Скачать fb2
Мігрант

Мігрант

Аннотация

    Андрій Строганов раптом опиняється на іншій планеті — він мігрував з Землі. Два останні роки його життя вилучено в якості сплати за візу, тому Андрій не пам’ятає, чому вирішив поїхати. Що сталось на Землі, і чи є вороття? Тим часом на затишний світ Раа, в який потрапив Андрій, наповзає тінь…


Марина та Сергій Дяченки Мігрант

А це вогні, що сяють
Над нашими головами.

Федеріко Гарсіа Лорка

ГЛАВА ПЕРША

    Не було ні гуркоту, ні спалаху. Лише тяглася вулиця, туманна, вогка; хмари ледь розійшлись, і в довгому просвітку блищали, нічого не обіцяючи, дві-три зірки. Ліхтарі відображалися в темних вікнах, у склі припаркованих машин і в мокрому асфальті. Крокодил ступав, не дивлячись під ноги, з-під його підошов навсібіч бризкало — не жирно, без чавкання вдобреної гноєм весняної землі, а краплі міських легковажних калюж, укритих райдужним бензиновим серпанком.
    Аж раптом усе ніби вата сховала: вулицю й зірки, ліхтарі й асфальт. Крокодил пройшов ще кілька кроків і зупинився — праворуч і ліворуч не знати звідки виросли стіни. У його легенях ще лишилося мокре повітря осіннього вечора, а ніздрі вже вдихали інше, сухувате й кондиціоноване, геть-чисто без запахів. Над головою замість ліхтарів засвітили синюваті лампочки. Крокодил у паніці озирнувся — його мокрі відбитки, всі чотири, яскраво вирізнялись на підлозі довгого пустого коридору.
    Швидко, шукаючи виходу, він пройшов коридор до кінця. М’яко роз’їхалися стулки дверей, і голос, змінений динаміком, промовив буденно й навіть утомлено:
    — Андрій Строганов?
    — Так, — сказав Крокодил і труснув головою, намагаючись утямити, що сталося й що тепер робити.
    — Вітаю, вашу заявку затверджено. Ви перебуваєте в Бюро Всесвітньої міграційної служби. Прошу підійти до сенсора й прикласти долоню.
    Він роззирнувся. На лаковій стіні п’ятипалий відбиток на зразок тих хуліганських ляпок, що за часів його дитинства псували стіни в новобудовах. Завагавшись, таки приклав до нього руку.
    Стіна здригнулася й зникла.
    Відчинився маленький кабінет. Чоловічок середніх літ, напівпрозорий, сидів біля дальньої стіни — і навіть трохи влипнувши в неї разом із кріслом. Чоловічок був віртуальний, голографічний. Стіна — справжня, бетон під скупою побілкою.
    — Ви дивуєтесь, Андрію Строганов, — сказав чоловічок дуже переконано.
    Крокодилові довелося погодитись.
    — Прогляньте запис, будь ласка.
    Без паузи посеред кімнати — на відстані простягнутої руки від Крокодила — з’явилося зображення. Ще одна людина. Уже кого-кого, а його Крокодил тут і не сподівався побачити.
    — Вітаю, — сказав цей новий. — Трясця… незвично так-от спілкуватися… Слухай, не дивуйся, не сердься. Я прийняв рішення емігрувати з Землі. Пощастило, що є така можливість… Лишилася можливість, — він швидко озирнувся на когось, хто стояв позаду, невидимий Крокодилу. — Можеш повірити — на Землі в тебе немає майбутнього. Це не емоційне рішення, не істеричне, це глибоко обдумане рішення… Власне, твоє. Хоч і прийняте трохи пізніше. Тобі все пояснять. Щасти!
    Зображення зникло. Крокодил ще кілька секунд дивився в порожнечу — туди, де щойно бачив себе, трохи схудлого, дещо нервового, але — себе, в цьому не було жодних сумнівів.
    — Ось ваша заява, — чоловічок, влиплий у стіну, кивнув на конторку в кутку кімнати. — Там само договір за вашим підписом, затверджений представниками Бюро. Щоправда, виникла певна тонкість… труднощі, ми обговоримо їх після того, як ви ознайомитеся з документами.
    Крокодил підійшов до конторки.
    У пластиковій теці лежали акуратно складені аркуші формату А4. «Я, Строганов Андрій Віталійович, бувши при здоровому глузді й добрій пам’яті, заявляю про своє бажання назавжди залишити Землю, третю планету Сонячної системи, осісти в одному зі світів, придатних для життя істоти мого виду, чиє міграційне законодавство дозволяє істотам мого виду довгий час перебувати…»
    «Тут помилка, — подумав Крокодил. — Потрібне уточнення перед словом «чиє», інакше виходить граматична нісенітниця. А краще взагалі переписати всю фразу. А ще — добре б прокинутися, — безрадісно подумав Крокодил».
    — Ви не спите й не марите, — ласкаво підказав потонулий у стіні голографічний чоловічок. — Ви зважились емігрувати за два роки після того дня, коли вас у реальності було вилучено. Ці два роки вашого життя пішли на сплату за візу, необхідні телепорти, а також на оформлення супутніх документів, медичний огляд і миттєве вивчення мови. Мабуть, це були не найкращі два роки вашого життя. Коли вас повідомили, що з ними доведеться розстатися, ви не тільки не засмутилися — зраділи.
    — Я зрадів? — спитав Крокодил, щоби хоч щось сказати. Щоби цей голографічний не подумав, ніби він здурів, нажаханий.
    — Безсумнівно, — сказав чоловічок. — Тепер перейдімо до діла. Ви вибрали для проживання світ під загальною назвою Кристал, але вам не пощастило — тамтешня міграційна служба раптово змінила законодавство. Вимоги до новоприбулих різко збільшились, і, на жаль, ви перестали відповідати цим вимогам.
    — Я…
    — Інтелектуальний потенціал, співвідношення споживаної й продукованої енергії, стійкість до перевантажень — за сукупністю показників ви опинилися за межею. Утім, як будь-який житель вашого домашнього, е-е, вихідного світу. Так що до Кристалу тепер вам заказано, але це не причина для смутку — ось, я маю для вас на вибір два світи. Їх ми теж із вами з самого початку обговорювали. Один — Лімб, технократичний світ, традиційно привабливий для землян. На жаль, екологічний баланс там не такий, як би хотілось. Але ж ви не маєте схильності до легеневих захворювань?
    Голографічний чоловічок повів рукою, й посеред маленького кабінету виникла картинка — простір сірого мегаполіса, рейки, труби, вогні; Крокодил кліпнув. Картинка двоїлася в нього перед очима.
    — Другий світ — Раа, — чоловічок знову повів рукою, й урбаністичну примару заступила доволі-таки заспокійлива зелена галявинка. — Тут можливостей для поступу негусто. Незрівнянно, скажімо так, менше можливостей для кар’єри людини, подібної до вас. А зате тиша, зелень, надзвичайно гуманне суспільство. На жаль, можу запропонувати тільки ці два — решта для вас не підхожі, або ж ви не підходите їм.
    — Заждіть-но, — сказав Крокодил. — Ви сказали, що мене було, за вашим висловом, «вилучено» за два роки до того, як я подав заяву на еміграцію?
    — Так.
    — Але ж це парадокс! Якщо мене було вилучено на два роки раніше, то нічого не сталося, я не вирішив з якогось дива залишити Землю, я не писав заяви й мене не вилучено!
    — Це парадокс, — потвердив чоловічок. — Але тільки в межах локального часу й локального простору. Ви написали заяву, її зареєстровано й збережено, як бачите, разом із записом вашого особистого послання собі. Потім два роки вашого життя перетворено на енергію, і — гопля! — якщо не рахувати цих двох років, ви такий же, як і були… Життя на Землі пішло трохи іншим шляхом, звичайно, але ви — не надто значна постать в історії, Андрію Строганов. Не думаю, що хтось зауважив, що ви зникли, — окрім близьких знайомців.
    Близьких знайомців…
    — У мене син, — Крокодил охрип.
    У нього таки був син Андрій, щоправда, востаннє вони бачилися три місяці тому. Свєтка відвезла його до Англії… або до Німеччини? Гарне питання, він, пам’ятає, давав згоду на вивезення дитини…
    Чи Свєтка пацана теж на Марс вивезла?
    Хто ще зауважить його зникнення? У редакції погорюють і забудуть. Батьків нема давно. Сусіди? Друзі?
    — Так, — від того, як швидко він міг міркувати, багато що тепер залежало. — Наскільки я зрозумів, ви не в змозі виконати раніше взяті на себе зобов’язання? Доправити мене на цей… на Кристал?
    — У нашому договорі, — коротко відказав голографічний, — зазначено декілька придатних світів. Декілька, на вибір, — Кристал, Лімб, Раа. Повірте, ми б радо доправили вас на Кристал, але вони змінили умови, навіть не довели нам до відома. Це неподобство, я згоден.
    — Коли вони змінили умови? — не здавався Крокодил. — Два роки тому вперед, коли я писав заяву? Чи тепер, коли мене вилучено?
    — Два роки — всього лише два оберти планети навколо світила, — повідомив голографічний з іще більшим смиренням. — Ми існуємо в іншій системі, збагніть. Часові парадокси для нас — джерело енергії.
    — Я можу повернутися? — скоромовкою спитав Крокодил. — Забрати свою заяву? Переграти все назад?
    — Теоретично — так, — чоловічок спохмурнів. — Та практично — ви не маєте чим сплачувати цю операцію. Вам скільки років, двадцять шість?
    — Двадцять сім.
    — Однаково. Готових років не стане, щоби сплатити нові неминучі погодження й довідини, а головне — телепортування назад, ще й з огляду на просторові збурення. Довелося б узяти половину життя в кожного з ваших батьків… І вся справа на таких умовах утрачає сенс.
    Крокодил постояв трохи, слухаючи дзвін у вухах.
    — Ви даремно туди хочете, — м’яко сказав голографічний. — Ви ж сам чули: на Землі у вас немає майбутнього. Можливо, що й у самої Землі з нею, е-е, не дуже.
    — Чому? Що там сталось?
    — А що завжди стається на Землі? Хм… Коли чесно, я не готовий вам відповісти. Додаткові інформаційні запити не долучено до контракту. Між іншим, ми досі з вами не вирішили, їдете ви на Лімб чи на Раа.
    Знову замерехтіли барвисті напівпрозорі картинки.
    Крокодил зажмурився — і навмання тицьнув пальцем.

* * *

    — Ласкаво просимо на Раа, — сказав сухорлявий мужик років сорока, вусатий і смаглявий, схожий на уродженця Латинської Америки. — Я офіцер міграційної служби.
    Крокодил вийшов із капсули й сів просто на траву. Ноги не тримали.
    — Утома після транспортування? Культурний шок?
    Крокодил міг заприсягтися, що смаглявий говорить російською. Він спробував подумки перекласти його фразу… Хоча б «ласкаво просимо»… і не зміг. З англійської згадав — «welcome». Та англійська — вивчена мова… Не може ж людина на Раа розмовляти російською?!
    — Дозвольте вам допомогти, пане, — занепокоєно сказав офіцер.
    Спираючись на його руку, Крокодил якось таки підвівся. Повітря тут було добре, дихалося легко. Пахло, як у веснянім саду або в парку. Під ногами була трава, і навколо трава, і зеленіли кущі віддалік, і мальовничо товпилися велетенські старі дерева. А ще далі виднілися халабуди, схожі на первісні житла. Тубільно-острівна архітектура.
    — Зараз ми з вами пройдемо до задніх контор… Доведеться обговорити нагальні питання: як ви будете жити, де, з яким рівнем громадянських прав… Можливо, ви потребуєте консультації лікаря?
    — Ні, — сказав Крокодил. — Мені б тільки поспати.
    Його відвели до кімнати з плетеними стінами й матою на підлозі. На цій маті, скулившись, Крокодил заснув — наче вимкнувся, на багато годин.

* * *

    — Це ваш тимчасовий документ, — на стіл ліг предмет, схожий на саморобний кулон із дерева на світлому металевому ланцюжку. — Це треба носити на шиї.
    — Носити? — тупо повторив Крокодил.
    — Так. Вам слід весь час мати це при собі. Найзручніше — на шиї.
    Крокодил обережно взяв предмет. Покрутив у пальцях. Понюхав. Смолистий запах, гладенька відшліфована поверхня. Ні фарби, ні лаку. Можна розгледіти деревні кільця.
    — Як це може бути документом?
    — Тут міститься повна інформація про вас, аж до складу крові, а також контакти міграційної служби й технічні позначки. Надається до зчитування спеціальним сенсором або ж перевірки офіцером, що пройшов професійну підготовку, — співрозмовник Крокодила провів пальцем по зрізу деревини. — Термін вашого перебування на Раа — дев’ять годин сім хвилин. Година Раа на дві сотих менша за аналогічну часову одиницю вашої рідної планети. Ви втратили одну сімдесят сьому частину ваги за останні вісімдесят чотири тисячі ударів вашого серця. Ви, вочевидь, зазнали шоку, але тепер нам треба вирішити важливі питання, я хотів би, щоб ви сказали: готові ви їх обговорювати чи ще потребуєте відпочинку?
    — Я готовий, — пробурмотів Крокодил.
    — Чудово. Важлива інформація: всі жителі Раа віком, близьким до повноліття — в п’ятнадцять, шістнадцять або сімнадцять років, залежно від особливостей організму, — мають право здати Пробу, або, як ми кажемо, пройти Пробу громадянина. Випробувані жителі отримують відповідний громадянський статус. Жителі, що з якихось причин не склали Пробу або відмовилися від неї, одержують статус залежних. Ви як мігрант не мали змоги бути випробуваним. Слід вирішити: чи станете ви здавати Пробу зараз, чи вас задовольнить статус залежного, у якому, до речі, перебуває приблизно одна п’ятнадцята частина корінних жителів Раа?
    — Мене не задовольнить статус залежного, — сказав Крокодил і нервово ковтнув. — Чому в Усесвітньому Бюро… е-е… міграції мені не розповіли всього цього зразу?
    — У Бюро Всесвітньої імміграційної служби мають справу з тисячами різновидів розумних рас, — сказав офіцер з ноткою співчуття. — Тому на такі дрібниці в них ніколи нема часу. Не ви перший скаржитеся, не ви останній. Люди вибирають Раа за комфорт і зелень… — Він раптом по-товариському всміхнувся. — До речі, в нас і справді дуже зелено й комфортно. Залежних не піддають дискримінації. Не плутайте їх із рабами чи невільниками, не слід оцінювати дійсність Раа з погляду ваших культурних міфів.
    — Люди вибирають Раа, — повільно повторив Крокодил. — У вас є ще хтось… із Землі?
    — Із вашого світу? Трапляються. Не дуже багато, але є. Хочете з ними поговорити? Поради одноплеменців, які мали час пожити на Раа, — перша річ.
    — Так, — сказав Крокодил, трохи збадьорившись. — Дуже хочу.
    — Я скину вам… даруйте, я просто запишу вам на дощечці, поки у вас нема власного комунікаційного пристрою. — Офіцер розгорнув на столі щось, на Крокодилову думку, схоже на розкатане в тонкий млинець тісто. Млинець здригнувся, по ньому поповзли борозенки й тріщини, і Крокодил зрозумів, що в «тісті» виникла густо заповнена таблиця.
    — Ось, ми бачимо, що один ваш співвітчизник перебуває тепер — мешкає — таки поряд… Близько. Ми надішлемо йому запит… До речі, я не знаю жодного дорослого землянина, котрий пройшов би Пробу. Суто фізично, та й психологічно також, розумієте, це важко для ваших. А ось діти мігрантів, котрих готують змалечку, — ті проходять, як місцеві, з тим самим відсотком відсіву.
    — Жодного? — тупо повторив Крокодил.
    Офіцер розвів руками:
    — Я окремо не вивчав це питання. Поговоріть з одноплеменцями, ті напевно докладніше пояснять. Остаточне рішення — за вами, однак прийняти його слід не пізніше ніж через сім діб після прибуття на Раа. Тоді ваш статус буде затверджено остаточно: якщо залежний, то від кого. Якщо претендент на проходження Проби — то за який термін.
    — Треба було вибрати Лімб, — журливо мовив Крокодил.
    Офіцер схилив голову до плеча.
    — Андрію, — сказав, чітко вимовляючи ім’я. — З Лімбу до нас теж приїжджають на постійне проживання. Родинами. Це про щось каже, ні?

* * *

    Чи то ельфи. Чи то буколічні тубільці. «У принципі, могло бути й гірше, — думав Крокодил. — Аби не змусили носити пальмову спідницю й намисто з акулячих зубів. Одне «намисто» в мене вже є — деревинка на ланцюжку. Посвідчення моєї глибоко враженої особи».
    З приміщення, на його думку, схожого на «офіс сторони-приймача», він спустився дерев’яними сходинами просто в ліс. Роззирнувся. Оступився, похитнувся, знову знайшов рівновагу. Міцніше поставив ноги на щільному, наче щітка, трав’яному килимі.
    Було тепло. Здається, навіть трохи задушливо. Крокодил тільки тепер збагнув, що прибув на Раа вдосвіта, дуже свіжого ранку. Тепер з’ясувалося, що після полудня в цьому лісі буває спека, над густою травою, над кущами піднімається ріденький туман і вітер завмирає.
    Крокодил втягнув у себе повітря, ловлячи запахи. Розігріте дерево. Трави. Загалом приємний, навіть заспокійливий запах.
    Ліс навколо був схожий на казкові джунглі. Мохнаті стовбури, обплетені різноманітними в’юнками, зеленими, сірими, коричневими. Кольорові комахи, чи то метелики, чи то бабки. Зелені зонтики листя над головою, на висоті сьомого поверху. Крізь прозористі крони проглянуло сонце, і Крокодил із подивом зауважив, що на нього можна дивитися, не мружачись. Приємне сонце, не зле і доволі-таки правдоподібне. Хоча б тут пощастило.
    Халабуди з плетеними з пруття стінками були вкриті не пальмовим листям, як треба б, а матеріалом на кшталт дранки чи навіть черепиці. Жодної вулиці не видно. Не було ні міста, ні селища — кілька хиж, розкиданих у тропічному лісі. Навіщо я тут? Чому я тут?
    Офіцер стояв поряд, мовчки дожидаючи, доки Крокодил справиться з черговим нападом сум’яття.
    — У мене з собою нема нічого. Взагалі нічого. Ні зубної щітки, ні…
    — У вас є стартовий пакет: у нього входить, крім посвідчення особи, одяг на перший випадок, взуття, білизна, предмети особистої гігієни… Що вам ще треба? У розумінні, якісь невраховані потреби?
    — Не знаю, — Крокодил потер лоба. — їжа?
    — Поки ви тут, вас годуватимуть на вимогу в будь-який час. Будівлю з віконцем бачите? Вам туди, з’єднати річні кільця на документі й на сенсорі, ввійти, вибрати, що вам до смаку. Воду краще носити з собою, у флязі. Новоприбулі часто потерпають від зневоднення. У нічну пору джерела води підсвічуються. До речі, у вашому домі теж є вода й коржики, якщо захочете попоїсти.
    — Я можу кудись іти? Їхати?
    — Куди завгодно, — офіцер осміхнувся. — Тільки добре розраховуйте сили. Ви не адаптовані до наших умов, і ви зазнали серйозного потрясіння.
    Він мав рацію.
    — Я хотів би зустріти цю людину… свого одноплеменця в Раа…
    Крокодил похлинувся. Майже хвилина минула, перш ніж він зрозумів, що «одноплеменець на Раа» — дослівний переклад слова «земляк» і значить те саме.
    — Земляка, — повторив він, намагаючись сконцентруватися на смислі, а не на звучанні. — Переговорити з ним якнайшвидше.
    — Сьогодні?
    — Так.
    Офіцер завагався:
    — Поки ваш статус не визначено, за ваше життя та здоров’я відповідає наша служба. Та я не бачу прямої загрози, тому… Зараз я зв’яжуся з ним і спробую з’ясувати, чи готовий він прийняти вас сьогодні.
    На єдину рейку, яка простягнулась через джунглі, знай сідали крилаті комахи на взір наших, земних, бабок. Усідалися в ряд, повернувши голови в одному напрямку, розгортали крила й так завмирали, схожі на мельхіорові іграшки.
    — Це транспортна лінія, — сказав офіцер. — За нею ходить транспорт. Вагони, вагонетки…
    — Я ж не з лісу приїхав, — пробурмотів Крокодил і негайно гучніше додав: — Тобто я хотів сказати, що в моєму світі теж є транспорт, і він теж ходить по колії.
    — Чудово.
    Здригнулася земля. Чіпляючи нижнім краєм траву, з глибини лісу випливла кабіна, на вигляд важезна й неповоротка, з затемненим склом. Крилаті комахи підпустили її дуже близько й змайнули в останній момент. «Коли-небудь не встигнуть», — подумав Крокодил.
    — Щасливої дороги, — сказав офіцер. — Якщо заблукаєте, або заслабнете, або ще щось — покажіть ваш документ будь-якому повнолітньому. Вам допоможуть.
    — А коли мені сходити?
    — В якому розумінні?
    Крокодил занервував:
    — Я ж не знаю, куди їду!
    — Просто залиште кабіну, коли відчиняться двері. Вас зустрінуть.
    — Це довго?
    — Що саме?
    — Довго їхати?
    — Залежить від того, чи вільна лінія.
    Кабіна монорейки притишила рух, але не зупинилася зовсім. Піднялися дверцята, наче запрошували сідати на ходу. Крокодил востаннє подумав: чи не відмовитись від поїздки? Та відступати перед уже відчиненими дверима було б легкодухо, і Крокодил, скрегнувши зубами, незграбно заліз усередину.
    Дверцята зачинились. Кабіна вмить пішла швидше, і по її даху захльоскало віття. Офіцер зник з очей, пронеслося повз і загубилося кілька тубільних халабуд, і потягнувся ліс, густий і просторий, наче бальна зала з колонами, яку видно крізь прозору завісу.
    Крокодил оглянув вагончик ізсередини. Жодних сидінь не знайшлось; у кабіні, оббитій матеріалом, схожим на корок, — навіть на підлозі! — Крокодилові на подив, теж росла трава. Він сів, схрестивши ноги, і став дивитись у вікно.
    У «стартовому пакеті» були шорти його розміру й світла сорочка без коміра, але Крокодил не став перевдягатись. На холошах його джинсів засохли плямки багна з мокрого тротуару. Земного тротуару, до дір затоптаної вулиці за два кроки від дому; Крокодилу здавалося важливим носити цей бруд на собі.
    До речі, яка ж у них дивна санітарна система! Чому новоприбулим не влаштовують карантин, їх не дезінфікують, не стрижуть наголо?
    Він нервово засміявся. Зняв із пояса флягу й відхлебнув кілька разів. Новоприбулі потерпають від зневоднення. Скільки тут прибульців? Скільки мігрантів прибуває на день? На годину? Відчуття таке, що планета майже пуста, поросла дикими джунглями, і єдина кабіна котить через зарості, все загрожуючи налетіти на волохатий стовбур. Як там казав напівпрозорий чиновник із Всесвітнього Бюро міграції? «Тиша, зелень, надзвичайно гуманне суспільство»?
    Цієї самої миті кабіна виїхала з хащів на край обриву. Крокодил охнув і вчепився в траву: ліворуч і досі тяглася стіна квітчастих заростей, праворуч відкрились небо, синє з фіолетовим відтінком, далекий обрій і місто на видноколі: композиція з різних заввишки голок, спрямованих у небо. Перевернуті бурульки кольору згущеного молока, слонової кістки, паленого цукру; Крокодил бачив їх кілька секунд, потім кабіна знову різко збочила в ліс, і дальній обрій зник.
    «Було б добре, якби мене везли туди, — подумав Крокодил з обачливою надією. — Ото там, певно, немало народу. Цікаво, що в них робиться на вулицях, що за транспорт, який порядок у будинках ізсередини»… Уперше з моменту «вилучення» в Крокодила ворухнулося всередині щось подібне до цікавості — певна ознака того, що він починає отямлюватися від шоку. Цікавість — найголовніша людська властивість, дуже небезпечна. Дуже корисна. Індикатор норми.
    Він став подумки зважувати відстань до міста і можливий маршрут, але кабіна, повернувши ще раз, шкрябнула дном камінь і зупинилась. За секунду відчинилися двері.
    Крокодил насторожився. Йому сказано було «виходити, коли двері відчиняться», але ж не в порожній ліс виходити?! Він уявляв станцію, перон, щось таке, місто, хоча б селище…
    Кабіна стояла, піднявши двері, наче руку в салюті. Крокодил визирнув назовні. Майже одразу йому перед очі кинувся маленький жовтошкірий чоловічок, по-товариськи поманив до себе:
    — Ти, той, Андрій?
    — Я, — прохрипів Крокодил і вийшов.
    — Я рідну мову забув.
    — А яка твоя рідна?
    — Російська.
    — Ну, зрозуміло, вони ставлять нову мову на ту основу, де стояла рідна. Ось у мене рідними були ханьська і бай, а ще десяток вивчених!
    Землянина звали Вень. На своєму віку йому випадало називатися як завгодно, зокрема Йваном та Едом. Еміграція на Раа була не першою за життя; йому багато разів доводилося поривати з минулим і переїздити далеко. Він жив у Європі, в Америці, в Австралії, і взагалі, простіше перелічити земні континенти, де він не жив.
    — Що сталося на Землі? — найперше спитав Крокодил.
    — А що сталося?
    — Чому ми емігрували?
    — А чому люди емігрують? — Вень усміхнувся, очі перетворились на щілинки. — Шукають, де краще.
    — Я не уявляю, що мало статися, щоб я емігрував із Землі.
    — Невже? — Вень осміхнувся. — Думаю, показали тобі привабливі проспекти, фільми які-небудь, і ти захотів побачити Всесвіт.
    —. Навряд чи, — Крокодил відвів очі. Земляк здавався йому більшим чужинцем, аніж смуглолиций офіцер у міграційному офісі. — Ось ти — чому емігрував?
    — Я? Мені, мабуть, сказали, що на Раа податки нижчі, за квартиру менше платити, а платня більша, — він блиснув жовтуватими зубами. — Я й поїхав.
    — Скажи: що тепер на Землі? Зв’язок можливий?
    — На Землі динозаври, — помовчавши, зізнався Вень.
    — Що?!
    — Ну, я, коли влаштувався, теж став вивідувати. Тут немало наших, взагалі. Тобто землян. І виявилося, що актуальний час на Раа відповідає нашому Юрському періоду. Ми емігрували в далеке минуле Раа… минуле відносно нашого часу. Усе відносне, як сам розумієш, — Вень доброзичливо кивнув. — Тут добре. На Лімбі, мабуть, теж непогано, але тут краще.
    — На Лімбі — теж минуле? Чи майбутнє? — спитав Крокодил безнадійно.
    — Там, де ти, завжди Тепер, — коли Вень сміявся, зморшки на його молодому обличчі глибшали.
    — А було таке, щоби ти з самого початку збирався на Кристал, а потім тобі відмовили?
    — Кристал? — Вень насупив брови. — Ні. Мені пропонували вибрати між Лімбом, Раа і цим… Олу, або Ору, я вже не пам’ятаю. Раа краще, звичайно ж. Ми з тобою розумні, добре вибрали.
    — Я хочу повернутися на Землю.
    У чашках парував щойно розлитий напій. Крокодил навіть не став питати, що це. Венєве житло було схоже на порослу мохом печеру; господар і гість сиділи, схрестивши ноги, на пружному моховому килимі, за камінним столиком без ніжок.
    — Назад дороги нема, — сказав Вень. — Ще мамут не зник, Христос не народився. Що ти там робитимеш?
    — Та чому? — Крокодил стиснув пальці. — Я так зрозумів, що коли заплатить їм часом… Я б десяток років життя віддав.
    — Чого вартий десяток років проти мільйонів, що нас відділяють від двадцять першого сторіччя? Або хоча б од дев’ятнадцятого?
    Крокодил похлинувся напоєм.
    — Два роки на сплату — пусте, дрібнощі, — авторитетно заявив Вень. — Найбільший зиск вони мають, коли переносять нас у минуле. Мені один яйцеголовий казав: «Це те саме, що скидати воду з греблі». Злити згори вниз, із майбутнього в минувшину — виходить енергія. А щоб запомпувати воду нагору, або нас із тобою закинути з минулого в майбутнє, — енергію треба витратити… Так от: ні в тебе, ні в мене нема таких ресурсів, щоби назад проситися.
    Крокодил усе ніяк не міг відкашлятись.
    — Так що розслабся, забудь і радій життю, — Вень кивнув маленькою головою. — Може, на Землі й справді якесь лихо сталось. Усі «наші», тобто ті, хто з Землі, — з дві тисячі десятого. Пізніше — нікого. Раніше — є. Це сімейні. Якщо родиною емігрувати, більше часу на сплату йде, від двох із половиною років до п’яти. П’ять років на сплату, ти уяви! І таки згоджувались люди…
    — Скільки тут наших? Землян?
    — В околиці дві-три сім’ї набереться, ну ще з півдесятка одинаків, влаштувалися непогано… Тобі, до речі, теж треба влаштуватись, — Вень, здається, зрадів, змінивши тему. — Найкраще — при громаді-державі. Тобто будеш державно залежний, от як я. А то ще є приватні опікуни: попитай наших, тобі порекомендують, кому тут можна продаватись.
    — Що значить — продаватись?
    — Значить, що твій опікун-хазяїн дістане за тебе ресурс від громади і для початку влаштує тобі навчання. Ти за спеціальністю хто?
    — Перекладач. Технічний переклад, англійська й німецька. Можу художній. Можна синхрон.
    — Пролітаєш, — констатував Вень. — Більшої марниці важко уявити.
    — Я ще редактором можу.
    — Е-е, тут редагувати нема чого, всі пишуть, що хочуть, усі читають, у загальному доступі все лежить, у мережі, без усяких редакторів… Доведеться вчитися чогось місцевого. А за навчання платять ресурсами, ну, грішми по-нашому. З нуля важко вилізти, треба, щоби хазяїн-опікун допоміг.
    — Ти залежний?
    — Так. Державний. Мій хазяїн — громада.
    — Поясни мені. Що це значить? Тобою хтось керує, ти комусь належиш?
    — Таж ні! Це не рабство! — переконано сказав Вень. — Навпаки: ти матимеш набагато більше волі, ніж там, у себе! Удома, надійсь, гнув спину, а тут працюєш потрошку, а решту часу — робиш вочевидь що хочеш. Зате якщо захворів — тебе точно вилікують, і без житла не лишишся, і без їжі — ніколи.
    — Ти ким працюєш?
    — Насіння перебираю. Скінчив навчальний курс за сумісництвом із сортувальними пристроями. Уже не знаю, скільки я там заробляю, мені в обмін, здається, навіть більше йде! Дім, розваги, подорожі. Торік був на тому боці материка, там, у горах, сніг, а узбережжя завалене чорними перлами… От лепсько, чи не так? — І Вень замовк, дивлячись поверх голови гостя, видно, згадуючи прекрасні хвилини життя.
    — Ти любиш перебирати насіння? — спитав Крокодил.
    — Та що його там перебирати? Підмикаєшся до пристрою, отримуєш додаткову опцію в мізки — бачити пошкоджені зародки — і просто клацаєш перемикачем, зелене до зеленого, червоне до червоного… А ти свої переклади технічні дуже любив?
    Крокодил замислився.
    — Ота їхня Проба, — промовив нарешті. — Проба на громадянство. Ти брався її пройти?
    Вень перестав усміхатись. Подивився з дрібкою співчуття:
    — Я знаю тих, хто намагався.
    — І що?
    — Та що? Відвозять тебе на острів із товариством місцевих підлітків. І там — дикунський такий табір. Як бувало в давніх племенах: табір молодих вовків, юних орлів абощо. І ти там, із тими місцевими шмаркачами, повинен здавати купу тестів і доводити, що ти не верблюд.
    — Я в армії служив, — подумавши, сказав Крокодил. — З підлітками мені змагатися не страшно. Це все?
    — Ні. У них, якщо ти завважив, цивілізація з природно-біологічним спрямуванням. Вони можуть дещо, чого ми ніколи не зможемо. Наприклад, пальцями зчитувати інформацію з деревинок…
    — І в дикунському таборі їх цього вчать?
    — Шаманство, — Вень зітхнув. — їх змалечку всякого такого навчають, не знаю-таки як. І землян, котрих дітьми вивезено. Теоретично й ми з тобою можемо, та практично…
    — А в чім різниця, — не вгавав Крокодил, — між повними громадянами й залежними?
    — Я ж кажу: залежний живе ніби при багатому таткові, спокійно, без надсади. А повноправний — крутиться, як хоче. З голоду, звичайно, ніхто не помирає, їжі тут повно, ночувати можна в громадських будинках… Та нащо ж воно, морочитись із цією Пробою, щоб потім вештатися без ресурсів?
    Крокодил намагався скласти з добутих відомостей хоч трохи логічну картину. Відчувши його розгубленість, Вень збадьорився:
    — А ще залежний раз на рік отримує тривалу відпустку. А якщо він ожениться на залежній — йому дають додатковий ресурс. А ще…
    — Ні. За яким принципом вони ділять? Як вони визначають, хто з підлітків пройшов Пробу, а хто — не придатний? Хто вільний, а хто залежний?
    — Традиція така, — Вень почав дратуватись. — Шанують, розумієш, традиції пращурів. Ініціація й таке інше. А тобі нащо за це братися, ти ж здоровенний чолов’яга вже?!
    — Не знаю, — сказав Крокодил.

* * *

    Запах нічного лісу був складний, наче букет дорогих парфумів. Сотні джерел мінилися зеленкуватим світлом, вода здавалася розплавленим склом. Крокодил наповнив флягу, видану йому в складі «стартового пакета», і майже одразу ж спорожнив: вода була смачна, а пити хотілося безперестанку.
    — Андрій?
    Офіцер, що приймав його вранці, мав на ногах в світлі сандалі. Ремінці на кісточках пускали рівне сяйво, а підошви променилися, наче прожектори, і ліс осявало щоразу, коли офіцер відривав ногу від землі. Андрій подивився на свої кросівки, і йому стало ніяково.
    — Ви повернулись? Як минула поїздка?
    — Пречудово.
    — Маю координати ще кількох мігрантів із Землі. Захочете з ними зв’язатися?
    — Звичайно! — схопився був Крокодил, та зм’якнув: — Тільки не зараз…
    — Не зараз, — погодився офіцер. — Ходімте, я проведу вас до вашої оселі.
    — Як час можна перетворити на енергію? — спитав Крокодил.
    Офіцер не здивувався.
    — Ви хочете знати деталі чи вас дивує принцип?
    Вони прямували через ліс, що то яснів, то темнів за кожним офіцеровим кроком.
    — Не має значення, — зізнався Крокодил. — Як ви вважаєте: ваш дім існуватиме вічно?
    — Ніщо не існує вічно, — м’яко сказав офіцер. — Он та будівля, попереду, наліво — ваше тимчасове житло. Усередині легка їжа й напої, речі, постіль і засоби гігієни. Оселя дасть вам утіху й подарує спокій, а потім зникне, як усе на світі; ми радо допомагаємо в облаштуванні й адаптації. До того, як вам слід буде прийняти остаточне рішення, лишилося п’ять діб.
    — А якщо я не встигну вирішити?
    — Тоді вирішить міграційна служба з огляду на ваші інтереси.
    — А якщо для прийняття рішення мені знадобиться більше часу?
    — Час — ресурс, — офіцер мав терпець, мов те ковадло. — Немає змоги витрачати його безконтрольно.
    — Мені не досить інформації, — сказав Крокодил. — Де мені добути її?

* * *

    Пристрій мав подобу плаского глиняного тареля. Офіцер звелів Крокодилу налити до нього води з фляги й почекати кілька секунд, поки «відбудеться встановлення».
    Вода на тарелі припинила хвилюватись і завмерла, схожа на велику силіконову лінзу. Офіцер звелів Крокодилу торкнутися її дерев’яною посвідкою. Поверхня води здригнулася, скаламутніла, і в глибині, коли там раптом з’явився екран, Крокодил побачив своє ім’я, немовби видряпане тонкими штрихами: «Андрій Строганов».
    — Відбулась авторизація, — сказав офіцер. — Та поки ваш статус не визначено, ви можете користуватися тільки цим пристроєм.
    — Як користуватися?
    — Ставте свої питання.
    — Будь-які?
    — Так, — офіцер уперше виявив ознаки нетерпіння. — Та від правильності запитання залежить відповідь, ви це розумієте?
    — Отже, мені дадуть відповідь не повно, не чітко, не на всі запитання?
    — Спробуйте, — офіцер повернувся до дверей. — А ще краще, відпочиньте. Ви перевтомлені. За потреби викличте лікаря.

* * *

    — У яких правах обмежено залежного члена громади?
    «У праві приймати рішення щодо громади в цілому. У праві встановлювати опіку над іншими людьми, зокрема й над власними дітьми. У праві приймати рішення собі на шкоду».
    Відповіді на запитане вголос з’являлися миттєво, ніби нашкрябані на воді. А потім зникали.
    — Що значить — приймати рішення собі на шкоду?
    «Рішення померти. Рішення змінити долю на гірше. Рішення відмовитись від діяльності. Рішення…»
    — Стоп, — Крокодил без тями, просто з корінням дер траву, встелену на підлозі будиночка. — Повноправний громадянин має право померти?
    «Так».
    — А хто визначає, краща певна доля чи гірша?
    «Комплексний підхід — з увагою на те, чи відповідає діяльність потребам громади й психофізичним властивостям людини».
    — Відмова від діяльності — це що?
    «Відмова від свідомої діяльності, тобто роботи, навчання, самовдосконалення, дозвілля».
    — Тобто залежний громадянин не має права сидіти й мухи бити?
    «Згідно з вимогами рекреаційної діяльності, протягом обмеженого часу — може».
    — А потім?
    «Залежний громадянин не може відмовитись від свідомої діяльності».
    — А повноправний?
    «Повноправний громадянин приймає всі рішення щодо свого життя, зокрема реалізує право на самознищення».
    — Он як…
    Крокодил подивився на свої руки. Пальці позеленіли від трав’яного соку, нігті траурно взялися землею. Підлогу в будинку, здавалося, побила велетенська міль. «Ще вирахують із мого майбутнього хазяїна, — подумав Крокодил, — вирахують за шкоду, завдану міграційній службі…»
    — У чім полягає тест — Проба — на повне громадянство?
    «Низка завдань».
    — І все?
    «Низка завдань».
    — Чи має залежний громадянин право вільно пересуватись?
    «Так, якщо це не суперечить інтересам громади та його власним інтересам».
    Крокодил подумав.
    — Чи може залежний громадянин служити в міграційному офісі?
    «Залежний громадянин не може працювати на позиціях, пов’язаних із відповідальністю перед громадою».
    — Тобто ні?
    «Ні».
    Крокодил закусив губу.
    — Що сталося на Землі?
    «Інформація поза компетенцією джерела».

* * *

    Він прокинувся цілком певний, що лежить у своїм ліжку, — ковдра вислизнула, а вікно прочинене, і звідти тягне. Він майже побачив двигтіння повітря над батареєю і край фіранки, що майорить через протяг. Він побачив кімнату в найменших деталях — колір і фактуру шпалер, неприбрану чашку на краю письмового столу, аркуш, що впав на підлогу… І вмить пригадав, що він не вдома, що він на іншій планеті, а по Землі ходять динозаври, і нема вороття.
    Він сів. У маленькому будиночку було вогко й прохолодно: вікно розчахнуте, і на трав’яний килим, відрослий за ніч, випала роса. За вікном непорушно стояв ліс: щось у ньому тріщало й сопіло, посвистувало й ворушилось, і всі ці звуки були нарочито затишними, комфортними, без жодної нотки небезпеки.
    Ніщо не існує вічно.
    Згори, на небі й у кронах, уже зовсім розвиднилось. Унизу, при корінні, стояв густий туман і налягав присмерк. Стіни дерев’яного будинку пахли смолою та пилом. Крокодил заплющив очі — й знову побачив свою кімнату; подумки вийшов у коридор, почовпав у капцях на кухню, побачив плиту й холодильник із кольоровими магнітами на дверцятах… Він усе збирався подарувати їх синові… хоча востаннє вони бачилися три місяці тому, і Свєтка повезла малого до Англії… Чи все-таки до Німеччини?
    А якщо Свєтка з сином із якоїсь причини не емігрували — значить, вони лишилися на Землі, — то що ж із ними сталося?!
    Та штука в тім, що жодної Свєтки не існує. І вона, і Андрійко-молодший з’являться на світ через мільйони обертів Землі навколо Сонця. Власне, й Крокодила нема; хто ж тоді сидить на траві схрестивши ноги і майже нечутно стогне крізь зуби?
    Він примусив себе звестися й умитися. Круглий глиняний таріль так і стояв, повний води, поверхня його взялась ледь видною плівкою.
    Крокодил тикнув у воду плашкою на ланцюжку.
    «Андрій Строганов».
    — Я хочу зробити запис. Для пам’яті. Де… кора?
    Він хотів сказати «папір», але в його новій рідній мові єдине підхоже слово означало кору дерева. Берест. Та й усе.
    «Ви знайдете письмове приладдя у відділі для письмового приладдя».
    — Спасибі, — сказав Крокодил, додавши якнайбільше сарказму.
    Він обнишпорив хижу. Цього разу він знав, що шукати, і невдовзі знайшов тонесенький аркуш бересту, акуратно підвішений на сучок. У край цупкого жовтавого аркуша була встромлена голочка — на кшталт стилоса. Крокодил видряпав своє ім’я, обережно, повільно, долаючи невідповідність м’язової пам’яті письменам нової рідної мови.
    Кривулі враз перемінялися, стаючи схожими на роботу вправного каліграфа. Виходило гарно, Крокодил навіть замилувався. Кілька хвилин він пробував писати, що спадало на думку, — окремі слова, цитати, лайки, що їх зазвичай малюють на парканах, урешті списав весь аркуш і розгубився. Торкнув написане пальцем; букви й слова зникли, наче й не було.
    Тоді він поклав білий аркуш на траву й спробував виписати в стовпчик усі загрози існуванню Землі, що їх зміг пригадати. Тероризм? Війна? Епідемія? Вторгнення інопланетян? Оце останнє навряд чи: інопланетяни, напевно, давно вторглися, куди треба, й зорганізували вигідний бізнес — сприяння нелегальним мігрантам… А нелегальним тому, що з Землі їх ніхто не випускав, ніхто не оформлював їм посвідку на зміну місця проживання; якби земна спільнота знала про те, що з-перед носа забирають цінних фахівців — била б на сполох, заборонила б виїжджати, закрила б кордони…
    Крокодил осміхнувся й зрозумів, що губи розтріскалися від спраги. Він знову наповнив флягу; до речі, а чим він, Крокодил, такий уже цінний, що його вивезено?
    А чим цінний Вень? Оптимізмом, працелюбністю, умінням пристосуватися? Гаразд, Вень — вічний мігрант, йому звично опинитися за сотні парсеків і мільйони років від домівки. Та до чого ж тут Крокодил?
    Він знову всівся на траву й схрестив ноги. Не можна сказати, щоби йому ніколи в житті не спадало на думку емігрувати — просто ці думки не набували конкретних форм; із чужими мовами в нього не було проблем, спасибі батькам. Він бував у Лондоні, в Гамбургу, в Глазго, але не уявляв, як там жити й що робити.
    Що мало б статися, щоб Крокодил емігрував із Землі без надії на вороття?
    Два варіанти, всього два: або мене чимось звабили, або я від чогось утік. Причому останнє є ймовірнішим.
    Або мене ошукали. Я нікуди не емігрував. Мене викрадено, сфабриковано моє звернення до себе — й закинуто на сотні мільйонів років назад. Із промисловою метою.
    Краплю води не питають, чи бажає вона впасти з греблі. Та краплею води ніхто не візьметься опікуватись, ніхто не візьметься її інструктувати, пересувати через Усесвіт. Для видобутку енергії — чи не простіше закидати безсловесних волоцюжок навпрямки до динозаврів?
    Завваживши, що живіт співає сумної, Крокодил підвівся, обтрусив штани й попростував до будиночка, принагідно охрещеного для себе «їдальнею».

* * *

    — Гадаю, тутешній «Макдональдз».
    Їдальня нагадувала чи то крамницю парфумерії, чи то вулик ізсередини. Уздовж стін тяглися шестикутні чарунки, наче стільники, усередині кожної слід було сподіватися побачити стрічку транспортера. На вузькій полиці, мов олівці в склянках, стояли палички з написом «Смак».
    Крокодил швидко зрозумів, як цим користуватися. Олівець-спробник, якщо облизнути його, давав точне уявлення про смак страви. Скуштувавши спершу дещо занадто кисле, а потім несосвітенну гидоту, Крокодил за третім разом дібрав смаку в цілком пристойній, зі смаком риби, страви. Запам’ятав номер на спробнику і вибрав відповідну чарунку; транспортер видав йому набір із кількох страв, несподівано апетитних на вигляд, і десерт.
    Крокодил сів у кутку порожнього обіднього приміщення, витер руки вологим рушником, що входив у набір, і встиг спробувати рибного філе, коли на порозі їдальні з’явився голомозий чоловік яскраво-синього кольору. Крокодил закашлявся; чоловік недбало кивнув йому лискучою синьою макітрою, підійшов до стіни з чарунками й, не куштуючи, взяв знайому страву. Вміст контейнера був намертво заморожений, над сухою кригою клубочіла пара.
    Незнайомець сів у протилежному кутку, боком до Крокодила. Зацікавившись, той спостерігав краєм ока, як синя людина коле свою їжу мініатюрним кригорубом, по куснику підхоплює великим пінцетом і кидає до рота. Їдальня наповнилась хрустом, ніби дорожній коток їздив по купі кісток.
    Крокодил кінчив трапезувати, але не квапився назовні. Нарешті, синій чоловік відсунув тарілку, вкриту памороззю, й устав. Пройшов зовсім близько від столика Крокодила, поглянув скоса — очі в нього були зовсім чорні, на синьому лобі ряснів піт.
    — Даруйте, — не втримався Крокодил, — ви теж мігрант?
    Синій чоловік ледве-ледве всміхнувся, точніше, ледве підняв верхню губу, й виявилося, що зуби в нього порцеляново-голубі. Дихав він важко: здавалося, з повітрям у легенях йому невигідно.
    — Звідки ви? — спрагло спитав Крокодил.
    — Дару, — глухо пророкотав синьошкірий.
    Крокодил запросив його сісти; синій чоловік завагався — було видно, що йому некомфортно, жарко, задушно, а проте дуже хочеться поговорити.
    Він не став сідати — просто сперся на стіл синіми долонями з фіолетовими нігтями. Стіл хитнувся.
    — Ви давно тут? — спитав Крокодил.
    Синій чоловік витер піт із чола:
    1 — Я забув свою мову… Тепер весь час плутаюся в часі. У рідній мові сімнадцять… один і сім… конструкцій для минулого часу. Давноминулий. І двадцять п’ять конструкцій… для часу, що буде. Тепер не можу сказати, чи давно я тут. Кілька… обертів. Днів.
    — Що у вас там сталося, на Дару, чому ви мігрували?
    — Катастрофа. — Чоловік облизнув сині — аж чорні! — губи. — Теплова катастрофа. Танення льодовиків… А ви звідки?
    — Земля, — сказав Крокодил і додав, не замислюючись: — Теж катастрофа. Звісно. Усе вибухнуло.
    Йому розхотілось розмовляти далі. На щастя, синій чоловік майже одразу вийшов — жестом показавши, що йому важко дихати.

* * *

    Офіцера міграційної служби змінено. Тепер це був пристаркуватий, сухорлявий і сухий у поводженні тип. Побачивши Крокодила, він кивнув йому без жодного інтересу.
    — Я хочу отримати доступ до своїх документів, — сказав Крокодил. — Зокрема до мого послання собі.
    Офіцер дивився на нього, як на зіпсований телевізор із надто гучним звуком.
    — Я бажаю почути моє послання собі, — повторив Крокодил, паленіючи. — Мені не дали необхідних роз’яснень. Мене спровадили, як вантаж, скориставшись шоковим станом…
    Сухорлявий офіцер мовчки простягнув руку. Після п’ятисекундної розгубленості Крокодил зрозумів, що той хоче отримати його деревинку — тимчасове посвідчення. Крокодил зняв із шиї ланцюжок; офіцер так само мовчки взяв документ і опустив у гніздо приладу, розташованого на столі. Тут же посеред кімнати, поряд із Крокодилом і майже торкаючись його, виникло видиво — він сам.
    Голографічний привид заговорив знайомим голосом, зі знайомими інтонаціями, але Крокодил не міг зрозуміти ні слова. Якоїсь миті віртуальний персонаж озирнувся через плече; Крокодил пам’ятав цей жест, але цілком забув супровідні слова.
    — Нічого не розумію.
    Офіцер, не кажучи ні слова, простягнув Крокодилу його посвідку, а разом із нею аркуш «бересту» з надрукованим текстом:
    «Вітаю. Плаский хліб… незвичний спосіб розпочинати спілкування. Слухай, не дивуйся, не сердься. Я вирішив емігрувати з Землі. Пощастило, що є така можливість… Лишилася можливість. Можеш повірити — на Землі в тебе немає майбутнього. Це не емоційне рішення, не істеричне, це глибоко обдумане рішення… Ти сам його прийняв. Тобі передадуть інформацію. Щасти!»
    Крокодил ще раз перечитав текст. Офіцер, не зважаючи на нього, розглядав воду у величезному пласкому тарелі на столі, зрідка торкався її дерев’яною паличкою.
    «На Землі в тебе немає майбутнього…»
    — Мені потрібна інформація, — сказав Крокодил.
    Офіцер звів очі.
    — Мені потрібна інформація про мою рідну планету.
    Офіцер знову взяв дерев’яне посвідчення Крокодилової особи. Поклав у гніздо. Простягнув Крокодилу новий шматок бересту.
    — «Третя велика планета Сонячної системи, — прочитав Крокодил, — виявляє геологічну активність…»
    Рядки, рясніючи термінами й цифрами, попливли в нього перед очима: «Ядро… Мантія… Склад атмосфери… Магнітне поле… Виникнення й розвиток життя… Термостійкі бактерії… Ушкодження озонового шару, метанові викиди…»
    — Мені потрібна інша інформація… Про майбутнє! Я маю знати, в яких умовах я приймав рішення щодо еміграції!
    Офіцер торкнувся чогось на столі, й на бересті перед Крокодилом виплив інший текст.
    — «Пам’ятка мігрантові, який перебуває в тимчасовому… — Крокодил пропустив кілька рядків. — Мігрант має право отримувати безоплатну матеріальну, моральну підтримку й медичну допомогу… Бути інтегрованим у суспільство… Отримувати інформацію про планету й умови проживання, особливості побуту… — Рядок раптом став червоним, ніби на берест крапнули кров’ю. — …крім інформації щодо парадоксальних перетворень у часі, просторі й інших процесів у межах компетенції Бюро Всесвітньої міграційної служби».
    Офіцер усе розглядав воду в тарелі й здавався неробою, імітатором заклопотаності.
    — Де і як я можу отримати інформацію про мою рідну планету?
    — Вам мали надати її в Бюро, — сказав офіцер, і Крокодил уперше почув звук його голосу.
    — Мені сказали, що ця інформація не входить у контракт!
    — Отже, ви не забажали долучити її до контракту.
    — Та я бажаю отримати її — зараз!
    — Надішлемо запит до Бюро, — офіцер зітхнув. — Зачекаємо, доки дадуть відповідь. Хоча вірогідність позитивного рішення вкрай мала — вам слід було чітко описати причину еміграції в зверненні до самого себе. Ви цього не зробили?
    Крокодил розгубився.
    — Ні…
    — Чому?
    — Звідки я знаю?! Може, я записував це звернення під тиском? Може, мене шантажували?
    — Чим?
    — Не знаю, — зізнався Крокодил.
    Офіцер покрутив у пальцях тимчасове посвідчення Крокодила:
    — Вам слід прийняти рішення щодо статусу й узгодити залежність. Для того, щоб вирішити, вам лишилося трохи більше трьох діб. Чи потрібні вам додаткові матеріали?
    — Так… якщо можна.
    — Що б ви хотіли дізнатись?
    — Що-небудь про Раа… Взагалі.

* * *

    У глиняному тарелі-терміналі, виявляється, можна було вибирати інтерфейс, і після кількох незграбних спроб Крокодил домігся того, що вода замерзла. Ну, або набула властивостей білого матового льоду, віддалено схожого на звичайний монітор. Крокодил почав з інформаційних матеріалів Усесвітнього Бюро міграції: фізична мапа Раа, три материки й безліч островів. Економічна мапа Раа… Крокодил покусав губу: місцева спеціальна термінологія нітрохи не збігалася з його земними уявленнями про глобальну економіку. Стогнучи з незадоволення, кленучи все на світі й почуваючись первісним хлопчиком на заводі електроніки, він заходився розбиратися в міру сил і незабаром здивовано йойкнув: з усього виходило, що сільського господарства на Раа не було й бути не могло. Місцева рослинність була влаштована так, щоб годувати всіх, хто в змозі підняти руку й зірвати плід. Незрозуміло, як на планеті з такою природою могли сконструювати щось складніше за палицю з гачком.
    А проте вся планета була оснащена інформаційною й транспортною мережею. Промисловість, винесена на орбіту, без упину постачала людям світло, синтезоване м’ясо й складні пристрої на основі біотехнологій. На найближчих планетах системи Раа, малопридатних для життя, були тимчасові осади. Рекламні матеріали Всесвітнього Бюро обіцяли мігрантам рай на чистій, зеленій, спокійній і цілковито безпечній планеті. Наприкінці дрібно було дописано про поділ жителів на повноправних і залежних громадян.
    Крокодил зажадав відомостей про людність і звичаї. Усі повноправні громадяни Раа були членами громади-держави. Ніде не сказано про поділ на раси чи стани; побутувало поняття «індекс соціальної відповідальності». Індекс надавався громадянину одразу після успішно складеної Проби, і потім із ним треба було щось робити, але що саме, Крокодил не зрозумів.
    Йому було важко зосередитися. Круглий крижаний термінал дратував, а надмір незнайомих термінів знижував самооцінку. Намагаючись дізнатися все про Раа, він сам собі нагадував сліпого мудреця, який навпомацки вивчає двох слонів, поки вони злягаються.
    Надто все тут гладенько, надто благосно. Злочинність? Система судочинства? Прихована від очей диктатура? Що-небудь таке?
    Так, поняття «злочин» було, але не «порушення закону», а «шкода, заподіяна громаді Раа». Окремо — «тяжка шкода». Стандартне «заподіяння» каралося різким зниженням індексу відповідальності. «Тяжке заподіяння» — вигнанням. Цікаво, куди? У відкритий Космос? На безлюдні планети?
    До залежних громадян, проте, таких заходів ніколи не вживалося. Залежний не міг бути злочинцем; за нього вповні відповідав хазяїн-опікун, причому більша частина залежних громадян перебувала під опікою громади-держави.
    Релігія? Світ Раа створено волею Творця за Його задумом, це було всім зрозуміло, і ніхто не брав те під сумнів. Жодних особливих ритуалів, храмів, де можна вшановувати Творця, не було передбачено: ніби Він, зробивши за чином Своїм, пішов, байдужий до творіння, та й по всьому. Мистецтво? Виключно на рівні самодіяльності: всі, хто хоче, могли писати й викладати в мережу свої книги, танцювати й співати, запрошувати друзів на концерти. Ні письменників, відомих понад сто років, ні видатних малярів. Схоже, на Раа живуть за принципом «Сам собі Леонардо»…
    Крокодил зрозумів, що дрімає, торкаючись щокою крижаного екрана. Монітор аж ніяк не був холодним, біля самого носа лякливо стрибали букви: «Андрій Строганов? Андрій Строганов?»
    — Андрій Строганов?
    Отой мовчазний офіцер стояв у двернім отворі, відвівши вбік циновку.
    — У вас запланована ще одна зустріч із співвітчизниками. Зустріч підтверджено. Ви готові рушати?

* * *

    — Ми поїхали в дві тисячі шостому, — сказала жінка.
    Вона вживала слово «поїхали», хоча знову йшлося про те саме «вилучення». Бита життям жінка з Ужгорода, сорока двох років, якось опинилася в Бюро Всесвітньої імміграційної служби разом із п’ятнадцятирічним сином. Тепер синові сімнадцять. Чоловіка нема і, власне, не було: вони розійшлися одразу після народження дитини.
    — Я давно хотіла кудись поїхати, — зізналася вона Крокодилу. — Тільки не знала куди. І грошей не було. Квартири не було, жили в найманих весь час… Іноді кутки винаймали… Знаєш, коли я опинилася в цьому їхньому офісі, я просто в скоки пішла, їй-богу. І Боркові теж тут одразу сподобалось.
    Вона всміхнулася — й одразу змолоділа років на десять:
    — Тут нічого не треба боятися. Майже немає хвороб, а захворієш — вилікують, чи рак, чи щось інше. Під машину потрапити не можна: усе розумне, все на автоматах. Ні воєн, ані бандитів, ані катастроф. Дуже добре.
    — Давно живете?
    — Півтора року. А здається, ніби все життя.
    Крокодил швидко порахував подумки, знайшов невідповідність у датах і враз пригадав слова Веня: «із сімейних більше беруть за візу». «Так, це парадокс. Але тільки в межах локального часу й локального простору….»
    — За домом не сумуєте? — спитав, щоб перервати надто тривалу мовчанку.
    — А за чим, власне, сумувати? — Вона знизала плечима. — За чим сумувати — за життям паскудним, коли гаруєш на трьох роботах і кінці з кінцями насилу зводиш? Борка в школі весь час дражнили… Він заїкався, розумієш, і характер такий… тихий. А тут, із їхньою мовою, перестав заїкатись.
    — Йому сімнадцять? Він складатиме тест на повне громадянство чи вже склав?
    Крокодил одразу зрозумів, що спитав не те. Жінка, що досі привітно всміхалася, змінилась на обличчі:
    — А нащо? Нащо ці тести? Нам не треба. Коли приїхали, мене запросили при місцевому приписатися, чи що. Я задоволена, й Борко буде при ньому. Ми вже подали заявку. Боркові дадуть ресурс на освіту, він піде на курси, скінчить — одержить роботу. Навіщо йому якийсь тест?
    Крокодил хотів змовчати, але не втримався:
    — Він же матиме статус залежного!
    — То й що?! — спитала вона вже неприязно. — Це тобі не Земля! Це на Землі ти від усіх вільний, хочеш — подихай із голоду. А тут пропасти не дадуть!
    — Я нічого такого не мав на увазі, — пробурмотів Крокодил. — Я просто спитав.
    Жінка обвела його скептичним поглядом:
    — Ти б перевдягнувся. Я вже й забула, які вони, ці штани, на вигляд, джинси тобто. Бруд на них збирається, рвуться, сохнуть довго… Надягни місцеве, одразу іншою людиною себе відчуєш.
    — Добре, — сказав Крокодил.
    Питати в жінки, вилученої в дві тисячі шостому, що станеться на Землі в дві тисячі дванадцятому році, він не став.
    — Боркові б іще дівчину наглянути, з наших, із мігрантів, — сказала вона м’якше, ніби застидавшись, що так спалахнула. — Шкода, мало нас. Може, ще прибуде хто? Ти не знаєш?
    — Може, й прибуде, — сказав Крокодил.
    І раптом відчув надію. Може, ті, хто прибуде пізніше, справді щось знають?

* * *

    Решту дня він провів, катаючись на монорейці.
    Подібна до карети з гарбуза, кругла, із величезними вікнами, кабіна котила через ліс, пливла над урвищем і знову повертала в зарості. З’являлося й зникало вдалині місто, схоже на скупчення спрямованих у небо голок. Кабіна ходила по колу, знаючи, що пасажир один і їхати йому нема куди.
    Крокодил дивився у вікно і згадував заяложені рими. Наприклад, «любов» і «кров». Слова не римувались. Уперше усвідомивши це, він відчув дикий жах.
    Палка-галка. Свічка-пічка. Ані найменшої співзвучності, а Крокодилу таки досі здавалося, що він думає рідною мовою. Ні, головою він розумів, що мову замінено, але жахнувся оце тільки тепер: на місці рідного, на старому підґрунті, без дозволу вгніздилося наріччя Раа, що про нього нічого не відомо, хіба тільки те, що фонетично воно схоже на російську.
    А російською не говорить ніхто в цілому всесвіті. Якщо ж почнуть говорити, то через сотні мільйонів років. Якщо ніхто не наступить на метелика і Всесвітнє Бюро міграції не спроможеться на новий парадокс…
    Уперше за всі ці дні він усвідомив свою втрату — втрату мови. І був ладен несамовито кричати, але тут кабіна пригальмувала і до неї ввійшли четверо місцевих: троє чоловіків і жінка, усі в коротких широких штанах і дуже легких, майже прозорих сорочках. Жінка мала в цьому вбранні особливо ефектний вигляд; усі четверо кивком привітали Крокодила, сіли навпроти й півголосом далі вели давно почату розмову: троє переконували четвертого, великого й огрядного чолов’ягу, що «дельта те за жодних умов не буде більше ста, а якщо буде, то всю систему треба будувати інакше».
    У їх присутності він не міг ні клясти, ні плакати. Він сидів згорбившись і нишком розглядав груди незнайомої жінки, засмаглі, ледве прикриті тонкою тканиною. Жінка не здавалася такою вже молодою чи особливо вродливою, але груди вона мала чудові, а у вухах, як сережки, погойдувалися дві жовті квітки, і Крокодил не міг зрозуміти, золоті вони чи живі.
    Мільйони років до його народження, а він витріщається на бабу. Усе добре, усе просто-таки чудово, але її супутники вже почали коситися. А чи не завважать за домагання?
    Він змусив себе відвести погляд і вп’явся очима у вікно. І зразу виявив, що кабіна змінила маршрут: ці четверо їхали туди, де Крокодил ніколи перше не бував. Місто стало ближчим… зникло з очей… кабіна пірнула в підземний тунель і раптом розігналася, як поїзд метро на великому перегоні. Щоб сперечатись, оцим чотирьом довелося кричати — так свистів навколо вітер; майже стемніло, але тут стіни розійшлись, і Крокодил разом із кабіною та супутниками опинився у величезній підземній порожнині, освітленій безліччю вогнів.
    Кабіни, нанизані на рейку, як бісер на ліску, намистом тягайся вусібіч, світилися медовим, смарагдовим, бірюзовим і золотим — видко, залежно від маршруту. Бігли інформаційні рядки, схожі на струмінці в мінливому повітрі. Вагони, схожі на сигари, напівпрозорі контейнери, апарати, схожі на велетенських комах, потоком ішли по стрічках; Крокодил притулився обличчям до скла, мов дитина.
    Четверо його супутників, не вриваючи суперечки, вийшли на рухому стрічку й невдовзі зникли з-перед очей. Кабіна й далі рухалась якось дуже повільно й непевно. Крокодил пошукав усередині термінал, із якого можна було б розпочати маршрут, і не знайшов; прим’ята трава, піднімаючись, розвіювала недоречний запах болітця. Крокодил штовхнув двері — вони легко піддались, — і вибрався на перон.
    Транспортна розв’язка була, схоже, глибоко під землею. Дихалося легко, хоча в повітрі було трохи вогкості. Перон, на вигляд збитий із дощок, позмагався б із будь-яким полустанком де-небудь у глушині. Поруччя не було, зате по краях ворушилися темні ліани; Крокодил побачив, як одна з них підібралася до якогось мотлоху на пероні — чи то ганчірки, чи то папірця, зачепила паростками й затягла донизу.
    Система інформації, без сумніву, знала про присутність Крокодила і бажала зрозуміти, чому він стоїть на місці. Що треба цьому конкретному пасажирові, чим він незадоволений? Біжучий рядок виник у повітрі мало не під самим його носом, порябів і змінився на велику віртуальну панель. Крокодилові запропоновано вибрати напрям, транспорт, пункт призначення, рівень комфорту, пріоритетність, час у дорозі; схеми й інтерактивні мапи додавали бадьорості, запрошуючи визначитися з маршрутом.
    Уморений, Крокодил сів на перон і схрестив ноги. Панель перемістилася нижче й знов опинилась у нього під носом. Крокодил зітхнув: нелегко бути селянином із дев’ятсот першого року, раптово перенесеним до сінгапурського аеропорту.
    Він вибрав пункт призначення навмання. Система зажадала посвідчення особи. Крокодил тицьнув у простір дерев’яною плашкою на ланцюжку. Система перепросила, повідомивши, що Крокодил зараз не може здійснити подорож за обраним маршрутом.
    — Чому?
    Йому страшенно хотілося пити. Фляга давно спорожніла.
    — Я хочу пити, — сказав він уголос.
    Система миттєво підсвітила на мапі джерело води — біля краю перону; Крокодил дістався туди, балансуючи на вузькому пероні, як линвоскок, і побачив, що спрага мучить не тільки його: в старій кам’яній чаші, ззовні вкритій зеленим мохом, стояли двоє й пили, наче коні, торкаючись води губами.
    Крокодила ця сцена вразила значно більше, ніж футуристичний блиск розв’язки. Дівчина була в сукні — справжній сукні — до самого долу, з комірцем-стійкою й довгими рукавами. У волоссі в неї горіла червоним жива квітка. Парубок, одягнений у тубільську спідницю, обходився без взуття та прикрас. І, вочевидь, без білизни.
    Вони напилися водночас. Випростувалися; вода скрапувала з їхніх підборідь. «Це ж антисанітарія, отак пити, — розгублено подумав Крокодил. — Чи ритуал? Чи припис яких-небудь правил?»
    Юнак і дівчина водночас подивилися на нього. Крокодил зрозумів, що саме час із ними заговорити: інших пасажирів поблизу не було.
    — Пробачте, ви повнолітні?
    Більш нетактовно він спитати не міг. Дівчина підібрала губи. Парубок випнув підборіддя:
    — А в чім річ?
    Крокодил простягнув йому дерев’яну плашку.
    Парубок кілька секунд здивовано дивився на неї, і Крокодил був майже певен, що зараз він гидливо спитає: «Що це?» Та парубок раптом перемінився: стиснув плашку між долонями й покатав, як тісто. Зосередився, навіть напружився. Покрутив у руках, погладив зріз:
    — Так записують, що не розібрати… А я палець порізав…
    — Давай сенсором, — сказала дівчина.
    — Не треба, — парубок раптом прояснів. — Це міграційна служба. Он воно що.
    Він схопив рукою повітря, інформаційний екран одразу розгорнувся перед ним, ніби зіжмакана й розправлена тканина. Парубок обірвав клаптик голограми — Крокодил міг присягтися, що чув тріск! — і поквапився до рейки. Підкотила кабіна з прозорим дахом; абориген приліпив обривок голограми до її дверей, і шмат мерехтів, згасаючи, кілька секунд, поки геть-таки не зник.
    — Тобі сюди, — сказав парубок у тубільській спідничці, дуже гордий, вочевидь, що допоміг безпорадному мігранту. Крокодил ступив у кабіну, але затримався в дверях:
    — Скажіть, вас не дратують мігранти на Раа?
    Парубок і дівчина ззирнулись. От ідіот, говорили їхні погляди.
    Зачинилися двері.
    Перескакуючи з рейки на рейку, кабіна повезла його назад, у джунглі. Швидко сутеніло. Минув ще один день.
    Минулої ночі в лісі небо від Крокодила ховали широкі крони. Тепер він уперше дивився вночі вгору, відчуваючи, як біжать мурашки по всьому тілу.
    «А це вогні, що сяють над нашими головами». Дивно, але мова Раа якимось чином передавала ритм цього рядка; Крокодил подумав, що реально можна, навіть необхідно знову вивчити українську. Треба сто разів прослухати послання до себе, де «плаский хліб» значить усього-на-всього «блін», поширена побутова лайка. Завчити напам’ять. А ще краще — знайти землянина, що знав російську як нерідну. Сам Крокодил запросто може навчати англійської її колишніх носіїв… Усе людині до снаги, зневір’я — гріх.
    Небо світилося безліччю очей. Кольорові іскри перетинали простір над головою, це було прекрасне і моторошне — аж можна вклякнути — дійство. Він пригадав, що казав йому Вень: «Небіологічне виробництво відсунуте на орбіту». Лише заводи, відстійники, сортувальні станції, енергозаощадні й трансформувальні модулі. Лише урбаністичний пейзаж у небі.
    Він ліг на спину, закинув руки за голову й так їхав у напівпрозорому вагоні монорейки, доки не задрімав. Засовався через те, що в прочинену кватирку війнуло. Хитнулась фіранка, скригнув під вікнами ранковий сміттєвоз, Крокодил пригадав, що час уставати, робота чекати не стане…
    І прокинувся.
    Вагон монорейки стояв, розчинивши двері, і ззовні, в темному лісі пахло смолою й вологою.

* * *

    — Андрію Строганов, ваш нинішній статус — повнолітній із обмеженими правами. За умовчанням вашим опікуном буде призначено громаду Раа. Ви можете також стати залежним від приватної особи, повноправного громадянина Раа, згодного вас опікувати. Чи є хтось, чийого заступництва ви воліли б?
    — Ні, — сказав Крокодил.
    — Отже, ви збираєтеся прийняти заступництво громади?
    — Я збираюся пройти випробування й отримати статус повноправного громадянина.
    Офіцер — той самий, що приймав Крокодила на Раа, — ледь помітно звів брови:
    — Можна дізнатися ваші мотиви?
    — За законом я мушу наводити аргументи?
    — За законом — ні. Та я не зовсім певен, що ви розумієте суть справи. Перебування в статусі залежного оптимальне для мігранта. Можливо, ви маєте релігійні обмеження, й певні догми буде порушено, якщо ви станете опікуваним? У такому разі мій обов’язок — пояснити вам, що статус залежного…
    — Я хочу одержати статус рівноправного громадянина.
    — Вас попередили про складність тесту?
    — Так, — процідив Крокодил крізь зуби.
    — У разі, якщо результат виявиться негативним, вам буде надано державну залежність.
    — Гаразд.
    — Право на випробування надають один раз, безоплатно, беззастережно, без можливості перескладання.
    — Так.
    — Завтра о сьомій ранку ви мусите прибути на збірний пункт. У разі відмови від випробування, — офіцер м’яко всміхнувся, — просто дайте мені знати.

ГЛАВА ДРУГА

    Рано-вранці, коли було так прохолодно, що аж крутило кістки, Крокодил зійшов із монорейкової кабіни на берег річки. Джунглі тут закінчувались, наче відрізані, і починалося відкрите місце, піщаний косогір під блідо-бузковим небом. На піску сиділи, підібравши під себе ноги, смагляві підлітки — старшому було на вигляд років сімнадцять.
    — Дитячий садок, — буркнув собі під ніс Крокодил. Підійшов до них, цікаво роззирнувся; на самому березі, по кісточки у воді, стояла боса людина у форменій сорочці громадської служби й коротких білих шортах.
    — Андрій Строганов, — сказав без питальної інтонації. Констатував.
    — Я! — Крокодил жартівливо віддав честь. Офіцер у шортах не зрозумів гумору.
    — Відправлення за п’ять хвилин. Особисті речі залиште в камері схову.
    — Я не маю особистих речей.
    — Добре. Чекайте.
    Підлітки на березі дивилися на нього. За віком вони були йому якщо не сини, то племінники. Чи набагато молодші брати; «Брати мої менші», — подумав Крокодил і сів осторонь від усіх, обличчям до води.
    Було холодно. В дзеркальній нетечі відбивалась малесенька іскорка, що простувала через небо. Супутник, а може, цілий завод на орбіті.
    Він відчув рух за спиною. Хтось із підлітків хмикнув; скригнув пісок, Крокодил озирнувся й побачив нового претендента — високого худорлявого хлопчика років п’ятнадцяти. Крокодил звик уже, що місцеві жителі смагляві, а цей підліток був білий, аж прозорий: його волосся, обстрижене дуже коротко, мінилося зеленим. Теж мігрант?
    Офіцер громадської служби озирнувся через плече:
    — Тимор-Алк?
    — Так, — сказав новоприбулий голосом низьким і ламким. Здається, він умисне говорив басом.
    — Жодних особистих речей, — офіцер кивнув на заплічник, що теліпався в парубка на плечі. — Залиште в камері схову.
    Хтось на березі хихикнув.
    Новоприбулий хотів щось сказати, потім мотнув головою і, розвернувшись, пішов од берега до єдиної хижі, схожої на старий сільський вулик.
    Дзеркало води здригнулося. З-за повороту ріки безгучно з’явився човен, схожий на велетенську водомірку: шестеро вигнутих лап утримували по боках її два довгі поплавці. На кормі стояв чоловік у форменій сорочці, немолодий, смаглявий, босий.
    Човен підплив до берега. За мовчазною командою підлітки разом піднялись і, струшуючи пісок, стали по черзі всідатися на борту. Крокодил устав, коли майже всі його нові товариші були вже в човні; лишилася вільною тільки вузька лавка на носі. Крокодил перемахнув через борт у всіх перед очима — не так спритно, як сподівався. Здалось йому — якийсь шмаркач хмикнув?
    Останнім до човна вліз зеленоволосий Тимор-Алк. Усівся, сопучи й часто ковтаючи, на єдине вільне місце поряд із Крокодилом.
    Лапи, розчепірені по боках, здригнулися й піднялись. Човен сів глибше, готовий загребти бортами воду; поплавці зашипіли, надуваючись, човен підстрибнув, ніби стрімко втрачаючи вагу, і рушив.
    Зник піщаний берег, немов його злизали величезним язиком. Човен плив річкою, набираючи швидкість, без весел, без вітрил, плив майже безгучно, і незабаром стало чути розмови.
    Діти знайомилися. Діти реготали нарочито грубими голосами. «Автобус до літнього табору, ось що це таке», — подумав Крокодил. Хіба що пісень не співають. Новий колектив, у якім кожен прагне посісти гідне місце.
    Тимор-Алк мовчав. Він узагалі ще нічого не сказав, як пам’яталося Крокодилу, крім єдиного ламкого «так».
    — Ти мігрант? — по-приятельськи спитав Крокодил.
    — Ні.
    Крокодил здивувався. Сам він був готовий опинитися в ролі відторженця і не боявся цієї ролі: все-таки життєвий досвід, хай інопланетний, дає перевагу над шмаркачами. Та цей, блідий і зеленоволосий, ніби заздалегідь готувався до ролі жертви. Чому?
    Насунулися зарості кущів і відпливли назад. Небо наблизилось. Береги розступилися, і човен, пройшовши над білою мілиною, попрямував у море.
    Упала швидкість. Човен захитало з борту на борт. Знов зашипіли поплавці. Човен вирівнявся і, заново розганяючись, полетів до горизонту, геть від берега, заростей, геть від гирла ріки.
    Крокодилові забило дух. Віддавна, зі шкільних років, він не знав нічого схожого. Давним-давно, бувши однолітком цих хлоп-чаків, він ганяв на дикій швидкості на мотоциклі, горлав пісні й тільки тоді — на вільній трасі раннього недільного ранку — так гостро відчував просторінь, свободу, швидкість.
    Він думав, це відчуття пішло разом із юністю й більше не повернеться.
    Вийшло сонце. Поверхня моря спалахнула, всяка дрібна хвиля прикинулась діамантом; попереду — нове небо й новий світ, нові можливості. «Чорт забирай, — подумав Крокодил, — я вже хочу бути місцевим моряком. Або місцевим космонавтом. Або… я ж нітрохи не знаю, які є справи та професії в цьому світі…»
    Човен повернув, сонце зайшло за хмарину, і мана розвіялась. «Я пущуся невідомо куди, незрозуміло навіщо, з самою лише слабкою надією — зрозуміти, за якими ознаками цей світ поділяє людей на повноправних і залежних. Я їду, щоби посісти в цьому світі пристойне місце — і заразом з’ясувати, що мені пристало…»
    Він знову поглянув на хлопчака, що сидів поруч.
    Парубок був зелений тепер уже й обличчям. Піймавши погляд Крокодила, він стріпнувся, швидко схилився за борт, і його знудило.
    Ззаду засміялись.

* * *

    Години за три, коли в Крокодила щеміли од вітру щоки, сльозились очі й тріскалися губи, попереду показалася смужка землі. «Весь укритий зеленню, абсолютно весь…» — утомлено подумав Крокодил.
    Човен обійшов тупий мисок і ввійшов у бухту. Море тут було бузкове, хвилі здіймалися й опадали. На кам’яному березі чекала людина в коротких шкіряних штанах до колін. Крокодил примружив запалені очі: мужикові було років тридцять. Провідник? Тренер? Місцеве начальство?
    Човен знову пішов незграбно і, просівши у воді, розвернувся до берега правим бортом.
    — Сходьте, — негучно сказав чоловік на березі.
    Човен стояв над глибоким місцем, і берег височів над водою сантиметрів на тридцять. Претенденти розгубилися на якусь секунду; першим підвівся вродливий парубок у сорочці без застібки, з широким коміром. Граційно стрибнув у море, вмить випірнув, у два помахи дістався берега, виліз і — Крокодил роззявив рота — струснув із себе воду неповторним тваринним рухом, від голови до п’яток. Крокодилу завжди подобалося спостерігати, як обтрушуються собаки, але щоб такий рух ефектно, та ще й красиво повторила людина — він не міг уявити.
    «Парубійко — лідер, — подумав він, дивлячись, як інші підлітки, осмілівши, вибираються з човна й лізуть на берег. — Перед начальником удало козирнув і товаришам показав, що вміє».
    Він перевів погляд на зеленоволосого поряд із собою. Тимор-Алкові було погано. Крокодил відчував його запах — запах хлоп’ячого нервового поту.
    Звільняючись від пасажирів, човен стрибав на воді, мов несповна розуму. Офіцер на кормі стояв, мальовничо поклавши руку на бік, і дивився туди, де в горловині бухти було видно обрій. «Якби ж то опинитися на твоєму місці», — подумав Крокодил. Нічого нікому не доводити, а просто красиво стати на кормі. Навряд чи цією штукою так складно керувати…
    Він похопився, пригадавши, що відстає від решти, затримав дихання й стрибнув за борт. Вода виявилась несподівано теплою. Крокодил із величезною втіхою поплавав би, поніжився у хвилях, але всі вже вибрались на берег — і він із нехіттю пішов слідом за колективом.
    Зеленоволосий вибрався на берег останнім. Плавати він, усупереч побоюванням Крокодила, умів незгірш за інших. Просто дуже нервував і не вмів того приховувати.
    — Усіх вітаю, — чоловік у коротких штанах говорив не піднімаючи голосу, але балаканина новоприбулих одразу стихла. — На цьому острові мене звуть Айра. Я прийматиму у вашої групи Пробу, в міру того, як ви будете готові. Станьте вряд і назвіть ваші імена.
    Хлопчаки моментально вишикувалися. Крокодил завбачливо став на лівому фланзі. До нього — мабуть, інстинктивно — знов прибився Тимор-Алк; виявилося, що зеленоволосий вищий за Крокодила майже на півголови, та й решта претендентів, навіть зовсім юні, зростом не поступаються дорослим.
    Красеня, що першим стрибнув із човна, звали Полос-Над. Крокодил уважно слухав імена інших, намагаючись запам’ятати з першого разу. Багато хто нервувався, ховаючи страх за сміхом чи бравадою. Таких інструктор умить ускромлював:
    — Спокійно. Поки що мені треба від тебе тільки ім’я, більше нічого. Повтори.
    — Андрій, — сказав Крокодил, коли до нього дійшла черга. — Васильович. Строганов. Можна просто Андрій.
    — Мігрант? — сухо спитав Айра.
    — Так.
    — Човен там, — він перевів погляд на Тимор-Алка. — А це що в нас за блідо-зелена парость?
    У лаві засміялись.
    — Не зрозумів, — сказав Крокодил. — Що значить…
    — Значить, що човен там, — Айра знову кинув на нього погляд сірих, із бузковим полиском, мутнуватих очей. — Сідай у човен, і щасливої дороги назад.
    — Не зрозумів, — повторив Крокодил і вперше справді розгубився.
    — Як тебе звуть? — ігноруючи Крокодила, Айра дивився на зеленоволосого.
    — Тимор-Алк, — відповів парубок, цього разу несподівано високим дзвінким голосом.
    — Ти метис?
    — Так.
    — Тобі потрібні повні громадянські права?
    — Так.
    — А ти певен, що вони тобі потрібні?
    — Певен, — Тимор-Алк дивився в каламутні очі інструктора, і його власні зіниці поволі туманіли. — Певен. Так.
    — Заждіть-но, — сказав Крокодил. — Мені сказали, що я маю право скласти Пробу, як і всі інші. Мене обдурили?
    — Ти маєш право, — Айра подивився на нього з гидливим співчуттям, — випробувати моє терпіння, забирати час у мене та хлопців, мучитися й підбирати шмарклі. І за багато важких днів прийти врешті на цей же берег, до цього ж човна, тільки його слід буде навмисне викликати задля тебе й витрачати суспільний ресурс. Результат буде той самий. Та їхати геть буде тобі стократ гірше. Я зрозуміло пояснив?
    Хлопці притихли.
    — Мені потрібні повні громадянські права, — повідомив Крокодил. — І я їх отримаю.
    — Не отримаєш, — Айра поморщився. — Не ти перший, Андрію Строганов. Коли чесно, нашим слід було законом заборонити мігрантам проходити випробування. Та це означає проблеми із Всесвітнім Бюро міграції. Ти їдеш чи ні?
    Довгу секунду Крокодил вагався. Цей Айра водночас дратував його й бентежив.
    — Ти маєш право мене не прийняти? — спитав він нарешті.
    — Ні, — відразу ж озвався Айра.
    — Тоді якого хріна ти вимахуєшся?
    Бузкові очі Айри потемніли.
    — Добре, — сказав він уривисто. — Усі за мною, в потилицю по одному, бігом руш.
    Він махнув рукою Полос-Наду, що стояв на чолі лави, й ковзнув у ледве помітний проміжок між кущами, туди, де ховалася, виявляється, стежка. За ним потягнулась колона, берег почав порожніти; Крокодил озирнувся й побачив човен. Офіцер на кормі дивився на нього.
    Це був дуже неприємний момент. Ще можна було змінити рішення. Можна було наплювати на Айру з його погрозами, просто повернутися й піти — чисто, спокійно, і на материку сказати міграційним чиновникам, що передумав складати Пробу. Блідий Тимор-Алк зітхнув крізь зуби: він, зрозумів Крокодил, цієї миті подумав те саме.
    Обидва зважилися водночас. Крокодил приєднався до колони й виявився передостаннім; за мить за його спиною засопів Тимор-Алк. Стежка йшла в гору: втоптана тисячами ніг, вона лишалась нерівною, де-не-де ковзкою, і колюче віття силкувалося торкнутись обличчя. Просто перед Крокодилом опинилася обліплена мокрою сорочкою спина підлітка; парубок біг дещо метушливо, забагато працював плечима, і Крокодил подумав, що цей швидко видохнеться.
    Він не любив кроси — та й хто їх любить. Проте він ніколи й не боявся довгих дистанцій; дратував мокрий одяг, але до цього можна призвичаїтись. Крокодил розслабився, як міг, налагодив дихання й став думати.
    Позаду сопів зеленоволосий. Він метис, виявляється; цікаво, від яких міжрасових шлюбів народжуються такі ось Тимор-Алки. Його тато зелений, як трава? Чи мама? І чому в «гуманному суспільстві» вважають за можливе насміхатись над метисом, називаючи його «блідо-зеленою паростю»? Чи, коли вже ми на дикунському острові, пристойності тут нема, самі інстинкти?
    Стежка петляла. Сорочка потроху висихала, а спина, навпаки, мокріла: Крокодил давно не бігав кроси, та й раптова еміграція з Землі здоров’я не додала. Та парубок, що біг попереду, видохся раніше, хоч був молодший і здоровіший на вигляд. «Синки, — подумав Крокодил зловтішно. — Ми ще поглянемо, хто тут перший дістане громадянські права».
    Дорога вирівнялась, і бігти стало легше. Кущі розступились, на короткий час показалися виднокіл і край бузкового моря. Потім стежка заглибилася в ліс — густий і вологий, повний пташиного цвірінчання, щебету, свисту. Хмарами носилися прозорі комахи на фіолетових крилах, у густому повітрі стояв низький дзвін. «Ого, — з повагою подумав Крокодил. — І справді, дике місце».
    На повороті він кілька разів бачив лаву цілком — попереду й досі біг Айра, так буденно й ощадливо, що сумнівів не лишалося: цей може й день, і два чухрати вперед, не думаючи про воду й харчі. Чорнявий красень Полос-Над м’яко трюхикав слідом, за ним, мало не наступаючи на п’ятки один одному, бігли п’ятеро або шестеро дебелих парубків, потім велика прогалина в лаві — і червонощокий, рано засапаний підліток, який більшу частину сил пускав на те, щоб наздогнати. «Спорттабір, — пригадав Крокодил. — Військові збори. Не думав, що знов доведеться починати все спочатку, але досвід дає перевагу. Пограймо, діти, адже приз того вартий».
    Він налаштувався на довгий, утомливий крос, але дорога раптово закінчилася. Спершу пішла вниз, потім із кам’янистої стала м’якою, трав’яною, потім обірвалася на круглій галявині посеред лісового табору. Віддалік виднілися посеред гілля курені, або навіси, або вігвами, куріли три або чотири вогнища, обкладені камінням; Айра зупинився й зачекав, доки підтягнеться колона.
    Ні Крокодила, ні Тимор-Алка не пошанували навіть поглядом.
    — Увага, це наша база. — З того, як Айра говорив, було зрозуміло, що дихання в нього нітрішки не збилось. — Попередня група цілком склала Пробу, сьогодні ввечері посвячення. Важливе питання: хто-небудь хоче пройти випробування без підготовки?
    Полос-Над, вочевидь, був готовий до такого викруту і навіть сподівався його. Він одразу виступив наперед і завмер напоготові, один посеред галявини, з високо піднятою рукою. Після нетривкої розгубленості за ним ступили ще троє. Їхні руки простяглися до неба, майже цілком схованого кронами.
    Айра вичекав ще секунд п’ять, потім кивнув:
    — Добре. Ви, четверо, зі мною. Якщо складете — поїдете додому повними громадянами сьогодні, по півночі, зі старою групою. Якщо ні — залишитесь і будете складати з усіма. Решта: відпочиваємо, шукаємо собі житло та їжу. Щасти!
    Він повернувся до всіх спиною, засмаглою й матовою від пилюки, й зник у лісі, тільки гілля хитнулося. Четверо самовпевнених парубків пішли слідом за ним. Стихли їхні кроки, і стало дуже тихо, лише у високості серед крон дзвеніла й солодко булькала пташина. «Вижила, — подумав Крокодил. — Дивно, що стільки пташок ще живуть у лісі, де голодним підліткам загадали самим добувати собі їжу!»

* * *

    З’ясувалось, однак, що питання з харчами вирішити просто. За сто метрів від табору виявилася річка — невелика, але повновода. Особливий колір неба надавав річковій поверхні бузкуватого відтінку.
    Підлітки — принаймні більшість — знали заздалегідь, чого від них вимагатимуть першого-таки дня. «У них, мабуть, ціла тематична спільнота в мережі, — думав Крокодил. — У якому таборі краще складати, який інструктор «ріже», який ні. Інша річ, що їм не дають змоги обрати табір й інструктора». Хай там як, а Крокодилові не дали: просто призначили час і місце збору.
    Ріку знайшли моментально. Біля самого берега було мілко, дно піщане. Дехто зразу роздягнувся догола: ці м’язисті парубки напевно провели отроцтво не на дивані й навіть не за партою, а в місцевому аналогові тренажерної зали. Крокодил усівся на березі осторонь і став спостерігати.
    Спритніші хлопці добували молюсків із дна, знаючи справу. Перед очима виникали компанії, швиденько розподілялись нові соціальні ролі, зав’язувалася дружба. У воді, не боячись натовпу, ходила риба — Крокодил зойкнув, уперше побачивши темну спину на тлі світлого піщаного дна. Найдрібніша з рибинок була з метр завдовжки й товста, наче окіст.
    Ловити рибу голіруч, та ще й перед малолітками, він поки не був готовий, збирати мушлі, блискаючи голим задом, — теж. Від табору тим часом потягло димком; Крокодил устав, потягнувся і неквапно пішов через ліс до галявини.
    Група скромніших підлітків оббирала гриби з цегляно-червоного стовбура — кожний гриб схожий був на окраєць хліба. Крокодил про всяк випадок відломив кусник і собі. Хлопчаки не стали їсти здобич сирою, а віднесли до вогню й, настромивши на гострі патички, взялися смажити над вогнищем. «Ще один ресурс», — подумав Крокодил.
    Він потримав свій гриб над багаттям, намагаючись не спалити. Принюхавшись, відкусив шматочок, потримав у роті. Смак був овочевий, віддалено схожий на варену моркву — не делікатес, але з голодухи згодиться. Крокодил, зважившись, проковтнув; перший шматок «дикої» їжі впав у шлунок, і нічого страшного не сталося. «Принаймні битися за їжу в цьому літньому таборі не заведено», — вирішив Крокодил.
    З ріки притягли тим часом спійману рибину. Тягли двоє голих парубків, один — за голову, другий — за хвіст, хоча рибина явно не була варта таких зусиль: приголомшена, вочевидь, каменем, вона була цілком байдужа до своєї подальшої долі. Безживну тушку кинули на траву біля вогнища й тільки тепер, обліплені лускою, схаменулися: жодних ножів, нічого, чим можна було б розчинити, випатрати, почистити. Вирішили запекти цілою у глині; Крокодил спостерігав.
    З ним ніхто не починав розмову. Він і собі не розмовляв ні з ким. Зелений метис Тимор-Алк, теж геть самотній, підвівшись, обтрусив коліна й пішов у напрямку куренів на краю галявини — він досі був одягнений, сандалії не зняв, руки тримав глибоко в кишенях коротких штанів.
    Крокодил подумав і теж пішов подивитися, де тут можна «знайти собі житло».
    Усього куренів було три: два старі й один новий, зі свіжим ще листям на даху. «Уже перший дощ, — подумав Крокодил, — заллє такий «поросячий будиночок» за півгодини». Він зазирнув усередину; війнуло вільгістю, землею й потом. Мотузяні гамаки, прикріплені до вкопаних у землю стовпів, висіли в три яруси вздовж стін. Крім гамаків, жодних меблів не було до послуг.
    Крокодил спохмурнів. У міграційному «готелі» він мешкав в окремому будинку з зеленою травкою на підлозі, з великими вікнами, зручними меблями й чудово обладнаною вбиральнею. Тут, вочевидячки, за туалет правила вигрібна яма.
    Ззовні сновигали, дзижчали й дзвеніли комахи. Тимор-Алк, не виймаючи рук із кишень, стояв перед плетеною стінкою — єдиною стіною місцевої вбиральні. Зовнішній вигляд був саме такий, якого боявся Крокодил — настил із безліччю дір. Та запаху не було. Крокодил чудово знав, який у таких місцях буває запах.
    — Не смердить, — сказав він Тимор-Алку.
    — Там очисник, — зеленоволосий показав кудись униз. І по короткій мовчанці спитав: — Ти мігрант?
    — Так.
    — Звідки?
    — З Землі.
    — А…
    Він був вилицюватий, дуже блідий, схожий на розмальовану гіпсову статую. Очі не червоні, як в альбіносів, а карі, з таким же бузковим відтінком, як в інструктора Айри. З очей Крокодил зрозумів, що парубкові дуже самотньо, дуже незатишно тут, що він готується до найгіршого й страшенно радіє, що Крокодил із ним заговорив.
    — Ти чув про Землю? — зацікавився Крокодил.
    — Тільки те, що з неї бувають мігранти. Не часто.
    — А звідки найбільше за все приїжджає мігрантів?
    — Раніше багато було з Лоа, — подумавши, сказав Тимор-Алк, — але вони не їздили на Пробу.
    — Чому? — спитав Крокодил зацікавлено.
    Метис знизав плечима:
    — А навіщо? Вони не розрізняють… не мають уявлення про те, повноправний чи залежний. У них у рідній мові слів таких нема, тому вони спершу плутали… плутались.
    — Так, — сказав Крокодил. — А тепер мігрантів із Лоа менше?
    — Тепер зовсім нема, — зеленоволосий провів по землі ногою в запорошеній сандалії. — Їхня планета вибухнула, тільки пилюка лишилась.
    — А, — здушено сказав Крокодил. — Тоді зрозуміло, чому вони мігрували.
    — Це вони спершу мігрували, розумніші. А потім Лоа перевели в зону лиха, а жителів усіх — до категорії біженців, і стали купами засилати на нові світи, де взагалі нічого нема, лише атмосфера штучна. Навіть ґрунту нема. А на Раа їм закрили договір.
    — Закрили договір?
    — Ну, перестали приймати на Раа…
    «Певно, я теж трохи плутаюся після переустановлення мови, — подумав Крокодил. — Мені досі здається, що я думаю російською, але «любов» і «кров» у цій мові не римують».
    — Тобі, виходить, багато траплялося мігрантів? Як у вас на Раа до чужинців ставляться?
    Тонкі парубійкові губи ледве напружились. Ніби розмову завернуло на прикру для нього тему.
    — Раніше було більше, — сказав він ніби понад силу. — А ставляться по-різному. Як звичайно до людей.
    Від вогнів ішли, весело перемовляючись, троє — із явним наміром ощасливити вбиральню. Біла шкіра Тимор-Алка раптом різко порожевіла, він ніяково кивнув Крокодилові й пішов у ліс, мовляв, у терміновій справі.

* * *

    Після полудня, коли новоприбула група встигла поїсти, розібрати гамаки, знову зголодніти, сяк-так добути харчів і ще раз поїсти, до табору повернулися підлітки, що вже склали свою Пробу, — колишні володарі табору, нині повноправні громадяни Раа. Усі вони були напівголі, в коротких рваних штанах, схожих на пов’язки на стегнах. Усі трималися надзвичайно бундючно — наче «діди», які вперше вітають свіжаків.
    Із розмов, поштивих з одного боку й поблажливих із другого, з’ясувалося, що:
    — із тридцяти п’яти претендентів у їхній групі четверо попливли додому завчасу, так і не отримавши статусу;
    — у їхній групі був інший інструктор, не Айра;
    — сьогодні, коли споночіє, на галявині біля багать відбудеться посвячення, потім святкування, і на світанку нові громадяни відпливуть на материк.
    «Старі» притягли з собою величезну, вже оббіловану тушу велетенського звіра — завбільшки з бика, подумав Крокодил із певним занепокоєнням. Звідкись узялися кухонні тесаки й залізні опори для рожна, серед господарчих споруд знайшлася кам’яна піч. Крокодил спостерігав, як «бика» збираються смажити на рожні цілим, і з сумом думав, що, коли так, їсти доведеться наполовину горіле, наполовину сире м’ясо.
    Він і досі тримався осторонь. Колектив майже сформувався — стало зрозуміло, хто чий друг, хто лідер, хто веселун, хто ледар. Двоє чужаків — мігрант і метис — тільки підкреслювали своєю присутністю логічність і цільність цієї спільноти.
    Розпакували тюк з одежиною — хтось зі «старих» виконував обов’язки інтенданта. Усередині не було нічого, крім штанів із цупкої матерії — коротких широких штанів приблизно одного розміру. Такі самі, тільки бувалі в бувальцях, прикривали сором «старих»; претендентам пояснили, що штани, в яких складають Пробу, кожен відвозить додому й береже потім, як реліквію. Крокодил хмикнув.
    Бійки за одяг не сталося — не було за що битись. Не було чого надіти з білизни, бахмату одіж тримав на талії широкий м’який ремінь. На думку Крокодила, претенденти на звання повноправного громадянина були просто сміховинні; в пальмових спідничках вони б мали природніший вигляд. Цікаво, яким же бачать на Раа повноправного громадянина, якщо на шляху до цього звання випадає спати в гамаку й ходити по лісу напівголим?
    Він майже заспокоївся. Ця їхня славнозвісна Проба скидалась на юнацький ритуал на кшталт присяги в армії або посвячення в студенти. Хлопці, звиклі до комфорту, мусили продемонструвати сильне бажання стати громадянином — на острові, в джунглях, босоніж по камінню. Цікаво, як таке випробування проходять дівчата?
    Потемки повернувся Айра з чотирма кандидатами. Дивно, але з Полос-Нада збило пиху: юний красень спав на виду, пропахнув кислим потом, на руках проступали свіжі шрами. Крокодил очам своїм не йняв віри: зранку жодних шрамів на хлопцеві не було. Троє його товаришів ледь волочили ноги, голосно дихали і, ледве дотягнувшись до табору, мішками попадали на землю.
    — Не вийшло, — з жалем сказав Айра.
    Цей був таким само свіжим, як уранці на березі. Хіба що пилу, прилиплого до його голого торсу, плечей, лиця й шиї, стало помітно більше — з бронзово-засмаглого Айра перетворився на брунатного.
    «І це теж виховний момент, — подумав Крокодил. — Вирізнити найзавзятіших і насправді пояснити, що вони нічим не кращі за інших». Звичайно, він не зарахував би достроково пройденого випробування за жодних умов — це така гра.
    Він прислухався до себе і зауважив, що майже не тривожиться. Подумав якось про дівчат — як вони проходять випробування, — він уже не міг зупинитися, і фантазія його сягала далі, ніж хотілося б. Уявити «тубільний» табір, повний дівчат від п’ятнадцяти до сімнадцяти… Це педофілія, панове, негайно стоп!
    Він зареготався. На нього покосились, але нічого не сказали.
    Потім прийшов інструктор «старої» групи, мовчазний і смаглявий чоловік років сорока. З його появою й «старі» з колишньої групи розгубили пиху. На велику втіху Крокодила, інструктор миттєво звелів зняти «бика» з рожна й розчинити як слід. Запахло м’ясом, зібралися з лісу різноманітні мухи, але, на відміну від земних, вони не викликали огиди в Крокодила. Неначебто метелики злетілись.
    Підлітки, щойно прибулі на острів, старалися допомогти — або принаймні зображували таке старання.
    — Сидимо? — від Айри не сховалася, звичайно, Крокодилова вичікувальна позиція.
    — Не було інших розпоряджень, командире, — озвався він, не встаючи.
    Айра відійшов, не сказавши ні слова. Крокодил запізніло розкаявся: йому б пошукати підходів до цієї людини, він же збирається успішно скласти Пробу, а не підступати до сварки. Та манери Айри дратували його. Той був, мабуть, усього на кілька років старший за Крокодила: в чудовій фізичній формі, з авторитарними звичками, але посереднє загалом мужича. З тих, що дуріють від найменшої влади. А тут такий подарунок — влада над пацанами, котрі зі шкури пнуться, аби пройти випробування…
    Швидко темніло. У таборі зчинилися метушня й тіснява. Кро кодил пішов до річки й сів на камінь, дивлячись на зорі у воді. Незнайомий візерунок сузір’їв прикрашали сотні супутників у швидкому й повільному русі: там автоматичні заводи на орбітах, там конгломерати фабрик, безпілотні суховантажі й контейнеровози, комори й відділи технічного контролю. Там — величезне виробництво, а тут — тиша й вода, і дикунський табір для підлітків. «Чи правильно я зробив, вибравши Раа?»
    Він замислився. Краса цього місця, така дивна, така яскрава, не давала йому повірити в погане. Та факт лишається фактом: четверо з попередньої групи поїхали додому дочасно, не одержавши статусу. Четверо звичайних місцевих парубків, не мігрантів. Четверо з тридцяти п’яти.
    Після денної спеки знову ставало прохолодно. «От якби плед, — подумав Крокодил сумовито. — Теплий картатий плед. І шезлонг. І чарку коньяку Нічого цього нема в Юрському періоді… Та що я мав на увазі, коли казав собі, що майбутнього на Землі нема? І чому, так мене перетак, я не пояснив до пуття, що сталося?
    Лоа вибухнув. Там тепер пилюка. Хто встиг — товчеться тепер біженцем на голих астероїдах. Хто не встиг … не хочеться Думати. А синьошкірий із Дару, що трапився Крокодилові в їдальні для мігрантів, — той мудрець, виходить. Рано похопився, дорого заплатив. Ось як Крокодил.
    Вдихаючи запах диму, він пригадав свою кухню. Сім квадратних метрів; порожній вазон на підвіконні — там був кактус, але чомусь зав’яв. Картатий стіл і слід від чиєїсь цигарки на ламінованій підлозі. Після розлучення зі Свєткою вони продали трикімнатну квартиру, що залишилася від Андрієвої матері, і купили собі кожен по «одиначці». Свєтка моментально здала свою в найм. Це було три роки тому… Спершу Крокодил бачився з сином на вихідних, але той був ще маленький, його цікавив не стільки батько, скільки нові іграшки… В усякому разі, так здавалось.
    Потім Свєтка вийшла заміж за якогось… Потім поїхала до Англії… Чи все-таки до Німеччини? Свєтка буде останньою, хто зауважить, що Крокодил кудись подівся.
    Як добре, що він не встиг завести собаку. Що в нього навіть хом’яка нема. Ось він зник — собака сидів би замкнений, вив… А так буде тихо. Ніхто не голоситиме. Почнуть телефонувати з редакції. Днів за три… або п’ять? Коли він не здасть роботу в четвер — ось тоді вони вперше здивуються…
    Та ні! Не здивуються! На Землі ще нема ні собак, ні секретарок, ні пітекантропа, ні Магомета, ні Христа, ні фараона. До народження Крокодила — мільйони років. Ніхто не похопиться.
    Він сидів, обхопивши руками коліна, дивлячись на воду. У воді відображалися сотні іскорок: крутилися супутники, пихкотіли заводи, герметично ізольовані від навколишнього простору, пливли транспортні кораблі. «Насправді, я легко міг емігрувати просто знічев’я, — подумав Крокодил. — Та мені хочеться вірити, що Земля вибухнула за кілька місяців по тому, як я підписав міграційний договір. За це гидке бажання я себе зневажаю».
    Від табору війнуло нормальним, зовсім земним духом смаженого м’яса. Крокодил сковтнув слину: гризота на цім острові не доречніша за шипований нашийник на йоркширському тер’єрі. Доріг у нього всього дві: завоювати собі статус на Раа або знайти спосіб повернутися додому. Або спершу завоювати статус, а потім за його допомогою віднайти шляхи назад.
    Уже йдучи до вогнища, Крокодил подумав: «Що, коли Айра публічно прожене його від вогнища під тим приводом, що «він дров не носив, він пічку не топив, він кашу не варив»?!
    «Заразом і перевіримо», — вирішив він похмуро.

* * *

    Ніхто йому й слова не мовив. Усі зробили вигляд, що мігранта тут нема.
    Соковите м’ясо шматками лежало на величезному жорсткому листі. Туші «бика» вистачило, аби досхочу нагодувати юрбу голодних підлітків. Наситившись, учорашні хлопчаки, а нині повноправні громадяни Раа, вишикувалися в довгу шеренгу — найстаршому було років вісімнадцять на вигляд, наймолодшому — не більше чотирнадцяти, але Крокодил знов здивувався, які вони високі. Мабуть, у цілому вищі за дорослих; їхній інструктор, кремезний мовчун, був на півголови нижчий від будь-кого з них. Новоприбулі на чолі з Айрою розташувались «у партері»; інструктор «старої» групи пройшовся перед шеренгою, значущо зазирнув кожному в очі, а потім крикнув: «Є!» і скинув у небо кулак. Підлітки повторили його вигук і жест — від реву тридцяти горлянок здригнулися високі крони. І враз просто з повітря долинула пісня.
    Негучно, але на диво доладно співали хлопці, що пройшли Пробу, а новоприбулі підспівували впівголоса, ніби потай. Ударили долоні, застукали палиці по стовбурах, відбиваючи ритм. «Це наше право, — співалося в пісні. — Ми саме тут — бо маємо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбіту — справедливо. Світиться день і темніє ніч, я зводжу своє житло — справедливо. Ми саме тут — бо маємо право».
    Інструктор уривисто називав імена, примудряючись потрапляти точно в ритм. Нові громадяни виходили до вогнища. При світлі вогню їхні обличчя здавалися мідними, губи в багатьох лисніли від м’яса. Не було варварських обрядів — нікого не мазали кров’ю, не кололи голкою, ніхто не гопцював у пір’ї, — тільки пісня звучала, за кожним куплетом набираючи потуги. У ній чути було глуху, глибоко сховану погрозу.
    Інструктор надівав на шию кожному новому громадянину дерев’яну плашку на ланцюжку. Ці «деревинки» подобали на тимчасове посвідчення Крокодила, як «БМВ» на «Запорожець». Коли останній у групі отримав своє право, пісня гучала на весь ліс. Звідкись з’явилися тріскачки, брязкальця, саморобні барабани; нові громадяни — абсолютно, феєрично щасливі — кинулися до танцю навколо вогнища. Крокодил відчув заздрість.
    Новачки, прибулі сьогодні, заздрощів і не ховали. Крокодил нишком став розглядати обличчя: Полос-Над сидів зажурений, уявляв, мабуть, що вже сьогодні міг би танцювати з переможцями. Зеленоволосий Тимор-Алк примостився осторонь, щільно стиснув губи й дивився мимо танцюристів, мимо вогню, в просторінь.
    «Це наше право. Ми тут, бо маємо право. Жінки народжують дітей — так має бути. Учитель вирощує паросток — це справедливо. Ми тут — і це правильно».
    Тимор-Алк підвівся й пішов у темряву. Ніхто навіть не повернув голови.
    Крокодил, що сидів трохи осторонь від загального свята, теж устав раніше, ніж зрозумів навіщо.
    Білу спину Тимор-Алка було далеко видно в світлій ночі. Крокодил наздогнав його. Хлопчисько повернувся різко, як розпрямляється пружина:
    — Чого ти до мене прив’язався, мігранте?!
    Крокодил сторопів. Зеленоволосий був, здається, на межі істерики.
    — Гаразд, іди собі, йди…
    Тимор-Алк пішов, шурхаючи травою. Крокодил постояв, слухаючи шум біля вогнища. Повернувся до табору, неквапом вибрав собі гамак і ліг без надії заснути, дивлячись крізь гілки в осяяне світлом небо.
    Підлітки з колишньої групи, і з ними інструктор, поїхали після півночі, і в лісі знову стало тихо.

* * *

    — Людина — сама собі пан.
    Айра, чисто вимитий, із краплями річкової води на грудях і плечах, стояв перед претендентами. Усі — й Крокодил — стояли перед ним, одягнені в короткі вільні штани.
    — Людина не дозволяє ошукувати себе. Людина бачить те, що є, а не те, чого кортить.
    Айра не закладав руки за спину, не схрещував на грудях, не тер долоні, нічого не крутив у пальцях і не допомагав собі жестами: його руки були опущені, але язик не повертався сказати про них — «висіли». Айра казав — «людина», і Крокодил розумів, що вжито слово з багатьма значеннями: «повноправний громадянин», «пан», «хазяїн». Він розумів, що російською це звучало б інакше, і мучився, наче принцеса, котрій під матрац підкладено каменюку.
    — Ми живемо на війні, ми — тонка мембрана, арена боротьби між матерією та духом, що вічно змагаються за першість. Людина — боєць обох армій. Людина — прикордонний знак.
    Хлопчаки слухали, хто спрагло, хто з певним острахом. «Що вони розуміють, — думав Крокодил. — Я не розумію нічого, або майже нічого. Чи це ритуальні замовляння, що не повинні мати особливого смислу? Людина як арена боротьби між матерією та духом… Здуріти можна».
    — Проба — це Великий Смисл. Негативний результат — теж результат; я кажу це тому, що не всі з вас одержать посвідчення.
    Той, хто не одержить, мусить пам’ятати: це не кінець життя. Це теж відповідь, хай небажана. Та це відповідь.
    «Утішливо», — подумав Крокодил. Четверо парубків на чолі з Полос-Надом, що провалили дострокове випробування вчора, здавалися пригніченими й дивились на Айру спідлоба.
    — Сьогодні ваш перший підхід до Проби. Бачу, ви встигли перевдягтися. Тепер візьміть оце.
    За його командою двоє парубків витягли на середину галявини величезний шкуратяний тюк, усередині якого скреготіло залізо. Розклали на траві, вчора витоптаній до голої землі, а сьогодні зранку знов зазеленілої. Крокодил витягнув шию: всередині, на потертій шкурі, лежали великі ножі в дерев’яних піхвах: три десятки однакових піхов із руків’ями назовні.
    — Розбирайте.
    Крокодил переборов бажання кинутися до тюка серед перших. Невелике скупчення відбулось, та Крокодил не опускався до штовханини з підлітками. Вичекав кілька секунд і взяв найкращий із трьох ножів, що зосталися, — точніше, переконав себе, що цей найкращий. Визначати не було ні часу, ні змоги.
    Ножі виявились тесаками — широчезними, дуже гострими, грубими клинками. Кілька хвилин пішло на вивчення, проби, спроби обмінятися. Крокодил одним із перших додумався, як причепити піхви до пояса.
    Озброївшись, напівголі хлопчиська стали схожі на зграю маніяків. Крокодил ще раз перевірив, чи можна підтягнути піхви трохи вище. «На бігу, — думав він, — ця штука наб’є мені здоровий синець. А якщо звідкись упаду — взагалі руків’ям протне нутрощі».
    — Людина — сама собі пан, — повільно повторив Айра, походжаючи по галявині. — Хазяїн і тіла, й духу… Камор-Бале, скільки ударів серця за одиницю?
    Крокодил помотав головою, намагаючись зметикувати. Одиниця — в місцевій системі величин трохи більша за хвилину. Удари серця — це просто пульс. Парубка запитали, яка в нього частота пульсу в цей момент; парубка звуть Камор-Бал. Те, що Айра запам’ятав усі імена з одного разу, стало зрозуміло ще вчора.
    — Сімдесят, — не рахуючи пульсу, озвався Камор-Бал, невисокий худорлявий парубчак із дуже довгим, зібраним у хвіст волоссям.
    — Ти певен?
    Парубок трохи напружився:
    — Сімдесят два.
    Айра кивнув:
    — Увага всім: зараз ми побіжимо й будемо бігти довго. Та ваша витривалість — другорядний інтерес. Передусім ви продемонструєте спроможність бути собі паном. Усім зрозуміло?
    І він глянув прямо на Тимор-Алка, що стояв осторонь від усіх із тесаком на боці, — дуже блідого і безбарвного цього ранку, якщо не зважати на зелений газончик на голові.

* * *

    Крокодил прилаштувався цього разу в самому хвості колони, а парубок-метис зайняв місце перед ним. Претенденти бігли вервечкою — спершу по м’якій стежці серед лісу, потім по кам’янистій доріжці над урвищем. Крокодил устигав крутити головою: доріжка дедалі крутіше забирала вгору, і відкривався краєвид — ранкове море, гладеньке й бузкове, ніби кисіль у величезній чашці.
    Востаннє він ходив босоніж у бабусиному селі. Його бабуся була містянкою в третьому поколінні, на схилі віку придбала будинок у селі й дуже шкодувала про це. Город у неї весь поріс лопухами. З сусідами стосунки не склались. Утім, вважалося, що дитині влітку місце на селі, маленький Андрій тижнями нудився, читав жовті добірки журналів, призначених для розпалу, і ходив босий. По траві — чудово, по піску — приємно, по ніжній, як пудра, куряві — прекрасно, по жирному дорожньому багні — пречудово…
    На лісовій стежці його ступні спершу розігрілися, потім почали саднити. Дрібні камінці в’їдались у підошви, але в цілому все було стерпно; хлопці, що бігли разом із ним, теж не босоногими виросли. Ці «ельфи», або «тубільці», обирали дуже зручне взуття: Крокодил устиг оцінити їхні сандалії на м’якій підошві.
    А тепер, складаючи іспит на право бути повноправним громадянином, вони хлапали по камінню босими п’ятками. Практичної користі від цього не було жодної — символічний акт, «подолання себе». «Бути собі паном» — якщо розібратися зі словами, що в цій новій рідній мові мали дещо інший смисл — означає усього лише «владати собою». Обряд ініціації підлітків у постіндустріальному суспільстві… У випадку з Раа — в пост-постіндустріальному…
    Дерев’яні піхви хлопали по стегну. Він ще відносно вдало їх приладнав: синець буде, але не страшний. Штани з цупкої матерії натирали ніжну шкіру. Не прислухаючись до фізичної невигоди, Крокодил крутив головою: він розгледів суденце на горизонті, розгледів швидкий старт далекої, певно, ракети — блискучу білу лінію, що рвонула вгору й розтанула в бузкувато-синьому небі. Він розгледів зграю білих птахів високо над островом — вони линули, мов повітряні змії.
    Потім він наступив на гострий край каменя, та так невдатно, що порізав ногу, і підошва почала злегка кривавитися. «Драматичний ефект, — подумав він весело. — Ініціація в первісних народів звичайно пов’язана з кров’ю: смерть і нове народження, муки й радість. Сподіваюся, в своєму садизмі організатори заходу не зайшли надто далеко?»
    Таж не думає Айра, що Крокодил не в змозі пробігти з хлопчаками кількадесят кілометрів? З другого боку, цей поділ на повноправних і залежних громадян — за якою ознакою? За яким принципом, невже за спортивною підготовкою, витривалістю й готовністю терпіти свавільність начальника?
    Ноги стали неабияк боліти, їх просто-таки прострілювало з кожним кроком, і Крокодил припинив роззиратися навколо. Саме час було підбадьорити себе: він знавав і не таке. Він бігав кроси при повній викладці, в чоботях, під палючим липневим сонцем. А пацани такого досвіду не мали й потроху знемагали: ось один почав поволі відставати, пропускаючи товаришів і просуваючись уздовж колони все ближче до хвоста; ось інший ступив не тією, почав стрибати на одній нозі, відсунувся на узбіччя. Його огинали боком, втягнувши живіт: стежка була вузька, праворуч зяяло урвище. Зеленоволосий Тимор-Алк тримався, не збиваючись із ноги, і Крокодила це чомусь тішило.
    Потім стежка різко пішла вниз. Стало легше бігти.
    Потім долинув шум води. Крокодил жадібно облизнув губи. За поворотом відкрився водоспад; Айра повернув — і повів підлітків стежкою вгору, крізь хмари бризок, так що вони вмить вимокли. Крокодил крадькома злизав кілька крапель із тильного боку долоні.
    Стежка стала такою крутою, що бігуни почали просто-таки видиратися. Ревіння водоспаду віддалилося; майже над самою головою Крокодила мелькотіли брудні п’ятки Тимор-Алка. Сипалися дрібні камінці. Крокодил подумав, що в такому місці, мабуть, було б слід забезпечити страховку, а то зірветься хтось у голові колони — і полетить на каміння вервечка невдах, падаючи ближче до дороги купою…
    На ту мить, коли Айра спинився, половина хлопців уже ледве трималися на подряпаних збитих ногах. Крокодил і сам почувався кепсько, але Айра не засапався нітрохи і, напевне, міг би й співати:
    — Вирівнюємо дихання. Уповільнюємо пульс. Хто перший увійде в сімдесят ударів — піднімайте руку… Воду не пити!
    Тимор-Алк, що вже ввійшов був у річку по кісточки, перелякано сахнувся.
    Крокодил роззирнувся. Місцем зупинки користувалися, вочевидь, багаторазово: галявинка на березі річки, втоптана, зручна, з м’яким спуском до води. Крокодилові над усе хотілося тепер плюснути в цю річку, лежати на мілководді й хлебтати широко відкритим ротом; тут п’ють із річок і навіть не кип’ятять воду — оце так екологія! На Землі, мабуть, не лишилося місця, де людина, якщо вона не самогубець, може без остраху пити з ріки…
    Він неохоче відвернувся од води. Будемо грати за правилами; на протилежному боці галявинки, паралельно до берега, лежала колода на низьких опорах, і Крокодил подумав про гімнастичні вправи, різні там кульбіти та стійки. Парубки, не бажаючи дивитися на спокусливу воду, майже всі повернулись обличчям до лісу: піднімали й опускали руки, дихали, сопіли, виконували інструкторове розпорядження, хто як міг.
    Тонкі стовбури стояли в цьому місці майже впритул один до одного, і ліани заснували між ними сітку з великими вічками. Малесенькі, з ніготь, метелики прослизали крізь неї й зависали над махровими квітами. Крокодил відволікся від болю в розбитих ногах.
    Вирівнювати дихання і вповільнювати пульс він умів іще в школі, спасибі, гарний трапився тренер у секції легкої атлетики. Рахувати пульс без годинника чи секундоміра — не міг, та й руку піднімати геть не хотілося — якось це принизливо. Тому Крокодил обійшовся тим, що, дивлячись на метеликів і по змозі розслабившись, узявся дихати за приписами гімнастики.
    Повітря тут було чудодійне. «Я мало спав, — думав Крокодил, — я не прийняв гарячий душ, я не в своїй тарілці. А проте мені добре, і навіть біль у розбитих ногах поки не дуже допікає. Певне, вся штука в атмосфері — тут дуже чисто. Не дарма цей тип із Бюро міграції пропонував мені передусім Раа».
    Йому зробилося весело. Певність Айри, що мігрант обов’язково завалить Пробу, здавалася цієї миті смішною; він зітхнув ще раз, другий і раптом відчув, що хтось стоїть за плечем.
    Він озирнувся. Айра стояв, принюхуючись, в усякому разі, вигляд у нього був, як у собаки, що бере слід.
    Секунду вони дивились один на одного. Потім Крокодил широко всміхнувся й підняв руку; він гадки не мав, який у нього тепер пульс, але кураж узяв своє.
    — Сімдесят п’ять, — сказав Айра, і ніздрі його затремтіли. — Не ідеально, але в межах норми… Ти справді особливий, не такий, як усі мігранти, так?
    Щось у тоні інструктора не сподобалося Крокодилу. Хоча Айра говорив, здається, цілком щиро й навіть доброзичливо.
    Хлопці один по одному вправлялись із першим завданням. Полос-Над, звиклий бути лідером, закінчив роботу десь у другому десятку, одразу за Тимор-Алком. Після вчорашньої невдалої спроби Полос-Над ще не відійшов: на скронях у нього ніяк не висихав піт, а смагляве обличчя здавалося жовтим.
    — Добре, гарно, — Айра випростався, руки його спустилися вздовж тіла, ніби інструктор свідомо заощаджував жести. — Тепер, будь ласка, показуємо регенерацію в тому обсязі, в якому кожний із вас здатен до відновлення. Одразу попереджаю: я нікому не допомагатиму Розраховуємо — робимо — показуємо. Вперед.
    Ніхто не сказав ні слова. Полос-Над ще більше зблід, і тільки природна смаглявість шкіри не давала йому дорівнятися до Тимор-Алка. Хлопці один за одним потягнули з піхов тесаки, і Крокодил стежив за ними занепокоєно.
    Він витягнув свій тесак, ще не знаючи, що з ним треба робити. Камор-Бал, парубчак із забраним у хвіст волоссям, швидко покосився на Крокодила — і різнув себе кінчиком тесака по тильному боці долоні.
    Крокодил розгубився.
    Хлопчаки зосереджено різали себе — хтось так роздер руку, що кров, ніби дощик, зажебоніла по листю. Тесаки негайно повернулися до піхов, деякі полетіли в траву. Хлопці стояли, сиділи, валялися на землі, хтось дивився на поріз, хтось — у небо, хтось щосили зажмурився. Хтось бурмотів, хтось наспівував крізь зуби. Галявина стала схожою на палату поранених шаленців: шемрання, протяжні співи, тихий свист, шепотіння, важке дихання й запах крові.
    Тимор-Алк зважився останнім. Його кров була набагато світлішою й густішою, ніж звичайна людська, — вона здавалася розведеною молоком. Крокодил, попри все потрясіння, зауважив це й уразився ще більше.
    — Ти візьмеш участь у Пробі? — вкрадливо спитав його Айра.
    — Атож, — озвався Крокодил, намагаючись говорити недбало.
    Камор-Бал, хлопчина обережний і обачливий, порізав себе ледве-ледве. Тепер він стояв, витягнувши вперед руку, і Крокодил міг бачити, як зсідається кров, як з’єднуються краєчки порізу, як рана затягається й укривається кірочкою.
    — Якщо ні — скажи одразу, — мовив Айра, цього разу співчутливо.
    — Так, — процідив Крокодил крізь зуби.
    Він покрутив у руках тесак і різнув себе по руці, збираючись тільки трішки, для годиться, поранитися. Перестарався, не розрахував — бризнула кров, і відчуття було не з приємних. Крокодил похитнувся, тупо дивлячись на розтяту руку.
    Дурень. Навіщо? Що, він серйозно збирається показати своє вміння силою волі затягати рани? Регенерувати? Може, ще й пальці додаткові відростити?
    «Ідіоти, — подумав спересердя. — Що, повноправному громадянину Раа необхідно вміти відрощувати шкіру, відновлювати судини за кілька хвилин? Може, вам ще й хвіст заразом? Зябра? Крила, плавці?
    Треба було мені їхати на Кристал. Мене обдурили, як дитину, а я навіть не здумав боротися за свої права. Урешті-решт, вибираючи поселення навмання, я злегка міг тицьнути пальцем у Лімб — там напевно нема паскудного поділу людей на перший і другий сорти. За спроможністю до регенерації»…
    Кров не поспішала зсідатися. Крапала на босі ступні. Крокодил рукою затиснув рану; «Перетягти б оце бинтом — за кілька днів усе б загоїлося. А ці — ці, вимащені червоним, зі свіжими шрамами на передпліччях, долонях, колінах, — стоять, іржуть, наче коні!»
    Насправді ніхто не іржав. Хлопці, що за кілька хвилин затягнули свої порізи, відчували ейфорію — заговорили одразу кілька голосів. Розмови розпочав Полос-Над — він упорався попри свою блідість.
    — Я вчора, мов той дурень, пальця собі відтяв, — зізнався він, ніби позбуваючись тягаря. — Я його відростив, звичайно, але потім уже нічого не міг…
    — А було б не вимахуватись…
    — Точно, — щасливим голосом погодився Полос-Над, — було б не вимахуватись!
    І вони заіржали, тепер уже точно заіржали, але не з біди Крокодила, а від власного щенячого щастя.
    Кров припинила текти, але рана, звичайно, затягатися не збиралась. Крокодил уявив, як її стягує невидимий клей, як зростаються судини. Нічого.
    Айра йшов по галявині, оглядаючи рубці на вимащених кров’ю руках і колінах.
    — Зараховано. Зараховано. Це ти скупо порізав, боїшся. Гаразд, на перший раз зараховано. А це що? Я просив розраховувати свої сили, я не допомагатиму. Бувало тут, дехто не тільки палець — кисть відтинав, хотів краще себе показати… Давай, працюй, недовго лишилося. Ти все правильно робиш. Закінчуй. Зараховано, тут — зараховано…
    Він зупинився перед Тимор-Алком. Парубок-метис стояв, правою рукою стискаючи зап’ясток лівої, й дивився, як струменить із порізу світла густа кров.
    — Якась погана юха в тебе в жилах, хлопче, — негучно повідомив Айра.
    Крокодил, хоч як переймався своїм нещастям, наїжачився. Айра глянув на нього через плече мовчазного Тимор-Алка.
    — Що дивишся? Зробив? Чи соком течеш, мов розчавлений жук?
    — Я зупинив кров, — сказав Крокодил знову крізь зуби.
    — Справді? Вона сама зупинилася. Поріз ти стягнув?
    — Ні.
    Айра підійшов упритул. Він мав неприємну звичку зовсім не тримати дистанції — втручався в особистий простір людини ніби навмисне.
    — Я тебе попереджав? Щодо човна? Я казав, що краще одразу пливти назад?
    — Ти мене не попереджав про регенерацію.
    — Краще, що ти можеш зробити — поїхати на материк сьогодні й забрати з собою напівкровку.
    — Я нікуди не поїду, — сказав Тимор-Алк.
    Крокодил подивився на свою руку. Мабуть, які-небудь йоги, екстрасенси, памірські монахи вміють затягати поріз самовільно за кілька хвилин. Якщо це не казки. Якщо хоч хтось із землян справді на це здатен.

* * *

    Колона на чолі з Айрою бігцем занурилася в ліс — перед цим інструктор дав хлопцям відпочити, викупатися в річці, змити кров і піт. Крокодил лишився, і Тимор-Алк лишився теж. Метис сидів над водою, час від часу роняючи туди рожеві краплі, й дивився на руку з порізом.
    Крокодил, не гаючи часу на дурниці, відрізав дві смужки матерії від своїх штанів, так що вони перетворилися на пляжні шорти, і перев’язав руку. Потім ліг — вибрав найзручніше місце — й задумався.
    Офіційний термін проходження випробування — двадцять один день. Теоретично можна принаймні відпочити на природі.
    З другого ж боку, звичайні поселення на Раа такі само чисті, зелені, забезпечені водою й ідилічними метеликами, не кажучи вже про розкішні пейзажі. Отримавши статус державного залежного, можна спокійно й тихо працювати яким-небудь сортувальником газонового насіння, на дозвіллі вирізати ложки або писати вірші — це особливо цікаво, зважаючи на те, що тут усі рими свіжі. Тут нема книг у звичайному розумінні, тільки публікації в мережі: хочеш — пиши, не до вподоби — не читай.
    Залежні можуть брати шлюб і заводити дітей цілком вільно. Їхні діти, досягнувши певного віку, можуть пройти Пробу й отримати статус повного громадянина, а можуть не проходити за бажанням. Ось, наприклад, Крокодил одружиться з місцевою, смаглявою і тонкою, буде їздити з нею на узбережжя, де повно чорних перлів. Хазяїн — держава, громада — сплатить йому відпустку раз на рік.
    Він може піти на курси й навчитися водити човен, приміром. Теоретично може нічого не робити й відмовитись від навчання. Ходити коло «самовдосконалення». Йому не дозволять накласти на себе руки… й стати до роботи в міграційному офісі Раа. Очевидно, тому, що робота на таких посадах передбачає «суспільно-значущі рішення»…
    Біль у ступнях допікав. Крокодил почувався скривдженим і не міг подолати це почуття. Айра каже багато слушного: він не хазяїн собі.
    Він підповз до води, сів і сунув ступні в річку. Полегкість прийшла, але ненадовго. Крокодил знав, що за хвилину ноги змерзнуть; шкіра на його грудях обвітрилась і неприємно саднила, а плечі горіли, обпалені сонцем. Він не звик ходити без сорочки.
    Вода повільно змінювала колір, бувши бузковою, ставала зеленавою. Сонячні плями мінились на її поверхні.
    Тимор-Алк сидів незрушно. Крокодил, підвівшись, подивився йому через плече; на худющих колінах Тимор-Алка лежала, ніби непритомна, закаляна кров’ю рука: порізу не було. Був грубий рожевий рубець.
    — Як ти це зробив?!
    Тимор-Алк посидів ще секунду, потім повільно повернув голову. Зеленкувате волосся в нього на маківці стояло сторч. Лице, в тон йому, набуло зеленуватого відтінку.
    — Ти загоїв! — Крокодил не йняв віри своїм очам. — Як ти це зробив, поясни мені?
    — Це не зараховано, — дуже тихо, над силу вимовив Тимор-Алк. — Аби було зараховано, треба вкластись у п’ятнадцять одиниць, поріз стандартний… А я до стандарту не дотягнув…
    Він нахилився вперед і спустив кисті в воду. Крокодил сів поряд.
    — Я взагалі цього не вмію, — зізнався. — У нас уважають, що це неможливо.
    — Я вдома тренувався, — сказав Тимор-Алк, не слухаючи його. — Я вкладався в п’ятнадцять, завиграшки. А тут не можу.
    — Чому?
    Зеленоволосий знизав плечима:
    — Вони мене не люблять.
    — То й що?
    — Мені забирає енергію. Не встигаю відновитись.
    — А тобі треба, щоби тебе любили?
    Тимор-Алк криво всміхнувся:
    — Досить нейтрального тла.
    — Так, — схопився Крокодил, — а чому вони тебе не люблять? Тому, що ти метис?
    Тимор-Алк кивнув.
    — Це називається ксенофобією, — зауважив Крокодил авторитетно. — І взагалі це не личить цивілізованому суспільству.
    — Тут у нас не цивілізоване суспільство, — сказав Тимор-Алк. — Тут острів, якщо ти зауважив.
    — Зажди. Якщо річ у тому… Я їздив на монорейці, зустрічав різних людей, їх не дратувало, що я мігрант! Я бачив ще одного мігранта, він зовсім синій… Чому для цих парубків так принципово, що ти напівкровка?
    Парубок подивився спідлоба. Устав, похитнувся й ледве втримався на ногах:
    — Немає часу на розмови. Я пішов їх наздоганяти.
    — Щасти тобі, — подумавши, озвався Крокодил.
    — А ти?
    — Не знаю, — він справді не знав. — Я не вмію затягати рани з власної волі.
    Тимор-Алк завагався. Нахилився й вишукав у густій траві жорсткий листок, за формою схожий на півмісяць.
    — Ось, пожуй, поклади на рану. Скласти регенерацію не допоможе… Та принаймні поріз загоїться швидше.
    — Спасибі!
    — Тобі треба було їхати назад, — сухо сказав Тимор-Алк. — Коли Махайрод сказав.
    — Хто сказав?
    Парубок поморщився:
    — Айра… Тобі взагалі не варто було сюди приїздити.
    Крокодил лайнувся крізь зуби. Зацікавившись, повторив лайку. Звичний смисл кудись щез, витіснений поетично-брудним образом «шмарклів із багатьох дір».
    — Не давай мені порад, парубче. Чому б тобі самому не поїхати? Чому не стати залежним громадянином? Це, кажуть, зовсім не боляче!
    Тимор-Алк подивився на свою руку зі шрамом. Стис пальці в кулак і повторив лайку, що її тільки-но сказав Крокодил. І з того, як пролунав голос хлопця, Крокодил раптом здогадався: такими словами парубок узагалі лається вперше.
    Співали птахи в лісі, дзвеніли комахи, десь віддаля воркотів водоспад. Тимор-Алк, не дивлячись більше на Крокодила, пішов до лісу; він ступав повільно, обережно ставлячи на землю босі ступні. Потім голосно зітхнув — і перейшов на біг.

* * *

    Він повернувся до табору, пустого в цей час, знайшов пристрій на кшталт запальнички, розпалив багаття, назбирав грибів і з’їв їх, побалувавши себе захованим шматочком м’яса з учорашнього бенкету.
    Ситуація здавалася безвихідною.
    З перших днів на Раа йому дали зрозуміти, що переведення на Лімб неможливе. На Кристал — тим паче. Про Землю взагалі годі й казати: поїзд, як то кажуть, пішов. Годящий для міграції час Лімба теж лежав у минулому Землі, але не так глибоко, як час Раа; жуючи м’ясо, Крокодил думав, що, коли він ішов, ні про що не підозрюючи, своєю туманною, сльотавою вулицею, тоді на місці Раа була хмара куряви, все, що лишилось від застиглого сонця й перетвореної на порох планети. Настане час, на Землі розплодиться людство, а вся ця темна зелень, бузкова вода, дурні закони зникнуть безслідно. Чи варто морочитися, складати іспити зі швидкісного гоєння ран, засмучуватися через статус залежного громадянина, якщо до моменту народження Крокодила від їхньої цивілізації не зостанеться й каменя?
    Згаснуть супутники. Помруть усі нинішні жителі, і їхні далекі нащадки, і нащадки нащадків. А на Землі не буде ще винайдено колесо. Ідеальний спосіб уникнути часового парадоксу: не народилися ще метелики, на яких можна наступити, змінюючи хід історії. Та й не зможе метелик відлетіти так далеко від дому.
    Кляті піхви бовтались на боці й дратували. Дуже хотілося зняти їх і пожбурити в ліс, але Крокодил утримався: ще вимагатимуть здати реманент, а за втрату чи псування вирахують із ресурсів майбутнього «хазяїна-опікуна»…
    На думку про те, що шмаркаті хлопчаки поїдуть із острова з посвідченнями громадянина на шиї, а він, Крокодил, на все життя залишиться в статусі недієздатного, дитини, невільника — від цієї думки в нього волосся стало сторч. Хазяїн-опікун, що за єзуїтське формулювання! Це навіть не рабовласництво, радше патерналізм: хтось сильний опікується слабеньким, нездатним без нагляду й контролю владнати своє життя. Він же «не пан собі» — значить, у нього має бути зовнішній хазяїн!
    Крокодил стукнув кулаком по землі й тихо вискнув од болю: порізана рука затягнулась, але не загоїлася зовсім.
    Від ріки долинули голоси. Видно, Айрин загін повертався іншим шляхом; схоже, інструктор знову дозволив хлопцям купатися. Регіт, плюскіт, верещання яскраво нагадали Крокодилу літній табір відпочинку. Якби не ці тесаки, не регенерація, не густа світла кров Тимор-Алка…
    Крокодил устав і зійшов до берега.
    Айри поблизу не було. Парубки забавлялися: вчотирьох тримаючи Тимор-Алка, вони опустили його голову під воду й там, біля самого дна, «відмивали» піском.
    — Ще потри! Він нормальний, він не зелений, він удає! — горлав круглоплечий, коротко стрижений парубок, імені якого Крокодил не пам’ятав. — Потри ще пісочком, зеленка зійде!
    Тимор-Алк виривався, дарма витрачаючи кисень.
    Крокодил підібрав камінь, слизький від мулу, і, не розмахуючись, кинув у широку спину пацана, що держав Тимор-Алка за ноги. Камінь завбільшки з кулак улучив у праву лопатку, і то відчутно: парубок смикнувся й випустив жертву. Тимор-Алк запручався сильніше, скористався розгубленістю мучителів і вирвався — зелений, як ріка. Закашлявся, хапаючи повітря ротом.
    — Хоробрі? — спитав Крокодил, не піднімаючи голосу. — Усі на одного?
    Йому дуже хотілося битись, і кількість ворогів не лякала. Хлопчаки на секунду розгубилися. Той, у кого Крокодил улучив каменем, намагався вивернутися, аби потерти спину.
    — Мігрант, — сказав круглоплечий, схаменувшись.
    — А ми думали, ти вже відплив, — сказав ударений каменем. — І вже над тобою опікунство оформили.
    — Ну, нічого, встигнеш, оформлять завтра, — підхопив довговолосий Камор-Бал. — Знаєш, повний громадянин із залежним ніколи не сперечається…
    Крокодил вищирився. Якби хлопці навмисне шукали проблем — не могли б дібрати вдаліших слів.
    — Ти, значить, повноправний громадянин?
    Він ішов на них, зовсім не думаючи про те, що їх багато. Вони були хлопчаками, і Крокодил, як чоловік, навіть не збирався бити їх — тільки вказати їм на місце.
    — Ти, повноправний громадянине, як-тебе-там? Ану йди сюди!
    Наїжачившись і звузивши очі, Камор-Бал усе-таки ступив кілька кроків йому навстріч. Вони зустрілись на мілині — по коліно у воді. На пацані не було сорочки, щоб згребти за барки, зате дуже вдало лежав на плечі хвіст зібраного довгого волосся — мокрих пацьорок.
    Обманним рухом Крокодил примусив Камор-Бала повернути голову, схопив його за волосся й сильно рвонув униз. Парубок упав навкарачки, у воду. Тієї ж миті на Крокодила наскочило одразу двоє — худорляві, але чіпкі, вони билися по-жіночому, переважно нігтями. Крокодилові роздерли щоку й зацідили п’яткою в коліно; він розкидав хлопчаків, ті попадали в річку. У цей час Камор-Бал, червоний від приниження, вихопив із дерев’яних піхов свій тесак.
    Крокодил навіть не зрозумів, у чім річ. Хлопчисько йшов на нього, тримаючи тесак не дуже вміло, але впевнено. Крокодил не пригадав, що в нього є точнісінько такий; єдине, що його цікавило — чи встигне він перехопити пацана за зап’ястя.
    — Стій! — хрипко крикнув Тимор-Алк. — Озирнись!
    Крокодил утримався й не озирнувся. Зате Камор-Бал попався — мигцем глянув через плече й одразу відскочив, поточився від Крокодила, опустивши тесак.
    На березі стояв Айра — з виглядом відвідувача зоопарку, який спостерігає цікаву, але цілком звичайну сценку.
    — Палимо вогнища, — сказав він, ніби нічого й не було, — рибу чистимо, смажимо, вечеряємо. Після вечері — збір.
    І, нечутно ступаючи, сховався в лісі в напрямі табору.

* * *

    У цих зборах не було нічого ні від піонерських посиденьок, ні від дикунських ритуалів — здавалося, йдеться про консультацію перед вступним іспитом до якого-небудь серйозного вишу, тільки замість величезної аудиторії все діється в лісі. Підлітки сиділи на стовбурах, каменях і просто на траві; небо почорніло, в рамці з темних крон пливли супутники, мовби повільні електрони.
    — Завтра вранці прийде човен, — сказав Айра. — Рідко так буває, щоби якийсь здобувач вибув у перший же день. Ваша група відзначилась. Один із вас поїде додому вже завтра.
    Крокодил сидів осторонь. Правду кажучи, в нього не було сил сперечатися, обурюватися й подавати апеляції.
    — А може, й не один, — Айра розглядав притихлих хлопчаків із безжальним інтересом. — Подумайте добре. Я б відправив трьох… Та один поїде точно. І звуть його…
    Крокодил не підвів голови.
    — І звуть його Камор-Бал, — жорстко закінчив Айра. — Без права перескладання.
    Крокодил схопився.
    Хлопці сиділи обличчями до майже загаслого вогнища. Ніхто не ворухнувся. Тільки Камор-Бал різко встав, його голі груди здіймались і падали, мов у загнаного:
    — Чому? Чому я?!
    Крокодил із подивом зрозумів: парубок зовсім не почувається безвинним.
    — А ти не знаєш? — Айра тихо всміхнувся. — Тоді незрозуміло, навіщо ти взагалі приїхав на острів, Камор-Бале.
    Глухо загули одразу кілька голосів. Крокодил відчув на собі погляди.
    — Цього разу я поясню, — сказав Айра. — Усе-таки в групі мігранти, — він подивився на Крокодила. — Ти підняв зброю на людину — не захищаючи життя, не обороняючи свою оселю, а в межах конкурентної боротьби за статус.
    — Він мене образив! — пробелькотів Камор-Бал.
    — Він смикнув тебе за волосся, ти не стерпів, розумію. Андрію, — Айра кивнув Крокодилові, — все було дуже точно зроблено, спасибі.
    Гомін зчинився. Камор-Бал стояв, похитуючись. Він мав повернутись додому й лишитися залежним — дитиною, калікою, недужим — до скону свого віку. Без права перескладання. На парубка страшно було дивитися в цю хвилину.
    Крокодил підвівся.
    — Я його не провокував, — він обвів поглядом звернені до нього обличчя, палючі злі очі й прямо подивився на Айру. — Не роби з мене…
    Він хотів сказати «не роби з мене Юду», але в його новій рідній мові такий вислів виявився неможливим.
    — Не подавай усе так, ніби я його навмисне довів! Я б сам його радо прирізав — він дістав мене…
    — Не хвилюйся, ти поїдеш, найпевніше, наступним, — Айра кивнув. — Регенерувати ти не вмієш, і багато чого не вмієш, і не встигнеш навчитися за двадцять днів. Якби ти витягнув тесак — ви поїхали б удвох. Та ти не витягнув. Чи не так? — Він обвів поглядом присутніх.
    — Айро, — Крокодил змусив себе бути спокійним, — можна тебе на кілька хвилин? Я хочу з тобою поговорити.
    — Про що? — здивувався Айра.
    — Дві хвилини. Відійдімо на дві хвилини, — Крокодил дуже хотів бути переконливим.
    — Гаразд, — Айра посміхнувся. — Відбій, претенденти. Камор-Бале, човен завтра вдосвіта на старому місці. Дорогу знайдеш?
    Камор-Бал не відповів.
    Айра відійшов від вогнища в темряву, осяяну вогниками світлячків. Крокодил наздогнав його. За спиною, біля вогнища, заговорили всі разом — і гучно.
    — Послухай, — Крокодил зупинився, перепиняючи Айрі дорогу. — Залиш пацана. Навіщо ти йому життя ламаєш?
    У сутінках обличчя Айри зливалося з нічним лісом.
    — Ти чуєш? Навіщо ти ламаєш хлопчині життя? Через мене — ну добре, я мігрант, я дорослий… А з ним так чинити — навіщо?
    — Ти почуваєш провину, — чути було, що Айра посміхається. — Це добре.
    — До чого тут я?!
    — До чого тут він? Тобі байдуже до нього, чужий хлопчак, пройшов він Пробу чи ні — тобі що з того? Але тобі здається, що ти винен. Правильно здається.
    Крокодил відчув, як утомився сьогодні, як болить усе тіло й стогне порізана рука. У темряві наступив на корінь, що випинався з вологого злежалого листя. Засичав від болю в потривоженій п’ятці.
    — Поріз затягнув? — спитав Айра.
    — Ні.
    — Їдь із Камор-Балом. Прикрась бідоласі цю путь.
    — Це наказ?
    — Це порада.
    — Не поїду.
    — На все свій час… Знаєш, навіщо їм дають ножі? Навіщо потрібні тесаки, крім того щоб чистити рибу, виготовляти рогатки з острожками, робити стандартні порізи для регенерації?
    — Навіщо?
    — Це частина випробування. Людина — повноправний громадянин — може бити товаришеві морду, але не зведе на нього зброї. Звів — усе, вільний, внутрішня незрілість.
    — Та можна виховати… — почав було Крокодил.
    — По-перше, я не вихователь. По-друге — незрілість у такому віці не піддається корекції. По-третє… — Айра примружився, — я серйозно, їдь із ним. Зважуйся.
    — У вас не бувало війн? — спитав Крокодил. — Ви принципово відмовляєтесь від зброї, ви…
    Він хотів сказати «пацифісти», але не знайшов підхожого слова: на язиці крутились архаїчні «миролюбці» з величезним хвостом побічних значень.
    Айра ледь усміхнувся:
    — Отже, на курс історії й культури Раа тобі не стало снаги?
    Крокодил застидався.
    — Устигнеш, — м’яко завважив Айра. — На професійних курсах, куди тебе відрядить хазяїн-покровитель.
    — Чому тобі так важливо, щоби я не пройшов Пробу?
    — Ти вже навчився регенерувати?
    Крокодил промовчав.
    — Сьогодні я тебе залишив тільки затим, щоби всіх пройняв приклад Камор-Бала, — сказав Айра. — Щоб увиразнити подію.
    — І щоби їм було кого ненавидіти.
    Айра хмикнув:
    — Знаєш, я працюю. Мені потрібно, аби вони були весь час в екстремальних умовах. Це складно, так. Це Проба.

ГЛАВА ТРЕТЯ

    Це була вже друга безсонна ніч. Крокодил чудово знав, що завтра на світанку доведеться вставати, бігти кудись до повного виснаження і звітувати про здатність літати без крил, наприклад. Чи їсти черв’яків. Чи дихати під водою. Йому було однаково.
    Він бродив сам по лісу, освітленому зорями, супутниками й світляками в траві. Сюрчали цикади або якісь їхні місцеві аналоги. Холоднішало, Крокодил розмахував руками, щоби зігрітись. Він би пробігся, але збиті ноги боліли.
    Потім він почув шурхіт у кущах. «На місці Камор-Бала, — подумав він, — я вичекав би момент і зарізав кривдника на смерть. Залежний громадянин начеб не може нести кримінальної відповідальності…»
    У кущах виявилась невелика тварина, на кшталт лисиці, але з голою шкурою. Потворна і водночас зворушлива тварюка. Крокодил розгледів її, коли вона перетинала галявинку — розсіяне світло мінилося на шкурі звірини, гладенькій, ніби намащеній. Блимнули в мороку величезні очі: тварина мала нічний триб й не хотіла, щоб їй заважали.
    Крокодил потягнувся, розганяючи кров. «Отже, юридичні особливості: якщо Камор-Бал, громадянин із обмеженою дієздатністю, мене зараз заріже — хто відповідатиме? Батьки? Айра має рацію: я замало знаю».
    Гола звірина розчинилась у темряві. Крокодил прислухався: не почув ні чужого дихання, ні поруху, ні навіть запаху. І знову Айра має рацію: я почуваюся винним… Хоча складу злочину немає в моїх діях. Повноправний громадянин не може брати зброю, якщо його смикнули за косичку…
    Між стовбурами стала помітною водна гладінь. Війнуло запаморочливим запахом прибережних квітів. Крокодил вийшов до річки. На камені біля берега сидів парубок, стискаючи в опущеній правій руці оголений тесак.
    Крокодил зупинився.
    Парубкова постать, гіпсово-біла, хіба що не світилася в темряві. Тимор-Алка неможливо було переплутати ні із ким. Його ліва рука лежала на колінах долонею догори, передпліччя перетинали, ніби шпали, темні смуги.
    Шрами. П’ять штук. Крокодил постояв, потім підступив ближче.
    Перед очима в нього Тимор-Алк зробив глибокий вдих і різнув себе по руці побіля самого ліктя. Показалася кров, майже чорна в сутінках. Тимор-Алк опустив голову і зосередився, дивлячись на рану.
    Крокодил побачив, як її краї злипаються. З’єднуються — грубим швом. Крокодил боявся ворухнутися; хвилини за три повної нерухомості Тимор-Алк посунувся вперед, сунув руку у воду і змив кров.
    Новий рубець, темніший за інші. Нерівний, ніби руку розтинали консервним ножем.
    — Ти ж завтра не встанеш, — не витримав Крокодил. — Втрата крові…
    Алк зачерпнув жменею з тієї ж ріки, випив, розмазав воду по підборіддю. На голос Крокодила він навіть не озирнувся, не здригнувся — видно, давно знав про його присутність.
    — Нічого, — озвався після паузи, коли Крокодил вирішив уже, що відповіді не буде. — Відновлюся. Скажи, ти це навмисно зробив? Айра тобі звелів?
    — Та ти що?! — Крокодил похлинувся. — Я ж за тебе, дурня…
    — За мене не треба, — промовив Тимор-Алк, зосереджено розглядаючи свіжий рубець. — Я сам за себе.
    Крокодил сів поряд.
    — Як ти це робиш? — спитав і вразився, яким скрадливим став його голос.
    — Хочеш навчитися?
    — Так, — сказав Крокодил. — Якщо в тебе виходить — значить, вийде й у мене, правда ж?
    — Я не знаю. Я не бачив, щоб у мігрантів виходило.
    — А багато ти бачив мігрантів?
    — Мало, — зізнався Тимор-Алк. Та чув. У мене бабуся працює в міграційному центрі.
    — Дуже цікаво, — Крокодил відчув себе рибалкою, чий поплавець раптово зовсім зник під водою. — Твоя бабуся…
    Тимор-Алк повернув голову:
    — Я нічим не можу тобі допомогти. І моя бабуся не може. І не зважай.
    «Який проникливий хлопчик», — засмутившись, подумав Крокодил.
    Від ріки здіймався холод. До світанку лишалося кілька годин; цикади в лісі замовкли, стихли лісові птахи, і стало безгучно, як у ваті.
    — Тепер ти складеш регенерацію? — знову почав Крокодил.
    — Складу, — сухо озвався Тимор-Алк.
    — Чому ти назвав Айру… Як ти його назвав? Махайродом? Це прізвисько?
    — Це його ім’я. Айра — прізвисько.
    — Звідки ти знаєш?
    — Чи не однаково? — Тимор-Алк дивився на свою руку, ніби вирішуючи, різати ще чи не треба.
    — Ти з ним знайомий?
    — Ні… Ти спати будеш?
    Тимор-Алк заклав тесак у піхви й підвівся. Тихо плюснула вода. Крокодил підвівся слідом за ним.
    — Люди тебе ненавидять, — сказав Тимор-Алк.
    Крокодил похлинувся, готовий заперечувати, сміятися, спростовувати цю геть безглузду заяву, але за секунду збагнув, що йдеться лише про хлопчаків-претендентів. У фразі не було узагальнення — «всі люди тебе ненавидять». «Люди» — значить пацани, упевнені, що Крокодил підставив Камор-Бала.
    — Нічим не можу їм допомогти, — сказав крізь зуби. — Мені самому дуже шкода цього телепня.

* * *

    Слабка надія, що Айра скасує своє рішення, розвіялася вдосвіта. Камор-Бал залишив біля вогнища акуратно складені короткі штани, поклав на траву тесак у дерев’яних піхвах, коротко попрощався з найближчими товаришами і пішов до човна — в тім одязі, що мав, прибувши на острів. Лице його здавалось непроникним.
    На Крокодила ніхто не дивився. Його сахались, наче прокаженого. «Бойкот переживу, — подумав він. — Аби змію в постіль не підкинули».
    У цьому лісі не було змій. У претендентів не було постель. Так що боятися Крокодилові, певно, було не варт.
    Айра наказав шикуватись одразу ж після відбуття Камор-Бала. Підлітки, помітно бліді через недосипання, стали півколом на галявині, і Тимор-Алк високо здійняв руку.
    — Що? — спитав Айра.
    — Я готовий складати регенерацію.
    — Складеш разом з усіма… Сьогодні в нас інша тема. Фізична витривалість і больовий поріг. Хто боїться болю?
    Жодна рука не підвелась.
    — Брешете, — сказав Айра. — Та це не важливо. Півгодини на вмивання та сніданок — і побігли!
    Цього ранку крос дався Крокодилові куди важче, ніж учора. Ноги боліли — тепер справді боліли! — і паморочилося в голові. І якщо вчора він був налаштований добродушно й збирався дати хлопцям майстер-клас, то сьогодні поразка в’їлася йому в мізки, мов остроги жорстокого вершника, і хилило до землі.
    Хлопчаки були пригнічені. Учора вранці, натхнені танцями біля вогнища, вони хотіли перемагати. Сьогодні, після неславного відбуття Камор-Бала, кожен змагався з сумнівом: що, як і я не зможу? Тим паче, що попереду таке вабливе випробування: фізична витривалість і больовий поріг…
    Айра провів групу за старим маршрутом, але біля водоспаду звернув в інший бік, і стежка пішла не вгору, а вниз. Ліворуч тяглася скеля, схожа на перепечену хлібну скоринку. Праворуч — хащі, а за ними, здається, ховалось урвище.
    Потім уся розгорнута перед Крокодилом лава бігунів стала коротшати, зникати, ніби падаючи в прірву. Крокодил останнім дістався до вузької щілини в скелі — у цю щілину, мов у нору, Айра завів претендентів, і тепер сапання, покашлювання, тупотіння відбивалися від стін вузької й дуже високої печери.
    Стало задушливо. Від незвично сухого повітря саднило горло. Біг змінився звичайною ступою: підлітки, й слідом за ними Крокодил, протискались у вузький лаз, який не став ширшим — навпаки. Крокодил не страждав на клаустрофобію, але в застряглому ліфті йому завжди ставало погано. Що це: позбавляємо повного громадянства всіх, у кому виявляємо хоч натяк на психічні розлади?!
    Гострий камінь подряпав плече Тимор-Алку, і на порізі виступила рожевенька кров. «Чому ж вони його не люблять, — спитав себе Крокодил, щоб відвернути увагу на інше. — Чому в світі, доброзичливому до прийнятих мігрантів, раптом така нетерпимість до свого-таки — але напівкровки?»
    Айра мав рацію: на «історію та культуру» Раа Крокодилові не стало часу. Та чому в оглядовій інформації, що її проглянув уважно, ні словом не згадано про зелених людей на Раа? Пам’ятається, в нього тоді склалося враження, що на планеті немає поділу ні за расовою ознакою, ані за соціальною…
    Він майже задихався. Тимор-Алк, біжучи попереду, кашляв. Нарешті, лаз, яким вони пробирались, перетворився на коридор. Потім стіни розступилися ще ширше, над головою проглянула смужка неба. Айра зупинився:
    — Станьте півколом.
    Група мовчки скорилась. Крокодил мимохіть опинився в самому центрі — прямо навпроти Айри.
    — Це місце зветься плавильнею, — сказав інструктор. — За весь час випробувань група приходить сюди тільки один раз. Значить, можливості щось виправити не буде.
    За його спиною двигтіло розігріте повітря. Під босими ногами лежала чорна і гладенька, як мармур, земля. Далі, метрів за сто, на землі переливалися темно-червоні вогні, неприємно схожі на пригасле вугілля.
    — Подивіться уважно, — Айра повернувся, широким рухом указуючи вперед. — Ширина того, що світиться, — тридцять кроків. Це вугілля, хлопці. Вам слід налаштуватися, зосередитися й перебігти на той бік дуже швидко. На тому боці — спуск до моря, доступ до питної води, медикаменти й спочинок. Усе зрозуміло?
    Парубки важко дихали. Крокодил був ладен завити.
    Ну навіщо?! Для чого? Навіщо повноправному громадянину вміти бігати по вугіллю?! І чому той, хто по вугіллю не бігає, довічно приречений на залежний статус?
    — Від випробування можна відмовитись, — помовчавши, сказав Айра. — Дорога назад і прямцем додому.
    Група стояла мовчки. Чути було, як потріскує розпечена земля, як шипить вогонь, як високо в небі, над розщелиною, кричить морський птах. Нарешті, Полос-Над, вищирившись, виступив уперед:
    — Можна починати?
    «Він хоробрий, — подумав Крокодил, дивлячись, як ходять жовна на схудлому й закуреному виду парубка. — Це справді хоробрі діти. У моїй школі таких, як пошукати… один-два, та й годі.
    — Добре, — Айра кивнув. — Бачиш те каміння?
    Крокодил простежив за його рукою. Попереду, за поясом вугілля, праворуч і ліворуч випиналися зі скелі білі камені, мов ікла.
    — Не озирайся. Не повертай назад. За камені — й уперед, там побачиш, куди йти. На березі дочекаєшся решти.
    — Так.
    Полос-Над повів плечима. Зімкнув пальці перед грудьми й почав часто-часто дихати. Очі його закотилися; страшний, схожий на зомбі, юнак попрямував до вугілля.
    Спершу широкими кроками, далі — сягнисто. Зрештою він побіг.
    Усі підступили вперед, бажаючи бачити.
    Не гальмуючи, ні секунди не вагаючись, Полос-Над злетів над вугіллям — це був дуже довгий стрибок. Його боса п’ятка торкнулася вугілля, він вискнув — і біг далі, так що чорний дим стелився за ним, ніби вихлопний шлейф за мотоциклом. За кілька секунд він був уже біля білих каменів — і, не озираючись, зник за ними, тільки дим і попіл висіли над гарячою землею, позначаючи його траєкторію.
    — Пройшов, — сказав Айра з таким самовдоволенням, ніби це він сам уперше зважився бігти по вугіллю. — Далі?
    Одразу кілька парубків вийшли вперед, і серед них — Тимор-Алк. Крокодил зацікавився.
    — Давай, — Айра кивнув метису. — За ним — можна без заявки. Три-чотири людини одразу. Дорога широка.
    Тимор-Алк подивився на нього якось особливо пильно й журливо. Майже не розбігаючись і не готуючись, кинувся на вугілля й, біжучи, завищав.
    Крокодил стиснув кулаки. До чужого монастиря зі своїм уставом не потикайся; складно вигадати мерзотнішу штуку, ніж ця Проба. У бою навкулачки з Айрою в нього, мабуть, нема шансів, та в нього є тесак на поясі. А в Айри — ні.
    Інструктор відчув його погляд і повернув голову. Тимор-Алк уже зник за білим камінням; він пройшов, молодець, але його вереск усе ще лунав у Крокодилових вухах. Хлопці про щось перемовлялися, хтось часто й шумно дихав, хтось стояв, здійнявши руки до неба, із зажмуреними очима. Айра дивився на Крокодила прямо, жорстко, насмішкувато.
    «Я можу, мабуть, його вбити, — подумав Крокодил. — А що потім?»
    Зважились одразу троє. Скавкнули на три голоси й зникли, здійнявши хмару попелу. Порив вітру розкидав її, знов очистивши розпечений простір, де струменіло повітря, ніби над вогнищем. Нові претенденти втирали з лобів холодний піт. Хтось упівголоса завів знайому пісню: «Це наше право. Ми тут по праву. Ми тут — бо маємо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбіту — справедливо…»
    Хлопці збадьорилися. З криком «Маємо право!» побігли одразу четверо. Потім — ще двоє. Решта розминалася, розтирала обличчя й плечі, мугикала й знову заводила пісню, хоча звучала вона зовсім не так певно й бадьоро, як біля вогнища.
    Один за одним, закусивши губи, дивлячись на товаришів, узявшись за руки — вони набиралися духу. І зникали на тім боці, за білим камінням. Нарешті, лишилися тільки Айра й Крокодил.
    — Ну і? — Айра дивився в небо.
    — Ну ти й покидьок, — сказав Крокодил.
    — А ще?
    — Кат. Садист. Весь ваш світ стоїть на кістках. Погане, лицемірне, гниле, смердюче суспільство.
    — А ще?
    — Я радо натовчу тобі пику.
    — Я трохи сильніший.
    — А я трохи зліший. Що тобі зробили ці діти?! Ти, здоровенний ґевале! Це робота для чоловіка?! Ти наглядач, пригочин у…
    Крокодил збився. У його новій рідній мові не було слова «концтабір».
    Айра з сумом кивнув:
    — Я попереджав тебе багато разів. І все одно ми повертаємося туди, звідки почали: ти не пройдеш Пробу.
    Крокодил лайнувся, як не лаявся ніколи в житті. Те, що мало пролунали, як брудний матюк, у його новій рідній мові обернулося вельми гидкою лайкою, але зовсім іншого образного ряду.
    І, вивергаючи з себе жахливі слова, він стрибнув на вугілля. Плювати Айрі в пику, бити його, вбивати його він хотів, отримавши спершу моральну перевагу.
    Розлючений, навіть не відчував болю.
    Взагалі.
    Пробігши декілька кроків, зупинився. Він стояв на вугіллі й нічого не відчував, крім шерехатої поверхні під ступнями. Вугілля було ледве теплим. Повітря струменіло й дрижало навколо, але не від жару; дим подобав на чорнило, розчинене у воді.
    Через червоне ряхтіння поля йшов, засунувши руки в кишені, Айра. Копав вуглинки босою ногою:
    — Випробування закінчиться за білим камінням. Там фінішна лінія.
    Крокодил нахилився й торкнув «вугілля» руками:
    — Це що — фейк? Розіграш?!
    — Це випробування, — утомлено повторив Айра. — Ну гаразд, доплентаєш до каменів — вважатиму, що цей модуль ти склав.

* * *

    За каменями виявився поворот, а за ним — вихід із печери, несподіваний, як у парку атракціонів. У бухті з прозорою водою, з білим піском і мальовничими струменями маленького водоспаду на скелі веселилися переможці: валялись на піску, реготали, купались і ділилися враженнями.
    Багато хто на вугіллі відчував жар, особливо в перші моменти. Ніхто й гадки не мав, що випробування «на біль» виявиться випробуванням «адекватного сприйняття» і звичайнісінькою пробою хоробрості. Кожен пишався собою, відважним, сміливим настільки, щоби пробігтися по вугіллю; кожен радів собі, адекватному, — адже ж утямив штуку на середині дистанції чи біля тих білих каменів.
    Тільки Тимор-Алк сидів на камені біля невеличкого озерця, утвореного водоспадом, сидів згорбившись, опустивши ноги у воду, ні на кого не дивлячись. Крокодил, почуваючись заплішеним ідіотом, посидів на піску, потім підійшов до зеленоволосого:
    — Дурна ідея, правда ж?
    Тимор-Алк не відповів.
    — Ну поясни мені: нафіга потрібна така «ініціація»? Що ж у вас за суспільство таке, якщо в ньому такі повноправні громадяни, га?
    Тимор-Алк мовчав. Біла шкіра просвічувала крізь зелене волосся на голові. Пальці судомно вчепилися в голі коліна.
    Крокодил перевів погляд на його ноги. Вода, прозора, як спирт, не ховала нічого: ступні Тимор-Алка були яскраво-червоними, у величезних пухирях.
    — Що це?!
    — Іди геть, — тихо сказав Тимор-Алк.
    — Там же не було жару! Це віртуальна…
    — Іди геть.
    Крокодил заточився. Хлопчаки на березі проводили час, як проводять його щасливі пацани на пляжі; Крокодил довго крутив головою, перш ніж розгледів Айру, що сидів на високому камені, дивився на море, жуючи травинку.
    Крокодил наледве відшукав стежку серед каміння. Айра, почувши його, навіть не обернувся.
    — У Тимор-Алка… опік другого ступеня, по-моєму, — сказав Крокодил, звертаючись до його потилиці.
    Айра повернув голову. Крокодил був готовий почути щось на кшталт «Я знаю» чи «А тобі що до того?», але мутнуваті очі інструктора раптом проясніли. Він поглянув на Крокодила, потім униз, на пляж, знайшов Тимор-Алка. Той і досі сидів скрючившись, опустивши ноги в біжучу воду.
    — Погано, — коротко зауважив Айра.
    — Він вірив, що це вугілля. Біг по вугіллю. Спробуй, скажи, що він не пройшов цей тест.
    — Пройшов, — Айра не став сперечатись. — Та в нього великі проблеми.
    — Хто ти за званням? — спитав Крокодил.
    — Тобто?
    — Ти ж офіцер, так? — Крокодил затнувся, тому що слова його нової рідної мови знову не відповідали поняттєвому апарату. — Ти… учасник жорсткої ієрархічної структури, що працює, добирає повноцінних громадян? З одного боку, ти на нижчій сходинці, всього лише польовий екзаменатор… З другого — ти одноосібно приймаєш рішення…
    Крокодил замовкнув, незадоволений собою. Йому не подобалося неприродне звучання знайомих, здавалося б, слів.
    — То в якому ти званні? Капрал? Лейтенант? Сотник?
    Айра зацікавлено поглянув на нього:
    — У мене, знаєш, малий досвід спілкування з мігрантами. А шкода: ви кумедні… Любий Андрію, я твій інструктор, і все. Процедура випробування формалізована й регламентована до найменших деталей. Якщо ти доведеш своє право бути повноправним громадянином — я буду першим, хто тебе привітає.
    І він устав:
    — Збираймося! — Його голос легко перекрив і хлопчачу балачку, і гурчання прибою. — Повертаймося до табору, і ввечері, якщо встигнемо, складемо регенерацію… Вставай!

* * *

    «Якщо встигнемо».
    Айра повів колону до табору — швидкою ступою, іноді бігом. Берег спорожнів. Прибій налягав на пісок і враз сповзав із нього, наче ковдра.
    Тимор-Алк сидів біля водоспаду, опустивши ноги у воду. Ніби не зауважив, що всі пішли.
    — Я можу тобі допомогти, — сказав Крокодил. — Уставай.
    — Чого ти до мене причепився? — з болем у голосі озвався Тимор-Алк.
    Крокодил сів поряд — на пісок:
    — Давай поміркуємо. Припустімо, я мігрант, упав із неба. Припустімо, я нічого про вас не знаю. Та природна ідея, що я хочу допомогти комусь безкорисливо, тобі не спадає на думку. Тобто у вас на Раа не заведено безкорисливо допомагати?
    Тимор-Алк повернув до нього змучене обличчя:
    — Ти не можеш мені допомогти! Мені ніхто не може допомогти… Навіть бабуся казала, щоб я не їхав. Навіть вона!
    І стримав сльози.
    — Подумаймо, — знову почав Крокодил. — Вона ж тебе любить, чи не так?
    — Я говоритиму про це.
    — Ти зрозумій, я мігрант! Якщо я тебе чимось ображу — це не зумисне, а через незнання! У нас на Землі бабусі дуже люблять онуків.
    «А чи любитимуть через мільйони років?» — виправив себе подумки.
    — Так, — визнав Тимор-Алк. — Вона мене любить. Вона взагалі…
    Він прикусив язика.
    — А де твої батьки? — м’яко запитав Крокодил.
    — Вони померли.
    — Нещасний випадок?
    — Так.
    — Мені теж усі казали, щоби я не їхав, — зізнався Крокодил. — Так що я тебе дуже добре розумію.
    Тимор-Алк понурив голову.
    У прибої ходила велика пташина, біла з блакитною рискою на крилах, схожа водночас на чайку — і на чашку зі шкільної їдальні.
    — Мабуть, я завтра повернуся на материк, — сказав Крокодил.
    Тимор-Алк мигцем зирнув через плече.
    — Айра сказав, що ввечері ми будемо складати регенерацію, — пояснив Крокодил. — А це саме те, чого я робити зовсім не вмію.
    Тимор-Алк глибоко зітхнув і витягнув ноги з води. Пухирі луснули, під ними рожевіла свіжа шкіра.
    — Оце так! — у щирому захваті промовив Крокодил. — Навчи мене. Віддячу.
    Він стягнув із порізу на руці брудну ганчірку, пов’язану замість бинта. На Землі рана в таких умовах загноїлася б відразу. А тут — нічого; має кепський вигляд, але гоїться. Сама собою.
    — Я не можу нікого вчити, — сказав Тимор-Алк. — Я сам не розумію, як це відбувається.
    — Хто вас навчає регенерації? Батьки? Школа?
    — Коли як. Узагалі всі.
    — Тебе хто вчив?
    — Бабуся.
    Крокодил уявив собі стареньку з величезним ножем, що спершу ріже внука, а потім навчає його гоїти рани.
    — Тиморе, — сказав Крокодил — чому для вас так важливо бути повноправними громадянами? Я відчуваю, що це важливо. Чому?
    Парубок дивився на вихід із бухти, де розбивалась об рифи хвиля.
    — Добре, — скрадливо продовжував Крокодил. — Навіщо повноправному громадянину вміння гоїти рани?
    — Це не вміння гоїти рани, — сказав Тимор-Алк майже з відчаєм. — Як ти не розумієш! Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина — сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не панує над собою — не запанує ні над чим. Залежні — безпорадні, не панують, нічого не вирішують. Насправді вони не люди…
    — Так я і думав, — пробурмотів Крокодил.
    — Ні, — Тимор-Алк швидко виправився, — люди, звичайно. Та вони як діти. Живуть, радіють, не приймають рішень.
    — А які рішення ти хотів би приймати? — обережно спитав Крокодил.
    Хлопчисько роззявив рота — і раптом насупився, прямо дивлячись йому в очі:
    — Ти мене провокуєш? Як Камор-Бала? А потім розповіси йому, що я тут наговорив?
    Крокодил похлинувся, обурений.
    Тимор-Алк, більше не дивлячись на нього, встав і, ледь помітно накульгуючи, пішов геть.

* * *

    Крокодил проспав у затінку, на піску, кілька годин. Після сну почувався не стільки відпочилим, скільки розбитим. Затерпла спина, ломило коліна, саднили ступні, й дуже хотілося їсти.
    Відшукавши стежку, якою пішли Айра з хлопчаками, він потихеньку полетів їм услід, сподіваючись, що жодних важливих тестів не пропустив. Сказано було: «Увечері складаємо регенерацію». «До вечора, — думав Крокодил, — є час: сонце ще високо».
    Сонце високо, колодязь далеко…
    У лісі перламутровими бризками снували метелики. Жуки найніжніших відтінків, величезні, як волоські горіхи, хиталися на довгих травинках, пригинаючи їх до землі. Під кронами безгучно металися тіні — чи то птахи, чи то кажани, чи то ще яке-небудь диво місцевої фауни.
    Крокодил заблукав.
    Оце щойно була стежка — і раптом її не стало. Негустий підлісок, жорстка трава, сплетене гілля; він спробував повернутися по своїх слідах, але скоро загубив їх, тому що притоптана трава піднялася вмить.
    Буде не зараховано, з сумом подумав Крокодил. Цікаво, здатність орієнтуватися в лісі теж у переліку необхідних навичок повноправного громадянина, жителя мегаполіса?!
    Жодного моху на стовбурах, жодних мурашників із південного боку пнів, жодних прикмет, що й у земному-таки лісі не дуже допоможуть містянину, а тут — поготів. Мапи острова Крокодил не бачив зроду. Йому здавалося, що все тут маленьке й компактне, заблукати неможливо. І от.
    Він прислухався. Голосів не було чути: шурхотіли, дзвеніли, пищали, мелодійно повискували дрібні лісові мешканці. Звідкись іздалеку, дуже здалеку, проривався шум води. «Якщо це ручай, — подумав Крокодил, — він виведе мене на берег. Користі в цьому не багато, але принаймні я не ходитиму круга по лісу, як ідіот».
    І він попрямував туди, де чув воду, — пішов без дороги, оминаючи зелені й білі стовбури. На ходу відломив знайомий гриб, схожий на півбуханки поганого хліба, і став жувати його сирим. Проковтнув надсилу кілька кусників, решту викинув. Тьху.
    Шум води ставав дедалі гучнішим. Крокодил, пригинаючись під гілками, знай добирав місце, куди стати босою ногою, підходив усе ближче до великого й вологого; повітря робилося помітно холоднішим. На вітах росою висіли бризки. Попереду відчувався відкритий простір; ось замигтіли просвіти між стовбурами. Ось відкрилося небо.
    Крокодил зупинився, для певності вхопившись за найближчу низьку гілку. Перед ним лежав каньйон із прямовисними стінами, порослими чагарником, і по дну каньйону котилася біла, як наречена, одягнена в піну ріка.
    — Який розмаїтий рельєф! — сказав він уголос і не почув себе. Вода гуркотіла й співала, перетягаючи кругляки, стрибаючи з горбика на горбик. Угору річкою, метрів за тридцять від Крокодила, через каньйон було перекинуто мотузяний місток. Уздовж урвища йшла стежка, стоптана безліччю ніг, — тут пролягав, схоже, один з основних маршрутів випробування.
    Крокодил збадьорився. Дорога праворуч, без сумніву, вела до берега. Дорога ліворуч — можливо, до табору. Ця річка, така бурхлива, вузька й грізна, — чи не та широчезна, повноводна й спокійна річка, де підлітки ловлять рибу для прохарчунку? Чи не та, куди мочали Тимор-Алка?
    Він пішов стежкою, намагаючись не дивитися вниз, на дно каньйону. Висоти він не боявся ніколи, але від білої води паморочилось у голові, і це було неприємно. Ось так легко люди здобувають репутацію провокатора; Айра знає, що робить. Підлітки, певно, тепер зовсім упевнилися, що Крокодил — частина випробування. Та якщо Айра все каже й робить відверто — Крокодил, мерзенний мігрант, утирається в довіру й прикидається своїм…
    Він почув голоси в лісі. Прислухався — ні, не здалось. Гучно, чітко вимовляв слова Айра. Що, влаштував нове випробування за відсутності мігранта?!
    Крокодил квапливо звернув на ледве помітну стежку, що пролягла від каньйону до лісу. Ревіння води моментально стишилося. Айра говорив, і через кілька кроків Крокодил зміг розрізнити слова.
    — …до нього? Це, знаєш, громадянське звинувачення першого ступеня: упередженість державного чиновника під час виконання обов’язків…
    — Над усе я не хочу тебе в чомусь винуватити, — озвався хрипкуватий і низький, дуже напружений жіночий голос. — Я прошу тебе змінити ситуацію, поки можливо.
    — Неможливо.
    — Махайроде, заради цього хлопчика я ризикну репутацією, індексом, — усім.
    Затамувавши подих, Крокодил визирнув із-за гілля. Айра розмовляв із голограмою; його співрозмовниця, висока повна жінка, була одягнена в пальмову спідницю. Пишне намисто лежало на великих охлялих грудях, не прикриваючи голизну й не прикрашаючи її. Зміст розмови, її інтонація й лексика не пасували ні до вигляду співрозмовників, ні до навколишнього пейзажу.
    — Твоєму внуку нічого не загрожує, — після короткої паузи заговорив Айра. — Його доля залежить тільки від нього. Ти принижуєш його опікою, а мене ображаєш дикунськими домислами.
    — Навіщо ти це робиш? — пошепки спитала жінка.
    — Що саме?
    — Оце все?
    — Кажи зрозуміліше. Я роблю свою роботу.
    — Свою роботу?! Твоя робота — приймати Пробу в хлопчаків?
    — Зокрема.
    — Не смій займати мого внука! — Із її горла вирвалось натуральне гарчання. — Якщо ти визнаєш його не гідним громадянства, я подам апеляцію.
    — Він отримає те, чого вартий.
    — Я експерт незгірш за тебе. Я знаю, що він гідний. Якщо ти не даси йому громадянства, значить, ти упереджено до нього ставишся, і я це доведу.
    Крокодил не бачив обличчя Айри. Той стояв, опустивши руки вздовж тіла, розслаблено й непорушно. З його пози не можна було прочитати його почуттів. Жінка дивилася прямо і, мабуть, могла б розгледіти Крокодила. Та все, що відбувалося в лісі, не цікавило її. А може, вузький канал зв’язку дозволяв їй бачити тільки співрозмовника.
    — Ти знаєш, який у нього больовий поріг? — тихо спитав Айра. — Ти, експерте?
    Біле, суворе обличчя жінки здригнулось:
    — Нуль чотири. Та він керує собою.
    — Ти відправила хлопчика з порогом нуль чотири складати Пробу? — В голосі Айри вперше пролунало дещо поза байдужим холодом.
    — Я відправила?! Це його вибір. Він гідний бути громадянином!
    — Якби він був моїм онуком…
    — Добирай слова, Махайроде. Я записую нашу розмову.
    — Я теж.
    — Ти упереджено ставишся до нього! Ти повинен був відмовитися приймати в нього Пробу. Одразу, щойно побачив його в списках.
    — Ні, не повинен! — Айра підвищив голос, і Крокодил виразно розчув, як у його словах проглянула лють. — Він такий же, як усі, підліток. Я приймаю в нього Пробу, як у всіх!
    «Оце так-так!» — подумав Крокодил і пригадав сцену прибуття: «А це що за блідо-зелена парость?» Айра ж хотів повернути Тимор-Алка додому — разом із Крокодилом…
    Жінка з охлялими грудьми зціпила тонкі губи. Крокодил здивувався, побачивши сльози в її маленьких очах:
    — Будь дуже уважний, Махайроде.
    — Я й так дуже уважний, Шано.
    Кілька секунд жінка ніби силкувалася щось додати і добирала слова. Потім опустила погляд — і пропала, розтанула, і Крокодилові відкрилася будівля в лісі — дім-хижа, схожий на той, у якому був офіс міграційної служби.
    — Який ти неспокійний, мігранте, — сказав Айра, не обертаючись. — З тобою багато клопоту.
    Крокодил перевів подих:
    — Аж ніяк. Жодних.
    Айра обернувся. Його очі, звичайно мутнуваті, тепер здавалися залитими пластмасою. Ніби Айра начепив матові контактні лінзи.
    — Я шукав дорогу до табору, — сказав Крокодил.
    — А, — сказав Айра, помовчавши, — до табору. Зараз підемо. Сонце заходить.
    І попрямував до будинку, не пустивши ні пари з уст. Крокодил завагався; Айра обернувся з порога:
    — Заходь…
    Крокодил увійшов, не відчуваючи східців під огрубілими розтоптаними ступнями.
    — Можеш сісти.
    Ні трави, ні меблів усередині будинку не було. Підлога, Крокодилові на щастя, виявилася з гладенького дерева — як стільниця. Він усівся в куточку й підібрав зболені ноги; Айра підійшов до вузького вікна без фіранок і вмостився на підвіконні:
    — У тому, що ти провалиш випробування, я особисто не сумніваюся.
    Крокодил промовчав.
    — Я можу відправити тебе на материк просто сьогодні, — вів далі Айра. — За результатами тесту на регенерацію. Однак, наскільки я розумію, тобі хотілось би затриматися надовше.
    Крокодил закусив губу.
    — Попрацюй провокатором, — довірчо запропонував Айра. — Я даватиму тобі завдання щодо конкретних претендентів. А ти маніпулюватимеш. Майже як із Камор-Балом.
    Крокодил відчув, як сильно втомився за останні дні.
    — Хочеш, аби я допомагав тобі зрізати пацанву?
    — Аби ти допомагав їм виявити себе. Вони задля того сюди й приїхали.
    — Поясни мені критерій, — заходився просити Крокодил. — Поясни, навіщо повноправному громадянину бігати по вугіллю?
    За спиною Айри в сутінковому лісі загорялися на гілках бузкові плями — колонії місцевих комах, що світяться в темряві.
    — Проба — це ритуал, це ініціація, — вагомо сказав Айра. — Це маленький спектакль. Та ще це інструмент, і не тільки добору, але й виховання. Інструмент удосконалення людини. Зрозуміло тобі, мігранте?
    — До чого тут життя в лісі й біганина по вугіллю?
    — Підготовка до Проби зумовлює систему мотивацій. Людина знає, що долати страх і лінощі почесно. Що бути воїном хоч раз у житті необхідно. Хлопці й дівчата мріють пройти випробування, хоча залежним бути спокійніше. Діти мігрантів, які потрапили на Раа в дитинстві, мріють скласти Пробу, складають — і перестають бути мігрантами.
    — Тобто це величезна маніпуляція, — сказав Крокодил.
    Айра звів брови.
    — Нав’язування чужих цілей, — пояснив Крокодил. — Причому з пелюшок. Культ відповідності сподіванням — будь таким, яким суспільство хоче тебе бачити, і ні в якому разі не будь іншим. Це що — громадянська зрілість?! Ні, це готовність підкорятися дурному наказу!
    — Мігранте, — сказав Айра з ноткою презирства. — Навіщо ти сюди приїхав? Ти, схоже, нічиїм сподіванням не відповідаєш — узагалі.
    Крокодил затнувся. Айра дивився на нього впритул мутнуватими, наче пластик, очима.
    — Я відповідаю своїм сподіванням, — сказав Крокодил. — І цього достатньо.
    — Твоїй планеті це принесло багато щастя.
    Крокодил підхопився, не зовсім розуміючи, що збирається робити:
    — Що ти знаєш про мою планету?!
    — Нічого. — Айра не ворухнувся. — Це припущення. Чого ти так схопився?
    Крокодил зупинився за декілька кроків від нього. Айра сидів, підібравши ногу, спершись п’яткою у вузьке підвіконня. Він не рухався, але Крокодил чітко зрозумів: дістати в щелепу від Айри — значить лишитися без зубів.
    — Що ти знаєш про мою планету? — повторив він, щосили стримуючись.
    — Тільки те, що тебе там більше нема, — Айра не кліпав. — А вже щастя це чи нещастя… вирішуй сам.
    Крокодил повернувся до свого кутка й сів на підлогу. Кров у нього сильно прилила до обличчя; Айра, без сумніву, чудово вмів знаходити вразливі точки й «розробляти» їх. Не диво, що хлопці на острові починають метатися, поводитися по-дурному…
    — Ваша Проба — звичайнісінька профанація, — вирівнявши дихання, сказав Крокодил. — У кращому разі — лотерея. Треба сподобатись інструктору, інакше одна людина своєю волею спише тебе в залежні.
    — Маячня, — у завмерлих очах Айри вперше щось змінилося. — «Волі інструктора» не існує, існують об’єктивні свідчення. Гідний обов’язково має стати повноправним громадянином, негідний — нізащо не може. Інакше постраждає критерій і порушиться витончене калібрування інструменту.
    — Критерій?
    — Елементарні принципи. Людина — пан сама собі. Людина панує над світом. Людина прагне вгору й здатна на неможливе.
    — А якщо результат неочевидний? Суперечливі випадки?
    — Рішення приймає інструктор.
    — А якщо інструктор упереджений?
    — Не буває, — твердо відповів Айра.
    — Правда? Хіба ти не упереджаєш, кажучи парубкові, що в нього в жилах юшка якась, а не кров? Коли благословляєш цькування?
    Айра всміхнувся:
    — У кожній групі є ієрархічна структура, справа інструктора — вкрай загострити конфлікти.
    — Заради вдосконалення людини?
    — Заради отримання правдивих результатів. І не думай, що це просто. Громада Раа, якщо ти зауважив, явної ієрархічної структури не має, тому хлопчаків доводиться під’юджувати… Усе, стемніло. Нам час іти.
    Айра легко зіскочив із підвіконня.
    — Зажди, — Крокодил підвів руку. — Хто такий цей зелений хлопчик?
    — Більше жодних питань, — Айра посуворішав. — Будеш на мене працювати — чи спокійно поїдеш?
    — Ще варіанти? — на якусь хвилину затнувшись, спитав Крокодил.
    Айра мотнув головою.
    — Я буду на тебе працювати, — Крокодил зціпив зуби.
    Айра потягнувся, по його торсу прокотилася хвиля, як по стадіону, повному вболівальників:
    — Цікава ти людина… Правда, навіщо ти сюди приїхав? Невже гадав, що складеш?
    — Так, — зізнався Крокодил. — І ще хотів зрозуміти, що це. Зрозуміти, в чому критерій.
    — Зрозумів?
    — Не зовсім, — повільно озвався Крокодил.
    — Нехай… Перше твоє завдання: згадай при Тимор-Алкові ім’я Махайрод і простеж за реакцією.
    — Хочеш знати, як він до тебе ставиться?
    — Стоп, — Айра насупився. — Він знає, що мене звуть Махайрод?
    Крокодил почувався ідіотом.
    — А що, це таємниця? — пробелькотів, відводячи очі.
    — Ну, взагалі це закрита інформація, — сумовито сказав Айра. — Для хлопчика погано, якщо він мене впізнав. Він може нервуватись.
    — Він нервує, — визнав Крокодил.
    — Невдаха, — пробурмотів Айра, невідомо кого маючи на увазі. — Ну біжімо.

* * *

    Біля самого табору Крокодил відстав від Айри. Не хотілося демонстративно розписуватись у призначенні на посаду провокатора; він звернув до річки, добре видної у світлому нічному лісі, і якийсь час йшов, намагаючись когось упіймати. Було б добре прийти до вогнища з рибиною — і авторитет, і алібі, і вечеря. Та риба не хотіла ловитись; із горя Крокодил підібрав кілька молюсків біля берега та поніс їх смажити до вогнища. Здаля почув, як хлопці уголос рахують, хором.
    Біля вогнища складали регенерацію. Крокодил, не вірячи своїм очам, присів осторонь — у мокрих шортах, зі смердючими мушлями на колінах.
    Айра, освітлений вогнищем, стояв із тесаком у руці, причому на лезі блищала свіжа кров. Хлопці підходили до нього по черзі, Айра блискавичним рухом залишав на руці претендента «стандартний надріз», і решта хором починала лічити. Крокодил підійшов у ту саму хвилину, як Полос-Над, здоровенний і самовпевнений, закінчив регенерацію на рахунок «п’ятнадцять».
    — Остаточний залік, прийнято. Наступний…
    Випередивши когось, рішуче встав Тимор-Алк і підійшов до Айри, простягаючи смугасту від шрамів руку.
    — Час, — Айра, майже не дивлячись, змахнув тесаком, і на світлу шкіру Тимор-Алка бризнула рожева кров. — Раз, два…
    Крокодил затамував подих. Тимор-Алк, прикривши очі, стояв біля вогнища, і рідкі краплі поблискували, падаючи з його ліктя на потоптану траву.
    — Сім, вісім, дев’ять… одинадцять, дванадцять…
    Тимор-Алк підвів руку. Серед численних білих шрамів чітко вирізнявся свіжий, бордовий.
    — Остаточний залік, — безпристрасно констатував Айра. Жестом зупинив хлопчика, що наважився було підійти наступним, і крізь вогонь подивився на Крокодила, який сидів у сутіні:
    — Решта складе регенерацію пізніше, бо, за моїми даними, не всі готові. Зараз — вечеряймо й відпочиваймо, тому що завтра знову важкий день: складатимемо нічне бачення й ехолокацію.

* * *

    Він так утомився, що ледве доплентав потемки від убиральні до гамака. Тут на нього чекав сюрприз: щойно він упав на мотузяне ліжко, як холодні цупкі руки схопили з двох боків за лікті й кісточки. Крокодил чимдуж засіпався, але сам-один проти десятка парубків устояти не зміг. Його руки й ноги вмить виявилися зв’язаними, і Крокодил відчув себе полоненим Гулівером. Кому-кому, а цьому персонажу він ніколи не співчував.
    — Не всі готові складати регенерацію, — прошелестів у темряві молодий і злостивий голос. — А Камор-Бал був готовий!
    — Допоможімо товаришу, — знущально пропищав інший голос.
    — Допоможімо товаришу скласти Пробу! — прохрипів хтось надсадженими або сильно застудженими зв’язками.
    Крізь діряву покрівлю проглядали зірки. Крокодил закліпав, коли внесли ліхтар — велику свічку в скляному ковпаку. Світло відбилося на лезах численних тесаків, витягнутих із піхов.
    — Ідіоти, — вичавив Крокодил. — Додому захотіли? З ножем на людину?!
    — Тимор-Алк каже, в тебе з регенерацією погано, — сказав парубок із подряпаною щокою, якого звали, здається, Бінор-Дан. — Ти ж просив навчити?
    Крокодил мигцем озирнувся — наскільки це було можливо для того, хто лежить у гамаку Парубки стояли кільцем, а трохи осторонь підпирав одвірок Тимор-Алк — зеленоволосий, блідий, із поглядом відсутнім і байдужим.
    — За правилами, не заборонено допомагати товаришу між заліками, — просипів застуджений. — Ти пан сам собі чи не пан?
    — Якщо пан — давай, накажи волокнам зростатись! — і Бінор-Дан підніс вістря свого тесака до голого Крокодилового живота. М’язи напружилися самі собою.
    — Гладкий який, — сказав Бінор-Дан. — Жир важче відновити, але хто обіцяв, що буде легко?
    І провів тесаком по животу Крокодила, який зовсім не був жирним, а за останні дні так і зовсім підтягнувся.
    Крокодил засмикався, але вирватись не зміг. Ще кілька тесаків розітнули йому шкіру на плечах і грудях. З десяток лез маячило перед очима. Крокодил верескнув; хлопчаки холоднокровно розписували його, залишаючи неглибокі, довгі порізи:
    — Затягуй!
    — Тренуйся!
    — Камор-Бал не отримав громадянства — зате ти впораєшся!
    Вигляд крові вкидав їх в ейфорію. Хтось різав по кілька разів, хтось лише погрожував, розмахуючи ножем. Зараз Крокодил зумів би чимало дізнатися про них — але йому було не до спостережень.
    — А якщо вийняти око — відростиш назад?
    — А якщо відрізати вухо?
    Крокодил утратив самовладання й забувся, як тварина, намагаючись витряхнути себе з поганого сну. Тимор-Алк непорушно стояв в одвірку — чиєсь спітніле плече то ховало його від Крокодила, то відкривало знову. Минуло, здається, кілька хвилин — а насправді кілька секунд, — і ззовні крикнув птах. Тієї ж миті світильник метнувся в бік і загаснув. У темряві зашелестіли гамаки, і стало тихо. У тиші брудна Крокодилова лайка звучала особливо безпорадно.
    Потім чиясь тінь на мить заступила вогники в лісі. Нечутно ступаючи, увійшла людина: її очі мутнувато світилися в темряві. Від цього видовища в Крокодила мурашки побігли поза скривавленою шкірою.
    — Суки, сволота! — викрикнув він, зриваючись на вереск.
    Людина озирнулася. Піймала чиюсь руку, повислу з гамака.
    — Як ми вправно вирівнюємо пульс, — тихенько сказав голос Айри. — Зараховано, безсумнівно зараховано…
    Він зупинився над Крокодилом, розглядаючи його, але не кваплячись звільняти. Крокодил перестав вириватися; важко триматися гідно, коли сам собі видаєшся комашкою на предметному склі.
    — Відв’яжіть його, — негучно сказав Айра і вийшов.

* * *

    «Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина — сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не пан сам собі — не запанує ні над чим».
    «Підготовка до Проби зумовлює систему мотивацій. Людина знає, що долати страх і лінощі — почесно. Що бути воїном — необхідно».
    «Якщо я паную над світом, — думав Крокодил, — то чому одружився зі Свєткою? Від самого початку, з пиятики на весіллі — та ні, ще коли вона сказала, що вагітна… Ні, ще раніше — з того самого моменту, як ми вперше прокинулися разом… Від того ранку, де лежала на пилявім паркеті смужка світла й горбився запилений кактус на підвіконні — було зрозуміло, що все це тимчасово. Ми тимчасові, наш зв’язок — данина скороминущій забаганці; ніхто не збирався жити довго й щасливо помирати в один день. Людина на Землі — поняття нестале, і сама Земля, схоже, закінчилась раніше, ніж ми могли гадати. Де тепер Свєтка? Де мій син?»
    «Ніде, — виправив він себе. — Земля належить ящерам. Попереду кайнозой. Живімо сьогоднішнім днем…»
    Він сидів на м’якенькій траві на березі чистісінької річки, серед нічних вогників, що світили тепло і яскраво, під небом, повним великих рухливих зірок. Він жував листя трав’янистої рослини, схожої на півмісяць, і жованою кашкою заклеював порізи. Висихаючи, кашка стягувала шкіру, ніби медичний клей; вона мала слабку анестезійну дію. Два найбільші порізи, на животі та плечі, ніяк не бажали закритися; Крокодил ворушив занімілими щелепами, випльовував ліки на долоню й шар за шаром викладав на пошкоджені частини — ніби цементуючи потріскане мурування. Ніби заклеюючи діряву покришку.
    «Припустімо, я зараз прокинусь, і все буде, як раніше: робота, комп’ютер, колекція DVD на запиленому стелажі. День у день, і непогано, і часом майже щастя. І немає потреби долати страх і лінощі. Порочний той світ, де обиватель має бути воїном. Хочу спокійно зникнути разом із моєю планетою… якщо їй судилося пропасти.
    Та за ті дні, що я тут живу, я встиг уже звикнути до думки, що прокидатися мені нема куди. Ось він, Раа, мій світ. Далеке узбережжя всипане чорними перлами, треба б з’їздити й подивитись.
    А напівкровка який, га! Зелененький Тимор-Алк. Ось плата за добре ставлення. Заслужив, мабуть, похвалу від своїх, хоча знущатися з нього однаково не припинять…
    Хлопчаки поквиталися за Камор-Бала. Ризикуючи, між іншим, і самим принагідно вилетіти з випробування. Знущатися зі зв’язаного — це як, гідне повноправного громадянина Раа? Ах, ні, пардон, ідеться про щиру допомогу відсталому товаришу…
    Наївні. Чи мав Айра формальний привід вигнати особливо завзятих, того ж таки Бінор-Дана? Знайшов би, якби захотів. Та тепер, після Камор-Бала, він озирається на задні колеса. А ще ж і владна бабця в пальмовій спідничці погрожує йому службовим розглядом. І надокучливий мігрант плутається під ногами. Нелегко бути інструктором у цьому таборі, мимовільно станеш обережним…
    Цікаво, а смертні випадки бувають під час Проби? І якщо так, то який відсоток? І хто несе за них відповідальність, ніхто? Сам загиблий? Чи все-таки інструктор?»
    Крокодил ліг на спину. Ніч була свіжою, навіть прохолодною, але від води виходило тепло. «Хочу додому, — в нестямі подумав Крокодил. — До пилявої задушної квартири».
    Чиясь тінь затулила світло зірок. Крокодил розплющив очі; Айра безгучно сів поряд. Від нього не пахло ні потом, ні сечею, ні кров’ю — взагалі нічим.
    — У мене для тебе завдання, Андрію. Завтра, на ранковому шикуванні, відклич мене вбік і скажи три слова, три імені: Бінор-Дан, Полос-Над і Данін-Рам. Тихо, на вухо, але повернувшись обличчям до лави, щоби губи було видно.
    — Навіщо? — Крокодил подивився на зірки.
    — Затим, що ми домовилися. Ти мені допомагаєш — я залишаю тебе до кінця Проби.
    — Гаразд, — Крокодил заплющив очі. — Дай мені відпочити, будь ласка.

* * *

    — Сьогодні в нас за планом нічне бачення й локація в екстремальних умовах. Хто не певен у своїх силах — хай заявить одразу.
    Мовчання. Хлопчаки світили на Айру невинними очима ентузіастів. Навіть зеленоволосий Тимор-Алк став схожим на решту, принаймні тримався й дивився, як усі. Тільки Крокодил, не прийнятий колективом, стояв осторонь і мав такий вигляд, ніби ним кілька разів розбивали вітрину.
    — Усі певні своїх сил, чудово, — Айра нічому не дивувався. — Останнє питання: ніхто нічого не хоче мені сказати?
    Його погляд нібито ненароком звернувся до Крокодила; за цим поглядом стурбовано простежили учасники нічної розправи. Зависла пауза; Крокодил дивився вгору, де в кронах мерехтіли метелики формату А4. Їхні крила зверху повторювали візерунок листя, а знизу мінились помаранчево-червоним, тому метелики здавалися дірами в просторі, що то відкривалися, то знову зникали.
    — Отже, ніхто, — з якоюсь журбою констатував Айра, вдаючи, що не завважив полегшеного зітхання вишикуваних. — Хай так і буде… Біжімо.
    Лава босоногих, напівголих, добряче схудлих парубків змією потягнулася до лісу. Крокодил знову опинився у хвості колони. І сказав собі: «Щойно стане несила — кину цю справу, зупинюся, піду назад до табору. Однаково мені тепер».
    Він не те щоб вирішив розірвати домовленість з Айрою. Просто виконувати її було так гидко, що гра втратила сенс. Регенерувати він не навчиться, ідея Проби дедалі огидніша, то чи варто терпіти приниження заради сумнівного задоволення залишатись на острові довше?
    Трав’яна лікувальна кашка виявилася корисною: нічні порізи склеїлись, підсохли й боліли менше, ніж можна було гадати. Штани, обірвані й короткі, перемастилися кров’ю, зашкарубли й натирали шкіру. Крокодил уявив, яку насолоду відчує, перевдягаючись назад у свою одіж, і трохи збадьорився.
    Йому здалося, що він бачив тінь досади на виду Айри, коли той зрозумів, що співпраці не буде. Уже якщо відмовлятись від ролі провокатора то демонстративно… хай навіть твою демонстрацію завважить одна лиш людина.
    На щастя, бігти довелося недалеко. Короткий крутий підйом, потім довгий похилий спуск, і Айра зупинився біля прямовисної стіни з малесеньким лазом унизу — пацюча нора, та й годі.
    — Отже, темрява. Усередині лабіринт і схованки з жетонами. Заходимо, розширюємо зіниці, чекаємо команди. Дочекавшись, починаємо рухатися під скелею. Вісім і більше жетонів — зараховано. Сім і менше — незараховано. Контрольний час — година. Є питання?
    — А куди ховати жетони? — діловито спитав кремезний парубок на ім’я Данин-Рам. — Кишень катма…
    — За щоками в тебе кишені! — Айра так глянув на парубка, що той пошкодував про свою цікавість. — Ще запитання?
    Стягнувшись, порізи свербіли, але Крокодил боявся їх торкнутися, щоби заново не роз’ятрити. Хлопчаки обережно мовчали, ззираючись.
    — Нема питань, — Айра кивнув. — Чудово. Отже, просте завдання, прогулянка, можна сказати… Вперед!
    І він відступив убік, даючи Полос-Наду можливість першому пірнути в пацючий лаз. Хлопчисько вкрутився в діру моментально й граційно, мовби досвідчений черв’як. За ним полізли інші — швидше чи повільніше, сміливіше чи обережніше, але всі хотіли влізти красиво: Полос-Над, схильний до демонстрацій, як уже повелося, задав моду.
    Останнім пірнув зеленоволосий, ні разу не озирнувшись.
    — Ти сам не знаєш, чого хочеш, — повідомив Айра. — А я дотримаю свого слова: сьогодні їдеш додому, ввечері, після їжі.
    — Мій дім далеко, — сказав Крокодил. — Його більше нема… або ще нема.
    — Нехай так і буде, — погодився Айра. — Лізеш — чи підеш гуляти до вечора?
    — Якщо ти відправиш мене додому без формальних підстав, я подам апеляцію, — сказав Крокодил.
    — Браво! — Айра закотив очі. — Ти що, бачиш поночі? Чи можеш орієнтуватися за відлунням?
    Крокодил завагався. Піти зараз означало принаймні не осоромитися. Айра правильно пояснив собі його мовчанку:
    — От і добре.
    І Айра пірнув у лаз. Він зник там швидше, ніж спритний Полос-Над, але без натяку на видовищність: тільки-но був тут — і раптом щез. Крокодил лишився сам між стіною лісу й камінною стіною.
    Він підвів голову. Посеред зеленавої смужки неба, що простягнулося між листям і камінням, блискіткою мерехтів супутник, помітний навіть удень. Блискітка була мінливою крапкою, остаточним підсумком: із цього моменту більше нема куди стриміти. Нема чого бажати. Доведеться охолонути, розслабитись і назавжди визнати, що ти мігрант, що Землі нема й нічого змінити не можна; змагання за повноправне громадянство було протезом діяльності. Тепер і вона закінчилася, причому ганебно…
    Крокодил опустився навкарачки й зазирнув у нору. Зсередини віяло прохолодою й вільгістю, було ледве чути голоси, хтось упівголоса сміявся; Крокодил сплюнув, ще раз подивився на супутник і, мружачись від болю, поліз у темряву під скелею.

* * *

    Тут можна було випростатися на весь зріст. Щільне запинало, навпомацки шкіряне, прикривало вхід до печери й відтинало навіть тьмяне світло, що плинуло до нори. Судячи з того, як лунали голоси, ходів і відгалужень тут було, як у сирі.
    — Розширюймо зіниці, хто як уміє, і починаймо рухатися за п’ятнадцять секунд. Працюємо мовчки. Жодних підказок.
    — А ділитися жетонами можна? — раптом спитав чийсь хрипкуватий, зовсім дитячий голос.
    Хлопчаки засміялися, ніби почувши добрий жарт.
    — Десять секунд, — Айра не відповів на питання. — Схованок досить, жетонів повно, але не забувайте весь час рухатися за стрілками до виходу, інакше спливе час. П’ять секунд. Чотири, три, дві, одна… Ходімо.
    Збуджене сопіння стало ще голоснішим. Заляпали по каменю босі підошви. Хтось перечепився, судячи зі звуку, тесаком об камінь і крізь зуби лайнувся.
    — Тихо, — повторив Айра.
    Крокодил дивився в темряву. Ні, не можна сказати, щоби він зовсім уже нічого не бачив; червоні плями, відбитки денного світла, повільно танули, поступаючись безформним темним обрисам. Прямо в обличчя віяв вітерець — попереду точно є прохід, причому доволі широкий; Крокодил ступив — і тріснувся лобом об сталактит, що застив поночі дорогу. Хоча в очах йому заіскрилося, дорогу було таки не видно і понад те — стало ще темніше.
    Хлопці розповзалися по печері. Дихання, сопіння, шелест, ледь чутний скрегіт. «Цікаво, що вони бачать? — подумав Крокодил. — І чому цього не бачу я?»
    Він гадав, що Айра прокоментує його появу. Але той зник: Крокодил не міг сказати, чи інструктор стоїть за два кроки, а чи біля протилежного виходу з печери. Не може бути, щоб Айра не зауважив Крокодила, але казати нічого не став. І на тому спасибі.
    Крокодил витягнув тесак із піхов і простягнув уперед, навпомацки шукаючи дорогу. Сталь дзвякнула об камінь раз і другий; Крокодил оминув ще кілька сталактитів і вперся в стіну. На камені, майже тицьнувшись у нього носом, розгледів стрілку, намальовану білою фарбою. Стрілка вказувала вгору.
    Крокодил озирнувся. Теоретично він уявляв собі, звідки прийшов і де знаходиться лаз. Та практично — практично навколо стояв морок, він починав відчувати його фактуру шкірою. Дихання й шурхоти хлопчаків перемістилися кудись і майже стихли. Крокодил забрав клинок у піхви й пішов уздовж стіни, обмацуючи її, вишукуючи сходи чи уступ, — таж мали б вони десь тут бути…
    Його рука наштовхнулась на руку людини. Він не закричав тільки тому, що похлинувся. Поряд, геть непорушно, стояв ще хтось: руку не відтрутили. Вона була холодною й жорсткою, й невеликою: підліток.
    Крокодил промовчав, хоча дурне питання: «Це хто?» крутилося вже на кінчику язика. Йому в долоню ковзнула кругла прохолодна пластинка, схожа на медаль.
    Чужа рука зникла. У цілковитій тиші минуло кілька секунд, потім праворуч — і вгорі — хтось глибоко зітхнув.
    Стискаючи в кулаці жетон, Крокодил пішов на зітхання і вмить спіткнувся об уступ, перший у низці багатьох уступів, що вели вгору. Вибиратися, затиснувши в кулаці пластинку, виявилося незручно. Крокодил понюхав жетон, відчув запах металу й сунув здобич за щоку.
    Попереду знову глибоко зітхнули, буцімто хтось був у великому смутку й незадоволений життям.
    Що це — нова пастка? Нове знущання? Не маючи змоги вибирати, Крокодил знову пішов на звук. Дорога не була прямою — коридори петляли, як нори в термітнику, як порожнини в дріжджовому тісті. Крокодила знову піймано за руку, витягнуту вперед, і вкладено в долоню жетон.
    Ніхто не вимовив ні слова. Тиша, глибоке зітхання попереду… трохи ліворуч. Не намагаючись нічого роздивитися, а сподіваючись тільки на доторк і слух, Крокодил пробирався вперед; десь капала вода. Повітря стало прохолоднішим. Кілька крижаних крапель упало на плечі та голову. Підлога під ногами стала вологою й слизькою.
    Крокодил вирішив, що минуло вже зовсім немало часу. Його супутник то зникав на кілька хвилин — тоді Крокодил починав кружляти, шукаючи виходу, й щоразу усвідомлював, що замурований у камінні; то з’являвся, глибоко дихав, підкликаючи Крокодила, іноді підносив його руку до розщелини, за якою був вихід, іноді терпляче вичікував, доки Крокодил навпомацки знайде дорогу. Щоки в Крокодила роздулись: його добрий геній подарував йому вже шість жетонів, лишалось два до повного заліку, і Крокодил був внутрішньо готовий до того, що, подарувавши сьомий, його супутник розчиниться в темряві, залишивши безпорадного мігранта бродити під землею й даремно шукати виходу…
    Отримавши сьомий жетон, Крокодил переміг спокусу схопити супутника за руку й не відпускати. Хлопчисько був озброєний, а змагатися сліпому з видющим — сумнівне задоволення. До того ж навколо можуть ховатися його товариші, і то багатенько; Крокодил сунув жетон за щоку, готову вже тріснути.
    Хлопчисько знову зник у темряві. Зоріючи, Крокодил починав витріщатись, як жабка, вивалював очі з орбіт, але однаково нічого не бачив. Розширюй зіниці, не розширюй — тут не було світла, навіть якогось розсіяного. Сліпота лякала. З заплющеними очима комфортніше.
    Попереду й праворуч хтось глибоко зітхнув.
    Крокодил, збадьорившись, пішов на звук, спустився пологим схилом і стукнувся лобом об навислу стелю. Його взяли за руку — за зап’ясток — і сильно потягли вниз; схований у розколині, тут виявився ще один низький лаз, схожий на пацючу нору.
    Крокодил обмацав його краї — стерті, певно, плечима й боками багатьох здобувачів, що вже пройшли це випробування. У підказці не було потреби; цієї миті холодна хлопчача рука сунула йому в долоню останній, восьмий жетон.
    Оце так-так.
    Крокодилові щоки набули симетрично-роздутого вигляду. Зажмурившись, щосили гамуючи клаустрофобію, він у цілковитій темряві протиснувся в геть чорний лаз; жетони скреготіли за щоками, терлись, як жорна, і звідкись долинало рівне гудіння, ніби працювала величезна машина. Лаз усе стискався, доки й зовсім не став непрохідним. Крокодил застряг у камінні й, звиваючись, зрозумів усе: хлопчаки загнали його в камінну трубу, звужений підземний ріг, а жетони були приманкою. Він не зможе повернути назад; його поховано під товщею скель, причому Айра, можливо, завважить його відсутність тільки пізно ввечері…
    І, коли Крокодил був ладен обмочитися, нажаханий наче звір, — на нього війнуло повітря, і випростана рука намацала пустий простір. Забувши про порізи, він рвонувся вперед: захисна кірка з лікарської рослини репнула на грудях і на животі, але Крокодил не відчув болю. Він вирвався, вирвався на волю — можна було дихати на повні груди, розвести в сторони руки, солодко випростатися…
    А ще за якусь мить він зрозумів, що бачить світло.

* * *

    Він вибрався з печери, здається, останнім. Вихід вів до ущелини; тут було сіро й невидно, але хлопчаки однаково мружилися від болю, і Крокодил теж затуляв обличчя рукою.
    — Час іще є, — Айра не виказав здивування, коли Крокодил, скривавлений, засапаний, вибрався з печери слідом за підлітками. — Та, бачу, всі ви чудово орієнтуєтеся поночі й прийшли дочасно. Утішений, що завдання було вам за іграшку… Отож рахуймо жетони.
    Очі Крокодила потроху звикли до світла. Він озирнувся: група здобувачів зібралася на кам’яному карнизі вздовж стіни ущелини, а гуркіт, що його Крокодил почув під землею, долинав від потоку. По самому дну ущелини бігла ріка — біла й лиха, вона жбурила каміння, огинала вищирені чорні ікла дна і вкрита була, ніби серпанком, шаром туману й бризок.
    Полос-Над першим виклав на землю свої десять жетонів. Його приятель Бінор-Дан виклав одинадцять; якщо Полос-Над через це засмутився, він намагався цього не показати. Решта здобувачів, не надриваючись, зібрала по вісім-дев’ять жетонів; на світлі жетони виявилися кольоровими: сірі, червонясті й жовто-бежеві кружальця з номерами та буквами, схожі на екзотичні монети.
    Крокодил підійшов до Айри останнім. Розтулив долоні (жетони він гидливо виплюнув ще перед тим, як вибрався на світло) і зронив на землю вісім вологих кружалець, і вони глухо задзвеніли, як стара мідь.
    Айра поглянув на нього дивним поглядом. Здається, Крокодилові вдалось-таки його здивувати.
    — Зараховано, — сказав Айра, і Крокодил не стримав зловтішної посмішки.
    — Та когось нема, — Айра не зводив із нього очей. — Ще одного нашого товариша… Здається, Тимор-Алка?
    Зловтішна Крокодилова посмішка застигла в нього на губах.
    — А час, проте, виходить, — пробурмотів Айра ніби собі під ніс. — Десять, дев’ять, вісім, сім…
    На рахунок «п’ять» із печери вийшов, зажмурившись, зеленоволосий. Щоки його роздувались, як у хом’яка. Він підніс долоні до рота, ніби його нудило, і виплюнув жетони; хлопчаки мимоволі витягли шиї, рахуючи.
    — Вісім, — сказав Айра байдужо. — Нехай, і це зараховано. Вітаю всіх, нічне бачення ми склали, тепер візьмімося за локацію. За мною!
    І, залишивши жетони валятися на камінні, Айра побіг угору по карнизу над ущелиною. Парубки вервечкою потягнулися за ним: у кожного було своє звичайне місце в лаві, Крокодил біг останнім, а перед ним працював лопатками Тимор-Алк, брудний, подряпаний, зеленкувато-білий.
    «То що ж це було, — питав себе Крокодил. — Перепросини? Спроба виправдання? Перед мігрантом, чужою загалом людиною?»
    Звичайно, Крокодил поставився до метиса краще за всіх інших, разом узятих. Звісно, видовище нічної розправи могло присоромити хлопчину. Але така відверта допомога, на межі самовикриття?
    Дедалі гучніше гуло. Водяний пил осідав на плечах і волоссі бігунів. Після досить-таки тривалого бігу колона під проводом Айри досягла водоспаду.
    Це був ще один, новий, раніше не бачений водоспад. Верхній басейн, повноводий і спокійний, стояв нарівні з похилим берегом. Вода падала майже прямовисно, як ніж гільйотини, і нижній басейн ховався в бризках, піні й гуркоті. По самому краю, над водоспадом, через ріку тягнулася низка каменів — ніби криві опори давно поваленого мосту, ніби широко поставлені чорні зуби.
    — Отже, ехолокація, — буденно сказав Айра. — Цього разу зір вам не знадобиться. Ви маєте перетнути річку, використовуючи тільки картину звукових відображень, що її нам люб’язно надає водоспад… Заплющуйте очі!
    Наказ був таким владним, що навіть Крокодилові закортіло зажмуритися. Підлітки вмить опустили повіки, обличчя їхні розслабилися, мов уві сні. Хтось підвів руки долонями догори, ніби ловлячи невидимі хвилі. Хтось широко позіхнув та так і лишився стояти з роззявленим ротом.
    — Ви підете по камінню з заплющеними очима. Підглядати можна в одному випадку: якщо ви розумієте, що не вправляєтесь, і готові відмовитися від Проби. Ніхто з вас не буде таким дурнем, щоб шахрувати, правда ж? Якщо ви розплющите око хоч на щілинку — я зауважу. Повторюю: це можна робити. Та тільки в разі, якщо ситуація загрожує вашому життю, ви готуєтеся впасти і розумієте, що Пробу не пройшли… Це всі втямили?
    Хлопчаки заворушили губами, артикулюючи згоду. Крокодил запізно здивувався: водоспад стугонів за кількадесят кроків, цей стугін заглушав усі звуки, але Айра говорив, ніби й не підвищуючи голосу, і чути було кожне слово.
    — Перейшовши на той берег, дивіться на мене. Я подам знак, ось такий, — Айра підвів руки, — це значить, усе в порядку, йдіть до табору, стежку позначено. Якщо я подам ось такий знак, — він знову підвів руки, цього разу разом схрещені, — значить, ви провалили Пробу. Мені дуже шкода, на цьому випробуванні багатьох відсіває. Знайте про це й зберіться на силі… Той, хто не склав, теж іде до табору. Це наказ; відпочивайте, їжте й спіть, ми зустрінемося з вами ввечері, щоб підбити остаточні підсумки. Манячити на тому березі й відволікати товаришів — не можна, там гладенька стінка, і будь-яка перешкода викривлятиме картинку… Це всі втямили?
    Знову нечутна згода. Крокодил зауважив, як зблідли хлопчаки. Рум’янець, що заливав юні щоки після успіху в печері, тепер геть-чисто змило. А Тимор-Алк, здається, ще більше позеленів.
    — Коли будете готові — починайте, — сказав Айра й скоса поглянув на Крокодила. — Вперед.
    Полос-Над глибоко зітхнув. Підійшов до самої води, і, страшно ревучи, яма вмить оповила його летючими бризками; щільно зажмурився і, стрибнувши, перескочив на найближчий камінь.
    «Боже мій! — подумав Крокодил. — Ці камені — за півтора метра один від одного, їх не можна намацати ногою — треба стрибати!
    З заплющеними очима! Над прірвою! Гаразд, розпечене каміння можна зімітувати, але імітація водоспаду?! Ні, не буває. Чи знають батьки цих парубків, що можуть не діждати синків із Проби?»
    Знають. Бути воїном необхідно. А значить, помирати молодим, не заради мети, а заради принципу. Заради критерію. Проба — інструмент виховання суспільства…
    Ще ніхто не помер, — присадив себе Крокодил. — Що ти завів, наче стара баба? Ще ніхто не помер, і не вмре. Ганяти на мотоциклах небезпечніше, ніж стрибати з камінця на камінець… А якщо хтось розгубиться — можна ж розплющити очі!
    …Цікаво, як Айра бачить, що очі в здобувача заплющені? Якщо Полос-Над, рухаючись через потік, весь час повернутий до нас спиною? Але ж ні пацанам, ні мені не спадає на думку засумніватися в словах Айри. Сказав — бачить, значить, бачить, і нічого дивного».
    Полос-Над ішов упевнено, іноді застигаючи на одній нозі, ніби придивляючись усією шкірою. Інші хлопчаки, збившись у купу, стежили за ним, як одна людина — водночас привставали, вдихали, видихали, повертали голови; тільки Тимор-Алк, як звичайно, тримався трохи осторонь.
    Посередині потоку був найбільший проміжок між каменями. Полос-Над постояв, балансуючи, як на канаті…
    І стрибнув. Плечі хлопців одночасно звелись, усі роти схопили повітря…
    Полос-Над обережно приземлився в самому центрі плаского каменя й швидко, вже не вагаючись, рушив по камінню до берега.
    Коли він ступив на землю, хлопчаки закричали, і їхній товариш повернувся обличчям до глядачів і тільки тоді розплющив очі; він хотів би мати безпристрасний вигляд, але посмішка роздирала його обличчя, мимоволі розтягувала губи. Айра скинув руки, хлопчаки шалено заскакали, Полос-Над підстрибнув щасливим м’ячиком і зник, а до камінного мурування вже підходив інший претендент, і за ним наступний, і ще один…
    Крокодил сидів, схрестивши ноги. Йому було холодно, а може, обхопив нервовий дрож. Він, звичайно ж, піде по камінному містку, просто задля нового досвіду. Та з розплющеними очима, він же не божевільний. Просто цікаво, як жителі Раа примудрилися вишколити своїх хлопчаків; невже кожний повноправний громадянин уміє орієнтуватися за звуком, бачити шкірою?
    Людина — пан сама собі… Цікаво, на що схожа громада людей, кожна з яких, не вагаючись, готова ризикнути життям. За наказом. І це ж мирний час, ніякої війни… Та й із ким їм воювати? З метисами?
    Тимор-Алк стояв, дивлячись на мурування, напружений і дуже зосереджений. «Підійти до нього, — подумав Крокодил, — подякувати за жетони? За те, що допоміг у печері? Невідомо, коли іншим разом здибаємось; утім, водоспад реве, тут не до розмов. Та й парубок, схоже, дуже уважно стежить за роботою товаришів…»
    На камінне мурування став Бінор-Дан. Почав дуже впевнено, дійшов до середини, завагався, побалансував, як це робив Полос-Над. Стрибнув — і ледве втримався на краю плаского каменя. Вирівнявся, наблизився до центру, дуже обережно, стрибок за стрибком дістався до берега…
    Після короткої паузи Айра підвів над головою схрещені руки.
    Наче буря розкидала решту пацанів на березі. Бінор-Дан, стоячи на тому березі лицем до Айри, дивився широко розплющеними, зовсім дитячими очима…
    — Що ти робиш, гаде? — закричав Крокодил, і сам себе ледве почув.
    Бінор-Дан стояв на місці. Айра знаком йому показав: іди. Бінор-Дан мигцем глянув на водоспад, ніби міркуючи, чи не кинутися з кручі головою вниз…
    Тимор-Алк сидів згорбившись і дивився через плече. Хлопці, чекаючи своєї черги, щось кричали один одному, хтось розмахував руками, хтось учепився собі у волосся…
    — Наступний! — звелів Айра, і голос його перекрив стугін води.
    Після затримки випробування відновилося. Пройшов наступний хлопчина й отримав потвердження. Пройшов Данин-Рам; усе нові й нові щасливці йшли з того берега, ховалися за стіною жорстких кущів, на стежці, що бігла кудись униз. У нападі похмурого натхнення Крокодил подумав, що річка схожа на Стікс. Ось ти на цьому березі — і ось уже на тому, без вороття; щоправда, на тому березі — життя й перемога, а на цьому — сумнів і страх.
    Нарешті, на камінному карнизі лишилися Тимор-Алк, Айра та Крокодил. Хлопчисько підвівся, розминаючи кисті; Айра, ніби ненароком, заступив йому дорогу.
    — Ти скільки жетонів зібрав у печері?
    Тимор-Алк показав вісім пальців.
    — Шістнадцять, — сказав Айра. — І я не маю за зле. Зараховано.
    Тимор-Алк не повів бровою.
    — З нічним зором у тебе все чудово, — промовив Айра. — Напевно, краще, ніж у мене. Та з локацією все складніше. Розраховуй свої сили.
    — Я пройду!
    Хлопчисько говорив, перекрикуючи водоспад. Щось в обличчі Айри здалося Крокодилові неприродним:
    — Тебе зустрінуть удома, навіть якщо ти не пройдеш…
    — Я пройду!
    — Іди, — по паузі погодився Айра.
    І відступив.
    Тимор-Алк зажмурився — й раптом затупцяв на краю, наче змерзлий воротар, посуваючись то праворуч, а то ліворуч, то до самої води, а то на крок від неї. Потім стрибнув — і потрапив точно на центр опори; наступний камінь був гострим і слизьким, але стояв від першого не дуже далеко. Стрибок, ще стрибок — Тимор-Алк не балансував, не вичікував, він просто йшов, наче посуху, ніби й не заплющував очей…
    Крокодил озирнувся на Айру — й умлів. Раніше він ніколи не бачив такого виразу на виду в Айри; інструктор стояв, замружившись, так щільно стиснувши губи, що вони зовсім зникли з обличчя, і на щоках у нього ходили жовна.
    Крокодил знову подивився на зеленоволосого. Той дістався до середини, до найскладнішої ділянки, і на секунду все-таки затримався — зупинився, притиснув до боків зігнуті лікті, нахилив уперед голову, як боксер.
    — Розплющ очі! — раптом гаркнув Айра, і голос його перелетів з берега на берег.
    Хлопчисько не ворухнувся. Крокодил не бачив його обличчя й не знав, послухався той чи ні.
    — Розплющ очі! Негайно! Це наказ!
    Тимор-Алк стрибнув і промахнувся.
    Лише на кілька сантиметрів мимо каменя, але цього було досить. Секунда — хлопчина пішов у воду. Над потоком з’явилось його обличчя, рука вхопилася за слизький камінь — і зникла. Потік зривався вниз ножем гільйотини, біла людська фігура на мить стала частиною цього ножа — і впала вниз, у гуркіт, у казан, повний бурхливої води.
    У ту ж таки секунду Айра стрибнув — і теж зник у піні, в гуркоті води внизу.
    Крокодил кинувся бігти вздовж берега. Стрибнути звідси означало для нього розчерепити голову об камінь. Може, Айра й випливе… Хоча тоді він супермен, надлюдина… Та хлопчина, зеленоволосий парубок, якому й шістнадцяти, мабуть, нема!
    Що, Тимор-Алк нарешті пройшов свою Пробу?!
    Дорога йшла вниз, і Крокодил біг, не звертаючи уваги на кров, що знову сочилася з порізів на животі. Йому здавалося, він бачить у піні мелькання людського тіла… Айра? Ні, зелена маківка… І рожева піна навкруги. Рожева.
    Крокодил почав задихатися. Там, унизу, ще один водоспад. Вода несе Тимор-Алка швидше. «Усе, що я можу, витягти тіло з води раніше, ніж воно впаде ще раз… Та якщо хлопчина вже мертвий — я можу не поспішати».
    Він притиснув долоню до боку, гамуючи дрож. Я тренований чоловік, я багато бігав останніми днями… Але такого темпу мені довго не витримати. Та дорога йде вниз…
    У воді знову мелькнула людина. Чорне волосся метнулося в потоці. Крокодил побачив, як Айра втримує безвільне тіло підлітка, як спирається на каміння, як потік зриває його разом із камінням і несе далі.
    Він біг, хрипучи й задихаючись. Гуркіт наступного водоспаду поближчав, але береги спустилися до води; «Ще трохи, — подумав Крокодил, — і можна буде щось кинути йому. Ох, була б мотузка… Линва…»
    Піна навколо зеленоволосого лишилася рожевою. Крокодилові страшно було уявити, скільки крові в хлопчику — напоїти цілу ріку! «Якась погана юха в тебе в жилах, хлопче…»
    Камінний карниз ішов тепер майже нарівні з водою. Довгий корінь якогось дерева пробився крізь камінь і простягнувся над потоком, ловлячи бризки. Айра, однією рукою втримуючи хлопчину, примудрився вхопитися за цей корінь. Крокодил підскочив, кинувся до води, простягаючи руку; вода змела його, збила з ніг, протягла декілька метрів, він дивом зміг вибратися на берег. Корінь уже бився над водою, пустий, наполовину обірваний, марний.
    Він добіг до водоспаду саме враз, аби вчасно побачити два тіла, що повільно перекидалися через бортик — донизу. Стежина в цьому місці ввірвалася: стояли купами скелі, спадали вниз уступи, якими легше підійматись, ніж спускатися. Крокодил ліз, обриваючись, дивом знаходячи опору, кленучи все на світі й себе: куди спішити? «Куди тепер поспішати? Тіла спливуть у бухті, а віднесе їх у море чи приб’є до берега, залежить від місцевих течій…»
    Він востаннє зірвався, пролетів кілька метрів і розбив коліно. Устав, шикаючи від болю, змахнув піт, що наплив на очі; попереду, за кількадесят метрів від водоспаду, на пологий піщаний берег вибиралася людина — і волочила за собою ще одну.
    Крокодил знову побіг.
    Айра вкритий був порізами й саднами, але крові не було — змило водою. З першого погляду на Тимор-Алка було втямки, що хлопчина мертвий: у нього був проломлений череп.
    Крокодилові потемніло в очах. Він став і дивився, як Айра вкладає парубка на пісок: обережно. Наче живого. Губи Айри ворушились, та він не молився. Ні. Він рахував.
    — Сто двадцять два, сто двадцять три, — долинуло до Крокодила. — Вогню! П’ять… Шість… Розпали вогонь!
    Крокодил озирнувся. Крім піску й тесака, під руками не було нічого, та й навіщо вогонь?
    Айра, стоячи на колінах перед Тимор-Алком, розглядав його голову. Крокодил подивився один раз і відвів очі: він не медик і не патологоанатом. Не треба.
    Сонце стояло в зеніті. На піску лежали короткі чорні тіні. Айра розстебнув пояс на Тимор-Алкові, зняв і відкинув убік піхви з тесаком. Витягнув із мокрої сумки в себе на боці пристрій, схожий на запальничку, клацнув, і жменя старої глиці в сухій піщаній ямці задиміла.
    — Збери хмизу, — монотонно наказав Айра. — Поклади свій клинок на вогонь. Роби.
    Крокодил озирнувся. Ліс був за два кроки; сухий мох має горіти, але навіщо? Невже Айра збирається робити мертвому Тимор-Алкові операцію розпеченим на вогні клинком?!
    Айра тим часом сів, поклавши розбиту голову хлопчика собі на коліна. Устромив у пісок тесак Тимор-Алка:
    — Якщо тінь буде тут, — він провів пальцем рису, — і нічого не станеться — припали мені руку розпаленим залізом. Не раніше. Не пізніше. Назирай за тінню.
    Він випрямив спину й заплющив очі.
    Крокодил так і лишився стояти.
    Невже це було сьогодні — печера, темрява, круглі металеві жетони?
    Невже ще місяць тому він був удома, йшов по вогкій темній вулиці? Дощило… Горіли ліхтарі…
    Невже це він, Андрій Строганов, на острові, на Раа, поряд із мертвим парубком і його божевільним інструктором? І що робити, кого кликати на допомогу, тут-бо й дорослих нема, крім Айри?
    Є хижа з пристроєм зв’язку. Крокодил міг би відшукати її. Якось викликати центр, зв’язатися з жінкою в пальмовій спідниці…
    І повідомити їй, що її внук, Тимор-Алк, мертвий — загинув під час виконання… безглуздого ритуалу.
    Айра застиг над мерцем. Інструкторове лице запливло, кутик рота опустився, по підборіддю повзла цівка слини. Приплющені очі були зведені догори. Шаман? У трансі?
    Вогонь; Крокодил згадав про доручення Айри. Вогник на піску майже загаснув; збігавши до лісу, Крокодил приніс кілька жмень сухого моху. Пісок навколо мертвого хлопчика просочився водою та кров’ю. Айра сидів непорушно, і лице його було лицем непритомного ідіота.
    Крокодил збігав ще раз по хмиз і паливо і розклав у піску багаттячко. Діяльність надає сенсу, діяльність заспокоює — це кожен знає. Безглузде багаття краще за безглузду паніку. Та й панікувати запізно, можна лише побиватися чи злитися, що кому до вподоби…
    Він видобув із піхов свій тесак і поклав його клинком у вогонь. Тінь від ножа рухалася, хоч і повільно: ось вона впритул підповзла до лінії, накресленої пальцем. Ось торкнулася цієї лінії. Ось перетнула її.
    Крокодил узяв ножа і, почекавши секунду, приклав до тильного боку Айриної долоні. Нічого не сталося; тріщала шкіра, смерділо паленим, та жива людина не рухалася!
    Крокодила нудило. Він був ладен відняти ножа, коли Айра раптом смикнувся й забрав руку сам. Його очі розплющилися, на лице повернувся осмислений вираз:
    — Молодець. Тепер ще.
    Він провів пальцем нову лінію (опік на руці став багровим рубцем) і кілька разів глибоко зітхнув. Щоки й очі в нього помітно запали, ребра ходили ходором. Він знов заплющив очі; обличчя його змінилося кілька разів, як небо, по якому біжать хмари. Розтулився рот; Айра здавався тепер мертвішим, ніж Тимор-Алк.
    Крокодил сахнувся й забув повернути тесак на вогонь. Він майже зважився бігти по допомогу, аж раптом Айра, не розплющуючи очей, швидко заворушив губами й захитався вперед-назад.
    А потім здригнувся хлопчик.
    Мертве тіло зі скрюченими пальцями, ламане, біле, заворушилося. Здійнялись та опали ребра. Затремтіли повіки на страшно спотвореному виду.
    А потім Айра й Тимор-Алк водночас розплющили очі. Не припиняючи хилитатись, Айра взяв голову Тимор-Алка в долоні, ніби гандбольний м’яч.
    Завмерши, Крокодил стежив за тим, що діялося далі.
    З голови Тимор-Алка обсипалося, мов листя, все волосся. Облетіли вії. Голий проломлений череп, заюшений рожевою кров’ю, почав набувати колишньої форми.
    Під пальцями Айри повернулася на місце надбрівна дуга. Заново склалися виткнуті кістки. Крокодил мало не закричав, але таки втримався: довге волосся Айри ще подовшало, відросло майже до пояса й за кілька секунд перетекло з чорного в біле.
    Минула хвилина. Айра підвів голову; шкіра на його виду потемніла й зморщилась, мов лушпиння печеної картоплі. У западинах щік, на скронях, навколо очей проступила чорнота. Очі були дуже ясними — таких ясних очей в Айри Крокодил не бачив ніколи.
    — Мені потрібен донор, — сказав Айра незвично високим голосом. — Тільки з твоєї згоди.
    — Так, — пробурмотів Крокодил, не зовсім розуміючи, на що дає згоду.
    — Давай руку.
    Крокодил простягнув йому долоню. Айра схопив його за зап’ясток і стиснув так, що Крокодил засичав. Та біль моментально зник. Узагалі — всякий біль.
    Він побачив себе деревом… ні, не деревом, а клубком судин, волокон і гілок із розлогим корінням. Опустившись на коліна, біля Тимор-Алкового тіла на піску, Крокодил побачив себе системою, величезною, складною, крихітною, мов зернятко манки, величезною, як усесвітній завод. По волокнах і судинах пульсували речовина й волога, рвалися зв’язки, вивільняючи енергію, рвалися найтонші ниточки; ніжні, мохнаті, схожі на ручних щурят, приходили п’явки й висмоктували життя, силу, кров.
    Він утрачав життя щомиті. Він відчував, як укорочується тінь, як зменшуються руки й ноги, сліпнуть очі й зупиняється серце. Він розчинявся, як мило, танув свічкою, кинутою в багаття; сил опиратися майже не було — так владно його обкушували й гризли, висмоктуючи кістковий мозок.
    Він перестав що-небудь відчувати. Потім прийшов до тями; він лежав на спині, над ним було небо, але сонце з’їхало кудись убік, мов лижна шапочка.
    — Ще можеш віддати? — спитав хтось над вухом.
    Крокодил не зміг навіть рота розтулити.
    Минуло кілька хвилин, а може, й годин. Крокодил був щасливий віднайти спокій. Його припинили обгризати, його лишили спокійно лежати; це був захват, невідомий молодим і здоровим.
    Потім йому в горло влили кілька ковтків води. Дві дуже гарячі долоні взяли його голову, наче м’яч, і Крокодил побачив себе надувною кулькою. Він побачив себе водночас і ззовні та зсередини; внутрішня поверхня його була розписана складними візерунками. Підіймаючись дедалі вище над умовною лінією обрію, він із подивом і величезним інтересом розглядав ці візерунки, де-не-де дуже чіткі, де-не-де — тільки позначені; він бачив ділянки, де візерунки змазались, або були стерті, або недбало помальовані, ніби дошкільнятко малювало на шпалерах. Він навчився розрізняти світло й тіні, та піднявся, здається, у стратосферу — але тут раптом зробилося темно, і Крокодил цілу секунду мав бридке відчуття запаморочення, падіння в темряву. Потім у нього на зубах захрущав пісок.
    Сонце стояло все ще високо, тільки трохи зсунулось, просіло за південь. Крокодил заледве сів; Тимор-Алк лежав на піску, все ще темному від підсохлої крові, і дихав, мов уві сні. Айри ніде не було видно.
    Крокодил торкнувся обличчя: на місці щетини виявилась повноцінна борода. Провів долонею по грудях; від учорашніх порізів лишилися шрами. Він устав, зачекав, доки перестане паморочитися в голові; він був дуже слабким — і незрозуміло чому активним. Бачив кожну піщинку окремо, кожну дрібну тінь, і розмаїття відтінків і фактур тішило його, як доторк шершавого рушника тішить утомленого й змерзлого плавця.
    Тимор-Алк лежав на спині. На його гладенькому черепі проступала зеленава щіточка швидко відрослого волосся, над верхньою губою зеленіли тонкі підліткові вуса. На шиї билася жилка. Хлопчик спав.
    Крокодил озирнувся. До лісу тяглося кілька низок слідів: Крокодил упізнав свої. Потім знайшов сліди Айри й повільно, обережно пішов, боячись наступати на них, поряд.
    Сліди обірвалися, заглибившись у ліс, і Крокодил розгубився. Потім побачив віддалік, у густому лісі, тьмяні плями серед зелені, почув шурхіт — і, стиснувши зуби, рушив уперед.
    Трава захрустіла під босими ступнями. Висохлі кущі були схожі на мертві корали. З дерев важко падало листя, зів’яле, в’ялене, висушене. Одне мертве дерево, два, три…
    Потім Крокодил побачив Айру. Той стояв, обхопивши стовбур, у самому центрі лісового лиха. Дерево стогнало в його обіймах, розлучаючись з життям.
    Айра обернувся.
    Він був майже звичайний на вигляд. Зникла моторошна чорнота, пішли зморшки, обличчя більше не нагадувало варений череп. Довге волосся було нерівно, ножем, укорочене і майже повернуло чорний колір. Очі, зазвичай мутнуваті, дивилися поверх Крокодила.
    — Іди до табору, — сказав Айра, дуже чітко вимовляючи слова. — І мовчи.

* * *

    — Отже, за підсумками цього дня… Дехто не пройшов випробування й вирушає додому просто сьогодні.
    Увечері біля вогнища Айра мав вигляд звичайний. Настільки звичайний, що хлопчаки, поглинуті своїми проблемами, нічого — або майже нічого — не завважили. Тільки Крокодил бачив, що Айра незвично повільний, що він говорить із невеличкими затримками перед кожним словом і що в горлі його частіше, ніж звичайно, з’являється хрипкість.
    Тимор-Алк повернувся поночі й ні з ким не розмовляв, взагалі ні з ким. Пішов до хижі і пролежав у гамаку, не підіймаючись, до самої вечері.
    Крокодил поділився з ним печеним грибом. Хлопчисько, повернувшись із того світу, прийняв частунок після секундного вагання. Подякував кивком.
    Сам Крокодил почувався дивно. То світ навколо здавався звичайним — наскільки можуть бути звичайними джунглі на чужій планеті. А то раптом тіло наповнялося гарячою легкістю, мов дирижабль, і Крокодил починав бачити — невиразно — візерунки й плетиво на внутрішній поверхні своєї голови.
    Це не було неприємно. Радше незвично. Крокодил терпів.
    Айра прийшов, коли зовсім стемніло. Тепер він стояв, відкинувши голову, і переводив погляд з одного напруженого обличчя на інше.
    Майже всі знали, що залишаються. Майже всі вдало подолали камінну доріжку над водоспадом. Крім…
    — Бінор-Дане, на тебе чекає човен у бухті.
    У натовпі пробіг шелест. Багато хто покосився на Крокодила. Той не здригнувся: за цей день він пережив стільки, що оцінка хлопчаків не становила для нього інтересу.
    — Я не розплющував очей, — сказав Бінор-Дан, не рухаючись. Підлітки, сидячи навколо вогнища, переглянулись.
    — Вони самі розплющилися, тому що ти не пан сам собі, — Айра кивнув.
    — Ви не бачили мого обличчя, — уперто сказав Бінор-Дан. — Ви не можете знати, що я розплющував очі.
    Хлопчаки перезирнулися майже боязко. Бінор-Дан у своєму відчаї переступав межі дозволеного.
    — У мене є покази камери, закріпленої на тім березі, — м’яко сказав Айра. — Це якщо ти мені не віриш.
    Бінор-Дан понурився.
    — Я спостерігав, як ви всі рухаєтесь, — Айра заговорив голосніше, і хрипкість у голосі стала виразнішою. — Відрізнити прохід людини, що йде за звуковою локацією, від проходу видющого — елементарно, діти, і ви можете цього навчитися… До речі, дехто з вас геть не здатен бачити шкірою й ішов наосліп, як пам’ятав, інтуїтивно… — Він зробив паузу. — Локацію складають не для того, аби продемонструвати відчуття об’ємного звуку. Локацію складають, щоб не розплющити очі. Щоб не дозволити їм розкліпатися.
    Він замовк і важко зітхнув. Поглянув на небо; пауза затягувалася.
    Бінор-Дан підвівся й пішов у темряву.
    — Ще двоє не склали сьогодні локацію, але я не можу сказати, що вони провалили випробування, — знову заговорив Айра, і тепер було зрозуміло, що він говорить над силу. — Андрію й Тимор-Алку, завтра вдосвіта ми повторимо… нашу спробу.

* * *

    — Зажди! Айро! Зажди!
    Крокодил зупинився, важко дихаючи. Після світла вогнища очі неохоче звикали до сутіні. За спиною, стишивши голоси, розмовляли хлопці — здається, всі разом, усім кортіло виговоритися, ніхто не слухав іншого. Айра пішов, не ховаючись, не озираючись, Крокодил секунду постояв — і побіг слідом, але не наздогнав: інструктор розчинився в ночі, ніби цукор у каві.
    — Айро? Треба поговорити!
    Ніжно потріскували нічні голоси. Літаючі світляки, блідо-зе-лені й блідо-блакитні, накидали спіралі всередині спіралей, і великі кола входили в маленькі.
    — Айро, — сказав Крокодил уже без надії.
    І побачив проблиск світла попереду, за стовбурами.
    Старе дерево стікало світною смолою, і дві істоти, схожі водночас на сетерів і ящірок, хлебтали смолу довгими язиками. Зеленуваті тіні лягали на ближні стовбури, сплетені ліани, замкнені на ніч квіти. Ящірки трапезували, припавши до стовбура — вниз головою, хвостами догори. Поряд, стоячи на колінах, нарівні з ящірками трапезував Тимор-Алк: пальці його були перемащені світлом.
    Крокодил зупинився.
    — Скуштуй, — сказав Тимор-Алк.
    Крокодилів шлунок був набитий простою дикунською їжею, що час від часу просилася назад. Він судомно проковтнув слину; смола, що мінилася зеленим неоновим світлом, не була апетитною на вигляд.
    — Ти певен, що це можна їсти?
    — Так. Це корисно, — хлопчина ретельно, мов кіт, вилизав долоню.
    Крокодил опустився поряд, на м’який, теплий, вологий мох:
    — Як ти… почуваєшся?
    — Чудово.
    — Ти не здатен до цієї… локації? Ти що, йшов, як пам’ятав? Стрибав із каменя на камінь?
    Тимор-Алк підчепив указівним пальцем велику краплю смоли, зачерпнув, потягнув на себе, дожидаючи, доки стоншає та порветься липка ниточка:
    — Він усе бачить…
    — Ти чув, що він тобі кричав?
    Обличчя Тимор-Алка стало жорстким:
    — Ні.
    — Чув, — сказав Крокодил.
    — Ні, — повторив хлопчина з притиском. — І ти не чув. Це порушення службової інструкції. Він зламав посадові…
    Крокодил труснув головою. Слова стали на свої місця: «він порушив свій обов’язок», так зрозуміліше. І правильніше з точки зору його нової рідної мови.
    — Та ти ж розбився… на смерть.
    Крокодил сказав — і прикусив язика.
    — Я живий, — Тимор-Алк облизнув блискучі губи й знову потягнувся за смолою.
    Крокодил пригадав тіло на піску, в центрі кривавого полум’я, з розчахнутим черепом. За комір ніби насипали снігу.
    — Чому ти… навіщо ти мені допоміг у печері? Навіщо вів мене, збирав для мене жетони?
    Тимор-Алк пожадливо вилизував палець, освітлюючи смолою лице, зуби й навіть горло.
    — Спасибі, — сказав Крокодил.
    — Вибач, — промовив хлопчина. — Вони тебе різали… не зозла. Просто вони… майже не відчувають болю. Для них це так… пусте.
    Крокодил пригадав розмову Айри з сивою жінкою: «Ти відправила хлопчика з порогом нуль чотири складати Пробу?!» Він в останній момент стримався й не запитав, що таке «нуль чотири» щодо больового порога. Утримав слова буквально на кінчику язика.
    — Та мені й не було дуже боляче, — сказав, відважно брешучи. — Просто кривдно. Та й…
    Він хотів сказати, що після того, що сталося з Тимор-Алком, згадувати нічну різанину в гамаку навіть якось ніяково. І тут же знову здригнувся: «А як цей парубок, із його больовим порогом, пережив свою смерть?!»
    Тимор-Алк їв. Розпитувати його, як воно бути мертвим, Крокодил не став.
    — Хто такий Айра? — спитав він, подумавши.
    — Він, — Тимор-Алк глибоко зітхнув, — він… Знаєш, я не хочу про нього говорити.
    Та, менша, ящірка згорнула язик трубочкою — і раптом зникла. Друга переступила лапами на стовбурі й продовжувала їсти.
    — Як вони називаються? — неуважно спитав Крокодил.
    — Гамаші.
    — Я про цих… тварин.
    — Ну так, вони звуться гамаші… А що?
    Здається, після пригоди на березі нова рідна мова в голові Крокодила почала хибити. Здається, що дивного, якщо лісові ящірки, схожі на сетерів, звуться гамашами…
    — Завтра рано вставати, — сказав Тимор-Алк і начисто вилизав долоню. — Я піду.
    — Ти сподіваєшся пройти… над цим водоспадом?
    — Тепер? Напевно пройду. Я там усі камені пам’ятаю.
    — На добраніч, — сказав Крокодил.
    Хлопчисько пішов. Другий гамаш умостився на стовбурі зручніше, даючи зрозуміти, що насититься не скоро. Після секундного вагання Крокодил витяг із піхов тесак, узяв на кінчик трохи смоли й скуштував.
    Це було схоже на коньяк із цукровим сиропом. Крокодил тримав смолу в роті, доки вона не розтанула, потім висунув язика якомога далі й скосив очі; так, кінчик язика світився. Крокодил сплюнув — у траву полетів плювок світної слини.
    Йому раптом стало затишно в компанії смолоточивого дерева й незворушного ласуна-гамаша. Мабуть, уперше йому було так затишно на Раа. Він сів, схрестивши ноги, й подивився вгору, де крізь густе плетиво гілок де-не-де проривалися, проблискували небесні вогні.
    «А це — вогні, що сяють над нашими головами»…
    Він знову на якусь мить побачив себе повітряною кулею, розписаною зсередини. «Та знай, побачивши тебе, хочуть вони вен візерунок знищить і вгамувати кров бурхливу…»
    «У Лорки сказано — «вен голубизну знищить». Голубизна, а не візерунок. Якою мовою я думаю?»
    Він квапливо спробував зримувати «любов» і «кров», і знову нічого не вийшло. Тоді, сам не розуміючи навіщо, він витягнув із піхов грубий і гострий тесак. Вістря, з якого Крокодил куштував смолу, світилося.
    Він приклав вістря тесака до руки, у тому місці, де рожевів давнішній поріз, і провів нову лінію. Виступила кров; у зеленому світлі вона здавалась медовою.
    Крокодил прислухався. В голові дзвеніли далекі дзвоники, їхній дзвін складався в акорд. Дисонанс — візерунок розпався; Крокодил втягнув повітря, раптом відчувши гармонію запахів.
    Кожна травинка, кожний волосок моху, кожний струмінь повітря, теплий чи прохолодний, творили новий малюнок на внутрішній поверхні його голови.
    Кров закрапала на коліна.
    Крокодил зусиллям волі змінив тон дзвоників. Проста терція; чверть тону вгору, ось і зникає фальш. Ось і зростається візерунок, наче кристали на морозному склі; ось проростають капіляри, але не на руці, а там, далеко, де ніжно бринить срібло…
    Крокодил здригнувся.
    Його рука була замазана кров’ю, але поріз перетворився на шрам.

* * *

    Тимор-Алк прийшов до водоспаду першим. Коли Крокодил, кілька разів заблукавши, дістався до місця випробування, зеленоволосий уже сидів на землі, схрестивши ноги, й дивився на бурхливу воду. Крокодил, не вітаючись, усівся за кілька кроків і притулився спиною до порослої мохом скелі.
    Ранок був вологим і похмурим. Над водоспадом стояв туман. Чорне каміння ледь виднілося; Крокодил сидів, погладжуючи шрам на зап’ястку, і намагався ні про що не думати.
    Просто роби, що можеш. Звичайно, стрибати по каменяччю над водоспадом, заплющивши очі, мов дівчисько на перших зальотах, Крокодил не буде й не зможе. Та просто пройтися по камінню, як пройшлися до нього мало не тридцять підлітків, — просто зробити це для власного інтересу він же може?!
    Певно, всі зітхнуть із полегкістю, коли його відправлять додому. Хлопчаки вважають його мало не прокаженим — усі, хто стинається з ним так чи інак, тоді-таки провалюють Пробу. Якщо раніше вони думали, що мігрант — провокатор, і хотіли його покарати — тепер певні, що він частина випробування, й оминають, нажахані. Так, вони влаштують маленьке святкування, коли Крокодил піде; це означатиме, що ще одне випробування пройдено…
    Він подивився на спину зеленоволосого; на світлій шкірі стало видніше бруд, хребці виступали акуратним ланцюжком. Крокодил насупився: кепське почуття, з яким він боровся з моменту пробудження, наздогнало його й накрило. Той же хлопчина, той же водоспад, як у поганому повторюваному сні; що ж, Айра знов закричить «Розплющ очі!»?
    Він подумав про це — і побачив Айру на тому боці потоку. Темна фігура із піхвами на боці пройшлася вздовж гладенької скельної стіни, торкнулась розщелини… «Невже він не блефував і там установлено камеру? Чи він установив її тільки сьогодні, умисне, щоб зафіксувати для майбутньої комісії: претендент Тимор-Алк загинув у результаті випробування чесно, без порушень, збираючись стати повноправним громадянином, але не маючи для цього достатніх підстав?!»
    Айра ще кілька секунд провів біля стіни, потім рушив через потік — він стрибав із каменя на камінь, у його рухах не було зграбності, щоб нею можна було милуватися. Він просто йшов, як іде боксер на роботу. Як іде танк.
    Тимор-Алк випрямив спину.
    Айра зіскочив із каменя на берег, недбало кивнувши Тимор-Алку, махнув рукою Крокодилові:
    — Готові? Треба кілька хвилин, чи одразу?
    — Треба кілька хвилин, — Крокодил підвівся. — Айро, я хочу з тобою поговорити віч-на-віч.
    Дуже довго йому здавалося, що Айра відмовить. Просто махне рукою й скаже: «Ні. Проходь випробування або їдь додому, про що мені з тобою говорити?»
    — Кілька хвилин, — Айра кивнув. — Тимор-Алку, без команди не починай, будь ласка.
    У мовчанці вони пройшли вище — туди, де гуготіння водоспаду частково поглинала скеля. Айра зупинився першим.
    — Просто послухай, — сказав Крокодил. — Я гадки не маю, хто ти такий і що ти таке. Я бачив, як загинув хлопчик. І як ти повернув йому життя. Я бачив, чим ти важив. Я поділився частиною своєї… я не знаю, чого, енергії, мабуть, життєвої сили. Я бачив, як ти висушив ліс, як ти вбив кущі та дерева, аби відновитися самому. Я не розумію, що за фізичні й хімічні процеси там відбулись, але ти з двох життів примудрився викроїти знову три. Я ладен узяти все це на віру, гаразд, річ не в мені… Але ти порушив посадову інструкцію, коли наказав хлопчикові під час випробування розплющити очі. Ти розумів, що він приречений, і не втримався. Можливо, вчора ти врятував його, щоб твій переступ потім не викрили. Можливо, сьогодні ти даси йому померти й не захочеш або не зможеш урятувати. Скажи, так це чи ні, і більше я ні про що не спитаю.
    Айра слухав його з нерухомим, наче гіпс, обличчям. Тільки плечі його зводилися вище й опускалися нижче, ніж зазвичай — у такт диханню.
    — Я порушив інструкцію тому, що хотів зберегти йому життя, — сказав він, помовчавши. — Він зробив свій вибір: для нього Проба важливіша. Я думаю, сьогодні він пройде. Та якщо ні — просто зроби те саме, що й учора: віддай трохи себе. Будь донором. Як ти розумієш, немає гарантії, що я зможу… все це обернути ще раз. Та я спробую.
    — Це гидко, — сказав Крокодил. — Тобі треба було тоді-таки завалити його на чомусь і відрядити додому, а не кидати раз по раз до м’ясорубки!
    — Я не можу «завалити його на чомусь»! — Айра раптом змінився, обличчя його видовжилося, побіліло й стало таким хижим, що Крокодил відступив. — Це поза твоїм досвідом і поза розумінням, мігранте, він складає Пробу! А я — його інструктор…
    Він ковтнув, м’язи жилавої шиї смикнулись. Нічого більше не пояснюючи, він повернувся й попрямував назад до водоспаду.
    Тимор-Алк сидів, дивлячись на каміння. Крокодил звіддалік побачив, як хлопчина то заплющує, то розплющує очі: ніби перед ним був текст, який слід було вивчити напам’ять і перевірити, чи добре запам’ятав.
    — Готовий? Руш, — без передмов сказав Айра.
    Тимор-Алк устав, заплющив очі й ступив до першого каменя. Не замислюючись, як і минулого разу, не затримуючись, не балансуючи, застрибав легко й певно, ніби камені були встановлені в калюжі, а не над нуртуванням водоспаду. І ніби очі в нього були розплющені.
    — Нічого він не бачить, — сказав Айра собі, а не Крокодилу. — Іде, як пам’ятає, як…
    Тимор-Алк послизнувся. Зупинився. Зігнув коліна, обмацуючи ступнями камінь майже на самій середині потоку.
    Айра стиснув губи. Тимор-Алк не ворушився.
    «Тварюки, солдафони, вбивці, — подумав Крокодил. — Не хочеться калятись об вашу Пробу. Піду в державні залежні, оселюся в лісі, стану доїти дерева, збирати смолу… Та розплющ же очі, хлопче!»
    Тимор-Алк декілька разів присів, майже сягаючи руками води, й знову стрибнув. Потрапив на самий край плаского каменя, змахнув руками, пострибав, ніби граючи в класики — лівою, правою, лівою, правою, знову послизнувся біля самого фінішу, щосили стрибнув і впав навкарачки, вже на тім березі, на тім боці випробування.
    Повільно підвівся, повернувся обличчям до Айри й Крокодила, розплющив очі.
    Айра здійняв руки над головою, підтверджуючи залік. Тимор-Алк після короткої паузи кивнув і зник — збочив на стежку, невидиму з цього берега; Айра підійшов до води, став на коліна й умився.
    Крокодил не міг заспокоїтися. Його трусило, і ще було ніяково за свою мовчазну істерику. Він сподівався, що Айра нічого не зауважив, — той же теж був зацікавлений Тимор-Алком, його сліпим проходженням по краю смерті.
    — Пройшов із пам’яті, — повторив Айра й випростався, струшуючи з долоней воду. — У них відчуття локації нема взагалі… Зате вночі бачать, як удень.
    — Хто — вони? — спитав Крокодил, аби відтягнути момент, коли самому треба буде ступити на мурування.
    — Напівкровки, — Айра подивився на небо, все ще низьке, сіре й підсліпувате. — Чого цьому парубкові не позичати — то це сміливості… Я бачу, ти навчився регенерувати?
    Крокодил поглянув на свою руку, де паралельно тяглися п’ять шрамів, ніби нотний стан.
    — У тебе добрий мозок, — повідомив Айра. — Ти щедро віддаєш і легко відновлюєшся.
    — Шкода мови, — сказав Крокодил. — Я не піду через цю штуку з заплющеними очима, який би пряник мені на тому березі не обіцяли.
    — У тебе непогана координація, — вів далі Айра, ніби чуючи. — Та щодо комплексного сприйняття звуків… Ти ж не пробував побачити цей шлях вухами? Шкірою?
    Крокодил зажмурився. Водоспад ревів; у його ревінні не вирізнялись окремі звуки, потоки, струмені. Це був суцільний, монолітний рев.
    — Ні, — сказав Крокодил. — Простіше одразу стрибнути вниз.
    — Відстань, напрям, — Айра дивився на воду. — Не розплющуй очей, і все. Цей шлях елементарно алгоритмізується.
    Крокодилові здалося, що він недочув через шум водоспаду.
    Він підійшов і зупинився навпроти мурування. Вода обіймала перший камінь двома пінявими пелюстками. Камінь був схожий чи то на модель інопланетного мозку, чи то на жіночі статеві органи.
    — Уперед на три кроки, — сказав за його спиною Айра. — Просто стрибай. Та не розплющуй очей, хай що буде.
    Крокодил озирнувся через плече. Не схоже було, щоб Айра насміхався.
    — Ти ж сам казав, що мені ніколи не скласти Проби.
    — Мені цікаво спостерігати, як ти намагаєшся.
    — Тобі цікаво спостерігати?!
    — Ти правильно мотивований. Ти виконуєш непотрібні, неможливі дії, причому важачи життям.
    І знову Крокодил, хоч силкувався, не помітив іронії і не завважив насмішки.
    — Чому я тебе чую в цьому гуркоті, якщо я себе майже не чую?
    — Тому що мій голос і гуркіт розкладені на різні ланцюжки сприйняття.
    — Що?!
    — Вибач, я не знаю, який ти маєш рівень технічної підготовки. Не певен, що сенс зараз про це говорити.
    Малесенькі пташечки носилися в тумані, щосекундно міняючи напрям і ні на секунду не порушуючи ладу: три на чотири, дванадцять пташечок, ніби кристалічна решітка.
    — Стрибай, — сказав Айра. — Це куди простіше, ніж регенерувати. Склепи очі й не розкліплюй, доки не виберешся на той берег.
    У його останніх словах пролунав відчутний наказ. Мабуть, Айра міг би, не підвищуючи голосу, командувати величезною армією; Крокодил насилу втамував бажання негайно скоритись.
    — Я правильно розумію — ти ж не будеш мені підсиджувати?
    — Ні.
    На самому краю найближчого каменя, горизонтально простягнувшись над водою, росли, вкорінившись у розщелині, дві товсті стеблини з крихітними білими квітами. Крокодил заплющив очі — і спробував побачити їх; ось вони, мокрі від туману та бризок, ситі вологою, задоволені життям рослини.
    Айра мовчав. Інтуїція в нього була справді вовча. Він міг зараз підбадьорити чи наказати, але заохочення розлютило б Крокодила, а наказ викликав би прямий опір. Була потреба в мовчанці — й Айра мовчав; Крокодил стояв, зажмурившись, надимаючи ніздрі, слухаючи гул води й розглядаючи в сірявій темряві під повіками дві уявні стеблини з крихітними квітами.
    Три кроки?
    Він глибоко зітхнув, затамував подих і стрибнув. Босі підошви вдарились об камінь сильніше, ніж він міг сподіватись, але це була шерехата, волога, стійка опора. Крокодил присів, як великий товстий птах, намацав руками пружок спереду й пружок позаду; повернутися й стрибнути назад, на берег, було б справою кількох секунд.
    — Правіше. Стоп.
    Крокодил повернувся, як стрілка спідометра, й завмер, сліпий і мокрий від бризок.
    — Три з половиною кроки. На рівні нової опори вище на долоню. Можна.
    «Гарне слово — «можна», — подумав Крокодил. — Не команда — «Давай!», не наказ — «Руш!». Філософія життя: можна. Можливо. А значить, належить зробити. Урешті-решт, я будь-якої миті можу розплющити очі»…
    Він хитнувся взад-уперед, перекочуючи центр ваги, наче яблуко на тарілці. Знову глибоко зітхнув, відштовхнувся від каменя й стрибнув у темряву. Приземлився цього разу вдаліше, майже не забився. Камінь був оточений травою, ніби лисина довгим волоссям, і Крокодил мимоволі вчепився в мокрі стеблини; над водоспадом ходив вітер і жбурляв у лице важкі прісні бризки.
    «Мої повіки зрослися, — подумав Крокодил. У мене зовсім немає очей. Це можна, можна; ось уже другий камінь. А всього їх п’ятнадцять… Чи шістнадцять?»
    — Лівіше.
    Крокодил повернувся, як глобус, і повертався дуже довго, поки не почув — «Стоп». І подумав, що правилам випробування усе це нітрохи не суперечить, але якщо Айра якоїсь миті вкаже йому неправильний напрям…
    Трава, що застилала тріщини, легко розставалася з корінням. Крокодил струсив із пальців прилиплі травинки; навіщо це Айрі? Навіщо вбивати Крокодила?
    Він став свідком чогось і сам не знає, наскільки це серйозно. Айра, який від самого початку тільки й мріяв відрядити Крокодила на материк, чомусь сам запропонував пройти випробування… Саме таке, в якому смерть легко скинути на об’єктивні труднощі, природні втрати, мігрант так хотів стати повноправним громадянином, як шкода…
    Але ж будь-якої миті можна просто розплющити очі?
    — Чотири кроки, нова опора нижче на півдолоні. Можна.
    Здається, вийшло сонце. Крокодил відчув, як під повіками стало світліше; Айра мовчав.
    Чотири кроки. Стрибок із місця. Відштовхуватися треба однією, приходити на іншу, вийде довгий шпагат у повітрі…
    Крокодилові дуже хотілося заговорити цієї миті. Окликнути Айру. Ще раз почути його голос… хоча з голосу цієї людини неможливо щось визначити.
    Він стрибнув майже без підготовки, відштовхнувся правою ногою й став на ліву. Забив ступню. Прохолодний мокрий камінь тулився до ноги, ніби бажаючи швидше втамувати біль.
    — Правіше. Ледь-ледь. Стоп. Три з половиною кроки, опора на тому ж рівні, можна.
    Голос лунав зовсім близько. Айра йшов за Крокодилом назирці й зараз сидів на камені посеред потоку. За спиною. «Ти виконуєш непотрібні, неможливі дії, причому важачи життям»…
    Крокодил стрибнув.

* * *

    — Ти не розплющиш очей? Так і залишишся?
    Повіки боліли, м’язи обличчя скорчило. Крокодил не знав, як повідомити Айру про свою проблему, коли гучний хлопок під самим носом змусив його підскочити, й очі нарешті розплющились.
    Йому здавалося, що дорога забрала кілька годин. Насправді сонце ледве встигло зійти над лісом, і хмарна плівка на небі перетворилась на густу хмарну сітку. Очі боліли й сльозилися, ступні пульсували, але він почувався непогано. Мабуть, краще, ніж будь-коли на віку.
    Айра вже йшов геть — стежкою, витоптаною багатьма щасливцями, які пройшли випробування. І небагатьма невдахами, що злякалися й розплющили очі на півдорозі; Крокодил пішов слідом. Йому гуло у вухах, хоча гуркіт водоспаду був усе далі й далі.
    — Якщо ти складеш Пробу — будеш першим мігрантом, якому це вдалося, — сказав Айра, не озираючись.
    — Ура, — пробурмотів Крокодил.
    — Та в тебе є час, щоб зважити, чи потрібне тобі це щастя.
    — У мене завжди повно часу.
    — Ти був коли-небудь солдатом? — Айра озирнувся через плече. — У себе на планеті? Воїном?
    — Ну… я служив в армії. Та був не стільки воїном, скільки, е-е-е, підневільним бовдуром, і шкоди від цього вийшло більше, ніж користі…
    Стежка звернула до мотузяного мосту через потік, у цьому місці доволі-таки широкий і ще відносно спокійний. Крокодил подолав несподіваний страх, ступаючи на хистку опору. Усе-таки випробування над водоспадом забрало в нього більше сил, ніж він гадав. «Еге, — подумав він, — я обиватель, а не воїн, і вважаю таке становище нормальним і бажаним. Припустімо, я нічого не досягнув у житті, припустімо, в мене немає родини, і сина я не бачив три місяці… Чи чотири? А тепер уже ніколи не побачу. І як мені допоможе готовність стрибати по камінню наосліп, бігати по вугіллю, різати себе й гоїти рани?»
    Айра ступав, як людина, що все життя звікувала на мотузяних мостах. Крокодил плентався слідом, то потрапляючи в ритм чужих кроків, то вибиваючись із нього. Кортіло перевдягтися в сухе. Чи хоча б посидіти біля вогнища.
    — Айро, в чому різниця між мною й Тимор-Алком?
    — Ти вдвічі старший. Ти мігрант, він напівкровка. У тебе чорне волосся, а в нього…
    — Чому ти наказав йому на дистанції, аби він розплющив очі? Чому ти провів мене цим камінням і не провів його? Ти ж начеб не хочеш його смерті — чому не зробив для нього те, що зробив для мене?
    — Щоразу, коли я розмовляю з тобою, мені здається, що я на суді, — пробурмотів Айра.
    — Що?!
    Айра зійшов із мосту й не озираючись рушив стежкою до лісу. Він ішов, ніби не надаючи ходи, але Крокодилові, щоб не відстати, доводилося бігти підтюпцем.
    — Махайроде!
    Айра зупинився. Повільно повернув голову. Від його погляду Крокодил заточився.
    — Ти нічого мені не пояснюватимеш? — спитав, уже готовий змиритися з відмовою.
    Шия Айри ледь помітно смикнулась.
    — Потім, — сказав він уривчасто. — Ходімо.

* * *

    Бінор-Дан поїхав. Його акуратно складені штани й тесак лежали осторонь від вогнища, й хлопчаки позирали на них боязко й співчутливо, як на довічну могилу.
    Коли Айра вийшов з лісу до вогнища, в таборі було вже завершено сніданок і підлітки, перемовляючись, сиділи на траві двома тісними групками. В одній центром був Полос-Над, в іншій, хай як це було дивно, — Тимор-Алк: зеленоволосий квапливо жував і щось розповідав з набитим ротом. «Бабуся б не схвалила», — подумав Крокодил.
    З появою Айри все змінилося вмить. Хлопчаки приготувалися, повставали, вишикувалися півколом, щоб бачити й слухати. Багато хто нишком поглядав на Крокодила. Деякі з обличчя його зрозуміли, що випробування пройдено, і не змогли приховати розчарування.
    — Нас дедалі менше, але вирішальний день дедалі ближче, — сказав Айра, переводячи погляд із лиця на лице. — Хто ще не склав регенерацію?
    Підвелося кілька рук. Крокодил, сковтнувши, підвів руку теж.
    — Діставайте ножі. Ріжемо самі, я веду зворотний відлік.
    Четверо парубків, із волі Айри не склавши регенерацію разом з усіма, водночас витягли з піхов тесаки. Крокодил завагався секунду й зробив те саме.
    — Можна, — сказав Айра.
    Слово подіяло на Крокодила майже магічно. Він обережно, без усякого страху, розітнув руку, намагаючись не зачепити вену; краї порізу розійшлися, випускаючи кров і м’якоть.
    — Двадцять дев’ять. Двадцять вісім. Двадцять сім, — рахував Айра.
    Крокодил зрозумів, що забув, як регенерувати.
    Як це було? Само собою. Візерунки на внутрішній поверхні голови, гучання дзвоників… І була ніч. А тепер день, хмари ледь розмаялись, сонце висить, як непропечений млинець, спека, в лісі дзвенять комахи й кружляють кольорові жуки…
    — Двадцять. Дев’ятнадцять. Вісімнадцять.
    — Я забув як, — сказав Крокодил.
    — Сімнадцять. Шістнадцять.
    Заради чого це все?! Заради чого він обмочився над водоспадом, у самому центрі переходу, коли опора ледь не вислизнула з-під ніг?!
    — Десять, дев’ять. Вісім…
    Крокодил знову побачив перед собою вир води, побачив двох людей у піні, в потоці, що перекидає каміння вагою в тонну. Побачив пісок, мертвого Тимор-Алка, пригадав слабкість і нудоту, й вогні перед очима…
    «А це вогні, що сяють над нашими головами».
    Запах крові вдарив йому в ніс — і незбагненно перетворився на звук. Тепер він чув запах крові, як акорд, що склався з далеких автомобільних гудків. Дисонанс, порушення візерунка, розмазаний штамп. Орнамент, спраглий повернутися до норми. Плюс до мінуса, ключ до замка, чоловік до жінки.
    — Три, два, один…
    Далекий акорд склався в просту терцію.
    — Час.
    Крокодил облизнув губи. Четверо парубків простягали перемащені кров’ю, позначені свіжими шрамами руки. Крокодил провів пальцем по нерівному, випуклому, рожевому рубцю.
    — Зараховано, — сказав Айра. — Я вітаю всіх, хто досі з нами: позаду перший модуль Проби, ви всі вклалися в стандарт фізичних і вольових якостей повноправного громадянина…
    Він подивився на Крокодила, вони очима на секунду скинулись.
    — А тепер, — Айра трохи підвищив голос, — новий блок завдань. Зі мною піде зараз половина групи.
    Рухом руки він мов розітнув лаву навпіл: усі на правому фланзі потрапили під його погляд і, напружені, вийшли вперед. Усі ліворуч заточилися; здавалось, Айра був ножем, а лава підлітків — м’яким тістом.
    — Перша група йде зі мною. Друга — відпочиває, але нікуди не розходиться. Опівдні ми повернемося, тоді відпочиватиме перша група, а друга — буде проходити випробування. Усім зрозуміло? Вперед.
    І лава, вкорочена наполовину, заглибилася в ліс. На галявині стало просторо; перемащені кров’ю складачі регенерації впали в ейфорію і з тупотом полетіли до річки. Тимор-Алк сів, ніби в нього підломилися ноги, і підібрав із трави смажений гриб.
    Крокодил пригадав, що не снідав і напередодні майже не вечеряв.
    — Пригощайся, — Тимор-Алк розломив гриб, наче коржик. — Маєш!
    — Спасибі.
    Крокодил усівся поряд і руками, перемащеними присохлою кров’ю, взяв частунок.

* * *

    — Хто твої батьки?
    Він усе-таки не втримався. Тимор-Алк сидів, догризаючи підгорілу кірку гриба, і більше на галявині нікого не було — залишені в таборі перемістилися на берег, і звідти долинали голоси й заливистий сміх. А Проба тяглася, не збираючись кінчатися, й перспективи Крокодила, хоч і не такі невтішні, як перше, залишались туманними. Він поставив питання, побачив тінь, що промайнула на виду хлопця, й заговорив, не даючи йому спам’ятатися:
    — Хочеш, я розповім тобі про себе? Як я народився на Землі, як ходив до школи? Мої батьки були розлучені… Тобто вони розійшлися, коли мені було чотири роки. Батько поїхав до Америки… тобто на інший континент. Мати вийшла заміж, а потім знову розлучилася. Вона мене зростила… Тобі все це цікаво? Розповідати?
    — Чому ти полишив свою планету? — спитав Тимор-Алк.
    Цього питання Крокодил боявся над усе.
    — Не знаю, — сказав він щиру правду, що звучала як знущання. — У зверненні до себе я сказав, що на Землі не маю майбуття. Та не пояснив чому… То хто твої батьки, Тимор-Алку?
    Хлопчисько провів долонею по короткому зеленавому волоссю. Ще вчора воно опало з його голови, наче листя, а тепер відросло заново. «Ініціація, — подумав Крокодил, — це смерть і воскресіння».
    — Мою матір звали Альба.
    — Звали? Вона…
    — Ну так, вона померла. Пологи… коротше… Я її майже не пам’ятаю.
    — Майже?
    — Я народився пізно. Біологічний вік не збігається з часом, що минув від народження. Я дещо пам’ятаю, ну, уривками, звичайно. Пам’ятаю, як був усередині матері, в темряві, й чув голоси ззовні. Вона не хотіла мене народжувати.
    — Чому?!
    — Я ж не такий, як усі, — сказав Тимор-Алк із ледь помітним докором. — Я наполовину Тінь.
    — Наполовину що?!
    — Наполовину Тінь, — повторив Тимор-Алк, зсунувши брови. — Коли я народився, мене досліджували й дійшли висновку, що фактично я — людина. Тобто я з’явився в результаті злиття двох статевих клітин, поєднання двох генетичних наборів…
    — Хто твій батько? — нажахано спитав Крокодил.
    — Тінь, — глухо повторив Алк. — Це значить, що він — породження свідомості моєї матері. Він постав у її уяві, вона побачила й повірила. А потім було пізно, тому що вже з’явився я. Вона не хотіла мене народжувати, я сидів усередині два роки.
    «Він мене розігрує, — здогадався Крокодил. — Як це мило з його боку — посміятися з нерозумного мігранта».
    — Ха-ха, — сказав він уголос.
    Тимор-Алк поглянув на нього так, що Крокодил затнувся.
    — Вибач, — пробурмотів він, зовсім уже нічого не розуміючи. — Ти не жартуєш?
    — Жартую, — сказав Тимор-Алк, і щока в нього здригнулася від образи.
    — Пробач, — Крокодил занервувався. — Просто з моєї точки зору це ні в які ворота…
    — Ти сам спитав.
    — Ну так…
    — Нас звуть напівкровками. Я не один такий. Тільки на Пробу їздять не всі. У нас дуже низький больовий поріг. У мене нуль чотири.
    — І це означає…
    — Це означає, — сказав Айра, з’являючись у них за спинами, — що його можна жорстоко мучити, дряпаючи нігтем. Тимор-Алку, ми закінчили з першою групою, поклич, будь ласка, тих, що на березі; щойно вони будуть готові — ми вирушимо.
    Хлопчисько, помітно збліднувши, мовчки встав і пішов крізь зім’яті з ранку кущі.
    — Задушевні розмови? — крізь зуби запитав Айра.
    — Це що, все правда? — спитав шокований Крокодил. — Про Тінь, уявних чоловіків і таке інше?
    — Стули пельку, — сказав Айра так люто, що Крокодил сахнувся.
    Небо остаточно проясніло. Сонце стояло в зеніті, але вологий серпанок нікуди не зникав. Плетені повітки, сховища реманенту й амуніції, паливо, складене пірамідками біля вогнища, бочка з дерев’яним ковшем, бак зі сміттям, навіси над гамаками — все тонуло в гарячому лазневому тумані.
    — Усі тут? — Айра обвів поглядом засапаних парубків, що бігма повернулися від ріки. — Перша група пройшла випробування, сподіваюся, вам пощастить не менше. За мною — не відставати — біжімо!
    І він зірвався з місця, легко й буденно, як звичайно.
    Назустріч, по краю вузької стежки, брели щасливці з першої групи: в Полос-Нада підборіддя було в блювотинні, Данин-Рам, синяво-блідий, надсадно кашляв, тримаючись за горло. Решта мала не кращий вигляд; Крокодил відчув холодок між лопатками.
    Що тепер?

* * *

    У цій частині лісу було темно навіть опівдні. Стежкою нещодавно пройшли: посічені ліани звисали, мов порвані кабелі, м’яте листя й квіти валялися під ногами. Верхівки чагарнику коливались на рівні очей, крони змикалися високо над головою, жорстка трава піднімалася дибом, хоч як її топтали. Слідом за рештою Крокодил пройшов у широку деревну арку, схожу на ворота, і зупинився, вкотре вражений.
    Рослини, встелені на цій галявині, язик не повертався назвати деревами. Це були скульптури божевільного різьбаря, схожі водночас на людей і тварин, на блазнів, що танцюють, на потвор у молитві, на язики полум’я й струмені води. Зелені, жовті, червоно-коричневі, вони були вкриті лускою та мохом, корою та гладенькою блискучою плівкою й і росли майже ідеальним кільцем. У центрі зяяв пустий простір, потоптаний безліччю ніг. На ньому, як битий посуд, валялися в безладі скалки чи то хітинових панцирів, чи то пістрявої яєчної шкаралупи. А вище, там, куди рослини-скульптури простягали руки, щупальці, лапи та язики, в сітці сплетених ліан покоїлися бурі, вкриті брудним пір’ям кулі, і звідти долинало низьке вуркотання, схоже на гудіння трансформатора.
    Айра стукнув піхвами тесака об дерево-скульптуру, дивовижно схожу на танцівницю з трьома ногами. Дерево затремтіло, дрож прокотився по галявині, сітка ліан над головою завібрувала, мов струни, вуркотання поголоснішало. На стовбурі рослини відкрилося дупло; Айра сунув у нього руку по лікоть і з явним зусиллям витягнув довгий м’ясистий пагін, схожий на велетенського дохлого черв’яка або на м’який шланг.
    — Підходимо по черзі, — оголосив Айра. — П’ємо й сідаємо, де кому зручно, але не надто близько один до одного. Жодних розмов, будь ласка.
    У руках у нього опинилася половинка яєчної шкаралупи завбільшки з середніх розмірів чашку. Здавивши в кулаці рослину-шланг, він умить наповнив її прозорою рідиною і простягнув першому, хто ризикнув підійти, — парубкові на ім’я Дорин-Гай.
    Хлопчисько випив, очевидно, над силу, відійшов і сів на голу землю. Був він блідим і явно наляканим.
    Айра неквапом, але й не гаючись наповнив шкаралупу знову. Хлопчаки підходили один за одним, стримували тремтіння в руках, пили, кашляли, витирали губи й підборіддя; видно було, як їм хочеться поговорити хоч із ким-небудь, перемовитися словом із товаришами. Та сказано було: «Жодних розмов», і вони вдовольнялися красномовними поглядами. «Мені недобре, — казали ті погляди, — але я не боюся, звичайно. А ти не боїшся?»
    — Андрію, — Айра перервав традиційний хід випробування, згідно з яким Крокодил виконував усі завдання останнім. — Іди сюди.
    Крокодил підійшов, випередивши Тимор-Алка і ще п’ятьох парубчаків. Айра наповнив для нього шкаралупу — по самі вінця.
    — Мені більше за інших, — сказав Крокодил.
    — Вага тіла плюс вік, — кинув Айра незворушно. — Постарайся не пролити.
    Крокодил підніс імпровізовану чашу до рота. Завагався на якусь мить. Зробив перший ковток; напій був солоний, із неприємним присмаком, але не таким уже гидким, щоб хоч на ґвалт кричи.
    Що довше Крокодил пив, то в’язкішою здавалася рідина. Останні краплі він ледве влив у судомно стиснуту горлянку. Губи затерпли, язик лежав колодою, дихати було важко.
    — Сідай, — сказав Айра. — Підходьте, панове майбутні громадяни, не гаймо часу; ми всі тут пани самі собі. Ми пануємо над собою, і над нами ніхто не панує.
    Крокодил не пригадував, щоби раніше Айра вважав за потрібне підбадьорювати претендентів під час випробування. Обережно ступаючи, він відійшов далі й сів на землю, схрестивши ноги; він бачив, як решта хлопців по черзі приймали питво, як Тимор-Алк, останнім узявши до рук шкаралупу, похлинувся від першого ковтка, але перевів дух — і випив усе до краплі.
    Губам стало легше. Печія в горлянці минула. Крокодил обережно провів язиком по піднебінню: ніби нічого страшного. Навпаки, стало краще.
    — Усі ми пани самі собі, — Айра випустив деревний пагін, той моментально відповз у дупло, і дупло закрилося, ніби жадібний рот. — Усі ми знаємо себе ззовні та зсередини, — він обережно приладнав половинку шкаралупи в розвилці стовбура. — Візьміть ножі і кожний накресліть коло просто на землі. Так, щоб ви опинилися в центрі кола.
    «Невже з’явиться нечиста сила?» — сумовито подумав Крокодил.
    Хлопчаки виконували наказ. Десять із гаком ножів увіткнулися в землю. Крокодил витягнув свій тесак і, почуваючись невпевнено, намалював на землі нерівну кружину.
    — А тепер, — м’яко сказав Айра, — умови, за дотримання яких ви здобудете перемогу. Наступні півгодини вам ні за яких обставин не можна виходити з кола. Зір у вас нормальний, межі кола всім видно. Хто переступить лінію хоч ногою, хоч рукою — провалив Пробу. Всі втямили?
    Усі кивнули, й навіть Крокодил. Заговорити вголос не зважився ніхто.
    — Випробування закінчується за моєю командою й нітрохи не раніше. Хто зійде зі свого місця до сигналу — провалив Пробу. Зрозуміло?
    Новий порух головами.
    — Технічна порада: не дивіться один на одного. Не будьте цікаві. Поверніться обличчям до лісу. Та якщо хтось потрапить у поле зору — нічого страшного не станеться.
    Хлопчаки заворушилися. Обираючи собі місце, вони інстинктивно розташувалися колом і тепер розверталися спиною до товаришів. Крокодил, завагавшись, учинив так само.
    — Випробування почнеться за кілька хвилин. Просто чекайте.
    Вуркотання, схоже на трансформаторний гул, стишилося. Крокодил облизнув пересохлі губи й відчув, що вони вкриті чимось на кшталт цукристої скоринки.
    Просто перед ним був стовбур, схожий на велетенського комара, облитого мазутом. Крокодил бачив крила, обліплені чорною кашею, маленьку голову й довгий хоботок. Чотири ноги впиналися в землю, чотири корені живили, вочевидь, цю жахливу рослину, а перламутрові очі — напевно, квіти. Над ними кружляють комахи, схожі на срібну куряву; кожну зокрема роздивитися неможливо, це хмарина, миготлива сфера, ентомологічна модель електрона…
    Крокодил подмухав, бажаючи потоком повітря потривожити летюче срібло. В цей момент з-поза стовбурів, схожих на тонкі комарині лапки, вийшов хлопчик у джинсах і футболці, в китайських кросівках, із кольоровим заплічником.
    Крокодил затамував дихання. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж він упізнав ці зсунуті брови, пухлі губи, м’які щоки, насторожені карі очі. «Скільки йому, сім? Вісім? Як він змінився за останні кілька місяців…»
    — Андрійку, — сказав він хрипко.
    — Тату, ти де? — спитав хлопчик.
    — Я тут. Просто перед тобою.
    — Я тебе не бачу — брови хлопчика зійшлися сильніше. — Де ти?
    — Я тут! Ти ж на мене дивишся!
    — Дерева, — сказав хлопчик, подумавши. — Багато дерев. Темно. Тату?
    — Ступай уперед! — Крокодил простягнув руку. — Кілька кроків, і ти на мене натрапиш!
    Хлопчик глибоко зітхнув, його плечі здригнулися. Він поглянув на Крокодила; потім подивився вниз, собі під ноги. Він здавався тепер не просто настороженим, не просто напруженим — наляканим, і страх його щосекундно зростав.
    — Я не бачу, куди йти.
    — Іди, не бійся! Просто переставляй ноги!
    — Тату, забери мене звідси! — у голосі хлопчика був тепер жах.
    — Та підійди ж! Ти маєш сам підійти, лише десять кроків! Рахуймо вголос! Ну? Раз…
    «Що я роблю, — подумав він, відчуваючи цукор на губах. — Я на Раа, я в лісі, тут не може бути Андрійка. Його нема ніде, він ще не народився, і йому краще без мене, у нього новий, заможний тато, мій син живе тепер у Німеччині… Чи де?»
    — Тату!
    «Це омана, це галюцинація, — в розпачі подумав Крокодил. — Це випробування, і тепер виявився його принцип: ми не повинні куплятися на обіцянки примар, ні рятувати їх, ні рятуватися… Це звичайна річ, я навіть читав про щось таке, я випив галюциноген, і тепер мені ввижається син…»
    — Татку, — сказав хлопчина, стискаючи в руках свій заплічник, — я зараз упаду… І в мене «трійка» з математики. У чверті.
    — Іди до мене, — прошепотів Крокодил.
    Малюк переступив з ноги на ногу. Крокодил із жахом побачив, як під китайськими кросівками просідає мох, відповідаючи на пересування центру ваги, і як ліловий жучок повзе по Андрійковім ліктю, білому, незасмаглому ліктю. Хлопчисько був реальний; він був страшенно реальний, Крокодилу здавалося, що він відчуває запах дитячої шкіри.
    Запах! Як він любив тертися носом об згорток, що був його сином, об кумедного карапуза, що був його сином, а потім назавжди забув цей запах, лишилися тільки книжковий пил і волога, запах метро й офісу, запах чужих цигарок, запах згорілого автомобільного палива…
    — Тату, забери мене звідси, будь ласка! — в голосі дитини тепер було чути паніку.
    — Маленький, просто йди до мене… Ти ж дорослий, ти ж чоловік… — белькотів Крокодил.
    — Я не можу! Я не бачу тебе! Забери мене…
    Крокодил посунувся вперед і побачив рису, проведену на землі, біля самих своїх колін.
    — Тату, де ти? Де ти?! — Хлопчина стримував сльози, як міг. Мабуть, він і справді був дорослий; Крокодил загарчав і підвівся. Здалася йому та гадюча Проба! Катувати людину, препарувати, вживаючи заборонене…
    Невже хлопчик — галюцинація? А якщо ні? Якщо тутешнім умільцям якось удалося захопити його душу, і тепер тут рюмсає не виплід уяви, а справжня жива дитина?
    — Андрію! Ходи сюди! Хутко! — Він спробував зобразити наказ. Хлопчисько здригнувся; Крокодил упізнав цей рух. Саме так здригався цей хлопчик, коли роздратований чимось батько кричав на нього.
    Невже Свєтка на нього ніколи не кричала?!
    Стоп, не треба істерики. Він не чує моїх слів. Він не відповідає, тільки видає заготовки: «Іди до мене, забери мене…». Він машина, він програма; Крокодил обхопив себе за плечі. Його било ознобом, як горошину на барабані.
    — Я дорахую до десяти, — сказав він глухо, — і заберу тебе. Гаразд?
    — Тільки швидше рахуй, — прошепотіла дитина.
    Крокодил прокусив губу. Трохи підвівся, як спринтер на низькому старті, і долонями вперся в землю:
    — Раз. Два. Три… То, кажеш, у тебе «трійка» в чверті? Я ж не сваритиму тебе… В наступній чверті виправиш… Чотири…
    Солодка кірка тріскалася на губах, по підборіддю стікала патока.
    — П’ять… Шість… Чого ти боїшся? Я тут, поряд… Сім…
    — Тату! Де ти?! Я зараз упаду! Я падаю!
    — Ти не падаєш, ти стоїш на землі, годі істерики, ти…
    Хлопчик похитнувся і провалився в мох, як у хмару. Руки смикнулися, намагаючись зачепитися, й зіслизнули. Заметалася срібна хмарина неприступних оку комах; Крокодил, уп’явшись у землю, балансував на самому краю риси…
    А потім упав.
    Минула хвилина й друга, а можливо, і двадцять хвилин. Крокодил розплющив очі й побачив прямо під носом, за кілька міліметрів, накреслену ножем рису. На галявині хтось кричав, хтось різко сміявся, а когось, судячи зі звуку, нудило.
    Він подивився туди, де був син. Йому здалося, що мох прим’ятий. Він повернув голову, як повертають планети; підлітки сиділи, і стояли, і стрибали, кожний у своїм колі: вплив тієї гидоти, яку вони прийняли, потроху минав, і хтось відверто святкував, хтось нишком витирав обличчя, а хтось був здивований: як, уже все?
    Крокодил кліпнув, фокусуючи зір, і побачив, що два намальованих кола порожні.

* * *

    — З дистанції зійшли Тимор-Алк і Дорин-Гай.
    Мертва мовчанка запала над галявиною, нещодавно повного галасу. Хлопці уникали дивитися один одному в очі.
    Дорин-Гая знайшли за сто кроків від галявини — він забився кудись під моховитий корінь і вибрався не одразу. Тимор-Алк повернувся з лісу сам: судячи з його обличчя, він повірити не міг, що це сталося саме з ним.
    — Вам дуже пощастило, що вас двоє, — Айра кивнув невдахам. — Буває негласне правило: якщо тих, хто вийшов із кола, більше одного, вони отримують другу спробу… можуть отримати. На розсуд інструктора.
    Тимор-Алк різко звів голову. Секунду вони з Айрою дивились один на одного впритул.
    — Удруге, і без підготовки, — сухо сказав Айра. — Це складніше, ніж уперше. Та це чесно.
    Він озирнувся, підійшов тепер до іншого дерева й кілька разів стукнув його піхвами, перш ніж дупло нарешті відкрилось. Айра із натугою витягнув потворний шланг; Крокодил дивився на нього з жахом.
    — Групо, — сказав Айра, — ви вільні. — Ідіть до табору й відпочивайте. Дорин-Гаю, принеси мені шкаралупу, будь ласка.
    Хлопчаки ззирнулися. Хтось повернувся і кинувся геть із галявини, хтось зволікав. Дорин-Гай на негнучких ногах пройшов до місця, де в розвилці зберігалася половинка шкаралупи, взяв її в руки, ледь не роздавив; зупинився перед Айрою, що повільно зціджував на траву прозору рідину.
    Вуркотання над галявиною то посилювалося, то затихало. Десь угорі важко залопотіли невидимі крила. Айра наповнив половинку шкаралупи й простягнув її Дорин-Гаю.
    — Я не буду, — тихо сказав хлопчик.
    — Що?
    — Я не буду, — повторив Дорин-Гай пошепки. — Я не можу. Я… собі не пан.
    — Спробуй, — тихо сказав Айра. — Решту ти складав чудово. Ти побіг по вугіллю, пам’ятаєш?
    — Тоді було не так.
    — Але ж і тоді було страшно?
    — Це було не так, — голос хлопчини затремтів.
    — Хочеш, я дам тобі перепочити? До завтра?
    — Ні. Я ніколи не буду це пити. Ніколи, — на виду в Дорин-Гая застигла огида вперемішку з жахом.
    — Добре, — Айра опустив кутики губ. — Іди до табору з усіма, відпочинь і приготуйся їхати додому.
    Він підвів голову. Крокодил, і з ним кілька парубків, мовчки чогось чекали.
    — Я звелів іти до табору, — холодно сказав Айра.
    Хлопці послухалися. Дорин-Гай прослизнув повз, втягнувши голову в плечі, але замість відчаю Крокодил побачив на його обличчі спокій і полегшення. Айра тим часом виплеснув рідину на коріння рослини, знову наповнив шкаралупу й зупинився перед Тимор-Алком.
    Зеленоволосий не зрушився.
    «А якби це був мій син, — подумав Крокодил. — Якби мій син, Андрій, виріс і поїхав на острів складати Пробу?»
    Йому запаморочилося в голові. Він обернувся, боячись побачити на галявині хлопчика з заплічником, але побачив тільки стовбури, схожі на різьблення божевільного скульптора, рої срібної мушви, стоптану землю й, біля дальнього коріння, ледве прим’ятий мох.
    Коли він знову подивився на Тимор-Алка, той уже тримав у долонях шкаралупу, повну прозорої тягучої рідини.
    — Ти ж собі пан, — негучно проказав Айра.
    Підліток кивнув і, закинувши голову, випив усе до краплі.
    — Я звелів іти до табору! — Айра вп’явся просто в Крокодила нерухомими мутнуватими очима.
    — Я йду.
    — Не тягни час.
    Тимор-Алк, ні на кого не дивлячись, вибрав місце посеред галявини, витягнув ніж і замкнув себе в колі. Повернувся спиною до Айри та до Крокодила. Відчуваючи босими ступнями вологу, давлячи дрібні скалки шкаралупи, Крокодил відступив до арки в напрямку лісу.
    Тимор-Алк усівся, схиливши голову. Айра стояв у нього за спиною, холоднокровний, як ящірка, лише ліва кисть його поволі стискалась і розтискалася. Крокодил не хотів бачити того, що тут неминуче відбудеться, але не міг не затриматися на одну секунду.
    Ось місце, де стояв хлопчик із заплічником. Крокодил схилився, став на коліна, вдивляючись у блідо-зелений жорсткий мох…
    І побачив відбитки двох рифлених підошов.

* * *

    Цього вечора біля вогнища дуже, дуже багато говорили.
    Полос-Над, звичайно балакучий, мовчав. Дорин-Гай сміявся до вереску, щось дуже нездорове було в його радощах. Здавалося, парубок нетямиться від того, що його жах більше не повториться. Що ж він бачив таке, що примусило його вийти з кола — і з істеричною радістю відмовитися від Проби?
    Іншим разом Крокодил підсів би до компанії й дізнався багато нового, а заразом став би для товариства своїм. Та тепер він не міг думати ні про що, крім відбитків китайських кросівок на поверхні планети Раа.
    «Тату, я падаю!»
    Тимор-Алк повернувся пізно і був усього лише трохи блідішим, ніж зазвичай. Одразу за ним прийшов Айра й повідомив остаточні результати: додому за підсумками випробування вирушає Дорин-Гай. Тимор-Алк склав, він залишається.
    Тимор-Алка оточили. Його плескали по запліччю, обіймали, йому потискали руку; неможливо було уявити, що ще зовсім недавно цього парубка мочали в ріку задля втіхи і дражнили «зеленого шмарклею». Тимор-Алк, здається, був дуже розчулений і знайшов у собі сили всміхнутися.
    Крокодил наздогнав Айру, який зібрався було піти, й схопив його ззаду за плече.
    — Я так тобі руку зламаю, — пробурмотів той, не зупиняючись і не повертаючись. — Добре, що кроки в тебе… примітні.
    — Там залишилися відбитки підошов! — випалив Крокодил.
    — Ходімо, — сказав Айра.

* * *

    У бухті, на вигнутому підковою пляжі, було світло й опівночі. Супутники, орбітальні заводи та станції, генератори й склади відбивали світло сонця за обрієм і віддзеркалювалися в спокійному, повільному морі.
    — Що ти бачив? — спитав Айра.
    — Мого сина! З Землі! У мене на Землі лишився син, йому сім років… уже вісім, — Крокодил затнувся. — Він був у кросівках… у спортивному взутті, і на моху лишилися відбитки підошов!
    — Круто, — помовчавши, сказав Айра.
    — Я бачив сам. Я не сліпий. Якби ти не переймався Тимор-Алком — я показав би тобі. Я й зараз би знайшов місце… але мох швидко відростає.
    — Я й досі хвилююся за Тимор-Алка, — помовчавши, зізнався Айра. — Я дуже боявся цього дня. Тому що в парубка були справжні опіки від намальованого вугілля.
    — Та він пройшов випробування.
    — Так, — Айра вибрав місце на піску, сів і задоволено простягнув ноги. — Він пройшов… Власне, це друге порушення з мого боку. Звичайно це не перескладають.
    — Яку гидоту ти дав нам випити? — Крокодил аж здригнувся.
    — Тобі хімічну формулу?
    Крокодил мовчки всівся поряд. Пісок був теплим.
    — Поглянь туди, — Айра вказав на яскраву жовтувату іскорку в скупченні інших вогників меншого розміру.
    — Що це?
    — Ось цей, жовтий. Якщо придивитися, можна розрізнити три грані… Бачиш?
    — Що це? — повторив Крокодил.
    — Стабілізатор, — сказав Айра. — Один із шістнадцяти. Дванадцять працюють, чотири завжди на профілактиці… Ця штука стабілізує реальність, утримуючи матерію в положенні «первинно».
    — Ти смієшся, — пригніченим голосом сказав Крокодил.
    — Ні. Це ти — дикий мігрант, — Айра всміхнувся. — Так що там було з твоїм сином?
    — Він кликав мене…
    — Ти винен перед ним? Тобто думаєш, що винен?
    — Раніше ніколи не думав, — зізнався Крокодил.
    — Раніше ти цим не переймався, — проникливо зауважив Айра. — Ця штука, яку ви пили, просто вивертає людину. Ставить навіч аверс з реверсом і орла з решкою. Для декого це просто легкий шок. Для інших — набагато гірше. Якщо людина має гризоту, чи схильність до душевної недуги, чи не пан сама собі, — Айра голосом виділив останні слова, — вона провалює Пробу. Звичайно такі відсіваються раніше, але не завжди…
    Він стиснув губи.
    — Ти мав рацію, — почав знову, іншим голосом, — коли радив мені «зрізати його на чомусь» і відрядити додому. Коли вже я йду на посадове порушення — хіба не міг я разочок збрехати?
    — Та чи він божевільний? — обережно спитав Крокодил. — Чи він… не відважний, не цільний, не сильний парубок? Чому це випробування для нього… таке складне?
    — Він наполовину Тінь, — Айра ліг навзнак і закинув руки за голову. — У нього мізерний больовий поріг і уява, про яку ні ти, ні я не можемо мріяти. Ти під впливом сироватки бачив свого сина, який залишив сліди взуття. А він… те, що бачив він, настільки реальне, що я теж це бачив.
    Крокодил обхопив себе за плечі. Далеко в морі йшов корабель, уночі схожий на рухливу вервечку вогнів.
    — І що це було?
    — Цього я не скажу, — пробурмотів Айра. — Це його особиста справа. До того ж це, м-м, невимовне…
    Він потягнувся, ставши дуже довгим, і відкинув голову на пісок.
    — Айро, — сказав Крокодил. — мій син тут був насправді?
    — Ти ж його бачив.
    — Та це ж мана! Галюцинація!
    — Ти його бачив, чув його голос, він відбився у твоїй свідомості. Він відбився в довкіллі, лишивши сліди чобітків. Він був тут?
    Крокодил ковтнув. У роті було сухо-сухо.
    — Він що, стояв тут, боявся? Кликав мене? А я не підійшов, тому що хотів скласти Пробу?!
    — Ти пройшов випробування.
    — А щоб ви здохли разом із вашим випробуванням!
    Він схопив Айру за шкіряний ремінець на шиї, шарпнув на себе й ударив у щелепу. Точніше, спробував ударити. Його зап’ясток перехопили, і за кілька секунд Крокодил валявся лицем у піску, цілком знерухомлений, із заламаною за спину рукою.
    — Уяви, що йому наснився поганий сон, — сказав Айра, причому на його голосі ніяк не позначилося фізичне зусилля. — Це прикро. Та швидко минає.
    Крокодил кілька разів пробував вирватися. Заскрипів зубами, перемелюючи піщинки.
    — Річ у тому, що ти дорослий, — сказав Айра. — Звичайно Пробу проходять підлітками. Це й страшніше, й набагато легше, їм увижаються чудовиська, жахи, двійники. Іноді — батьки. Що з цим хлопцем, Дорин-Гаєм, я не знаю, але там, судячи з усього, якась не виявлена вчасно патологія… Андрію, ти мене чуєш?
    — Відпусти, — видихнув Крокодил.
    Айра розняв захват. Крокодил подумав із сумом, що фізично протистояти цій людині в нього не вийде, мабуть, навіть після тривалих завзятих тренувань.
    Він сів, відпльовуючись. Айра, наче нічого й не було, ліг поряд і знову простягнувся.
    — Твоя правда, — сказав Крокодил. — Я мігрант, і це навічно.
    — Чому ти пішов зі своєї планети?
    — Та не знаю я! У мене забрали пам’ять разом із двома роками життя й закинули за тисячі парсеків, за мільйони років! І коли до мене приходить син, якого тут нема, якого не може бути…
    Він раптом затнувся.
    — Слухай-но, Айро, а коли ще раз вип’ю тієї гидоти — він знову прийде?
    — Якщо він для тебе — символ провини, уособлення докору, тоді, звичайно, прийде. Тільки пізніше ти знову відчув себе покидьком.
    Вони мовчали кілька хвилин. А може, кількадесят хвилин. Супутники линули по небу, хвиля тихо набігала й безгучно скочувалася по піску, і в лінії прибою ворушились, мигаючи, шестиногі риби з блискучими очима.
    — Стабілізатори — навіщо? — спитав Крокодил, дивлячись на жовту іскру в небі.
    — Матерія первинна. Хоча так було не завжди.
    — А що було?
    — Образ. Ідея. Слово… Те, з чого звичайно починається світ.
    — Звичайно?!
    — А ти як думав? — Айра повернув голову.
    — Не знаю, — Крокодил потер скроні. — У нас на Землі нема ніяких стабілізаторів.
    — Точніше, ти нічого про них не знаєш.
    — Ні! Я чудово знаю устрій світу, в якому я народився й виріс! Можна сперечатися скільки завгодно, матерія первинна чи ідея, але чайник нагрівається від вогню, дитина народжується від двох батьків, будь-який двигун треба спершу сконструювати, а потім випробувати! Сон — це хімічний процес у мозку, молекули є, а образів не існує!
    — Андрію, два роки тому ти збирався мігрувати з Землі?
    — Ні, звичайно. Я гадки не мав, що таке може бути…
    Крокодил затнувся.
    — Може, ти точно знав, що міжзоряні перельоти — справа далекого майбутнього, а машина часу неможлива в принципі?
    Крокодил застогнав крізь зуби.
    — Я нічого не знаю про Землю, — сказав Айра. — Та припускаю, що й ти чогось про неї не знаєш.
    Крокодил просів, як снігова кучугура, підтанувши. Ліг, торкнувся потилицею прохолодного піску.
    — Реальним є все, що людина здатна уявити, — сказав Айра. — Уявляєш собі такий світ?
    — Авжеж. Людину вмить знищать чудовиська, яких вона вигадає, і далі не буде кому уявляти.
    — Так, якщо людина — наляканий підліток. Так, якщо вона не пан сама собі.
    — Проба…
    — Еге. Проба — це інструмент, я казав тобі. Повноправним громадянином може стати лише той, хто здатен підтримувати баланс між волею й тілом, тілом і духом, людиною й тінню.
    — Регенерація, локація та інша хріновина…
    — Так-так. «Я пан сам собі» — універсальна формула.
    — Ще — маніпуляція, — сказав Крокодил. — Цькування. Загострення конфлікту.
    — Так. Тільки той має статус повноправного громадянина, хто панує над своєю агресією й заздрістю. Хто не піддасться ні шалові, ні спокусі, ні нападу паніки. Хто побіжить по вугіллю, врешті-решт. Я приблизно те саме казав на початку Проби, ти що, не чув?
    — Я не розумів, — зізнався Крокодил. — Я думав, це так… метафізично.
    — Ідея, що перебуває в конфлікті з носієм, — це божевілля. Люди вигадують хвороби й умирають від них. Діти, яких нема, залишають на землі сліди чобіт. Дівчина вигадує собі друга, кохає його, народжує дитину. Це поодинокі, разові прориви, збурення.
    — Як дівчина може народити сина від уявного чоловіка?! — Крокодил знову сів і взявся за голову.
    — Для неї він реальний. Яйцеклітина запліднюється. Ділиться. Ось тобі й син, — Айра говорив, дивлячись на море, незвично м’яко й сумовито.
    Крокодил спостерігав за ним кілька секунд. Над обрієм здіймався, як маленьке сонце, новий супутник, а можливо, орбітальний завод.
    — Ти був знайомий із матір’ю Тимор-Алка? — спитав Крокодил.
    Айра не ворухнувся.
    — Його бабуся чомусь уважає, що ти упереджено ставишся до нього… І він — він знав тебе раніше, принаймні знав, що тебе звуть Махайрод…
    — Андрію, — Айра примружився. — А хто твоя дружина? Чому син для тебе став страхіттям, а?
    — Тому що, — Крокодил сковтнув, — ми зі Свєткою одружилися здуру, не особливо думаючи про майбутнє. А потім розлучились без скандалу, як усі нормальні люди. Тому що я цього пацана… ну, ніби любив, але потім забув, як іграшку. Досить?
    — Ні. Що, у вас на Землі всі батьки душі не чують за дітьми й віддають їм геть-чисто всі душевні сили? Чоловіки винятково моногамні?
    — Таж мова не про «всіх батьків», а про мене й мого сина…
    Айра звівся на лікті:
    — Скажи мені: є різниця між твоїм світом і Раа?
    — Так. Звичайно.
    — У чому?
    — Та в усьому.
    — А головне?
    Крокодил завагався.
    — Я погано знаю ваш світ. Я майже його не бачив.
    — Годі тобі. Ти бачив достатньо.
    — Він… — Крокодил затнувся, — …красивий.
    — А ваш — не красивий?
    — Не в тому розумінні… Він якийсь… Ідилічний, ідеальний, ось тільки Проба в нього ніяк не вписується. Суперечність… Слухай, а хто побудував стабілізатори? Хто їх вивів на орбіту? І за яким принципом вони працюють? Це ж не людська технологія, це не вкладається в голові, це…
    — Наш світ ідеальний, — сказав Айра, — бо в основі його лежить ідея. Та він не стабільний. Ідея, коли її відірвати від свого творця, породжує нового творця й змінюється… А світові потрібна кристалічна решітка. Фізичні й хімічні закони. Прискорення вільного падіння не може бути сьогодні одним, а завтра іншим. Чайник нагрівається від вогню, дитина народжується від двох батьків, будь-який двигун треба спершу сконструювати, а потім випробувати.
    — Айро, — сказав Крокодил, — присягнися, що ти мене не розігруєш.
    — Присягаюсь.
    Вони знову замовкли.
    — Ти хто? — спитав Крокодил.
    Айра знизав плечима.
    — Тимор-Алк знає про тебе більше, ніж хоче говорити, — сказав Крокодил. — Його бабця добре тебе знає, але чомусь не любить. Ти… Айро, ти точно був знайомий із матір’ю Тимор-Алка.
    — Так, — Айра подивився на небо. — Я був певен, що вона моя наречена.
    — Що?!
    — Ми виросли разом і були тоді цуценятами, — Айра глядів на жовтий вогник у зеніті.
    — Ти що, батько Тимор-Алка?!
    — Його батько — Тінь. Ідея. Я виявився не досить справним для цієї дівчинки.
    Від моря війнуло вітром. Прибій стало краще чути.
    — Вона померла, — сказав Айра. — Пані собі. Володарка своєї долі. Просто померла, коли зрозуміла, що світ, у якому їй подобається жити, не відповідає реальності.
    Він легко підвівся з піску.
    — Послухай, — Крокодил устав і собі, — я теж якоюсь мірою виявився не досить справним для Свєтки. Та це мене ніяк не турбує. Точніше, турбувало, та навколо ж повно інших жінок…
    — Ага.
    — А Свєтка не така цяця, аби побиватися потім усе життя.
    — Так, — Айра востаннє поглянув на небо, повернувся і попростував до лісу.
    — Зажди! — Крокодил підвівся, відчуваючи, як пісок тече між пальцями ніг. Тік і переплавлявся весь світ; світ Раа, такий захопливо реальний, змінювався іншим, хистким, вигаданим. Уявним. Ідеальним.
    — Айро, я не встиг запитати…
    — Потім.
    Лишилися сліди на піску. Сліди людини на відході.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

    — Це наше право! Ми тут, бо маємо право! Росте трава, тече вода, човник виходить на орбіту — справедливо!
    П’яні без єдиної краплі спиртного, у світлі високого вогнища, вони святкували зміну статусу. Хлопці з нової групи, які прибули сьогодні, з заздрістю спостерігали за чужим святом.
    Айра називав імена. Хлопці виходили до вогнища, вкриті шрамами, в драних коротких штанах, із тесаками на боці; кожен отримував дерев’яну плашку, варту стількох зусиль.
    — Тимор-Алк.
    Зеленоволосий вийшов у коло, і збоку було видно, як у нього підгинаються коліна. Айра мовчки простягнув йому плашку на ремінці. Тимор-Алк секунду дивився на неї, ніби не вірячи, потім узяв і, як сліпий, пішов зі своєю здобиччю до лісу.
    — Андрій Строганов.
    Крокодил відчув себе хлопчаком, щасливим, як ніколи.
    — Світиться день, і темніє ніч, я зводжу своє житло — справедливо. Ми тут — бо маємо право!
    Підлітки ревли, верещали, свистіли, вітаючи Крокодила — мігранта й чужака. Узявши в долоні тверду дерев’яну плашку, пропахлу смолою, він над силу втамував бажання поцілувати її при всіх. Це ж не клинок; вийшло б сентиментально, негідно суворого громадянина Раа.
    У казані кипіло вариво, на решітках смажилися гриби. Хлопчаки їли, умиваючись жиром, пили річкову воду, припадаючи губами до широких чаш. Фосфоресцентні нічні комахи відлітали глибше до лісу, далі від вогнища, а Полос-Над, перемазаний кіптявою, все підкидав і підкидав дрова до багаття, і язики полум’я, здавалося, готові були злизати з темного неба кілька супутників.
    А потім якось одразу настала тиша.
    Відшукавши на дерев’яній полиці в коморі свій одяг, Крокодил пішов до річки. Роздягнувся догола й довго мився нехолодною, м’якою водою. Трохи поплавав. Розтерся шорстким рушником. Натягнув джинси й сорочку. Відчув себе скуто, ніби надів чужу шкіру.
    Повісив на груди дерев’яне посвідчення на ремінці.
    Наближався світанок. Сидячи на березі ріки, Крокодил назирав за рухами риби на мілині. За летом зграї мошок, схожої на модель галактики. За тим, як змінювало відтінки вранішнє небо, і гасли дрібні зірки й непримітні супутники, і блідли яскравіші вогні. А потім вогні й геть усмокталися в зеленувате глибоке поле — зійшло сонце й осяяло верхівки лісу, всі ці глянцеві віяла, пишне пір’я та споруди з ліан.
    Тоді Крокодил устав і повернувся до вогнища.
    На знов розпаленому вогнищі вже готували сніданок. Три десятки новоприбулих підлітків у новеньких однакових штанах до колін розбирали тесаки й піхви; перед ними стояв, схрестивши руки, незнайомий чоловік, зі спини схожий на Айру, але тільки зі спини.
    — Снідатимеш? — спитав Крокодила Полос-Над. Він перевдягнувся в домашнє, але комірець не став застібати і рукава легкої сорочки закотив вище ліктя.
    — А де Айра?
    Полос-Над розвів руками, ніби приєднуючись до Крокодилового здивування.

* * *

    Човен підійшов до похилого причалу, розвернувся до нього правим боком і, як жук, склав шість лап.
    На березі було повно народу. Уздовж схилу снували кабінки монорейки. Хлопчаки, а нині дорослі повноцінні громадяни, майже водночас зіскочили з борту на причал, і натовп зустрічальників захвилювався.
    Це було підкреслено суворе й дуже урочисте вітання. Ніяких обіймів, сліз і поцілунків, хоча серед зустрічальників повно було жінок і дівчат. Хлопці, знявши з шиї посвідчення, простягали їх матерям, батькам, братам і сестрам; ті стискали дерев’яні плашки в кулаках. Спочатку було тихо — тільки погляди, невмисні доторки, щасливі посмішки; потім люди разом заговорили.
    — З поворотом, синку…
    — Вітаю, малий, сьогодні будемо святкувати…
    — Сестри приїхали…
    — Молодець, я й не сумнівався…
    Крокодил знайшов очима Тимор-Алка. Метис стояв, як звичайно, осторонь від юрби, обома руками тримаючись за руки своєї бабусі. Крокодил ледве впізнав її: замість пальмової спідниці на жінці був брючний костюм, скроєний точно до фігури, волосся забране під маленький капелюшок, і вся вона здавалася молодшою та стрункішою, ніж тоді, на острові.
    Ці двоє мовчали. Тимор-Алк стояв до Крокодила спиною, зате обличчя жінки, яка не знала, що за нею спостерігають, було красномовнішим за будь-які слова. Вона дивилася на внука без сліз і без посмішки, але від виразу її очей Крокодилові стало жарко.
    «Вона знає, що парубок був мертвим, — спало на думку Крокодилу. — Вона знає все. Цей хлопчина їй аж до болю дорогий, і величезні зусилля потрібні, щоб не сховати його під крило, не замкнути навіки в затишній кімнаті, не привласнити, як іграшку. Адже вона, певне, могла б: він метис, а вона, вочевидь, функціонер держави-громади».
    Крокодил пригадав слова Тимор-Алка про те, що хлопцева бабуся працює в Міграційному центрі. Саме час підійти й познайомитися; він ступив декілька кроків, обережно маневруючи в радіснім натовпі, й зупинився.
    Тимор-Алк і його бабуся стояли, тримаючись за руки, ніби пам’ятник сімейному щастю. Навколо вже рідшала юрба, люди розходилися, балакаючи, нарешті дозволивши собі обійнятись. Підлітки, що стали Крокодилові майже рідними за ці кілька тижнів, сідали у вагони монорейки, оточені батьками, друзями, братами й сестрами; Крокодил знав, що в кожне посвідчення внесено, крім іншої інформації, контакти всіх, хто разом проходив Пробу. Хтось скористається цією можливістю, хтось ні; хтось зустрінеться за декілька років веселим товариством, хтось забуде назавжди, тому що Проба — це не тільки приємні спомини. Значно більше неприємних. Кому вже як пощастить.
    Крокодил стояв; не те щоб надмірна чемність — елементарна інтуїція підказала йому, що цих двох не слід займати. Зараз не буде пуття. Та це й нелюдяно, зрештою.
    Тимор-Алк і його бабуся нарешті зрушили з місця. От зупинився вагон, відчинилися матові двері, простяглася зсередини якась гілка, всипана жовтими ягодами. Заходячи, Тимор-Алк обережно прибрав гілку — і зустрівся поглядом із Крокодилом.
    Двері вже зачинялись.
    Певно, парубок хотів усміхнутися й махнути рукою, але Крокодил устиг побачити лише сам початок його руху — Тимор-Алкові губи скривились, і смикнулося плече. Двері вагона цмокнули, монорейка ковзнула вздовж берега й одразу збочила у джунглі, і Крокодил зауважив, що лишився на причалі сам-один.
    Двері камери схову стояли навстіж — у мотузяних чарунках без будь-якого нагляду лежали речі хлопців, що вирушили на острів сьогодні вранці. Хтось повернеться завчасно і, ковтаючи ніким не бачені сльози, візьме свій заплічник, або куртку, або фотографію улюбленого собаки; до речі, собак Крокодил досі не бачив. Чи є на Раа свійські тварини?
    Він постояв ще. Потім озирнувся, знайшов на стовбурі найближчого дерева комунікаційне гніздо і поклав до нього своє посвідчення.
    Зчитувати інформацію пальцями з деревного зрізу він так і не навчився. Для Проби цього не вимагали; на Раа були в обігу й інші інтерфейси. Тепер, наприклад, у повітрі розгорнувся екран у вигляді віртуального берестяного сувою.
    «Андрій Строганов?»
    «Розташування», — написав Крокодил.
    «Умови? Опції?»
    Хай йому грець. Крокодил зітхнув; капітан шестиногого човна замкнув камеру схову, склав причал, як іграшку (Крокодил вирячив очі), і заліз кудись під берег. За кілька хвилин тут усе було чисто, голо, дико; капітан заліз до свого човна, а той випростав ноги, поклав на воду яскраві поплавці і щез, тільки пінявий шлейф простягнувся.
    «Що вони ще ховають під землею, — подумав Крокодил. — Палаци й палати?»
    «Андрій Строганов?»
    «Одна людина хоче знайти житло».
    Вилізла таблиця, схожа на розклад найбільшого в Усесвіті аеропорту. Назви місцевостей, цифри, відтінки, позначки, дати; Крокодил ще раз озирнувся. На всім березі не було ні душі: його полишили на самого себе. Над рейками кружляли довгокрилі мошки.
    «Я повноправний громадянин. Я все роблю сам, без підказки, і сам відповідаю за своє життя, безпеку, добробут. У крайньому разі, я житиму під кущем…»
    Він знову зітхнув і тицьнув пальцем навмання. Таблиця змінилася: тепер принаймні можна було розрізнити окремі пропозиції: житло темно-зелене, вологість — п’ятдесят відсотків, портал. Житло світло-зелене, рівень інтерактивності сорок дев’ять і сім, вологість… тиск… над рівнем моря…
    Крокодил сковтнув і знову тицьнув пальцем.
    «Андрію Строганов, ви обрали як помешкання житло класу «метелик», світло-зелене, витрата ресурсів вісімдесят два до ста, доступ негайний. Потвердити?»
    «Так».
    «Андрію Строганов, прийміть транспортну схему для п’ять, вісім, шість, дванадцять, технічна інформація прихована…»
    Не дожидаючи, поки звинеться екран, він висмикнув своє посвідчення з гнізда й попрямував до монорейки.

* * *

    — Вітаю, Веню. Ти мене пам’ятаєш?
    — Одноплеменець на Раа, — з дивним виразом сказав Вень. — Земляк. Як ся маєш?
    — Я одержав повне громадянство.
    — Смішно, — Вень радісно всміхнувся.
    — Я не жартую. Я одержав повне громадянство. Ось, — Крокодил підніс своє посвідчення до віконця комунікатора.
    Вень цмокав губами, явно не знаючи, що сказати.
    — Е-е-е… Не траплялося таке раніше, — зізнався він чесно. — Що ж тепер ти робитимеш?
    — Жити. Роботу знайду.
    — Е-е-е, — протягнув Вень. — Ну гаразд… Хай щастить.
    Ще хвилину вони обмінювалися безглуздими фразами, потім Крокодил вимкнув комунікаційний пристрій, роль якого виконував великий акваріум на всю стіну. У воді за грубими стінками хилиталися трави; вдень акваріум пропускав ізгори денне світло, а вночі фосфоресціював плавцями й стеблинами.
    Крокодил прожив у «світло-зеленому» приміщенні повний день. Йому вистачало особистих ресурсів, щоб мешкати тут ще дві доби. Потім, згідно з довідкою інформаторію, він може перейти на «ощадливе проживання без витрачання особистих ресурсів». Та Крокодил не поспішав: йому подобалася кімната з акваріумом, розташована під корінням великого дерева. Тут було затишно й тихо, тільки іноді з-за стін долинав мелодійний спів: співали, хай це дивно, підземні звірі, схожі на пернатих кротів.
    — Андрій Строганов?
    — Зв’яжи мене з Махайродом.
    Пауза. Крокодил мимоволі напружився: він давно вирішив, Що саме скаже Айрі і як пояснить свій виклик. Це звичайно: вони навіть не попрощалися.
    — Махайрод, він же Айра-Кай, обмежив доступ для зовнішнього зв’язку. Спробуйте пізніше.
    Крокодил розгубився. Він чомусь був певен, що Айра відповість.
    Ось, значить, як. Обмежив доступ. Може, він просто відсипається, виснажений роботою на острові?
    Після пам’ятної розмови на пляжі Айра, здається, став уникати його. «Потім» лунало у відповідь на всі питання; Крокодил хотів говорити, Айра вислизав, так повторювалось день у день. Буцім новий світ, досконалий і логічний у своєму безумстві, відкрився на хвилину — і знову сховався.
    І Тимор-Алк не давався на розмови. Та Крокодилові й не хотілося розпитувати про те, що явно псувало хлопчині настрій, — про його батьків.
    Після фінального свята, коли було знов-таки не до розмов, Айра зник і більше не з’являвся. Крокодил сподівався побачити його в човні, але Айра або лишився на острові, або поїхав іншим рейсом.
    — Андрій Строганов?
    — Шукаю джерело особистих ресурсів. В обмін на мої зусилля, звичайно ж. До роботи берусь, якщо, бува, не зрозуміло.
    — Ваше посвідчення взято на розгляд… Оброблено… Увага, Андрію Строганов. Нема відомостей про ваш індекс соціальної відповідальності. Пройдіть стандартну процедуру для отримання індексу.
    — Е-е-е… Яку процедуру?
    Перед ним розгорнулась у повітрі кольорова заставка, схожа на сторінки глянцевого журналу з бухгалтерського обліку.
    — Плаский хліб… Блін!
    Це було щось на кшталт інтерактивного питальника, анімованої гри-анкети, за формою простої, як раз та два, за змістом гіршої за китайську грамоту для втомленого й голодного Крокодила. З усіх завдань цілком зрозумілим виявилось одне: «Виконавчий відділ громади Раа збільшує вдвічі квоту для мігрантів. Ваша оцінка: підтримаю беззастережно; з’ясую умови й прийму рішення; відмовлюся від рішення з огляду на некомпетентність; висловлю протест і незгоду…» Крокодил, поміркувавши, чесно вибрав пункт три. На решту питань відповідав навмання; «Ресурсомісткість полярного комплексу вдвічі менша, ніж в енергетичної станції ряду індиго. Чи згодні ви підтримати рішення, згідно з яким половину енергетичних станцій буде модернізовано протягом ста двадцяти років?» «Не згоден», — тицьнув пальцем Крокодил. І, нервово всміхнувшись, подумав: «Навряд чи ця дурна анкета хоч на що-небудь серйозно впливає».
    Нарешті, виносна панель згорнулася, й знову замигтіло світло на поверхні акваріума:
    — Андрію Строганов, за результатами процедури ваш первинний індекс відповідальності встановлено як один до п’яти мільярдів. Тепер ви можете повторити свій запит.
    — Шукаю роботу!
    — На жаль, для вашого кваліфікаційного профілю вакансій нема.
    — Що, взагалі нема?!
    — Для вашого кваліфікаційного профілю вакансій нема. Є доступ до освіти, з нульового рівня, ресурсомісткість — від п’яти одиниць… Показати таблицю?
    — Так. Починаючи від найкоротшого й деше… нересурсомісткого.
    Поверхня акваріумної стінки взялася брижами. На верхівці списку — Крокодил роззявив рота — виявилися триденні курси вартістю в п’ять одиниць за фахом «Донор сперми».
    — Я пан сам собі, — сказав він уголос. — Я тут, бо маю право… Блін.
    Він витратив кілька годин, намагаючись співвіднести пропозиції системи зі своїми можливостями. Випадало, що, коли він просто завтра покине «житло класу “метелик”» і перейде на «ощадливе проживання», його ресурсів стане на те, аби сплатити за курси сенсорів-симбіонтів тривалістю тридцять днів із можливістю подальшого навчання й роботи за спеціальністю «Симбіотичні системи й синтез білка»…
    — Я тут, бо маю право, — повторив Крокодил глухим голосом.
    Він ладен був рити канави, але на Раа, схоже, не було попиту на копачів. І на прибиральників теж.
    Він ліг на підлогу, вкриту теплим мохом, і закинув руки за голову. Гаразд, три дні в кімнаті з акваріумом… Урешті-решт, він має право відпочити після Проби. Треба буде розвідати, чи дають тут кредити і на яких умовах…
    «Світиться день, і темніє ніч, я зводжу своє житло — бо маю право. Висять стабілізатори на орбітах, утримуючи матерію в стані «первинно», а ідею, відповідно, в стані «вторинно». Я сам-один, я молодий і сильний, нехай і мігрант; я владнаю своє життя, в крайньому разі, навчуся бути частиною системи, що синтезує білок…»
    Він зажмурився й побачив себе дирижаблем, ізсередини розписаним червоними квітами. Він почув далекі посвисти вітру в Щілинах і віконницях: так зимовими ночами свище вітер де-небудь на рівнині, в одинокій хатині.
    Він побачив, як вони з сином поряд ідуть на лижах, і раптом з ясував, що може керувати цим сном. Чудове відчуття. Він навіть зняв із сином розмову, спитав, чи не змерз той і чи не втомився, і показав хатинку попереду — там світився вогник серед снігу і горів Дедалі яскравіше в міру того, як навколо западали сутінки…
    Слухаючи рипіння снігу, Крокодил зрозумів, що не знає, про Що ще говорити з сином.
    І заснув глибоко, без сновидінь.

* * *

    — Андрій Строганов?
    — Що? Чого-чого?
    Він підхопився, сонний, не розуміючи, де перебуває.
    — З вами просять зв’язку. Міграційна служба Раа.
    — Так! — він умить протверезів зі сну. — З’єднуй!
    Він чомусь чекав добрих новин і повороту на краще. Акваріум мигнув, свічення його згасло, зате посеред кімнати, майже сягаючи підлоги, раптом з’явилась людина. Крокодил навіть сахнувся — настільки реальним і відчутним на дотик здавався офіцер міграційної служби, незнайомий, молодий.
    — Добридень, Андрію. Наша служба прийняла мігранта з Землі, чи не хотіли б ви проконсультувати одноплеменця на Раа?
    Крокодил закліпав очима.
    — Ідеться про відповіді на питання, добрі поради, побажання, — офіцер сприйняв його розгубленість за вагання.
    — Так, прошу, — пробурмотів Крокодил. — Тільки я сам, чесно кажучи, ще не зовсім призвичаївся…
    — Тобто ви згодні? Коли вам буде зручно зустрітися із земляком, чи вам більше до вподоби дальній зв’язок?
    — Можна зустрітися, — сказав Крокодил без ентузіазму. — Так навіть краще.

* * *

    Йому достобіса обрид цей ліс. Нудило від пташиних пісень. Рябіло в очах від барвистих комах. Джунглі, хащі, ліани; бородаті стовбури, стіни чагарників, величезне коріння над купами злежалої глиці. Вагони монорейкової дороги, що линуть під корінням, як іграшковий потяг під ногами дитини.
    Маршрут, розрахований саме для Крокодила автоматичною транспортною системою, зупинив вагон у доволі-таки людному місці: компанія пристаркуватих людей, улігшись на траві над урвищем, пила росу з широкого листя й про щось невимушено розмовляла. Жоден із них точно не був мігрантом. Парубок і дівчина чекали на свій транспорт, граюча в щось на кшталт спортивного «плескання»: долоні їхні мигтіли зі страшною швидкістю, а обличчя були дуже зосереджені. Ще одна дівчина, в шортах і вільній сорочці, стояла біля джерела й дивилась на воду.
    Крокодил роззирнувся уважніше. Ні, жодних «одноплеменців на Раа» в полі зору.
    Підкотив новий вагон. Парубок і дівчина, взявшись за руки, пірнули всередину й одразу ж про щось гучно засперечалися. Крокодил зачекав: ні, з вагона ніхто не вийшов. Чмокнули двері, вагон розчинився в лісі; Крокодил подумав, що розв’язки в хащах обладнані чимось на кшталт моментальних порталів. Інакше незрозуміло, як вагони примудряються виникати й зникати, і чому не буває заторів, і звідки таке розмаїття маршрутів.
    Дівчина біля джерела проводила вагон задумливим поглядом. Потім подивилася на Крокодила; вона була рудоволосою і синьоокою, з ледве помітним слідом від окулярів на переніссі. «Хай йому грець», — подумав Крокодил.
    — Вітаю, я Андрій. Коли мені казали, що прийде землянин, я чомусь вирішив, що це чоловік.
    — Шовініст, — дівчина ледве всміхнулася, видно було, що їй дуже ніяково. — Я Ліза. З Глазго.
    — Що ти пам’ятаєш останнього? — Крокодил не бажав гаяти час.
    — Тобто?
    — Перед тим, як ти виявила, що мігрувала, що ти пам’ятаєш?
    — Ну… Ми з хлопцями в кампусі святкували Новий рік…
    — Який?
    — Дві тисячі одинадцятий.
    — І що було з Землею?
    — А що? — Ліза відсунулася трохи назад.
    — Ніяких катастроф, пошестей, війн? Метеоритів? Прибульців?
    — Прибульців точно не було, — Ліза потерла перенісся. — А катастрофи, хвороби та війни — в асортименті… Ну, як звичайно.
    — Ти знаєш, чому мігрувала? Причину?
    — Посварилася зі своїм хлопцем.
    — Що?!
    — Посварилася зі своїм хлопцем, — безнадійно повторила Ліза. — Так я сказала в цьому… в зверненні до себе. Найцікавіше, що ми з цим Меттом проти Нового року ледь-ледь познайомились. Він брат у перших моєї подруги.
    — Слухай, а це правда? Ти справді могла назавжди залишити Землю через сварку з мужиком? Це в твоєму дусі?
    Ліза знову подивилась на джерельце біля своїх ніг:
    — Знаєш, узагалі це я думала тобі питання ставити. Як старожилові.
    Два рудих пасма впали їй на щоки. В очах забриніли і вмить висохли сльози.
    — Звичайно, — Крокодил зніяковів. — Питай усе, що хочеш.

* * *

    Цікаво, що Свєтці він не зраджував. Принаймні протягом тих кількох років, що вони жили справжньою родиною — в одній квартирі, із дитячим ліжечком, із пральною машиною, вічно повного білизни, і пакунком памперсів у комоді. Сусідка-пенсіонерка взялася няньчити — вона гуляла у дворі з коляскою, а Крокодил і Свєтка, яка ледь одужала після пологів, «надолужували втрачене», втонувши в постелі, як у хмарі. У ті роки — або в ті місяці — обом вірилося, що сім’я все-таки складеться. Свєтці — тому що вона втомилась і хотіла спокою. Крокодилові — тому що Свєтка після появи Андрійка стала покірною, зворушливою, своєю. Йому подобалося вдихати запах пухнастої синової маківки. Він пишався собою, ніби сотворення сина вимагало від нього невідь-якого хисту.
    А потім, після Свєтки, в нього було кілька жінок. Ні з ким він не підтримував тривалих стосунків — свідомо. Він поважав їх, вони поважали його, і свобода була важливішою за взаємні домагання.
    Були випадкові зв’язки, на одне побачення, більш-менш запальні. На пікніку, проти Нового року, на корпоративі. Стосунки, за яких наступного дня тобі дивляться в очі відсторонено й просто, а іскра, що була заясніла між вами, давно полетіла в космос і світить тепер іншим…
    У глибинах акваріума згасло денне світло, і кімнату освітлювали тепер лише фосфоресцентні риби з рубіновими очима. Ліза, виявляється, давно не спала; цікаво, скільки часу вона лежала непорушно й чекала, доки прокинеться Крокодил.
    — Вітаю, — він провів рукою по її потилиці, і дотик жорсткого волосся до долоні примусив його задихати глибше.
    — Вітаю, — вона не відповіла, випручалася з його обіймів, відсунулась. — Котра приблизно година?
    — Вечір. Близько восьмої.
    — Я геть не відчуваю часу. Мені все здається, що я сплю, сплю і ніяк не можу прокинутися…
    — Добрий сон, правда ж? — Він знов потягнувся до неї, і вона знову відсунулась:
    — Не знаю… Ти гарний, так. А сон…
    У сутінках вона відступила в дальній кінець кімнати, до тісної душової. Крокодил торкнувся долонею плеча: на ньому відтиснулося Лізине вухо.
    Він зітхнув крізь зуби.
    Ліза не була схожою на Свєтку. На превелике щастя. Вона була схожа на ранок, на прекрасний сонячний ранок на самому початку — коли ще сутінки, холодно, непевно, роса…
    — Не треба, — Ліза вийшла одягнена, її сорочка й шорти біліли в сутіні. — Не говори так, я однаково нічого не розумію.
    — Це ж твоя рідна мова. Я б хотів, аби хтось поговорив зі мною російською.
    — А я не хочу. Мені неприємно.
    — Я спитав, чи хочеш ти повечеряти.
    — Я маю вечерю в цьому… в їдальні для мігрантів.
    Крокодил сів:
    — Ти на щось образилася?
    — Ні. Та що ти. Все добре.
    — Я щось не так зробив або сказав?
    Вона всміхнулась:
    — Ти прекрасний.
    — Чому ж ти йдеш? Лишайся…
    Вона відвела очі й певний час дивилась у підлогу, в траву.
    — Пробач, Андрію, — сказала вона нарешті. — Я так не можу. Ти мені подаєш руку, тому що я поки слабка. Я розгубилася… Та я не слабка. Мене не треба жаліти й підтримувати. Я спершу поверну свою силу, а потім побачимо.
    Крокодил помовчав, перебираючи можливі відповіді. Діапазон був від «Дурна, хоч об дорогу вдар» до «Розумію, звичайно, ти не повинна виявляти слабкість ні в якому разі, ти ж горда дочка Землі».
    — Я проведу тебе до монорейки, — сказав він, так і не дібравши підхожої відповіді.

* * *

    В усьому лісі горіли ліхтарі — штучні, на сонячних батареях, природні, під крилами жуків і метеликів, на вудках лісових вудильників. Невидима мошкара налипала на кульки-ліхтарі, їхнє світло тьмяніло; тоді яка-небудь жаба з величезним ротом ворушилася в розгіллі, начисто вилизувала свій ліхтарик і, заново вивісивши його на довгому гнучкому вудилищі, прикрашала ліс блискучою приманкою.
    — …Так що вони мають рацію: мігрантам дуже важко складати Пробу. Це майже безнадійна справа. Сам я пройшов випадково: опинився в слушний час у потрібному місці. І тепер, якщо чесно, не знаю, що з цим робити, з моїм громадянством. Залежним опікуються, роботу йому, навчання, житло… А повноправний — крутись, як хочеш.
    — Вони не дадуть тобі померти з голоду, — відсторонено сказала Ліза.
    — З голоду ніхто не помирає, — погодився Крокодил. — Диви.
    Він підвів Лізу до круглої тумби, обвитої ліанами-трубками, вибрав червону трубу, легко переломив, простягнув дівчині:
    — Скуштуй.
    — Що це?
    — Напій на кшталт молока чи йогурту. Утамовує спрагу, голод, і в ньому є все, що треба для життя: калорії там, вітаміни. І смачний. Можна тільки харчуватися й лиха не знати.
    Ліза підставила палець, упіймала біло-рожеву краплю, спробувала кінчиком язика.
    — Не бійся, — заохотив Крокодил. — Це не гидко.
    — Це безкоштовно?
    — Цілковито. Захотів їсти — знайшов тумбу з ліанами — й ситий.
    — Цю штуку ти мав на увазі, коли кликав мене повечеряти?
    — Ні, — Крокодил знітився. — З їжею тут немає проблем, їжа росте й на деревах, і в землі. Можна робити замовлення…
    — Отже, можна взагалі не працювати?
    — Можна, — Крокодил зітхнув. — Та знаєш, що найбільше дивує? У них тут відсотків дев’яносто всієї роботи — для симбіонтів. Тобто ти правиш за частину певної біологічної системи. Під’єднуєшся, і тебе використовують як синтезатор білка, наприклад, або як розподільник інформації, або ще якось. Те саме, якби ти працював колесом. Приходиш уранці, стаєш на своє місце й вирубаєшся як людина. І весь робочий день ти колесо. А потім ти вільний, гуляєш, читаєш, сам пишеш оповідання про те, як з’їздив у відпустку…
    — А на Землі що, інакше?
    Крокодил здивувався:
    — По-моєму, так.
    — А по-моєму, ні! — сказала Ліза виклично. — Приходиш до офісу, під’єднуєшся до комп’ютера, і ось ти вже не людина, а приросток. Мізки вимикаються. Відсидиш свій день, але таки не вільний: не можеш гуляти, читати і їздити у відпустку, тому що комусь вічно винен, винен, винен!
    — За що ти на мене лютишся? — спитав, розгубившись, Крокодил.
    — Не на тебе, — вона дивилася вбік. — Ось ця штука їде — це мій вагон?
    — Буде твоїм, якщо ти в нього сядеш.
    — Спасибі тобі, Андрію, — вона легко поцілувала його в щоку. — Ти мені допоміг загалом. Я тебе потім знайду, добре?
    — Добре, — він востаннє торкнувся її жорсткого рудого волосся.
    — Бувай.
    — Бай, — сказав він пошепки.
    Вагон поїхав.
    Крокодил знайшов собі місце під деревом, блискучим, як новорічна ялинка, і сів, притулившися спиною до стовбура. Усе, що врухомлювало його м’язи, очі, бажання, думки, — усе це вичерпалося враз, ніби на шланг наступили ногою.
    Ось він, повноправний громадянин Раа.
    Він може працювати, а може не працювати. Може навчатись, а може не навчатись. «А на Землі що, інакше?»
    І на Землі те саме. Він сідав за комп’ютер і ставав колесом… Гаразд, перекладачем. Краще б колесом — так чесніше. У його житті не було нічого, чого варто було б триматися, — лише звичка. Лише чергування дня й ночі. Блондинок і брюнеток. І от сталося диво: добрий чарівник викрав його з Землі й переніс на Раа, де дав сенс життя.
    І дав його досягти. Тепер Крокодил — єдиний мігрант, що спромігся домогтися статусу повноправного громадянина. Маєш; тепер він із чистим сумлінням може вивчитися на донора сперми.
    І всі, виявляється, так живуть у цьому чарівному лісі, повному світлячків, цикад і співучих джерел. «На Землі в тебе немає майбутнього, Андрію». А на Раа що, інакше?
    Він скоцюрбився, обхопивши коліна руками, і з подивом зрозумів, що згадує дні, проведені на острові, з ностальгією.
    Ой людоньки! Таж він усе життя згадуватиме Пробу мало не як найкращу пору на всьому віку! Кажуть, так ветерани згадують війну…
    Він заплющив очі, щоб не бачити святкових вогнів навкруги, і вимкнувся, як тостер.

* * *

    Попереду мерехтів вогник. Сутінки густішали, сніг скімлив під лижами, і здіймався вітер. Та до хатинки лишалося геть небагато. Рукою сягнути.
    — Ти не втомився, малий?
    — Нє-а.
    — Не змерз? Ми невдовзі прийдемо.
    — Мені не холодно, татку.
    Рип-рип.
    — Як ведеться в школі?
    Нема відповіді. Дурне запитання. Яка школа, якщо навколо снігові схили, далекий ліс і вогник хатинки попереду?
    — Хочеш, ми зробимо робота з картонних коробок?
    Нема відповіді. Їм не потрібні роботи з коробок, вони купують китайських роботів у крамниці. Чи грають роботами на екрані компа.
    «Я не знаю, про що з ним говорити, — жахнувшись, подумав Крокодил. — Ми ніколи не зрушимо ні на крок, усе так само будемо рипіти лижами. І вогник, наче в’язанка хмизу перед носом осла, не наблизиться ні на п’ядь»…
    — Андрій Строганов?
    Він сів і затряс головою. Просто перед обличчям похитувався, мов соняшник, великий комунікатор на зеленій ніжці. На траві лежали сонячні плями: високо над лісом, над кронами, світила добра й м’яка зірка Раа — місцеве сонце.
    — З вами хоче мати розмову представник Ювенальної прокуратури Раа.
    — Чого-чого?!
    І враз виник, як біс із коробочки, чоловік у чорному форменому костюмі з високим коміром. У костюма не було рукавів; круглі плечі й рельєфні м’язи представника прокуратури дивний мали вигляд укупі з його пісним, дуже смаглявим, немолодим обличчям.
    — Андрію Строганов, громадянське звання зобов’язує вас бути присутнім на судовому процесі як свідка кількох епізодів, як потерпілого в одному епізоді.
    — Свідка? — Крокодил продер очі. — Потерпілого?!
    — Засідання призначено на сьогодні. Отримайте направлення, перепустку й транспортну карту.
    Чоловік увічливо помахав рукою й зник. Комунікатор виплюнув стрічку бересту, склався, мов квітка на заході сонця, і втягнувся в м’який дерен. Крокодил застогнав і взявся за голову.

* * *

    Він уявляв собі склепінчасті зали, довгі ряди крісел, суворих людей у мантіях. Він тридцять разів по-різному уявляв залу суду, поки міський трамвайчик віз його, згідно з мапою шляху, через червоні, бежеві, медові квартали мегаполіса Раа.
    Трамвайчик являв собою кульку на підвісці, прилиплу до сотні подібних кульок, здалеку схожих на риб’ячу ікру. Прозорість стінок регулювалася доторком: варто було натиснути сильніше, і стінки поволі зникали, розчиняючись, так що пасажир линув у повітрі над вулицею. Варто було стукнути кістками пальців, і стінка ривком затемнялася. Злегка побарабанивши по дзвінкому покриттю, можна було опинитися в цілком затемненій кабіні: тоді загорялося світло.
    Забавки з трамвайчиком прикрасили Крокодилову дорогу. З кожною хвилиною він нервував дедалі більше. Щоб розрадитись, геть прибирав затемнення, дивився вниз, де широкими вулицями текли ріки, а вузькими — струмки, причому течія ніяк не була пов’язана з рельєфом місцевості. Ріки текли вгору й повертали під гострим кутом, коли це потрібно було містобудівникам. Вантажні тунелі-труби здавалися здутими венами, сонячні батареї піднімались на лапки-присоски й переповзали з місця на місце, забираючись із тіні на світло. Трамвайчик ішов неквапно, за крученим маршрутом, і Крокодил дивувався, яким безкінечним був цей їхній Сіті, що здавався здаля скупченням шпилястих будівель.
    Потім він утомився видивлятись і сів, схрестивши ноги, і знову уявив склепінчасту залу на кшталт інквізиторської, крісла, суддів, адвоката, прокурора. Він подумав, підбадьорюючи себе, у безумній надії, що, може, його визнають потерпілим у справі про викрадення людей під виглядом міграції, він упізнає співробітника Всесвітнього Бюро, який направив його замість Кристала на Раа, і зможе повернутися на Землю?
    Трамвайчик почав знижуватися, поплив над самою водою, а потім занурився в ріку. Крокодил зціпив зуби; вода була прозорою, всередині плавали величезні риби й повзали схожі на раків механізми, чи то фільтри, чи то насоси. Пройшовши під аркою, трамвайчик випірнув зовсім сухим і відразу ввійшов, як у лузу, у круглий темний отвір.
    Стінки автоматично втратили прозорість. Усередині ввімкнулося світло.
    — Гей, — сказав Крокодил, занепокоєний, — чи можу я принаймні бачити, куди їду?
    Звичайно, він не сподівався почути відповідь. Та, м’яко відбиваючись від стінок, усередині раптом пролунав бадьорий голос, юний, дівочий:
    — Андрій Строганов?
    «Невдовзі я буду здригатись від свого імені», — подумав Крокодил.
    — Ви перебуваєте на території світової прокуратури, — повідомила дівчина тоном, яким за часів його дитинства вели радіопередачі для маленьких слухачів. — Якщо у вашому тілі є імплантати, повідомте про це негайно.
    — Ні, — сказав Крокодил. — Сподіваюся, нічого такого нема.
    — Дочекайтеся виклику.
    Трамвайчик продовжував іти, але якось невпевнено, ніби й іззовні теж налягла темрява. «Цікаво, — занепокоєно подумав Крокодил, — а штифт у зубах, бува, не вважають імплантатом?»
    Потім світло блиснуло, і з’явився голос, що його Крокодил і не думав почути тут.
    — Оце дарма, — чути було, що мовець не збирається приховати роздратування. — Оцього геть-таки не слід було робити.
    — Махайроде, не в твоїй компетенції вказувати Шані, що треба, а що ні, — озвався чоловічий голос, глухий і тьмяний. — Запросіть його як потерпілого. А там розсудимо.
    В обличчя Крокодилові вдарило прохолодне, вологе повітря. Куля відкрилась, мов мушля, і м’яко склалася за спиною. Крокодил ледве встиг схопитися — секунда зволікання, і він вивалився б на підлогу, як жаба.
    Просто перед ним височів скелет істоти, за будовою схожої на людину, але втричі більшої. Скелет був усаджений у позу лотоса і свій череп тримав у руках. Із хребта, обвиваючи його, росли тонкі ліани і де-не-де рожевіли квіти. На черепі, ніби крона, лежала гірлянда з густо сплетених нерухомих змій.
    Крокодил зупинився. Скелет справив на нього таке враження, що він не одразу завважив людей у цій кімнаті. А люди були.
    Жінка в пальмовій спідниці, з пишним намистом на охлялих грудях, походжала вздовж дальньої стіни, обплетеної темно-зеленими рослинами. По жорсткім листю стікала вода, збираючись у струмок на підлозі; біля струмка сидів, повторюючи позу скелета, пристаркуватий чоловік у широких білих шортах. Його голова, голена наголо, була вкрита тонким кольоровим татуюванням, як різьбленням. І, нарешті, спиною до Крокодила сидів, закинувши ногу на ногу, незнайомий чоловік у куртці, схожій на френч, і вузьких чорних штанах.
    — Проходьте, Андрію Строганов, — похмуро сказав голений старигань.
    Чоловік у кріслі повернув голову; Крокодил зімлів: це й був Айра.
    Крокодил не впізнав би його, якби не голос. Айра змінився до останньої волосини, навіть вираз обличчя в нього був іншим. Він здавався старшим років на десять; чорне волосся щільно прилягало до голови, і в ньому, ніби накреслені під лінійку, тяглися сиві пасма. Руки лежали на колінах: на лівій — чорна рукавичка, на правій — рубець від опіку.
    — Вітаю, — сказав Крокодил.
    — Вітаю-вітаю, — Айра знов повернувся до нього потилицею.
    — Довідка про етикет, — м’яко сказав дівочий голос над правим вухом Крокодила. — Звертаючись до Консула Раа, вживайте такі формальні звороти: «Бажаю здоров’я, Консуле» й «Насмілюся зауважити, Консуле».
    Крокодил обернувся. Жодної дівчини поблизу не було, і динаміків теж не було видно.
    — Насмілюся зауважити, — з нервовим смішком сказав Крокодил і поглянув на пристаркуватого в шортах. — Консуле.
    Старий і Шана ззирнулись.
    — Ми виконуємо свій обов’язок чи вбиваємо час? — неприємним голосом поцікавилася жінка.
    — Ми виконуємо свій обов’язок з убивання часу, — сказав Айра. — Допитайте свідка.
    — Потерпілого.
    — Добре, допитайте його як свідка і як потерпілого… Можу вийти, якщо хочете.
    Старий і жінка ззирнулися знов.
    — Андрію Строганов, — сказала бабуся Тимор-Алка, — чи відомо вам, що в тому разі, якщо буде доведено, що ви не давали свідомої згоди на донорство, вам належиться компенсація розміром п’ятнадцять тисяч ресурсових одиниць?
    — Ще раз, — попросив Крокодил. — Повільніше.
    Айра фиркнув.
    — Вас використали як донора, — сказав старий у білих шортах. — На той момент ви не були повноправним громадянином Раа і не були залежним, а перебували в статусі дитини.
    — Насмілюся зауважити, Консуле, це казна-що!
    — Довідка про етикет, — ласкаво пробелькотів дівочий голос. — Звертаючись до співробітника прокуратури, вживайте ввічливі вислови, прийняті в повсякденному зверненні…
    Крокодил знову нервово озирнувся.
    — Що саме «казна-що»? — зверхньо поцікавилася жінка.
    — Як я міг мати статус дитини, коли мені майже тридцятник? Я мігрант, але я доросла дієздатна людина! А тепер у мене є оце, — Крокодил погладив дерев’яну плашку-посвідчення на грудях. — І в чому, скажіть, проблема? У чому мене звинувачують?
    — Ви звинувачуєте, а не вас звинувачують, — сказала жінка.
    — Я?!
    — Ви давали згоду на донорство? — холодно спитав старий.
    — Ідеться про той випадок… біля водоспаду?
    — Саме так, — Шана хижо примружилася. Намисто підстрибувало на її грудях — видно, в бабусі добряче калатало серце.
    Крокодил озирнувся на Айру. Той сидів з відсутнім виглядом, дивлячись у стелю, обплетену вологими ліанами.
    — Кого ви звинувачуєте? — Крокодил нервово засміявся. —-Людину, що врятувала вашого внука?
    — Довідка про етикет, — прошелестіла невидима дівчина. — У розмові з посадовими особами не слід згадувати про родинні зв’язки, відносини всередині клану, що не стосуються прямо…
    — Звичайно, я давав згоду на донорство, — не дослухавши, сказав Крокодил.
    — У яких виразах?
    — Він сказав, що йому потрібен донор, — Крокодил раптом охрип. Спогад про те, що відбулося пізніше, виявився несподівано яскравим… і жахливо неприємним. — Я погодився.
    — Ви розуміли, на що даєте згоду?
    — Так.
    — Ви, мігрант, не знайомий зі звичаями Раа, з особливостями певних ритуалів…
    — Хай йому грець, — сказав Крокодил, виснажений абсурдністю подій. — Хлопчик, між іншим, валявся з розбитою головою! Я, по-вашому, повинен був згадати лекцію про ритуали та звичаї Раа?!
    — Отже, ви не усвідомлювали, на що даєте згоду, — сказала жінка з дивним задоволенням.
    — Чудово усвідомлював, — Крокодил випрямив спину. — У нас на Землі в таких ситуаціях не потрібна довідка з печаткою. Сказано: «Я згоден» — і все.
    — У вас на Землі? — недовірливо спитав старий. — У таких ситуаціях?!
    — А що ви знає про Землю? — Крокодил широко всміхнувся. — Про наші ритуали та культурні особливості, га?
    — Ви брешете, — здивовано повідомила бабуся Тимор-Алка. — Я співробітник Міграційної служби, давно працюю з Усесвітнім міграційним бюро, Земля не входить у перелік зон, які…
    — Землі нема, — урвав її Крокодил. — Точніше, є, але це просто планета. Їй треба мільйони разів обернутись навколо світила, щоби… — Він затнувся. — Коротше кажучи, не судіть, про що не знаєте. Я давав згоду на донорство, цілком усвідомлюючи наслідки, і, якщо це все, що ви хотіли почути, я пішов.
    Кілька секунд у приміщенні було тихо. Навіть невидима дівчина мовчала, притримуючи цінні рекомендації при собі.
    — Матеріалу достатньо, — задумливо зачав старий у білих шортах. — Якщо ми скасуємо результати Проби для цієї групи… виникне дуже, дуже недобрий прецедент. З другого боку…
    Крокодил здригнувся. «Скасуємо? Результати? Для всієї групи?! Вони тут що, з’їхали з глузду?»
    — Ще одне запитання. — Старий повернув до нього голову. — Стосовно справи про надзвичайну пригоду під час проходження Проби повним громадянином Тимор-Алком. Ви сказали, що хлопчик лежав із розбитою головою… Він був живим чи мертвим?
    Крокодил упіймав напружений погляд Шани. І, собі на жах, не зрозумів, що цей погляд означає.
    — У якому розумінні? — спитав він, гарячково міркуючи, якої відповіді від нього чекають.
    — Був Тимор-Алк мертвим? Чи він був живим — фізично? — старий свердлив його очима.
    Крокодил відчув надпотужне бажання повернутись до Айри по підказку.
    — Я не лікар, — сказав він нарешті. — Він потребував допомоги. Це все, що я знаю.
    — Він дихав? Його серце билося? Мозок функціонував?
    — Звідки я знаю? Я не можу точно відповісти. Я… не завважив, — Крокодил кліпнув.
    — Ви брешете, — з іще більшим подивом повторила Шана. — Що, у вашій культурі заведено брехати на суді?
    — А я на суді? Кого судять? Мене? Я ні в чому не винен. Айру? Він виконував свій обов’язок, і якби він трохи загаявся, ви побачили б онука в цинковому гробу! — Крокодил прикусив язика. «Цинковий гріб» у його новій рідній мові обернувся чимось страшним і огидним: видовбаний стовбур дерева, куди кладуть тіло й запускають м’ясоїдних черв’яків…
    — Довідка про етикет, — прожебоніло над вухом.
    — Та вимкніть ви, заради всього святого, цю довідкову систему!
    — …в громадських місцях не слід гучно чи надто емоційно висловлювати свої…
    Крокодил заткнув вуха. До останньої хвилини він сподівався зберегти спокій, витримку і здатність до іронії. Ба ні. Він не розуміє, що діється, й борсається, ніби кіт у мішку. «Тут серйозно замислюються про те, щоб позбавити хлопчаків їхнього Права, заробленого потом і кров’ю? Чому? Через біду з Тимор-Алком? Та все ж закінчилося добре… Чи не закінчилось?! Що, коли за результатами цього балагана Айру присудять до смерті, наприклад?»
    — Дарма ти все це вигадала, Шано, — сказав Айра, й далі дивлячись у стелю.
    Крокодил різко до нього повернувся:
    — Поясни хоч ти мені…
    — Довідка: звертаючись до Консула Раа, ви повинні вживати ввічливу форму…
    — Відімкніть йому довідкову систему, — тихо сказав Айра, і дівочий голос затнувся на півслові.
    — Якщо свідок задовольнив вашу цікавість, — промовив Айра ще тихіше, й від його тону Крокодилові пішов мороз по шкірі, — пропоную відпустити його. Чи ви ще маєте питання до цієї людини?
    — Він каже неправду, — з притиском сказала жінка.
    — Звичайно, — Айра зітхнув. — Він не розуміє, що відбувається, і про всяк випадок вигороджує мене. А чого ти хотіла, Шано?
    Він повільно встав, потягнувся, сунув руки в кишені брюк:
    — Твій хлопчина був мертвим майже п’ятнадцять хвилин. Чого ти хотіла? Імовірність того, що я зможу його відновити без утрат, була десь близько одного до п’яти. Чого, повторюю, ти хотіла, га? За результатами його Проби я можу написати дисертацію «Напівкровки при смерті»! Ти хоч уявляєш, чого він зазнав? З його нервовою системою? З його больовим порогом? Давайте, давайте скасуємо результати цієї групи, давайте! Я дуже хочу на це подивитись. І особливо я хочу подивитись на Тимор-Алка, який…
    — Замовкни! — прошипіла жінка.
    — Ти хотіла, щоб я зізнався в посадовому порушенні? Ти притягла сюди єдину людину, що хоч якось могла все потвердити? Ну то ось вона стоїть, дурна, як пень, і бреше, тому що не знає, кого тут звинувачують і в чому!
    — Я хотіла, щоб ти визнав інше, — вона сяйнула очима, розлючена, страшна. — Умисність. Ти з самого початку знав, що Тимор-Алк у групі. Ти заради нього покинув роботу й самовільно призначив себе інструктором. Навіщо? Познущатися?
    — Розважитися!
    Старий, що було довго мовчав, підвів голову:
    — Що, без цього всього… не можна?
    — Треба ж мені дістати хоч трохи задоволення! — Айра розвів руками. — Гаразд, я визнаю: для певних дослідів, безпосередньо пов’язаних із моїми повноваженнями, мені треба було спостерегти напівкровку в екстремальних умовах. Мої взаємини з тобою, Шано, — він насмішкувато вклонився, — і з батьками хлопчика не стосуються справи.
    — Андрію Строганов! — гаркнула бабуся Тимор-Алка.
    Крокодил здригнувся.
    — Чи правда, що під час проходження Проби інструктор використовував вас як провокатора? — жінка дивилася на Крокодилове перенісся.
    — Ні, — глухо сказав Крокодил. — Тобто він запропонував мені… і я погодився. Та потім не став цього робити.
    Старий і жінка знову ззирнулись.
    — Чи правда, що під час проходження Проби інструктор знущався з випробуваного Тимор-Алка, звертаючи увагу на колір його шкіри, волосся, особливості будови?
    — Так, — Крокодил відвернувся.
    — Ваші свідчення прийнято, — сказав старий. — Дякуємо за допомогу.

* * *

    Троє хлопчаків сиділи на тротуарі, бовтали ногами й правили вітрильником посеред вулиці-ріки. Крокодил зупинився, щоб подивитися — більше таки не було що робити й куди йти.
    Катамаран, легко змінюючи обриси вітрил, залежав од вітру. Вітер нагнічував літаючий пристрій у вигляді голови з надутими щоками — хлопчик у центрі керував ним, і пульт схожий був на маленьку арфу з десятком струн. Усі троє сміялися, молодший азартно пищав, а той один із пультом раптом розвернув літаючу голову й змусив її дмухати на хлопчаків. У всіх трьох зметнулось волосся, залопотів вільний, широкий одяг, молодший зайшовся зовсім уже переможним писком, і всі троє на мить завмерли, побачивши, мабуть, ту саму картину: простори, вітер, палуба…
    Вітер торкнувся Крокодила, і по спині поповзли мурашки. Він дивився на малих і не міг позбутися від думки, що за якихось кілька років вони вирушать проходити Пробу. Будуть долати свій страх і біль, ходити по вугіллю, проливати кров; вип’ють галюциногенної гидоти й побачать, марячи, бридке й жахливе. І хтось із них, може, не витримає й залишиться на все життя в статусі залежного. А хтось, може, загине. Тому що в спробі бути більшим, ніж ти є, життя небагато вартує.
    «А може, і ні, — сказав він собі, над силу відвертаючись від хлопчаків і продовжуючи йти вулицею, схожою на довгий балкон над водою. Може, вони повернуться додому переможцями, пройдуть навчання й почнуть працювати офіцерами в міграційному центрі… І дітей своїх (а в них обов’язково будуть діти) стануть ізмалечку готувати до найважливішого часу в житті — до Проби…
    Ким були ті троє, в кімнаті з величезним скелетом? Один із них — Консул Раа, але не старий. Той — «співробітник прокуратури». Розпливчасте поняття. Можливо, нова рідна мова Крокодила хибила, не забезпечуючи необхідного словникового запасу в спеціальних галузях. Тимор-Алкова бабуся — співробітниця Міграційної служби Раа. От із ким би побалакати про справу… Крокодил випадково опинився на межі чийогось конфлікту. Він ніколи не дізнається справжнього сенсу сьогоднішньої сцени. Айра — річ у собі, назавжди незнайомець, і та розмова на нічному пляжі, ілюзія розуміння, що раптово виникла, — міраж, епізод, смислова голограма. Було й розвіялось.
    Він зупинився перед великою панеллю з безліччю гнізд, підніс своє посвідчення й поєднав річні кільця дерев’яної плашки з такими ж на приймальному пристрої.
    — Андрій Строганов!
    — Транспорт, — сказав Крокодил. — Додому.

* * *

    — Це ти?!
    Камор-Бал дивився з екрана, зануреного в акваріум. Над його головою повільно пропливали риби.
    — Вітаю, — Крокодил усміхнувся трохи запопадливо. — Просто хотів побачити тебе… Спитати, як справи.
    Камор-Бал був змарнілим. Очі запали. Довгого волосся, зібраного у хвіст, більше не було — замість нього коротенький їжачок, ледь відрослий після стрижки наголо. Хлопчисько переживав тяжкий час — час після заваленої Проби.
    — Я не винен, чесне слово, — щиро сказав Крокодил. — Я навіть не знав… що все може так обернутися.
    — Ти не винен, — неохоче після паузи визнав Камор-Бал. — Мені вже пояснили, що винен тільки я сам.
    — У чому ти винен? Я знаю багатьох людей, які вчинили б так само, — швидко сказав Крокодил. — Просто зопалу. Це були справжні люди, сміливі, нормальні люди…
    Він затнувся.
    — Навіщо ти зателефонував? — спитав Камор-Бал.
    — Я ж кажу: просто спитати, як справи.
    — А ти як думаєш, мігранте?
    — Я теж провалив Пробу, — сказав Крокодил несподівано для себе. — І Бінор-Дан. І Дорин-Гай…
    — Я бачив звіти щодо нашої групи! — Камор-Бал наїжачився. — Ти пройшов Пробу! Навіщо ти брешеш?
    Крокодил відчув себе ідіотом.
    — Я просто хотів сказати тобі, що Проба — не головне в житті…
    Екран згас.
    Риби, яким плювати було на розмови, яскраво-жовті й білі, як сніг, поводили довгими вусами, ніби смак води давав їм величезну втіху. Крокодил утомлено припав до стіни. Десь за стінами, під землею, в корінні великого дерева, співали місцеві кроти; голосів було три чи чотири, вони то зливалися, то розходились басовими й теноровими партіями. «У-о, у-о, — співали баси, а тенори спершу постукували, імітуючи звук дерев’яних дзвоників, потім ніжно шипіли й, нарешті, розлягалися чистим і світлим: — Єає, єає, ає-е-е-а-а-а»…
    — Інформаторій.
    — Андрій Строганов?
    — Коли мені слід залишити це житло? Коли вичерпається ресурс?
    — За десять годин. Ви отримаєте повідомлення.
    — Добре, мені збиратись недовго, — пробурмотів Крокодил.
    Кроти принишкли. Тільки глибоко-глибоко, здається, в самому центрі планети, уривчасто стогнали, кличучи самок, змушуючи вібрувати ґрунт, басовиті співуни.
    — Інформаторій.
    — Андрій Строганов?
    — Огляд історії й культури Раа. Якомога повніший.

* * *

    — …Увага! Ваш ресурс для користування житлом скінчиться за три хвилини.
    — Спасибі, я пам’ятаю, — Крокодил м’яв і розтирав щоки, ніби сподіваючись виліпити себе заново.
    Уже дуже давно він не сидів над текстом по десять годин без перерви. Тепер йому здавалося, що очі в нього фасеткові, як у бабки, а в хребет устромили арматурину. Його нова рідна мова не те щоб хибила, але відчутно покректувала, перемикаючись із побутової лексики на культурологічну. Може, тому Крокодил не міг позбутися відчуття, що йому пишномовно й наукоподібно оповідають примітивну легенду про сотворення світу — легенду, гідну печерного племені.
    Не було уявлення про виникнення на Раа розумного життя. Не було навіть гіпотез. Світ Раа виник одразу, поза всяким розвоєм, і все було при ньому: єдине плем’я з єдиною мовою, природа, вільна від хижаків, жертв і природного добору. В усіх джерелах, до яких звертався Крокодил, було написано, намальовано, у великих за обсягом кліпах-ілюстраціях подано те саме: досконалий, незбагненний для людського мислення ідеальний образ Раа втілився в матерії з волі Творця. Після цього Творець пішов, не попрощавшись, а світ Раа лишився, населений розумними людьми, навченими жити патріархально і дружньо. Проіснувавши величезний проміжок часу, цей незмінний світ раптом почав руйнуватися; короткий, але страшний період деградації закінчився з появою стабілізаторів — перших штучних супутників Раа.
    Ця поворотна точка вважалася «Другим народженням Раа». Дуже скоро, за кілька століть, склався новий тип відносин: патріархальне суспільство, пролетівши всі належні етапи, перейшло на постіндустріальний щабель.
    Про принцип роботи стабілізаторів Крокодил так нічого й не дізнався. Можливо, йому бракувало знань і словникового запасу. А може, автори оглядів умисно забивали читачам памороки псевдонауковою бриднею; Крокодил зрозумів одне: стабілізатори були сконструйовані не на Раа. Супутники — місцевого виробництва, але ось начинка їхня — пристрої, що підтримують матерію в положенні «первинно», — подарунок, вочевидь, Усесвітнього Бюро міграції. Тому що саме в цей час Бюро вперше з’явилося на Раа, уклало певні «договори», і перші мігранти з усіх країв світу стали з’являтися в дрімучому лісі, здивовано роззиратись, одержувати «стартовий пакет» та інтегруватися до громади…
    Ага.
    Крокодил тер щоки, відчуваючи, як горить шкіра під долонями. За «докризових» часів, коли світ Раа був незайманим і незмінним, існували певні обряди ініціації — як у будь-якому первісному племені. Та тільки після появи стабілізаторів, після виникнення на Раа місцевих відділів Усесвітнього Бюро міграції, постала Проба в тому вигляді, в якому Крокодил познайомився з нею. Штучний механізм добору.
    На планеті, де, якщо вірити джерелам, від самого початку не було природного добору в природі. Ага.
    Мігранти, чужинці не могли пройти Пробу. Та могли залишити потомство, якщо пощастить, якщо місцеві чоловіки та жінки захочуть зв’язати з ними життя. Чи якщо однакові за статусом прибульці притуляться одне до одного, зібравшись у родину, і злипнуться, ніби дві кульки ртуті…
    І ось їхні діти пнуться зі шкури, аби пройти Пробу. Тому, що такий закон усередині суспільства, неписаний, але непорушний: так залізний остружок шикується вздовж силових ліній магнітного поля. І через покоління вже зовсім немає мігрантів: є жителі Раа, чия єдина мета — зробити так, аби діти їхні, хлопчики та дівчатка, успішно пройшли Пробу.
    Проба, виходить, основна цінність Раа. Не комплекси орбітальних заводів, не економіка, здатна прогодувати всіх. Не природа, однаково щедра й прихильна на всіх широтах, і навіть не люди. Проба як священний обов’язок, Проба як громадська святиня. Інструктори — особлива каста, але кожен шмаркач знає: складаючи Пробу, ти проходиш випробування перед очима суспільства, а інструктор — усього-на-всього інструмент. «Скніючи над складним кресленням, — подумав Крокодил, — ти відповідаєш не перед лінійкою з поділками, а перед законами природи»…
    Та чому саме так?
    — Інформаторій! Владний устрій на Раа, хто такі консули, принцип роботи місцевого міграційного офісу…
    — Держава-громада Раа функціонує на принципах-засадах. Відбувається індексування громадян за рівнем соціальної відповідальності… Увага! Ваш ресурс для користування житлом вичерпується за хвилину. Ви не можете користуватися послугами інформаторію з цього термінала. Будь ласка, переконайтеся в тому, що ви нічого не забули в приміщенні.
    — О, круглий хліб… Блін!
    Ця дивовижна кімната пам’ятала його гордість і його відчай, вона пам’ятала візит Лізи… Ціле життя за три дні. Швидко дорослішають мігранти; дивна річ: тепер Крокодилові було набагато легше. Тепер принаймні він знав, заради чого прожити найближчі дні: знайти який-небудь гуртожиток, де можна мешкати без ресурсу, під’єднатися до тамтешнього термінала і питати, питати, вивідувати…
    — Андрію Строганов!
    Крокодил здригнувся.
    — Вам надійшов виклик від Айрі-Кая. Прийняти?
    — Від кого?
    — Айрі-Кай, він же Махайрод, бажає з вами поговорити. Прийняти?

* * *

    На сонце можна було дивитися, не мружачись. Біля станції монорейки стояла дівчинка років шістнадцяти й гладила чорну з сивизною звірину, схожу на помісь пантери з величезним равликом. Чи велетенського кота з праскою; звірина пересувалася, витоптуючи траву єдиною жорсткою підошвою, туди-сюди і в такт крутила головехою. Їй так подобалися пестощі, що звірина зажмурила шість очей, колом розташованих на пухнастій, і вухатій, і вусатій — оце так страхіття — голові.
    Крокодил зупинився подивитись на них. Не втримався.
    — Ви мігрант? — привітно спитала його дівчинка.
    — Так, — сказав Крокодил. — Та я пройшов Пробу.
    І, хоч як було смішно вимахуватися перед дівчиною, майже дитиною, він гордовито показав їй посвідчення на ланцюжку.
    — Я теж пройшла, — відповіла вона з не меншою гордістю й витягла з брижів просторої блузки схоже посвідчення. Звірина, подібна до помісі кота з праскою, захвилювалася: її майже припинили погладжувати.
    — Таких не буває, — сказав Крокодил, дивлячись на звірину.
    — Не буває, — погодилася дівчина. — Він штучний. Та живий.
    — Це твій?
    — Братів. Я везу його до ветеринара. Тобто Мурзика, а не брата. Брат не може.
    Крокодил кілька разів прокрутив подумки кличку Мурзик. Фонетично — незвично, дивно. А за смислом… Кличка кота. Не собаки, не кролика. Мурзик.
    — Він захворів? Тобто Мурзик, а не брат?
    — Ні, вже одужав. Це плановий огляд.
    Підкотив вагончик. Крокодил сів у нього слідом за дівчинкою та твариною, Мурзик одразу заходився вигладжувати жорстким черевом траву на підлозі кабіни.
    — Як у вас там? — раптом спитала дівчинка. — У тому світі, звідки ти приїхав? Дуже погано, так?
    — Як сказати, — Крокодил одразу втратив ґрунт під ногами.
    — Було б добре, ти б не поїхав, хіба не так? — уточнила дівчинка.
    — Напевне.
    — А які там люди, як живуть? Як працюють, як розважаються?
    — По-різному, — Крокодил над силу простягнув руку і погладив Мурзика. Здивувався, яка холодна в того шерсть на голові. А сивизна — це іній, виявляється.
    — Він холодний, — сказав, аби змінити тему.
    — Як сніг, — погодилася дівчина. — Він же Мурзик!
    — Не боїшся перетворитись на бурульку? — пожартував Крокодил. — Ти одного разу заснеш, а він залізе до тебе під бочок, і…
    — Я нічого не боюся. — Вона не мала почуття гумору, як, схоже, й страху.
    — Взагалі нічого?
    — Раніше боялася. Не скласти Пробу, — вона щиро всміхнулась. — А тепер — чого мені боятись?
    — Та й справді, — Крокодилова усмішка стала трохи солодшою, ніж йому хотілося б. — Слухай… Розкажи мені, як дівчата проходять Пробу.
    — А, це, — вона порожевіла, але не знітившись, а від задоволення. — Це страшенно складно! Складніше, ніж у парубків! Живемо в лісі, їжу самі добуваємо, кроси бігаємо — годинами, просто з ранку до вечора! Уже язик висолопиш, а таки біжиш!
    — Найважче — це кроси?
    — Ні, — вона затнулась. — Найважче — це влада над інстинктами. Донорство ще…
    — Донорство? — насторожився Крокодил.
    — Андрію Строганов, — миле жіноче обличчя, виникнувши на стінці кабіни, з м’яким докором глянуло на нього, — ви обрали неправильний маршрут. Вам слід пересісти на адміністративну гілку.
    Кабінка пригальмувала.
    — Ого! — Дівчина навіть присіла в захопленні. — Ти, видно, велике цабе?
    — Ні. Я…
    — А куди ти їдеш?
    — До цього… Малого адміністративного центру.
    — Правда?! — Її щоки порожевіли. — Хотіла б я з тобою…
    Кабіна зупинилася.
    — Їдьмо, — швидко запропонував Крокодил.
    — Ні, що ти! Мені до ветеринара! Та мене й не пустять без запрошення. — Дівчина спохмурніла. — Та я була на орбіті минулого місяця, там є екскурсійний модуль…
    Двері піднялись, як здалося Крокодилові, наказовим жестом — виганяючи заблукалого пасажира.
    — А де це? Малий адміністративний центр? — спитав він утомлено.
    — На орбіті. — Дівчина подихала на змерзлу долоню. — Ти хіба не знаєш?

* * *

    — Вітаю, Андрію.
    — Бажаю здоров’я, Консуле.
    Формула вітання прозвучала без сарказму. Чи майже без сарказму. До моменту, коли перед ним з’явився Айра, майже невпізнанний, суворий, затягнутий у чорний блискучий комбінезон, Крокодил настільки нестямився, що ладен був звертатися хоч «ваша величносте».
    Він думав, Раа вже здивувала його всім, чим можливо. Він звик уважати Раа таким собі курортом, поєднаним із парком екстремальних розваг, але Малий адміністративний центр виявився несподівано людним, жорстким, залізним пристроєм, механізмом, де замість шестерень і стрижнів рухалися люди; тут панувала ієрархія, неможлива в лісі чи в парку. Неможлива навіть у залі суду з велетенським скелетом; навіть на острові, де підлітки й інструктор утворювали природну ієрархічну спільноту, не можна було уявити таких чітких, зрозумілих, жорстких відносин. Це читалося в кожній деталі — від покрою костюма до манери говорити й дивитись; кожен тримався гідно, і кожен посідав своє місце не просто в піраміді — у системі пірамід.
    Усього кілька зустрічей, усього хвилин двадцять у почекальні дали Крокодилові матеріал для висновків. Юнак, що зустрів його в пасажирському тамбурі, вклонився жінці з переговорним пристроєм; жінка вклонилася чоловікові в темно-сірому комбінезоні, схожому на костюм хімічного захисту, той уклонився ще одній жінці, старшій, із блискучими зиґзаґами на рукавах чорної сукні… Ця жінка схиляла голову, розмовляючи з кимось віддалено, вона звеліла Крокодилові почекати, вона, нарешті, повела його кудись коридорами, схожими на капіляри, передала послідовно ще кільком супровідникам, і ось — з’явився Айра, суворий і чорний, і повірити, що ця людина нещодавно бігала по острову в коротких штанах, було геть неможливо.
    — Вибач, що довелося чекати. Ходімо.
    Ідучи слідом за Айрою, Крокодил опинився в приміщенні зі скляною стінкою. Ззовні висіла Раа — величезна зеленаво-жовта незворушна куля. Її світло заливало собою кімнату.
    — Красива планета, чи не так?
    — Я інших не бачив, — сказав Крокодил.
    — Як? А свою?
    — Тільки в кіно. Тобто я ніколи не був на орбіті своєї планети. Інші були, знімали… на плівку, — Крокодилові важко стало добирати слова.
    — Щось трапилося? — Айра примружився.
    — Ні.
    — Трапилося. Ти став, я думаю, жити, як повноправний громадянин. І тепер розчарований.
    — Я?
    Айра примружився:
    — Тобі не подобається на Раа?
    — Подобається.
    — Ти мрієш повернутись?
    — Який сенс про це говорити?
    Айра торкнувся скла. Зображення вмить змінилося; стінка була насправді екраном. «Ну, звичайно», — подумав Крокодил, злегка образившись.
    Тепер камера дивилася не на Раа, а в протилежний бік. Куди сягало око, на самому краю видного простору маячила віддалена орбітальна станція. Чи просто супутник. Крокодил міг розрізнити тільки зеленувату площину й тьмяно відображене світло.
    — Стабілізатор, — сказав Айра.
    — Оцей самий?
    — Так.
    — Якщо не знати, що це таке, — зізнався Крокодил, — враження… скупе.
    — Зрозуміло. Ходімо.
    Простір розкладався, мов картонна книжка: там, де щойно був глухий кут, відкрився новий довгий коридор. У тиші співали птахи; відчутно повіяло запахом трави. Простір знову змінився — зібрався брижами за спиною, видовжився вперед, запрошуючи ввійти до великого напівтемного приміщення. Вологі дерева, оповиті туманом, як букети целофановою плівкою, губились верхівками далеко у високості. Стелі не було. Дзюркотіла вода.
    — Щось не так? — закрадливо спитав Айра.
    — Та ні… Все добре. Я просто не сподівався, що тут ліс на орбіті.
    — Мені треба, щоб ти поставив кілька питань інформаційній системі. Найпевніше, на всі питання ти отримаєш відповідь «ні», всі запити буде відхилено… Та мені важливий час, якого потребуватиме система для кожної відповіді, і форма, в якій буде зроблено відмову.
    — Ти задля цього мене сюди притягнув?
    — Зокрема…
    Айра підняв із трави й установив між дерев залізну триногу. Поставив на неї круглу чашу, з вигляду мармурову. Дерев’яним цеберком зачерпнув води в калюжці біля джерела, наповнив чашу по вінця. Торкнувся води кінчиком пальця.
    — Є зв’язок. Іди сюди, давай посвідчення. Адреса повідомлення: Служба міграції Раа. Зміст повідомлення: протест проти вилучення рідної мови, яка є невід’ємною частиною особистості землянина.
    — Що?!
    — Можна, — сказав Айра.
    Крокодил схилився над водою. Оце так само біля чарівного люстра виглядали долю казкові персонажі; шкірі було жарко, горіли щоки, волосся піднялось диба, як шерсть уздовж хребта: він уже бачив, як йому повертають рідну мову. «Невід’ємною частиною особистості», це ж треба до такого додуматися!
    «Андрій Строганов?»
    — Бюро міграції Раа.
    «Ваш запит?»
    — Протест, — Крокодил облизнув губи, — проти вилучення рідної мови…
    Він відрубав формулу слово в слово, як вимовив її Айра.
    У глибині води виникло нерівне мутнувате світло.
    — Прийнято, — сказав глибокий жіночий голос. — Ваш протест обробляють. Ви дістанете відповідь за три, дві, одну…
    Світло стало яскравішим, і Крокодил зміг прочитати каліграфічно виписане на дні послання: «Андрієві Строганову. Згідно з аналізом Усесвітнього Бюро міграції, мова не є невід’ємною частиною особистості землянина, а є лише частиною культурної традиції, набутої в процесі виховання. Довідка: мову визнано невід’ємною частиною особистості виключно уродженців Саті й Леґх. Ваш протест відхилено».
    — П’ять секунд, — задумливо сказав Айра.
    Крокодил зціпив зуби, намагаючись перебороти розчарування.
    — Я ж сказав, що вони відмовлять, — нагадав Айра. — Я знав про Саті й Леґх — ці народжуються зі знанням мови, у них мозок такий має устрій. Дві раси на Саті, і, розкроївши їм череп, можна визначити, хто якою мовою розмовляє.
    — Ох, — сказав Крокодил.
    — Так. А на Леґх усього одна раса, але знання мови в них пов’язане з відчуттям координації. Тобто особина, якимось чином позбавлена мови, не змогла б донести ложку до рота й відрізнити верх від низу. Щоправда, вони не їдять ложками. Вони взагалі не гуманоїди. Тому на Раа нема мігрантів із Саті та Леґх, — Айра всівся на траву й схрестив ноги.
    — Ти їх бачив? Звідки ти все це знаєш?
    — А я багато чого знаю, і так, я їх бачив, — Айра почухав кінчик носа. — Наступний запит, туди ж: вимога повернути пам’ять про два роки, вилучені в якості оплати за візу. Плату здійснено: двох років наче й не було. Та пам’ять офіційно не входить до пакета. Загадай її назад.
    — І мені відмовлять?
    — Подивимось.
    Крокодил, набравши у груди повітря, повторив процедуру запиту. Система замислилася цього разу на сім секунд; потім прийшла відмова: «Оскільки пам’ять про два вилучених роки дійсна лише за фактом прожитих років, її повернення поза прожитий час неможливе. Ваш запит відхилено».
    — Сім секунд, — пробурмотів Айра. — Мало, мало; схоже, твоя справа в них чисто обкручена, нема до чого підкопатися… Ось що: загадай набір документів, які не входять до особистого інформаційного пакета.
    — Це як?
    — Та не важливо, ти загадай!
    Крокодил підсвідомо чекав, що милий голос інформаційної системи виявить роздратування. Ба ні, так само ласкаво його попросили залишатися на зв’язку, і за чотири секунди прийшла відповідь: документів, що не входять до особистого пакета, не існує.
    — А це от погано, — сказав Айра.
    — Решта було добре?
    — Я сподівався, вони хоч хвостик десь залишили, хоч ниточку… Виходить, Андрію, ти мігрував цілком законно, їм навіть нема чого приховувати.
    — Спасибі, — сказав Крокодил, помовчавши.
    — За що?
    — Що клопотався про цю справу. Ти ж про неї клопотався?
    — Та немає за що… У нас є ще кілька хвилин, на розминку, загадай інформацію про мотиви рішення, пославшись на пункт двадцять шість непарного законодавства про права особистості мігранта.
    Не перепитуючи й не намагаючись зрозуміти, Крокодил торкнувся води плашкою на ланцюжку. Відповідь прийшла моментально: «Непарне законодавство не чинне проти гуманоїдів, що мігрували на Раа з третьої зони. Запит відхилено».
    — Зрозуміло, — сказав Айра, жуючи травинку. — Гаразд… Я подумаю ще.
    — То це не безнадійно?
    — Поки що безнадійно. Та я подумаю, я ж сказав.
    — Дякую, — глухо повторив Крокодил.
    — Якби ти був ніжною панночкою, я перепросив би, — повідомив Айра, спостерігаючи за ним. — Жорстоко давати людині надію, а потім забирати її. Та ти подужаєш, я сподіваюся?
    — Подужаю.
    — Чудово. Тепер, коли ти бачиш, як трепетно я про тебе піклуюся, подбай трохи про мене, гаразд?
    — Готовий.
    — Ти ж любиш Землю і добре її пам’ятаєш?
    — Так, — Крокодил стримав зітхання.
    — Який задум Творця щодо Землі?
    Крокодил роззявив рота. Він сподівався чого завгодно. «Може, Айра жартує?»
    — Ти жартуєш?
    — Ні.
    — Звідки я можу… таке знати?
    — Я не питаю, що ти знаєш. Я питаю твоєї думки.
    — Навіщо? Ти не священик, не філософ… Наскільки я встиг зрозуміти, ти абсолютний практик…
    — Так. І який, ти вважаєш, задум Творця щодо Землі?
    — Гадки не маю! — Крокодил розгубився. — Існує точка зору, що це… тимчасове місце, де перебуває людина, де вона має пройти тисячу випробувань. І від того, як вона впорається з ними, залежить її подальша доля.
    — Тобто життя на Землі — своєрідна Проба?
    — Так. Можна й так сказати. Проба, де від людини вимагають стрибнути вище голови… Стати сильнішою, стати більшою, ніж вона навіть могла припустити. А потім, якщо вона впорається, їй дадуть повне громадянство. Десь там. Можливо. Та тільки… чистота експерименту — нуль, умови жахливо нерівні, ну і…
    — Тобто ти вважаєш, що задум Творця на Землі викривлений?
    — Айро! — виразисто сказав Крокодил. — Я готовий відповісти на будь-які питання, крім дурних. Я не можу збагнути задуму Творця на Землі — в принципі не можу, розумієш? Як я можу судити, викривили його чи, навпаки, прекрасно виконують?
    — Можеш, бо ти частина задуму.
    — А я не певен, що задум узагалі існує! Розумієш, Земля цілком матеріальна, і матерія лежить в основі й породжує ідею, це цілком точно, я це бачив!
    — Видющий, — Айра всміхнувся. — А в чому головна відмінність між Землею та Раа, як ти вважаєш?
    — Землі нема. Раа… є.
    — Тужу разом із тобою, — повідомив Айра нітрохи не тужливо.
    — Вибач, — сказав Крокодил. — Та Раа з точки зору землянина — цілком… штучне утворення.
    Він замислився вже серйозно. «На Раа нема війни й злочинності, на Раа ні конкуренції в звичному для землянина вигляді, на Раа нема нормального мистецтва, нема літератури, крім любительської. На Раа, схоже, нема релігії, немає культу, нема, прости Господи, телебачення…»
    — Це, — почав він, добираючи слова, — ніби дівчинка чотирнадцяти років захотіла вигадати комфортний світ, де хотілося б жити. Ні болю, ні страху, ні втрат. Ні жертв, ні хижаків. Свобода, спокій, і смерть у глибокій старості…
    — А хлопчик?
    — Що?
    — Хлопчик чотирнадцяти років — вигадав би інший світ?
    — Так, — Крокодил замислився. — Мабуть. Там були б дальні космічні польоти й небезпечні вороги, з якими треба боротися. І перемагати, — Крокодил затнувся. — Знаєш, Проба… якоюсь мірою… годиться, так. Протез найвищої мети. У цілковито безглуздому світі.
    — Протез найвищої мети, — повільно повторив Айра. — Знаєш, Андрію…
    Він хотів щось сказати, але раптом урвав себе:
    — Нехай, це потім. Сподіваюся, ти почитав дещо з історії й знаєш, що Раа — не штучний світ, але ідеальний. Його створено волею Творця згідно з його задумом, це не припущення і не частина чийогось учення, а науковий факт. І я тебе запевняю: ні Проба, ні стабілізатори не входили спершу в цей задум.
    — «Я тебе запевняю» — це форма доказу? — здивувався Крокодил.
    — Тобі ніхто не казав, що в певних галузях інтуїція — головний інструмент пізнання?
    — О так. Світ плаский і стоїть на трьох китах. Це інтуїтивно зрозуміло… До речі, чому все-таки на Раа нема космічних програм?
    — Що ти маєш на увазі?
    — Маю на увазі польоти в дальній Космос, космічні кораблі, а не орбітальні станції. На Землі, припустімо, для цього бракує ресурсів. А на Раа?
    — Ще одне гарне питання, — помовчавши, сказав Айра. — Ти бачиш те, чого не бачу я, тому що дивишся під іншим кутом зору… Скажімо так: ми не знаємо, чи входять дальні космічні польоти в задум Творця. А тепер скажи мені важливе: на Землі передбачений кінець світу?
    — Так, — зізнався Крокодил, помовчавши. — Цілком точно.
    — Отже, ідея, закладена в підвалини Землі, передбачає історію: народження, зростання, зрілість, старість, завершення. Досягнення мети.
    — Смерть не може бути метою.
    — Я не сказав «смерть», я сказав — «завершення»…
    — У підвалини Землі не закладено жодної ідеї! — перебив його Крокодил. — Тільки матерія та її властивості. І тепер, коли ми говоримо, Земля вже існує, по ній бродять здоровезні тварюки з холодною кров’ю й сруть крижаним лайном на твою філософію…
    — Андрію, а який, по-твоєму, задум Творця щодо Раа?
    Крокодил затнувся.
    Зала на орбітальній станції була схожа на казковий ліс, де могли б жити добрі ведмеді, чи гноми, чи навіть кентаври. Крокодил не вперше зазначив, як добре обстава на Раа сприяє розслабленню. Доброзичливому спогляданню. Як добре слухати в лісі цикад, під землею — співочих кротів, як комфортно струменять ручаї, як м’яко порипує мох…
    — Щось на кшталт «живемо всі злагідно на м’якій травиці, ніхто нікого не їсть», — процідив він, внутрішньо аж здригнувшись від фальшу. — Та не знаю я! Чого ти від мене хочеш?
    — Ти пройшов Пробу, — Айра дивився йому в очі. — Ти повноправний громадянин Раа. Ти маєш право брати участь у певних спеціальних програмах, гм, заходах… Який, до речі, в тебе індекс соціальної відповідальності?
    Рипнуло дерево над головою Айри. Від стовбура відділилася, на ходу розкриваючись, яскрава оранжева квітка.
    — Консуле, ваш відвідувач прибув, — повідомив комунікаційний пристрій.
    — Проведіть.
    — Прийнято.
    Квітка обсипалася, прикрасивши траву пелюстками, й зів’яла.
    — Мені зачекати? — нервово спитав Крокодил.
    — Чого? — здивувався Айра.
    — До тебе відвідувач, наскільки я зрозумів.
    — Ну, це до нас відвідувач… То який у тебе індекс відповідальності?
    — Один до п’яти мільярдів, — зізнався Крокодил.
    Айра недовірливо звів брови:
    — Ти що ж, анкету ногою заповнював?
    — Як умів, так і заповнив.
    — Оце так мігрант! — Айра похитав головою. — Права отримав, а обов’язками підтерся?
    — Мене ніхто не попереджав, що це так важливо.
    — Треба було читати й питати. Треба було не після Проби, а першого ж дня на Раа спитати інформаторій: «А що таке соціальна відповідальність? Як її добувають? Який у ній зиск?»
    — Першого дня, — сказав Крокодил, — я був заклопотаний дещо іншими проблемами.
    Розсунулося гілля кущів, і на галявину в супроводі вже знайомої Крокодилу жінки вийшов Тимор-Алк; його волосся відросло, і салатна маківка стала густо-зеленою. На парубкові були звичайні для Раа світлі шорти й вільна сорочка, але дуже тонкої роботи, з дрібненькими візерунками на комірці, рукавах і холошах. Він скидався на улюблену ляльку, одного разу забуту під дощем, а потім відмиту, вичищену, тричі розчесану, одягнену в найкращі шати й змащену пахощами; щось у ньому було від змарнілого домашнього хлопчика, який після дембеля нарешті побував у дбайливих материнських руках.
    Крокодил раптом зрадів так, як не радів нікому, мабуть, із дитячого садка. Коли забирати його прийшла не мама, як звичайно, а батько, який ще не поїхав ні до якої Америки, а просто жив окремо. Крокодил так пишався перед вихователькою й дітьми, особливо перед одним хлопцем, із яким вони були суперниками…
    — Вітаю! — Він ступив назустріч зеленоволосому і подав руку. — Вітаю, зелена паросте!
    Губи в Тимор-Алка здригнулись. Він теж зрадів, здається, побачивши Крокодила, але минула майже секунда, перш ніж він дозволив собі всміхнутись.
    — Радий тебе бачити, — сказав він Крокодилові дещо офіційно і перевів погляд на Айру: — Бажаю здоров’я, Консуле.
    — Спасибі, що знайшов час, — Айра кивнув. — Ми можемо починати, чи тобі знадобиться кілька хвилин, аби звикнути?
    «Інструктор, — подумав Крокодил. — Знайома манера».
    — Одне питання, — Тимор-Алк знов поглянув на Крокодила. — До тебе, Андрію.
    — До мене?!
    — Хто ти насправді? — спитав Тимор-Алк.
    Крокодил розгубився. Потім із силою провів рукою по гладенькому, виголеному напередодні підборіддю:
    — А, ти он про що… Я не співробітник Айри, якщо ти це маєш на увазі, я всього-на-всього мігрант. Власне, я той, за кого себе видаю…
    І він замовк, відчуваючи, як тане радість.
    — Добре, — Айра кивнув. — А я цілком випадково хотів розпочати нашу розмову саме із взаємних рекомендацій: «Насправді я…» Тому що справа, яку я хочу вам запропонувати, не терпить недомовок. Почнемо?

* * *

    — Мене звуть Айрі-Кай. Я Консул Раа. Що це таке, чудово знає інформаторій, а отже, і ви знаєте.
    Крокодил нервово сковтнув.
    — Ще одне моє ім’я — Махайрод, — вів далі Айра. — Моя нинішня робота — стратегічна безпека Раа. З правом бути інструктором Проби, звичайно ж.
    Вони сиділи на траві біля круглого озерця, наче коло круглого столу. Ніби посли ворожих країн, із прямими спинами, з настороженими поглядами; Айра всміхався. Тимор-Алк сидів незворушний, поклавши долоні на тонку тканину своїх шортів.
    — Мій повний послужний список вилучено із загального доступу, — продовжував Айра. — З уривками можу вас ознайомити… якщо виникне така потреба. Зараз я починаю один важливий проект і покликав вас, щоб обговорити можливість спільної роботи.
    Пальці Тимор-Алка ледве здригнулися, стискаючи край тканини.
    — Дуже важливої роботи, — вкрадливо продовжував Айра. — Між нами або виникне довіра, і тоді ми досягнемо успіху, або не виникне, й тоді ми полишимо спроби… Тепер я відповім на будь-яке питання будь-кого з вас і беруся відповідати чесно.
    Тимор-Алк сплів пальці. Він умів панувати над собою, як розважливий хлопчик шістнадцяти років, але не більше.
    — Так? — Айра повернув до нього голову.
    Тимор-Алк глибоко зітхнув:
    — Навіщо я вам потрібен, Консуле?
    — Саме враз! — серйозно озвався Айра. — Вітаю, мені потрібен не ти. Мені потрібен метис-напівкровка, який пройшов Пробу, з низьким больовим порогом, і має низку корисних для справи властивостей. Якщо ти відмовишся — це буде для мене справжнім струсом. Та я тебе не змушуватиму.
    Тимор-Алк знову зітхнув, його пряма спина ледь зігнулася:
    — Правда, що ви…
    — Що я?
    — Правда, що ви… Дестабі?
    — Якби я не був Дестабі, ти б зараз був у могилі, — незворушно кинув Айра. — Я думав, це лежить на поверхні.
    Тимор-Алкове обличчя, що завжди відповідало на душевні переживання зміненням кольору, стало блідо-салатним. Як у човні дорогою на острів. «Дестабі, — занепокоєно подумав Крокодил, — слово, що не має смислу. Як довго я живу на Раа й лишаюся телепнем, наче першокласник на лекції з опору матеріалів…
    — Ще запитання?
    Тимор-Алк нахилився вперед, зачерпнув долонею з круглого озерця й напився, роняючи краплі на шорти, уже трохи зім’яті.
    — Добре, — Айра кивнув. — Андрію, а ти хочеш що-небудь спитати?
    — Хто такий Дестабі?
    — Той, хто може локально впливати на природу матерії й принцип співвідношення її з ідеєю.
    — І воскрешати мертвих?
    — Я сказав «локально впливати». Я не сказав — творити чудеса, діставати тваринок із капелюха й літати, як птах. Та це, мені здається, саме те, про що ти питав.
    — Ні, — сказав уражений Крокодил. — Я хочу знати, чи можеш ти воскрешати мертвих!
    — Можу. Та не мушу, — Айра осміхнувся.
    — Ти обіцяв відповідати чесно.
    — Я не обіцяв тригодинних лекцій.
    Крокодил подивився на Тимор-Алка. На вид хлопчині повільно-повільно, як із піпетки, поверталася барва.
    — Розумієш, це слизька тема, — іншим голосом повідомив Айра. — Якщо наша справа дійде хоча б до старту, ти дізнаєшся про мене більше, ніж тобі б хотілося. Та поки… Твоя черга, Андрію. Розкажи нам про себе в дусі «а насправді я…» і так далі.
    — Мене звуть Андрій Строганов, — повільно сказав Крокодил. — Я мігрант… із Землі. Перекладач… із певних земних мов. Розлучений. Є син. Причин міграції не знаю. Рідної мови не пам’ятаю… Пройшов Пробу. Повноправний громадянин Раа. От і все.
    Тимор-Алк насупився. Цієї миті він ненавидів себе за те, що щоки його й вуха, допіру зеленаво-бліді, налилися кров’ю.
    — Тобі все ще сниться твій син? — Айра примружився.
    Крокодил здригнувся:
    — Так… Звідки ти знаєш, що він мені снився?
    — Те, що бачиш під час випробування в колі, потім сниться багато разів.
    І обидва, не змовляючись, поглянули на Тимор-Алка. Той втягнув голову в плечі.
    — У тебе лишилися питання до Андрія? — м’яко спитав його Айра.
    — Ні, — хлопчина опустив очі.
    — У мене є питання до тебе, Айро, — сказав Крокодил.
    — Так?
    — Що ти бачив у колі, коли сам проходив Пробу? Було ж у ті часи аналогічне випробування, воно стандартне, ні?
    Тимор-Алк здивовано звів очі. Айра всміхнувся:
    — Я бачив дівчину на ім’я Альба. Вона кликала мене. І вмирала.
    Він усміхався широко й відкрито. А Крокодилові аж мороз пішов поза шкірою.
    — Мене не питай, — швидко сказав Тимор-Алк. — Андрію, мене не питай!
    — Я й не збирався, — розгублено пробурмотів Крокодил. Хлопчисько, мінливий, як небо, знову зблід, і очі якось надміру блищали.
    — Твоя черга, — вкрадливо звернувся до нього Айра. — Ми, бач, були в міру відверті. Тепер ти.
    — Мене звуть Тимор-Алк, — парубок уже опанував себе, і голос його майже не тремтів. — Я метис. Мій батько — Тінь. Моя мати мертва. Моя бабуся сказала, що відмовиться від мене, якщо я прийду на виклик… Консула Махайрода.
    — Не відмовиться, — запевнив Айра. — Лякає.
    — Це все, — Тимор-Алк раптово охрип. — Питайте. Тільки…
    Він благально глянув на Крокодила.
    — У мене до тебе питання, — ще вкрадливіше почав Айра. — Що саме бабуся розповідала тобі про мої стосунки з твоєю матір’ю?
    Хлопчисько облизнув губи:
    — Насмілюся зауважити, Консуле…
    — Облиш це словесне сміття.
    — Бабуся вважає, що ви ненавидите мене тому, що я схожий на мого батька. Вона цього не приховує.
    — Настільки не приховує, що мені вуха запухли від її доган, — зауважив Айра. — Все?
    — Ні.
    — Прекрасно, — Айра всміхнувся. — Мила Шана, все-таки пристойність для неї — над усе… Що вона ще казала?
    — Вона називала тебе інфантильним самцем. Вона вважає, що ти не гідний свого статусу, — тихо сказав Тимор-Алк. — І мені здається, вона страшенно любила тебе раніше. Їй соромно, вона хоче ставитися до тебе, як до всіх, але не може.
    — Тонкий психолог, — після короткої паузи зауважив Айра. — Далебі, міг би й промовчати. Тепер останнє питання: чи готовий ти, активувавши договір про нерозголошення, чи готовий ти не обговорювати проблеми нашої майбутньої роботи ні з ким, навіть зі своєю бабусею?
    Горло Тимор-Алка здригнулося.
    — Це залежить від того, — сказав він тихо, — чи активую я такий договір.
    — У разі, якщо активуєш. Ідеться про те, чи зможеш ти берегти таємницю проекту від усіх. Зокрема й… ти зрозумів.
    — Якщо підпишу, — Тимор-Алк звів рішучі очі, — то берегтиму. Це не слід обговорювати.
    — Який твій рівень соціальної відповідальності?
    — Один до мільйона.
    — Молодець, — сказав Айра, і в голосі його пролунало виразне задоволення. — Будеш призначений старшим соратником, у той час як наш друг мігрант, згідно зі статусом, не може сподіватися високої посади… Та ми ж не кар’єристи, чи не так? Для нас важливіша справа.
    — Яка справа? — не витримав Крокодил.
    Айра простягнув долоні над озерцем.
    Його поверхня взялася брижами. У глибині, в темній каламуті, проступили нечіткі рядки, обриси; Крокодил, хоч як зорів, нічого не міг прочитати.
    — Попередня угода про формування оперативної групи, — повідомив Айра, — готова до активації.
    — Ми так не домовлялися, — напружено сказав Тимор-Алк. — Я не стану активувати те, про що нічого не знаю!
    — Це попередня угода, — Айра примирливо кивнув. — Я запрошую вас увійти до групи під моїм проводом. Мета — невідкладні дії щодо стратегічного балансу Раа.
    Тимор-Алк так надувся з гордощів, що Крокодил занепокоївся — аби не луснув хлопчина.
    — Активуємо, — сказав Айра.
    Він торкнувся долонями води. Крокодилові здалося, що вона стала під його руками в’язкою, ніби смола, але коли сам опустив руки в озерце, нічого незвичайного не відчув.
    Останнім торкнувся води Тимор-Алк.
    — Вітаю, колеги, з новим статусом, — Айра легко отряхнув долоні. — Попередня угода ще не робить вас учасниками групи, але накладає зобов’язання. Ти, Андрію, цими днями повинен підняти свій індекс соціальної відповідальності, я вже не знаю як, думай. А ти, Тимор-Алку…
    Хлопчисько зашарівся чи то від гордощів, чи то з хвилювання. Айра кивнув йому і роззявив було рота, але цієї миті над його головою від дерева відділилась оранжева квітка:
    — Невідкладний виклик, Консуле.
    Айра торкнувся вуха, підмикаючи внутрішній комунікатор:
    — Так…
    Завмер, схиливши голову до плеча, прислухаючись до невидимого співрозмовника. Обличчя його набуло відстороненого, майже сонного виразу.
    — Я йду, — сказав він уривисто. — Зрозумів.
    Він закінчив фразу, уже стоячи; кивнув згори вниз Крокодилу й Тимор-Алкові:
    — Летіть додому, чекайте виклику. Два-три дні, не більше.
    І він зник, як зникав, бувало, на острові — розчинився серед вологих стовбурів, канув у складений гармошкою простір.

* * *

    — Це не вимагає ресурсів, — авторитетно заявив хлопчина. — Дистанційні курси з соціології, економіки, ну, їх багато. З кожної галузі тисячі курсів… Я встиг пройти три спецкурси до Проби й ось тепер ще один закінчив.
    — І ці курси дають тобі індекс відповідальності?
    — Ні. Щоб заробляти індекс, треба весь час щось робити — брати участь в обговоренні, висловлювати компетентну думку, вміти формулювати думки, небанальні й водночас недурні. А вже для того, Щоб цю думку мати й міркування формулювати, треба навчатись!
    Хлопчиська пойняла ейфорія; повноправний громадянин, він уважав себе дорослим, але весь був як на долоні. Ще кілька годин тому він смертельно боявся й не знав, чого сподіватись від Айри; він розсварився з бабусею, мабуть, уперше на віку, і весь був пригнічений страхом, непевністю, провиною. Тепер, переможець, спеціальний учасник стратегічної програми, він ніс свою перемогу бабусі: хай знає, чого досяг онук майже одразу після Проби!
    — Стратегія та стабільність Раа — звичайно, їм важливо, який індекс їхніх людей! Це якщо ти приставкою до синтезатора йдеш працювати чи сортувальником пилку, наприклад, тоді однаково, який у тебе індекс. Тоді можна, мабуть, бути тупим… Якщо ти Пробу проходив, щоб потім тупити й весь час хропти. А якщо ти Пробу проходив, аби стати громадянином…
    Хлопчисько затнувся — пригадав, мабуть, що громадянинові слід бути стриманим, і замовк.
    Човник був готовий рушати. Екран, схожий на крижану стінку, транслював картинку з орбіти: зеленаво-бірюзовий диск Раа, наполовину затемнений уночі. Ніжна шкірка атмосфери. Крокодил приплющив очі; інформації на сьогодні було більш ніж досить. Мабуть, із лишком.
    Стриманості Тимор-Алкові стало хвилини на півтори:
    — Так ось: тобі присуджують індекс відповідальності, й далі від твоїх дій залежить, росте індекс чи падає. Всі соціальні й господарчі питання…
    — Поясни мені, — перервав його Крокодил, — чому Айра для своєї оперативної групи обрав нас. Що, в нього нема когось із більшим досвідом, ніж у тебе, чи компетентнішого за мене?
    Тимор-Алк затнувся, і його зеленаві щоки порожевіли:
    — Щодо мене — ти сам чув. Йому потрібен хтось… як я. Напівкровка, чутливий… уже й не знаю навіщо.
    — Таких, як ти, на Раа мало?
    — Небагато, — лаконічно відказав Тимор-Алк. — І вони не проходять Пробу, щоб ти знав.
    — Зрозуміло, — озвався Крокодил. — А що цінного в мені?
    Хлопчисько знизав плечима.
    Вони стартували — майже непомітно, тільки здригнулися крісла, екран потемнів на хвилину і знову прояснів, і на ньому з’явилися далекі зорі. «Я просто щасливець, — похмуро подумав Крокодил. — Отак я ще й зроблю поступ у місцевій ієрархії, старим буду засідати в кімнаті з величезним скелетом, і всі будуть звертатися до мене не інакше, як «Бажаю здоров’я, Консуле…»
    — Так ось, — Тимор-Алк не міг мовчати, — усі соціальні й господарчі питання проходять через голосування. Думку кожного враховують пропорційно до індексу соціальної відповідальності…
    Вентиляція працювала на повну силу, і Крокодил потихеньку почав цокотіти зубами.
    — Де тут пульт?
    Він пригадав, що на Раа полюбляють голосові команди.
    — Тепліше… Ще тепліше!
    Він сів рівніше, і крісло заколивалося під ним, підлаштовуючись під контури тіла.
    — Мій індекс — один до мільйона! — не змовкав Тимор-Алк.
    — Дивовижно! — не втримався Крокодил. На щастя, хлопчина не розчув сарказму.
    — Ти бачив, як йому заціпило, коли почув? Ти бачив?!
    — А це високий індекс?
    — Дуже серйозний, скажімо так. Не обивательський!
    — А в мене, значить, обивательський.
    Хлопчисько поглянув на Крокодила і збавив тон:
    — Ти сам обираєш.
    У каюті-капсулі стрімко теплішало. Червоні квіти на стелі, що сховали були голівки від холоду, тепер ожили й звісилися, ніби глядачі з гальорки, квапливо розкриваючи пелюстки. Фосфоресцентні комахи, ніби тільки цього й сподівалися, змайнули в повітря, і зеленувате свічення перемістилося зі стін у повітря.
    — А якщо я не хочу цікавитись економікою, я не економіст? І плювати хотів на соціологію, я не соціолог? — Крокодил сам не розумів, чому так сердиться.
    — Тоді ти не приймаєш рішень, від яких залежить доля Раа, — тихо, але вперто відрубав хлопчина.
    — Не приймаю — і втішений. Що з того?
    — Тоді ти і є обиватель, — хлопчина говорив ледь чутно, але впертості в його голосі стало б на сотню віслюків. — Незрозуміло, навіщо проходив Пробу…
    — Усе сказав? — гаркнув Крокодил. — Тепер облиш мене!
    Тимор-Алк змовк, ніби йому корок устромлено в горло.

* * *

    На Раа був вечір, м’яке світло сонця не різало очі, і невдовзі відкрився шлюз човника, всередину ринули зумкотючі комахи. Крокодил уже знав, що ці жуки працюють санітарами, причому безкоштовно: харчуються сміттям, вилизують стінки, опилюють червоні квіти на стелі.
    Човника не було видно: одразу після посадки він влип у величезний пристрій, схожий на брилу вапняку, тільки відкритий шлюз чорнів, як печера. Крокодил зупинився, глибоко дихаючи, намагаючись відчути різницю між кондиціонованим повітрям на орбіті і натуральним духом спокійного теплого вечора.
    — Андрій Строганов?
    Крокодил здригнувся.
    Немолода жінка в яскраво-червоному вільному комбінезоні, в такому широкому капелюсі, що криси сховали все лице, дивилася на нього з дещо напруженим усміхом. Шана, співробітниця Служби міграції. Тимор-Алк стояв поряд зніяковілий.
    — Є Андрій Строганов, — похмуро озвався Крокодил, який найменше сподівався цієї зустрічі.
    Жінка, не зважаючи на попереджувальний погляд онука, підійшла й простягнула вузьку долоню:
    — Ми знайомі.
    — Не дуже, — з докукою сказав Крокодил.
    — Я Шана, — вона зазирнула йому в очі, ніби намагаючись прочитати думки. — Пробачте, якщо виклик на судовий розгляд вас утомив.
    — Зовсім не втомив. І навіть розважив би, якби мені пояснили, що там відбувалося, — буркнув Крокодил.
    — Андрію, я запрошую вас на гостину, — сказала Тимор-Алкова бабуся. — Так вийшло, що я багато років служу в міграційному офісі Раа… і в нас напевно знайдуться теми для розмови, чи не так?

ГЛАВА П’ЯТА

    Схил пагорба ніс на собі гай, мовби легку шубу. Дерева зі світлою корою були чимось схожі на берези, і світлий ліс здавався холодним; дім, змурований із каменю, а не з циновок, здавався прихистком поросятка Нуф-Нуфа.
    — Заходьте, прошу, — Шана розчахнула перед ним двері. Всередині вмить засвітилося; небо темніло. Надходила ніч.
    — Мені незручно вас турбувати, — зізнався Крокодил.
    — Пусте, тут повно місця, ви можете жити в нас, якщо захочете…
    Онука вона ігнорувала. Тимор-Алк, сумний і знов дуже блідий, покинув усі спроби привернути бабусину увагу. «Не схоже, щоб у такі ігри вони грали часто, — подумав Крокодил. — Може, вперше в житті; хлопчик виріс, нічого не поробиш. Повноправному громадянинові вже нема місця під спідницею, навіть пальмовою, хоч би якою широкою».
    Тягти час далі було б непристойно, і він увійшов у дім. Усередині було просторо й просто: трав’яниста підлога, стіни, зарослі декоративними ліанами поверх каменю, два великих приміщення, розділених стіною: вхід направо й наліво. Шана, спритно маніпулюючи Крокодилом, провела його до правої частини будинку, і за їхніми спинами опустилася цупка занавіска.
    «Хлопчика відправили до його кімнати, — подумав Крокодил. — Посидіти на самоті й подумати про свою поведінку».
    — Влаштовуйтесь. Ви голодні? Я зараз принесу дещо.
    Вона вийшла в бічні маленькі двері й майже одразу повернулась, оповита запахом печені; у Крокодила затремтіли ніздрі. Шана поставила перед ним на траву тацю з гарячим згортком. Обпікаючись, дивуючись, Крокодил розгорнув його — і побачив глиняний глечик; він був ладен важити головою за те, що запечена всередині маса була шматочками яловичини з лисичками й сиром.
    Шана мовчки подала йому дерев’яні вилку, ложку та ніж.
    — Ви добре знаєтеся на земній кухні, — Крокодил ковтнув слину.
    — На здоров’я, — сказала жінка.
    — А ви?
    — Я вже повечеряла.
    — А… — Крокодил поглядом указав у бік занавіски, за якою, цілком імовірно, нидів Тимор-Алк.
    — Повноправні громадяни, — сказала Шана з непередаваним виразом, — самостійно знаходять собі їжу, дім і справи… Спокійно їжте, Андрію. Це земна східноєвропейська їжа, відтворена на молекулярному рівні.
    Крокодил умить переконався, що вона має рацію: забутий смак домашньої печені подіяв як каталізатор, запустивши призупинені процеси. Гашеткою для тисячі спогадів; Крокодил їв — і знову бачив себе вдома, за столом, а навколо — хмара людей. Вони з’являлись і йшли, як персонажі прискореного кіно: мати, Свєтка з немовлям на руках. Ліда, з якою вони заново познайомились на «Однокласниках», любителька солодких парфумів. Ігор, сусід. Валерка, однокурсник. Вони не бачили одне одного, приходили й зникали, а Крокодил сидів у центрі їхнього світу, їв печеню й дивився, як коливається од вітру занавіска, як кружляють ворони за вікном, як біжить секундна стрілка на круглих дзиґарях — а за їхню раму недбало вкладена фотографія сина з новорічного дитсадкового святкування, в костюмі Бетмена…
    На самому дні лишилося трохи пряного соусу та прилип до стінки сухий лавровий листок.
    — Спасибі, — сказав Крокодил.
    — На здоров’я, — повторила Шана.
    — Ви багато знаєте про Землю? Розпитували земних мігрантів? Спеціально вивчали?
    — Так, — Шана кивнула. — Раа приймає мігрантів із двох із половиною тисяч світів, і земляни трапляються не дуже часто. Та вони, мабуть, найцікавіші. Хочете кави?
    — У вас є кава?!
    — На смак така сама, як і земна. Хочете?
    — Так, спасибі, — Крокодил почувався розм’яклим, ніби щойно врятована жертва. — Якщо не важко.
    Шана знову вийшла й знову повернулась із чашечкою, дивовижно схожою на порцелянову.
    — Ностальгія — ясна річ, — вона поставила каву перед Крокодилом. — Але земні мігранти переважно дуже задоволені життям на Раа.
    — А, — Крокодил ковтав, обпікався і дмухав на кавову пінку, — справді?
    — А ви досі хочете повернутися? — жінка проникливо всміхнулась.
    Крокодил зробив великий ковток і завмер, відчуваючи, як кавовий аромат заливає його зсередини.
    — Ви знаєте, що в історії нашої служби досі не було випадку, щоби мігрант проходив Пробу?
    — Я потішений, — Крокодил видихнув через ніс, відчуваючи, як маленька уявна кухня виростає до меж Усесвіту. Як вона повертається навколо, пропахла кавовим ароматом, запахом домівки, рідної домівки, місця, куди повертаються.
    — Хочете сигарету? — вкрадливо запропонувала Шана.
    Крокодил глибоко зітхнув:
    — Дякую. Я не палю.
    — Давно покинули? — здивувалася Шана.
    — Ні. Я ніколи не палив. — Крокодил із жалем поставив на тацю порожнє горнятко. — Спасибі, Шано. Ви справді багато знаєте про землян.
    Жінка тонко всміхнулась:
    — У ваших словах я вловлюю осудливу нотку. Ви думаєте, я збираюся вас підкупити?
    — Е-е, ні, — Крокодил трохи знітився. — Я й не думав… Та й що в мене є такого, що могло б знадобитися вам?
    Жінка всілася навпроти. Крокодил давно зауважив: навіть якщо в жителя Раа є крісло, він сяде, найпевніше, на підлогу. Виняток становлять підвіконня: там, де вони є, житель Раа, найпевніше, сяде на підвіконня. Щоб перебувати ніби в двох просторах водночас.
    — Вам подобається цей дім?
    Крокодил, будучи поштивим, оглянув зелену кімнату, камінну чашу фонтана, квіти на стінах, чимось схожі на розплющені очі й роззявлені роти.
    — Так. Тут дуже…
    — Він пам’ятає мою дочку. Вона любила сидіти он там, де ви оце сидите.
    Крокодил напружився:
    — Мені дуже шкода.
    Шана торкнулася рукою свого посвідчення на ланцюжку. В дальньому кутку кімнати, ліворуч від Крокодила, проявилася людська постать — майже реальна фігура молодої жінки, смаглявої, з довгим чорним волоссям, джгутом укладеним навколо голови; здавалося, що вона перебуває в кімнаті тут, тепер, але занурена в глибокі роздуми чи транс. Крокодилу здалося, що він бачив її раніше — але він майже одразу зрозумів, що бачив тінь цієї жінки в Тимор-Алкові. Тільки тінь, тому що син зовсім не був схожий на матір.
    — Оце моя дочка Альба, — не змінюючи голосу, сказала Шана. — Її улюблена світлина.
    — Дуже вродлива, — Крокодил відчув себе ідіотом.
    — Усе, що вона залишила мені, — мій онук, — Шана дивилася йому прямо в очі. — На Землі, я знаю, бабусі дуже люблять онуків?
    — Так, звичайно.
    — Не можна сказати, що я люблю Тимор-Алка. Він — частина мене. Чи любить людина своє серце або свої очі?
    — Тимор-Алк вас обожнює, — знайшовся з відповіддю Крокодил. — Він…
    — Я знаю, — її брови зсунулись. — Андрію Строганов, ваша правда, я привела вас сюди, аби підкупити.
    Крокодил геть розгубився.
    — Ви — незвичайна людина, якщо змогли пройти Пробу, — Шана впевнено вела розмову до давно означеної мети. — Я — одна з найвпливовіших високопосадовців Раа, віднедавна очолюю Планетарну міграційну службу. Можливо, мені вдасться добитися для вас перегляду умов міграції. Це означає скасування візи. З негайною депортацією назад на Землю. Ви розумієте?
    — Хіба це можливо?!
    — Прецедентів немає. Ви будете першим.
    — І як же…
    — Прискіпаємося до формальностей, відшукаємо порушення протоколу.
    — Та…
    Крокодил хотів сказати, що формальностей у його справі чітко дотримано, що підкопатися нема до чого й Айра це перевірив, — він уже було розтулив рота, щоб це сказати, але негайно прикусив язика. Інстинкт звелів йому не згадувати ім’я Айри й тим паче не розповідати про його плани.
    — Мій коефіцієнт соціальної відповідальності — два до п’яти, — сказала Шана, — це означає, що я можу доволі-таки гнучко тлумачити закони. Ви хочете повернутись на Землю, Андрію Строганов?
    — Так, — видихнув він.
    Шана примружилася:
    — Тоді ви мусите зробити так, щоб мій онук, Тимор-Алк, не брав участі в проекті Махайрода.
    Ззовні темніло. Зеленуваті вогники пробігали по стінах, заплетених ліанами, роблячи їх схожими на ялинкові гірлянди. Мерехтіння не дратувало — навпаки, заспокоювало. І навіть подавало надію.
    — Та як я можу? — пробурмотів Крокодил. — Я не маю на нього впливу, тобто на Тимор-Алка, і вже тим паче…
    — У чому полягає ідея Махайрода? Що він хоче зробити зі стабілізатором?
    — Зі стабіліза… заждіть, — Крокодил знову прикусив язика. Можливо, для користі справи слід було здаватися краще обізнаним, ніж насправді, — заждіть, але ми підписали… активували… зобов’язання й не можемо розголошувати…
    — Андрію Строганов, ви хочете на Землю?
    — Хочу. — Він відчував, як піт струменить по спині під тонкою сорочкою. — Звісно, хочу. І я згоден… із вами… співпрацювати, просто… потрібен час. Я не можу так одразу.
    — Навіщо ви потрібні Махайродові? — Шана не послаблювала натиску. — От саме ви, мігранте?
    — Е-е-е, — Крокодил затнувся. — Імовірно, він оцінив мої вольові якості?
    Шана звузила очі:
    — Або ви влаштовуєте його як донор.
    Слово вдарило, ніби у дзвін, і повисло в повітрі. Крокодил завмер із роззявленим ротом.
    — Ви розумієте, що означає бути донором при Махайроді? — продовжувала Шана. — Ви розумієте, що він може висмоктати вас досуха, просто торкнувшись рукою? Зробити інвалідом, ідіотом, рослиною?
    Крокодил мимо своєї волі пригадав чорний ліс на острові, розсипання сухої трави, падіння листя на голову.
    — Хто він такий узагалі?
    Шана стиснула губи:
    — Екстреміст. Боєць без гальм, без етики, без сумнівів. Фізіологічно — чудовисько. Соціально — Консул Раа з коефіцієнтом «один». Коли я дізналася, що він своїм же наказом призначив себе інструктором Проби в групі Тимора-Алка…
    Вона обірвала себе: здавалося, проковтнула останні слова й похлинулася ними. Закашлялась. Відійшла до фонтана й напилася, схилившись до води, ледве торкаючись її губами.
    — Я бачив, як він стрибнув за хлопчиком у водоспад, — сказав Крокодил. — Він ризикував життям. Не замислюючись. Можна я…
    — Звичайно, пийте.
    Перед фонтаном він на секунду зупинився, розгубившись. Руки він давно не мив, крім того, пити з пригорщі у чужій оселі здалося йому неправильним; чашки, звичайно ж, не було. «Повноправний я громадянин чи ні», — подумав Крокодил, уставши на коліна, й напився, як місцеві, ледь торкаючись губами води.
    — Махайрод весь час ризикує життям, — сказала Шана. — Його інтуїцію поставлено в ранг національного надбання. Він приніс багато користі Раа… але він легко жертвує чужими життями. Не замислюючись.
    — Правда?
    — У його авантюрах загинули десятки людей. І всі перед початком роботи активували спеціальний договір, до якого було залучено готовність умерти завчасу.
    — Ви хочете сказати, вони не знали про ризик? — пробелькотів Крокодил.
    — Вони знали про ризик! — гаркнула Шана, на секунду ставши схожою на стару хвору левицю. — А от ви — ви не знали, що таке донорство, коли давали йому згоду там, на острові!
    — Він урятував вашого внука, — докірливо сказав Крокодил.
    — Спершу він убив мого внука… Сто чортів!
    І Шана, згадавши, видно, що вона пані сама собі, припинила ходити туди й сюди по кімнаті, повернулася на місце, сіла, схрестивши ноги, на трав’янисту підлогу й завмерла.
    — Судовий розгляд, — обережно почав Крокодил, — на який мене викликали… Це ж ваша вигадка, чи не так?
    — Так, — вона блиснула очима. — Зі своїм коефіцієнтом соціальної відповідальності Махайрод любісінько плює на закони, зокрема й на засадничі закони Раа. Зате — непорушний авторитет, соціальний лідер, надія планети, — її губи скривились. — Цей суд зменшив індекс мені, а не йому, але принаймні я отримала інформацію.
    — І, — Крокодил знову всівся на траву, — коли я поїду додому?
    — Щойно Махайрод почне свій проект без Тимор-Алка.
    — А коли він думає почати проект?
    — Вам видніше. Ви активували з ним угоду.
    — Попередню, — зізнався Крокодил.
    — За початком не стане.
    — Він не відмовиться так просто від участі Тимор-Алка.
    — Та й вам не просто повернутися додому, чи не так?
    — Він, — Крокодил занервувався, — схоже, надає великого значення цьому проекту…
    — Він завжди надає великого значення, — терпляче кивнула Шана. — І коли-не-коли справді стає рідному світу в пригоді. Та свого внука я йому не віддам.
    Вона глибоко зітхнула й підвелася, даючи зрозуміти, що все сказано, розмову закінчено.
    — Чому б вам із ним не поговорити? — Крокодил теж устав. — З Тимор-Алком? І пояснити все, що сказали мені?
    — Він повноправний громадянин. — У голосі Шани пролунав гіркущий сарказм. — Він не дозволить, щоби бабуся давала йому вказівки. Особливо, коли йдеться про великого, незрівнянного, блискучого, незбагненного Махайрода…
    Вона обірвала себе, підійшла до фонтана й із силою плеснула собі в обличчя водою.
    — Як я дізнаюся, що ви не блефуєте? — спитав Крокодил. — Що ви маєте силу відправити мене на Землю?
    Вона стряхнула краплі з кінчиків пальців:
    — Ви недовірливий…
    — Махайрод уважає, — Крокодил не втримався, — що мою візу оформлено без порушень і шансів на скасування нема.
    — Махайрод не спеціаліст у міграції, — сказала Шана з надзвичайною поблажливістю в голосі. — Добре, я надам вам… докази, хоч як це принизливо. А тепер — у мене є деякі справи. Ви можете піднятися на другий поверх або на дах, там чудово спиться. І так: туалет на подвір’ї.

* * *

    Хлопчисько сидів на порозі з аркушем бересту на колінах. Праворуч і ліворуч від нього висіли в просторі об’ємні графіки; лівий повільно обертався. Правий був схожий на відбиток пальця в чотирьох вимірах. Тимор-Алк гриз кісточку вказівного пальця на лівій руці, а правою дряпав кутик бересту, вглядаючись у текст, такий стрімкий, що окремі слова й фрази випліскувалися за межі носія й повисали в повітрі.
    «…рівень організації — поліпептидний ланцюг, — прочитав Крокодил. — У первинній структурі всі зв’язки ковалентні. Наступний, вищий… на водневій основі…»
    Він силкувався згадати, що означають терміни, й зрозумів тільки, що вони знайомі йому. Мають земні аналоги. Можливо, їх вивчають у школі.
    Тимор-Алк, клацнувши, згорнув обидва графіки, покосився на Крокодила, впустив під ноги берест:
    — Чого від тебе цього разу хочуть?
    — Я б на твоєму місці підслухав.
    — Ага, там акустичний фільтр стоїть, — повідомив Тимор-Алк зі стримуваною люттю. — З часів моїх пелюшок, коли мені не треба було знати певних речей… Нічого: зате для бабусі я немовлятко навіки.
    Навіть у сутінках цього вечора була помітна темно-зелена тінь на щоках Тимор-Алка — знак нової бороди.
    — Бабуся тебе любить, — сказав Крокодил і внутрішньо перекосився від раптово усвідомленої заяложеності цієї фрази.
    — Ага, — байдужно повторив Тимор-Алк.
    Ніч у цьому лісі була значно темніша за ночі на острові. Вогники світилися тільки в корінні, тьмяно, наче з-під землі. Нічні комахи ховались, і тільки поодинокі скрипи й шурхоти виказували їх нічним птахам; утім, птахи напевно бачили в темряві.
    — Ліс Тисячі Сов, — сказав Тимор-Алк. — Так це називається.
    Крокодил опустився поруч. Вони сиділи, дивлячись на ліс, на безгучні тіні, на тремтливі вогники; Крокодил зрозумів, що дуже давно не мав змоги просто сидіти й думати.
    Весь час щось заважало: спогади про домівку. Розчарування. Вічні ребуси, розгадати які він не міг через брак елементарної інформації. І ось тепер трапилася вільна часинка, він дивиться на нічний ліс і чомусь дедалі більше тривожиться; є в теперішніх подіях певна дітклива деталь. Щось не так. Щось неправильно.
    — Тимор-Алку, а ці… сови ж їдять жуків?
    — Ну так.
    — І вони завжди їх їли?
    — Ну… так.
    — Тобто вони хижаки? А я читав у ваших історичних оглядах, що на Раа не було хижаків — вони не відповідають ідеї, закладеній в основу…
    — Ну так, — очі Тимор-Алка ледь помітно світилися в темряві. — Ти мав би читати про Друге народження Раа. І що було перед цим.
    — Трагедія, — сказав Крокодил. — Просто-таки кінець світу, деградація, смерть… Чому?
    — Про це досі сперечаються. Офіційне пояснення — непримиренне протиборство матерії та закладеної в основу ідеї.
    — Матерія первинна.
    — Тепер так. А там… Найпевніше, люди просто почали їсти м’ясо.
    — А раніше не їли?
    — Ти ж бачив: у лісі повно їжі. Гриби, трава, плоди — все можна жерти. Бабуся, приміром, і досі не їсть м’яса, хоча воно тепер усе синтезоване.
    — А на острові ми полювали, — пригадав Крокодил.
    — Так, тому що Проба.
    — І ловили рибу.
    — Я не ловив.
    — Послухай, — Крокодил скулився від нічного вітерцю, — значить, в основі Раа була ідея… не їсти м’яса?
    — Не вбивати, — Тимор-Алк зітхнув. — Не бути вбитим. Не боятися. Ти не був ще в музеї на Сірій Скелі?
    — Ні.
    — Там залишки табору наших пращурів — найперших, до Другого народження. Вони жили… як дерева. Гуляли в лісі, малювали на стінах свої тіні й… усе.
    — Малювали свої тіні?
    — Найдавніший різновид мистецтва: стаєш спиною до вогнища й обкреслюєш вуглиною свою тінь на стіні печери.
    — На Землі все було інакше, — пробурмотів Крокодил. — Слухай, а це точно? Тобто науці історії у вас можна довіряти? Надто вже схоже на легенду, знаєш, на казку, переказ…
    — Поїдь на Сіру Скелю. Подивись.
    — Гаразд, — Крокодил мерзлякувато потер долоні. — Гарно. Вони жили, як дерева, нічого не боячись, малюючи свої тіні. Довго?
    — До ста років. Потім засинали. Уявлення про смерть не було: тільки вічний сон.
    — Е-е-е… Я про інше. Як довго тривав цей щасливий… період?
    — Багато віків.
    — Оце так… А потім їм захотілося врізноманітнити меню. І весь цей щасливий сталий світ, проіснувавши багато віків, узяв і розладнався.
    — Якщо прилад, розрахований на роботу в лабораторії, кинути в солоний окріп — він теж розладнається, — Тимор-Алк знизав плечима. — Навіть якщо перед тим працював довго й несхибно.
    — Та хто його кинув у солоний окріп? Тобто чому люди ні сіло ні впало його порушили…
    Крокодил замовк. Насупився. Труснув головою:
    — Слухай, а в них не було… ну… священного тексту з заборонами? Де чорним по білому писалося б, що м’ясо їсти не можна в жодному разі?
    — У них і писемності не було.
    — Може, усні перекази?
    — У них не було жодних заборон, — трохи роздратовано відказав Тимор-Алк. — Хіба деревам щось заборонено або струмкам?
    — Тоді що сталося? Чому не їли м’яса, чудово жили — аж раптом?..
    — Ніхто не знає, — неохоче кинув Тимор-Алк. — Найпевніше… матерія дістала певну самостійність, біологічні закони вийшли наперед моральних… на півступеня… І відбулася мутація. Комусь одному стало погано на рослинних харчах, і він, може, навіть випадково, вбив тварину й з’їв. І все… перед Другим народженням вони жерли один одного, наші предки. І на те є докази.
    Крокодил остаточно змерз.
    Він сидів на порозі лісу Тисячі Сов, щулячись і поклацуючи зубами. З темряви на нього дивилися сотні маленьких, мерехтливих, блідих і яскравих очей.
    — Ідея, закладена в основу Раа, не передбачала, щоб істоти одна одну пожирали, — тихо сказав Тимор-Алк. — Система розладналася, почались коливання, сьогодні ідея первинна, завтра матерія…
    — І вирішили діло стабілізатори?
    — Ага.
    — Що їх подарувало Раа Всесвітнє Бюро міграції?
    — Не подарувало. Надало в безоплатне користування в обмін на участь у програмі міграції.
    — Тобто стабілізатори працюють, доки ви приймаєте мігрантів?
    — Ну… так.
    Крокодил скоцюрбився, обхопивши себе руками за плечі:
    — Мені варто з’їздити на цю саму Сіру Скелю?
    — Поїдь. Там цікаво.
    Тимор-Алк устав і підібрав упалий берест:
    — Скажи їй — я однаково піду в цей проект. Дозволить вона чи ні.
    — На острові мені здавалося, що ти його ненавидиш, — пробурмотів Крокодил. — Айру…
    — Я просто не хочу про нього говорити!
    Величезний нічний птах ковзнув повз обличчя, мало не зачепивши крилом.
    — Якби він був моїм батьком, — сказав Тимор-Алк із тугою, — все було б інакше. Взагалі все.
    І хлопчина пішов у дім, полишивши Крокодила самотою сидіти на порозі чорного лісу.
    Попереду мерехтів вогник. Сніг летів, струменів водою, щосекундно змінюючи малюнок на білому схилі. Не видно лижні, вже не видно лісу, тільки сіра імла навкруги й вогник попереду.
    Трохи ближче? Ні. Здається, рукою можна сягнути. Насправді ідеш-ідеш — а він не наближається.
    — Ти не втомився, малий?
    — Нє-а.
    — Не змерз? Ми незабаром прийдемо.
    — Мені не холодно, татку.
    Рип-рип.
    Усе той самий діалог. Якщо придумати правильні слова — можна ніколи більше не прокидатися. Лусне прозора плівка, стане на місце виткнутий суглоб, батько й син прийдуть до хатинки, поставлять лижі при стіні, й сніг танутиме, збираючись озерцями на підлозі. Вони зігріються, наїдяться гречаної каші з маслом…
    «Я розмовляю із сином мовою Раа, — вжахнувшися, зрозумів Крокодил. — І він зі мною говорить мовою Раа. Це дивно, прикро, неприродно, але мовчати не можна ні в якому разі».
    — Малий, а хочеш, ми сядемо на потяг, поїдемо до моря?..
    Холодний вітер прорвався під куртку, і стало темніше. Крокодил розплющив очі: небо між гілками сіріло, лісове повітря перед світом пробиралося під ковдру, і було зрозуміло, що погода зіпсувалася.
    — Тепліше, — пробурмотів він крізь зуби.
    Йому на подив, ковдра прийняла команду й майже одразу дихнула теплом. Крокодил заховався в неї з головою; ось, значить, уже ранок. Мізки розкисли так, ніби пиячив аж тиждень. Їде, їде парова машина. Дві вихлопні труби й сто круглих дисків…
    Уже не вперше після пробудження він старався згадувати яку-небудь дитячу пісеньку; він сподівався, що мозок, одурманений сном, якоїсь миті видасть хоч уривок, хоч дещицю знайомих слів. Не ампутували ж йому звивини, відповідальні за рідну мову? Раз, два, три, чотири, чотири плюс один, маленька лісова тварина вийшла на прогулянку; слова, намертво врослі в пам’ять, забуто, на допомогу приходить пам’ять образів, ще дитячих. І від зусилля починає боліти голова.
    Одна тільки фраза з Землі не втрачала ритму навіть у мові Раа: «А це вогні, що сяють над нашими головами». Крокодил повторював її частіше за інші; після сотні повторень йому починало здаватися, що він думає російською, і тоді він знову згадував вірші про зайчика й невдало римував «любов» і «кров»…
    Під ковдрою стало задушливо. Крокодил обережно висунув ніс; ізгори накрапало. Спасибі, бабусю Шано: «У нас на даху дивовижно спиться…»
    Я хочу повернутися на Землю. Навіщо?
    Я хочу бачити свого сина й переконатися, що в нього все добре. Що йому нічого не загрожує.
    «А потім? Якщо в Андрійка все є, у тому числі й новий добрий тато, що я при ньому робитиму? Що зможу йому дати? Не дарма повторюється цей сон: я безпорадний поряд із сином, не знаю, що сказати йому, не знаю, куди його вести…
    Я хочу повернутися на Землю, аби згадати свою мову.
    А якщо я смертельно хворий там, на Землі, або зубожів, або з’їхав із глузду?
    Я хочу повернутися на Землю.
    А навіщо я тоді мучився, проходив Пробу, навіщо я зробив те, що не вдавалося нікому з мігрантів? Я повноправний громадянин…
    …Можу вивчитися на донора сперми або навіть на білковий модуль…
    Бридня! Мені пропонують роботу, гідну супермена з крильцями, роботу, пов’язану зі стратегічним балансом на Раа. Не стратегічним розвитком, тому що розвитку тут нема; з балансом, тому що головний клопіт цієї системи — втриматися в рівновазі.
    Та я хочу повернутися на Землю…»
    Він устав, намагаючись рухатися тихіше. Тимор-Алк спав унизу, біля дому, згорнувшись калачиком просто на росяній траві; він був схожий на щеня, якого, покаравши за щось, виставили на ніч із дому. Чи він завжди так спить?
    Згадалася розмова, підслухана на острові — здається, тисячу років тому. Шана пристрасно бажала, щоб її внук пройшов Пробу. Боялася, що в нього вийде. Завзято сподівалася, що Тимор-Алк провалиться й до скону буде її підопічним, залежним, домашнім. Її виповнював жах від самої думки про це. Вона готувала хлопчика до Проби, знаючи, що в того низький больовий поріг, що з нього почнуть глузувати, знущатися, радіти його помилкам; вона хотіла хоч якось пом’якшити для нього випробування й тому навчила спати на траві за будь-якої погоди, без ковдри…
    Тимор-Алк відчув його погляд — повернувся, судомно потягаючись, і розплющив очі. Крокодил дивився на нього з даху — згори вниз.
    «А що, коли просто зв’язати хлопчину й замкнути в будинку? Є якісь закони проти того, щоб один повноправний громадянин зв’язав іншого? Айра викликатиме пацана хоч до впаду, а потім махне рукою — і знайде для своєї справи кого-небудь іншого…»
    Не знайде. Айра прийде сюди, добуде Тимор-Алка, зв’язаного, з кляпом у роті, паралізованого — якого завгодно. Відшукає, витягне з-під землі… З-під поверхні Раа, як це звучить новою мовою. Єдиний спосіб усунути Тимор-Алка від справи — переконати його відмовитися самому.
    А хлопчина, здатний побігти по вугіллю, нізащо не відмовиться від задуманого.
    Замкнене коло.
    Тимор-Алк сонно помахав рукою. Крокодил відповідав йому; посвідчення, що висіло було на ланцюжку на грудях, раптом відчутно сіпнулось.
    Крокодил узяв його на долоню. Кора, незвично груба, просто перед очима облуплювалася з дерев’яної плашки. Крокодил спершу перелякався — вирішив, що посвідчення громадянина зіпсувалось, — і тільки за кілька секунд пригадав, що це сигнал про нову інформацію, що надійшла на його ім’я.

* * *

    — Шано, я перепрошую, у вас є термінал? Я не вмію читати руками…
    — Один у Тимор-Алка, другий — на ґанку… Вам прийшов великий пакет, Андрію.
    — Від кого б це? — пробурмотів він, чомусь передчуваючи щось недобре.
    — Від мене, — сказала Шана.
    Він здивовано звів очі.
    — Так. Ви хотіли доказів, що мені до снаги… виконати обіцянку. Сядьте тихенько біля термінала й погляньте, що я для вас добула… І спитайте себе: а Махайрод, Консул Раа, покаже вам щось таке?
    Шана снідала. На залізній решітці над розпеченим каменем смажилися деревні гриби. Крокодил подякував їй кивком і вийшов на ґанок, стискаючи посвідчення в спітнілій долоні.

* * *

    Пам’ять, перенесена з носія на носій і перекодована, вочевидь, кілька разів, була майже недоступною для нормального людського сприйняття.
    Тим не менш це була його пам’ять. Маленький уривок: останній вечір на Землі. Близько години після того моменту, коли його було «взято».
    Ось він повертається додому. Уривки картинок — усе, що він бачить, упереміж із випадковими думками; пульс і кров’яний тиск присутні як частина візуального ряду. Пульс трохи вчащається, коли він сходами підіймається на четвертий поверх. Вечір, запалюється світло у передпокої; уривчасто — він бачить стіл і плиту, картонну коробку в кутку, нечистий плінтус. Він розігріває в мікрохвилівці половину курчати-гриль і їсть; смак теж відбивається графічно, і, схоже, курча паршиве. Лунає мобільний — мелодію виклику ні з чим неможливо сплутати. Мурашки по шкірі — або схоже почуття, що входить до відеоряду. Голос жінки в слухавці. Жінка говорить незрозуміло, російською, і тільки вряди-годи незв’язні звуки зливаються в знайоме сполучення: «А…дрі…ай… Андрій…» Усі барви зміщаються в синій спектр. Пульс прискорюється, тиск підскакує. Жінка в слухавці видає короткі й довгі звуки — плаче…
    Кінець уривка.
    Дев’яносто відсотків інформації — багатошаровий доказ справжності. Деталі. І тільки десять останніх відсотків зберігають сліди події, що, можливо, стала першою спонукою для Крокодилової міграції.
    Він довго сидів, скоцюрбившись, сунувши долоні під пахви. Навколо співали птахи; хмари над лісом розійшлись, і виглянуло сонце.
    У Всесвітньому Бюро міграції йому сказали, що він зрадів, розстаючись із пам’яттю про два останні роки. Це були непрості роки; що ж там, бодай йому, сталося? Із сином? Зі Свєткою? З ким?!
    Чи все-таки йдеться про глобальну катастрофу?
    Йому хотілося заново переглянути уривок, але він був майже певен, що тоді в нього піде з носа кров. Можливо, той, хто знімав зоровий образ із нейронів мозку й перекодував для іншого носія, працював на галай-балай. А може, запис узагалі не був призначений для людини. Крокодил не міг уявити, кому й навіщо знадобилося берегти пам’ять мігранта про два роки його життя — роки, що їх насправді не було!
    Голова тріщала. Тепер, коли треба було швидко думати, вирішувати й утілювати рішення, желейна каша замість мізків могла зробити погану послугу; Крокодил заплющив очі й побачив себе дирижаблем, розписаним ізсередини.
    Візерунок стрибав, як нерівна кардіограма. Далекі гудки впліталися в подзвін і мучили дисонансом. Крокодил зітхнув раз, другий; найскладніше — перша чиста терція. Перший крок до гармонії.
    Усе ще сидячи з заплющеними очима, він чув, як підійшов Тимор-Алк. Від хлопчини пахло травою; Крокодил сидів, із величезним полегшенням відчуваючи, як біжить кров судинами, відносить біль, як весняний ручай відносить каламуть і глину, здійняту з дна.
    — Андрію!
    Крокодил повернув голову.
    — Тобі погано?
    — Пречудово.
    — Прийшло текстове повідомлення з орбіти. Мені. Щодо тебе.
    — Правда?
    — Він пише, — Тимор-Алк облизнув губи, — «Подбай, щоби мігрант підтягнув індекс бодай до мільярда. Сьогодні».

* * *

    Картину можна було б назвати «Ранок мавпи»: на Шані був комбінезон, обладнаний рухомим хвостом. Як жінка ним керувала, Крокодилові не було відомо, але бабуся Тимор-Алка розгойдувалася високо на гілках, підтягаючись, качаючи прес й іноді, в перевороті, повисаючи на хвості, як на страховці.
    — Гарно, — сказав Крокодил. — Ти так теж умієш?
    — А що там уміти? Елементарна координація рухів.
    — Як ним керувати?
    — Чим? Хвостом? А там пластина сенсорна вздовж спини, тобто м’язами спини й… сідниць ти ворушиш хвостом, — Тимор-Алк зашарівся. — Вона сьогодні пізно почала. Ще хвилин сорок доведеться почекати… Зате після руханки вона завжди в доброму гуморі.
    — А під час руханки?
    — Е-е-е… Що ти маєш на увазі?
    — Я маю на увазі, костюм мого розміру у вас знайдеться?

* * *

    Звичайно, найперше він зачепився хвостом за розгілля й довго не міг звільнитися.
    Шана тренувалася згори, стовбури похитувались під її вагою, листя загрозливо шелестіло. Упоравшись із хвостом, Крокодил намотав його на руку й так, потихеньку й незграбно, забрався майже на самий верх. Гілки тут були відполіровані, як поперечки турніка; Крокодил улаштувався біля самого стовбура, спостерігаючи, як без усякої грації, без найменшого знаку хизування, Шана всоте виконує переверт.
    Ось вона зачепилася хвостом за гілку. Повисла, розслабившись, зосередившись на дихальній вправі. Крокодил чув її сопіння — нежіночне, як штанга.
    — Шано, — сказав Крокодил. — Дайте мені можливість поговорити з новими мігрантами із Землі.
    Її сопіння стало гучнішим.
    — У мене мало інформації, — сказав Крокодил. — Будь ласка. Можливо, робота волонтером при міграційному офісі… Я можу й користь принести, я ж теж мігрант!
    Вона сильно прогнулася, й далі висячи на хвості, і раптом гухнула вниз — аж Крокодилові перехопило дух. Шана на льоту схопилася за гілку, погасила коливання, підтяглася, перехопила гілку вище, знов підтяглася; Крокодил не здивувався б, якби хвіст шалено хльоскав її по ногах, але той безвільно бовтався, як ватяний.
    — Будь ласка, Шано. Це важливо для мого рішення… Це може виявитися важливим для вашого внука.
    Жінка підтягалася раз у раз. Руки її тремтіли від напруження.
    У Крокодила затерпла нога. Він випростався, ступив уздовж гілки, як линвоскок; у босу ступню вп’явся невидимий шип. Крокодил засичав, потер підошвою об коліно — і несподівано зірвався вниз.
    Щастя, що, сидячи, він устиг випустити хвіст, намотаний на руку. Судомно смикнувшись, хвіст інстинктивним рухом — звідки такий інстинкт у вічно безхвостого Крокодила?! — захльоснувся за гілку, і Крокодил повис, як жабка на ниточці.
    Угорі захиталися гілки. Дерево здригнулося; зовсім поряд опинилось червоне, пітне лице Шани:
    — Я не люблю, коли мене обманюють, Андрію Строганов. Ви хочете моїм коштом наблизити початок проекту? Щоб я прислужилась Махайроду?
    Крокодилові було страшенно незручно вести бесіду в такій позі. До того ж він відчував: м’язи, відповідальні за хвіст, от-от скорчить.
    — Ні, — відповів він чесно. — Тобто… так. Та мені потрібна інформація про Землю, розумієте?
    — Ви вирушите на Землю і все дізнаєтесь!
    — Шано, — Крокодил відчував, що зараз упаде, — але якщо на Землі сталася катастрофа і мені нема куди повертатися?
    Його хвіст вислизнув.
    Чіпляючись, лаючись, заганяючи в долоні скіпки, Крокодил пролетів кілька метрів і повис, як білизна, зачепившися за гілку над самою землею.

* * *

    Усю дорогу до міграційного центру вони мовчали; Крокодилові довелось уявити, що рот у нього заклеєний хрест-навхрест пластиром. Це сяк-так допомагало; питання дерлися назовні, як піна з теплого кухля, але інтуїція підказувала, що ставити їх зараз не час.
    Шана була зла.
    Сильна жінка, вона ненавиділа себе в ролі наляканої, спантеличеної прохачки. Вона не вміла боятися, тому страх зводив її з розуму — страх за внука. Навіть відправляючи його на Пробу, вона так не переживала.
    Вона ненавиділа себе за відвертість із Крокодилом. Тепер, у транспортній капсулі, вона була певна, що мігрант перекаже Айрі їхню розмову — можливо, навіть буде сміятися. Та Шана плювала на приниження: вона мусила вберегти внука від помилки й не знала як.
    Крокодилові було шкода її. Та він у тисячу разів більше жалів би Шану, якби не було перед ним власного вибору й за плечима — власного страху Що більше він думав про фрагмент своєї пам’яті, то певнішим ставав, що телефонувала Свєтка, колишня дружина, і що йшлося про сина. «Андрій», — чітко чулося в потоці звуків та інтонацій.
    Та, може, вона кликала на ім’я колишнього чоловіка?
    Вони з Шаною звалилися на міграційний центр, як тайфун кидається на море: уже за кілька хвилин після прибуття всі інформаційні термінали були завантажені, всі системи стеження активовані й усі співробітники сильно заклопотані. Шана загадала звіти, плани, протоколи листування із Всесвітнім Бюро; усадивши чергового офіцера за «бюрову» роботу, вона прийняла чергу й, нашвидку перевдягнувшись у формений мішкуватий балахон, потягла Крокодила до порталу — алюмінієвої капсули, дуже схожої на недорогу декорацію.
    Крокодил не втримався:
    — У вас майже не охороняють прохід між світами… Велетенська дірка, з якої може з’явитися що завгодно…
    — Це канал Усесвітнього Бюро, — відрізала Шана, — з нього з’являються тільки мігранти, тільки за розкладом і тільки після спеціального повідомлення.
    — Ви настільки довіряєте Всесвітньому…
    — Якщо Бюро захоче погубити Раа, воно просто вимкне стабілізатори, Андрію.
    Крокодил прикусив язика.
    Галявинку, посеред якої було встановлено капсулу, він сам згадував насилу: у момент прибуття на Раа шок був настільки значним, що свідомість затьмарилася з почуття самозбереження. Шана зупинилася за кілька метрів до війстя; ні годинник, ні секундомір їй не були потрібні. Заходилися гайові птахи; там, далі, пригадав Крокодил, ховаються за стовбурами приймальні, хижки для мігрантів, офіс, їдальня, монорейка. На планеті завбільшки з Землю — єдиний центр із прийняття мігрантів. Кількадесят прибуттів на день. Крапля в морі. Молекула в океані…
    Щоправда, людності на Раа значно менше земної.
    Капсула здригнулась. Її алюмінієвий блиск на секунду потьмянів.
    — Ласкаво просимо на Раа! — гучно й весело сказала Шана. — Я офіцер Міграційної служби.
    Крокодил кліпнув. Капсула відкрилася, мов книга; на лужок вибралися, чіпляючись одне за одного, рожевий товстун у спортивному костюмі й щупла білявка в маленькій чорній сукні.
    — Здоровенькі були! — товстун дивився на зустрічальників дещо безумними, але загалом радісними очима. — Ух, зелено ж як! Зелено! І повітря… Курорт! Єво, поглянь, курорт!
    Білявці було років тридцять; худенька, як підліток, на зріст супутникові по плече, вона несміливо всміхалася й ховалася за товстуна, але не перелякано, а радше кокетливо. «Та я теперечки більше вражений, ніж вони», — зрозумів Крокодил.
    — Ви, певно, втомилися після транспортування? — з Шани вийшов би чудовий подавець хліба-солі.
    — Зморилися, — весело потвердив товстун. — Нам тут обіцяли дім, так? На березі чогось, ріки чи моря, й доставку продуктів додому.
    — Звичайно-звичайно, — ласкаво проворкотіла Шана. — Важлива інформація: всі жителі Раа віку, близького до повноліття, мають право скласти Пробу громадянина. Особи, що з якихось причин не пройшли Пробу, одержують статус залежних. Чи задовольнить вас статус залежних?
    — Задовольнить, нас попередили, — так само весело озвався товстун. — Ми ж із самого початку подавали на Раа, нам детально розказали… А пахне ж, пахне квітами!
    Крокодил виступив наперед. «Не більше хвилини», — заздалегідь попередила його Шана. За хвилину складно розговорити шоковану людину; на щастя, ці двоє перебували радше в ейфорії.
    — Скажіть, будь ласка, з якого регіону й року Землі вас узяли? Це питання для анкети, — швидко додав Крокодил.
    — Дві тисячі одинадцятий, Сочі, — товстун оголив усмішкою стоматологічно бездоганні зуби. — Не дочекались Олімпіади, ха!
    — І не повернули кредит, — щасливо додала його подруга.
    — Що там, на Землі? Нічого не сталось? Аварії, епідемії?
    — Як завжди, — товстуну явно не хотілося говорити про залишену батьківщину. — Вічно всі просторікують, що Землі от-от кінець, а вона все живе, але тільки хіба це життя? Ну, ходімо, ми ж десь маємо розташуватися, поїсти, нам розповідали, що на Раа така кухня…
    Шана значущо поглянула Крокодилові в очі.
    Двоє в супроводі Шани попрямували через лужок до адміністративного будиночка, де чекав черговий офіцер; капсула знову стояла порожня, іграшкова, крізь нещільно зімкнуті стулки було видно ліс на тому боці галявини. Крокодил дивився, як підіймається трава, прим’ята ногами нових мігрантів: за хвилину не лишилося й сліду.
    — Досить? — скептично поцікавилася Шана. Вона підійшла нечутно й тепер стояла в Крокодила за спиною, схрестивши руки на грудях.
    — Ні.
    — А по-моєму, досить.
    — Ні, — повторив Крокодил, почуваючись упертою дитиною.
    — Андрію, ви нічого не доб’єтеся. Вони знають стільки ж, скільки й ви.
    — В одинадцятому році я не жив. Вони з мого майбутнього.
    — І що?
    — Недостатньо інформації.
    — Остання спроба, — сказала Шана, і, почувши її голос, ставало зрозуміло, що сперечатися не має сенсу. — За годину — ще одне прибуття з Землі. Я, хай так, подарую вам цю годину, Андрію. І пам’ятайте, що ви мені обіцяли.

* * *

    — Ласкаво просимо на Раа! Я офіцер міграційної служби…
    Молодик, на вигляд років двадцяти п’яти, дико подивився на зустрічальників. Він був геть сивий, у доброму костюмі, із зсунутою на плече краваткою. Ступивши з капсули, він спіткнувся, впав на коліна; за знаком Шани з чергового приміщення вмить вискочила команда швидкої допомоги.
    Молодик захлинався й дер землю. Крокодил підхопив його, повернув на бік, притримав голову немічного:
    — Що сталося?
    Сивий силкувався щось сказати.
    — Я теж землянин! — закричав Крокодил. — Що сталося, ну?!
    Новоприбулий зм’якнув.
    Крокодил, сам не розуміючи до кінця, що робить, поклав пальці йому на скроні, зазирнув у каламутні очі — і побачив себе величезним, повним гарячого газу небесним тілом. Дирижаблем. Порожнім ізсередини. Розписаним ієрогліфами… Символами… Знаками…
    Він побачив сивого веселим і юним, із кухлем пива в руках увечері на вузькій вуличці перед пабом. Він побачив малюнки на асфальті й зім’ятий папірець від батончика «Марс», прилиплий до колеса мотоцикла…
    Потім стало темно. Крокодил прийшов до тями над калюжею чужого блювотиння.
    Новоприбулого вже несли на ношах до медичного центру; певно, такі випадки бували тут раніше. Певно, так передбачено; Крокодил почувався випареним, вивареним і вичавленим, як ганчірка з мішковини.
    — Що це ви намагалися зробити, Андрію? — тихо спитала Шана.
    — Я хотів йому допомогти.
    — Ви дуже-дуже спритні… особливо як на мігранта. Він… цей, ваш інструктор на Пробі, чогось вас навчав?
    — Ні. Та… я ж був його донором.
    — Розумію, — прикрим голосом повідомила Шана.
    — Що з мігрантом? — Крокодил над силу звівся на ноги.
    — Шок. Найпевніше, похибка під час переустановлення мови. Це буває, хоча й рідко. Помилка Всесвітнього Бюро. Зараз його протестують і, якщо справді все погано, відправлять назад.
    — Назад?!
    — Це їхня помилка, їхня проблема, вони її й вирішуватимуть. Прийняти людину, коли вона в такому стані, ми не можемо.
    — Він сивий, — сказав Крокодил.
    — Буває.
    — Він зазнав якихось жахів.
    — Похибка під час переустановлення…
    — Чи крах планети, — сказав Крокодил.

* * *

    Життя навколо міграційного офісу йшло своїм звичаєм. Крокодил дочекався, доки Шану відкличуть у важливій справі, й потихеньку відступив до лісу; коріння величезного дерева було схоже на судомно переплетені слонячі хоботи. Він усівся на підстилку з моху, зімкнув пальці й задумався.
    Людства нема на Землі. Усе в далекому майбутті. Мотоцикл, веселий натовп біля пабу, обгортка від батончика «Марс». Нема кого рятувати: вони ще не народились.
    «Якщо Бюро захоче погубити Раа, воно просто вимкне стабілізатори, Андрію».
    Він пригадав бункер із бетоновими стінами й голографічного чоловічка за канцелярським столом. Не схоже на офіс найвищої цивілізації, що порядкує часом. Зате вельми схоже на картинку-обманку для шокованої мавпи. Побутова замальовка на тему «Як мене викрали прибульці». Добре ще, що не було зелених людинок із великими очима…
    Хоча людинки збурили б внутрішній протест: не вірю, дешевка. Істерика. А істерики, ясна річ, у Всесвітньому Бюро хотіли найменше…
    Тим часом Шана шукала його. Він бачив, як вона ходить туди й сюди лужком, нервово озирається, розпитує людей. Крокодил не поспішав себе виказувати; не те щоб він хотів подражнити Шану — просто дуже потребував самоти.
    Всесвітнє Бюро міграції.
    Жінка нарешті побачила його. Зсунула брови; Крокодил помахав рукою — усе добре, мовляв. Шана підійшла, поставила руки в боки:
    — Ви не бачите, Андрію, що я вас шукаю?!
    — Даруйте, — сказав Крокодил. — У мене тут планету висадили…
    — Нічого у вас не висадили! Я мала рацію: в мігранта шок, спричинений похибкою під час переустановлення мови. Це щойно з’ясували експерти. Я їду, а ви, як повноправний громадянин, можете робити, що хочете…
    І вона пішла собі геть.
    — Шано, — він наздогнав її, — Всесвітнє Бюро міграції — хто вони такі? Що за раса? Вони гуманоїди чи…
    — Запитайте в Тимор-Алка. Він обожнює давати пояснення невігласам.
    — Ви дозволите — я все-таки з вами поїду?
    Вона зупинилася. Примружилась. Зміряла його поглядом від маківки й до п’ят.
    — Я повинен повернутися на Землю, — сказав Крокодил. — Я маю бути там.
    Шана закусила губу.
    — Та я поки не знаю, як зупинити Тимор-Алка, — зізнався Крокодил. — Допоможіть мені. Будь ласка.

* * *

    — І на що ти вбив півдня?! — скандалячи, хлопчина був дуже схожий на бабусю. — Було зважено «загальне волонтерське зусилля», а «спеціальне волонтерське» де?! Ти ж повинен був виступити як спеціаліст, а не як перехожий, твій індекс уже мав бути…
    Під поглядом Крокодила Тимор-Алк замовк. Затнувся й навіть відступив.
    Крокодил мовчки ввійшов до будинку; Тимор-Алк надто легко купувався на владу, навіть на ілюзію влади. Дістав завдання від Айри, уявив себе керівником, розкомандувався, розкричався. Щеня.
    Внутрішніми сходами, мотузяними і хлипкими, він піднявся на дах. Перестало дощити, дерев’яне покриття висохло, трава підросла. Десь тут у них був мобільний комунікатор…
    — Андрію, вибач, — Тимор-Алк визирнув із люка.
    — Та пусте.
    — Просто я думав… Тобі треба ж якось підняти індекс…
    — Якщо я потрібен Айрі, він візьме мене й без індексу, — Крокодил погладив руками траву. — Комунікатор?
    У відповідь на невпевнений запит із трави трохи лівіше його долоні піднялася стеблина, розкрилася квіткою; Крокодил побачив своє відображення в мутнуватому дзеркалі екрана. Торкнувся квітки посвідченням:
    — З’єднай мене з Махайродом.
    — Махайрод не може прийняти виклик, — майже одразу озвався приємний голос.
    — Та пішов ти, — пробурмотів Крокодил.
    Квітка, сприйнявши слова буквально, згорнула пелюстки й затягнулася під шар дерну.
    — їсти будеш? — невпевнено спитав Тимор-Алк.
    — А що їсти? М’ясо?
    — Етично бездоганне м’ясо, — Тимор-Алк слабко всміхнувся. — Із синтезатора. Будеш?
    — Давай.
    За кілька хвилин вони сиділи на даху, звісивши ноги, і Крокодил їв нарізане кружальцями, наче цибуля, м’ясне желе, а Тимор-Алк посмоктував із трубочки молочний напій.
    — Сьогодні я намагався допомогти людині… землянину, він був шокований. Таке враження, що під’єднався до його свідомості і сам не зрозумів як.
    — Ти з цим обережніше, — сказав Тимор-Алк. — Це небезпечно.
    — Ти так умієш?
    — Ні, — хлопчак шумно втягнув у себе останні краплі напою. — Та можу навчитися. Міг би.
    — А чому я вмію?
    — Тому що Айра для своїх цілей проклав тобі зв’язки в мозку, що їх раніше не було. Начеб ти був озером, а він створив канали зі шлюзами, із насосами, систему взаємодії зі Світовим океаном.
    — Айра проклав зв’язки в мене в мозку?!
    — Може, вони й раніше були. Та не працювали. Атрофувались або не розвинулися, якось так. Спитай у нього.
    — Спитаю, — пообіцяв Крокодил. — А Всесвітнє Бюро міграції — це єдина раса чи міжрасова організація?
    Тимор-Алк побовтав ногами:
    — Наскільки нам відомо… Так, одна раса.
    — І що, вони займаються лише міграцією? Чи чимось іще?
    — Не знаю. Можливо. Вони… бач, це цивілізація поля. Ну, наскільки нам відомо. Поле, різновид матерії.
    — Ви стільки років із ними співпрацюєте, — Крокодил облизнув солонуватий сік на губах, — і не знаєте до ладу, що вони таке?
    Тимор-Алк знизав плечима:
    — У нас, бач, нема ні інструментів, ні методів, щоб їх досліджувати. Ти торкався поля? І ніхто не торкався. Ми можемо тільки фіксувати, як поле впливає на довколишню матерію.
    — А спитати в них відверто?
    — Усе, що ми про них знаємо, — це їхні відповіді на наші питання. Іноді вони відповідають туманно.
    — Вони прив’язані до своєї планети? До місця в Усесвіті?
    — Вони не оперують такими поняттями, — Тимор-Алк терпляче всміхнувся. — «Місце», «планета»… Вони, в принципі, фіксуються приладами. Та спілкуватися з ними можна тільки опосередковано. Через образи, що їх вони самі для нас творять.
    — Та логіка ж у них людська?
    — Якщо вони синтезують голоси, щоб спілкуватися, чому б їм і логіку не синтезувати?
    Крокодил погойдав ногами в легких сандаліях. Навколо, зовсім поряд, у кронах ворушилися птахи; вони працювали винятково мирно.
    — Знаєш, на що це схоже? — раптом спитав Тимор-Алк. — Якби час був цивілізацією і ми могли з ним розмовляти.
    — Час?
    — Так. Уяви, що час виходить із тобою на зв’язок… І пропонує допомогу. В обмін на співпрацю.
    — З часом?
    — Так. — Тимор-Алк скуйовдив долонями волосся, темно-зелене, як соковита літня трава. — Ти б відмовився?
    — А що час може мені запропонувати? — повільно почав Крокодил. — Безсмертя? Тривалу молодість? Це перше, що спадає на думку…
    — Ні. Хочеш тривалу молодість — розбирайся з власного фізіологією. Безсмертя… у матеріальному світі неможливе.
    — Тоді яку допомогу може запропонувати мені час?
    — Те, що тобі потрібно, але ти неспроможний цього уявити.
    — Е-е-е, — протягнув спантеличений Крокодил. — Якщо не можу уявити, то й не треба, мабуть.
    — Ні! — Тимор-Алк схопився, змахнув руками, балансуючи на краю даху. — Під час Смерті Раа люди не могли уявити, що їм потрібні стабілізатори. Вони не розуміли, що діється. Звична реальність почала шаруватись, народжувалися старі, помирали немовлята, на світ, де не було насильства, зграями налетіли чудовиська…
    Він усвідомив, що поводиться нестримано, вдихнув, видихнув, знов усівся, звісивши ноги. Тільки щоки порожевіли, і все лице здавалося радше бронзовим, аніж зеленим.
    Кілька хвилин обидва мовчали. Дім у білому лісі стояв тихий, порожній. Унизу, на ґанку, валявся берестяний сувій із сенсорним екраном.
    — Айра каже, що сенс — у відповідності задумові Творця, — сказав Тимор-Алк. — Кінець світу стається, коли задум викривлено настільки, що він вступає в конфлікт з первинною ідеєю. Позбавлене сенсу розвалюється й гине.
    — Та ми ж не можемо залізти Творцеві в голову й перевірити, відповідаємо ми його задуму чи ні, — Крокодил насилу вгамував роздратування.
    — Ми пішли на поводі в матерії, — Тимор-Алк дивився в ліс, де грали світло й тінь, лисніло грубе листя й тріпотіло тонке. — А матерія потребує розвитку, зростання, смерті, добору… На старій Раа не було Проби. Не було механізму для добирання людей, не було потреби їх добирати.
    — Мені це все дико чути, — зізнався Крокодил. — Я виріс у світі, де добір проводиться весь час. Дівчата обирають собі парубків, приймальні комісії — студентів, режисер — акторок, роботодавець — працівників, під час гонитви запліднення гинуть тисячі сперматозоїдів і лише один перемагає!
    — …А йти на поводі в матерії — все одно що рахувати, перекладаючи палички, — тирада Крокодила була незрозуміла Тимор-Алкові, і парубок пустив її повз вуха. — Ти ніколи не навчишся брати інтеграли… навіть вирішувати квадратні рівняння, якщо рахуєш на паличках.
    Крокодил міркував.
    — Мені треба на Сіру Скелю, — сказав значущо. — До музею історії Раа. Їдьмо зі мною.
    — Я чекаю на виклик від Айри, — сухувато нагадав Тимор-Алк. — І ти теж, до речі.
    — Ти обіцяв йому сидіти вдома і ні ногою за поріг?
    — Ні, але…
    — А я не обіцяв! Залишайся, якщо хочеш, а я…
    — Я з тобою, — поквапом сказав Тимор-Алк. — Там можна твій рейтинг… трохи підвищити.

* * *

    Величезні фігури на гладенькій стіні так щільно накладались одна на одну, що їх важко було розрізнити здаля й неможливо роздивитися зблизька. Треба було шукати ракурс; на камінній підлозі лишилася кіптява тисячолітньої давнини. Тут палили вогнища — у різних місцях, у різний час, сотні багать. Різні люди ставали між світлом і стіною, кидали тінь, і молодші — за традицією, завжди молодші — обводили цю тінь вугіллям.
    Крокодилові ці силуети нагадували малюнки крейдою на асфальті в місці, де стався злочин, де знайдено труп; він ніяк не міг позбутися недоречної асоціації. У жителів Раа Печера Тисячі Тіней повинна була викликати, мабуть, шанобу.
    — Слухай, а чому вони такі здоровенні?
    — По-перше, це ж проекція, — пошепки озвався Тимор-Алк. — А по-друге… пращури були десь утричі вищими за сучасних людей.
    — Що?!
    Крокодил пригадав скелет, бачений у приміщенні суду.
    — Ну так. А ти не знав?
    Поряд зупинилася група дітей із викладачем.
    — Зверніть увагу, як тут виставлене світло. В давнину, звичайно, ніякого світла не було, лише смолоскипи чи багаття. Людські фігури дещо викривлені, тому що це… який тип проекції, хто скаже?
    — Центральна…
    — Однокрапкова, тому що багаття можна вважати крапкою…
    Ніхто не намагався торкнутися стіни, хоча б крадькома. «Виховані діти», — подумав Крокодил.
    — Проекції чоловіків легко відрізнити від проекцій жінок. Чоловік під час проектування завжди ставав обличчям до вогнища, а жінка — впівоберта до стіни. Тому на проекціях чоловіків ми бачимо пряме зображення, а на жіночих фігурах — напівпрофіль…
    Човгаючи ногами й витріщаючись, натовп екскурсантів підібрався ближче.
    — Печери не використовували як житлові приміщення; клімат Сірої Скелі, як ви пам’ятаєте, завжди був дуже м’яким, людині достатньо було встановити намет від дощу…
    — І туалет, — сказало найменше з дівчаток. — Щоб ніхто не бачив, як він туди ходить.
    Хлопчаки засміялися.
    — Можна спитати? — ще одна дівчинка піднялася навшпиньки й витягнула вгору обидві руки.
    — Звичайно.
    — Скажіть, — дівчинка сильно знизила голос, але лунка печера однаково розносила по кутках кожне сказане слово, — цей от зелений парубок — він напівкровка?
    Екскурсанти на чолі з учителем вирячилися на Тимор-Алка. Той удав, що вивчає силуети на стінах.
    — Так, — сказав учитель. — Звичайно. А тепер я прошу вас усіх подивитися на стіну, знайти тінь якої-небудь однієї людини й спитати себе: а чи не мій це далекий пращур?
    Крокодил повернувся й попрямував до виходу. Печера була величезною, заплутаною, складною, і, якби не всюдисущі вказівники, він давно заблукав би; Тимор-Алк ішов слідом.
    Ззовні накрапав дощ, теплий і повільний, ласкавий, літній. Такий, від якого рятує простий намет.
    — Тобі, мабуть, у школі перепадало? — крізь зуби спитав Крокодил.
    — А я не вчився в школі. Дистанційна освіта.
    — У вас так можна?
    Тимор-Алк знизав плечима:
    — Якби я не захотів проходити Пробу, міг би взагалі з дому носа не показувати.
    Вузькою кам’янистою стежкою вони піднялися на вершину пагорба. На іржавій, поїденій часом щоглі стояв світлий, на вигляд новісінький контейнер у формі піщаного годинника.
    «Перший стабілізатор» — стояло на табличці.
    — Таке враження, що це муляж, — сказав Крокодил.
    — Це справжній корпус. Йому тисяча років. Технології Бюро.
    — Чому тут?
    — Спершу вони були пристроями на верхів’ях пагорбів, покривали тільки частину суходолу, і туди, на цю стабільну частину, почали збиратися люди. Там не було чудовиськ, а їжі вистачало всім… Вони сяк-так улаштувалися, народили нових дітей, поповнили втрати… Та потрібен був прорив. Супутник.
    — Нащо?
    — Таж це була умова Всесвітнього Бюро — свій носій для стабілізаторів на орбіті. А уяви: застосовної науки практично нема, виробництва нема, технологій нема… Тоді перші мігранти стали дуже корисними: вони всі звичайно були з розвинених планет, із технічною освітою.
    — Зажди. Всесвітнє Бюро перекидає людей у далеке минуле й за рахунок цього дістає енергію?
    — Ну… десь так.
    — І Бюро влаштовує цих людей на Раа й інших майданчиках та допомагає в обмін на гостинність?
    — Так.
    — А навіщо, поясни мені, Всесвітньому Бюро ця благодійність? Якщо можна мене закинути в минуле Землі, на гостину до велетенських ящерів, де я проживу кілька годин щонайбільше?
    Тимор-Алк поглянув із подивом. Крокодил обвів поглядом пейзаж, видний з горба: гаї, скелі, далеке море.
    — Ні, — пробурмотів собі під ніс. — Натовп мігрантів у минулому Землі — хай навіть кілька десятків — вони ж усіх метеликів перетопчуть… Ось воно що… Вони історію мимоволі змінять, можливо, в цьому причина… З другого боку…
    — Чому ти не думаєш, що Всесвітньому Бюро сумління не дозволяє вбивати людей? — тихо спитав Тимор-Алк. — Невинних людей із чужих планет?
    — Сумління? — Крокодил повернув голову. — У цивілізації поля — сумління? Чи в часу?
    За хвилину вони мовчки дивились один на одного.
    — Андрію, — сказав нарешті Тимор-Алк. — Мені завжди здавалося, що ти… ну… що ти точно маєш сумління. Там, на острові… мені так здалося.
    — То й що? — озвався Крокодил грубіше, ніж хотілося б. — До чого тут я?
    — Ну, ти ж представник своєї цивілізації? Землі? Типовий представник? Чому ти думаєш, що, коли сумління є на Землі, в цивілізації поля його може не бути?
    Крокодил хмикнув. Знов подивився на стару щоглу, увінчану контейнером.
    — А всередині щось є?
    — Ні. Давно забрали.
    — Хотілося б подивитися, — сказав Крокодил. — Глянути хоча б на залишки такого приладдя. Хоча б на схему…
    — А ти однаково нічого не побачиш і не зрозумієш. Порожня капсула, спіральна труба, і все.
    — І що, ваші вчені ніколи не совали туди викрутку?
    — Та туди що завгодно можна засунути. Якщо штука регулює співвідношення матерії й ідеї — тут хоч із бубном скачи, хоч ядро розщеплюй. Приблизно однаковий дослідницький потенціал.
    — Як може ціла планета користуватися технологією, про яку нічого не знає?! Як можна приймати подарунки незрозуміло від кого, незрозуміло з якою метою?..
    — Ходімо, — Тимор-Алк насупився. — Музей великий, а я хочу, щоб ти ще анкети для них опрацював.
    — А ще чого хочеш? — наїжився Крокодил.
    — Вибач, — Тимор-Алк поморщився, як від кислого. — Для твого індексу було б корисно, якби ти попрацював із анкетами музейного комплексу. А я нічого не хочу. Нічого.
    Тією ж зміїстою стежкою серед скелястих вершин вони попрямували донизу. Крокодил подумав, наскільки зручніше ходити по камінню в сандаліях, і здригнувся від думки, що десь на Пробі оце тепер хлопчаки б’ють по гострих гранях босими п’ятками.
    — Отже, так вони й жили, ваші величезні предки? У мирі, згоді, відповідно до задуму Творця?
    — Ну… що ми про них знаємо? Вони не полювали. Не працювали на землі, тому що їжі й так було досить. Якщо в них були мистецтва, то пам’ятки не збереглися.
    — А конкуренція за самку, скажімо? За самця? Невже в них не було змагання — взагалі ніякого? Відбору? Хто сильніший, хто розумніший, хто красивіший?
    — Заведено вважати, що вони жили родиною. А в злагідній родині немає відбору. Кожне народжене має право жити й бути щасливим. Звичайно, це реконструкція, тому що ні текстів, ні навіть переказів…
    — А мутації? Родові травми? Звиродніння? Як у них було з медициною? Недоношена, приміром, дитина не вмирала, а жила далі й була щасливою?
    — Андрію, — Тимор-Алк зупинився. — Вони жили у згоді з задумом Творця, втямив? А в задум Творця звиродніння не входило, як у мій задум не входить штовхнути тебе зараз із цієї скелі!
    Крокодил мимовільно подивився вниз. Далеко, в імлі, піднімалося й опадало море; він квапливо відступив від краю. Ніколи не боявся висоти і в школі часто цим хизувався…
    — Мої предки мали спорідненість із тваринами, — Крокодил піддів камінець носаком сандалії. — Це багато що пояснює. Конкуренцію, боротьбу, здатність до розвитку, здатність до деградації… А твої предки, як я зрозумів, були виліплені з глини в готовому вигляді?
    — Мої предки були відображеннями, — сказав Тимор-Алк. — Тінями ідеальної людини. Як у тій печері.
    — Цивілізація тіней.
    — Не цивілізація. Це була велика родина… І ще, я думаю, вони відчували присутність Творця. Як тінь відчуває світло — того, хто її створив.
    — Нам тепер униз? — крізь зуби поцікавився Крокодил.
    Вони зійшли зі стежки на похилу доріжку й одразу ж пригальмували: нова група дітей-екскурсантів заполонила собою майданчик біля входу до гаю. Над головами тремтіла світлова вивіска: «Чудовиська на зламі реальності»; Крокодил уперше звернув увагу, що діти, заввишки майже такі самі, як він, були насправді молодшокласниками. Малюками.
    — Увага! — високим голосом сказала жінка-екскурсовод. — Зараз ми побачимо матеріальні пам’ятки, про які щойно говорили! Дивіться нічним зором для повного ефекту — у цій частині експозиції завжди панує півморок, бо за часів Смерті Раа наші пращури…
    Голос жінки віддалився, слова годі було розрізнити.
    — А потім Творець їх покинув, чи що? — припустив Крокодил.
    — Чи вони його.
    — Вони нікуди не поділися. Робили те саме, жили точно так…
    — Вони перестали бути його відображеннями.
    — А він хотів, щоб вони достоту повторювали…
    — Чого він хотів, ми не знаємо. Та цей світ мав такий устрій. А потім зламався. Перестав відповідати задуму.
    Крокодил хмикнув:
    — Якби ти зробив табурет із дерева, а потім устромив у сидіння цвях вістрям догори, і табурет…
    Тимор-Алка тіпнуло:
    — Облиш свої… дурні жарти, це не смішно!
    — Вибач, — пробурмотів спантеличений Крокодил.
    Мовчки вони пройшли до входу в гайок, що обіцяв показати чудовиськ. Тимор-Алк, не зупиняючись, рушив далі.
    — Гей, — сказав Крокодил, — а це ми не будемо дивитись?
    — Там нема нічого цікавого. Хіба що для дітей. Скелети звірів, які водилися в епоху Смерті Раа.
    — О! — Крокодил з інтересом поглянув на арку, за якою сховалися діти-екскурсанти.
    — Ходімо, — попросив Тимор-Алк. — Будь ласка.
    Крокодил неохоче послухався. Тепер вони йшли доволі-таки похилою, широкою алеєю, вистеленою гладенькими мармуровими плитами.
    — Я не люблю думати про гострі предмети, — зізнався Тимор-Алк.
    Цього разу здригнувся Крокодил.
    — Пробач, — сказав цілком щиро.
    «Як він живе з таким больовим порогом? Як він узагалі живе?!»
    — Коли почалася Смерть Раа, отут усе й сталось, — помовчавши, заговорив Тимор-Алк. — Мутації, звиродніння, різні… порушення… все, що мало сенс, утратило сенс. Час плинув скоріше, повільніше, його повертало назад. Породження фантазії так проектувалися на реальність, що… Скелети чудовиськ у гаю — просто дурниці, дитячі страшилки. Страх темряви. А втілювалося почуття провини, приміром. І пожирало носіїв… І все, не було ніякої надії. Вони, я думаю, то прикликали свого Творця, то проклинали, то обіцяли вбити…
    — Та Творець не почув, — сказав Крокодил. — Почуло Бюро.
    — Може, Творець на цей випадок для розмаїття послав Бюро, — Тимор-Алк недобре всміхнувся. — Розумієш… вони ж не тільки пожирали одне одного. Вони любили, захищали. Помирали одне за одного. І, я думаю, ті, хто зміг подолати страх і голод, ті вижили й дали потомство.
    — Але ж вони з самого початку були всі однакові! — не втримався Крокодил. — Значить, не всі?
    — Гадки не маю, — хлопчина зупинився. — Ми зараз підходимо до найцікавішого місця. Друге народження й перше сторіччя після нього…
    Вони відступили, пропускаючи на доріжці чоловіка та жінку. Над головою жінки виписував віражі, наче муха, автоматичний екскурсовод.
    — …браком знань і навичок населення Раа, — долинуло до Крокодила. — Слід було вивчити покоління вчителів і професорів, що, у свою чергу, ніколи не були студентами й школя…
    Голос екскурсовода розтанув, злизаний вітром. Крізь каламутне небо зіницею проглянуло сонце.
    — Від вогнища в печері — до заводу на орбіті, — сказав Тимор-Алк, і в нього перехопило горло. Він закашлявся. — Все почалося, коли виникла Проба. Коли давній ритуал посвячення в дорослі набув сенсу, наповнення… став Пробою. Ті люди знали ціну ідеям. Ті люди знали, що таке бути паном над собою, панувати над світом, брати відповідальність і нести її з радістю. Тоді зародився світ, яким ми його знаємо…
    Він показав уперед, туди, де на рівному майданчику площею зі стадіон стояли цегляні заводські корпуси й старовинні труби вказували в небо сотнею закіптюжених пальців.
    — Ох і диму тут було! — сказав Крокодил.
    — Ага. Знаєш, я хотів би жити в той час. Вони були… кожний був дуже потрібним тоді — собі, людям, світу. Кожний був… відповідав задуму на повну котушку. Лишилося стільки віршів із того часу, пісень, малюнків, скульптур, любовних листів…
    Він замовк і ступив на стрічку-транспортер, ледве помітну серед трави. Крокодил наздогнав його і став поряд; стрічка понесла їх угору, на крутих схилах складаючись гармошкою. Небо, затягнуте плівкою хмар, здавалося повікою величезного заплющеного ока.
    — Ти б хотів жити в той час, — сказав Крокодил. — А тепер що не так?
    — Та так, — Тимор-Алк знизав плечима. — Ніби м’яч копнули, і він покотився вперед, уперед… А потім повільніше. А потім майже зупинився. Ось у мене таке відчуття, що на Раа все майже зупинилося, все ледве повзе за інерцією… Я в дитинстві мріяв, що, коли я виросту, вже будуть космічні кораблі і ми полетимо в космос.
    — Навіщо?
    — Саме так, навіщо? — хлопчина відвернувся. — Все й так є. Знаєш, таке відчуття, що єдиний сенс на Раа — це Проба. Я оце пригадую… і думаю: мабуть, це були найкращі дні мого життя.
    — Я теж іноді так думаю, — зізнався Крокодил.
    Транспортер плинув, як повільна річка, безгучно й м’яко.
    — Ти цілувався коли-небудь? — спитав Крокодил.
    — А тобі що? — Тимор-Алк миттєво напружився.
    — У твоєму віці я тільки й думав, що про дівчат. І багато моїх однолітків теж.
    — А я не думаю, — різкувато відповів Тимор-Алк. — Я не маю часу.
    — Багато справ? Нарощувати індекс соціальної відповідальності, навчатися, виступати на форумах, здобувати авторитет…
    — Ти ніби з мене глузуєш, — хлопчина насупився. — Так, я хочу мати авторитет. Я хочу високий індекс, як у моєї бабусі. В індексу принаймні нема кольору шкіри.
    Крокодил зніяковів. Он воно що…
    — Багатьом дівчатам подобаються екзотичні парубки. А ти… в тебе має бути шалений успіх серед дівчат, якщо я бодай щось у цьому розумію. Ти водночас яскравий і дивний, надійний, ти повноправний громадянин…
    Під поглядом Тимор-Алка він говорив дедалі тихіше й, нарешті, змовк.
    — Я не маю часу, — з гіркотою повторив Тимор-Алк.
    — Та фізіологічно… ти чоловік, чи не так?
    Тимор-Алк спалахнув, і його зеленаве лице стало майже малиновим.
    — Ти нічого не розумієш у житті! — переконано сказав Крокодил. — Перед тобою — невичерпний резерв радості! Навчання, індекс, справи — все це пусте, доля Раа, мігранти, громадянські права — все це дурниці, не бійся, спробуй хоч… хоч раз поцілувати когось! Хоч за руку потримати, ти ж темпераментний парубок! І вже дорослий…
    — Легко тобі казати, — вирвалось у Тимор-Алка.
    — Легко?! Я в твоєму віці…
    Він затнувся. Так, у шістнадцять років йому було легко, куди легше, ніж тепер зеленоволосому. Можливо, легше, ніж у сімнадцять і вісімнадцять, і куди легше, ніж у двадцять п’ять…
    — Ну і як це в тебе було? — пошепки спитав Тимор-Алк.
    — Мати з вітчимом саме розлучалися, — повільно сказав Крокодил. — Я майже тиждень мешкав у друга… в однокласника. І ми разом пішли одного разу на дискотеку… І я познайомився з дівчиною, років на п’ять старшою за мене. Я був парубком товариським, удавав із себе крутого, мав вигляд старшого літами…
    Він задумався. Він не міг пригадати обличчя тієї дівчини, тільки дешевенький кулон, загублений між масивними грудьми. Зате чомусь пригадалася Свєтка, і як вона кричала подрузі у телефонну слухавку: «Не по зальоту! Не по зальоту, втямила? Хоч умри із заздрощів тепер, хоч лусни!»
    А потім запрошувала цю подругу на кожний день народження.
    Бідолашний Андрійко. Бідолашні, ні в чому не винні немовлята народжуються в тупих обивателів, у хитрих проноз, і несуть на собі прокляття глупоти, обмеженості, жорстокості, і залишаються самі перед пласкою мордою телевізора, на самоті — перед безглуздим тьмяним життям і неминуче безглуздою смертю…
    Крокодил глибоко зітхнув. Зціпив зуби; треба зважитися, хоч як гидко на серці. Треба хоча б спробувати.
    Заради сина.
    — Ти пригадав Пробу, — сказав він, відчуваючи, як від огиди німіє шия. — Шкода хлопців, які не пройшли.
    — Шкода, — Тимор-Алк насторожився.
    — Камор-Бал, Бінор-Дан… Ти знаєш, що Айра підіграв тобі? Підсудив?
    — Що?!
    — Ехолокацію ти провалив. Пам’ятаєш, він кричав: «Розплющ очі!»? Це чули тільки ти і я. Він знав, що ти йшов з пам’яті й помилився. Та переступив закон і дав тобі другу спробу.
    Тимор-Алк, секунду перед тим рум’яний, раптом став тонким і блідо-зеленим, як травинка без сонця. Крокодилові трохи запаморочилось.
    — А з тим випробуванням у колі, — він гнав свою думку, як женуть рівниною череду знавіснілих биків. — Він порушив закон тепер перед очима всієї групи. Ти вийшов із кола. Та він дав тобі другу спробу.
    Тимор-Алк дихав тепер ротом. Здавалось, він от-от упаде; Крокодил над силу змусив себе: «Заради повернення, заради Андрія…»
    — Тобі пощастило, що Айра намітив тебе для свого проекту, — він відкашлявся, щоб голос не хрипів. — І там, де іншого вирядив би додому, тобі підсудив… Тепер ти повноправний громадянин. Якби ти лишився залежним при бабусі, Айра не дістав би тебе для свого проекту…
    Тимор-Алк розвернувся й попростував геть. Дивлячись у його спину, Крокодил раптом жахнувся: «Це зробив я?!»
    Він спіткнувся об стрічку-транспортер. Та слухняно змінила напрям; Тимор-Алк збочив з дороги. Крокодил стрибнув із транспортера, наздогнав парубка, схопив за плече:
    — Зажди. Зажди, я не хотів тебе… засмутити.
    Тимор-Алк мовчки випручався. Він ішов, здавалось, не розбираючи дороги, але насправді, вочевидь, дорогу знав: непримітна стежка, подарунок вдумливому екскурсантові, вела вздовж давніх руїн, повз мальовничі намети, здатні захистити від дощу шестиметрових людей, повз кам’яні водозбірники, повз колоди та загорожі — до урвища над морем.
    — Я міг помилитися, — Крокодил знову наздогнав хлопчину. — Я… міг неправильно зрозуміти. Айра маніпулює всіма: тобою, мною…
    — Піди, будь ласка, — сказав Тимор-Алк, і стало зрозуміло, що він з останніх сил стримує сльози.
    Крокодил зупинився.
    Чи сподівався він, що хлопчина ось так, знаскоку, йому повірить? Ні, Тимор-Алк повинен був сперечатись, обурюватись, обстоювати своє право, як на його місці зробив би Крокодил…
    Отак. Крокодил снував думки про майбутнє, поставивши на місце Тимор-Алка себе в шістнадцять років. Він би не став плакати, а розбив би носа будь-кому, хто засумнівався б у чесності й законності його Проби. У юного Крокодила ніколи б не з’являлися пухирі від фальшивого вугілля, він не боявся болю і в шістнадцять років не зробив собі татуювання тільки тому, що почуття прекрасного збунтувалося, коли побачив ті ескізи…
    Він хотів тільки посіяти сумнів. Він хотів… Та чи тепер не байдуже?!
    Тимор-Алк ішов, похитуючись, до урвища. У Крокодила стало дибом волосся.
    — Стій!
    Він наздогнав Тимор-Алка на самому краю. Став спиною до урвища, обличчям до хлопчака; страху висоти він не мав ніколи. На відміну від Тимор-Алка.
    — Припини істерику! Ти людина, ти особистість! Не важливо, пройшов ти Пробу чи ні. Ти цінний сам собою!
    — Ти сволота, — сказав Тимор-Алк.
    — Ага, — Крокодил сковтнув. — Припустімо. Слухай, спитаймо в Айри, моя правда чи ні? Він же не стане брехати? Як ти думаєш? А якщо я помилився — ну, вдар мене… У тебе ж є бійцівський характер! Є воля! Якого дідька ти ревеш, як дівча?!
    Тимор-Алк дивився кудись Крокодилові за плече. Крокодил обернувся; позаду не було нічого. Снували птахи перед гніздами в скелях. Їх потривожили камінці, зірвавшися з-під ніг Крокодила.
    Тимор-Алк дивився тепер Крокодилові просто в очі.
    — Ні, ну не такою ж мірою, — пробурмотів Крокодил. В голові його відлунили уривки фраз: «…у задум Творця звиродніння не входило штовхнути тебе зараз із цієї скелі!»
    — Слухай, я мігрант, — почав Крокодил. — Я багато чого у вас не розумію…
    Луб’яне виправдання. Справжні брехні: він усе розуміє. Він повноправний громадянин, а не мігрант.
    Що несе відповідальність.
    Йому страшенно хотілося перезапуститись, як у комп’ютерній грі. Повернутись до того моменту, коли він сказав собі: «Заради сина».
    — Послухай! Твоя бабуся… обіцяла повернути мене на Землю, якщо я втримаю тебе від цієї авантюри з Айрою. А в мене на Землі… син. Розумієш? І з ним щось сталося. А мене нема. Я навіть не знаю, що з ним: його викрали, чи побили, чи він захворів, чи потрапив під машину… Розумієш?
    — Ти сволота, — повторив Тимор-Алк, не слухаючи.
    Он воно що. Хлопчисько сам підозрював, що його Проба недійсна. Він гнав од себе думки, які Крокодил оформив у слова. Він був майже певен, що Айра підсудив йому з якихось невідомих міркувань. Крокодил потвердив його найбільший у житті страх.
    З-під підошви знов зірвався камінець.
    — Відійдімо від урвища, — Крокодил спробував усміхнутись.
    — Я виродок, — Тимор-Алк не ворушився. — Я ворог.
    — Дурниці!
    — Я прийшов зі Смерті Раа… Прямцем із тих часів. Тоді теж народжували від Тіней…
    — Припини! Ти чоловік чи ні?!
    Тимор-Алк заплющив очі; це був звичайний рух слабкості перед остаточним рішенням.
    Крокодил кинувся на нього, відштовхнув від краю урвища й жбурнув на каміння. Навалився згори. Якщо за ними спостерігав хтось із екскурсантів — дуже здивувався, мабуть.
    Тимор-Алк скрикнув. Крокодил запізніло зрозумів, що ці камені, ці звичайнісінькі кам’яні виступи, впинаючись у тіло крізь тонку сорочку, здатні завдати страшних страждань хлопчикові з порогом нуль чотири.
    — Комунікатор!
    Він не сподівався успіху: вдалині від туристських стежок, на дикому березі, на величезній території музею; але щойно здригнулася земля, розступилася непомітна щілина, і комунікатор, схожий на змію, підняв овальний екран — дзеркальну голову:
    — Ваше посвідчення?
    Утримуючи за зап’ясток Тимор-Алка, Крокодил тицьнув в екран своєю дерев’яною плашкою.
    — Так, Андрію Строганов?
    — З’єднай мене з Махайродом. З Айрі-Каєм. Негайно!

* * *

    — Бажаю здоров’я, Консуле.
    У приміщенні наукової станції при музеї «Сіра Скеля» було тьмаво й волого. По стінах скрапувала вода. Дах, складений із нерівних камінних брил, густо поріс ліанами; адміністративний співробітник музею, єдиний черговий співробітник, мав розгублений і стривожений вигляд.
    — І вам на все добре, — з порога кивнув Айра. — Вийдіть. У нас розмова особистого характеру.
    Молодик, не звиклий до безцеремонності консулів, скам’янів обличчям і вийшов. Айра провів рукою по широчезному деревному зрізу, що заміняв у приміщенні стіл. Стало темніше, у шелест води вплівся ледве вловний сторонній звук.
    Тимор-Алк сидів у кутку на моховому килимі. З носа в нього сочилася рожева, як йогурт, і майже така ж густа кров.
    Не дивлячись на Крокодила, Айра підійшов до хлопчини. Торкнувся пальцями його скронь, швидко глянув в очі; відпустив. Відійшов, став спиною до Крокодила:
    — Андрію, у мене для тебе новина.
    — Що? — Живіт Крокодила сам собою підтягнувся. Раніше Айра ніколи не говорив із ним таким відстороненим, таким космічно-байдужним голосом.
    — З Землі мігрують лише потенційні мерці. Такі умови Бюро на Землі. Особливості місцевої історії. Коли ти казав собі: «На Землі в мене немає майбутнього», це означило, що майбутнього нема. Андрій Строганов був мертвим наступного дня після підписання міграційних документів.
    — Я був мертвим, — повторив Крокодил, обережно беручись за голову. — Та… на момент вилучення…
    — …Двома роками раніше Андрій Строганов був живий, звичайно ж.
    — Та ця реальність для мене була скасована… А для Землі ця реальність була скасована чи ні?!
    — Землі не існує, — холодно озвався Айра. — Тобто планета крутиться, але світу, в якому ти народився, ще нема.
    Крокодил зціпив зуби:
    — А проте існує уривок моєї пам’яті. Пам’яті про скасовану реальність.
    — Що його ти дістав із рук зацікавленої людини.
    — Що?!
    — Не лише ти великий хитрун, — сказав Айра, і в його голосі прорвалося дещо дуже схоже на огиду.
    — Хіба це не справжній уривок?!
    — Справжній. Та це не змінює справи.
    — Я повинен повернутися на Землю, тому що в мене там син, — тихо сказав Крокодил. — Два роки мені залишилось чи скільки, але біда з сином сталася раніше…
    — Не лише в тебе є сини, — Айра нарешті обернувся. — Поговори з Шаною. Можливо, вона вважить ваш договір виконаним. Хоча, найпевніше, її обіцянка була блефом.
    — Айро, — сказав Крокодил, — я не хотів, аби так сталося.
    — Я теж не хотів, аби так сталось, — Айра кивнув. — Вітаю, твоєму життю нічого не загрожує, ти вільний і можеш робити що завгодно. Твою участь у програмі скасовано. Хай щастить, Андрію Строганов.
    — Ні, — пробурмотів Крокодил.
    Айра мовчки вказав йому на двері — вузький прохід між двома замшілими скелями.
    — Айро, ні, я ж тобі потрібен!
    Айра похитав головою:
    — Не потрібен. Добре, що це з’ясувалося раніше, ніж ми запустили програму. Переказуй від мене подяку Шані.
    Крокодил раптом зрозумів, що відчували хлопчаки, коли їх виряджали з острова додому раніше терміну.
    Він подивився на Тимор-Алка. Той сидів, схрестивши ноги, й дивився на Крокодила знизу вгору. В його очах більше не було злості, тільки втома й гіркота.
    Не звертаючи уваги на Крокодила, Айра повернувся до хлопчини:
    — Устань.
    Тимор-Алк підскочив, як на пружині, — височенний, на півголови вищий за дорослих; Айра підійшов до нього так близько, що хлопчина змушений був одступити.
    — Ти засумнівався в професіоналізмі Консула.
    — Ні, — швидко сказав Тимор-Алк і знову зблід, як травинка.
    — Ти засумнівався в чесності Махайрода.
    — Ні, — Тимор-Алк похитнувся. — Будь ласка, Айро.
    — Хто приймав у тебе Пробу?
    — Ти, Махайроде.
    — Хто видав тобі посвідчення?
    — Ти.
    — Ти розумієш, у чому мене звинуватив?!
    — Я не винуватив, — на очах у парубка виступили сльози.
    — Тоді заспокойся, — раптом дуже м’яко сказав Айра. — Бо якщо ти не повноправний громадянин, тоді і я не повноправний громадянин, і наш світ називається не Раа… — Він обернувся. — Ти ще тут?
    — Іду, — глухо сказав Крокодил.
    Повернувся й вийшов.

ГЛАВА ШОСТА

    «А це вогні, що сяють над нашими головами».
    «Є речі, яких мені ніколи не зрозуміти», — думав Крокодил, лежачи на спині посеред великої, витоптаної за день галявини.
    Удень тут було щось на кшталт виставки: маленькі діти представляли всім на огляд вироби з коріння й шишок. Багато що так і зосталося стояти на траві, на широкому підстеленому листі й камінних стелажах; уявлення про мистецтво на Раа було дивним. Побавившись, діти забували про свої «скульптури» так само легко, як і дорослі, помайструвавши собі на втіху, забували про картинки з гілочок і фігурки з глини.
    Крокодил спостерігав за виставкою, примостившись на краю галявини з екраном на колінах. Ось уже майже тиждень він бродяжив: їв загальнодоступну їжу, що не вимагала ресурсів, спав, де випаде, і добре, що трава була придатна для спочинку, а ночами майже не було холодно. Користуватися комунікаторами й інформаційними порталами можна було цілком вільно; Крокодил вивчав структуру міграції на Раа — «за даними Всесвітнього міграційного Бюро».
    «Працюючи з Землею, Бюро бере до уваги чинник так званої історії. Є два підходи до проблеми: на Ллірі, наприклад, і в світах такого типу, уявлення про історію нема зовсім, і нема самої історії, і нема сенсу говорити про її «змінення». На Кветі й у світах такого типу історія жорстко зумовлена властивостями матерії й підпорядкована загальним законам, і, відповідно, не може бути довільно змінена. Щодо Землі, то місцеве суспільство створило навіть спеціальний термін — «роль особистості в історії», що передбачає величезну частку випадковості, величезне коло ймовірностей. Для кожного світу, зважаючи на його ставлення до історії, Бюро встановлює свої норми й правила міграції…»
    Небо, заповнене супутниками, здавалося перекинутим кошиком скарбів. Крокодил пошукав очима стабілізатори й не знайшов.
    «А це вогні, що сяють…»
    — Чому ви не відповідаєте на виклики?
    Небо померкло, закрите від Крокодила чиєюсь головою.
    — Андрію Строганов, я викликала вас тридцять разів!
    «Як шкода», — подумав Крокодил, сідаючи. Місцева комунікаційна служба цінувала волю абонента — один раз звелівши не приймати сигнал виклику від Шани, він міг насолоджуватися спокоєм і всамітненням.
    — Мені нема чого вам сказати, — зізнався він цілком чесно.
    Вона спустилася поряд на траву. Він міг чути її дихання — і її запах, дуже схожий на запах Тимор-Алка.
    — Ви можете мені принаймні пояснити, що сталося?
    — Я сказав Тимор-Алкові, що він нечесно склав Пробу. Що йому допомогли.
    Шана виплюнула невиразну лайку.
    — Він пішов із дому, — сказала уривисто, — і вже три дні сидить на орбіті… Я не знаю часу початку операції. Я нічого не можу дізнатися, цей мерзотник усе оточив такою таємницею, що навіть Рада Раа не може добути інформацію!
    — І йому дозволяють?
    — Йому? — Шана загарчала. — Він, вочевидь, першим відчув і проаналізував те, що за кілька років… або швидше… покінчить зі світом, яким ми його знаємо. Це не людина, це знавісніла охоронна система, але якщо має рацію — йому дадуть усі повноваження, які він тільки зможе охопити. А зможе він багато що.
    Вона звела очі до осяяного вогнями неба:
    — Я тільки молюся, аби він не мав рації. Щоб він помилився. Він не може мати рацію завжди… Він сказав мені: «Дай же зрозуміти Альбі, що ти не схвалюєш її ігор! Що тобі це неприємно, боляче, що тобі страшно за неї, врешті-решт!» А я всміхалася. Я думала: «Дурний хлопчина, ти ревнуєш до геніальності моєї дочки…» І ось тобі геніальність.
    — Я перепрошую, — помовчавши, сказав Крокодил. — Я не зміг… виконати нашу домовленість. Я не зміг його стримати. Тільки зашкодив усім.
    — Я не можу повернути вас на Землю, — холодно сказала Шана.
    — Одне питання: ви не станете цього робити, тому що я не впорався? Чи ви з самого початку блефували й обіцяли мені… чого не збиралися, та й не могли, виконати?
    Шана мовчала, і в сутінках він не міг роздивитись її обличчя.
    — Зрозумів, — сказав він хрипкуватим голосом. — Та уривок, що ви його мені надали, він… справжній?
    — Справжній, — сказала Шана. — Та це все, що зосталося від вашого майбутнього. Його нема. Бюро взяло його як оплату за всякі дрібниці, за візу… За мову.
    — Це правда, що Бюро вивозить із Землі лише тих, хто має незабаром померти? Щоб запобігти зміненню історії?
    — Це клопоти Бюро. Нам вони таких деталей не повідомляють.
    — Змінення історії… Як можна змінювати те, чого ще нема?!
    — Це Бюро, — утомлено озвалася Шана. — Парадокси для нього — живильне середовище. Бульйон.
    — Зрозуміло.
    — Андрію, — сказала Шана. — Я не знаю, що мені робити. Я своїми руками занапастила своє життя та свого внука.
    — Занапастила? — Крокодил вирішив, що недочув. Шана, якою він знав її, не могла вимовити таких слів.
    — Для мене він був залежним! — Очі Шани блиснули в темряві. — І я досі залежна від нього… Утім, забудьте. Вам це не потрібно. Родинні перекази.
    — Як так вийшло, що Альба… що ваша дочка покохала… те, чого нема?
    — Чому нема? — Шана підвела голову. — Є… Це було. Реальність, створена її волею. Прекрасна реальність. Прекрасний парубок, сильний, красивий…
    — Зеленошкірий?
    — Радше бронзовий. Мужній, веселий, шляхетний. Закоханий у мою дівчинку, як звичайні люди не вміють кохати… Він ніколи б не пішов від неї заради вищої мети, заради спасіння чи здобутків, та задля чого завгодно.
    — А Айра? Пішов? — Крокодил відчув себе дуже близьким якщо не до розгадки, то до надзвичайно важливої інформації.
    Шана не відповіла. Здається, ім’я Махайрода було для неї паролем навпаки — ключем, що замикав уста.
    — То ви бачили цього бронзового парубка? — спитав Крокодил, уже не сподіваючись дістати відповідь. — На власні очі? Чи він був… як легенда, як уявний друг?
    — Я теж любила Альбу, — гордовито мовила Шана. — Я вмію любити, на відміну від декого. Так, я його бачила.
    — А… він? Він бачив цю… бронзову людину?
    — Не знаю, — після короткої паузи відповіла Шана, і голос її став низьким, майже чоловічим. — Він наперед знав, що станеться, хоча був старшим за Альбу лише на кілька років.
    Вона підвелася. Знову поглянула на небо; Крокодил бачив її гостре підборіддя.
    — Пробачте, Андрію, я вас використала, — сказала, ніби перепрошуючи за випадково забруднений плащ.
    — Світова річ, — у тон їй озвався Крокодил. — На користь це не пішло.
    — Не пішло, — погодилася Шана. — Уранці він скинув мені інформацію… Закриту інформацію, Андрію. Я скину це вам — із можливістю разового перегляду, звичайно, даруйте, потім пакет себе знищить.
    І вона пішла, не прощаючись, попростувала через галявину до термінала станції монорейки.

* * *

    «З приводу вашого запиту, Консуле. По-перше, так: Усесвітнє Бюро міграції скорочує обсяги співпраці й найближчими кількома витками припинить зовсім. По-друге, ні: це ніяк не пов’язано з помилками Міграційної служби Раа й складнощами адаптації мігрантів. По-третє, ні: технічне обслуговування супутників цілком влаштовує Бюро. По-четверте, так: властивості матерії на Раа й далі змінюються, і темпи змін зростають. По-п’яте, нема відповіді: Бюро ознайомилося з вашим повідомленням щодо протезів смислів, однак, не проаналізувавши ситуацію, Бюро не може давати вам порад. Це все, Консуле».
    Клац.
    — Кінець записаного уривка, — повідомив серйозний дитячий голос, і щось знову клацнуло. — Інформація з архіву Стратегічної Ради.
    Яскравий екран залишався порожнім. Долинув спокійний голос Айри:
    — Думаю, вони простежать, що з нами буде, і вже на цій підставі приймуть рішення. Як це було за часів Першої Смерті Раа. Тепер зрозуміло одне: стабілізатори не справляються. Уже не вправляються. Повним ходом триває переродження матерії, довільно розпочате шістнадцять років тому. Погляньте на хроніку останніх інцидентів із порушенням матеріальності світу. На динаміку зростання дітей, народжених за останні шістнадцять років. Якщо нинішні малюки доростуть до зрілості, вони будуть не менш як три метри на зріст. Та діти не доростуть, якщо процеси розшарування реальності збережуть темп. З огляду на обставини я прошу Стратегічну Раду надати мені виняткові повноваження. Це все. Махайрод.
    — Кінець записаного уривка, — повторив дитячий голос із тією ж інтонацією.
    Екран мигнув і згас.
    Рип-рип.
    Сніг летів, струменів водою, щосекундно змінюючи малюнок на білому схилі. Не видно лижні, вже не видно лісу, тільки сіра імла навкруги й вогник попереду.
    І він не наближається. Біжи, не біжи, ступай, повзи, а він усе так само мерехтить попереду, недосяжний.
    — Ти не втомився, малий?
    — Нє-а.
    — Не змерз? Ми незабаром прийдемо.
    Брехня. Ми не прийдемо ніколи.
    «Де я помилився? — думав Крокодил. — Де й коли я вперше виявив слабкість? Коли одружився зі Свєткою? Не те; спробував би не одружитись… Коли дозволив їй відвезти Андрійка? А як я міг не дозволити? Вона ж його мати… Де й коли? Чи від мене взагалі нічого не залежало, я плинув за течією, робив, як усе… І ось я мігрант на Раа, і мені добре тут. Я вільний і ситий, я можу збирати скульптури з коріння та шишок і виставляти всім на огляд. Я можу нарощувати рейтинг відповідальності, я можу навчатися, я можу спати…
    — Мені не холодно, тату, — тихо сказала дитина.
    Крокодил подався вперед, намагаючись розгледіти його лице.
    Та в цей час налетів вітер, злетіли гори снігу, заліпили очі. Сніг не був холодним — він упинався в обличчя, наче мотуззя, й шумів, ніби дощ…
    Крокодил прокинувся.
    Він лежав у гамаку під навісом. Ззовні накрапало; тут, у відкритій халабуді, було щось на кшталт громадського місця відпочинку — дві жінки про щось радилися, підібравши рукава довгого, досі не відомого Крокодилові вбрання. Молодик сидів на траві, працюючи з комунікатором, і більше не було нікого. Десяток гамаків уздовж стіни були порожніми. Звучала вода; дощові краплі дзвінко били по широкому листю дерев у лісі.
    Давно проминув південь. Крокодил устав, умився біля джерельця (ніхто на нього навіть не подивився) і вийшов під дощ, який, утім, і до землі майже не долітав — весь розбивався об крони.
    Останні кілька днів він провів, не розгинаючись, за моніторами. Спроби розібратися зі структурою міграції на Раа чудово забивали голову — як м’який наповнювач для іграшки, як тирса для опудала. Він отримав, несподівано для себе, новий статус «польового експерта» й заповнив кілька анкет; його запросили на форум„мігрантів і соціальних працівників, але Крокодил тільки глянув одним оком — і відмовився. Не хотілося говорити з людьми.
    Люди, наче нічого не було, їздять, гуляють, розмовляють, працюють. На Раа все спокійно. Якщо вони не хвилюються — чи повинен переживати за них мігрант, чужинець?
    «Подумаєш, стабілізатори не справляються. Хто їх бачив? Хто розуміє принцип їхньої роботи?»
    «Кінець світу стається, коли задум викривлений настільки, що вступає в конфлікт із первинною ідеєю. Позбавлене сенсу розвалюється й гине…»
    Облишивши свої справи, він бродив узад-уперед між двома деревами, як у затісній кімнаті; трава під його ногами вже не підіймалася — так і лежала, повільно змінюючи колір зі смарагдового на темно-зелений.
    Як волосся Тимор-Алка.
    Повним ходом триває переродження матерії. Варто кілька разів повторити подумки цю фразу — і волосся, піднявшись, так і стоятиме сторч на голові.
    Смерть Раа врешті-решт закінчилася з Другим народженням. Отож буде Третє народження. Система перезапуститься, скине баласт нагромаджених помилок, почне працювати на новому витку…
    «А який, по-твоєму, задум Творця стосовно Раа?»
    Він зупинився. Щосили вдарив кулаком по стовбуру. Уперше в житті відчув, який корисний у певних ситуаціях біль. «Задум Творця — люди, в тому, що в мене був друг, уперше в житті в мене був друг, чию думку я цінував, і ось я виставив себе в його очах повним покидьком — ще гірше, я перетворився на покидька, я ним став».
    Рука затерпла. Крокодил оглянув кисть; мізинець і підмізинний палець ледь ворушилися. Він заніс руку, щоб іще раз ударити; ніби захищаючись, дерево висунуло парость із екраном на кінці.
    — Андрій Строганов?
    Крокодил закашлявся.
    — Вас викликає Тимор-Алк. З’єднати?

* * *

    Вони зустрілися на одній із тих станцій монорейки, що неможливо відшукати в лісі без підказки транспортної системи. Припинило дощити, краплі вологи блищали на краєчку рейки, що ледь випиналася над квітами й листям. Здавалося, що там, загубившись у траві, лежить меч.
    — Пробач, — сказав Крокодил Тимор-Алкові.
    — Ти мені теж пробач, — озвався хлопчина. — Мені слід було розсміятися й так усе діло подати, ніби це жарт. А я…
    Він затнувся. Знову почав, явно сповнений рішучості, говорити відверто:
    — Я надто гостро все відчуваю. Якщо мені погано, одразу хочеться вмерти. Якщо добре — готовий верещати й стрибати, немовби… тварина яка-небудь. Бабуся мене змалечку… коротше, я цьому якось даю раду, якось живу так, але часом мене прошибає… Отак. А Айра — я не знав, що він так роз’ятриться. Пробач.
    Крокодил переступив з ноги на ногу, не знаючи, куди подіти очі. Тимор-Алк перевів дух:
    — Бабуся тебе не може повернути на Землю? Я спитав у неї, але вона мені сказала, аби я не ліз не в свою справу.
    — Не може, — сказав Крокодил.
    — А що, коли цього разу ймовірності складуться інакше і… Там же, у вас на Землі, якась дрібнюща ймовірність усе вирішує? Я читав…
    — Десь так, — сказав Крокодил.
    — Я мав на увазі, що твоєму синові, може, нічого й не загрожує.
    — Звичайно.
    — Тим паче, все це станеться ще через мільйони витків…
    — Звичайно.
    Тимор-Алк опустив плечі:
    — Я щось не те кажу?
    «Святий хлопчик», — подумав Крокодил.
    — Ні, що ти. Це я винен. А ти все правильно кажеш і робиш.
    — Не все, — Тимор-Алк звів очі. — Я активував угоду й не можу розповідати нікому. Крім тебе. Тому що ти теж активував угоду, хоча й попередню. А там діра у формулюванні, і виходить, що з особами, які домовилися стосовно проекту, я можу обговорювати…
    Він затнувся.
    — Обговорювати?
    — Я боюся, — зізнався Тимор-Алк.
    — Чого?
    — Того, що хоче Айра. Може, ти мені щось порадиш? Мені більше нема з ким…
    — А ти не можеш відмовитися? — швидко спитав Крокодил.
    — Можу. Та це означатиме, що я… припиню для нього існувати. Просто зникну.
    — І це тебе втримує…
    — Не тільки це, — Тимор-Алк зашарівся. — Ще ми не зможемо відвернути Другу Смерть Раа.
    — Та це пусте, якщо порівняти з презирством Махайрода, — не втримався Крокодил.
    Тимор-Алк понурився.
    — Пробач, — Крокодил торкнувся його плеча. — Розкажи мені, що він хоче зробити.
    — Він… хоче потрапити на супутник, носій робочого стабілізатора. Увійти всередину. Там, усередині конструкції, є замкнений простір поза дією стабілізатора. Айра хоче всередині цього простору розітнути реальність… Він так і каже: «розітнути». І ввійти туди разом зі мною.
    — А… чому саме з тобою? Що, людей мало?
    — Я Тінь, — сказав Тимор-Алк. — Ну, наполовину. Я дуже сприйнятливий. Як чутливий прилад.
    — Це ж знущання! — не витримав Крокодил. — А сам він приладом бути не хоче?!
    — Ні, — Тимор-Алк похитав головою. — Він може змінювати реальність, але в цьому викривленому світі він, найпевніше, не зможе орієнтуватись. А я зможу. Це ж наполовину моя батьківщина… Він каже, я відчую структуру цього світу й приведу його… куди треба.
    — Плаский хліб, — пробурмотів Крокодил. — А куди йому треба? Куди він хоче, щоб ти його привів?
    — Він хоче зрозуміти задум Творця стосовно Раа, — сказав Тимор-Алк. — Він хоче знайти когось або щось, що відповідає задумові й відчуває Творця. Він хоче знайти спосіб зробити так, щоб образ Раа знову відповідав задуму. Тоді стабілізатори будуть не потрібні.
    Кілька секунд Крокодил мовчав, метикуючи. Слова хлопчини скидалися на знущання, гірше — вони здавались уривком із проповіді божевільного філософа, брудного, в драній китайській куртці, де-небудь у переповненому метро. І Крокодил сказав би зі щирим серцем, що Айра — безумець і маніяк, якби все діялося не на Раа. Якби він на власні очі не бачив, що сталося біля водоспаду з оцим самим хлопчиною, мертвим і потім живим. Якби не бачив величезний скелет колишнього жителя Раа, якби не був у музеї на Сірій Скелі, де в окремій залі зберігають кістяки викопних породжень маячіння…
    — Він хоче все повернути? — повільно спитав Крокодил. — Щоб ви жили, як дерева чи ріки, малювали свої тіні на стінах печери й ніколи не проходили Проби?
    — Не знаю. Напевно, якщо це необхідно…
    — Ти боїшся, що Раа зміниться?
    Хлопчисько звів очі:
    — Я не хочу туди йти, до цього викривленого світу. Я його… іноді відчуваю поряд із собою. Я пам’ятаю… щось. Невиразне. Це як нічний жах. Ти б хотів піти до світу своїх жахів?
    — Знаючи, що можеш прокинутися?
    Тимор-Алк невесело всміхнувся:
    — Айра не гарантує, що ми повернемося живими. Він каже: «Я зроблю все, що можна, але гарантувати життя я тобі не можу».
    — Он як, — прошепотів Крокодил.
    «У його авантюрах загинули десятки людей. І всі перед початком роботи активували спеціальний договір, який передбачає готовність умерти завчасу…»
    — Твоя угода… передбачає готовність умерти заради… успіху справи?
    — Так.
    — І ти погодився? Ти підписав… тобто активував?
    — Я повноправний громадянин, — у голосі Тимор-Алка прогучала сталева нотка. — Я беру на себе відповідальність… за світ. За Раа.
    З його обличчя було зрозуміло: тепер, коли перше полегшення від розмови минуло, парубок страшенно шкодує, що вирішив комусь звіритися.
    — Плаский хліб, — пробурмотів Крокодил.
    «І до кого бігти? Кого кликати на допомогу? Шана… вона й так усе знає, мало того, знала раніше за Крокодила, тому і прийшла зі своєю пропозицією. Айра… Цей звик розпоряджатися людьми, як фішками. На благо Раа. А Крокодил — мігрант, його індекс соціальної відповідальності годиться тільки, щоб насмішити чиї-небудь капці».
    — Коли він збирається починати? — спитав Крокодил крізь зуби.
    — Можливо, завтра. Від завтра я не зможу полишати орбіту, а сьогодні відпросився востаннє на кілька годин із бабусею…
    Він затнувся, не бажаючи говорити тремким голосом.
    — …поговорити, — закінчив рівно й навіть безпристрасно, хоча Крокодил був певен: спершу Тимор-Алк хотів сказати «попрощатися».
    Безгучно пролетів вагончик монорейковою дорогою. Під поривом вітру хитнулася волога трава, із найближчої гілки посипалися краплі.
    — Я казав йому… Айрі, прохав повернути тебе в програму, — рівним голосом повідомив Тимор-Алк. — Він сказав «ні».
    — Комунікатор! — гаркнув Крокодил.
    Гнучкий пагін спустився з гілки найближчого дерева, відкрив квітку, пропонуючи Крокодилові доступ до термінала. У дзеркалі екрана він побачив себе — оброслого бородою, худющого, пом’ятого, з червоними очима. Оце так пика.
    — З’єднай мене…
    Він затнувся. Глянув на скам’янілого Тимор-Алка. Випустив із рук шерехату стеблину.
    — Ти йди, — сказав крізь зуби. — Я дожену.
    — Зв’яжи мене з Махайродом!
    Він поплавав у найближчому озері, вимився гарячою водою й поголився. Він знайшов термінал на околиці, в лісі, де не було жодної людини і жодна стежка не спотворювала високу траву.
    — Махайрод, він же Айрі-Кай, не дає згоди на з’єднання.
    «Блін, плаский хліб…»
    — Можна надіслати йому текстове повідомлення?
    — Диктуйте.
    Крокодил роззявив бува рота — й розгубився. Що йому сказати? «Візьми слухавку, ти, ідіоте»?
    — «Терміново треба поговорити».
    — Прийнято. Ще контакти?
    — Ні.
    Квітка згорнулась і повисла на стеблині, дожидаючи, доки її відпустять. Крокодил розімкнув пальці; впустивши на траву кілька пелюсток, комунікатор усотався в крону над його головою.
    Вийшло сонце. Над землею, над травою, над квітами заклубочів туман, не холодний і липкий, а теплий, сріблистий, як ягняча вовна. Крокодил повернувся на станцію монорейки, де вони зустрічалися з Тимор-Алком, пройшовся взад-уперед і зрозумів, що знову програв.
    — Комунікатор!
    Цього разу пристрій зміїною голівкою піднявся з-під каменя.
    — Текстове повідомлення для Махайрода!
    — Диктуйте.
    — «Зв’яжися зі мною негайно! Це необхідно».
    — Прийнято. Ще контакти?
    — Ні, — Крокодил усівся в траву. Його шорти миттєво змокли.
    — Андрій Строганов?
    — Так! — він підскочив; комунікатор висунув із-під каменя зміїну голову:
    — Ваш рейтинг соціальної відповідальності зріс і становить один до мільярда. Вас долучено до кола громадян, відповідальних за загальні питання. Ви дістали для ознайомлення низку матеріалів. Свою волю ви можете виявити, коли будете готові, але не пізніше, ніж за добу.
    — Е-е-е, — сказав Крокодил.
    Очевидно, його ворушня зі статистикою міграції принесла несподіваний результат. Саме тепер, коли більш непотрібним, ніж рейтинг, для нього може бути тільки шведсько-японський словник.
    — Спасибі, — сказав Крокодил невідомо кому. Усі автомати на Раа говорили жіночими голосами — крім, вочевидь, автомата Стратегічної Ради, що говорив голосом дитини.
    Поспішати було нікуди. Крокодил відшукав зручну чашу-термінал, заповнену водою, й торкнувся поверхні своїм посвідченням.
    «Андрію Строганов, на вашу особисту скриньку надіслано матеріал щодо судового рішення».
    — Відкривай.
    «Загальним волевиявленням громадян Раа пропонуємо засудити громадянина Вайрі-Даба, винного в умисному підпаленні лісового масиву на острові Променистий Мис, і громадянина По-лос-Нада, винного в умисному пошкодженні інформаційної мережі, що спричинило велику втрату ресурсів громади. Згідно з громадянською конвенцією, громадяни Вайрі-Даб і Полос-Над підлягають довічному вигнанню з Раа. Громадянине Андрію Строганов, підтвердьте присуд громади або відмовтеся потверджувати його. У цьому разі просимо вас навести аргументи й, у разі їхньої безпідставності, бути готовим нести відповідальність за своє рішення».
    Крокодил сидів, дивлячись у воду; в глибині чаші повільно чергувалися два об’ємних портрети: незнайомий чоловік років п’ятдесяти й Полос-Над — відчайдушний парубок, що зовсім недавно веселився біля вогнища й волав, зриваючи горло, пісню: «Ми тут, бо маємо право!»
    — Деталі!
    «Вайрі-Даб або…»
    — Полос-Над!
    Він ураз загруз у мудрованому канцеляриті. Те, що скоїв молодий громадянин, на Землі називалося б хакерством — «в особливо великих розмірах»; думка про те, що хлопчину щойно після складення Проби виженуть із Раа навічно… До речі — куди?!
    «Нова інформація: громадянин Полос-Над, цілком визнавши свою провину, клопотався про заміну вигнання на пожиттєве введення в кому».
    Крокодил узявся за голову.
    — Андрій Строганов: я не підтверджую присуд громади.
    «Ваші аргументи?»
    Він люто вдарив долонею по воді. Скалки монітора злетіли краплями, забризкали сорочку; здрібнілий і зменшений, екран потьмянів.
    «Ваші аргументи?»
    Він перевів дух:
    — Недостатньо інформації!
    «Отримайте додатковий пакет…»
    Запис лісової пожежі. Справді страшно. Розбігаються звірі… Плавиться камера й до останньої секунди знімає… Якого дідька придурок Вайрі-Даб усе це скоїв? І якого дідька тут плутається його справа, з якою все ясно? Якби судили його одного — Крокодил підтвердив би й вигнання, й уведення в кому, й гільйотину на майдані…
    А тепер не може.
    Він стиснув руками скроні. Індекс його соціальної відповідальності — один до мільярда; писк блохи перед стогоном Світового океану. «От якби Айра, зі своїм індексом… Та як узагалі можливо, як можливо на Раа, де всі спокійні й ситі, давати такі середньовічні, такі бузувірські присуди?!»
    «Андрій Строганов? Вам потрібен час для ознайомлення…»
    — Ні!
    «Ваше рішення?»
    — Помилувати обох. Понизити обом індекс. Висловити недовіру… Обплювати прилюдно! Та не давати й не виконувати присуд!
    «Ваші аргументи?»
    Крокодил глибоко зітхнув:
    — Полос-Над… Молода людина… Здатна змінити стосунки з громадою… І принести в майбутньому багато користі. Його…
    Він пошукав було слово «страта» в словниковому запасі й не знайшов.
    — Його… усунення — ознака слабкості громади… Дитину не можна вбивати, не можна виганяти, її треба виховувати…
    «Помилка в аргументації. Полос-Над — повноправний громадянин із загальною мірою відповідальності».
    — Члена громади не можна виганяти!
    Його охопив новий напад головного болю. «А нащо ж я так пнуся? Що я зміню, з моїм белькотінням?»
    «Ваші аргументи щодо Вайрі-Даба?»
    — Нема аргументів.
    «Остаточне волевиявлення».
    — Помилувати обох.
    «Підтвердьте волевиявлення?»
    — Помилувати обох.
    «Прийнято. Дякуємо».
    Екран, точніше, те, що від нього лишилося, померкнув.
    На станції монорейки не було ні душі. Крокодил над силу встав; рівень води в чаші поволі піднімався — вона заповнялася зсередини, з невидимих джерел. У воді відбивалися небо та хмари; важкі гілки схилялись над заростями кущів, укритих ягодами, і на краю рейки сиділи вряд кольорові комахи з прозорими крилами.
    Тієї миті його єдиною світлою думкою було, що він, як повноправний громадянин, має право померти в будь-який час, не пояснюючи причин.
    Він підійшов до каменя, під яким ховався комунікатор, і готовий був запитати інформацію про легальне самогубство, або евтаназію, або як тут у них це називається. Він уже розтулив було рота, але інформаційна система його випередила.
    — Андрій Строганов?
    — Так, — він ледь розтулив губи.
    — Вас викликає Айрі-Кай, він же Махайрод.
    Крокодил знову сів на траву.
    Стеблина лягла йому в руку. Відкрилася квітка, розгортаючи екран. Зображення не було.
    — Вітаю, — сказав відсторонений голос Айри.
    — З чим?
    — Тепер ти знаєш, що таке бути повноправним громадянином Раа.
    — А пішов ти…
    Крокодил видав лайку, що, навіть з огляду на нову рідну мову, здавалася йому майже неможливою.
    — Андрій?
    Екран освітився. Крокодил побачив частину обличчя співрозмовника — щоку, кутик рота й мутнувате бузкове око. Айра стояв надто близько до камери — чи то випадково, чи то не хотів, щоб Крокодил побачив щось у нього за спиною:
    — Ти це сказав, чи я недочув?
    — Ти прийняв у нього Пробу, — хрипко сказав Крокодил. — А він майже одразу вляпався. Ти винен.
    — У чому?
    — Це ти визнав його громадянином!
    — Громадянин — не той, хто ніколи не скоїть злочину, а той, хто свідомо візьме відповідальність за нього.
    — І тепер хлопчину… що, введуть у «пожиттєву кому»?! — Крокодил кричав. — Як це буде, як? Що, зберуться лікарі, подивляться один одному в очі, поглянуть на Полос-Нада…
    — Хлопчиська вже тридцять секунд як помилувано, — сказав Айра. — Ти не стежиш за процесами, Андрію.
    Здається, знову пішов дощ. По широкому, нахиленому до землі листю стікали перші краплі.
    — Як же його помилувано? — пробелькотів Крокодил.
    — Більшістю відповідальних голосів.
    — Так швидко?
    — Процес Полос-Нада триває п’яту добу. Твій голос урахували останньої миті.
    — Мій голос… один до мільярда…
    — Як бачиш, багато хто з відповідальних поділяє твою точку зору.
    Крокодил помовчав, слухаючи шелест дощу.
    — Звідки ти знаєш, що я…
    — Це відкрита інформація, мало того, це інформація, що створює тобі ім’я. Статус. Як ти голосуєш і як аргументуєш.
    Крокодил стиснув зубами кісточку вказівного пальця. Айра зрушився на екрані — повернувся іншою половиною обличчя:
    — Твій індекс відповідальності добряче впаде. Аргументи — ні в тин ні в ворота, рішення емоційне, істеричне. Поганий із тебе суддя.
    — Я не суддя.
    — Залежним бути простіше, я попереджав.
    — Палія теж помилують?
    — Триває процес. Судячи з динаміки, його виженуть.
    — Ти працюєш там, у себе на орбіті, чи стежиш за… процесами?
    — Я не на орбіті.
    Айра ступив крок назад. Крокодил нарешті побачив усе його обличчя й побачив дерев’яні стіни та камінний фонтан у нього за плечем. Фонтан здався знайомим. Ще за секунду стало втямки, що Айра говорить із дому Шани.
    — Он як, — сказав Крокодил.
    — Так, — Айра кивнув. — Про що ти хотів зі мною говорити?
    — Про Тимор-Алка.
    Айра трохи підняв кутики губ:
    — Приїжджай, якщо хочеш. Я ще якийсь час тут пробуду.

* * *

    На траві лежали вечірні сонячні смуги, і тінь людини, що йшла між стовбурами, накладалася на їхні тіні, вливаючись у загальний малюнок. Побачивши будинок серед білого гаю, Крокодил скуштував коротке почуття повернення.
    Уже дуже давно він нікуди не повертався.
    У кімнаті з фонтаном щойно закінчилася розмова. Здавалось, примари сказаних слів досі висять у повітрі й тиснуть на барабанні перетинки.
    Шана сиділа в кутку, схрестивши ноги. Навпроти сидів Айра. Тимор-Алк стояв, і видно було, що він ледве стримує себе, щоб не почати шугати назад-уперед.
    Айра був спокійним і розслабленим, яку шезлонгу; коли з’явився Крокодил, він ледве повернув голову:
    — А от і Андрій уперше хильнув відповідальності за чуже життя…
    — У мене є досвід відповідальності, — сказав Крокодил, зневажений. — У мене були дружина, син…
    І замовк.
    — Ми погуляємо, — Айра підвівся, не торкаючись руками підлоги, ніби його смикнули за нитку на маківці. — Недовго, тому що час дорого коштує. Ходімо, Андрію.
    Ззовні косі тіні стали ще довшими, світло лежало, як жовтий віск — штабелями. Лопотіли крила, серед тіні й світла снували птахи, і вряди-годи згори спускалося кругами загублене кимось пір’я.
    Крокодил ледве дочекався, доки будинок Шани сховається за деревами:
    — Ти хочеш занапастити хлопчину? Тимор-Алка? Дитину? Він ні разу з жінкою не цілувався! У нього больовий поріг… наче без шкіри він!
    — Який чудовий ліс! — Айра поглянув угору. — І, головне, нічого не змінилося з часів мого дитинства…
    — Ти за цим їздив на острів? Тобі потрібен був цей хлопчина? Скажи, розпоряджатися чужими життями — солодко?
    — Тут ми гралися з Альбою, — Айра змахнув рукою, ніби просячи Крокодила помилуватись, — і, серед іншого, я вчив її регенерувати… Не бійся, я не збираюся поринати в спогади і тим паче втаємничувати тебе в деталі мого життя.
    І він пішов далі. Крокодил постояв кілька секунд, потім наздогнав його.
    — Твій індекс упав менше, ніж я думав, — сказав Айра на ходу. — Удалий розклад.
    — А ти сам висловився у справі Полос-Нада?
    — Звичайно.
    — За вигнання?
    — За помилування.
    — Ти диви… Тож твій індекс теж упав?
    — Мій? Ні. Оскільки я проаналізував, що відбулось і чому, і аргументував рішення. Полос-Над любить зовнішні ефекти. Зламав мережу, бажаючи бути професійно спроможним, бажаючи сяяти зіркою. З гордощів — думав, що не впіймають. І парубок навчений дорослого життя — уявляю, про що він думав, коли просив замінити вигнання введенням у кому.
    — І чому, ти вважаєш, його треба помилувати? — похмуро спитав Крокодил.
    — Шкода, — сказав Айра.
    — Що?!
    — Шкода. Імовірність, що він ще раз піде на злом, та взагалі на будь-який злочин, мізерна… А хлопчину шкода.
    — І це аргументи?
    — Так.
    — А я думав, — сказав приголомшений Крокодил, — треба наполягати на користі для громади, на чомусь прагматичному, в майбутньому… в цілому…
    — Землянин, — Айра всміхнувся.
    — А другий, палій?
    — Я голосував за вигнання.
    — Чому? Його не шкода?
    — Ось і видно, що ти його справу не аналізував і матеріали не читав… Його теж шкода, але лишити таке безкарним — неможливо.
    — Не розумію, — сказав Крокодил. — Якесь стихійне, інтуїтивне правосуддя.
    — Буває.
    — Із арифметикою не все гаразд. Якщо в тебе індекс — одиниця, у когось — одна третя, у таких, як я, — по одній мільярдній…
    — Укупі виходить близько трьох одиниць на громаду. Іноді трохи більше, іноді трохи менше.
    — Отже, ти найвищий правитель, — сказав Крокодил.
    — Десь так.
    — Тобто в тебе — один голос, а в решти повноправних громадян, у нас у всіх разом, — два?
    — Точно.
    — А якщо ти ще попрацюєш і досягнеш індексу один і п’ять десятих, наприклад?
    — В однієї людини не буває індексу понад одиницю.
    — І ти один на всю Раа, з таким от індексом?
    — Я Консул, мені здавалося, ти раніше про це знав.
    — Насмілюся зауважити, Консуле… А якщо ти, Консуле, виявишся божевільним, або дурнем, або просто покидьком, якому памороки забило від влади, — тоді що?
    — На те є механізм присвоєння індексу. Про який ти, звичайно ж, маєш невиразне уявлення.
    — Ну, вибач, — Крокодил розвів руками. — Варто було бігати по вугіллю, щоб вислухати черговий докір.
    — Ти випадкова людина в цьому світі, — Айра журливо всміхнувся. — Ти сюди не збирався, ти хотів на Кристал.
    — Я взагалі нікуди не хотів.
    — От-от… Пробач за питання, але що для тебе Раа?
    Вони зупинились на урвищі над невеликою балкою. Бризки маленького водоспаду розбивали сонячне світло, у повітрі висіли три райдуги й повільно згасали в міру того, як сідало за крони сонце. На протилежному боці балки стояв будинок, на вигляд дуже старий, врослий в навколишній пейзаж.
    — Раа, — сказав Крокодил, трохи спантеличений, — це… гарне місце.
    — Зручне? — з дивною інтонацією спитав Айра.
    Крокодил із підозрою на нього покосився:
    — Зручне, так. Гуманне суспільство… чудова природа…
    І замовк, дуже незадоволений своїми словами.
    — Я тішуся з того, що тобі в нас подобається, — кивнув Айра. — На Раа так спокійно, так зручно… Такий м’який мох, зелена трава… Так дзюркоче вода…
    Залягла довга пауза. Айра мовчав так красномовно, що ніякий монолог, найзапальніший, не міг дорівнятися до цієї тиші.
    — Так, я не народився на Раа, — почав Крокодил, долаючи злість. — Так, я не маю права радити тобі й Тимор-Алкові. Так, плаский хліб, ти не можеш вимагати крові! Батьківщина не може вимагати крові, інакше це не батьківщина, а…
    — Я не батьківщина, — Айра знизав плечима. — Ти розмовляєш сам із собою, Андрію, і я не зовсім розумію про що.
    — Ти вважаєш, що жертвувати хлопчиною задля майбутнього Раа нормально, гідно, прийнятно!
    — Ніхто не може жертвувати повноправним громадянином.
    — Та ти ним крутиш, цим громадянином, як хочеш! Він уже цілком у тобі розчинився!
    — Хлопчик, що може скласти Пробу з больовим порогом у нуль чотири, не розчиниться ні в кому, — сухо повідомив Айра.
    Крокодил замовк, ніби йому заткнули рота.
    — Андрію, — сказав Айра, — тебе ніхто не кличе помирати за Раа, і навіть терпіти невигоди ніхто не кличе. Чому ти так нервуєшся?
    Водоспад роняв воду, неошатну, без райдуг, у тіні. Мокре каміння блищало ліловими, сірими й білими боками.
    — Ти не вважай мене боягузом, — крізь зуби сказав Крокодил. — Я ще б пак навіть можу померти за що-небудь!.. За своїх близьких, наприклад.
    І додав подумки: «Якби вони в мене були».
    — А я не вважаю тебе боягузом: я тебе бачив на Пробі, — Айра всміхнувся кутиками губ. — Можливо, ти тому й хочеш повернутися на Землю — там у тебе близькі, за яких ти готовий у вогонь і у воду… А що Шана, вона ошукала тебе? Вона не може повернути тебе на Землю?
    Крокодил насупився, розглядаючи його. Айрине обличчя залишалося незворушним, мутнуваті очі здавалися бузковими.
    — Ніхто не може, — визнав Крокодил. — До того ж до мого народження — мільйони років.
    І подумав із несподіваною гіркотою: можливо, за цю безліч років хоч хто-небудь устигне наступити на годящого метелика, і такого непорозуміння, як Андрій Строганов, зовсім не стане в історії людства. А отже, не стане його проблем, не стане лих його сина…
    — Знаєш, Айро, — слова зірвались, як вода із гатки, — якби в Усесвіті оголосили конкурс на щонайбезглуздіше існування, я мав би шанс перемогти. Будь-який гриб у лісі існує стократ осмисленіше. Будь-яка комашина-одноденка супроти мене — фундамент світу.
    — А ти хочеш, щоб у твоїм існуванні був сенс? — Айра зацікавився.
    Крокодил знизав плечима:
    — Та ні… Це я так. Капризую.
    У лісі поволі темніло. Старий дім на тому боці балки зовсім потонув у сутінках. Безгучно вилетів із дупла перший нічний птах; тварина, схожа на ящірку, штопором злетіла по найближчому стовбуру. За секунду з крони звісився довгий липкий язик.
    — Гаразд, я зрозумів, — несподівано для себе сказав Крокодил. — Я міг би померти за майбутнє Раа. Та не міг би послати на смерть іншу людину.
    — А я можу, — повідомив Айра. — В цьому різниця.
    Він простягнув руку й торкнувся тонкого стовбура над урвищем. Широченне листя здригнулось і раптом поникло, як складена парасолька. Один листок відірвався й плюхнувся на плече Крокодилові, мов еполет.
    — Оживе, — сказав Айра, ніби відповідаючи на нечутний докір. — Уночі буде дощ.
    — Як ти це робиш?
    — Розмикаю контур, долучаюся до системи, перерозподіляю потоки енергії…
    — Які потоки?
    — Енергії. Життя.
    — Це шаманство й лженаука. Цьому нема матеріалістичного пояснення.
    — Нема, — погодився А