Скачать fb2
із сьомого дна

із сьомого дна


    ШЗ сьомого дна
Ярослава Бакалець та Ярослав Яріш
    Ґран-прі
    конкурсу романів, кіносценаріїв та п’єс «КОРОНАЦІЯ СЛОВА - 2010»
    ш
ВИДАВНИЦТВО
    КЛУБ СІМЕЙНОГО ДОЗВІЛЛЯ
    Харків
    2011
    ББК 84.4УКР Б19
    Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
    В оформленні обкладинки використано ілюстрацію Миколи Аомакіна
    Дизайнер обкладинки Тетяна Коровіна Художник Наталя Переверзєва
    © Бакалець Я. М., Яріш Я. І., 2011 © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля, видання українською мовою, 2011 © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє
    ІБВМ 978-966-14-1036-6 оформлення, 2011
    «Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
    Юрій Логуш,
    Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна»,
    ініціатор проекту
    Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпо-пулярнішого українського шоколаду «Корона».
    Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.
    Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
    Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.
    iU-.' У Л$Х*' ' i\

коли розум спить


    Історія України настільки трагічна, що мимоволі виникає підозра у змові проти нашого краю пекельних сил. Здавалося б благословенна й багата земля упродовж віків спливає кров’ю, і кожна надія, сяйнувши єдиним променем, гасне від віроломства й зради, і ось знову вкотре розверзається прірва відчаю та зневіри. Кожне покоління проходить свій шлях на Голгофу з тим самим питанням: «Куди ж його, та куди ж його проти ночі?» (С. Васильченко.)
    Роман, який ви тримаєте в руках, — про один із найтрагічніших періодів у житті України, Велику Руїну (друга половина XVII століття). Розповідь ведеться від імені посланця темних сил, чорта Недолі, що прибуває з місією пересварити українців і знищити все відвойоване й здобуте гетьманом Богданом Хмельницьким. Товаришать йому Біда і Лихо. Як вони це роблять — власне, і складає сюжет роману.
    Якщо вірити Данте, сьоме коло пекла призначене для самогубців. В історії України таких чимало. Занапащаючи свою душу задля земних благ, вони не раз ставили країну під загрозу знищення.
    Звичайно, наявність містики й фантастично-міфологічних елементів не дозволяє віднести цей твір до такого колись вельми поважного жанру, як історичний роман, точніше історично-ідеологічний, де око читача зупинялося здебільшого на любовних сценах. Це називалося між нами «оживляж». І за це непогано платили авторам, залежно від накладу й обсягу. Але ті часи минулися. Тепер письменник повинен тримати читача в напрузі, поменше доливаючи води. Утім, на історичну тематику замахуються зараз нечасто. Щоб не марудитись із визначенням жанру, назвемо роман «Із сьомого дна» історичною фантазією, точніше, криптоісторією, де загальновідомі історичні події злегка видозмінюються уявою.
    Скажу щиро, читати цей твір важко, попри те що написаний він легкою мовою, багато інкрустований перлами народної мудрості, орнаментований відомими й менш відомими народними піснями, а батальні сцени виписані зі знанням справи. Важко читати саме людині, яка живе в Україні і знає, чим усе насправді закінчилося, бо відлуння дзвонів,
    іцо кликали на Чорну Раду, і досі чутно. Але ж люди, які жили тоді, цього не знали. У них була віра, а не історичний песимізм! І вони не здогадувалися, що диявол ніколи не спить і маніпулює, скориставшись їхньою втомою, свідомістю, нишпорячи у шухлядах пам’яті.
    «Я став над полковником, торкнувся його руки. Під час сну душа людини не так прив’язана до тіла, її вже не втримує розум, який зараз також спить. І саме зараз цю душу легше “завербувати”, зайшовши у сон. Я нашіптую чоловікові у вухо гріховні речі, але такі приємні, таїсі бажані, від яких ти завжди відмовляєшся, яких ніколи не можеш собі дозволити. Душа не відчуває страху — страх спить разом із розумом. Душа як дитина — лине за всім, що їй здається приємним, душа' довірлива».
    Ось так воно буває. Сталося те, що сталося. Пробудивши заздрість, захланність, амбітність у людях, посланець сатани торжествує. Пекло отримує «клієнтів», адже існує воно завдяки грішникам, і єдина валюта, яка тут ходить, —- це гріхи. Жити в пеклі чортам комфортно й безпечно, і Недоля прагне туди повернутися. Проте поступово він починає звикати до земного життя і мріяти про ставок, млинок і вишневий садок, молодицю під боком. Як кожен пересічний українець. І якби ці мрії здійснилися... Однак автори роману, певно, не захотіли, щоб їхні читачі шукали мимоволі чорта серед своїх заможних сусідів, і зробили дуже вдалий хід, але про це вже ви, шановний читачу, самі дізнаєтеся.
    Безперечно, кожен твір на історичну тематику має коріння в сучасності. Для мене це коріння прозирає в тому, як легко людина жертвує принципами заради грошей і влади, забуваючи, що основні моральні імперативи містяться в Божих заповідях. Показна мораль і показна побожність ще огидніші, ніж явне зло.
    Під прагматичною чортячою розповіддю вирують емоції людей, вихоплюючись, наче полум’я з купи вугілля. Кожне падіння людської душі на дно пекла — альтернативу сьомому небу — викликає потрясіння у світі людей. Лише іноді на оборону людини стають янголи-охоронці.
    Хто ж, урешті, посилає нам випробування? Бог чи диявол? Над цим посередній чорт Недоля не замислюється жодного разу. Посередність-бо завжди обмежена та егоїстична
    Було б непогано простежити, як поводитиметься наш інфернальний персонаж в іншій історичній епосі. Здається, там теж не обійшлося без втручання пекельних сил. А якщо говорити серйозно, читач хотів би побачити врешті світло наприкінці тунелю.
    Талина Пагутяк

РОЗДІЛ І


    ц В околиці Києва. Початок літа 1657року
    |?рц^іва шуміла, вітер вив, наче голодний вовкулака. Дерева стогнали, колихалися в різні боки. Блискавки розпанахували небо, показуючи дорогу в нічному лісі. Грім гуркотів, як гармата. Тріскотіло, ніби саме небо розколювалося, погрожуючи впасти нам на голови.
    Я промок до кості й лише зіщулювався, чуючи тріск у верховітті дерев. У таку бурю до лісу краще було не потикатися — по-перше, зустрінете нас, а по-друге, може впасти з дерева зламана гілка й дати по маківці. Щоб потім не шкодували.
    Ми рухалися вервечкою по ледь помітній звіриній стежці. Попереду йшов Лихо, що мав гострий зір, і ми з Бідою довірили саме йому вести нас. Я йшов за ним, а Біда плентався у хвості. Мене всі називали Недолею.
    Стежка часто заводила в непролазні хащі, і тоді мокрі чагарники боляче шмагали гілками, дряпали, чіплялися за ноги. Кілька разів стежина втікала вниз, і тоді доводилося навкарачки спускатися зі схилу, забиваючись об пеньки. Від болота та безкінечної води, що лилася зверху та чвакала під ногами, шкіра бабчилася, ставало холодно й починало лихоманити.
    За якийсь час ми вийшли з лісу на галявину — і відразу ж відчули на собі сильні удари зливи. У лісі їх трохи стримували крони дерев, а тепер дощова вода заливала очі. Лихо зупинився й став озиратися, щоб вибрати маршрут.
    — Краплі дощу наче ковальський кулак! Ллє, як за біблійного потопу! — гукнув мені на вухо Біда, перекрикуючи гуркіт грому.
    — Ти що, був там? — огризнувся я. — Може, ти ііце Ноя на ковчег підсаджував, щоб ноги у воді не замочив?
    Товариш зовсім не образився, навпаки, посміхнувся.
    — Я ще тоді й на світ не родився, а батько геть малим був. А от мій дідо, навпаки, Ноя зіпхнути з ковчега хотів, за льолю смикав внизу, проте старий випручався. Мав іще незлецьке здоровля.
    Лихо й Біда зареготали.
    —■ Ходімо! Нам треба встигнути до світанку, — скомандував я, і наша трійця рушила далі.
    Злива не припинялася вже кілька годин. Лісові потічки по--виходили з берегів, і місцями доводилося переходити калабані по пояс у воді. Небо було аж червоне, ніби ота страшна гроза розпекла його. Хмари клубочилися, борюкалися одна з одною, а скраєчку виднілися два отвори, схожі на примружені очі. Очі сатани, що дивиться на землю.
    Хутір, до якого ми поспішали, розташувався між ставами та річкою. Млин стояв на березі тієї самої річки, яка, скоріше за все, десь недалеко впадала в Дніпро. Обійшли хутір, зробивши добрячий гак, бо не хотілося втрапити комусь на очі чи розбудити собак. Так і підійшли до млина. Блискавка знову роздерла небо й освітила хутір, стави і сам млин. Щось у тому було лиховісне.
    — І що тепер? — спитав я Лиха.
    — Треба плавом через річку, бо обходити далеко. Та й рови тут усюди, не те що чорт, стонога собі всі лаби повикручує!
    —■ І так промокли на зливі аж до самої душі, гайда у воду, — підтримав його я. Біда теж був не проти, бо скоро почне сірі-ти: півні от-от мали сповістити про настання світанку.
    Ми увійшли в річку. Усе далі й далі, аж поки вода не сягнула майже під пахви. Тоді попливли.
    Мені першому вдалося вилізти на берег — млин бовванів просто перед очима. Я, дочекавшись товаришів, рушив до сходів, швидко збіг по них. Двері млина виявилися зачинені, тож ми пішли до хати. V віконечку блимав кволий вогник
    каганця. Я вже збирався постукати у двері, як ті самі відчинилися.
    Спершу в отворі дверей виникла запалена лампада, а за нею обриси голови старого.
    — Я чекав на вас, — мовив мірошник скрипучим голосом.
    — Чого ж на порозі тримаєш, пусти погрітися — зуб на зуб не потрапляє.
    Лихо намагався прорватися до господи мірошника, але той не пустив.
    — Я приготував вам «вбранка». Вони не в хаті, а на горищі.
    — Все одно, старий, пусти до хати, налий по чарці, — вже й Біда наполягав, проте дід був непохитний.
    — Не пущу, там дочка. Вона нічого не знає, то краще не пхайтеся. Он драбина, лізьте на горище, а я зараз принесу вам ліки.
    Не чекаючи дальших запитань, господар зачинив двері перед нашим носом.
    — Нахабний старий. Треба буде на нього написати скаргу.
    Я обернувся й побачив, що мої товариші вже бігли в бік стайні, над якою було горище. їм кортіло вибрати собі найкраще «вбранко», і кожен намагався бути першим.
    У дворі, крім хати, млина та стайні, стояв іще хлів для худоби, клуня. Судячи з обійстя, мірошник жив заможно.
    Лихо схопився за драбину й поліз нагору. Біда тут же за ним. Я ще й до драбини не встиг дійти, а там уже почалася колотнеча Вони гарчали, мов пси, лупцювали один одного кулаками, душили. Коли я виліз на горище, то бачив, яіс Лихо сів на Біду зверху й почав бити його кулаком по пиці. Біля них лежали два «вбранка», отже, за якесь із них вони й витрясають один з одного душу.
    Я пройшов повз них, під ногами було м’яке сіно, навкруги стояв страшенний сморід. По даху горища гупала злива.
    Навкруги була суцільна темінь, проте я намацав рукою третє «вбранко», погладив його, намагаючись визначити, кому воно належало раніше. Це було зробити досить важко, тому, довго не вагаючись, я скинув своє старе «пбранко» — мокре й холодне, і вдягнувся в нове...
    Виконуючи волю нашого господаря, до старого мірошника ми прибули не тільки по «вбранка». Він був знахарем і травником, умів лікувати різні рани. Усі наші товариші, кого доля закинула на козацьку землю, могли знайти в старого притулок. Добре, що ми знайшли дорогу в тому лісі й встигли до світанку. Мої рани раптом почали пекти, усе тіло занило, піднявся жар. Підступала недуга, про яку мене попередили ще вдома. Уже крізь сон я побачив, як старий нагнувся паді мною і іілии щось мені до рота. Повіяло прохолодою — світало.
    Прокинувся я аж під вечір. Чувся набагато краще, слабість пройшла. Я добре бачив, чув, володів тілом. От тільки рани залишалися на руках, ногах, животі. Подивився — мої побратими ще спали. Було парко — буря давно минула, і її місце заступив спекотний літній день. Промінці-зайчики продиралися крізь дошки, якими були обшиті стіни, стрибали мені по животі, руках. Я лише криво посміхнувся, намагаючись спіймати в жменю одного з них.
    Ми були цілком голі — одежа лежала поруч, зараз вона була нам непотрібна. Тіла товаришів так само вкривали жахливі виразки, особливо моторошно виглядали обличчя. Та пусте, старий вилікує.
    Лихо був козаком років тридцяти шести. Огрядний, пузатий, широкоплечий. Біда навпаки — високий і худий. Зате жилавий. Обидва вусаті й коротко стрижені. Я був набагато молодший від них — мав десь років двадцять і чотири.
    Внизу почулися кроки, заскрипіла драбина — до нас ліз мірошник. Мав у руках збанок, подав його мені, тоді поставив ще горня зі смердючою маззю, а також щось пахуче, загорнуте в рушник.
    — Доброго здоров’я. Як вам спалося?
    — Погано, — поспішив відповісти Лихо, який щойно прокинувся. — Парко, як у дупі сатани, що пердить вогнем. Та й смердить, як із дупи! Міг би нам постелити деінде.
    Старий на таїсе критичне зауваження лише посміхнувся, піднявшись на горище. Було йому на вигляд років п’ятдесят. Він подав Лихові збанок, вміст якого ми тут же розпили на трьох, тоді заходився мазати наші рани маззю, що паскудно тхнула, і Біда не втримався:
    — Твоя, старий, мазь, смердить, як лайно.
    Мірошник бачив уже не одного такого мудрагеля й спокійно кивнув:
    — Бо це і є лайно — собаче. Таким, як ви, помагає, рани , заживають, наче на собаці.
    Лихо голосно відригнув.
    — О, і шлунок почав працювати від твого напою, справді помагає, старий. Тільки гидота страшна, ніби на лайні настояна.
    Старий вовком глянув на нього, однак Лихо не знітився. Біда зауважив:
    — На лайно не схоже, швидше сеча. Тьху, паскудство!
    — Уявляю, скільки ти, старий, за тим псом набігався, доки надоїв із нього цілий збанок.
    — Авжеж, тепер той пес перед деревом довго ногу задирати не буде, хе-хе-хе, — зареготав Біда, і двоє моїх дурних приятелів почали іржати, вхопившись за животи.
    — Регочете, значить, здорові вже. Цю ніч переспіть, заки рани на морді затягнуться, а завтра вимітайтеся.
    — Не поспішай, мірошнику. Чого ти дав нам такі гнилі «вбранка»? Хлопці розповідали, що їм набагато кращі перепадали.
    — Який час, такі й «вбранка», — розвів дідок руками.
    — Мірошнику, ти знаєш, чого нас сюди прислав господар?
    Дід продовжив мастити рани Біді.
    — Провинилися перед ним, ото й післав вас сюди. Щоби знову задобрити свого господаря, мусите вбити чим побільше козаків, бо смерть чубатих для нього — наче бальзам на душу. Повірте, таких, як ви, у мене були сотні.
    Добре, що він усе знає, не треба буде пояснювати.
    — Що ж ті козаки йому зробили? — Біда ніколи не пхався до політики нашого князівства, тому й спитав таку дурницю. Щоб не гаяти часу, я тут же задав друге запитання:
    — Скажи, мірошнику, чи є таке місце, де ллється зараз козацька кров, аби ми голів собі нарубали?
    Старий закінчив мастити Біду й присунувся з маззю до Лиха.
    — Не в добрий час ни прибули, зараз на Вкраїні тихо, війни нема. От колись були славні часи... Можна було і з татарами ясир гнати, і з ляхами церкви палити, козаків різати. Давно у вашого брата не було такого свята, як під Кумейками, Боро-вицею. Отам ваші іродові душі повеселилися.
    Я й сам знав, як у ті часи можна було вислужитися. Деякі мої друзяки поверталися тоді додому з України з такими трофеями, що князь їх відразу полковниками поробив. Вони розповідали, як калічили козаків, очі свердлили, руки рубали. А було ще й таке, що дітей козацьких на вогні пекли, жінкам груди рубали й били ними їхніх чоловіків по писку.
    Тут у розмову встряв Лихо. Його якраз закінчили мазати й приступили до мене.
    — Але ж розповідали, що потім ще була війна, коли Хмельницький на ляхів вийшов із татарами, тоді кров добряче лилася.
    — Було крові чимало. Хмельницький розбивав ляхів не раз, потім під Берестечком поразка була, далі знову перемоги. Гетьман, під руку царя московського ставши, так загнав татар і ляхів по норах, що й досі носа не сміють показати. Козаки самі собі пани у своїй державі, всюди порядки козацькі, вольниця. Школи ставлять, церкви...
    — То що нам робити? — запитав я, підставляючи руку, щоб старому легше було обробити рани.
    — Найбільше, це можете злигатися з випищиками й громити заможних козаків та старшину. Розбоєм собі довіру господаря вернете.
    — Хто такі «випищики»? — запитав Біда.
    — Це козаки, що воювали з Хмельницьким, проте після закінчення війни в козацький реєстр не були записані, а до плуга повертатися не захтіли. Вони до війни звикли. Зараз багато таких на Січ помандрувало, та вам я туди не раджу лізти — на Запорожжі ні один із ваших довго не протримався.
    Він закінчив роботу.
    — Тут у рушнику пиріг — поїжте. Завтра ран уже не буде, і можете виступати у свій похід. Лише дивіться, щоби моя дочка вас не бачила, се мій наказ. Не послухаєтеся — помочі в мене просити вам зась. Я вас попередив. Прощавайте.
    Старий зліз по драбині, пішов до хати.
    Сонце заходило. Я виглянув крізь шпару в дошках, щоб оглянути подвір’я мірошника та навколишні краєвиди. Було видно ліс, з якого ми прийшли, частину хутора, цвинтар, а також річку. З іншої сторони був великий сад, а збоку мірошників город. А на городі...
    Я протер очі, подивився ще раз. По городу ходила гола дівчина, обробляла сапкою капусту. Була високого зросту, чорнява. Тіло досить засмагле, отже, не вперше вона собі так гуляє. Груди в неї були повні, стан гнучкий, хоча худою дівчину також не назвеш. Вона спритно згиналася, обробляючи кожну капустину.
    Якби не моя хвороба, то я, напевно, відчув би хвилю збудження від такої сцени. А так задовольнився лише малим — оцінив красу дівчини.
    Я здогадався, чому вона гола. Багато хто з жінок так ворожить: мовляв, городина побачить пишне жіноче тіло й собі почне так розпускатися. Особливо це помічне на огірки. Вони дивилися на її груди, сідниці і враз від такого виростали, наливалися силою, підводилися, набухали... А порічки й полуниці червоніли зі встиду...
    — Чого тебе там так трясе, ніби святого Петра побачив? — запитав Біда.
    Я вирішив дівчини нікому не показувати, особливо моїм дурнуватим товаришам. Напевне, це дочка мірошника, над якою він так труситься. Я відламав шматок пирога, кинув со
    бі у рот та швидко з’їв, навіть не відчувши смаку. Тоді скрутився калачем і заплющив очі.
    Вранці мене збудив півень. Проклятий когут так розривався, ніби йому за це платили. Почувши його крик, я спочатку стрепенувся зі страху, та потім узяв себе в руки. Намацав вила, що були в сіні, звернувши увагу на те, що вони були з осики. Запустив ними з горища, маючи на меті прибити проклятого півня, але він дико крикнув і відскочив.
    Мої побратими також уже прокинулися. Я одяг сині шаровари, сорочку, обмотався поясом. У животі бурчало від голоду. Почав шастати гіо кишенях, проте замість чогось їстівного намацав люльку з тютюном. У другій кишені — кремінь та кресало. Очевидно, ці шаровари старий негідник стягнув із небіжчика, якому рідні все це поклали в останню путь. Закурив.
    — Не кури тут — сіно кругом, — попередив Лихо.
    — Що згорить — не зігниє, — філософськи відповів я. — То що, панове, у похід?
    Сонце вже підбилося височенько. Ми мружилися від нього, ідучи через город старого мірошника. По дорозі нарвали ревеню, та цією кислятиною наїстися не могли, лише слини в роті багато зробилося, а в животі забурчало ще дужче.
    — Від мого «вбранка» тхне падлом, маззю старого та потом, наче й справді з дупи виліз. Треба помитися, щоб нас люди не прийняли за свинарів, — сказав Лихо.
    Вода в річці ще не нагрілася. Була від останньої повені трохи каламутна, та ми на це не зважали. Водичка забирала від нас втому, додавала сили. Ми купалися, відійшовши від хутора та млина. Голод все більше давався взнаки.
    — Я б зараз певно з’їв хоч і попа з хрестом, разом, із дяком, паламарами й цілим церковним хором, — стогнав Лихо, плескаючи себе по товстому череву.
    — Постривайте, товариство, зараз будемо обідати, — мовив я й підвівся. Я бачив, як недалеко від нас пройшла дівоча постать. Це була вона. Мельниківна несла два відра на коромислі, десь тут має бути джерело, і вона сюди ходить по воду.
    Я був у шароварах, накинув на себе сорочку.
    — Не дурій, ти ж чув, що казав старий? — спробував зупинити Лихо.
    Нічого їм не відповівши, я скорим кроком пішов до дівчини. Вона мене не бачила — зігнулася набирати воду.
    — Дозволь допомогти, красуне.
    Дівчина стрепенулася, спочатку налякалася, та, коли побачила мою дрркню широку посмішку, відразу зніяковіла.
    — Не треба, дякую.
    — Але ж я не можу дозволити, щоби молода дівчина носила такі тяжкі відра...
    Ми сиділи в хаті мірошника за столом. Він розмістився навпроти мене, друзі по боках. Катерина, так звали дівчину, метушилася коло печі. Старий вовком дивився на мене, і коли Катря відійшла — просичав:
    — Як ви посміли сюди прийти? Я ж вам говорив, барани кляті!
    *
    Я знизав плечима.
    — Ми купалися на ріці, зустрілися з нею випадково. Звідки ж ми знали, що вона так далеко по воду ходить? Довелося сказати, що нас пограбували й побили. Вона нас запросила до хати, добра душа. Що було робити?
    Ця відповідь старого сяк-так задовольнила.
    Катерина приготувала юшку з риби, насмажила млинців, зробила сиру зі сметаною та молодою цибулькою. Усе це чудово пахло, і ні хвилі не зволікаючи, мої друзі взялися за ложки. Я ж намагався їсти поважно, все кидаючи погляд на Катрю. Вона боязко поглядала на мене.
    — А по чарочці, — запропонував я.
    — Не тримаю в хаті того чортового зілля, — знову просичав старий. На щастя, дівчина його слів не чула й принесла пляшку з комори, поставила на стіл.
    — Ви пийте, а я не буду, — пробурчав мірошник.
    — Може, хоч по одній, — підморгнув йому Біда.
    Я поглянув на дівчину, що замішувала тісто в діжі.
    — Сідай і ти з нами до столу, Катре, поснідай собі. А то, певно, і голодна за тими всіма клопотами. Он, усе господарство на тобі.
    — Спасибі, я вже снідала, — була відповіді). Я продовжував:
    — Батько пишається тобою — така красуня й господиня. Козаки, мабуть, ваш млин беруть в облогу, як фортецю. Бачу, тут он і рушниця на стіні висить, щоб відстрілюватися.
    Дівчина посміхнулася, видно, жарт сподобався.
    — Щоб тільки не перехвалити, — мовив старий.
    — Як тут можна перехвалити, — говорив я далі, обернувшись боком і дивлячись прямо на неї. — Яку он юшку приготувала — на всю околицю пахне. А город як оброблений. Капуста росте рівненько, рядочками, ти, Катре, видно, дуже старалася, як її обробляла, а може, у тебе який секрет є?
    Мої побратими не зрозуміли, до чого це я веду, проте Ка-тря аж почервоніла. Вона відірвалася від діжки, поглянула на мене. Я дивився їй в очі, хижо посміхався, і від того вона почервоніла ще більше. Дівка не знала напевно, чи я бачив її, чи так собі кажу, навмання, проте мій погляд роздягав її, і вона аж затремтіла з хвилювання.
    — Поклич, пане мірошнику, дочку до нас. Нехай хоч чогось скуштує, хоч пригубить, — наполягав я. — А то я не їстиму. Така гарна дівчина й чарівницею може бути, чогось козакам до їжі підсипати.
    Старий тільки сичав на мене, проте й слова видушити із себе не міг. Дівчина встала, повитирала руки від тіста, схоже, я зачепив її.
    — Що ж, коли так кажете, то мушу.
    Я відіпхнув від себе Біду, встав, подав дівчині руку й посадив біля себе. Кинув оком на її ногу, коли Катря переставляла її через лаву. Мірошник засопів невдоволено, сів на стільчику, усім налив. Я узяв пляшку, налив ще й Катерині.
    —■ Випий собі з нами, не кожен день такі гості приходять у хату.
    Всі випили, Катерина пригубила. Я все ж продовжував дивитися на неї, на її руки, лице, груди. Тепер, коли був уже повністю здоровий, я зрозумів, що хлопові Бог дав плоть не тільки для того, щоб зливати воду.
    Мірошник дивився все то на мене, то на дочку. Раптом не витримав:
    — Годі тобі, дочко, посиділа, треба й честь мати. Роботи он скільки чекає, а ти байдикуєш.
    Вона встала, крадькома поглянула ще раз на мене й пішла.
    Ми наїлися вдосталь, випили пляшку. Мірошник розговорився з нами, побачив, що ми не такі й страшні. Тоді приніс другу, потім третю. Було вже після обіду, а ми ще й не вставали зі столу, пляшка вискакувала на стіл одна за одною. Катерина все поралася по господарству й до хати більше не заходила. Дід сп’янів, почав розказувати різні історії зі свого життя.
    — Отаке, хлопці, бувало. Я натерпівся, і долі такої своїй дочці не хочу. Грошей наскладав їй на придане, і чимало, скажу я вам. Цілий скарб! Ваш господар щедро дає за вірну службу. Хочу, щоб Катрю взяв достойний козак, щоб жили по-людськи. А я вже нехай і здохну, як собака, за свої гріхи.
    П’яному мельнику вже важко було говорити. Він, подобрівши від випитого, подарував нам зброю — шаблі, ножі та пістолі із зарядом. Трьох коней старий програв моїм товаришам у карти. Лише рукою махнув.
    — Беріть, чортові діти.
    Уже почало вечоріти. Катерина, попоравшись на городі та біля худоби, прийшла до хати.
    — Доню, я подарував козакам зброю і коней. Бо козак без зброї і коня нічого не вартує! — він уже ледве міг говорити. Я поглянув на дівчину, яка здивовано дивилася то на нас, то на батька. Щоб заспокоїти її, я мовив:
    — Не хочемо таких дорогих подарунків. У нас удома цілі табуни коней — ми зі старшини, багаті люди. А все ваше добро повернемо, тільки додому доберемося.
    Ми встали й пішли до виходу. Старий уже куняв за столом. Мої товариші вийшли, я залишився з Катрею наодинці стояти на порозі. Взяв її руку.
    — Спасибі тобі, Катрусю, що так нас прийняла. Дозволь ще колись навідатися до вас у гості.
    — Звичайно, мусите ще приїхати. Адже ви обіцяли повернути наших коней, — вона посміхнулася краєчком уст. Я також посміхнувся.
    — Я все поверну обов’язково. Та я хотів би ще колись із тобою зустрітися, бо дуже ти мені вже припала до душі. Скільки козацьких земель об’їздив, а ще такої гарної дівчини не бачив.
    Вона зашарілася, відвернула очі.
    — Я не проти. Тільки в батька мого дозволу спитати мусите.
    — Бувай здорова, Катерино, — я посміхнувся до неї, одяг шапку й вийшов надвір. Вона пішла за мною, подала нам із повітки кінську упряж, сідла.
    — Коні он на луках пасуться, — показала рукою.
    Із кіньми, зброєю та повним животом можна було і справді виступати в похід. Та мені, однак, чогось бракувало, раз у раз я оглядався на млин. Ми вже осідлали своїх скакунів: я гнідого жеребця, Лихо — білого в яблука, а Біда собі вибрав карого.
    — То що, панове, поїхали? — запитав Біда, збивши шапку набакир.
    — Заждіть, справа є, — зупинив його я.
    Вони поглянули на мене. Я пояснив:
    — Треба вернутися до старого. У нього хата від добра тріщить, а грошей кури не клюють. Негоже йти з порожніми кишенями. Здобудемо грошенят, зайдемо в першу ліпшу корчму, де гуляють випищики, поставимо могорич — і вже є розбійницька ватага. П’яного хлопа на слизьке діло підбити легко.
    — То що, — басом прогудів Лихо, — ти хочеш повернутися й пограбувати мірошника?
    Ми з Бідою вишкірилися.
    — А щоб я м’ясо своєї старої жер, ти правду кажеш, Недоле. Мірошник хвалився, що гроші дочці складає на придане. Цілий скарб. Заберемо — буде на що гуляти, хлопів вербувати!
    — І як ви хочете це зробити? — нахмурився Лихо. — Він як господарю нажаліється — вік дому не побачимо.
    Я махнув рукою.
    — Мірошник не знатиме, хто його обчистив — вже певно спить п’яний. Як розіспався, то й гарматами не збудиш. Ви залізете до хати, а я припильную дочку, іцоб нас не накрила. Викличу її в садок, приголублю.
    — Лише під спідницю їй нічого не пхай, бо господар нам так під хвіст дасть, що через горло вилізе, — попередив мене Лихо. Я махнув йому на знак згоди.
    — Пішли. Раз чортова мати породила, раз і пекла не бачити, — сказав одну зі своїх улюблених приповідок Біда.
    Мені трапився добрий кінь, прудкий. Він швидко приніс мене назад до мельникового обійстя, я зупинив його перед хатою, гукнув не злазячи.
    — Катерино!
    Вона тут же вибігла, мабуть, почула ще здаля, що вершник прискакав на подвір’я.
    — Що сталося, чого вам?
    Я зіскочив із коня, підійшов до неї.
    — Правду кажеш, сталося. Ти мені наврочила, признавайся! Куди не подамся, за що не візьмуся — ти перед очима, з думки мені не сходиш, засіла в душу. Що ти зі мною зробила, що за силу мають твої карі очі?
    Я взяв її за руку. Вона відступила.
    — Клянуся, нічого я не ворожила і зла тобі, козаче, заподіяти не хотіла. Облиш мене в спокої, прошу тебе. Батько зараз прокинеться, бить буде, що я тут стою з тобою.
    — Не піду звідси, не знайду собі місця без тебе, лише піду на річку та втоплюся, — мовив я твердо й обернувся. Вона підійшла до мене, взяла за плече.
    — Ти що, стривай.
    Я став перед нею навколішки, подав свою шаблю.
    — Візьми, вбий мене сама. Прости за все і рубай мою буйну голову.
    Вона підняла мене з колін. Я узяв її долоні у свої руки, почав цілувати.
    — Благаю тебе, Катерино, не проганяй мене. І Іодинися, яка гарна майська ніч, тепленька, зорі висипалися. Ходімо присядемо собі разом хоч на годинку у садку, поговоримо тихо, поворкуємо. Я відпросився у своїх товаришів на цю ніч, а вона пройде швидко.
    — Та не можу я, батько прокинеться, лаяти дуже буде.
    — Не буде. Він хильнув собі, довго спатиме.
    Вона трохи задумалася, тоді відповіла:
    — Гаразд, бачу, ти козак чесний, старшина, не підманюєш мене. На годину, не більше, а тоді відпустиш.
    Катря накинула хустку на плечі, адже вночі було досить свіжо. Вона взяла за повід мого коня, завела до стайні, іцоби батько не вгледів, вийшовши надвір.
    Ми облюбували собі місце на горбочку, щоб у місячному сяйві було видно ліс та річку. Почали говорити. Вона була дівчиною веселою, говіркою, з нею було легко розмовляти, я ж розказував, який із мене старшина, скільки добра та хуторів маю — дівчата люблять таке. Щоб не змерзла, я обняв її, притулив до себе. Ми воркували собі тихенько, як тут я поцілував її в щоку. Вона не заперечувала. Тоді я потрохи став своїми губами шукати її вуста. Дівчина відвернулася.
    — Зажди.
    — Не можу чекати, твої уста манять мене, ніяк стриматися не можу.
    Я її таки поцілував. Ми цілувалися з нею довго, вона це не вважала гріхом і не раз про це мріяла у своїх дівочих снах. Тільки на поцілунках я не збирався зупинятися. Побратими наказували мені цього не робити, та я їх не послухав. Знав, що роблю. Рука моя почала добиратися до її ніг, грудей. Доки можна було, вона мене пускала, та потім відкидала мою руку.
    — Не можна, не можна, — лише повторяла Катерина.
    Вона мені здалася десь за десятим разом, коли я вже зовсім
    сп’янив її своїми поцілунками. Мені вдалося засунути руку їй під спідницю, а устами добратися до дівочих грудей. Вона гаряче дихала, заплющила очі й лише повторювала:
    — Неможна...
    Не зважаючи на ті слова, тіло її шептало: «хочу». Рука моя знову пішла від дівочого коліна вгору, доки не добралася до заповітного місця.
    Катерина була незайманою. Ця новина іце більше роз’ятрила мене. Я був уже на ній, дівчина вчепилася в мою одежу руками й замість «не можна» тепер благала: «візьми».
    Це приносило мені велику насолоду, я брав її і думав про мірошника. Він, старий скнара, гадав собі, що візьме всі гріхи на себе, а дочка сухою з води вийде... Ні, старий, так не буває.
    Скоро почне світати. Вона прикрила повіки й посміхалася, їй було добре, а це головне. Плювати, що гріх. Одним гріхом більше, одним менше... Зате отримати таке блаженство!
    —-Ти вже йдеш? — спитала вона, коли я встав на ноги. Друзяки мої вже, мабуть, давно знайшли скарб старого й покинули хату.
    — Мушу йти, — відповів я. — Мене чекають побратими.
    — Коли ж іще прийдеш? — вона встала, закриваючи груди руками й поправляючи на собі одяг.
    — Побачимо. Та присягаюся, що не забуду ніколи. Ти чекай.
    Вона вивела мені коня й провела ген за подвір’я. Ми поцілувалися на прощання — і я скочив у сідло.

РОЗДІЛ II


    1іиХр Києва ми поспішали недаремно. Помер митрополит, і на похорон поз’їжджається багато козаків. Певно, і гетьман буде. Треба прислухатися, придивитися, може, і випаде нагода кількох порішити. Найкраще якогось старшину або заслуженого козака. А коли б полковника, то господар відразу забере нас назад додому, ще й подякує.
    Ми в’їхали із заходу, з Білоцерківського шляху, і відразу спрямували коней на Печерські пагорби. Чим ближче до печер, тим більше зустрічалося козаків — ми якраз встигли на похорон.
    — А може, ну його, той похорон, — скавулів Біда. — Я б краще тримався подалі.
    — Тут буде багато козаків, роздивимося, — відповів йому я, і мої друзі неохоче, але поїхали за мною.
    Поблизу Софії була сила-силенна люду: похорон мав відбутися саме тут. Люди щільно оточили собор, але ближче підходити їм не давали козаки — мав приїхати сам гетьман зі старшиною та міські урядовці, місце яких усередині собору. Ми залишили коней, рушили далі пішо й біля самого собору приєдналися до одного з гуртів.
    — На кого всі чекають? — запитав Лихо одного з хлопців. Він поглянув на нас, як на яких дикунів.
    — Гетьмана та генеральну.
    — Яку генеральну? Гетьманшу чи що? — Біда, як завжди, запитав щось дурне.
    Хлопець зморщився.
    ■— Люди, ви що, з дуба впали?
    Я підійшов до них.
    — Розумієш, ми недавно з неволі агарянської. Десять років на галерах мучилися й ось повернулися на Вкраїну, не знаємо нічого. Ти нам тут розкажи, іцо і як, а то вельми цікаво: сам розумієш, стільки вдома не бути. А ми тобі за це могоричу поставимо та про страшну неволю агарянську розкажемо.
    Він зрадів.
    — То так би й казали...
    Парубок з охотою почав розповідати про кожного, хто проходив повз нас і заходив у храм. Спочатку це були різні цехові, писарі, бургомістри, згодом пішли козацькі чини, показалися й полковники. Вони під’їхали на конях, спішилися й віддали повіддя джурам. Були в дорогих кармазинах, ішли, тримаючись разом
    — Це полковники. Он, перший — Лісницький, далі Тетеря, Данило Виговський, Ханенко та Гуляницький...
    — Щось не чув про них, — мовив я, вдивляючись у досить молоді обличчя.
    — Бо недавно ще полковникують, — пояснив хлопець. — Ті, кого ви знали, що з батьком Богданом ляхів били, вже в землі лежать. А молоді он які — до шляхетства пхаються, на польських панів заглядають. Ті, що пішли, якраз і нажили найбільші добра, напросили в гетьмана земель. У них і вплив великий, особливо в Тетері. Виговський — брат генерального писаря, Богданів зять. Він уперед не виривається — більше тримається брата — той найбільше зараз цабе.
    — А це хто? — спитав я, побачивши полковника, що йшов сам позаду. Якби не пернач за поясом, то в ньому старшину трудно було б розгледіти: по-простому був одягнений. Уже немолодий, проте хода пружна, наче в рисі.
    — Це Богун.
    Більше пояснювати не потрібно було. Про цього чоловіка я чув багато, аж надто. Мій господар бажав його смерті ледь не так само, як смерті Хмельницького. Скільки ж то він разів рятував козацьке військо від розгрому! Які блискучі перемоги здобував над поляками й татарами, а рубався як! Вінниця, Берестечко, Батіг, Монастирище, Умань — ось місця його слави. Такого полководця давно вже не було між козацтвом, та й, мабуть, вже скоро не буде.
    — Далі йдуть генеральні старшини — обозний, осавул, суддя, бунчукові товариші. А ще далі знов полковники: Дорошенко, Сербин, Гоголь та ще якісь, я їх не знаю. Потім старшини полісові: Сомко, а за ним Золотаренко. Вони поки що нічим аж так не уславилися, як тільки тим, що родичі з Хмельницьким. Сомко і Золотаренко шуряки його, а Дорошенко жонатий на родичці близькій... О, а це Пушкар полтавський.
    Про цього я також чув. Здається, лише вони з Богуном лишилися з-поміж тих, хто починав повстання з Хмельницьким. І Кривоніс, і Данило Нечай, і Джеджалій, і Бурляй, і Морозенко, і Ганджа, і Чорнота, і Небаба, і Кричевський, і ще багато інших вже землю гризуть. А ці два ще дихають. Маю надію, що ненадовго.
    — А хто це йде поруч із ним? — запитав я.
    — Це його найближчий товариш Іван Іскра. Той самий.
    — Що означає «той самий»?
    — А, я забув... Ви, мабуть, чули про Марусю Чурай?
    — Звісно, це ж із її піснями козаки так завзято йшли на бій та плювали не один раз смерті в очі.
    — Саме так. То ж він ціле життя кохав її, та не судилося їм бути вкупі. Там ціла історія, довго розповідати. Глядіть, там бричка під’їхала. Гетьман.
    З появою Хмельницького народ загув побожно — старого всі обожнювали. Він вже не міг сам зійти на землю, тож двоє його підтримували за руки. Один із них був ставний козак, по виправці — шляхтич. Був убраний так само, як гетьман, — у чорну кирею. Другий — молодий хлопець років шістнадцяти.
    — Це син його — Юрко. Наступник гетьмана. А інший — права рука, генеральний писар Іван Виговський. З початку війни він за панів був, бо й сам шляхтич. А як козаки ляхів під Жовтими Водами побили, то Виговський до татар у полон попав. Та гетьман його з полону викупив. А той он як дослужився, друга людина на Україні, а тепер, як гетьман хворий, то, мабуть, і перша.
    Рука старого гетьмана, тримаючи булаву, трусилася. Ідучи до собору, підтримуваний із двох сторін, він увесь час говорив із Виговським. Вірніше, говорив мало — просто давав вказівку чи запитував, а писар йому все розтлумачував. Юрко намагався також встряти в розмову, проте йому не виходило, до його слів не надто прислухалися.
    Нарешті гетьман пройшов, і люди собі посунули до собору.
    — Пішли, — хлопець поплескав мене по плечу. Я озирнувся на своїх друзів — вони уважно дивилися на мене.
    ■— Відійдемо трохи вбік, послухаємо, що буде, — запропонував я своїм.
    Ми рушили з натовпом. Та швидко відійти набік не вдалося — людська ріка попхнула нас всередину. Я почав опиратися, задкувати, бо ж нам навіть на подвір’я церковне не можна, не те що до собору!
    Я не міг собі й уявити, що навіть земля перед собором свята!!! Направду святе місце, навіть повітря навколо нього. Я відчув, як мене починають пекти ступні, як стискає горло. Озирнувся, мої побратими, працюючи ліктями, вже проривалися в натовпі подалі від собору. Я закляк, ноги перестали слухатися. В очах почало темніти. Крізь густу пелену я побачив, як Біда з Лихом вернулися й почали тягти мене за собою. Далі вогонь в очах і зовсім згас.
    Як же мені болить голова!!! Гадаю, настав час відкритися вам, познайомитися з вами, як то кажуть, поближче. Я навмисне із самого початку нічого не розказував ні про себе, ні про своїх приятелів, щоб цікавіше було. Люди — дуже цікаві, заради цікавості вони часто нехтують і розумом, і страхом.
    Ви, люди, нас чомусь вважаєте поганими, хоч ми нічого лихого вам не зробили. Ми прийшли здалеку, але не з чужої землі, не з ворожої держави — нас послали з тамтого світу, із самісінького дна пекла. Ми біси, чорти, чорні ангели — називайте, як хочете. Звати нас Лихо, Біда і Недоля.
    Не поспішайте відразу хреститися й плювати в книгу. Шукайте гріх не в книзі й навіть не в нас, а в самих собі. Думайте головою й дивіться очима —■ розумний навчиться багато. Чорти завжди боялися розумних, чистих серцем та відважних.
    Таких людей було завжди мало, і жили вони праведно й важко, чекаючи на нагороду в небі. А дурень дурнем і залишиться, однак життя проживе весело, легко й безтурботно. Я вам розкажу про різних людей, які були нам або друзями, або заклятими ворогами, а ви вже вибирайте, на кого рівнятися, з ким вам по дорозі.
    Отже, наш пан Люцифер послав нас із простим загадом — відпровадити на той світ побільше козаків, бо дуже вони вже йому насолили, про іцо я вже казав, пам’ятаєте? Він спустився на саме дно й вибрав нас. Мене вважали в пеклі перспективним вербувальником, не втямлю, чому господар вибрав саме мене, бо перед ним гріха не чув ніякого. Певно, якась курва написала кляузу, бажаючи працювати на моєму місці. Лихо та Біда трудилися у відділі виконання покарань, тобто мордували душі грішників. Тепер я переконався, що таким бовдурам розізлити князя було неважко.
    Колись я працював вербувальником, тинявся по. шинках. «Вербувати» на нашій мові означає намовляти людей на гріх, як наш пан колись намовив Єву, а та вже «завербувала» Адама. У мене була вузька спеціалізація — горілка. Вербував, повертаючи людські погляди від дому та церкви до чарки та корчми. Робив їх щасливими. Ходиш сумний, холодний, голодний, а тут перехилиш чарку, другу — і вже тепліше й веселіше, а ще одну випив, пивом запив — то й їсти не хочеться. Найкращою закускою для мене була печінка, людська печінка.
    Щоб якнайшвидше виконати завдання та повернутися щасливо додому, я спробував згадати новітню історію козаків.
    Якщо коротко вдатися в цю історію, то ненависть нашого пана й «чубатих» пішла ще від часів заснування Запорозької Січі. Запорожці кріпко трималися своєї святої віри, захищали від ворогів благословенну Богом Україну. Були сильні духом і дорожили свободою навіть більше, ніж життям 3 жінками не водилися, били басурманів і католиків. Тому козаки були ще страшніші, ніж святі праведники, ченці та священики разом узяті. Вони не мали на собі гріхів, а коли й мали, то розплачува-лися за них кров’ю в ім’я віри Христової та землі Української. І та чума від них поширювалася по цілій Україні. Скільки не намагався наш господар — знищити те гніздо ніяк не вдавалося.
    З утворенням козацької держави Богдана Хмельницького і зовсім справи стали кепські. Козацький дух розлився всюди, у кожного в очах і в серці була віра, яка прищеплювалася зі старих дум, з пісень, а також у школі та церкві.
    Нас перекинули з пекла сюди, ось тому й знялася така буря зі зливою та громовицями — відчинилася пекельна брама. Поспішали так, щоби встигнути до світанку до мірошника, бо не переносимо сонячного світла. Мельник — старий грішник, який не знати за що продав душу нашому панові. «Вбранка», у які ми одягалися, це, звичайно, не тільки одяг, як ви подумали спершу. Це людські тіла. Мельник вшсопав їх із незапечатаних могил. Чим більше тіло пролежало в землі, тим тяжче гоїлося. Ось чому ми були спочатку у страшних виразках та ранах. Ліки старого, а також наш бісівський дух влили в ці тіла нове життя.
    Тепер, одягнувши людські «вбранка», ми не боялися сонця. Ми не мали такої сили, як раніше, проте могли ходити між людей, зводити їх із дороги праведної, з розуму, а як пощастить, то й зі світу. Погляньте навколо себе, може, і ви таких людей знаєте, що постійно вас на гріх намовляють? Тримайтеся краще від них подалі.
    Зараз нас можна було вбити колом у груди, срібною кулею, святою водою, а ще — ладаном. Ми боялися церкви та святої землі, хреста й навіть освяченої ікони. Отак нас і побила лиха година біля Софійського собору. Заледве свята київська земля не відправила назад до пекла. А там би вже господар добив — він провалів не вибачає^
    Коли я отямився й розплющив очі, то побачив безхмарне голубе небо. Лежав на возі в соломі, вкритий рядном. Ледве найшов силу, щоб підвестися.
    Довкола ходили люди, їх було повно, а з другого боку широко розлився Дніпро. Побратими стояли осторонь, розмовляли
    з якимось дядьком. Видно, їх свята Софія не так зачепила. До мене підійшов той же хлопець, що розповідав нам перед тим про козацьку старшину.
    — Ну, що ж ви так, панове?
    — Та я, — хотів щось сказати.
    — Нічого не кажи, розумію. Вдома довго не були, то й випили зайвого. Я так відразу й подумав. Ми притягли вас сюди, не дамо ж пропасти хрещеним.
    Я поглянув на хлопця.
    — Як тебе звати?
    — Лесько. Ми з Броварів, приїхали торгувати до Києва.
    Я вже не слухав, розглядався. Досі чув слабість, тяжко було дихати, страшно нили кості. Я встав із воза. Місце, де зараз знаходився, визначив відразу — Поділ. Тут недалеко стоїть гарна корчма, я її добре знаю.
    — Хто це? — нараз запитав я Леська, рот у якого не закривався. Він повернув голову — там ішли бородаті москалі в червоних каптанах.
    — Ратні люди воєводи московського. Він тепер у Києві сидить.
    Схоже, той воєвода московський у Києві обжився досить непогано. Це було видно по тому, як москалі ходили собі по Подолу. Кожум’яки, бондарі та інші цехові наче й не звертали на них уваги, проте нахабство на пиках стрільців було видно здаля. Ось вони сунуть гуртом, широкою лавою, нікому не даючи дорогу й розштовхуючи людей. Були бородаті, злі. Вони перли просто до нас, обступили крам моїх броварчан.
    — Що вам показати, братушки? Вибирайте мед, солоденький, лікувальний. А тут у мене мед свіженький диких бджіл. Покуштуйте, — вихваляв свій товар Лесько.
    Старший стрілець узяв горщик, понюхав.
    — А-а-а, хорошо.
    Він узяв невелике відерце, вилив туди мед із горшка, потім із другого, з третього.
    — Берете? Добре, віддам недорого, — приговорював Лесько, вже, мабуть, підраховуючи бариші.
    Проте московити й не думали платити: розвернулися й пішли.
    — Гей, ви куди?
    Стрільці не вважали за потрібне йому відповідати — просто рушили собі далі.
    — Дядьку! — гукнув на поміч Лесько.
    Дядько Семен, отаман валки броварчан, побачив таку справу й перепинив москалям дорогу. Був досить здоровий, широкоплечий, стиснув кулаки, наче довбні.
    — Мусите за мід заплатити.
    Старший стрілець поглянув на нього, мов на комаху.
    — Ти што, хахол, в дибу захатєл? Аль не вєдаєш, што ваєво-да царській теперь здєся хазяїн, а ми єво люді! Сбор базарний собіраєм!
    Семен не вступався.
    — Я поплатив усі чинші, всі збори й податки. Меду не дам, це мій останній заробіток.
    Стрілець аж зубами заскреготів.
    — Бунтавать протів людей царских надумал, сабака?
    Він копнув ногою стіл — з нього так і полетіли горшки й розбилися з тріском. Семен аж загарчав від досади, кинувся в бійку, та москалі скрутили його, почали бити палицями.
    Люди підняли ґвалт, почали збиратися. їх обурив вчинок стрільців, усі насторожилися. Та ратні люди на це не зважали. Вони пройшли трохи далі й наблизилися до жінки, що продавала тараню.
    — Давай сюда, а то с табою так же будет.
    Та ззаду вийшов козак у старшинському каптані. Він показав москалеві свою шаблю. Се був його товар.
    — А ось тобі, бачив, цапина борода?
    — Што? В замок єво! В дибу!
    — Лише спробуйте, собачі діти, я козак реєстровий. Без податку й чиншу торгувати можу, а за грабунок руки рубати почну! Ну ж бо, зачепіть козака, то пан полковник цілий замок ваш догори дном переверне! Підходьте, кляті драби, зачепіть-но отамана Шила!
    Його слова були переконливими: пограбувати козацького старшину москалі не наважилися, хоч за ними й була сила. Це не те, що простий хлоп, а ще хоробрий — шаблею махає. Вони погрозили йому, проте забралися й пішли.
    Семен трохи прочуняв від побоїв, сидів, обійнявши голову руками. Базарники вже збиралися. Усі були похнюплені: торг був ніби й хороший, проте москалі добряче пограбували людей. Лише один отаман Шило був задоволений — його крам продався, гроші дзеленчали в кишені. До нього прийшли то-вариші-старшини, і вони, обнявшись, потяглися до шинку.
    — Ходімо й ми, панове, до корчми, вдаримо лихом об землю, — нараз крикнув я.
    — За що, все москалі потовкли, — з жалем у голосі відповів Лесько.
    — Я пригощаю!
    — Звідки гроші в бідного каторжника? — сумно запитав Семен.
    — Я як тікав з каторги, то послав на тамтой світ одного бея турецького й захопив його кошель. Отак, панове, треба. Тож ходімо, я ваш боржник.
    Мої побратими дивилися на мене, як антихрист на райську браму, адже ті люди на розбійників не були схожі, тож навіщо їх пригощати? Я їм нічого не пояснював, лише пішов за козаками, а вони прямували до тієї доброї корчми. Базарники перезирнулися й потягли за мною.
    Як і у всіх корчмах, тут було гамірно й людно. Зібралися ремісники й пили знічев’я за столом, що був найближчим до дверей. Далі гуляли козаки з отаманом Шилом, що вихвалявся тим, як провчив москалів. їхній гурт був найменший, але найголосні-ший. Навпроти них, вже за іншим столом, розташувалися ми.
    Я замовив побільше горілки, пива. Також принесли кілька тарелів печеного м’яса, хліба й тарані.
    — Падлюки вони, морду б їм набити, — озвався Семен, дивлячись на козаків Шила, на їхні веселощі та стіл, що аж вгинався від наїдків та напоїв. — Коли ми з Хмельницьким разом на ляхів ставали, то нас ніхто не цурався, разом билися. А тепер у кого язик довший, хто гарно сраку лизати вміє, позаписувалися в реєстр, а нас, тих, хто кров свою проливав, вернули до гілуга. Уже податками обкладають, по три шкури деруть.
    У шинках я дуже любив бувати. Звичайно, по роботі. Навіть пісеньку собі придумав:
    Горілка, горілка зрадила парібка,
    А парібок дівку через ту горілку.
    Я був не єдиним корчемним вербувальником — у нас цілий підрозділ. Вони іце й досі товчуться по всіх корчмах на Україні, закусуючи вашою печінкою.
    У шинку, за чаркою та при доброму товаристві, чоловік стає вільним, відважним, розриває на собі всі ланцюги буденності, що сковують його тіло. Після другого випитого горнятка завербований забував про свого коня, якого мав стриножити та вивести на луки, про пса, якого мав нагодувати, про жінку, якій також щось обіцяв... А далі гірше та й гірше. Свою роботу знав я добре, мене навіть могли поставити в пеклі начальником нашого підрозділу, супервайзером, якби не опинився тут. Тож мої броварчани один за одним лягали під мене — зелений змій моєї душі розливався по їх тілу. Дві пляшки спорожніли швидко, на їх місце стали ще дві, а потім я і лік втратив. Дядько Семен щоразу гримав на Ривку-корчмарку, щоб ставила наступний могорич. Я споював броварських хлопів, а вони пили. Біда підморгував мені та все стукав кулаком по столу.
    — Ніколи того не буде, щоб нас, які кров проливали, та в ярмо знов запрягли!
    — Правда, — підтримали хлопи. — Ніколи. Не за це ми свою кров проливали.
    Гульня стала якась дика. Вони почали плести казна-що, не дуже замислюючись над змістом сказаного. Це мені вже подобалося, тому я замовив їм іще пійла.
    У козаків бенкет також ішов на цілу губу.
    — Слава!
    — Віват!
    — За неньку Вітчизну! — раз у раз викрикували вони й заводили чергову пісню.
    — Ач, як бісяться, — мовив дядько Семен. — Як шляхта колись. Самі в шляхтичі пнуться.
    — А як це? — вдав я, ніби не второпав.
    — Дуже просто, — відповів плутано-п’яно за дядька Лесько. — Старшина повипрохувала в гетьмана, а не так у гетьмана, як у пана писаря генерального, що зараз усьому лад дає, лани, луки, млини, пороздавала багато своїм прибічникам, а ви собі беріть, що нам негоже.
    — Та що тут говорити — обманули нас козаки. Казали: виб’ємо панів-ляхів, разом будемо панувати на Вкраїні. Та лиш не так сталося, самі панують, — це знову говорив Семен.
    Довкола знялася якась круговерть. Я вже почав відчувати це, оглядатись по сторонах, пильніше спостерігати. Сам майже не пив, проте щораз більше наливав своїм сусідам. Особливо Семену. Навкруги всі говорили голосно, не слухаючи один одного, гаряче сперечалися й лихословили. Якраз момент їм плюнути в чарку. У шинках, на бенкетах, навіть удома чи на природі я завжди так роблю. Коли тільки чоловікові хміль починає шуміти в голові, я непомітно намагаюся харкнути йому в чарку. У моїй слині сидить мій чорний дух, якого ви вливаєте в себе разом із горілкою. Це він робить із чоловіка спочатку бравого, веселого козака, потім найсиль-нішого богатиря, а вже згодом безмовну худобу. Це мій дух вкладає тобі в руки ніж у п’яній бійці, мій дух жене батогом твоїх коней по вузенькій дорозі понад самісіньким урвищем, мій дух б’є твоїм кулаком у груди твою жінку. Тобі на другий день страшно шкода, ти виправдовуєшся, кажеш, що це горілка робила, а не ти. Насправді все це робив мій дух, якого я відригнув із самого дна моїх чорних нутрощів та непомітно виплюнув разом із густою слиною тобі в чарку. Отож, не минайте корчму, бо «хто корчму минає, той щастя не знає». Це також вигадав я.
    Семен був уже готовий. Він довго і п’яно розповідав мені, як колись бився з панами, як на війні погинули його родичі й знайомі. Потім перейшов на інше — розказував про жінку, яка його постійно лає, про роботу й торгівлю. Я дочекався, доки він втомиться й трохи втихомириться. Тепер настав мій час. Я обняв його за плечі.
    — То завжди так є, що один на возі, а другий тягне, завжди є вовк, а є олень. Таке життя. Поглянь на козаків — нічого не роблять, а мають грошей і на бенкети, і на жінок, а яка в них зброя, які коні! Бо вони вміють брати своє. А ти не вмієш.
    — То що, я олень? — вирячився на мене хлоп.
    — Тебе всі скубуть — і козаки, і жінка, а ти лише терпиш та гаруєш, потом обливаєшся. То хто ти? Ось ти кажеш, тобі грошей бракує, тебе повинностями обкладають, у козацький реєстр не записали, жінка лає. А ти відплати козакам за свою кривду, забери, що твоє, дай дещицю жінці, тоді вона тебе так полюбить і не «дурнем», а «миленьким» називати буде. Тільки ти вже її не захочеш — з грошима молоду собі знайдеш.
    Це хлопові сподобалося, і він розплився в посмішці.
    — Та-ак. Та що зробити треба?
    — А нічого. Зараз стемніє, козаки підуть собі. Вони п’яні, а вас більше. Дав довбешкою по макітрі — і тугий кошель у тебе в кишені. Я так усе роблю, тому й гроші в мене водяться.
    Посмішка відразу ж пропала. Душа кричала козакові, щоб негайно встати та піти звідси, доки не сталося біди, та спутане горілкою тіло продовжувало важко сидіти на лаві, а каламутні очі косо дивилися на мене.
    — На гріх не піду, — відповів хлоп.
    — Який гріх, чоловіче — намилимо тим крикунам боки та й відпустимо. Нічого не буде їм, не бійся, а собі грошенят заробимо.
    у"--.. •
    Хлоп сопів, рсь-ось погодиться, зараз запливе в мою сітку. Нараз підвівся отаман козаків.
    — Панове-браття! Кожного в нас своя доля, та одна єдина у нас ненька — Україна. Випиймо, браття, усі гуртом за нашу матір! Шинкарко, всім горілки!
    Він вийшов з-за свого столу, щоб до всіх присутніх у шинку стояти лицем. Наймички всім налили.
    — За Україну, за волю! — гукнув козак і вилив собі під вуса, і з ним випили й інші. Лише хлопський отаман дочекався, доки козак гляне на нього, а тоді вилив горілку на землю. Він поблід, козак навпаки, почервонів.
    — Ти що, невже горілка така погана?
    — Я не буду пити з вами за вашу Україну й за вашу волю. Бо у вас і воля, і доля, а нам лише дуля!
    Все навкруги затихло. Тепер хід був за козаком.
    — Що таке говориш, чоловіче? Видно, вже зайвого випив, чи, може, тобі чорт приснився? Волю ми вибороли від панів-ляхів для всього народу. А коли ти вільний — то ніби крила маєш, можеш злетіти високо та вхопити за хвіст птицю своєї удачі.
    Семен підвівся, вони стали одне навпроти одного.
    — Тобі легко говорити, ти реєстровий.
    — Хіба не в шаблі права козацькі споконвіку були закладені? А де ж ваші шаблі? Чи продали, чи пропили, чи, може, жінці віддали?
    Семен аж побуряковів із люті.
    — Не насміхайся, козаче. Це старшина ваша так нас поділила — хто ближче до тіла, тому й шаблю, тому й права. А інших — геть назад до плуга. Обманули ви народ, лише собі волю здобули, тьху!
    Він плюнув. Шило поглянув на нього з-під брів.
    — Я своє ім’я в реєстрі кров’ю вписав. І товариші мої також. А ти годен у козаки йти, достойний у реєстрі бути? Доведи!
    Шило віддав шаблю товаришам, потім пістоль і ніж, залишившись беззбройним
    — Ось я без шаблі, тепер ми рівні. Покажи, на що ти годен!
    .....ч
    Семен був вищий і дужчий за Шила. Він оглянувся на своїх, тоді рушив до козацького отамана. Усі розступилися, взявши їх у коло.
    — Зараз я тобі доведу, іродів сину, — прогарчав Семен.
    Він розмахнувся і вдарив. Шило відхилився. Тоді ще раз. Нараз козацький отаман знову ухилився від Семенового кулака, а сам вдарив супротивника в живіт. Той застогнав, зігнувся.
    — Ось чого ти вартий і який із тебе козак? — крикнув йому Шило.
    Нараз Семен озвірів, закричав і кинувся на козака. Вони обнялися, налетіли на стіл і перевернули його разом із наїдками. Козаки кинулися їх розбороняти.
    — Бий їх! — крикнув Біда, і ми разом із хлопами кинулися на козаків.
    Ремісники не захотіли втручатися й швидко ретирувалися з корчми подалі. Натомість у корчму почали один за одним входити москалі. Я їх відразу впізнав — це були ті самі, що погромили броварівців на базарі, було їх чимало, мали із собою палиці. Вже ставало куди цікавіше, хоча царські люди до моїх планів не входили. Хлопи й козаки втихомирилися, спинили тих, хто вже кинувся з кулаками в бійку. Я дуже не хотів, щоб отак просто згасла така мила корчемна бійня.
    — Глянь, хто завітав. Пам’ятаєш, як вони тебе били? — спробував я роздмухати вогонь помсти в душі Семена. Він був червоний, як рак, діставши кулаком по пузі від Шила, йому було мало. Він підійшов до бородатого москалюги, згріб його за барки, струсив.
    — Сам чорт тебе привів. Плати мені за мед, клятий кацапе! — крикнув Семен.
    Усе притихло, раптом здоровий московит відіпхнув Семена, витяг пістоль.
    — Ти, сабака? — нараз заревів, упізнавши Семена Ще мить — і бахнув постріл Він не влучив: Шило в останню хвилю вдарив його по руці, і куля пішла в стелю.
    — Стріляти нас, як псів, будеш? — Шило озвірів і щосили заїхав москалеві по морді. Той упав і, не скрикнувши, лише голосно гепнув на землю. Що тут почалося! Такої корчемної бойні я не бачив уже давно, хоч у шинках вік звікував.
    Коли козаки мірялися між собою навісулачки, то намагалися не бити один одного по пиці, бо лице людини — прообраз Божий. Проте зараз пішла така мордобійня, що пралися без розбору. Самому отаманові кілька разів з'їздили по зубах і розбили на голові глечик із пивом. Він виплюнув вибиті зуби, підхопив із землі важку лаву й щосили кинув на нападників. Інші хлопці також не відставали: товкли москалів, що мали духу.
    Я не став чекати, доки хтось першим схопить ножа, сам вкладав його в руку, іншому гострий виделець, аби штрикнути в око, а іншому то й шаблю видобути допоміг.
    — Рубони його, щоби знав сучий син, штрикни ножичком, розвали голову! — гукав я і хлопам, і козакам. Тільки й чекав того, щоб хтось першим витяг ножа і впала перша крапля крові. Навіть кинджал уже приготував та стиснув у руці, і жертву вибрав — отаман Шило. От штрикну йому під ребра — добрий буде початок, козак, видно, знатний, он як кулаками махає. Я підійшов поближче, щоб зручніше було. Козаки й москалі похапали дрючки, ножі, шаблі. Усе пішло обертом, усе літало, чулися крики й стогони. Потекла кров.
    Раптом знадвору почувся постріл —■ декого це зупинило. Розштовхуючи москалів, що товпилися в проході, всередину ввалився гетьманський осавул. У руках його були пістолі, один із них димів. Осавул стрельнув з іншого вгору. У тісній корчмі звук пострілу видався особливо гучним, і він остаточно зупинив усіх. Все завмерло. Козаки підхопили своїх поранених.
    — Що тут таке?! — ревнув осавул.
    — А хіба не видно, — тихо відповів йому хтось.
    Осавул похитав головою.
    — Ех ви, тут владика помер, весь Київ плаче, сам гетьман і старшина з Пхалися на похорон, а ви, сучі діти, що тут витворяєте! Зараз всі мені по норах! Не на те вам шаблі гетьман дав, щоб ви по корчмах розмахували!
    Відповів Шило, сплюнувши кров із розбитого рота:
    — А он православним скажи, — показав на московитів. — За гетьмана говориш, осавуле, то хай гетьман запитає своїх спільників любих, завіїцо вони людей киями по головах б’ють на базарі?!
    Осавул оглянувся на стрільців.
    — Марш мені звідси. Завтра ж гетьман у воєводи буде!
    Москалі втягнули голови в шиї і, обійшовши осавула, вискочили геть, поволікши тих своїх друзів, що не могли йти самі. Над дверима корчми так і писало: «Ласкаво просимо, назад виносимо». Осавул наказав усім завтра прибути на гетьманський суд і пішов за ними.
    Ми всі залишилися серед розгромленої корчми. Битися козакам із хлопами більше не хотілося. Були поранені як з одної сторони, так і з другої, проте трупаків не було, що мене неабияк розчарувало.
    — Отака правда в гетьмана — заступилися за своїх, а тут ще й під суд, — мовив хтось із козаків.
    — Так має бути — порядок є порядок, — відповів Шило.
    До нього підійшов Семен.
    — Ти, козаче, не думай, я завтра з тобою піду, розкажу гетьману, які безчинства москалі на базарі чинили і як ти мені життя врятував. Як уже когось карати, то мене.
    Шило простяг йому руку.
    — Нікого карати не стануть. Нас уже тут не буде завтра, і ті всі крикуни гетьманські можуть нас у дупу поцілувати. Я чув, що хлопці в Білу Русь тягнуться. Там москалі на полковника Нечая сунуть, людей ущемляють. Гайда гуртом до Нечая. Він прийме, і слави, і грошей в нього заробимо, ще й москалям, собачим синам, відплатимо.
    — Згода, — відповів Семен.
    — Усі згодні, — загули й інші. — У Білорусь! А сьогодні ще гуляймо!!!
РОЗДІЛ III
Білорусь
    ас був негустий, мішаний. Сонце продиралося крізь крони дубняку, відбивалося зайчиками від лісового струмочка. Навкруги земля була болотиста, поросла мохом. Ми побачили немало слідів сарн та кабанів, які ходять тут до водопою. Я став проти вітру. Так тварини, іцо прийдуть сюди пити воду, не зачують мого запаху. Сховався в кущах. Довго чекати не довелося — з’явилася сарна з двома козенятками. Бувалі мисливці ніколи не вбивають матір із такими малими дітьми, але я чорт, а не мисливець, тому мені все одно. Я примірявся, вистрелив. Куля попала просто в голову, сарна впала, нею почало теліпати. Козенятка тут же повтікали. Я підійшов, перерізав шию. Сарна ще разок тріпнулася й затихла. У засідці мене дуже пожерли комарі, тож я зачерпнув води зі струмка, помив лице, потім шию, тоді напився.
    Почувши мій постріл, прибігли побратими. Вони вже вполювали невеликого дикунця, і разом із моєю сарною це вже була непогана вечеря для нашого загону.
    Ми, як і домовилися в Києві, поїхали в Білоруські землі. Було нас двадцять чоловік — шестеро козаків, одинадцять хлопів та троє нас. Всі були озброєні, мали коней. Шило став нашим отаманом, вів нас до Старого Бихова.
    По дорозі ми пробували намовити козаків напасти й пограбувати когось, та вони й чути не хотіли. Харчів стало бракувати, от ми й подалися на лови.
    Біда закинув собі дикунця на плечі, ми з Лихом потягли на жердині сарну. Ватага зустріла нас вигуками радості, побачивши, що йдемо не з порожніми руками. Вони зручно розмістилися на галявині, розпалили вогнище та пустили пастися
    коней. Тепер козаки взялися білувати туші, випускати з дичини кишки. Потім усе м’ясо було попайоване, і ми заходилися пекти його на вогні. Невдовзі запах печені рознісся по околиці.
    — Скільки іще до Бихова? — запитав я Шила.
    — Завтра будемо.
    Я сів біля нього, щоб вивідати наступні плани.
    — Ти добре знаєш ці ліси. Часто бував тут, чи що?
    — Кілька років воював. Я ж колись у полку Івана Золота-ренка був, славного полковника білоруського. Всі ці землі ми з ним від панів-ляхів визволили. Скільки ж то боїв було, всіх і не згадаєш.
    — А в Бихові що робити будемо? — запитав Лихо.
    — Вступимо до полковника Нечая в поліс. Він тепер тут замість Золотаренка. Це брат славного Данила Нечая, зять Хмельницького. Чоловік тямущий, з ним не пропадемо.
    — Що ж він із московитами не поділив? — запитав Семен. Шило почав розповідати, доки пеклася печеня:
    — Білоруська земля була визволена від польських панів силами козацьких полків та московських ратних людей. Північні і східні землі взяла собі Москва, а на півдні Білорусі засіли козаки. Після загибелі Золотаренка найбільшої слави в боях за ці землі здобув Іван Нечай. Його козаки вибрали своїм полковником, і він уже довго утримує владу в цьому краї. Нечай завів усюди козацький лад та устрій, поділив землю, здобув Старий Бихів, почав відновлювати торгівлю. Звісна річ, воєводи московські цього терпіти не хочуть. Вони вже бачать Білорусь своєю. З Москви на нього постійно йшли до гетьмана Хмельницького доноси, ніби полковник бунтує проти царя, люд утискає. Щоб розібратися, створили комісію з козацьких та царських представників. Та комісія встановила, що козаки Нечая людей не чіпали, а навпаки — склався довгий список зі скаргами на ратних людей, які грабували, мучили та ґвалтували місцевий люд. А ще московити помирилися з ляхами й починають пускати польську шляхту назад у свої маєтки, звідки їх колись вигнали козаки. Розказували, що зі Смоленська ціле військо перекинули, щоби Нечая звідти вибити, а білорусам назад ярмо одягти.
    — Чого ж гетьман мовчить? — запитав Лесько.
    — Хмельницький уже хворий, нездркає. Старшини його не хочуть із царем заїдатися, а воєводи ту слабину почули та й полізли.
    Всі мовчали. Аж тут допеклася печеня і ми дали зубам роботу. Після вечері козаки повкладалися спати, а ми утрьох стали на варті.
    — Що будемо робити? — запитав Біда.
    — Вони на грабежі не підуть — даремно так довго волочилися з ними, — сказав Аихо.
    — Порізати їх треба, а самим до москалів пристати. Війна неминуча, чую, нарубаємо ми тута козацьких голів, — озвався знову Біда.
    — Кинь, Лихо, окуня, що там у Бихові робиться, — попросив я.
    Лихо приставив руку до очей, напружив зір. Він міг своїми очима бачити за сотні верстов або крізь стіни будинків.
    Він «кинув окуня» у Старий Бихів, все ретельно оглядаючи та переказуючи нам.
    Полковник зі своїми старшинами зібралися в одній зі світлиць полкового будинку. Стали на раду.
    — Бачите, панове, непроханих гостей маємо. Воєводи з людьми ратними лізуть на наші землі, ще й шляхту польську за собою тягнуть. До мене вчора посол від воєводи прискакав. Казав, щоб ми забиралися звідси, щоб покинули Білу Русь. Порадьте мені, браття, чи будемо з ними битися, чи миритися.
    Сотники переглянулися. Обізвався один із них:
    — Постривай, пане полковнику. Як це, забирайтеся? У мене тут хата, сім’я... Куди ж я піду? Людей зі своєї сотні в козаки позаписував, панську землю поділили й зажили собі по-людськи, а тепер, виходить, або світ за очі, або знову в кормигу панську?
    — Нема куди нам іти, і ярмо більше на шиї не вдягнемо! Битися будемо, а не миритися. Це тепер наша земля, наша свобода, за неї ми сконати готові, — гукнув інший білорус.
    — Нам воєводи не указ. Нехай собі у своєму Смоленську господарюють, а до нас їм зась. Ми ту землицю від панів-ляхів одбили, нам тут і панувать, — висловився третій.
    — Мусимо захистити своє, — озвався вже й четвертий. — Москва якіцо тут переможе, то не зупиниться — на Україну полізе. Козакам без бою негоже здаватися, хоч би й не знати який ворог сунув. Будемо битися!
    — До гетьмана треба послати, — запропонував хтось.
    Раптом Нечай підвівся.
    — Після тяжкої хвороби, пролежавши кілька днів без мови, наш батько, добродійник наш, ясновельможний пан гетьман помер. Не стало нашого захисника, нема нас вже кому захистити, брати. Поки що хіба на свої сили уповати можемо. Коли він жив — кляті москалі сюди й носа не сміли ткнути.
    Сотники й собі повставали, похилили голови, перехрестилися. Багато хто з них пустив скупу козацьку сльозу — батька втратили.
    Нечай розгладив вуса
    — Укріплюйте містечка, готуйте люд — будемо захищатися. А зараз повертайтеся до своїх сотень. Я ж візьму зо п’ять десятків козаків та подамся в розвідку. На власні очі хочу бачити силу ворожу.
    — Що ж ти посланцям воєводиним скажеш? — запитав хтось.
    — Уже сказав. Відмовив. Він назвав мене кривоприсяжником, а я поклявся і хрест цілував, що це козацька землиця і що я цей народ на поталу воєводам не дам, — відповів Нечай. Сотники посміхнулися.
    «Отже, Хмельницький помер. Оце так новина. Наш господар її чекав останні дев’ять років із великим нетерпінням Нечай Білорусі здавати воєводам не хоче, тож незабаром тут почнеться... Оце так у добру пору сюди потрапили. Але якщо помер Хмельницький, ми б могли і там пригодитися, у Чигирині. Особливо я зі своїми навиками вербівки», — думав я про себе.
    — Ти що надувся, як сич? — запитав мене Лихо.
    — А поглянь іще на силу московську, — замість відповіді попросив я.
    Стрільці щільною колоною виходили з міста. Ще перед ними вийшла кіннота — драгуни та шляхетське ополчення. Воєвода Змєєв, воєначальник цього об’єднаного війська, в оточенні інших воєвод та значних шляхтичів спостерігав за рухом військ. Він кивав головою, очевидно, залишаючись задоволеним цією картиною. З такими силами можна виступати проти козацького полковника Нечая, що міцно засів у Білорусі. Цар не пожалів ані грошей, ані війська, виславши велике поповнення зі Смоленська, яке разом із місцевими стрільцями та шляхтою мало підкорити собі білоруські землі, а козаків витіснити геть. Що стосувалося бунтівного полковника Нечая, то його бажано взята живим...
    Хмара куряви здійнялася над шляхом.
    — Вот прищучім Івашка Нечая, і я дамой вернусь.
    Це так собі мріяв один драгунський капітан, що сидів на коні поруч із воєводою. Це був середніх літ чоловік, досить кремезний. Кінь під ним бив копитом землю, ніби застоявся й просив свого пана швидше вирушити в похід. Капітан, заспокоюючи його, плескав по крупу.
    — А я тут надовго, — відповів йому польський шляхтич, що також був поруч. — Тут мій родовий майонтек, який збудував ще мій дзядек. Я виріс у тих лісах. У нас була ґуральня, і будинок великий, і фільварок, і млин. Село наше називалося Розлоге. А коні які мав мій тато! Та прокляті хлопи, коли Хмель бучу затіяв, збунтувалися, і ми ледве змогли живими вирватися. Мій татко так і помер згодом від ран, і я поклявся йому перед смертю, що поверну родовий наш майонтек, а з хлопами поквитаюся. Доки не зроблю цього — не буде знати моя душа спокою. Пущу з димом хлопські кубла, відберу те, що належить мені. І вам...
    — Я нє за етім пришол, — почувся грубий голос збоку. — Царь нам вєлєл порядок здєсь навести. Шота етат розбійнік Нєчяй тут зєло рке разгулялса. Самовольник в казаки мужиков запісал, шляхту уіцемляєт, крамолу сєєт, бояр і воєвод в гарада не пускаєт. Нічєво, para єму абламаєм, на то в царя і войсько.
    Це в розмову втрутився воєвода. Вигляд у нього був сердитий, проте він подивився на шляхтича, підморгнув.
    — Но ти нє печальса, я свайо абєщаніє помню, і слова держу. Дам тебе-: двє-трі сотні стрельцов.
    Скидалося на те, що московські воєводи змовилися з польською шляхтою, щоб пани повернулися у свої колишні маєтки, з яких їх під час повстання вигнали козаки.
    — Пусть Івашка паварачіваєт в свої степі, — докінчив монолог воєвода.
    — Та йому і там скоро місця буде мало, бо ми й туди прийдемо, — підкинув слово шляхтич.
    Воєводі це сподобалося, він навіть посміхнувся.
    — А што, все народи, што под рукою царскою стоят, далжни па закону царскаму жить. На то і войска у царя, — повторив ще раз воєвода свою улюблену приказку.
    — Чули? — перепитав я. —■ Нема чого нам іти до того Бихова. На Розлоге — он куди треба!
    Літня ніч минає швидко, я пам’ятав про це.
    — Пошукай мені лісовика, — наказав я Лихові.
    — Та що його шукати, он він сидить у кущах, — відповів мій товариш, запхав руку в густі чагарі й витяг звідти лісового чортика за вухо, усього зеленого.
    — Де Розлоге, знаєш?
    Той тільки головою ствердно кивнув. Він був із того самого пекельного підрозділу, що й мана, польовик, водяник та потерчата. А ще цур та пек були з ними.
    Він провадив нас цілий день. Шило, що мав показувати нам дорогу, їхав за ним, сам не знаючи того, і тільки дивувався, чого ліс стає все густішим. Навкруги був туман — також робота лісовика. Він водив нас кругами, біжучи перед кіньми, проте тільки ми своїм нечистим оком могли його бачити. Багато отак людей заблукали в лісі чи в степу через таких, як вони, замерзли взимку. Його ще називали Блудом.
    Коли ми виїздили з Києва, то не пішли до церкви, навіть не почали нашої справи молитвою, а лиш до ранку пиячили в корчмі. За це нас тепер і водить Блуд по лісі. Мені було це на руку, та тільки не козакам.
    На ранок другого дня ми виїхали з лісу на галявину — перед нами розкинулося село. Над ним саме підіймався туман, тікаючи від сонця, що зійшло, та розсіювався над навколишніми лісами.
    — Розлоге? — раптом здивувався Шило. Я кивнув Блудові, щоб забирався — свою роботу вже зробив. Зелений чортик тільки того й чекав — тут же шаснув у кущі.
    Нараз щось зашаруділо.
    —■ Пугу, пугу, — десь поряд гукнув пугач. Шило приклав руку до рота й собі гукнув пугачем. Тут ліщина розчахнулася, і з неї вийшов дід із рушницею.
    — Хто такі, чого їдете в наше село?
    Ми поглянули на отамана, що той відповість. Шило дивився на старого, раптом посміхнувся.
    — Приїхали до тебе, діду, в гостину. Сам до товариства не йдеш, у своїх хащах заховався, ніби лісовик, і пугукаєш пугачем, людей лякаєш.
    — А порядній людині мене боятися нічого, лише злодії нехай трясуться. Чекай, козаче, очі мої вже добре не бачать, та щось мені твій голос дуже знайомий. Чи то не Шило!?
    — Шило і є — мене в мішку не втаїш! — гукнув наш отаман і хвацько зіскочив із коня. Вони зі старим почали обійматися, як старі друзяки.
    — Панове, — отаман повернувся до нас. — Оце не чекав уже того дідугана колись побачити. Та ми разом стільки воювали!
    — Правда, були часи. Згадую, як ми з тобою за Розлоге з ляхами билися. Ото був бій, пам’ятаєш? Випросили у світлої пам’яті полковника Золотаренка дві сотні козаків і примчали сюди. А тут пани твердо засіли. То ми як зійшлися — від них тільки дим пішов... Ледве панки-ляшки ноги винесли, — посміхнувся дідуган.
    — Ну, що у вас тут робиться? — Шило обняв діда за плечі.
    — Та нічого доброго. їдьмо в село, там із дороги відпочинете, побалакаємо. Заждіть, тільки коня візьму та вартовим накажу, щоби пильнували. Зроблю їм обхід.
    Дід на копі тримався досить вправно. Вони з Шилом балакали дорогою, я їхав поруч, також слухав.
    — Чого це ви варту розставили край села? Гостей чекаєте, чи що?
    — Та вже чекаємо іродів. Наш панич у село вернутися хоче, уже з воєводами московськими домовився. Так що доведеться на старості літ ще канчука панського покуштувати.
    — Зажди, діду, а що воєводи до вас мають? Ви ж у козаки записані, і зелллі ці під полковником нашим стоять.
    — Про те й мова. Воєводи козаків витіснити хочуть, на холопів своїх повернути.
    — А ви що?
    — Що зробиш? Якщо полковник не оборонить — здаватися будемо. Так громада вирішила: проти воєвод не попреш.
    — І що, знов того ірода шляхтича приймете, щоби, як раніше, вам на шиї виліз?
    Старий не відповів нічого. Його самого боліла душа.
    — Оце так. Ми із самого Києва перлися, щоби їм допомогти, а вони вже у штани наклали, — збоку гукнув я. — Шило, ти ж казав, що буде з ким воювати! Е ні, браття, так не можна. Намовляйте людей, щоб не піддавалися шляхті та москалям, будемо боротися! Панів польських побили, тож і москалям зуби покажемо.
    Старий та Шило поглянули на мене.
    — А що, діду. Може, згадаємо ще молоді роки?
    Люди зібралися на майдані. Багато хто лаштував воза — забирався із села світ за очі, щоб не потрапити під гарячу руку шляхтича й московитів. Інші стояли мовчки.
    — Бог у поміч! — гукнув Шило. Він швидко в’їхав у село, зупинив коня перед натовпом, почав гарцювати.
    — І вам дай, Боже! — відповіли люди.
    — А що, люди, казали мені, що ви знову під польського пана захотіли, що не мила вам вже козацька вольниця! — гукнув із коня отаман.
    Всі замовкли, лише дивилися косо на козака й мовчали. Хтось відповів:
    — Та бодай пропав той пан разом зі своїм виводком. Чорти його в пеклі захотіли, а не ми. Та недоля заставила — проти людей ратних царських не встоїмо. Хіба ж можна — сам цар їх послав, як можна противитися?
    — Плюйте на царя! — гукнув Шило, і весь майдан охнув — яке святотатство. — Ви козаки, царські вільні піддані, а не раби його воєвод та бояр. Тут козацька земля, кров’ю нашою умита, кістьми братів наших засіяна. Мусите зберегти її для своїх дітей та нащадків, а не для царів, королів та інших лихварів, що долями людськими торгують, мов крамом на базарі!
    Люди мовчали. Раптом хтось його впізнав.
    — Людоньки, та це ж отаман Шило!
    Майдан загудів — не забули ще!
    — Що нам робити, Шило, навчи нас!
    — Пошліть до полковника, просіть, щоб захистив. Жінок, дітей та худобину до лісу чи в інші села відправте, а самі нагостріть шаблі й чекайте непроханих гостей. Люди, свобода — це дар Божий, і його не можна під ноги кому будь кидати. Я прибув сюди, щоби боротися зі свавіллям царських воєвод. Хто зі мною?!
    — Я, — чулося то з одного, то з другого кінця, аж доки весь майдан не гукнув дружно:
    — Всі станемо! Будь нашим отаманом!
    Скоро робота в селі закипіла. Як і пропонував отаман, жінок, старих та дітей разом із худобою відправили до лісу, на тимчасовий переховок. Козаки готували зброю, сідлали коней. Було всіх разом біля сотні. Першим ділом послали до полковника, аби повідомити, що збираються битися з московитами, і попросити помочі.
    Прийшов обід, захотілося їсти.
    — Полуднувати пора, — хтось наче прочитав мою думку.
    Я тут же підтримав.
    — Панове, а чого сидіти просто так? Козак же ніколи не дармує — як не п’є, то ворога б’є. І в пісні так співається:
    Наливайте, браття, доки є ще сила,
    Доки до схід сонця, доки до походу Сурма не сурмила.
    Я заспівав, і це на козаків подіяло — вони любили пісні. Я знав, як їх намовити на горілку, адже століття по корчмах не пройшли даремно.
    Хтось тут же мене підхопив.
    — А іцо, горілка є, давайте столи й лави! А то ми ще й не снідали, лише з церкви та на раду.
    — Гайда, панове, випиймо по чарці за нашу долю козацьку, а то завтра можемо вже до бою стати.
    — І загинути...
    — Гей, погуляймо наостанок!
    Тут же просто під відкритим небом з’явилися столи, лави, горілка й нехитра закуска. Ми також посідали між ними.
    Козаки пили, співали, я наливав їм та все приказував:
    — Відбилися від ляхів, то й тих, що в личаках, терпіти не будемо.
    Козаки кивали головами, обзиваючи москалів останніми словами. Тут прийшов піп. Побачивши його, я наїжився, але намагався виду не подавати.
    — Не пийте, братіє! — нараз гучним басом гукнув він, піднявши догори хреста.
    Усі затихли.
    — Не пийте, братіє, адже піст Петрівський, не скоромтеся горілкою, бо вона від диявола.
    Я намагався йому щось протиставити, щось нашептати козакам, але язик раптом одеревів.
    — То пийте собі, панотче, молоко або квас, а ми собі горілку. Та й не кричіть, а то аж у горлі стає, — сердито відповів Шило, а нам мовив: — Не зважайте, панове, його справа
    говорити, ;і нам своє робити та кров проливати. 11мм іч-, п.іію ве, завтра піхто не наллє.
    Забава продовжилася, козаки гуляли на славу. Між ними не залишилося нікого, хто мам ще охоту піддатися москалям та ляхам — псі ладні були хоч і померти за свою свободу. Я почав заглядати и бік лісу, чи пі- сунуть москалі. Мали б уже десь підходити. Я нагнувся до Лиха.
    — Візьми горілки наточи та підпіч ігпім, іі|о па варті. Нехай п’ють!
    Лихо послухайся, кивнув головою, Інда ■ ичілосииси піти з ним.
    Лише один дід мс хоті к їсти- пити, паче щось йому не давало. Все крутився біля столів, раз у раз дивлячись з-під долоні на край лісу, звідки виходи» шлях, чи не видно диму, чи не запалили вартові тривожніш вогонь. І Іадворі було душно, тому козаки поперетягували столи в затінок. Роїлись набридливі мухи, намагаючись сісти па закуску. Липі дим із козацьких люлечок трохи їх відганяв.
    Диму з-під лісу все не було. Звідти вийшли стрільці зі шляхтою, а дим так і не з’явився, значить Лихо з Бідою впоралися добре. Цього разу горілка зробила козакам «добру» послугу.
    — Кидайте, хлопці ложки, беріть пістолі, — нараз гукнув дід, що першим побачив приближения непроханих гостей.
    Ми завмерли, нічого не розуміючи. Раптом козаки без зайвого слова посхоплювалися, за мить були озброєні. Столи з гостиною раптом щезли, наче їх і не було, всі враз протверезіли.
    ■— Набивайте пістолі, мушкети, перевірте шаблі. Коней прив’яжіть. Коли за москалями буде сила, то паліть село, на коней — і в ліс. Пан із московитами потовчеться тут і поїде, а ми собі село відбудуємо, — гукав усім дід.
    Тут і я додав:
    — Та нехай вони про втечу думають. У пас шаблі гострі, а спини ворогу показувати не годиться!
    Ратники і шляхта йшли широкою лавою, ніби бажаючи оточити відразу ціле село. Посередині їхав шляхтич, а також драгунський капітан. Це були ті самі люди, що говорили недавно з воєводою під Могилевом. Вони швидко підійшли.
    Десь сотня. По разу шаблями махнемо й далі підемо горілку пити, — підбадьорював я козаків, а сам добре дивився за рухом стрільців. їх було втричі менше, ніж мало бути, значить, решта сидить у засідці. Ті, що йшли, на виду були мовчазні, але спокійні. Видно, бувалі вояки.
    Ми стали гуртом, рушили кілька кроків їм назустріч. Зброю тримали напоготові, проте на ворога не наставляли — може, ще й минеться. Перемовини доручили Шилові з дідом. Непрохані гості під’їхали. Лави стали одна навпроти одної.
    — Що це за збіговисько хлопів?! — гукнув пихато шляхтич, зупинивши коня за півпострілу від козаків.
    — А чого вам треба, люди добрі? Ми гостей не чекаємо, але раді будемо вам стати в пригоді, — досить спокійно відповів дід.
    Тепер слово взяв капітан. Схоже, був українцем чи білорусом, бо враз згадав рідну мову.
    — Бачу, ви тут всі вже зібралися. Добре. Від воєводи ми, наказ царський вам привезли. Батюшка-цар приймає ваше село під свою руку й прислав сюди нас, щоб лад навести та присягу на вірність вашу прийняти.
    Дід перезирнувся з отаманом, перемовилися межи собою.
    —■ Відвезіть свій наказ до нашого полковника. А царю ми присягу вже складали й будемо вірні йому довіку. Проте без наказу пана полковника нічого зробити не зможемо й відповіді вам ніякої не даємо.
    Капітан і шляхтич перезирнулися, їм було смішно з двох задрипаних хлопів. Капітан вирішив говорити далі:
    — Ваш полковник — ізменнік і злодій. Ми його арештуємо й підведем під трибунал. Ви ж іще можете врятуватися. Мусите впустити в село свого давнього й законного володаря, стати вірними його підданими.
    — І видати тих, хто підбивав вас два роки тому до бунту, — додав шляхтич.
    Козаки знову перезирнулися, тепер заговорив дід:
    — Гей, панове, ми народ вільний, до коїаці.кого річ і гру прийняв нас пан полковник. А цей вельможний іплнхтич — не пан наш більше, і не його це земля. У нас один пап Господь Всевишній, а служимо ми цареві та полковнику білоруському.
    Капітан хижо посміхнувся.
    — А ти не боїшся так говорити, старий? Ми ж тебе зараз візьмемо та на палю посадимо.
    — Спочатку візьміть, — підказав І Пило спокійно й попередив: — У нас повно гостинців - - сталена тарани та свинцевий горох!
    Козаки щільніше стали навколо отамана.
    Капітан оглянувся — він сміявся, реготали й стрільці, що стояли ближче, поспиравшись па мушкети. Лишень шляхтич був мовчазний. Йому вже одного разу довелося скуштувати того гороху й тарані.
    Капітан повернувся й вишкірився до нас.
    — На полковника надію маєте?! У нього занадто мало сили — і носа не посміє виткнути з Бихова.
    — Сам гетьман прийде. Батько Хмель вам дасть такого прочухана, що штани свої московські погубите!
    — Хмельницький помер!!!
    Це викрикнув капітан, і наче грім вдарив серед ясного неба. Дід аж здригнувся.
    — Брешете, падлюки!
    — Пес бреше, — відповів капітан. — Здавайтеся, ваша смерть нікому не потрібна. Ваші старшини вже б’ються за гетьманство, їздять один за одним до Москви по царську ласку, обіцянками сиплять. День-два — і вся Білорусь буде наша. Так що не дурій, старий, не сваріться з царем православним.
    Капітан насміхався. Дід мовчав. Плакав. Він не боявся своєї долі — плакав за гетьманом.
    Раптом із лісу вискочив вершник. Спочатку його ніхто і іе зауважив, аж коли він під’їхав ближче, стрільці спробували затримати його, проте йому вдалося проскочити леді, не до самого діда. Це був посол до полковника, якого ми відправили напередодні, і він не знати як так швидко повернувся.
    — Ну що там, Михайлику, що казав полковник? — спитав його дід, не рухаючись із місця.
    . — Казав, що доля козацька захищати рідну землю й ставати хоч би на кого, хто тільки захоче нашу волю козацьку забрати. Сам Нечай уже йде з Бихова нам на підмогу.
    Це було ніби сигналом, ніби розв’язало дідові руки. Він скинув свитку, яку тримав на руках, прикриваючи нею два пістолі. Перший постріл зніс півголови шляхтича, що мав намір повернути свій маєток, другий звалив його сусіда. Шило, який стояв поруч, і собі стрельнув. Всі козаки почали палити з пістолів, а стрільці — з мушкетів. Я впав на землю, не бажаючи спіймати кулю. Поруч уже лежали козацькі трупи та поранені, стрільців також немало скосило. Ратники почали перезаряджати зброю. Козаки вихопили шаблі, кинулися в рукопашну, але тут із лісу вискочили драгуни, що сиділи в засідці. Шило побачив їх.
    — Назад, до коней! Паліть село!
    Лежачи на землі та вдаючи із себе пораненого, я перечекав, доки козаки відступлять, випустивши по ворогу град куль, а стрільці та драгуни перегрупуються й підуть в атаку.
    Коли бій перенісся в село, я швидко підхопився й кинувся до мертвих шляхтичів, що так і лишилися лежати побиті козацькими кулями. Не гаючись, позривав із них одяг, узяв зброю. Звідки й узялися мої побратими, почали робити те ж саме.
    Тим часом козаки бігли до своїх коней і враз стали, як укопані, — стрільці вже були в селі. Вони обійшли з другого боку, шлях до відступу був відрізаний. Ми кинулися за стрільцями, щоби прилучитися до такої славної різанини.
    Добігли, коли враз гул мушкетної стрільби закінчився й почулася команда капітана.
    — Ріж та бий!
    Козаки й собі гукнули:
    — За шаблі, рубай псів воєводських!

РОЗДІЛ IV


    X- ^Крпашний бій розгорівся на самому майдані біля церкви. Побачивши, що їх оточили, козаки стали рубатися із завзятістю загнаних звірів. Шилові й товаришам таки вдалося запалити кілька хат, вогонь почав розгорятися. Накидавши на майдані своїх та ворожих трупів, козаки розділилися на дві частини й почали відходити, щоб під хатами ще подрібнитися й городами та левадами добігти до лісу. Із майдану бій перенісся на людські подвір’я — хати спалахували одна ;іа одною, розгорялися, мок свічки. Ще гірше диміли клуні, іаиллсмі СВІЖИМ сіном. І Іевдовзі літній веселий день у косовицю перетворився на пекельну піч. Сизий ядучий дим затулим сонце, а козаки й стрільці били один одного, рубали несамовито.
    Я ще здаля зауважив діда. Він ішов, однією рукою тримаючись тину, другою закриваючи розбиту голову. На нього уваги ніхто не звертав. Ніхто, крім мене. Я підійшов, тримаючи спис у руці. Він і не побачив мене відразу, я розмахнувся — з цілого маху вгородив йому списа в груди. Дідуган хитнувся, мов старий дуб, якого ось-ось повалять лісоруби. Старий ще мить постояв, дивлячись на мене вже неживими очима, тоді опустився спочатку на коліна, потім впав лицем просто в пилюку до моїх ніг.
    У бісів почуттів не буває, але коли я це зробив, мене накрила тепла хвиля радості. Це був мій перший козак, та не простий — старий, закоренілий. Я озирнувся за товаришами, вони вже рубалися палашами з дикою люттю. Лихо зійшовся в бою із Семеном. Той хоч і мав силу, проте рубака з нього був такий собі. Він раптом упізнав Лиха й на мить закляк. Цього вистачило, щоб встромити клинка Семенові в груди. Той аж
    гикнув, почав борсатися, ніби не вірив, що смерть уже прийшла до нього. Лихо витяг палаш із рани і вдарив ще раз, потім ще і ще. Семен із кожним ударом глухо стогнав, випускаючи з рота чорну кров.
    Біда напав на Леська. 'Гой узагалі боєць був ніякий, швидко пропустив удар у бік, ішли. Біда запнув палаша в землю, витяг ніж та одним махом чс'ркпун нарубка по шиї. А тоді ж, не боячись, що хтось може побачити, сьорбнув крові. Мабуть, не міг стриматися, адже так давно про це мріяв.
    Бій вирував. Я оглянувся навкруги — всюди січа. Мої побратими дико гарчали, ніби додаючи собі сили, та зі своїми палашами кидалися в саму круговерть бою. Я поводився по-іншому. Ходив по майдані та інших місцях, де щойно відгримів бій. То тут, то там натрапляв на поранених козаків, рубав їм голови шаблею. Нарахував таких уже дев’ять чоловік, дев’ять душ після удару мого клинка полетіли на той світ. Господар має бути задоволений.
    Мої побратими, окутані димом, рубалися на якомусь подвір’ї. Козаки хотіли втекти, та Лихо з Бідою наздогнали їх з іншими ратниками, зав’язали бій та побили козаків. Ратники побігли далі, мої ж побратими стали дорізати поранених, а потім ще й побилися між собою, не поділивши здобич. Нараз зупинилися.
    — Скільки в тебе? — спитав Лихо.
    — Четверо, а ти скількох?
    — Так само.
    — Розділимося — я направо, ти наліво.
    Вони розбіглися. Я також був тут, на людських левадах — доганяючи одного пораненого, що хотів утекти, добив його у траві. У мене було вже дванадцять. Раптом почувся дикий рев, аж усе бойовище стрепенулося.
    — Біда! — впізнав я відразу й кинувся туди, де був мій товариш.
    Він саме напоровся на шаблю. Це був не хто інший, а наш отаман Шило. Козак добре черкнув його в бік, так що наш друг відступив і почав уникати бою.
    Отаман і справді гарно рубався: спочатку вивів із бою Біду, потім ще двох стрільців, одному розчерепивши голову, іншому відрубавши руку. Третій відлетів від удару ногою в живіт. Тоді козак відскочив убік і почав розглядатися, як би врятувати своє життя. Адже його товариші або відступили, або полягли. На нього верхи на коні мчав один із шляхтичів. Козак схрестив із ним шаблі, потім ще раз. Йому вдалося відхилитися від сильного удару навідліг і блискавично схопити шляхтича за рукав та стягнути на землю. Один стрибок — і козак уже на коні. Вороний заіржав, почувши на собі остроги.
    Ви І кчч* його КОІІИК із поля бою живим? Звісно, що ні. Під-()іг Лихо та мискочин на коня позад козака й обхопив його руками. І Іочалаоі боротьба, кінь закрутився на місці, спро-
    I>ун;ж стати .............. скинути із себе таку важку ношу,
    итратіт ріипонагу і uiiait.
    Лихо підиіиоі, иитираючи закривавлений ніж, Шило залишився лежати із перерізаним горлом. Я оглянувся — бій майже закінчився. Кілька оборонців зуміли втекти. Біда стояв осторонь, тримаючись за бік. Треба було відійти, адже полум’я розгоралося, і скоро дим із козацьких хат та стогів валив такий, що можна було задихнутися. А ще страшна спека...
    Ми утрьох стояли осторонь, милуючись картиною.
    — Гарно ми погуляли, — задоволено крекнув Лихо.
    — Ви добре, а мене черкнули прескурві сини, — відповів на те Біда
    Рани на «вбранку» заживають досить швидко, набагато швидше й менш болісно, ніж у простих людей. Проте навіть нам дістати рану — дуже неприємно, тому що біль все-таки, та й тіло вже так не служить, як належить.
    — Цікаво, чи бачив сатана, як ми тут порядкуємо? Ти бачиш нас, господарю!!! — крикнув я, закинувши голову, розкинувши руки та оглядаючись по сторонах.
    — Бачу, —■ пролунав голос із-під землі. Я ніби й чекав цього, однак стрепенувся від несподіванки.
    — То чого не забираєш назад додому? Поглянь, скільки козаків через нас у сиру землю лягло, — сказав я вже тихо, перевівши подих. — Якби не наша намова, то цієї битви не було би!
    — Дурні!!! — нараз гукнув голос, аж ми поприсідали. — Ви ще гірше наробили!
    — Як це гірше? — сміливо запитав я в розпачі. — 11],о не так ми зробили, адже ти хотів козацькі душі?!
    — Так, хотів. Але сьогодні цих козаків могли перетворити на рабів, і діти їхні стали б рабами, і діти їх дітей народилися б у рабстві. Ніхто тут про козаків не згадав би. А ви їх надихнули до боротьби за свою волю, і вони померли вільними. І діти вільними зостануться, пам’ятаючи про смерть їхню. Отак ви замість губити козацький рід, лише загартовуєте його. Дурні.
    Голос пропав, не бажаючи більше з нами говорити. Я оглянувся — все було спокійно, ніхто нашої розмови не чув. Мої друзі дивилися на мене з докором, я відвернувся й лише мовив:
    — Йому важко догодити.
    — Не бачити нам тепер пекла, — з жалем проказав Лихо, а Біда тільки сплюнув. Мене охопила злість, і я пішов до стрільців.
    Капітана побачив зразу, підійшов до нього.
    — Ну, і що робити будемо?
    Він зміряв мене з голови до ніг — не міг, очевидно, впізнати. Шляхтичів із ними чимало потягнулося, всіх не запам’ятаєш. Однак відповів:
    — А що, треба повертатися до своїх.
    — Отак? — перепитав я.
    — А що?
    Я криво посміхнувся.
    — І чого я тільки пішов із вами ворогів государевих бити? Купка селюків посміялися над нами, стид. Половина стрільців мертві або поранені, шляхти полягло чимало, наші поранені нас стриножать, ні здобичі, ні провіанту не здобули. Та нас же засміють, он, самі хлопи регочуть із нас, виглядаючи з лісу.
    Капітан спохмурнів.
    — То нам по лісу ще бігати та хлопів виловлювати?
    — Чому бігати? Хлопи повтікали, але є їхні жінки, худоба, та й припаси десь собі поховали. Мусимо провчити їх так, щоб інші мали науку. Дітей козацьких порубати-потоптати, жінок приголубимо, а худобу й припаси заберемо. Тоді всі будуть мати научку, що людей государевих займати не можна.
    Стрілець, либонь, подумав, що я діло говорю.
    — А де ми їх знайдемо, ліс великий?
    — Хіба не можна запитати?
    Звичайно, Лихо зі своїм зором міг побачити й сказати москалям, де переховуються козацькі жінки, проте так допомагати людям ми не мали права. Ми могли тільки підказувати. Капітан мою підказку зрозумів і тут же дав наказ привести одного з поранених козаків, якого ще не встигли добити.
    Козак був на диво впертий. Стрільці підвісили його догори ногами й били палицями. Він мовчав. І тут до капітана підійшли Біда йЛихо.
    — Накажи нам йому язика розв’язати.
    Той лише кивнув: «беріть».
    Отримавши схвальну відповідь, Лихо з Бідою почали обережно його знімати зі шнурка. Бідолашного положили на стіл, якого собі мої побратими підготували заздалегідь. Це були широкі дошки на ковбицях. Тут уже й інструменти лежали приготовані — ніж, сокира та ковальські кліщі — все, що зуміли знайти. Та їм більше і не треба було. Руки й ноги нещасного прив’язали й замилувалися своєю роботою.
    — Гляди, брате, а стіл ми замалий зробили — ноги трохи звисають, — мовив Біда. — Як у тій пісні:
    Ой купив дід бабці,
    Новенькії капці.
    Баба взула капці — тиснуть її у пальці.
    Розсердився дідо:
    «На базар не піду,
    Не понесу капці» — й відтяв бабі пальці.
    При останніх словах Лихо розмахнувся й одним махом сокирою відрубав козакові ступню. Той аж завив від болю, закричав диким криком, почав кидатися по столі.
    — Лихо, ти як пес. Тобі сказали втяти палець, а ти відкусив цілу ногу, — мовив Біда, витираючи з обличчя кров, яка бризнула навсібіч.
    Лихо підійшов до хлопця, схопив його за чуба.
    — Можеш нам нічого не говорити. Чим дошиє будеш мовчати, тим більше я від тебе відрубаю. Буде мені на холодець. І кричи побільше — це як музика.
    При цих словах він злизав кров із сокири. Хлопець із болю й жаху аж скривився й заплющив очі.
    — Що в нас ііце стирчить недоладно? А ось що.
    Тепер мій товариш почав відрізати козакові чуба.
    — Дай і мені щось, — попросив собі Біда.
    Навіть самі стрільці відвернулися, бо не могли дивитися, як мої побратими «розбирали» цього хлопця. Скоро стіл був повністю залитий кров’ю, страшні крики чулися далеко по навколишніх лісах. Нарешті хлопець затих. Витирали руки від крові в якесь рядно, ніби лікарі або м’ясники, що виконали тільки що свою повсякденну роботу. Вони підійшли до мене. Тут же з’явився й капітан.
    — Ну що, лише крові наробили, а бідолаха так нічого й не сказав.
    — Чого це не сказав — усе сказав.
    Десь за півгодини за підказкою Лиха стрільці віднайшли й відкопали кілька ям зі збіжжям, яке козаки вже встигли закопати від непроханих гостей. Ми знали, де в лісі ховаються жінки з дітьми, де худоба. Також знали, де вони закопали сільську касу, яку ховали на будівництво нової церкви. Проте Лихові й Біді вистачило розуму не говорити про це стрільцям. Гроші ми викопали самі й відразу ж розділили.
    Наші коні, яких ми прив’язали до дідової обори, зуміли вирватися з вогню й дали упіймати себе в полі. Стрільці нас
    прииняли за своїх — шляхтичі до них пристали з усіх усюд і не знали один одного.
    Усе складалося якнайкраще. Драгуни, шляхта, а також стрільці, яким вдалося доп’ясти коней, вирушили в ліс. Я вже грів себе думкою, як зараз буду мучити козацькі родини, нищитиму їхніх дітей, щоб із коренем вирвати той проклятий рід. А як я з жінками побавлюся! Обов’язково на початок знайду собі незайману дівчину. Ото буде розвага.
    З цією думкою я гнав коня до лісу, де нас рке чекали козацькі жінки й родини. Було нас чоловік сорок, всі на конях, озброєні. Дорогу знали добре — Лихо їхав попереду. Від свисту вітру, тупотіння коней та відчуття крові аж легко паморо-чилося в голові.
    Раптом із лісу вискочила ватага вершників. Вони на мить зупинилися, а тоді почвалали в наш бік, заходячи нас із бохсу та розгортаючись лавою. Це були козаки. Я їх упізнав відразу по тому, як їх несли коні — легко, мовби і не торкаючись землі. Мої товариші також зауважили ворога й загальмували хід, розвернулися.
    Дороги до втечі не було, адже вони вискочили дуже раптово і зблизька. А тут ще Лихо вихопив шаблю і з диким ревом «За мною!» кинувся вперед. Йому мало було сьогоднішнього бою, і він хотів ще поповнити свою скарбницю кшпці.кими душами. Я не поділяв його високих задумів. Бачнії, що ко.іакіп більші' і що то справжні воїни, а не селюки, яких ми били перед тим. Хоча навіть селюки всипали нам добро жару.
    Робити було нічого — всі вже гнали за Лихом назустріч козацькій лаві. І ось ми зійшлися. Відразу кілька наших впало з коней збиті-списами або зарубані шаблями. Затріскотіли пістолі — і знову попадали на землю вбиті й поранені. Я зіткнувся з одним козаком, мій кінь дико заіржав, проте втримався на ногах. Козак намагався збити мене списом, я відбив удар і сам вдарив навідліг.
    Мені сьогодні більше не щастило — я тільки збив його шапку. Козак встиг вихопити шаблю й кинувся на мене. Шаблі
    вдарилися сильно, аж заскреготіли, тоді ще раз, ще. Він виявився сильним супротивником, шабля просто літала в руці, і було невідомо, хто з нас переможе. А я не хотів ризикувати. Як він мені відрубає голову, то мій чорний дух тут же вилетить із «вбранка» і лусне на сонці, як мильна бульбашка. Тому як тільки мені вдалося на мить перервати бій, прикрившись конем, я витяг пістоля і вистрелив йому в груди. Козак упав на землю.
    Я оглянувся: рубанина була страшна. Козаки, як я й думав, виявилися достойними бійцями — рубали нашим голови, як капусту. То шляхетська, то стрілецька падали коням під ноги, а ті лише харапудилися від того. Лихо рубався десь попереду, кидався на ворогів, але, здається, не поклав жодного. Біда взагалі лише прикривався та намагався уникнути бою — все ще пекли рани.
    І тут я побачив одного козака, який тільки що розрубав драгуна. Він був у дорогому жупані, а за шовковим поясом був пернач. Невже тут сам полковник білоруський! Так, він же збирався у розвідку! І посол наш повернувся так швидко, бо зустрів їх на півдорозі. Недаремно Нечай пообіцяв йому, що прийде на поміч. Дотримав слова.
    Не роздумуючи, я погнав коня на нього, щоб напасти збоку. Це була для мене дуже цінна здобич.
    — Бережись, Іване! — крикнув йому хтось, і полковник тут же крутнув коня, опинившись зі мною віч-на-віч. Блискавичного нападу не вийшло, та можна було спробувати позмагатися з ним силою.
    Мене вдома трохи вчили фехтувати, я навіть досягнув певних успіхів, і це давало мені надію, що я його зможу здолати. Та не встигли наші шаблі і п’ять разів зійтися, як я збагнув, що без допомоги чи щасливого випадку його не переможу. Він був дуже вправний рубака, крім того, сила удару в нього була більша, ніж у мого «вбранка». Та я здаватися не хотів. Не на того напав.
    Ми кілька разів сходилися, і Нечай не давав жодної можливості бодай зачепити його. Зате сам кілька разів махав мені шаблею ледь не під самим носом. Я забув про обережність і кидався в бій із великим запалом.
    Нечай відбив мою атаку и пішов уперед. Його удари були такими швидкими й сильними, що моя рука затерпла, і я вже не думав про контратаку, а лиш як би прикритися. І тут він вдарив навідліг. Я не встиг як слід прикритися шаблею, тому він переламав мій клинок навпіл, а шабля його пройшлася по моєму боці. Я скрикнув, кінь мій шарахнувся в сторону, ски-дуючи мене.
    «Тут мені і дасть жаба цицьки» — подумав я. Зараз мене або розтопчуть коні, або доріжуть козаки.
    Цього разу врятували друзі. Вони, очевидно, також зауважили полковника й вирішили напасти. Лихо напав на Не-чая, бажаючи відвернути увагу, а Біда мав ударити збоку чи ззаду.
    Проте задум їм не вдався — вірні Нечаєві товариші дали Біді по голові, а Лихо, так і не діждавшись допомоги товариша, також упав коневі під ноги, порубаний шаблею полковника.
    Майже всі наші вже лежали постріляні й порубані, решта думали, як би дати драла. Ми залишилися самі поміж козаками Нечая.
    Тепер справа була за Бідою. Він махнув рукою, ніби кидаючи козакам сіль в очі. Так він кидав у них дурманом, а нас окутував невидимою для людського ока пеленою. Ми стали невидимими.
    Козаки вмить відсахнулися й по-дурному почали озиратися, ніби не розуміли, що з ними діється. Тим часом Біда з Лихом мене підхопили, і ми, невидимі для людського ока, пошкандибали до лісу, щоб там сховатися.
    Добігши до перших дерев, ми відразу попадали. Дихали важко. Я намагався затулити свою рану, але дуже трусилися руки. Кров лилася, як із кабана.
    — Тобі ж шаблею по голові дали, сам бачив, — мовив, стогнучи, я.
    Біда скинув шапку. Там була мисюрка: козаки та шляхта одягали її під шапку, щоб уберегтися саме від таких ударів.
    Я поглянув на Лиха.
    — А в тебе що? Тебе ж Нечай на шмаття рубав.
    У Лиха під каптаном була кольчуга.
    — Ось ви які, сучі діти. Тільки мені дісталося.
    Мене й справді боліло.
    — То треба було й собі щось зняти з мертвих шляхтичів, хто тобі не давав? — буркнув Біда.
    Він розірвав мій одяг. Рана була і широка, і досить глибока. На щастя, шабля втрималася на ребрах, зламавши одне чи два.
    — Зростуться, — повідомив мені Біда. Нічого далі не говорячи, він облив рану горілкою, яку завжди носив із собою в невеличкій флязі.
    — А добре погуляли, — важко дихаючи та витираючи рукавом носа, мовив Лихо.
    — Справді, гульня була гарна, — погодився й Біда. Він прихилився спиною до стовбура.
    У мене в голові була одна думка, яку я тримав ще з тої хвилі, як почув про смерть Хмельницького. Уже не міг її втримати у своїй голові й наважився поділитися з друзями.
    — Я собі тут гадаю, що, може, нам краще буде на Україну повернутися. Там гетьман помер, козаки зараз нового ставити будуть. Розумієте, про що я?
    Вони не розуміли. Я пояснив:
    — Це більше вовкулакам та упирям підходить вбивати людей. Ми ж, чорти, створені для іншого. Наша справа збивати людей із пуття, намовляти на гріх. Як нам вдасться «завербувати» кількох полковників, пообіцяти булаву, то між ними гризня почнеться, а потім і кров поллється. Брати будуть вбивати один одного — ось де ми голів нарубаємо!
    Першим заперечив Біда:
    — Нічого не вийде — ми замалі чорти для такої великої справи. Ти забагато на себе береш. Згадай, як ми тебе послухали і нас ледь не спалила Софія, потім ми в немилість до господаря впали, бо намовили хлопів битися з москалями. А тепер, ідучи за твоєю порадою, нас на шмаття рубав Нечай. Ти якийсь невезучий. Ніж так ризикувати, краще будемо триматися тих москалів та рубати голови козацькі. Так простіше, а головне — напевно.
    Я не здавався:
    — Скільки ж ми їх зможемо нарубати? Он, сьогодні вже облизали козацьких шабель. А що буде потім? Нечай не простак — він приготується до оборони. Вони укріпляться, засядуть у своїх містах, почнуться довгі облоги. Прийде осінь, холод. А тут ще почнуть нападати ззаду, ночами відбивати обози з провіантом — перебої з харчами будуть. Козаки собі нового гетьмана виберуть на місце Хмельницького, він прийде сюди і дасть москалям так під дупу, що будемо летіти, пердіти і радіти, що душа в тілі.
    — А щоб мені на Йордань втопитися — не дадуть, — це вже втрутився у розмову Біда. — Глянь, яка за Москвою сила!
    — То й що? Ви згадайте Хотин, згадайте Корсунь і Пиляву. Яка була сила ворожа, а як їм прийшлося тікати від козацького духу. А так ми почнемо «вербувати» старшину, розпалимо війну братню між козаками. Вони переб’ють одне одного, у їх край прийдуть вороги. Так ми зможемо взагалі рід козацький звести. Знаєте, яку нагороду за це в пеклі князь обіцяв!
    Друзяки переглянулися. Захитали головами.
    — Не для рила коровай, Недоле, і не для пса ковбаса. Нам веліли голови рубати, тож рубаймо. А братовбивчі війни починати — це робота самого Люципера. Не підемо. Та й чи надаремно ми сюди таку далеку дорогу топтали, щоби тепер назад повертатися? — відповів Біда від імені обох.
    Я не збирався здаватися:
    — Благаю вас, хлопці, повірте мені. Перемога буде за нами, і винагорода нас велика чекатиме. Вам лише треба допомогти
    мені. Без твоїх очей, Лихо, я не зможу бачити своїх ворогів, а без твого, Бідо, туману не зможу до них уночі підкрастися, щоб «завербувати». Повірте, «вербую» я добре, скільки через мої намови козаків під шинком сконало, скільки стало поклонятися зеленому змієві замість Богу. Я вмію викликати душу, коли людина спить, у її сон залазити вмію. Вони не зможуть нам опиратися. Ну, що скажете?
    Проте вони мовчали. Нарешті знову сказав Біда:
    — Ти, коли хочеш, то іди. Але без нас. Та відразу тобі кажу — облиш цю думку, інакше знову чогось наробиш собі на голову.
    Я підвівся. Не мав наміру змиритися. Плюнув собі під ноги.
    — Таки піду. Не хочете мені допомогти — не треба, сам собі дам раду. Тільки потім до мене не лізьте, я вам більше не товариш.
    — Ну і йди, дурко.
    — Тупаки кляті, — вилаявся я наостанок і пошкандибав геть.
    Перевівши трохи подих та відірвавшись від своїх друзів, я почав думати. Поспішив, коли так раптово розірвав стосунки зі своїми товаришами, проте дороги назад не було. Як мені діяти? Думай, думай! Мандрувати до Чигирина, щоб «вербувати» старшину, — ризиковано. Я втрачу багато часу, та й у Чигирині в мене нікого немає, щоб допоміг. Дошкуляє проклята рана. Може, спробувати «завербувати» Нечая? А що, це думка! Він тут, недалечко, до того ж він зять Хмельницького, з дуже славного роду, сам уславлений у боях. Чим не гетьман! Він може замиритися з москалями, здати їм Білу Русь, а сам посунути з їх допомогою на Чигирин. Білоруські козаки стануть рабами, а козаки у війні домовій переб’ють один одного. Який же я все-таки розумний.
    Треба поспішати. Я спостерігав за діями Нечая і його людей. Вони ще там, на галявині, допитали полонених москалів. Дізнавшись, що ті хочуть зробити з жінками й дітьми, Нечай дав наказ перевести селян у безпечне місце. Я, шкутильгаючи, побіг на галявину, щоб знову впіймати мого коня. Він, очевидно, полюбив мене й гадки не мав тікати. Я скочив у сідло й обережно подався за козаками.
    їхав за ними до самого вечора, ховаючись та чекаючи доброї нагоди. Вони трималися переважно лісом на південь, до Би-хова. Я ховався поміж дерев, все собі обдумуючи. У лісі скоро почало сутеніти, і я вирішив діяти, бо в темряві ті могли вислизнути. План уже був готовий.
    Продираючись крізь чагарники, я випередив їх і виїхав на стежку. Тут же спішився, швидко роздягся із каптана, залишившись в одній сорочці. Тоді глянув на свою рану — вона почала стягуватися. Я вже казав, що на «вбранках» все заживає в десятки разів швидше. Наново розірвав її, зціпивши зуби від страшного болю. Знову потекла кров. Я вимазав нею себе, сідло, коня. Тоді повикидав далеко в кущі одяг, зброю, навіть гроші на церкву, які ми собі з друзями розділили на трьох. Почувши тупіт копит, розлігся посеред дороги.
РОЗДІЛУ
    не помилився — він не проїхав повз пораненого на дорозі. Вгледівши мене, козаки спочатку насторожилися. Вони швидко переконалися, іцо це не пастка, перемовилися кількома словами й кинули мене впоперек на мого ж коня. У них ще були поранені товариші, які схопили кулю чи облизали шаблю в бою з нами.
    Щг
    ^.^білоруському полковнику я
    Ці ліси були хлопцям Нечая добре знайомі, бо рухалися ми в темряві досить швидко. Ще до півночі прибули в Бихів. Містечко мені не вдалося розгледіти, адже було вже темно, та й споглядати краєвиди, лежачи на коні догори дупою та вниз головою, не дуже зручно.
    Зате будинок Нечая я оцінив належно. Одне слово, добротний. Коли важкі дерев’яні ворота відчинилися і ми в’їхали — нас зустріли дружнім гавкотом собаки. Нечай гукнув до них, і ті затихли. Почувши тупотіння копит, з будинку вискочила челядь і сама пані полковникова. Козаки допомогли челяді зняти з коней поранених і віднести до однієї просторої світлиці в будинку. Очевидно, вона вже не перший раз служила лазаретом. Мене положили на лежанку, вистелену сіном та рядном.
    Пані полковникова впала Нечаєві в обійми.
    — Що це таке сталося, муже мій, хто поранив усіх тих козаків?
    — Стрільці московські вкупі зі шляхтою.
    — Що ж тепер буде?
    Він поцілував її в голову й легенько звільнився.
    — Не журися, жінко, усе якось обійдеться. Піди краще допоможи з пораненими, а зі мною все гаразд.
    Лікарі з допомогою челядників оглядали поранених. До мене підійшла сама пані Нечаева.
    — Де я? — спробував завести розмову.
    — У безпеці, не хвилюйся, — сказала мені вона; а сама розірвала мою сорочку, обмила рану теплою водою бід крові.
    — О, як приємно, ніби янгол доторкається до моєї пекучої рани. Скажіть, ясна пані, хто ви?
    — Помовч, пане, тобі не можна говорити, бо рана від того кровоточить, — відповіла вона діловито, а сама мацала пальцями навколо моєї болячки. Ребра в мене після Нечаєвої шаблі вже зрослися, тож вона вдруге промила рану, але вже горілкою, після того намастила якоюсь маззю, міцно перев’язала. Вже хотіла йти, коли я легенько взяв її за руку.
    — Я буду молитися за вас, моя пані.
    Вона посміхнулася. Тут було досить слабке і тьмяне світло, проте я зміг розгледіти її вроду — а вона була справді вродливою.
    Скоро всіх поранених обійшли, задули свічки й вийшли геть.
    Лежати було важко, душно. Передусім було літо, спека... А тут ще на стіні висіла ікона. З неї Миколай Чудотворець свердлив мене своїми очима так, ніби я вдерся в його володіння. Ось-ось зійде з образа й задушить. Я це ледве витримував, але вирішив стояти до кінця. А щоб Миколай відчепився, розказав йому віршика:
    — Миколаю-чудотворче, прошу тебе нині: допоможи гроші вкрасти з церковної скрині.
    І справді, ніби трохи полегшало. По домі все ще шастали люди, чулися їхні кроки за дверима. Треба чекати, доки всі не заснуть.
    І я чекав. Хвилина здавалася мені годиною, але я набрався неабиякого терпіння. Так пролежав десь дві години, тоді підвівся, вийшов зі світлиці. У сінях вдихнув свіжого нічного повітря — стало ще краще.
    Спальню полковника знайшов досить швидко: тут не було багато кімнат. Нечай спав, заклавши руки за голову. Пані полков-никова притулилася на його грудях. Вона здригалася уві сні — смерть батька боляче вдарила її, тому й сон був неспокійний...
    Я став над полковником, торкнувся його руки. Під час сну душа людини не так прив’язана до тіла, її вже не втримує розум, який зараз також спить. І саме зараз цю душу легше «завербувати», увійшовши в сон. Я нашіптую чоловікові на вухо гріховні речі, але такі приємні, такі бажані, від яких ти завжди відмовляєшся, не можеш собі дозволити. Душа не відчуває страху — страх спить разом із розумом. Душа як дитина: лине за всім, що їй здається приємним, душа довірлива. Ангели не можуть заборонити нам підбурювати душу людини на гріх, ось і зараз вони літають табуном, спостерігаючи за моїми діями. Бог дає кожній людині вибір, кого слухатися, і все залежить тільки від тебе, наскільки сильний твій дух.
    — Здоров, Іване, — привітався я, ставши перед його душею в образі покійного Хмельницького.
    — Батьку! — зрадів Іван. Він сидів за столом у світлиці.
    — Помовч, у мене дуже мало часу. Іване, я завжди любив тебе, як сина, та лихі люди попутали мій розум. Я відправив тебе і свою дитину в ту глушину, прирікши нас на розлуку, сам же обіслався чужинцями, слухав їх у всьому. Пробач мені, не оцінив я тебе належно.
    — Та що ви, батьку. Я з радістю виконував усі ваші накази й готовий...
    Я похитав головою.
    — Знаю, сину. Та досі я був сліпий і лише тепер прозрів. Лише зараз я побачив, що люди, на яких я так покладався, плювати хотіли на мої заповіти, а кожен лише за себе дбає, щоб рід Хмельницького перевівся, а самим правити на Вкраїні. Вони будуть крутити Юрком, моїм сином слабкодухим, як їм заманеться. На Україні ж потрібна сильна рука. Ти маєш стати гетьманом, маєш зберегти булаву для мого внука, чуєш, щоб рід Хмельницьких залишився князювати на Україні. Моя кров мусить бути зверху, інакше пропаде Україна, розтягнуть. Поклянися...
    Нечай зморщився.
    — Але я не знаю, що можу вдіяти. Старшини ще за вашого життя вибрали Юрка своїм гетьманом, він — ваша кровинка.
    Нечай натяку не зрозумів, отже, до цього ніколи про гетьманство для себе не думав. Це — погано.
    — Юрко — нездалий гетьман. Він загубить булаву і славу козацьку й наш рід занапастить. Слабкість моя була в тому, що на гетьмана його затвердив із волі старшини. Він не те що булави, пернача полковницького втримати у своїх руках не зможе. А люди, що навколо нього, це юди, лише про себе думають. З’їдять бідного Юрка, як голодні вовки вівцю. Ти мусиш врятувати мій рід, на тебе вся надія.
    Нечай важко дихав крізь сон.
    — Але що я маю робити?
    — Насамперед замирися з москалями. Виторгуй у них для себе привілеї та прихильність. А тоді з їх прихильністю та поміччю йди на Чигирин по булаву.
    Це було наче грім для молодого полковника.
    — Батьку, як же я її здам? Ви ж самі наказували...
    — Наказував, бо тоді була така потреба. На чорта нам та Білорусь, коли в нас і своєї землі вдосталь, ладу їй не можемо дати. Та віддавати просто так не годиться, от я й торгувався, ціну собі набивав. Тепер усе інакше. Мусиш залучитися підтримкою чужинців, щоб приструнити своїх. Інакше свої ж тебе за горло візьмуть. Таке життя. Та й дочка улюблена моя має гетьманшею в Чигирині сидіти, а не тут, у тих яругах та пущах.
    Нечай крутив головою. Схоже, він і далі не розумів натяків і на намови не піддавався.
    — Білорусі не здам. Тут живуть козаки, які братами нашими стали, а братів продавати негоже. І війни братовбивчої за булаву не почну. Є закон козацький, козацька рада. Вона вища за будь-чию волю, хоч і вашу, батьку. Простіть.
    Кого не можна купити, обдурити, того можна хіба що залякати. .
    Хмельницький спалахнув гнівом, як це вмів робити тільки він. Богдан (тобто я) лиш махнув рукою, і Нечая тут же прикували кайданами до гармати. Так покійний гетьман завжди карав непокірних. Нечай не боявся кари, його дух був спокійним.
    — А я тебе ще сином назвав, надію покладав на тебе! Забув, як шмаркачем прийшов, як я пригрів тебе, дитину свою віддав!
    А ти ж, гаспидська душа, у пір’я вбився, став людиною, а тепер за моїми плечима з ворогами змовився! Та що ти знаєш про закони козацькі! Україні сильна рука потрібна, і булаву так треба тримати, як я тримав, тоді і доля, і воля буде. Гляди ж, зятю, не послухаєшся, проклену, як батько, і вік щастя знати не будеш.
    Мій Хмель був страшний. Він почервонів, розмахував кулаками й тупав ногами. Та це більше з безсилої люті. Я всю свою силу кинув на те, щоб «завербувати» його. Він лише зблід, та був непохитний.
    Я зрозумів, що це кінець.
    — Начувайся, полковнику, спокою ти від сьогодні мати не будеш.
    — А я його й не мав, — спокійно відповів пан Іван. Пута з кайданів його послабилися й самі по собі брязнули з рук. Моя сила й воля над цим чоловіком випарувалися, як туман.
    Я важко дихав, холодний піт заливав мене. Підвівши очі догори, я побачив ангелів, що, тріпочучи могутніми крилами, зависли в повітрі й спостерігали за мною. На їхніх обличчях були посмішки. Мені довелося відступити — відпустив душу полковника, вийшов із його сну, а тоді і з кімнати, як побитий пес.
    Повертатися у свою світлицю й провести решту ночі в компанії з Миколаєм мені не хотілося, тож я крадькома вийшов надвір і сів на призьбі. Ніч повинна була додати мені сили. Я сидів, дивився на зоряне небо. Думав про Нечая. Він виявився твердим, і, схоже, завербувати його найближчим часом на взмоги не буде. Що ж робити? Треба буде вербувати когось іншого. Побратимів полковника, а може, навіть... жінку. Справді, вона ж має їхати до Чигирина на похорон! Нащо мені сидіти тут, у тій глушині, коли там зможу вербувати старшину досхочу! Треба лише, щоб вона взяла мене із собою. Та як її намовити? Цікаво, яке в неї слабке місце?
    На ранок двері відчинилися й разом зі служницями зайшла пані Олена. Вона по черзі підходила до козаків, питала, як їхні рани. Важкопоранених тут не було, тому козаки відповідали
    бадьоро, а дехто навіть встати пробував. Тоді вона наказала принести сніданок: пораненим треба було відновлювати сили, які витекли разом із кров’ю на полі бою. До мене підійшла в самому кінці.
    — Як панова рана? — спитала, впізнавши, певно, у мені шляхтича.
    — Чудово, моя пані. У вас воістину ангельські руки, тому що я почуваюся набагато краще. Хоч, правду сказати, готовий, щоб мене на шматки рубали, лиш би ще раз пережити дотик ваших ніжних пальців.
    Ті романтичні слова не подіяли на неї, вона залишалася тією ж холодною козачкою, в очах її була крига.
    — Нехай пан краще побереже своє здоров’я. Повірте, пане, воно дорожче.
    Я зрозумів, що так її не візьмеш.
    — Пробачте мені, пані, адже я хотів лише висловити свою дяку. Ви з паном полковником так безкорисливо взялися допомагати чужій людині. До речі, я називаюся Недоловський Станіслав, шляхтич аріанської віри. Присягаюся, що тепер я ваш боржник і готовий служити вашому дому. Вояка, звісно, з мене не дуже вдатний, проте я знаю багато мов, був у багатьох країнах, при дворах різних королів, багато книжок перечитав. Був учителем та вихователем дітей у багатьох заможних родинах.
    Вона задумалася.
    — Це якраз добре, нам потрібні едуковані люди. Чоловік хоче закласти в місті велику школу для козацьких дітей. Коли б пан хотів у нас залишитися...
    — З превеликою радістю. Я готовий вчити козацьких дітей, проте мушу виконати обіцянку, що дав перед смертю своєму батькові. Він сам довго збирався в Чигирин до гетьмана Хмельницького. їхнє знайомство відбулося у Львові, де вони разом навчалися. Батько раптово занедужав і помер, а мене перед смертю попросив його волю виконати. То я йшов у Чигирин, щоб поклонитися від батька славному гетьманові, вітання передати. А тут мене й схопили москалі. Слава Богу, що живим
    вирвався. Прошу вас, пані,можливо, валка яки іггоі'і (>ік поїде, то я б до них примостився.
    Олена задумалася. Ніби збиралася із силами, а тоді сказала:
    — Ти, пане, на жаль, запізнився. Батько мій уже переставився, поклонитися ти зможеш лише його козацькій могилі.
    Вона стримувала в горлі сльози -- козацькій жінці не личи-ло плакати при чужих. Я аж зірвавря з місця, схопившись за бік від болю.
    — Не може бути! Та як це так! От горе!!! Пані, прийміть мої найщиріші співчуття, — при цих словах я встав із ліжка на ноги.
    — Спасибі, пане. Та ти не вставай, сил у тебе ще надто мало. Лежи.
    Я відчув, що за нашою вже досить тривалою розмовою не без цікавості спостерігають інші поранені.
    — Ні, пані, з такою новиною я не зможу пролежати довго. Прошу вас, допоможіть мені вийти надвір, на свіже повітря. Тут я зараз задихнуся.
    Вона взяла мене за руку, і я пошкандибав поруч із нею. Уже надворі я запитав:
    — Але ж ви, моя пані, поїдете на похорон?
    — Сьогодні. Чоловік мій уже приготував для мене човен, лише перевіряє, чи десь нема засідки. А що?
    — Заклинаю вас, моя злота пані, візьміть мене із собою на човен. Інакше, який я буду син, коли не зможу виконати заповіт мого татка? Тепер же війна почнеться, валки на Чигирин ходити не будуть. А з вами я зможу поклонитися славному гетьманові бодай на катафалку. Крім того, я книгу про козаків написати хочу, щоб люди правду читали, а не перекручені брехні польської шляхти. А тоді, даю слово шляхтича, повернуся сюди й буду вчити всіх ваших дітей. Клянуся перунами — кращого вчителя не знайдете.
    Олена була заскочена такою просьбою.
    — Але ж твоя, пане, рана...
    — Це дрібниця. Ваші ніжні руки й чудодійна мазь зробили диво.
    Я раптом почав бити себе рукою по рані.
    — Ось бачите, не болить, затягнулося!
    — Ну, гаразд, я поговорю з чоловіком.
    Нечай спершу не дозволив. Нечистому не так рке й легко обкрутити навколо свого пальця праведну людину. Йому, звичайно, чхати було на мої обіцянки, хіба що вчителя хорошого втратити не хотів. Він сам підійшов, щоб привітати мене, ми коротко переговорили — він переконався, що я й справді людина вчена (за п’ятсот років життя можна й не такого розуму набратися), я ж пообіцяв, що спробую в дорозі розважити пані Олену розповідями про далекі краї, щоб туга за покійним батьком так не гризла Він дрке уважно дивився на мене своїми колючими очима, ніби хотів упізнати, де мене вже бачив. Можливо, і пригадав би, як схрестив зі мною шаблі, та не вірив, що я лишився живим після того. Тоді я виклав із рукава свій козир.
    — Я пишу книгу про козаків на вимогу посла Франції, приятеля мого батька. Він наказав написати про козаків, аби в Парижі та й у цілій Європі люди знали правду, а не самі побрехеньки польської шляхти. От я й напишу про славного Богдана, що сам побачу. А ще напишу про вас, пане полковнику, як мужньо ви захищаєте Білорусь.
    Це його переконало — усі люди мають маленькі грішки, тільки їх треба відчути. Нечай не проти був зажити слави, як і кожен козак, а це також гріх, бо Він наказав вам бути скромними. Полковник взяв із мене ще раз слово, що повернуся до бихівських дітей, і відпустив.
    Човен був великий. Козаки називали такі човни «дубами», у них могло запросто вміститися кільканадцять чоловік. От і зараз Нечай відправив із дрркиною десяток козаків із мушкетами й шаблями. Подорож по Дніпру була безпечніша, ніж лісовими дорогами, тому цей шлях і вибрав полковник для своєї дррки-ни. Найбільш досвідчений козак тримав стерно, керуючи дубом. Ще шестеро налягали на весла, троє були на заміні. Олена сиділа на носі човна, вдивлялася в берег, де залишався стояти її чоловік, проводжаючи човен поглядом. Я розмістився поміж козаками, ближче до пані полковникової, прихилившись спиною до борту. Усі мовчали. Козаки сильно налягали на весла, тож човен, підхоплений течією, швидко полетів на південь. Зловивши попутний вітер, розіпнули вітрило.
    Пані Олена все вдивлялася в густі бори та пущі й думала про щось своє.
    — Повертатися додому завжди приємніше, ніж залишати
    його. У яку б цікаву мандрівку ти не ^вирушав, — сказав я їй. Це вивело жінку із задуми. \
    — Я вже кілька років не була в Чигирині, не .бачила рідних. Бихів став мені домом.
    — От я й кажу, що повертатися буде легше, приємніше.
    Вона посміхнулася.
    Я намагався не набридати. Знав, що мовчанка та роздуми, як і все на цій землі, можуть скоро набриднути. Так і з пані Оленою. Зав’язалася розмова спочатку про погоду, про красу навколишніх лісів, а тоді й про саме життя. У розмові час проходить швидше, особливо коли співбесідник цікавий та вміє вислухати. Інколи багато патякати — гріх, адже у всьому треба знати міру Олена була розумною, у ній не було ні краплі дурості чи легковажності. Розговорившись, я почав розповідати про далекі європейські міста, у яких ніколи не був, проте чув від товаришів у пеклі. Вона слухала уважно, ніби втягуючи відомості в себе. Так завжди роблять розумні люди — вони намагаються завжди чогось навчитися, слухаючи співрозмовника. Була здивована з різних речей, хоча свого захоплення не виказувала, як це деколи роблять жінки, поводилася стримано. Я намагався також розговорити її, дізнатися від неї дещо цікаве, однак говорила вона загально, не розкриваючи своєї душі.
    Човен лише кілька разів приставав до берега. Ми не зупинялися навіть уночі. Козаки спали по черзі. Вони веслували майже без відпочинку, старий за стерном узагалі не склепив очей, лише курив та вдивлявся уважно в навколишні ліси й човни, що траплялися по дорозі.
    Скоро ми проминули Київ. Я замилувався золоченими банями церков, мружився, козаки хрестилися. Мені враз захотілося побачити Катерину — і я спробував розгледіти в густих заростях її хатину. Цікаво, чи пам’ятає мене, чи знайшла собі когось іншого?
    — Добре було б зайти в Лавру та святі печери, помолитися за батькову душу, — вивела мене із задуми пані Нечаева.
    — Я гадаю, що зараз і так усі ченці та панотці моляться за упокій душі гетьмана. Хоча щира молитва зайвою не буває.
    — Скоріше б уже добратися.
    — Мабуть, Чигирин — велике місто? — запитав я. Мені й самому ставало скучно, тим більше від постійного сидіння боліли ноги.
    — Та не таке вже й велике. Київ більший.
    — А Суботів?
    — Суботів гарний. Батько любив свій хутір. Коли не був у справах державних, то сам по господарству порався. Був добрим господарем Завжди любив хвалитися перед своїми гість-ми то пасікою, то садом
    — А ви, пані, що вам до вподоби?
    Вона поглянула на мене, спочатку не розуміючи. Я зробив таке обличчя, ніби питаю просто так.
    — Я колись любила танці, поезію, бенкети. Любила слухати від батька про справи політичні, все, пам’ятаю, допитувалася, навіть поради якісь давала. А потім вийшла заміж, чоловік, діти. Зараз мене дуже цікавить усе, що робиться в державі. Козаки не дуже допускають жінок у свої справи, тож більше по господарству доводиться...
    Я посміхнувся про себе. Це пташка високого польоту, а му-гир Нечай зачинив її у своєму Бихові, зробив ледь не наймичкою. Тож я зі своїми солодкими речами ніби бальзам на рану.
    — Безсумнівно, покійний гетьман виховав своїх д ітей справжніми патріотами. Уявляю собі, яким лицарем був пан Тиміш, царство йому небесне.
    Олена зітхнула. Тиміш був її старшим братом, що кілька років тому загинув у битві. Тимоша Хмельницький готував на гетьманство замість себе. Хлопець був гострий, як бритва, дрке крутого норову. Навіть гетьману не завжди корився, відстоюючи свою думку, за що кілька разів терпів суворе покарання.
    Казали навіть, що то він повісив на брамі ^вою мачуху, другу батькову дружину, спіймавши її з коханцем. Тиміш не боявся батька. Узагалі він не боявся нікого. Велике щастя, що його зараз нема, а то було б усім чортам — навіть носа з пекла не могли б висунути...
    Тимка оженили з донькою молдавського господаря, красунею Розандою, щоб їхні діти успадкували княжий титул. Відродилося б Українське князівство з князями Хмельницькими.
    — Тиміш був наче вогонь — молодим, гарячим. Таким і зостанеться навіки. З нього був би добрий гетьман. Був хоробрий надміру, впертий, гарячий. Та з роками він став би мудрим, розважливим. Юрко, навпаки, спокійний, холодний. Нема в ньому того запалу, проте є впертість, гнучкий розум. Він також буде хорошим гетьманом, хоч і бракує йому сили та досвіду. Як би там не було, але молодий гетьман завжди зможе обіпертися на таких людей, як мій чоловік.
    Вона не сказала, що Юрко був хворобливим. Його побили люди Чаплинського, коли напали на Суботів. Цю історію знають усі. Малого тоді ледве відчухали, та здоров’я він уже не мав. Хвороби зробили його слабодухим, однак хитрим.
    — Та генеральний писар, — продовжив я. — Він, кажуть, теж людина вірна.
    — Так, Іван Остапович завжди був відданий моєму батькові. Тато навіть Катерину, сестру мою, віддав за його рідного брата Данила. Вони люди вчені, з давнього роду, патріоти.
    — Покійний гетьман добре зробив, що призначив гетьманом свого сина. Знаючи, що над ними Хмельницький панує, старшинські роди замість того, щоб за булаву битися, стануть стовпами держави. Та на початку молодому гетьманові буде тяжко, адже між старшинами є чимало честолюбців, що не захочуть коритися молодому хлопцеві.
    — Правда твоя, пане. Батько умів об’єднати навколо себе різних людей, спрямувати їх на одну ціль. Вони всі як норовливі коні, що хочуть по-своєму тягти воза, і треба вправного погонича, щоб ті коні в упряжі бігли злагоджено. Юркові слід немало повчитися.
    Я так і не зміг вивідати в Олени про гріховні слабкості когось зі старшин, вона не поділилася зі мною якимись цікавими плітками, зате досить добре намалювала мапу стосунків різних старшинських груп між собою, і з цієї мапи я міг зрозуміти, хто зі старшин чим дихає та на іцо розраховує. Крім того, я детально дізнався про чималу родину Хмельницьких, про дітей покійного, про трьох дружин та їх родини, про друзів і про ворогів. Коли їй не хотілося говорити, вона читала маленьку книжечку, яка завдавала мені багато болю. Святе Письмо. Тоді я накривався з головою своїм жупаном та вдавав, іцо сплю, або казав, що рана починає нити. Насправді мене аж трусило всього, вивертало, і дух ледве зміг витримати такі тортури у «вбранку». А ще козаки молилися вранці і ввечері... Я вже думав, що доки ми допливемо, то сконаю. Коли пристали до берега, щоб відпочити, я вирішив, що з мене досить тих страждань. Потайки відійшов подалі, почав викликати з води русалок та водяника і наказав їм потопити того човна к чортовій матері, а мені лиш Олену лишити. Вони б раді були мене виручити, тільки човен був захищений молитвою та Святим Письмом, і вони до нього підібратися ніяк не могли. Так я й мусив терпіти надчортівські страждання.
    Наш дуб проминув Канів, а там уже й до Черкас недалеко. Місцевий полковник зустрів нас із почестями, дав зручний ридван для пані та коней козакам. А ще він вислав наперед гінця у Чигирин зі звісткою, що прибуває пані Нечаева.
    Ридван швидко котився степовою дорогою. Ми проминали одне село за другим, за кільканадцять верст від козацької столиці нас зустрів роз’їзд. Зустрічати сестру виїхав сам Юрій Хмельницький. Олена ще здалеку впізнала його.
    — Гарний панич, он як у сідлі тримається. Добрий буде гетьман. Пані Олено, познайомте нас, будь ласка.
    — Добре. Юркові корисно буде поговорити з такою вченою людиною, як пан. Через справи державні він зовсім занедбав науку.
    Я посміхнувся про себе.
РОЗДІЛ VI
    Чигирин
    _ _ рій Хмельницький був хлопцем невисоким, худорля
    вим, блідим на лиці. Вуса тільки-но почали пробиватися, волосся акуратно пострижене. Вдягнений достойно, поводився так само. І очі цього юнака були не по літах дорослі. Він пронизливо мружився, коли оглядав нашу кавалькаду. Особливо довго свердлив поглядом мене.
    Вони сердечно обнялися з Оленою, вона плакала на плечі в брата, даючи волю почуттям та сльозам. Він насупив брови. Трохи заспокоївшись та обмінявшись звичайними привітаннями, ми рушили до Чигирина. Олена, як і обіцяла, познайомила мене з гетьманичем, я спробував заговорити з ним, та усім зараз було не до того. Козаки Нечая поспішали, вони хотіли пошвидше поклонитися тілу гетьмана й повернутися назад до Бихова. Адже не сидіти в гостині, коли вдома війна. Дехто з чигиринців вирішив поїхати з ними. Юрій не відходив від ридвану, на якому ми їхали з Оленою. Він усе випитував про свого швагра, полковника Нечая, про справи білоруські, розповідав про сестру Катерину. Потім розказав про смерть батька. У старого гетьмана стався удар, і ще тиждень він пролежав без руху й без мови. Тіло зараз лежить у гетьманській резиденції в Чигирині.
    Лишивши праворуч дорогу на Суботів, ми стали на березі Тясмину. Перед нами постала козацька столиця.
    Єдиний вхід до Чигирина був лише з боку Суботова і проходив цілу систему укріплень та підвісний тясминський міст. Місто було огороджено потужним валом із бійницями та дубовим палісадом угорі. Унизу ж був глибочезний рівчак. Ми в’їхали в місто. Народу тут крутилося багато — кипіла
    робота. Чигирин був не надто великий — його задумали як прикордонну фортецю. Лише за Хмельницького столиця гетьманська почала розростатися, виросли церкви, зокрема церква Успіння Пресвятої Богородиці, а також гетьманська резиденція. Жили в місті козаки, десь біля десяти тисяч дворів. Порали землю, плекали худобу, торгували.
    Над містом височіла Замкова гора, на якій стояв Чигиринський замок, також добре укріплений. Там були господарські будівлі, кілька десятків хат для гарнізону та стояв Троїцький монастир, засновником і фундатором якого був Іван Вигов-ський.
    Тут, у своїй резиденції, і лежав зараз старий гетьман. Двір був дуже просторий і вщерть заповнений людьми, що йшли до покійного гетьмана, як на прощу. Вони пропустили шанобливо Юрка й Олену та інших козаків. Я за ними не поспішав. Мені вдалося розчинитися поміж великою кількістю людей, що знаходилися тут. Я не наважився зайти всередину, адже там, без сумніву, попи відспівують покійника, і мені там явно не місце. Перекрутившись, перечекавши, доки Олена і Юрко вийдуть знову на свіже повітря (а це було десь за чотири години), я знову прив’язався до них. Олена ледь могла йти — була змучена від безперервного плачу, та й дорога забрала від неї всі сили. Юрко насилу вмовив її покинути тіло батька й піти відпочивати. Він повів сестру в затишну світлицю, щоб відпочивала, а економу своєму наказав розмістити десь мене.
    Мені понад усе хотілося їсти. Пливучи на човні, доводилося харчуватися хлібом, який із часом зачерствів, а також таранею й салом. Звичайна козацька їжа. Сьогодні ж я лише поснідав, а було вже перед вечором, і мій шлунок вимагав належної йому уваги. Я натякнув про це недвозначно панові економу, і він повів мене до козацької трапезної, що стояла в задньому дворі резиденції. Тут я з великою радістю проковтнув миску борщу, а потім ще й кашу з м’ясною поливкою.
    — А ти, пане, з пані Оленою приїхав, так? — економ, дивлячись, як я поглинаю все з миски, задав ніби просте питання. Я поглянув на нього — цей чоловік був не таким простаком, яким здавався. На грубому, товстощокому обличчі красувалися по-шляхетськи закручені вуса, одяг був чорний на знак жалоби, проте із коштовного краму.
    — Так. Я товариш полковника білоруського. Пишу книгу про козаків.
    — О, товариш пана полковника, — він повторив за мною, чухаючи потилицю. — Де ж вацьпана розмістити?
    — А ти, пане, не переймайся. Я хоч і серед челяді жити можу.
    — Як серед челяді? Пан же шляхтич!
    — Я віри аріанської, а ми в побуті дуже стримані.
    — Он воно що, тоді буде простіше. А в нас теж є аріани. Правда, колишні. Пан Юрій Немирич, людина великої освіти, розумна. Високо зараз сидить, дослужився.
    Я уважно поглянув на того чоловіка. Схоже, він знає тут багато чого, і знайомство з ним може бути дуже корисним.
    — Як звуть тебе, пане?
    — Іван Мартинович Брюховецький.
    — Знаєш, Іване Мартиновичу, у козаків є хороший звичай пом’янути душу покійного. Може, щось придумаємо?..
    — Зараз зроблю...
    Брюховецький і справді виявився тим, хто мені був потрібний. Він був старим служкою Богдана, а тепер мав і великий вплив на його сина. Немало пробувши поміж старшиною, і собі пнувся вгору, був хитрим і зависним. Горілки він також не цурався, тож мені вдалося з ним дуже швидко заприязнитися, а там і завербувати.
    Іван Мартинович поселив мене в себе в хаті. Тут я переночував, сяк-так відпочивши від дороги та випитої з економом горілки. На ранок встав бадьорим і повним наснаги. Коли помився й одягнувся, Брюховецький уже приготував сніданок, а головне, поставив на стіл пиво й тараню. З великим задоволенням я одним махом випив кухоль, тоді налив собі ще. Тепер уже попивав повільно, заїдав таранею. Схоже, мені починало всміхатися щастя. Мої незугарні друзяки, мабуть, товчуться зараз по білоруських лісах, а я підібрався до самого гетьмана. Сьогодні я вперше згадав їх. Та кат із ними. Я мушу зараз зосередитися на іншому — на гетьманському синові.
    Поснідавши, я за протекції Івана Мартиновича пішов до бібліотеки. її збирав і покійний гетьман, і його родина, і навіть старшини долучалися до збору книг. Пробігшись очима по поличках, я вибрав Гомера. Думаю, цим я зможу заманити молодого гетьманича у свої сіті. Тоді вирушив на пошуки Юрія.
    Він був у стайні. Хлопець кохався в конях. Це було видно з його поведінки, погляду. Він розчісував їм гриви, пестив їх, говорив до них. Дуже цікаво. Я підійшов.
    — Доброго дня, пане гетьмане, — привітався я. Він поглянув на мене. Мабуть, йому приємно було, що його назвали гетьманом, навіть рум’янець з’явився на його обличчі. Він миттєво загасив у собі цей вогник.
    — Я ще не гетьман. На гетьманстві має затвердити козацька рада, — відповів сухо.
    — Ох, перепрошую. Козацькі коні такі величні, чи не так? А от древні греки, хоч і були мудрими людьми, та коней належно оцінити не змогли. Вони не їздили на них верхи, а лише запрягали в колісниці. Греки були більше мореплавами. Вони навіть штанів не одягали, а лише хітони, себто спіднички такі. А от перси, вороги їхні, навпаки, були чудовими вершниками. Для зручності одягали штани. Козаки ж ходять у шароварах. Вони і вершники чудові, і в море ходять не гірше греків.
    Мій дотеп молодому гетьманичу сподобався. Це знову було видно, хоч він і цього разу спробував лишитися незворушним.
    — Вас, пане, прислала Олена?
    — Та ні, проходив поруч, вирішив зазирнути...
    — Авжеж, — іронічно скривився Юрко.
    — Та ви, пане, не дивуйтеся, сестра хоче вам тільки добра. Ви багато пропустили навчання, це все треба надолужити, адже гетьман великої держави має бути освіченим. Неука ніхто поважати не буде.
    Він вовком поглянув на мене.
    — Вибач, пане, я не тебе мав на увазі. Так собі сказав. Крім того, у мене книжка є, вона більш цікава, ніж повчальна. Ходімо, я почитаю, а ти, пане, послухаєш. Тут і битви, і далекі подорожі, і герої, і кохання...
    Він поглянув на книжку. Тоді знову взявся розчісувати коня.
    — «Іліада»? Я читав.
    — її мало прочитати, її треба зрозуміти. Гомер заклав у неї прихований зміст, який дає уявлення про управління державою, про поведінку справжнього володаря. Лише досвідчений учитель може викласти учневі всю сутність цих чарівних рядків.
    Юрко так і не відірвався від роботи.
    — У мене були хороші вчителі.
    Я зітхнув.
    — Ну що ж, так і скажу пані Олені. Хоч я пообіцяв їй почитати з паничем, доведеться свою обіцянку порушити. Що зробиш, силоміць людину до науки не повернеш. Науку треба любити. Лише пані Олена буде дуже розчарована. Шкода її.
    Юрко зупинився, дихав важко. Був злий, однак стримався. Він поглянув на мене, у його очах була впертість, ворожість, зате тонкі губи відповіли доброзичливо:
    — Думаю, пане, мою сестру засмучувати не варто, адже вона і так немало пережила. Ходімб, але багато часу панові вділити не зможу.
    Я про себе посміхнувся.
    — Ходімо до мене на квартиру. Я зупинився в пана Брюхо-вецького, — мовив я.
    — А чого не до мого дому? — здивувався Юрко.
    — Бо в Івана Мартиновича нам ніхто не буде заважати. Чи, може, панич мене злякався?
    Він зміряв мене поглядом.
    — Щось я тут паничів зроду не бачив. Тут самі козаки, запам’ятай це, пане вчителю.
    Він пішов першим, я поквапився за ним.
    Хлопець не висипався, це я бачив по його червоних очах. Він, як і належало синові, всю ніч сидів поряд із батьком, а вдень тинявся двором або виїздив верхи у степ.
    /Ж / "Л
    Я привів його до .себе, зробив жест рукою, щоб розгос-тився.
    — Бачу, ти втомлений, пане, тож мучити тебе довго не буду. Почитаю Гомера й буду витлумачувати, а ти слухай.
    Юрко посміхнувся.
    — Дивний із тебе вчитель, пане. Але мені твоя наука починає подобатися, — зверхньо мовив гетьманич, намагаючись нагнати на себе побільше пихи.
    — Бо література потребує затишку й тишини, душевної рівноваги.
    Він посміхнувся й присів на мою лежанку. Я почав читати, говорити. Намагався робити це плавно, монотонно, не дуже голосно, а все тихіше й тихіше. Як я й сподівався, це подіяло. Хлопець вперся у стіну, починав засинати. Я виглянув через вікно, тоді засунув фіранку, зачинив засов у дверях. Юрко мирно сопів. Я доторкнувся до нього, викликаючи душу. Тут же позліталися ангели, тріпочучи крилами над самою головою. Вони боялися за цю душу, і, скажу вам, недарма. Я відмахнувся від них, показав їм кулак. Усе було чесно. Я мав право вербувати цього хлопця, як наш господар колись завербував Адама, Каїна, Юду та інших. Людині властиво йти на гріх. Бог дозволяє нам вербувати, інакше, навіщо він посадив би це дерево в раю?
    Юрко був на коні, перед військом, з булавою за поясом. Отже, він уже бачив себе гетьманом. Це добре. Я повстав перед ним у вигляді його покійного брата Тимоша.
    — Здоров, брате. Бачу, ти виріс, змужнів, — мовив я.
    Схоже, Юрко не вельми зрадів.
    — Тиміш? Ти повернувся?
    — Так. Дякую тобі, що побув замість мене, а тепер злазь із коня та віддай булаву.
    Юрко зблід ще більше.
    — Як це віддай? Тепер я гетьман.
    — Та який із тебе гетьман. Я мав бути гетьманом, мене батько на гетьманство ставив.
    Юрко прижмурив очі, як завжди любив це робити.
    — Ти загинув. Твої кості лежать у церкві в Суботові, чого ж ти мучиш мене? Хіба я винен у тому, іцо ти загинув, а я лишився? Тепер я гетьман. Правда?
    Він оглянувся на своїх полковників, але ті мовчали. Юрко розгубився. З нього вже й третини не залишилося того зарозумілого юнака, з яким я говорив біля конюшні. Де й ділася його впевненість.
    — Облиш, Юрку, булава не для тебе.
    — Це ти облиш мене! — крикнув Хмельниченко. — Не буде цього! Я й так натерпівся через тебе, завжди ти був попереду, всі на тебе дивилися з надією, обожнювали, любили. Я ж був Юрасем. Усі мене вважали слабким та хворим. Але доля вибрала мене, а ти лежиш у сирій землі.
    — Козаки тебе не хочуть.
    — Хочуть!!!
    І тут козацтво озвалося.
    — Юрка хочемо.
    — Виговського!
    — Тимоша!
    — Івана!!!
    Усе змішалося.
    — Я ваш гетьман! — кричав Юрко. Його тіло кидалося по моєму ліжку, він махав головою. Я розігрів його до потрібного, тепер можна вербувати. Махнув рукою — військо зникло, ми залишилися наодинці в батьковій світлиці. Були ще малими.
    Я обійняв його.
    — Та чого ти, Юрку, я тебе не скривджу, а навпаки, захищатиму. Нехай хтось тебе тільки спробує зачепити! З тебе буде добрий гетьман, але ти маєш бути хитрим. У тебе нема часу, як у мене чи в батька, щоб завоювати в козаків ласку й любов. Ти вже гетьман, тому маєш бути сильним, а деколи й жорстоким та підступним. Сам бачиш, військо не одностайне, одні кричали за тебе, інші — проти. Вороги завжди будуть, тож їх треба позбутися, доки вони тобі не встигли зашкодити, їх можна купити, обдурити, налякати, оббрехати, а коли треба, то й убити. Так, ти не дивуйся. Ти ж учив історію, читав
    книги. Тож знайди вірних тобі людей, об’єднай їх, знайди ворогів і знищ їх.
    Юрко був блідий, як мрець.
    — Козаки цього не потерплять.
    — Ще й як. Крім того, мусиш підтримкою царя заручитися, нацькувати на своїх ворогів. Нехай жеруться між собою. Віддай Москві частину привілеїв козацьких, за це цар буде тебе гетьманом до кінця віку тримати, а потім і дітей твоїх. Ти житимеш у розкоші, у шані. Подумай про це.
    Юрко побачив гарних дівчат, хцо прислуговували йому, накривали стіл дорогими наїдками й напоями, козаки кланялися йому в ноги, ніби султанові. Старшини сиділи за столом і не були такі непокірні, як при його батькові, а лише слухали те, що наказував гетьман.
    Юрко посміхався крізь сон. Схоже, він був уже завербований. Я легко відпустив його, відійшов. Юрко розплющив повіки.
    — Що це зі мною?
    — Пан заснув. Мабуть, Гомерові вірші сон нагнали. Та я не дивуюся, молодь тепер пішла слаба до науки.
    Юрко похитав головою, ніби відганяючи сон.
    — Вибачте, пане вчителю. Просто вночі не спав, а тут так парко. Я, мабуть, піду, мені потрібно дати деякі вказівки економу.
    Юрко вийшов, він був збентежений. Назаретянин колись прирівнював себе до сівача, що сіє зерно. От я також сію, лише не слово Боже, а навпаки. І сьогодні моє зерно впало в благодатний ґрунт, і скоро це чорне зерно почне проростати в душі молодого гетьмана. Я дивився йому вслід і посміхався.
    Насолодившись своєю першою перемогою, я вийшов із кімнати й пішов обідати. Міг би відшукати Брюховецького, та Юрко зараз, певно, побіг до нього, тож треба було шукати харчів самостійно. А ще я хотів пива й тарані, вони тут до біса смачні.
    Гуляючи Чигирином, я натрапив на хсорчму, що стояла біля північної стіни подалі від людських осель. Шинкарка, яку
    звали Ольгою, прийняла мене привітно. Я розказав їй про себе, тоді став випитувати про її справи, зробив кілька компліментів. Жінка оцінила мою шляхетну поведінку, і коли я попросив нагодувати мене в борг під чесне слово шляхтича, одразу погодилася. А пиво й тараня в неї були просто чудові.
    Старий гетьман уже кілька тижнів лежав у залі своєї Чигиринської резиденції. Його забальзамували, намастили різними пахучими мазями. Так вирішила старшина. Кожен бажаючий зі всієї України міг прийти та попрощатися з гетьманом. І люди йшли. Йшли, йшли і йшли. Звідусіль. Були тут й із Запорожжя, і зі Слобожанщини, були зі Львова та Перемишля, були з Білорусі, а ще з Полтави, Вінниці, Переяслава, Києва, Черкас і ще десятка різних міст. Ішли чубаті запорожці й пишно вдягнена шляхта, священики, ченці й урядовці, старшина, іноземні посли з навколишніх та далеких країн. Та найбільше збиралося простих козаків, селян та міщуків. Вони годинами товпилися на гетьманському подвір’ї, чекаючи своєї черги вклонитися славному небіжчику. І вдень, і ввечері біля тіла було повно людей, а вони все йшлиГі йшли.
    Гетьман зробив дуже багато і для війська, і для народу, збудував державу, дав людям землю, побив ворогів. Навколишні й далекі землі заговорили про Україну. Козаки навіки поламали ярмо, у яке запрягла їх польська шляхта, і як це зробити, показав їм Хмельницький. Він їх навчив. Та найбільше його люди любили за те, що він завжди ласкаво вітав їх у своєму домі, кожному тиснув руку й запрошував сісти на лаву.
    Усе це я чув, крутячись між людьми на подвір’ї гетьманського двору. Я тут хотів побачити когось зі знатної старшини, і таки побачив.
    Іван Остапович Виговський, генеральний писар Війська Запорізького, відходив від тіла лише в нагальних випадках важливої державної справи. А так усе сидів на лаві поруч із труною в незмінному чорному кунтуші. Писареві, видно, зараз дуже бракувало старого, адже хто-хто, а Іван Остапович найкраще знався на справах покійного гетьмана, був у Хмельницького
    найближчим довіреним чоловіком. Виговський сидів тут, ніби чекав почути від Хмеля якусь останню пораду, ніби хотів хоч трохи набратися розуму, талану та сили великого гетьмана. Справи зараз поверталися не кращим чином для молодої козацької держави, чорні хмари збирались над Україною. Москва лізла, пхалася у внутрішні справи. Бутурлін, царський посол, постійно щось хотів, щось наказував, вимагав пояснень, випитував. У Києві москалі колотилися, у Білу Русь полізли, виганяючи та вбиваючи козаків.
    Отак усе перемішалося. Ще недавно москалі разом із козаками били ляхів, а тепер із ляхами гноблять козаків. Принаймні, у Білорусі. Ми в пеклі дуже були засмучені і стурбовані тим, що козакам вдалося відбитися від ляхів-католиків і що вони пристали до православного царя. Могла зародитися сильна православна держава, перед якою трусилися б і Польща, і навіть турки, а найбільше ми в пеклі.
    Усе пекло принишкло, затаївши подих, лише наш пан не хвилювався, ходив спокійний, ніби щось знав... Я собі гадав, чого б це? Чого він такий спокійний, коли всі бояться? Почав і собі замислюватися, та лише одне на думку спадало — різний устрій у козаків та москалів. У Москві — цар. Від нього йде вся влада і на все його воля. А на Україні все навпаки — голос іде знизу, від простого козака. Тим козакам аби ради скликати, гетьманів одних скидати, других вибирати. Колотяться отак усе життя.
    Ще в Переяславі, де й скріпилася спілка козаків із царем, почалися незгоди між царськими боярами та козацькою старшиною: бояри від імені царя не хотіли присягати козакам у дружбі й вірності. Мовляв, цар перед своїми підданими присяги не складає. Старшини обурилися, справу якось вдалося залагодити, лише один полковник Богун царю не присягав. Хмельницький поки що на всі ці незгоди не зважав. Йому потрібен був союзник проти Польщі, що не хотіла миритися. Україна після довгої війни була виснажена, союзник — татарський хан — раз у раз зраджував, і невідомо було, на чиєму боці він опиниться завтра.
    Прості козаки дуже радо прийняли звістку про злуку з державою Московською, та й сам Хмельницький покладав на москалів великі надії. Він хотів об’єднати Україну від Дону до Перемишля й Карпатських гір, взяти під свою булаву всі землі, де сягали українська мова й віра... Одначе гетьман скоро розчарувався... Після невиразних бойових дій, які тяглися кільканадцять місяців, цар замирився з поляками. Хитрі магнати пообіцяли йому корону польську, і Олексій Михайлович уклав із ними мир, пообіцявши стати на кожного ворога Речі Посполитої. Козаків навіть не допустили на перемовини.
    Далі було так. Царські воєводи постійно тиснули на гетьмана, намагаючись розмістити своїх воєвод не лише в Києві, айв інших містах козацьких. У Києві воєвода управляв, як йому хотілося, треба було і в інших містах так зробити, щоб царські люди могли не тільки контролювати дії гетьмана, а й захопити у свої руки козацьке господарство та фінанси. Хмельницький бачив, що добра з того не буде, що цар крок за кроком ламає угоду. Гетьман почав собі шукати нових союзників. Навіть був готовий у розпачі піддатися султану турецькому. Було складено угоду зі Швецією та Семиградом, воєнний союз. Хмельницький хотів покінчити з Польщею, забрати в неї українські землі та з новим союзником стати хоч і проти Москви, якщо буде потрібно. Об’єднані сили вдарили на Польщу, і вона стояла за мить до загибелі, але сталося інакше. Цар розв’язав війну зі шведами, втрутилися інші держави, та й поляки, що там говорити, у скрутну хвилину всі об’єдналися і мужньо стояли за свою Ойчизну. Шведи відступили, семи-градські також. Прості козаки не бажали воювати ляхів без наказу царського. Авторитет царя серед простих козаків був непохитний. Польща поволі почала відновлюватися, а на півдні були турки й татари, з якими війна в козаків не закінчувалася ніколи. Хмельницький, старий і хворий, залишився сам на сам перед царем.
    Зараз коаліція зі шведами та Семиградом розвалилася вже повністю, Польща ожила, а татари стягують на кордоні свої сили.
    Та найгірше було всередині держави. Ще за життя старого гетьмана його спадкоємцем вибрали сина Юрія. Той був ще дуже зелений, мав лише шістнадцять років. Він довго булаву не вдержить, адже поміж козацтвом були такі старшини, що й не завжди самому Хмелю бажали коритися, постійно виказували свою думку й волю. Виговський обіцяв старому гетьманові, що пригляне за сином, допоможе, однак молодий гетьман не прислухався до досвідченого писаря. Усе частіше ходив до дядьків своїх Якима Сомка та Василя Золотаренка, а вони йому радили щось своє, у чомусь переконували, щось пояснювали. А ще той служка до малого причепився, Іван Мартинович Брюховецький. Також хитрий лис. Не знати, як усе повернеться, одному Богу відомо. Іван Остапович уже говорив про це і з дочками покійного Хмеля, і з генеральною старшиною. Виговський розповідав Юркові про прості державні речі, та для неопереного молодика це було наче темний ліс.
    Із тяжкої задуми Виговського вивела Катерина, дочка покійного, а його братова.
    — Іване Остаповичу, ви б ішли відпочили, уже котрий день сидите, — сказала пошепки. — Завтра з Бутурліним знову зустрічатися, а до нього багато сили треба.
    Виговський хотів було заперечити, глянув на молоду жінку й лише посміхнувся. Дуже була схожа на батька, і відмовити він їй не міг.
    Він знав і покійного Тимоша, і Юрка, і Катрю з Оленою ще дітьми. Хмельницький взяв Виговського у свою генеральну канцелярію відразу після Жовтих Вод, викупивши з татарського полону. Хмель знав добре всі здібності молодого писаря, бо вони вже до того зналися років десять. А оскільки пан Іван за свою вірність і розум для гетьмана відразу став своїм, то й удома часто бував, а потім і породичалися. Коли Катря стала на порі, скільки козаків, скільки лицарів коло неї крутилося, а вона вибрала Данила, рідного брата Іванового.
    Виговський, обережно пройшовши між людьми, що постійно виходили й заходили, попрямував до своєї канцелярії.
    З ним вийшли інші генеральні старшини — обозний, суддя та осавул, він їх зачекав уже за брамою. Я таїсож пішов за ними. Було вже під вечір, час повечеряти, але я сподівався почути щось нове й корисне.
    — Ходімо до мене в канцелярію, повечеряємо та порадимося. Бачили Бутурліна? Орел! Так високо голову держить, наче він уже цар на Україні, мабуть, завтра знову буде нам своїх воєвод на шию садовити.
    Це промовив Виговський. Вони рушили вулицею.
    — У Білорусі москалі на Нечая поперли. Кажуть, зі Смоленська перекинули в Могильов стрільців та драгунів. А Нечай такий, що терпіти не буде. Треба буде щось робити, а то ще війни з царем нам бракувало, — сказав суддя Зарудний.
    — Домовимося.
    — Бутурлін казав, що буде говорити тільки з гетьманом, — сказав Зарудний.
    — З Юрком? — Виговський зупинився. — 3 якого це дива? Навіть коли старий Хмель живий був, ми самі з Бутурліним всі справи лагодили, і добре було. А тепер що?
    — Думає, що як гетьман, то можна буде на нього натиснути, — висловився обозний Тиміш Носач.
    — А Юрко? — запитав суддя.
    — А Бог його знає. Йому лише коні в голові, — невдоволено сказав писар.
    — Та ще Брюховецький, старий служка, — докинув осавул Ковалевський.
    Виговський задумався.
    — Ану, панове, ходімо до молодого гетьмана, спитаємо, що він собі думає, порадимося, як будемо з послом царським говорити. Може, і справді Юрка із собою візьмемо, щоб Бутурлін не образився. Вони ж такі, московити, пихаті, єретичні сини.
    Старшини повернули в другий бік і рушили до гетьманського будинку, де жив Юрій Хмельницький.
    Хмельниченко разом із батьковим економом Брюховець-ким тільки-но повернулися з прогулянки верхи, віддали повіддя джурам та пішли до покоїв Юрка. Я вужем прослизнув за ними, став біля відчиненого вікна.
    Старшини ввійшли без запросин, голосно відчинили двері, з шумом переступили поріг світлиці. Юрко з Брюховецьким сиділи за столом, їли яблука, запивали солодкою слив’янкою. Старшина, мов хмара, нависла над ними.
    — Твій батько у твоїх роках пив лише воду та сік із берези, тому й мав такий розум державний та силу. А ти, бачу, уже й горілку вмієш попивати.
    Юрко скоса глянув на Виговського, який щойно сказав ці слова.
    — Мій батько в моїх роках не був гетьманом.
    Це було сказано так, ніби він уже не бажав продовжувати цієї розмови. Юрко дивився на старшин, хотів, аби ті швидше сказали, що їм треба, і повступалися.
    — Ми прийшли порадитися з тобою, гетьмане, у дуже пильній справі. Будемо говорити наодинці, як і належить гетьману й генеральній старшині.
    Виговський сів на лаву й поглянув на Брюховецького, даючи йому зрозуміти, щоб той забирався. Але Брюховецький продовжував сидіти.
    — Іван Мартинович — мій радник, тому він залишиться тут.
    Виговський зазирнув молодому гетьманичу в очі.
    — Цей чоловік був служкою твого батька, а батько велів тобі у всьому нас слухатися, генеральну старшину, а не своїх економів, — тепер Виговський повернувся до Брюховецького. — А ти, пане, будеш на раді з гетьманом сидіти, коли козаки тебе виберуть полковником чи яким іншим старшиною. А поки що йди до своєї роботи. Там прибувають люди з усіх усюд, подбай, щоб ніхто з них не був голодний чи спраглий.
    Брюховецький чортом подивився на писаря, Юрко мовчав, не знайшовши, що відповісти Виговському. Побачивши, що діватися нема куди, Іван Мартинович вийшов. Старшини посідали. Поки що мовчали. Юрко не витримав.
    — Ну, і з чого такий ґвалт, що за справа така пильна?
    За всіх знову говорив Виговський:
    — Справа й справді пильна — посол государів дрке просить прийняти його завтра. Хоче говорити з гетьманом.
    — То й поговоримо, — відповів Юрко, посміхаючись.
    — А розмова буде не проста. Бутурлін захоче, іцоб ми їм Білу Русь уступили, щоб воєвод царських прийняли у свої міста. Щоб гетьман на поклін до Москви поїхав, щоб владику нам московський Синод призначив, ще різні речі. Маємо підготуватися, дати достойну відповідь послу.
    Юрко почувався впевнено.
    — А що тут радитися — козакам нема що в Білорусі робити, нехай мій швагер Нечай повертається на Вкраїну, тут йому полковництво дамо. У тій Білорусі і так нічого нема, чого задарма з царем сваритися? А воєводи, що воєводи? Нехай приходять, будемо мати більше війська на ворогів, і хлопи й старшина непокірна бунтувати не будуть.
    Старшини скам’яніли від такої відповіді. Вони переглянулися.
    — Ти що, гетьмане, воєвод у наші міста пустити хочеш? Хто ж буде годувати цю сарану? — не втримався Носач.
    — А наша земля багата, усім хліба вистачать.
    — Хіба ж той хліб на деревах росте, що тй його, пане гетьмане, отак роздаєш направо й наліво, —' продовжував суперечку обозний. — Та вони нас до нитки обдеруть... Як у Києві он народ обдирають.
    Він тільки рукою махнув. Запала мовчанка. Носач сопів голосно, Юрко зблід.
    — Ви, панове, не за спокій держави думаєте, а за свої статки. Боїтеся, що з воєводами прийдеться ділитися.
    Це було наче сніг на голову. Зарудний і Носач щось хотіли відповісти, але Виговський стримав їх.
    — Юрку, не вір Бутурліну. І знай, якщо він нас, старшину твою й опору, посуне, то згодом і тебе з гетьманства скине.
    — Не скине. Я — син Хмельницького.
    — А хоч би й Господній. Москві не треба ні гетьмана, ні старшини. Посадить тут своїх воєвод, і вони самі козаками верховодити будуть. А ти в монастир підеш. Царю наша воль
    ниця козацька як кістка в горлі. А ти син того, хто повстав проти короля, а отже, і проти царя можна колись. Подумай.
    Юрко мовчав, здавалося, він залишився при своїй думці.
    — Білу Русь віддавати не будемо. Коли б твій батько хотів її віддати, то сам це зробив би. Там живуть наші люди, які разом із нами воювали, і тепер їх кидати не маємо права. Скажемо послові, мовляв, так і так, потрібно з людьми порадитися, спитати, чого вони хочуть, нову комісію складемо. А тим часом нехай Нечай тримається. Віддамо сьогодні білоруські землі, завтра вони нас з України випруть.
    Виговський говорив Юркові думку свою і старшини. Той слухав, хоч і не подавав вигляду.
    — Воєвод також сюди не пустимо. Вони почнуть колотитися, як у Києві, людей почнуть кривдити, козаків, бунти ще скоріше вибухнуть. Воєводи такі — пусти їх під стіл, вилізуть на стіл і відкусять цілу руку замість пальця. Скажи їм, гетьмане, щоб воєвод поки що не присилали, бо також народ треба спитати. У нас, кажи, все від ради козацької залежить, і гетьман сам цього не вирішить. А коли що, то ми там також будемо, підтримаємо.
    Юрко витримав паузу, тоді промовив:
    — Робитиму так, як я задумав. Із царем московським сваритися не хочу, бо коли він від нас відвернеться, то ляхи з бусурманами нас подушать, пропадемо.
    Виговського розпирала злість.
    — Бачу, добре тобі вже твої радники нарадили. Та лиш не ті радники, яких твій батько слухав. Ех, Богдане, ти іще лежиш в домовині, а твій син нездалий уже заповіти твої ламає.
    Юрко розізлився.
    — Думай, пане писарю, що говориш.
    Виговський зірвався.
    — Це ти думай, Юрку, що робиш! Хіба твій батько вчинив би так?
    — А в мене своя голова.
    — Не в тебе, а у радників твоїх. Поки ти великою ложкою їхні брехні їв, вони собі вже в Бутурліна випросили, що їм
    потрібно було. Мабуть, твій Іван Мартинович знову побіг до грецького дому, де государеві посли сидять.
    Юрко стрепенувся, наче його зловили на гарячому. Звідки він дізнався? Адже Юрко з Брюховецьким лише радилися про це, їх ніхто не міг чути, вони були серед голого степу лише удвох. Молодий гетьманич так закляк, що й не здогадався, що Виговський говорив наосліп, «брав його на решето». А пан писар ще натиснув:
    — Чи ти гадаєш, що ніхто не дізнається? Уже цілий Чигирин гуде, що твій радник із боярами знюхався. Відразу народ зрозуміє, з ким ти разом Україну москалям продавав.
    Юрко зірвався, мов ужалений. Ніби загнаний звір, він не знав, що відповісти, перейшов на крик:
    — Та що ви хочете від мене, я гетьман, я! Відчепіться!!
    Він вибіг прожогом із хати. Старшини переглянулися.
    — Ото лишив нам наступника покійний раб Божий Зіно-вій. Тьху, — сплюнув Носач.
    Раптом із двору почувся жіночий крик, старшини вибігли з хати. Ганна Золотаренкова, Богданова вдова, зігнулася над козаком, що лежав просто в пилюці, Катерина й Данило Ви-говські вже бігли на крик. Генеральні й собі підбігли.
    Це лежав Юрко. Ним кидало й било об дорогу, з рота йшла піна. /
    Ця недуга мучила хлопця ще від стрічі з горлорізами Ча-плинського. За останні роки хвороба начебто відступила, принаймні, Хмельницький переконував усіх, що хлопець переріс це.
    — Що ви з ним зробили?! — з докором кинула Ганна в очі Виговському. Той миттю припав до хлопця, обхопив голову руками, затиснув рот, щоби в припадку Юрко не відкусив собі язика. Інші старшини також помагали тримати, аж поки хлопець не заспокоївся. Тоді його непритомного віднесли до будинку.
    РОЗДІЛ VII

їм.


    ^І-^Цісля того випадку з молодим гетьманичем я намагався принишкнути. Мене бачили, як я говорив із Юрком, як той зайшов зі мною в хату Брюховецького і пробув там якийсь час. Я крутився з челяддю, брався допомагати вдові покійного та дочкам по господарству. Не цурався такої роботи, на відміну від інших козаків, тому швидко заслужив добре ставлення жіноцтва, що мешкало в гетьманському дворі. За всі справи я брався весело, виконував залюбки. Досить часто пані Ганна, що давала тут усьому лад, посилала мене з різними дорученнями по місту. Я намагався всюди стати своїм.
    Хотілося прослизнути до Юрка, однак туди нікого не пускали, і мені тільки залишалося вірити, що, незважаючи на його недугу, моє зерно все ж таки проростає.
    Виговський та старшини самі домовилися з Бутурліним. Писар уже не перший раз зустрічався з боярином, тому добре знав, як із ним треба говорити. Щось можна пообіцяти, колись уникнути відповіді. А вже коли нахабний москаль дуже напирав, погрожуючи, що силою забере Білорусь і воєвод без згоди гетьмана в міста поставить, то Виговський обіцяв зі сльозами на очах відвернутися від царської ласки й на радість католикам і бусурманам собі нового союзника пошукати. Тоді воєвода лякав писаря Божим судолі, але заспокоювався. Так вони й домовилися. Москва мала припинити наступ на Білорусь, а козаки мають затвердити молодого Хмельницького гетьманом, який і буде вирішувати з царем питання з воєводами. Козацька рада мала бути відразу після похорону старого Хмельницького. Тому старшина все відтягувала з похороном. Мені дуже хотілося спробувати «заве