Скачать fb2
Мандрівка до моря

Мандрівка до моря

Аннотация

    Швейцарський письменник Отто Штейгер відомий радянському читачеві своїм романом «Портрет шановної людини». Основна тема цього твору — багатство й людська совість — знайшла своє продовження і на сторінках його нового роману «Мандрівка до моря». Герою цього роману, звичайному волоцюзі, без будь-яких зусиль вдається здобути величезне багатство. Воно звалюється на нього зовсім несподівано й приносить йому поважне становище в суспільстві. І раптом власник велетенської фабрики, психічно цілком нормальний, опиняється в божевільні. Письменник сторінка за сторінкою з глибокою психологічною переконливістю розкриває трагедію свого героя і ті причини, внаслідок яких його ізольовано од навколишнього світу, з їдким сарказмом пише про буржуазне суспільство, в якому «здоровий» глузд обивателя і глузд чесної людини — несумісні поняття.


    Приймальня умебльована затишно, хоч і трохи строго, як і все тут. Західна стіна до стелі заставлена книжками. Здебільшого це медична література, але в око впадає і кілька томів класиків з розкішними шкіряними корінцями. Вони стоять велично і сумно, як усі книжки, що їх ніхто не читає. Кімната міститься на другому поверсі, з її вікон, які дивляться на південь і крізь які досередини ллється щедрий потік сонячного світла, видно парк. Він великий, обсаджений по краях деревами, а на прогалинах простяглися білі, наче паперові смужки, посипані жорствою опуклі доріжки, по яких останні хвилини прогулюються безтурботні хворі: адже незабаром вечеря, а після неї відбій. Все тут свідчить про спокій і порядок — навіть годинник у дубовому футлярі, — і водночас ні на мить не можна забути, що це дім для божевільних.
    Відтоді, як мене сюди запроторили, вже минуло три тижні. Лікар щодня знову і знову намагається дізнатись від мене, чим я займався до цього, а тоді ще раніше і так — від самого дня народження. Які в мене наміри на майбутнє, його також цікавить. Одне слово, він хоче довідатися про моє минуле і майбутнє, ні більше й ні менше. А звідки мені про це знати? Хіба я відаю, чи є в мене взагалі якесь майбутнє? Та й навряд чи було минуле, принаймні гідне того, щоб про нього розповідати. Навіть при найпалкішому моєму бажанні не можу сказати, чому я робив те або те, а щось інше — ні. Але лікар, який так добре ставиться до мене, абсолютно переконаний, що я це знаю, і мені прикро дивитися на його безпорадність. Він, мабуть, був би щасливий, коли б я хоч вряди-годи про щось оповідав. Зрештою, чом би й ні?! Можливо, це й справді потішить лікаря! Наше життя таке коротке, тож чи не скористатися з нагоди принести комусь радість? Тільки якби ж він не питав безнастанно про причини отих вчинків, для яких, власне, жодних причин не існувало, і часто між ними не було ніякого взаємозв’язку. Щодня він змушує мене цілу годину чекати в приймальні; це, мабуть, входить і у програму мого обстеження — а може, й лікування? В глибині кімнати, під протилежною стіною, нудні шпалери якої розмальовані темними тінями від гілок дерев, сидить його тендітна секретарка; під столиком для друкарської машинки видно її довгі ноги, помітно, як міцно стискає вона коліна і впирається носками у підлогу. Її довге руде волосся, наче язики полум’я, спадає на білий, застебнений під саму шию халат. Обличчя у неї гарне, хоч, на мій смак, трохи широке, а очі надто великі. Час від часу вона крадькома зиркає на. мене, щоб потім доповісти лікареві про мою поведінку в цю годину вимушеного чекання: чи не виявляв я неспокою і полохливості, чи не гриз нігті, чи не гаяв часу в якійсь іншій невинній розвазі; читати мені тут не дають, мабуть, умисно.
    Принаймні так було спочатку, і я примушував себе байдуже дивитися в одну точку, вдаючи, ніби взагалі не помічаю дівчини з рудим волоссям і мужньою лінією брів. Ця незвична для неї і, безперечно, незаслужена байдужість мужчини дратувала і ображала бідне дитя, — в усякому разі, мені так здавалося, бо вона частіше, ніж звичайно, витирала надруковане й спересердя рвучко переводила каретку на початок нового рядка, — і тоді я вирішив хоч зрідка кидати погляд під столик на її коліна, біла шкіра яких просвічувала крізь панчохи. Тепер ми обоє були задоволені, і дівчина відповідала на мою увагу ледь помітною усмішкою.
    Коли минала ця в міру довга година, — певна річ, з точки зору лікаря, бо, як на мене, то вона була занадто довга, — двері відчинялися, і до кімнати заходив лікар, у двобортному костюмі, спокійний і задоволений, як людина, котра глибоко переконана, що все навколо неї діється саме так, як належить. Він посміхається, сідає навпроти мене і якусь мить мовчки потирає руки. На одному з пальців у нього масивний перстень з монограмою; мені чомусь здається, що він одержав його багато років тому з нагоди успішного захисту докторської дисертації. А може, шлюбний? У всякому разі, він свідчить про якусь приємну і врочисту нагоду.
    Він запитує:
    — Ну, як ми себе почуваємо сьогодні? — І особливо наголошує останнє слово, щоб нагадати мені, що я хворий і мені не тільки дозволено, але й належить одного дня почувати себе добре, а іншого — зле.
    Як і завжди, я відповідаю:
    — Дякую, сьогодні я почуваю себе добре, наскільки це можливо, звісно, в божевільні.
    Тоді він, згідно з усталеною традицією, піднімає руки і вигукує:
    — Та ні ж бо, ні, любий мій, це зовсім не божевільня!
    Це місце він називає лікарнею для нервовохворих. Іншим разом лікар перекладає якісь папери на столі, трохи ширше посміхається і, ніби погоджуючись зі мною, відповідає:
    — Нічого не вдієш, любий мій, весь світ — божевільня! Хіба не так?
    Я киваю головою, і тоді лікар знімає з носа окуляри й протирає їх білою хусточкою. Сповнений співчутливої заклопотаності погляд його короткозорих очей зупиняється на моєму обличчі. Лише після того, як він сховає хусточку і знову надіне окуляри, наша розмова відновлюється, тобто він, як правило, запитує, а я відповідаю. Спершу, коли мене привезли сюди, я вирішив взагалі не говорити, і те, що я все ж таки не раз дозволяв втягнути себе у справжню розмову, пояснюється неабияким хистом лікаря розпитувати, копатися в моїй душі, робити помилкові висновки з моїх найскупіших відповідей.
    — Ви й надалі збираєтесь мовчати, уникати будь-яких пояснень своєї дивовижної поведінки?
    Я відповів, що нічого дивовижного у своїй поведінці не бачу. Але, може, він і справді має рацію і мені слід було б усе розповісти? Адже для мене це зовсім мало важить — мовчатиму я чи говоритиму, а для нього — так багато!
    — Я дістав завдання з’ясувати причини вашої дивовижної поведінки! — Знову «дивовижної»! — Це мій обов’язок, і я його виконаю.
    Лікареві можна повірити; його риб’ячі очі і випростана спина свідчили про його завзятість або про притаманну самовпевненим і везучим людям пиху, що виховувалась у них з покоління в покоління.
    Біля входу до будинку задзеленчав дзвоник: хворих запрошували повернутися до своїх палат. Цей незмінний сигнал, що сповіщав про кінець дня, щоразу викликав серед хворих збудження. Їхні голоси лунали тепер гучніше, часто були навіть верескливі; усі квапилися до будинку. Тільки троє хворих завжди ховалися, і майже завжди в одному й тому самому місці, так що санітарові треба було лише піти і заштовхати їх у вузький склепистий вхід, перш ніж зачиняться червоні двері, що закриють світ і призахідне сонце.
    Мене дзвоник не кличе. До вечері ще ціла година, отож стільки ще триватиме наша з лікарем досить-таки одностороння розмова.
    — Що вас, власне, цікавить? — запитую я.
    — Все!
    — З чого мені почати?
    — З самого початку. У нас є час.
    Лікареві можна повірити. Мене не випустять звідси, доки не доб’ються зрозумілого для них пояснення моєї поведінки, яку вони називають «дивовижною» і «аномальною».
    Втім, мені теж зараз нема куди квапитися. Спершу мені здавалося, ніби час зупинився, і часто від нудьги я дивився на сонце, аж поки не втрачав здатність щось бачити, окрім вогненної кулі, і по моїх щоках не починали текти сльози. Не без притаєної радості я уявляв собі, як чудово й захоплююче було б, якби я міг плакати над своєю теперішньою долею, що відгородила мене од світу, кинувши між божевільних, поведінка і почуття яких були чужі для мене і коли не викликали в мене страху, то здавалися сміховинними й відворотними. На жаль, навіть у такі тихі хвилини мені не щастило розворушити свою душу, й, по суті, я завжди залишався бадьорим і байдужим. Але пізніше я познайомився тут із двома чудовими чоловіками, гідними того, щоб обдарувати їх своєю увагою, а якщо пощастить, то й співчуттям.
    Отже, лікар (загалом у мене немає впевненості, що він зовсім не здатний мислити; дві зморшки з обох боків його рота, — навіть якщо вважати, що цей рот лише умовно і випадково належить до цього ситого круглого обличчя, — можливо, є ознакою певної інтелектуальності) вважає, що моя поведінка була ненормальною, з чим я не можу погодитись. А коли я питаю, що він розуміє під словом «нормальний», він усміхається до мене самими лише куточками губ, і я відчуваю, що наша розмова починає розважати його. Лікар любить пояснювати поняття, про які заведено говорити загальними фразами, нічого певного про них не відаючи, хоч для нього, з огляду на його професію, смисл їx має бути зрозумілий.
    Він пояснює мені: «нормальне» — це те, що відповідає нормі; і коли він це говорить, з виразу його полохливих риб’ячих очей видно, що він хитрує, вдає з себе простачка, аби тільки викликати в мене заперечення. Більш того, я навіть переконаний, що його рудоволоса дівчина стенографує в глибині кімнати кожну мою відповідь, щоб пізніше лікар міг з упевненістю визначити те, що він називає моїм характером. Я охоче йду йому назустріч, адже й мені це приносить тиху, маленьку радість, коли я спостерігаю, як, досліджуючи мою психіку, він вдається до карколомних трюків, немов танцюрист на канаті.
    — Отож, відповідати нормі — значить відповідати загальному, буденному? — питаю я, і лікар стверджує, хоч, звичайно, з застереженням:
    — В певному розумінні.
    Його слова спонукують мене запитати, чи, в такому разі, кожного, хто поводиться і думає не так, як на його місці це зробила б людина з посередніми здібностями, слід садовити в божевільню. У відповідь він каже, що я софіст і що в мене талант адвоката.
    Чому мені не вистачає витримки? Це моя слабість. Подібні розмови, хоч мені й не важко їх провадити, а йому вони приносять навіть певну втіху, через кілька хвилин починають мені набридати, і тоді я знову замикаюсь у собі й мовчу, а в його риб’ячих очах гасне блиск.
    — На сьогодні, мабуть, досить, — каже лікар і, не приховуючи свого розчарування, дивиться повз мене у вікно, так що вогненний шар, який висить уже над самим горизонтом, відбивається у скельцях його окулярів. — Чи не могли б ви завітати до мене о тій самій порі завтра?
    Навіть у цьому є щось варте уваги: він не наказує, він просить!
    — Ну, як ми себе почуваємо сьогодні? — запитує він, а я відповідаю:
    — Дякую, сьогодні ми почуваємо себе чудово.
    — Чи й сьогодні ви не маєте наміру говорити?
    — А хіба це для вас так важливо? — запитую я в свою чергу.
    Він відповідає:
    — Щиро кажучи, так; і не стільки як для лікаря (хоча й лікареві це цікаво знати), скільки для людини. Ви дивний, і те, що ви там устругнули, це… ну… ну, як вам сказати…
    — Чудернацьке, аномальне, — допомагаю я йому.
    — Якщо хочете знати, настільки аномальне, що мені дуже хотілось би збагнути ваш внутрішній світ.
    Я ладен йому розповісти все, про що він хоче дізнатися, але мені важко відділити важливе і гідне того, щоб про нього говорити, від нецікавого й буденного. Я також не знаю, з чого почати.
    — З дня народження.
    Про це в моїй пам’яті нічого не збереглося, окрім хіба певності, що таке колись було. І, якщо вірити моїй матері, це сталося, — згідно з її волею і за розпорядженням акушерки, — на кухонному столі, бо мати не могла допустити, щоб її постіль ще раз була закаляна кров’ю, як під час народження моєї сестри.
    — О, у вас є сестра? Цікаво!
    Лікаря це, звичайно, анітрохи не цікавить, і я поспішаю внести повну ясність у цю справу:
    — Їй було десять років, коли вона померла. Допомагаючи матері прати білизну, вона вивернула на себе відро з киплячим лугом і попекла все тіло.
    — Який жах! — вигукує лікар, а дівчина-Полум’я дивиться на мене так, ніби я заслуговую на співчуття.
    Мені від цього стає трохи ніяково, і я відповідаю:
    — Моя мати теж так сказала. Мені було тоді всього вісім років, і на мене це не справило великого враження.
    Розмова знову починає мені набридати, але я обов’язково мушу взяти себе в руки. Я намагаюсь переконати себе, що ця розповідь надзвичайно багато важить для мого життя і що саме життя, цей каскад випадкових вражень, для мене також важливе.
    — Коли я розповім усе, що вас цікавить, то зможу піти звідси?
    — Як тільки я складу звіт і передам його органам влади, ви будете вільні, це я вам обіцяю. А що ви збираєтесь робити далі? У вас є якісь плани?
    Оскільки я вирішив розповідати, мені не хотілось критися від нього.
    — Я помандрую до моря.
    — До моря? Чого?!
    — Ото ж бо воно і є, пане доктор, саме з цього усе й почалося. Ще в дитинстві…
    Лікар робить знак рукою, обертається і каже:
    — Фрейлейн.
    Дівчина одразу ж підводиться, поправляє халат і з серйозним виразом обличчя виходить з кімнати. Він чекає, поки зачиниться двері, потім подається всім тілом уперед, спирається ліктями на стіл, переплітає пальці й говорить, дивлячись на мене радісними очима дитини:
    — Отже, що ви хотіли сказати?
    У цій строгій приймальні, яка стала ще строгішою, коли з неї вийшла тендітна дівчина з білою шкірою на колінах, під пильним поглядом круглих лікаревих очей я раптом відчув, що моя природжена весела байдужість потроху зникає, і я повторив:
    — Так, з цього усе й почалося! Вам слід знати, пане доктор, що ще в дитинстві я з насолодою поринав у мрії, яким не було ні меж, ні краю. Не лише уві сні, але й після пробудження, а також перед сном в моїй уяві поставали картини, що бентежили мене своєю красою. Бентежили, бо в них ішлося і про моє безрадісне життя: я бачив, скажімо, кухонну шафу або дорогу до школи; але в мріях моїх все це губило свою жахливу нудотність і безсумнівну корисність, і хоч зовні залишалося незмінним, здавалося, починало випромінювати якесь надзвичайно приємне й радісне світло. Мене розчаровувала, однак, та обставина, що картини втрачали свою чарівність, тільки-но я починав їх сприймати свідомо або ж коли мені варто було поворухнутися. Але коли я стомлювався і засинав, зринали нові картини, які супроводжували мій сон.
    Ви, певна річ, можете не повірити в те, про що я розповідаю, мовляв, це нічого не варті спогади дитинства, хоч мені добре відомо, що для вашої професії сни такі ж важливі й приємні, як, скажімо, для різника відгодоване на заріз теля. Смієтеся? Гаразд, але не заперечуєте? Щоб ви знали, я і нині поринаю щоночі в ті самі сни; навіть отут, у палаті, до якої ви знайшли за потрібне помістити мене разом з дев’ятьма божевільними, кожному з яких запросто може спасти на думку весела ідея вхопити мене, коли я сплю, за горлянку. Отож і тут я щоночі тікаю з цього світу практичності й користолюбства. А вдень мені нічого не лишається, крім інертної байдужості і надії, що наступної ночі мене чекає новий радісний сон.
    І хоч мені досі ще ні разу не щастило зберегти чіткість уявної картини принаймні на секунду після її усвідомлення, я з часом помітив, що при одному положенні тіла цей стан радісного піднесення наставав швидше, ніж при іншому. Скажімо, коли я лягав на живіт і заривався обличчям у подушку так, що ставало важко дихати; або, заплющивши очі, закочував їх так, що вони починали боліти; або ж коли я з усієї сили притискав до піднебіння язик і мені починало здаватись, ніби рот і горлянка у мене вщерть забиті густою кашею. Більш того, я вже наперед знав: певне положення викликає певну низку картин. Коли я, наприклад, притисну язик до піднебіння, до мене обов’язково приходить те, що я називаю мрією про море. Правда, переді мною не обов’язково постає море. Це може бути який завгодно предмет, про який лише мені відомо (пояснити цього я не можу), чому саме він належить до мрій про море.
    Ще в дитинстві тікав я у світ мрій (причому, як я вже говорив, не чекав пасивно, поки хвиля викине мене, наче деревину, на його мальовничий берег, а старанно й систематично вивчав умови, за яких найпевніше і найлегше в нього можна перенестись), і причина цього криється в тому, що мої дні і загалом увесь тісний світ, у якому я жив, були дуже безрадісними. Моя мати була жінка нечула. Вона, наскільки це було можливо для її черствого серця, любила мене, однак через виразку шлунка вела самітне, відлюдницьке життя, і мене, — особливо після смерті сестри, а також коли я закінчив школу, — не відпускала од себе ані на крок; день у день я допомагав їй. Вранці ми розносили газети, а потім тихими темними вуличками мовчки котили лозові коляски з чужими дітьми.
    Торік вона померла, і хоч я розумів її не більше, ніж розумієш, скажімо, людину, з якою тричі зіграв у карти, вона завжди зустрічала мене з якимсь зворушливим хвилюванням. Мій батько був п’яниця. Ну, ще б пак! Ви одразу ж подумаєте про спадкову схильність. Її, звичайно, не можна заперечувати; але ж хіба не всі ми вкрай обтяжені брудом наших предків?
    Мрія про море була чи не найпершою моєю мрією і водночас такою, яка ще й досі живе в моїй душі. Певна річ, зміст її змінювався, але сама вона постійно належала до тієї ж самої групи мрій, німа, захоплююча краса яких відкривалася тільки мені. В дитинстві це була, як правило, картина, яку я бачив, коли довго притискав язик до піднебіння і, внаслідок неприродного напруження, втрачав зв’язок з реальною дійсністю й переносився у благодатні сфери, де все було ясне та спокійне: я стояв на березі моря і вдивлявся в його далечінь. Переді мною — смуга піску, праворуч і ліворуч — південні дерева, назв яких я не знаю, і над усім цим — безхмарне небо. А далі — море! Неосяжне, вдалині воно зливається з небом, непорушне, як на поштовій картці, з одноманітними хвилями, ніби на зачісках, які бувають в чоловіків у кращі роки їхнього життя, коли вони пишаються тим, що ніхто не вгадує їх віку.
    Чи я вже згадував, що мрії мої ніколи не пов’язувалися з дією? Вони були, так би мовити, звільнені від дії, і я в них виконував лише роль захопленого глядача. А що мені ввижалося море і саме отаке скам’яніло-спокійне, хоч з берега ніби й долинав шум прибою, — це, мабуть, зв’язане з якоюсь хворобливою звивиною у моїй душі. Мені здається, що я йду крізь життя легко, наче танцюючи, але обтяжений душевним камінням, подібно до того, як цілком нормальні люди часто бувають обтяжені камінцями у жовчному міхурі. У тонкощах усього цього я ніколи не міг розібратись, однак не сумніваюсь, що ви, досвідчений лікар… Ну, от ви знову посміхаєтесь, але можете мені повірити: я думаю, коли говорю. Це, між іншим, також одна з моїх особливостей — я майже завжди думаю, коли розмовляю з кимось. Не через якісь там переконання, а тому, що навіть найменша брехня лягає мені на плечі непосильним тягарем. Ви, безумовно, маєте рацію: брехня часом буває корисна і навіть вигідна. Але з іншого боку, для мене навіть вигода стає тягарем. І от ви, як досвідчений лікар, зробите висновок про надломлений стан моєї душі. Але хто знає, може, коли я закінчу оповідати, ви не приховуватимете од мене цих висновків.
    Не приховуватимете? Так? Дякую! Буде дуже повчально дізнатися про себе те, чого не знаєш. У вигляді якої картини постає сьогодні переді мною мрія про море? О, звичайно, я про це зовсім забув… Нині це вже не море, хоч, по суті, це все-таки море, розумієте?! Мені ввижаються три чоловіки. Чорні чоловіки, і все навкруги темне, тільки вони освітлені. Рис їхніх облич я, зрозуміла річ, згадати не можу і тому припускаю, що вони взагалі не мають облич. Втім, це не має ніякісінького значення; ще слід пригадати, так це їхнє волосся, з точнісінько такими хвилями, як на моєму морі. Безперечно, було б дещо спрощено говорити, що ці три чоловіки з хвилястими зачісками уособлюють море. Я добре розумію, що це не так, і все ж таки вони — море! Ну? Невже ви справді це розумієте? Браво! Отут якраз і видно, яких дивовижних успіхів можна досягти, ретельно вивчаючи людей.
    Мені було б прикро, якби всі ці дурниці, про які я вам оповідаю, такі нікчемні для інших, ви сприйняли як ознаку мого божевілля. Якщо ви (а можливо й не ви, а ті, хто доручив вам цю справу, тобто органи влади) хочете з’ясувати, чому саме втяв я ту штуку з фабрикою, то знайте: тут важливу роль відіграла моя мрія про море. Мені дуже прикро, якщо я наганяю на вас нудьгу, але ж хіба я винен, що світ влаштований так невдало, що в ньому все суттєве майже завжди здається нудним? Вам смішно? Мені це приємно, оскільки і я починаю відчувати задоволення від розповіді, а ви — чудовий слухач. Так, так! Де потрібно, ви киваєте головою, не дуже часто позіхаєте, завдяки чому зовсім не створюється враження, ніби ваші думки витають десь-інде.
    Гадаю, на цьому нам слід сьогодні закінчити. Вже пізно, мої товариші давно повечеряли і чекають, коли погасне світло. Якщо ви завтра або в будь-який інший день викличете мене сюди, я охоче оповідатиму далі; до того, мені хотілось би скласти певний план, щоб не дуже відхилятися від основної теми.
    Ні, ні, запитуйте, будь ласка! Чому я тікаю у світ мрій? А чи справді я тікаю? Гадаю, що ні; у всякому разі, життя не лякає мене, якщо ви це маєте на увазі. Я не знаю, як ясніше висловити свою думку, але мені здається, що у мріях людина значно ближче добирається до суті речей!
    Вже чотири дні, з неділею включно, лікар не викликав мене до себе. Хіба не все одно? Неділі у нашому житті такі ж одноманітні й химерні, як і всі інші дні. За он тими деревами тягнеться білий мур, яким нас відгороджено від світу, — біла смуга на тлі зеленого ландшафту.
    Здається, моя справа зрушила з місця. Можна собі уявити, як десь розпухає папка з моїм прізвищем, і це відрадно, — адже мені повертають право на життя. Певна річ, я маю на увазі не життя як таке, — тут сумніву не може бути, — а існування серед суспільства, що дуже швидко стає сумнівним, коли певним індивідом не цікавляться органи влади. Уявімо собі абсурдність становища людини, не занесеної в жоден з офіційних документів: вона не лише виключена з людського суспільства, а набагато гірше — її нібито взагалі немає. Хоч людина живе! Живе — і не існує. Отож тепер моє існування починає, хвалити бога, знову набирати відчутних форм. Вчора мене обстежили. Рудоволоса секретарка в цьому брала участь. Вона проявила себе з найкращого боку і з деяких моїх відповідей навіть сміялась. Я називаю її Полум’я (не моє Полум’я; я в неї не закохаюсь, бо це було б надто кумедно в моєму становищі. Але її волосся спадає, наче язики полум’я, на білий халат — полум’я, у яке хочеться занурити руки!). Таким чином, на мене завели історію хвороби. Це трохи стомливо, хоч, зрештою, навіть цікаво. Переді мною поклали кілька аркушів паперу з сірими або кольоровими плямами, і я мусив розповідати, що мені нагадують їхні контури. Спочатку я збентежився, бо поруч мене сиділа дівчина і, подаючи аркуші, кілька разів торкнулася моєї руки. Кожного разу на за-питання, що я бачу, я відповідав, кидаючи короткі погляди на аркуші: «Метелика», поки вона не зажадала, щоб я уважніше придивлявся до деталей, і відтоді на кожному аркуші я намагався розрізнити кілька предметів. Мені також доводилось підшукувати слова-синоніми і все інше, що буває в такого роду іграх, а наприкінці я запитав Полум’я, що ж я за людина. Однак вона не схотіла відкрити таємницю обстеження, а тільки сказала, що шеф сам вивчить усі мої відповіді, які вона старанно записала, й на їх підставі зробить власні висновки. Ні, вона мені цього не скаже, хоча, коли б захотіла, їй було б це неважко зробити, адже вона досконало вивчила всі ці методи обстеження і, крім того, за час своєї роботи в цьому закладі набула ще й досить великого практичного досвіду, так що сам шеф нерідко кладе перед нею аркуш паперу й питає, яка її думка. Ні, ні, не варто навіть наполягати — вона цього не може зробити. Звичайно, вона могла б натякнути, але випереджати у фахових висновках шефа не може: їй здається, що у мене загострена реакція на червоне.
    Я подивився на її волосся і відповів:
    — Цілком можливо. Втім, так воно і є, в цьому не може бути сумніву.
    Дівчина вмить усе збагнула і засміялась. В душі я ще раз заприсягнувся не закохуватись у неї, хоч, власне, й сам не знаю, чи цей намір можна вважати добрим.
    Проте не лише через Полум’я моє перебування в лікарні з дня на день ставало дедалі приємнішим. Мені навіть цікаво починає бути тут, і сьогодні я почуваю себе між цими людьми справді як удома. І коли б не мандрівка до моря, яка врешті колись-таки повинна відбутись, у мене не було б ні найменшого бажання опинитися по той бік муру, на котрий я тепер поглядав майже як на захисний вал. Я мав розмови з деким із тутешніх мешканців і мушу сказати, вони були досить своєрідні. Коли б у мене з’явилось бажання трохи поміркувати, вони могли б виправдати кілька безсонних ночей. Однак думати мені зовсім не хочеться, сплю я зараз чудово, і навіть крики хворих спросоння не змушують мене більш підхоплюватись, як це бувало спершу, коли я тут тільки-но опинився. Тепер вони не заважають мені спокійно споглядати трьох чоловіків із хвилястим волоссям, котрі, звичайно, не являють собою моря — і все ж таки є ним! Адже кінець кінцем все чимось є, і тому все є також усім…
    Особливе місце у моїх роздумах займає один хворий — поважний старий чоловік з показною статурою і гарною білою широкою бородою, який привернув мою увагу вже давно, але перекинутися кількома словами з ним мені пощастило лише два дні тому. Після обіду він розмірено і поважно, як і все в ньому, іде в парк, зупиняється, заклавши руки за спину, перед одним з дерев, нахиляє голову вперед, так що ніс торкається кори, і в такому положенні непорушно стоїть кілька годин. Коли лунає дзвоник, що скликає хворих до будинку, він, не кваплячись, але й не зволікаючи, простує посипаною жорствою доріжкою до приміщення. Він майже ні з ким не розмовляє, але біля дверей, де ми з ним зустрічаємось, вітається поблажливим кивком голови то з одним, то з іншим хворим, а проходячи повз санітара, ніколи не забуває сказати: «Пане старший санітар, нехай те дерево ще постоїть! Воно мені й завтра знадобиться».
    Це, очевидно, був благородний чоловік і, судячи з упевненості, з якою він віддавав ці накази, офіцер у минулому. Його товсті губи на тлі пишної хвилястої бороди скидалися на галявину серед дрімучого лісу. У нього були вставні зуби, і це також підтверджувало моє припущення, що старий походив з вищих кіл. Найдивовижнішою його властивістю було вміння косити очима. Я наголошую на слові «вміння», оскільки спочатку вважав це природженим недоліком, але, придивившись до нього пильніше, переконався, що його очі часто дивилися прямо. В такі хвилини в них світилася тупа втома, яку я пояснював здебільшого його віком (йому, мабуть, було за сімдесят).
    Позавчора старий, як і завжди, зупинився перед своїм деревом і вперся носом у стовбур. Прогулюючись, я ніби ненароком опинився коло нього, привітався і зупинився на кілька секунд. Він випростався, кинув на мене суворий погляд і гаркнув:
    — Ви в’язнете до мене! Так, так, не заперечуйте! Я вже давно це помітив: ви в’язнете до мене. Чому? Хочете вчитись?
    Я відповів, що загалом навчання досить складна штука, до того ж, іще й сумнівна; адже те, що сьогодні є істиною, завтра може обернутися на її протилежність.
    — Чудово, молодий друже, ви маєте рацію! — відповів він. — Пізнане — це лиш дещиця знання. Жодна людина, окрім мене, не знає всього.
    Я насмілився тільки мугикнути у відповідь, тому що він, високий і опасистий, грізно дивився на мене.
    — Я знаю все, — повторив він пихато, так, наче йшлося про абсолютно незаперечну істину, і вів далі: — А чому? Чому я все знаю? Гм, гм! Цього я вам не зможу пояснити. Хоч ви й кмітливий молодик, проте все одно нічого не второпаєте.
    Я відповів, що докладу всіх зусиль, але сказати напевно не можу, чи збагну його думку.
    — Ви помітили, як я кошу очима? — спитав він.
    Я кивнув головою, і тоді старий, задерши підборіддя, накинувся на мене:
    — Пусте! Нічогісінько ви не бачили. Ось погляньте! — Він огидно скосив очима. — Вам, можливо, здається, що я вас не бачу? Але я все бачу дуже добре! Отож без кривлянь, чоловіче!
    — Чудово, — вигукнув я, — просто неймовірно!
    — Це ще дрібничка. Таке може втяти і будь-хто за муром, а я оселився тут не заради цього. Я користаюся з переваги, яку дає відсутність шуму й гамору, щоб повністю поринути в свої дослідження. Або ось… ось… що скажете ви тепер? — Він почав водити правим оком, в той час як ліве залишалось абсолютно непорушним. — Ну, яка ваша думка? Гм, гм… Що ви можете про це сказати?
    Я відповів, що ніколи не бачив ще людини з такими надзвичайними здібностями, і старий, зніяковівши трохи від моєї похвали, задоволено посміхнувся.
    — А що, по-вашому, я роблю щодня біля цього дерева? —запитав він лагідно. — Я тренуюсь, так, тренуюсь! Майстерність, молодий чоловіче, це плід старанності! Те, що ви щойно побачили, — таємниця. Зрозуміло?
    Я признався, що не можу збагнути повністю його слів, і попросив висловитись ясніше. Тоді він нахилився до мене, притулився губами до мого вуха й прошепотів:
    — Таємниця знання!
    Відтак знову випростався, очі його засяяли від щирої радості, а повні червоні губи аж прицмокнули від блаженства.
    Я сказав, що тепер все стало мені значно зрозумілішим, а старий, кинувши: «Ото ж то», — щосили ляснув мене по плечу. Трохи згодом він притис вказівний палець правиці до губ, знову схилився до мене і, поклавши ліву руку на моє плече, прошепотів:
    — Але нікому ані пари з уст… Цсс… Людина живе не лише хлібом.
    Я не вловив зв’язку між першим і другим, однак пообіцяв мовчати, якщо для нього це так багато важило. Він задоволено всміхнувся й підморгнув мені. Я подумав, що розмова закінчилась, і хотів іти геть, але він зупинив мене:
    — Бачите он того? — своєю пухкою рукою він показав на хворого, що повзав неподалік од нас по траві. На нього я також звернув увагу ще раніше, тому що хворий безперестану щось шукав: попід деревами в парку, в кущах, у палаті і навіть під своїм ліжком, а також тому, що він кожного, з ким зустрічався, запитував: «Ви не знаходили?»
    Я кивнув головою, і старий оповідав далі:
    — Це — Шукач!
    — А що він шукає?
    — Отакої! Звісно, правду! Тільки він її не знайде. Ніколи не знайде.
    Я притакнув, мовляв, на жаль, така доля у всіх нас, проте він перебив мене:
    — Дурниці! Він не може її знайти, тому що вона в мене. Якщо хочете досягти успіху, вам слід почати з нього. Мене ви одразу не зрозумієте! Підійдімо до нього. Він розповість вам про все, що знає.
    Я хотів піти поруч з ним, але старий суворо блимнув на мене очима, насупив брови й сердито вигукнув:
    — Що за нахабство! Свиня! Як тобі могло спасти на думку іти поруч зі мною? Ставай позаду! Шикуйсь, рівняйся! Прямо кроком руш!
    Я рушив услід за ним. Пройшовши кілька кроків, він зупинився і накинувся на мене:
    — Ти що, не можеш іти в ногу, ідіоте? Ану давай ще раз: увага! Кроком руш, раз-два, раз-два!
    Ми помарширували по опуклій, посипаній жорствою доріжці, а далі по траві в напрямку кущів, де й досі рачкував Шукач.
    Косоокий легенько стусонув його ногою й загорлав:
    — Устати!
    Шукач квапливо підхопився.
    — Оцей, — старий показав на мене великим пальцем через плече, — оцей нічого не тямить. Розкажи йому свою історію.
    Шукач кивнув головою.
    — Охоче, охоче, — почав він, — тільки ця історія дуже сумна.
    Несподівано старий гримнув:
    — Крок уперед!
    Це вже було звернення до мене, тобто мені знову дозволялося стати поруч нього.
    — Так ви зовсім не знаєте, що я шукаю? — спитав мене Шукач.
    Я не встиг відповісти, бо старий сердито вигукнув:
    — Я вже сказав — він нічого не знає! Я інколи братиму його з собою, коли виходитиму ввечері; але насамперед він мусить повчитися в тебе.
    Шукач похитав головою.
    — Але ж моя історія така сумна, — мовив він. — Ви плакатимете, любий пане, ви, безперечно, плакатимете.
    Косоокий штовхнув його в груди.
    — Дурне базікання! Навіщо всі ці теревені? Ти не вмієш оповідати! Я хочу, щоб розповідь була коротка і ясна: план — підготовка — наступ — перемога — кінець! Спершу все обдумай як слід, а то ти забагато торохтиш. Стільки розумувань, просто гидко! Адже й ти нічого не тямиш, майже нічого. Тальки я знаю все.
    Шукач кивнув головою. На вигляд йому було близько сорока, але голова в нього була зовсім лиса, з якимись темними плямами і відстовбурченими червоними вухами.
    — Спочатку я складу хороший план, а завтра, з вашого дозволу, про все розповім.
    Я сказав, що з радістю вислухаю його, але він похитав головою і зауважив, що взагалі на світі немає чого радіти, а його історія чи не найсумніша з усіх, які будь-коли траплялися з людьми.
    Старий, знову скосивши очима, звернувся до мене:
    — Молодий чоловіче, ви мені сподобались! Тільки не забувайте про скромність, нахаб я не люблю! Можете йти!
    Я тихо пішов геть. Мушу признатися, розмова з старим дещо вивела мене із стану байдужості, найбільше цьому посприяло його вміння косити очима. Це мистецтво було незбагненним для мене ще в дитинстві, і ще тоді я до глибини душі заздрив одному школяреві, що також славився вмінням косити очима.
    — Ви веліли мені прийти, пане доктор, щоб я продовжив розповідати про своє життя. Коли я вже розпочав, то мушу довести цю справу до кінця, хоч у вікно й зазирає сіре хворобливе небо, а я не зношу такої погоди. А ви? Ні? Вам пощастило, пане доктор, для вас усе таке безсумнівне, таке безжурне і певне у цьому непевному світі. Можу закластися, що ви любите свою дружину якимсь абсолютно безсумнівним способом і дозволяєте собі статеві відхилення чи якісь там інші нескромні розваги лише як виняток, та й то, зробивши реверанс у бік медичної пращ, в якій вони описані. Іронія? Чи подобається мені бути насмішкуватим? Боронь боже, пане доктор! Ані на мить я не забуваю про своє становище і про наші з вами стосунки. Хіба конвульсії черв’яка в дзьобі дрозда ви також вважаєте виявом іронії? Адже ви, фахівець з абсурдів, мусите краще за інших знати, що людина нормальна (ви навчили мене любити це слово, його зміст вперше розкрився мені саме завдяки вам) не вміє старітися з почуттям власної гідності. Звільнення від гріхів юності і палких жадань не минає без внутрішньої боротьби, а нерідко і без значних вагань, і ми повинні тільки радіти, що нагоди для прогресуючого старіння все рідшають і насамперед дорожчають. Тепер нормальна людина, хвалити бога, вміє пристосовуватися: їй не дуже важко відмовитися від надто дорогих утіх і бути моральною без надмірних збитків.
    Ви маєте дітей, пане доктор? Двоє? О, це чудово! Зрозуміло, ви їх виховуєте з лагідною батьківською суворістю і рано кладете спати. Можна позаздрити вашому тихому, спокійному життю, захищеному від будь-яких несподіванок зворушливим піклуванням дружини і з передбачливою мудрістю своєчасно застрахованому. Мені, на жаль, про таке життя годі й думати. Авжеж, авжеж, у мене непостійний і аж ніяк не нормальний характер. Втім, колись і я стояв на порозі одруження з порядною, гідною поваги дівчиною. І коли я, звичайний собі волоцюга, ненароком кидаю погляд крізь відчинене вікно до старанно прибраної кімнати незнайомої родини, мене тішить ота її добропорядність, як дитину тішить недоступна вітрина кондитера.
    О, звичайно! Ви покликали мене не заради цього. Отже, на чому я зупинився минулого разу? На моїх мріях? Точніше, на трьох чоловіках, що уособлюють море. Мені хотілось якомога чіткіше вам розповісти, що і моє життя, попри всю його неповноцінність, не позбавлене своєрідної, хай навіть химерної краси. Особливо в дитинстві, — а воно в мене було не дуже радісне, — я був вдячний цим хвилинам, коли зовсім втрачав відчуття простору й часу. Отак, без особливих зусиль з мого боку, минули і мої шкільні роки.
    Пізніше мене запроторили до крамниці металевих виробів, де при тьмяному світлі електричної лампочки, що звисала на проводі зі стелі, я розкладав у підвалі на окремі полиці гвинти, залежно від їх довжини й нарізки. Повірте мені, пане доктор, найбезглуздіша і найнудніша річ з усіх, які тільки вигадала людина своїм жаб’ячим мозком, — це гвинти. Щодня в крамницю надходили нові ящики з товаром: гвинти з шестигранними, циліндричними й конічними головками, гвинти з лінзоциліндричними головками, з дюймовою нарізкою, штамповані гвинти! Вам про щось говорять ці терміни? Ні? Я так і гадав; а в крамниці металевих виробів кожен учень орудує цими словами так само вправно, як ви поняттями травма або шизофренія, і навіть нікчема-підручний назве вас там йолопом за вашу необізнаність.
    І знаєте, в цьому лабіринті полиць, серед незліченних стосів ящиків я ще настирливіше мріяв про море. Не те щоб у цих вузьких штольнях морська широчінь мене сильніше вабила, ні, для мене й сьогодні вона не більш жадана, ніж звичайні, буденні речі. Це скоріше була втеча з мертвого середовища, в якому я перебував, у світ спокою і життя. І раптом — не поступово, як це звичайно говорять, а зовсім несподівано, — я усвідомив, що десь і справді є море, що між складеними мною гвинтами і його блакитним берегом простяглося усього лиш стільки-то кілометрів лук, лісів і піску, які можна подолати, маючи здорові ноги й трохи наполегливості. І заледве мені спало це на думку, як я вирішив піти до моря, а прийнявши таке рішення, вже напевно знав, що буду здійснювати його. Я умисне вжив слово «буду», а не «мушу». Тут є певна різниця; адже я не міг би сказати, що море мене непереборно приваблювало. Навпаки, тоді, так само як і зараз, я добре знав, що коли прийду до нього, воно не викличе у мене ні захоплення, ні розчарування. Адже я його тільки побачу і побачу лише тому, що я цього хотів. Я без вагання одвернусь від нього й піду назад, або куди очі дивляться, і згадуватиму про нього без жалю. Зараз я знаю тільки те, що хочу його побачити і що підійшов до нього вже досить близько. Дарма, що на це я змарнував кілька років; адже тут, як і там, до цього, як і потім, мрії мої не обмежуватимуться часом.
    Мені стало легше працювати в темному підвалі. Вранці, я моторно схоплювався — поки був живий мій батько, я спав на кухні, а пізніше перебрався в кімнату до матері — і, радісно збуджений, ішов до своєї підземної в’язниці; я уявляв собі, як одного дня точнісінько так само вийду з дому (коли мені тільки заманеться) й піду знайомою дорогою до крамниці металевих виробів, однак уже не натисну клямки і не скажу блідим службовцям у сірих халатах: «Доброго ранку», а по-крокую далі й, може, зверну праворуч чи ліворуч і помандрую в напрямку якогось листа, через луки й поля, до моря.
    Через кілька років я дістав підвищення, і мене перевели в крамницю. За ту саму платню я працював тепер нагорі, на першому поверсі. Тут була одна дівчина з пристойної родини, яка цілий день писала рахунки; першого ранку, тільки-но я виринув з підвалу й закліпав очима від яскравого сонця, вона приязно всміхнулася мені. Дівчина носила вовняні панчохи і була трохи товстенька, але привітної вдачі й завжди ладна допомогти. Службовці та хлопчаки-учні не давали їй спокою. Коли вона проходила повз них, то один смикав її за волосся, інший щипав за руку, або хтось з-за спини кидав їй за пазуху наконечник олівця, і тоді бідолаха, на втіху всьому персоналу, робила відчайдушні рухи, щоб дістати його, а наконечник зсувався все нижче, у все інтимніші місця.
    Я ніколи не брав участі в цьому неподобстві, не тому що вважав себе кращим за інших, а просто не бачив у цьому нічого смішного. І можливо, саме з цієї причини дівчина поступово проймалася до мене симпатією. Одного дня спитала, чи вона подобається мені; я відповів «так», і це не суперечило правді. Тоді вона дозволила мені провести її ввечері додому. Я погодився.
    Протягом наступних місяців вона вимагала цього від мене багато разів, і я слухняно йшов з нею, не дозволяючи собі нічого такого, що могло б викликати, шановний пане доктор, докірливий погляд вашої дружини.
    Минув якийсь час, — мені тоді вже сповнилося двадцять, — і ось одного дня моя повненька подруга, шаріючи, сказала, що зі мною хоче познайомитися її батько, і запросила мене наступної неділі на обід. Я трохи завагався. Що не кажіть, а перш ніж дати згоду, я подумав про свій поношений, вже короткий на мене святковий костюм, і коли вона запитала, чи я радий запрошенню, сказав їй про свій клопіт. Дівчина заявила, що для її батька це не має ніякісінького значення. В цьому я мав нагоду пересвідчитись, коли наступної неділі прийшов до них. Вгледівши мене, старий промовив: «Отже, це ви!» — й запросив до вітальні. Показавши мені на оббите голубим оксамитом крісло біля круглого столика, накритого плетеною скатертиною, на якій стояла ясно-рожева черепашка, він сів навпроти.
    Якусь мить батько дівчини мовчки дивився униз і, здавалося, про щось думав; потім, зненацька різко підвівшись, сказав: «Вип’ємо чого-небудь!», підійшов до шафи, дістав дві чарки та якусь червону рідину, досить міцну, як я невдовзі впевнився, налив мені повну чарку, а собі лише половину, цокнувся, знову опустився в крісло й продовжив: «Отже, ви той юнак, про якого так часто розповідає моя дочка!»
    Я відповів, що цього, на жаль, не знаю, і потому ми знову мовчки сиділи один навпроти одного. Трохи згодом він іще про щось запитав, я відповів. Після цього він весь час мовчки дивився кудись у сад, тарабанячи пальцями по бильцях крісла. Я не знав, куди подіти свої довгі й червоні руки, які стирчали з рукавів піджака, якийсь час крутив у пальцях чарку і незабаром перехилив її у рот.
    Алкоголь додав мені сміливості, отож я був не від того, щоб трохи побазікати з старим, але він, випростаний і суворий, здавалось, пильно стежив за двома дроздами на дереві, які галасливо ганялися один за одним, пурхаючи з гілки на гілку. Я не наважувався заговорити до нього й мовчки ковтав чудові фрази, що крутилися в мене на язиці. Аж ось відчинилися двері, і з жартівливо-привітною усмішкою до кімнати увійшла мати дівчини. Побачивши, в яке ми потрапили безнадійне становище, вона на мить збентежилась, а потім лукаво всміхнулася і вдавано моложавим голосом вигукнула: «Стіл накритий! Прошу вас, любі! — Вона вхопила мене під руку і, коли ми йшли затхлим коридором до їдальні, прошепотіла: — Дитя само все готувало. — І ніжно стисла мені руку, щоб надати особливого значення своїм словам. — Ах, як наша дівчина любить домашню роботу і з яким захопленням порається!»
    Я сказав, що безмежно вдячний їм усім і що не варт було дівчині заради мене так старатися, на що мати, відчиняючи вільною рукою двері до їдальні, за якими виднівся накритий стіл із срібними виделками і скрученими у конус серветками, відповіла: «Але ж вона робила це з насолодою! Їй хотілося показати, що вона вміє не тільки писати рахунки».
    Ми посідали за стіл, і, поки мати насипала в тарілки суп, дівчина теж сказала, що це вона сама все готувала, і просила не бути суворим; мовляв, .у неї досі не було справжньої практики, хоч в особі матері вона має чудову терплячу вчительку.
    Я заспокоїв її, запевнивши, що все, безперечно, вдалося на славу, а коли що й не так, то навряд чи я помічу, бо звик до значно гіршої їжі. Старий, так, ніби мене тут і зовсім не було, похмуро заявив, що всім смакуватиме, й одразу ж заходився їсти; господиня додала, що, дякувати богові, вона ніколи не заощаджувала на їжі, адже досі в них завжди всього було вдосталь. Тим часом ми мужньо впоралися з обідом, і мати дівчини запропонувала нам, молодим, піти надвір трохи подихати свіжим повітрям. Вони зі старим годинку відпочинуть — у їхньому віці це корисно. Старий, похмурий, як водій трамвая, не вимовивши й слова, вийшов з кімнати. Гуляючи біля будинку, як нам порадили, ми розмовляли про наших колег з крамниці. Запрошення в гості, незважаючи на важкий перебіг моїх візитів, усе частішали, і через рік я приходив до цих добрих людей кожної неділі. Одного разу, коли я сидів, як і завжди мовчки, навпроти старого й з нетерпінням чекав радісного вигуку господині, яким вона завжди запрошувала нас до столу, старий неждано запитав мене: «Які у вас, власне, наміри щодо моєї дочки?»
    Не подумавши, я бовкнув: «Ніяких», що не суперечило правді. Він спалахнув і вигукнув, що це найгірше, чого тільки можна було сподіватися! Коли вже, мовляв, мої взаємини з його дочкою зайшли так далеко, то я мушу, якщо хочу бути порядною людиною, з нею одружитися. Звичайно, нічого зайвого я собі з дівчиною не дозволяв, однак ціна, заправлена старим за недільні обіди, видалася мені не надто високою, хоча різкість, з якою він виклав свою думку, дещо вразила мене. Відверто кажучи, сам собі я здавався не дуже завидною партією, але, не знаючи, як виплутатися з цієї історії без зайвих неприємностей з її батьками, я сказав собі, що ця дівчина з налитими щоками і щирими очима може стати моєю дружиною, як і будь-яка інша. Я відповів старому, який не зводив з мене обуреного погляду, що проти цього нічого не маю, і тоді він пом’якшав: «Вона в їдальні, ідіть і скажіть їй про це!»
    Я пішов і усе їй сказав. Мене трохи неприємно вразило те, що дівчина, почувши мої слова, заплакала; я ніяк не міг збагнути чому моя несмілива пропозиція викликала в неї таку зливу сліз, і оскільки вона й не думала припиняти своїх ридань, я хотів уже вийти з кімнати й повідомити старого (я вважав це своїм обов’язком) про невдале сватання. Але дівчина раптом підвела голову й крізь сльози сказала: «Все склалося так чудово й несподівано, що я навіть не знаю, що відповісти». Цієї миті в їдальню нагодилася мати, радісно обняла дочку, поцілувала її й мовила: «Ох, треба було все ж таки дати дитині трохи подумати». Але старий, — він також стояв біля дверей, — буркнув: «Дурні балачки!» Того ж дня ми відсвяткували заручини. Я привіз свою матір, присутність якої, за переконанням батька нареченої,. була необхідна на цій церемонії, і настрій у домі став рожевий, як черепашка на їхньому столі.
    Отаке-то було! А зараз я втомився. Якщо ви, пане доктор, не заперечуєте… Ні, мені зовсім не важко говорити про це, але я відчуваю, що починаю пропускати незначні деталі, як і завжди, коли не можу як слід зосередитись. Прошу, запитуйте! Чи любив я дівчину? На це запитання нелегко відповісти. Якщо вас цікавить, чи мене пристрасно і непереборно тягло до неї, то мушу признатись: ні! Якраз таке почуття у мене нелегко викликати; я взагалі люблю людей на віддалі. Зблизька вони видаються мені надто пустими і нікчемними, щоб хоч трохи заслуговувати на мою симпатію.
    Якщо для вас це буде приємно, я продовжу свою розповідь іншим разом. Чорні хмари затягають небо; і якщо вночі піде дощ, вітер розжене з неба оцю мильну піну, мені легше буде зосередитись і висловлювати свої думки лаконічніше.
    — А що я вам казав, пане доктор! От і дощ! Я люблю дощ; адже це вже щось певне, що не викликає сумніву і на що треба зважати. Тільки ота гидка перехідна пора з розкислим небом, у якій немає нічого таємничого, викликає в мене огиду, наче в’януча троянда, що нестримно і безстрашно зраджує свою таємницю. А дощ — і саме отакий (придивіться-но до прямовисних смуг за вікном і прислухайтесь до дзюркотіння води у риштаку), — повертає світові властиве йому сіре обличчя і взагалі притаманний йому вигляд.
    Продовжити розповідь? Охоче! Це під вашим впливом, передусім під впливом пильного лагідного погляду ваших очей, мені починає подобатися моя історія. Хіба варто заперечувати, що я, хто досі був заглиблений у себе і неприступний, тепер з насолодою прислухаюся до власних слів і кидаюсь у потік балакучості, що пробуджується в мені і, не чинячи опору, здаюся на волю його ніжних хвиль? О господи, захисти мене від клятої балакучості!
    Отож ми заручились. Другого дня ми знову пішли на роботу, і спершу в нашому житті нічого не змінилося. Принаймні для мене. Зате з моєї нареченої наші колеги вже більше не глузували, вони навіть подарували нам електрокамін, один з тих, що продавалися у нашій же крамниці. Більш того! Незабаром я помітив, що до неї почали ставитися з пошаною, яку завжди — хай навіть не без заздрощів — виявляють наполегливим людям, що ані на мить не забувають про мету і, завдяки своїй настирливості та прямоті, зрештою, досягають її, в той час як ми, ненаполегливі, марно ганяємося за барвистими метеликами наших мрій. Що з того, що це люди без поривань? Природа наділила їх завзяттям, а в наших головах з’являється тисяча спокус на годину. Вони, оті цілеспрямовані, необхідні для педагога у його виховавчій роботі, як гній для сільського господарства, на їх прикладі непристосованим до життя людям пояснюють, як розумно й справедливо влаштований світ, де лагідні досягають блаженства, а наполегливі —земних благ.
    Про одруження поки що годі було й думати, адже моя платня і надалі залишалася такою сміховинно мізерною, що навіть я вважав, що за свою скромну працю заслуговував на більше. І мрії мої були ті ж самі. І моє ставлення до нареченої анітрохи не змінилося. Коли дівчини не було поруч зі мною, я зовсім забував про її існування. Правда, вона докладала всіх зусиль, щоб це траплялося якомога рідше; більшість вечорів я змушений був сидіти разом з нею і обговорювати умеблювання нашої майбутньої квартири. Вона вирішила, що весілля нам слід відкласти ще на чотири-п’ять років, що за цей час на вечірніх курсах (передусім іноземних мов) ми повинні дістати освіту й набути стільки знань, щоб потім зайняти добре оплачувані посади; в перші роки після одруження вона мала намір працювати далі й увесь свій заробіток (а також частину мого) заощаджувати, поки капітал не зросте до таких розмірів, коли можна буде з повним правом плодити дітей. Пізніше, при незмінному бюджеті, ми повинні будемо, незважаючи на зростаюче благословення дітьми, щомісяця відкладати певну суму. Коли нам поталанить — при щасливому збігові обставин, які мали оберігати нас від усякого лиха й хвороб, — через якихось двадцять п’ять — тридцять років ми зможемо купити невеликий будиночок.
    І я відвідував курси, які вибрала для мене моя наречена, й підвищував свою загальну освіту, щоб досягти рівня тих суспільних кіл, піднятись до яких вона жадала. Тими знаннями, що ними я зараз володію, я передусім завдячую її обачливій суворості. Частіше ніж звичайно я мусив також відвідувати церкву: особливо її мати не втомлювалась пояснювати мені, яку велику користь нам і нашим нащадкам принесе побожне життя; вона була впевнена, що знає до дрібниць усе, угодне богові. Ці добрі люди мали бога за дурника, якого спритна людина без особливого напруження думки обведе круг пальця; вони вважали, що бог може хотіти лише того, чого прагнуть вони, і швидше сказали б, що бог помилився, аніж визнали б, що могли не знати про його найтаємніші наміри.
    Я терпів усе це п’ять років. Моя наречена постаршала й ще дужче поповніла, але зберегла чисту дитячу душу. Нарешті мої майбутні тесть і теща вирішили, що настав час підшукати мені нову роботу. Коли я знайшов собі місце, яке відповідало їхнім вимогам, — платили тут більше, а працювати треба було менше, — вони назначили день вінчання.
    І раптом зі мною це сталося. Щиро кажучи, нічого, або майже нічого не сталося, але ж хіба не дрібниці часом змінюють хід історії? Коли після родинної наради, на якій мою долю розмірювали, наче сувій матерії, я повертався додому, анітрохи не засмучений, мені рантом стало ясно, що в цьому шлюбі з установленим загодя графіком народження дітей мені не буде коли здійснити мандрівку до моря. Переді мною постала складна проблема, для вирішення якої декому знадобилася б не одна безсонна ніч. Я не заперечую багатьох своїх недоліків, але одну рису свого характеру вважаю все-таки цінною. Я маю на увазі здатність приймати швидкі й остаточні рішення, про які я потім ніколи не жалкую.
    Отже, наступного дня я розповів про все моєму новому роботодавцеві і попросив у нього тижнів на чотири-п’ять відпустку. Спершу він сказав, що ладен вибачити мені ці недоречні жарти, тільки щоб надалі цього не траплялося; та коли я завзято почав наполягати на своєму й коли хазяїн, врешті, упевнився, що я говорю цілком серйозно, він відкашлявся і заявив, що йому прикро, але він мусить звільнити мене.
    Увечері я витримав тяжку баталію з нареченою та її батьками; кожен з них, відповідно до свого темпераменту, словами, сповненими ласкавої суворості, або сльозами намагався відрадити мене від цього «маячного» рішення. Старий спершу не на жарт розлютився, і з його горла час від часу вихоплювався кашель, що нагадував глухий, віддалений шум пневматичного молотка. Нарешті, мене відпустили рівно на чотири тижні, взявши з мене слово, що я вчасно повернуся і надалі без будь-яких «циганських вибриків», як висловився про цю мандрівку мій майбутній тесть, вестиму життя порядного сім’янина. Виконати свою обіцянку я, природно, не зміг; вирушаючи з дому, я був на п’ять років молодший, ніж зараз, і мав значно менший життєвий досвід, однак і тоді знав, що така мандрівка криє в собі багато таємниць і несподіванок, а тому неможливо передбачити, як вона минатиме й скільки часу забере. Мені було прикро, що ці люди марно хвилювалися. Я сказав їм про це й пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб не прострочити дозволеного терміну. Потім я пішов і відтоді більше не чув про свою наречену. Я, звичайно, ні разу не написав їй — спочатку не знав, про що писати, а далі писати було вже пізно.
    Я купив собі нові теплі черевики (це було в лютому), спальний мішок і все необхідне для дороги, а решту грошей віддав матері; вона сприйняла мій план з цілковитою байдужістю, навіть не поцікавившись, як я мандруватиму до моря без шеляга в кишень Але саме це мене й вабило: я хотів ліси, поля і луки, що лежали між мною і метою моєї мандрівки, зміряти власними ногами, якомога далі відсунути момент зустрічі з морем, а тим самим і необхідність вирушати у новий хрестовий похід по звивистих шляхах життя.
    І ось, іще раз добре поснідавши та поцілувавши на прощання в обидві щоки свою матір, я важкою ходою вирушив у дорогу, дав невеличкого гака, щоб пройти повз крамницю, у якій працював (це я вирішив ще кілька років тому). На якусь мить затримався біля дверей, але не відчинив їх і попростував далі. Так я зробив перший найрішучіший крок до своєї мети. Моя мандрівка розпочалася п’ять років тому, однак відтоді до сьогоднішнього дня я пройшов заледве половину шляху.
    — Спочатку мені було тяжко, але незабаром я призвичаївся проситись на ніч у перший-ліпший селянський будиночок. Загалом я був задоволений і зовсім не думав про завтрашній день. Часом, помітивши в далечині дзвіницю, я навпростець ішов до села, щоб пошукати підробітку. Бувало, я залишався на кілька днів у якомусь селі чи містечку і розчищав від снігу вулиці. Під час таких екскурсій я збочував з прямої дороги, але доброго гумору мені це не псувало, бо я запевняв себе, що коротша дорога не завжди краща. Як би там не було, а збігали дні й тижні, і коли минув дозволений мені термін, я не віддалився од рідного містечка й на сто кілометрів.
    Одного дня, — це було вже десь напровесні, сонце скупо сипало свої промені на мокрі й багнисті поля, а в борознах іще поблискував сніг, — мені трапилося на моєму шляху перше чимале місто. Я сподівався провести тут кілька днів і, шукаючи якоїсь роботи, блукав незнайомими вулицями. Аж ось я вийшов на ярмаркову площу з каруселлю, гойдалками, чортовим колесом, балаганом і яткою, де продавалися дешевенькі прикраси. Дівчата-підлітки, — вони ходили зграйками, по три, по чотири, — як скарб, несли перед собою свої юні груди, і хлопці, жваво жестикулюючи, з жагою пригод в очах не відставали од них. Я люблю цей гамір ярмарку: він завжди щось нагадує і кудись вабить. Вештаючись по площі, я зупинявся то тут, то там, аж поки не натрапив на цирковий балаган; на його підмостках немолода вже жінка саме знайомила публіку з артистами. Голий до пояса чоловік із татуїровкою на руках майстерно звільнявся від ланцюгів; довготелеса сухорлява жінка вміла зазирати в майбутнє і вгадувати таємниці, її відрекомендували як міс Фатіму. Ось уперед вийшов похмурий на вигляд метальник ножів із своєю партнеркою — напрочуд стрункою вродливою дівчиною приблизно мого віку, в короткій спідничці й білому трико на по-дівочому струнких ногах. Бона стояла в недбалій позі, схиливши набік гарну голівку, її волосся розсипалося по правому плечу. Я зроду не бачив такої вродливої і граціозної жінки; в своєму фантастичному вбранні вона ніби була втіленням усієї краси життя. Їй було холодно. Час від часу вона потирала голі руки і стегна, байдужим поглядом озираючи натовп. Я добре розумів, що змальовувати вроду жінки не має ради. Хіба можна сказати щось значніше і краще за те, що жінка гарна? Особливо вам, пане доктор, адже у вас є дружина й діти, і вас ні на мить не полишає невсипуще почуття справедливості й добропорядності; вам, що, підписавшись у акті про одруження, ви зреклися будь-якої незаконної насолоди красою чужої жінки. Мабуть, не гоже, змальовуючи деталі, — лебедину шию з чарівною ямочкою, або пухкі чутливі губки, — спокушати вас? Правда ж? О, ви мовчите! Ну що ж, ваші сучасні погляди на життя (чи не краще назвати їх ліберальними?) тішать мене і зближують з вами. Адже й свободу ми любимо тільки тоді, коли вона до нас ласкава. Колись і я був заручений (це вже лишилося далеко позаду і втратило всі ознаки дійсності), але жіноча краса — я певен цього — незалежно від мого сімейного стану завжди вабитиме й захоплюватиме мене, збуджуватиме мою фантазію. Як фахівець, ви, можливо, скажете, що збуджується зовсім не фантазія, а, скажімо, печінка або ще якийсь там орган, і тільки згодом відбуваються зміни у відповідних клітинах головного мозку. (Я не розуміюсь на фізіологічних процесах, однак люблю дивитися на гарних жінок, це повсякчас дає мені насолоду; і хоч я напевно знаю, що вони не варті тих старань, які треба затратити, аби їх завоювати, а тим більше клопоту, щоб потім їх позбутися, щоразу із зростанням пристрасті груди мої аж розпирає від повноти життя).
    Отож я можу, шановний пане доктор, не боячись принизити себе у ваших очах, додати, що в цьому на диво прекрасному тілі особливо вражали руки. Тендітні і водночас сильні, з нервовими і виразними рухами, вони ніби притягували до себе. Чи розумієте ви мову рук, пане доктор? О, це прониклива й багатозначна мова, позбавлена словесної оболонки і, мабуть, зовсім не придатка для брехні. Ваша правиця, наприклад, що грається зараз ножем для розрізування книжок, говорить (хоч як би ви не силкувалися натягнути на своє обличчя маску приязні і зацікавлення), що ви стомилися від моїх безнастанних відхилень од основної лінії розповіді й чекаєте її продовження.
    Отож я вестиму далі, але заздалегідь скажу, що ця дівчина полонила мене з першого погляду, наскільки взагалі можна полонити моє єство. В усякому разі, я зупинився і прислухався до того, що казала конферансьє, яка, наче пантера, походжала по примостці, виставляючи напоказ залишки своєї краси і рекламуючи у мікрофон артистів цирку. Я забув сказати, що збоку на підвищенні стояв товстий літній чоловік, одягнений в найпримітивніший костюм клоуна: навиворіт піджак, насунений на чоло циліндр, вимазане білилом обличчя і великий червоний ніс, що тримався з допомогою резинки. Тільки-но жінка робила паузу, він бив у литаври та цимбали і каркав: «Заходьте, заходьте, розпочинається велика спеціальна вистава — тільки для дорослих!»
    Це був буркотливий клоун; він раз у раз грубим голосом відганяв дітей, які, протиснувшись уперед, клали руки й підборіддя на примостку.
    Я заплатив і ввійшов до шатра. На лавах мовчки сиділо кілька чоловік та жінок, я підсів до них. Сцену затуляла яскраво-червона завіса; на ній був намальований римський воїн з щитом і в шоломі, він стояв у колісниці — все це, звичайно, було звужене й позбавлене пропорцій складками завіси. Зайшло ще кілька чоловік. Аж ось, ударивши востаннє у литаври, на сцену вийшов клоун і шарпонув убік завісу. Тієї ж миті на сцену вибігла моя красуня, в світлі юпітерів вона здавалася ще граціознішою і чарівнішою. Вона танцювала і виконувала складні акробатичні номери. Почулися оплески; коли артистка, розчервонівшись від напруження, кінчиками пальців підняла й без того коротеньку тюлеву спідничку і легким кніксеном подякувала за аплодисменти, мені видалося, що її усміхнений погляд на якусь мить затримався на мені.
    Пізніше я переконався, що так воно й було насправді. Я перепрошую вас за опис цих, на перший погляд, малозначних деталей, але цей світ на певний час став моїм світом, саме йому я завдячую досить своєрідним перебігом кількох років мого життя. Коли б я не потрапив тоді до балагана або коли б мені не здалося, що дівчина затримала свій погляд саме на неї, я б не сидів сьогодні отут перед вами, не опинився б у цій божевільні. Тільки хіба я не говорив вам, що ні за чим не жалкую?! Не думка про те, ким я став, а про те, ким міг стати, примушує мене часом здригатися. Далі мав виступати артист, що звільнявся від пут. Клоун, аби показати, що йдеться про серйозну справу, зняв з голови циліндр і вкинув у нього свого причіпного носа. На сцену запросили двох чоловіків. Ніяково посміхаючись, вони слухали інструктаж про те, як найкраще прив’язати артиста ланцюгом до важкого стільця; на їхню адресу з публіки сипалися численні глузливі репліки. Із щирим запалом вони одразу ж узялися за діло і, заохочувані щедрою на поради публікою, почали старанно прикручувати бідолаху, а старий клоун тим часом пояснював, що цей винятковий номер викликав палке захоплення глядачів у всіх великих містах світу. Життю артиста, мовляв, загрожує небезпека, бо вже не раз траплялося, що люди з такою силою стягували в нього на грудях ланцюг, що він мало не задихався. Після закінчення номера артист зійде зі сцени і запропонує шановній публіці свої фото.
    Під час цієї промови артист похмуро і сумно дивився на нас. Коли обидва чоловіки використали всі наявні ланцюги й відійшли убік, щоб публіка могла поглянути на справу їхніх рук, він, крекчучи і шарпаючись, вивільнив спочатку ногу, далі руку, і невдовзі на підлогу з брязкотом упав останній ланцюг. Артист підняв руки, щоб кожен міг побачити, що він дійсно звільнився.
    Поки ми аплодували, старий знову начепив собі носа й почав, як це заведено в цирку, комічно наслідувати рухи артиста-силача. Трохи згодом погасили всі лампи, крім червоної, і на сцену вийшла міс Фатіма. Нам усім запропонували написати на аркушиках паперу свою дату народження, відтак моторна жінка з білявим волоссям зібрала й передала їх міс Фатімі, а та змішала папірці у своїх великих кістлявих руках і, напруживши волю (адже таємниця відкривається лише внаслідок великого зусилля), почала пророкувати кожному його майбутнє.
    Останнім на сцену вийшов метальник ножів. Моя красуня, наче казковий паж, була вдягнена у блискуче вбрання, яке щільно облягало її тіло, а юнак скидався на ковбоя: капелюх із широкими крисами, низько спущений пояс, револьвери. Дівчина подала йому ножі з блискучими лезами, і він склав їх віялом у ліву руку руків’ями від себе. Коли красуня стала під дерев’яний щит, ножі зі свистом полетіли в її бік і з глухим стукотом почали впинатися у дерево зовсім близько від її ніжного стану. Щоб іще переконливіше продемонструвати свою вправність, юнак повернувся до дівчини спиною і кинув кілька ножів поміж широко розставлених ніг. Одверто кажучи, цей номер не дав мені великої насолоди, і я полегшено зітхнув, коли ця гра з життям або щонайменше з бездоганною красою дівчини закінчилась.
    Другого дня, відразу ж по обіді, я знову рушив туди задовго до початку першої вистави. Грошей на квиток у мене більше не було, але я став попереду всіх і безсоромно витріщився на дівчину. Поки йшла вистава, я тинявся поблизу балагана, а тільки-но люди почали виходити, знову спокійно зайняв своє місце, терпеливо чекаючи. Лише коли розпочалася остання вистава, я подався геть. Не дивно, що артисти цирку звернули на мене увагу, і коли наступного дня я прийшов знову, клоун зненацька запитав мене:
    — Що ти, власне, робиш?
    — Нічого, — відповів я, — мандрую.
    — Це всі ми робимо. Піднімайся сюди! — кивнув він мені.
    Я пішов слідом за ним за куліси, де він скинув піджак, циліндр і причіпний ніс.
    — Я тут бос, ясно тобі? — мовив він.
    Відповівши, що це не так уже й важко збагнути, я поцікавився, з якої це речі він звертається до мене на «ти».
    — Тут, у балагані, я до кожного звертаюсь на «ти». А тепер вислухай мене: у нас помер клоун. Надміру пив, верблюд. Я йому завжди казав: так ти довго не протягнеш. Так воно й сталося: три дні тому він звалився он з тієї балки, коли ми ставили шатро. Скрутив собі в’язи. Чудова смерть! Нам, зрозуміло, шкода його, але як би там не було, він помер, в нас немає для нього заміни. Я змушений сам виконувати його обов’язки, а я ж усе-таки бос. Одне слово, йди до мене за клоуна. Робота проста і водночас приємна. У твої обов’язки входитиме якийсь час погупати надворі в литаври та поблазнювати, щоб людям було смішно. Зумієш? Ану спробуй!
    Я скорчив кілька гримас, якими він явно лишився задоволений, тому що сказав:
    — Ну, от бачиш! А потім іще трохи пострибаєш по сцені та, може, де в чому допоможеш, коли треба буде. Тут усі допомагають один одному, крім мене. Бо я — бос. Тільки під час роботи ніяких фіглів з крихіткою, я цього не потерплю!
    — Вона заміжня?— спитав я.
    — Дівчина належить тому хлопцеві, отож будь обережний — він часом здатний на підлість. Якщо вже надто присікуватиметься, скажеш мені або Стефанові; ми його не боїмося.
    На моє запитання, хто такий Стефан, хазяїн відповів, що так звуть артиста-силача.
    — Ота повна блондинка — моя дружина. Найкраще звертайся до неї «пані директорша», вона це любить. Звісно, вона дурна, як і всі жінки, однак діло своє знає. Ну, то як?
    Я сказав, що з цього навряд чи що вийде, оскільки я прямую на південь. Старий зрадів — мовляв, усе складається якнайщасливіше, бо вони теж мандрують на південь. Поміркувавши якусь мить, я вирішив, що нічого не втрачаю, і погодився.
    — От і гаразді — кивнув головою хазяїн. — Я так і думав. А вона й справді крихітка, чи не так? Можеш одразу ж братися до роботи. Ось тобі піджак, ніс і капелюх. Он там лежить грим. До речі, ти не поцікавився, скільки одержуватимеш.
    Я відповів, що для мене це не має значення, аби тільки було де переспати і що поїсти.
    — От і гаразді — повторив він. — Ти маєш рацію! Мільйонером я тебе однаково не зроблю; спершу побачимо, як ти себе покажеш, а потім поговоримо і про платню.
    Я запитав його, де мешкатиму, бо останньої ночі мені довелося спати, сидячи під деревом.
    — У нас є два фургони. Вони належать мені. Тут усе належить мені, — гордовито додав він. — Я — бос! У більшому сплю я, моя дружина та її тітка — міс Фатіма. Ти спатимеш у другому фургоні, разом із Стефаном і тими двома.
    — Разом із дівчиною? — здивувався я.
    — Звичайно! Це тебе непокоїть?
    Того ж дня я став до роботи, і коли перестав боятися людей, що вирячувалися на мене, почав розважати юрбу страшенно безглуздими і грубими жартами.
    Вчора до лікарні завітали гості: дами, переважно не першої молодості, та їх керівник —хирлявий добродій років шістдесяти, схожий на віслюка. Вони називали себе «Товариством Пробуджених», на них, як нам пояснив проповідник, зійшла божа благодать. Яке це щастя — твердо вірити у щось!
    Всіх нас зібрали до великої зали, де стоїть фісгармонія; всіх — це значить персонал, вільний у цю годину від інших обов’язків, і хворих, за котрих не боялися, що під час проповіді у них почнеться приступ. Дівчина-Полум’я (у нас із нею останнім часом налагодилися дружні стосунки, і при першій-ліпшій можливості ми непомітно дражнимо одне одного) якось прохопилася, що «Товариство» відвідує нас один раз на рік і що керівництво лікарні вважає це за високу честь, бо до нього входять жінки впливових і грошовитих чоловіків.
    Готувалися до цієї зустрічі довго. Всім хворим наказали поголитися і надягти свою найкращу одежу; і щоб не здумали, бува, бешкетувати або сміятися! Найголовніше ж — ніяких ідіотських вибриків! Та воно й зрозуміло, адже божа благодать — річ серйозна.
    Жінки співали, чоловік із ослячим обличчям акомпанував їм на фісгармонії, а у важких або особливо повчальних місцях і сам підтягував хрипким голосом. На початку церемонії лікар виголосив коротеньку привітальну промову, в якій від імені всіх присутніх трохи квапливо подякував Пробудженим за те, що вони й цього року не забули про нас. Він, мовляв, особисто, так само, як і всі ми, радіє цій чудовій годині, яку вони дарують нам. Після перших двох пісень, якнайстаранніше, з великим запалом і екстазом виконаних жінками на повний голос, слово узяв проповідник. Палко привітавши нас, він заявив, що для нього і його сестер во Христі побути сьогодні серед нас і помолитися з нами справжня насолода.
    Далі він довго говорив про бога, з яким у нього, як і в багатьох інших людей, начебто існувало повне взаєморозуміння. Проповідник вважав, що доля людини часом буває жорстока (звичайно, для користі самої ж людини, бо господь, посилаючи те й друге — і радість, і страждання, — безумовно знає, що для кого підходить) і часто весь її життєвий шлях — це сама кара божа. Однак чим тяжча боротьба тут, на землі, тим радісніше лунає «осанна» ангелів на небі і тим більша насолода чекає на них у раю.
    — Тут немає місця для сумніву… — проповідник зробив коротеньку паузу, а жінки хором гукнули «алілуя».
    Так само добре знав він і про те, що на тому світі для вбогих духом, без жодних на те зусиль з їхнього боку, уготоване затишне й перспективне місце серед святих. Йому, мовляв, особливо хотілося б переконати в цьому саме того, хто гадає, ніби його oбійшлa доля. Анітрішечки! Господь у своїй всеосяжній доброті дбає про всіх, жоден листок не впаде з дерева без волі божої. (Знову пауза, і знову прогриміло могутнє «алілуя»).
    — Хіба можна уявити собі більшу втіху і насолоду, як та, що на небі? — вигукнув він, а коли ніхто нічого не відповів, провадив далі: — Авжеж що ні! Які ж то радощі чекають у раю на кожного, хто шукає спасіння в каятті, хто живе життям праведника!
    В залі стояла тиша,. тому він заходився детально змальовувати ці неземні радощі. Але, видно, вони були дуже мізерні, в усякому разі, в них не виявилося тієї могутньої сили, яка справила б враження на божевільних, і тому з облич слухачів не сходив стомлений і безтямний вираз.
    Особливого значення проповідник надавав милосердю, свою проповідь він закінчив словами:
    — Милосердя — це все! Милосердя ламає мури!
    Дами з насолодою прокричали тричі «алілуя», ніби прагнучи заглушити всі конкуруючі звернення до бога й випередити їх на шляху до неба.
    Якийсь час Пробуджені ще співали, потім зібрали свої пожитки і, непевно посміхаючись та зі страхом у очах, почали прощатися з нами: адже атмосфера в божевільні, навіть для тих, на кого зійшла божа благодать, неспокійна.
    Дощ не вщухав, а тому нас усіх залишили в залі. Хтось із божевільних сів за фісгармонію, натиснув на клавіші й несамовито загорлав «алілуя», аж поки не прийшли два санітари й силою не відтягли його від інструмента. До мене наблизився бородатий і сильно скосив очі…
    — Молодий чоловіче, — сказав він, — станьте впритул до мене… ближче… я вам кажу ближче, до дідька… так, щоб торкалися носки наших черевиків… отепер добре.
    Це було не так просто зробити, тому що поперед себе він носив, наче мішок з картоплею, здоровенний живіт, і мені довелося відхилитися назад, напруживши всі сили, щоб не впасти. Старий дивився на мене суворо, але не гнівно. Враз він підняв і швидко опустив голову, його борода ковзнула по моєму обличчю, наче віник.
    — Відступіть, — звелів він. — Ось так я вітаюся з людьми, які мені до вподоби. Як ваші успіхи?
    — В чому?
    — У пошуках правди.
    Я признався, що не знайшов її. Тоді старий, зареготавши, пояснив, що інакше й не могло бути, бо правда в нього.
    — Ви чули, що тільки-но розповідав отой чоловік? Він нічого не знає, нічогісінько! Мені кортіло сказати йому про це, але поруч зі мною стояв старший санітар. Однак я запевняю вас, йому і справді нічого не відомо. Зате я знаю все. А де Шукач? Чи балакали ви з Шукачем?
    Дізнавшись, що я і досі не знайшов на це часу, він скипів. Мовляв, якого біса в такому разі я до нього в’язну. Адже він наказав мені спочатку вислухати Шукача й повчитися у нього.
    — Чому я все знаю? — провадив далі старий. — Мовчіть! Не відповідайте! Виказати вам секрет?
    — Еге ж.
    — Тому, що я кошу очима. Ви здивовані, правда ж? Вірю вам, молодий чоловіче, вірю. Мені самому, щоб збагнути це, знадобилася більша частина життя, якому вже скоро буде кінець. Я хочу… авжеж, я хочу, молодий чоловіче, бо ви мені сподобались… я хочу повідати вам таємницю. Тільки, — він підніс мені до обличчя кулак, — нікому анімур-мур, бо інакше… і пообіцяйте мені, що ніколи, ні за яких обставин, навіть на війні, не станете самі косити очима. Можете дати таку обіцянку?
    Коли я пообіцяв, він вів далі:
    — Погляньте он на ту картину на стіні! Бачите?
    Я відповів, що бачу, і тоді старий наказав мені заплющити одне око.
    — А зараз ви бачите?
    І коли я знову кивнув головою, він, з усієї сили луснувши мене по плечу, загорлав:
    — У цьому й полягає весь секрет! Ви дивитесь обома очима в ту саму точку! Марна трата часу! У цей нераціональний спосіб ви ніколи всього не осягнете. Марна трата часу, кажу я вам! Погляньте краще на мене: одним оком я дивлюся на картину, а другим — на вас. Я бачу вдвоє більше за будь-кого, тому я вдвоє більше й знаю. Ви знаєте лише половину, а я знаю все.
    До нас підійшов санітар і попросив мене зайти до лікаря. Останнім часом мої стосунки не лише з Полум’ям, але і з санітарами значно поліпшились. Коли я тільки-но потрапив сюди, кожен гукав мене не інакше як: «Гей, ви там, ходім до шефа!» Відтоді ж, як санітари помітили, що лікар шанує мене, а надто коли пішов поголос, що ми з ним інколи навіть випиваємо по склянці вина, всі вони почали ставитися до мене з пошаною. Тепер, санітари вітаються зі мною на сходах, а коли мене кличе лікар, звертаються, приміром, так: «Вибачте, будь ласка, шеф хотів би, щоб ви до нього зайшли».
    Серед персоналу, безперечно, точилися розмови і про те, чим я займався до того, як мене помістили в лікарню, і що я маю багато грошей. Дівчина-Полум’я недавно сказала: «Шкода, що ми не були знайомі раніше. Ви мені, напевно, купили б норкову шубу». Я заперечив, мовляв, норкової шуби, можливо, й не купив би, але в мене було б досить вільного часу, щоб знайти для неї такий подарунок, який личив би її прегарному волоссю. Дівчина засміялась і захоплено мовила: «Ви, мабуть, були страшенно багаті», і в її тоні мимоволі забриніла повага. Виховуване в нас на протязі сторіч схиляння перед багатством виявляється таким сильним, що ми, — хай навіть нам особисто це не дає ніякої користі, — схиляємося в смиренній пошані не тільки перед багатим, але й перед кожним, хто колись був багатим або про кого ми лише думаємо, що він — багач.
    Лікар сидів за столом і, коли я ввійшов, поглянув на мене серйозними очима, круглими, наче гудзики на мундирі.
    — Сідайте! — запросив він. — Ви палите? Прошу!
    Я запитав:
    — Оповідати далі?
    — Атож. Втім, можливо, якось по-іншому. Сьогодні я спостерігав за вами. Здається, на вас не справила великого враження проповідь і все інше.
    Я признався, що це й справді так, що на таких речах я не дуже розуміюсь.
    — Скажіть одверто, ви віруючий? Лікар занадто досвідчений тактик, щоб поставити такого роду запитання без таємної думки. Досі ми старанно дотримувались у розмовах зовнішньої характеристики речей. Чого ж це раптом такий стрибок углиб душі? Навіщо це запитання, на яке, — він мусив би це знати, — я не зможу відповісти? Я декламую:
Хто назве його?
І хто сміливо скаже:
«Я вірю в божество»?

    Лікар посміхається.
    — «Фауст», — говорить він. Ще б пак, він це читав, можна було не сумніватись. — Вам здається безглуздим моє запитання?
    — Безперечно, якщо ви сподівалися, що я на нього відповім.
    Лікар говорить, що кілька хвилин тому він ще чекав відповіді, але тепер буцімто розуміє, що у мене немає бажання розмовляти щиро. Це знову-таки не відповідає дійсності, і тому я заперечую:
    — Я справді не знаю, чи вірю. Бувають моменти, коли я просто звіряюсь на бога (а може, лиш спекулюю на цьому?), хоч, по суті, це те саме, і тоді я знаю, що нічого не знаю.
    Лікар вважає, що віра часом така глибока й непохитна, що рівноцінна знанню; на жаль, про це твердить багато людей, котрі у вірі своїй зазнали краху. І взагалі, оте знання й оці балачки, балачки про все, що тільки знає людина. Це хвороба нашого часу — оте знання, ота віра в знання і безугавні розмови про все це. Певна річ, вони, люди наших днів, знають багато і плещуть язиками про все, що знають і навіть чого не знають. Діти — й ті не ідуть назустріч таємниці у шанобливому мовчанні; хіба що зовсім старі люди та божевільні зберігають її у своєму серці.
    Наука і експеримент — ось, мовляв, передумови неухильно прогресуючого пізнання істини й звільнення людини від рабства забобонів, — продовжує лікар. Так наче поклоніння Пізнаному — це не той самий жалюгідний забобон і не вульгарне ідолопоклонство! І надто лозунг про служіння правді! Ніби він і до нього подібні дійсно про неї піклуються! Правда — це те, що вони вважають правдою і до чого самі прагнуть. Люди, в цьому немає сумніву, у всі часи боялися правди, вони вигрібали нори в землі, щоб захиститися від її штормового вітру. А наше покоління відрізняється тим, що ми не риємо для себе нір, а живемо з комфортом у приготовлених раніше сховищах.
    Лікар прагне переконати мене у своїй правоті. В мене нема іншого виходу, і я кажу «гаразд», пообіцявши над цим поміркувати. Однак я не зможу повернутися туди, де витає зараз ця людина; вбрання, яке я носив замолоду, зараз уже не налазить на мене.
    Після нашої позавчорашньої розмови лікар не виявляє бажання ще раз прогулятися зі мною крученою стежкою дискутувань. Він викладає в університеті й любить, коли до нього звертаються «пане професор». Дівчина-Полум’я виказала мені сьогодні цю таємницю, коли я чекав у кабінеті, й віднині саме так я називатиму його, бо наша приязнь що не день, то все більше зростає. Сьогодні я вже остаточно переконався, що моє перше враження про нього було помилковим. Виявляється, він мислить! Лікар також одвик від свого бадьорого: «Ну, як ми себе почуваємо сьогодні?»; натомість він тепер підсовує мені коробку з сигаретами і каже: «Будь ласка!»
    Я запитую:
    — Продовжувати?
    І лікар відповідає, що коли в мене є бажання, він охоче слухатиме.
    — Отже, я почав бити в литаври й кривлятися, і, щиро кажучи, робота ця давалася мені легко; нині я з задоволенням, а інколи навіть з жалем згадую про ті часи. Моїм колегам, здавалось, сподобалося, з яким натхненням я, новачок, брався за діло. В усякому разі, другого дня, коли ми снідали в директоровому фургоні, хазяйка сказала мені:
    — З тебе, Пелехатий, добрий блазень. На щось інше ти навряд чи здатний, а це в тебе виходить прямо-таки здорово!
    Бачите, пане професор, звичайна собі жінка, а вміє так розпізнавати людей; і хоч тоді я дуже пишався цією похвалою, — особливо тому, що її підтримала вродлива дівчина, — я ніби не зрозумів, чи, вірніш, навмисне не звернув уваги на той осуд, що бринів у її похвалі. Потім я ще не раз згадував слова директорші. І чим більше я над ними розмірковував, тим ясніше ставало мені, що ця добра жінка мала рацію. Можливо, саме про це і ви хочете дізнатися, заради цього тримаєте мене тут, годуєте, обстежуєте, як це у вас називається, із міною світської людини слухаєте мою безглузду історію. Я — блазень, і моє життя — суцільне блазнювання. Ну що, продовжувати? Якщо бажаєте, я готовий. Але я вас попередив. Ця жінка за кілька годин помітила в мені те, чого ви з усіма вашими тестами й професійною проникливістю не можете відкрити ось уже кілька тижнів. А скінчиться усе це тим, що ви все одно визнаєте її правоту.
    Отож гарна дівчина; яку всі називали Бійя, підтримала пані директоршу і, усміхнувшись, глянула на мене. Її очі, лагідні зелені очі, здавалось, дивилися на світ і на все, що діялося в ньому, звідкись здалеку і ніби крізь серпанок смутку.
    — Авжеж, — сказала вона, доївши бутерброд, — я страх як сміялася, коли він наслідував Стефана, тягаючи по сцені ланцюги.
    Після сніданку, тільки-но я вийшов з фургона, до мене підбіг метальник ножів й ухопив за плече.
    — Гей ти, — гукнув він, — стережись! Бійя належить мені! Ти знаєш, на що я здатний. Щоб не пришпилив тебе до дерева!
    Я відповів, що матиму це на увазі, але заледве він відійшов, як до мене наблизився Стефан.
    — Він тільки дзяволить! Я йому в вічі кажу: «Ти — нікчемна, паршива морда!» Нічого не бійся, а якщо дійде до лихого, гукни мене, я з ним швидко впораюся.
    Добре йому говорити. На зайця виття гієни наганяє такий самий жах, як і рикання лева. А я — заєць. І хоч я щиро захоплююся героями, у мене з ними немає нічого спільного. Тому мене не дуже приваблювала перспектива відкрито піддатися чарам дівочої вроди і, виставляючи напоказ свої кращі риси, домагатися Бійїної прихильності, завоювати її симпатію і зрештою — любов. Звичайно, в такий спосіб я змусив би метальника ножів доказати, наскільки серйозною була його погроза, чи, може, він просто дзяволів, як запевняв Стефан. Але з огляду на те, що експеримент мав бути проведений на мені, цього разу я вирішив відмовитися від пошуків істини.
    І все ж я кохав Бійю. Мені подобається, пане професор, коли ви посміхаєтесь самими лиш куточками губів. Це приязна, заохотлива, поблажлива і скептична посмішка. О, я знаю, кожен гадає, що безмежна любов і страждання випали тільки на його долю; але мушу вам признатися, що завжди з недовірою спостерігав за палахкотливим полум’ям своєї пристрасті. Неземне блаженство і пекельні страждання, вся ота винятковість почуття були недоступні для мене. Якщо хочете знати, моя любов завжди мала запасний вихід.
    Фургон, у якому мешкали Бійя, Стефан, метальник ножів і я, був маленький і жахливо тісний. Передня частина, відгороджена білою завісою з матерії із штучного волокна, була відведена Бійї. В неї там було досить місця, щоб випрати білизну й розставити різні флакончики. А в нашій половині між складеними один на один ящиками й валізами було так тісно, що ми боком протискувалися до своїх постель.
    Самотужки залазити у свій гамак я навчився лише тоді, коли опанував дeякі акробатичні прийоми. Спершу ж мене піднімав Стефан, що спав піді мною. Він це робив без помітного напруження, наче ставив на полицю книжку. Коли траплялося, що в своєму гамаку, який нагадував розпороту вздовж шкуринку банана (іншого місця для мене у фургоні не було), я перевертався на спину, мене так стискало мотузками, що вранці на руках і стегнах залишалися відбитки сітки і ямки од вузлів. Поруч зі мною спав метальник ножів (зовсім близько, злегка простягши руку, я міг доторкнутись до нього) і без упину палив сигарети, поки Стефан не починав кашляти й не гримав:
    — Гей ти там, угорі, годі тобі вже чадити!
    В передній частині фургона при тьмяному світлі лампи поралася Бійя, і крізь завісу ми могли спостерігати за нею, наче за рухами китайських тіней: як вона розчісувала волосся, як роздягалась (а надто, коли знімала панчохи), як, надягнувши нічну сорочку, лягала в ліжко і, нарешті, гасила світло. Рухи чарівної крихітки були такі граціозні, що я був у захопленні від неї і, дивлячись на обриси її тіла, прагнув обняти її.
    Отже, у нашій частині фургона була страшенна тиснява. Я скоро призвичаївся до неї і, опиняючись у гамаку, вже не підводив голови, щоб не вдаритися об склепистий верх фургона. Першого ж ранку я добре придивився, як метальник ножів, перевернувшись на бік, сплигнув із свого гамака вниз, і зробив те саме, прагнучи якомога швидше звільнитися від принизливої безпорадності й залежності від Стефана.
    В цьому містечку ми пробули ще шість днів, а потім рушили далі. Не встиг ще останній глядач вийти з балагана, як ми заходилися згортати шатро. Про цей вечір тут почали заздалегідь говорити як про велику подію. Особливо ж хазяїн невтомно пояснював, що кому належить робити, щоб якнайшвидше зібратися. На світанні ми мали вирушити в дорогу і ще до обіду розіп’яти на новому місці балаган і приготуватися до першої вистави. Мені доручили забратися вгору на перекладину і, опустивши шатро, потім згорнути його, в чому мені допомагали метальник ножів і Стефан. Бійя виносила на вулицю лавки, а хазяїн складав їх у наш фургон, такий уже захаращений, що тільки Бійя могла тепер протиснутися до своєї постелі, перелізши через два ряди лавок.
    — Одну ніч можна якось перебути. Ми завжди так переїжджаємо, — пояснив мені хазяїн. його дружина, спостерігаючи за метушнею, спокійно палила сигарети.
    Зібрались ми завчасно; з’єднавши обидва фургони, причепили їх до трактора, за кермом якого вмостився. старий, а поруч нього — метальник ножів, щоб потім змінити його. Я сидів у дверцях фургона, які не зачинялися. До мене підійшла Бійя, а незабаром після неї Стефан.
    — Я стомився, піду десь ляжу всередині. — Силач ляснув мене по плечу і додав: — Молодець, не буду вам заважати.
    Я відчув на собі допитливий погляд Бійі і весь зашарівся.
    Коли фургони рушили, я підвівся і сказав:
    — Спробую розчистити для вас місце, щоб ви могли трохи поспати.
    Але Бійя заперечила:
    — Не треба, я хочу ще скурити сигарету.
    Бона сіла поруч зі мною, наші ноги гойдалися, коли фургон підкидало на вибоїнах, і ми мовчки вдивлялися в темряву ночі. Трохи згодом почулося спокійне дихання Стефана, і тоді я, поборовши ніяковість, зважився нарешті промовити:
    — Завтра ви будете дуже стомлені.
    Бійя кинула на дорогу недопалок і відповіла:
    — Я завжди стомлена.
    Якийсь час ми знову помовчали; коли-неколи темряву за нами прорізували фари автомобіля, і поки машина обганяла наш повільний поїзд, ми сиділи, засліплені світлом.
    — Вам серед нас подобається? — запитала Бійя, і я відповів:
    — Еге ж.
    — Дивна ви, одначе, людина!
    — Чому?
    — Як може подобатися таке життя?!
    Я сказав, що воно мене цілком задовольняє, поки трупа мандруватиме на південь, і розповів їй про свій намір. Не так детально, як вам, пане професор, але вона з першого ж натяку розуміла все, що я мав на думці. Це була чудова дівчина, і я кохав її. (Щойно я подумав, що і досі кохаю її). Закінчивши розповідь, я спитав:
    — Можете ви це збагнути? Вона кивнула головою:
    — Авжеж, і я колись мріяла.
    — Про море?
    — Ні. Я мріяла про те, щоб покинути все й піти світ за очі. Без певної мети і надії. Навіщо знати, куди йдеш. Досить того, що певний етап уже пройдено, що ти залишив щось позад себе.
    Я поцікавився, чому таким осоружним здається їй життя в балагані. Вона здивувалась: невже її робота може видатися приємною? Згадавши про блискучі ножі, я спитав:
    — Чому ви не підете звідси?
    — А куди? Кому я потрібна?
    Я поглянув на неї: обличчя її було непорушне й бліде у місячному сяйві.
    — Ви дуже гарна.
    Бійя навіть не посміхнулась.
    — Невже? — тільки й мовила вона.
    Тієї місячної ночі я не поцілував її, сталося це пізніше.
    — Коли ти підеш від нас, — сказала вона після першого поцілунку, — то забудеш мене, і нічого дивного в цьому немає. Але коли ти дійдеш до моря й дивитимешся на воду, не маючи нічого позад себе і нічого попереду, ніякої більше мети, тільки море, пісок і небо, — тоді ти згадаєш про мене!
    Минуло два тижні. Якось уночі я лежав у своєму гамаку й, засинаючи, дивився на Бійю, що по той бік завіски розчісувала своє волосся. Враз метальник ножів підхопився зі свого місця і вдарив мене кулаком в обличчя.
    — Ах ти ж, негіднику! —загорлав він. — Нарешті я застукав тебе на гарячому! Заплющ очі, мерзотнику!.. Бо я допоможу тобі їх заплющити!
    Він переліз на мій гамак, навалився на мене і, впершись спиною у дах, заходився гамселити мене кулаками. Я не мав змоги захищатися, не міг навіть визволити рук, і коли б не прокинувся Стефан, все це скінчилося б погано. Він стягнув метальника ножів униз і, піднявши його лівою рукою, правою повільно стискав йому горлянку.
    — Якщо ти ще хоч раз, один-єдиний раз зачепиш Пелехатого, я скручу тобі в’язи! — прошепотів він. — Щоб я провалився на цьому місці, якщо не зроблю цього.
    Біля завіски стояла Бійя і посміхалась до мене.
    Відтоді ми з Стефаном заприязнилися ще більше, йому вдавалось, що я — освічена людина, а перед освіченими він просто благоговів.
    — Все-таки, — промовив він, коли ми, лежачи на своїх місцях, балакали про життя-буття, — ти багато чого знаєш. Адже ти вчився і, скажу тобі, правильно робив. А я от не вчився, і хто тепер?!
    — А я хто?
    Але він заперечив:
    — Ні, ти маєш великі знання. Ти ще далеко підеш. Коли б я, наприклад, хоч трохи повчився замолоду, то вже давно був би собі і пан, і бог.
    — А чим ти займався раніше?
    — Скуповував старе залізяччя, ганчір’я… В цьому я найкраще тямлю і зараз.
    Коли я порадив йому розпочати якесь діло, він заперечив, — мовляв, для цього треба краще вміти рахувати і хоч трохи знати бухгалтерську справу. Зненацька Стефан спитав:
    — А ти знаєш бухгалтерську справу?
    Я відповів, що трохи знаю, і з тої миті, видно, ще більше виріс в його очах.
    — А бодай вам заціпило, я хочу спати! — вилаявся метальник ножів, але Стефан, навіть не глянувши в його бік, стусонув його знизу в спину й промовив:
    — Заткни пельку! Може, й ти щось тямиш у бухгалтерії? Ти ще далеко підеш, — звернувся він до мене, — згадаєш мої слова! Мабуть, бухгалтерія — важка справа, еге ж? Зате щовечора тобі стає ясно, які в тебе прибутки і які видатки. Це справді чудово!
    Я пояснив, що завдяки бухгалтерії можна багато дечого з’ясувати, скажімо, чи не занадто дорого ти щось купуєш і таке інше.
    Про бухгалтерію Стефан повсякчас говорив як про якесь чудо.
    — Подумати тільки, — дивувався силач, — вона грунтується лише на числах, самі тільки числа й більше нічого!
    Ми кілька вечорів підряд пробалакали із Стефаном про бухгалтерію, якою він так захоплювався, а коли в серпні трупа повернула на схід, я залишив її; на цьому скінчилась поетична сторінка мого життя. Будь ласка, пане професор, запитуйте, коли маєте бажання. Чи не бачив я відтоді хоч раз Бійю? Ні. Але, — я вже сказав про це, — кохаю її й тепер. Хто знає, може, побачивши море, я піду шукати її. Все ж таки це була б якась певна мета, яку я повинен би здійснити.
    Загалом я людина миролюбна і в суперечки вступаю неохоче. А надто не люблю я сперечатися про думки і погляди, бо це майже нічого не дає. Я ніяк не можу втямити, чому людина не має права мандрувати шляхами життя згідно із своїми уподобаннями, чому я мушу нав’язувати комусь свої переконання. Навіть коли ми обидва помиляємось, хіба це має якесь значення?! Мене це тим більше дивує, що мої думки викликають у професора безліч заперечень, і я жадібно чекаю, коли він докінчить свою явно доморослу і, як на мене, безглузду думку, щоб заперечити йому. До того ж, мені абсолютно ясно, що він так само неуважно стежить за моїми думками, як я за його, і що наші міркування, по суті, повисають у повітрі. Часом, коли я говорю, мені зненацька спадає на думку, що я тону в пишномовних формулюваннях і насолоджуюсь облудною мудрістю власних висловлювань. Але найгірше те, що, як правило, це зовсім не мої думки! Я дещо читав і на-хапався з книжок уривків чужих думок. Приправивши ці жалюгідні кусні несмачним соусом — можливо, лиш кількома влучними словами, — потім ще дивуюсь, чому це нікому не смакує.
    Ось і сьогодні, чекаючи лікаря (рудоволосої дівчини в кімнаті не було), я з нудьги заходився читати назви книжок. Лікар, безперечно, був офіцер: на полицях стояло безліч воєнних книг — мемуари американських генералів тощо. Я саме перегортав сторінки одного з томів, коли до кімнати ввійшов професор.
    — Ого, то ви любите книжки? — він поглянув на назву і додав: — Ви цю читали?
    Я відповів, що ні.
    — А слід! Охоче позичу вам цю книжку.
    Я заперечив, що зараз у мене нема настрою читати, а це — чималенький том. Тоді лікар сказав:
    — Я певен, що коли б ви уважно прочитали цю книжку, то збагнули б фальш і однобічність ваших поглядів на багато речей і, зокрема, на воєнні справи.
    І тут я знову не стримався:
    — Не все, що переконує, — істина. (Іще один кусень, зготовлений кимось іншим, який я завжди ношу з собою і при нагоді випльовую, як хворий на сухоти потай випльовує своє мокротиння). Припустимо, що я хворий — а чому я мушу бути винятком? — хворий, якого точить вірус нашого часу: влучне слово! Інші, звичайно, в цьому відношенні не кращі за мене, а багато є ще гірших, і саме ними я захоплююсь. Вони принаймні не полемізують із запозиченими в когось думками, їм і за вухом не свербить: виріс виставлений ними на продаж овоч у їх власному чи в чужому городі. Все, зрештою, залежить тільки від того, виріс він на твердому грунті чи на пухкій ниві. Навіть прекрасна троянда стає бур’яном, якщо вона зацвіте на грядці картоплі.
    Іншим добре: під час розмови їм не треба повсякчас стояти поруч із самим собою, прислухатися до власних слів і хитати головою з власних дурощів. Ні, останнім часом я зовсім незадоволений собою. І передусім, мабуть, тому, що відчуваю, як у розмовах з лікарем поступово втрачаю спокій і колишню байдужість. І, разом з тим, природно, свою перевагу! Чому я більш не можу, як це було спочатку, просто всміхнутись і відповісти: «Еге ж, ви, очевидно, маєте рацію, я поміркую над цим»? Чому я дозволяю втягувати себе в дискусії? Чому я повинен обстоювати свої думки (або ж те, що видаю за власні думки)? Хіба мені й так не ясно, що своїми аргументами я неспроможний переконати співрозмовника? Такої безглуздої самовпевненості я позбувся вже давно. Правда, раніше, ще будучи зовсім юним, я часом пробував декого переконувати; але минали роки, і я пересвідчився, що жодна людина не сприйме нової думки, якщо тільки ця думка не вигідна або не корисна для неї самої.
    Отож я знову поставив книжки на полицю, і ми з лікарем посідали на свої місця. Дощ все ще ллє. Після двох тижнів негоди значно похолодшало. Вікна зачинені, галас знизу сюди не долинає. Нам обом приносять насолоду наші розмови, та й що може бути зараз приємніше, ніж отак сидіти й балакати про політику? Лікар, звичайно, вважає, що все йде гаразд, а я заперечую. Він каже, що ідеальної держави взагалі не може бути, але демократія — це така форма державності, за якої живеться найкраще і при якій особистість користується якнайбільшою свободою. Він, звичайно, знає, що повної свободи не може бути, але в нас принаймні є змога робити й думати те, що тобі заманеться.
    Я заперечую:
    — Ні, це не зовсім так. Скажімо, хіба можу я піти звідси?
    Лікар відповідає, що свобода, певна річ, можлива тільки в рамках закону, на злочинця вона не поширюється. Це вже досить сміливе й самовпевнене твердження, але я запитую його, чи вчинив я щось протизаконне. Тоді він пояснює, що мене буцімто не ув’язнили, а лише затримали для обстеження. Як на мене, то різниця між ув’язненням і затриманням надто мізерна, і я кажу йому про це. Я також кажу, що не таке-то вже й велике у нас право говорити, що в тебе на думці. Він змушений погодитися зі мною, але зауважує, що при диктатурі було б іще гірше. (Нібито я захищаю диктатуру! Адже коли я кажу, що ця річ не блакитна, я зовсім не тверджу, що вона зелена). Тут він, мовляв, може спокійно займатися своєю роботою, може збудувати собі, коли завгодно і де йому заманеться, будинок.
    Ще б пак! І на додачу мати коханку! В цьому-то й увесь сенс: вони говорять про свободу, а думають лиш про власні жалюгідні свободи, яких, до того ж, часто позбавляють інших людей. Так нібито свобода — це пиріг, від якого кожен може відкраяти собі скибочку! Нібито свобода — це стан або краще форма суспільного буття, що запроваджується за допомогою наказів. Я кажу професорові, що свобода — не стан, а надія, ніжна, як світло зорі. І передусім я просив би його не плутати свободу з вигодами. Якщо людину тримати протягом років закутою в підземеллі, а потім одного дня зняти з неї кайдани, перевести до світлої камери й дозволити щодня виходити прогулятись на тюремне подвір’я, вона теж відчує себе вільною. Принаймні на якусь мить, поки туга з новою силою не спалахне в душі.
    Він не розуміє моїх слів; та й хіба можливо пояснити те, що не пояснюється?! Зрештою, це не так уже й важливо. Суттєвішим мені здається те, що, говорячи з лікарем, я ніби сиджу десь поруч, слухаю себе і міркую: «Чи все, про що я говорю так недоладно й велемовно, — мої власні думки? Чи, може, вони теж десь вичитані?» Я не знаходжу відповіді, але припускаю, що хтось придумав усе це раніше.
    Лікаря мої слова не збентежили: заледве я скінчив, як він починає свою вичерпну доповідь. Мене знову охоплює втома і відчуття порожнечі, як і завжди незабаром після початку нашої розмови. Поки він патякає на різні теми, переважно про політику, я по-дружньому всміхаюсь і вряди-годи киваю головою. Я його майже не слухаю і в душі зловтішаюся. У такий спосіб я мщуся йому за те, що кілька хвилин тому він не слухав моїх слів, а тільки дивився на мене. Дві-три фрази, які я таки вловив, остаточно впевнюють мене, що він, як і більшість людей, свої політичні переконання придбав у готовому вигляді, наче пальто з пристібною хутряною підбійкою на випадок холодної погоди.
    — Цю розмову, — лікар відкашлюється, — при нагоді продовжимо у мене вдома. З вами хоче познайомитися моя дружина. Якщо ви матимете бажання, колись після вечері я заберу вас до себе. Це недалечко, усього кілька хвилин їзди автомобілем.
    Я даю згоду, зауваживши, що мені теж буде приємно засвідчити свою пошану його дружині. (Як на мій погляд, професори ще мають дружин, а от генерали вже, мабуть, тільки жінок). Можливо, я побачу і його дітей.
    — Ви любите дітей? — запитує він, а я відповідаю, що про це, власне, ніколи не думав, хоч мені й здається, що можна було б сказати: «Покажи мені своїх дітей, і я скажу, хто ти!»
    — Стояв теплий, сухий вересень. Відтоді, як я покинув трупу, а передусім — Бійю, мене не полишало почуття самотності. Я сходив уздовж і поперек країну, і ніщо не тішило мене: ні її луки, ні хмаринки, що пропливали наді мною, ні дорога, яка мала привести мене до моря. Часто серед білого дня я простягався десь над потоком і годинами дивився в його синю глибочінь, нічого не бачачи.
    Згодом мій стан почав непокоїти мене, і хоч я запевняв себе, що мушу завершити свою мандрівку,. якщо хочу коли-небудь знайти спокій і почуття душевного вдоволення, бажання побачити море поблякло, і натомість прагнення бути поряд з Бійєю дедалі сильнішало. Поки що я ще опирався спокусі, але мені було ясно, що надовго мене не вистачить.
    У цьому скрутному становищі на допомогу мені прийшов випадок. Я знаю, пане професор, ви не любите слова «випадок». Замініть його, не вагаючись, на «провидіння»; в таких речах я не дріб’язковий.
    Одної ночі, — я брів сам не знаючи куди, — біля підніжжя пологого схилу, по якому пролягла дорога, перед моїми очима з’явилось тихе містечко. Світились вікна, яскраво сяяла вогнями Головна вулиця, а осторонь від неї в темряві ночі мерехтіли поодинокі ліхтарі. Я подумав, що вранці тут можна було б підшукати на кілька днів якусь роботу — адже мої грошові запаси вичерпувались, — і ліг спати під першою-ліпшою яблунею. Якийсь час я дивився на зорі, потім повернувся на бік і заснув. Уві сні я бачив ласкавий образ Бійї. З цього сну все й почалося. Я вже раз казав вам про свої сни. Але те, що привело мене кінець кінцем до вас, у цю божевільню, почалося саме під тією яблунею. Я бачив сон. Який? Стривайте, пане професор, стривайте! Коли невропатологу натякнеш про сон, йому так само кортить почути його, як дитині — цікаву казку.
    Мені приснилося, ніби на мій лотерейний білет припав головний виграш. В цьому, певна річ, нема нічого незвичайного, такий сон не раз бачить кожен голова сім’ї. Буцімто я стою у величезнім залі, такім заповненім людьми, що ніде й курці клюнути. Люди галасують і щось вигукують. Спереду на сцені стоїть велика блискуча куля, з якої дівчинка, одягнена у занадто коротеньку спідничку, виймає білі кульки з чорними цифрами на них. Хтось голосно називає цифри, і це викликає серед присутніх неймовірне збудження. Якийсь серйозний, майже похмурий на вигляд чоловік у фраку записує цифри на дошці. Коли були записані дві перші цифри, а саме: три і нуль, я враз збагнув, що матиму найбільший виграш. Дарма, що я не знав номера свого білета і не міг навіть пригадати, чи взагалі коли-небудь купував його. Усе одразу померхло перед тим фактом, що на сцені цифра за цифрою мав скластися мій номер! Я нахилився до сусіда. «Яка сума виграшу?» — спитав я.
    Якусь мить чоловік з недовірою дивився на мене, потім прошепотів: «Мільйон мільярдів! Але поки що нікому анічичирк. Всі гадають, що мільярд мільйонів».
    Я зрадів. На ці гроші можна було чудово зажити. Тим часом похмурий добродій старанно виводив цифру за цифрою, поки не написав увесь номер: 301530. Потім він заклав пальці у рот, свиснув, і відразу ж запала глибока тиша. Добродій вигукнув: «Цей номер виграв! Власника білета прошу на сцену, щоб я міг виплатити йому гроші».
    Я підвівся. Люди в залі шаленіли. Чоловіки підкидали вгору свої капелюхи й ціпки і кричали «ура», жінки верещали й обнімалися, а діти, скориставшись із загальних радощів, вилазили на стільці й ліпили до волосся дорослих жувальну гумку. Спокійною ходою підійшов я до сцени і вручив понурому панові старий трамвайний квиток. Здивовано поглянувши на папірець, він запитав: «Іншого у вас немає?»
    Коли я відповів, що немає, він мовив: «Ну, тоді й цього досить». Потім він відрекомендував мене зовсім очманілим від захоплення присутнім як власника виграшу. В глибині сцени враз з’явилися два відкриті вантажні вагони з банкнотами, і похмурий добродій попросив мене виголосити коротеньку промову. На мить я завагався; натовп вирував, чоловіки гамселили один одного стільцями, а маленька дівчинка, яка незадовго до цього скромно витягувала кульки, укусила мене за литку. Отож я підійшов до мікрофона і почав говорити… Я сказав, що це дивовижне число: на початку і в кінці по тридцять, а посередині рівно половина. І що коли подумати, то стає очевидно, що воно було б таке саме, якби написати його задом наперед і таке інше. Після кожної фрази натовп вибухав могутнім «браво», від чого з вікон повилітали всі шибки.
    Нарешті галас став просто нестерпний, і я прокинувся. Був ясний день. Десь зовсім недалечко лунали вигуки «браво». Я злякано схопився і лиш тепер помітив, що спав біля тенісного корту, відділений від нього тільки кущами. Там саме відбувалась, очевидно, дуже цікава гра. Мабуть, була неділя (для мене особисто назви днів втратили будь-який сенс, адже вони не повертали мене до Бійї), бо навколо корту юрмилися глядачі. Не встиг я отямитися від першого здивування, як чоловік, що вмостився на високому стільчику посеред корту, вигукнув: «Тридцять — п’ятнадцять».
    «Тридцять — п’ятнадцять», — повторив я про себе. Щось ніби знайоме — і тут я пригадав свій сон. «Дивно, — подумав я, — щойно мені приснилось число, і не встиг я прочуматись, як хтось його вигукує». Хоч я й не дуже забобонний, але записав його собі в блокнот. Всі ми, зрештою, не такі розсудливі, як удаємо з себе, і я вирішив, тільки-но десь натраплю на лотерею, придбати собі, коли матиму гроші, кілька білетів.
    Наблизившись до перших будиночків, я одразу ж відчув, що потрапив до нудного кубла. Це було звичайне містечко, перерізане навпіл головною вулицею, якою так пишаються місцеві жителі, з перехрестям, куди після роботи сходиться молодь, сподіваючись побачити щось чи почути якусь новину. Можливо, трапиться нещасний випадок або принаймні прочвалає, похитуючись, п’яний. Вам, безперечно, відомі такі містечка, вони є по всьому світі. Головна вулиця тут брукована, її тротуари високі, а будинки гнітючі, сірі. Тут і універмаг, і бар з рулеткою. І скрізь безпідставний гонор і нудна пиха крамарів. Вони об’єднані у «Товариство комерсантів Головної вулиці», і те, що робиться їхніми зусиллями, а часом і з допомогою місцевої інтелігенції, називається тут громадським життям міста.
    Неділя — непідходящий день для шукання роботи. Передусім я зазирнув, як це робив завжди, у двір до кількох господарів. І скрізь мені відмовили з отією зневагою, яку осілий житель виявляє до волоцюги. Коли я блукав вуличками, люди дивилися мені вслід і перешіптувалися; і я певен, що за годину вже знало все містечко, що на його вулицях з’явився заброда. Звісно, у своєму зім’ятому костюмі, в брудній сорочці, зі скуйовдженим волоссям (недарма колись мене прозвали Пелехатим) я мав не дуже пристойний вигляд для мешканців містечка; сповнені щасливої впевненості у своїй близькості до бога, вони неквапливо поверталися з церкви додому.
    Перед самим полуднем мене затримав поліцейський. Він заступив мені дорогу і, переконаний, що влаштовує приємне видовище для платників податків (полегшено зітхнувши, вони дивились, як мене заарештовують), запитав: «Що ти тут робиш?»
    Я відповів, що поки що не роблю нічого, але буду йому вдячний, коли він підшукає для мене яке-небудь заняття з відповідною оплатою. Поліцейський вхопив мене за руку і, звертаючись більш до присутніх, ніж до мене, сказав: «Ходімо!» — й повів мене в темне приміщення, де за письмовим столом сидів його колега. Таке траплялося зі мною вже не раз; здебільшого, спитавши, хто я, звідки та з якою метою прибув у даний населений пункт, мене відпускали, наказавши негайно забиратися геть. Тут, як і завжди, мене розпитали про се, про те, а коли я пояснив, що шукаю тимчасової роботи, чоловік за письмовим столом мовив: «Я довідаюсь у Бабусі; можливо, він їй на щось знадобиться». Він набрав номер телефону і когось повідомив, що мене затримали. Коли я жебрачив, і що я вдаю, ніби шукаю роботи; чи не потрібен я, бува… Ні? Гаразд, про це він подбає.
    Потім мене відпустили, запропонувавши якнайшвидше піти з міста і надалі вести пристойніший спосіб життя. Я хотів щось заперечити, але поліцейський урвав мене: «Годі! З пройдисвітами у нас балачки короткі!» Він бідолаха, і гадки не мав, що коли згодом вітатиметься зі мною на вулиці, краска сорому заливатиме йому лице від згадки про ці слова.
    Перш ніж рушити з міста, я вирішив чогось поїсти за решту своїх грошей і на головній вулиці зайшов у бар з рулеткою, низькими чотирикутними стільцями та мідним поруччям уздовж прилавка. Тут сиділо кілька юнаків з дівчатами, за одним із столиків грали в карти, і на мене майже не звернули уваги. Я замовив собі чогось випити, й оскільки мене досить-таки здивувало, що тут поліцейському наказує якась «бабуся», спитав у кельнера, хто вона така. Кельнер, жвавий хлопчина з обличчям розбишаки, враз зупинився, ніби чогось злякавшись, і прошепотів: «А в чім річ? Щось трапилося?»
    Я розповів йому все, як було, і він мені пояснив, що «бабусею» тут називають стару, розбиту паралічем жінку, якій належить більша половина міста. Вона орудує в місті всіма справами. Щоправда, сам він ні разу її не бачив, так само як і решта молодих людей, бо вже багато років вона прикута до ліжка. Однак «бабуся» завжди поінформована про все, що діється в місті, і якнайсуворіше стежить, щоб ніщо не робилося без її відома, а тим більше всупереч її волі.
    Трохи згодом до бару зайшов якийсь чоловік, сів за мій столик і почав читати газету. Час від часу, не підводячи очей, він перекидався кількома словами з хазяїном бару, що сидів на стільчику за касою. Раптом чоловік зауважив: «Учора ж відбувся розиграш. Мабуть, хтось, прокинувшись уранці, неждано-негадано став багачем».
    За столом припинили гру, бармен підвівся, і юнаки, що сиділи з дівчатами, теж насторожились. «Який номер виграв?» — поцікавився бармен, і тут — називайте це випадком чи провидінням — чоловік відповів: «Триста одна тисяча п’ятсот тридцять».
    Навряд, щоб випадок, скоріше веління долі, гадаєте ви? Ну, це вже ні, пане професор! Не можу повірити, щоб доля робила такі дурниці й отак тонко все влаштовувала. Дивно — гаразд, з цим я згоден. Просто чудасія! І все ж провидіння до цього непричетне. Раз я живу, в мене повинна бути якась доля, і чому якась інша, а не саме ця? Але говорити про якесь веління, про таємниче скерування і плани долі — це вже занадто. Адже в такому разі слід було б припустити, що чиясь вища воля керувала мною не лише тоді, коли я лягав спати біля тенісного корту, але й значно раніше, коли покинув Бійю, або ще давніше, коли розпрощався із своєю нареченою! Тільки куди тоді зникає таємнича взаємодія між причиною і наслідком, рабом якої я є? І як усе це узгодити з вашими високими поглядами на свободу?
    Нещодавно я прочитав (між іншим, це дуже прогресивно з вашого боку, пане професор, дозволяти хворим читати щодня газети), що якогось хлопчика, коли він їв яблуко, в горло вжалила оса. Бідне дитя вдавилось. Чи в даному випадку не занадто сміливо було б твердити про волю провидіння, до чого охоче вдаються добросерді жінки, коли натрапляють на щось незбагненне? Варто лише усвідомити, що хлопчик мусив померти (причому такою жахливою смертю — це підбурює мене проти вашого провидіння), як одразу починаєш міркувати про нескінченний ряд передумов, необхідних для того, щоб хлопчик укусив яблуко саме в той момент і якраз те, а не інше яблуко. Невже, скажімо, бджолу, котра сіла весною на яблуневу квітку і запліднила її, послало провидіння для того, щоб через сім місяців помер хлопчик? А якщо заглибитися ще далі в минуле, перед нами знову постане довга низка передумов, кожна з яких є наслідком попередньої, і так аж до утворення світу! А ще далі? Ні, краще вже не приплітати до нашої безглуздої діяльності провидіння, і давайте облишимо думати, нібито ми — обранці або пасинки долі. Ви не згодні? Воля, кажете ви, проявляється в силах природи? Згоден! Але ж цієї волі ми неспроможні збагнути, і нашому вбогому розуму вона надто часто здається страшенно безглуздою.
    Я пригадую один шкільний урок, що справив на мене глибоке й незабутнє враження. Наш учитель теж був переконаний, що провидіння (адже серед освічених людей просто «бог» не кажуть) піклується не тільки про нас, людей, а й про найдрібніших тварин, що для пізнання його намірів необхідне лише старанне спостереження. Він розповів нам про павука; я добре пам’ятаю суть, хоч, може, й забув якісь деталі. Так от, живе собі павук, і одного дня його самка відкладає в пісок яєчка. Але спершу обмазує їх розмоченою в слині глиною, що, підсихаючи, обертається на міцну, як цемент, масу. Інакше яйця поїли б мурашки. До цього моменту все йде як слід. А далі настає чудо: самка гине, ледве встигнувши відкласти яйця, отже, з власного досвіду вона не може знати, що на відкладені нею яйця зазіхають мурашки, не доживе вона також і до того часу, коли вилупиться її малеча. Незважаючи на це, самка видовбує в кульці маленьку круглу виїмку, не настільки глибоку, щоб усередину могли вдертися мурашки, але таку, щоб, вилупившись з яєць, павучата могли впертися у протилежну стінку кульки і проламати собі вихід. Що спонукує її, запитував нас тоді вчитель (а потім я сам не раз ставив собі це питання), робити цю кругленьку виїмку? Адже вона не може знати, чи вирвуться на волю її діти, перш ніж помруть від задухи або від голоду? Що це, як не воля творця, який дає цим створінням можливість продовження роду? Чудово! Тільки я додам, що протягом мільйонів років на світ з’являлися і гинули тисячі видів павуків, які не подбали про круглі виїмки або які клали свої яйця відразу під ніс мурахам.
    Мені здається, єдине, що є в цьому прикладі повчального, — це неймовірна щедрість (при абсолютній відсутності планування), з якою природа знову і знову повторює свої творіння, щоб урятувати вид від його старих і новоявлених ворогів. Звісно, людина із своїми найсучаснішими засобами винищування щасливо добирається і до цього багатства; можна, наприклад, передбачити, що за допомогою радіолокації ми незабаром розшукаємо і винищимо усіх китів, полювання на яких уже й тепер обмежується. Про дрібніших тварин, яких ми з вами пожираємо або хутром яких прикрашаємо прив’ялі плечі підстаркуватих дам, — і говорити годі. Можна втішати себе лише надією, що, винищивши все довкола, ми пожиратимемо найменші і найнікчемніші створіння на землі — мікроби. Гаразд, пане професор, можливо, ви маєте рацію: я помиляюсь. Але бог наділив мене здатністю радіти навіть із своїх помилок.
    Отже, чоловік прочитав номер триста одна тисяча п’ятсот тридцять. Я, зрозуміло, аж підскочив на місці й вигукнув: «Що ви сказали?!» Потім витяг блокнот: справді, те саме число! Я був такий здивований і збентежений, що не зразу помітив, як довкола запала цілковита тиша. Коли я підвів голову, люди дивились на мене з боязкою пошаною. Мій сусід пробурмотів «вибачте» і трохи відсунувся.
    Усі враз заметушилися, почали розплачуватися і квапливо виходити з бару. Чоловіки чемно знімали переді мною капелюхи й говорили «до побачення», дівчата по-дитячому всміхалися мені. Скоро у барі не зосталося ні душі, крім мене й хазяїна.
    — Гм, — озвався він, підійшовши до мене, — вам неймовірно пощастило! Від усього серця поздоровляю вас.
    — З чим, власне? — не розумів я.
    — З головним виграшем, звичайно!
    — Я нічого не виграв.
    — Вірно, — підтримав він мене. — Про такі речі не варто бити у всі дзвони. Боюсь тільки, чи не забагато свідків було при цьому. За годину новина облетить усе місто.
    Я сказав, що мені буде прикро, коли всі повірять у цю нісенітницю. В мене не було жодного лотерейного білета, отже, про який виграш може іти мова? Однак похитати його впевненість мені не вдалося.
    — Уже пізно, — мовив бармен. — Чи не принести вам чогось попоїсти?
    Я відповів, що хоч мені й хочеться їсти, однак платити за вечерю немає чим. У відповідь він засміявся і запевнив, що мені про це нічого турбуватись, бо я ж — його гість. Мене це, природно, влаштовувало, і ми вдвох сіли за стіл. Хазяїн старанно пригощав мене, звелів принести ще одну пляшку, а потім заходився розпитувати. Які в мене наміри, що я відчуваю (адже це така несподіванка!) і чи довго пробуду в містечку.
    Поступово в бар знову набилось повно людей, з виразу облич яких я прочитав, що вони уже все знали. Я добряче хильнув після тривалої перерви і поступово почав входити в роль. Коли бармен побачив, що бар буквально забитий відвідувачами, настрій у нього став зовсім райдужний. Дедалі приязнішою робилася і його посмішка. Він ляскав мене по плечу і так голосно сипав дотепами, що тільки його й було чути; часом він давав мені такого щирого стусана в бік, що кожен міг подумати, що ми з ним давні друзі.
    Аж ось відчинилися двері, і до залу ввійшов проворний невисокий чоловічок із сивим розкуйовдженим волоссям, вольовою лінією носа і блискучими очима. Йому було щонайменше сімдесят років, він трохи сутулився, але голос у нього був дзвінкий.
    — Де він? Де він? Ага! Тут. — Чоловічок підійшов до мене. — Так ось ви який! Мені конче треба з вами поговорити, бог мені свідок, що треба. І то негайно!
    Бармен відповів, що не буде діла, бо я ще майже нічого не їв і не допив навіть коньяку. Старий був явно схвильований. Він зауважив, що на чарку більше, на чарку менше — це не має значення, а в нього, мовляв, надзвичайно важлива справа, з якою не можна зволікати, бог йому свідок, що не можна. Тоді я сказав, що ладен вислухати його, але старий заявив, що в барі надто людно, і попросив вийти з ним на вулицю. Мені страшенно не хотілося вставати з-за столу, — я не знаю нічого кориснішого для здоров’я, як можливість після тривалих злигоднів хоч на мить відчути себе багатим, — але маленький чоловічок так наполягав, і пошепки, і вголос, що я, зрештою, підвівся й пішов слідом за ним. Бармен провів нас до порога і, привітно махнувши рукою, крикнув, щоб я вернувся до бару.
    На вулиці було темно, рвучкий теплий вітер гойдав ліхтарі. Мій попутник сказав, що він приїхав на автомобілі і, коли я не заперечую, ми побалакаємо у нього вдома. Я був трохи напідпитку й залюбки погодився:
    — Звісно, вдома краще. Гадаю, у вас знайдеться щось випити?
    Тільки-но я зачинив за собою дверцята, як машина рушила. Сидячи на самому краєчку сидіння, старий тримався за руль обома руками, наче обіймав кохану. Він весь час мовчав, тільки раз запитав мене:
    — Ви вже були у Бабусі?
    — Ні. З якої це речі? І взагалі, чого ви всі тут з глузду з’їхали з цією «бабусею»? Скрізь тільки й балачок, що про неї!
    Він їхав досить швидко, то різко гальмуючи на перехрестях, то знову натискаючи на повний газ.
    — Коли ми приїдемо до мене, я вам усе поясню, — відказав він. — В мене є для вас цікава пропозиція; свідок мені бог, що є.
    Старий жив на околиці міста, в гарненькому будиночку, що, як і його хазяїн, був невеличкий. Через садову огорожу, — заввишки не більш як півметра, — дорослому чоловікові, мабуть, легше було б переступити, ніж нахилятися, щоб відчинити хвірточку. Старий, однак, акуратно відчинив її і, тільки-но ми увійшли в двір, відразу ж замкнув на замок.
    В кімнаті, до якої ми зайшли, панував страшенний безлад: скрізь лежали порозкидані якісь плани, креслення, предмети туалету, посуд і книги. Щоб зробити хоч невеличкий прохід, він просто відсунув усе це вбік і зауважив:
    — Отут я мешкаю. Відразу скажу вам, що я старий парубок і живу сам. До цього розгардіяшу я вже звик, бог мені свідок, що звик! Поруч із цією кімнатою — моя майстерня, я покажу її вам пізніше.
    Коли ми посідали, старий налив вина і одразу ж почав викладати свою пропозицію.
    — Я чув, що на ваш білет випав головний виграш лотереї. Тому…
    — Нічого подібного, — перебив я його.
    І розповів, як виникло це непорозуміння. Старий кілька разів провів рукою по сивому волоссю, і обличчя його осяяла посмішка. До речі, посмішка в нього теж була досить своєрідна: все його лице враз укрилося безладним плетивом зморщок. Він заплющив очі, і обличчя його прибрало пустотливого виразу, як у хлопчиська, що обмірковує якусь нову витівку.
    — Але ж люди в барі, вони повірили в це? Я відповів, що марно силкувався переконати бармена в тому, що тралилось непорозуміння.
    — Чудово! — вигукнув він. — Просто грандіозно! Значно краще, ніж я сподівався.
    І тут старий розповів мені свою історію.
    Він робив фігурки садових гномів, і справи в нього йшли непогано. Його гномів охоче купували і на батьківщині, і в інших країнах, особливо в Америці — почасти за їх колоритність, але переважно за радісний вираз, якого він умів надавати їхнім обличчям. Протягом низки років йому, як кажуть, велося просто-таки добре. Спочатку він сам виробляв фігурки гномиків у підвалі будиночка, але невдовзі спорудив майстерню, в якій працювало п’ятнадцять спеціалістів, так би мовити, гноморобів.
    Та раптом попит на гномів припинився. Чи то їх витіснило телебачення, чи, може, частіше стали лити влітку дощі, ясно було лиш одне — люди менше тепер приділяли уваги оздобленню своїх садів. І сталося це зовсім не тому, що знизилася якість фігурок; вони були чудові, як завжди, весело усміхнені.
    Якось уночі, коли він заклопотано стояв біля вікна й дивився в залитий місячним сяйвом сад (прямо перед ним височів здоровенний гном, зображення якого прикрашало, наче герб, паперові бланки фірми), у нього майнула думка, що гномам бракувало життя. Вони були зовсім непорушні й тому невдовзі набридали своїм власникам. Здавалося, що може бути простіше, як умонтувати в кожну фігурку механізм з пружиною? Але, добре помізкувавши, мій старий відкинув цей найпростіший і найлегший план, що свідчило про його велику комерційну далекоглядність і усвідомлення відповідальності митця. Він зробив правильний, висновок, що люди в наш час надто інертні для того, аби заводите щодня своїx гномів і щонайменше раз на тиждень змащувати механізм. Його пускатимуть у рух всього раз або двічі на рік, коли в гості приходитимуть діти. Механізм заржавіє, а гном з іржавою пружиною всередині стане ще менш привабливим, аніж зовсім без неї.
    І от, я не хочу зупинятися на деталях (мені маленький чоловічок послідовно описав кожний етап розвитку), він зважився нарешті на сміливий, прямо-таки відчайдушний крок — задумав створити гнома майбутнього, з невеличкою губкою в шапочці. Губка під час дощу мала набухати і приводити в рух механізм, який одразу ж піднімав руки гнома. Як тільки губка висихала, фігурка опускала руки.
    Але саме в цей радісний момент його спіткала невдача: він накликав на себе гнів Бабусі якоюсь реплікою, що невдовзі дійшла до її вух.
    — Бабуся — зла жінка, — пояснив він мені, — і нічого проти неї не вдієш. У цьому місті всім, бог мені свідок, командує вона одна. Вона хоче, щоб я збанкрутував, а чому — про це знаю лиш я. От вона і стежить пильно за ходом моїх справ.
    Стара вирішила показати йому свою силу, коли він спробував позичити десь грошей для здійснення своєї ідеї. Йому скрізь відмовили, тому що ніхто, навіть місцеве відділення банку, не наважувався допомогти йому всупереч Бабусиній волі.
    — Отакі-то мої справи, —пояснював він далі. — І ось з’явилися ви! Вас ніхто не знає, але всі гадають, що ви — багатій. Цього досить! Тепер вислухайте мою пропозицію: ви вступаєте до мене в пай, і я роблю вас своїм компаньйоном… Стривайте, стривайте! Дайте закінчити… У вас і в мене будуть однакові паї. Саме з вашою допомогою, бог мені свідок, я одержу гроші.
    Я відповів, що все це — лише гра уяви, що я не маю ніяких грошей і ніхто не дасть мені в кредит навіть кухля пива; але він запевнив мене, що все буде гаразд, і я повинен допомогти йому.
    — Завтра ми підемо до нотаріуса й підпишемо контракт. Потім у банк. Ні, вам зовсім не доведеться брехати, в цьому немає жодної потреби. Ви тільки будете присутні. Все інше — мій клопіт!
    Я сказав, що на мене чекає мандрівка і що я не можу зв’язувати себе словом, але він не зважив на мої аргументи.
    — Ага, іще одне, — мовив він, — я старий і довго, мабуть, не протягну. Після мене все успадкуєте ви. І дім, і майстерню. У мене немає рідні, отож завтра я перепишу свій заповіт.
    Я відчув страшенну втому й кінець кінцем погодився, Він тут-таки дав мені грошей, щоб я купив собі нове вбрання, і повіз мене до готелю. Зустрітися ми домовились наступного дня перед полуднем.
    Таке вже літо у цих краях: кілька днів стоїть спека, а потім без упину періщить дощ. Світ ніби тоне у воді.
    Лікар кудись поїхав. Як сказала мені пізніше дівчина-Полум’я, — на якийсь міжнародний конгрес. Правду кажучи, я трохи пишаюся, що нашу країну представляв саме він. Свій обов’язок він виконає добре, за нього я абсолютно спокійний. Як може підвести часом зовнішність! Наш лікар — людина мисляча, зараз у мене щодо цього вже нема ані найменшого сумніву! Два тижні лікаря не буде, і мені бракуватиме його. Я дуже звик до нього. Невже він не міг хоча б натякнути, що поїде кудись?! Адже останнім часом ми справді заприязнилися.
    Сьогодні я знічев’я залицявся до Полум’я. Сказав дівчині, що її чудове волосся нагадує розпечену лаву. Бона запитала, невже я нічого не бачу в ній, окрім волосся і колін, що говорю тільки про них.
    — Бачу, — відповів я, — але в моєму становищі не личить про таке говорити. Однак перш ніж піти звідси, я будь-що занурю руки в ваше волосся.
    — Глядіть не обпечіться, бо моє волосся — це розпечена лава, не забувайте!
    Дівчина, безперечно, знає, що вона гарна (щоправда, в неї трохи завеликі очі, але я вже звик). А тому я кажу їй, що вона розумна, може, вона того й не відає. Дівчина посміхається, і я веду далі:
    — Я дав собі слово не закохуватись у вас.
    — Охоче вам допомагатиму, — каже вона, але я відчуваю, що вона жартує.
    Пополудні (дощ сіє й досі, правда, не такий густий, як кілька днів тому) у мене відбулася розмова з Шукачем. Надворі довго гуляти не можна, нам це заборонено, та й немає великого бажання мокнути на цьому млявому дощі, якого майже не помітно, а тільки чути, як він хлюпоче у ринвах. Ми сидимо в залі і, щоб якось розважитись, час від часу обходимо попід стіною навколо будинку або пробираємось аж до сарая; та світ скрізь однаковий — старий і мокрий.
    Косоокий незадоволений мною, бо я так і не вислухав розповіді Шукача. Недавно він зупинив мене й запитав:
    — Ну, що ви скажете, юначе, про цю історію?
    Довідавшись, що я і досі не знаю про неї, він, сильно скосивши очима, вигукнув:
    — Вам, молодий чоловіче, потрібен щабель! Так, щабель! Не набридайте мені. Я не щабель, а вершина!
    Тому сьогодні я, нарешті, мав розмову з Шукачем; знайшовши його під однією з лавок, я сів поруч нього. Він одразу ж почав просторікувати. Дивна річ: люди тут говорять не так уже й безглуздо, як звичайно гадають. Тільки надто докладно про все оповідають і охоче відхиляються од теми (я вже також перейняв цю звичку).
    Однак Шукач оповідав досить лаконічно. Насамперед він признався мені, що це не його власна, а батькова історія.
    — Авжеж, авжеж, — почав він, — те, що робить мене таким невеселим, — не моя особиста справа. Зі мною такого не буває… Невже я видаюсь вам божевільним?.. Ні?.. Мабуть, що ні… Ото ж бо воно і є, це сумно, мені бракує слів, щоб пояснити, як це сумно. Ви тільки подумайте, любий пане, вдома у мене лишились дружина і троє діток. Чудові дітки, всі троє… а батько тут! Що вони можуть сказати в школі?! І чим, скажіть на милістъ, чим усе це скінчиться? Ви, напевно, вже знаєте, любий пане, що я — сумний; але коли я думаю про жінку й діток, то ще більший сум огортає мене. Уявіть собі: мене тримають у лікарні тому, що я сумний, а я сумний, бо не можу піти звідси!
    — А що ви, власне, шукаєте?
    — Оце і є історія мого батька. Я розповім її вам, і ви дізнаєтесь, що я шукаю. Я абсолютно певен, що нічогісінько тут не знайду, адже воно лежить у нас вдома. Але оскільки я змушений тут сидіти, то краще вже де-небудь шукати, аніж ніде. Як вам здається? Втім, ви маєте освіту? І чи ви багато думаєте? Я не люблю балакати з неосвіченими людьми. Сам я думаю невпинно то про одне, то про інше. Зараз я обмірковую дуже складне питання, вже давно обмірковую. Знаєте яке? Хочете довідатись?.. Я думаю про людину на Місяці. Чи думали ви коли-небудь про це?.. Ніколи?.. Ясна річ: на Місяці ніхто не може жити, тим паче людина. І все ж там вона є, зовсім самотня. Хіба це не сумно? Але я відкрив іще одне… Ага, ви здивовані, ви, я бачу, освічена людина!.. Помізкуйте як слід: якщо на Місяці є людина, то і в людині повинен бути Місяць… На це просто ще ніхто не звернув уваги. І я говорю цілком нормально, як ви маєте змогу в цьому переконатись. Абсолютно нормально, без жодних ознак божевілля! Коли я хочу, то поєдную слова у надзвичайно гарні фрази. І довгі! Це дає мені величезну насолоду; часом, коли журба моя розвіюється, я складаю сам для себе довгі-предовгі фрази. Я вже друкувався у нашій газеті, тобто в газеті того містечка, де я мешкав. Це було тоді, коли автомобіль задавив собаку м’ясника. Я написав цілу сторінку. Ви навіть не уявляєте собі, як це важко: цілу сторінку про собаку, та ще й дохлого; про нього, наприклад, не можна сказати, що він гавкає і таке подібне. Надрукували, звісно, не все, але мені це байдуже. До речі, я оповідаю вам про це лиш для того, щоб ви зрозуміли, що, скажімо, про свого батька я зміг би говорити цілий день.
    Я сказав, що в нас, мабуть, не знайдеться для цього стільки часу, і він зі мною погодився.
    — Авжеж ні, я тільки хотів вам довести, що я не божевільний, а лише сумний. Ціла сторінка про дохлого собаку! Після мене більше ніхто так не писав. А знаєте, про що я напишу, коли вийду звідси?.. Ні?.. Я напишу довге оповідання. Про що? Та ні про що, просто оповідання. Певна річ, це буде ще важче зробити, але я не боюсь, я — добрий писака. Мені знадобляться найгарніші слова, і багато їх я вже записав, наприклад: «Філадельфія», «чарівний», «отутечки», «радіола». Коли вам спаде якесь на думку, скажіть, будь ласка, мені, я збираю гарні слова.
    — Гаразд, я пам’ятатиму про це, але розпочніть уже свою оповідь!
    — Згода! Сядьте поруч мене, сюди, ще ближче. Голову, будь ласка, засуньте під лавку… Отак добре. Ви, мабуть, не повірите мені, що я пишу й вірші? Саме так, я часто складаю вірші, і всі вони сумні. Сьогодні я вже видумав два рядки, звісно, їх іще треба відшліфувати, та ось послухайте:
Горішина й мандоліна
Їдуть весело в машині.

    Непогано, правда? Гарні вірші і дуже ніжні… Скажіть, ви нічого не помітили?.. ні?.. нічогісінько? Ах, любий пане, ви не поет, інакше у вас виник би той самий сумнів, що й у мене: а чи не… чи не краще замість мандоліни підібрати щось інше? Передусім я маю на увазі мандарини, можливо, вони краще пасуватимуть до настрою.
    Я сказав, що мені особисто подобається і мандоліна.
    — Обіцяю вам нічого не міняти, — заявив він, — але, з іншого боку (з іншого боку! Бачите, як я добираю звороти), постає питання, чи можуть мандоліни бути веселими. Доводиться зважати навіть на такі дрібниці, якщо ти справжній поет.
    Схрестивши на грудях руки і закинувши голову, Косоокий стояв біля вікна й спостерігав за нами. Обличчя в нього було похмуре, борода настовбурчилась. Я сказав Шукачеві, що, може, краще відкласти нашу розмову, бо я втомився сидіти в такому незручному положенні під лавкою, але він не погодився.
    — Ні, — прошепотів Шукач, — зараз я почну. Обережно, за нами стежать! Ворог! Отже, я почну оповідати про мого батька, хоч немало знаю і про діда. Ще раз нагадую, це історія мого батька! Його звали Яном. Чому саме так, мені невідомо. Мій батько колись був молодий і нежонатий. Він багато пив і нічого не робив. Про це він мені сам розказував, отже, можна вірити. Він працював так мало, а пив так багато, що всі люди називали його «п’яниця Ян». Це теж сумно. Він виконував у селі всіляку роботу, але коли приходив по гроші, селяни розплачувалися пляшкою горілки. За горілку батько ладен був робити що завгодно, про це він мені теж сам казав.
    Одного дня якийсь селянин гукнув йому: «Гей, Яне, викорчуй на вигоні над потоком пень!Коли ти це зробиш, я дам тобі те-то й те-то і на додачу пляшку горілки». Мій батько попросив дати горілку одразу, але селянин сказав: «Зараз ні, а після того, як усе зробиш».
    Оскільки моєму батьку кортіло випити, а горілки в нього не було ані краплі, він одразу ж узявся до роботи. І хоч наближалася ніч, він закинув на плечі сокиру, заступ і пилку й пішов угору понад потоком. Його мучила страшенна спрага, але він корчував пень. Невдовзі зовсім стемніло, проте зійшов місяць, і батьку все було видно. Отак він копав, копав, аж поки зненацька не натрапив на щось тверде; то був великий круглий глечик із покришкою. Батько відклав убік заступа і сплюнув (він умів дуже далеко і влучно плювати, причому сам цього навчився. Люди в селі знали про це, і ніхто ні разу не насмілився сказати: «Я можу плюнути далі, ніж ти, Яне», бо мій батько дуже розлютився б). Потім він промовив сам до себе, оскільки поблизу нікого не було: «Що воно такс, хай йому всячина?» — і, знявши покришку, побачив, що глечик по вінця наповнений щирим золотом. Пробачте, любий пане, але коли я про це думаю, у мене на очі завжди навертаються сльози. Батько сів, поставив глечика між коліна і не міг відірвати очей від золота. Спочатку він абсолютно ні про що не думав, лише кілька разів сплюнув, але згодом вирішив: «Треба дізнатися, що воно варте». Відставивши глечика набік, батько викорчував пень. А коли настав ранок, він узяв одну золоту монету, а глек закопав десь у іншому місці про яке ніхто, крім нього, не знав. Відтак прийшов до селянина й сказав: «Робота зроблена». Селянин дав йому горілки й трохи грошей. Батько взяв це і подумав: «Дурний ти селюк. Ян значно багатший за тебе». Проте вголос нічого не сказав, тому що був дуже хитрий, як ви зараз і самі матимете нагоду пересвідчитися. Він навіть не торкнувся горілки, хоч як йому хотілося випити, і подався пішки в сусіднє місто до одного чоловіка, який розумівся на золоті. «Чого вартий цей золотий?» — запитав його.
    Чоловік, поглянувши на золотий, назвав таку суму, що батько одразу ж запропонував купити монету. Того дня у нього в кишені було стільки грошей, як ніколи досі, але це було ніщо в порівнянні з золотом, закопаним у такому місці, про яке ніхто, крім нього, не знав. Він закопав скарб уже не на вигоні, над потоком, а у відлюдному місці, де його знайти було зовсім неможливо.
    Спершу батько подумав: «Сьогодні я напрацювався, цілу ніч не спав, можна було б і напитися». Проте він цього не зробив, а пішов до іншого чоловіка, що тямив у законах, і запитав: «Кому належало б золото, яке б я випадково знайшов?» — «А де ти збираєшся його шукати?» — поцікавився чоловік. — «Наприклад, у річці», — відповів батько. Це він сказав для того, щоб не прохопитися жодним словом про вигін чи оте глухе місце, де лежав скарб. Чоловік заявив, що скарб належатиме державі — мовляв, його не можна привласнювати, якщо не хочеш бути покараним. Коли щось знайшов, негайно неси сюди, а він тим часом перегляне закони, чи не знайдеться можливість якусь частину залишити тому, хто знайшов скарб. Батько вирішив нізащо не робити цього, але вголос мовив: «Гаразд, піду пошукаю. Якщо знайду, то принесу сюди». Він заплатив за консультацію, вийшов надвір і сів на лаву, хоч йому страшенно кортіло випити. На свіжому повітрі він довго роздумував і нарешті сказав сам собі: «Так не годиться, Яне! Якщо ти знову хильнеш, то почнеш хизуватися своїм скарбом. Я тебе знаю! Варто поставити перед тобою пляшку горілки, як ти викажеш, де заховане золото. Селяни сміятимуться з тебе, а ти назавжди залишишся п’яницею Яном».
    Отак розмовляв сам з собою батько, і раптом йому стало ясно, що він мусить поводитися так, щоб нікому й на думку не спало; що він розбагатів. Спочатку він мало не занепав духом, бо яка ж користь від золота, коли з нього не можеш скористатися, але згодом збагнув, що в нього лишився один-єдиний вихід: працювати і потроху заробляти гроші, тоді він нікого не здивує, коли час від часу купуватиме якусь річ. Найбільше ж батька сердило те, що як він не мізкував, а пити було не можна. Та його втішала думка, що потім, якщо він буде розумний тепер, можна буде пити ще більше, ніж він пив раніше. Він повернувся в село і з нудьги почав працювати. Напрацювавшись удень, надвечір він стомлювався і рано лягав спати. «Що сталося, Яне? — дивувалися селяни. — Ти зовсім кинув пити». А батько відповідав: «Ще питиму!» — і цікавився, скільки, приміром, може коштувати та чи інша садиба.
    Батько працював тепер дуже багато, тому що бажання випити нестерпно мучило його, і батькові хотілося якнайшвидше наскладати грошей, щоб потім мати змогу сказати кожному: «Усе, що я пропиваю, зароблено власними руками». Але щоразу, коли йому здавалося, що в нього вже досить грошей і він може досхочу надудлитися, батько іще раз усе обмірковував і приходив до висновку, що ще чогось не придбав.
    Отак працюючи, батько майже не помітив, як минув рік, а потім один за одним збіг цілий десяток. Батько більше не пив. Він купив гарні меблі та деякі інші речі. Згадуючи про скарб, він тепер говорив собі: «Краще замість горілки я куплю садибу, і всі селяни скидатимуть переді мною шапки».
    В селі майже всі забули, що колись мого батька звали п’яницею Яном, і він оженився на дівчині, що припала йому до серця. Він сказав їй: «Давай працювати і потроху заощаджувати. Більш я тобі нічого не скажу, тільки давай кілька років як слід попрацюємо, і ми розбагатіємо». Дівчина відказала, що згодна, і вони почали заощаджувати. Аж ось на світ з’явився я. Тоді батьки орендували невелику селянську садибу з кам’янистою нивою; коли вони йшли в неділю погуляти і багаті селяни сиділи на лавках під своїми будинками, батько думав: «Чекайте-но, ось я вам утру носа». Він казав матері: «А що, коли б і ми були такі багаті?» Але вона відповідала: «Добре і так, як є», — і батько погоджувався з нею. Він міркував: «Маючи гроші, ми колись теж зможемо спокійно відпочивати. То навіщо купувати велику садибу, з якою буде тільки зайвий клопіт? Адже ж і так можна дожити віку!»
    Минали роки, глечик лежав собі у землі, а батько протягом тижнів, бувало, навіть не згадував про нього. Я виріс (я був рябий і капловухий), а коли став мужчиною, то оженився. Невдовзі після цього — років, мабуть, через два — батько вирішив, що скоро помре. Мене покликали до нього, бо він хотів поговорити зі мною, а всіх інших, тобто матір, братів і сестер, випровадив за двері. Коли ми залишилися наодинці, він запитав:
    — Що б ти робив, якби мав багато грошей?
    — Це було б чудово! — відповів я.
    — Я питаю, що б ти з ними робив?
    — Нічого.
    — Зовсім нічого?
    — Так. Принаймні кинув би працювати.
    — Ото ж то, — мовив батько, — я так і гадав. Ти завжди був гульвісою, це ти успадкував од мене. Мати не така. І тому я хочу тобі розповісти, що зі мною колись трапилося.
    І він розказав мені все, так, як я оце вам. Наприкінці він спитав:
    — Ти збагнув що-небудь?
    — Так, —відповів я, —мерщій кажи, де закопаний скарб, він мені знадобиться.
    Але він лише посміхнувся:
    — Ти гадаєш, я відкрию тобі таємницю? Мовляв, мені вже рясту не топтати, і якщо я вмру, то ніхто не знатиме, де лежить золото?!
    Я заперечив, мовляв, він може собі ще пожити, але нехай скоріше назве місце, де закопано скарб, від цього йому полегшає. Проте він знову засміявся:
    — Обдумай усе як слід.
    Коли ж я запевнив його, що тут думати нема чого, батько мовив:
    — Гаразд, тоді біжи пошукай. Скарб лежить там, над потоком, і чекає на тебе. Тобі лишається тільки знайти його.
    Більше він не вимовив ні слова і незабаром помер. Всі мешканці села прийшли на кладовище, і пастор сказав, що батько був порядною людиною.
    Певна річ, я нікому, навіть своїй жінці, нічого не сказав про глечик, але сам почав шукати його. Вночі я виходив із заступом за околицю й копав у багатьох місцях, а жінка питалася:
    — Чого це ти щоночі, коли всі люди лягають спати, бозна-куди вештаєшся?
    Я не зраджував таємниці і щоразу відповідав їй:
    — Я шукаю одну річ.
    Скоро про це дізналося все село, і всі насміхалися з мене. Часто хлопчаки крадькома рушали вслід за мною й, коли я починав копати, зненацька вискакували з-за кущів і горлали:
Капловухий наш віслюк,
Мабуть, щось згубив між лук.
Він копає цілу ніч —
Стріне чорта віч-на-віч.

    Після цього я припинив свої нічні мандри, але натомість почав шукати потайки в інших місцях: дома, в лісі, навіть у церкві. Оскільки ж скарбу ніде не було, я ставав дедалі сумнішим, аж поки одного дня не схопили мене і не привезли сюди. Звісно, вони це зробили, бо теж знають про скарб (хто, наприклад, вам про це сказав, хто, мій любий?) і самі хочуть його знайти! Але я їх випереджу, бо шукаю невпинно, навіть зараз, шукаю скрізь, де б не був. Золота тут, звісно, немає, але краще шукати хоч тут, аніж ніде! Як ви гадаєте?
    — Я радий, пане професор, що ви повернулися. Признаюсь, мені вас бракувало. Як, власне, посувається моя справа? Чудово, це мене тішить; але з іншого боку, якщо говорити правду, я з острахом чекаю хвилини, коли вже зможу піти звідси. Знову опинитися за мурами лікарні, після тривалої заборони полювати один на одного, що діє на території божевільні, знову бути відданим усім на поталу — мені будуть непереливки. Вас не було тут дванадцять днів? Навіть чотирнадцять? Що, що? Ви розповідали колегам про мій випадок? Це вельми люб’язно з вашого боку, пане професор. Хто знає, може, в такий спосіб я проторую собі шлях в літературу (принаймні в спеціальну), і я вас дуже прошу, з’ясуйте, будь ласка, чи не змогли б ви передати мене вашим колегам, коли вже не знатимете, що зі мною робити. Звичайно, не як людину, а як випадок; в цьому я вбачаю якусь можливість очиститися від нікчемної буденності. Я починаю усвідомлювати, що сенс мого життя, моє покликання — бути випадком!
    Чого мені досі бракувало, так це принципів. Я людина без принципів і без мети; це завжди було моїм пробним каменем, навіть тоді, коли я мало не одружився з тією порядною дівчиною. Нині я був би поважним головою родини, мав би кількох ніжних, хай навіть не зовсім вдалих дітей; став би тим, кого називають корисним членом суспільства. Але нічого не вдієш — мені бракує почуття товариськості, хоч я нерідко соромлюсь у цьому признатися. Цей недолік — не хочу цього приховувати — пригнічує мене. Саме так, як ви сказали! Відчуваєш себе виключеним, а може, краще сказати: відчуваєш, що ти сам себе виключив з життя, що ти не учасник його, а тільки спостерігач, поступово починаєш сумніватись, чи існуєш ти взагалі. В такому фатальному стані (вашою професійною мовою це, очевидно, формулюється як неіманентне усвідомлення поняття суб’єктивності буття) я перебував до сьогоднішнього дня. І от нарешті я відчуваю, що і в темряві ночі мого життя заяскріла зірка долі, тієї долі, що була заздалегідь визначена для мене в день сотворіння світу: бути випадком! Тільки заради цього помер Сократ і, в ім’я цього, бринькаючи на арфі, Нерон з насолодою споглядав палаючий Рим. Провидіння дбало про мене протягом тисячоліть, і мій випадок передбачався як неминучий наслідок ще за часів троянської війни, хоч легковажна Єлена про це, звичайно, і гадки не мала. Без мене збідніла б наука. Ви знову смієтеся, пане професор? Якщо ви допоможете мені залишитися випадком, я подбаю про те, щоб продовження моєї розповіді вас не розчарувало. Отож до діла! На чому ми зупинилися? Ага, пригадав — я розказував про компаньйона з сивим волоссям.
    Чи говорив я вам, що обличчям, манерою ворушити губами і кусати нігті та своєю вертлявістю він нагадував мені вивірку? Одне з тих розумних і кумедних звіряток, що годинами бігають у колесі або спритно крутяться, наче прагнуть упіймати себе за хвіст. Коли дивишся на ці потішні створіння, мимохіть дякуєш провидінню, яке створило нам на втіху таке чудо.
    Отже, мій компаньйон, — я навмисно вживаю це слово, бо ми справді стали чудовими компаньйонами, — відвіз мене в готель і дав трохи грошей. Наступного дня я прокинувсь аж перед полуднем: минулого вечора я добряче хильнув, а, крім того, ось уже кілька тижнів ночував під голим небом або в сараях. Може, це звучить і романтично, але насправді неприємна і негігієнічна штука.
    Тож передусім я вирішив прийняти ранкову ванну і, поки набігала вода, силкувався розібратись у всьому, що сталося. Я розумів, що моя мандрівка до моря знову відкладається, і від цього мені стало прикро. Але Вивірка так благав, що в душі у мене народжувалось нове, радісне відчуття: я комусь потрібний! Позаду зостався цілий період убогого животіння, а це людину дуже втомлює. І тому я вирішив прийняти пропозицію, хоч якою дивною й химерною вона не була. Це партнерство, яке зненацька звалилось мені мов сніг на голову і від якого я міг, звичайно, коли завгодно відмовитися, видалося мені слушним засобом для відновлення фізичної та духовної рівноваги. Коли трохи згодом старий постукав у двері, — я саме лежав у ванні, — і запитав, чи обдумав я його пропозицію, я з радістю підтвердив свою згоду.
    Ми пішли до нотаріуса. Був сонячний ранок, по небу пливли шовкові хмарки. Перехожі віталися з нами, часто зупинялись і дивилися нам услід. Старий задоволено потирав руки.
    — Вже подіяло. Я знаю цих людей. Ще вчора ніхто не наважувався навіть привітатися зі мною як слід. Боячись Бабусі, вони ледь кивали головою. А сьогодні я йду з вами, багатієм! — і вони, мабуть, бачать уже в нас рішучу силу, здатну протистояти таємному терору цієї жінки. — Він іще раз виклав мені свій план. — Якщо я хочу, щоб моїх гномів купували й надалі, в них треба вмонтувати механізм із губкою. Я вже два роки морочуся над цим, всі мої шухляди заповнені кресленнями. Але для реалізації ідеї мені потрібні гроші. Такі кардинальні нововведення за один день здійснити неможливо. Мій винахід переверне догори ногами все виробництво садових гномів не лише у нас, але і в Японії, що є найзапеклішим нашим конкурентом. Щоправда, японські гноми гіршої якості, спеціалістові це одразу впадає в око. Особливо жалюгідні у них обличчя, вони не мають такого життєрадісного виразу, який притаманний моїм гномам. Скажіть самі, хто захоче купити собі непорушного карлика, коли кожний домовласник і садовод-любитель майже за ті ж гроші може придбати жвавого гномика, забавку для старого й малого?
    Бабуся збавляє мені віку. І знаєте за що? Одного разу я сказав, що боятися її просто смішно. Адже ніхто за останні роки ні разу не бачив її і, можливо, вона давно померла, а страх перед нею — просто забобон. І раптом того дня, коли банк не тільки відмовив мені у збільшенні позики, але й пригрозив, що не видасть навіть повністю тієї суми, яку мені пообіцяли, вона подзвонила.
    — Я привид, — сказала вона. — Ну що, добився ти свого, чи, може, люди просто забобонні?
    — А ви справді вірите, — перебив я старого, — що завдяки мені банк видасть вам гроші? Якось аж дивно.
    — Ви просто не знаєте людей.
    — Скажете, що у мене головний виграш? Він розсміявся, ворухнув губами й поквапно озирнувся.
    — У цьому, бог мені свідок, не буде потреби. Я лише покажу контракт, де зазначено, що ви — мій компаньйон, який одержуватиме п’ятдесят процентів прибутку. Мене тут знають як людину обережну, і це переконає навіть найбільшого скептика в тому, що ви — багатій. Я сам залагоджу справу, ви мовчатимете. А втім, можете навіть повторити, що нічого не виграли; ви здобудете славу бувальця, але вам все одно ніхто не повірить. У такому місті, як наше, однісінький необдуманий рух може позначитися на житті людини. Мене не здивує, коли ще сьогодні ви одержите від Бабусі якусь звістку.
    Владнавши справи у нотаріуса, ми зайшли до банку, і мій компаньйон сказав, що хоче бачити директора. Службовець повів нас до нього. Скрізь було чисто і прохолодно, як у госпіталі.
    Директор, пихатий, як верблюд, сидів за своїм бюро. Старий одразу перейшов до діла:
    — Я взяв оцього пана (він назвав моє прізвище) собі в компаньйони. Ось наш контракт, погляньте, коли бажаєте. Як бачите, обставини змінились. Одне слово, зараз нам потрібні гроші, щоб розширити виробництво.
    Прочитавши контракт, директор звернувся до мене:
    — Отже, ви маєте намір тут осісти? Я радий цьому і дозволяю собі висловити надію, що свої фінансові справи ви влаштовуватимете теж через наш банк. Особливо ж радий, що ви віддаєте свої кошти і здібності у розпорядження нашого друга. Він чудовий підприємець і заслуговує на всіляку підтримку.
    Мій компаньйон, відчувши, що справу виграно, іронічно зауважив:
    — Не так давно ви відмовили мені у будь-якій допомозі.
    Директор, як і досі, звертаючись тільки до мене, пояснив:
    — У нас були для цього певні причини: деякі труднощі на грошовій біржі, перспективи підвищення облікових ставок і… — нарешті він звернувся до Вивірки, — скільки вам потрібно?
    Той скорчив зневажливу гримасу і назвав таку жахливо високу суму, що я аж розгубився. Однак директор спокійно запитав:
    — Вам необхідна саме така сума?
    — Так, — Вивірка скривив губи. — Зважаючи на велику кількість замовлень, ми змушені будемо розширити виробництво.
    — Ви хочете побудувати нові цехи? Але ж у вашому становищі… я маю на увазі… чи не спричиниться це до певного роду ускладнень?
    — У зв’язку з тим, що Бабуся скупила всі навколишні землі? Нас це не обходить, ми будемо надбудовувати майстерню.
    Одним словом, за годину кредит був відкритий. Коли я повернувся до готелю, на мене чекав кремезний чоловік; йому було доручено привезти мене до Бабусі. Мовляв, вона хоче зі мною поговорити. Ми поїхали на околицю міста. Стара розкішна карета без особливих труднощів подолала досить крутий спуск, і в кінці березової алеї вималювався невеликий замок у стилі барокко, з зубцями і баштами.
    Можете собі уявити, як мені кортіло познайомитися з Бабусею. Коли кремезний чолов’яга провів мене до неї, вона лежала чи, точніше, сиділа в ліжку; її сиве ріденьке волосся прикривав чепчик. Тільки-но я увійшов, як вона швидко підвела голову, окинула мене своїми жвавими очима й мовила:
    — Сідайте! За кілька хвилин я закінчу пасьянс!
    Я оглянув кімнату. Саме такою уявляєш собі кімнату старої жінки. На стіні висіли дві темні картини в позолочених рамах, поруч із ними — кілька старих фотографій; біля вікна — крісло на роликах; купа подушок та безліч гарних дрібничок. Стара поринула в пасьянс, зрідка б’ючи себе картою по синюватих губах. Зненацька вона запитала:
    — А ви любите пасьянси?
    Я відповів, що ні, й подумав, що в неї глибокий і низький голос, майже як у чоловіка. До розмови з нею можна було сподіватися, що в цієї сухенької старої голос сварливий і різкий.
    В кімнаті панувала півтемрява, і мене почав змагати сон; я з усіх сил витріщав очі, але не міг побороти дрімоти. Раптом мене розбудив голос Бабусі:
    — Прокиньтеся! При дамі хропіти не годиться.
    Я опанував себе і ледве встиг подумати, що в цьому містечку живуть справді-таки дивні люди, як стара вигукнула:
    — Чудово, от і кінець! — І подзвонила. Ввійшла одягнена в сіре вбрання несмілива дівчина.
    — Я закінчила. Забери карти. — Обернувшись у мій бік, вона сказала: — Це — Мишка, моя онука. Познайомтеся!
    Дівчина зробила легенький кніксен, спритно зібрала карти й зникла за дверима.
    Якусь мить стара мовчки розглядала мене, і мені здалося, що на її зморшкуватому обличчі блукає посмішка: десь в очах, у куточках губ чи, може, навколо гострого носа.
    — Он ви який! — мовила вона. — За те, що ви зуміли розворушити тутешніх соньків, вам можна багато дечого вибачити. А тепер кажіть прямо: вам справді випав головний виграш чи ні?
    — Хіба це має значення?
    — Для вас — так, для інших — ні, бо містечко все одно скоро засне знову. Але було б добре, коли б ви нічого не виграли і це була б тільки людська віра!
    — Ніколи не слід нехтувати можливістю зміцнити віру людини в добро.
    — Ви гадаєте, що гроші — добро?
    — Принаймні щось корисне, а для більшості людей — це те саме.
    — Браво! Ви маєте рацію. Ну що ж, дурнем вас не назвеш! А ви, мабуть, уже чули, що я — зла відьма?
    Я відповів, що чув щось подібне, і тоді вона знову вигукнула «браво!» — мовляв, окрім усього, я ще й чесна людина.
    — Якщо ви ще якийсь час поживете в нашому місті, то на спомин про вас почеплять меморіальну дошку. Але сподіваюсь, ви не маєте наміру тут оселятися?
    — Якраз навпаки!
    — Виходить, мене проінформували правильно. Ви разом із Гномом будете виробляти гномів? — І вона засміялась, хихикаючи, наче дитина. — Вам не слід було погоджуватись,— додала трохи згодом. — Чи усвідомлюєте ви, яке чекає вас тут життя? Ось ви посиділи у мене щонайбільше півгодини і вже почали куняти. То хіба ж ви зможете просидіти усе життя в цьому закутні, де набагато нудніше, ніж у моїй кімнаті? Тут так нудно, скажу я вам, що навіть пастор позіхає за кафедрою. Це не для вас — нехай мерці ховають своїх мерців. Тікайте звідси!
    Я пояснив, що в мої наміри аж ніяк не входить залишатися в містечку назавжди, і розповів про свою мандрівку до моря. Мишка принесла чай, і стара запитала:
    — Ви любите чай?
    Я відповів, що люблю, і коли ми знову залишилися в кімнаті удвох, продовжив свою розповідь. В думці я запитував себе, навіщо я про все це оповідаю і чому саме їй? Ви, пане професор, зараз уже знаєте мене як облупленого: варто мені вимовити перше слово, як потім я вже не можу зупинитись. Словом, я розповів їй усе, а також дивний сон під яблунею.
    — Отже, ви справді нічого не виграли? — вигукнула вона.
    — Ні. Але прошу вас тримати це в секреті, бо мій компаньйон потрапить у скрутне становище.
    — Так воно й повинно статися. Я тільки цього й домагаюсь!
    — Чому?
    Посміхнувшись, вона глянула на мене.
    — Тому, що я стара і зла жінка. Хіба цього не досить?
    — Ні, я в це не вірю.
    — Тоді я вам поясню дещо, але спершу скажіть: ваш компаньйон (до речі, я називаю його Торохтій знає, що у вас немає грошей?
    — Так, він про це знає.
    Я сказав, що прозвав свого нового знайомого Вивіркою, і стара погодилась, що Вивірка йому теж личить, можливо, навіть більше, ніж Торохтій.
    Бабуся поклала свої синюваті руки зі здутими жилами і крихкими нігтями на покривало. Калька разів задумано кивнула головою, а потім тихо мовила:
    — Отже, він знав про це, негідник! Як це схоже на нього. Я теж хочу розповісти вам таємницю. Ніхто, крім вашого компаньйона, не знає про це: я на кілька років старша за нього, але він любив мене. Чи любила його я — не має значення. У всякому разі, багато років тому я відмовила йому, тому що мої батьки мали гроші, а його — ні. Ми обоє залишилися неодруженими. — Трохи примруживши очі, вона поглянула на мене, і знову ледь помітна посмішка промайнула по її обличчю. — Незабаром мені стукне вісімдесят, — вела стара далі, — але я і без окулярів бачу подив на вашому лиці. Ви тільки що подумали про мою онуку. Так, я зганьблена дівчина, у мене була дитина. Але ж ми багаті, а багатим залюбки пробачають і не таке. У мене була дочка. Вона давно померла, так само як і її чоловік. Під час війни.
    — Якої?
    — Не пам’ятаю. Під час якоїсь із воєн… Зять помер у лазареті від тифу, бідолашний. А він так хотів полягти смертю героя!
    — І ви прожили тут усе життя?
    — Мій батько купив цей огидний будинок ще до мого народження. Розповісти вам про моїх предків? Гаразд, охоче це зроблю, давно вже я не балакала з розумною людиною. Отже, у мене були предки. Двоє з них висять он на тій стіні. Хоч тут і темнувато, але ви можете роздивитися їхні обличчя. «Лівий, отой, що з бородою, — це, так би мовити, засновник нашої династії. Ми встаючи і лягаючи мусимо дякувати йому — так учили мене в дитинстві. Це він вивів нас із драговини бідності й невідомості на світлі простори, ставши під час другої Нідерландської війни1, завдяки відсутності докорів сумління, кимось на зразок скарбника в армії Людовіка XIV2.
    У нього теж був батько, але про нього говорити нема чого, бо той був бідний, отож його, само собою розуміється, забули, тоді як син, скориставшись своїми здібностями, за короткий час нажив величезне багатство, за що і одержав титул дворянина. Однак його нащадки мало дбали про збільшення маєтку, а тому їх у фамільній хроніці згадують лише побіжно або й зовсім пропускають. Адже ви знаєте, як це робиться у багатих: батько набуває майно, не гребуючи ніякими засобами; син, дещо соромлячись розбійницького минулого старого лицаря, набирається культури; онук розкошує і розтринькує рештки успадкованого майна.
    У нашій фамілії, на щастя, знайшовся ще один енергійний чоловік — його портрет висить на стіні праворуч, — який нажив величезне багатство работоргівлею. Батько з гордістю оповідав нам, що свого часу це був дуже відомий работорговець. Щоправда, батько гидував словом «раб», віддаючи перевагу виразові «чорне золото». Від багатства, набутого внаслідок торгівлі «чорним золотом», на щастя, дещо збереглося й понині. Оце і вся історія моєї родини.
    А тепер повернімося до Торохтія (гадаю, мені краще й надалі називати його Торохтієм, бо я вже так звикла). Отже, ми обоє залишились неодружені, і пізніше він на мене просто не зважав. Так, наче мене взагалі не існувало. Та коли він, окрім усього іншого, почав ширити по місту чутки, нібито я померла, зотліла, — а він чудово знає, що я переживу його, — я вирішила поставите його на коліна. Адже жінка вибачить чоловікові будь-яке шахрайство, якщо він любить її, але вона ніколи не подарує йому байдужості.
    Я хотіла зламати Торохтія, щоб він прийшов сюди, до мене. Йому не довелося б просити ні про що, я відразу ж допомогла б йому. Мені хотілося лиш одного: щоб він прийшов прохати допомоги саме в мене. І ось з’являєтеся ви і зводите нанівець усі мої розрахунки!
    — Я дуже шкодую, — сказав я.
    Та Бабуся, мабуть, не слухала мене.
    — Виходить, він знав, що грошей у вас немає, і все-таки рискнув. Банк, звісно, впіймався на гачок?
    — Авжеж.
    — Чудово. Правда ж? Він просто геніальний! Він — сонечко у цьому кублі попелиць. Поздоровте його від мого імені. Але нехай не здумає приплентатися сюди, тепер я вже не хочу його бачити. Волоцюга нещасний, як у нього рот розкрився сказати, що я зотліла, що я — забобон! І все-таки цей чоловік, якого я любила, геніальний, правда? Перекажіть йому також, щоб не тішив себе надією, що я помру раніше за нього. Він не матиме такої приємності. А знаєте, чим я займаюся цілі дні, коли не обмірковую планів про те, як вдихнути хоч краплину життя в оце кладовище, що простяглося отам, внизу? Я розкладаю пасьянс або перегортаю газети й вишукую повідомлення про смерть. Це приносить мені насолоду. Час від часу тебе ніби щось шпигає, коли натрапляєш на ім’я знайомого, ніби укол шприца із животворною сивороткою.
    «Від чого ж це воно? — міркуєш. — Серце? А в мене серце, дякувати богові, здорове. Печінка? Не треба було стільки пити!» Ах, молодий чоловіче, життя — це захоплююча штука.
    Мабуть, давно вже не балакала стара так довго; на щоках у неї виступили червоні плями. Вона розгладила зморшки на покривалі й мовила:
    — Підсуньте, будь ласка, під мене подушку. Не так далеко… тепер добре. Коли приходиш у гості до старої, розбитої паралічем жінки, не слід забувати, що, може, доведеться і прислужитися чимось.
    Я відповів, що радий їй допомогти, однак Бабуся заперечила:
    — Не кажіть дурниць! Я добре розумію, що молодому, здоровому чоловікові це неприємно; навіть гидко. Але нічого не вдієш. Втім, з цього приводу можете мені не співчувати. На той час, коли мені відібрало ноги, минула вже чимала частина мого життя. Та й коли б мене не розбив параліч, я все одно проводила б свої дні у цій кімнаті. Бо що ж іще можна робити? Ходити до міста? Я і без того чудово знаю містечко і його мешканців. Щоранку бачу, як, згорбившись, крокують на роботу чоловіки; вони привітно знімають капелюхи, статечно кивають головою, задоволені з себе і з своїх бездоганних манер. А ще раніше я бачу жінок, які відчиняють вікна й вивішують постелі — цей символ доброчесності господині.
    — Чому ж ви не виїдете з містечка, яке вам так остогидло?
    — А куди я подінусь? Весь світ — це свого роду містечко із своєю Головною вулицею, де виставляють себе напоказ везучі й самовпевнені люди.
    — Здається, ви не дуже полюбляєте щасливчиків!
    — Авжеж. Я вам ось що скажу: чорт штукар. Забажавши поглузувати з чоловіка, він дав йому брата — самовпевненого й пихатого, що все знає і на все має готову відповідь. З усіх гатунків людей найогидніші самовпевнені. Що вам іще сказати? Я постаріла і втомилась; у мене не вистачає навіть сили на справжню зненависть. Ви маєте рацію! Залишайтеся тут! Будете удвох шарпати цих соньків, здуватимете порох з їхніх бюро. На це й мені цікаво буде поглянути, заради цього варто пожити ще кілька років.
    По дорозі до готелю мене охопило таке відчуття, ніби я познайомився з незвичайною жінкою. Пізніше я мав не одну нагоду переконатися в цьому.
    — Ми розподілили між собою обов’язки (мій компаньйон узявся керувати виробництвом, а я — збутом) і одразу ж почали надбудовувати над майстернею два поверхи. І поки мулярі клали цеглу, ми внизу створювали модель гнома, що піднімав під час дощу руки. Коли збігло три місяці, можна було розпочинати серійне виробництво. Успіх був грандіозний.
    Тим часом з Америкою у нас виникли нові труднощі, яких ми не змогли передбачити, бо надто мало, мабуть, займалися вивченням характеру людей за океаном. У тих, хто мав можливість придбати нашого гнома, не вистачало, бачте, терпцю чекати, коли боги пошлють дощ, який вдихне життя у їхню забавку. Вони хотіли, щоб гном піднімав руки, коли їм цього заманеться. Отже, ми змушені були переробити гнома, вмонтувати в нього відерце з водою, яке перекидалось догори дном з допомогою електричного струму. Крім того, ми повставляли йому в очі електричні лампочки. Тепер покупцеві досить було провести в сад електрику, і він міг керувати своєю цяцькою, не виходячи з дому.
    Після цього вдосконалення збут досяг таких нечуваних масштабів, що ми не встигали задовольняти попит, і перед нами постали нові труднощі. Бракувало здібних спеціалістів, котрі вміли б як слід розмальовувати гномів, і тому я вирішив залучити до цієї справи некваліфікованих робітників, відкривши для них курси. Бабуся надала в наше розпорядження земельну ділянку, ми збудували новий фабричний корпус, і в нас тепер було стільки клопоту, що на якийсь час я зовсім забув про свою мандрівку. Коли, до краю стомлений, добирався я опівночі додому, то відразу ж падав на ліжко й миттю засинав. І море, і картини минулого навіть уві сні затуляла собою неозора армія гномиків.
    Та через кілька місяців, завдяки своїй сміливості й далекоглядності, ми вже змогли задовольняти дедалі зростаючий попит на нашу продукцію; з вокзалу тепер щотижня вирушали цілі ешелони, навантажені упакованими в коробки гномами. Ми не мали підстав для незадоволення, на підприємстві у нас працювало понад три сотні робітників, але йшлося про майбутнє. Без особливих труднощів ми підрахували, що при таких масштабах виробництва незабаром кожен власник садочка у країні матиме одного або кількох гномів, і сушили собі голови, обдумуючи нові можливості збуту.
    Нарешті якось уночі, — ми з Вивіркою добряче випили, щоб не заснути, — рішення було знайдене, точніше, аж двоє. У кого з нас першого сяйнула рятівна думка, важко сказати; мій компаньйон запевняв, нібито обидві ідеї висунув я. Ми міркували так: настане час, коли власники садів більше не купуватимуть нашу продукцію, отже, слід налагодити виробництво гномів для людей, які не мають садів і які, власне, становлять більшість населення. Так би мовити, маленьких гномиків для домашнього вжитку. Гномики-вазони, гномики-попільнички тощо. Ми розпочнемо пропагандистську кампанію в усьому світі, скажімо, під такими лозунгами: «Народний гном доступний кожному — ти теж можеш придбати його», «Нечувана потужність нашої фірми на службі народу — чудесні гноми по загальнодоступних цінах» і т. ін. Ми мали намір організувати передачу по телебаченню, як увечері після закінчення робочого дня батько, мати і діти сидять навколо сімейного гнома, милуючись ним.
    В процесі обговорення планів у нас з’явилася ще одна ідея, що мала вирішальне значення для майбутнього нашого підприємства. Досі ми виготовляли тільки один вид продукції. Але ж населення різних країн по-різному уявляє собі гномів. Невже ви не розумієте мене, пане професор? Зараз поясню: кожен народ уявляє собі гномів по-своєму; і про це слід пам’ятати. Отож ми задумали випускати національних гномів з такими назвами, що відповідали б характеру і звичаям кожного народу.
    Ми розіслали запити нашим закордонним представникам і одержали безліч захоплених листів з цілою низкою пропозицій. Цього разу ми вже не хотіли покладатися на власні обмежені знання про чужі землі й відрядили до різних країн психологів для вивчення побуту народів. Тільки ознайомившись із їхніми повідомленнями, ми розпочали випуск видозміненої продукції, й незабаром її зразки для найважливіших районів збуту були готові. У Сполучені Штати ми надіслали огрядного гнома, під назвою «Традиційний європейський гном». Водночас ми подарували американському президентові для його зразкової ферми гнома-велетня заввишки в шістнадцять метрів. Більшого за нього й до сьогодні немає в світі, десь серед моїх речей зберігається лист із власноручним підписом президента, у якому він тепло дякує нам.
    Найбільшої мороки завдала нам сама Швейцарія. Але незабаром ми й тут знайшли чудовий вихід. Ми створили гномів-солдатів із ранцями, що мали ззаду проріз і, таким чином, правили за копилку. Успіх був колосальний; але саме тоді, на жаль, сталася подія, яка надовго вивела мене із стану рівноваги.
    Коли надійшли перші замовлення на нашу нову продукцію (у нас на фабриці було вже зайнято на той час понад вісімсот робітників і ділки з головної вулиці шанобливо вклонялися мені), помер мій компаньйон. Від перевтоми.
    Дедалі частіше я думаю, що настав час тікати звідси. Інколи мені здається, що я потроху втрачаю розум. Доведеться скорочувати свою розповідь, і хоч мені шкода розлучатися з лікарем із риб’ячими очима, я мушу поспішати, а надто після того, що я пережив тут минулої ночі і особливо сьогодні вранці.
    Якщо зважити на те, де я перебуваю, вчора друга половина дня розпочалася для мене досить спокійно. Я сидів під кущем бузини на одній з віддалених лав, де людину ніхто не бачить і звідки можна бездумно дивитися на західну стіну будинку та на сарай. Вряди-годи із сарая вийде робітник або, похнюпивши голову, стомленим кроком прочвалає хворий, і серед тиші під його черевиками зашурхотить пісок. Важко навіть уявити собі, що десь по той бік муру вирує життя, люди поспішають на трамвай, пишуть листи, невпинно турбуються про безліч сміховинних речей, в той час як я у цім гіднім заздрощів тихім та безпечнім куточку споглядаю траву, що, наче срібло, переливається під подувами вітру, і з невідомою мені досі радістю весь поринаю в минуле.
    Почулися кроки. Нахилившись уперед, я побачив Косоокого. Я гадав, що він пройде мимо, бо з доріжки помітити лаву було неможливо, але він звернув на траву, обійшов кущ, став переді мною і, виструнчившись, скосив, як тільки міг, очима.
    — Мені вас видно, молодий чоловіче, — сказав він.
    Оскільки в мене не було ані найменшого бажання балакати з ним, я відповів:
    — Нічого дивного в цьому нема. Косоокий пояснив, що він робить свій щоденний обхід і йому нема коли біля мене затримуватись.
    — Чи розповів вам Шукач свою історію? Розповів? Чудово. Віднині я дозволятиму вам ходити зі мною.
    — Куди?
    — Як-то куди?! Хіба ви, молодий чоловіче, не шукаєте правди?
    Я відповів, що це найулюбленіше моє заняття на дозвіллі, і тоді він повів далі:
    — Ви, природно, не відаєте, що правда — це куля приблизно таких розмірів, як серце, котру огортає незліченна кількість оболонок. Оболонки — це хибні думки, бо їх багато, а правда тільки одна. В центрі кулі перебуваю я, ви ж, навпаки, живете в одній із зовнішніх оболонок. До себе, молодий чоловіче, я вас узяти не можу, хоч ви мені й подобаєтесь. Вам таке не під силу. Але сьогодні вночі я хочу провести вас до однієї з глибших оболонок, де ви пізнаєте багато нового. Ми підемо з вами до міста.
    — Коли ви сказали? Сьогодні вночі? — перепитав я.
    — Саме так, за годину після того, як погасять світло, я зайду по вас. Приготуйтесь. Надворі вже майже смеркне, а попереду в нас буде далека дорога.
    Тільки-но Косоокий пішов, як я забув про цю наївну розмову. Ми з ним спали у різних кімнатах, а, крім того, в коридорі цілу ніч чергував санітар, отож мені не було чого хвилюватися чи боятись його вибриків.
    Минула година після того, як погасили світло; ще не зовсім смеркло, і сутінь згасаючого дня пробивалась крізь шпари зачинених віконниць. Дехто з хворих уже спав, більш нервові ще розмовляли, як і щовечора, з витворами власної уяви, та я давно звик до їхнього бурмотіння, до то наростаючих, то стихаючих вигуків, і з насолодою розмірковував над тим, чому все прекрасне знищується швидше і грунтовніше, ніж бридке. З насолодою, ба навіть із захопленням, я знову і знову повертався до цього питання, розглядав його з різних боків, бо знав, що ніхто не зобов’язує мене знайти на нього відповідь, хоч вона у мене вже була і я міг скористатися з неї при першій же нагоді, як тільки стомлюся від гри й захочу спати. Зрештою, навіть дитині відомо, що не існує ані прекрасного, ані бридкого, а тільки те, що є, і що ми самі накидаємо на речі привабливу або непривабливу оболонку…
    Раптом хтось легенько торкнувся мого плеча, і я злякано обернувся. Так безтурботно й спокійно, як удома, в божевільні нізащо не заснеш. Біля мене у нічній сорочці стояв Косоокий. Він приклав до губ вказівний палець, ніби застерігаючи, щоб я не зчиняв галасу. Ця обережність була зайвою: за ним все одно ніхто не стежив, і в кімнаті стояв чималий гармидер. В першу мить мені й на думку не спало, як це він прослизнув непомітно повз чергового санітара, мене тільки дуже здивувала його схожа на плащ сорочка, підперезана широким чорним поясом. Він, мабуть, купив її десь у чужих краях до того, як його запроторили у божевільню, бо нічого подібного я зроду не бачив. Матерія — груба мішковина з намальованими на ній очами і вухами, що слабо світилися в темряві. Бороду він запхав під високо застебнутий комір, і я, дивуючись дедалі більше, запитав:
    — Навіщо ви сховали бороду під сорочку? Вона ж лоскотатиме голе тіло.
    Косоокий, нахилившись до мого вуха, прошепотів:
    — Щоб ніде не зачепитися нею під час подорожі. Вставайте і йдіть за мною.
    Ця вимога здалася мені абсолютно логічною, навіть природною. Я підвівся і, теж у нічній сорочці, босоніж рушив слідом за ним. Ми вийшли в коридор, черговий сидів на своєму звичному місці й читав книжку. Все, як мені здавалося, йшло нормально, я знову-таки майже не здивувався, коли Косоокий, наблизившись до нього, запитав:
    — Що ви читаєте?
    — Якийсь детектив, щоб згаяти час, — відповів черговий.
    Потім Косоокий підійшов до мене й наказав іти слідом за ним. Ми рушили в напрямку надвірних дверей, без пригод перетнули темний коридор і зійшли вниз по сходах. Двері були незамкнені; мене вразило, що сьогодні вони зовсім не рипіли. Косоокий по-простував через газони прямо до муру. Я знав, що старий не любить, коли я йду поруч нього, але якщо раніше завжди підсміювався з його дивацтва, то зараз нічого дивного в цьому не бачив і ступав за ним буквально по п’ятах. Біля муру він зупинився, повернув до мене обличчя і, кинувши грізний погляд на будинок, мовив:
    — Вони будь-що прагнуть згаяти час і з простоти своєї навіть не підозрюють, що все виходить навпаки: час убивав їх. Ми підемо в напрямку міста. Ви повинні пізнавати речі.
    — Які саме?
    — Речі! Ви пізнаватимете те, чого не можна пізнати, вчитиметеся того, чого не можна вчитись. Зрозуміло?
    Я відповів, що ні, — його зауваження і справді видалося мені надто таємничим і пишномовним. Крім того, мене охопило побоювання, що своїми сорочками ми викличемо у місті незадоволення. Досі, правда, все сприяло нашій мандрівці, тому я заспокоїв себе, що, зрештою, будь-якої хвилини зможу повернути назад. Тим часом ми опинилися перед більш ніж двометровим муром, під рукою в нас не було жодних засобів, щоб перелізти через нього, і я з інтересом стежив за Косооким.
    Тепла ясна ніч повністю вступила у свої права. Весь день сяяло сонце, і трава, на якій ми стояли, була тепер суха, м’яка й прохолодна. Косоокий нагнувся й заходився відгрібати землю від муру.
    — Допомагайте! — наказав він. — Хід тут, унизу.
    Незабаром ми справді натрапили на отвір, який дедалі збільшувався; приблизно за півгодини ми змогли вже увійти в нього і опинились у вузькому й темному проході, що ледь освітлювався слабеньким сяйвом, яке випромінювала сорочка мого попутника.
    Зігнувшись, ми навпомацки просувалися вперед; за кілька кроків прохід враз обірвався, м’які породи залишилися позаду, і перед нашими очима з’явилося кам’янисте підземне царство. Печера ще дужче звузилась, місцями ми наражалися на скелясті виступи, спотикалися об величезні каменюки, просуватися вперед ставало дедалі важче. Особливо тяжко було протискуватися крізь вузькі щілини поміж скелями Косоокому, що був досить огрядний. Але він швидко й спритно долав перешкоди, і я напружував зір, щоб не загубите з очей його сяючої сорочки. Кілька разів я хотів уже повернути назад, але тільки-но збирався здійснити свій намір, як Косоокий гукав:
    — Зараз будемо на місці, швидше! Коридор вивів нас у правий куток великої, схожої на тунель, печери. Ми опинились у найвіддаленішій частині цього величезного склепистого підземелля; очевидно, воно було дуже довге і абсолютно пряме, тому що вдалині виднівся півкруглий отвір, крізь який пробивалось синювато-біле світло. Косоокий вхопив мене за руку.
    — Мерщій! — вигукнув він, і від його голосу навколо пішла багатоголоса луна. — Мерщій, бо запізнюємося!
    Ми побігли. Із склепіння падали великі холодні краплі, розбивались об моє чоло і змочували сорочку. На рівній кам’яній долівці час від часу траплялися великі заглибини, в яких стояла вода. Косоокий біг розміреним пружним кроком, випроставши плечі й зігнувши в ліктях руки зі стисненими кулаками. Він без упину пихкав: «Пих-пих», — наче дитина, що грається в поїзд, і виявляв абсолютно незбагненну для мене витривалість.
    Отак ми бігли досить довго — гадаю, щонайменше півгодини, — коли зненацька праворуч від себе я помітив бокову штольню, що круто вела вгору. Косоокий нібито теж помітив її. Він нерішуче зупинився і замислився. За хвилину старий кивнув мені йти слідом за ним і, крекчучи, метнувся до штольні. Тепер ми посувалися вперед повільно, часто змушені були повзти на животі попід низько навислими кам’яними брилами, й уся ця мандрівка здавалась мені дедалі сумнівнішою й небезпечнішою. Тепер я збагнув, чому мій попутник заховав бороду, і як слід оцінив його сорочку: адже завдяки їй навіть у повному мороці ми нечітко розрізняли принаймні те, що було поруч.
    Несподівано підземний хід закінчився. Ми опинилися перед залізобетонними дверима, які при нашому наближенні самі відчинилися і впустили нас у приміщення з голими стінами, завбільшки із житлову кімнату. З освітленої автоматичної радіоли линули звуки музики, посередині стояв стіл, біля якого сиділа старенька жінка. Косоокий привітався до неї і сказав:
    — Ми хочемо оглянути місто.
    Стара, так нібито знала його, прокректала:
    — Іди, дорогу ти сам знаєш. Але спершу я повинна вас умити й пристойно одягти.
    В одному з віддалених приміщень для нас уже були приготовані ванни, і я з радістю відзначив, що мої подряпини переставали щеміти і гоїлись на очах, тільки-но я збризнув їх жовтою водою.
    Коли ми покупалися, стара принесла нам білизну й костюми. Ми вдяглися; все було ніби на нас пошите, однак Косоокий зажадав, щоб стара дала йому іншу краватку.
    — Я непоганий з себе, — мовив він, — і надаю великого значення своїй зовнішності.
    — Під бородою краватки не видно, — заперечив я, але він пояснив:
    — Ми проситимемо аудієнції у всевишнього. Хтозна, може, йому заманеться зазирнути мені під бороду.
    Минуло чимало часу, перш ніж стара повернулась із новою краваткою. Вона сказала, що, на жаль, на складі у неї не виявилось більш нічого підходящого, і запитала, чи не сподобається ось ця. Косоокий підступив ближче до дзеркала і якийсь час дивився на своє відображення, потім похитав головою.
    — Ні в якому разі! — заявив він.— У такому вигляді я не можу з’явитися до всевишнього. Цей колір не пасує до моєї сивої бороди, він робить мене гладшим. Невже у вас не знайдеться чогось кращого?
    Стара відповіла, що нічого іншого у неї нема, і мій попутник сказав:
    — Тоді мені доведеться пофарбувати бороду. Прошу зразки фарб.
    Жінка, здавалось, тільки цього й чекала, бо тієї ж миті витягла з кишені спідниці фарби, і Косоокий підніс їх до дзеркала.
    — Номер двадцять чотири, ясно-зелена, — вибрав він нарешті.
    — А чи не дуже впадатиме в око цей колір? — запитав я, але Косоокий не погодився зі мною, бо це, мовляв, колір весняного моріжку.
    Коли стара принесла горщик з фарбою, Косоокий заходився старанно фарбувати пензлем бороду. Я уявив собі, який фурор викличе це в домі для божевільних, коли він повернеться, і поцікавився:
    — Ця фарба змивається? Стара кивнула головою.
    — Авжеж! Ми користуємось лише акварельними фарбами, вони легко змиваються і не спалахують од вогню. Вони не шкідливі для бороди, навпаки, тепер її не поїсть міль.
    Косоокий ще довго вовтузився перед дзеркалом. Нарешті ми вийшли з кімнати іншими дверима і, спустившись східцями, потрапили прямо на людну вулицю передмістя. Був вечір. Обабіч довгої вулиці світилися вітрини крамниць, у трамваях горіли лампочки, і тільки велосипедиста ще не запалювали своїх ліхтариків.
    Підійшовши до поліцейського у ясно-червоній формі, що регулював рух на перехресті вулиць, Косоокий запитав:
    — Як нам потрапити до палацу всевишнього?
    Поліцейський якусь мить здивовано оглядав нас, потім низько вклонився і відповів:
    — Не знаю, чи їх величність сьогодні приймає.
    — Нас прийме, — запевнив його Косоокий.
    — В такому разі, до Центральної площі, на якій стоїть палац, вам найкраще проїхати метро. і, якщо пани дозволять мені дати їм пораду, не зв’язуйтесь з кондукторкою. Вона того не варта!
    Метро ми знайшли дуже скоро і, коли підійшов поїзд, сіли в єдиний порожній вагон. Напрочуд гарна молоденька кондукторка була у чорних панчохах і коротенькій спідничці.
    Тільки-но поїзд рушив, вона підійшла до мене, сперлась спиною на мідний поручень, позіхнула, затуливши рот тендітною ручкою, і сказала:
    — В цей час у нас завжди мало пасажирів.
    — Еге ж, — мугикнув я і зашарівся, тому що дівчина таки справді була чарівна.
    — Вам холодно, — сказала кондукторка. — Я сяду до вас на коліна. — Вона сіла мені на коліна, обняла рукою за шию і вела далі: — Не бійтесь, покладіть одну руку мені на стегно — у мене дуже гарні ноги, правда ж? А другою обійміть за стан. Отак добре. Тепер ви скоро зігрієтесь.
    Незабаром я відчув, як по моїх занімілих кінцівках знову розлилося тепло, а разом з ним до мене повернулися життєрадісність і впевненість.
    Я крадькома поглянув на Косоокого. Він сидів, випроставшись і заплющивши очі.
    — Ваш друг спить, — мовила кондукторка, засміялась і поцілувала мене. — Так навіть краще! Закохані люблять залишатися наодинці, а ми ж кохаємо одне одного?
    Моє «еге ж» прозвучало, мабуть, не дуже переконливо, тому вона одразу ж сказала:
    — Міцніше пригорніть мене. Адже я справді гарна. Звичайно, тут я не можу вам довести, але я це зроблю, коли ви прийдете до мене в гості. Сьогодні, певна річ, нічого не вийде, бо я цілу ніч працюю.
    Я сказав їй, що при нагоді охоче зайду до неї, а сьогодні і в мене немає часу, бо я мушу навідати всевишнього.
    В цю мить поїзд зупинився, відчинилися двері, і до вагона ввійшов великий, гарний рот на двох ногах. Він усміхнувся — на його верхній губі ріс м’який пушок — і блиснув красивими зубами, завбільшки з чоловічу долоню. Рот сів на широку лаву напроти нас, і дівчина, погордливо дивлячись на нього, сказала:
    — Ви тільки погляньте: рот, звичайнісінький собі рот, а їде в метро. Диво дивне! У цьому місті мусиш до всього звикати.
    Рот якнайзручніше вмостився, відкинувшись обома куточками на спинку, і відповів:
    — Я, любе дитя, не звичайний рот, а громадська думка.
    — Навіть громадська думка не має права сама їздити в метро. Це непристойно, щоб сам-один рот, без усіх інших органів виходив на вулицю. В усякому разі, я дівчина порядна, і якщо ви гадаєте, що я цілуватиму вас, то помиляєтесь.
    — Я прийшов сюди не задля поцілунків, дитя моє, — відказав рот.
    — А задля чого ж, дозвольте вас запитати?
    — Щоб порозмовляти. Адже я вам сказав, що я — громадська думка.
    — Про що ж, у такому разі, ви говоритимете?
    — О, про все. — Звертаючись до мене, рот винувато додав: —Але здебільшого про речі, у яких я нічого не тямлю.
    Я подумав, що це дуже чесний рот, і висловив йому свою думку.
    Тим часом ми прибули на площу; на прощання я поцілував дівчину і поставив її на підлогу. Косоокий вчасно прокинувся й побіг сходами поперед мене.
    Падав густий лапатий сніг, і на вулицях, що, ніби промені зірки, розбігалися від площі, майже не було видно світлових реклам.
    Посеред площі стояв продавець каштанів. Довга черга спіраллю вилася навколо будинку. Мені видалося абсурдом, щоб стільки людей мерзло тут, бажаючи купити кілька засмажених каштанів. Я підійшов до них і запитав незнайомого чоловіка, чого він тут чекае. Той відповів, що хоче купити каштанів, і всі інші хором підтримали його:
    — Я теж, я теж!
    «Навіщо їм здалися ці каштани?» — здивувався я, але люди пояснили мені, що стоять вони заради Черв’яка.
    — Кого, кого?
    Один з чоловіків зміряв мене презирливим поглядом:
    — Ви, певне, не читаєте газет? Хіба ви не знаєте, що сьогодні прийде за каштанами Черв’як?
    — Так он же він стоїть позаду! — додав інший.
    І справді, майже в самому хвості черги я помітив малесенького черв’яка, мабуть, не більшого за шпильку; виструнчившись, він кивав мені своєю темно-коричневою голівкою. подаючи знак, щоб я наблизився до нього Коли я підійшов, він сказав:
    — Я — Черв’як, про якого ви читали в га зеті.
    Я запитав, які в нього наміри, і Черв’як відповів, що хоче погризти каштани.
    Із усіх див, які я побачив під час нашої екскурсії, це видалося мені найбільшим. Зненацька Черв’як мовив:
    — Не морочте собі голову тим, чого не тямите.
    — Авжеж! — вигукнув Косоокий і відтіснив мене вбік. — Він мало в чому розбирається, але ти, Черв’яче, скажи мені щиро: де знаходиться палац всевишнього?
    Черв’як повернув до нього свою коричневу напівсферичну голівку, і в цьому ледь помітному русі, — адже Черв’як був такий малесенький, — відбилися глум і зневага.
    — Ви справжній грубіян, пане! — вигукнув він, і всі присутні на знак згоди закивали головами.
    — Коли б оце мені зараз не стояти за каштанами, я навчив би вас, як треба поводитися з освіченим Черв’яком, котрий, до того ж, ні в чому перед вами не завинив!
    — Замовкни, нікчемо, — сердито гримнув мій попутник, — бо інакше я скошу очима, — і тут тобі смерть!
    Однак Черв’як був не з лякливих; він повернувся до кремезного чоловіка, що стояв позад нього, і сказав:
    — Цей тип, здається, справжній деспот. Той, розвівши голі руки, відповів:
    — Еге ж, деспот, як і всі слабовольні люди. —Але потому він приязно повернувся до нас і великим пальцем своєї правиці, що нагадував торішню картоплину, показав у протилежний бік площі: — Онде палац.
    Резиденцію всевишнього тепер ми знайшли без особливих труднощів. Перед нею стояло десять озброєних ручними кулеметами вартових.
    — Пароль! — гукнув до нас унтер-офіцер. Косоокий миттю випалив:
    — Зелена борода!
    Нас пропустили, й ми опинилися у величезному залі, де все сяяло золотом. В глибині залу стояло чотири ліфти. Мій попутник спокійно підійшов до одного з них, і, заледве ми ввійшли у кабіну, як дверці за нами зачинилися. Ліфт з великою швидкістю помчав угору. На одній із стінок кабіни висіло кілька кисневих масок.
    — Надягніть маску! —наказав Косоокий. — Всевишній живе у безповітряному просторі.
    Під час надто швидкого підйому в мене злегка запаморочилася голова, отже, я не можу сказати, скільки він тривав. Мені здалося, що кілька годин. Я сидів навпочіпки у кутку, а Косоокий тим часом старанно розчісував щіткою бороду, аж поки вона знову не набула свого колишнього білого кольору.
    Нарешті ліфт спинився, дверці відчинились, і ми вийшли в темний коридор; Косоокий рушив навпомацки вперед, а я міцно тримався за його піджак. Маски, які ми надягли собі на обличчя, не затуляли вух, і трохи згодом ми почули рівномірне дзижчання, що в міру нашого просування вперед дедалі наростало. Аж ось під акомпанемент цього дзижчання ми підійшли до дверей. Косоокий постукав — дзижчання враз припинилося. Він натиснув ручку, і ми потрапили до великого сферичного приміщення, що освітлювалось дивною лампою, яка вільно плавала в кімнаті. Лампа складалась із безлічі переплетених між собою трубок, наповнених якоюсь речовиною, що випромінювала світло, і зовні являла собою зроблену з великим смаком абстрактну фігуру. За час цієї подорожі я звик до дивних речей, отож ця лампа, що мінилася різними кольорами і вільно літала в просторі, особливого враження на мене не справила. Але я був украй здивований, коли вона заговорила скрипучим тонким голосом:
    — Я — число, я — вершина всього! Всі люди вірують у мене. Чому ж ви двоє не віруєте?
    Прокотилася багатоголоса луна, якийсь час після того, як голос замовк, у кімнаті ще бринів її звук. Косоокий похитав головою, і його відповідь, пройшовши через фільтр маски, зазвучала глухо й тремтливо:
    — Ми обидва не віримо в тебе, бо нам це ні до чого, ми — божевільні.
    — Що ж вам потрібно? — запитало Число.
    — Ми хочемо довідатися… — почав був мій попутник, але Число перебило його:
    — Ви не маєте права мене питати, я нічого не знаю, адже я — Число, я нічого не знаю, знають мене.
    — Тоді ми підемо звідси. На нас чекають у божевільні, — мовив Косоокий. — Дозвольте нам скористатися з вашої гірки для катання.
    — Прошу, — відповіло Число.
    Кілька дощок у стіні відсунулось убік, відкривши гірку для катання, точнісінько таку, які стоять на ярмаркових площах.
    Ми сіли, Косоокий спереду, а я — ззаду, й поїхали. Спершу ми зробили кілька віражів по пологому схилу, а коли почався крутий спуск, зі свистом помчали вниз, так що аж дух захопило. Косоокий зняв з обличчя маску, стягнув із себе костюм і, підносячи його окремі частини вгору, щоб вони, як вимпел, залопотіли на вітрі, жбурляв їх геть. Я робив те ж саме, що й Косоокий.
    Здавалося, спускові немає кінця й краю. Та ось ми побачили, що наближаємося до мети. Звідкись долинуло знайоме мурмотіння голосів, і, коли навколо розвиднілось, я побачив, що лежу в ліжку, а мої сусіди починають уставати. Минуло кілька хвилин, поки я отямився. Посміхнувшись, я устав. Моя, нічна сорочка була чиста й ціла. Вдягаючись, я розмірковував про свій дивний сон й уже майже шкодував, що захоплюючі пригоди в незнайомому місті так раптово обірвалися, змінившись картиною лікарняної палати.
    Навіть під час сніданку я все ще не міг забути подій минулої ночі. Час від часу я крадькома зиркав на Косоокого, який сидів неподалік од мене за столом і, як звичайно, з насолодою сьорбав каву. Хоч було абсолютно ясно, що все це мені тільки примарилося уві сні і що він навіть не здогадується про мандрівку, яку ми зробили разом з ним, я дивився на нього іншими очима, навіть не помічав у нього на обличчі безтямного й безпорадного виразу, притаманного божевільним. Більш того, мені здавалось, ніби його обличчя, коли він старанно жував, світилося лагідною гідністю. На ньому не було видно жодних слідів сіро-затхлої цвілі божевільні.
    Після сніданку я вийшов у парк і тут побачив його ще раз — він стояв, упершись носом у стовбур свого улюбленого дерева.
    По обіді ми з ним зустрілись. Старий, сильно скосивши очима, нерішуче пішов мені назустріч по вкритій жорствою доріжці. Наблизившись до мене, він зупинився, подивився мені прямо в вічі і мовив:
    — Ну, то що ви скажете? Гм… Черв’як, ха-ха-ха… а потім іще й Число!
    Щиро кажучи, мене це зовсім спантеличило. Я твердо вирішив серйозно поговорити з професором і якомога швидше тікати звідси; адже мене зовсім не приваблюють таємниці, від яких мені стає моторошно.
    Хвалити бога, професор погодився, хоч я і не відкрив йому причини, що так несподівано примусила мене поспішати. Розповівши йому вчора чималий шмат своєї історії, я запитав, чи довго ще він тут мене триматиме. Він висловив надію, що тижнів через два я буду на волі, оскільки його звіт уже майже готовий; але перш ніж я випишусь з лікарні, йому дуже хотілось би познайомити мене із своєю дружиною. Я попрохав його відкласти це на наступний тиждень, бо я був іще надто збентежений, щоб зустрічатися з кимось із так званих нормальних людей. Я ніяк не можу позбутися враження, що наше життя — це танок на лезі ножа, і варто хоч трохи оступитися чи кинути побіжний погляд кудись убік, як ми потрапляємо в обійми божевілля.
    Певно, професор теж помітив, що думки мої стають дедалі плутаніші. Кілька разів він перебивав мене запитаннями і нарешті зауважив, що сьогодні моя розповідь дуже нерівна й не має тієї логічної завершеності, якою вона позначалася досі.
    І справді, цього разу моя розповідь була важка для розуміння і плутана. Оповідаючи, в яке непевне становище поставила мене смерть компаньйона, я додав, що мені почало здаватися, ніби гноми, які без упину сходили з конвейєра, одного дня задушать мене. Зовсім несподівано я став власником великої фабрики. Щоправда, численні замовлення надходили й далі, і майстри різних профілів, безперечно, могли випускати гномів своєчасно і без пильного ока Вивірки. Отож, поховавши свого друга і виконавши його останню волю (на могилі у нього я поставив чудового скорботного гнома з такими ж лагідними очима, які мав хазяїн фабрики), я зміг зайнятися далекосяжними планами удосконалення виробництва. Спочатку я весь поринув у цю світлу і здорову справу. На жаль, у властей з цього приводу були свої міркування. Вже через кілька днів мені надіслали великий матовий формуляр, у якому я мав заповнити безліч граф, висвітливши у такий спосіб дані про свою спадщину.
    З гідною подиву грунтовністю і вартим похвали запалом ці дані були вивчені, й потому мені надіслали другий, вже не такий великий, формуляр похмурого сірого кольору, де власті підрахували, скільки я повинен сплатити за спадщину податку. Сума була така неймовірно велика, що я сприйняв би це за жарт, якби не знав, з якою непохитною серйозністю ставляться мешканці цього міста до всяких грошових справ.
    Досі фінанси підприємства мене не обходили. Все, що я потребував на прожиття, мені давав мій компаньйон. Ми безперервно добудовували фабрику і встигли сконструювати автомат, який виготовляв за хвилину понад сто майже готових гномів. Проконсультувавшись із головним бухгалтером про фінансовий стан підприємства, я усвідомив, що грошей у нас обмаль, тому що всі кошти ми вклали у будівництво й верстати. Отож, не бачачи можливості внести надзвичайно велику суму спадкового податку, я вирішив піти у податкове управління й попросити відкласти термін сплати. Я сподівався, що зможу цю суму погасити своїми, гномами, але добродій, який прийняв мене (він справляв враження чесної і здібної людини), довго не роздумуючи, відхилив мою пропозицію. Взагалі він поводився зі мною чемно, але не дуже люб’язно і заявив, що державу мало цікавлять наші гноми, що для неї значно важливіше мати прибутки, а надто тепер, коли додаткові військові кредити, за які проголосував парламент, вкрай напружили бюджет.
    Я читав про це в газетах і змушений був визнати, що він має рацію. На якого біса нашій армії, яку тільки-но спорядили новими кишеньковими ножами, здалися гноми? Звичайно, дехто із солдатів міг би під час перерви між боями витягти з ранця гнома і, поглянувши на його безмірно спокійне лице, підбадьорити свій дух і сповнитися мужністю, але коли, скажіть мені, коли у нас приділяли хоч найменшу увагу моральному станові солдата, вихованню його мужності? Кому яке діло до його моралі! Нехай душа солдата шкандибає поряд із ним в самих лише пантофлях, аби тільки ремінчик під підборіддям міцно тримав сталеву каску!
    Після такого роз’яснення у мене не залишилось іншого виходу, як іще раз піти в банк і попросити збільшити мені кредит. Я одержав дозвіл, коли знехотя прийняв умови дирекції банку. Опріч усього іншого, я зобов’язався всередині року повернути відповідну суму.
    Незавидні були мої справи. Після смерті друга я жив у маленькому відлюдному будиночку, ніби монах на спокуті. Увечері я купував м’ясо і хліб, з’їдав усе це, запиваючи пивом, а потім меланхолійно втуплювався очима в парк, що розкинувся за вікном, аж поки його зовсім не поглинала темрява. Здебільшого я рано лягав спати і годинами лежав у пітьмі з розплющеними очима, прислухаючись до стогону пружин матраца і з сумом згадуючи чудові дні в цирковому фургоні, коли крізь світлу завіску я міг милуватися Бійєю. Коли ж нарешті удосвіта я засинав, то уві сні знову часто бачив море, таке, яким воно мені снилося в дитинстві — пісок і дерева, блакитний небосхил і шурхотливий плескіт хвиль. Це була зваблива картина, і коли я, занепавши духом, знову брався за діло, мене часто спокушала думка покинути це все й продовжити свою мандрівку. Але, поглянувши на довгі ряди цехів, у яких сотні людей добували собі засоби для існування, на спортивний майданчик ген далеко, аж під отим пасмом гір, збудований рік тому, я запевняв себе, що не маю права цього робити. Я переконував себе, що несу відповідальність за добробут своїх робітників і службовців, але насправді найбільше мене тут утримувала радість від досягнутих успіхів та інших відчутних наслідків нашої праці.
    Особливо втішало мене те, що після тривалої боротьби з властями, незадовго до смерті мого друга, ми домоглися визнання нової професії — гномороба. За три роки людина навчалася у нас не лише досконально виготовляти гномів з національними ознаками будь-якого народу, але й створювати на замовлення покупця карликів оригінальної конструкції. Нині ця професія відома в кількох країнах, а тоді ми були першими, хто зайнявся теоретичною і практичною підготовкою молодих кадрів гноморобів. До цих людей я відчував щось на зразок справжньої відповідальності. Робітники у всьому покладалися на мене, бо де ж іще могли б вони вдосконалити цю чудову професію?
    Борг я сплатив у точно визначений термін, але уникнути вироку долі було неможливо. Ощадність — з одного боку, розширення виробництва і збуту, щоб виплатити спадковий податок, — з другого, призвели до стрибкоподібного зростання чистого зиску, а це спричинилося до того, що в наступному році я повинен був сплачувати ще більші податки з прибутку.
    Само собою зрозуміло, я знову відвідав освіченого чиновника і спробував викласти йому суть справи, але він запевнив мене, що в наш вік держава не може дозволити підприємцю такого небаченого зростання прибутків і що він змушений обкласти мої надприбутки величезними податками; певна річ, не тільки заради того, щоб збільшити надходження в державну скарбницю (це, звичайно, теж бажано), а передусім щоб запобігти над-то великому зростанню класового розшарування і в такий спосіб забезпечити народові врівноважене й спокійне існування, що знову-таки обертається на користь підприємця, який тихо-мирно може розширяти далі своє виробництво. Крім того, він сказав, що податки підвищуються не лише пропорціонально до зростання прибутку, але й у відповідності до певної прогресії; отож я із своїми прибутками наблизився до тієї точки, що її економісти називають «критичною фазою», при якій весь чистий зиск іде на користь держави.
    Збагнувши, що для врятування підприємства слід за всяку ціну уникати дальшого зростання прибутку, я скликав виробничу нараду й відверто розповів представникам робітничого колективу про скрутне становище. Єдину можливість зменшення прибутків я вбачав у зменшенні виробництва продукції, але це, в свою чергу, спричинилося б до звільнення кількох сот робітників. Представники профспілки заявили, що це капіталістичне рішення, і гатили кулаками по столу, мовляв, вони ладні на все. Нарада тривала до ночі, і промови делегатів ставали тим довші, чим менше вони мали що сказати.
    Наступний тиждень замість розв’язання проблеми приніс масу нових замовлень. Мені було ясно: щоб знайти вихід, потрібна не академічна чи комерційна освіта, а здоровий глузд. Саме цього мені й бракувало. Здається, і моїх співробітників природа надто щедро не обдарувала цими якостями; отож, я вирішив розповісти про все Бабусі, вона могла підказати вихід. Я був певен, що вона теж напружить усі свої сили, коли дізнається, що йдеться про те, щоб утерти властям носа.
    День був ясний, щоправда, не дуже теплий, але вже можна було прогулюватися без пальта, і комерсанти з Головної вулиці, завісивши вітрини целофаном, мружилися від сонця біля дверей своїх крамниць. Я добре виспався, і коли йшов уранці Новою вулицею (ще не оглушений гуркотом вуличного руху), настрій у мене був такий же світлий, як і день. Вперше після тривалого часу я знову почув дзюрчання фонтанів і мовчки побалакав з якимсь конем, що, похнюпивши голову, стояв біля воза й дивився на мене лагідними очима.
    Бабуся, як завжди, сиділа в ліжку, втомлено поклавши синюваті руки на ковдру. Після смерті нашого спільного друга я ще не бачив її — вона анітрохи не змінилася, була така сама жвава і зла. Спочатку ми побалакали трохи про мого компаньйона, і я зауважив, що мені його дуже шкода, але стара різко заперечила:
    — Дурниці! Ви й самі собі не вірите! Невже ви прийшли до мене заради того, щоб верзти нісенітницю? Хіба можна жалкувати за мертвим?! Для нього все скінчилося. Гидко не мерцем бути, а вмирати. От вас, скажімо, хто-небудь і може пожаліти, бо ж вам іще доведеться пожити на світі. Можна поспівчувати й мені, бо я стою на першому місці в списку. Вкладаєшся спати і сама собі щовечора говориш: «Це твоя остання ніч!» Така думка не втішає. І все ж я мушу признатися: жити надто довго, понад визначений тобі час, непристойно! Що було б, якби це робив кожен? Давно пора поступитися місцем комусь іншому, і я рада, що останнім часом мені все більше вдається переборювати егоїзм і бажати приходу смерті.
    Я почав розповідати Бабусі, що привело мене до неї. Вона уважно слухала, а коли я закінчив, довгенько мовчала, потім подзвонила, щоб подали чай.
    — А про мандрівку вже й не думаєте? — зненацька спитала вона, коли ми почали пити чай.
    — Ні, — заперечив я. — Навіть сьогодні вранці мене з новою силою потягло до моря. Дорогою до вас я подумав, що коли не знайду якогось розумного рішення, то скористаюся з того виходу, який визволив мене з-під влади моєї тещі, доброчесної жінки, котра з такою обачністю і розсудливістю піклувалася про продовження свого роду. Однак цього разу я потрапив у скрутніше становище: адже тоді своєю втечею я лиш перекреслював плани турботливих батьків, а зараз несу відповідальність за існування майже двох тисяч робітників та їхніх родин.
    Бабуся похитала головою.
    — Ця уявна відповідальність — не що інше, як загравання з власністю. Я вам не дорікаю, бо і сама не краща за вас. Однак не думайте, ніби світ влаштований настільки кепсько, що доля цих людей залежить тільки од вашого нікчемного розуму.
    — Я твердо вирішив продовжити свою мандрівку, тільки-но витягну підприємство з драговини, у якій воно загрузло. Але з чого мені почати? Ви знаєте якийсь вихід?
    — Аякже! Робіть, як інші: розширяйте виробництво!
    — Не раз пробував, і прибуток весь час зростав.
    — Я маю на увазі зовсім не таке розширення. Відкрийте на своїй фабриці цех, де вироблятиметься щось таке, чого ніхто не купуватиме. Ця продукція поглинатиме ваші прибутки доти, доки вони не ввійдуть у норму.
    Ідея була грандіозна. Тепер, коли Бабуся підказала мені вихід, для мене вже не становило особливих труднощів знайти вид продукції, яку можна було б запустити у серійне виробництво і яка, завдяки своїй непридатності, привела б, згідно моїх розрахунків, до значних збитків.
    Склавши кілька планів і обговоривши їх з найближчими співробітниками, я вибрав нарешті три найцікавіших з них і негайно доручив нашому будівельному відділу виготувати проект трьох нових найсучасніших цехів, які через дев’ять місяців можна було б уже здати в експлуатацію. В кожному цеху мала працювати тисяча робітників. Любо було глянути на оті сміливі мрії із плексигласу і граціозних залізобетонних опор. За порадою наших науковців-психологів, стіни цехів були прикрашені фотографіями кінозірок та спортсменів на повний зріст, біля кожного робочого місця ми поставили радіоприймач і телевізор, а під кожним верстатом вмонтували складане ліжко, яким робітник міг скористатися, коли під час роботи його змагала втома. Спеціальна будильна служба стежила за тим, щоб ніхто не проспав кінця робочого дня.
    З усім цим я залюбки погоджувався, плекаючи в душі надію, що тепер дедалі зростатимуть не прибутки, а видатки.
    Оскільки до двох тисяч робітників, що працювали на фабриці, додалося ще три тисячі, конче необхідно було провести великі організаційні заходи. Частина робітників жила далеко від фабрики, і ми купили шістдесят автобусів, що вранці привозили їх на роботу, а ввечері розвозили по домівках. Всі робітники обідали на підприємстві, і тому ми були змушені побудувати також власну бойню, бо міська більш не встигала пропускати ту кількість корів і телят, які щодня привозили в місто.
    Я з радістю спостерігав, як тануть мої мільйони. Спочатку в мене сяйнула думка платити робітникам вдвічі більше, але цьому перешкодила колективна угода, укладена свого часу між профспілкою і підприємцями, згідно з якою встановлювався максимум заробітної платні. Тому в своїй вітальній промові, звертаючись до п’яти тисяч робітників, я лише заявив, що дирекція підприємства не заперечуватиме, якщо той чи інший працівник раз або двічі на тиждень не вийде на роботу з нагоди якоїсь важливої спортивної зустрічі, що вимагатиме його присутності, і що було б смішно через такі дрібниці думати про якесь там зменшення платні.
    Авжеж, пане професор! Я мало не забув про це! Вас, звісно, цікавить, що саме виготовляли ми в наших скляних цехах. Я вже казав, що було прийнято три проекти. З гордістю можу додати: кожен з них мав усі підстави претендувати на приз за оригінальність.
    В одному з цехів ми виготовляли фотоальбоми з м’якою сап’яновою обкладинкою червоного кольору і написом золотими літерами «Незабутні хвилини». О, ви, безперечно, знаєте, як це ведеться: ви приходите в гості до знайомих, і ось неминуче настає момент, — скажімо, за чашкою чорної кави,— коли господарі, ніби ненароком, заводять розмову про минулу відпустку, про свою подорож або щось подібне. Часто це робиться так уміло, що перехід здається зовсім випадковим і невимушеним; іноді ж створюється враження, ніби вас тальки для цього й запросили, і не встигнете ви озирнутися, як на столі вже лежить фотоальбом, котрий господиня заздалегідь витягла й тримала напохваті. Ви всміхаєтеся посмішкою, яка здається вам підхожою для такого випадку (не дуже широкою, щоб не втомитися протягом наступних двох годин, але такою, що свідчила б про ваш інтерес і мала відтінок дещо жартівливої цікавості); господар або його дружина — залежно від того, хто з них балакучіший, — сідають напроти вас і, поглядаючи то на ваше обличчя, то на повернуті до них догори ногами знімки, пояснюють кожний з них.
    — Це тітка Анна в гондолі… А ось тут, ліворуч, на жаль, його не видно, стоїть палац, у якому моя дружина забула сумочку.
    Відтак вони починають сперечатися, а ви відзначаєте про себе, що ця нещасна сумочка вже не раз спричинялася до дружніх вечірніх суперечок.
    — А це хто? — питаєте ви.
    — Ах, то одна родина, з якою ми познайомилися на пароплаві. Він — директор великої фабрики у Швеції, але обоє такі прості, скромні люди, правда ж, Терезо?
    Ви перегортаєте сторінку за сторінкою і, спокійно муркочучи, слухаєте присипляючі пояснення господаря. Розглядаючи групові фото, ви вигукуєте «чудово»; якщо на передньому плані стоять діти, вчас сказати «дуже мило», коли ж на лоні природи бачите самого господаря, то захоплено бурмочете «граціозно» або ж «імпозантно».
    Особливістю наших альбомів було те, що вони не потребували пояснень господаря. Це були, так би мовити, незалежні альбоми; вони лежали на гарних пультах з горіхового дерева, у які було вмонтовано звуковідтворюючий пристрій, синхронізований, з автоматичним перегортачем сторінок. Переваги такого пристрою, — його можна порівняти хіба що із звуковим кінофільмом, — безсумнівні. Господареві не доводиться давати без упину пояснення; текст, що супроводжує знімки, записаний на пластинку в той день, коли у господаря був особливо хороший настрой, і щоразу вражає гостей своєю свіжістю. Крім того, альбом може бути використаний як засіб виховання у людей сімейних почуттів.
    У нас були всі підстави гадати, що, виготовляючи цей пристрій, ми задовольняємо справді необхідну потребу; водночас ми сподівалися, що людина з середніми прибутками не дозволить собі такої розкоші. Здавалося, можна було не боятись, що альбом стане загальнодоступним. Нам тільки цього було й треба. Адже виготовляти ту чи іншу річ слід лише тоді, коли в ній є потреба (а це не так легко зробити в наш час, коли спершу треба подбати про створення потреби на продукцію, яка викидається на ринок), і водночас ці вироби повинні бути доступними лише для еліти, яка розуміється на таких речах.
    Відповідали таким вимогам і два інші вироби. В другому цеху ми виготовляли невеликі блискучі двоколісні візки, викладені всередині кольоровими подушками й закриті куполоподібними покришками з неламкого скла. Згідно задуму, візки мали використовуватися як причепи, в яких автомобілістам було б зручно возити за собою свої талісмани. Ви, пане професор, самі автомобіліст, і, мабуть, немає потреби пояснювати вам вигоди такого причепа. Ви розумієте, яка це приємність і втіха для водія, коли він має змогу скрізь возити за собою всіх своїх леопардів, кицьок, песиків, ляльок і таке інше, не закриваючи собі ними поля зору ні спереду, ні ззаду.
    Не менш геніальним винаходом (даруйте мені цей високий стиль, але тут він справді до речі), хоч і значно інтимного призначення, був третій предмет — нічний горщик із підставкою, що являла собою музикальний ящик, який, коли на нього сісти, починав грати. Я згоден, що, на перший погляд, ця річ видається абсурдною і, можливо, з естетичного погляду дрібною і не гідною решти нашої продукції. Насправді ж це зовсім не так! Завдяки музичному оформленню можна не лише прискорити (це легко довести) постійні функції нашого організму, але й піднести їх естетичну цінність. Та передусім я дбав про найменших громадян, розумінню яких ще не доступні вимоги гігієни і які з радісною безтурботністю бруднять свої пелюшки, в той час як бідолашні мами марно намагаються довести до свідомості цих нерозумних створінь перевагу нічного горщика. Відповідний музичний супровід (я маю на увазі дитячі пісні та військові марші) може дуже сприятливо відбитися на дитячому вихованні. А хіба люди похилого віку менше за молодих потребують піклування і співчуття? Скільки нічних функцій під звуки віденського вальсу можуть перетворитися із важкої постійної необхідності на справжнє свято!
    Після того, як я так детально виклав вам ідеї, що лежали в основі нашого нового виробничого плану, ви, певно, визнаєте, що він був розумний і (принаймні теоретично) мав принести успіх, якого ми сподівались. Але дійсність жорстоко насміялася з нас. Заледве ми розіслали пробні зразки нашим представникам, як навколо нових виробів зчинилася справжня буря, і незабаром ми змушені були продовжити термін доставки замовлення з трьох до чотирьох місяців.
    У моєму кабінеті на стіні висіла діаграма, на якій червона лінія зображувала чистий прибуток, а чорна — податки. Я з жахом спостерігав, як піднімаються вгору обидві лінії, чорна крутіше за червону. Навіть не спеціаліст легко міг визначити точку, де вони мають перетнутися, момент, коли весь прибуток обернеться на податок. Вскочивши у біду, я не знав, як з неї видряпатися, і вирішив настільки знизити ціни, щоб наші вироби продавались із збитками. Цей захід здавався мені правильним, більш того, мною настільки опанувала гордота, що я мало не вважав себе благодійником. Б’юсь об заклад, що й ви не вбачаєте у цьому нічого непорядного! Правда ж? То ж бо воно і є, пане професор, раніш я теж не так думав.
    Всупереч моїм сподіванням, одного дня я одержав виклик до суду. Зниження цін, звісно, не лишилося поза увагою конкурентів — «Корпорації фабрикантів фотоальбомів» і «Національної корпорації по виготовленню предметів широкого вжитку з фарфору та синтетичних матеріалів». Вони подали на мене позов за нечесну конкуренцію.
    Під час мого першого пояснення в суді був присутній адвокат обох корпорацій, літній розсудливий чоловік, який понад усе дбав про інтереси своїх клієнтів. Мене запитали, чи продавали ми із збитками, і я відповів ствердно, навіть тоді я ще не бачив у цьому нічого непорядного. Але адвокат поклав на стіл руку, ніби збираючись присягнути, й урочисто заявив:
    — Цим суть справи про нелояльну конкуренцію, згідно з параграфом «X», вважається встановленою. Тому мої клієнти повинні обміркувати, чи не краще їм на підставі параграфа «Y» карного кодексу подати позов.
    Потім він привітно кивнув мені головою, ніби розраховуючи на мою підтримку. Він справляв враження інтелігентної, добре вихованої людини, і я всміхнувся на знак своєї симпатії до нього, а також тому, що його урочистий тон видався мені трохи зайвим. Поглянувши на адвоката, я враз помітив, що волосся у нього викладене точнісінько такими хвилями, як у тих трьох чоловіків, що уособлювали для мене море. Останнім часом на мене звалилося стільки клопоту, що я майже не думав про мандрівку, і коли якось у перерві між двома діловими нарадами переді мною зненацька постало море, я відразу ж прогнав це видіння, як проганяють спогади дитинства, коли вони сповнюють наші жорстокі будні недоречною сентиментальністю. Але тієї миті, коли я вгледів три паралельні хвилі на сивій голові адвоката, я раптом відчув, як у мене в душі росте глибоке переконання, ба навіть непохитна впевненість у тому, що все, що тут діється, аж ніяк не стосується мого справжнього життя, що моя доля чекає на мене десь в іншому місці. І хоч адвокат, певна річ, виклав собі на голові хвилі не заради мене, а заради своєї секретарки або якоїсь іншої довірливої дівчини, я був йому вдячний за це, як ми буваємо вдячні першим весняним крокусам, що так само не заради нас простягають уперед свої жовті чашечки.
    Я сказав:
    — Ви маєте рацію, ми… Але суддя звелів мені мовчати. Мовляв, жарти зараз абсолютно недоречні, в чому я матиму нагоду невдовзі пересвідчитися сам. Трохи наляканий, я наважився, однак, додати, що й справді не бачу нічого поганого в своїх діях, адже здоровий глузд підказує мені, що я маю право продавати своє майно за будь-яку ціну, яку вважаю для себе достатньою. Суддя заперечив, що в даному разі йдеться не про здоровий глузд, а про закон, отож він, мовляв, просив би мене взяти це до уваги. Очевидно, суддя був настроєний до мене недоброзичливо, бо, замовкнувши, він двічі виразно кивнув адвокатові, ніби хотів сказати: «Ми йому покажемо!»
    Обличчя адвоката прибрало дуже заклопотаного виразу (в душі я тішив себе надією, що він теж відчуває до мене симпатію, що йому неприємно розпочинати проти мене справу; я залюбки сказав би йому, що для мене все це не має ніякісінького значення, і тому хай він не бере цього так близько до серця, але я побоювався нового зауваження сердитого судді). Обернувшись у мій бік, адвокат вибачився і сказав, що після сьогоднішньої зустрічі йому не лишається нічого, як дати хід справі. Його зауваження видалося мені розсудливим (адже з розглядом справ у наших судах не дуже поспішають), отож я радісно погодився з ним. Всі були нібито вражені і якусь мить збентежено дивилися на мене.
    Ми вийшли разом з адвокатом. Він гаряче запевняв мене, що йому дуже прикро, що так сталося, і пильно дивився собі під ноги. Я порадив йому не турбуватися, зауваживши, що моя фірма, безперечно, знайде якийсь вихід. Розсталися ми найкращими друзями, і я подумав, що коли поводитимуся розважливо і не пертиму на рожен, мені вдасться швидко й успішно впоратися з цією справою. Тим дужче я був здивований, коли через кілька тижнів одержав написаного плутаною мовою наших судочинців листа, в якому мене повідомляли, що засідання суду «у справі нелояльної конкуренції відбудеться наступного четверга о 8-й годині 15 хвилин і що я зобов’язаний з’явитися на нього «під загрозою штрафу»; в разі, коли я не з’явлюся без поважної причини, поліція припровадить мене силоміць. Адвокат, видно, не зумів переконати своїх клієнтів у безпідставності й марності їхнього позову. А може, він цього й не пробував зробити, подумав я, може, він сподівався, що мої супротивники, — ці могутні об’єднання, представники яких сиділи в обох палатах нашого парламенту, — щиросердо вилають мене на суді, та й годі; адже адвокат — розсудлива й вольова людина.
    В усякому разі, я був радий, що знову побачу його, і йшов на суд з якимось приємним відчуттям, хоч мені й довелося встати раніше, ніж це корисно для здоров’я. Але людина значно витриваліша, як звичайно гадають. У вас у лікарні, пане професор, нас щодня зганяють з ліжок у таку пору, яка, мабуть, більш підходить для тренувальних занять школи нічних сторожів, аніж для закладу, де лікують нервовохворих. І все ж таки моє здоров’я не зазнало тут ще майже ніякої помітної шкоди, окрім хіба того, що я почав кліпати очима.
    Великий чудовий зал, до якого нас увели, був розділений дерев’яною перегородкою на дві половини. В першій на підвищенні сиділи судді й канцеляристи, займаючи місця відповідно до рангу; друга половина призначалась для обох сторін і досить численної сьогодні публіки. Я прийшов сам, хоч керівник нашого правового відділу й наполягав на тому, щоб я взяв його з собою. Адже я був особисто знайомий з адвокатом супротивної сторони і знав про його прихильне ставлення до мене. Тому мені й не хотілося приводити до суду його колегу і цим змушувати його зайняти надто тверду позицію. Крім того, своїм підкреслено недбалим поводженням і спокоєм я сподівався провчити суддю і моїх супротивників, показати їм, як недоречно зчиняти увесь цей галас заради розв’язання такої дрібниці.
    Адвокат поважно кивнув мені головою, його супутники, два добродії в чорних костюмах, суворо поглянули на мене. Оскільки моя фірма була відома по всій країні, я не дуже здивувався, помітивши в перших рядах кореспондентів газет з блокнотами і олівцями в руках.
    Суддя, — він сидів на найвищому місці, — відкрив засідання довжелезним вступним словом, у якому було багато само собою зрозумілих речей. Я тим часом роздивлявся вирізану з дерева фігурку Юстиції над його головою, оте жалюгідне створіння, що собі на горе і нам на шкоду навпомацки плентається крізь тисячоліття. Адже саме їй слід було б, перш ніж судити, добре придивитись до всього, а не тільки правити за підставку для власних терезів. Коли б я був начальником на Олімпі, то зняв би з її очей-пов’язку і віддав Венері, її привабливій сусідці.
    Суддя закінчив промову й надав слово адвокатові. Байдужа посмішка, з якою я мав намір просидіти весь процес, застигла у мене на обличчі. Я не впізнав цього доброзичливого чоловіка. Він сказав, що його клієнти двічі намагались порозумітися зі мною, але всі їхні пропозиції я відхилив, лиш нерозважливо знизуючи у відповідь плечима. Коли, мовляв, раніше успіхи моєї фірми були для нього загадкою, то відтоді, як він познайомився з моїми способами ведення справ, йому все стало абсолютно ясно. Далі адвокат заявив, що я забрав собі в голову, ніби можу поводитися в нашій країні як самодержець — нехтувати її закони і душити чесних конкурентів за допомогою найогидніших махінацій; причому мені, мовляв, байдуже, що завдяки цьому втрачали шматок хліба тисячі й десятки тисяч чесних громадян. Він готовий навести високому судові докази свого звинувачення. Поки говорив адвокат, суддя не зводив з мене ворожого погляду, а публіка витріщилася на мене, наче на лева в клітці.
    Будучи об’єктивним, я мусив визнати, що адвокат має рацію. Адже звідки він міг знати про мої справжні наміри? Він дотримувався фактів і по-своєму вміло оперував ними. Говорив він так запально й красномовно, що мало не переконав мене самого в моїй підлоті. У всякому разі, в душі я змушений був визнати, що справжні імпульси моїх дій були не набагато кращі за ті, які він мені закидав. Завдяки його чудовій промові я побачив, як риса за рисою формувався мій характер, і усвідомив, як глибоко я загруз у багнюці гешефтмахерства і обману. Уважно слухаючи адвоката, я не зводив очей з його хвилястого волосся; мені навіть здавалося, що це — мій адвокат, який своєю пристрасною промовою і всією силою аргументації намагається звільнити мене від безплідного кружляння в топчаку, у який я дав запрягти себе, наче коня.
    Процес, як бачите, проходив зовсім інакше, ніж я сподівався: замість тріумфу, яким мала увінчатися моя витримка і на який я збирався відповісти скромною гідністю, він, завдяки артистичному талантові адвоката, обернувся на суд проти мене.
    Коли суддя надав мені слово, справа була вже майже програна. Я спробував правдиво розповісти, як усе сталося, і заявив, що ніколи не мав наміру заподіяти комусь шкоду. Продукція, яку випускала моя фірма, була, зрештою, зовсім абсурдна і, по суті, нікому не потрібна, і я вибрав її з сотні варіантів саме тому, що сподівався в такий спосіб значно підвищити видатки й дещо знизити прибутки.
    Моя коротка промова справила на всіх приголомшливе враження. Адвокат враз підхопився і вигукнув:
    — Передусім прошу зафіксувати в протоколі слово «абсурдна»! Ми не помилимось, якщо подамо на нього позов за намагання підірвати наш кредит. Тут твердили, ніби продукція, яку випускають мої клієнти, абсурдна і нікому не потрібна. — Він підняв правицю й став переді мною, величний і серйозний, наче статуя Свободи. — Ви, шановний, помиляєтесь, якщо гадаєте, що можете продовжувати свою непристойну й цинічну гру перед високим судом. Хвалити бога, наша справедлива держава знає, як захистити слабших від підступності властолюбців; наші громадяни, батьки й матері наших дітей, всі як один, незламним муром стануть на захист святості права і закону, якими, пане, ви нехтуєте з нечуваним зухвальством!
    Після цієї чудової репліки обидва суворі представники конкурентних фірм потисли адвокатові руку. Кілька чоловіків у задніх рядах зааплодували, і я теж ледве не приєднався до них, так сподобався мені цей порядний добродій у всій своїй величі і так мало, здавалось, все це стосувалося мене.
    Голова суду не слухав адвоката і, нахилившись до свого колеги, що сидів ліворуч, стиха розмовляв з ним. Коли знову запала тиша, він лагідно запитав мене:
    — Ви не відмовляєтесь од своїх слів?
    — Звісно, ні! — відповів я.
    — Отже, ви запевняєте, що випускали продукцію лише з метою підвищення видатків і зниження прибутків? Так чи ні?
    Я кивнув головою, але йому цього було замало, і він вигукнув:
    — Скажіть виразно!
    — Так, — відказав я.
    — В такому разі нам не лишається нічого іншого, як передати справу до державної прокуратура Факт умисного погіршення балансу з метою зниження податку встановлений.
    Скажіть відверто, пане професор, — адже такого ви не сподівалися, правда ж? Ви кажете — приголомшливо? Так, це влучне слово! Приголомшливо! Мабуть, зайве говорити, що я програв процес і знову мусив сплатити кругленьку суму?
    Присутні кидали на мене ворожі погляди, і коли б вони щойно не пересвідчились у м’якості й безглуздості наших законів, то, певне, розтоптали б мене на смерть. Героєм дня був адвокат; йому тиснули руку навіть судові чиновники, що сиділи по той бік бар’єра. Він виграв бій за справедливу справу, бій проти підлості (а саме такі перемоги допомагають людству зробити захоплюючий стрибок уперед, назустріч своїй далекій меті), виграв одну з численних битв на захист закону. Яка це хибність і однобічність оспівувати тільки грізних героїв війни, що сидять у воронках від снарядів, і не бачити також героїв-інтелігентів у чорних костюмах, які невпинно й невтомно борються за добро (коли це їм самим дає вигоду)!
    Знову йде дощ, знову дощ! Вчора я був у гостях в мого професора. Він навіть запросив мене повечеряти разом з ним. Ми їхали автомобілем; він і справді живе зовсім недалечко, у затишному двоповерховому будинку, кухонні вікна якого захищені залізними гратами, його дружина має здоровий вигляд, більше сказати про неї нічого не можу. Вона мало говорить і здебільшого ховається за личиною стриманої гідності, яка так личить дружинам наших професорів. Під час розмови вона часто посміхається, не гордовито, але самовпевнено: саме так, на її думку, мусить вона ставитись до гостей свого чоловіка. Дітей я не бачив — вони їдять на кухні. І це приємно: не тому, що я не люблю дітей, але гість завжди змушений або терпіти на собі їхній критичний погляд, або безперервно посміхатися у відповідь на докучливу дитячу цікавість; і те, й друге обтяжує.
    Служницю їхню звуть Долорес, це досить кремезна дівчина з міцними ногами.
    — Готувала Долорес, — каже дружина професора у відповідь на мою похвалу.
    — Моя дружина очолює гурток аматорів культури, — вставляє слово її чоловік і кидає на мене безтурботний і трохи визивний погляд; він, певна річ, знає, що я змушений поводитися чемно і що мені це дається нелегко. Професор, виявляється, значно дотепніший, ніж я сподівався, часом у його риб’ячих очах спалахують навіть пустотливі іскорки. Відтепер я впевнений, що здебільшого помиляюсь, коли суджу про людей з їх зовнішності.
    Я відповідаю якоюсь люб’язністю, а його дружина накладає на тарілки рибу й усміхається. Потім каже:
    — Зате я погана хазяйка.
    А коли мені на думку не спадає більше жодна люб’язність, я мовчки починаю длубатись у кістках форелі. (О суєта суєт! Люди виставляють напоказ свої маленькі слабості, аби тільки уникнути розмови про їхні справжні недоліки).
    Ми випили по чарці коньяку.
    — У мене для вас приємна новина, — промовив професор. — Мою доповідну записку прийняли. Гадаю, десь за тиждень ви будете вільні — зрозуміло, настільки, наскільки взагалі може бути вільною людина. Ви задоволені?
    — Не знаю. Мені сподобалося бути під вашим захистом. Скажіть, пане професор, чи ви самі принаймні впевнені, що поза стінами вашої лікарні живуть нормальні люди, а в лікарні — божевільні? Чи, може, навпаки?
    — І взагалі ваша справа вважається закінченою, — веде далі професор. — Ви ще не відмовились од своєї мандрівки?
    — Бувають хвилини, коли мене можна втримати на одній жіночій волосині.
    — Сподіваюсь, не на рудій?
    — І на рудій.
    Дружина професор а всміхається (вона, безперечно, дружина, жінка від такого фривольного жарту навіть бровою не повела б). Потім вона підводиться й просить вибачення, мовляв, їй треба до дітей. Ми вибачаємо й залишаємося самі. Професор знову наливає.
    — Кажіть далі, — говорить він трохи згодом. Мається на увазі моя історія, і я оповідаю:
    — Як і слід було сподіватись, я одержав два виклики в суд. Про процес у справі підриву кредиту не варто й говорити. Все було дуже просто. Адвокат зовсім легко довів, що фотоальбоми та нічні горщики мають велике значення для нашої нації. Мій соціальний стан не дозволяв йому відверто назвати мене комуністом, але він виразно натякнув, що я людина чужа для суспільства і підступна. Суддя, — цього разу товстий іпохондрик зі здутими жилами на лобі,— визнав мене винним.
    Кримінальний процес у справі ухиляння від сплати податку, навпаки, мав характер урочистої інсценізації, майстерно розіграної за допомогою прокурора. Знову кілька суддів, знову публіка, журналісти, і таке ж задушливе, бідне на кисень повітря, в якому так пишно розквітає судочинство. Щоправда, цей процес відбувався в іншому залі, але й тут були надійні стіни. Знову суддя запитав мене, чи я — це справді я? (Мабуть, у судах міцно вкорінилася неподобна практика: засудженими прагнуть стати ті, хто не має на те права!)
    Потім підвівся державний прокурор. Свою промову він почав досить безпристрасно, заявивши, що його цікавить не моя персона, а сама справа. Але, вже навчений досвідом, я не дуже здивувався, коли він раптом заходився горлати, показуючи на мене рукою, хоч у залі, природно, і так кожен знав, що він говорить про мене. Під час попереднього слідства, вигукував він, підсудний намагався оправдати себе тим, що буцімто був надто дурний, щоб зрозуміти помилковість своїх дій. З цим, ясна річ, важко погодитись, однак таке самовикриття яскраво свідчить про суперечливу натуру підсудного. (Схвальні посмішки тих, що сиділи за суддівським столом, і лагідно, наче для благословення, піднята рука судді). Але хіба відсутність здорового глузду звільняє від покарання? — запитав прокурор (як не дивно, звертаючись до публіки, котра з цього приводу нічого не могла сказати). Ні, і ще раз ні! Правда, цей факт міг би бути пом’якшуючою обставиною, і він, мовляв, довго розмірковував, чи не слід на нього зважити. Та оскільки у данім випадку глупота поєднується з нахабством, він вважає, що мене слід судити з усією суворістю закону!
    Цього разу я взяв собі оборонця. Під час промови державного прокурора він кілька разів крадькома усміхнувся, ніби намагаючись заспокоїти мене, що все буде гаразд. І дійсно, коли черга дійшла до нього, адвокат енергійно взявся за діло. Він сказав, що не має наміру вводити когось в оману і не заперечує, що, сам того не відаючи, я переступив закон, але, мабуть, не варто було згадувати тут про глупоту. Отож це залишається на сумлінні прокурора. Дала він охарактеризував мене як людину кришталево чисту, котра повсякчас дбає про добробут своїх підлеглих і використовує кожну нагоду, щоб зробити ближньому добро. Він вважає за свій обов’язок внести поправку до того спотвореного портрета, який тільки-но намалював прокурор.
    Потім ще раз підвівся державний прокурор і заявив, що ті кілька штрихів, якими його колега доповнив портрет підсудного, мають виняткову цінність. Але щоб цей портрет засяяв перед панами суддями всіма барвами, він також хотів би дещо додати. І тут почався допит приблизно такого змісту:
    Державний прокурор. Коли, власне, ви прийшли у це місто?
    Я назвав місяць і рік.
    Державний прокурор. І чи мали ви намір в ньому оселитися?
    Я. Ні.
    Державний прокурор. Що, в такому разі, спонукало вас тут залишитися?
    Я. Мій компаньйон попросив мене допомогти йому.
    Державний прокурор. Чи були в нього якісь причини зробити вам таку пропозицію?
    Я. Не розумію, яке відношення має це запитання до процесу?
    Суддя (стомленим голосом, не підводячи очей). Відповідайте на запитання державного прокурора і дозвольте судові вирішувати, має чи не має воно відношення до справи.
    Державний прокурор. Відповідайте!
    Я. Точно не знаю, що він мав на думці.
    Державний прокурор. Він про це ніколи вам не говорив?
    Я. Не пригадую.
    Державний прокурор. Можливо, мені пощастить відсвіжити дещо у вашій пам’яті. Ви вклали які-небудь кошти у підприємство?
    Я. Ні.
    Державний прокурор. А чи не могли б ви нам сказати, скільки у вас взагалі було грошей, коли ви прийшли до нашого міста?
    Я. Напевно не знаю, в усякому разі, дуже мало.
    Державний прокурор. Будьмо точнішими. Чи вистачило б у вас коптив, щоб купити, скажімо, костюм?
    Тут підхопився мій оборонець і заявив протест. Але суддя махнув випещеною рукою, і оборонець самовдоволено сів на своє місце.
    Державний прокурор. Відповідайте!
    Я. Навряд… мабуть, що ні!
    Державний прокурор. Виходить, у вас зовсім не було грошей, і все ж компаньйон прийняв вас у пай на п’ятдесят відсотків. Загадково! Та ми спробуємо розгадати цю загадку. Розкажіть нам, що трапилося з вами в цьому місті перед тим, як ви познайомилися з вашим майбутнім компаньйоном.
    Я. Не пам’ятаю.
    Державний прокурор. Охоче вам допоможу. Чи не затримувала вас поліція як волоцюгу і жебрака?
    Я. Так.
    У залі приглушений гомін; присутні кивають один одному головами.
    Державний прокурор. Отже, підсудний прийшов до міста, не маючи жодних засобів для існування, і, як волоцюга, змушений був давати пояснення органам охорони порядку. А чи не запропонували вам тоді негайно залишити місто?
    Я. Авжеж.
    Державний прокурор. Однак ви не послухалися. А що сталося потім?
    Я. Ви ж знаєте, розкажіть самі!
    Суддя (блимнувши очима поверх окулярів без оправи). Прошу без зухвальства!
    Державний прокурор. Гаразд, я розповім. Ви пішли у бар і зуміли переконати відвідувачів і навіть самого хазяїні в тому, що на ваш білет випав головний виграш лотереї. Потім, — це теж доповнить ваш портрет, — ви, як справжній аферист, наїлися й напилися! Певна річ, задарма — чи не так?
    Я. Про виграш я нікому не говорив.
    Державний прокурор. Он як, не говорили! І навіть не помітили, що всі вважають вас за людину, яка виграла?
    Я. Ні, помітив.
    Державний прокурор. І все сталося, звісно, само собою, без вашої участі!А за їжу та випивку ви заплатили?
    Я. Мене частував бармен.
    Державний прокурор. Ах, як мило! З якої це речі?
    Я. Тому, що він вважав, ніби на мою долю випав головний виграш, хоч я і запевняв його, що це не так.
    Державний прокурор (схиливши голову набік). Суд вважатиме ваші відповіді за огидні викрути шахрая, чим вони є насправді.
    Знову підхопився мій оборонець. «Це неприпустимо, — вигукнув він, — щоб пан державний прокурор випереджав рішення суду!» Суддя лагідно всміхнувся до державного прокурора і сказав: «Прошу далі!»
    Державний прокурор. Хіба вам запропонували стати компаньйоном не завдяки отому уявному виграшеві?
    Я. Так. Саме завдяки йому.
    Державний прокурор. І ви, з притаманною вам чесністю, пояснили чоловікові все, як є?
    Я. Авжеж.
    Державний прокурор. І, незважаючи на це, він не відмовився од своєї пропозиції?
    Я. Ні.
    Державний прокурор. Невже ви справді такий наївний, що гадаєте, ніби суд повірить у це?
    Ні, я не був наївним. Справа була настільки ясною, що цього разу не протестував навіть мій оборонець.
    Державний прокурор. Ви, певне, волоцюга з неабиякими здібностями!
    Схвальний сміх усіх присутніх.
    Я. Як бачите!
    Я навіть не посміхнувся, однак суддя гримнув на мене: «Не смійтеся, наче дурник!»
    Державний прокурор. Наступного дня ви разом із своїм компаньйоном пішли в банк і зажадали, щоб вам відкрили кредит. Вам його відкрили?
    Я. Еге ж.
    Державний прокурор. І вам не соромно кидати тінь на вашого покійного компаньйона, за передчасну смерть якого ви несете чи не найбільшу відповідальність, твердячи, буцімто він свідомо дав фальшиві відомості, щоб одержати гроші?!
    В залі знову знявся гомін. Суддя, що досі і сидів, спершись ліктем на стіл, відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Видно, йому стало моторошно від такої людської підлоти.
    Ніхто не йняв мені віри. Державний прокурор вимагав для мене шість місяців ув’язнення, але судді з їхнім ангельським милосердям присудили лише три, та ще й з правом відбути їх умовно. Потім голова суду прочитав сувору нотацію, й мені дозволили піти. Навіть мій оборонець не подав мені руки.
    У таких випадках слід пам’ятати про власну гідність і не зважати на людські пересуди. Але коли ви йдете вулицею після судового процесу, на якому вас засудили до трьох місяців ув’язнення, люди здаються зовсім іншими, і ви старанно обминаєте їх. Можна глибоко зневажати наш суспільний лад і всю фальш нашого суспільства, однак у таку хвилину навіть дякуєш суспільству за те, що воно відвертається од тебе і, наче розбещена дитина, береться за нову іграшку.
    Того дня мені не хотілося нікого бачити, і я поплентався ген за місто, заклавши за спину руки і, за своєю давньою звичкою, похиливши голову. Щоб дати лад думкам і щось певне вирішити, — я ще не знав, яке буде моє рішення, але воно визрівало в душі, незважаючи на всю мою інертність, — мені потрібен був час і дозвілля. «Щось має трапитися, — сказав я собі, адже недарма останнім часом я з дедалі більшою насолодою поринаю у мрії і, наче школярка після першого поцілунку, прагну щастя і безтурботного життя».
    Настав вечір; манівцями я добрів туди, де колись був заснув, перш ніж увійти до містечка. Тенісний корт був порожній, і яблуня, привітна й незаймана, стояла на тому самому місці. Схвильований, я обережно сів на траву й поглянув униз, де в промінні призахідного сонця виблискували величезні скляні корпуси моєї фабрики. Я залюбки подався б геть, щоб більш ніколи не приходити сюди, і, орієнтуючись по зірках, ішов би на південь, назустріч морю, міряв би широкий світ власними ногами. Мені кортіло почати все заново. Але як відірватись од усього, що тримає мене тут? Як?!
    І раптом мені на думку спало одне рішення. Геніального в ньому не було нічого, але все-таки це був вихід, і я ухопився за нього, як утопаючий хапається за соломинку.
    Мені хотілося з кимось порадитись, але я був самотній. Відчуття, що я стою осторонь людей, не залишає мене навіть тоді, коли довкола вирує шумливий натовп. Тільки цю самотність я усвідомлюю рідко. Хіба коли думаю про Бійю або коли до болю хочеться, щоб поряд була щира людина, з якою можна поділитися своїми планами. Я згадав про Бабусю і негайно подався до неї.
    Було вже пізно, але старі люди сплять мало. Коли Мишка ввела мене до кімнати, стара замість привітання мовила:
    — А чи не здається вам, що вдиратися серед ночі у спальню жінки непристойно?
    — Авжеж, — відповів я. — Тільки палка любов або ж доконечна потреба можуть бути виправданням.
    — Потреба? Вам потрібні гроші? Скільки?
    — Ні, не гроші, а порада.
    — О, яка підступність! Ви хочете, щоб я разом з вами несла тягар відповідальності за ваші злощасні махінації?
    Я розповів їй, як закінчився процес, і спробував змалювати своє становище. Бабуся слухала, і в очах у неї спалахували лукаві вогники. Трохи згодом вона сказала:
    — Хіба я першого ж дня не радила вам іти геть? Що ви тут загубили, дурнику? У цьому закутні, де нудно, наче в акваріумі!
    — А я піду звідси!
    — А старий мотлох продасте?
    Бабуся мала на увазі фабрику. О, це була гідна подиву жінка. Ця багачка ніколи не соромилась виявити зневагу до власності. Я відповів, що гроші в дорозі мені скоріше заважатимуть, аніж допоможуть, і що я маю намір усе підприємство подарувати робітникам. Мовляв, я прийшов сюди, щоб почути її думку з цього приводу.
    Якусь мить вона мовчки дивилась на мене, а потім мовила:
    — Справді, вам пора тікати звідси. Ідея такої добродійності може сяйнути тільки тут. Подарувати робітникам! Ще, чого доброго, біля входу на фабрику стоятиме ваше погруддя з написом: «Засновникові — вдячний колектив». Чи не у власному носі виколупали ви цю оригінальну ідею, садовий гноме? Та ви ж нудніший за вчителя недільної школи! Або ви додумаєтесь до чогось розумнішого, або я шкодуватиму за кожною годиною, яку змарнувала, розмовляючи з вами. Подарувати робітникам! Наплодити цілий мурашник дрібних капіталістів! І з отакою ідеєю ви наважилися прийти до мене, відібрати хвилину сну та ще й розхвилювати! Щось оригінальне, мій любий, і до того ж, не дбаючи, чи приємно це комусь! Якось ви розповідали мені про одну дівчину… як її звали?
    — Бійя.
    — Правильно! Бійя. Розшукайте її і, коли знайдете це дитя, приведіть до мене! Я хочу з нею познайомитись. А зараз ідіть! Дайте мені на прощання вашу руку. Я хочу побачити вас із Бійєю, або зовсім не приходьте. І не баріться, в мене лишилося небагато часу.
    Легко було їй говорити! Мій мозок наче затуманило, я нічого не міг придумати. Кілька тижнів я марно сушив собі голову і, можливо, так ні до чого й не додумався б, якби одного ранку, сумно ідучи на роботу, не побачив біля дротяної сітки, якою було обнесено мою фабрику, незнайомого волоцюгу. На ньому були світлі стоптані черевики, брудні штани й подертий піджак.
    Я став поруч нього, і ми разом спостерігали за гомінкою метушнею на подвір’ї фабрики. Кілька разів він крадькома зиркнув на мене, потім плюнув крізь дротяну загорожу й запитав:
    — Кому все це належить?
    -— Та є тут один, — відповів я.
    Він іще раз сплюнув.
    — Нічогенько, мабуть, живе, як гадаєш, приятелю?
    — Власник? Та тобі в його шкурі, певно, не дуже б сподобалося. Ти сьогодні їв?
    — Як тобі сказати? Переходив трохи.
    — Ходімо зі мною!
    Я повів його в їдальню і звелів нагодувати. Спершу я подумав, що можна було б йому подарувати увесь цей мотлох, але коли побачив, як він спокійно жує, мені стало шкода його підводити. Наївшись, він витер рота тильною стороною долоні і сказав:
    — А ти тут, мабуть, неабияке цабе, коли усі тебе слухаються.
    — Я — хазяїн фабрики.
    Це був чарівний волоцюга з зарослим підборіддям і брудною шиєю. Він спокійнісінько подивився на мене й перепитав:
    — Ти? — Відригнувши, трохи згодом додав: — Чого ж це ми з тобою на «ти»? Так не годиться.
    — Облиш, — відповів я, і мені захотілось поцілувати його, — адже я теж волоцюга.
    Спочатку він начебто силкувався в усьому розібратись, а потім кивнув головою.
    — Одначе ти живеш непогано! Працювати не треба, їж, скільки хочеш, і шампанського досхочу. — Він підморгнув. — І жінки, правда ж?
    — Ти живеш краще!
    — Е, ні. Бурлакувати добре, поки молодий. В моєму віці пора вже десь осісти. А який у тебе клопіт?
    — Конкуренти, — відповів я. І тут у мене з’явилася ідея: конкуренти, авжеж! Це сподобається навіть Бабусі. — Ходімо до мене в кабінет! — вигукнув я і потяг його за собою.
    Я звелів подати шампанського, ми пили, співали, обнімались, і він натискав на всі кнопки й радів, коли на сигнал з’являлася вродлива дівчина або бундючний службовець, яким він говорив:
    — Ні, ні, не треба нічого. Я просто так…
    Не надокучатиму вам подробицями, пане професор. Що було далі, ви знаєте. Моєму побратимові з брудною шиєю я не міг подарувати всієї фабрики. Було б надто жорстоко обдурити того, хто навіть не підозрює, що на нього чекає. Я подарував йому тільки один цех, а решту — своїм конкурентам.
    — Що я з ним робитиму? — схвильовано запитав він.
    Я пояснив, що йому взагалі нічого не доведеться робити, бо нові власники фабрики куплять у нього цех.
    — Скільки мені з них заправити?
    Я відповів, що не знаю, але порадив йому перших п’ять пропозицій відхилити і погодитися лише на шосту.
    — Гаразд, я запам’ятаю! П’ять разів — ні, а потім — так. Ну, а в тебе які наміри?
    — Піду мандрувати.
    Він поцікавився, куди я подамся, і, почувши мою розповідь, дав мені багато добрих порад, адже сам він сходив чимало доріг.
    Все інше ми владнали досить швидко. Коли я підписав дарчий акт, у панів конкурентів на очах виступили сльози. Мовляв, до суду вони й гадки не мали, що все так обернеться.
    Я дав побратиму-волоцюзі трохи грошей, щоб йому легше було чекати купчої, узяв собі кілька банкнот і рушив у дорогу, випивши в барі на Головній вулиці чарку коньяку.
    Професор хотів відвезти мене до лікарні машиною; але я волів пройтися пішки. Я попрощався, ще раз побачив застиглу посмішку його дружини, коли вона пошепки (діти вже спали) побажала мені в коридорі «на добраніч», і пішов додому. Як це зараз дивно звучить, коли я кажу: «додому»! Я пішов назад у лікарню. Періщив дощ, і мене огорнув легкий смуток. Було темно, хоч в око стрель, і ця коротенька нічна прогулянка закарбувалась у мене в пам’яті, як і мандрівка з Косооким, враження від якої я й досі не можу позбутися.
    За п’ять днів мене виписали. Всі поводилися зі мною чемно: професор, Полум’я і санітар. Лише Косоокий гукнув мені навздогін:
    — Свиня! Бодай тебе вовки з’їли!
    Я вийшов на подвір’я, за спиною в мене рипнули двері, але я не обернувся, хоч і знав, що нагорі стоять Полум’я й професор і дивляться мені услід. Я вирушав у дорогу з боязкою безпорадністю. Опуклою доріжкою, посипаною жорствою й схожою на паперову смужку, кинуту на зелений килим, парку, я вийшов на вулицю.
    І от я знову мандрую. Я постарішав; не втомився, а тільки постарішав; я насолоджуюсь кожною миттю життя і здивовано спостерігаю, як із неї вилущується майбутнє. Мені здається, ніби пісок, ліси і луки поволі плинуть повз мене, а я стою на одному місці. Куди це все несеться? Чого? Я цього не знаю, але природа затамувала подих, наче перед якимось важливим рішенням. Може, вона теж вагається, перед тим як порвати з надійною сучасністю і пуститися в непевне майбутнє?
    Все йде так, як я собі й уявляв. Правда, життя здається мені трохи гомінкішим, бо я відвик од людей. Пісок, дерева з темними густими кронами і морська блакить із тремтливими мечами сонячних променів. Вже багато годин підряд я відчував його близькість.
    «Он за тією низкою пагорбів, — говорив я собі, — або ж за наступною!» Але й цього вечора я ще не дійшов до моря, а вмостився під якимсь деревом на зігрітому сонцем камінні; моє обличчя обвівав солонкуватий вітер, навкруги тріщали цикади.
    Прокинувся я раннього ранку і за годину, вийшовши з лісу піній, побачив його внизу, прямо піді мною. Море!
    Я зійшов на берег і, сівши у якомусь парку, де поміж деревами снували офіціанти в білому, написав дві листівки: професорові і Полум’ю. Бійї написати я не міг — хто зна, де вона зараз? Але я думав про неї, стоячи на піску, тримаючи в руках черевики і підкотивши штани, нічого не бачачи, окрім хвиль, що пестили пальці моїх ніг. Я безперервно думаю про неї, і навіть коли вимовляю «море» або «пісок», щоразу думаю «Бійя».
    Ніч тиха, спокійна. Я сиджу біля старовинного кам’яного муру, підібгавши ноги і спершись підборіддям на коліна. Зорі і далеко в морі вогні рибальських човнів. Незабаром я піду звідси: ще якусь чверть години — а може й більше — потішу своє серце, а потім піду.
    Де може бути Бійя? І де ще можу бути я, коли не біля неї? Бабуся — мудра жінка, я шукатиму Бійю!
    Адже в мене немає мети; переді мною простяглися лиш дороги. І ці дороги — моя мета!

notes

    Війна між Англією та Нідерландами в 1665 — 67 рр., яка велася за переділ колоніального панування. Після неї до Англії відійшла голландська колонія в Північній Америці — Нові Нідерланди.
    Людовік XIV — французький король (1643 — 1715), правління якого було періодом найвищого розквіту абсолютизму у Франції.
    Франц-Йосиф — австрійський імператор (1830 — 1916), за правління якого абсолютистська Австрія була перетворена в конституційно-бюрократичну державу Австро-Угорщину.

текст на початку книги від видавництва

    И(Швейц.)
    Ш-88
    Швейцарський письменник Отто Штейгер відомий радянському читачеві своїм романом «Портрет шановної людини». Основна тема цього твору — багатство й людська совість — знайшла своє продовження і на сторінках його нового роману «Мандрівка до моря». Герою цього роману, звичайному волоцюзі, без будь-яких зусиль вдається здобути величезне багатство. Воно звалюється на нього зовсім несподівано й приносить йому поважне становище в суспільстві. і раптом власник велетенської фабрики, психічно цілком нормальний, опиняється в божевільні. Письменник сторінка за сторінкою з глибокою психологічною переконливістю розкриває трагедію свого героя і ті причини, внаслідок яких його ізольовано од навколишнього світу, з їдким сарказмом пише про буржуазне суспільство, в якому «здоровий» глузд обивателя і глузд чесної людини — несумісні поняття.
    Переклав Я. ПРИЛИПКО
    Перекладено за виданням:
    Otto Steiger, Die Reise ans Meer, Steinberg-Verlag, Zürich, 1960.

текст у кінці книги від видавництва

    OTTO ШТЕЙГЕР
    Путешествие к морю
    Роман
    (На украинском языке)
    *
    Редактор Д. С. Андрухів
    Художник Г. В. Нечипоренко
    Художній редактор В. В. Машков
    Технічний редактор А. Г. Кисленко
    Коректор О. Т. Супруненко
    *
    Здано на виробництво 6/VІІ 1963 р.
    Підписано до друку 21/XІІ 1963 р.
    Формат паперу 70×901/32. Фізичн. друк. арк. 5,625.
    Умовн. друк. арк. 6,581. Обліково-видавн. арк. 6,669.
    Ціна 33 коп. Замовл. 154. Тираж 20000.
    *
    Держлітвидав України. Київ, Володимирська, 42.
    *
    4-а поліграффабрика Головполіграфвидаву
    Міністерства культури УРСР,
    Київ, пл. Калініна, 2.
    ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ УКРАЇНИ
    Вийшли та виходять з друку:
    АЧЕБЕ Ч. Неспокійне життя. Роман. Переклад з англійської.
    БОКАЧЧО Д. Декамерон. Переклад з італійської.
    ВАЛЬФРІДССОН В. Бродяга. Роман. Переклад із шведської.
    ГЕРГЕЇ Ш. Панський суд. Роман. Переклад з угорської.
    ЖИЦІНА М. Інше майно. Роман. Переклад із сербо-хорватської.
    ЗЕЕГЕР Б. Осінній дим. Роман. Переклад з німецької.
    ІKACA X. Ромеро-і-Флорес, невдаха. Роман. Переклад з іспанської.
    КАРРІОН М. Сфінкс. Роман. Переклад з іспанської.
    МАРКОВ Г. Мужчини. Роман. Переклад з болгарської.
    МЕРЛЬ P. Острів. Роман. Переклад з французької.
    МІНАЧ В. Дзвони звістують день. Роман. Переклад із словацької.
    МІЦКЕВИЧ А. Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві. Шляхетська історія 1811 і 1812 pp. Переклад з польської.
    НУШИН А. Алімурад-хан та інші. Повість. Переклад із перської.
    ПЛУГАРЖ З. Хай кинуть в мене каменем. Переклад з чеської.
    СІЛЛІТОУ А. Ключ від дверей. Переклад з англійської.
    ФРІДМЕН М. Ляпас. Роман. Переклад з англійської.
    ШЕКСПІР У. Твори в 3-х томах, тт. І, ІІ, ІІІ. Переклад з англійсъкої.
    ШУЛЬЦ М. Ми не порох, що летить за вітром. Роман. Переклад з німецької.
    Книги Держлітвидаву України продаються в усіх книгарнях облкниготоргів і споживчої кооперації та в кіосках «Союздруку».
    Їх також можна замовити через відділи «Книга — поштою» (Київ-100, вул. Попудренка, 26).
    Відвідуйте книгарні!
    Користуйтесь послугами «Книга — поштою»!
Top.Mail.Ru