потім його голову. Міряючи, він пояснював:
    - Містере Поттер, кожна чарівна паличка Олівандера містить у собі потужну магічну субстанцію. Ми використовуємо волосся єдинорогів, пір'їни феніксових хвостів і драконячі серцеві струни. Кожна паличка Олівандера унікальна й не тотожна ніякій іншій, так само як немає однакових єдинорогів, драконів чи феніксів. А взявши паличку іншого чарівника, звісно, ніколи не досягнете пристойних результатів.
    Раптом Гаррі усвідомив, що стрічка, яка вимірювала відстань між його ніздрями, робила це самостійно. Містер Олівандер бігав собі між полицями, знімаючи звідти коробки.
    - Годі, - наказав він, і стрічка впала на підлогу. - Гаразд, містере Поттер. Прошу спробувати оцю. Бук і серцеві струни дракона. Дев'ять дюймів. Гарна й еластична. Прошу взяти й махнути нею.
    Гаррі взяв паличку і, ніяковіючи, трохи нею помахав, але містер Олівандер майже відразу вихопив її йому з рук.
    - Клен і феніксова пір'їна. Сім дюймів. Досить пружна. Спробуйте.
    Гаррі спробував, та не встиг він піднести паличку, як містер Олівандер вихопив і її.
    - Ні-ні - ось: чорне дерево з волосом єдинорога, вісім з половиною дюймів, гнучка. Нумо, нумо, спробуйте її.
    Гаррі пробував. Пробував і пробував. Він навіть не уявляв, чого домагається містер Олівандер. На хиткому стільчику виростала дедалі вища купа випробуваних чарівних паличок, та що більше містер Олівандер діставав їх з поличок, то щасливішим видавався.
    - Непростий покупець, га? Не журіться, ми таки підберемо найкращий варіант... А що, як... авжеж, чом би й ні... незвична комбінація... гостролист і феніксова пір'їна, одинадцять дюймів, гарна й пружна.
    Гаррі взяв паличку і раптом відчув у пальцях тепло. Він підняв паличку над головою, махнув нею донизу в запилюженому повітрі, і з її кінця зірвався, немов феєрверк, струмінь червоних і золотистих іскор, відкидаючи на стіни мерехтливі відблиски. Геґрід скрикнув і заплескав у долоні, а містер Олівандер закричав:
    - Браво! Так, справді, дуже добре! Ну-ну-ну... як дивно... але ж як дивно...
    Він поклав Гарріну паличку назад до коробки й загорнув її в брунатний папір, не перестаючи бурмотіти:
    - Дивно... дивно...
    - Перепрошую, - насмілився Гаррі, - але чому дивно?
    Містер Оллівандер вп'явся в Гаррі своїми вицвілими очима:
    - Містере Поттер, я пам'ятаю кожну паличку, яку продав коли-небудь. Кожнісіньку. Так сталося, що той фенікс, чия пір'їна з хвоста міститься у вашій паличці, лишив мені ще й другу пір'їну - одну-однісіньку. А дивне тут те, що вам судилася паличка, рідна сестра якої... авжеж, її сестра позначила вас цим шрамом.
    Гаррі зробив ковток.
    - Так, тринадцять з половиною дюймів. Тисова. Дивно, як таке трапляється. Пам'ятайте: паличка вибирає чарівника. Думаю, містере Поттер, від вас варто сподіватися чогось видатного... Зрештою, Той-Кого-Не-Можна-Називати мав видатні досягнення, - хоч і жахливі, зате видатні.
    Гаррі здригнувся. Він уже не знав, чи подобається йому містер Олівандер. Він заплатив за свою чарівну паличку сім золотих ґалеонів, і містер Олівандер, уклонившись, провів їх зі своєї крамнички.

    Сонце було вже на вечірньому прузі, коли Гаррі й Геґрід розвернулися й пішли алеєю Діаґон назад, пройшли через мур і вже безлюдний цієї пори «Дірявий Казан». Дорогою Гаррі мовчав і навіть не бачив, як витріщалися на них люди в метро, розглядаючи їхні чудернацькі пакунки й полярну сову, що дрімала в Гаррі на колінах. Ще один ескалатор вгору - і вони на станції «Педінґтон». Гаррі отямився лише тоді, коли Геґрід поплескав його по плечу:
    - Треба трохи підкріпитиси, заки не пішов поїзд.
    Він купив Гаррі гамбурґер, і вони посідали на пластикові стільчики, щоб поїсти. Гаррі розглядався на всі боки, і все йому чомусь видавалося дивним.
    - Всьо файно, Гаррі? Ти якийсь тихенький, - занепокоївся Геґрід.
    Гаррі не знав, чи зможе він пояснити свій стан. Це був найкращий день народження в його житті, а проте... Прожовуючи гамбурґер, він підшукував слова.
    - Кожен думає, ніби я особливий, - сказав він нарешті. - Всі ці люди в «Дірявому Казані» - професор Квірел, містер Олівандер, але про чари я не знаю нічогісінько. Як вони можуть сподіватися від мене чогось видатного? Я знаменитий, але навіть не можу пригадати чому. Я не знаю, що сталося тієї ночі, коли Вол... перепрошую, тобто коли мої батьки загинули.
    Геґрід перехилився через стіл і під його дикою бородою й кошлатими бровами ховалася лагідна усмішка:
    - Не журиси, Гаррі. Ти швиденько навчишся. Усі в Гоґвортсі зачинают з нічого, але всьо налагодиться. Ти тілько будь собою. Знаю, як то тєжко. Тебе вирізнили з-поміж усіх, а то завжди тєжко. Але в Гоґвортсі тобі буде дуже файно, як і мені колись було файно, та й дотепер файно, якщо по правді...
    Геґрід посадив Гаррі на поїзд, що мав відвезти його назад до родини Дурслі, а тоді дав йому конверт.
    - Твій квиток до Гоґвортсу, - пояснив він. - Першого вересня, вокзал Кінґс-Крос, на квитку всьо написано. Будут якісь проблеми з Дурслі, відправ листа совою, вона знає, де си мене шукати... До скорого, Гаррі!
    Поїзд рушив зі станції. Гаррі хотів дивитися на Геґріда, поки його буде видно, тож підвівся й притулився обличчям до вікна, проте кліпнув оком - і Геґрід миттю щез.

- РОЗДІЛ ШОСТИЙ -
Поїздка з платформи номер дев'ять і три чверті


    Останній місяць, що його прожив Гаррі в родині Дурслі, був не надто радісний. Щоправда, Дадлі тепер так боявся Гаррі, що не лишався з ним в одній кімнаті, а тітка Петунія й дядько Вернон уже не зачиняли Гаррі в комірчині, не силували нічого робити й не кричали на нього, - власне, взагалі не розмовляли з ним. Водночас і перелякані, й розлючені, вони вдавали, ніби стілець, на якому сидів Гаррі, був просто порожній. Хоч така поведінка була кращою від попереднього ставлення, проте згодом це почало пригнічувати Гаррі.
    Він намагався не виходити зі своєї кімнати, де єдиним його товариством була сова. Він вирішив назвати її Гедвіґою, натрапивши на таке ім'я в «Історії магії». Його шкільні підручники виявилися дуже цікавими. Лежачи на ліжку, він читав їх до пізньої ночі, а Гедвіґа то летіла куди-небудь крізь відчинене вікно, то поверталася, коли їй заманеться. На щастя, тітка Петунія вже не прибирала в кімнаті й не бачила, як Гедвіґа верталася з упольованими мишками. Щовечора, перед сном, Гаррі викреслював один день на приклеєному до стіни аркуші паперу, рахуючи час, що лишався до першого вересня.
    Останнього серпневого дня він подумав, що варто було б розпитати тітку й дядька, як добиратися до вокзалу Кінґс-Крос, отож зійшов до вітальні, де вони дивилися якусь телевікторину. Гаррі кахикнув, щоб привернути до себе увагу. Дадлі зойкнув і прожогом вискочив з кімнати.
    - Е-е... дядьку Верноне!
    Дядько Вернон щось буркнув у відповідь.
    - Е-е... мені завтра треба на Кінґс-Крос, щоб... щоб їхати до Гоґвортсу.
    Дядько Вернон знову щось буркнув.
    - Може, ви підкинете мене?
    Знову буркіт. Напевне, це згода, подумав Гаррі.
    - Дякую, - мовив він і вже збирався йти, коли дядько Вернон нарешті заговорив:
    - Дивний спосіб добиратися до чаклунської школи - поїздом. А килими-літаки міль поточила, еге?
    Гаррі промовчав.
    - До речі, а де ж та школа?
    - Не знаю, - зізнався Гаррі, вперше збагнувши, що й справді цього не знає. Він витяг з кишені квиток, якого дав йому Геґрід.
    - Я просто маю сісти на поїзд з платформи номер дев'ять і три чверті об одинадцятій годині, - прочитав він там.
    Тітка з дядьком витріщили очі.
    - З якої платформи?
    - Дев'ять і три чверті.
    - Не мели дурниць, - скривився дядько Вернон. - Платформи дев'ять і три чверті не існує.
    - Але на квитку написано.
    - Нісенітниці! - обурився дядько Вернон. - Повне ідіотство! Вони всі там такі! Ти ще побачиш. Почекай тільки трохи. Добре, завеземо тебе на Кінґс-Крос. Нам і так треба завтра до Лондона, інакше б я не морочився.
    - А чому ви їдете до Лондона? - поцікавився Гаррі, щоб показати, що він не сердиться на дядька Вернона.
    - Дадлі веземо до лікарні, - пробурмотів дядько Вернон. - Треба ж вирізати того клятого хвоста, поки він не пішов до «Смелтінґсу»!

    На другий день Гаррі прокинувся о п'ятій і вже не міг заснути від хвилювання. Підвівся, натягнув джинси, бо не хотів з'являтися на вокзалі в мантії чарівника - переодягнеться в поїзді. Ще раз переглянув свій гоґвортський список, аби впевнитись, чи чогось не забув. Далі подивився, чи надійно замкнена клітка з Гедвіґою, і став походжати по кімнаті, чекаючи, поки прокинуться Дурслі. За дві години величезну й важку валізу Гаррі вже поклали в багажник, тітка Петунія вмовила Дадлі сісти біля Гаррі, і вони поїхали.
    О пів на одинадцяту прибули на Кінґс-Крос. Дядько Вернон поставив Гарріну валізу на візочок і підвіз її аж до колій. Гаррі був приємно здивований такою доброзичливістю дядька, аж поки той зупинився біля платформ, огидно вишкірившись:
    - Ну от, хлопче. Ось дев'ята платформа, а ось десята. Твоя має бути десь посередині, але її, здається, ще не збудували, га?
    Звісно, він мав рацію. Над однією платформою висів великий пластмасовий номер дев'ять, над другою - десять, а посередині нічого не було.
    - Успіхів у навчанні! - побажав дядько Вернон зі ще гидкішою посмішкою і пішов, нічого більше не кажучи.
    Гаррі обернувся й побачив, як Дурслі від'їхали в машині. Всі вони вмирали зі сміху. Гаррі пересохло в роті. Що йому робити? Через Гедвіґу до нього вже стали зацікавлено приглядатися. Треба когось запитати.
    Гаррі зупинив якогось контролера, та не наважився назвати платформу номер дев'ять і три чверті. Контролер нічого не чув про Гоґвортс, а коли Гаррі навіть не зміг пояснити, в якій частині країни він розташований, той роздратувався, мовби Гаррі навмисне придурювався. У відчаї Гаррі запитав про поїзд, який відходить об одинадцятій, але контролер відповів, що такого немає. Зрештою він пішов собі далі, нарікаючи на змарнований час.
    Гаррі з усіх сил намагався не панікувати. Великий годинник над розкладом показував, що в нього є ще десять хвилин, аби сісти на потяг до Гоґвортсу, але він не знав, як це зробити. Він застряг посеред вокзалу з валізою, яку не міг підняти, з повними кишенями чародійних грошей і великою совою.
    Геґрід, мабуть, забув дати йому якісь настанови; ну, скажімо, постукати по третій цеглині зліва, як стукали вони, йдучи на алею Діаґон. А може, дістати чарівну паличку й постукати по квитковій касі між дев'ятою й десятою платформами?
    Цієї миті позаду йшли якісь люди, і Гаррі почув уривок розмови: «...звичайно, повно маґлів...»
    Гаррі рвучко озирнувся. Пухкенька жіночка розмовляла з чотирма вогненно рудими хлопцями. Кожен хлопець штовхав перед собою десь таку саму валізу, як у Гаррі, і крім того, вони мали сову.
    Гаррі попхав свій візочок за ними, і серце йому мало не вискакувало. Вони зупинилися, і він став коло них досить близько, аби чути, про що вони говорять.
    - Так, а який номер платформи? - спитала мати хлопців.
    - Дев'ять і три чверті! - пискнула маленька, теж рудокоса дівчинка, що трималася за її руку. - Мамо, можна і я поїду...
    - Джіні, треба підрости, заспокойся. Гаразд, Персі, іди перший.
    Найстарший на вигляд хлопець почимчикував до дев'ятої й десятої платформ. Стежачи за ним, Гаррі намагався навіть не кліпати, щоб нічого не проґавити. Але тільки-но хлопець підійшов до перегородки між платформами, його заступила велика юрба туристів, і коли нарешті пройшов останній рюкзак, хлопця вже не було.
    - Фред, ти наступний, - звеліла пухкенька жіночка.
    - Я не Фред, а Джордж, - обурився хлопець. - Шановна, і ви ще називаєте себе нашою мамою? Невже ви не бачите, що я Джордж?
    - Вибач, любий Джордже.
    - Жартую, я Фред, - усміхнувся хлопець і пішов.
    Близнюк гукнув услід, щоб він поспішив, і той, напевне, послухався, бо наступної миті його не стало - але як йому це вдалося?
    Тепер уже третій брат заквапився до турнікета, де компостують квитки. Ось він майже там, - і враз, цілком несподівано, його ніде немає.
    Що залишалося робити?
    - Перепрошую, - звернувся Гаррі до пухкенької жінки.
    - Вітаю, любий, - відгукнулася вона. - Вперше до Гоґвортсу? Рон також новенький.
    Жінка показала на останнього, найменшого сина. Він був високий, худий і довгов'язий, мав ластовиння, великі руки й ноги та довгий ніс.
    - Так, - признався Гаррі. - Але річ у тому... у тому, що я не знаю, як...
    - Як знайти платформу? - лагідно підказала жінка, і Гаррі ствердно кивнув.
    - Не журися, - мовила вона. - Треба просто йти до турнікета між дев'ятою й десятою платформами. Не зупиняйся і не бійся, що наскочиш на нього, це дуже важливо. Якщо переживаєш, то найкраще взяти й побігти. Давай, біжи поперед Роном.
    - Е-е... добре, - кивнув Гаррі.
    Він розвернув візочок і придивився до турнікета, що видавався досить міцним. Почав іти до нього. Пасажири, які прямували до дев'ятої й десятої платформ, штовхали Гаррі, і він пришвидшив ходу. Ще трохи - і він просто вріжеться в той компостер для квитків... Пхаючи візочок, Гаррі побіг... турнікет наближався, а він уже й зупинитися не міг... візочок тягнув його за собою... лишалося ще півкроку, і Гаррі заплющив очі, чекаючи зіткнення...
    Але нічого не сталося... він біг і далі... тоді розплющив очі.
    Біля платформи, заповненої людьми, стояв яскраво-червоний паротяг. Угорі на ньому був напис: «Гоґвортський експрес, 11-та година». Гаррі озирнувся й на місці квиткового компостера побачив ковану залізну арку з написом «Платформа номер дев'ять і три чверті». Він таки досяг свого.
    Над головами гомінкої юрби слався дим паротяга, а між ногами снували коти найусілякішої масті. Роздратоване ухання сов перекривало загальний галас і скрегіт важких валіз.
    Перші кілька вагонів уже були забиті учнями, дехто з них перехилився з вікон і розмовляв зі своїми родинами, а дехто сварився за кращі місця. Гаррі зі своїм візочком рушив уздовж платформи, шукаючи вільного місця. Він проминув кругловидого хлопця й почув, як той нарікає:
    - Бабусю, я знову десь жабку загубив.
    - Ох, Невіле, - зітхнула літня жінка.
    Навколо хлопця з кісками в стилі регі зібрався невеличкий натовп.
    - Дай глянути, Лі, ну, швидше.
    Хлопець підняв накривку коробки, яку тримав у руках, і всі пронизливо заверещали, бо звідти вистромилася чиясь довга волохата лапа.
    Гаррі пробивався крізь натовп, аж поки майже у хвості потяга знайшов незайняте купе. Спочатку він заніс туди Гедвіґу, а тоді став штурхати і пхати до дверей вагона валізу. Гаррі намагався поставити її на східці, та заледве відривав від землі один її край, і двічі боляче прибив собі ноги.
    - Допомогти? - озвався один з рудих близнюків, з якими Гаррі зустрівся коло турнікета.
    - Так, будь-ласка, - засапавшись, мовив Гаррі.
    - Гей, Фред! На поміч!
    З допомогою близнюків Гарріну валізу нарешті запхали до купе.
    - Дякую, - сказав Гаррі, прибравши з очей змокрілу чуприну.
    - Що це? - зненацька запитав один близнюк, показуючи на шрам у формі блискавки.
    - Оце так! - вигукнув другий близнюк. - То ти?..
    - Це він, - підтвердив перший близнюк. - Це ж ти? - звернувся він до Гаррі.
    - Хто? - розгубився Гаррі.
    - Гаррі Поттер, - разом вимовили близнюки.
    - А, він! - здогадався Гаррі. - Ну, так, це я.
    Обидва хлопці витріщилися на нього, й Гаррі відчув, що червоніє. Аж тут, на превелику його втіху, з відчинених дверей вагона долинув голос:
    - Фред! Джордж! Де ви там?
    - Мамо, ми тут!
    Глянувши востаннє на Гаррі, близнюки вийшли з вагона. Гаррі сів біля вікна і міг нишком стежити за рудоволосою родиною на платформі й чути їхню розмову. Мати щойно витягла носову хустинку.
    - Рон, у тебе щось на носі.
    Найменший хлопчик випручувався, але вона міцно його вхопила й стала витирати кінчик носа.
    - Мамо, пусти! - пручався він.
    - Ой-йо-йой, нас нецемний Лонцик має сось на носику? - глузливо перекривив малого один з близнюків.
    - Заткнися! - розгнівався Рон.
    - А де Персі? - запитала мама.
    - Вже йде.
    З'явився найстарший хлопець. Він уже встиг перебратися в чорну гоґвортську мантію, і на грудях у нього Гаррі помітив блискучий срібний значок із літерою «С».
    - Мамо, я ненадовго, - сказав хлопець. - Я в голові поїзда, там є два купе для старост...
    - О, то ти вже староста, Персі? - здивовано запитав один із близнюків. - Чого ж ти нам нічого не сказав? Ми навіть не здогадувались.
    - Стривай, здається, він щось казав, - встряв інший близнюк. - Одного разу...
    - Або й двічі...
    - Одну хвилину...
    - Цілісіньке літо...
    - Замовкніть! - урвав їх староста Персі.
    - А як це ти отримав нову мантію? - знову причепився один із близнюків.
    - Бо він - староста, - сказала мати з любов'ю. - Гаразд, любий, добре вчися, а як приїдеш, пришли сову.
    Вона поцілувала Персі в щоку, і він пішов. Тоді повернулася до близнюків:
    - А ви обидва... дивіться мені, поводьтеся цього року чемно. Якщо я отримаю ще одну сову з повідомленням, що ви... висадили в повітря туалет або...
    - Висадили туалет? Та ми до нього й близько не підходимо!
    - Але ідея чудова. Дякуємо, мамо.
    - Нема чого реготати. І пильнуйте Рона.
    - Нема плоблем, ми пло Лонцика подбаємо.
    - Заткнися! - повторив Рон. Він був майже такий самий заввишки, як близнюки, а його ніс іще й досі пашів від маминої хустинки.
    - Гей, мамо, знаєш що? Вгадай, кого ми зустріли в поїзді?
    Гаррі відсахнувся від вікна, аби ніхто не побачив, що він дивиться.
    - Пам'ятаєш того чорнявого хлопця на вокзалі біля нас? Знаєш, хто то?
    - Хто?
    - Гаррі Поттер!
    Гаррі почув голос маленької дівчинки.
    - Ой, мамо, можна я піду подивлюся на нього в поїзді! Мамусю, будь ласка!..
    - Ти вже його бачила, Джіні, а він, бідолаха, не в зоопарку, щоб задивлятися на нього. Фред, це правда? Як ти впізнав?
    - Запитав його. Побачив шрам. Він і справді мов блискавка.
    - Бідолашка! Не дивно, що він був сам... А я ще дивувалася. Він так чемно запитав, як пройти до платформи.
    - То нічого, а от цікаво, чи пам'ятає він, яким був Відомо-Хто?
    Мати зненацька посуворішала.
    - Фред, я забороняю питати його про це. Навіть не думай. Не треба нагадувати йому про це першого ж дня у школі.
    - Добре, не панікуй.
    Залунав свисток.
    - Біжіть! - гукнула мати, і всі троє хлопців заскочили в поїзд. Потім вихилилися з вікна, мати поцілувала їх на прощання, а сестричка захлипала.
    - Не плач, Джіні, ми тобі вишлемо цілу купу сов!
    - І гоґвортську накривку для унітазу!
    - Джордж!
    - Мамо, це жарт!
    Поїзд рушив, і Гаррі бачив, як мати махала рукою, а дівчинка, плачучи і сміючись, бігла за поїздом, аж поки той набрав швидкості. Потім зупинилася і теж замахала рукою.
    Поїзд завернув, і Гаррі вже не бачив ані дівчинки, ні матері. За вікном пролітали будинки. Гаррі відчув, як його душу виповнює захват. Він не знав, куди їде, але там буде краще, ніж у світі, який він лишав позаду.
    Прочинилися двері, й до купе зайшов найменший з рудих хлопців.
    - Тут хтось сидить? - запитав він, показуючи на місце навпроти Гаррі. - Ніде місця немає.
    Гаррі заперечно похитав головою, і хлопець умостився поруч. Він зиркнув на Гаррі, а тоді швиденько відвернувся до вікна, вдаючи, ніби й не дивився на нього. Гаррі бачив, що в нього на носі ще й досі видніє чорна цятка.
    - Гей, Рон! - з'явилися знову близнюки. - Слухай, ми йдемо в середину поїзда, там Лі Джордан має величезного тарантула.
    - Добре, - пробурмотів Рон.
    - Гаррі, - сказав другий близнюк, - ми ж навіть не назвалися? Фред і Джордж Візлі. А це Рон, наш брат. Ну, до скорого!
    - Бувайте! - відповіли Гаррі й Рон. Близнюки зачинили за собою двері купе.
    - Ти справді Гаррі Поттер? - відразу вирвалося в Рона.
    Гаррі кивнув.
    - Ох! А я думав, Фред і Джордж знову жартують, - зрадів Рон. - І ти справді маєш... ну... - і він показав на чоло Гаррі.
    Гаррі прибрав пасмо волосся, відкривши шрам-блискавку. Рон витріщив очі.
    - То оце тут Відомо-Хто?..
    - Так, - кивнув Гаррі, - тільки я нічого не пам'ятаю.
    - Нічого? - нетерпляче перепитав Рон.
    - Ну, пам'ятаю зелений спалах, а більш нічого.
    - Ого! - сказав Рон. Якийсь час він дивився на Гаррі, а тоді, немов схаменувшись, знову відвернувся до вікна.
    - У вас у родині всі чарівники? - запитав Гаррі, якому Рон був не менш цікавий, ніж він Ронові.
    - Е-е... мабуть, так, - відповів Рон. - Здається, мамин троюрідний брат - бухгалтер, але ми ніколи не згадуємо про нього.
    - То ти, напевне, вже знаєш багато чарів.
    Візлі вочевидь належали до тих старовинних чаклунських родів, про які говорив той блідий хлопець на алеї Діаґон.
    - Я чув, що ти живеш з маґлами, - знову озвався Рон. - Які вони?
    - Жахливі... Ну, може, не всі. Але мої тітка, дядько і двоюрідний брат саме такі, краще б я мав трьох братів-чарівників.
    - П'ятьох, - поправив Рон, чогось спохмурнівши. - Я вже шостий з нашої родини, хто йде до Гоґвортсу. Можна сказати, мені є на кого рівнятися. Білл та Чарлі вже закінчили школу, Білл був відмінником, а Чарлі - капітаном команди з квідичу. Тепер ось Персі вже староста. Фред і Джордж великі бешкетники, але ж мають високі оцінки і всі вважають їх веселунами. Від мене всі сподіваються того самого, що й від них, але ж мої успіхи нікого не здивують, бо вони були першими. До того ж, як маєш п'ятьох братів, завжди ходиш у дранті. В мене старі мантії Білла, стара чарівна паличка Чарлі і старий пацюк Персі.
    Рон витяг з куртки товстого сірого щура, що спав як мертвий.
    - Його звати Скеберс, та користі з нього мало, він майже не прокидається. Персі дістав від тата сову, бо став старостою, але вони не спромо... тобто мені дали натомість Скеберса.
    Ронові аж вуха почервоніли. Він, здається, вирішив, що бовкнув зайве, бо знову задивився у вікно.
    Гаррі не бачив нічого поганого в тому, що хтось не спромігся купити сову. Зрештою, ще місяць тому він узагалі не мав грошей, ніколи в житті, тож і розповів Ронові про те, як був змушений доношувати старий одяг Дадлі, як ніколи не мав подарунків на день народження.
    Його розповідь, здається, трохи втішила Рона.
    - ...Поки Геґрід мені не сказав, я навіть не знав, що я чаклун, нічого не знав ні про батьків, ні про Волдеморта...
    Рон аж захлинувся.
    - Що сталося? - запитав Гаррі.
    - Ти назвав ім'я Відомо-Кого! - перелякано й водночас захоплено вигукнув Рон. - Від кого-кого, але від тебе я...
    - Я називаю це ім'я не тому, щоб видаватися хоробрим чи яким там ще, - пояснив Гаррі. - Я просто ніколи не знав, що цього не можна. Розумієш? Мені так багато треба вивчити! Я певен, - додав він, уперше висловивши те, що останнім часом не давало йому спокою, - я певен, що буду найгіршим у класі.
    - Не будеш. Є багато таких, які приходять із маґлівських родин і вчаться досить успішно.
    Вони розмовляли, а поїзд лишав позаду Лондон. Тепер він проминав луки, де паслися корови та вівці. Якийсь час хлопці мовчки дивилися на ті поля і стежини поміж ними.
    Десь о пів на першу в коридорі почувся брязкіт, і усміхнена жінка з ямками на щоках прочинила двері купе:
    - Чогось бажаєте, дітки?
    Гаррі, що зранку й ріски в роті не мав, скочив на ноги, а Ронові вуха знов почервоніли, і він пробурмотів, що має з собою сендвічі. Гаррі вийшов у коридор.
    У Дурслі він ніколи не мав грошей на солодощі, а тепер, коли в кишенях бряжчали золоті та срібні монети, він був ладен купити стільки батончиків «Марс», скільки зможе донести, але жінка не мала тих батончиків. Натомість вона торгувала горошком на кожен смак «Берті Бот», жуйкою «Друбл», шоколадними жабками, пиріжками з гарбузом, тістечками з казана, локричними паличками та всілякими іншими чудернацькими виробами, яких Гаррі не бачив зроду. Намагаючись нічого не пропустити, він купив усього потрохи й заплатив жінці одинадцять срібних серпиків і сім мідних кнатів.
    Рон аж витріщив очі, коли Гаррі приніс те все до купе і вивалив на вільне місце.
    - Голодний, мабуть?
    - Як вовк, - признався Гаррі, надкусивши гарбузовий пиріжок.
    Рон дістав великий згорток і розгорнув його. Там були чотири сендвічі. Він узяв один зі словами:
    - Завжди вона забуває, що я не люблю копченого.
    - Міняємось, - запропонував Гаррі, простягаючи пиріжок. - Ну?
    - Та ти не захочеш його їсти, він такий сухий, - заперечив Рон. - Знаєш, - квапливо додав він, - їй завжди не вистачає часу: адже нас аж п'ятеро.
    - Давай, бери пиріжок, - наполягав Гаррі, який раніше ще ніколи нічим не ділився, бо, по суті, й не мав чим і з ким ділитися.
    Яка втіха - сидіти з Роном і ласувати всіма купленими пиріжками та тістечками (про сендвічі вони й забули).
    - Що це? - запитав Рона Гаррі, взявши пакетик із шоколадними жабками. - Це ж не справжні жаби, правда? - Він уже починав відчувати, що його ніщо не здивує.
    - Ні, - відповів Рон. - Але глянь, яка там картка, мені бракує Аґриппи.
    - Що?
    - Ой, звичайно, ти ж не знаєш! У шоколадних жабках є картки, - ну, щоб збирати, - із зображеннями відомих чарівниць і чаклунів. Я вже назбирав майже п'ятсот, але досі не маю Аґриппи і Птолемея.
    Гаррі розгорнув одну шоколадну жабку й дістав звідти картку. На ній було обличчя чоловіка в серпастих окулярах, з довгим кривим носом, хвилястим срібним волоссям, бородою та вусами. Під портретом стояв напис: «Албус Дамблдор».
    - Тож оце Дамблдор! - скрикнув Гаррі.
    - Тільки не кажи, що ти ніколи не чув про Дамблдора! - засміявся Рон. - Можна мені взяти жабку? Раптом там є Аґриппа... Дякую.
    Гаррі перевернув картку і прочитав:
    Албус Дамблдор, теперішний директор Гоґвортсу.
    Дамблдора вважають чи не найбільшим
    чарівником нашого часу, що надто вже уславився
    своєю перемогою 1945 року над чорним
    чаклуном Ґріндельвальдом, відкриттям дванадцяти
    способів використання драконячої крові та алхімічними
    дослідами, проведеними спільно з Ніколасом Фламелем.
    Професор Дамблдор захоплюється камерною музикою
    та грою в кеглі.
    Гаррі знову перевернув картку й ошелешено побачив, що обличчя Дамблдора вже немає.
    - Він щез!
    - А ти гадав, він тут цілий день сидітиме? - здивувався Рон. - Ще повернеться!.. Ні, знову Морґана, а я вже маю аж шість таких. Хочеш собі? Можна почати колекцію.
    Рон глянув на купку ще не розгорнутих шоколадних жабок.
    - Пригощайся, - заохотив його Гаррі. - Слухай, але ж у маґлівському світі люди лишаються на фотках.
    - Справді? Що, взагалі не рухаються? - Рон був приголомшений. - Дива!
    Гаррі побачив, як Дамблдор з легенькою усмішкою нишком повернувся на фото. Рон так захоплено ласував жабками, що майже не зважав на картки з відомими чарівницями й чаклунами, зате Гаррі не спускав з них очей. Невдовзі він уже мав не тільки Дамблдора й Морґану, а й Генґіста Вудкрофтського, Альберика Ґраньона, Цирцею, Парацельса й Мерліна. Зрештою він відвернувся від друїдської Кліодни, що чухала собі ніс, і відкрив пакетик горошку на кожен смак «Берті Бот».
    - Будь обережний з ним, - застеріг Рон. - «На кожен смак» означає, що його смак може бути яким завгодно. Тобто якісь горошинки будуть цілком звичайні - шоколадні, м'ятні чи мармеладні, - зате можуть трапитися такі, що смакуватимуть як шпинат, печінка чи фляки. Джорджеві здається, ніби одного разу йому потрапила горошинка зі смаком шмарків.
    Рон узяв зелену горошинку, пильно на неї подивився і надкусив з одного боку.
    - Бе-е-е! Бачиш? Капуста!
    Вони добре розважилися, ласуючи горошком на кожен смак. Гаррі натрапив на грінки, кокосовий горіх, варену квасолю, полуницю, карі, траву, каву, сардину й навіть відважився надгризти краєчок дивної сірої горошинки, якої б ніколи не торкнувся Рон і яка виявилася перцем.
    Краєвид за вікном ставав щораз дикішим. Зникли охайні лани й луки і натомість з'явилися ліси, звивисті річки й темно-зелені пагорби.
    Хтось постукав, і до купе увійшов заплаканий кругловидий хлопець, якого Гаррі бачив на платформі номер дев'ять і три чверті.
    - Перепрошую, - вибачився він, - ви не бачили мою жабку?
    Коли вони заперечно похитали головами, він захлипав:
    - Я загубив її! Вона завжди тікає від мене!
    - Ще знайдеться, - заспокоїв Гаррі.
    - Може. Гаразд, якщо десь побачите... - простогнав бідолаха й пішов далі.
    - Не знаю, навіщо так перейматися, - здивувався Рон. - Якби я мав жабу, то загубив би її якнайшвидше. Хоча я маю Скеберса, тож краще помовчу.
    Пацюк і далі дрімав у Рона на колінах.
    - Що живий, що здохлий - однаково! - роздратовано поскаржився Рон. - Вчора я спробував трохи його прикрасити і зробити жовтим, але замовляння не подіяло. Ось зараз покажу, дивись...
    Понишпоривши у своїй валізі, він дістав пошарпану чарівну паличку. Подекуди вона була пощерблена, а з одного краю виблискувало щось біле.
    - Уже вилазить єдинорогова волосина. Гаразд!..
    Тільки-но він підняв паличку, як прочинилися двері купе. Знову прийшов хлопець, від якого втекла жабка, та цього разу з ним була дівчинка, вже одягнута в нову гоґвортську мантію.
    - Ви не бачили жабки? Невіл загубив жабку, - сказала дівчинка. Вона мала командирський голос, густе каштанове волосся й трохи завеликі передні зуби.
    - Ми вже йому казали, що не бачили, - відповів Рон, але дівчинка не слухала, бо помітила в його руці паличку.
    - Ох, ти насилаєш чари? Ану ж поглянемо!
    Вона сіла, а Рон геть збентежився:
    - Е-е... Ну, добре... - Кахикнув і промовив:
    Соняшник, масло і стиглий урюк,
    Хай буде жовтим дурний цей пацюк!
    Він махнув паличкою, але нічого не сталося. Скеберс і далі був заспаний і сірий.
    - Ти певен, що це справжнє замовляння? - запитала дівчинка. - Бачиш, щось не виходить, правда? А я випробувала кілька простих замовлянь - просто так, і вони всі спрацювали. У моїй родині зовсім нема чарівників, і я так здивувалася, отримавши листа! Мені було так приємно! Це, звичайно, найкраща школа чарів, я чула про неї... я вже знаю напам'ять всі основні підручники... звичайно, сподіваюся, що цього мені вистачить... до речі, я Герміона Ґрейнджер, а ви?
    Все це вона випалила, мов з кулемета, і Гаррі аж розгубився. Але глянувши на не менш збентеженоного Рона, він зрозумів, що не тільки він не вивчив підручників напам'ять, тож полегшено зітхнув.
    - Я - Рон Візлі, - пробурмотів Рон.
    - Гаррі Поттер, - відрекомендувався Гаррі.
    - Справді? - скрикнула Герміона. - Я, звичайно, знаю про тебе все. Я дістала кілька додаткових книжок із позакласного читання, і про тебе згадано в «Сучасній історії магії», в «Розвиткові й занепаді темних мистецтв» та «Видатних чаклунських явищах XX сторіччя».
    - Про мене? - приголомшено запитав Гаррі.
    - Господи, невже ти не знаєш? Та якби йшлося про мене, я б усе перерила! - здивувалася Герміона. - А ви знаєте, в якому ви гуртожитку? Я всіх розпитала і сподіваюся потрапити до Ґрифіндору, його назва звучить найкраще, я чула, що й сам Дамблдор був у ньому, хоч у Рейвенклові теж було б непогано... Ну добре, ми, мабуть, підемо далі шукати Невілову жабку. Знаєте, краще переодягніться, бо, здається, ми скоро прибуваємо.
    Й дівчинка пішла, забравши з собою хлопчика, який загубив жабку.
    - Хоч у якому я опинюсь гуртожитку, сподіваюся, її там не буде, - сказав Рон, жбурнувши чарівну паличку назад до валізи. - Ідіотське замовляння! Це Джордж мене навчив, але, клянуся, він знав, що то фальшивка.
    - А в якому гуртожитку твої брати? - запитав Гаррі.
    - У Ґрифіндорі, - знову спохмурнів Рон. - Там були й мама з татом. Не знаю, що вони скажуть, якщо я туди не потраплю. У Рейвенклові, мабуть, непогано, але уяви, що буде, коли мене запроторять до Слизерину!
    - Це той гуртожиток, де жив Вол... тобто Відомо-Хто?
    - Так, - підтвердив Рон і пригнічено сів на лаву.
    - Знаєш, мені здається, що в Скеберса пояснішали кінчики вусів, - сказав Гаррі, намагаючись відвернути Рона від думок про гуртожитки. - А де тепер твої старші брати, які вже скінчили навчання?
    Гаррі було цікаво довідатися, що робить чарівник, закінчивши школу.
    - Чарлі досліджує драконів у Румунії, а Білл щось там робить для «Ґрінґотсу» в Африці, - повідомив Рон. - А ти чув про «Ґрінґотс»? Про це писали в «Щоденному віщуні», але я не думаю, що серед маґлів ти мав змогу його читати. Хтось намагався пограбувати секретний сейф.
    Гаррі аж очі витріщив.
    - Справді? І що з ним сталося?
    - Власне, нічого, і тому це така сенсація. Нікого не спіймали. Тато каже, що це, певне, якийсь могутній чорний чаклун, але з «Ґрінґотсу», здається, нічого не взяли, - ось що найдивніше. Звичайно, всі лякаються, коли трапляється таке, бо ж раптом за цим усім стоїть Відомо-Хто.
    Гаррі замислився. Він уже теж почав здригатися, тільки-но хтось згадає Відомо-Кого. Мабуть, це все - результат знайомства з магічним світом, але він почувався набагато безтурботніше тоді, коли міг безжурно вимовляти «Волдеморт».
    - Яка твоя команда з квідичу? - запитав Рон.
    - Е-е... я не знаю жодної, - признався Гаррі.
    - Отакої! - здивувався Рон. - Слухай, це ж найкраща в світі гра! - І він почав пояснювати все про чотири м'ячі й позиції семи гравців, розповідати про найцікавіші матчі, на яких він побував разом із братами, та про мітлу, яку хотів би придбати, якби мав гроші. Він саме знайомив Гаррі з тонкощами гри, як знову відчинилися двері купе, але цього разу це не був Невіл, що загубив жабку, і не Герміона Ґрейнджер.
    Зайшло троє хлопців, і Гаррі відразу впізнав того, що стояв посередині: це був той блідий хлопчисько з салону мантій мадам Малкін. Цього разу він дивився на Гаррі зі значно більшою цікавістю, ніж на алеї Діаґон.
    - Це правда? - запитав він. - Увесь поїзд говорить, що в цьому купе їде Гаррі Поттер. То це, мабуть, ти?
    - Так, - відповів Гаррі і глянув на решту хлопців. Вони були кремезні й вельми непривітні і стояли обабіч блідого хлопця, мов охоронці.
    - Це Креб, а це Ґойл, - недбало відрекомендував їх блідий хлопчисько, перехопивши погляд Гаррі. - А мене звати Мелфой, Драко Мелфой.
    Рон ледь чутно кашлянув, можливо, щоб приховати хихикання.
    Драко Мелфой зиркнув на нього.
    - Що, тебе так насмішило моє ім'я? А хто ти, навіть питати не треба. Тато розповідав, що всі Візлі мають руде волосся, ластовиння й більше дітей, ніж можуть прогодувати.
    Драко знову звернувся до Гаррі.
    - Поттер, карочє, ти скоро побачиш, що деякі чаклунські родини набагато кращі від інших. Не варто заводити некльових друзів. Я б допоміг тобі розібратися в цьому.
    Він подав Гаррі руку, але той її не потиснув.
    - Дякую, я й сам знаю, хто кльовий, а хто ні, - холодно сказав Гаррі.
    Хоча Драко Мелфой і не почервонів, на його блідих щоках проступив легенький рум'янець.
    - На твоєму місці, Поттер, я б поводився обережніше, - протягнув він. - Якщо не станеш трохи ввічливішим, то скінчиш так само, як твої батьки. Вони також не знали, що для них краще. А коли злигаєшся з такими покидьками - тіпа Візлі або того Геґріда, тобі ж буде гірше.
    Гаррі й Рон попідводились. Ронове обличчя палало, як і його волосся.
    - Ану повтори! - насупився він.
    - Ого, ти зібрався з нами битися? - глузливо вишкірився Мелфой.
    - Якщо ви негайно не заберетесь! - пригрозив Гаррі хоробрішим тоном, ніж почувався насправді: адже Креб і Ґойл були набагато дебеліші від нього чи Рона.
    - Але ми не хочемо йти - правда, пацани? Своє ми вже з'їли, а тут дещо лишилося.
    Ґойл простяг руку за шоколадними жабками, що лежали біля Рона, Рон шарпнувся вперед, та не встиг доторкнутися до Ґойла, як той моторошно зойкнув.
    З Ґойлової руки звисав пацюк Скеберс, гострі зубенята якого вп'ялися йому в палець. Креб та Мелфой відступили, а Ґойл, завиваючи, намагався скинути Скеберса. Коли нарешті Скеберс відлетів і гупнувся в шибку, вся трійця миттю зникла. Мабуть, вони подумали, що серед ласощів причаїлися й інші щури, або, можливо, почули кроки, бо за мить до купе увійшла Герміона Ґрейнджер.
    - Що тут скоїлось? - здивувалася вона, поглядаючи на розкидані по підлозі ласощі й Рона, що тримав за хвіст пацюка.
    - Він, мабуть, у нокауті, - пояснював Гаррі Рон, а тоді придивився до Скеберса. - Ні, я просто не вірю: він знову спить!
    Пацюк і справді заснув.
    - Ти що, колись уже бачив Мелфоя?
    Гаррі розповів про зустріч на алеї Діаґон.
    - Я чув про цю родину, - спохмурнів Рон. - Вони чи не перші повернулися до нас, коли пропав Відомо-Хто. Сказали, що були, мовляв, зачакловані. А мій тато не вірить. Каже, що батькові Мелфоя не варто виправдовуватись, чому він перейшов до темних сил. - Рон повернувся до Герміони: - Тобі щось потрібно?
    - Краще мерщій одягніть мантії, бо я щойно була в машиніста, і він сказав, що ми майже доїхали. Ви часом не билися, га? Ще не приїхали, а вже шукаєте клопоту!
    - Це Скеберс бився, а не ми, - сердито зиркнув на неї Рон. - Може, ти вийдеш, поки ми переодягнемось?
    - Гаразд, я зайшла тільки тому, що всюди страшний рух - всі поводяться як діти, і гасають коридорами, - фиркнула Герміона. - А в тебе, до речі, бруд на носі, ти знаєш?
    Рон люто подивився їй услід. Гаррі визирнув з вікна, надворі вже сутеніло. Під пурпуровим небом видніли ліси та гори. Поїзд і справді їхав трохи повільніше.
    Гаррі й Рон поскидали куртки й накинули довгі чорні мантії. Ронова мантія була йому трохи закоротка, і з-під неї визирали кросівки.
    У поїзді пролунало оголошення: «За п'ять хвилин прибуваємо до Гоґвортсу. Просимо залишити багаж у вагонах, його доставлять до школи окремо».
    Гаррі від хвилювання забило дух, а Ронове обличчя під веснянками стало блідим як полотно. Вони позапихали до кишень рештки ласощів і приєдналися до учнів, що збилися в коридорі.
    Поїзд уповільнив рух і зрештою зупинився. Всі ринули до дверей, виходячи на маленьку темну платформу. Гаррі здригнувся від холодного нічного повітря. Аж ось над головами застрибало світло ліхтаря, і Гаррі почув знайомий голос:
    - Перші кляси! Перші кляси! Сюди! Гаррі, всьо файно?
    Над морем голів променилося радістю велике заросле обличчя Геґріда.
    - За мною! За мною! Ще є перші кляси? Кожен нехай си дивит під ноги! Перші кляси, за мною!
    Ковзаючись і спотикаючись, учні вслід за Геґрідом спускалися крутою і вузькою стежиною. Обабіч стежки залягала така пітьма, що Гаррі здавалося, ніби там ростуть густі дерева. Майже ніхто не розмовляв. Невіл, що постійно губив свою жабку, кілька разів шморгнув носом.
    - Зараз си вперше побачите Гоґвортс, - гукнув через плече Геґрід, - осьо за цим рогом.
    Пролунало голосне «О-о-о-о!..»
    Вузенька стежка раптово вивела їх на берег широкого чорного озера. На тому боці озера на верхівці високої гори здіймався, виблискуючи вікнами на тлі зоряного неба, великий замок з численними вежами й башточками.
    - Не більше чотирьох на човен! - вигукнув Геґрід, показуючи на цілу флотилію човників, що стояли біля берега.
    Гаррі й Рон сіли до одного човна разом з Невілом і Герміоною.
    - Усі си вмістили? - крикнув Геґрід, сівши в човен сам-один. - Ну, то ВПЕРЕД!
    Уся флотилія човників одночасно зрушила з місця, перетинаючи гладеньке, наче скло, озеро. Кожен учень мовчки поглядав на величний замок угорі. Човни підпливали дедалі ближче до скелі, на якій він стояв, і замок, здається, височів просто над головою.
    - Пригніться! - крикнув Геґрід, коли перші човники дісталися скелі.
    Всі посхиляли голови, й човники прослизнули попід завісою з плюща, яка ховала широкий отвір У скелі. Далі пливли вздовж темного тунелю, що, здавалося, йшов під самим замком, аж доки прибули до начебто підземної гавані, де учні повиходили на гальку і каміння.
    - Агов! Ти тут? Чи се не твоя жаба? - запитав Геґрід, стежачи, як діти вибираються з човнів.
    - Тревор! - радісно вигукнув Невіл, простягаючи руки.
    Потім услід за Геґрідовим ліхтарем усі дерлися прорубаним у скелі переходом і зрештою опинилися на вогкій гладенькій травичці в затінку замку. Піднялися кам'яними сходами і збилися докупи навпроти величезних дубових дверей.
    - Усі тут? А ти ще си не загубив жабку? Геґрід підняв свій велетенський кулак і тричі гупнув у двері.

- РОЗДІЛ СЬОМИЙ -
Сортувальний капелюх


    Тієї ж миті двері прочинилася. У дверях стояла висока чорна чарівниця, вбрана у смарагдові шати, її обличчя було дуже суворе, й Гаррі одразу подумав, що з такою краще не сперечатися.
    - Перші кляси, професорко Макґонеґел, - доповів Геґрід.
    - Дякую, Геґріде. Я поведу їх далі.
    Чарівниця відчинила двері навстіж. Вестибюль був таким величезним, що там спокійно помістився б цілий будинок Дурслів. Кам'яні стіни, як і в «Ґрінґотсі», освітлювали смолоскипи, стеля була надто високою, щоб побачити там що-небудь, а на горішні поверхи вели розкішні мармурові сходи.
    Учні рушили слідом за професоркою Макґонеґел по вимощеній кам'яними плитами підлозі. З дверей праворуч долинав гул сотень голосів, - там, очевидно, зібралася вся школа, - але професорка Макґонеґел завела перші класи до невеличкої безлюдної кімнатки поряд із вестибюлем. Учні збилися докупи, тулячись одне до одного і стривожено озираючись.
    - Вітаю вас у Гоґвортсі, - сказала професорка Макґонеґел. - Незабаром почнеться святковий бенкет, але перед тим, як сісти у Великій Залі, вас розподілять по гуртожитках. Церемонія Сортування дуже важлива, бо гуртожиток у Гоґвортсі замінить вам родину. Тут ви будете вчитися, спати й проводити свій вільний час.
    - Гуртожитки називаються Ґрифіндор, Гафелпаф, Рейвенклов і Слизерин. Кожен гуртожиток має шляхетну історію й пишається своїми видатними чарівницями та чаклунами. Перебуваючи в Гоґвортсі, своїми успіхами ви здобуватимете очки для вашого гуртожитку, тоді як за кожне порушення правил очки зніматимуть. Наприкінці року гуртожиток, який набере найбільше очок, нагороджують кубком, а це величезна честь. Сподіваюся, кожен із вас збільшить славу рідного гуртожитку. Церемонія Сортування почнеться за кілька хвилин у присутності всієї школи. Тим часом я раджу вам причепуритися.
    Її погляд на мить зупинився на Невіловій мантії з вузлом на лівому плечі, й на Роновому носі з плямою. Гаррі нервово спробував пригладити своє волосся.
    - Я повернуся, коли все буде готове до зустрічі з вами, - повідомила професорка Макґонеґел. - Прошу дотримуватися тиші.
    Вона вийшла з кімнати. Гаррі ковтнув слину.
    - А як нас сортуватимуть по гуртожитках? - запитав він Рона.
    - Здається, буде якесь випробування. Фред казав, що дуже болюче, але він, мабуть, жартував.
    Серце Гаррі аж підстрибнуло в грудях. Випробування? Перед усією школою? Але ж він ще не знає жодних чарів, - що ж він робитиме? Такого він зовсім не сподівався. Гаррі схвильовано озирнувся й побачив, що всі теж перелякані. Майже ніхто не розмовляв, окрім Герміони Ґрейнджер, яка скоромовкою шепотіла усі вивчені замовляння, гадаючи, яке з них стане їй у пригоді. Гаррі з усієї сили намагався не слухати її. Він ще ніколи так не хвилювався. Ніколи, навіть тоді, коли ніс зі школи додому письмову скаргу на те, що він якось примудрився перефарбувати в синій колір учительчину перуку. Гаррі вп'явся очима у двері. Будь-якої миті могла ввійти професорка Макґонеґел і повести його на загибель.
    Раптом сталося щось таке, від чого він аж підскочив: кілька дітей у нього за плечима моторошно зойкнули.
    - Що ц...?
    Гаррі, як і всім довкола нього, забило дух. Крізь чорну стіну струменіли десь зо два десятки привидів. Білосніжні і ледь прозорі, вони линули кімнатою, розмовляючи між собою, і майже не звертали уваги на першокласників. Здається, вони сперечалися. Той, що скидався на маленького гладкого ченця, доводив:
    - Даруйте, але йому треба дати додатковий шанс...
    - Любий отче, хіба ми не дали Півзові всі шанси, яких він заслуговував? Він тільки псує нашу репутацію, і до того ж, ніколи не був справжнім привидом... О!.. А що ви всі тут робите?
    Привид у трико з високим круглим коміром раптом помітив першокласників.
    Ніхто не подав і звуку.
    - Це ж новенькі учні! - вигукнув гладкий чернець, усміхаючись до них. - Мабуть, чекаєте Сортування?
    Дехто мовчки кивнув.
    - Сподіваюся побачити вас у Гафелпафі! - сказав чернець. - Це, знаєте, мій колишній гуртожиток.
    - Забирайтеся звідси! - пролунав різкий голос. - Починається церемонія Сортування.
    Це повернулася професорка Макґонеґел. Привиди один за одним розтанули в протилежній стіні.
    - Ну, а тепер станьте вервечкою, - звеліла першокласникам професорка, - і йдіть за мною.
    З дивним відчуттям, наче його ноги стали свинцеві, Гаррі прилаштувався за якимсь рудуватим хлопцем, за ним став Рон, і вони вийшли з кімнати, знову перетнули вестибюль і ввійшли через подвійні двері до Великої зали.
    Гаррі ніколи навіть уявити собі не міг такого дивного й розкішного приміщення. Воно було затоплене сяйвом тисяч і тисяч свічок, які плавали в повітрі над довжелезними столами, де примостилися всі інші школярі. Столи були накриті блискучими золотими тарелями й келихами. На підвищенні в кінці зали стояв ще один довгий стіл, за яким сиділи викладачі. Професорка Макґонеґел підвела туди першокласників, які стали обличчям до решти школярів, а плечима - до вчителів. Сотні звернених на новачків очей у мерехтливому сяйві свічок були схожими на бліді ліхтарики. Де-не-де поміж учнями світилися сріблисті серпанки привидів. Щоб уникнути спрямованих на нього поглядів, Гаррі глянув угору й побачив оксамитно-чорну стелю, усіяну зорями. Він почув шепіт Герміони: «Вона зачарована, щоб скидатися на справжнє зоряне небо, я читала про це в «Історії Гоґвортсу».
    Важко було повірити, що Велика зала взагалі мала стелю, а не стояла просто неба.
    Коли професорка Макґонеґел мовчки поставила перед першокласниками ослінчик на чотирьох ніжках, Гаррі швиденько опустив очі. На ослінчик вона поклала гостроверхий капелюх чарівника. Капелюх був полатаний, обшарпаний і страшенно брудний. Тітка Петунія не дозволила б навіть занести його до хати.
    «Можливо, треба вичаклувати звідти кролика абощо», - гарячково подумав Гаррі.
    Помітивши, що всі пильно дивляться на капелюх, він теж втупився у нього. Якусь мить панувала цілковита тиша, а тоді капелюх смикнувся. Далі в ньому з'явився отвір, що нагадував роззявлений рот, і капелюх заспівав:
    Ти не дивись, що я старий -
    зрадлива зовнішність моя,
    я з'їм себе, якщо знайдеш
    когось мудрішого, ніж я.
    Нехай твій капелюх новий,
    нехай він сяє і блищить,
    я - Сортувальний Капелюх,
    мене нічим не замінить.
    Я - Сортувальний Капелюх,
    я знаю всі твої думки,
    вдягай мене до самих вух, -
    скажу, куди належиш ти.
    Це може бути Ґрифіндор -
    живуть відважні учні там,
    сміливі, горді, як орли -
    вони приносять славу нам.
    А, може, долею тобі
    судився чемний Гафелпаф:
    чесноти і шляхетність там
    завжди в думках і на вустах.
    Старенький добрий Рейвенклов
    дарує щедро всім знання.
    Хто мудрість цінить, той знайде
    там шану, честь і визнання.
    Або, можливо, в Слизерин
    сьогодні ще потрапиш ти, -
    чого лише не зроблять там
    задля досягнення мети!..
    Тож надягай мене! Не бійсь!
    В надійних ти руках (хоч рук
    ніколи я й не мав), та все ж
    я - хитромудрий Капелюх!
    Капелюх закінчив пісню, і зала вибухла оплесками. Він уклонився кожному з чотирьох столів і знову застиг.
    - То нам просто треба надягти капелюх! - зашепотів Рон. - А Фреда я приб'ю - він варнякав мені про боротьбу з тролем.
    Гаррі ледь усміхнувся. Звичайно ж, краще приміряти капелюх, ніж проказувати замовляння, проте він волів би надягати його тоді, коли ніхто не дивиться. Капелюх ставив надто великі вимоги, а Гаррі не почувався тепер ані відважнім, ані мудрим. От якби був гуртожиток для тих, кого нудить від хвилювання, - це було б саме для нього!
    Професорка Макґонеґел виступила наперед, тримаючи в руках довгий сувій пергаменту.
    - Коли я називаю чиєсь ім'я, прошу надягати капелюх і сідати для сортування на цей ослінчик, - оголосила вона. - Анна Ебот!
    Рум'яна дівчинка з русявими косами підійшла, спотикаючись, до ослінчика, настромила собі по самі очі капелюх і присіла. Коротка пауза і...
    - ГАФЕЛПАФ! - крикнув капелюх.
    Зі столу праворуч долинули підбадьорливі вигуки й оплески, і Анна попрямувала туди - до гафелпафського столу. Гаррі помітив, як їй радісно помахав привид гладкого ченця.
    - Сьюзен Боунз!
    - ГАФЕЛПАФ! - знову крикнув капелюх, і Сьюзен сіла поруч із Анною.
    - Террі Бут!
    - РЕЙВЕНКЛОВ!
    Цього разу заплескали за другим столом з лівого краю; кілька рейвенкловців підвелися, потискаючи руки Террі.
    Менді Брокелгерст також пішла до Рейвенклову, а от Лаванда Браун стала першою новою ученицею Ґрифіндору, тож тепер оплески зірвалися з найдальшого столу ліворуч; Гаррі бачив, як завзято свистіли Ронові брати-близнюки.
    Мілісент Булстроуд потрапила до Слизерину. Можливо, Гаррі просто так уявлялося, але після всього почутого про Слизерин його учні справляли на нього неприємне враження.
    Гаррі вже нудило, й він мало не зомлів. Він пригадав, як на уроках фізкультури в школі обирали склад команд. Про нього завжди згадували наостанок, і не тому, що був найгірший, а тому, що ніхто не хотів потім з'ясовувати стосунки з Дадлі.
    - Джастін Фінч-Флечлі!
    - ГАФЕЛПАФ!
    Гаррі помітив, що капелюх інколи називав гуртожиток одразу, а часом задумувався. Шеймус Фініґан, хлопчина з рудуватим волоссям, що стояв попереду Гаррі, просидів на ослінчику мало не цілу хвилину, перше ніж капелюх призначив його до Ґрифіндору.
    - Герміона Ґрейнджер!
    Герміона метнулася до ослінчика й рішуче натягла капелюха.
    - ҐРИФІНДОР! - вигукнув капелюх.
    Рон застогнав.
    Тут Гаррі пронизала жахлива думка: адже коли хвилюєшся, завжди з'являються якісь дурні думки. А що, як його взагалі не оберуть? Що, як він просидить не знати скільки, насунувши капелюха на самі очі, аж поки професорка Макґонеґел зірве того капелюха і скаже, що сталася прикра помилка, і йому треба зворотним поїздом вертатися додому?
    Коли викликали Невіла Лонґботома, хлопця, що постійно губив свою жабку, він зашпортався і впав. Капелюх довго вирішував його долю. Коли ж він нарешті крикнув: «ҐРИФІНДОР!» - Невіл побіг, навіть забувши його скинути, тож мусив вертатися під загальний регіт, щоб передати його Мораґ Макдуґал.
    За ним викликали Мелфоя. Зачувши своє ім'я, він неспішно почвалав уперед, і його бажання відразу здійснилося: капелюх, тільки-но торкнув його чола, одразу заверещав:
    - СЛИЗЕРИН!
    Мелфой задоволено рушив до своїх приятелів Креба й Ґойла.
    Залишалося не так багато учнів.
    Мун... Нот... Паркінсон, тоді пара дівчат-близнюків: Петіл і Петіл, тоді Селі-Ен Перкс, і ось, нарешті:
    - Гаррі Поттер!
    Гаррі ступив уперед, а по цілій залі зненацька прокотилася хвиля шепоту.
    - Вона сказала «Поттер»?
    - Гаррі Поттер?!
    Перше ніж капелюх опустився йому на очі, Гаррі ще встиг побачити повнісіньку залу людей, що намагалися його розгледіти. Наступної миті він уже дивився на чорну підкладку капелюха. І чекав.
    - Гм, - пролунав у його вусі тихенький голосочок. - Складно. Дуже складно. Багато відваги, я бачу. Та й розум нівроку. Є хист, о так, це безперечно... а ще бажання випробувати себе... Ну, це вже цікаво... Куди ж тебе віддати?
    Гаррі вчепився за ослінчик і подумав: «Тільки не в Слизерин, тільки не в Слизерин».
    - Не в Слизерин, га? - запитав тихенький голосочок. - Ти певен? Знаєш, ти можеш бути видатним, це все в твоїй голові, а Слизерин допоможе тобі здобути велич, тут годі сумніватися. Ну що? Ні? Що ж, коли ти такий певний, нехай буде ҐРИФІНДОР!
    Гаррі почув, як капелюх вигукнув останнє слово на всю залу. Скинув його й непевною ходою попрямував до ґрифіндорського столу. Він так тішився, що його все ж обрано і він не потрапив до Слизерину, що навіть не помічав, як його вітали найбурхливішими оплесками. Староста Персі зірвався на ноги, розмахуючи руками, а близнюки Візлі заволали: «Поттер з нами! Поттер з нами!»
    Гаррі присів навпроти привида в трико, якого бачив раніше. Привид поплескав його по руці, і нажаханому Гаррі здалося, ніби він занурив цю руку У відро з крижаною водою.
    Нарешті він міг добре розгледіти Високий стіл. Найближче до Гаррі сидів Геґрід, що перехопив його погляд і схвально підняв угору великий палець. Гаррі у відповідь усміхнувся. Посередині Високого столу на великому золотому кріслі височів Албус Дамблдор. Гаррі відразу впізнав його завдяки картці, яку витяг у поїзді з шоколадної жабки. Срібне волосся Дамблдора сяяло на всю залу чи не яскравіше від привидів. Помітив Гаррі й професора Квірела, того нервового молодика з «Дірявого Казана». У великому пурпуровому тюрбані він мав доволі химерний вигляд.
    Залишилося всього три учні. Лайза Терпін потрапила до Рейвенклову, після неї надійшла Ронова черга. Хлопчина увесь посірів і позеленів. Гаррі схрестив під столом пальці, і за мить капелюх вигукнув:
    - ҐРИФІНДОР!
    Гаррі разом з усіма щосили заплескав у долоні, а Рон знесилено бухнувся на стілець біля нього.
    - Молодчина, Рон! - набундючено мовив Персі через голову Гаррі.
    Тим часом Блеза Забіні призначили в Слизерин.
    Професорка Макґонеґел згорнула пергамент і забрала Сортувального Капелюха.
    Гаррі глянув на свою порожню золоту тарілку. Він тільки зараз відчув, як зголоднів. Про гарбузові пиріжки лишилася сама згадка.
    Підвівся Албус Дамблдор. Розвівши руки, він широко всміхнувся до учнів, неначе ніщо в світі не могло його так втішити, як сяючі лиця всіх його вихованців.
    - Вітаю вас! - промовив він. - Вітаю вас із початком нового навчального року в Гоґвортсі! Перед бенкетом я хотів би сказати ще кілька слів. Ось вони: Бовдур! Булька! Кулька! Круть! - Дякую!
    Дамблдор знову сів, а з усіх боків залунали схвальні вигуки й оплески. Гаррі не знав, сміятися чи ні.
    - Він що, трохи божевільний? - запитав він обережно Персі.
    - Божевільний? - безтурботно перепитав Персі. - Та він геній! Найкращий чарівник у світі! Хоч і трохи божевільний, це правда. Хочеш картоплі, Гаррі?
    Гаррі роззявив рота. Тарелі перед ним були вже заповнені стравами. Він ще ніколи не бачив на одному столі так багато смачних наїдків: смажені курчата, ростбіф, відбивні, ягнятка, ковбаски, шинка, біфштекс, варена і смажена картопля, чіпси, йоркширський пудинг, горошок, морква, підливка, кетчуп і, не знати чому, навіть м'ятні льодяники.
    Дурслі ніколи, звісно, не морили Гаррі голодом, проте й не давали йому їсти досхочу. Дадлі завжди забирав усе, що хотілося з'їсти Гаррі, навіть якщо того ненажеру згодом і нудило. Гаррі поклав собі на тарілку всього потроху, окрім льодяників, і почав їсти. Все було дуже смачне.
    - Ох, як то гарно виглядає! - сумовито зітхнув привид у трико, дивлячись, як Гаррі розрізав біфштекс.
    - А ви не...
    - Я не їв уже майже чотириста років, - мовив привид. - Я, звісно, не потребую їжі, але однаково чогось бракує. Здається, я не представився? Сер Ніколас де Мимзі-Порпінґтон до ваших послуг. Постійний привид вежі Ґрифіндор.
    - Я знаю вас! - раптом озвався Рон. - Мені про вас брати розповіли - ви Майже-Безголовий Нік!
    - Я б волів, щоб до мене зверталися сер Ніколас де Мимзі... - невдоволено буркнув привид, але тут обізвався Шеймус Фініґан з рудуватим волоссям:
    - Майже-Безголовий? Як можна бути майже безголовим?
    Сер Ніколас, здавалося, розгнівався, адже розмова вийшла зовсім не такою, як він сподівався.
    - А ось так, - роздратувався він. Ухопив себе за ліве вухо й потягнув. Його голова відірвалася від шиї і впала на плече, немов була на завісах. Хтось колись, мабуть, хотів відтяти йому голову, та не зробив це як слід. Натішившись спантеличеними дитячими обличчями, Майже-Безголовий Нік знову поклав голову на шию, кахикнув і сказав:
    - Що ж, новенькі ґрифіндорці! Сподіваюся, ви допоможете нам виграти цього року чемпіонат гуртожитків? Ґрифіндор уже дуже давно не вигравав першості. А Слизерин завойовує кубок шостий рік підряд! Кривавий Барон стає просто нестерпним! То привид Слизерину.
    Гаррі глянув на слизеринський стіл і побачив жахливого привида з безтямними очима, кощавим обличчям і заляпаним сріблистою кров'ю одягом. Він сидів поруч із Мелфоєм, який, на радість Гаррі, здається, не дуже тішився таким сусідством.
    - Чому він увесь залитий кров'ю? - зацікавився Шеймус.
    - Я ніколи не питав, - ухильно відповів Майже-Безголовий Нік.
    Коли всі наїлися досхочу, з тарілок позникали рештки їжі і вони стали чистісінькі, як на початку. За мить з'явився десерт. Морозиво найрізноманітніших смаків та різновидів, яблучний пиріг, пампушки з солодким кремом, шоколадні тістечка і пончики з повидлом, бісквіти, полунички, желе, рисовий пудинг...
    Поки Гаррі наминав пампушки з кремом, розмова перейшла на родини учнів.
    - Я покруч, - нахвалявся Шеймус. - Мій тато - маґл. Мама сказала йому, що вона відьма, тільки після весілля. Бідолаха насилу пережив.
    Усі зареготали.
    - А в тебе що, Невіле? - поцікавився Рон.
    - Ну, мене виховувала бабця, а вона чарівниця, - відповів Невіл, - хоча родина довго вважала мене за справжнього маґла. Мій дядько Елджі все намагався застукати мене зненацька, щоб я виявив свої чари, і одного разу спихнув мене в Блекпулі з причалу, я мало не втопився. Але аж до восьми років не ставалося нічого. Якось дядько Елджі піднявся нагору попити чаю і вивісив мене з вікна, тримаючи за ноги, аж тут тітка Еніда запропонувала йому тістечок і він ненароком пустив мене. Але я не розбився - просто пострибав на голові через садок і аж на дорогу. Це їх дуже втішило, бабця на радощах навіть розплакалася. А подивилися б ви на них, коли мене прийняли сюди: вони, бачте, боялися, що я не досить магічний. Дядько Елджі так зрадів, що купив мені жабку.
    По другий бік від Гаррі Герміона розмовляла з Персі Візлі про уроки:
    - Я дуже сподіваюся, що вони почнуться якнайшвидше. Мені так багато ще треба вивчити, мене дуже цікавить трансфігурація, знаєш, перетворення чогось у щось інше; звичайно, це, мабуть, надто складно...
    - Ви почнете з дрібничок, обертатимете сірники на голки і таке інше...
    Гаррі, розімлівши і майже засинаючи, ще раз глянув на Високий стіл. Геґрід одним духом перехилив свій келих. Професорка Макґонеґел розмовляла з професором Дамблдором. Професор Квірел, і далі в своєму чудернацькому тюрбані, щось казав учителеві з масним чорним волоссям, гачкуватим носом і пожовклою шкірою.
    Все сталося зненацька. Учитель з гачкуватим носом, ковзнувши поглядом повз Квірелів тюрбан, подивився Гаррі просто у вічі, - і раптом гострий пекучий біль пронизав шрам на чолі Гаррі.
    - Ой! - ухопився Гаррі за чоло.
    - Що сталося? - запитав Персі.
    - Н-нічого. - Біль зник так само раптово, як і з'явився. Куди важче було позбутися враження від того погляду. Гаррі збагнув, що цей учитель ставиться до нього вкрай неприязно.
    - Хто той учитель, що розмовляє з професором Квірелом? - запитав він Персі.
    - О, ти вже знаєш Квірела? Не диво, що він такий нервовий, адже з ним професор Снейп. Він викладає «Зілля і настійки», але неохоче - всі знають, що він мріє посісти місце Квірела. Цей Снейп неймовірно багато знає про темні мистецтва.
    Гаррі якийсь час стежив за Снейпом, але той уже не зважав на нього.
    Зрештою, позникали й солодощі, і професор Дамблдор знову підвівся. В залі запала тиша.
    - Е-е... ще кілька слів, якщо ви вже наїлися й напилися. Перед початком навчального року я маю кілька зауваг. Першокласникам слід пам'ятати, що всім учням заборонено ходити до лісу. Не треба забувати про це й деяким старшокласникам.
    Мерехтливий погляд Дамблдора осяяв на мить близнюків Візлі.
    - Містер Філч, наш сторож, просив нагадати, що в шкільних коридорах на перервах не можна вдаватися до магії.
    Гравців у квідич набиратимуть протягом другого тижня навчання. Всіх охочих виступати за команди своїх гуртожитків прошу звертатися до мадам Гуч.
    І, нарешті, хочу попередити, що цього року доступ до коридору на четвертому поверсі праворуч заборонено всім, хто не хоче померти в нестерпних муках.
    Гаррі засміявся, але його майже ніхто не підтримав.
    - Мабуть, жартує? - півголосом запитав він Персі.
    - Не думаю, - відповів Персі, насупившись. - Дивно, бо він завжди пояснює, чому нам не можна кудись іти. Скажімо, кожен знає, що в лісі повно хижих звірів. Міг би принаймні старостам сказати.
    - А тепер, перед тим як лягати спати, заспіваймо нашу шкільну пісню! - вигукнув Дамблдор. Гаррі помітив, що усмішки решти вчителів стали вельми штучні.
    Дамблдор легенько струснув своєю чарівною паличкою, ніби зганяв з неї мух, і з краю палички вилетіла довжелезна золота стрічка, що знялася над столами і, звиваючись, мов змія, почала зображати собою слова.
    - Кожен вибирає свою улюблену мелодію, - оголосив Дамблдор. - Ну, починаймо!
    І школа загорлала:
    Гоґвортс, Гоґвортс, гостроворсий Гоґвортс,
    просимо уклінно вишколити нас, -
    мудрих і тупеньких, лисих і глухеньких,
    й шмаркачів, що йдуть у перший клас.
    В наших головешках ще гуляє вітер
    і засохлі мухи по кутках лежать,
    там на всі предмети місце віднайдете,
    бо в порожній горщик легко все запхать.
    Дай, будь ласка, Гоґвортс, мудрості своєї,
    і про все таємне чесно розколись.
    Не лінуйся, чемним будь, нас учити не забудь,
    не згорить наш мозок - не-жу-рись!
    Пісню закінчували хто коли. Зрештою залишилися тільки близнюки Візлі, які вибрали мелодію дуже повільного похоронного маршу. Дамблдор диригував їм своєю паличкою, а коли вони доспівали, заплескав чи не найголосніше.
    - Ох, музика! - розчулився він, витираючи очі. - Її чари перевершують усе, що ми тут робимо! Ну, а тепер, спати. Ану бігцем!
    Першокласники-ґрифіндорці, обминаючи гурти школярів, рушили слідом за Персі. Вони вийшли з Великої зали й пішли мармуровими сходами вгору. Гарріні ноги знову були наче свинцеві, але цього разу через утому й переїдання. Він був такий сонний, що вже й не дивувався, коли постаті на портретах уздовж коридорів перешіптувались і тикали на них пальцями, або коли Персі двічі заводив їх у двері, приховані розсувними перегородками й висячими гобеленами. Позіхаючи і ледве плентаючись, учні подолали ще кілька сходів, і Гаррі вже думав, що ця блуканина ніколи не скінчиться, аж раптом вони зупинилися.
    У повітрі попереду пливла ціла в'язка дрючків, а коли Персі ступив їм назустріч, вони почали на нього кидатися.
    - Півз, - прошепотів першокласникам Персі. - Півз Полтерґейст. - І підвищив голос: - Півзе, ану, покажися!
    У відповідь пролунав гучний різкий звук, немов хтось випустив повітря з м'яча.
    - Ти хочеш, щоб я пішов до Кривавого Барона?
    Щось ляснуло, і перед ними виник ротатий чоловічок з лихими чорними очима, що висів у повітрі, схрестивши ноги й учепившись за дрючки.
    - О-о-о-о-о! - протягнув він, лиховісно посміхаючись. - Малючки-першачки! Яка радість! - І зненацька кинувся на них. Діти попригиналися.
    - Забирайся, Півзе, бо поскаржуся Баронові! Я не жартую! - гаркнув на нього Персі.
    Півз висолопив язика і зник, пустивши дрючки просто на голову Невілові. Вони чули, як він тікав, зачіпаючи дорогою герби на стінах.
    - Стережіться Півза, - попередив Персі, коли вони рушили далі. - Його контролює тільки Кривавий Барон. Навіть нам, старостам, він не кориться. О, ми вже прийшли.
    У самому кінці коридору висів портрет гладкої пані в рожевій шовковій сукні.
    - Пароль? - запитала вона.
    - Капут Драконіс, - відповів Персі, й портрет подався одним боком уперед, відкривши круглий отвір у стіні. Всі діти пролізли крізь нього - Невіла довелося підсаджувати - й опинилися у ґрифіндорській вітальні, затишній заокругленій кімнаті з м'якими кріслами.
    Персі провів дівчат до їхньої спальні через одні двері, а хлопців через інші. Піднявшись гвинтовими сходами, - мабуть, це була якась башта, - хлопці нарешті знайшли те, що шукали - п'ять високих ліжок зі стовпчиком на кожному розі і з темно-червоними оксамитовими завісами. Там уже стояли їхні валізи. Надто втомлені, щоб розмовляти, вони натягли піжами й попадали на ліжка.
    - Смачно поїли, правда? - пробурмотів до Гаррі через завісу Рон. - Скеберсе, геть!.. Він мені жує простирадла.
    Гаррі збирався запитати Рона, чи той куштував пампушки з кремом, але майже відразу заснув.
    Можливо, Гаррі забагато з'їв, бо йому наснився дивний сон. Він мав на собі тюрбан професора Квірела, що переконував його негайно перейти до Слизерину, бо так йому судилося. Гаррі сказав тюрбанові, що не хоче бути в Слизерині, але тюрбан чомусь ставав дедалі важчим. Гаррі намагався скинути його, а той боляче стиснув йому голову. Там був і Мелфой, що спершу насміхався з його марних зусиль, а тоді обернувся гачконосим учителем Снейпом, сміх якого став різким і холодним, - і раптом спалахнуло зелене сяйво, і Гаррі прокинувся - змокрілий і тремтячий.
    Він повернувся на другий бік і знову заснув, а прокинувшись наступного дня, цілком забув про сон.

- РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ -
Майстер чарівного зілля


    - Дивись, он там!
    - Де?
    - Біля довгого рудого хлопця.
    - Отой в окулярах?
    - Бачив його обличчя?
    - А бачила шрам?
    Шепотіння переслідувало Гаррі, тільки-но він наступного дня вийшов зі спальні. Учні в коридорах ставали навшпиньки, щоб роздивитися його, або притьмом повертали назад, аби знову пройти повз нього. Гаррі волів би, щоб вони так не робили, бо це заважало йому знайти свій клас.
    У Гоґвортсі було сто сорок двоє різних сходів: широких і міцних, вузьких і розхитаних, а також таких, що в п'ятницю вели кудись в інший бік, і таких, де посередині часом зникали сходинки, тож треба було не ловити ґав і стрибати. Були ще двері, котрі не відчинялися, поки їх чемно не попросиш, і двері, котрі насправді були стінами і лише прикидалися дверима. Було дуже важко запам'ятати, де що розташовано, бо все постійно пересувалося з місця на місце. Постаті на портретах відвідували одна одну, а герби, що висіли на стінах - Гаррі був у цьому переконаний - також могли ходити.
    А до того ж ці привиди! Було ве-е-ельми приємно, коли привид зненацька прослизав крізь двері, які ви саме зібралися відчинити. Майже-Безголовий Нік завжди з радістю показував дорогу новеньким ґрифіндорцям, але коли, запізнюючись на урок, ви натрапляли на Півза Полтерґейста, то краще б уже на вашому шляху постало двоє замкнених дверей або сходи, які ведуть в нікуди. Півз міг жбурнути на голову кошик зі сміттям, висмикнути з-під ніг килимок, закидати вас шматками крейди або підкрастися ззаду, схопити за носа й заверещати: «АГА, ПОПАВСЯ!»
    Ще гіршим за Півза, якщо, правда, буває щось гірше, виявився сторож Арґус Філч. Гаррі й Рон першого ж ранку потрапили йому під гарячу руку. Філч побачив, як вони намагаються ввійти в двері, що, на їхню біду, вели до забороненого коридору на четвертому поверсі. Сторож не повірив, що вони заблукали, а був певен, що хлопці зумисне прагнуть туди залізти, і вже погрожував замкнути їх у підвалі, але, на щастя, їх врятував професор Квірел, що саме проходив коридором.
    Філч мав кицьку, що звалася Місіс Норіс, - кістляву сіру потвору з виряченими, мов у самого Філча, очима. Вона стежила за порядком у коридорах. Варто було порушити якесь правило, бодай найдрібніше, і кицька прожогом мчала до Філча, який з'являвся, як навіжений, за дві секунди. Філч знав усі таємні ходи краще, ніж будь-хто інший (за винятком хіба що близнюків Візлі), і виринав звідусіль так несподівано, мов привид. Діти його ненавиділи, і найзаповітнішим бажанням багатьох учнів було дати добрячого копняка Місіс Норіс.
    Ну, а коли, нарешті, щастило знайти клас, починалися власне уроки, на яких Гаррі швиденько збагнув, що чари - це не тільки помахи чарівної палички і проказування чудернацьких слів.
    Щосереди опівночі діти, дивлячись у свої телескопи, вивчали нічні небеса, запам'ятовували назви різних зірок і стежили за рухом планет. Тричі на тиждень під проводом похмурої присадкуватої відьми на ймення професорка Спраут ходили до замкових оранжерей вивчати гербалогію. Вона показувала, як вирощувати всі тамтешні дивовижні рослини та гриби і як їх використовувати.
    Мабуть, найнуднішою була історія магії - єдиний предмет, що його викладав привид. Досить старенький професор Бінс якось задрімав перед каміном в учительській і, пішовши наступного ранку на уроки, забув там своє тіло. Бінс постійно клював носом, тимчасом як учні занотовували імена й дати, плутаючи Емеріка Дикого з Уріком Дивним.
    Професор Флитвік, учитель замовлянь, був крихітним чарівником, що мусив ставати на цілу купу книжок, аби його можна було побачити понад учительським столом. Коли Гаррі вперше сидів у нього на уроці, цей учитель відкрив класний журнал і, дійшовши до прізвища Поттер, схвильовано пискнув і гепнувся додолу.
    А ось професорка Макґонеґел мала свою методу. Гаррі не помилився, коли подумав, що з нею краще не сперечатися. Сувора й вимоглива, вона ще до початку уроку поставила всіх на місце:
    - Трансфігурація - один із найскладніших і найнебезпечніших розділів магії, який вивчають у Гоґвортсі, - сказала вона. - Той, хто порушить порядок у моєму класі, негайно з нього вийде і вже ніколи не повернеться. Я вас попередила.
    Після цього вона обернула письмовий стіл на свиню й навпаки. Це перетворення дуже вразило всіх дітей і вони не могли дочекатися, коли й самі візьмуться до такого, але невдовзі зрозуміли, що їм ще не скоро доведеться обертати меблі на тварин. Позаписувавши безліч плутаних вказівок, кожен учень отримав по сірнику і став пробувати перетворити його в голку. Наприкінці уроку лише Герміона Ґрейнджер спромоглася трішки змінити свій сірник; професорка Макґонеґел показала учням, яким він став сріблистим та гострим, і... подарувала Герміоні рідкісну усмішку.
    Але найнетерплячіше діти чекали предмета «Захист від темних мистецтв», проте Квірелові уроки виявилися якимись несерйозними. Його кабінет просмердівся часником, що, казали, мав відлякувати вампіра, з яким він здибався в Румунії, і тепер боявся, що той за ним ось-ось повернеться. Тюрбан, як розповідав Квірел, подарував йому один африканський принц на знак подяки за порятунок від небезпечного зомбі, проте учні не дуже вірили в цю байку. По-перше, коли Шеймус Фініґан почав допитуватись, як саме Квірел поборов зомбі, той зашарівся й заговорив про погоду; по-друге, всі помітили, що від тюрбана відгонить дивним запахом, і близнюки Візлі були впевнені, що й він набитий часником, щоб Квірел завжди і будь-де почувався в безпеці.

    Гаррі полегшало на душі: він анітрохи не відстав від інших учнів. Багато школярів походили з маґлівських родин і, так як і він, ніколи й не здогадувалися, що вони чарівниці й чаклуни. Треба було стільки всього навчитися, що навіть такі учні, як Рон, не мали великих переваг.
    П'ятниця стала для Гаррі й Рона важливим днем. Вони нарешті спромоглися потрапити до Великої зали на сніданок, жодного разу не заблукавши.
    - Що в нас сьогодні? - поцікавився Гаррі в Рона, який щедро посипав кашу цукром.
    - Дві «настійки» разом із слизеринцями, - відповів Рон. - Снейп - вихователь гуртожитку Слизерин. Кажуть, він завжди підтримує своїх. Побачимо, чи це правда.
    - Якби ж Макґонеґел підтримувала нас! - зітхнув Гаррі.
    Професорка Макґонеґел була вихователькою гуртожитку Ґрифіндор, але це не завадило їй учора завалити їх цілою купою домашніх завдань.
    Аж ось прибула пошта. Гаррі вже звик до цього, але першого разу його добряче приголомшило, коли під час сніданку до Великої зали зненацька увірвалася ціла сотня сов і закружляла над столами, шукаючи своїх власників і скидаючи їм на коліна листи й пакунки.
    Гедвіґа ще нічого не приносила Гаррі. Часом вона прилітала і скубала його за вухо, а отримавши шматочок грінки, верталася спати до шкільної соварні. Та цього ранку вона затріпотіла крилами просто над цукром та джемом і скинула на Гарріну тарілку записку. Гаррі негайно розгорнув її.
    Дорогий Гаррі, - було там написано кривими закарлючками, - я знаю, що в п'ятницю по обіді ти вільний, то, може, прийдеш до мене на горнятко чайочку десь коло третої? Хтів би си почути всьо про твій перший тиждень. Надішли нам відповідь Гедвіґою.
    Геґрід
    Гаррі взяв Ронове перо й нашкрябав зі зворотнього боку: «Так, звичайно, до зустрічі» - і віддав записку Гедвізі.
    Гаррі був радий, що може піти після уроків на чай до Геґріда, бо урок «Зілля й настійки» виявився найгіршим з усього, що досі з ним траплялося.
    Під час бенкету для новачків Гаррі відчув, що професор Снейп ставиться до нього неприязно, а наприкінці уроку Гаррі зрозумів, що помилився. Снейп не просто не любив Гаррі, - він його ненавидів.
    «Зілля й настійки» викладали в одному з підвалів. Там було холодніше, ніж нагорі в замку, і досить моторошно навіть без заспиртованих тварин, що стояли в банках уздовж усіх стін.
    Снейп, як і Флитвік, почав урок зі знайомства з учнями і теж зупинився, дійшовши в журналі до прізвища Поттер.
    - А-а, - вимовив він упівголоса, - Гаррі Поттер. Наша нова... знаменитість.
    Драко Мелфой зі своїми друзяками Кребом і Ґойлом захихотіли, прикривши долонями обличчя. Снейп закінчив переклик і зиркнув на клас. Його очі були чорні, як у Геґріда, але їм бракувало Геґрідового тепла. Вони були холодні й порожні, наче чорні тунелі.
    - Ви прийшли сюди навчитися тонкої науки й точного мистецтва виготовлення магічного зілля, - заговорив майже пошепки Снейп, але діти ловили кожне його слово, бо, як і професорка Макґонеґел, Снейп мав дар без жодного зусилля зберігати в класі тишу. - Оскільки ми тут не будемо махати, як дурні, паличками, чимало з вас не повірить, що це справжня магія. Я й не сподіваюся, що ви справді збагнете всю красу повільного кипіння казана, коли навколо клубочиться пара, всю невловну силу рідини, яка розтікається людськими судинами, одурманюючи розум і заворожуючи почуття... Я можу вас навчити зберігати у пляшках славу, готувати популярність, навіть закорковувати смерть - якщо, звісно, ви не зграя бовдурів, яких мені переважно доводиться вчити.
    Після цих слів запала ще глибша тиша. Гаррі й Рон збентежено перезирнулися. Герміона Ґрейнджер вовтузилася на краєчку стільця, бо їй не терпілося довести, що вона не бовдур.
    - Поттере! - зненацька сказав Снейп. - Що я отримаю, додавши змелений корінь асфоделя до полинової настійки?
    Змелений корінь чого і до якої настійки?.. Гаррі глянув на Рона, що був не менш спантеличений, натомість Герміона миттю підняла руку.
    - Не знаю, пане професоре, - промимрив Гаррі.
    Снейпові губи презирливо скривилися:
    - Так-так... Слава, як бачиш, - це ще не все.
    Герміону він ніби й не помічав.
    - Спробуймо ще раз. Поттере, де б ти шукав, якби я звелів тобі знайти бізор?
    Герміона витягнула руку так високо, як можна її підняти не підводячись, а Гаррі навіть уявлення не мав, що за чудасія той бізор. Він намагався не дивитися на Мелфоя, Креба і Ґойла, що аж душилися сміхом.
    - Не знаю, пане професоре.
    - Ти що, навіть не відкривав підручника, га, Поттере?
    Гаррі змусив себе глянути просто в ті холодні очі. Він переглядав підручник ще вдома в Дурслів, але невже Снейп сподівався, що він пам'ятатиме всю «Тисячу магічних рослин і грибів»?
    Снейп і далі не звертав уваги на Герміону, яка махала піднятою рукою.
    - Яка різниця, Поттере, між аконітом і тоєю?
    Герміона не витримала і встала, мало не торкаючись рукою підвальної стелі.
    - Не знаю, - тихенько відповів Гаррі. - Мені здається, що знає Герміона, чому ви її не спитаєте?
    Кілька дітей засміялися; Гаррі перехопив погляд Шеймуса, і той підморгнув йому. Снейп, однак, був незадоволений.
    - Сядь! - гаркнув він Герміоні. - Тож знай, Поттере: асфодель, або жовтий нарцис, і полин утворюють одне з найсильніших снодійне зілля, що називається «Смертельний ковток». Бізор - це камінчик, який беруть у цапиному шлунку і який рятує від більшості отрут. Аконіт і тоя - це дві назви однієї рослини, відомої ще під назвою борець. Ну? Чому ви нічого не записуєте?
    Усі враз кинулися шукати гусячі пера та пергамент. Пересилюючи шарудіння, Снейп оголосив:
    - А за твоє нахабство, Поттере, гуртожиток Ґрифіндор позбудеться одного очка.
    Справи ґрифіндорців не покращали й далі. Снейп поділив учнів на пари і дав їм завдання виготовити простеньке зілля для лікування чиряків. Він походжав у довгій чорній мантії, спостерігаючи, як вони важать сушену кропиву й товчуть зміїні зуби, і критикував майже всіх, окрім Мелфоя, який, здається, був йому до вподоби. Снейп саме пропонував усім подивитися, як добре Мелфою вдалося настояти слимаків, аж раптом підвал наповнився ядучим зеленим димом і пронизливим шипінням. Невіл якимось чином спромігся розтопити Шеймусів казанок, який перетворився на покручену грудку металу, і зілля розтікалося по кам'яній підлозі, пропалюючи дірки в черевиках учнів. За мить усі повистрибували на стільці, а Невіл, на якого вилилося зілля, коли луснув казан, стогнав від болю, бо на його руках і ногах повискакували страхітливі червоні пухирі.
    - Ідіот! - гаркнув Снейп, одним помахом чарівної палички прибравши розлите зілля. - Мабуть, ти додав голки дикобраза, перше ніж знімати казанок з вогню?
    Невіл заскімлив, а пухирі повиступали в нього вже й на носі.
    - Відведи його до лікарні, - наказав Снейп Шеймусові, а тоді накинувся на Гаррі з Роном, які працювали поряд із Невілом: - Ти!.. Поттере, чому ти не попередив його, що не можна додавати голки? Думав, ти виграєш, коли він усе зіпсує, га? Ґрифіндор тепер через тебе втратить ще одно очко.
    Це було так несправедливо, що Гаррі вже намірився протестувати, та Рон нишком штурхнув його ногою.
    - Не заводься, - пробурмотів він. - Я чув, що Снейп - то справжня паскуда.
    Коли через годину вони вибиралися сходами з підвалу, Гаррі мав пригнічений настрій, а в голові йому паморочилось. Першого ж тижня Ґрифіндор утратив через нього два очки, - і чому той Снейп так його зненавидів?
    - Не падай духом, - підбадьорив його Рон. - Фредові й Джорджу він також завжди знімає очки. Можна піти з тобою до Геґріда?
    За п'ять хвилин до третьої вони вийшли з замку і попрямували через поле. Геґрід мешкав у маленькій дерев'яній хатинці на узліссі Забороненого лісу. Надворі коло дверей хатинки лежав арбалет і пара калош. Гаррі постукав, і з хатинки долинуло несамовите шкрябання і глухий гавкіт.
    Згодом почувся голос Геґріда: «Назад, Ікланю, назад!»
    Спочатку в шпаринці з'явилося велике заросле обличчя, і лише потім відчинилися навстіж двері.
    - Стривайте, - сказав Геґрід. - Назад, Ікланю!
    Геґрід впустив дітей, притримуючи за нашийник величезного чорного пса-вовкодава.
    В хатині була лише одна кімната. Зі стелі звисали шинки й фазани, на відкритому вогні кипів мідний чайник, а в кутку стояло масивне ліжко, накрите ковдрою з різнобарвних клаптиків.
    - Будьте як удома, - сказав Геґрід, відпустивши пса, що миттю стрибнув на Рона й почав лизати йому вуха. Як і Геґрід, Іклань був аж ніяк не таким страшним, як на вигляд.
    - Це - Рон, - сказав Гаррі Геґрідові, що наливав окріп у великий чайничок для заварки й розкладав на тарілці печиво.
    - Ще один Візлі, га? - мовив Геґрід, поглядаючи на Ронові веснянки. - Я півжиття змарнував, відганяючи твоїх братиків від лісу.
    Печиво було тверде, як камінь, але Гаррі з Роном не подавали виду і розповідали Геґрідові про свої перші уроки. Іклань поклав свою морду Гаррі на коліна, заслинивши йому весь одяг.
    Гаррі й Рон дуже тішилися, коли Геґрід назвав Ікланя «старим дурком».
    - А оту котяру, Місіс Норіс, я б си залюбки познайомив з Ікланем. Знаєте, щоразу, як я си прийду до школи, вона за мною ходить і ходить. Не можу від неї відкараскатися, - то Філч її намовляє.
    Гаррі розповів Геґрідові про урок професора Снейпа, і Геґрід, як і Рон, порадив Гаррі не перейматися, бо Снейп узагалі нікого не любить.
    - Але він мене просто ненавидить!
    - Дурне! - заперечив Геґрід. - Чого б то?
    Та Гаррі здалося, ніби Геґрід чомусь уникав його погляду.
    - А як си почуває твій брат Чарлі? - звернувся Геґрід до Рона. - Мені він си дуже подобав: такий чемний зі звірєтками.
    «Мабуть, Геґрід зумисне змінив тему», - подумав Гаррі. Поки Рон розповідав Геґрідові, як Чарлі працює з драконами, Гаррі взяв до рук клапоть газети, що лежав на столі під чайничком. То була вирізка із «Щоденного віщуна»:
    ОСТАННІ НОВИНИ ПРО НАПАД НА «ҐРІНҐОТС»
    І далі триває розслідування нападу на «Ґрінґотс», здійсненого 31 липня. У скоєнні цього злочину підозрюють невідомих чорних чаклунів або відьом.
    Ґрінґотські ґобліни й досі наполягають, що нічого не вкрадено. Мовляв, із сейфу, до якого здійснено пролом, усі цінності були забрані того самого дня, але раніше.
    «А що там було, ми не скажемо, тому краще нікуди не пхайте свого носа, як не хочете клопоту на свою голову», - повідомив сьогодні представник «Ґрінґотсу».
    Гаррі пригадав, як Рон розповідав йому в поїзді про спробу пограбувати «Ґрінґотс», але Рон тоді не називав дати.
    - Геґріде! - вигукнув Гаррі. - Таж цей напад на «Ґрінґотс» стався якраз на мій день народження! Це могло статися тоді, як ми там були!
    Не було жодного сумніву в тому, що цього разу Геґрід навмисне ховав свої очі від Гаррі. Він знову щось буркнув і запропонував Гаррі ще одне печиво. Гаррі знову перечитав повідомлення. «Із сейфу, до якого здійснено пролом, усі цінності були забрані того самого дня, але раніше». Геґрід забрав усе із сейфу сімсот тринадцять, якщо можна назвати цінностями той неохайний пакуночок. Чи не його шукали злодії?
    Вертаючи разом з Роном до замку на вечерю з обвислими від печива кишенями (хлопці з чемності не могли від нього відмовитися), Гаррі думав, що жоден урок ще не спонукав його до таких напружених роздумів, як оцей чай з Геґрідом. Чи справді Геґрідові пощастило вчасно забрати той пакунок? Де він тепер? І чи знає Геґрід про Снейпа щось таке, чого не хоче розповісти Гаррі?

- РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ -
Опівнічна дуель


    Гаррі ніколи не думав, що зустріне колись хлопця, котрого зненавидить ще дужче, ніж Дадлі, але то було до знайомства з Драко Мелфоєм. Щоправда, першокласники-ґрифіндорці вивчали спільно зі слизеринцями лише «Зілля й настійки», тож їм не так уже й часто доводилося бачити Мелфоя. Принаймні доти, доки у вітальні ґрифіндорського гуртожитку їм потрапило на очі оголошення, що змусило їх усіх застогнати. У четвер мали починатися уроки польотів і ґрифіндорці опинилися в одній групі зі слизеринцями.
    - Як завжди, - похмуро буркнув Гаррі. - Я тільки про це й мріяв! Тепер буду ідіотом на мітлі перед тим Мелфоєм!
    А він же понад усе прагнув навчитися літати.
    - Це ще невідомо, - розважливо мовив Рон. - Я знаю, що Мелфой завжди нахваляється, який він майстер із квідичу, але то пусті балачки.
    А Мелфой і справді багато говорив про польоти. Він нарікав на те, що першокласників ніколи не беруть до складу збірних гуртожитських команд із квідичу, й розповідав довгі, хвальковиті історії, які завжди закінчувалися тим, як йому останньої миті щастило вирватися від маґлів, що гналися за ним на вертольотах. Але нахвалявся не тільки він: якщо вірити байкам Шеймуса Фініґана, то він мало не все дитинство прогасав на мітлі, оглядаючи краєвиди. Навіть Рон розповідав усім охочим слухати, як він одного разу на старій Чарліній мітлі мало не врізався у планер. Усі, хто походив із чаклунських родин, без угаву торочили про квідич. Рон уже навіть посварився через футбол з Діном Томасом, своїм сусідою у спальні. Рон не міг зрозуміти, що цікавого в грі, де тільки один м'яч і не можна літати. Гаррі якось застукав Рона на тому, що він продірявлював Дінів плакат із вестгемськими футболістами, бо хотів, щоб гравці нарешті заворушилися.
    Невіл ще зроду не сідав на мітлу, бо йому не дозволяла бабуся. Гаррі потай міркував, що тут вона мала цілковиту рацію, бо, навіть ходячи по твердій землі, Невіл постійно встрявав у якусь халепу.
    Герміону Ґрейнджер польоти непокоїли не менше від Невіла. Це було те, чого не можна визубрити з книжки, хоча вона й намагалася. Під час сніданку в четвер вона дістала всіх порадами, як правильно літати, що їх вона вичитала з бібліотечної книжки під назвою «Квідич крізь віки». Невіл жадібно ловив кожне її слово, відчайдушно прагнучи запам'ятати те, що згодом допоможе йому втриматися на мітлі, зате решта полегшено зітхнули, коли Герміонину лекцію урвало прибуття пошти.
    Після Геґрідової записки Гаррі не отримав ще жодного листа, і Мелфой, звісно, звернув на це увагу. Його пугач щоразу приносив Мелфоєві з дому пакунки з ласощами, які він пожадливо розгортав за слизеринським столом.
    Сова-сипуха принесла Невілові невеликий пакуночок від бабусі. Він схвильовано розпечатав його і показав усім скляну кульку, що вся була ніби заповнена білим димом.
    - Це Нагадайко! - пояснив він. - Бабуся знає, що я забудько... а він нагадує, коли ви щось забули зробити. Дивіться, його треба отак міцно тримати і, якщо він червоніє, значить, ви щось забули... Ох!.. - Невіл роззявив рота, бо Нагадайко раптом став яскраво-червоним...
    Невіл намагався пригадати, що ж він забув, аж тут Драко Мелфой, проходячи повз ґрифіндорський стіл, вихопив з його рук Нагадайка.
    Гаррі й Рон зірвалися на ноги. Вони вже давно чекали нагоди натовкти боки Мелфоєві, але професорка Макґонеґел, яка швидше за всіх учителів відчувала, де виникала напружена ситуація, миттю постала перед ними.
    - Що трапилось?
    - Пані професорко, Мелфой забрав мого Нагадайка.
    Спохмурнівши, Мелфой кинув Нагадайка назад на стіл.
    - Я тільки подивився, - буркнув він і пішов геть разом із Кребом і Ґойлом.

    О пів на четверту пополудні Гаррі, Рон та решта ґрифіндорців збігли сходами на подвір'я, де мав початися їхній перший урок польотів. Був ясний прохолодний день, і вони йшли травичкою, яка шелестіла під їхніми ногами, до рівненької галявини навпроти забороненого лісу, дерева якого похитувалися вдалині.
    Там уже були слизеринці, а також двадцять мітел, що лежали рядочками на землі. Гаррі чув, як Фред і Джордж Візлі говорили про шкільні мітли, нарікаючи, що декотрі з них вібрують, коли залетіти надто високо, або постійно завертають трохи ліворуч.
    Прибула вчителька, мадам Гуч. Вона мала коротке сиве волосся і жовті, наче в яструба, очі.
    - Чого ви тут поставали? - гримнула вона. - Розбирайте мітли. Швиденько.
    Гаррі глянув на свою мітлу. Вона була стара, й деякі прутики стирчали з неї навсібіч.
    - Простягніть праву руку над своєю мітлою, - звеліла мадам Гуч, - і скажіть: «Гоп!»
    - ГОП! - заволали всі.
    Мітла Гаррі зразу стрибнула йому до рук. Але не всі мітли виявилися такими проворними. Мітла Герміони Ґрейнджер лише перекотилася в траві, а Невілова взагалі не зрушила з місця. Можливо, мітли, як і коні, відчувають, коли їх бояться, подумав Гаррі. Тремтячий голосок Невіла явно свідчив про його небажання відривати ноги від землі.
    Тоді мадам Гуч показала, як треба сідати на мітлу, щоб не сповзти з неї, і пройшла вздовж рядів, перевіряючи, чи міцно тримають учні свої мітли. Гаррі й Рон були втішені, коли вона дорікнула Мелфоєві, що той неправильно тримає мітлу.
    - А тепер, після мого свистка, щосили відштовхуйтесь від землі, - давала настанови мадам Гуч. - Міцно тримайте мітли, підніміться на метр чи два, а тоді відразу приземляйтеся, нахилившись трохи вперед. Слухайте свисток! Один!.. Два!..
    Аж тут Невіл, стривожений і переляканий, що не зуміє злетіти, зненацька, не дочекавшись свистка мадам Гуч, з усієї сили штовхнувся ногами.
    - Назад, хлопче! - крикнула вчителька, але Невіл уже полетів угору, немов корок, що вистрелив із пляшки. Ось він піднявся на чотири метри... шість метрів. Гаррі бачив Невілове сполотніле обличчя й нажахані очі, що дивилися, як кудись провалюється земля, бачив, як Невіл роззявив рота, сповз на один бік і...
    БАХ! Удар, страхітливий хрускіт, і ось уже Невіл незграбною грудкою лежить обличчям у траві. Його мітла й далі шугала вгору, а згодом стала поволі посуватися в бік забороненого лісу, аж доки зникла з очей.
    Мадам Гуч схилилася над Невілом, і її обличчя також поблідло.
    - Зламав зап'ясток, - почув Гаррі її бурмотіння. - Давай, хлопче, підводься, все гаразд.
    Вона обернулася до решти учнів:
    - Щоб ніхто навіть не рухався, доки я не заведу цього хлопця до лікарні! Залиште мітли на місці, якщо не хочете, щоб вас негайно вигнали з Гоґвортсу! Ходімо, любий.
    Невіл із заплаканим обличчям, підтримуючи зламану руку, пошкандибав услід за мадам Гуч, яка супроводила його, обійнявши за плечі.
    Тілько-но вони відійшли трохи далі, як Мелфой розреготався:
    - Кльово йому розквасило пику, га?
    Засміялася й решта слизеринців.
    - Стули пельку, Мелфою! - крикнула Парваті Патіл.
    - О, захисниця Лонґботома? - глузливо мовила Пенсі Паркінсон, слизеринська дівчина з бездушним обличчям. - Я й не думала, що тобі, Парваті, подобаються товстенькі заплакані писклявчики.
    - Дивіться! - гукнув Мелфой, метнувшись упе-ред і вихопивши щось із трави. - Це та ідіотська штучка, яку баба прислала Лонґботому!
    Він підняв руку, і на сонці зблиснув Нагадайко.
    - Дай-но сюди, Мелфою, - спокійно проказав Гаррі, і всі зразу замовкли.
    Мелфой огидно вишкірився:
    - Карочє, я покладу це десь тут, щоб Лонґботом потім підібрав - наприклад, на дереві!
    - Дай сюди! - ревнув Гаррі, але Мелфой скочив на мітлу і злетів у повітря. Він не брехав, бо таки справді вмів добре літати. Зависнувши нарівні з найвищим гіллям дуба, Мелфой гукнув:
    - Давай, відбери його, Поттере!
    Гаррі вхопився за мітлу.
    - Ні! - закричала Герміона Ґрейнджер. - Мадам Гуч звеліла не рухатись, ми будемо через тебе мати клопіт!
    Гаррі не зважав. Кров пульсувала йому в скронях. Він скочив на мітлу, щосили підстрибнув - і зринув у повітря. Вітер куйовдив йому волосся і розвівав його мантію. Гаррі нестямно зрадів, усвідомивши, що може робити те, чого навіть не вчився, - це було легко, це було чудово! Він трішки підняв держак мітли, щоб злетіти вище, і почув верески дівчат і захоплений вигук Рона.
    Круто розвернув мітлу, щоб зустрітися віч у віч з Мелфоєм.
    Мелфой був ошелешений.
    - Віддавай, - крикнув Гаррі, - бо зіб'ю з мітли!
    - Невже?! - спробував глузувати Мелфой, проте його обличчя виказувало тривогу.
    Неймовірно, але Гаррі якимось чином знав, що робити. Він нахилився вперед, міцно стиснув мітлу обома руками, й вона понеслася на Мелфоя, мов спис. Мелфой насилу ухилився, а Гаррі ще раз круто розвернувся й зупинив мітлу. Дехто внизу заплескав у долоні.
    - Тут, Мелфою, тебе не врятують ні Креб, ні Ґойл! - вигукнув Гаррі.
    Мелфой, здається, і сам це розумів.
    - Тоді лови, якщо можеш! - крикнув він і підкинув скляну кульку високо вгору, а сам помчав назад до землі.
    Мовби на уповільнених кадрах, Гаррі побачив, як куля шугнула вгору, а тоді почала падати. Нахилившись, він спрямував держак донизу і наступної миті пішов у круте піке, доганяючи кульку. У вухах йому свистів вітер, а з землі долинали зойки учнів. Гаррі простяг руку й піймав кулю над самісінькою землею, - саме вчасно, щоб вирівняти мітлу і м'яко впасти на траву, надійно тримаючи Нагадайка.
    - ГАРРІ ПОТТЕР!
    Серце Гаррі опустилося швидше, ніж він сам. До учнів бігла професорка Макґонеґел.
    Тремтячи, Гаррі звівся на ноги.
    - Скільки років у Гоґвортсі, а я ще ніколи!.. - розхвилювавшись, професорка Макґонеґел насилу могла говорити, а її окуляри люто виблискували: - Як ти посмів, ти міг скрутити собі в'язи!
    - Пані професорко, він не винен!