Скачать fb2
Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років

Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років

Аннотация

    Нарис подій Холодноярського повстанського руху "Стежками Холодноярськими" написаний на еміграції (в США) в 50-ту Річницю Визвольної боротьби України. Завданням цього скромного нарису було продиктоване бажанням закріпити пам'ять подій і людей того грізного і великого часу Відродження Країни для гарта майбутнім поколінням. Бо кожен нарід, що бажає будувати свою власну Державу, повинен добре знати своє минуле і самих себе, щоб дійти до такого духовного росту, який відповідав би рівню вимогам державного завдання. Шановний Автор цього нарису — Михайло Дорошенко — нащадок давнього роду українських козаків, доморослий Холодноярський повстанець і учасник тих великих визвольних змагань, цією скромною працею доносить в нашій літературі й історіографії чималу сторінку того леґендарного повстання.


Дорошенко Михайло Стежками холодноярськими Спогади 1918–1923 років

Передмова

    Шапка отамана Хмари


    Свободолюбний і поневолений український нарід протягом довгих віків боровся за своє право бути вільним господарем на своїй власній землі, але такого права й досі не здобув, В наслідку революції 1917 року, мав щастя проголосити власну незалежну Державу, але оборонити й утримати в своїх руках не був готовий. Основною причиною цього безмірного лиха була національна несвідомість, політична невиробленість, культурна відсталість, відсутність державно-національного патріотизму в народі, відсутність зрозуміння потреби власної держави, Ідея незалежности України була зовсім невідома українському селянству, та і взагалі була вона проблематична і не популярна.
    Загальні бажання волі для більшости народу задовольнялись самим фактом повалення царяту і переходу влади до рук вибранців народу та демагогічними більшовицькими гаслами соціяльного і економічного та політичного характеру, При цьому багатьом уявлялась перспектива нового, більш справедливого життя і братерської дружби всіх народів російської імперії; перспектива незаперечної волі для України, незаперечного права українського народу самому будувати своє життя на власній землі, Та незабаром виявилось, що українство під враженням здобутого щастя волі, згубило з політичного поля зору дуже важливу реальну, завжди сущу загрозу своєї незалежности — страх російського уряду і народу перед українським сепаратизмом.
    Цей страх незабаром викликав певні дії большевицької влади проти творення Української Самостійної Держави, — почалась війна більшовицької червоної Росії проти новонародженої Української Народної Республіки. В огні воєнної хуртовини прокинулась окрадена Україна: почала прозрівати приспана свідомість, потягнулись руки до зброї, ожили ліси і байраки присутністю хоробрих воїнів. Тоді легендарний Холодний яр збудився грізний і могутній: спокійно відкрив свої широкі гостинні обійми героїчним нащадкам давніх козаків; пригорнув їх й приголубив, дав пораду, як рідний батько, обдарував свинцем і порохом, нагострив клинки і шаблі, вози і коней до послуг доставив.
    Холодноярське повстання вибухнуло!
    Кров’ю, вогнем і залізом вписано в історію визвольної боротьби України свою славну бойову сторінку. Його завзяті бойові месники іще раз в історії вкрили невмирущою славою леґендарний Холодний яр і всю Україну. Треба тільки жаліти за тим, що повстанський рух Холодного яру не спромігся вийти за межі локальної дії районів Холодноярщини і не став основним ядром Армії УНР.
    Нарис подій Холодноярського повстанського руху "Стежками Холодноярськими" написаний на еміграції / в США / в 50-ту Річницю Визвольної боротьби України. Завданням цього скромного нарису було продиктоване бажанням закріпити пам'ять подій і людей того грізного і великого часу Відродження Країни для гарта майбутнім поколінням. Бо кожен нарід, що бажає будувати свою власну Державу, повинен добре знати своє минуле і самих себе, щоб дійти до такого духовного росту, який відповідав би рівню вимогам державного завдання. Шановний Автор цього нарису — Михайло Дорошенко — нащадок давнього роду українських козаків, доморослий Холодноярський повстанець і учасник тих великих визвольних змагань, цією скромною працею доносить в нашій літературі й історіографії чималу сторінку того леґендарного повстання.

    М.Д.Сагайдачний

Вступ

    Революційні події 1917-21 років проходили в Україні надто бурхливо й швидко. Вже восени 1917 нетерпеливе населення, підбурене наїхавшими московськими аґітаторами та повертаючими з фронту односельчанами, самовільно розібрали живий і мертвий інвентар з поміщицьких маєтків і почали ділити поміщицькі та й інших менших землевласників землю. Загроженими цим "соціялізмом" стали більші і менші землевласники-хлібороби.
    Але напровесні 1918 р. за мировим договором у Бересті-Литовському, ввійшло в Україну війною проти московських большевиків німецьке військо й почало робити свої порядки — зокрема грабуючи Україну з продуктів харчування.
    Вороже Україні й Центральній Раді проросійсько наставлене монархистичне поміщицтво з приходом німців підняло голови і в обороні своїх маєтків почало, перед німцями, свої підривні інтриги проти Української Центральної Ради й запроваджуваного нею в Україні ладу.
    В квітні 1918 поміщицтво скликало в Києві з'їзд так зван. "Хліборобів-собственників" і на ньому, у згоді з німцями, проголошено було ген. П. Скоропадського гетьманом України. Центральну Раду і її правлячу в Україні владу було німцями розігнано, а багатьох її членів і однодумців ув'язнено.
    До гетьманської виконавчої влади прйшло, як і сам гетьман, проросійсько наставлене реакційне поміщицтво, та вища бюрократія тощо. Здобувши владу поміщики розпочали акцію відновлення своїх маєтків, Утворилися збройні відділи їхніх гайдуків так зван. "Державна варта", "Карні — відділи", часто підсилені ще й німецьким військом, літом 1918 р. грасували безустанно по селах вимагали від селян повернення поміщикам забраною майна й урожаю, накладали на села непосильно великі контрибуції і т.ін. При цьому, багато запідозрених селян арештовувано, катовано їх шомполами й нагайками або й вішано чи розстрілювано без якого будь слідства і суду а деякі селабу. ло ще й палено.
    Ось цей жахливий 1918 рік свавільних поміщицьких екзекуцій над безборонним селянством і став початком різного бурхливого партизанського руху в розбурханій революцією Україні, а проти гетьманського устрою зокрема. Воно й примусило змовника російських єдінонеділімців П. Скоропадського зректися влади над Україною та переодягнувшись тікати з України разом з німцями.
    Українські уніяти з поляками загнали колись знесиленого ними гетьмана України В. Хмельницького в хижі обійми московських шакалівцарів, а народ у кріпацьку неволю їхніх псарів. А поміщицький ставленик П.Скоропадський своїм наказом "Повернути поміщикам їхні маєтки"… та толеранцією катувань населення, загнав українське селянство в обійми московсько-большевицьких кровавих нелюдів, у комуно-московське невільництво.
    Не обминули гетьманські екзекуційні відділи й великого селища, що заселене козацькими остатками Цибулева на Херсонщині, а нині " Кіровоградщина", Рятуючись від тих відділів, у ліси Чуту та Мотрин пішло і з цього села чимало революційно активних селян, ворожих до П. Скоропадського і поміщиків, На жаль всі вони після баченого й перенесеного правосуддя при гетьманській владі, включилися зимою 1919 р. в большевицький революційний рух. Вернувшись з лісу, мобілізували людність, ширили й закріпляли совєтську владу, про що й розповідається в цім нарисі.






Роздоріжжя 1917-18 року

    З початком Першої світової війни, чоловіків віком від 19 до 43 чи 45 було змобілізовано до царського війська. Найбільше у війську було неосвічених та малописьменних селян та робітників, яких в ті часи звали "голотою" Та голота й воювала та віддавала своє життя за батюшку царя та його вірних прислужників: князів, графів, баронів та поміщиків, Та коли настав 1917 рік, а зним і "лютнева" революція то воювати за царя ніхто вже не хотів. Хто залишився і живих, збирались гуртами і сумували, думали як далі жити і що їм дала війна. Але більшовицький хитрий лозунг, що пройшов по всьому фронту взяв верх. "Грабуй награбоване". Земля без викупу селянам, фабрики та заводи робітникам. Війні кінець! Всі додому!
    Солдати, де і як могли, кидали фронт і поспішали до дому зі зброєю в руках ділити землю. Кожний поїзд був обсажений солдатами так, що на було місця й для його обслуги. Було повно не лише у вагонах, а й на приступках, буферах та й на дахах вагонів.(Чимало людей гинуло під колесами вагонів) Повернувся бідний селянин додому, хоче землі, не чекаючи урядової реформи, а багатий каже що це є моє.
    Скрізь по селах Херсонщини, як і в моєму селі Цибулеві панувало безвладдя як і по всій Україні. Большевики намовляли селян зразу ділити землю, не чекаючи урядової реформи. Такі самовільні розподіли мали місце в житті вашого села Цибулева.
    Знайшовся одного селянина син по прізвищу Неводничий Федір, виявив себе большевиком та підібравши собі прихильників, почав кожної неділі скликати збори селян, які в ті часи охоче сходилися. Неводничий виявився добрим промовцем, демагогом і закликав солдатів та селян не боятися а ділити поміщицьку та й інших землевласникків землю. На однім такім зібранні ухвалили перевести розподіл землі. Неводничий запевняв, що він знає закони і бере на себе відповідальність перед владою.
    На другий день вранці Неводничий зібрав біля сотні озброєних людей, сіли на вози та і поїхали ділити. Земля була десь за 15 верст від села. Земля була майже толочна, тому вся ця валка отаборилася серед поля. До землевласників Лупенка і Ткача вислали делеґацію повідомити, що вони прибули з села Цибулева та будуть ділити Лупенкову й Ткачеву землю, яка належить до села Цибулева. Лупенко відмовився їхати на поле, а сказав: " якщо маєте право, робіть що хочете". Ткач приобіцяв вийти на поле і подивитися.
    Землю Лупенка ділили без спротиву. Неводничий розпорядився міряти по одній десятині на родину, а багатодітним по півтори й по дві. Коли підійшли до землі Ткача й почали ділити, Ткач прийшов і запитав їх: "Що ви тут, браття, робите"? Неводничий відповів, що вони безземельні і малоземельні, а тепер є закон, що вся землі переходить до селян без викупу. Ткач відповів, що це не закон, а лише гасло, то може б вони почекали поки буде закон? Неводничий сказав, що для них і це є закон, згідно якого вони й ділять між собою землю. Ткач; " Це земля моя, я і купив та й ще сплачую". Неводничий сказав: "Добре, я тобі заплачу". Витягає з кобури наган, наставляє Ткачеві в груди і каже: "Ось тобі, кулацюго, плата, якщо хочеш, то я тобі заплачу!" Ткач від такої "платні" відмовився і більше не сперечався, лише з огірченням виявив свою образу словами: " Дякую вам, товариші, беріть її вже й без викупу", — повернувся й пішов. Ті, які буля при цій розмові, глузували з власника землі, кажучи: "Що, одержав "викуп"?!
    Інші землевласники тієї округи, почувши про Ткачеві пересправи, більше на такі розмови вже не виходили.
    Так була поділена земля по всій Україні, а маєтки різних князів, баронів, генералів, поміщиків та інших землевласників були розграблені.
* * *
    Згодом на Україні зформувалась українська національна влада — Центральна Рада і проголосила свої Універсали, де було сказано, що всі землі переходять без викупу селянам, але без застосовування методів насилля. Большевики на деякий час мусіли притихнути й чекали нагоди.
    На початку 1918 року майже по всій Україні, та й у моєму селі, було переведено голосування в межах самовизначення. В будинку волосної управи та в інших залюднених місцях було виставлено ряд номерів та описи різних форм державного устрою, щоб населення могло довідатись і вибрати за що віддавати свої голоси. За незалежну Україну був н. 8-й. Біля цієї відозви майже все село гуртувалось, а за большевиків був 1, 9–й.
    До місцевих большевиків, на чолі з Федором Неводничим, належало не більше як 9–ть, а головні: Навроцький Гаврило /злодій/, Нечуйко Феоктист, Бондаренко Зінько, що пізніше був головою міста Зінов'євська, а ще пізніше помічником наркомзема Молдавської ССР, Вакуленко Іван /кравець / був головою Зінов'євського Ревтрибуналу. Місто Єлисаветград було перейменоване в Зінов'євськ в 1919 рокі. Від імені жида революціонера Апфельбаума, що народився в сусідньому селі та прибрав собі ім'я Зінов'єва.
    Ці большевики тепер зверталися до населення, щоб віддавали свої голоси за тих, хто дав їм — селянам землю, цебто за н.9 /большевицький /.
    Але тепер народ уже почав розбиратися в політиці й за підступної н. 9 в селі Цибулеві віддано лине 9 голосів. Всі голоси село віддало за н. 8, за українську владу та її провід — Центральну Раду. Большевизм після голосування майже завмер. Ці верховоди ставилися до населення з великим огірченням, що село їх не підтримало, а віддало свої голоси за Самостійну Україну. З таким же успіхом це голосування пройшло і по всьому "Югу Россії".
    Навіть центральна російська газета з С.-Петербургу "Русское Слово", яку, на прохання мого головного кондуктора, я купував кожного дня, писала, що "Юг Россії самоопредєляєтся", бо населення віддало 77.8 % своїх голосів за Самостійну Україну. Але не так сталося, як населенню бажалося. Та дійсність виявилась інакшою.
* * *
    За мирною угодою Центральної Ради з Німеччиною і Австро-Угорщиною німецьке військо вступило на Україну, та почало просуватись ї на південь в напрямку станнії Бобринська-Знаменка. Червона гвардія відступає. Станція Цибуловка була їхнім головням місцем зборища.
    Ця "ґвардія антихриста", як казали селяни, досягла і села Цибулева, де утворилася неабияка анархія. Вони ходили по селі пообмотувані навхрест та кругом себе стрічками кулеметних набоїв, були завжди п'яні, кричали та лаялися найбруднішою російською матерщиною і розбишачили. Доброю поведінкою і ознакою большевицького виховання вважалось безбожна зухвалість, зневажання Бога, та осквернювання різними брутальними словами та матюками. Так російський большевизм просував свою ідею, морально розкладав консервативні побожні українські села, що особливо мало успіх серед молоді.
    В той час заможне населення переживало страх бути знищеним не нині то завтра й чекало змін чи кінця большевикам та їхній сваволі.
    Фронт, що був десь біля станції Бобринської підійшов до ст. Фундукліевки та на деякий час спинився, казали, що німців розбито і вони відійшли назад до ст. Кам'янки. Червоні хвалькувато підносили голови, що ними побито німців. Хто був їхнім командиром для мене не відомо, але бувші солдати легкої наживи та молодь навколішніх сіл туди поспішала. Кликали й мене, щоб і я йшов до того їхнього складу доїдати рибні та м'ясні консерви, де порожніми банками була засмічена не лише станція, але і вся округа. Надходила весна, березень місяць, ставало тепло. Німці готували наступ на ст. Цибуловку, оминувши цей відтинок залізниці навколишніми селами та лісами, та однієї ночі оточили станцію. Поміж станцією й мостом наклали впоперек колії шпал, а на шпали вподовж старих телеграфних стовпів, вихід для ешелонів з військом, боєприпасами та провізією був повністю закритий.
    Большевицька зграя після денних трудів, походів, та смачної з горілочкою вечері, добре спала. Навкруги все затихло, як перед бурею. І справді, буря не забарилась і їх навістила. О другій чи третій годині ночі німецьке військо зробило большевицькій ґвардії "подйом": застрочили кулемети по ешелонах, а під вагони летіли ручні гранати. Дужі вибухи гранат рвали залізо, людські тіла, рили вологу землю і стрясали нічну тишу навколо себе до двох десятків кілометрів.
    В большевицькому війську зчинився неабиякий переполох. Два потяги що стояли на поготові, вирушили, але доїхавши до "барікади", повилазили на стовпи та шпали і зупинились. Команди ніхто не чув та й не було часу до неї прислухатися. Кожний спішив утекти з того пекла, покладаючись лише на свої власні ноги. Розпорошеній частині, що прорвалась понад залізницею через воду Інгульця, пощастило врятуватись втечею через село Цибилів Чорним лісом на ст. Знамянку. Друга частина в кількості до п'яти соток осіб, погла трупом на ст. Цибулевій та навколо неї.
    Німецьке військо пішло далі через село Цибулів, Чорний ліс на ст. Знамянку і далі без ворожого спротиву до самого Кременчука. Большевицьке шумовиння притихло, а їх отаманчики подалися в підпілля.
    Надходив квітень місяць. Між землевласниками про. йшов розголос, що до Києва скликається з'їзд землевласників, Кожна округа або група має вислати на з'їзд свого делегата чи делеґатів. В той час на хуторі рідного мого брата, відбулось зібрання землевласників цієї округи. Ініціятором був чоловік старшого віку тесть мого брата Нечипуренко Грицько. Присутніх було до двадцяти осіб, і тім числі і я. Нечипуренко говорив багато про тогочасні події, про молодих політиків цього військкового часу, за самочинність Ф. Неводничого та й інших розбишак. Говорив Нечипуренко і про вибір гетьмана, що має відбутися на з'їзді, і запевняв слухачів, що лише аж тоді настане спокій і лад в Україні. Були запитання: — як ми можемо привернути спокій і лад, коли більшість тієї чорної маси, що покинула війну, прийшла до дому зі зброєю в руках, та й робе що хоче? Не хвилюйтесь, сказав Нечипуренко, коли буде гетьман, то матимем допомогу і захист. Нам допоможуть німці: бачите як тепер все притихло і нема нам чого боятись, а навпаки, треба діяти. Німці беруть нас під свою охорону. Ми мусимо їм допомогти своїм хлібом, а за це вони зроблять нам лад. І запитав, чи ми з цим згідні. На це питання майже всі сказали; Згодні.
    Я в той час мав працю не залізниці, чув різні промови багатьох ораторів, а часом і сам забирав слово, і ось тепер я вирішив подати свою думку, що не треба ставитись дуже вороже до цієї бідноти та малоземельних, що прийшов з війни і вимагає землі, мусить бути якась справедливість, бо сила не у нас, а в них. Німці чужі люди, як прийшли так можуть і відійти, а революція ще не закінчилась. Звичайно, мене тут висміяли, назвали "молокососом", який хоче старших вчити. На закінчення цих зборів написав я під диктат ухвалу такого змісту; Громада землевласників Олександрійського та Єлісаветградського уєздів висилає на з'їзд до Києва свого делеґата-землевласника Нечипуренка Григорія Мусійовича, уроженця села Цибулева, власника 60 десятин і просить прийняти до складу делеґації з'їзду як уповноваженого делеґата. Під ним документом поставило кілька присутніх осіб свої підписи. Нечипуренко взяв це уповноваження і сказав що назбирав більше підписів.
    Слід підкреслити що Нечипуренко поїхав з села від невеличкої групки людей а виставляв себе делеґатом цілого села. Але організаторам З'їзду це було тоді виггідно. Таке фальшування ми маємо й сьогодні.
    З Києва Нечипуренко повернувся повний захоплення і радощів. Негайно скликав збори на хуторі у брата, на які тепер зібралося майже вдвічі більше людей. Він з патосом переповідає про висліди роботи З'їзду, що відбувся 29-го квітня 1918 року в Києві на якому обрано гетьманом на всю Україну царського генерала Павла Скоропадського, великого землевласника і роду гетьмана Івана Скоропадського.
* * *
    Не дуже щасливо почалось гетьманування Павла Скоропадського. Почав своє гетьманування Павло Скородський з підбору міністрів серед російського чи зросійщеного інтеліґентного середовища і це ноступовування зразу ж насторожило національно-свідоме українське населення. Прийшовши до влади за допомогою німецького війська заарештував Уряд УНР і цим озброїв проти себе ту частину населення що обирало і підтримувало Уряд УНР. Замість укріплення порядку гетьман наказав розпустити Синю дивізію, бо так наказало німецьке командування, і вояки цієї відважної Синьої дивізії одинцем впали жертвами большевицьких загонів. По селах гетьманат почав насаджувати своїх старостів та старшин і це викликало в селах загальне незадоволення.
    В селі Цибулеві був старшиною Димняненко Федір Митрофанович, старшим поліцаєм Лінивий Микола з Краснопілля "Княжа". Був він великим противником большевиків, але йому не було з ким боротись проти них, бо мав він лише двох чи чотирьох помічників. Большевицька зграя ховалась в лісі Чуті і їх там ніхто майже не чіпав.
    Внутрішня охорона Гетьмана була доручена донським козакам та вірменам, з яких були створені платні карні загони. Ці карні, добре платні, служаки не за ідею а срібнякові юди не боролись з большевицькими розбійниками і душогубами які ховалися в лісах, а верховодили над мирним населенням. Карні загони безкарно гасали на конях по селах і нагаями наводили гетьманський порядок з такою ж сваволею як і за часів царяту. За часів царської деспотії козацькі частини посилались на "Юг Росії" утихомирювати окрадене селянство яке повставало проти поміщиків яким царі після невдалого визволення Мазепи роздаровували українські землі з населенням. Поміщицькі землі десятками чи і більше тисяч десятин лежали навколо сел і горе тому селянинові що ступить на загарбану від нього царями землю. Ця гірка кривда в селянина чекала і пильнувала нагоди аби громом вирватись назовні. Така нагода трапилась в 1905 році, блиснула й згасла. І тому то з такою жадобою бідне селянство ловило большевицькі гасла; "Вся земля без викупу селянам". І з цим справедливим домаганням селян потрібно було рахуватись кожній владі яка брала до рук кермо Державою. Необхідні були негайні земельні реформи. Необхідно було виловити по чагарниках та лісах больщевицькі ватаги. Але так не сталося. Влісах гніздилися большевицькі розбішаки до яких радо прилучались інші анархісти, розбійники, аматори легкої наживи чужим добром і з цих груп скоро творилися цілі загони збройної сили на страх і лихо людям.
    Трудолюбиве селянство що стояло осторонь революційних подій які біля кожного села бушували, займалось помаленьку господаркою і чекали на висліди.
    Ті, що брали участь в революції, подались чи в ліс чи примикали до якогось війська. А тих частин було безліч з різними прапорами і гаслами.
    Німці, що допомогли Гетьминові здобути владу, не забарились показати справжнє своє обличчя, вони ж бо прибули в Україну за хлібом та іншим добром. Вони послідовно село за селом оточували, накладали податки і самі ж забирали все що мало вартість і поживу; хліб, худобу, сіно і навіть солому.
    Наближались жнива. В цей час прийшов у села гетьманський наказ повернути поміщикам усе розібране селянами майно і маєтках під час революції. Так само з урожаю половину відвезти на панський тік і скласти в стіжок так як велить пан.
    Ось такі порядки вводив обраний селянами ясновельможний гетьман всієї України, ставленик німців.
    Пули покірні цього наказу, а були й не послушні, Тоді до таких репресії. Карні загони мов шуліки влітали в село і скликали збори з попередженням суворого покарання тих які не прийдуть. Звісно, ті що розбирали маєтки давно ховалися в чагарниках. Але карати когось треба. Карні за. гони оточували зібраних, розскладали рядами та частували нагайками винен чи ні. Інших тягли на ослони чи бочки і частували шомполами, вимагали виявити винуватців. А де ж їх впіймати як вони всі були в лісі — відповідали. Така не справедливість зробила ворогами гетьмана навіть частину прихильників Гетьмана Павла Скоропадського. Спробувавши шомполів карного загону зразу ж подавалися в ліс до большевиків.
* * *
    Неводничий Федір, що водив селян ділити землю, зібрав загін у лісах Чуті та Мотриному, до нього прилучився Коцур і Шостак. Це вже творилася неабияка сила. Жодні карні загони до тих лісів не заходили. Навпаки, вони здалека з острахом ці ліси оминали. Прийшла холодна осінь. Большевицькі ватаги з лісів почали нападати на села і хутори, ширився страх, терор і розбішатства. Грабункам і злодійству не було заковів і меж. В першу чергу нищили заможніх селян і прихильників гетьманської влади. Під лісом Чутою вимордовано родину Костінськіх з семи осіб, в селі Цибулеві забито Олійника Пантелея. Не мало погроз отримав мій батько та брат. І та екзекуція и оминула нас сталася пізніше.
    Заможнійте селянство жало в постійному страху. Гетьманська влада слабшала а большевицьке шумовиння підносило що раз то вище свої голова. Наближався кінець жовтня, похолодало, упав маленький сніжок, вдень потепліло, а надвечір брав морозець. Одної такої ночі, большевицькі ватажки на чолі яких стояли: Ф. Неводничий, Г.Навроцький, Ф.Нечуйко та інші прибічники скликають таємні збори селян. Місцем того зборища призначено старий цвинтар біля дорога, яка йшла із села, од Церквн св. Покрови до Чутянського байраку, а далі на село Гутницьку. З неба облягала біла ніч. На цвинтарі зійшлося понад сотня осіб, переважно молодь та й ті що ділили та одержували землю.
    — Бачите як гетьманська влада чеше нашого брата нагаями! — звернувся до присутніх Неводничий, — примусили пани не тільки повервути землю, а ще й половину врожаю віддати. А нагаї а зневага нашого селянина, он Іванченко Онуфрій вже тиждень лежить на животі так йому гайдуки списали зад шомполами. Та це ж щойно на початок, а далі всіх нас на шибеницю потягнуть. То що ж нам, чекати шибениці чи боронитися? — запитував молодь що напружено слухала і стискала кулаки. І почало, ся як в казані. Гнів і погрози з кожних уст.
    — Товариші! — знову вигукнув Неводничий, — Тепер таких як ми повно в кожному лісі, і всі вони проти німаків та їхнього ставленика гетьмана. Ми маємо відомості, большевики з Москви направляють нам добре ідейно вишколених товаришів які допоможуть нам скинути гетьманське ярмо і здобути свободу. Тому, хто хоче здобути волю — готуйте зброю. Будьте готові до бою!


    Тієї ж ночі інша зграя незадоволених під проводом ватажка Клавдія Клаповського зробила засідку і схопили старшину села Федора Дем'яненка і відібравши револьвера зі скрученими назад руками привели на гвинтар. Вивернувши кишені знайшли біля нього 15 тисяч українських карбованців та списки платників податку. Після цього над старшиною Дем'яненком почалась розправа.
    Першім вдарив кулаком старшину Дем'яненка його двоюрідній брат Навроцький Гаврило:
    — Ти, гаде, звик найманою працею жирувати, земельку в хуторі прикуповувати, досить, нажився! — і бах брата по лівому вусі.
    Для розпаленої юрби нього тільки і треба. З усіх боків посипались на Дем'яненка стусани, потиличники, копняки чобітьми.
    Старшина Дем'яненко стояв мов укопаний. Мужньо й терпеливо зносив фізичні тортури і духові зневаги. Ця стійкість ще більше рсзпалювала гнів юрби.
    — Чого приїхав у село з Одеси, старшинувати захотів? — докорив його брат Навроцький.
    Після цього звучання вся ця люта зграя повела старшину до Чутянського байраку. Там знову почалось знущання, копняки переплетені лайками і нарешті змасакрованого прив'язали до дерева. Кляповський Клавдій з двома своїми товаришами, витягли пістолі і кілька пострілів луною гримнуло в лісі. Після цього всіх присутніх в однаковій мірі нагородили по 50 карбованців відібраних у старшини.
    Наводничий ще раз нагадав активним і пасивним учасникам заподіяного злочину що аби всі були готові, щоб пам'ятали, прийде час боротьби то ми вас покличемо на допомогу. А тепер всі додому.
    Наставав ранок, падав біленький сніжок, прикривав чорні сліди большевицького кривавого злочину. В селі тривожна чутка — немає старшини. Розшуки довели родину до Чутянського байраку, де старшина був розстріляний. Його мерзлий труп привезли до села, поклали у сільуправі і звідтам поховали. Землевласники та заможнє селянство затужило, решта населення не приховувала свого задоволення, говорили: "Не стало старшини, то може й гетьмана скоро не стане". Після цього вибрано пробольшевицького старшину теж на прізвище Дем'яненка, але Василя, який старшинував та передавав до лісу відомості про хід тогочасних подій в селі та навколо. В побуті, цей старшина поводився так, як і всі большевики, був лаюкою та нахабник.
    Настав листопад місяць, зима взяла своє.
    Карних загонів по селах не було, але десь у повіті вони були. Старшого поліціста з села Красносілля — Лінивого та його помічників не стало. Коцур з Шостаком вийшли з лісів і пішли по селах, почалася розправа з прихильниками гетьманщини. Неводничий, Навроцький, Нечуйко та інші повернулися до села. Старшина урядує, але вже без гетьманської влади.
    Саме в час такого безвладдя до села Цибулева прибуває зі своїми однодумцями штабскапітан царського війська, що називає себе "Григор'ївим".
    Григор'їв з села Цибулева піднімає листопадове повстання проти гетьмана Павла Скоропадського і має не абиякий успіх.





Отаман Григор'їв

1918 — 19 рік

    Григор'їв уродженець міста Олександрії на Херсонщині. Правдиве прізвище його: Серветнік Никіфор. В часи першої світової війни був мобілізований, перебував довший час на фронті в царській російській армії, де й дослужився до ранги штабскапітана. Був невеликого росту, зігнутий, мав обличчя трохи подзьобане віспою, але був енергійний та рухливий: з револьвера стріляв швидкої мітко. За політичним переконанням чи ідеологічно наближався до Махна: себто до анархізму, або як пізніше виявилось до безвідповідальної отаманії з хворобливою манією провідника.
    Листопад 1918 рік. Григор'їв із групою своїх однодумців з'являється несподівано у великому селі Цибулеві, яке досить вороже ставилось до гетьманської влади. Тут він з допомогою місцевих, як тоді казали, "большовиків" організовує повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. Нарід, не лише молодь, а й старші, колишні вояки, охоче вступали до його загону, бо боялися, щоб і в майбутньому не довелося підставляти їм своїх плечей та спини під нагайки гетьманського війська, як це вже було вліті за ту панську землю, що її поділив Неводничий Федір з гаслом большевиків; "Земля селянам без викупу", на яку так довго чекали селяни, але за гетьмана її мусіли повернути та ще й віддати половину врожаю, а непокірним довелось зазнати нагайок і шомполів /що й підірвало престиж і владу Гетьмана/.
    Большевизм зростав і здобував довір'я. З села Цибулева Григор'їв із своїм адьютантом Ю.Тютюником вивели до трьох сотень добре озброєних та дистиплінованих хлопців-вояків, 3 цією групою він пішов через села-Веселий Кут, Плоське, Дмитрівку, Деківку, Косівку. Хлопців збільшувалось. Доки він дійшов до Олександрії, то в його загоні вже було понад п'яти тисяч "війська", та ще й добре озброєного.
    Одної ночі на початку грудня розпочав наступ на місто Олександрію. Місцевість він знав добре. Гетьманські частини, що були в місті, великого спротиву не чинили. То були служаки не за ідею, а за гроші, за які й кресали нагайками селян. Відійшли вони на Байдаківку, а потім через Катернослав на Дін. До години дванадцятої наступного дня місто Олександрія було опановане Григор'ївим.
    В Олександрії Григоріїв призначив коменданта, укомплектував свій штаб, перевів організацію свого війська. На станціях Користавка-Олександрія зібрав паротяги й вагони і укомплектувавши ешелони розмістив вних частини свого війська, З пульманівських вагонів поробив панцерники, які почали курсувати: Олександрія — П'ятихатки — Крюків та Знаменка.
    Ще гетьман Павло Скоропадський гетьманував, як під ним вже горіла земля, всю Херсонщину охопив повстанчий рух Григор'їва. Народ, переважно бідняки, солдати і хлопці, перші зі зброєю принесеною з фронтів а хлопці й чоловіки роздобувши з пограбованих магазинів, сипнули до Григор'їва з метою, вибороти українську державність. Рух Григор'їва ріс, поширювався, міцнів. Большевики побачивши що росте сила повели агітацію що й вони підтримують цей рух. Отаманчики вийшли з лісів. Коцур осів на станції Цибулівці, зосередив своє тут військо і зробив собі бронепоїзд. Місцеві большевики раптом попідіймали голови. Той рух охопив майже половину правобережної України. До Григор'їва вояки прибували й далі і він формував нові частини. По станціях збирав вагони, робив ешелони і розміщав у них своє військо. За не цілий місяць у нього була вже чимала армія.
    Грудень 14, 1918 рік. Директорія У.Н.Р. вступає в Київ. Гетьман зрікся влади. Владу перебрала Директорія У.Н.Р. на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою. Українські війська, що були при гетьмані, визнали уряд УНР. Не підпорядкувались Директорії УНР лише полк. Болбочан та Григор'їв, що був збоку і сам не знав чого він хотів, вже почав був виступати проти Директорії. Може й сам мріяв стати головним отаманом, захопившись своїми успіхами. Україна опинилась у вогні й бурі. Московський комунізм зі свого боку повінню сунувся на Вкраїну по хліб та інші харчі, бо Московщина почала вже голодувати.

Московсько-большевицька окупація України

    Червоний військовий комісар Лейба Бронштейн-Троцький організував червону гвардію до якої влилися: матроси, лотиші, китайці та інші різуни, що милувалися чужою кров'ю. Це червоне військо з поспіхом сунулось на Україну. На Дону Денікін /цар Антон / формував свою білу армію, якому помагав і гетьман Павло Скоропадський. З Чорного моря Антанта зі своїми інтернаціональними військами, куди входила й дивізія "русскіх" зробили висадку /десант/ і захопили Одесу й Крим, а пізніше, Херсон, Очаків та Миколаїв. Не встигли ще опанувати Миколаївом, як уже виарештували частину свідомої української інтеліґенції. Про це донесли втікачі от. Григор'їву.
    Григор'їв зі своєю армією вирушив на південь, узявши напрямок на Миколаїв — Херсон, щоб очистити ці міста від непрошених, як він казав, гостей, — військ Антанти. На станції Знамянка Григор'їв залишив, для охорони тилу, свого полковника Зайця з бронепотягом.
    У той же час червона навала з півночі під командою Овсієнка і Муравйова посувалася в напрямку Києва. Військові частини армії УНР відступали з лівого берега Дніпра на правий, щоб приєднатись до головних сил української армії. Запорізька група під командою полк. Олександра Загродського тримала напрямок через Кременчук, Користовка, Знамянка, Бобринська на Київ. Але цей терен від Крукова займав от. Григоріїв з десятком своїх отаманчиків. Запоріжцям приходилось пробиватися силою через ці терени. Правда, вони великого спротиву не чинили, бо боялися. Зкомунізовані робітники Круківського вагоно-ремонтного заводу готувалися зірвати міст через Дніпро, але це було своєчасно виявлено і зірвати моста їм не вдалося. Запорожці від Крюкова до ст. Знамянки спротиву не мали. Зі ст. Знамянка григор'ївський пол. Заєць відступив на ст. Сахарову і почав обстрілювати з гармат свого бронепоїзда запорожців, але хутко його примусили замовкнути. Те саме було і з Коцуром на ст. Цибулевій. Від села Цибулева Запорожці по обох боках залізниці, розгорнувшись лавою пішли в наступ, Коцур зі свого бронепоїзду почав стрілянину з гармат на удар і на шрапнель. Бронепоїзд запорожців вийшов з виямки і першим своїм гарматним стрілом поцілив коцурівського бронепотяга. Пара високо знялася до гори і стрілянина затихла. Коцур та його "знамените" військо залишили ст. Цибулеву і кинулись утікати на село Красносілля (Княжа) та в ліс Чутки кидаючи мішки з награбованим майном по дорозі, Запорожці захопили станцію. Перевели ревізію майна, підібрали військові трофеї і пішли далі згідно свого маршрута Бобринська — Цвітково. На Київ їм дорогу перетяли війська червоних московських загарбників і вони з Цвітково звернули на Шполу — Звенигородку й зупинились аж у Христинівці.
* * *
    На скромну думку автора, як тоді так і тепер — велику шкоду робить отаманія. На здоровий розум здавалося б, що Григор'їв, бувши сам українцем, та й частини його складалися з українців, повинен би був злучитися з армією УНР, а не поборювати її. Про це й радили йому багато свідомих вояків та старшин з ближчого його оточення. Звертався до Григор'їва й головний отаман Симон Петлюра, — як твердили мені В. Кедровський та Ф. Мелешко. Переконували його щоб з Антантою не битись, а спільно, разом з Армією УНР виступити проти нашого сильного московсько-большевицького ворога. Українське роздрібнене, кепсько озброєне військо, поділене різними політичними течіями дуже потребувало здібного командування і організованої єдности. Ми не тільки потребували єдности і одного командування а й чесних союзників.
    Але зарозумілий отаман Григор'їв і слухати не хотів цих порад; він був дуже захоплений своїми успіхами, особливо організаторськими здібностями які за короткий відтинок часу принесли щедрі наслідки — численне, добре озброєне військо. Він і сам тепер потаємці мріяв стати Головним Отаманом. Він відкидав політику замирення з Антантою. Він бездумно був готовий одночасно битися з ворогами на всіх фронтах.
    — Треба бити Антанту, бити большевиків, бити білих і червоних ворогів, — говорив він у штабі. Навіть прибулу немов би ж і свою запоріжську групу він зустрів вогнем і погнався за нею. Захопив Бобринську, Цвітково, Звенигородку а там Єлісоветград аж до Вознесенська.
    Головні свої сили Григор'їв перекидає проти Антанти в напрямі Миколаїв — Херсон. Антанта почала укріплювати свої позиції. З Очакова до Миколаєва ходили невеликі військові човни, виконуючи прибережну охорону, а великі пароплави підвозили військо, харчі та різну амуніцію. Від Херсона через станцію Кульбакіно, Копані, Водопой до Миколаєва почали курсувати поїзди. Станція Водопой стала базою; її склади швидко заповнювались. Сюди довозились харчі, боєприпаси та різну зброю. На станції стояли состави з різним знаряддям, навіть один, як пізніше виявилось, був із грецькою горілкою. Для якої її мети привезли, було не відомо, але вона пізніше вирішила долю григориївського руху.
    Григор'ївським військом заповнились усі станції від Долінської до Баштанівки. Перша спроба наступу Григор'їва на Водопой була Антантою відбита. Ю.Тютюник сам зі своєю групою узявся за розвідку. Він обріс, став старшим і менше підозрілим, спустився з своїми провідниками до міста Миколаєва, з Миколаєва до Херсону, а звідтам назад. Десь зі ст. Копані до Баштанівки прийшов пішки. Приніс чимало новин, а саме: при вступі антанти до Миколаєва при якій були і "русскі" частини, які вже встигли заарештувати частину свідомої української інтеліґенції, звезли їх у якесь загородне дерев'яне приміщення і там, ніби за спробу втечі, закидали в мешкання запальними гранатами. Мешкання з усіма арештованими згоріло. Скільки там загинуло — невідомо точно, але понад двох десятків. Довідавшись про такий злочин Григоріїв спалахнув несамовитим гнівом і вирішив за всяку ціну помститись над жорстокими ворогами.
    План наступу Ю.Тютюника на ст. Копані та Водопой був готовий. Григор'їв його затвердив. Війська в нього до 20–25 тисяч яке розділили на кілька частин залишивши і в резерві. Саме наближалась суха весна і погода дуже була сприятлива. Степ не ораний, під ногами твердо, за шию не капало, сонце не пекло а тільки пригрівало.
    Тютюник з частиною йде в наступ на ст. Копані, Григор'їв — на ст. Водопой. Дійшовши до Водопою Григор'їв на відповідній відстані зупинився, чекаю чи початку боя в Копаних. Тютюник до Копанів дістався аж опівночі. Греки, не сподіваючись наступу спокійно спали, виставивши слабеньку варту.
    В наступ Тютюник повів свою частину досвідком. Саме в час найміцнівого солодкого сну. Вояки, що докладно знали цю місцевість, розповіли Тютюникові про всі підступи і відступи та будови де розмістився ворог, про терен ст. Копані. Вислухавши поради Тютюник знав з якого боку найліпше вдарити. Він наперед вислав вершників-гренадерів які раптовим нападом змели сонну охорону і закидали гранатами мешкання з солдатами. Зчинилась несамовита паніка. Розгублені й перелякані солдати антанти вискакували з приміщень роздягненими і потрапляли від постріли піхоти яка ввійшла в Водопой по слідах вершників. Хто впав трупом, хто встиг заховатися, хто з піднятим руками здався в полон а частина розбіглася в степу.
    Це була блискуча перемога. Станція Копані була захоплена без втрат. Сполучення антанти між Херсоном і Миколаєвом перервано.
    Григор'їв, почувши вибухи й постріли збоку Копані зі своєю сотнею розпочав наступ, очоливши гренадерів. А за гренадерами трьома лавами сунула піхота. Невеличкі розділи вершників прикривали фланги.
    Наступ провадився так тихо, що чути було тільки дихання коней. Біля Станції Водопой Грнгор'їв зупинився і наказав приготуватись до атаки. Григоріїв випустив ракету. Золотою змійкою звилося в небі і вибухло іскрами. І в тій же миті все загриміло, заклекотало, загуло, В станцію полетіло сотня гранат, застрочили з усіх боків кулемети, затріщали рушничні постріли.
    Грецьке військо в паніці звільнило станцію і відступило в діл, до води. Там поспішно почало творити шанці і земляні сховиська.
    Григор'їв заняв Водопой. На сході підіймалось сонце. Але спочинку військам Григор'їв не дав, він продовжував тиснути ворога. Однак ворог встиг отямитись і зустрів шаленим кулеметним і рушничним вогнем. Довелось й григор'ївцям робити шанці.
    Наближалась обідня пора. Тютюник, упоравшись з ворогом на ст. Копані, половину свого загону залишив на охорону Копані з другою половиною подався допомагати і рятувати Григор'їва. Недалеко ст. Водопой розгорнувся в лаву і вдарив з тилу. Військо Антанти не витримало двобічного наступу відступило в напрямі Очакова з великими втратами. Біля моря григор'ївців зупинила гарматним вогнем прибережна морська охорона Антанти. Григор'їв дав наказ зупиненим воякам копати окопи і залягти.
    Ніч минула без особливих змін. Рідкі рушничні постріли з обох боків тільки насторожували. Ранком, коли розвіявся туман, Григоріїв побачив перед собою пусті, залишені ворогом шанці. Використавши темну ніч ворог човнами передістався до Очакова. Проте, Григор'їв підібрав за вояками Антанти численну амуніцію, зброю, взутті, одяг та різні прилади військового характеру.
    Це була ще одна блискуча перемога над Антантою. Ворога розбито і можна тепер воякам дати заслужений відпочинок.
    Григор'їв наказав відвести всі частини на ст. Водопой, розквартирувати чи в гуртових мешканнях чи у вільних приміщеннях станції. Але більшість вояків розмістились у вільних ешелонах що стояли на станції, І раптом появилася горілка. В кожного вояка стриміла з кишені пляшка. Грецька добра горілка. Піснею, свистом, вигуками святкували перемогу і запивали грецькою трофейною горілкою.
    Побачивши таке безладдя /дике гульбище/ Ю. Тютюник скоикав тут же, на пероні станції, військовий мітинг. Він нагадав воякам що живемо військовими часами, що за нами слідкує ворог і до цього зобов'язує дистипліна і порядок, закликав до спокою і додав, що з ними хоче говорити сам отаман Григор'їв.
    Григор'їв промовляв недовго. Він подякував воякам і старшинам за успішну перемогу над ворогом, признався що він закінчив школу прапорщиків тут, недалеко в Миколаєві, що служив в царській армії, був три роки на фронті в окопах разом з солдатами де і здобув військового мистецтва воювати і перемагати. А на останку покликав усіх до послуху, єдности і дисципліни — бо в цьому наша сила. На закінчення Григор'їв дав слово знову своєму адьютантові Ю. Тютюнику.
    Тютюник обвів уважним поглядом зібраних вояків і голосно та чітко вигукнув:
    — Від нині отаман Гритор'їв має титул "Отаман Херсонщини і Таврії!"
    Вояки на мить завмерли а потім спонтанно кілька голосів вигукнуло — Слава! А між натовпом здивовано шепотіли: — Чому Херсонщини і Таврії, а де ж Україна.
    На цьому мітинг і закінчився. Вояки розходились і занепокоєно обмірковувала почуту новину про свого отамана: Чому Херсонщини і Таврії?
    На третій день по одержанні перемога над Антантськими військами Тютюник посадив своє військо у вагони та й рушив ешелоном назад до ст. Копані, а звідти через Кульбакино на Херсон. Антанта жодних перешкод не ставила і ще більше підіймало на дусі вояків.
    До отамана Григор'їва приходили представники віл Антанти на чолі з генералом і пропонували замирення, але ж Григор'їв не тільки цю пропозицію відкинув а ще й пригрозив що зробить з ними такий порахунок як це було під Водопоєм і в Миколаєві. На цьому розмова й закінчилася.
    Залізничний рух поїздів між Херсоном і Миколаєвом в цих непевних обставинах відновився. По містах почались організовуватись управи. Незабаром повставали самоохоронні частини вільного козацтва. Але яку владу визнавати законною — ніхто не міг відповісти.
    Зате дуже пожвавішав рух серед робітників російського походження та зрусифікованх українців з наголосом на большевицьку справедливість. Вони, робітничі середовища вороже ставились як до Антанти так і до руху Григор'їва.
    Довідавшись що на ст. Водопой в складах, магазинах і вагонах лежить велика кількість накопиченого добра, харчів передусім, борошна, крупа різна, пшоно, різні рибні та м'ясні консерви а поруч з харчовими продуктами безліч уніформи, взуття, зброї, набої, гранат та гарманті і іншого добра то це для вояків була така непереможна спокуса погріти руки що годі й уявити. А найголовніше — горілка.
    — Кажу вам братішки, там горілки на цілу армію! — говорив збуджено один вояк серед натовпу.
    — Пішли! — гукнув другий і вояки рвонули до складів хто з чим міг. Одні прихопили з собою наплечники, військові рукзаки, інші побігли з мішками. Кожний рвав і пхав у мішок все те що потрапляло до рук. Всамперед взуття і одежу. Кожний потаємці думав про дому, про родину, братів, сестер, наречену. Бо ж всі хлопці думали про одруження.
    Добра й майна в магазинах та вагонах щодня маліло і в той же час чисельнисть військових частин меншала.
    Тютюник, як адьютант про це небезпечне явище доповів отаманові Григор'їву.
    — Нічого, вони ще всі повернуться, завезуть здобич і повернуться, — спокійно запевняв адьготанта.
    За три місяці постою наблизилась весна а вояки не думали повертатися. Війська залишилося третина. Тютюник цим разом попередив отамана то армія віл бездіяльности деморалізується, розвалюється, В Україні бушує більшевизм, комуна кріпне, поширює свої вплнви а ми вилежуємося. На Дону Денікін піднімає козаків, формує "бєлую армію", готується рятувати " Єдіную неделімую".
    — Ми залишаємося, пане отамане, в небезпечному стані, щоб не прийшлося нам відходити туди, куди відступила антанта, але їх підібрали їхні човни, а нам човнів ніхто т дасть і вам буде один вихід — у воду!
    Григор'їв задумався а через декілька днів дав наказ: залишити Херсон та Миколаїв і повернутися до ст. Знам'янки де ще тримався його полковник Заєць, де з правобережжя сходились рештки григор'ївського війська.
    Хотілось згадати той 1919 рік. В частині Херсонщини та й по інших місцевостях, що були під контролею от. Гритор'їва, витворилася величезна сваволя: почалися грабунки, підпали, вбивства заможніх селян. Робилось це в більшості під проводом сільських розбишак "отаманчиків", якими керували місцеві большевики. По селах свідоме населення організовувалося в так звані "самоохоронні загони", які намагалися припинити цю розбишацьку сваволю.
    По містах, містечках та залізничних станціях місцеві большевики, за вказівками з Москви, теж організовували самоохорону. Туди входили зкомунізовані робітники та жиди. Грнгор'їв побачив, що він втратив у населення довір'я, зрозумів свою поразку. Тепер він уже не був отаманом усієї Херсонщини та Таврії, але лише маленької частини на Херсонщині.
    Свій штаб, що був приміщений у трьох вагонах, Григор'їв перевів до ст. Хировки, де стояв ешелон з військом, військовим знаряддям, провізією та горілкою. Все своє військо, якого заледве лишилась четверта частина з сорока майже тисяч, він зібрав сюди та розмістив на станціях: Хировка та Трепівка. До міста Єлнсаветграду доступу вже не було, ним опанували місцеві большевики. /Ходили чутки, що там був і сам Зінов'єв-Ляфельбаум/.
    Єлисаветград, одержавши підкріплення, яке підійшло з Вознесенська та Помошної, рахував себе укріпленим. Погода стояла суха, приємна. Був початок травня 1919 року, В цей час, коли Григор'їв підготовляв наступ на місто Єлисаветград, до нього був посланий ще раз від Уряду УНР. Фотій Мелешко, який мав би переконати Григор'їва, щоб вій залишив свою отаманію та приєднався до війська УНР. Ця місія Мелешкові не вдалася, бо всі шляхи доступу до Григор'їва були перетяті і сам Григор'їв зі своїм військом опинився в оточенні.
    Не маючи іншого виходу, Григор'їв підтягає свої сили до ст. Трепівки, готовить наступ на Єлисаветград. За один день до наступу, його ад'ютант скликає мітинг на ст. Трепівці, де й оголошує, щоб вояки перевірили свою зброю та були готові, бо о 12 годині вночі вони від'їдуть до стан. Канатової а звідти підуть у наступ на місто.
    Опівночі григор'ївське військо було в Канатовій, а на світанку лави були готові до наступу. Дійшли до села Сизонової, яке було в двох-трьох верствах від міста, там спинилися. Як сонце почало підійматися Григор'ївці піали на місто трьома лавами.
    Оборону Єлнсаветграду большевики побудували в дві лінії. В першій, від передмістя Ново-Миколаївки понад могилою виставили кулемети і міномет. Друга, на якій окопалась піхота, спереду першої — по хлібах.
    Місцевість тут була рівна, як на долові жодного прикриття і тому була для обох сторін невідповідна.
    Отаман Григор'їв пустив свою піхоту в наступ широкою і ріденькою розстрільною аби не наражатись на зайві людські втрати. Піхотинці рвучко одинцем перескакували десять кроків і падали не даючи часу ворогові взяти на мушку. Так кидькома григор'ївці наблизились до ворогів на 150–200 метрів і поспішно окопалися. І щойно тепер з обох боків посипались спонтанно рушничні й кулеметні постріли але шкоди нікому не робили бо люди лежали в ямках.
    В цей час на підмогу большевикам збоку залізниці, з-за насипу, наспіла нова большевицька частина піхоти і з вигуками: Ур-р-ааа… кинулась у фланг. Кулеметники та снайпери. Григор'їва швидко зупинили цю флангову атаку і змусили большевиків залягти. В цій же хвилі більшевицька піхота спереду й собі знялася і пішла в атаку. На зустріч їм піднялись григор'ївці і почалось пекло. Але вже за чверть години бій виразно показав перевагу григор'ївців. Рівне поле усіяне трупами і раненими. Ворог не витримав. Большевики одні утікали а інші кидали зброю і здавались в полон.
    Бій закінчився блискучою перемогою частини отамана Григор'їва. Серед великої кількости полонених виявилась і жиди. Можливо вони і перерішили наслідки бою бо, вже давно відомо що жиди хоробрі над неозброєною людністю, або ж перемагають хитрістю та підступом. А тут же атака. В атаці боягуз ніколи не виграє. Крім того серед полонених найбільше було недосвідченої збольшевиченої молоді яку агітатори повели на смерть.
    Загорілі григор'ївці почали сортувати полонених за національними ознаками і виявили багато чужинців, інших народів. На запит чого вони пішли вмирати за чужі інтереси, вони, ці чужинці, кидались тут же на своїх політруків-жидів щоб помститися. Але григор'ївці самосуду і порахунків робити навіть серед полонених заборонили.
    Вигравши бій в полі Григоріїв легко заволодів містом Єлисаветградом. Там він виявив наслідки жорстокого терору большевицького над заможнішим населенням. В тюрмі повно трупів. Нищили перед відступом противників большевизму. Кращі мешкання спалені, заможніші будинки пограбовані, люди з жахом ховалися.
    Григоріїв дав суворий наказ своїм воякам, під карою смерти, нічого в приватніх мешканнях не чіпати. А щоби це мародерство припинити отаман зробив облаву, впіймав двох мародерів-грабіжників мирного населеним і на площі перед натовпом розстріляв.
    Залишивши частину війська для охорони Єлнсаветграду, Григор'їв повів свої війська на відпочинок до станції Трепівка та Хировка.
    Після цієї перемоги над ворогом я з перев'язаною ногою виздоровлював на хуторі. Сюди зайшов оборонець большевицького Єлисаветграду Петро Бевз зі своїм приятелем обидва обвішані наритниками як коні та й на плечах у них були чималі мішки.
    Запитав він мене, що зі мною, — Кілька днів тому мене вдарив кінь і розсік копитом дуже ногу, — відповів я, — А що це за наритники на вас, — поцікавився я, — та що то у ваших мішках? Ви ж захищали большевиків, де ж то ви набрали все це?
    — Тактак, — відповів Бевз, — коли б у голові не варило, то захищаючи й побиті там були б. Але ми втекли до григор'ївців, там дечого дістали, тай оці наритники…
    Я ще цікавився, чи вони й у своєму селі так ітимуть з наритниками, але Бевз наказав мені мовчати, не базікати зайвого, та й пішов з приятелем до свого села Княжі.
    Після такої розмови кортіло мені дати їм обом по кулі з нагана, що стримів спереду за поясом, та я стримався, а опісля дуже-дуже шкодував.
    Через кілька днів я сів на коника й поїхав подивитися що робиться в григор’ївському військовому таборі на стан. Хировка. Побачив цілковиту руїну.
    Переважна більшість тих, які понабивали свої мішки мануфактурою, пішли з награбованим по домах. Інші сиділи в лісі, в холодочку, по трудах піячили та горланили, а частина ідейних сиділи у великому крузі й сумували. Приєднався і я до цього кругу.
    Нарікали ми всі на Григор'їва, а сотник Діброва сказав:
    — Коли б об'єднався наш отаман з Армією УНР, можливо що й Україна була б уже вільна, а тепер невідомо, як буде. Одних червоних поб'ємо, інші лізуть, як сарана. Ми вже опинились в оточені, — сумовито нарікав сотник Діброва що був в цьому товаристві, — Військо щодня меншає і меншає, — продовжував він, — я запитав адьютанта Тютюника що ж він далі робитиме а він мені порадив почекати як прибуде отаман Григор'їв. І справді, за три дні прибув із Єлисаветграду отаман, оглянув рештки свого війська і сумно зітхнув. Тоді він звелів усі розпорошені частини зібрати на ст. Хировку. Коли всі зібралися, він зробив огляд і переконався, провадити війну нема вже доброго війська. Крім того довірені його люди сказали що між вояками є багато нарікань що він не приєднався до Армії УНР яка є упорядкована, організована і дистиплінована. Григор'їв і слухати не хотів про об'єднання.
    Після цього, — вів далі сотник Діброва, — ми з іншими старшинами вимагали від адьютанта Ю. Тютюнника, щоб він влоштував нам зустріч з отаманом і він це зробив. Запитав нас Григор'їв, що ми хочемо йому сказати. Ми всі по черзі викладали свої думки про сучасний стан. "Торбохвати" з війська вже розійшлися, нас залишилося мало, ми не в силі тримати фронт, бо червоні з усіх боків просуваються на Єлисаветград. З Дону, з півдня іде з білою армією Денікін, що воює за 'єдіную нєділімую" Росію. А нам, пане отамане, немає тут місця. От. Григор'їв уважно нас вислухав і з нами погодився. Обіцяв подумати і в скорому часі скликати всіх старшин на нараду, на якій все буде обговорено й полагоджено. На цьому наша розмова з отаманом закінчилася і всі розійшлися.
    Кінець травня, початок червня. Приємна лісова тиша, яку час від часу порушували п'яні голоси. Соловейки тьохкали свої трелі, а деякі вояки замріяно слухали. А отаман Григор'їв зі своїм адьютантом та іншими старшинами засіли на нараду. Становище створилося таке, що вже не було іншого виходу — або йти на захід, або в партизанщину.
    На нараді Тютюнник радив отаманові Грмгор'їву іти на захід, але Григор'їв не погоджувався, він твердо стояв на своєму, тому він ліпше піде в партизанщину й чекатиме слушного часу, а потім передихнувши додав, що він ще подумає і скаже про своє остаточне рішення завтра на нараді.
    Потім, за звичкою того часу, випили, закусили добре і розійшлись на відпочинок.
    На другий день от. Григор'їв скликав найближчих командирів в штаб до вагону на нараду. На нараді він лагідно, спокійно розповів про військовий стан, про бої і фронти навколо, про партизанські рухи і на закінчення оголосив що він на далі відмовляється від фронтової війни, яка не приносить бажаних результатів а переходить на партизанський спосіб боротьби. Отже я й даю вам до вибору, ті що погоджуються з моїм пляном залишайтеся, хто ж вважає мій плян помилковим — тим вільна дорога на всі боки світу.
    Всі старшини приголомшено мовчали. Підвівся адьютант Ю.Тютюнник. Він почав переконувати Григор'їва що партизанка ніколи не дасть рішальної перемоги над ворогом, перемогу робить сильна армія і тому для нас єдиний шлях, іти на з'єднання з армією УНР і підпорядкуватися Головному Отаману Симону Петлюрі.
    Григор'їв і цим разом відкинув пропозицію свого адьютанта Тютюнника, рішучо захищав партизанський метод і спосіб дольнійшої боротьби, і щоб виявити скільки ж командирів погоджується зним попросив підняти руку тих що до нього приєднуються. З двадцяти присутніх командирів підняло руку три особи. Він побачив що втратив між командирами довір'я.
    — Гаразд, мовив розчаровано Григор'їв, — свого рішеня я не зрікаюся. Я не буду робити вам перешкоди а ви не перешкоджайте мені. Від сьогодні я призначаю своїм адьтантом Микиту Головченка що підняв за мене руку /Головченко уроженець Цибулева, сліпий на одне око, мав ще інше прізвисько — Чечіль/ він же я моїм заступником, а вашим отаманом тепер буде Юрко Тютюнник. Ідіть за ним і провадьте боротьбу так як вважаєте найліпше.
    Після цього отаман Григор'їв запросив усіх на перекуску на якій і закріпили дружбу між двома частинами. На закінчення розпрощалися щирими і приязними потисками вояцьких рук.
    Старшини оголосили воякам остаточне рішення отамана Григор'їва. Почалися наради вояків, які теж розділилися на дві групи. До Григор'їва прилучилося не більше, як 4 сотні вояків, в більшости з найближчих сіл. До Тютюнника приєдналося до двох і пів тисяч. Це були вояки, які думали лише про боротьбу за самостійність України. Після розділу Григор'їв поставив свою групу в лаву, призначив командирів по війську та транспорту, наказав що вояки мусять брати і розпустив їх.
    Григор'ївці, що мали першість, брали що хотіли. Взяли 4 тачанки, 6 чи 8 кулеметів, декілька возів, на які наладували: рушниці, набої, гранати, медикаменти та провізію. Коли вояки Григор'їва були готові до вимаршу, отаман під'їхав на своїй тачанці і, звернувшись до свого колишнього адьютанта Ю. Тютюнника, побажав йому та всім його воякам щасливо дійти до наміченої мети. Попрощався і тихою ходою зі своїм відділом пішов у Чорний ліс. За нім військо та до півсотні кінноти.
    Тютюнник забрав решту, що залишилась: дві тачанм, кілька возів, на які вояки поставили кулемети, та дві гамати, повантажили набої, гранати та провізію і поспішили відійти на захід. /Ст. Хировку залишили на призволяще, там населення провадило " ревізію " майже тиждень і дехто зробив собі чималі запаси, особливо "гречеської"/.
    Тютюнник пішов зі своїм військом лісами: Раєвським, Вербовим та іншими і щасливо дійшов до ст. Христинівки, де і з'єднався з частинами армії УНР. Там усіх їх радо та щиро привітали.
    Ю. Тютюнник ввесь час був у окладі армії УНР, брав велику участь у боях, ходив з вояками в Зимовий похід у 1920 році. Під містечком Базаром в 1921 році він зі своєю частиною попав в большевицьке оточення, військо його було розбите, а сам він потрапив у полон. Після, він як великий фахівець партизанського руху, був викладачем військової Академії в Москві, а використавши, большевики його розстріляли.
    А Григор'ів з титулом великого отамана Херсонщини та Таврії, з десятками тисяч славної переможної армії, перетворився в партизанського отаманчика без титулу, без слави, без нагороди. Так часто буває що доля любить кепкувати з заразумілців, В Чорному лісі приховавши частину зброї й амуніції, яка обтяжувала рухливість загону, Григор'їв подався до лісу Чуту, але й там партизани інші вже обібрали в селах харчі ще зимою. Звідсіль він помандрував до лісу Мотриного, хотів розташуватись в Холодному Яру, але там вже господарював Василь Чучупака /Деркач/ і колишнього великого отамана біля себе відмовився мати. Тоді Григор'їв подався з своїм загоном далі і біля села Бурякової спіткав з загоном Коцуру, якого вважав своїм приятелем. Але й Коцура відмовився об'єднатися. Не тільки відмовився, а ще й сказав щоб Григор'їв забрав військо геть далі і не обїдав тут його населення.
    Григор'їв не хотів сваритися, подався далі аж до Раєвського лісу, перейшов залізничне полотно поміж станціями Цибулівкою й Фундуклеєвкою, дійшов до села Нерубаю де і став постоєм.
    В цей час несподівано на тачанках нарвався сюди батько Махно з своїми "синочками-молодчиками", Отаман Григор'їв кинувся до Махна і запропонував об'єдвання. В першій хвилині Махно відмовився, а потім щось подумав і погодився. Але тому що село Нерубай не могло вмістити два загони, то вони перейшли до більшого села Осітняжки і там розмістили по хатах та школах вояків. Але й тут було тісно. За тиждень пере мандрували до ще більшого села Сентово. Тут Махно зупинився в центрі села, школу заняв під свій штаб а молодчиків розмістив в хатах навколо школи.
    Отаман Григоріїв свою частину розмістив по бічних вулицях села які прилягали до річки Інгул а сам оселився в священика.
    Початок липня 1919 року. Субота але в полі жнива і всюду кипить робота, а до села всунулись непрохані та й небезпечні гості. Багато людей кинули в полі роботу і поспішали в село рятувати рештки свого добра. Вступивши в село вояки зразу ж розпочали гульбища. В кожного вояка запас грецької горілки. Всюду співи, крики, стрілянина. Люди в страху. Хто не зайде з "визволителів" в село то бешкетує і грабує, чи білі чи червоні чи й чорні махновці, — скаржилось перестрашене населення.
    Неділя. В селі благодатний тихий ранок. Військо, пясля нічного гульбища, мирно спало. По обіді скликався мітінґ. Люди ще щойно сходились як сюди прибула військові провідники, батько Махно та отаман Григор'їв і біла сільської управи розпочали суперечку. Потім зайшли в сільську управу. Щойно Махно переступив поріг управи, як вихопив з кобура свого мавзера… Але заки він встиг цей великий револьвер приготувати до стрілу, Григоріїв блискавично витяг наган і почав стіляти в груди Махна. Однак Махно злорадо посміхаючась направив уже мавзера на Григор'їва і стрілив. Отаман хнтнувса, зігнувся, рука його з наганом в безсилі ослабла. Він це знайшов в собі сали вискочити з управи на подвір" а, навіть гукнув про допомогу. Але в дворі були самі махновці Він пробіг ще до рівчака вимитого водою і упав до нього. Махновці підскочили і дорубали його раненого шаблюками.
    Як виявилось згодом, зрадник з близького отечення Григор'їва, ще звечора підміняв отаманові в нагані набої на холості. Ось чому Махно від час двобою посміхався і не поспішав випередити в пострілі.
    Смерть отамана Григор'їва рознеслась по селу блнскавично. В таборі григор'ївців повстала паніка. Вони, довідавшись що Махно забив отамана почали тікати з села через річку до Пенькіно. За ними кинулись махновці і загнавши в болото вимусили здати зброю. В цій стрілянині кілька Григор'ївців загинуло, між ними і помічник-адьютант Григор'їва Чечіль. Поховали замордованого Чечіля люди в кінці садиби на огороді Чайковського.
    Такий безславний кінець знайшов собі отаман Григор'їв, що відмовився об'єднатися з Армією УНР.
    Забитих григор'ївців Махно звелів похоронити на цвитарі. Полоненим григор'ївцям Махно дав право вибору: ті що пристануть до його загону отримають зброю, інші можуть повертатися додому.
    Труп отамана Григор'їва Махно наказам вивезти за село і закопати в рові біля цвинтаря ніби стерво.
    Після цього Махно посадив своїх молодчиків на тачанки та коні і тричі пролетів вулицями села демонструючи свою спритність та силу. Дочекавшись ночі Махно з своїм військом зник з села, Люди полекшено зітхнули.
    Довідавшись що Григор'їва замордував підступно Михно в селі Сентово і похоронив в рові за селом як собаку, дружина з родичами приїхала, відкопала труп і забрала до міста Олександрії де його поховала за християнськими порядками, в труні і з священиком.




Післяслово

    Ми щойно познайомились з безславно-трагічним завершенням руху високолетного і зарозумілого отаманчика Григор'їва. Хай буде ця подія новітньої історії нашого визвольного руху повчальною всім тим дріб'язковим отаманчикам яких ще й сьогодні так густо в нашому середовищі, які ще й сьогодні несвідомо руйнують нашу націю, а зокрема еміґрацію. Ця отаманія на еміґрації зводить нанівець всі наші зусилля на національній, політичній, громадській і навіть релігійно-церковній ниві.
    Ці амбітні отаманчики, часто-густо засліплені своїми вузько-партійними проблемами, дрібними осягами в свому волосному чи хуторянському загумінку, перешкоджають, ато й руйнують великі ідеї Соборности і Самостійности України.
    Вони забувають, що для добра Соборности, Самостійности, Незалежности від чужого втручання, в ім'я великої ідеї України, часом треба поступитися своїми куцими політичними, партійними, громадськими чи й церковними постулятами, часто навіть помилковими чи й шкідливими.
    Ми знаємо випадки з нашого еміґраційного життя коли існує добра, конструктивна організація яку слід тільки підтримати, але зразу ж знаходиться амбітний отаманчик і починає демагогічними покликами творити другу, з такими ж цілями організацію тільки для того щоб бути самому отаманчиком. І замість скріплювати нашу боротьбу з головним ворогом — з московським большевизмом, свідомо чи не свідомо цю боротьбу підважує.
    Очевидно, в таких випадках безсумніву часто діє організована большевицька аґентура.
    В 1917–1921 роках такі отаманчики як Григор'ів, Волох, Зелений, Божко, Говоров та безліч інших які ніби тоже боролись за Україну /я вже не згадую тих зрадників українців які відкрило пішли під московсько-большевицький червоний прапор і новели за собою збаламучену українську людність чим обезсилили нашу національну українську Армію УНР/ але за яку вони боролись Україну? Бо ж їхня боротьба приносила не перемогу а руїну.
    Отаманія, мабуть наше лихо спадкове. Де великий князь Ярослав Мудрий боровся з цією пошестю і казав що в єдності сила. А славний наш гетьман Іван Мазепа писав що: ми самі себе звоювали. І чи не повторилось це саме з нашою новітньою визвольною боротьбою коли кожний з дрібненьких чи й більших отаманів хотів творити Україну під своїм проводом.
    Чи не ганьбою себе вкрив командир Галицькою Армією Тарнавський у найбільш критичний стан Армії Ук. Н.Р. повів свою Армію до Денікіна, а коли Денікіна розбило то він перейшов до большевиків. То де ж та соборність, де ж те чесне лицарство. А ми все кричимо про єдність. А диктатор Пелрушевич, замість едности оголошує окрему Україну, Галицьку, Католицьку.
    Ось чому ми не маємо Самостійної України, бо тягнемо воза як у тій байці, де спілкується лебідь, щука й рак.
    І те саме діється сьогодні на еміграції, на наших очах. Одні до червоної Москви залицяються і валять носія державности УНР, другі танцюють перед Ватиканом, а є ще й такі отаманчики що зовсім нехтують боротьбу а закликаюль: Не трать куме сили, пускайся на дно.
    А я скажу: Схаменіться!


Денікінщина
Військові події в Україні 1919 р

    Клекотав 1919 рік. Майже вся Україна була охоплена військовими діями. І в цей же час по всій Україні поспішно селяни закінчували жнива, днями й ночами звозили, тягли з поля снопи, своє добро — хліб додому. Поспішали бо з півдня сунула ненаситна біла денікінська армія.
    Із станції Знаменка до станції Бобринської тяжко стукаючи колесами котився бронепотяг. На новому паровозі з обох боків казана гарними білими літерами світився напис "ГЕНЕРАЛ ШКУРО"
    Крім напису на паровозі і вагонах різними фарбами і мистецькими стилями виднілися мальовані дикі звіріща несамовито гризлися між собою. Тут були голодні вовки, розгнівані чорні пантери, тигри, дикі кабани тощо.
    Ці дикі звірі на панцернику попереджали людей і ворога що й вояки в панцернику такі ж люті і безстрашні як і дикі звірі.
    Щоб уникнути бою з денікінцями, щоб врятувати життя, большевицькі верховоди в селі Цибулеві з своїми прихильниками пішли в запілля. Частина з них подалась в ліси Чути і Мотриного, де діяв большевицький ватажок Коцура, а інші притихли в селі.
    Денікін, захопивши місцевість зразу ж оголошував мобілізацію старшин. Але старшин большевики вже встигли вимордувати і розігнати. В селі залишились тільки поручник Іван Трихманенко та прапорщик Іван Фелоненко яких і запрягли до війська.
    Минало тепле літо а на зміну впевненою ходою наближалась мокра, дощова, холодна осінь. Ця несприятлива і дошкульна погода почала вигонити з лісів большевицьку партизанку, яка шукала захисту в хатах хуторів та близьких до лісів сіл.
    Денікінці вишукували по селах своїх ворогів і нищили. Знаюча денікінську жорстокість большевики живими до рук не здавились. Одного разу денікінці оточили в селі двір комуністичного ватажка в Цибулеві товариша Гаврила Навроцького, якого ще до революції вся околиця й села знали як злодія, запропонували йому здатися до рук денікінців. Але Навроцький через вікно почав на денікінців стріляти. Після цього денікінці підпалиди хату і ватажок вистрілявши набої, ще вибрався на горище. Коли на хаті стріха, хоч і мокра від дощів, почала горіти, він покінчив самогубством. Труп обгорілого Навроцького родина і люди поховали на цвинтарі біля Залізниці.
    Крім Навроцкого в селі ще переховувалось вісім чоловіків з большевицького підпілля але денікінцям не пощастило натрапити на їхні сліди.
    Прийшла зима з дошкульними морозами. Тепер уже і в соломі чи хліві тяжко було большевицьким партизанам висиджуватись а сніг зраджував кожний рух. Тому місцеві большевики облюбували собі схованку в хаті Гонтаря Тимоша що його двір стояв край села і прилягав до чагарників лісу Чуток і цим давав змогу у випадку небезпеки і облави зникнути.
    Гонтар Тиміш належав до бідняків, чи як то більшевики окреслюють, до пролетарів бо був бондарем. Він з самого початку повалення царяту примкнув до більшевиків, бо їхні гасла "вся влада пролетарям" йому дуже сподобалась. Тому то його контакти з большевицькою партизанкою були щирі і віддані.
    Син його Андрій 1898 року народження, здобув двоклясову освіту і числився грамотною людиною. В час революції був в царській армії, потім був при війську Болбочана, але швидко перекинувся до большевицького руху і став навіть провідником. В хаті його батька Гонтара Теміша і знайшла надійну схованку большевипька партизанка. Тут же в хаті ховалися Дем'яненко, Нечуйко та Михайловський.

    Денікінцям хтось з селян натякнув про большевицьке кубло в цій хатині на околиці села. Вони одного дня несподіваним нападом хотіли всіх захопити. Але большевицька сторожа помітила як денікінці оточують подвір'я і підняли стрілянину. З хати вискочили інші большевики і відстрілюючись відступили до лісу Чуток. Під час цієї сутички Дем'яненка ранено в ногу. Денікінці оточили хату вже тоді як большевики зникли. Старого Тиміша з дружиною арештували, посадили на сани і повезли до Єлисаветградівки. Але так і не довезли, біля залізниці їх обох розстріляли.
    Біла Армія під командуванням генерала Денікіна, боролась на всіх фронтах з одним гаслом; єдіная неделімая Росія. Це вороже для всіх поневолених Росією народів шовіністичне гасло Денікіна і перерішило його боротьбу, затягло в поразку. Проти Денікіна виступили большевики, проти його єдінонеділимської політики виступила Армія УНР, проти його окупаційного походу виступили всі партизанські загони.
    Менше як за місяць наступ Денікіна був не тільки зупинений, а його "блискуча" золотопогонна біла армія поспішно розпочала відступати, котилась на південь до Чорного моря.
    Під Новий 1920 рік станція Знаменка вже була звільнена від денікінців, які поспішно відійшли до Єлисаветграду і тут почали зводити укріплення.
    Денікінських реставраторів старої монархічної Росії били з усіх боків, били під прапороми червоними большевнків, били під жовтоблакитними Самостійної України і били під прапорами чорними Махна.
    Не відчуваючи більше денікінської небезпеки, виліз з своєї схованки Неводничий Федір з поки по малочисленною большевицькою зграйкою. Він тепер сміливо й завзято почав збільшувати свій загін. Він почав стягати до себе і тих, невиразних прихильників що висиджувались по хатах родичів чи знайомих.

    Большевицькі ватажки погодились з цим пляном, але замість селянського повстання, в яке не дуже вірили бо знали що селяне большевиків не люблять, рішили оголосити загальну мобілізацію місцевого населення — чоловіків від 19 до 40 років віку.
    По селах кинено пропаґандистів які на загальних зборах селян оголошували наказ мобілізації та родинам покликаних до війська обіцяли різні привілеї: дозвіл заготовляти паливо на зиму в державному лісі, дозвіл рубати матеріал на ремонт і будову хатів та мешкань тощо.
    Серед населення знялася метушня. Пропозиції дуже спокусливі, але ж і небезпечні. Гляди большевики програють а прийдуть інші. Але ж до обіцянок існує наказ.
    Новий Рік зустрічати довелось в напружені й з великою тривогою. Рік 1920 не віщував добра. І дійсно, одного дня на Різдв'яних святах цибулівцям довелося виражати своїх вояків у похід. З усього села та й з інших навколишніх малих сіл зігнали людей і підводи. Ті, яких Неводничий наділив землею, та учасники різних екзекуцій явилися самі, добровільно, але їх було небагато, може з сотню. Неводничий, як генерал, командував цією збірною "армією" всіх поставив до строю, розбив на відділи та призначив командирів. Потім став викликати по списку селян з підводами й наказував брати на кожну по 8-10 мобілізованих. Коли все було готове, валка виїхала в напрямку Єлисаветграду, що був за сорок кілометрів від Цибулева.
    Переночувавши в селі Казарні, що було на половині дороги до місця призначення, другого дня вранці приїхали в село Високіх, де об'єдналися з Єградківцями. До Єлисаветграду залишалося біля десяти кілометрів. Дорога лежала через рівний чистий степ, що злегка був припорошений снігом.
    Командири Неводничий та Курченко почали поспішно лаштувати своє "військо" до бою: в передні дві лави поставили людей з рушницями, а за ними третя лава була цілком не озброєна. Було наказано: як переднього вб'ють або ранять, то задній мусить взяти його зброю і йти вперед у наступ.
    Так і пішли тими лавами, вгинаючись змійкою, та й дійшли до підміського села Сізонова. Денікінці вже були готові до зустрічі ворожого війська. Від села Лелеківки показалася денікінська кіннота і застрочили кулемети. Большевицьке військо під командою Неводничого-Курченка спинилось і бійці залягли на снігу. Раптом з боку залізниці почулася інша стрілянина. Над головами зашумів вихор скорострільного вогню. Прихований денікінський панцерник вийшов на відкриту лінію Єлисаветград — Канатова і перед ним, мов на долоні, було видно все те "військо".
    Перший гарматний постріл з панцерника прямісінько й точно вибухнув між першою і другою лавою наступаючого війська. Від вибуху зірвався селянин з відірваною рукою і тріпаючи скрівавленим оцупком рештки руки подався спателичено вперед а потім обернувся, заверещав не своїм голосом тікав назад.
    Мов би по команді перша лава схопилась і почала тікати бо ж створилась паніка. Залишилось тільки два трупи.
    Намацавши першим пострілом дистанцію з панцерника посипались гарматні постріли як з мішка. До гарматних і кулеметних приєднались і рушничні. За пів години рівне і чисте поле встлалось трупами. Ранені і частина вцілілих чим дужче втікала з цього безглуздого бойовкська.
    Не пощастило большевицьким ватажкам взяти Єлисаветград селянською юрбою, не здобули вони й слави, тільки невинними трупами встелили поле.
    Панцерник ще зробив кілька гарматних пострілів туди де ворушились запізнілі людські постаті в полі і зробивши протяжний гудок паровозом, мов би похоронну відправу над покійниками подався ліниво назад, на станцію.