Скачать fb2
Срібні ковзани

Срібні ковзани

Аннотация

    Улюблена з дитинства повість Мері Мейп Додж про казкову Голландію — країну тюльпанів і гребель, де взимку всі катаються на ковзанах, а на Різдво трапляються дива. Цей твір перекладений багатьма мовами і відомий в усьому світі. Розповідаючи зворушливу історію з життя голландських школярів минулого століття, письменниця запрошує у захопливу подорож країною, наводить цікаві відомості з географії та історії Голландії, описує звичаї жителів цього самобутнього краю.
    Для дітей середнього шкільного віку.


Мері Мейп Додж Срібні ковзани

Розділ I
Ганс і Гретель

    Гладенькою, немов скло, кригою часом пробігали люди на ковзанах: то селянка з ущерть наповненим кошиком на голові, то жвавий юнак, який поспішав у місто на роботу і, пролітаючи повз дітей, що тремтіли від холоду, дарував їм теплу усмішку.
    Тим часом хлопчик і дівчинка (вони були братом і сестрою), хекаючи, намагалися прив’язати собі щось до ніг — не ковзани, звичайно, ні, а просто дерев’яні полозки, грубо обтесані донизу, з дірками, крізь які були просилені ремінці із сирцевої шкіри.
    Чудернацькі «ковзани» змайстрував собі й сестрі Ганс — так звали хлопчика. Їхня мати була настільки бідною селянкою, що про справжні ковзани для своїх дітей вона й подумати не могла. Та якими б грубими не були ці полозки, вони дарували дітям багато веселих годин на льоду; навіть зараз, коли наші юні голландці щосили смикали за ремінці задубілими червоними пальцями й зігнулися, майже торкаючись колінами зосереджених личок, жоден захмарний образ сталевих лез не потьмарив би їхньої радості.
    Нарешті хлопчик випростався й, широко розкинувши руки, легко заковзав по льоду, перетинаючи канал.
    — За мною, Гретель! — безтурботно гукнув він дівчинці.
    — Слухай, Гансе, — поскаржилася сестра, — з цією ногою знову негаразд! Минулого разу ремінці натерли мені ногу, і зараз боляче, коли стягувати їх там.
    — То підв’яжи їх вище, — відповів Ганс, не дивлячись на сестру й виписуючи на льоду чудову вісімку.
    — Але ремінець закороткий!
    Ганс був голландцем, тому він тільки доброзичливо присвиснув (хлопчик-англієць, напевне, сказав би: «Які ж надокучливі ці дівчиська!») і повернувся до Гретель.
    — Навіщо ж ти, дурненька, взула ці черевики? Можна ж було шкіряні, майже неношені, або хоч дерев’яні!
    — Чи ти забув, Гансе, як батько кинув у вогонь мої гарні нові черевики, просто в палаючий торф? Я й кліпнути не встигла, як їх уже зовсім покривило. У цих я хоч якось можу ковзати, а в дерев’яних — зась. Ну, підв’язуй, тільки обережніше…
    Ганс дістав із кишені ремінця; щось наспівуючи, він став перед Гретель на коліна і заходився затягувати ремінь її «ковзана» так сильно, як лише міг.
    — Ой-ой! — скрикнула дівчинка. Їй було дуже боляче. Ганс роздратовано розв’язав ремінця і неодмінно жбурнув би його на землю (як і більшість старших братів), якби не помітив, як по сестриній щоці котиться прозора сльозинка.
    — Я зараз поправлю… Не хвилюйся, — знічено мовив хлопець, охоплений братерською ніжністю. — Та нам не слід баритися — мама чекає.
    Він роззирнувся, наче щось шукав: спочатку поглянув на землю, потім — на голе вербове гілля над головою і, нарешті, на небо, розмальоване тепер яскравими блакитними, малиновими й золотавими смугами.
    Ніде не було того, що він шукав. Аж раптом хлопчина радісно ляснув себе по лобі. В його очах заблищали іскринки. Він зірвав із себе шапку й, видерши розірвану підкладку, прикріпив її до носка зношеного черевика Гретель так, щоб вийшло щось на зразок м’якої подушечки.
    — Ну! — переможно вигукнув він, зав’язуючи ремінці так швидко, як дозволяли його змерзлі пальці. — Витерпиш, якщо я ще трошки затягну?
    Гретель надула губки, немов хотіла сказати: «Ну гаразд, можеш завдавати мені болю!» — але промовчала. За мить вони, сміючись, летіли каналом, узявшись за руки й навіть не думаючи про те, чи може проломитися під ними крига: у Голландії лід тримається усеньку зиму. Замість того, щоб танути й тоншати під пекучим сонцем, він із дня у день дедалі зухваліше виблискує яскравому промінню.
    Раптом під Гансовими ногами щось тріснуло. Він зменшував кроки, спотикався, поки розчепірено не упав на кригу, дриґаючи ногами.
    — Ха-ха-ха! — розреготалася Гретель. — Оце гепнувся!
    Але під її грубою синьою кофтою билося ніжне серце, тож, не припиняючи сміятися, вона швидко опинилася біля брата, який лежав горілиць.
    — Ти не забився, Гансе?.. А, то тобі весело! Ану, чи спіймаєш мене? — гукнуло дівча, утікаючи.
    Вона більше не тремтіла, щоки її палали, очі іскрились радістю. Ганс підхопився на ноги й помчав навздогін, хоча упіймати Гретель було не так-то й просто. Та вона не встигла далеко від’їхати, бо її «ковзани» також затріщали. Згадавши, що іноді поступитися — значить перемогти, дівчинка раптово розвернулася й упала просто в обійми свого переслідувача.
    — Ха-ха-ха! Попалася! — радісно вигукнув Ганс.
    — Ха-ха-ха! Це я впіймала тебе! — заперечила Гретель, намагаючись вивільнитися з братових рук.
    Саме цієї миті діти почули:
    — Гансе, Гретель!
    — Мама кличе, — констатував Ганс і одразу ж посерйознішав.
    Канал потопав у золотому сонячному світлі. Дихати чистим ранковим повітрям було легко. Ковзанярів ставало дедалі більше. Гретель і Гансові дуже не хотілося закінчувати свої розваги, але їм і на думку не спадало хоч трішечки затриматися. Вони були слухняними дітьми, тож одразу стягнули з ніг дерев’яні ковзани, не розв’язавши й половини вузликів на ремінцях.
    Додому йшли неквапом. Плечистий та білявий Ганс був вищий майже на голову від своєї блакитноокої сестрички, адже йому виповнилося п’ятнадцять років, а Гретель — лише дванадцять. Він був сильним, міцним хлопчиком із ясними очима, а на чолі його, здається, можна було прочитати: «У мене добра душа!», подібно до того, як над входом до кожного маленького зомергейса[2] у Голландії зазвичай був написаний якийсь вислів. Гретель була гнучка й швидка; у її очах танцювали вогники. Коли хтось дивився на дівчинку, рум’янець на її щічках то бліднув, то густішав. Так під подихами вітру клумби рожевих і білих квітів переливаються найрізноманітнішими відтінками червоної палітри.
    Майже не відійшовши від каналу, діти опинилися біля невеличкого будиночка, де вони жили. Їхня мати, вбрана у кофтину, спідницю та щільний очіпок, стояла на порозі. Між похиленими одвірками вона скидалася на портрет. До їхнього будиночка було недалеко, та навіть якби той стояв на відстані милі, все одно здавалося б, що він близько. У цій пласкій країні все чудово видко ще здалеку. Курча можна роздивитися так само добре, як вітряк. Якби не греблі та високі береги каналів, можна було б стати просто посеред Голландії й до самого обрію не побачити не лише пагорба, а навіть горбочка.
    Ніхто не знав про ці греблі більше за тітоньку Брінкер і захеканих дітей, які поспішали на її оклик. Але перш ніж розповісти, чому це так, дозвольте мені, не встаючи із крісла-гойдалки, відвідати разом із вами цю далеку країну, де ви, мабуть, уперше побачите деякі цікаві речі, на які Ганс і Гретель дивилися щодня.

Розділ II
Голландія

    Голландія — одна з найдивніших країн у світі. Її слід би назвати «Дивною землею» або «Країною суперечностей», тому що майже в усьому вона відрізняється від інших країн. Більша її частина лежить нижче від рівня моря. Тут значними витратами коштів і праці зведено величезні греблі й моли, щоб утримувати океан там, де він має бути. Подекуди океан усією своєю масою налягає на узбережжя, і бідолашна земля ледь стримує його натиск. Часом греблі прориває або вони починають протікати, і це призводить до згубних наслідків.
    На високих і широких греблях нерівномірно розкидані будинки та дерева. Та навіть більше — там прокладено чудові дороги, з яких можна дивитися вниз на будиночки уздовж шляху. Рівень води найчастіше вищий за рівень землі, тож кілі кораблів, які пропливають повз ці береги, рухаються на такій висоті, куди не сягають покрівлі низинних жител. Лелека, який клекоче зі своїми пташенятами на шпилі будинку, мабуть, вважає, що його гніздо звите достатньо високо і, значить, йому не загрожує жодна небезпека. Проте жаба, що кумкає у сусідніх очеретах, ближча до зірок, аніж оцей бусел. Водяні комахи сновигають вище, ніж ластівки, які гніздяться у димарях, а плакучі верби засоромлено схиляються, бо не можуть дорости до найближчих очеретів.
    Тут усюди можна побачити заповнені водою рови, канали, ставки, ріки й плеса. Вихлюпнуті морем на суходіл, вони є осередком усієї людської діяльності й виблискують на сонці, зневажаючи тихі вогкі поля, що розляглися поруч з ними. Хочеться запитати себе: «Що ж таке ця Голландія — береги чи води?» Бо ж навіть зелень, якій, здавалося б, самою природою велено рости на суші, тут ніби помилилася й розбуялася на рибних ставках. Загалом країна подібна до губки, або, як сказав про неї англійський поет Батлер:
Країна на якорі, довкруж неї вода;
У ній не живуть — пливуть, мов на суднах.

    Люди народжуються, живуть, помирають і навіть вирощують сади на кораблях, що пливуть каналами.
    Дахи на фермах схожі на величезні обвислі капелюхи, насунуті на очі будинкам, які стоять на дерев’яних ногах, наче підіткнувши спідниці, щоб не замочити їх. Навіть коні носять по широкій дошці на кожному копиті, щоб легше було витягати ноги з драговини. Словом, Голландія — суцільний качиний рай. Улітку це дивовижна країна для босоногих хлоп’ят і дівчаток — тут добре тюпати по воді й пускати іграшкові кораблики, веслувати, рибалити, плавати! Лиш уявіть собі довжелезну низку калюж, по яких можна пускати друзки-суденця, ані разу за цілісінький день не повернувши назад! Але годі! Якщо я розповім про все одразу, мої читачі юрбою помчать на Зейдер-Зее.
    На перший погляд голландські міста видаються якимись чудернацькими хащами, де ростуть будинки, мости, церкви й кораблі, пускаючи пагони дзвіниць, щогл і дерев. У деяких містах човни, як коней, прив’язують до одвірка біля будинку їхнього хазяїна; вантаж на них спускають із вікон верхнього поверху. Матері кричать Лодвейку і Кассі: «Не гойдайтеся на садовій хвіртці, бо ще, не дай Боже, потопитеся!»
    Водні дороги тут трапляються частіше, ніж ґрунтові й залізні. Канави із застояною зеленою водою оточують майданчики для ігор, низинні поля й сади. Подекуди зеленіють гарні живоплоти; але дерев’яні паркани, яких так багато у нас, в Америці, у Нідерландах побачиш нечасто. А кам’яні огорожі й поготів: голландець від зачудування здійняв би руки до неба, якби хтось запропонував йому побудувати таку. Тут немає каменю, якщо не враховувати здоровецьких брил, привезених для зміцнення й захисту узбережжя з інших країн. Усі маленькі камені й галька — якщо вони тут коли-небудь були — закуті в полон бруківки або розсипалися на порох. Хлопчаки зі спритними, сильними руками за все своє життя не знаходять жодного камінця, щоб пустити його по воді або сполохати ним кролика.
    Водні шляхи, або ж канали, перетинають країну в усіх напрямках. Яких тільки тут немає: від величезного Північно-Голландського судноплавного каналу (він, до речі, є одним із чудес світу) і до таких вузьких канальчиків, що й дитині неважко їх перестрибнути. Водні омнібуси — «трексгейти»[3] — постійно возять цими дорогами угору та вниз пасажирів, а так звані «паксгейти» — пальне і товари. Замість зарослих травою стежок від поля до комори, а від неї до саду тягнуться зеленоводі канали, а поля (або «полдери», як їх тут називають), — це просто більші озера, з яких викачано усю воду. У містах жваві вулиці є заповненими водою канавами, тоді як багато сільських доріг вимощено цеглою.
    Міські човни з округлою кормою, позолоченим носом і яскраво розфарбованим корпусом не схожі на жодне судно у світі, а голландський візок з його хитромудро вигнутим маленьким дишлом — справжнє диво з див. «Одне зрозуміло, — вигукне наївний оптиміст, — тамтешні мешканці ніколи не відчуватимуть спраги!» А от і ні. «Країна суперечностей» залишається вірною собі. Хоч море раз у раз і намагається її затопити, а озера вічно намагаються від неї відійти, хоча вода у каналах переливається через край, у багатьох округах немає питної води. Бідолашним голландцям доводиться або потерпати від спраги, або пити вино та пиво, або ж посилати когось далеко вглиб країни, до Утрехта й інших щасливих місцин по цю дорогоцінну вологу, древнішу за Адама і все-таки юну, наче вранішня роса. Час від часу мешканцям, звісно, щастить ковтнути дощової води, якщо тільки її вдається зібрати, але зазвичай вони, подібно до переслідуваних альбатросом моряків у знаменитій поемі Колріджа «Старий моряк», бачать лише, що:
Вода, вода з усіх боків —
Нема й краплини для пиття!

    Величезні вітряки з лопатями-крильми розкидані по всій країні; здається, ніби на неї щойно спустилися незліченні зграї морських птахів. Усюди видно вигадливо підстрижені дерева зі стовбурами, пофарбованими сліпучо-білою, жовтою або червоною фарбами. Коней нерідко запрягають по троє у ряд. Чоловіки, жінки та діти ходять, постукуючи дерев’яними черевиками із випнутим каблуком. Якщо в сільської дівчини немає кавалера, який би супроводжував її на «керміс» (ярмарок), вона наймає собі супутника за гроші, а подружжя полюбовно впрягаються рядком у свої паксгейти і самі тягнуть їх берегом каналу на базар.
    Ще однією своєрідною рисою Нідерландів є пасма піщаних пагорбів — дюни, інакше кажучи. Подекуди на узбережжі їх дуже багато. У давнину, перш ніж їхні схили було засіяно твердою осокою та іншими рослинами, аби не обсипалися, дюни насилали на країну грізні піщані бурі. Таким чином, поряд із рештою чудасій слід зазначити, що фермерам інколи доводиться знімати верхній шар землі, аби докопатися до родючого ґрунту. У вітряні дні сухі піщані зливи нерідко засипають поля, що залишаються вологими навіть по тижню сонячної погоди.
    З іншого боку, багато дивних рис Голландії є доказом ощадливості й завзятої працьовитості її народу. В усьому світі не знайдеш такого розмаю сумлінно доглянутого саду, як у цій маленькій вологій країні, і немає хоробрішого народу, аніж її спокійне, дещо пасивне населення. Лише одиниці країн можуть позмагатися з Голландією у царині важливих відкриттів і винаходів; жодна не перевершила її у торгівлі, мореплавстві, освіті й науці, не доклала стільки шляхетних зусиль для розвитку просвітництва й громадської доброчинності. Голландія може пишатися своїми благородними та славними дітьми; вона може пишатися своїми історичними подвигами терпіння й опору, своїми перемогами, віротерпимістю, освіченою заповзятливістю, досягненнями у живописі, музиці та літературі. Її справедливо називають «європейським полем битви», і так само її можна назвати «всесвітнім притулком», бо пригноблені у себе на батьківщині тут знаходять прихисток і допомогу.
    Якщо ми, американці, підсміюємося над голландцями — хоч чимало з нас є їхніми нащадками — і називаємо їх «людьми-бобрами», запевняючи, що їхня країна якогось прекрасного дня зсунеться у море під час відпливу, ми водночас пишаємося ними, знаючи, що вони виявилися героями і їхня країна, певна річ, ні в якому разі не спливе, поки залишиться бодай один голландець, щоб утримати її своїми руками.
    Подейкують, ніби в Голландії близько десяти тисяч великих вітряків з крильми від вісімдесяти до ста двадцяти футів завдовжки. Вони пиляють ліс, молотять коноплі, мелють зерно й виконують безліч інших робіт; але основне їхнє завдання — відкачувати воду з низовин у канали й запобігати повеням, які надокучають голландцям, коли розливаються річки у внутрішній частині країни. Такі вітряки надзвичайно потужні. На круглій вежі такого вітряка, що часом здіймається навіть над фабричними будівлями, стоїть ще одна, менша за розмірами; вона звужується догори, і дах її схожий на ковпак. Основа горішньої вежі оточена балконом, а над ним виступає вісь, яку обертають чотири величезних крила зі сходами, прикріпленими до тильної сторони. Чимало вітряків досить примітивні, тож їх не завадило б удосконалити, та серед нових є просто геніальні. Вони обладнані хитромудрим пристроєм, завдяки якому самостійно підставляють вітру свої крила під таким кутом, який дає їм змогу працювати з необхідною потужністю. Тобто мірошник може спокійно подрімати, знаючи, що його вітряк, пристосувавшись до вітру, використовує його максимально ефективно. За найменшого поруху повітря кожна лопать розпластується, аби зловити найлегший вітерець, та якщо налетить руйнівний вихор, крила стиснуться, як листя мімози, і завадять йому обертати їх з усією силою.
    В одній зі стародавніх амстердамських в’язниць, що зветься «Скоблильнею» (злодіїв і волоцюг, запроторених до неї, змушували скоблити колоди) ледачих арештантів кидали у карцер, у одному кутку якого стояв насос, а в протилежному був отвір, крізь який у приміщення безупинно лилася вода. Ув’язненому залишалося або, просто собі стоячи, потонути, або якнайхутчіше викачувати воду насосом, поки тюремник не зласкавиться і не замінить його на іншого ледацюгу. Та можна сказати, що цю розвагу природа подарувала всій Голландії, хіба що у значно більшому масштабі. Голландці змушені постійно відкачувати воду, щоб уберегти свої життя. Цілком імовірно, що їм доведеться робити це до скону.
    Щорічно тут витрачаються величезні кошти на ладнання гребель і регулювання рівня води; якби це припинилося, Голландія знелюдніла б. Як уже зазначалося, проривання гребель зумовлювали страшні наслідки. Сотні сіл та міст не раз заливало стрімкими потоками води під час таких повеней, внаслідок чого загинуло близько мільйона чоловік. Один із найжахливіших розливів стався восени 1570 року. До того було двадцять вісім великих паводків, що частково затоплювали Нідерланди, але цей був найстрашнішим.
    Перед тим знедолена країна довго потерпала від іспанської тиранії. Тепер її біди, здавалося, досягли апогею. Читаючи «Історію піднесення Голландської республіки», написану Мотлі, ми вчимося поважати цей мужній народ, який так страждав і ризикував.
    У своєму приголомшливому описі потопу Мотлі розповідає, як тривалий і лютий шторм погнав води Атлантичного океану до Північного моря і звергнув їх на узбережжя голландських провінцій; як усюди порозмивало греблі, що не витримали непосильного навантаження; як навіть мол «Ханд-Бос», збудований із обкованих залізом дубових паль, укріплений важкими якорями і захищений гравієм та гранітом, прорвало вмить; як рибальські та більші судна понесло з моря на затоплену землю, де вони застрягали в гаях або билися об стіни й дахи будинків, і як, нарешті, вся Фрісландія перетворилася на люте море. «Натовпи чоловіків, жінок і дітей, тьма коней, биків, овець та інших свійських тварин повсюди боролися із хвилями. Люди жадібно хапалися за кожен човен, за будь-який предмет, який міг плавати. Всі будинки було затоплено, і навіть мерців на цвинтарі викинуло з могил. Живе немовля у колисці й давно похований труп у труні пливли поруч. Здавалося, що повторюється біблійський потоп. Усюди на верхівках дерев, на церковних дзвіницях юрмилися люди, благаючи милосердя у Господа Бога і допомоги — у своїх близьких. Щойно буря почала слабшати, повсюди почали плавати в човнах люди, знімаючи потерпілих з дахів і дерев, підбираючи трупи потопельників і рятуючи тих, хто у воді до останнього подиху відвойовував у смерті право жити». За кілька годин загинуло не менш ніж сто тисяч чоловік. Тисячі мертвих тварин пливли за течією, а майнові збитки годі було й уявити.
    Іспанський губернатор Роблес виявився одним із перших, хто самовіддано намагався рятувати людям життя і хоч трохи ліквідувати наслідки катастрофи. Раніше голландці ненавиділи його, бо він був іспанцем або португальцем, а отже представником чужоземців-загарбників. Та коли прийшло лихо, він своїми вчинками заслужив всезагальну вдячність. Незабаром він удосконалив метод зведення гребель і видав закон, який зобов’язував землевласників підтримувати загороджувальні споруди. Відтоді великі розливи траплялися рідше; однак щонайменше за останні триста років таки сталося шість руйнівних повеней.
    Навесні, особливо коли тане сніг, неабияку небезпеку становлять озера й річки. Захаращені брилами льоду, вони виходять із берегів, не встигнувши віддати океанові свої води. Якщо пригадати, як вирує море, напираючи на греблі, стає зрозумілим, чому життя у Голландії спокійним не назвеш. Люди роблять усе можливе, аби запобігати катастрофам. Інженери й робітники цілодобово чергують на всіх небезпечних ділянках. Почувши про небезпеку, всі мешканці кидаються на допомогу, гуртуючись для боротьби проти загального ворога. В усьому світі вважають, що «соломою розливу не загатиш», а в Голландії саме вона й править за головну опору в боротьбі зі стрімкими потоками. Дамби обкладають величезними солом’яними матами, скріплюючи їх глиною і важкими каменями, і тоді океан марно б’ється об них.
    Рафф Брінкер, батько Гретель і Ганса, багато років працював на греблях. Якось, коли вже вкотре нависла небезпека повені й люди зміцнювали ненадійну споруду біля Веєрмейкського шлюзу, під час страшного шторму, в мороці, під дощем і снігом Брінкер упав із підмостків і знепритомнів. Його принесли додому, але відтоді Рафф не працював; хоч він і зміг вижити, та став безтямним і втратив пам’ять.
    Гретель пам’ятала його лише таким, яким він був тепер, — дивною мовчазною людиною, чий порожній погляд стежив за дівчинкою, куди б вона не повернулася. А Ганс нерідко згадував, яким життєрадісним був колись його батько, як весело лунав його голос; як, бувало, невтомно носив синочка на плечі… Іноді ночами, коли хлопчик лежав без сну, йому вчувалося, начебто десь поруч звучить безтурботна батькова пісня.

Розділ III
Срібні ковзани

    Тітонька Брінкер заробляла на існування усієї родини вирощуванням овочів, пряжею та плетінням і ледве зводила кінці з кінцями. Раніше вона працювала на баржах, які сновигали каналом, і часом із іншими жінками тягла буксирний канат паксгейта, який ходив між Бруком і Амстердамом. Але, коли Ганс виріс і зміцнів, він узяв цю важку роботу на себе. До того ж останнім часом чоловік тітоньки Брінкер зробився настільки безпорадним, що їй постійно доводилося піклуватися про нього. Хоча здорового глузду в нього залишилося менше, ніж у маленької дитини, але він і досі був сильний та міцний, тож нерідко тітоньці Брінкер бувало важко дати йому раду.
    «Ой, діточки, він був таким добрим і працьовитим! — іноді сумовито зітхала вона. — А яким розумним! Не згірше за адвоката. Сам бургомістр[4], бувало, зупинявся, аби запитати його про щось. А тепер — горе мені! — він власної дружини й діток не впізнає. Гансе, ти пам’ятаєш батька, коли він був самим собою, таким сильним і славним? Пам’ятаєш, чи не так?»
    «Як не пам’ятати! Він усе знав, усе вмів робити. Геть усе… А як він співав! Ти тоді сміялася й жартувала, що від його пісень навіть вітряки затанцюють».
    «Так… Що за пам’ять у цього хлопчика!.. Гретель, доню, забери у батька шпицю. Хутчіш, бо ще око собі виколе! І надягни на нього черевика. Ноги в нього, бідолахи, постійно просто крижані. Я ніяк не можу простежити, щоб він завжди був узутий».
    І чи то голосячи, чи то наспівуючи щось, тітонька Брінкер сідала, і в низеньких кімнатках лунало дзижчання її прядки. Майже всю роботу в будинку й на городі виконували Ганс і Гретель. Щоліта дітлахи день у день копали торф і складали його цеглинками, запасаючи паливо. Якщо ж домашньої роботи не було, Ганс правив кіньми, які тягли буксир на каналі (так він заробляв по кілька стейверів[5] на день), а Гретель пасла гусей у сусідніх фермерів.
    Ганс майстерно володів різьбленням по дереву і, як і Гретель, добре порядкував у саду й на городі. Гретель співала, шила і бігала на високих саморобних ходулях краще за будь-яку дівчинку в усій околиці. Вона за п’ять хвилин могла вивчити народну пісню, відшукати будь-яку травичку або квітку навесні, але книг дівчинка трохи боялася, і частенько, поглянувши на чорну дошку в їхній старій школі, заливалася слізьми. Ганс, навпаки, був повільний, проте завзятий. Що складнішим було завдання у школі або вдома, то більше воно йому подобалося. Часто після уроків хлопчаки глузували над його латаним одягом і куцими шкіряними штанями, та мало не в кожному класі їм доводилося поступатися йому почесним місцем. А ще виявилося, він єдиний у всій школі учень, який жодного разу не стояв у «страшному кутку» — там, де висіла грізна різка, а над нею було написано: «Учись! Учися, ледарю, бо інакше тебе провчить ця різка!»
    Ганс і Гретель могли ходити до школи тільки взимку — решту часу вони працювали. Та цієї зими вони вже місяць не відвідували уроків, допомагаючи матері. Треба було пекти житній хліб, підтримувати чистоту в будинку, плести панчохи та інші вироби і продавати їх на базарі. Окрім того, Рафф Брінкер потребував пильного нагляду.
    Поки брат із сестрою цього грудневого ранку сумлінно допомагали матері, гамірна ватага хлопців і дівчат веселилися на каналі. Серед них були чудові ковзанярі. Коли вони, яскраво вбрані, пролітали повз, здавалося, що лід раптом розтанув і течією пливуть клумби різнобарвних тюльпанів.
    Тут каталася дочка багатого бургомістра Гільда ван Глек у дорогому хутрі й широкому оксамитовому пальто, а поруч із нею бігла гарненька сільська дівчинка Анні Боуман у теплій яскраво-червоній кофті й блакитній спідниці, такій короткій, що плетені сірі панчохи виднілися у всій своїй красі. Каталась тут і гордовита Ріхі Корбес. Її батько, мейнгеєр ван Корбес, вважався одним з найвизначніших громадян Амстердама. А навколо неї юрмилися Карл Схуммель, Пітер і Людвіг[6] ван Хольпи, Якоб Поот і один дуже маленький хлопчик із довжелезним ім’ям: Воостенвальберт Схіммельпеннінк. У натовпі було ще кілька десятків хлопчиків і дівчаток, і всі вони гралися й веселилися.
    Вони з півмилі бігли каналом вниз, а потім щодуху мчали назад. Часом найшвидший із них розвертався прямо перед носом у якого-небудь поважного законодавця або лікаря, який неквапом собі їхав до міста, а часом цілий ланцюг дівчат раптово розривався при появі товстого старого бургомістра, який, пихкаючи, прямував до Амстердама, тримаючи напереваги свого ціпка із золотим набалдашником. Бургомістр ковзав на фантастичних ковзанах із чудовими ремінцями й блискучими лезами, які загиналися над підйомом ноги, закінчуючись позолоченими кульками. Він лиш трішечки ширше розплющував заплилі жиром очиці, якщо одна з дівчаток робила йому реверанс, і, боячись спіткнутися, не наважувався чемно вклонитися у відповідь.
    На каналі ковзалися не тільки знатні пани. Робітники із втомленими очима поспішали на фабрики і в майстерні; перекупки проходили із багажем на голові; рознощики аж згиналися під вагою своїх тюків; човнярі з розкуйовдженим волоссям і обвітреними обличчями пробиралися уперед, грубо штовхаючись; священики з ласкавими очима, мабуть, поспішали сповідати когось перед смертю… Трохи згодом з’явилися діти із сумками за плечима. Вони щодуху мчали до школи, яка стояла неподалік. Геть усі були на ковзанах, крім того закутаного фермера, чий хитромудрий візок трусився берегом каналу.
    Незабаром веселі дітлахи майже загубилися у цій строкатій юрбі ковзанярів, чиї ковзани виблискували, відбиваючи сонячне світло. Ми, мабуть, більше нічого б і не довідалися про цих дітей, якби вони раптом не зупинилися, як укопані, й, скупчившись осторонь, не заговорили всі одразу до однієї гарненької дівчинки, яку витягли з людського потоку, що прямував до міста.
    — Агов, Катрінко, — загукали вони в один голос, — ти чула? Будуть змагання… Ти неодмінно маєш узяти участь!
    — Змагання? — запитала Катрінка, сміючись. — Будь ласка, говоріть по черзі — я нічого не розумію.
    Діти затнулися й гуртом поглянули на Ріхі Корбес, яка зазвичай говорила за всіх.
    — Послухай, — сказала Ріхі, — двадцятого, у день народження мевроу[7] ван Глек, відбудуться великі ковзанярські змагання. Це Гільда влаштувала. Найкращому ковзаняреві дадуть чудовий приз!
    — Так, — підхопило кілька голосів, — пару прекрасних срібних ковзанів, просто неймовірних! З такими чудовими ремінцями! Так-так, а ще зі срібними дзвіночками й пряжками!
    — Хто сказав, що із дзвіночками? — почувся тихенький голосок хлопчика з довгим ім’ям.
    — Я так кажу, пане Воост, — відповіла Ріхі.
    — Так воно і є…
    — Ні, я напевно знаю, що без дзвіночків!
    — Ну що за дурниці ти верзеш?!
    — Та ні, вони ж зі стрілками…
    — А мейнгеєр ван Корбес сказав моїй мамі, що із дзвіночками, — лунало звідусіль із уст збудженої дітвори.
    Воостенвальберт Схіммельпеннінк зробив спробу покласти суперечці край:
    — Нічого ви не знаєте! Ніяких дзвіночків не буде, вони…
    — О! О! — і хор протилежних думок зазвучав знову.
    — На ковзанах для дівчат будуть дзвіночки, — спокійно втрутилася Гільда, — а для хлопців призначена інша пара, і на ній збоку вигравіювані стріли.
    — От бачиш!.. А що я казав?! — навперебій закричали чи не всі хлопці.
    Катрінка спантеличено дивилася на них.
    — Хто ж змагатиметься? — запитала вона.
    — Всі ми, — відповіла Ріхі. — Ох і весело ж буде! І ти теж, Катрінко, обов’язково! А зараз час до школи, поговоримо про це на великій перерві. Ти ж братимеш участь у змаганнях разом із нами?
    Катрінка не відповіла, але, зробивши граціозний пірует і кокетливо кинувши: «Чуєте? Останній дзвінок. Наздоганяйте!» — зі сміхом помчала до школи, що стояла на березі десь за півмилі від дітей.
    Всі безладною юрбою кинулися за нею. Але марно — не наздогнати їм ясноокої веселунки. Вона мчала вперед, озираючись раз у раз, і очі її переможно сяяли, а розпущене волосся золотилося на сонці.
    Чарівна Катрінка! Вона аж пашить здоров’ям і юністю, вона — саме життя, веселощі й рух! Не дивно, що цієї ночі твій образ дівчинки, яка завжди мчить уперед, промайнув у сновидіннях одного хлопчика. Не дивно, що через багато років, коли ти полетиш від нього назавжди, ця пора здасться йому найпохмурішою в житті.

Розділ IV
Ганс і Гретель знаходять друга

    Опівдні наші юні друзі ватагою висипали зі школи, аби годинку потренуватися на каналі.
    Вони каталися лише кілька хвилин, як раптом Карл Схуммель, єхидно усміхаючись, сказав Гільді:
    — Поглянь, ну й парочка з’явилася! Ото голодранці! Напевне, сам король подарував їм ці «ковзани».
    — Вони дуже завзяті, — м’яко промовила Гільда. — Мабуть, важко було вчитися бігати на таких безглуздих обрубках. Знаєш, вони дуже бідні селяни. Хлопчик, напевно, зробив ці ковзани сам.
    Карл трохи зніяковів:
    Гільда весело розсміялася і поїхала геть. Наздогнавши і промчавши повз невелику групу, вона зупинилася біля Гретель, яка не зводила жадібного погляду з ковзанярів.
    — Як тебе звуть, дівчинко?
    — Гретель, юфроу[9] — відповіла та сором’язливо. Вони були майже однолітки, але ж Гільда народилася в заможній родині. — А мого брата — Гансом.
    — Міцний хлопчина! — весело мовила Гільда. — Можна подумати, що всередині в нього тепла грубка. А от ти, здається, зовсім змерзла. Було б непогано, якби ти вдяглася тепліше, крихітко…
    Гретель, у якої більше просто не було чого надягти, змусила себе розсміятися і відповіла:
    — Не така я вже й маленька. Мені дванадцять із гаком.
    — Он воно як! Пробач, будь ласка. Знаєш, мені майже чотирнадцять років, але я така висока для свого віку, що решта дівчат здаються мені маленькими. Втім, усе це дрібниці. Можливо, ти мене навіть переростеш… Тільки одягайся тепліше, адже дівчата не ростуть, якщо вони постійно тремтять від холоду.
    Ганс аж спалахнув, помітивши сльози на очах у Гретель.
    — Моя сестра не скаржилася на холод, але зараз і справді зимно… — глянув він зі смутком на сестру.
    — Нічого, — сказала Гретель. — Коли я катаюсь, мені тепло, навіть спекотно… Дякую вам за турботу, ви дуже чуйні, юфроу!
    — Ні-ні! — заперечила Гільда, дуже незадоволена собою. — Я необережна, жорстока, але я сказала не зі зла. Я тільки хотіла запитати тебе… Тобто… Якщо…
    І Гільда затнулася, тільки-но почавши говорити про те, заради чого прибігла сюди. Їй стало ніяково перед цими бідно вдягненими, але сповненими гідності дітьми, хоча вона просто хотіла приділити їм увагу.
    — То в чім річ, юфроу? — вигукнув Ганс. — Чим я можу вам прислужитися? Щось…
    — О ні, ні! — розсміялася Гільда, опанувавши зніяковілість. — Я тільки хотіла поговорити з вами про наші великі змагання. Хочете взяти участь? Ви обоє чудово бігаєте на ковзанах, а платити за участь не треба. Будь-хто може записатися й отримати приз.
    Гретель сумно поглянула на Ганса, а він зірвав шапку й шанобливо відповів:
    — Ні, юфроу, якби навіть ми й записалися, то незабаром відстали б від інших. Погляньте, наші ковзани з твердого дерева, — він підняв ногу, — але швидко мокнуть, липнуть до криги, і ми спотикаємося.
    Очі в Гретель заіскрилися смішком: вона згадала про ранкову Гансову невдачу, але одразу почервоніла й сором’язливо пролепетала:
    — Ні-ні, ми не зможемо взяти участі. Але ж нам можна буде подивитися на змагання, юфроу?
    — Звичайно, — відповіла Гільда, ласкаво дивлячись на серйозні обличчя брата й сестри і від щирого серця шкодуючи, що витратила майже всі свої кишенькові гроші, отримані цього місяця, на мережива й обновки. У неї залишилося тільки вісім квартьє[10], а їх вистачило б на купівлю хіба що однієї пари ковзанів.
    Глянувши на ноги брата й сестри, такі різні за розмірами, вона запитала:
    — Хто з вас краще катається?
    — Гретель, — блискавично відповів Ганс.
    — Ганс, — тієї ж миті сказала Гретель.
    Гільда усміхнулася:
    — Я не можу купити вам обом по парі ковзанів або навіть хоча б одну нову пару, але от вам вісім квартьє. Вирішуйте самі, у кого більше шансів перемогти на змаганнях — тому й купите ковзани. Шкода, що в мене бракує грошей на кращі… До побачення!
    І, тицьнувши схвильованому Гансові гроші, Гільда всміхнулася, кивнула й швидко поковзала наздоганяти товаришів.
    — Юфроу! Юфроу ван Глек! — голосно покликав Ганс, незграбно шкутильгаючи за нею (ремінець на його ковзанах розв’язався).
    Гільда повернулася, приклавши руку до очей, щоб захистити їх від сонця, і Гансу видалось, начебто вона пливе до нього по повітрю, все ближче, ближче…
    — Ми не можемо взяти ці гроші, — відхекуючись, пробурмотів Ганс, — хоч і знаємо, що ви дали їх від щирого серця.
    — Чому ж? — запитала Гільда, заливаючись рум’янцем.
    — Тому, — відповів Ганс, кланяючись, наче блазень, але спрямувавши гордий погляд принца на високу, струнку дівчинку, — що ми їх не заробили.
    Але Гільда не розгубилась. Вона ще раніше помітила на шиї в Гретель гарний дерев’яний ланцюжок.
    — Виріжте мені ланцюжок, Гансе. Такий, як у вашої сестри.
    — Це я зроблю з радістю, юфроу. У нас вдома є шматок тюльпанового дерева: воно гарне, ніби слонова кістка. Завтра ви отримаєте своє замовлення.
    І він поквапом спробував повернути гроші Гільді.
    — Та ні, ні! — рішуче заперечила Гільда, — Ці гроші — незначна плата за такий ланцюжок!
    І вона поковзала, легко обганяючи навіть найшвидших ковзанярів.
    Ганс довго здивовано дивився їй услід, відчуваючи, що сперечатися із Гільдою марно.
    — Нехай так, — пробурмотів він чи то про себе, чи то звертаючись до своєї вірної тіні — Гретель. — Значить, мені слід старанно попрацювати, не гаючи ані хвилини. Мабуть, сидітиму до опівночі, якщо тільки мама не заборонить палити свічку, але роботу завершу… Гроші можна залишити в себе, Гретель.
    — Ну й мила дівчина! — вигукнула Гретель, захоплено плескаючи в долоні. — Слухай, Гансе, виходить, лелека недаремно звив гніздо в нас на даху минулого літа! Пам’ятаєш, як мама сказала, що він принесе нам щастя, і як вона плакала, коли Янсзон Кольп застрелив його? І вона сказала, що Янсзону це принесе біду. І от щастя до нас нарешті прийшло! Тепер, Гансе, якщо мама пошле нас завтра до міста, ти зможеш купити ковзани на базарі.
    Ганс похитав головою:
    — Панночка дала нам грошей на ковзани, але якщо я зароблю їх, Гретель, вони підуть на вовну. Тобі потрібна тепла кофта.
    — О! — вигукнула Гретель у непідробному розпачі. — Не купити ковзанів! Звісно, я мерзну, але не так уже й часто. Мама завжди каже, що в жилах дітей-бідняків кров струмує угору й униз, наспівуючи: «Я повинна їх зігріти! Я повинна їх зігріти!..» О Гансе, — вела вона далі, ледь не схлипуючи, — Не кажи, що ти не купиш ковзанів, бо я заплачу… І взагалі, я хочу мерзнути… Тобто мені, правда, дуже тепло…
    Ганс глянув на неї. Як справжній голландець, він відчував справжнісінький жах при самому вигляді сліз, та й узагалі будь-якого прояву почуттів, а найбільше боявся дивитися в блакитні очі сестрички, залиті слізьми.
    — Зрозумій, — вигукнула Гретель, відчувши, що перевага на її боці, — я буду страшенно засмучена, якщо ти не купиш ковзанів! Мені вони не потрібні, я не така жадібна. Я хочу, щоб ти купив ковзани собі. А коли я підросту, вони знадобляться й мені… Ну ж бо, Гансе, порахуй монети. Чи бачив ти коли-небудь стільки грошей?
    Ганс задумливо перебирав монети на долоні. Ніколи в житті йому так не кортіло мати ковзани. Про змагання він чув ще до розмови з Гільдою і по-хлоп’ячому прагнув випробувати свої сили разом із іншими. Він не сумнівався, що на гострих сталевих лезах заввиграшки обжене більшість хлопчиків на каналі. Заперечення Гретель здавалися йому переконливими. З іншого боку, він знав, що їй, такій маленькій, але сильній і вправній, варто лише тиждень потренуватися на справжніх ковзанах, і вона бігатиме краще за Ріхі Корбес або навіть Катрінку Флак… Щойно це спало йому на думку, він прийняв рішення. Якщо Гретель не хоче кофти, вона одержить ковзани.
    — Ні, Гретель, — відповів він нарешті, — я можу почекати. Коли-небудь я назбираю грошей і придбаю собі хорошу пару ковзанів. А на ці кошти ти купиш ковзани.
    Очі в Гретель засяяли радістю, але вона одразу знову почала сперечатися, хоча вже не так наполегливо:
    — Панночка дала гроші тобі, Гансе. Якщо їх візьму я, це буде дуже нечемно з мого боку.
    Ганс рішуче труснув головою і рушив уперед, а його сестричка то йшла, то підстрибом бігла за ним, аби не відстати. Вони вже зняли свої дерев’яні полози й поспішали додому — сповістити матері радісну новину.
    — Слухай, я знаю, як треба зробити! — раптом весело закричала Гретель. — Купи такі ковзани, які тобі будуть трошки малі, а мені — трошки великі, і ми зможемо кататися по черзі. Буде чудово, правда? — І Гретель знову заплескала в долоні.
    Бідний Ганс! Спокуса була великою, але юнак мужньо її переборов:
    — Дурниці, Гретель! З більшими ковзанами в тебе нічого не вийде. Ти й на цих спотикалася, як сліпе курча, поки я не обточив кінці. Ні, тобі потрібна паpa саме по нозі, і ти аж до двадцятого маєш використовувати будь-яку слушну нагоду, щоб потренуватися. Моя маленька Гретель завоює приз — срібні ковзани!
    При одній думці про таку можливість Гретель не змогла утриматися від захопленого вереску.
    — Гансе! Гретель! — почувся знайомий голос.
    — Йдемо, мамо!
    І вони поспішили додому. Дорогою Ганс увесь час підкидав монети на долоні.
* * *
    По всій Голландії не знайшлося б такого гордого та щасливого юнака, як Ганс Брінкер, коли наступного дня він стежив очима за сестрою, яка спритно каталася серед ковзанярів, що заполонили надвечір увесь канал. Добра Гільда подарувала їй теплу кофту, а тітонька Брінкер полагодила її порвані черевики. Розчервонівшись від задоволення й зовсім не зважаючи на здивовані погляди, спрямовані на неї, крихітка стрілою носилася туди-сюди, почуваючись так, немов блискучі леза в неї на ногах раптово перетворили всю землю на казкову країну. У її шляхетній душі невпинно звучало: «Ганс, милий добрий Ганс!»
    — Бейдендондер! (Клянуся громом!) — вигукнув Пітер ван Хольп, звертаючись до Карла Схуммеля. — Ця крихітка в червоній кофті й залатаній спідниці непогано катається. Гунст! (До дідька!) Можна сказати, що в неї пальці на п’ятах і очі на потилиці! Глянь-но! Ото дасть вона перцю, якщо візьме участь у змаганнях і поб’є Катрінку Флак!
    — Тс-с! Не так голосно, — зупинив його Карл, глузливо посміхаючись. — Ця панночка в лахміттях — улюблениця Гільди ван Глек. Ковзани — її подарунок, якщо не помиляюся.
    — Он воно як! — вигукнув Пітер, усміхаючись: Гільда була його найкращим другом. — Вона і тут встигла зробити добру справу!
    І мейнгеєр ван Хольп, виписавши на кризі подвійну вісімку, а потім величезну букву «Р», зробив стрибок, виписав букву «Г» і покотив без зупинки далі, поки не опинився поруч із Гільдою.
    Узявшись за руки, вони каталися разом, спочатку сміючись, потім спокійно стиха розмовляючи.
    Як не дивно, Пітер ван Хольп незабаром зробив несподіваний висновок, що в його сестрички неодмінно має бути точнісінько такий дерев’яний ланцюжок, як у Гільди.
    За два дні, у переддень святого Ніколааса, Ганс, який встиг спалити три свічкових недогарки і до того ж порізати собі великого пальця, стояв на базарній площі в Амстердамі й купував ще одну пару ковзанів — для себе!

Розділ V
Тіні в будинку

    Мила тітонька Брінкер! Щойно прибрали зі столу після жалюгідного обіду, вона на честь святого дня Ніколааса зодягла свою святкову сукню. «Це потішить дітей», — подумала вона й не помилилася. За останні десять років святкове вбрання діставалося дуже рідко. Раніше, коли його хазяйку знали у всій окрузі й називали гарненькою Мейтьє Кленк, воно добре служило й красувалася на багатьох танцювальних вечірках і ярмарках. Сукня зберігалася у старій дубовій скрині, і тепер дітям лише зрідка дозволялося поглянути на неї.
    Злиняла й поношена, їм вона здавалася розкішною. Ліф, який щільно прилягав до тіла, був із синього домотканого сукна; його квадратний виріз відкривав білу полотняну сорочку, зібрану навколо шиї; червоно-коричнева спідниця була облямована чорною смугою. У плетених вовняних мітенках[11], в ошатному чепчику, з-під якого, на відміну від буденного, вибивалося волосся, мама здавалася Гретель мало не принцесою, а Ганс, дивлячись на неї, перетворювався на статечного й ґречного парубка.
    Заплітаючи свої золотаві коси, дівча у захваті мало не танцювало навколо матері.
    — Ой, мамо, мамо, мамо, яка ж ти гарненька!.. Поглянь, Гансе, як намальована, правда?
    — Еге, — весело погодився Ганс, — намальована… Тільки мені не подобаються ці штуки у неї на руках — наче панчохи.
    — Тобі не подобаються мітенки, братику Гансе? Але ж вони дуже зручні… Дивися, вони закривають усі червоні плями на шкірі… Ой, мамо, яка в тебе біла рука там, де закінчується мітенка! Біліша за мою, значно біліша! Послухай, мамо, ліф тобі завузький. Ти ростеш! Ти справді ростеш!
    Тітонька Брінкер розсміялася:
    — Його пошили дуже давно, моє сонечко, коли талія в мене була не товщою за колотівку. А як тобі очіпок? — І вона повернула голову спочатку в один бік, а потім в другий.
    — Ой, страшенно подобається, мамо! Він такий га-а-ар-ний! Глянь, на тебе дивиться батько!
    Невже батько справді дивився на дружину? Так, але — безтямним поглядом. Його вроу[12] здригнулася, обернувшись до нього, і щось схоже на рум’янець заграло на її щоках, а очі зблиснули надією, але одразу ж згасли.
    — Ні-ні, — зітхнула вона, — він нічого не розуміє. Ну ж бо, Гансе, — і слабка усмішка знову промайнула в неї на губах, — не стій так цілий день, устромивши в мене погляд: адже в Амстердамі на тебе чекають нові ковзани.
    — Ой, мамо, — відгукнувся він, — тобі стільки всього потрібно! Навіщо мені купувати ковзани?
    — Дурниці, синку! Тобі дали грошей або дали роботу, — все одно, щоб ти зміг купити собі ковзани. Іди хутчіш, доки не стемніло.
    — Так, і не затримуйся, Гансе! — розсміялася Гретель. — Нині ввечері ми з тобою позмагаємося на каналі, якщо мама відпустить.
    Уже на порозі Ганс обернувся й сказав:
    — На твоїй прядці потрібно замінити підніжку, мамо.
    — Ти сам можеш її зробити, Гансе.
    — Можу. На це грошей не треба. Але тобі потрібні й вовна, і пір’я, і борошно, і…
    — Ну гаразд, гаразд! Годі. На твоє срібло всього не купиш. Ой, синку, якби гроші, які в нас украли, раптом повернулися сьогодні, у цей радісний день напередодні святого Ніколааса, ото б ми зраділи! Ще вчора ввечері я молилася доброму святому…
    — Мамо! — роздратовано перебив її Ганс.
    — А чом би й ні, Гансе? Соромно дорікати мені за це. Адже я воістину така сама набожна протестантка, як і будь-яка шляхетна пані, яка ходить до церкви. І якщо я іноді звертаюся до доброго святого Ніколааса, то нічого поганого в цьому не вбачаю. Подумати тільки! Я не можу помолитися святому без того, щоб мої рідні діти на мене за це не нападали! Але ж саме він — заступник хлопчиків і дівчаток… Замовкни! Яйця курку не повчають!
    Ганс занадто добре знав свою матір, щоб заперечувати їй хоч словом, коли голос її ставав таким різким і пронизливим, як зараз (а це траплялося щоразу, як вона заводила мову про зниклі гроші), тому він сказав ласкаво:
    — А що ти просила у доброго святого Ніколааса, мамо?
    — Я просила, щоб він не давав злодіям спати ані хвилини, поки вони не повернуть грошей, якщо тільки це в його силах. Або щоб він прояснив наш розум і ми самі змогли знайти гроші. Востаннє я їх бачила за день до того, як ваш любий батько розбився… Втім, тобі це добре відомо, Гансе.
    — Так, мамо, — зі смутком відповів хлопець, — ти мало не перевернула весь будинок, шукаючи їх.
    — Але марно, — жалібно промовила мати. — Як то кажуть: хто сховав, той знайде.
    Ганс здригнувся.
    — А як ти думаєш, батько міг би їм щось сказати? — запитав він таємниче.
    — Звичайно, — кивнула тітонька Брінкер. — Тобто, я так думаю, але це ще нічого не означає. Знаєш, щодо цього я змінюю думку мало не щодня. Може, батько віддав гроші за того великого срібного годинника, що зберігається в нас з того самого дня. Та ні… цьому я ніколи не повірю.
    — Годинник не вартий і чверті цих грошей, мамо.
    — Звісно, що ні, а твій батько до останньої хвилини був при тямі. Він був таким розсудливим і ощадливим, що не накоїв би дурниць.
    — Але звідки ж у нас цей годинник? От чого я не можу зрозуміти… — пробурмотів Ганс чи то до себе, чи то до матері.
    Тітонька Брінкер похитала головою й кинула скорботний погляд на чоловіка, який сидів, втупившись у підлогу порожніми очима. Гретель стояла поруч із ним і плела.
    — Цього ми ніколи не дізнаємося, Гансе. Я багато разів показувала годинника батькові, але йому що годинник, що картоплина — однаково. Того страшного вечора він прийшов додому вечеряти, передав мені годинника й звелів дбайливо зберігати, аж поки він сам про нього не спитає. Ледь він відкрив рота, щоб додати ще щось, до нас увірвався Броом Клаттербоост і сказав, що гребля в небезпеці. Ой леле! Яка ж страшна була вода того року в тиждень святої Трійці! Мій хазяїн схопив свої інструменти й утік. Тоді я востаннє бачила його при розумі. Опівночі його принесли додому напівмертвого; голова в бідахи була вся розбита й закривавлена. Згодом лихоманка минулася, але розум до нього так і не повернувся… Йому ставало дедалі гірше… Ніколи ми не знатимемо…
    Ганс усе це чув і раніше. Не раз він бачив, як мати в дні гострої потреби виймала годинника зі сховку, майже зважившись продати, але жодного разу не піддалася цій спокусі.
    «Ні, Гансе, — повторювала вона, — адже ми ще не помираємо з голоду. Не будемо порушувати батькової довіри!»
    Зараз її син згадав кілька таких випадків і важко зітхнув. Потім покотив шматочок воску по столу в бік Гретель і сказав:
    — Так, мамо, ти молодець, що зберегла годинника… Багато хто вже давно проміняв би його на золото.
    – І тим ганебніше для них! — обурено вигукнула тітонька Брінкер. — Я б так не вчинила. До того ж знатні добродії такі несправедливі до нас, злидарів, що варто б їм побачити таку коштовну річ у наших руках, і вони, — навіть якби ми їм усе розповіли, — чого доброго, запідозрили б батька в…
    Щоки Ганса спалахнули гнівним рум’янцем:
    — Хай би тільки наважилися, мамо! Я б…
    Він стиснув кулаки, очевидно, вирішивши, що останні слова цієї фрази занадто страшні, щоб вимовити їх при матері.
    Тітонька Брінкер усміхнулася крізь сльози, пишаючись обуренням сина:
    — Ой, синку, ти чесний, порядний хлопчик… Із годинником ми ніколи не розлучимося. Можливо, колись перед смертю ваш батько прийде до тями і запитає про нього.
    — Так, мамо! — погодився Ганс. — Прийде до тями… і впізнає нас?
    — Так, синку, — майже пошепки відповіла мати. — Траплялося й таке.
    За розмовою Ганс ледве не забув про те, що збирався до Амстердама.
    Мати рідко говорила з ним так відверто. Тепер він почувався не тільки її сином, але й другом, порадником.
    — Ти маєш рацію, мамо. Нам не слід розлучатися з годинником. Ми завжди будемо зберігати його заради батька. Та й гроші, може, знайдуться, колись… несподівано.
    — Ніколи! — вигукнула тітонька Брінкер, рвучко знімаючи останню петлю зі спиці й важко кидаючи недокінчене плетиво на коліна. — І думати тут нічого! Тисяча гульденів[13]! І всі зникли за день! Тисяча гульденів… Ох! І куди вони тільки поділися? Якби вони потрапили в нечисті руки, злодій зізнався б у цьому перед смертю… Він не посмів би померти з таким злочином на душі!
    — Може, він ще не помер, — сказав Ганс, намагаючись заспокоїти матір. — Може, ми колись довідаємося про нього.
    — Ой, дитино, — промовила мати іншим тоном, — якому злодієві спало б на думку прийти сюди? У нашому будинку, слава Богові, завжди було чисто й охайно, але бідно; адже ми з батьком все життя заощаджували, як то кажуть:
    «Потроху, але часто, — і торба повна». Так воно і вийшло. Та й у батька вже були чималі гроші, отримані за роботу в Геєрнохті під час великої повені. Щотижня ми відкладали гульден, а то й більше — адже батько понаднормово працював і отримував за свою роботу чималу платню. Щосуботи ввечері ми додавали до відкладених грошей, крім того часу, коли ти, Гансе, хворів на лихоманку і коли народилася Гретель. Нарешті гаманець так наповнився, що я заштопала стару панчоху, і ми стали складати гроші в неї. Тепер мені здається, начебто грошей у ній набралося до самого верху — і всього за кілька тижнів. У ті часи платили добре, якщо робітник хоч трохи тямив у техніці. Панчоха все наповнювався міддю й сріблом… і золотом теж. Так-так, можеш розплющити очі ще ширше, Гретель. Я, бувало, сміючись казала батькові, що не з бідності ношу свою стару сукню… А панчоха все наповнювалася… і зрештою стала такою товстенькою, що я не раз, прокинувшись уночі, тихенько вставала й при місячному світлі йшла її помацати. Потім на колінах дякувала Господові за те, що згодом мої діти отримають добру освіту, а батько зможе відпочити від важкої праці на старості. Часом за вечерею ми з батьком говорили, що добре було б переробити комин і побудувати теплий зимовий корівник. Але мій хазяїн брав значно вище. «Велике вітрило вітер ловить, — говорив він. — Незабаром ми зможемо дозволити собі все, що заманеться…» І потім, поки я мила посуд, ми разом співали пісень. Ех… «На тихому морі за кермом легко…» Від ранку до ночі не знала я прикрощів. Щотижня батько виймав панчоху, клав туди гроші, а сам сміявся й цілував мене, поки ми разом зав’язували тасьми… Та йди вже, Гансе! Сидиш тут, роззявивши рота, а день вже й спливає! — різко обірвала тітонька Брінкер, червоніючи при думці про те, що говорила із сином занадто відверто. — Тобі час іти.
    Ганс увесь час сидів, серйозно дивлячись на матір. Він підвівся і запитав майже пошепки:
    — А ти хоч раз намагалася?..
    Мати зрозуміла його:
    — Так, синку, і не раз. Але батько тільки сміється або дивиться на мене так дивно, що в мене навіть зникає бажання запитувати. Минулої зими, коли ти й Гретель занедужали на лихоманку, і в нас майже не було хліба, а я нічого не могла заробити — бо дуже боялася, щоб ви не померли, поки мене не буде вдома, — чого я тільки не робила! Я гладила його по голові й шепотіла йому про гроші лагідно, мов кошеня: «Де вони?.. У кого вони?..» Все марно! Він тільки смикав мене за рукав і бурмотів такі нісенітниці, що аж кров холонула мені в жилах. Під кінець, коли Гретель лежала біліша за сніг, а ти марив у ліжку, я закричала йому — мені здавалося, що він обов’язково почує мене: «Раффе, де наші гроші? Знаєш ти щось про гроші, Раффе? Про гроші в гаманці й панчосі, які лежали у великій скрині!» Але це було все одно, що говорити із каменем… Це було…
    Голос матері звучав так дивно, а очі її так палали, що стривожений Ганс поклав їй руку на плече.
    — Заспокойся, мамо, — сказав він. — Забудьмо про ці гроші. Я вже дорослий і сильний. Гретель також спритна й працьовита. Незабаром ми знову будемо заможними. Знаєш, мамо, нам з Гретель значно приємніше бачити тебе веселою і радісною, аніж мати все срібло світу… Чи не так, Гретель?
    — Мама це знає, — схлипнула дівчинка.

Розділ VI
Сонячні промені

    Хвилювання дітей і вразило, і втішило тітоньку Брінкер, адже воно свідчило про їхню любов і відданість. Буває, вродливі пані в знатних будинках раптом усміхнуться так ласкаво, що їхня усмішка осяє все навколо. Але їй далеко до святої материнської усмішки, якою тітонька Брінкер спробувала розрадити своїх бідно вдягнених дітей у вбогому будиночку. Вона пошкодувала, що так багато говорила з ними про своє горе. Трохи підбадьорившись, вона квапливо витерла очі й подивилася на дітей так, як може дивитися тільки мати:
    — Отакої! Хороші ж у нас розмови! Ось-ось настане свято Ніколааса! Не дивно, що пряжа коле мені пальці. Слухай, Гретель, візьми цю монетку й, поки Ганс купуватиме ковзани, купи собі вафлю на базарі.
    — Мамо, дозволь мені залишитися із тобою вдома, — сказала Гретель, піднявши очі, які блищали від сліз. — Вафлю мені купить Ганс.
    — Як хочеш, доню… І от що, Гансе: почекай хвилинку. Ще три ряди — і я закінчу своє плетиво, а ти одержиш пару найкращих панчіх у світі, хоча пряжа й трохи загруба, і продаси їх панчішникові на вулиці Гейрен-Грахт. Виторгуєш три чверті гульдена, якщо добре поторгуєшся. У такий мороз і справді їсти хочеться: купи чотири вафлі. Що ж, відсвяткуємо святого Ніколааса.
    Гретель заплескала в долоні:
    — От буде добре! Анні Боуман розповідала мені, як бенкетуватимуть сьогодні в заможних будинках. Але нам теж буде весело! Ганс купить собі новенькі ковзани… І вафель поїмо. Ось воно, щастя! Дивись, не розкриши їх, братику Гансе! Якнайкраще загорни, обережно засунь під куртку й застебнися.
    Ганс набундючився від усвідомлення власної значущості і поважно відповів:
    — Авжеж.
    — Мамусю! — закричала Гретель у захваті. — Незабаром тобі доведеться панькатися з батьком, а зараз ти тільки плетеш. Так розкажи нам усе-усе про святого Ніколааса!
    Тітонька Брінкер розсміялася, побачивши, що Ганс повісив на місце шапку й приготувався слухати.
    — Ні, діточки, — відказала вона, — я вам тисячу разів про нього розповідала.
    — Розкажи знову! Ну, будь ласочка, розкажи! — вигукнула Гретель, сідаючи на красивого дерев’яного ослінчика, якого Ганс змайстрував до дня народження матері. Гансові теж кортіло послухати оповідь, але він не хотів здаватися маленьким, тож стояв біля комина, недбало розмахуючи своїми старими ковзанами.
    — Ну що ж, слухайте, діти, але більше ніколи не будемо марнувати часу посеред дня. Підніми свій клубок, Гретель, і плети шкарпетку, поки я розповідатиму. Як кажуть: «Вуха нашорошуй, а без діла не сиди»… Знайте, що святий Ніколаас — чудовий святий! Він піклується про моряків, але найбільше він любить хлопчиків і дівчаток. Отож, якось, коли він ще жив на землі, один азійський купець послав своїх трьох синів учитися до великого міста — Афін.
    — А що, Афіни в Голландії, мамо? — запитала Гретель.
    — Не знаю, доню. Мабуть, що так.
    — Ні, мамо, — делікатно заперечив Ганс. — Ми давно проходили це на уроках географії. Афіни в Греції.
    — Нехай, — погодилася мама, — яка різниця? Може, Греція належить нашому королю, хтозна? Так чи так, цей багатий купець послав своїх хлопців до Афін. Дорогою вони зупинилися заночувати в хутірському готелі, щоб уранці знову вирушити в дорогу. Так от, вони були дуже добре одягнені… Можливо, в оксамит і шовк, які носять діти багатих людей, а пояси в них були набиті грішми… Що ж скоїв злий хазяїн готелю? Він задумав убити хлопчиків і забрати собі їхні гроші й гарне вбрання. І вночі, коли всі спали, він повбивав усіх трьох.
    Гретель стиснула руки й здригнулася, а Ганс постарався набути такого вигляду, начебто слухати про вбивства й грабіж для нього звична річ.
    — Але це було ще не найгірше… — вела далі тітонька Брінкер, повільно працюючи спицями й намагаючись не збитися з ліку петель, — це було ще не найгірше. Хазяїн-лиходій пішов і розрізав тіла хлопчиків на маленькі шматочки, а потім кинув у величезну діжку з розсолом, аби продати їх як солону свинину.
    — Ой! — нажахано пискнула Гретель, хоча чула цю історію не вперше.
    Ганс зберігав незворушний вигляд і, здавалося, думав, що в таких випадках найкраще, що можна зробити, — це саме засолити вбитих.
    — Так, він їх засолив, і можна було сказати, що хлопчикам настав кінець. Але ні! Тієї ночі святий Ніколаас у чудесному видінні побачив, як хазяїн готелю ріже на шматки синів купця. Звичайно, йому можна було не квапитися — адже він був святий, тож лише вранці він прийшов до готелю і звинуватив хазяїна у вбивстві. Тоді злий хазяїн зізнався у всьому й упав на коліна, вимолюючи прощення. Він так каявся, що навіть попросив святого воскресити хлопчиків.
    – І святий воскресив їх? — запитала Гретель у радісному хвилюванні, хоча чудово знала відповідь.
    — Звичайно. Солоні шматки вмить зрослись, і хлопчики вискочили з діжки з розсолом цілі й неушкоджені. Вони впали до ніг святого Ніколааса, він благословив їх і… Ох! Господи помилуй, Гансе, якщо ти негайно не підеш, то не встигнеш повернутися дотемна!
    Тітонька Брінкер перевела подих і зовсім розхвилювалася. Адже ніколи її діти не сиділи аж годину при денному світлі, нічого не роблячи, і думка про марнування часу по-справжньому налякала її. Прагнучи надолужити втрачене, жінка заметушилася по кімнаті. Вона жбурнула брусок торфу у вогонь, здула невидимий пил зі столу і вручила Гансові доплетені панчохи — і все за одну мить.
    — Ну ж бо, Гансе, — сказала вона хлопцеві, коли він забарився у дверях, — Що тебе затримує, любий?
    Ганс поцілував матір у повну щоку, все ще рум’яну й свіжу, незважаючи на всі негаразди:
    — Меєстер не прийде, Гансе, навіть якщо запропонувати йому вдвічі більше. А якщо й прийде — все одно не допоможе. Скільки гульденів я колись витратила на лікування, але ваш добрий батько так і не отямився! Божа воля! Іди, Гансе, і купи ковзани.
    Ганс пішов з важким серцем, але ж серце було молодим і билося в юнацьких грудях, тож через п’ять хвилин він уже насвистував. Мати сказала йому: «любий», і цього було досить, аби перетворити похмурий день на сонячний. Голландці, розмовляючи один із одним, зазвичай не вживають пестливих слів, як, наприклад, французи або німці. Але тітонька Брінкер ще дівчиною жила в Гейдельберзі (де робила вишивки для одного сімейства) і почуті там ласкаві слова привезла сюди, у свою стриману родину; їх вона вимовляла тільки в пориві гарячої любові й ніжності.
    Тому її фраза: «Що тебе затримує, любий?» — знову й знову звучала, як пісня, у вухах Ганса під акомпанемент його свисту, і хлопчикові здавалося, що на нього чекає велика удача.

Розділ VII
Ганс домагається свого

    До Брука — села з тихими, бездоганно чистими вулицями, скутими кригою струмками, жовтими цегляними бруківками й веселими дерев’яними будиночками — було вже рукою подати. Тут буяли пишним цвітом чистота й парадність, а щодо його мешканців, можна було подумати, що вони або сплять, або повмирали.
    Жоден слід не оскверняв посипаних піском тротуарів, прикрашених вигадливими візерунками з гальки і мушель. Усі віконниці були позакривані так щільно, немов повітря й сонячне світло вважалися тут отрутою, а масивні парадні двері відчинялися не інакше, як з нагоди весілля, хрестин або похорону.
    Хмаринки тютюнового диму спокійно плавали по схованих від сторонніх очей кімнатах, і навіть діти, які могли б пожвавити вулиці, або готували уроки в затишних куточках, або ковзалися на сусідньому каналі. Подекуди в садах стояли павичі й вовки, але вони були не з плоті й крові, — це були підстрижені у подобі тварин буксові дерева, і здавалося, вони охороняли садиби, зеленіючи з люті. Жваві автомати — качки, жінки й спортсмени — лежали заховані в літніх будиночках і чекали весни, коли їх заведуть і вони позмагаються в моторності зі своїми власниками; а блискучі черепичні дахи, вимощені мозаїкою двори й відполіровані оздоби будинків, виблискуючи, посилали мовчазні вітання чистому небу.
    Ганс підкидав на долоні свої срібні квартьє і дивився на село, розмірковуючи, чи правда, що деякі мешканці Брука такі багаті, що, як йому не раз доводилося чути, навіть кухонний посуд у них із чистісінького золота. Він бачив на базарі солодкі сирки, які продавала мевроу ван Стооп, і знав, що ця зарозуміла особа наживає на них багато блискучих срібних гульденів. Але невже, думав він, вершки в неї відстоюються в золотих глеках? Невже вона збирає їх золотою шумівкою? Невже в її корів, коли вони стоять у зимових хлівах, хвости і справді підв’язані стрічками?
    Такі думки миготіли у його голові, коли він уже стояв обличчям до Амстердама, який лежав за п’ять миль, по той бік замерзлого Аю[15]. На каналі крига була чудова, але дерев’яні ковзани Ганса, які він незабаром збирався змінити, жалібно скрипіли, немов прощаючись із хазяїном, поки він посувався вперед, то ковзаючи, то шаркаючи ногами.
    І тут Ганс, перетинаючи Ай, побачив, що назустріч йому ковзає сам Букман, найвідоміший у Голландії лікар-хірург!
    Ганс ніколи не зустрічався із ним, але бачив його гравійовані портрети у вітринах багатьох амстердамських крамниць. Таку особу важко забути. Лікар, худий і довготелесий (хоча був чистокровним голландцем), із суворими блакитними очима, міцно стуленими губами, які немов промовляли: «Усмішки заборонені», — здавався не дуже-то веселим і товариським і взагалі не такою людиною, з якою добре вихований юнак наважився б заговорити без особливо важливої причини.
    Але Ганса спонукав до цього голос, якому він не корився лише в крайніх випадках, — його власна совість.
    «Ось іде найкращий у світі лікар, — шепотів голос. — Сам Бог послав його. Ти не маєш права купувати ковзани, якщо на ці гроші можеш запросити знаменитого лікаря, щоб він допоміг твоєму батькові!»
    Дерев’яні ковзани тріумфально скрипнули. Сотні чудових сталевих лез зблиснули в уяві Ганса й зникли. Йому видалося, що гроші обпікають його пальці.
    Старий лікар здавався надзвичайно похмурим і неприступним. У Ганса наче клубок застряг у горлі, але все-таки в нього вистачило голосу, щоб, порівнявшись із лікарем, гукнути:
    — Мейнгеєре Букман!
    Видатна людина зупинилася, випнула тонку нижню губу і озирнулась, суплячи брови.
    Але Ганс уже вирішив домогтися свого.
    — Мейнгеєре, — промовив він захекано, під’їжджаючи ближче до грізного лікаря, — я знаю, що ви — прославлений хірург Букман. Я хочу просити вас про велику милість…
    — Гм! — фиркнув лікар, готуючись учкурити якнайдалі від настирливого юнака. — Дайте пройти… Немає у мене грошей… Я не подаю милостині.
    — Я не жебрак, мейнгеєре! — гордо заперечив Ганс, поважно тицьнувши лікареві майже у вічі жалюгідну купку срібняків. — Я хочу, аби ви щось порадили моєму батькові. Він живий, але більше скидається на мерця. У нього не все гаразд із головою, він не тямить, що верзе. Він не хворий, просто упав із греблі.
    — Як?! — вигукнув лікар.
    Ганс, затинаючись від хвилювання, розповів йому про батька усе, що знав, пару разів утерши сльозинки, і закінчив серйозним тоном:
    — Будь ласка, огляньте його, мейнгеєре. Тіло в нього здорове, а от розум… Я знаю, цих грошей замало, але я зароблю ще. Візьміть їх, мейнгеєре, я обов’язково зароблю… Обіцяю до скону сумлінно працювати на вас, якщо ви тільки вилікуєте мого батька!
    Що сталося зі старим лікарем? Щось світле, як сонячний промінь, промайнуло на його обличчі, очі його зволожилися й подобрішали; рука, яка тільки-но стискала ціпок, немов готуючись вдарити, тепер тихенько лягла на Гансове плече.
    — Сховай свої гроші, хлопчику, мені вони не потрібні… Я подивлюся, що з твоїм батьком, боюся лишень, що це безнадійно. Скільки часу, кажеш, минуло відтоді?
    — Десять років, мейнгеєре! — вигукнув Ганс, сяючи від раптово пробудженої надії.
    — Так! Випадок тяжкий, але я огляну твого батька. Зараз скажу коли… Сьогодні я вирушаю до Лейдена. Повернуся за тиждень, тоді й чекай на мене. Де ви живете?
    — За милю на південь від Брука, мейнгеєре, біля каналу. Хижка наша бідна, стара. Кожен із тамтешніх хлопців покаже її вашій честі, — додав Ганс, важко зітхаючи. — Всі вони побоюються її, називаючи «будинком ідіота».
    — Так, так, — сказав лікар і покрокував далі, ласкаво кивнувши Гансові через плече. — Я прийду.
    «Безнадійний випадок, — бурмотів він, — але хлопчина мені подобається. Його очі — майже як у мого нещасного Лоуренса… До біса! Невже я ніколи не забуду цього негідника?!» І, насупившись ще більше, лікар мовчки поїхав геть.
    А Ганс знову помчав до Амстердама на скрипучих дерев’яних ковзанах; знову пальці перебирали монети на дні кишені; знову хвацький свист мимоволі злітав із його вуст.
    «Може, повернутись додому, — розмірковував він, — щоб повідомити радісну звістку?.. Або спочатку купити вафель і нові ковзани? Ф’ю-ю! Поїду-но я далі…»

Розділ VIII
Якоб Поот і його двоюрідний брат

    Вечір напередодні святого Ніколааса Ганс і Гретель провели дуже весело. Яскраво світив місяць, і хоча тітонька Брінкер переконувала сама себе, що її чоловік безнадійний, вона так зраділа майбутньому візиту меєстера, що піддалася на умовляння дітей відпустити їх на годинку покататися перед сном.
    Ганс був у захваті від своїх нових ковзанів і, прагнучи похизуватися перед Гретель, виписував такі фігури, що дівчинка стискувала руки в німому замилуванні.
    Брат і сестра були тут не самі, але ніхто, здавалося, їх не помічав.
    Брати ван Хольп і Карл Схуммель влаштували шалені змагання. З чотирьох пробігів Пітер ван Хольп у трьох здобув перемогу. Тому Карл, і так не вельми люб’язний, був аж ніяк не в доброму гуморі. Однак він намагався надолужити поразку, насміхаючись над маленьким Схіммельпеннінком, а той як наймолодший покірно терпів глузування, і хоч намагався триматися ближче до товаришів, однак не почувався повноправним членом їхньої компанії. І раптом Карлові сяйнула нова думка і пішов у наступ на приятелів.
    — Слухайте, друзі! Може, не пустимо на змагання цих злиднів, що живуть у «будинку ідіота»? Гільда з’їхала з глузду, коли затіяла все це. Катрінка Флак та Ріхі Корбес просто скаженіють, варто їм уявити, що вони змагатимуться із тим убогим дівчиськом! Особисто я їх не засуджую. А щодо хлопця… Якщо ми справжні чоловіки, то не допустимо навіть думки про те…
    — Авжеж ні! — перебив Карла Пітер ван Хольп, удаючи, що неправильно зрозумів його слова. — Жодна нормальна людина не зніматиме зі змагань вправних ковзанярів лише тому, що вони бідняки!
    Карл люто затупцяв на місці:
    — Висловлюйся обережніше, шановний, і будь такий люб’язний не підказувати іншим! Навіть не намагайся!
    — Ха-ха-ха! — розреготався маленький Воостенвальберт Схіммельпеннінк, передчуваючи бійку. Він не сумнівався: коли дійде до кулаків, його кумир Пітер відгамселить дюжину таких зарозумільців, як Карл.
    Але щось в очах Пітера спонукало Карла перенести свій гнів на слабшого, тож він люто налетів на Вооста:
    — А ти чого верещиш, тварючко? Кістлявий оселедець, мавпа-коротун із довгим ім’ям замість хвоста!
    Кілька хлопчаків, які каталися неподалік, схвальними криками відгукнулися на єхидний дотеп. У Карла, переконаного, що ворогів переможено, трохи покращився настрій. Однак відтепер він вирішив виступати проти Ганса й Гретель лиш тоді, коли поряд не буде Пітера.
    У цю хвилину на льоду з’явився друг Пітера — Якоб Поот. Ще не видно було його обличчя, але помилитися було неможливо, бо він був найгладкішим із місцевих хлопчаків.
    — А ось і товстун! — вигукнув Карл. — А з ним іще якийсь худорлявий чужинець…
    — Ха-ха-ха! Точнісінько як хороша свиняча грудинка, — закричав Людвіг, — прошарок м’яса, прошарок жиру!
    — Це двоюрідний брат Якоба, — вставив Воост, радіючи нагоді повідомити новину. — Він англієць. У нього дуже смішне коротеньке ім’я: Бен Добс. Він гостює у них і поїде аж після великих змагань.
    Увесь цей час хлопці кружляли, робили оберти, каталися, не припиняючи розмови, спокійно виписуючи на ковзанах хитромудрі фігури. Але тепер вони зупинилися, зіщулившись від морозного вітру, і чекали, поки до них наблизяться Якоб Поот і його супутник.
    Усі обступили новоприбулих, і Бенджамін досить швидко дійшов висновку, що голландці, незважаючи на їхню чудернацьку мову, зовсім непогані.
    Правду кажучи, Якоб, представляючи свого двоюрідного брата, вимовив «Пеншамін Допс» і назвав його «Шон Куль». Але я перекладаю всі розмови наших юних друзів і тому вважаю за потрібне відтворювати англійські імена правильно, а не так, як їх вимовляли хлопці.
    Спочатку юний Добс почувався ніяково серед приятелів двоюрідного брата. Хоча майже всі вони вивчали англійську і французьку, однак соромилися говорити цими мовами, а Бен, намагаючись говорити голландською, робив багато смішних помилок. Він завчив, що «вроу» значить дружина, а «йа» значить «так», «споорвег» — залізниця, «стоомбот» — пароплав, «опхаальбрюґґен» — розвідні мости, «бейтенплаастен» — дачі, «мейнгеєр» — пан, «твеєґевегт» — двобій, «копер» — мідь, «задель» — сідло, але з цих слів він не міг скласти жодної фрази, так само як не знаходив нагоди скористатися довгим списком фраз, завчених за підручником «Голландські діалоги». Теми цих діалогів були досить цікаві, але хлопчики ніколи їх не зачіпали. Як і той бідолаха, що навчився за підручником Оллендорфа вимовляти бездоганною німецькою: «Чи не бачили ви рудої корови моєї бабусі?» — але, приїхавши до Німеччини, виявив, що йому не випаде нагоди розпитати про цю цікаву тварину, Бен зрозумів, що засвоєна ним книжкова голландська мова, попри всі сподівання, йому не допомагає.
    Але спільне катання на ковзанах змітає всі перешкоди, розставлені мовою. Тому незабаром Бен відчув, що він уже близько знайомий з усіма хлопчаками і, коли Якоб (пересипаючи промову французькими й німецькими словами — аби Бенові було зрозуміліше) розповідав про один чудовий проект, який вони розробили, юний англієць уже не соромився час від часу вставляти «йа» або невимушено кивати головою.
    Проект був і справді чудовий, до того ж тепер випадала чудова нагода втілити його в життя, адже учнів, як завжди, розпустили на свято аж на чотири дні, щоб зробити генеральне прибирання школи.
    Якоб і Бен отримали дозвіл вирушити в тривалу подорож на ковзанах — не куди-небудь, а до самої Гааги, столиці Голландії, а від Брука до неї приблизно п’ятдесят миль.[17]
    — Ну, друзі, — додав Якоб, коли розповів про свій проект, — хто з нами?
    — Я! Я! — збуджено закричали всі хлопчики.
    – І я теж! — насмілився вигукнути маленький Воостенвальберт.
    — Ха-ха-ха! — розреготався Якоб, тримаючись за товсті боки й трясучи пухкими щоками. — І ти теж? Такий малюк? Ох, крихітко, ти ж іще носиш подушечки!
    Пояснимо, що в Голландії маленькі діти носять на голові під каркасом із китового вуса й стрічок тонкі подушечки, що вберігають від забиття при падінні. День, коли їх перестають носити, є межею між віком немовляти і дитинством. Воост уже кілька років тому досяг цього високого щабля, тож стерпіти Якобових образ не міг.
    — Думай, що говориш! — пискнув він. — Краще сам постарайся коли-небудь скинути свої подушки — вони в тебе на всіх частинах тіла!
    — Ха-ха-ха! — голосно зареготали всі хлопчаки, крім Добса, який нічого не второпав.
    — Ха-ха-ха! — голосніше за всіх розсміявся сам Якоб. — Це мій жир… Йа… Він говорить, я ношу подушки з жиру! — пояснив Бенові добродушний товстун.
    Дотеп Вооста мав такий успіх, що всі одностайно вирішили прийняти малого до компанії, якщо, звісно, його батьки на це погодяться.
    — На добраніч! — мало не проспівав ощасливлений малюк, і щодуху помчав додому.
    — Добраніч!
    — Ми зупинимось у Гаарлемі, Якобе, і покажемо твоєму двоюрідному братові великий орган! — жваво заговорив Пітер ван Хольп. — У Лейдені теж знайдеться багато цікавенького. Добу проведемо в Гаазі — там живе моя заміжня сестра, вона нам дуже зрадіє, — а наступного ранку вертатимемося додому.
    — Гаразд! — коротко відповів Якоб. Він був не дуже говірким хлопчиком.
    Людвіг захоплено дивився на брата:
    — Молодець, Піте! Ну й майстер ти на всякі вигадки! Мама зрадіє не менше за нас, коли довідається, що ми особисто передамо її привіт сестрі ван Генд… Ой, як холодно! — додав він. — Так холодно, що ось-ось голова відпаде. Ходімо краще додому.
    — Подумаєш, холодно! Мерзляк! — крикнув Карл, ретельно виписуючи фігуру, яку він називав «подвійним лезом». — Каталися б ми зараз, якби нині було так тепло, як торік у грудні! Невже не зрозуміло, що якби ця зима не була холодною та ще й ранньою — про подорож годі мріяти!
    — А я вважаю, сьогодні ввечері аж надто холодно, — сказав Людвіг. — Мороз аж тріщить! Хто куди, а я додому!
    Пітер ван Хольп вийняв золотого годинника у формі цибулини і, повернувши його закляклими пальцями до місячного світла, вигукнув:
    — Слухайте, вже майже восьма! Зараз з’явиться святий Ніколаас, а я хочу подивитися, як дивуватимуться йому малюки. Добраніч!
    — Добраніч! — загукали всі у відповідь, зірвалися з місця й помчали з криками, піснями та реготом.
    А де ж були Гретель і Ганс?
    Ох і раптово іноді може урватися радість!
    Вони покаталися із годинку, тримаючись осторонь від інших, цілком задоволені один одним. І Гретель тільки встигла вигукнути: «О, Гансе, як чудово, як добре! Подумати тільки, тепер у нас обох є ковзани! Кажу тобі, це лелека приніс нам щастя!» — як раптом вони почули щось…
    Це був крик, дуже слабкий крик. Ніхто на каналі не звернув на нього уваги. Ганс одразу здогадався, що сталося. Гретель при місячному світлі побачила, як він сполотнів і поспішно зірвав із себе ковзани.
    — Батько! — крикнув Ганс. — Він налякав маму!
    І Гретель побігла за ним до будинку так швидко, як тільки могла.

Розділ IX
Свято Ніколаса

    Усі ми знаємо, що до того, як різдвяна ялинка зайняла належне місце в домашньому побуті нашої Америки, якийсь «старий ельф-веселун» у санчатах, запряжених «вісьмома маленькими північними оленями», привозив безліч іграшок на дахи наших будинків і потім спускався димарем, аби наповнити панчохи дітей, які з надією вивішували їх біля комина. Друзі звали його «Санта-Клаус», а найближчі насмілювалися називати «Старий Нік». Кажуть, уперше він прийшов до нас із Голландії. Звісно, так воно й було; але, подібно до багатьох інших іноземців, він різко змінив свої звички, коли висадився на наш берег. У Голландії святий Ніколаас — справжній святий і найчастіше з’являється там при повній амуніції: в розшитому вбранні, що виблискує золотом і коштовними каменями, у митрі, з ціпком і в рукавичках, прикрашених самоцвітами. В Америці веселий Санта-Клаус з’являється 25 грудня — різдвяного ранку. У Голландії святий Ніколаас відвідує землю 5 грудня, у день свого свята[18]. Рано вранці шостого він роздає дітям ласощі, іграшки та інші скарби й зникає на цілий рік.
    У день Різдва голландці тільки ходять до церкви, а потім у гості до родичів. Зате напередодні святого Ніколааса голландські діти просто шаленіють у радісному очікуванні. Втім, варто сказати, що дехто не отримує задоволення від очікування, бо святий любить говорити правду в очі, і якщо хтось із дітей цього року поводився погано, він не посоромиться сказати про це. Іноді він приносить під пахвою березову різку і радить батькам дати дітям прочухана замість насолод і стусанів замість іграшок.
    Добре, що цього ясного зимового вечора наші хлопчаки поспішили додому: не минуло й години, як святий з’явився чи не в усіх будинках Голландії. Він прийшов до королівського палацу і тієї ж миті з’явився в затишному будинку Анні Боуман. Подарунки, які його святість залишив удома в селянина Боумана, коштували, напевно, не більше за срібних п’ятдесят центів, але бувають випадки, коли бідняк більше радіє мідякові, аніж багатій — купі золота.
    Того вечора молодші брати й сестри Гільди ван Глек були надзвичайно схвильовані. Їм дозволили бавитися у великій вітальні, їх одягли в найкраще вбрання і під час вечері кожному дали по два тістечка. Гільда веселилась, як і всі інші. А чом би й ні? Адже вона знала, що святий Ніколаас не викреслить зі свого списку чотирнадцятилітню дівчинку тільки за те, що вона висока на зріст, та й на вигляд майже доросла. Навпаки, можливо, постарається віддати належне такій статечній дівчині, хтозна? Тому Гільда бавилася, сміялася й танцювала так само радісно, як і наймолодші діти, і була душею всіх їхніх веселих ігор. Батько, мати й бабуся схвально на неї дивилися; так само дивився й дідусь — до того, як затулив собі обличчя великим червоним носовичком, залишивши непокритою лише верхівку своєї ярмулки. Цей носовичок був прапором, який сповіщав усіх про дідусів намір покуняти.
    На початку вечора всі бавилися разом і розпустувалися так, що здавалося, начебто дідусь відрізняється від найменшого свого онученяти тільки зростом. Більше того, іноді обличчя молодших членів родини на мить осявало урочисте очікування, і вони по-дорослому ставали дедалі серйознішими.
    Дух веселощів цілковито панував у будинку. Навіть полум’я танцювало й підстрибувало у начищеному до блиску комині. Дві свічки, що гордовито дивилися на небесне світило, почали підморгувати іншим далеким свічкам у дзеркалах. У кутку зі стелі звисав від дзвінка довгий разок скляного намиста, яке сітками обплітало канат завтовшки з руку. Зазвичай цей шнур висів собі, і його ніхто не помічав; але сьогодні ввечері він увесь виблискував. Його ручка з малинового скла зухвало кидала червоні відблиски на шпалери, забарвлюючи їхні гарні блакитні смуги в пурпуровий колір. Перехожі зупинялися послухати веселий сміх, який линув на вулицю крізь фіранки й віконні рами, потім ішли далі, згадавши, що сьогодні ввечері все село не матиме сну.
    І от здійнявся такий галас, що червона хустинка раптом зісковзнула з дідусевого обличчя. Та і яка поважна літня людина змогла б спати під такий гамір! Мейнгеєр ван Глек здивовано дивився на своїх дітей. Навіть найменшенький, і той сміявся до сліз. Настав час братися до справи. Мати нагадала дітям, що, якщо вони хочуть побачити доброго святого Ніколааса, їм треба проспівати ту саму закличну пісеньку, що привела його сюди минулого року.
    Маля витріщило оченята і взяло до рота кулачок, коли батько опустив його на підлогу. Незабаром дитина вже сиділа прямо й мило супила брівки на всю компанію. У мереживах і вишивках, у чепчику з блакитних стрічок і китового вуса (маля ще не вийшло з того віку, коли діти раз у раз падають на підлогу), воно здавалося королем усіх малюків на світі.
    Інші діти хутенько взяли в руки по гарненькому вербовому кошичку, стали колом і завели повільний хоровод навколо маляти, піднявши очі вгору, бо святий, якого вони зараз збиралися закликати своєю пісенькою, поки що перебував у якихось таємничих сферах. Мати тихенько заграла на роялі; незабаром зазвучали ніжні дитячі голоси, які тремтіли від хвилювання і від цього видавалися ще милішими.
Друже святий, прийди в гості!
Різок тільки не неси,
Просимо тебе уклінно
Від усього серця всі.

За дрібнесенькі провини
Не карай, лиш дорікни.
Ми співаєм, пісня лине
тобі, отче, — оціни.

Святий друже, прийди в гості
У веселе, дружне коло.
Привітаємо ми гостя,
Що потішить всіх навколо.

Діткам поклади усім
в кожен кошик по гостинцю.
Ми співаєм, сяють лиця
У щасливім домі цім.

    Ось так співали діти, і очі їхні, сповнені страху й нетерплячки, були спрямовані на поліровані двостулкові двері. Аж ось почувся голосний стукіт. Коло миттю розімкнулося. Молодші діти з почуттям і жаху, й захвату пригорнулися до маминих колін. Дідусь нахилився вперед, спершись підборіддям на руку; бабуся зсунула окуляри на чоло; мейнгеєр ван Глек, який сидів біля комина, неквапом вийняв пінкову люльку з рота, а Гільда та інші діти скупчилися в очікуванні навколо нього.
    І знову почувся стукіт.
    — Увійдіть, — неголосно сказала мати.
    Двері повільно відчинилися, і святий Ніколаас у святому вбранні постав перед своїми шанувальниками. Стало так тихо, що було б чути, як падає шпилька! Та скоро святий порушив тишу. Яка таємнича велич звучала в його голосі! Як лагідно він говорив!
    — Кареле ван Глек, я радий вітати тебе й твою поважну вроу Катріну, а також твого сина і його добру вроу Анні!.. Діти, я привітаю усіх вас — Ґендріка, Гільду, Броома, Каті, Гейгенса й Лукрецію, і ваших двоюрідних братів і сестер — Вольферта, Дідріха, Мейкен, Вооста й Катрінку!
    Відтоді як я востаннє вів з вами бесіду, всі ви, загалом, поводилися добре. Щоправда, минулої осені на Гаарлемському ярмарку Дідріх грубіянив, але він намагався виправитися. Мейкен останнім часом погано вчилася; вона зловживала цукерками і різноманітними ласощами, а от стейверів, щоб роздавати милостиню, клала до скарбнички занадто мало. Сподіваюся, що Дідріх надалі буде ввічливим, чемним хлопчиком, а Мейкен постарається досягти блискучих успіхів у науках. Нехай вона запам’ятає також, що ощадливість — запорука гідного й доброчесного життя. Маленька Каті не раз мучила кішку. Адже святий Ніколаас чує, як кричить кішка, коли її смикають за хвоста. Я вибачу Каті, якщо вона нині твердо затямить, що і найменші безсловесні істоти також мають здатність відчувати, тож їх не можна кривдити.
    Перелякана Каті розплакалася, а святий чемно мовчав, поки її не заспокоїли.
    — Тебе, Брооме, — продовжував він, — я попереджаю, що хлопчиків, які підсипають учительці нюхальний тютюн у грілку для ніг, одного чудового дня можуть упіймати, і ті неодмінно отримають прочухана…
    Броом почервонів, витріщивши очі від величезного здивування.
    — Але ти чудово навчаєшся, і я більше ні в чому тобі не дорікатиму… Ти, Ґендріку, минулої весни був найкращий на змаганнях у стрільбі з лука і влучив у самісінький центр мішені, хоча перед нею розгойдували пташку, щоб заважати тобі прицілюватися. Я належно оцінюю твої успіхи в спорті й гімнастичних вправах… Однак не раджу тобі брати участі ще й у перегонах на човнах, тому що в тебе залишається замало часу для шкільних занять… Лукреція і Гільда цієї ночі спатимуть спокійно. Вони добрі до людей, віддані своїм близьким, охоче й весело слухаються дорослих удома, і все це принесе їм щастя. Повідомляю, що я дуже задоволений всіма й кожним. Доброта, старанність, доброзичливість і ощадливість процвітали у вашій оселі. Тому благословляю вас, і нехай Новий рік застане вас усіх на шляху слухняності, мудрості й любові! Завтра ви знайдете вагоміші докази мого перебування серед вас. Прощавайте!
    Не встиг він вимовити ці слова, як льодяники градом посипалися на полотняне простирадло, розстелене перед дверима. Почався загальний гармидер. Діти мало не падали один на одного, поспішаючи наповнити льодяниками свої кошики. Мати обережно притримувала малюка у цій штовханині, поки він не затиснув кілька льодяників у своїх пухких кулачках.
    Тоді найсміливіший із хлопчиків підхопився і відчинив двері… Але марно заглядали діти до таємничої кімнати: святий Ніколаас зник безслідно.
    Незабаром усі кинулися до іншої кімнати, де стояв стіл, накритий найтоншою білосніжною скатертиною. Тремтячи від збудження, діти поставили на нього по черевику. Двері замкнули міцно-преміцно, а ключ сховали в материній спальні. Потім усі перецілувалися, бажаючи один одному доброї ночі, урочистою сімейною процесією піднялися на верхній поверх, весело розпрощалися поблизу дверей своїх кімнат — і нарешті в будинку ван Глеків запанувала тиша.
* * *
    А вранці наступного дня вся родина зібралася біля замкнених дверей. Двері урочисто відімкнули, відчинили — і що ж? Перед усіма постала картина, яка довела, що святий Ніколаас дотримується свого слова.
    Кожний черевик був повний ущерть, і поруч з ним лежали строкаті купи всіляких речей… Стіл аж угинався під вантажем подарунків: ласощів, іграшок, книг і ще всякої всячини. Кожен, від дідуся до малюка, отримав подарунки.
    Маленька Каті захоплено плескала в долоні, даючи собі обіцянку, що відтепер кішці не завдасть жодних прикрощів. Хендрік скакав по кімнаті, розмахуючи над головою чудовими луком і стрілами. Гільда радісно сміялася, відкриваючи малиновий футляр і виймаючи з нього блискуче намисто. Всі інші захлиналися від щастя, милуючись своїми скарбами і вигукуючи то «ох!», то «ах!» — точнісінько як ми, американці, торішнього Різдва.
    Тримаючи в руках блискуче намисто й стосика книг, Гільда протиснулася до батьків і підставила їм своє осяйне личко для поцілунку. Погляд її очей був сповнений такої щирої ніжності, що мати нахилилась до неї і пошепки благословила.
    — Я в захваті від цієї книги, дякую вам, тату! — промовила Гільда, доторкаючись підборіддям до верхньої книги в стосі. — Я читатиму її весь день.
    — Так, люба, — сказав мейнгеєр ван Глек, — правильно зробиш: Якобові Катсу рівних немає. Якщо моя дочка завчить його «Моральні емблеми», нам із матір’ю нічому буде тебе навчати. Книга, яку ти тримаєш, — це і є «Емблеми», найкращий його твір. Вона прикрашена рідкісними гравюрами роботи ван дер Венне.
    Слід сказати, що корінця цієї книги не було видно, і ніхто з присутніх ще не встиг її розгорнути. Тому важко пояснити, як міг мейнгеєр ван Глек здогадатися, яку книгу подарував його дочці святий Ніколаас. Дивно також, що святий якимсь чином роздобув речі, виготовлені старшими дітьми, і поклав їх на стіл, прикріпивши до них ярлички з іменами батьків, дідуся і бабусі. Але всі були занадто поглинені своїм щастям, аби помітити ці маленькі суперечності. Гільда зауважила захват, що завжди з’являвся на обличчі її батька, коли він говорив про Якоба Катса, тому вона поклала свої книги на стіл і смиренно приготувалася слухати.
    Мейнгеєр ван Глек говорив дуже-дуже довго. Його тривала промова постійно супроводжувалася приглушеним хором собачого гавкоту, нявчанням котів і беканням ягнят, та ще й на додачу звуки видавало брязкальце — цвіркун зі слонової кістки, яке маля вертіло із невимовним захватом. Та ще й маленький Гейгенс по-своєму відреагував на батькове підвищення голосу: він засурмив у свою нову трубу, а Вольферт узявся акомпанувати йому на барабані.
    Добрий святий Ніколаас! Заради юних голландців я, мабуть, визнаю його і захищатиму від усіх безвірних, доводячи, що він існує.
    Карл Схуммель того дня був дуже заклопотаний: він по секрету доводив маленьким дітям, що це зовсім не святий Ніколаас до них приходив. Просто їхні ж батьки запросили додому людину, перевдягнену святим, і самі завалили столи подарунками. Але ж ми з вами краще знаємо, як усе було насправді.
    Однак, якщо це справді приходив святий, чому ж він того вечора не навідався до будинку Брінкерів? Чому він оминув лише один темний і сумний будинок?

Розділ Х
Що бачили і робили хлопці в Амстердамі

    — Всі тут? — радісно гукнув Пітер, коли наступного дня вся компанія рано вранці зібралася на каналі, споряджена для подорожі на ковзанах. — Подивимося! Якоб призначив мене капітаном — виходить, я зобов’язаний зробити перекличку. Карл Схуммель! Ти тут?
    — Йа!
    — Якоб Поот!
    — Йа!
    — Бенджамін Добс!
    — Йа-а!
    — Ламберт ван Моунен!
    — Йа!
    — Чудово! Сутужно мені було б без тебе: тільки ти розмовляєш англійською… Людвіг ван Хольп!
    — Йа!
    — Воостенвальберт Схіммельпеннінк!
    Мовчанка.
    — Еге! То малого шибеника таки не пустили. Ну, хлопці, зараз точно восьма година… Погода чудова, а лід на Аї твердий, як скеля, — за півгодини ми будемо в Амстердамі. Один, два, три… рушили!
    Справді, не минуло й півгодини, як вони перебралися через міцну кам’яну греблю і опинилися в самому серці величезного міста. Оточене муром, воно стояло на дев’яноста п’яти острівцях, з’єднаних майже двома сотнями мостів. Хоча Бен із часу свого приїзду в Голландію бував тут уже двічі, він і зараз відкривав для себе багато дивовиж. Але його товариші-голландці, які все життя жили неподалік, вважали Амстердам звичайнісіньким собі містом. Бена ж тут цікавило все: високі будинки із роздвоєними трубами й гостроверхими фасадами; склади товарів, облаштовані високо під дахами купецьких будинків, з довгими, витягнутими, немов руки, стрілами підйомних кранів, які піднімають і опускають товари просто перед вікнами квартир; величні громадські споруди, побудовані на дерев’яних палях, глибоко забитих у болотистий ґрунт; вузькі вулиці; канали, що перетинають місто в усіх напрямках; мости; шлюзи; різноманітні костюми городян і найдивніше — крамниці, що приліпилися до церков, і житлові будинки з надзвичайно довгими димарями, що високо піднімаються уздовж священних стін цих будівель.
    Якщо Бен дивився вгору, він бачив високі будинки, які, здавалося, нахилялися вперед і проштрикували небо своїми блискучими дахами. Якщо він дивився вниз, перед очима в нього була дивовижна вулиця без брукованих переходів на перехрестях і без піднятих над її рівнем тротуарів: бруківка переходила в цегляні доріжки для пішоходів. Якщо очі його зупинялися на півдорозі, він бачив маленькі, складної конструкції люстерка (голландці називають їх «шпигунами»), зовні прикріплені чи не до кожного вікна і приладнані таким чином, що люди в будинку можуть стежити за подіями на вулиці, розглядати кожного, хто постукає у двері, залишаючись при цьому невидимими.
    Час від часу повз нього проїжджала двоколка, навантажена дерев’яними виробами; проходив віслючок, нав’ючений двома великими кошиками із фаянсовим або скляним посудом; голими кругляками проїжджали сани (полози яких безупинно змащувалися олією, що капає з ганчірки, а тому легко ковзали бруківкою), а за ними йшла пишна, незграбна сімейна карета, запряжена темно-гнідими фламандськими кіньми з білосніжними хвостами.
    Місто вбралося у святкові шати. Всі магазини були прикрашені на честь дня святого Ніколааса. Не раз доводилося капітанові Пітеру відривати свою команду від кумедних вітрин, де були виставлені всі іграшки, які тільки можна собі уявити. Нідерланди славляться цією галуззю промисловості. Тут на радість дітям копіюються в мініатюрі всілякі речі. Мудровані механічні іграшки, які голландська дитина недбало шпурляє куди завгодно, викликали б справжнісінький переполох у нашому американському Бюро патентів на винаходи. Бен не міг стримати сміху при одному тільки погляді на іграшкові рибальські човни. Важкі й приземкуваті, вони так скидалися на ті дивовижні суденця, які він бачив біля Роттердама. А малесенькі трексгейти, завдовжки всього один-два фути, але повністю обладнані, просто не давали йому спокою: дуже вже хотілося негайно купити таке суденце в подарунок братику, що зостався в Англії! Але зайвих грошей у нього не було, бо мандрівники із притаманною голландцям обережністю вирішили взяти рівно стільки грошей, скільки було потрібно на витрати кожному з хлопчиків, і вручили спільного гаманця Пітеру. Тому Бен вирішив перенести всю свою енергію на оглядини визначних пам’яток і якомога рідше думати про маленького братика Роббі.
    Він на хвильку зайшов до Морського училища й тихо позаздрив його учням: у них був повністю оснащений бриг, а їхні ліжка-гамаки погойдувалися над скринями. Потім заскочив до єврейського кварталу, де живуть багаті гранувальники алмазів і вбогі продавці одягу, і так само швидко оглянув усі чотири головні вулиці Амстердама: Прінсен-Грахт, Кейзерс-Грахт, Гейрен-Грахт і Сінгель. Ці вулиці звиваються півколом, і перші три простягаються більше ніж на дві милі. Посередині кожної з них тече канал, а по його берегах тягнеться чудова бруківка, облямована величними будинками. Ряди оголених в’язів по берегах каналу відкидають на лід сітку тіней, і всюди тут так сліпуче чисто, що Бен сказав Ламберту:
    — Це місто — якась скам’яніла чистота!
    На щастя, було так холодно, що це стало на заваді щоденному щедрому поливанню вулиць і миттю вікон. Інакше наші юні екскурсанти давно вже змокли б до нитки. Голландські господині одержимі миттям, підмітанням, протиранням, і занести бруд до їхніх бездоганно чистих будинків вважається чи не смертним гріхом. Глибоке презирство чекає на тих, хто, переступаючи поріг, полінується натерти до блиску підошви свого взуття; а в деяких місцях відвідувачі, заходячи до будинку, зобов’язані знімати свої важкі черевики.
    Сер Вільям Темпл у своїх спогадах «Що відбулося в християнському світі з 1672 по 1679 роки» розповідає про якогось поважного суддю, що зайшов відвідати одну мешканку Амстердама. Кремезна молода голландка відчинила йому двері й випалила, що господиня — вдома, але черевики в гостя не дуже чисті. По цьому вона обхопила здивованого гостя обома руками, завдала його собі на спину, пронесла через дві кімнати, всадовила на нижню сходинку і, схопивши туфлі, що стояли поблизу, надягла їх йому на ноги. І тільки після цього вона сказала, що господиня сидить нагорі й гість може до неї піднятися.
    Котячись разом із друзями людними каналами міста, Бен дивився на сонних міщан, які ліниво покурювали люльки з байдужим виглядом — здавалося, якщо з їхніх голів збити капелюхи — вони й оком не зморгнуть; і йому важко було повірити, що голландці колись не раз піднімали повстання; важко повірити, що теперішні амстердамці — нащадки тих хоробрих, самовідданих героїв, про яких він читав у історії Голландії.
    Легко ковзаючи по льоду з товаришами, Бен розповів ван Моунену про «похоронний» бунт, що спалахнув тут, в Амстердамі, у 1696 році, коли жінки й діти разом із чоловіками вийшли на вулиці. Жартівливі похоронні процесії проходили по всьому місту: люди вирішили показати бургомістрові, що вони не виконуватимуть нових правил поховання померлих. Під кінець вони зовсім перестали коритися й погрожували рознести мало не все місто; тож бургомістр поспішив скасувати постанову, яка образила народ.
    — Он на тому розі, — сказав Якоб, указуючи на якісь великі будівлі, — п’ятнадцять років тому величезні склади зерна провалились у твань. Це були міцні будинки, побудовані на дебелих палях. Але в них засипали забагато зерна — понад сімдесят тисяч центнерів, — і вони запалися.
    Якобові важко було розповісти таку довгу історію, і він зупинився перевести подих.
    — А ти звідкіля знаєш, що туди зсипали сімдесят тисяч центнерів зерна? — різко запитав Карл. — Ти у той час ще з пелюшок не видибав.
    — Мені батько розповідав, а він добре знає, як усе було, — спокійно відповів Якоб. Віддихавшись, він запропонував: — Бен любить живопис. Може, покажемо йому картини?
    — Гаразд, — погодився капітан.
    — Мали б ми час, Бенджаміне, — сказав Ламберт ван Моунен англійською, — я повів би тебе в Стадгейс, будинок міського управління. От там палі так палі! Будинок зведено на чотирнадцяти тисячах паль, забитих у землю на глибину сімдесяти футів. Але що я хочу тобі показати — так це велику картину, на якій зображено, як ван Спейк підриває свій корабель… Чудова картина!
    — Ван хто? — перепитав Бен.
    — Ван Спейк. Невже не пам’ятаєш? Битва з бельгійцями якраз була в розпалі, і коли він зрозумів, що вони його здолають і захоплять корабель у полон, то підірвав і його й себе разом із ним, аби не здатися ворогові.
    — А хіба не ван Тромп підірвав корабель?
    — Ага. А що зробив ван Тромп? Адже він був знаменитим голландським адміралом, чи не так?
    — Так, він брав участь у тридцяти з гаком морських боях. Він переміг іспанський і англійський флоти, а потім прив’язав швабру до щогли, повідомляючи, що очистив море від англійців. Голландці вміють перемагати, друже мій!
    — Замовкни! — закричав Бен. — Прив’язав він швабру чи ні, а все-таки англійці зрештою його перемогли! Тепер я все згадав. Його вбили десь на нідерландському узбережжі у битві, яку виграв британський флот. Прикро, чи не так? — лукаво додав він.
    — Гм! Куди це ми потрапили? — вигукнув Ламберт, аби перевести розмову в інше річище. — Слухай, усі нас випередили… Всі, крім Якоба. Ох він і гладкий! Ми й пів-шляху не здолаємо, як він знесилиться.
    Бенові, звісно, було приємно бігти на ковзанах поруч із Ламбертом, який хоч і був чистокровним голландцем, але виховувався неподалік від Лондона й англійською володів так само вільно, як і голландською. І все-таки Бен не засмутився, коли капітан ван Хольп крикнув:
    — Ковзани геть! От і музей.
    Музей був відчинений, і того дня вхід був безкоштовним. Мандрівники увійшли, човгаючи ногами, як усі звичайні хлопчиська, які, здається, ніколи не проґавлять нагоди — так їм подобається чути човгання своїх підошов по натертій підлозі.
    Музей в Амстердамі — це просто картинна галерея, у якій можна побачити кращі твори голландських майстрів, а ще близько двохсот папок із рідкісними гравюрами.
    Бен одразу ж помітив, що деякі картини тут висять на щитах, прикріплених до стіни шарнірами. Їх можна повертати, як віконниці, і розглядати при яскравішому світлі. Це пристосування дуже допомогло хлопчикам, коли вони милувалися «Вечірньою школою», маленькою жанровою картиною Герарда Доу, бо дало їм змогу оцінити її блискучу техніку: здавалося, що картина освітлена тим світлом, яке проникає в зображені на ній вікна. Пітер відзначив також якості іншої картини Доу, «Пустельник», і розповів хлопцям кілька цікавих анекдотів про цього художника, який народився у Лейдені 1613 року.
    — Аж три дні писати ручку швабри! — здивовано вигукнув Карл, озиваючись на слова капітана про те, як повільно писав Доу.
    — Так, друже, три дні. І, подейкують, ніби він витратив цілих п’ять днів, обробляючи руку на одному жіночому портреті. Бачиш, які яскраві і старанно виписані деталі на цій картині. Щодня після роботи він ретельно закривав свої незакінчені твори, а фарби й пензлі ховав у непроникні для повітря ящики. Судячи з розповідей, сама його майстерня була запечатана, як коробка для капелюшка. Художник завжди входив до неї навшпиньки і, перш ніж почати роботу, сидів нерухомо, поки не осідав легкий пил, який художник міг розворушити, заходячи до майстерні. Я десь читав, що його картини видаються ще кращими, якщо розглядати їх через збільшувальне скло. Він так напружував зір, обробляючи дрібні деталі, що вже у тридцять років змушений був носити окуляри. У сорок він бачив зовсім погано й ледь міг писати. Йому ніде не вдавалося знайти такі потужні окуляри, які допомогли б йому бачити краще. Нарешті одна бідна стара німкеня запропонувала йому спробувати одягти її окуляри. Вони були саме по ньому і допомогли писати так само добре, як раніше.
    — Гм! — обурено озвався Людвіг. — Мені це подобається! Цікаво, а як же ця бабуся без окулярів?
    — Ну, — розсміявся Пітер, — можливо, у неї були ще одні. У всякому разі, вона вмовила художника взяти її окуляри. Він був такий вдячний, що зобразив на картині ці окуляри разом із футляром і подарував бабусі. А вона віддала цю картину бургомістрові, за що одержала довічну пенсію і не знала скрути до кінця своїх днів.
    — Друзі, — гучним шепотом покликав Ламберт, — а ходімо подивимося «Ведмежу облаву»!
    Це була чудова картина роботи Пауля Поттера, голландського художника XVII століття, який писав неймовірні твори ще до того, як йому виповнилося шістнадцять. Вона приголомшила хлопців сюжетом. Вони байдуже минули видатні твори Рембрандта і ван дер Хельста, але захопилися однією такою собі картиною ван дер Венне, що зображує морський бій між голландцями й англійцями. Потім вони, мов заворожені, стояли перед портретом двох маленьких хлопчиків, один з яких сьорбав юшку, а другий наминав яйце. На думку наших мандрівників, головне достоїнство цієї картини полягало в тому, що хлопчина, який їв яйце, вимазав собі жовтком личко, чим дуже потішив глядачів.
    Наступною картиною, яка заслужила на їхню увагу, було прекрасне зображення свята святого Ніколааса.
    — Поглянь, ван Моунене, — сказав Вен Ламберту, — як гарно зображено цього малюка! Він начебто знає, що заслужив різок, але сподівається, що святий Ніколаас ще не вивів його на чисту воду. От такі картини мені до вподоби: у них ціла історія.
    — Ходімо, хлопці! — крикнув капітан. — Уже десята година, час вирушати!
    Вони поспішили на канал.
    — Ковзани на ноги!.. Готові? Раз, два… Агов! Де ж Поот?
    І правда, де ж був Поот?
    За десять ярдів від них виднілася щойно прорубана в кризі квадратна ополонка. Пітер помітив її й, не кажучи ні слова, швидко покотив до неї.
    Інші, звичайно, метнулися за ним. Пітер зазирнув в ополонку. Всі зробили те саме, а потім тривожно вп’ялися очима один у одного.
    — Пооте! — крикнув Пітер, знову заглядаючи в ополонку.
    Повна тиша. Чорна вода застигла нерухомо; її поверхня вже затяглася крижаною плівкою.
    Ван Моунен повернувся до Бена з таємничим виглядом:
    — Здається, у нього колись був напад?
    — О Боже! Був, — відповів переляканий Бен.
    — Ну, значить, із ним знову стався напад у музеї.
    Хлопчики одразу здогадалися, що потрібно робити, і вмить зняли ковзани. В Пітера вистачило клепки зачерпнути своєю шапкою води з ополонки, і всі помчали до музею.
    Вони справді знайшли бідолашного Якоба. У нього і справді був напад, але… сонливості. Хлопчик лежав у затишному куточку галереї і хропів, як стомлений солдат. Голосний регіт, викликаний цим відкриттям, розсердив і без того непривітного сторожа.
    — Що тут відбувається? — крикнув він. — Припиніть гармидер! Агов, пивне барило, прокинься! — І він досить безцеремонно розштовхав Якоба.
    Тільки-но Пітер зрозумів, що здоров’ю Якоба нічого не загрожує, він вискочив на вулицю і вилив воду зі своєї нещасної шапки. Поки він розстеляв у ній носовичка, щоби зледеніла підкладка не торкалася його голови, інші хлопчаки волочили за собою очманілого від сну Якоба.
    І знову пролунав наказ вирушати в дорогу. Якоб нарешті остаточно прокинувся. Лід був трохи шорсткий, з тріщинами, але хлопців те не хвилювало.
    — Побіжимо каналом чи річкою? — запитав Пітер.
    — Річкою, звичайно! — вигукнув Карл. — Кажуть, трохи далі по річці дорога просто чудова.
    — А я наполягаю на каналі! — крикнув Якоб Поот, якого ці слова одразу ж зацікавили.
    — Ну що ж, побіжимо каналом, — вирішив капітан, — якщо, звісно, ніхто не проти.
    — Так… — досить розчаровано відгукнулись хлопчаки.
    І капітан Пітер помчав уперед, кинувши:
    — Чудово… За мною! За годину будемо в Гаарлемі!

Розділ XI
Великі манії і маленькі дивацтва

    Раптом хлопці почули гуркіт амстердамського поїзда. — Агов! — крикнув Людвіг, кинувши оком на залізничне полотно. — Хто обжене паровоза? Нужбо, влаштуймо змагання!
    Паровоз обурено свиснув через таку зухвалість. Хлопці також свиснули… і щодуху помчали за ним.
    Якусь мить хлопці мчали попереду, з гучними криками «ура», — лише мить, але це було щось! Вгамувавшись, вони поїхали далі, не кваплячись і дозволяючи собі розмовляти й пустувати. Іноді вони зупинялися потеревенити зі сторожами, що стояли на певній відстані один від одного вздовж усього каналу. Взимку ці сторожі очищають лід від усього, що заважає руху. Після заметілі вони змітають із криги сніжний пухнастий покрив, перш ніж він затвердне і стане красивим, як мармур, але дуже незручним для ковзанярів.
    Часом хлопчики дещо відволікалися і сновигали між суднами, які повмерзали у кригу і стояли десь у затоні. Але пильні сторожі швидко вистежували друзів і, лаючись, наказували їм забиратися геть.
    Канал, по якому мчав наш загін, був прямим, як стріла, і так само прямим був довгий ряд голих, обшарпаних верб, що ростуть на березі. По той бік, високо над навколишніми полями, тягнулася колісна дорога, прокладена на величезній греблі, яку звели, щоб Гаарлемське озеро не розливалося. Гладенький, як скло, канал губився вдалині, і лінії його берегів сходилися в одній точці. По кризі котилися безліч ковзанярів, буєрів з коричневими вітрилами, крісел на полозах і вигадливих маленьких санчат, легких, як корки. Бен був у захваті від усього, що бачив.
    Людвіг ван Хольп думав про те, як дивно, що Бен, хоча він і англієць, так багато знає про Голландію. Судячи зі слів Ламберта, Бен знав про неї більше, ніж її корінні мешканці. Це не дуже подобалося юному голландцеві, але раптом він згадав таке, що, на його думку, було здатне приголомшити «Шона Куля». Він підкотив до Ламберта і урочисто вигукнув:
    — Розкажи-но йому про тюльпани!
    Бен уловив слово «тульпен».
    — Так-так, — гаряче підхопив він англійською, — тюльпаноманія… Ти це маєш на увазі? Я не раз про неї чув, але знаю про це дуже мало. Найбільше захоплювалися тюльпанами в Амстердамі, чи не так?
    Людвіг аж крякнув із досади. До нього важко доходили Бенові слова, однак він утямив, що той знає і про тюльпани. На щастя, Ламберт і не підозрював про розчарування свого юного співвітчизника. Він відповів:
    — Так, найбільше тут і ще в Гаарлемі. Але цією пристрастю заразилася вся Голландія, та й Англія теж, якщо вже на те пішло.
    — Навряд чи Англія[20], — сказав Бен, — але я не знаю напевно, бо у ті часи мене там не було.
    — Ха-ха-ха! Це точно, якщо тільки тобі не стукнуло двохсот років. Отож, друже, ні до, ні після такого божевілля не було. Люди тоді божеволіли через тюльпанові цибулини і цінували їх на вагу золота.
    — Як? За цибулини давали стільки золота, скільки важить людина? — перебив його Бен, так широко розкривши очі від подиву, що Людвіг ледве не підстрибнув.
    — Та ні! Давали стільки золота, скільки важила цибулина. Перший тюльпан привезли сюди з Константинополя близько 1560 року. Він викликав таке замилування, що амстердамські багатії послали до Туреччини по інші тюльпани. Відтоді й почалося безумство, яке тривало багато років. Тюльпани коштували від тисячі до чотирьох тисяч флоринів за штуку, а одну цибулину, «Семпер Ауґустус», навіть продали за п’ять із половиною тисяч.
    — Це понад чотириста гіней нашими грошима, — вставив Бен.
    — Так, і я це точно знаю — позавчора вичитав у книзі Бекмана, у перекладі голландською. Так, друже, це неймовірно! Всі спекулювали на тюльпанах — навіть матроси, лахмітниці й сажотруси. Найбагатші купці не соромилися віддаватися цій пристрасті. Люди купували й перепродували цибулини, навіть не бачивши їх, однак наживали приголомшливі статки. Це перетворилося на таку собі азартну гру. Одні багатіли за два-три дні, інші втрачали все, що мали. Землі, будинки, худобу й навіть одяг віддавали за тюльпани, якщо в людей не було готівки. Дами продавали свої коштовності й прикраси, щоб взяти участь у цій грі. Всі тільки про неї і думали. Нарешті втрутилися Генеральні штати. Люди почали розуміти, якими дурницями вони займаються, і ціни на тюльпани різко впали. Не було змоги отримати борги, які залишилися від тюльпанових угод. Кредитори зверталися до суду, а суд відмовляв їм, пояснюючи, що борги, зроблені під час азартної гри, можна не платити. Ну й часи тоді настали! Тисячі багатих спекулянтів умить перетворилися на жебраків. Як висловився старий Бекман: «Нарешті цибулина луснула, як мильна булька».
    — Так, булька була чимала, — сказав Бен, який слухав із величезним зацікавленням. — До речі, ти знаєш, що слово «тюльпан» походить від турецького слова «тюрбан»?
    — Щось не пам’ятаю, — відповів Ламберт. — Але це дуже цікаво. Уяви собі галявину, а на ній натовп турків, що сидять навпочіпки у пишних головних уборах — тюрбанах… Ну справжнісінька тюльпанова клумба! Ха-ха-ха! Дуже дотепно!
    «Ну от, — подумки пробурчав Людвіг, — він розповів Ламберту щось цікаве про тюльпани. Так я і знав!»
    — Варто сказати, — вів далі Ламберт, — що тюльпанова клумба дуже схожа на юрбу людей, особливо коли квіти кивають голівками на вітрі. Чи помічав ти це коли-небудь?
    — Ні. Але мене дивує, ван Моунене, що ви, голландці, і досі палко любите ці квіти.
    — Ще б пак! Без них не можна уявити собі жодного саду. Як на мене, це найкрасивіші у світі квіти. У мого дядька в саду при його літньому будиночку по той бік Амстердама є чудові клумби з тюльпанами найкращих сортів.
    — Я думав, твій дядько живе у місті!
    — Так, але його літній будиночок, інакше кажучи — павільйон, — за кілька миль від міста. А іншого будиночка він збудував на березі річки. Ми проминули його, коли входили до міста. В Амстердамі кожен десь має такий павільйон, якщо вистачає грошей.
    – І вони живуть у цих павільйонах? — запитав Бен.
    — Ну що ти! Звісно, ні! Це маленькі будівлі, і годяться вони тільки для того, щоб улітку проводити в них кілька годин після обіду. На південному березі Гаарлемського озера є дуже гарні літні будиночки. Тепер, коли озеро осушують, щоб перетворити його дно на орну землю, вся їхня принадність зникне. До речі, ми сьогодні проминули кілька таких будиночків із червоними дахами. Ти, імовірно, їх помітив. Пам’ятаєш — містки, ставки, садки й написи над вхідними дверима?
    Бен кивнув.
    — Зараз вони мають не вельми привабливий вигляд, — продовжував Ламберт, — але влітку вони просто чарівні. Щойно на вербах з’являються молоді пагони, дядько щодня після обіду йде до свого літнього будиночка. Там він дрімає й курить; тітка плете, поставивши ноги на грілку за будь якої, навіть спекотної погоди; моя двоюрідна сестра Ріка з іншими дівчатами просто з вікна тягає із озера рибу або теревенить зі своїми друзями, коли ті проїжджають повз на човнах, а малята вовтузяться поблизу або стовбичать на містках через канаву. Потім усі п’ють каву з тістечками, а на столі стоїть величезний букет із латаття. Там чудово! Але, між нами, хоч я тут і народився, я ніколи не звикну до запаху застояної води, а нею тхне чи не у всіх заміських садибах. Майже всі будиночки, які ти бачив, зведені біля канав. Я, мабуть, так гостро відчуваю цей запах, бо тривалий час жив у Англії.
    — Мабуть, і я відчую його, — сказав Бен, — коли буде відлига. На щастя для мене, рання зима покрила льодом ці запашні води… І я їй дуже вдячний. Без цього неймовірного катання на ковзанах Голландія сподобалася б мені значно менше, ніж зараз.
    — Як же ти відрізняєшся від Поотів! — вигукнув Ламберт, задумливо вслухаючись у Бенові слова. — Але ж ви двоюрідні брати… Мені це невтямки.
    — Ми справді кузени або, скоріше, завжди вважали себе двоюрідними братами, але насправді споріднення між нами не дуже близьке. Наші бабусі були зведеними сестрами. У нашій родині всі англійці, а у нього — голландці. Наш прадід Поот був двічі одружений, і я — нащадок його дружини-англійки. Однак я люблю Якоба більше, ніж добру половину своїх родичів-англійців, разом узятих. Він найщиріший, найдобродушніший хлопчик із усіх, кого я знаю. Дивно, але мій батько випадково познайомився з батьком Якоба під час ділової поїздки до Роттердама. Вони завели розмову про свою кревність — французькою, до речі — і відтоді листуються. Дивні речі трапляються в житті! Деякі звички тітки Поот дуже здивували б мою сестру Дженні. Тітка — справжня дама, але вона так не схожа на мою матір… Та й будинок у них, і спосіб життя — все зовсім не таке, як у нас.
    — Звичайно, — самовдоволено погодився Ламберт, ніби хотів сказати, що навряд чи можна де-небудь, крім Голландії, зустріти таку досконалість у всьому. — Однак ти знайдеш про що розповісти Дженні, коли повернешся додому.
    — Ще б пак! Я скажу, принаймні, якщо охайність, на думку голландців, прирівнюється до побожності, то Бруку вічне спасіння забезпечене. Я в житті не бачив охайнішого місця. Взяти хоча б мою тітку Поот: при всьому своєму багатстві вона безперервно щось чистить, і її будинок має такий вигляд, наче він увесь полакований. Я вчора писав матері, що бачу, як мій двійник невідступно ходить за мною, нога до ноги, у їдальні з натертою підлогою.
    — Твій двійник? Ніяк не втямлю цього слова. Що ти хочеш сказати?
    — Ну, моє віддзеркалення. Бен Добс номер два.
    — А, це? Розумію! — вигукнув ван Моунен. — А чи бував ти коли-небудь у парадній вітальні своєї тітки Поот?
    Бен розсміявся:
    — Тільки раз — того дня, коли приїхав. Якоб каже, що мені не вдасться увійти до неї знову до весілля його сестри Кеноу, а весілля буде через тиждень після Різдва. Батько дозволив мені погостювати тут до урочистої події. Щосуботи тітка Поот зі своєю товстухою Катьє вирушає до вітальні й ну мести, шкребти та натирати! Потім у кімнаті опускають фіранки й замикають її до наступної суботи. За весь тиждень жодна душа туди не входить, однак там все одно потрібно прибирати — «схоонмакен», — як висловлюється тітка.
    — Що ж отут особливого? У Бруці так прибирають усі вітальні, — сказав Ламберт. — А чи подобаються тобі фігури, що рухаються, у саду тітчиних сусідів?
    — Вони нічогенькі. Коли влітку лебеді плавають по ставку, вони, напевно, скидаються на живих. А от китайський мандарин під каштанами, який киває головою, просто безглуздий… Він годиться тільки для того, щоб смішити малих дітей. А ще ці прямі садові доріжки й дерева, геть усі підстрижені й розфарбовані! Даруй, ван Моунене, але я ніколи не зможу захоплюватися голландським смаком.
    — На це потрібен час, — поблажливо погодився той, — але зрештою ти обов’язково оціниш його. Мене багато чого приваблювало в Англії, — і, сподіваюся, мене відпустять туди разом із тобою навчатися в Оксфорді, — але загалом Голландію я люблю більше.
    — Ну звісно! — сказав Бен тоном палкого схвалення. — Не був би ти справжнім голландцем, якби не любив її. Що, крім батьківщини, можна любити так пристрасно? Хоча дивно відчувати теплі почуття до такої холодної країни. Якби ми не рухалися постійно, то зовсім би змерзли.
    Ламберт розсміявся:
    — У тебе англійська кров, Бенджаміне! А от мені зовсім не холодно. Поглянь на ковзанярів на каналі: всі рум’яні, мов троянди, і задоволені, як лорди… Агов, славний капітане ван Хольп, — крикнув Ламберт голландською, — як гадаєш, чи не завітати нам до тієї ферми, щоб погріти ноги?
    — А хто змерз? — запитав Пітер, обертаючись.
    — Бенджамін Добс.
    — Зараз зігріємо!
    І загін зупинився.

Розділ XII
На шляху до Гаарлема

    Підійшовши до дверей ферми, хлопчики мимоволі стали свідками жвавої сімейної сцени. Із будинку вибіг огрядний голландець, а за ним гналася його люба вроу, люто гамселячи його грілкою на довгій ручці.
    Вираз її обличчя аж ніяк не обіцяв хлопцям привітного прийому, тому вони розсудливо вирішили хутко накивати звідси п’ятами і погріти їх деінде.
    Будиночок поруч здавався привітнішим. Його похилий дах, укритий яскраво-червоною черепицею, покривав також бездоганно чистий корівник, прибудований до житлового будинку. Охайна спокійна бабуся сиділа біля вікна і плела. У сусідньому вікні з широкими рамами, блискучим склом та білосніжними гардинами, виднівся профіль товстуна з люлькою в роті. У відповідь на несміливий стукіт Пітера білява рум’яна дівчина в святковому вбранні прочинила верхню половину зелених дверей (посередині двері розділялися на дві частини) і запитала, що їм потрібно.
    — Чи можна нам увійти погрітися, юфроу? — шанобливо запитав Пітер.
    — Ласкаво просимо! — відповіла дівчина, і нижня половина дверей безшумно відчинилася.
    Перш ніж увійти, всі хлопці довго й ретельно витирали ноги об грубий килимок, і кожен із них вишукано відважив ввічливий уклін бабусі й старому, що сидів біля вікна. Бен готовий був подумати, що це не люди, а такі самі машини, що рухаються в брукських садах. Старі, повільно й зовсім однаково кивнувши головами, розмірено й неквапливо, наче заведені, знову взялися кожний до своєї справи. Старий усе попихкував люлькою, а його вроу постукувала спицями, немов усередині в неї вертілися зубчасті коліщатка. Навіть справжній дим, що піднімався з дерев’яної люльки, не здавався переконливим доказом того, що ці старі — живі люди.
    Зате як клопоталася рум’яна дівчина!.. Як швидко вона підсунула хлопцям поліровані крісла з високими спинками й запросила гостей присісти! Як спритно роздмухувала вогонь у комині, змусивши його палати так, немов його охопило натхнення! У Якоба Поота мало сльози не бризнули з очей, коли вона подала величезного імбирного пряника і глиняний глечик із кислим вином! Як вона сміялася й кивала, коли хлопчики наминали їжу, немов дикі, хоча й сумирні звірі, та як здивувалася, коли Бен чемно, але твердо відмовився від житнього хліба і кислої капусти! Як дбайливо зняла з Якоба рукавицю, розірвану біля великого пальця і, заштопавши її на очах у хлопчика, відкусила нитку зубами й сказала при цьому: «Тепер буде тепліше», — і, нарешті, як ласкаво вона потисла руку всім хлопчикам по черзі й, кинувши благальний погляд на «автоматичну» бабусю, наповнила пряниками кишені хлопців!
    Увесь цей час спиці безупинно постукували, а люлька жодного разу не забула випустити хмарку диму.
    Пробігши неабияку частину дороги, хлопці побачили масивний кам’яний фасад і ворота замку Званенбург, по обидва боки яких стояли вежі, увінчані статуями лебедів.
    — Халфвег[21]. Ми на півдорозі, друзі, — сказав Пітер. — Знімайте ковзани.
    — Бачиш, — пояснював Ламберт своєму супутнику, — у цьому місці Ай зливається із Гаарлемським озером, і тут матимеш купу клопотів. Вода на п’ять футів вища за суходіл, тому і греблі, й щити на шлюзах в нас повинні бути міцні, інакше одразу ж заллє. Кажуть, тутешні шлюзи влаштовані по-особливому. Ми їх пройдемо, і ти побачиш таке, що й очі на лоба вилізуть. Весняна вода в цьому озері, як я чув, краще за всі води на світі білить полотно, і нею користуються всі великі Гаарлемські білильні фабрики. Про це я не можу розповісти тобі докладно… Але розповім дещо із власного досвіду.
    — Справді? Що ж?
    — В озері водиться безліч вугрів, таких великих, яких ти в житті не бачив. Я часто їх тут ловив… Просто дивовижні! І, знаєш, із ними боротися нелегко: якщо не бути обережним, вивернуть руку з суглоба. Але тебе, я бачу, вугрі не цікавлять. А замок величезний. Правда?
    — Так. Але навіщо на ньому лебеді? Вони означають щось особливе? — запитав Бен, дивлячись на кам’яні вежі поблизу воріт.
    — Ми, голландці, можна сказати, вшановуємо лебедів. А від цих кам’яних лебедів замок одержав свою назву — Званенбург, тобто «Лебединий». От усе, що я знаю. Це дуже важливе місце: саме тут проводять наради фахівців із усіх питань, що стосуються гребель. Колись у замку жив знаменитий Крістіан Брюнінґс.
    — А ким він був? — запитав Бен.
    — Пітер відповів би тобі краще за мене, — сказав Ламберт, — якби тільки ви могли розуміти один одного й не чіплялися кожен за свою рідну мову. Втім, я часто чув, як мій дідусь говорив про Брюнінгса. Він ніколи не стомлюється розповідати нам про цього великого інженера: який він був хороший, який учений та як після його смерті вся країна оплакувала його, немов друга. Брюнінґс був членом багатьох наукових товариств і стояв на чолі державного департаменту, що завідує греблями й іншими загороджувальними спорудами, які захищають країну від моря. Не злічити навіть кількості його вдосконалень на греблях, шлюзах, водяних млинах і подібних спорудах. Знаєш, ми, голландці, шануємо наших інженерів більше, ніж усіх інших громадських діячів… Брюнінґс помер багато років тому. Йому поставили пам’ятник у Гаарлемському соборі. Я бачив його портрет, і знаєш, Бене, у нього таке шляхетне обличчя! Не дивно, що й замок такий величний: адже в ньому жила справді видатна людина, а це не дрібниця!
    — Саме так, — сказав Бен. — Цікаво знати, ван Моунене, чи пишатиметься коли-небудь якийсь стародавній будинок тобою і мною? Знаєш, друже, у світі ще багато чого треба зробити. Зараз ми ще хлопчики, але коли-небудь нам доведеться до цього узятися… Глянь, у тебе розв’язався шнурок на черевику.

Розділ XIII
Катастрофа

    Близько першої години дня капітан ван Хольп і його команда увійшли в чудове стародавнє місто Гаарлем. Зранку вони пробігли на ковзанах близько сімнадцяти миль, але все одно були свіжі, як молоді орли. Починаючи з наймолодшого (Людвіга ван Хольпа, якому щойно минуло чотирнадцять років) і закінчуючи найстаршим, тобто самим капітаном, сімнадцятилітнім «гультіпакою», всі як один вважали, що жодного разу в житті не відчували такого задоволення, як під час цієї подорожі. Правда, коли вони пробігали останні дві-три милі, Якоб Поот зовсім захекався і, мабуть, був не проти десь подрімати ще разок. Але й він був веселий і жвавий, як ніколи. Навіть Карл Схуммель, який за час екскурсії здружився із Людвігом, перестав єхидствувати. Щодо Пітера, то він почувався найщасливішим з-поміж щасливих і, ковзаючи по льоду, співав і висвистував так радісно, що навіть статечні перехожі усміхалися, зачувши його.
    — От що, друзі: настав час снідати, — сказав він, коли хлопці підійшли до однієї кав’ярні на головній вулиці. — Нам слід попоїсти чогось ситнішого, ніж пряники тієї гарненької дівчини.
    І капітан засунув руки в кишені з таким виглядом, немов хотів сказати: «Грошей вистачить нагодувати цілу армію!»
    — Гляньте, — крикнув раптом Ламберт, — що з ним?
    Пітер, весь блідий, ляскав себе по грудях і боках… втупившись кудись у простір. Він був схожий на людину, яка раптово збожеволіла.
    — Він занедужав! — скрикнув Бен.
    — Ні, щось загубив, — сказав Карл.
    Пітер ледь вимовив:
    — Гаманець… Із усіма нашими грошима… Зник!
    На мить усі вражено завмерли, неспроможні вимовити й слова.
    А от Карл пробурчав:
    — Нерозумно було віддавати всі гроші одному. Я це казав із самого початку… Пошукай гаманець у іншій кишені.
    — Шукав… Немає його там.
    — Розстебни нижню куртку.
    Пітер машинально корився. Він навіть зняв шапку й зазирнув у неї; потім у розпачі знову став нишпорити по всіх своїх кишенях.
    — Згубив, хлопці! — нарешті приречено процідив він. — Ні сніданку в нас не буде, ні обіду… Що ж робити?
    Ми не можемо йти далі без грошей. Були б ми в Амстердамі, я б дістав грошей скільки потрібно, але в Гаарлемі я не зможу позичити ані стейвера. Може, хтось із вас знає тут людину, яка могла б нам позичити кілька гульденів?
    Хлопчики спантеличено перезирнулися. Потім якась подоба усмішки оббігла все коло, але, досягши Карла, перетворилася на похмуру гримасу.
    — Це нікуди не годиться, — різко проговорив він. — Я знаю тут кількох людей — усі вони заможні, але батько жорстоко відшмагає мене, якщо я позичу в когось хоча б мідяка. Він звелів написати над воротами нашого літнього будиночка: «Чесна людина не має права позичати».
    — Гм! — відгукнувся Пітер, у цю хвилину не дуже захоплюючись таким висловом.
    Хлопчики відразу відчули вовчий голод.
    — Це моя помилка, — покаянним тоном сказав Бенові Якоб англійською, — я перший сказав: нехай усі хлопці покладуть свій гаманець у гроші ван Хольпа… Тобто свої гроші в…
    — Дурниці, Якобе, адже ти хотів як краще!
    Бен випалив це з таким запалом, що обидва ван Хольпи і Карл прийшли разом до одного висновку: очевидно, Бен придумав, як негайно врятувати загін.
    — Що? Ван Моунене, що він говорить? — закричали вони.
    — Він каже: Якоб не винен у тому, що гроші зникли… Він намагався зробити як краще, коли запропонував ван Хольпу взяти наші гроші й покласти їх до свого гаманця.
    – І це все? — розчаровано промимрив Людвіг. — Не варто було так гарячкувати, щоб сказати таке. Скільки грошей ми втратили?
    — Чи ти забув? — сказав Пітер. — Усі ми внесли рівно по десять гульденів. У гаманці було шістдесят гульденів. Такого дурня, як я, в усьому світі не знайдеш! Малюк Схіммельпеннінк, і той краще за мене зумів би виконати обов’язки капітана! Я готовий сам себе відлупцювати за те, що так вас засмутив!
    — Ну то відшмагай себе! — пробурчав Карл. — Фу! — додав він. — Усі ми знаємо, що сталася випадкова прикрість, але користі від цього мало. Нам треба роздобути грошей, ван Хольпе, хоча б тобі довелося продати свого чудового годинника.
    — Продати годинника, який матір подарувала мені на день народження? Ніколи! Я продам свою куртку, шапку, тільки не годинника.
    — Та годі, годі, чого так хвилюватися? — втрутився Якоб. — Повернімося додому, а через день-два знову рушимо в дорогу.
    — Тобі, може, й дадуть іще десять гульденів, — сказав Карл, — Але для нас усіх це не так легко. Якщо вже ми повернемося додому, то там і залишимося, будь певен!
    І тут капітан, який ні на хвилину не втрачав доброго гумору, раптово обурився.
    — Ти думаєш, я дозволю вам страждати через мою недбалість? — вигукнув він. — Удома в мене у вогнетривкому ящику лежить утричі більше, ніж шістдесят гульденів!
    — Ой, дуже перепрошую! — поспішив озватися Карл ще похмурішим тоном. — У такому разі я бачу лише один вихід: повертаймося додому голодними.
    — А я бачу кращий вихід, — сказав капітан.
    — Який? — закричали хлопчики.
    — А от який: стійко перенесемо халепу і, не сумуючи, повернемо назад, як справжні чоловіки, — проговорив Пітер.
    І, коли товариші подивилися на його відкрите обличчя і ясні блакитні очі, він здався їм таким сміливим і гарним, що вони перейнялися його бадьорістю.
    — Хо! Нехай живе капітан! — закричали вони.
    — А тепер, хлопці, переконаймо себе в тому, що немає на світі місця, кращого за наш Брук, і ми ухвалили рішення прибути туди точно за дві години! Згодні?
    — Згодні! — дружно крикнули всі і побігли до каналу.
    — Ковзани на ноги!.. Готові? Дозволь, я тобі допоможу, Якобе. Ну! Один, два, три… Рушаймо!
    І коли за цим сигналом хлопці залишили Гаарлем, обличчя в них були майже так само веселі, як півгодини тому, коли загін входив у місто на чолі з капітаном Пітером.

Розділ XIV
Ганс

    — Дондер ен бліксем! («Грім і блискавка!») — сердито закричав Карл, перш ніж загін встиг відбігти на двадцять ярдів від міських воріт. — Гляньте, он біжить на своїх деревинках голодранець у залатаних штанях. Цей волоцюга вештається всюди, щоб він провалився! Нам пощастить, — уїдливо додав він, — якщо наш капітан не накаже нам зупинитися, щоб потиснути йому руку.
    — Ваш капітан — жахлива людина, — жартівливо промовив Пітер, — але це помилкова тривога, Карле: я не бачу серед ковзанярів твого опудала… А, он він! Але що з ним таке, з цим хлопцем?
    Бідолашний Ганс! Обличчя в нього було бліде, губи міцно стиснуті. Він ковзав по кризі, як у жахливому сні. Коли він порівнявся із хлопчиками, Пітер гукнув його:
    — Добридень, Гансе Брінкер!
    Гансове обличчя посвітліло:
    — А, мейнгеєре, це ви? От добре, що ми зустрілися!
    — Ну й нахаба! — засичав Карл Схуммель, із презирством обганяючи супутників, які, здається, були не проти затриматися разом зі своїм капітаном.
    — Радий вас бачити, Гансе, — привітно відгукнувся Пітер. — Але ви, здається, чимсь засмучені… Чи не можу я вам допомогти?
    — Так, справді засмучений, — відповів Ганс, опустивши очі. Але раптом він знову поглянув на Пітера, і майже радісно додав: — Цього разу Ганс може допомогти мейнгеєрові ван Хольпу.
    — Як? — запитав Пітер із властивою голландцям прямотою, не намагаючись приховати здивування.
    — Повернувши вам це, — і Ганс простягнув йому загублений гаманець.
    — Ура! — закричали хлопці і, вийнявши з кишень захололі руки, радісно замахали ними.
    А Пітер тільки сказав: «Дякую вам, Гансе Брінкер», — але таким тоном, що Гансові здалося, начебто сам король став перед ним на коліна. Вигуки радісних хлопців долетіли до закутаних вух того молодого панича, що котив у бік Амстердама і намагався погасити спалах люті. Хлопчик-американець одразу ж повернув би назад і поспішив задовольнити свою цікавість, але Карл тільки зупинився і, стоячи спиною до свого загону, намагався вгадати, що могло статися. Так він нерухомо стояв, поки не здогадався, що тільки можливість поснідати могла викликати таке захоплене «ура». Повернувшись, він повільно покотив назад до своїх збуджених товаришів. Тим часом Пітер відвів Ганса убік.
    — Як ви здогадалися, що це мій гаманець? — запитав він.
    — Учора ви заплатили мені три гульдени за ланцюжок з тюльпанового дерева й порадили купити ковзани.
    — Так, пам’ятаю.
    — Тоді я й бачив ваш гаманець: він із жовтої шкіри.
    — А де ви знайшли його сьогодні?
    — Вранці я вийшов із дому дуже засмучений. Котив, не дивлячись під ноги, та й налетів на якісь колоди. Сів розтирати собі коліно і тут побачив вашого гаманця: він завалився під колоду.
    — Так он де! Ну, тепер я все розумію: коли ми пробігали повз ці колоди, я, пам’ятається, витяг з кишені свій шарф, а разом із ним, мабуть, випав і гаманець. Якби не ви, Гансе, він зник би. От що, — і Пітер висипав гроші на долоню, — зробіть нам ласку — дозвольте розділити ці гроші з вами…
    — Ні, мейнгеєре, — відповів Ганс.
    Він сказав це спокійно, без усякої манірності, але Пітер відчув себе так, немов йому дорікнули і, не мовивши й слова, поклав срібло назад у гаманець.
    «Багатий він чи бідний, але мені цей хлопчина подобається», — подумав він, а вголос сказав:
    — Чим ви такі засмучені, Гансе?
    — Ох, мейнгеєре, сталося нещастя… Але розповідати довго, а я й так затримався. Я поспішаю до знаменитого лікаря Букмана, в Лейден…
    — До лікаря Букмана? — здивовано перепитав Пітер.
    — Так. І мені не можна втрачати жодної хвилини. До побачення!
    — Почекайте, я теж туди прямую… От що, друзі: повертаймося до Гаарлема, гаразд?
    — Гаразд! — голосно закричали хлопці й пустилися в дорогу назад.
    — Слухайте… — почав Пітер, присуваючись ближче до Ганса, і обидва вони покотили поруч, так легко й вільно ковзаючи по кризі, начебто й не відчували, що рухаються, — У Лейдені ми зупинимося, і якщо ви йдете туди тільки для того, щоб запросити лікаря Букмана, то хочете, я зроблю це за вас? Хлопці, напевно, занадто стомляться сьогодні, щоб бігти так далеко, але я обіцяю вам побачити лікаря завтра рано вранці, якщо тільки він у місті.
    — Ну, цим ви справді допомогли б мені! Я не відстані боюся, а залишати матір саму.
    — Вона захворіла?
    — Ні, не вона — батько. Ви, мабуть, чули про це: він несповна розуму от уже багато років… Відтоді, як побудували великого млина Схолоссен. Але тілом він завжди був дужий і міцний. А вчора увечері мати стала на коліна перед комином, щоб роздмухати вогонь у торфі. А в батька є лише одна радість: сидіти й дивитися, як тліє вугілля, і мати щоразу роздмухує його, щоб зробити приємність хворому. Та не встигла вона поворухнутися, як батько кинувся на неї, немов велетень, і штурхонув її мало не у вогонь, а сам усе сміявся, трясучи головою… Я був на каналі, як раптом почув лемент матері й побіг до неї. Батько не випускав її з рук, і сукня на ній уже диміла. Я спробував загасити вогонь, але батько відштовхнув мене рукою. Була б у будинку вода, мені вдалося б залити полум’я… А батько увесь час сміявся таким страшним сміхом, майже беззвучно, тільки обличчя в нього перекосилося… Тоді — це було жахливо, але хіба міг я допустити, щоб моя мати згоріла?! — я вдарив його… Табуретом. Він відіпхнув мене. Мамина сукня вже зайнялася… Треба було загасити… Я погано пам’ятаю, що було потім. Отямився я на підлозі, а мати молилася… Мені здалося, що всю її охопило полум’ям, і я почув дивний батьків сміх. Моя сестра Гретель крикнула, що він тримає матір зовсім близько до вогню, — сам я нічого не міг втямити!.. І тут Гретель кинулася до комірчини, поклала в миску улюбленої батькової страви і поставила її на підлогу. Тоді він відпустив матір і поповз до миски, як маленька дитина. Мати не обпеклася, тільки сукню пропалила в одному місці… Яка ніжна вона була з батьком усю цю ніч, як доглядала за ним, не склепивши повік!.. Він заснув із сильним жаром, обхопивши руками голову. Мати каже, що останнім часом він часто прикладає руки до голови, немов вона в нього болить… Ой, не хотілося мені вам усе це розповідати! Якби мій батько був при тямі, то не скривдив би й кошеняти.
    Хвилину обидва хлопці котили мовчки.
    — Жах! — вимовив нарешті Пітер. — А як він почувається сьогодні?
    — Погано, мейнгеєре.
    — А для чого вам іти по лікаря Букмана, Гансе? В Амстердамі є інші лікарі, і вони, мабуть, допомогли б вашому батькові… Букман — знаменитість, його запрошують тільки найзаможніші люди, та й ті іноді не можуть дочекатися.
    — Він мені обіцяв… Він учора обіцяв мені прийти до батька через тиждень… Але тепер, коли батькові так погано, ми не можемо чекати… Нам здається, що він, бідолашний, помирає… Будь ласка, мейнгеєре, попросіть лікаря прийти якнайшвидше… Не буде ж він відкладати свій прихід на цілий тиждень, коли наш батько помирає… Меєстер такий добрий!..
    — Добрий? — здивовано повторив Пітер. — Та його вважають чи не найжорстокішою людиною в Голландії!
    — Він тільки здається таким, тому що дуже худий і завжди чимсь стурбований, але я знаю — серце в нього добре. Передайте меєстеру те, що я розповів вам, і він прийде.
    — Від усього серця сподіваюся на це, Гансе. Але я бачу — ви поспішаєте додому. Обіцяйте мені: якщо вам знадобиться дружня допомога, ви звернетеся до моєї матері в Бруці. Скажіть, що це я послав вас до неї. І от ще що, Гансе Брінкер… Не як нагороду, але як подарунок… Візьміть хоч трохи гульденів!
    Ганс рішуче похитав головою:
    — Ні-ні, мейнгеєре! Не візьму… От якби мені знайти роботу в Бруці або на Південному млині… Але всюди в один голос відповідають: «Почекайте до весни», — Добре, що ви про це сказали! — палко промовив Пітер. — У мого батька знайдеться для вас робота. Йому дуже сподобався ваш гарний ланцюжок. Він сказав: «Цей хлопчина чисто працює; він буде майстерно різати по дереву». У нашому новому літньому будиночку двері будуть різьблені, і батько добре заплатить за цю роботу.
    — Слава Богові! — закричав Ганс, радіючи несподіваній пропозиції. — От було б добре! Я ще жодного разу не брався за таку велику роботу, але певен, що впораюсь.
    — Чудово! То скажіть моєму батькові, що ви той самий Ганс Брінкер, про якого я говорив. Він охоче допоможе вам.
    Ганс подивився на Пітера з щирим подивом:
    — Дякую вам, мейнгеєре.
    — Ну, капітане, — крикнув Карл, намагаючись здаватись якомога лагіднішим, щоб згладити свою недавню поведінку, — ми тепер у самому центрі Гаарлема, а від тебе не чули ані звуку!.. Чекаємо твоїх наказів. Ми голодні, як вовки.
    Пітер весело відповів йому щось і поспішно обернувся до Ганса:
    — Ходіть із нами, поїмо разом, і я не буду вас більше затримувати.
    Який сумний погляд кинув на нього Ганс! Пітер і сам не розумів, як це він досі не здогадався, що бідному хлопчикові хочеться їсти.
    — Ні, мейнгеєре, може, саме в цю хвилину я потрібен матері… Може, батькові погіршало… Мені не можна гаяти часу. Хай береже вас Бог! — І Ганс, квапливо кивнувши, повернувся у бік Брука й зник.
    — Ну, друзі, — зітхаючи, сказав Пітер, — тепер ходімо снідати!

Розділ XV
Рідні будинки

    Не думайте, що наші юні голландці вже забули про великі ковзанярські змагання, які мали відбутися двадцятого числа. Навпаки, вони увесь день постійно думали і говорили про це. Навіть Бен, — хоча він більше за інших відчував себе мандрівником, — і той, якими б краєвидами він не милувався, не забував про омріяні срібні ковзани. Ось уже цілий тиждень вони пропливали в нього перед очима, як марево.
    Як істинний Джон Буль, за висловом Якоба, він не мав сумніву, що його англійська гарячковість, сила та інші англійські якості допоможуть йому коли завгодно осоромити на кризі всю Голландію, або навіть і весь світ. Бен справді був чудовим ковзанярем. Йому не доводилося тренуватися так часто, як його новим товаришам, і все-таки він значно розвинув свої уміння; до того ж він мав міцну статуру, був гнучкий — словом, був завжди й усюди таким підтягнутим, зібраним, моторним, спритним, що бігати по кризі на ковзанах було для нього так само природно, як верблюдові по пустелі або орлові ширяти в небі.
    Тільки бідолашний Ганс, якому було так важко на серці, не мріяв про срібні ковзани ані тієї зоряної зимової ночі, ані того ясного сонячного дня.
    Гретель, сидячи поруч із матір’ю тривалими, виснажливими годинами чергування біля ліжка хворого, бачила у мріях срібні ковзани, але бачила не як приз, який можна виграти, а як недоступний скарб.
    У Ріхі, Гільди й Катрінки нічого більше на думці й не було, як: «Змагання! Змагання! Вони відбудуться двадцятого!»
    Ці три дівчинки дружили між собою. І за віком, і за здібностями, і за суспільним становищем вони майже не відрізнялися, але вдачі мали зовсім різні.
    З Гільдою ван Глек ви вже знайомі — це була чотирнадцятирічна дівчинка із добрим, шляхетним серцем. Ріхі Корбес була вродлива — значно яскравіша та гарніша за Гільду, але душу мала не таку ясну і сонячну. Хмари гордості, невдоволення й заздрості скупчувалися в її серці і щодня росли й темнішали. Звичайно, вони, як і будь-які хмари, часто розвіювалися, але, коли здіймався буревій і лилися сльози, хто був їхнім свідком? Тільки служниця Ріхі, її батько, мати і маленький братик — словом, всі ті, хто найбільше її любив. І як небесні хмари, хмари в душі Ріхі нерідко набували дивних форм: усе невартісне, примарний витвір уяви, перетворювалося на дивовижні образи й перешкоди, нездоланні, як гори.
    Для Ріхі бідна селянська дівчинка Гретель не була такою ж людиною, як сама Ріхі, — вона була лише нагадуванням про бідність, лахміття і бруд. Такі, як Гретель, вважала Ріхі, не мають права на почуття і сподівання, а головне, вони не мають ставати на заваді тим, хто багатший за них. Вони можуть і повинні працювати на багатих, але на певній відстані, вони мають право навіть захоплюватися ними, але з почуттям глибокої покори, от і все. Якщо вони обурюються, слід придушувати їх; якщо вони страждають, не варто мене цим турбувати — от який таємний девіз мала Ріхі. Але яка ж вона була дотепна, з яким смаком одягалася, як чудово співала! Які ніжні почуття у неї спалахували (до улюблених кошенят і кроликів) і як вона вміла зачаровувати розумних, славних хлопців — Ламберта ван Моунена і Людвіга ван Хольпа!
    Карл — той був занадто подібний до неї характером, щоб серйозно захоплюватися дівчиною; а може, він побоювався «хмар». Йому, потайному й похмурому, постійно чимсь невдоволеному, звичайно, більше подобалася жвава Катрінка, яка здавалася створеною із безлічі лунких дзвіночків. Вона була кокеткою ще немовлям, кокеткою в дитинстві, кокеткою тепер, у свої шкільні роки… Без усякого лихого наміру вона кокетувала зі своїми заняттями, своїми обов’язками, навіть із власними маленькими прикростями. (Прикрості її не здолають, ну ніколи!) Вона кокетувала з матір’ю, із улюбленим ягням, із маленьким братиком, навіть зі своїми золотавими кучериками — коли відкидала їх назад із удаваною недбалістю. Усім вона подобалася, але хто міг полюбити її? Вона була байдужою до всього. Миле личко, миле серденько, милі манери — все це зачаровує лише на годинку. Бідолашна щаслива Катрінка! Усі такі, як вона, весело дзеленчать і бринять замолоду! Але життя, у свою чергу, не без того, щоб пококетувати з ними і порушити лад їхніх ніжних дзвіночків або змусити їх змовкнути по одному.
    Як відрізнялися будинки цих трьох дівчаток від похиленої, старої халупи Гретель!
    Ріхі жила неподалік Амстердама, у гарному будинку, де різьблені буфети були заставлені срібними й золотими сервізами, а зі стелі до підлоги звисали шовкові гобелени.
    Батько Гільди володів найбільшим будинком у Бруці. Його блискуча покрівля з полірованої черепиці, оббитий тисом фасад, розфарбований у різноманітні кольори, викликали замилування всієї округи.
    Десь за милю від нього стояв будинок Катрінки, і він був найкрасивішим із усіх голландських заміських будинків. Сад при ньому був розбитий так правильно, доріжки так симетрично ділили його на окремі ділянки, що птахам могло б здатися, що це — величезна китайська головоломка, всі складові якої лежать у абсолютному порядку. Але влітку сад був прекрасний: квіти всіляко намагалися прикрасити своє симетричне житло і, якщо садівник не доглядав за ними, вони так чудово палали, нахилялися й обвивали один одного! А яка там була тюльпанова клумба! Навіть сама королева фей не шукала б кращого замку для своїх придворних прийомів! Але Катрінка понад усе подобалися клумби із рожевими й білими гіацинтами. Дівчині подобалися свіжість, аромат і безтурботність цих квітів, із якими їхні дзвіночки погойдувалися на легкому вітерці.
    Карл і мав рацію, і не мав, кажучи, що Катрінка й Ріхі казяться лише від однієї думки, що селянка Гретель братиме участь у змаганнях. Він чув, як Ріхі якось заявила, що це «жахливо, ганебно, просто сором!», а ці слова як англійською, так і голландською — найсильніші лайки, які має право вжити обурена дівчинка. Карл бачив також, що Катрінка при цьому кивнула своєю гарненькою голівкою, і чув, як вона ніжно повторила: «Ганебно, сором!» — наслідуючи Ріхі, наскільки дзенькіт дзвіночків здатний наслідувати голос, сповнений непідробного гніву. Карлові цього було досить. Йому й на думку не спадало, що якби не Ріхі, а Гільда першою заговорила з Катрінкою про Гретель, «дзвіночки» так само охоче й лунко наслідували б Гільдині слова. Катрінка тоді, напевно, сказала б: «Звичайно, нехай бере участь разом із нами», — і помчала б геть, одразу ж викинувши все з голови. Але тепер Катрінка з милою гарячковістю заявила: «Ганьба, що через якусь гусятницю, нікчемне дівчисько Гретель, змагання буде зіпсовано».
    Ріхі, багата й впливова (у шкільному житті), мала, крім Катрінки, інших прихильників, які поділяли її думку, бо були або занадто безтурботні, або занадто боязкі, щоб думати самостійно.
    Бідолашна маленька Гретель! Тепер у її рідному будинку було дуже важко й сумно. Рафф Брінкер стогнав на твердому ліжку, а його вроу, забувши й вибачивши все, змочувала водою його чоло й губи, плачучи й молячись про те, щоб він не помер. Ганс, як ми вже знаємо, у розпачі вирушив до Лейдена шукати лікаря Букмана і, якщо вдасться, умовити його негайно приїхати до батька. Гретель з якимось незбагненним страхом зробила в будинку всю роботу, яку могла: вимела нерівну цегляну підлогу, принесла торфу, розвела нежаркий вогонь і розтопила льоду для матері. Зробивши все це, вона присіла на низенький ослінчик біля ліжка й почала просити матір хоч трохи подрімати.
    — Ти так стомилася! — шепотіла вона. — Ти всю ніч не склепила повік із тієї страшної години. Бачиш, я поправила вербове ліжко й поклала на нього все, що тільки було м’якого, щоб моїй мамі зручно спалось. Ось твоя кофтина. Зніми свою гарну сукню; я дуже акуратно складу її і сховаю у великій скрині,– ти й заснути не встигнеш, а я вже все приберу.
    Тітонька Брінкер похитала головою, не відриваючи погляду від чоловікового обличчя.
    — Я почергую біля батька, мамо, — благала Гретель, — і розбуджу тебе, тільки-но він поворухнеться! Ти така бліда, а очі в тебе геть червоні… Ну мамо, будь ласка, ляж!
    Але дівчинка марно просила: тітонька Брінкер відмовилася покинути свій пост.
    Засмучена Гретель мовчки дивилася на неї й розмірковувала про те, чи дуже це погано — любити матір більше, ніж батька… Адже, притискаючись до матері з палкою любов’ю, майже з обожнюванням, вона чітко розуміла, що батька вона лише боїться.
    «Ганс дуже любить тата, — думала вона, — а чому я не можу так любити його? Однак я не могла стримати сліз того дня, коли місяць тому він схопив ножа й порізався так, що з руки в нього потекла кров… І тепер, коли він стогне, як у мене болить душа! Може, я все-таки люблю його, і я зовсім не таке жахливе, зле дівчисько, яким себе вважаю? Так, я люблю нещасного тата… Майже як Ганс… Не зовсім — адже Ганс сильний і не боїться його. Ох, невже він не перестане стогнати?.. Бідолашна мама, яка вона терпляча! От уже хто ніколи не жалкує, як жалкую я, про гроші, які так загадково зникли! Якби батько міг хоч на хвилинку розплющити очі, подивитися на нас, як дивиться Ганс, і сказати, куди поділися мамині гульдени, я нічого іншого не хотіла б… Ні, хотіла б… Я не хочу, щоб нещасний тато помер, щоб він увесь посинів і застиг, як сестричка Анні Боуман… Я знаю, що не хочу… Я не хочу, щоб тато помер».
    Думки її перейшли в молитву. Бідна дівчинка навіть не усвідомлювала, коли ця молитва скінчилася. Незабаром вона вже дивилася на слабкий вогник, який згасав у торфі й миготів ледве-ледве, але завзято — як ознака того, що коли-небудь вогонь може розгорітися в яскраве полум’я.
    Великий глиняний горщик із розпаленим торфом стояв біля ліжка; Гретель поставила його туди, щоб «батько більше не тремтів», як вона висловилася. Вона дивилася, як вогонь освітлював її матір, забарвлюючи червоним світлом вилинялу спідницю й надаючи якоїсь свіжості зношеному ліфові. Дівчинці приємно було бачити, як розгладжувалися зморщечки на втомленому маминому обличчі, коли відблиск полум’я ніжно мерехтів на ньому.
    Потім Гретель узялася рахувати шибки, розбиті й заклеєні папером і, нарешті, пробігши очима всі щілини й тріщини на стінах, спрямувала погляд на різьблену полицю, виготовлену Гансом. Вона висіла невисоко, і Гретель могла дотягтися до неї. На полиці лежала велика Біблія в шкіряній палітурці з мідними застібками — весільний подарунок тітоньці Брінкер від тієї родини в Гейдельберзі, у якої вона працювала.
    «Ой, Гансе, який ти спритний! Якби ти був тут, то перевернув би батька, йому було б зручніше і він перестав би стогнати… Як це сумно! Якщо хвороба затягнеться, ми вже не зможемо кататися на ковзанах. Доведеться мені відіслати свої нові ковзани тій гарній панночці. Ні я, ні Ганс цих змагань навіть не побачимо».
    І очі Гретель, до того зовсім сухі, наповнилися слізьми.
    — Не плач, дитинко, — втішала її мати. — Може, хвороба в нього не така тяжка, як ми думаємо. Батько й раніше так хворів.
    Гретель уже ридала:
    — Ой, мамо, не тільки це… Ти не все знаєш… Я така погана, така зла!
    — Ти, Гретель? Та ти ж така терпляча й слухняна, доню! — І здивовані очі матері просяяли. — Тихше, моя люба, ти розбудиш його.
    Гретель сховала обличчя в колінах матері, намагаючись стримати сльози.
    Її рученька, така худенька і смаглява, лежала в шорсткій материнській долоні, загрубілій від важкої роботи, і вони ніжно стискали одна одну. А от Ріхі — та здригнулася б, якби до неї доторкнулася одна з цих рук…
    Незабаром Гретель звела очі — тепер у них з’явився той сумний і покірний вираз, який, кажуть, часто буває у погляді бідних дітей, — і пробубніла тремтячим голосом:
    — Батько хотів спалити тебе… Хотів, я все бачила! І при цьому він сміявся!
    — Тихше, доню!
    Мати сказала це так рвучко і різко, що Рафф Брінкер, хоча й лежав без тями, трохи ворухнувся на ліжку.
    Гретель замовкла і, зажурена, почала обскубувати нерівні краї дірки в святковій маминій сукні. Тут вона була пропалена… На щастя для тітоньки Брінкер, сукня була вовняною.

Розділ XVI
Гаарлем. Хлопчики чують голоси

    Попоївши і відпочивши, хлопчики вийшли з кав’ярні тієї миті, коли великий годинник на майдані, як і багато інших годинників у Голландії, двічі пробив дзвоном, що відлічує півгодини; це означало, що зараз пів на третю. Капітан заглибився в думки — сумна розповідь Ганса Брінкера досіе звучала в його вухах. І тільки коли Людвіг, сміючись, гукнув його: «Прокинься, дідусю!» — він знову взявся до виконання обов’язку доблесного ватажка свого загону.
    — Агов, молоді люди, сюди! — крикнув він.
    Хлопці йшли міськими вулицями, але не тротуаром — на них рідко натрапиш у Голландії, — а вимощеною із цегли доріжкою, яка прилягає до бруківки на одному з нею рівні.
    На честь святого Ніколааса Гаарлем, так само як і Амстердам, набув ошатного вигляду.
    Назустріч хлопцям ішов якийсь дивний чоловік. Він був невисокий на зріст, у чорному костюмі й короткому плащі; на голові в нього були перука й трикутний капелюх, з якого звисав довгий креповий шарф.
    — Хто це? — вигукнув Бен. — Що за дивна фігура!
    — Це аанспреєкер, або оповіщувач, — сказав Ламберт. — Хтось помер.
    — Хіба всі у вас так носять жалобу?
    — Та ні. Аанспреєкер — розпорядник на похороні; коли хтось помирає, він має обійти всіх друзів та родичів небіжчика і сповістити їх.
    — Дивний звичай!
    — Ну, — сказав Ламберт, — нам, мабуть, не варто перейматися тією смертю, про яку він зараз сповіщає: я бачу — інша людина щойно прибула на цей світ, щоб зайняти звільнене місце.
    Бен здивовано глянув на нього:
    — А ти звідки знаєш?
    — Бачиш гарненьку червону подушечку для шпильок, що висить он на тих дверях? — у свою чергу запитав Ламберт.
    — Так.
    — Це означає, що народився хлопчик.
    — Хлопчик? А як ти про це дізнався?
    — Бачиш, коли тут, у Гаарлемі, народжується хлопчик, його батьки вішають на двері червону подушечку для шпильок. Якби народилася дівчинка, висіла б біла подушечка. У деяких місцях на двері вішають ошатніші речі — суцільно обшиті мереживами, але навіть на найубогіших будинках можна побачити стрічку або хоча б мотузочку, прив’язану до замка на дверях…
    — Глянь! — мало не заверещав Бен. — Так воно і є; бачиш білу подушечку на дверях того будинку із прибудовою і з таким чудернацьким дахом?
    – Із чудернацьким дахом?
    — Так-так, — сказав Бен, — я забув, що ти місцевий; а мені тут усі дахи здаються дивними. Я кажу про будинок, що стоїть поруч із тим зеленим будинком.
    — Справді, там народилася дівчинка. От що я тобі скажу, капітане, — крикнув Ламберт, вільно переходячи на голландську, — вшиваймося якомога скоріше з цієї вулиці! Вона аж кишить немовлятами! Ще хвилина — і вони здіймуть жахливий лемент.
    Капітан розсміявся.
    — Ходімо, я поведу вас слухати значно приємнішу музику, — сказав він. — Ми потрапили сюди саме вчасно, щоб послухати орган святого Бавона. Сьогодні церква відчинена.
    — Так, то саме він і є, — відповів ван Моунен.
    Пітер не помилився. Церква була відчинена, однак там не правилося. Але на органі хтось грав. Коли хлопчики увійшли, назустріч їм линув цілий потік звуків. Здавалося, він захоплював їх одного за одним у темну глибину споруди.
    Музика звучала дедалі голосніше, поки нарешті не перейшла в шум і ревіння грізного буревію або океану, що ринув на берег. Серед цього сум’яття раптом почувся дзенькіт дзвіночка. За ним другий дзвіночок, потім третій, і буревій стих, немов прислухаючись до них. Дзвіночки набралися сміливості: вони дзеленчали голосно й лунко. Інші дзвоники, нижчого тону, приєдналися до них, і всі зазвучали в урочистому єднанні: дінь-дон! дінь-дон! Аж тут знову здійнявся буревій, із подвоєною люттю закликаючи віддалені громи. Хлопчики мовчки перезирнулися. Відбувалося щось важливе. Що це? Хто це кричить так страшно? Людина, демон або якесь чудовисько, що сидить у полоні за цією кованою мідною рамою, за цими величезними срібними колонами… чудовисько, яке розпачливо благає про волю? Це був vox humana.
    Аж ось почулася відповідь, м’яка, ніжна, сповнена любові, як пісня матері. Буревій стих; пташки, що десь причаїлися, випурхнули, й у повітрі забриніла радісна музика, здіймаючись усе вище й вище, поки останній слабкий звук не завмер удалині.
    Vox humana змовк; але в тому чудовому гімні подяки, що зазвучав тепер, вчувалися удари людського серця. Пітеру й Бенові ця музика здавалася ангельським співом. Їхні очі затуманилися, дивна радість охопила душу. І от, немов підняті невидимими руками, вони вже линули кудись у потоці звуків, забувши про втому й прагнучи лише одного: слухати цю неймовірну музику вічно… Та раптом хтось нетерпляче смикнув ван Хольпа за рукав, і в нього над вухом пролунав буркотливий голос:
    — Ти довго ще тут сидітимеш, капітане? Мружишся на стелю, як хворий кролик! Час у дорогу!
    — Тихше! — прошепотів Пітер, ще не оговтавшись.
    — Ходімо, друже! Ходімо! — сказав Карл, знову смикнувши Пітера.
    Пітер неохоче обернувся. Він не міг затримувати хлопців проти їхньої волі. Всі, крім Бена, дивилися на нього з докором.
    — Ну що ж, друзі, — прошепотів він, — ходімо! Тільки тихше!
    — Це найнеймовірніше, що я бачив і чув відтоді, як приїхав до Голландії! — у захваті вигукнув Бен, щойно вони вийшли на подвір’я. — Чудово!
    Людвіг і Карл лукаво підсміювалися над цією, як вони висловилися, «ваартал», тобто нісенітницею. Якоб позіхнув. Пітер перезирнувся із Беном — і обидва зразу ж відчули, що вони не такі вже й різні, хоча один народився у Нідерландах, а інший — в Англії.
    А перекладач Ламберт поспішив відгукнутися:
    – І справді чудово! Наскільки я знаю, тепер є й інші органи, не гірші за цей, але орган святого Бавона протягом багатьох років був найкращим у світі.
    — А чи знаєш ти, наскільки він великий? — запитав Бен. — Я помітив, що сама церква неймовірно висока, а орган заповнює увесь кінець великого бічного вівтаря від підлоги і мало не до стелі.
    — Це правда, — сказав Ламберт. — А які гарні труби!.. Достоту як чудесні колони зі срібла. Але, знаєш, вони тут тільки для краси: справжні труби позаду них, і деякі такі великі, що в них може влізти людина, а інші менші за дитячого свищика. Так, друже, ця церква вища за Вестмінстерське абатство[23], і все-таки орган здається просто величезним. Учора ввечері батько говорив мені, що висота цього органа сто вісім футів, ширина — п’ятдесят футів, а труб він має понад п’ять тисяч. У нього шістдесят чотири регістри — якщо ти тільки розумієш, що це таке, я ж ні — і три клавіатури.
    — Тобі пощастило, — сказав Бен. — Ти маєш блискучу пам’ять. А моя — справжнє решето: не встигнеш всипати туди якихось чисел, як вони вже висипаються. А от факти, історичні події — ті у ній застрягають… Хоч це тішить!
    — Отут ми із тобою не схожі, — сказав ван Моунен. — Я — майстер запам’ятовувати імена й цифри, але історія здається мені непролазними хащами.
    Тим часом Карл і Людвіг вели суперечку щодо якихось чотирикутних дерев’яних пам’ятників, які вони бачили у церкві. Людвіг запевняв, що на кожному з них написане ім’я людини, похованої під цим пам’ятником, а Карл наполягав, що ніяких імен там немає, а тільки герби померлих, зображені фарбами на чорному тлі, з датою смерті, виведеною золотими літерами.
    — Мені видніше, — сказав Карл. — Я пройшов до східної стіни подивитися на застрягле в ній гарматне ядро, про яке мені говорила мама. У тисяча п’ятсот… не пам’ятаю точно, якому році… Підлі іспанці вистрілили з гармати у церкву, коли там ішла служба. Ядро справді залишилося в стіні. Повертаючи назад, я оглянув пам’ятники. Запевняю тебе, на них немає ніяких написів.
    — Запитай у Пітера, — сказав Людвіг, не цілком впевнений у тому, що правда на його боці.
    — Карл має рацію, — підтвердив Пітер, який чув суперечку, хоча сам у цей час розмовляв із Якобом. — Отож, Якобе, як я казав, великий композитор Гендель випадково приїхав до Гаарлема і, звичайно, одразу ж почав шукати цей знаменитий орган. Він отримав дозвіл на огляд і заграв на органі з усією майстерністю, як раптом до церкви зайшов місцевий органіст. Увійшов і зупинився, вражений: він і сам чудово грав, але такої музики не чув ніколи. «Хто там? — крикнув він. — Якщо це не янгол і не демон, значить, це Гендель!» Коли ж він довідався, що це й справді великий композитор Гендель, то здивувався ще більше. «Але як вам це вдалося? — сказав він. — Ви зробили неможливе: немає у світі людини, яка могла б зіграти десятьма пальцями ті пасажі, які зіграли ви. Людські руки не мають сили впоратися з усіма цими клавішами й регістрами!» — «Знаю, — спокійно відповів Гендель, — тому мені довелося брати деякі ноти кінчиком носа…» Дідько забирай! Уяви собі, як старий органіст, мабуть, витріщив очі!
    — Га? Що? — стрепенувся Якоб, коли жвавий голос Пітера раптово замовк.
    — Ти що, не слухав мене, телепню? — обурився Пітер.
    — О так… Ні… Річ у тім, що… Спочатку я тебе слухав… Зараз я вже не сплю, але я, мабуть, йшов у півсні, — затинаючись, пробелькотів Якоб, і обличчя в нього було таке оторопіле й збентежене, що Пітер не зміг стримати сміху.

Розділ XVII
Чотириголова людина

    Хлопчики вийшли з церкви і зупинилися на базарному майдані неподалік, щоб оглянути бронзову статую Лаурейса Янсзона Костера, якого голландці вважають винахідником друкарства. З ними ведуть суперечку ті, хто приписує цю заслугу Іоаннові Гутенбергу з Майнца. Дехто навіть стверджує, що слуга Костера, Фауст, на Святвечір украв дерев’яні шрифти свого хазяїна, коли той був у церкві, і утік із цим витвором до Майнца. Костер був уродженцем Гаарлема і, звичайно, голландцям хочеться приписати честь цього винаходу своєму уславленому співвітчизникові. В усякому разі, перша книга, надрукована Костером, у місті зберігається в срібній скриньці, загорненій у шовк, і показують її дуже обережно, як коштовну пам’ятку старовини. Місцеві мешканці стверджують, що ідея можливості друкарства спала на думку Костеру, коли він вирізав своє ім’я на корі дерева й притиснув до букв аркуш паперу.
    Ламберт і його друг-англієць, звісно, багато про це говорили. Вони навіть завзято посперечалися щодо іншого винаходу. Ламберт заявив, що й мікроскоп, і телескоп — це подарунок світові від двох голландців — Метіуса і Янсзона, а Бен так само завзято стверджував, що один англійський чернець, Роджер Бекон, який жив у XIII столітті, «докладно написав про все це… так, друже, і зробив докладний опис мікроскопів і телескопів задовго до того, як ті двоє голландців з’явилися на цьому світі».
    В одному тільки хлопці дійшли спільної думки, а саме в тому, що вперше навчив людей солити оселедця голландець Вільгельм Беклес. Голландія правильно робить, шануючи його як благодійника народу, тому що своїм багатством вона значною мірою завдячує оселедцевому промислу.
    — Дивовижно, — сказав Бен, — як багато цієї риби! Не знаю, як тут, але на узбережжях Англії, поблизу Ярмута, косяки оселедця досягають завтовшки шести-семи футів.
    — Це справді надзвичайно, — сказав Ламберт. — А ти знаєш, що англійське слово «херрінґ» — оселедець — походить від німецького «хеєр» — військо? Рибу так назвали тому, що вона тримається незліченними полчищами.
    Трохи згодом, проходячи повз якусь швацьку майстерню, Бен вигукнув:
    — Ламберте, поглянь, над шевцевою яткою написане прізвище одного з твоїх видатних співвітчизників! Бурхаав… Якби тільки шевця звали Герман Бурхаав, а не Ґендрік, вони були б тезками, а не лише мали б спільне прізвище.
    Ламберт насупився, пригадуючи.
    — Бурхаав… Бурхаав… Це прізвище мені добре знайоме. Пам’ятаю, він народився у 1668 році, але все інше, як завжди, вивітрилось у мене з голови. Знаменитих голландців так багато, що запам’ятати їх просто неможливо. Ким він був? Чи не про нього говорили, що це двоголова людина? Чи він був відомим мандрівником, як Марко Поло?
    — Насправді він мав не дві, а чотири голови, — зі сміхом підтвердив Бен, — тому що це був видатний лікар, натураліст, ботанік і хімік. Я зараз дуже захоплююся ним, адже місяць тому прочитав його біографію.
    — Ну то розповідай, — сказав Ламберт, — тільки йди швидше, бо ми загубимо слід своїх друзів.
    — Так от, — почав Бен, прискорюючи ходу і з величезною цікавістю спостерігаючи за всім, що відбувалося на людній вулиці, — цей лікар, Бурхаав, був видатним анспевкером.
    — Видатним — ким? — на всю горлянку крикнув Ламберт.
    — Ой, пробач, будь ласка! Я думав про того чоловіка, якого ми зустріли: про перехожого у трикутному капелюсі. Адже він анспевкер, так?
    — Так. Точніше, він аанспреєкер — от як слід вимовляти це слово. Але до чого тут твій улюблений чотириголовий герой?
    — Так ось, я хотів сказати, що лікар Бурхаав у шістнадцять років залишився сиротою, без грошей, без освіти, без друзів…
    — Непогано для початку! — вставив Ламберт.
    — Не перебивай. У шістнадцять років він був бідним, самотнім сиротою. Але він був таким наполегливим і працьовитим, так твердо вирішив опанувати науки, що проклав собі шлях і згодом став одним із найосвіченіших людей у Європі. Всі його… А це що таке?
    — Де? Про що ти?
    — Та он там, на тих дверях, папірець. Бачиш? Його читають двоє-троє чоловіків; я вже помітив тут кілька таких аркушів.
    — Та це просто бюлетень про стан здоров’я якоїсь людини. У цьому будинку хтось захворів і, щоб позбавити його від непроханих відвідувачів, родичі пишуть, як почувається хворий, і вішають цей опис, як афішу, на вхідних дверях для всіх, кому небайдуже його здоров’я… Безперечно, дуже розумний звичай. У ньому, на мій погляд, немає нічого дивного. Продовжуй, будь ласка. Ти сказав «усі його…» і не закінчив.
    — Я хотів сказати, — знову почав Бен, — що всі нею… Його… Ну й смішно ж тут одягаються, слово честі! Ти тільки поглянь на цих чоловіків і жінок у капелюхах, схожих на цукрові голови, і он на ту жіночку, що йде попереду нас: її солом’яний капелюшок зовсім як совок — на потилиці він звужується й увінчується вістрям. От потіха! А її величезні дерев’яні черевики! Любо глянути!
    — Це люди з глухої провінції, — сказав Ламберт досить роздратовано. — Доведеться тобі або облишити старого Бурхаава, або заплющити очі…
    — Ха-ха-ха! То що я хотів сказати… Всі його знамениті сучасники шукали з ним зустрічі. Навіть Петро І, коли приїхав із Росії до Голландії вчитися кораблебудуванню, регулярно відвідував лекції цього уславленого професора. На той час Бурхаав був уже професором медицини, хімії й ботаніки у Лейденському університеті. Він дуже розбагатів на лікарській практиці, але завжди говорив, що його найкращі пацієнти — бідняки, тому що за них йому заплатить Бог. Вся Європа любила й шанувала його. Словом, він так прославився, що один китайський мандарин написав йому листа із такою адресою: «Бурхааву, знаменитому в Європі лікареві», і лист дійшов без затримок!
    — Неймовірно! Це справжня знаменитість!.. А наші друзі зупинилися. Ну, капітане ван Хольп, куди прямуємо тепер?
    — Ми хочемо рушити далі, — сказав Пітер. — О цій порі року не варто оглядати Босх… Це надзвичайно гарний ліс, Бенджаміне, мальовничий гай, де ростуть чудові дерева, що охороняються законом… Розумієш?
    — Йа! — кивнув Бен.
    А капітан вів далі:
    — Можливо, ви хочете відвідати Музей історії природи? А якщо ні, то повернімося на Великий канал. Якби в нас було більше часу, ми повели б Бенджаміна на Блакитні сходи.
    — Що це за Блакитні сходи, Ламберте? — запитав Бен.
    — Це найвища точка на дюнах. Звідти можна побачити чудовий краєвид на океан і добре роздивитися це чудо природи — дюни. Важко навіть повірити, що вітер зміг намести такі величезні пагорби з піску. Але щоб потрапити туди, нам доведеться пройти через Блумендаль, а це не дуже приємне село; окрім того, воно досить далеко звідси. Що ти на це скажеш?
    — Ну, я готовий на все. Я навіть, мабуть, вирушив би прямо до Лейдена; але ми вчинимо так, як скаже капітан… Так, Якобе?
    — Йа, це добре, — промовив Якоб, якому, втім, значно більше хотілося ще трохи поспати, аніж підніматися Блакитними сходами.
    Капітан наполягав на тому, щоб вирушити до Лейдена.
    — Звідси до Лейдена чотири милі з гаком… Цілих шістнадцять англійських миль, Бене. Якщо ми хочемо потрапити туди до опівночі, часу гаяти не можна. Вирішуйте швидше, друзі: Блакитні сходи або Лейден?
    — Лейден, — відповіли хлопці й, миттю вилетівши з Гаарлема, побігли по каналу, милуючись високими, як вежі, вітряками й гарними заміськими садибами.
    — Якщо хочеш побачити Гаарлем у всій його красі, — сказав Ламберт Бенові, — приїжджай сюди влітку. Ніде у світі немає таких прекрасних квітів. За містом теж дуже красиво — є де погуляти. А Босх — «Ліс» — розтягнувся на багато миль. Його величні в’язи назавжди залишаються в пам’яті. Голландські в’язи — найблагородніші дерева у світі, Бене, крім англійського дуба…
    — Так, крім англійського дуба, — гордо промовив Бен і на якусь мить перестав бачити канал, бо в його уяві враз виникли образи Роббі й Дженні.

Розділ XVIII
Друзі в біді

    Тим часом інші хлопчики слухали розповідь Пітера про одну давню подію, що сталася в тій частині міста, де височів старовинний замок. Його власник так жорстоко пригноблював городян, що вони збунтувалися і оточили замок. Коли небезпека стала неминучою, зарозумілий власник збагнув, що облоги не витримає, і вже готувався якнайдорожче продати своє життя. Аж раптом його дружина вийшла на вал і запропонувала бунтівникам забрати все, що було в замку, якщо тільки їй самій дозволять узяти й зберегти те з її майна, що вона зможе віднести на своїй спині. Їй пообіцяли це, і ось власниця замку вийшла за ворота: на плечах вона несла свого чоловіка.
    Обіцянка, яку дали бунтівники, врятувала його від їхньої люті; однак вони розграбували замок.
    – І ти віриш у це, капітане? — запитав Карл недовірливо.
    — Звичайно, вірю. Це історичний факт. Чому я маю в ньому сумніватися?
    — Та яка жінка змогла б нести на спині дорослого чоловіка? А якщо й могла, то не захотіла б. От моя думка.
    — А я вірю, що багато жінок захотіли б. Зрозуміло, якби йшлося про порятунок коханої людини, — сказав Людвіг.
    Якоб, попри всю свою вагу і сонний стан, був досить сентиментальним юнаком і слухав із непідробним інтересом.
    — Все це правда, друже, — сказав він, схвально кивнувши, — Я вірю кожному слову. І сам я ніколи не візьму за дружину жінку, яка з радістю не вчинила б так само заради мене.
    — Нехай небеса їй допоможуть! — вигукнув Карл, озираючись на Якоба. — Отямся, Пооте! Підняти тебе? Так це ж і трьом чоловікам не під силу!
    — Може, й ні, — спокійно відповів Якоб, відчуваючи, що, мабуть, надто багато зажадав від майбутньої пані Поот, — але вона має принаймні хотіти цього, от і все.
    — Так, — весело вигукнув Пітер, — як то кажуть, «Серце захоче — ноги побіжать»! А може, і руки понесуть, хтозна!
    — Пітере, — запитав Людвіг, змінюючи тему розмови, — ти, здається, говорив мені ввечері, що художник Воуверманс народився в Гаарлемі?
    — Вони чудово доповнювали один одного, — сказав Людвіг: — він був добрий, а вона зла. Так, Пітере, поки я не забув: та картина, на якій зображено святого Губерта з конем, — її написав Воуверманс, чи не так? Пам’ятаєш, батько вчора показував нам гравюру, зроблену з неї.
    — Так, пам’ятаю. З цією картиною пов’язана ціла історія.
    — Розкажи! — крикнули хлопці, під’їжджаючи ближче до Пітера.
    — Воуверманс, — почав капітан тоном оратора, — народився в 1620 році, на чотири роки раніше за Берґема. Він був майстром своєї справи і особливо добре зображував коней. Як не дивно, люди так довго не визнавали його таланту, що навіть після того, як він досяг вершини майстерності, йому доводилося продавати свої картини дуже дешево. Бідний художник зовсім зневірився і, найгірше, по вуха загруз у боргах. Якось він розмовляв про свої клопоти з духівником, а той був одним із тих, хто визнавав його як геніального художника. Священик вирішив підтримати Воуверманса: позичив йому шістсот гульденів і порадив продавати свої картини дорожче. Воуверманс дослухався до поради і поступово розрахувався із боргами. Його справи досить швидко налагодилися. Всі почали цінувати великого художника, що писав такі дорогі картини; він розбагатів. Повернувши священикові шістсот гульденів, Воуверманс послав йому на подяку картину, на якій змалював свого благодійника в образі святого Губерта, що схилив коліна перед своїм конем. Це та сама картина, Людвігу, про яку ми говорили вчора ввечері.
    — Так-так! — вигукнув зацікавлений Людвіг. — Треба мені ще разок подивитися на цю гравюру, я це зроблю, щойно ми повернемося додому.
* * *
    Саме тієї години, коли Бен у Голландії разом із товаришами бігли на ковзанах уздовж греблі, в Англії Роббі та Дженні сиділи у своєму затишному класі на уроці читання.
    — Починайте! Роберте Добс, — сказав учитель, — сторінка двісті сорок друга. Ну, сер, не оминайте увагою жодної крапки.
    І Роббі дзвінким дитячим голоском почав читати, голосно, на весь клас:
    — «Урок шістдесят другий. «Гаарлемський герой». Багато років тому в одному із головних міст Голландії, Гаарлемі, жив один сумирний білявенький хлопчик. Батько його був шлюзовиком, тобто робітником, що відчиняв і зачиняв шлюзи — великі дубові ворота. Вони стоять на певній відстані один від одного упоперек входу в канали й регулюють рівень води.
    Шлюзовик то піднімає, то опускає ці ворота, залежно від того, скільки потрібно води, а ввечері ретельно зачиняє їх, щоб канал не переповнився. Адже якщо це станеться, вода швидко вийде з берегів і затопить усю довколишню місцевість. Більша частина Голландії лежить нижче рівня моря, і вода тільки тому не заливає країну, що її зупиняють потужні греблі, інакше кажучи — загороджувальні споруди. Зупиняють її і шлюзи, які найчастіше ледь витримують натиск течії. У Голландії навіть малі діти знають, що потрібно постійно стримувати річки й океан і не давати їм затопити країну. Навіть хвилинна недбалість шлюзовика може спричинити масові руйнування і загибель…»
    — Відмінно, — сказав учитель. — Тепер Сьюзен!
    — «Однієї ясної осінньої днини, коли хлопчикові було років вісім, батьки веліли йому віднести печива самотньому сліпому, який жив за містом, по той бік греблі. Хлопчик весело вирушив у дорогу і, посидівши з годину у свого старенького друга, попрощався із ним і попрямував додому.
    Бадьоро простуючи берегом каналу, він звернув увагу на те, як після осінніх дощів піднялася вода. Хлопчик безтурботно наспівував дитячу пісеньку і думав про своїх давніх знайомих — славетні батькові шлюзи, радіючи, що вони такі міцні. «Якщо вони підведуть, — думав він, — що тоді буде із мамою і татом? Всі ці прекрасні поля зникнуть під гнівною водою, — тато завжди називає її гнівною: він, напевно, думає, що вона сердиться на нього за те, що він так довго стримує її». От які думки миготіли у хлопчиковій голові, коли він нагинався і зривав дорогою гарні блакитні квіти. Час від часу він зупинявся, щоб здмухнути в повітря пухнасту кульку кульбаби, і дивився, як летять парашутики. Часом він прислухався до глухого шарудіння кролика, який бігав у траві, але найчастіше усміхався, згадуючи, якою радістю світилося втомлене, уважне обличчя його старого сліпого друга…»
    — Тепер Генрі, — сказав учитель, кивнувши іншому маленькому читцеві.
    — «Та раптом хлопчик тривожно роззирнувся навкруги. Він не помітив, як зайшло сонце, і тільки тепер побачив, що на траві вже немає його власної довгої тіні. Сутеніло. Хлопчик був усе ще досить далеко від будинку, у видолинку, де навіть блакитні квіти здавалися сірими. Він прискорив ходу і з калатанням серця почав згадувати казки про дітей, які заблукали пізно вночі у темному лісі. Він уже хотів пуститися бігцем, але здригнувся, почувши дзюркіт проточної води. «Звідки вона тече?» — подумав він. Він підняв очі й помітив у греблі невеликий отвір, з якого витікала тонка цівочка води. В Голландії кожна дитина здригається при самій лише думці про протікання в греблі! Хлопчик одразу зрозумів, яка небезпека нависла над усіма. Якщо не усунути течу, маленький отвір незабаром зробиться більшим, і почнеться жахлива повінь.
    Він одразу ж зметикував, що робити. Кинувши квіти, хлопчик видерся на греблю аж до отвору. Навіть не вагаючись, він заткнув отвір пухким пальчиком. Вода перестала струменіти! «Ну, — подумав він, посміюючись у дитячому захваті, — тепер «гнівна вода» зупиниться! Вона не затопить Гаарлем, поки я тут!»
    Спочатку все було добре. Але тепер швидко насувалася ніч; піднявся холодний туман. Наш маленький герой затремтів від холоду й страху. Він голосно кричав, сподіваючись допомоги: «Сюди, сюди!» — але ніхто не приходив. Ставало дедалі холодніше, пальчик у дитини зовсім занімів; потім заніміла рука до плеча, і незабаром усе тіло його занило. Він знову закричав: «Невже ніхто не прийде? Мамо! Мамо!» Але його мати, дбайлива господиня, уже замкнула двері, твердо вирішивши насварити сина завтра вранці за те, що він без її дозволу залишився ночувати в сліпого Янсзона. Хлопчик хотів було свиснути, сподіваючись, що якийсь запізнілий парубійко його почує, але зуби його так стукотіли, що він не міг свистіти. Потім він став просити допомоги в Бога й нарешті сміливо вирішив: «Я залишусь тут до ранку…»
    — Тепер Дженні Добс, — сказав учитель.
    Очі в Дженні блищали. Вона глибоко зітхнула й почала:
    — «Опівнічний місяць освітлював маленьку самотню фігурку, що примостилася на камені посередині схилу греблі. Хлопчик опустив голову, але не спав. Час від часу він судомно тер слабкою рукою другу, витягнуту руку, яка немов приросла до греблі, і не раз його бліде заплакане личко швидко оберталося на будь-який справжній або уявний шум.
    Як ми можемо зрозуміти, яких страждань зазнав хлопчик за цю тривалу, страшну вахту?.. Скільки разів він вагався у своєму рішенні! Які дитячі страхіття уявлялися йому, коли він згадував про тепле домашнє ліжечко, про своїх батьків, братів і сестер, коли він вдивлявся у холодну, похмуру ніч! Якщо він витягне пальчика, думав він, «гнівна вода» розгнівається ще більше, кинеться вперед і не зупиниться, поки не заллє всеньке місто. Ні, він пробуде тут до світанку!.. Якщо залишиться живим… Він не був твердо впевнений у тому, що виживе… А що це в нього за дивний шум у вухах? Що це за ножі колють і проштрикують його з голови до ніг? Тепер він підозрював, що не зможе витягти пальця, навіть якщо б і захотів.
    На світанку один священик, який навідував хворого парафіянина, повертався греблею додому і почув стогони. Він нахилився й побачив далеко внизу, на схилі греблі, дитину, що корчилась від болю.
    «От чудеса! — вигукнув він. — Хлопчику, що ти там робиш?»
    «Я стримую воду, — просто відповів маленький герой. — Скоріше кличте сюди людей…»
    Годі й говорити, що люди прийшли швидко і що…»
    — Дженні Добс, — сказав учитель, трохи дратуючись, — якщо ви не можете опанувати собою й читати виразно, ми почекаємо, поки ви не заспокоїтеся.
    — Так, сер, — пролепетала вкрай засмучена Дженні.
    Дивно, але тієї самої хвилини Бен далеко за морем говорив Ламберту:
    — Молодець хлопчина! Я не раз читав розповіді про цей випадок, але до сьогодні не знав, що це правда.
    — Чистісінька правда! — сказав Ламберт із запалом. — Я розповів тобі цю історію так, як її розповідала мені мама кілька років тому. В Голландії про цього хлопчика знає кожна дитина. І от що, Бене, тобі, може, не спало на думку, але в цьому хлопчикові втілився дух усієї країни. Де б не утворилася теча, мільйони пальців будуть готові зупинити її за будь-яку ціну.
    — Ну, це все гучні слова! — вигукнув Бен.
    — В усякому разі вони правдиві, — відгукнувся Ламберт таким стриманим тоном, що Бен розсудливо вирішив промовчати.

Розділ XIX
На каналі

    Ковзанярський сезон почався незвично рано і, крім наших хлопчиків, на льоду каталося багато людей. День був такий гожий, що чоловіки, жінки та діти вирішили повеселитися на свято і юрбами посходилися на канал із ближніх і віддалених околиць. Святий Ніколаас, мабуть, згадав про улюблену розвагу своєї пастви: усюди виблискували нові ковзани. Цілі родини їхали до Гаарлема, Лейдена або сусідніх сіл. Лід, здавалося, ожив. Бен помітив, як прямо трималися й легко рухалися барвисто одягнені жінки. Модні костюми, тільки-но привезені з Парижа, красувалися поряд зі злинялим, поїденим міллю вбранням, яке послужило не одному поколінню. Капелюхи, схожі на відерця для вугілля, облямовували обличчя в ластовинні, що сяяли святковими усмішками. Бережки накрохмалених серпанкових чепчиків ляскали по рум’яних щічках, що аж пашіли здоров’ям і статком. Хутра огортали білосніжні шийки; скромні сукні майоріли на вітрі, а обличчя їхніх власниць розчервонілися від швидкого бігу… Словом, тут можна було спостерігати найвигадливішу, часом навіть комічну суміш одягів і облич, яку тільки спроможна створити Голландія.
    Тут були і лейденські красуні, і рибалки з прибережних сіл, і сироварниці з Гауди, і манірні власниці гарних садиб із берегів Гаарлемського озера. Раз у раз проїжджали сивочолі ковзанярі, зморшкуваті бабці з кошиками на голові й пухкенькі малята, які котилися на ковзанах, вчепившись за материну сукню. Деякі жінки несли на спині немовлят, міцно прив’язаних яскравою шаллю. Приємно було на них дивитися, коли вони граційно мчали або повільно ковзали, то киваючи знайомим, то перемовляючись, то ніжно нашіптуючи щось своїм закутаним крихіткам.
    Хлопчики й дівчатка ганялися один за одним, ховаючись за однокінними саньми, високо навантаженими торфом або колодами, й обережно проїжджали відведеною їм смугою льоду, позначеною знаком «безпечно». Спокійні очі величних вродливих жінок виблискували радістю. Час від часу зі швидкістю електричного струму проносилася довга вервечка юнаків, причому кожен тримався за куртку товариша, що біг поперед нього. А часом лід тріскотів під кріслом якоїсь вирядженої старої — знатної вдови або дружини багатого бургомістра. Червононосі, з колючими очима, ці дами здавалися опудалами, яких дідусь-мороз посадовив, аби відлякувати відлигу, що загрожує його ковзанкам. Крісло на блискучих полозах важко ковзало по льоду, навантажене грілками для ніг і подушками, не кажучи вже про саму бабу. Сонний слуга штовхав крісло вперед, не роззираючись, весь заглиблений у свою справу, а його господиня кидала грізні погляди на ватагу галасливих шибеників, які супроводжували її замість охоронців.
    Щодо чоловіків, то вони здавалися втіленням безтурботного задоволення. Деякі були одягнені у звичайне міське вбрання, але багато хто мав аж надто своєрідний вигляд: вони були у коротких вовняних куртках із великими срібними пряжками й у неймовірно широких штанях. Бенові вони здавалися маленькими хлопчиками, які з якогось дива виросли і були змушені носити одяг, нашвидкуруч перешитий їхніми матерями. Він помітив також, що майже всі чоловіки, що котились повз нього, тримали в зубах люльки, пихкаючи й димлячи, наче паровози. Люльки були всіляких сортів: від звичайних, глиняних, і до найдорожчих, пінкових, оправлених сріблом і золотом. Деякі мали форму якихось надзвичайних, фантастичних квітів, голів, жуків та інших різноманітних предметів; решта скидалися на квіти «голландської трубки» — повитиці, яка росте в американських лісах. Зрідка траплялися червоні люльки й дуже часто білосніжні. Але найбільше цінувалися люльки, які поступово набували темно-коричневого відтінку. Що густішим і оксамитовішим був цей відтінок, то більше цінувалася сама люлька як доказ того, що хазяїн сумлінно обкурював її, свідомо присвятивши цій праці свої зрілі роки. Яка люлька не запишається, якщо їй приносять таку жертву!
    Деякий час Бен ковзав мовчки. Тут стільки всього привертало його увагу, що він майже забув про своїх супутників. Він дивився на буєри (човни на полозах), що мчали по величезному замерзлому Гаарлемському «морю» (точніше — озеру), яке тепер було добре видно з каналу.
    У буєрів дуже великі вітрила — більші, ніж у звичайних суден, — а корпус поставлений на трикутну раму зі сталевим полозом на кожному куті. На основу трикутника спирається ніс човна, а протилежна їй вершина видається назад, за корму. Буєром орудують за допомогою керма, а рух сповільнюють гальмами.
    Яких тільки буєрів тут не було — від маленьких, грубо збитих човників, якими керували хлопчаки, і до більших гарних суден, наповнених веселими пасажирами, із командою досвідчених матросів, які дуже поважно і точно обходили рифи, лавірували й правили кермом, не випускаючи з рота своїх коротеньких люльок…
    Деякі буєри, недоладно розфарбовані й позолочені, хизувалися яскравими вимпелами на верхівках щогл; інші, білі як сніг, з роздутими вітром бездоганно чистими вітрилами, були схожі на лебедів, підхоплених повільною течією. Бенові, який здаля стежив за одним таким «лебедем», навіть видалося, що з того боку долинає жалібний, переляканий крик. Але хлопчик незабаром зрозумів, що звук цей виходить від чогось менш романтичного, розташованого значно ближче: виявилося, що один буєр, що мчав зі швидкістю десь півсотні ярдів, різко загальмував, щоб не зіштовхнутися з саньми, навантаженими торфом.
    На каналі буєри, зазвичай, проїздять рідко, і їхня поява викликає чималу тривогу серед ковзанярів, особливо — боязких. Але сьогодні здавалося, начебто всі буєри в країні попливли, або, точніше, поковзали в різних напрямках, і на каналі їх теж було чимало.
    Бен захоплено милувався цим видовищем, хоча не раз здригався при стрімкому наближенні гострокрилих нестримних човнів, які могли зненацька сахнутися вправо чи вліво. До того ж йому доводилося напружувати всю свою енергію, щоб не зіштовхнутися з ковзанярами і не дати галасливим малюкам збити його санчатами.
    Він навіть зупинився подивитися, як хлопчики пробивають у кризі ополонку, готуючись ловити острогою рибу. І тільки-но він зібрався знову рушити, як несподівано для себе опинився на колінах у якоїсь літньої пані, чиє крісло налетіло на нього ззаду. Бабця верескнула; слуга, який штовхав крісло, злісно засичав. Але за секунду Бен вибачався вже перед порожнім простором: обурена стара була далеко попереду.
    Однак це здавалося лише маленьким нещастям порівняно з тим, що загрожувало йому тепер. Величезний буєр мчав каналом на всіх вітрилах, і Бен мало не скам’янів при думці про свою неминучу загибель. Буєр був у нього за спиною! Хлопчик побачив позолочений ніс, почув окрик шкіпера[25] і довгий бушприт[26] просвистів над його головою. Він на мить осліп, оглух, онімів, але, розплющивши очі, зрозумів, що крутиться на одному місці за кілька ярдів позаду величезного керма, схожого на ковзана. Буєр пронісся, мало не зачепивши його за плече, але Бен таки урятувався! Він урятувався і вже знав, що знову побачить Англію, поцілує милі обличчя батька, матері, Роббі, Дженні, що блискавично промайнули перед ним, — величезний бушприт ніби закарбував ці образи в його душі. Бен зрозумів, як палко він любить своїх рідних. Можливо, це допомогло йому спокійно поставитися до лайки навколишніх. Люди, мабуть, думали: якщо хлопчик не загинув, то, безперечно, він кепський хлопчисько й заслуговує на негайну прочуханку.
    Ламберт вилаяв його:
    — Я вже думав, що тобі гаплик, роззяво! Що ж ти не дивишся, куди біжиш? Мало, що ти всідаєшся на коліна до бабів, то ти ще й кидаєшся під полози кожного зустрічного буєра, як індуси під колісницю Джаґернаута[27]. Будеш ловити ґав — доведеться нам віддати тебе аанспреєкерам!
    — Будь ласка, не віддавайте! — промовив Бен з жартівливою смиренністю, але помітивши, що в Ламберта побіліли губи, додав стиха: — Мені здається, ван Моунене, що в одну цю мить я встиг передумати більше, ніж за все своє життя.
    Ламберт не відповів, і якийсь час хлопчики котилися мовчки. Незабаром вони почули слабкий дзенькіт далеких дзвонів.
    — Слухай! — проговорив Бен. — Це що таке?
    — Це куранти, — відповів Ламберт. — Он у тій сільській церковці підбирають дзвони. Ох, Бене, аби ти послухав дзвін у Новій церкві в Дельфті! Оце дзвони! Там близько п’ятиста дзвонів із дуже м’яким звуком, а дзвонар — один з найкращих у Голландії. Але, кажуть, це тяжка праця: дзвонар просто знемагає і, віддзвонивши, відразу ж лягає в постіль. Дзвони там з’єднані з чимось на зразок клавіш, схожих на клавіші рояля. А ногами доводиться натискати на цілий ряд педалей. Коли дзвонар дзвонить у швидкому темпі, він увесь смикається — точнісінько як жаба, яку прокололи шпилькою.
    — Як тобі не соромно! — обурився Бен.
    Пітер на той час вичерпав увесь свій запас анекдотів про Гаарлем і пустився разом зі своїми трьома супутниками наздоганяти Ламберта й Бена.
    — Англієць непогано бігає, — сказав Пітер. — Він не поступиться чистокровному голландцеві. Звичайно Джони Булі на ковзанах мають жалюгідний вигляд… Агов! От ви де, ван Моунене! А ми вже й не сподівалися, що нам випаде честь знову зустрітися з вами. Від кого це ви втікали так хутко?
    — Від вас, равликів! — відрізав Ламберт. — А вас що затримувало?
    — Ми розмовляли… А ще постояли трохи, щоб Поот перепочив.
    — Схоже, що він знесилюється, — сказав Ламберт.
    У цю хвилину гарний буєр із розпущеними вітрилами неквапливо проковзав повз них. Палуба його кишіла дітьми, закутаними до підборіддя. Було видно тільки їхні всміхнені личка, обрамлені квітчастими вовняними шалями. Вони хором співали пісню на честь святого Ніколааса. Несміливу мелодію підхопили сотні голосів, і вона зазвучала потужно, красиво і струнко.

Розділ XX
Якоб Поот змінює план

    Останній звук пісні завмер удалині. Наші хлопці намагалися не відстати від буєра, та марно: їм здавалося, начебто вони котяться назад. Вони перезирнулися.
    — Краса! — замилувався ван Моунен.
    — Наче сон! — сказав Людвіг.
    Якоб підкотив до Бена і, схвально киваючи головою, сказав англійською:
    — Це добре. Це найліпший спосіб. Я хочу сказати: краще вирушити до Лейдена на такому човні.
    — На буєрі! — вжахнувся Бен. — Та ти що! Адже ми вирішили подорожувати на ковзанах, а не сидіти на буєрі, як малі дітлахи.
    — Тейвельс! («Дідько!») — вилаявся Якоб. — Це не дрібниця, не для дітлахів… на буєрі!
    Хлопці сміялися, але дивилися один на одного ніяково. Ото була б радість, якби їм випала нагода проїхатися на буєрі!.. Але відмовитися від своєї чудової витівки? Ганьба! Хто ж на таке зважиться?..
    І тут виникла жвава суперечка.
    Капітан Пітер угамував свій загін.
    — Хлопці, — сказав він, — як на мене, щодо цього нам варто зважати на Якобові побажання. Адже йому першому спало на думку влаштувати тривалу екскурсію, не забувайте!
    — Нісенітниця! — уїдливо посміхнувся Карл, кинувши презирливий погляд на Поота. — А хіба серед нас хтось стомився? Ми всю ніч відпочиватимемо в Лейдені.
    У Людвіга й Ламберта обличчя були стривожені й розчаровані. Отакої — відмовитися від слави, на яку заслуговуватимеш, коли пробіжиш на ковзанах від Брука до Гааги й назад. Але обидва погодилися, що вирішувати має Якоб.
    Добросердий, хоча й стомлений Якоб одразу вгадав настрій товаришів.
    — Ні-ні, — сказав він голландською, — я пожартував. Звісно ж, ми побіжимо на ковзанах.
    Хлопці здійняли радісний гамір і знову помчали з оновленими силами.
    Всі, крім Якоба. Він усіляко намагався приховати свою втому і мовчав, щоб зберегти дихання й енергію для важкої ковзанярської роботи. Але все марно. Незабаром його гладке тіло стало здаватися йому дедалі важчим, ноги підкошувалися й слабшали. На довершення всього кров Якоба, яка, мабуть, намагалась утекти якнайдалі від льоду, прихлинула до пухких добродушних щік, а обличчя почервоніло аж до самісінького коріння ріденького світлого волосся.
    Так недалеко й до запаморочення, про яке пише славний Ганс Андерсен — того самого запаморочення, що скидає з гір відважних молодих мисливців або шпурляє їх із гострих вершин льодовика, або долає їх, коли вони переходять гірський потік.
    Непомітно підкралося запаморочення й до Якоба. Спочатку воно помучило його, то обдаючи холодом із голови до ніг, то обпалюючи кожну його жилку вогнем. Потім змусило канал тремтіти і гойдатися під його ногами, а пропливаючи повз білі вітрила — кланятися та вертітися, і нарешті важко жбурнуло його на лід.
    — Агов! — крикнув ван Моунен. — Поот гепнувся!
    Бен поспішно підскочив до нього:
    — Якобе! Якобе, ти не забився?
    Пітер і Карл уже піднімали Якоба. Його обличчя зовсім пополотніло. Воно здавалося мертвим; зник навіть його добродушний вираз.
    Зібралася юрба. Пітер розстебнув небораці куртку, розв’язав його червоний шарф і подув у напіврозкритого рота.
    — Відійдіть убік, друзі! — крикнув він. — Дайте йому подихати повітрям!
    — Покладіть його! — крикнула якась жінка з юрби.
    — Поставте його на ноги! — крикнула інша.
    — Дайте йому вина, — пробурчав гладун, що правив саньми із вантажем.
    — Так-так! Дайте йому вина! — підхопили всі.
    Людвіг і Ламберт крикнули в один голос:
    — Вина! Вина! У кого є вино?
    Якийсь голландець у важкій синій куртці й із сонними очима взявся таємниче порпатися у себе за пазухою, примовляючи при цьому:
    — Тихше, молоді добродії, тихше! Ну й опецьок цей хлопець, якщо знепритомнів, як дівчисько!
    — Вина, хутчіш! — крикнув Пітер, разом із Беном розтираючи Якоба з голови до ніг.
    Людвіг благально простягнув руку голландцеві, а той з надзвичайно поважним виглядом усе ще порпався у себе під курткою…
    — Та хутчій! Він помре! Чи немає ще в когось вина?
    — Він уже помер! — почувся з натовпу глядачів чийсь переляканий голос.
    Голландець здригнувся.
    — Обережніше! — сказав він, знехотя виймаючи маленьку синю баклажку. — Це шнапс (горілка). Йому достатньо й одного ковтка.
    І справді, одного ковтка виявилося достатньо. Бліде обличчя хлопчика ледь порожевіло. Якоб розплющив очі й, чи то розгублений, чи то збентежений, зробив слабку спробу звільнитися від тих, хто його підтримував.
    Тепер у нашого загону не було іншого виходу: треба було за будь-яку ціну доправити знесиленого товариша до Лейдена. Мова про те, аби він цього дня далі біг на ковзанах, взагалі не йшла. Правду кажучи, на той час усі хлопці потай уже почали мріяти про буєри, тому вони по-спартанськи вирішили не залишати Якоба. На щастя, подув легкий північний вітер. Тільки б їх наздогнав якийсь покладливий шкіпер, і тоді все непогано влаштується, думали вони. Пітер махнув рукою, тільки-но з’явилося перше вітрило; але люди на кормі навіть не глянули на нього. Проїхало троє ваговозних саней, але вони й так були перевантажені. Потім стрілою пронісся гарний привабливий буєрок. Хлопчики ледь встигли з надією глянути на нього, як він зник.
    Зневірившись, вони вирішили підтримувати Якоба і якось допхати його до найближчого села. Але тут з’явився жалюгідний буєр. Пітер, майже не сподіваючись на успіх, зняв шапку й, розмахуючи нею, окликнув його.
    Вітрило опустилося, почувся брязкіт гальма, і хтось привітно крикнув з палуби:
    — Чого вам, хлопці?
    — Підвезіть нас! — крикнув Пітер і разом із супутниками щодуху помчав наздоганяти буєр, що зупинився далеко попереду. — Підвезіть нас!
    — Ми заплатимо за проїзд! — закричав Карл.
    Чоловік на палубі навіть не глянув на нього, тільки пробурмотів, що його судно — не трексгейт. Дивлячись на Пітера, він запитав:
    — Скільки вас усіх?
    — Шестеро.
    — Ну гаразд… Сьогодні Ніколааса… Залазьте! Юнак хворий? — кивнув він на Якоба.
    — Так… Знесилився… Біг на ковзанах від самого Брука, — відповів Пітер. — Ви до Лейдена?
    — Подивимось, який буде вітер. Зараз дме в той бік… Лізьте!
    Бідолашний Якоб! Якби тієї миті з’явилася його майбутня дружина, самовіддана пані Поот, готова за потреби завдати його собі на спину, її послуги дуже знадобилися б. Хлопчики ледь подужали затягти товстуна в човен. Нарешті всі залізли. Шкіпер, попихкуючи люлькою, поставив вітрило, підняв гальмо і сів на кормі, склавши руки.
    — Ой! Ну й летимо ж ми! — вигукнув Бен. — Ото гарно! Тобі краще, Якобе?
    — Значно краще, спасибі.
    — Ну, хвилин за десять ти взагалі будеш молодцем. Тут почуваєшся птахом.
    Якоб кивнув і закліпав очима.
    — Не засни, Якобе, зараз дуже холодно. Заснеш, так, мабуть, і не прокинешся. Так люди і замерзають.
    — Я не сплю, — сказав Якоб рішуче… і через дві хвилини захропів.
    Карл і Людвіг розсміялися.
    — Треба його збудити! — крикнув Бен. — Кажу вам, це небезпечно… Якобе! Я-а-акобе…
    Отут довелося втрутитися капітанові Пітеру, бо інші троє заради потіхи взялися допомагати Бенові.
    — Дурниці! Не трусіть його! Дайте йому спокій, друзі. Люди, які замерзають, так не хропуть. Краще вкрийте його чим-небудь… Та хоч би цим плащем… Можна, шкіпере? — І Пітер кинув оком на корму, очікуючи дозволу взяти плащ.
    Шкіпер кивнув.
    — Ось так, — сказав Пітер, ласкаво вкриваючи Якоба плащем. — Нехай поспить. Прокинеться бадьорим, як ягня… Як далеко до Лейдена, шкіпере?
    — Не більше ніж за дві люльки, — почувся з курної хмари голос — точнісінько мов у джина з чарівних казок, — а мабуть (пих! пих!), не більш як за півтори… (пих! пих!) Якщо вітер не зміниться (пих! пих! пих!).
    — Що він говорить, Ламберте? — запитав Бен, приклавши до щік руки в рукавицях, щоб захиститися від різкого вітру.
    — Він говорить, що ми за дві люльки від Лейдена. Майже всі човнярі тут на каналі вимірюють відстань часом, що витрачають на паління однієї люльки.
    — Яке безглуздя!
    — Слухай, Бенджаміне Добс… — відрубав Ламберт, невідомо чому обурений спокійною Беновою усмішкою, — У тебе звичка майже все, що ти бачиш по цей бік Німецького моря, називати «безглуздим». Тобі, можливо, подобається це слово, але воно не подобається мені. Якщо вже говорити про безглуздість, згадай-но один ваш англійський звичай: коли лондонський лорд-мер вступає у повноваження, він рахує цвяхи на кінській підкові, щоб показати свою вченість.
    — Хто тобі сказав, що в нас є такий звичай? — вигукнув Бен, і його обличчя одразу ж зробилося серйозним.
    — Я це знаю, от і все… Ніхто мені не говорив, тут і говорити нічого: про це написано в багатьох книжках, і це правда. Мене дивує, — продовжував Ламберт із мимовільним сміхом, — що ти перебуваєш у блаженному невіданні про ті нісенітниці, яких так багато на твоїй ділянці географічної карти.
    — Гм! — фиркнув Бен, утримуючись від посмішки. — Коли я повернуся додому, я неодмінно розвідаю про цей звичай. Тут, мабуть, щось не так… У-у-у, як швидко ми мчимо! Оце краса!
    Це було неймовірне плавання або поїздка — не знаю, як правильно назвати. Мабуть, найліпше сказати «політ»; адже хлопці почували себе так, як Синдбад[28], коли він, прив’язаний до сильця птаха Рухх, мчав у хмарах, або як Беллерофон[29], коли той пролітав у повітрі на спині свого крилатого коня Пегаса. Та все одно, «пливли» вони, «їхали» чи «летіли», — усе довкола мчало повз них назад, і не встигли вони як слід перевести подих, як сам Лейден з його гостроверхими дахами вже нісся їм назустріч.
    Коли попереду постало місто, довелося будити сплюха. Цей нелегкий подвиг друзі все-таки якось здійснили. Пророкування Пітера справдилося: до Якоба повернулись і сила, й чудовий настрій.
    Шкіпер слабко чинив опір, коли Пітер спробував сипнути кілька срібняків у його зашкарублу коричневу долоню.
    — Бачте, юначе, — сказав він, відсмикнувши руку, — одна справа бути візником, інша — люб’язно зробити послугу.
    — Я знаю, — сказав Пітер, — але ваші сини й дочки будуть просити ласощів, коли ви повернетеся додому. Тож купіть їм цукерок в ім’я святого Ніколааса.
    Шкіпер усміхнувся:
    — Твоя правда: діточок у мене ціла ватага, вистачить на увесь човен. Ти майстер угадувати.
    І вузлувата рука простягнулася вперед, начебто мимоволі, але долонею догори. Пітер квапливо поклав у неї монети й відійшов.
    Незабаром вітрило обвисло. Заскреготало гальмо, розсипаючи навколо човна цілу хмару крижаного пилу.
    — Щасти вам, шкіпере! — кричали хлопчики, забираючи свої ковзани й по одному зіскакуючи з палуби. — Красно вам дякуємо!..
    — Щасливо! До по… Стійте! Агов! Стійте! Віддайте мого плаща!
    Бен обережно допомагав Якобові перелізти через борт.
    — Що він кричить, цей чоловік?.. Ах, розумію, у тебе на плечах його плащ.
    — Точно, — відповів Якоб англійською і, зіскакуючи з човна, спіткнувся об раму на полозах. — То ось чому йому так важко.
    — Ти хочеш сказати, тобі важко, Пооте?
    — Ну так, тобі важко… Правильно, — не зрозумівши, відповів Якоб, виплутуючись із широкого плаща. — От, передай йому і скажи, що я дуже вдячний.
    — Уперед! До готелю! — крикнув Пітер, коли вони увійшли до міста. — Поквапмося, друзі!

Розділ XXI
Мейнгеєр Клеєф та його меню

    Незабаром хлопчики відшукали неподалік від Бреєдестраат («Широкої вулиці») скромний готель із незграбним левом, написаним фарбами над вхідними дверима. Готель називався «Рооде Леу», тобто «Червоний Лев», і його власником був якийсь Гьойгенс Клеєф, товстий коротконогий голландець із довгою люлькою в роті. На той час хлопці вже встигли страшенно зголодніти. Сніданок у Гаарлемі тільки нагнав їм апетиту, що розігрався ще більше від бігу і швидкої їзди на буєрі по каналу.
    — Ну, хазяїне, подавайте нам усе, що маєте! — вигукнув Пітер, набираючи поважного вигляду.
    — Я можу подати вам усе, що завгодно… Все, що забажаєте, — відповів мейнгеєр Клеєф із поштивим уклоном.
    — Добре. Дайте нам ковбасок і пудингу.
    — Ой, мейнгеєре, ковбаса закінчилась! Пудингу немає й дрібки.
    — Ну, то подайте вінегрету з оселедцем і м’ясом, тільки багато.
    – І вінегрету немає, паничу.
    — Тоді яєць, але скоріше.
    — Зимові яйця — дуже погана страва, — відповів хазяїн готелю, склавши губи трубочкою й піднявши брови.
    – І яєць немає? У такому разі дайте кав’яру (ікри).
    Голландець звів пухкі руки до неба:
    — Кав’яру паничеві! Так він же на вагу золота! Хто ж тут продає кав’яр?
    Пітер не раз їв ікру вдома. Він знав, що її добувають із осетра й інших великих рибин, але не мав уявлення про те, скільки вона коштує.
    — Ну, хазяїне, що ж ви тоді маєте?
    — Що я маю? Все. Житній хліб, кислу капусту, картопляний салат і найжирніші оселедці в Лейдені.
    — Що скажете, хлопці? — запитав капітан. — Годиться?
    — Так! — закричали зголоднілі юнаки. — Тільки швидше!
    Мейнгеєр Клеєф рухався, мов уві сні, але незабаром широко розплющив очі, побачивши, з якою неймовірною швидкістю зникають його оселедці. Потім з’явилися, або, точніше, зникли картопляний салат, житній хліб і кава; за ними пішли утрехтська вода, змішана з апельсиновим соком, і нарешті скибочки сухого імбирного пряника. Цей останній делікатес не входив до складу звичайного меню, але мейнгеєр Клеєф, доведений до відчаю, урочисто витяг його зі своїх особистих запасів і тільки тупо кліпнув очима, коли ненажерливі юні мандрівники встали з-за столу, заявляючи, що нарешті ситі.
    «Ситі?.. Ще б пак!» — вигукнув про себе хазяїн, але його гладке обличчя залишилось незворушним.
    Тихенько потираючи собі руки, він запитав:
    — Чи потрібні паничам постелі?
    — «Чи потрібні постелі?» — передражнив його Карл. — Що ви хочете цим сказати? Хіба ми маємо сонний вигляд?
    — Та ні, пане, але я наказав би провітрити й підігріти їх. У «Червоному Леві» ніхто не спить під вогкими простирадлами.
    — А, ну зрозуміло… Ми повернемося сюди ночувати, так, капітане?
    Пітер звик до зручніших приміщень, але зараз йому все здавалося приємним.
    — Чому ні? — відповів він. — Тут ми чудово харчуватимемося.
    — Панич каже щиру правду, — проговорив хазяїн аж із надмірною шанобливістю.
    — Як приємно, коли тебе називають «паничем»! — зі сміхом сказав Людвіг Ламберту.
    А Пітер відповів:
    — Ну що ж, хазяїне, приготуйте кімнати до дев’ятої.
    — У мене є чудова кімната з трьома ліжками, і на них помістяться всі паничі, — вкрадливо промовив мейнгеєр Клеєф.
    — Гаразд.
    — Ф’ю! — свиснув Карл, коли вони вийшли на вулицю.
    Людвіг здригнувся:
    — Чого це ти?
    — Нічого… Тільки мейнгеєр Клеєф, хазяїн «Червоного Лева», і не підозрює, який гармидер ми влаштуємо в цій кімнаті сьогодні ввечері! Еге ж, політають у нас подушки й валики!
    — Струнко! — крикнув капітан. — От що, друзі, я до вечора маю відшукати знаменитого лікаря Букмана. Якщо він у Лейдені, знайти його буде неважко, бо він завжди зупиняється в готелі «Золотий Орел»… Дивуюся, чому ви всі відразу ж не вляглися спати! Але якщо ви не спите, то що скажете — чи не піти вам з Беном до музею або в Стадгейс?
    — Згодні, — сказали Людвіг і Ламберт.
    А Якоб вирішив піти разом із Пітером.
    Даремно Бен умовляв його залишитися в готелі й відпочити. Якоб заявив, що почувається чудово і неодмінно хоче подивитися місто, бо це його «перший приїзд у Лейден», як додав він англійською.
    — Це йому не зашкодить, — сказав Ламберт. — Який цей день був довгий… І як чудово ми покаталися! Навіть не віриться, що ми вийшли з Брука тільки сьогодні вранці.
    Якоб позіхнув.
    — Мені було дуже приємно, — сказав він, — тільки от здається, начебто ми вирушили в дорогу тиждень тому.
    Карл розсміявся і щось промимрив щодо того, що Якоб «засинав разів із двадцять».
    — Ну, от ми і на розі. Не забудьте, ми зустрічаємося в «Червоному Леві» о восьмій, — сказав капітан, ідучи разом із Якобом.

Розділ XXII
У «Червоному Леві» стає небезпечно

    Коли хлопці повернулись до «Червоного Лева», то дуже зраділи, побачивши яскравий вогонь, розпалений для них. Карл і його супутники прибули першими. Незабаром після них прийшли Пітер і Якоб. Їм не вдалося знайти лікаря Букмана, вони лише довідалися, що сьогодні вранці лікаря бачили в Гаарлемі.
    — У Лейдені його немає, — сказав Пітеру хазяїн «Золотого Орла». — Адже він завжди зупиняється тут, коли приїздить у місто. Якби він приїхав, біля моїх дверей уже стояв би натовп людей, очікуючи на його консультацію. Так-так! Дурнів у нас вистачає!
    — Кажуть, він чудовий хірург, — сказав Пітер.
    — Еге ж, найкращий у Голландії. То й що? Загодовувати пігулками і розпанахувати ножем — на це він мастак, але ж і грубіянити вміє. Справжнісінький ведмідь! Минулого місяця він на цьому самому місці обізвав мене свинею перед трьома відвідувачами!
    — Та ну! — вигукнув Пітер, прикидаючись здивованим і обуреним.
    — Саме так, паничу… — зі скривдженим обличчям повторив хазяїн готелю, пихкаючи люлькою. — Правда, він платить мені пристойні гроші, та й відвідувачів до мого закладу залучає. Коли б не ця обставина, то я волів би краще бачити його у Влейтському каналі, аніж у моєму готелі.
    Хазяїн, мабуть, відчувши, що бовкнув зайвого з невідомими юнаками, а може, помітивши усмішку, що промайнула на губах Пітера, різко змінив тон:
    — Ну, що вам ще потрібно?.. Вечеря? Нічліг?
    — Ні, мейнгеєре, я тільки намагаюся знайти лікаря Букмана.
    — То йдіть і шукайте його. У Лейдені його немає.
    Але відкараскатися від Пітера було не так-то просто. Вислухавши ще трохи грубощів, він усе-таки домігся дозволу залишити на ім’я знаменитого лікаря записку або, точніше, купив у «люб’язного» господаря дозвіл написати її тут, а також обіцянку передати її лікареві Букману, щойно він приїде. Потім Пітер і Якоб повернулися до «Червоного Лева».
    Готель був розташований у колись чудовому будинку, де жив один заможний городянин, але коли будинок постарів і почав руйнуватися, він почав переходити з рук у руки, поки його нарешті не купив мейнгеєр Клеєф. Дивлячись на брудні потріскані стіни, мейнгеєр Клеєф любив повторювати: «Підправити б його і пофарбувати, і в усьому Лейдені не знайшлося б такого гарного будинку». В будинку було шість поверхів. Перші три були рівні за площею, але різні за висотою. Решта являли собою триповерхове горище під височезним дахом. Вони були один менший за інший і звужувалися догори, як драбина-сходня, тож стеля верхнього поверху була двосхилою. Покрівля будинку складалася із коротких блискучих черепиць, а вікна із маленькими скельцями були хаотично розкидані по фасаду без будь-яких претензій на симетрію.
    Але вітальня на нижньому поверсі була гордістю і розрадою хазяїна. Про неї він ніколи не говорив: «Підправити б її та пофарбувати», — бо тут панували істинно голландська чистота й порядок. Зазирнімо туди.
    Уявіть собі простору кімнату з голими стінами. Підлогу в ній вимощено кахлями, і на перший погляд здається, начебто вони вирізані з полив’яних мисок для паштету: жовті кахлі чергуються із червоними, а тому підлога схожа на величезну шахівницю. Уявіть собі кілька дерев’яних стільців із високими спинками, розставлених уздовж стін, потім — величезний глибокий комин. У комині яскраво палає вогонь, відбиваючись у таганах зі шліфованої сталі. Підлога біля комина кахельна, стіни кахельні, верхня частина над жерлом теж кахельна, і на ній написано голландський вислів; а над усім цим, вище за людський зріст, — вузька коминна полиця, заставлена блискучими мідними свічниками, кресалами для запалювання люльок і коробками з трутом. Далі ви побачите в одному кутку кімнати три соснових столи, а в іншому — стінну шафу і буфет, заставлений келихами, тарелями, люльками, олов’яними глечиками з кришками, глиняними й скляними пляшками, а поруч із ними на високих ніжках стоїть барильце, оббите мідними обручами. Все тут трохи потьмяніло від кіптяви, але таке чисте, наскільки чистими можуть бути речі, вимиті милом і протерті піском.
    Тепер уявіть собі двох заспаних чоловіків у лахмітті й дерев’яних черевиках. Вони сидять поблизу розпаленого комина, обхопивши коліна руками й покурюючи коротенькі товсті люльки, а мейнгеєр Клеєф у шкіряних штанях до колін, повстяних черевиках і короткій, але дуже широкій зеленій куртці, ступаючи важко, але нечутно, ходить туди-сюди. Потім киньте в куток цілу купу ковзанів і посадіть на дерев’яні стільці шістьох стомлених, добре одягнених хлопчиків, і ви побачите вітальню «Червоного Лева» такою, якою вона була увечері 6 грудня 184… року.
    На вечерю знову подали імбирного пряника, а ще — голландської ковбаси, нарізаної скибочками, житнього хліба з анісом, пікулі, пляшку утрехтської води і кави, досить сумнівної за походженням.
    Хлопчики так зголодніли, що їли все, не перебираючи, та ще й нахвалювали — тільки подавай. Бен, щоправда, комизився, а Якоб заявив, що за все життя не їв такої смачної вечері.
    Трохи посміявшись і потеревенивши, хлопці перелічили свої гроші, щоб владнати суперечку щодо витрат. Потім капітан повів загін до спальні, а попереду, як ватажок слідопитів, ішов якийсь засмальцьований хлопчисько з ковзанами й свічником у руках замість сокири.
    Один із підозрілих чоловіків, що сиділи поблизу комина, підійшов, тягнучи ноги, до буфету й зажадав собі кухоль пива саме в ту хвилину, коли Людвіг, який ішов останнім, виходив із кімнати.
    — Не подобаються мені очі цього чолов’яги, — шепнув він Карлові. — Він скидається на пірата абощо.
    — А може, на твою бабусю? — презирливо кинув зовсім сонний Карл.
    Людвіг розсміявся, але якось нервово. Йому було моторошно.
    — Бабуся не бабуся, — прошепотів він, — а все-таки вигляд він має достоту, як в одного з бранців на картині «Вутсполен».
    — Так я й знав! — уїдливо посміхнувся Карл. — Ця картина вибила тебе з колії. Придивися пильніше — може, парубійко зі свічкою скидається на іншого лиходія?
    — Та ні, у цього чесна фізіономія. Але знаєш, Карле, це й справді страшна картина.
    — Гм! Що ж ти так довго витріщався на неї?
    — Не міг відвести очей.
    Тут хлопці підійшли до «чудової кімнати з трьома ліжками». Біля дверей їх зустріла кремезна дівчина з довгими сережками у вухах. Вона зробила хлопчикам реверанс і пішла. У руках вона несла щось схоже на сковороду з довгою ручкою й кришкою.
    — О так, це приємно бачити! — сказав ван Моунен Бенові.
    — Що саме?
    — Грілку! У неї насипали гарячого попелу; дівчисько гріло наші ліжка.
    — Еге! То це грілка. Що ж, я дуже їй вдячний, — відгукнувся Бен і більше не вимовив жодного слова — його долав сон.
    Тим часом Людвіг усе ще говорив про картину, яка так його вразила. Він бачив її під час прогулянки у вітрині однієї крамниці. На цій погано написаній картині було зображено двох чоловіків, зв’язаних один із одним спиною до спини. Вони стояли на борту корабля серед натовпу моряків, які готувалися кинути зв’язаних у море. Цей спосіб страти бранців називався «вутсполен», тобто обмивання ніг. У такий спосіб голландці стратили піратів у Дюнкерку 1605 року, а іспанці — голландців під час страшної різанини після облоги Гаарлема. Хоч картина і була написана погано, але вираз облич у піратів передано було добре. Похмурі, доведені до відчаю бранці все одно здавалися такими жорстокими і злими, що Людвіг, побачивши їх у такому безнадійному становищі, був потай задоволений. Можливо, він і забув би про цю картину, якби не підозрілий чоловік, що сидів біля комина. І тепер, пустуючи як дитина, Людвіг скорчив гримасу і кинувся в постіль, сподіваючись, що «вутсполен» йому не насниться.
    Кімната була холодною, незатишною і схожою на порожню лікарняну палату; у блискучій кахельній грубці тільки-но розвели вогонь, але він, здавалося, сам тремтів від холоду, намагаючись зігрітися. Вікна з химерними рамами не були завішені, і скло поблискувало при місячному світлі, а холодна провощена підлога здавалася брилою жовтої криги. Три стільці з сидіннями із тростини стояли біля стіни, чергуючись із трьома вузькими дерев’яними ліжками. За інших обставин хлопці нізащо б не погодилися спати по двоє, та ще й на таких вузьких ліжках; але цього вечора їх не лякали незручності, і вони прагнули тільки одного — вкласти свої стомлені тіла на перини, що пишно здіймалися на ліжках. Якби хлопчики були зараз не в Голландії, а в Німеччині, вони, ймовірно, укрилися б іще однією периною, напханою пухом або пір’ям. Але в ті часи лише багаті або дивакуваті голландці дозволяли собі таку розкіш.
    Людвіга, як ми вже знаємо, ще не зовсім полишило бажання показитися, але інші хлопці після двох-трьох слабких спроб покидатися подушками тихенько вклалися спати. Ніщо так не приборкує хлопчиків, як утома.
    — Добраніч, хлопці! — пролунав з-під ковдри Пітерів голос.
    — Добраніч! — відгукнулися всі, крім Якоба, який уже хропів поруч із капітаном.
    — Агов, — викрикнув Карл трохи згодом, — і не здумайте навіть чхнути вночі, бо Людвіг і так нажаханий до смерті!
    — Неправда, — заперечив Людвіг стиха.
    Потім зчинилася коротка сварка пошепки, у якій останнє слово залишилося за Карлом.
    — От я… — сказав він, — Я не знаю, що таке страх. А ти, Людвігу, справжнісінький боягуз.
    Людвіг пробурчав щось сонним голосом, але заперечувати не став.

    Було вже майже опівночі. Вогонь у грубці все тремтів і тремтів, а невдовзі й зовсім згас, а замість його відблисків на підлогу лягли квадратики місячного світла й дуже повільно поповзли по кімнаті. Окрім них, рухалося ще щось, але хлопці нічого не бачили. Хлопчаки, які поснули, — погана варта.
    Якоб Поот спочатку крутився з боку на бік разом із усіма своїми ковдрами. Але тепер він лежав, схожий на лялечку метелика-велетня поруч із напівзамерзлим Пітером, якому, звісно, снилося, що він стрімголов котиться на ковзанах з якихось страшенно холодних і похмурих айсбергів у країні снів.
    Окрім місячного світла, щось іще рухалося по голій підлозі — рухалося не так безшумно, але майже так само повільно.
    Людвігу, прокинься! Пірат перед стратою стоїть неподалік.
    Та ні, Людвіг не прокидається, він тільки стогне уві сні. Але невже цих стогонів не чує хоробрий, безстрашний Карл!
    Ні ж бо, Карл бачить уві сні ковзанярські змагання.
    А Якоб? Ван Моунен? Бен?
    Ні, ні! Їм також сняться змагання і… Катрінка; вона співає, сміючись і обганяючи їх. Час від часу до них долинають хвилі звуків, що видає величезний орган.
    А щось повільно рухається…
    Пітере! Капітане Пітере, небезпека близько!
    Пітер не чув попередження, але уві сні він скотився з височезного схилу одного айсберга до підніжжя іншого, і поштовх розбудив його.
    Ой, як холодно! Не надто сподіваючись на успіх, він із силою смикнув-таки «лялечку»-Якоба. Марно! Простирадло, ковдра й покривало туго сповили байдуже тіло його сусіда. Пітер сонно подивився на вікно. «Світла місячна ніч, — подумав він. — Завтра буде чудова погода… Стоп! Це що таке?»
    Він побачив щось чорне, що рухається, і воно скорчилося на підлозі й завмерло на місці, коли Пітер поворухнувся.
    Пітер мовчки спостерігав.
    Незабаром предмет знову почав підсуватися, все ближче і ближче… Це була людина, яка повзла навкарачки!
    Першим бажанням капітана було покликати товаришів, але він стримався, щоб спочатку обміркувати становище.
    Людина тримала в руці блискучого ножа. Це було страшно, але Пітер тримав себе в руках. Коли людина повертала голову в його бік, хлопець заплющував очі, удаючи, що спить; але коли людина відверталася, капітан поїдав її очима.
    Грабіжник підповзав дедалі ближче… Тепер спина його була зовсім близько від Пітера. Ножа він тихенько поклав на підлогу й обережно простягнув руку, щоб поцупити одяг зі стільця біля капітанового ліжка… Почалося!
    Тепер настала Пітерова черга! Тамуючи подих, він підхопився, зібрав усі сили й стрибнув на спину грабіжникові, приголомшивши його цим поштовхом. Схопити ножа було секундною справою. Зловмисник відбивався, але Пітер уже сидів верхи на розчепіреному тілі.
    — Тільки ворухнись! — вигукнув хоробрий юнак, намагаючись надати своєму голосу якомога грізнішого тону. — Зрушся хоч на дюйм, і я застромлю тобі ножа в шию!.. Хлопці! Хлопці! Прокидайтеся! — крикнув він, пригинаючи до підлоги чорняву голову й тримаючи ножа напохваті. — Допоможіть! Я піймав його! Піймав!
    «Лялечка» перевернулася на інший бік, але не відгукнулася.
    — Вставайте, хлопці! — кричав Пітер. — Людвігу! Ламберте! Грім і блискавка! Повмирали ви всі, чи що?
    Померли? Та ні! Ван Моунен і Бен тієї ж миті зіскочили з ліжка.
    — Га! Що таке? — крикнули вони.
    — Я тут грабіжника піймав, — спокійно відповів Пітер. — Лежи й не рипайся, негіднику, бо я тобі миттю голову відріжу!.. От що, друзі: зріжте мотузки з вашого ліжка… Часу маєте досить. Хай тільки поворухнеться — вб’ю!
    Пітер почувався так упевнено, ніби важив тисячу фунтів. Та й було від чого: адже в руці він тримав ножа. Чоловік гарчав і брутально лаявся, але не смів поворухнути і пальцем.
    Тим часом прокинувся й Людвіг. У нього в кишені штанів лежав величезний складаний ніж, гордість хлопця. Тепер він знадобився. Хлопчики вмить скинули постіль на підлогу. Рама ліжка була уздовж і впоперек обплетена мотузкою.
    — Я зріжу її! — крикнув Людвіг, перепилюючи ножем мотузку біля вузла. — Тримай його міцніше, Піте!
    — Не турбуйся, — відповів капітан, і легенько штрикнув грабіжника ножем, щоб настрахати.
    Через хвилину хлопчики заходилися розплітати мотузку, докладаючи усіх можливих зусиль. Нарешті вона розплелась і виявилася міцною й довгою.
    — Ну, хлопці, — наказав капітан, — тепер підніміть руки цього негідника. Закладіть їх йому за спину!.. Так… Перепрошую, що заважаю вам… В’яжіть міцніше!
    — Та й ноги треба негідникові зв’язати! — збуджено кричали хлопчаки, зав’язуючи вузол за вузлом і щосили їх затягуючи.
    Бранець знизив тон.
    — Ox… Оx! — стогнав він. — Пожалійте бідну хвору людину… Я просто сновида й ходив уві сні.
    — Он як? — пробурчав Ламберт, затягуючи вузла ще міцніше. — То ти спав, так? Ну то ми тебе розбудимо!
    Чолов’яга процідив крізь зуби брутальну лайку, після чого жалібно заквилив:
    — Розв’яжіть мене, добрі паничі! У мене вдома п’ятеро маленьких діточок. Ім’ям святого Бавона присягаюся дати кожному з вас по монеті в десять гульденів, тільки відпустіть мене!
    — Ха-ха-ха! — розсміявся Пітер.
    — Ха-ха-ха! — підхопили інші.
    І тут посипалися погрози, та такі, що Людвіг навіть здригнувся, однак не припинив зв’язувати грабіжника й затягувати вузли із подвійним завзяттям.
    — Стули пельку, мейнгеєре громило! — сказав ван Моунен застережливим тоном. — Ніж біля самісінької твоєї горлянки. Спробуй тільки розсердити капітана — подивимося, що з цього вийде!
    Грабіжник скорився й похмуро замовк.
    Цієї хвилини «лялечка» на ліжку ворухнулася й сіла.
    — Що сталося? — запитав Якоб, не розплющуючи очей.
    — «Що сталося»! — передражнив його Людвіг, тремтячи й сміючись одночасно. — Вставай, Якобе! Для тебе є робота: йди-но, посидь на спині в цього чолов’яги, поки ми вдягнемося, бо ми ледве не задубли з холоду.
    — Якого чолов’яги? Дондере! — перепитав Якоб.
    — Ура на честь Поота! — крикнули хлопчики в один голос, коли Якоб, швидко зісковзнувши з ліжка разом із ковдрою, простирадлом і всім іншим, одразу до всього допетрав і важко сів поруч із Пітером на спині грабіжника.
    Ось тоді бранець і застогнав!
    — Не варто більше залишати його на підлозі, друзі, — сказав Пітер, встаючи, і нахилився, щоб витягти пістолет в грабіжника з-за пояса. — Я вже хвилин із десять стежу за цією небезпечною іграшкою. Курок зведений, і пістолет міг вистрілити від найменшого руху. Тепер небезпека минула. Мені потрібно одягтися. Ми з тобою, Ламберте, покличемо поліцію… Я й не відчував, як холодно!
    — А де ж Карл? — запитав хтось із хлопчиків. Усі перезирнулися. Карла серед них не було.
    — Ох! — скрикнув Людвіг, злякавшись не на жарт. — То де ж він? Може, загинув у двобої з грабіжником?..
    — Та ні, — відповів Пітер, спокійно застібаючи свою товсту куртку. — Зазирніть краще під ліжка.
    Хлопчики позаглядали під ліжка, та Карла не було й там. І тут вони почули гамір на сходах. Бен кинувся відчиняти двері. До кімнати, мало не спіткнувшись, вкотився хазяїн, озброєний великим старовинним мушкетом. За ним ішло двоє або троє пожильців, потім хазяйська дочка зі сковорідкою в одній руці й свічкою в другій, а за нею доблесний Карл — блідий і переляканий.
    — Ось ваш мешканець, хазяїне, — сказав Пітер, кивнувши на бранця.
    Хазяїн підняв мушкета, дівчина верескнула, а Якоб із незвичною для нього моторністю швидко скотився зі спини грабіжника.
    — Не стріляйте, — крикнув Пітер, — він зв’язаний по руках і ногах! Перевернімо його на спину, щоб подивитися, який він на вигляд.
    Карл швидко ступив уперед і хвалькувато проговорив:
    — Зараз-зараз! Ми його перевернемо, ще й так, що йому це не сподобається! Яке щастя, що ми його піймали!
    — Ха-ха-ха! — розреготався Людвіг. — А де ж був ти, Карле? Куди ти подівся?
    — Де я був? — сердито перепитав Карл. — Я пішов по підмогу. Куди ж мені ще було подітися?
    Хлопчики перезирнулися, але вони були занадто щасливі й горді, щоб зробити бодай одне в’їдливе зауваження. А Карл тепер поводився досить хоробро. Він першим узявся перевертати беззахисну людину; три інших хлопчики допомагали йому.
    Грабіжник тепер лежав горілиць, суплячись, і щось бурмотів. Людвіг узяв у дівчини свічника.
    — Слід добре роздивитися цього красеня, — сказав він, впритул підходячи до злодія. Але не встиг він договорити, як раптом сполотнів і здригнувся так сильно, що мало не впустив свічку. — «Вутсполен»! — скрикнув він. — Хлопці, адже це той, що сидів біля комина!
    — Точно, він, — відгукнувся Пітер. — Ми, дурні, рахували при ньому гроші. Але до чого тут «вутсполен», брате Людвігу? Місяць у в’язниці — і досить з нього.
    Перед тим дочка хазяїна вийшла і тепер знову вбігла до кімнати, тримаючи в руках величезні дерев’яні черевики.
    — Поглянь, батьку, — крикнула вона, — ось його здоровенні, потворні черевики! Це той чоловік, якого ми поселили в сусідній кімнаті після того, як паничі вклалися. Ой! Не треба було влаштовувати бідолашних паничів так далеко від нас!
    — Негіднику! — засичав хазяїн. — Він зганьбив мій будинок! Зараз же йду по поліцію!
    Не минуло й чверті години, як прибігли двоє заспаних поліцейських.
    Вони запропонували мейнгеєрові Клеєфу рано-вранці з’явитися разом із хлопчиками до судді й подати скаргу і повели грабіжника.
    Природно припустити, що капітанові з його загоном тієї ночі вже не спалося. Але ще не знайшовся якір, що може перешкодити юності й чистій совісті пливти рікою снів. Хлопчики занадто стомилися, щоб не спати через такі дрібниці, як затримання грабіжника. Трохи згодом вони знову повкладалися, і їм снилися знайомі речі у дивовижних варіаціях.
    Людвіг і Карл постелили собі на підлозі. Людвіг уже забув і про «вутсполен», і про змагання, і геть про все, а Карл ніяк не міг заснути. Він чув урочисту нічну музику курантів, настирливу стукалку сторожа, яка що чверть години стукала в різнобій із дзвонами; він бачив, як місячне сяйво зісковзнуло з вікна й червоне досвітнє світло проникло до кімнати. Увесь цей час він думав: «Фу, яким телепнем я себе показав!»
    Карл Схуммель, коли був наодинці з самим собою й ніхто його не чув і не бачив, був аж ніяк не таким молодчиною, як той Карл Схуммель, що козирився перед іншими.

Розділ XXIII
На суді

    Повірте мені, що вранці дочка хазяїна вже постаралася і приготувала хлопцям чудовий сніданок. У мейнгеєра Клеєфа був китайський гонг, який відлунював голосніше за десяток обідніх дзвонів. Коли його жахливі звуки лунали по всьому будинку, сонні пожильці прокидалися, мов від поштовху, й одразу підхоплювалися. Але цього ранку дочка хазяїна бити в гонг не дозволила.
    — Нехай хоробрі паничі посплять, — сказала вона засмальцьованому кухарчукові, — а коли прокинуться, ми їх смачненько почастуємо.
    Пробило десяту годину, коли капітан Пітер і члени його команди один за одним врозсип спустилися вниз.
    — Запізно! — пробурчав хазяїн. — Нам уже час до суду. Непогана історія для пристойного готелю! Але ж ви на суді скажете правду, паничі? Ви скажете, що в «Червоному Леві» мали чудовий стіл і кімнату, чи не так?
    — Звичайно, — зухвало відповів Карл, — і до того ж ми насолоджувалися приємною компанією. Хоча сусіди тут роблять досить несподівані візити.
    Хазяїн тільки зміряв його поглядом і гмикнув. Але його дочка виявилася більш охочою до розмови. Труснувши сережками, вона різко присоромила Карла:
    — Товариство тут, мабуть, не вельми приємне, пане мандрівнику, коли ви втекли від нього!
    — Нахаба! — тихенько прошепотів Карл і діловито взявся оглядати ремені на своїх ковзанах.
    А кухарчук, який підслуховував за дверима, приклавши вухо до щілини, аж скорчився від німого сміху.
    Після сніданку хлопці пішли до суду при поліції разом із Гьойгенсом Клеєфом і його дочкою. Мейнгеєр Клеєф у своїх свідченнях говорив більше про те, що аж до минулої ночі в «Червоному Леві» ніколи не було жодного грабіжника. Щодо самого «Червоного Лева», то це найпристойніший готель у Лейдені.
    Хлопчики по черзі розповіли все, що їм було відомо у справі, і впізнали в арештанті, що сидів на лаві підсудних, ту саму людину, яка пізно вночі пробралася до їхньої кімнати.
    Роздивившись, що грабіжник — людина середнього зросту, Людвіг здивувався: він же під присягою розписав його перед судом як величезного здорованя з широкими квадратними плечима і неймовірно важкими ногами!
    Якоб божився, що його розбудив шум, який здійняв грабіжник, стукаючи й човгаючи ногами по підлозі. Але одразу ж після його свідчень Пітер та інші хлопчики (вони дуже шкодували, що не розповіли всіх подробиць своєму заспаному товаришеві) свідчили, що грабіжник і пальцем не поворухнув з тієї миті, як вістря ножа доторкнулося до його шиї, і аж до тієї, як його, зв’язаного по руках і ногах, перевернули на спину для огляду.
    Дочка хазяїна змусила хлопця пекти раків і викликала усмішку в усіх присутніх на суді, заявивши, що, «якби не ось цей вродливий панич (і тут вона вказала на Пітера), їх усіх зарізали б у ліжках, бо в цієї жахливої людини був величезний блискучий ніж, довгий, як рука вашої честі». І далі вона запевняла, що «вродливий панич боровся, як лев, намагаючись вирвати ножа в грабіжника, але він занадто скромний, дай йому Бог здоров’я, щоб розповідати про це».
    Після того, як громадський обвинувач закінчив короткий допит, свідків відпустили, а справу грабіжника передали на розгляд карного суду.
    — Мерзотник! — люто промовив Карл, коли хлопчики вийшли на вулицю. — Його треба негайно кинути до буцегарні. Був би я на твоєму місці, Пітере, я одразу ж порішив би його!
    — Мабуть, його щастя, що він потрапив у менш небезпечні руки, — спокійно відповів Пітер. — Здається, його і раніше заарештовували за обвинуваченням у крадіжці зі зламом. Цього разу йому нічого не вдалося поцупити, але він зламав гачок на дверях, а це за законом, наскільки я знаю, прирівнюється до грабунку. Крім того, він був озброєний ножем, і це ще погіршить становище бідолахи!
    — «Бідолахи»! — передражнив його Карл. — Можна подумати, що він твій брат!
    — Він і є мій брат, та й твій теж, Карле Схуммель, коли на те пішло, — відповів Пітер, дивлячись Карлові прямо в очі. — Не можна сказати, що вийшло б із нас за інших обставин. Адже нас охороняли від зла з першої миті нашого народження. Якби цьому хлопцеві щасливо жилося вдома й батьки в нього були порядні, можливо, він став би чудовою людиною, замість того, щоб докотитися до злочину. Дай Боже, щоб суд не зломив його, а виправив!
    — Так-так! — гаряче підхопив Ламберт.
    А Людвіг ван Хольп спрямував на брата погляд, сповнений такої радості й гордості, що Якоб Поот, який був єдиним сином у родині, від щирого серця пошкодував, що його маленький брат, якого давно поховали у старій церкві в Бруці, не залишився живим і не підростав тепер разом із ним, Якобом.
    — Гм! — пирхнув Карл. — Дуже добре бути благочестивим, всемилостивим і все таке, але я від природи суворий. Всі ці прекрасні ідеї скочуються з мене, як град… А втім, якщо й не так, нікому до цього немає діла.
    У цьому незграбному компромісі Пітер угадав проблиск добрих почуттів і, простягнувши Карлові руку, мовив щиро й гаряче:
    — Слухай, брате, потиснімо один одному руки й будьмо добрими друзями, хоч ми й нечасто сходимося в думках!
    — Частіше, ніж ти думаєш, — похмуро буркнув Карл, потиснувши Пітерові руку.
    — Чудово, — коротко відгукнувся Пітер. — А тепер, ван Моунене, послухаємо, що скаже Бен. Куди він хотів би піти?
    — До Єгипетського музею, — відповів Ламберт, нашвидку порадившись із Беном.
    — Це на Бреєді-Страат. Ну, то до музею. Ходімо, хлопці!

Розділ XXIV
Міста в облозі

    — Ось цей майдан перед вами, — сказав Ламберт, простуючи поруч з Беном, — дуже гарний улітку, коли дерева на ньому дають затінок. Його називають Руїнами.
    Багато років тому тут стояли будинки, а Рапенбурзький канал — он той, — проходив посеред вулиці. Ну так от, якось тут, на каналі, зупинилася баржа, яка везла до Дельфта сорок тисяч фунтів пороху, і матросам закортіло зварити собі обід на палубі. Але не встигли вони й оком зморгнути, друже мій, як уся ця махина вибухнула.
    Загинуло дуже багато людей, і близько трьохсот будинків злетіли в повітря.
    — Як? — вигукнув Бен. — Невже під час вибуху зруйнувалося цілих триста будинків?
    — Так, друже. У той час мій батько був у Лейдені. Він розповідав, який це був жах. Вибух стався рівно опівдні й був схожим на виверження вулкана. Вся ця частина міста запалала за мить. Спалахнула величезна пожежа, руйнувалися будинки, чоловіки, жінки, діти стогнали під руїнами. До міста приїхав сам король і, за словами батька, поводився шляхетно: всю ніч провів на вулицях, підбадьорював тих, хто вижив і намагався загасити пожежу й урятувати якнайбільше людей з-під каменів і уламків. За його прикладом у всьому королівстві збирали пожертвування для потерпілих, і, окрім того, їм видали сто тисяч гульденів зі скарбниці. Це сталося у 1807 році. Якщо не помиляюся, тоді батькові було тільки дев’ятнадцять років, але він чудово все пам’ятає. Серед загиблих був і його друг — професор Люзак. У церкві Святого Петра на згадку про нього повісили дошку і, що цікаво, на дошці зображено самого професора в тому вигляді, у якому його знайшли після вибуху.
    — Ото дивовижа! А що, пам’ятник Бурхааву теж у церкві Святого Петра?
    — Не пам’ятаю. Можливо, Пітер знає?
    Капітан дуже потішив Бена, підтвердивши, що пам’ятник справді там і хлопці, ймовірно, зможуть побачити його сьогодні.
    — Ні, — сказав Ламберт. — Я можу відповісти замість нього. Вже запізно, щоб туди йти. Слухайте, хлопці, просто дивно, скільки Бен знає! Він уже встиг так багато розповісти мені з історії Нідерландів, що цього вистачило б на цілий том. Б’юся об заклад, він знає назубок історію лейденської блокади.
    — Ну, в такому разі він має запалення цього «зубка», — втрутився Людвіг, — адже, якщо Більдердейк пише правду, там було досить спекотно.
    Бен подивився на них, запитально усміхаючись.
    — Ми ведемо розмову про облогу Лейдена, — пояснив йому Ламберт.
    — О, так, — з жаром промовив Бен, — я зовсім було забув про неї! Але ж це було тут. Крикнемо тричі «ура» на честь старого Ван дер Верфа! Урр…
    — Тихше! — гарячково перебив його ван Моунен і пояснив, що голландська поліція, за всього її патріотизму, навряд чи дозволить ватазі хлопців кричати «ура» на вулиці.
    — Як? Не можна кричати «ура» Ван дер Верфу?! — обурено вигукнув Бен. — Одному з найвидатніших людей в історії? Подумати тільки! Адже він стільки місяців тримався проти кровожерливих іспанців! Лейден був із усіх боків оточений ворогами; величезні чорні форти посилали вогонь і смерть у саме серце міста… Та ніхто не здавався! Кожен чоловік тоді був героєм, жінки й діти були такими хоробрими, що боролися, як леви… Коли скінчилися запаси продуктів, вирвали навіть усю траву, що росла між каменів бруківки… Мешканцям міста довелося їсти коней, котів, собак, пацюків. Потім спалахнула чума… Люди сотнями помирали на вулицях, але не здавалися! І от, коли в них уже не стало сил терпіти й вони, хоча й були мужніми, стовпилися на майдані навколо Ван дер Верфа, благаючи його здатися, що тоді сказав шляхетний старий бургомістр? Він сказав: «Я заприсягся захищати це місто і з Божою допомогою маю намір виконати задум! Якщо моє тіло може втамувати ваш голод, візьміть це тіло і розділіть між собою… Але поки я живий, навіть не думайте здаватися!» Ур-ра!
    Бен закричав так голосно, що Ламберт жартома ляснув його долонею по губах.
    У результаті сталася одна з тих сутичок, коли супротивники, зіштовхнувшись, відскакують один від одного, як м’ячі. У дорослих глядачів такі сутички викликають жах, а в жовторотих юнаків — захват.
    — Бене, в чому річ? — запитав Якоб, кидаючись уперед.
    — Та нічого, — відповів Бен, задихаючись. — Просто ван Моунен побоювався, щоб у цьому статечному місті не спалахнув бунт на зразок англійського. Він не дав мені крикнути «ура» на честь старого Ван дер…
    — Йа! Йа… Це недобре — кричати… шуміти… через це. Ти матимеш змогу побачити на власні очі зображення старого Ван дер Дуса в Стадгейсі, — сказав Якоб англійською.
    — Побачу Ван дер Дуса? Я думав, там висить портрет Ван дер Верфа…
    — Йа, — відповів Якоб, — Ван дер Верф… Ну то й що? Вони однаково гарні.
    — Так, Ван дер Дус був шляхетним старим голландцем, але це не Ван дер Верф. Я знаю, він захищав місто, як цегла, і…
    — Ну навіщо ти так кажеш, Бенджаміне? Він захищав місто не цеглинами; він боровся, як справжній солдат, — стріляв із гармат. Ти любиш насміхатися над усім голландським!
    — Зовсім ні! Я сказав, що він захищав місто, «як цегла», а по-нашому це дуже великий комплімент. Ми, англійці, називаємо «цеглою» навіть герцога Веллінгтона.
    Якоб здивувався, але його роздратування вже стихало.
    — Ну, це несуттєво. Я спочатку не зрозумів, що цегла — це все одно що солдат; але це несуттєво.
    Бен щиро розсміявся і, помітивши, що його двоюрідний брат стомився розмовляти англійською, повернувся до свого друга, який знав обидві мови:
    — Слухай, ван Моунене, я чув, що ті самі поштові голуби, які принесли добру звістку місту в облозі, перебувають десь тут, у Лейдені. Дуже хотілося б подивитися на них. Ти тільки подумай! Адже в найнебезпечніший момент вітер раптово перемінився і погнав на берег морські хвилі. Сила-силенна іспанців затонуло, а голландські кораблі попливли прямо впоперек країни з людьми й провіантом і підійшли до самих воріт міста. І тут голуби стали в пригоді: вони переносили повідомлення, листи… Я десь читав, що відтоді про них особливо піклувалися. А коли голуби поздихали, з них зробили опудала й поставили їх для збереження в ратуші. Нам неодмінно треба подивитися на ці опудала.
    Ван Моунен розсміявся.
    — Якщо так, Бене, — сказав він, — коли ти поїдеш у Рим, ти, напевно, захочеш побачити тих гусаків, які врятували Капітолій? Але наших голубів побачити зовсім нескладно. Вони в тому ж будинку, де перебуває портрет Ван дер Верфа… Бене, а коли захист був завзятішим: під час облоги Лейдена чи під час облоги Гаарлема?
    — Розумієш, — відповів Бен після деяких розмірковувань, — Ван дер Верф — один із моїх улюблених героїв; адже у всіх нас є улюбленці серед історичних особистостей. Але мені все-таки здається, що облога Гаарлема викликала більш мужній, більш героїчний спротив, аніж навіть облога Лейдена. Крім того, гаарлемці подали лейденським страждальцям приклад хоробрості й стійкості, адже Гаарлему це довелося пережити раніше.
    — Я не знаю подробиць Гаарлемської облоги, — сказав Ламберт, — знаю тільки, що це було в 1573 році. А хто переміг?
    – Іспанці, — відповів Бен. — Голландці трималися багато місяців. Ніхто не хотів здаватися. Жінки взялися до зброї і хоробро воювали поруч зі своїми чоловіками й батьками. Три сотні з них боролися під командуванням Кенау Хесселар. Це була чудова жінка, хоробра, як Жанна д’Арк. Місто оточили іспанці під проводом Фредеріка Толедського, сина цього красунчика, герцога Альби. Зовні відрізані від будь-якої допомоги, мешканці перебували у справді безнадійному становищі, але вони стояли на міських стінах і гучно кидали виклик супротивникові. Вони навіть кидали хліб у ворожий табір, показуючи цим, що померти з голоду не бояться. Вони мужньо трималися до кінця, очікуючи на допомогу, — а її не було, — і ставали дедалі зухвалішими, поки не скінчились усі запаси їжі. Тоді настав страшний час. Сотні голодних замертво падали на вулицях, а живим ледь вистачало сил ховати їх. Нарешті страждальці ухвалили відчайдушне рішення: замість того, щоб повільно гинути, вони вишикуються в каре, поставивши найслабкіших усередині, і юрбою кинуться назустріч смерті, хоча надії пробитися крізь полчища ворогів майже не було. Іспанці якось про це дізналися і, знаючи, що голландці здатні на все, вирішили запропонувати їм здатися на відомих умовах.
    — Як на мене, давно слід було б.
    — Ще б пак! Неправдою і віроломством скоро вони зуміли ввійти до міста, обіцяючи заступництво й прощення всім, крім тих, кого самі городяни засудили б до смерті.
    — Не може бути! — дуже зацікавлено проговорив Ламберт. — На цьому, очевидно, справа й скінчилася?
    — Аж ніяк, — відповів Бен, — герцог Альба наказав своєму синові не жаліти нікого.
    — А! Так ось, виходить, коли відбулася страшна Гаарлемська м’ясорубка! Тепер пригадую. Тому не дивно, що голландці ненавидять Іспанію, коли читаєш, як їх різали герцог Альба і його молодчики. Хоча треба визнати, що й наші часом жахливо мстилися ворогам. Втім, як я вже тобі говорив, я слабенько пам’ятаю історичні події. Усе в мене переплуталося… Починаючи від всесвітнього потопу й закінчуючи битвою під Ватерлоо. Та зрозуміло одне: герцог Альба був найпідлішим із усіх негідників на світі.
    — Ну, так сказати про нього — це ще дуже мало, — відзначив Бен. — Втім, мені навіть думати бридко про цього безбожника. Що з того, що він був розумною людиною, блискучим полководцем і все таке?! Такі люди, як Ван дер Верф і… Чого це ти?
    — Знаєш, — сказав ван Моунен, здивовано озираючись на всі боки, — ми проминули музей, і я не бачу наших хлопців. Повертаймося.

Розділ XXV
Лейден

    У музеї всі хлопчики зустрілися і негайно взялися оглядати його великі колекції та рідкісні експонати, збагачуючи свої знання про стародавнє й сучасне життя Єгипту. Бен і Ламберт не раз були в Британському музеї і все-таки їх вразило багатство лейденських колекцій. Тут виставили домашнє начиння, одяг, зброю, музичні інструменти, саркофаги і мумії чоловіків, жінок, а також кішок, ібісів та інших тварин.
    Хлопчики побачили масивний золотий зап’ясток, який носив один єгипетський фараон у ті часи, коли, можливо, люди, які перетворилися на ці самі мумії, ходили вулицями Фів; бачили коштовні прикраси, подібні до тих, які носила дочка фараона.
    Були тут ще й інші цікаві римські й грецькі старожитності, а також унікальний римський посуд, знайдений під час розкопок під Гаагою, — він зберігся з тих часів, коли тут селилися співвітчизники Юлія Цезаря. Та й де вони тільки не селилися!
    Коли хлопчики вийшли з цього музею, вони пішли в інший і там оглянули чудову колекцію викопних тварин, кістяків, птахів, мінералів, коштовних каменів та інших експонатів. Але хлопці не були вченими, тож погано розбиралися в тому, що бачили, і тільки тинялися серед колекцій, поїдали їх очима, тішачись, що знають хоча б елементарну історію природи, і щиро шкодуючи, що не здобули ґрунтовніших знань.
    Якоба вразив навіть скелет миші. І не дивно: адже йому не доводилося бачити, щоб ці тваринки, які так бояться кішок, бігали настільки оголеними, точніше сказати, «у самих кістках», — та й чи міг він бодай припустити, що в них такі дивовижні шиї?
    Хлопцям дозволили увійти до громадського саду. Влітку він був улюбленим місцем відпочинку лейденців. Друзі пройшли повз оголені дуби й фруктові дерева і піднялися на високий пагорб у центрі саду. Тут колись стояла кругла, тепер напівзруйнована вежа. Дехто вважає, що її побудував англосаксонський король Хенгіст, ще хтось стверджував, що це був замок одного стародавнього голландського графа. Хлопчики піднялися на кам’яну стіну і пройшлися по ній, милуючись містом. Але з неї вони мало чого могли побачити. Колись вежа була значно вищою. Два століття тому жителі обложеного Лейдена в розпачі кричали вартовому, що стояв нагорі: «Допомога йде? Вода піднімається? Що ти там бачиш?» І багато місяців чули від нього лише одне: «Допомоги немає. Я бачу навколо лише ворогів».
    Бен відігнав від себе ці думки і став дивитися на голі дерева, вперто уявляючи, що зараз літо і в саду гуляє багато веселих людей. Він намагався забути про хмари диму над полями давніх битв і уявити собі тільки кучеряві кільця тютюнового диму, що піднімається з натовпу чоловіків, жінок і дітей, у той час як вони залюбки п’ють чай або каву на свіжому повітрі… Аж тут, усупереч усім його світлим намірам, сталася «трагедія». Поот перегнувся через край високої стіни. «Ну звичайно, бракувало тільки, щоб у нього запаморочилася голова і він гримнувся долілиць, — подумав Бен. — Це на нього схоже». І Бен із досадою відійшов. Якщо цей хлопчисько зі слабкою головою зважується на такі штуки — що ж, нехай собі падає…
    Та жах! Що це за гуркіт? Бен був не в силах поворухнутися. Він зміг тільки вимовити:
    — Якобе!
    — Якобе! — почувся чийсь переляканий голос.
    Бен мало не знепритомнів, але змусив себе повернути голову. Він побачив навпроти, біля краю стіни, юрбу хлопчиків, але… Якоба серед них не було.
    — Боже! — крикнув він, кидаючись уперед. — Де мій кузен?
    Натовп розступився. По суті, це був не натовп: стояло тільки четверо хлопчиків, а між ними сидів Якоб, тримаючись за боки й щиро регочучи.
    — Я вас усіх налякав, так? — сказав він своєю рідною мовою. — Ну гаразд, розповім вам, як усе сталося. На стіні лежав великий камінь, я простягнув ногу — тільки хотів трішечки підсунути його, — і раптом він покотився вниз, а я гепнувся догори дригом. Якби тієї секунди не встиг відскочити, то полетів би униз слідом за каменем! Та все це дрібниці. Хлопці, допоможіть мені звестися!
    — Ти забився, Якобе? — спитав Бен, помітивши, що обличчя його двоюрідного брата трохи сіпнулося, коли хлопці допомагали йому піднятися на ноги.
    Якоб знову спробував розсміятися:
    — Та ні… Трохи боляче стояти, але це дрібниці.
    Того дня в церкві Хоохландске-Керк не можна було оглядати пам’ятник Ван дер Верфу, зате хлопчики дуже приємно провели час у Стадгейсі, в ратуші. Це була довга, неправильної форми споруда в напівготичному стилі, дещо безглузда щодо архітектури, але чудова через свій поважний вік. Її маленьку дзвіницю, всю обвішану дзвонами, здавалося, зняли з якогось іншого будинку і нашвидкуруч приставили до ратуші, щоб та набула довершеного вигляду.
    Піднявшись розкішними сходами, хлопчики опинились у досить погано освітленому приміщенні, де зберігався шедевр Луки Ван-Лейдена, або Гейгенса, відомого голландського художника. Уже в десять років він добре писав фарбами, у п’ятнадцять — став знаменитим. Його картина «Страшний суд» — воістину чудовий твір, хоча й написаний у сиву давнину. Однак хлопчиків зацікавили не стільки достоїнства картини, скільки те, що вона є триптихом, тобто написана на трьох окремих дошках, причому бічні стулки, з’єднані шарнірами з середньою, за потреби можуть складатися і закривати її.
    Хлопчикам сподобалися також історичні картини де Моора й інших відомих голландських художників, а Бена довелося чи не силоміць відтягувати від потьмянілого старовинного портрета Ван дер Верфа.
    Ратуша, так само як і Єгипетський музей, стоїть на Бреєде-Страат, найдовшій і найкрасивішій вулиці Лейдена. На ній немає каналу, а різнобарвні будинки з гостроверхими фасадами надзвичайно мальовничі. Деякі з них дуже високі й покриті східчастими дахами; а деякі немов пригинаються до землі, відступаючи перед громадськими спорудами й церквами.
    Чисту, простору, обсаджену тінистими деревами й прикрашену безліччю гарних будинків, цю вулицю можна прирівняти до найкращих вулиць Амстердама. Її підтримують у бездоганній чистоті. Багато стічних канав тут укрито дощатими дахами, що відкриваються на зразок люків. Вони оснащені насосами з блискучими мідними прикрасами — їх постійно протирають і начищають громадським коштом.
    Місто перетинають незліченні водні дороги, утворені дельтою Рейну, але сто п’ятдесят кам’яних мостів сполучають роз’єднані вулиці. Рейн, мовби стомлений тривалою дорогою, тече тут дуже повільно. Ця всесвітньо відома річка, втративши свою велич, анітрохи не схожа на прекрасний Рейн, що вільно тече у своїй середній течії. Тут вона функціонує замість рову навколо валу, який облямовує Лейден. Біля масивних воріт, що ведуть до міста, через річку перекинуто підйомні мости.
    Гарні, широкі алеї з прекрасними деревами тягнуться уздовж каналів і надають віддаленим будинкам ще усамітненішого вигляду, підкреслюючи дух самітництва, що наклав свій відбиток на все місто.
    Оглядаючи будинки на Раненбурзькому каналі, Бен був трохи розчарований зовнішнім виглядом славного Лейденського університету. Але потім він згадав його історію: його урочисто заклав принц Оранський у нагороду за мужність, виявлену городянами під час облоги; подумки перебрав великих людей — діячів освіти й науки, які тут колись навчалися; подумав про сотні студентів, які користуються тепер усіма вигодами його аудиторій і чудових наукових музеїв. І Бен вирішив: байдуже, що цей будинок не досить гарний зовні, але прикраси такому «храму науки» не завадили б.
    Пітер і Якоб дивилися на будинок зі ще глибшим, більш особистим інтересом: адже усього через кілька місяців їм доведеться увійти сюди вже студентами.
    — У цій частині світу бідолашному Дон-Кіхоту постійно довелося б орудувати списом, — сказав Бен, коли Ламберт звернув його увагу на своєрідність і красу лейденських околиць. — Тут на кожному кроці вітряки. Пам’ятаєш, який запеклий двобій він влаштував із одним із них?
    — Ні, не пам’ятаю, — відверто зізнався Ламберт.
    — Я теж… Тобто пам’ятаю, але не зовсім точно. Але з ним щось таке сталося, а якщо ні, то могло статися… Подивися на ці вітряки — як шалено вони крутять своїми величезними крилами. Вони й справді могли б підбурити божевільного лицаря до боротьби не на життя, а на смерть. Дивишся на них і не надивуєшся. Ван Моунене, допоможи мені їх перелічити, — ті, які ми зараз бачимо. Я хочу, щоб у моєму записнику була значна цифра.
    І після ретельного підрахунку, перевіреного всім загоном, Бен написав олівцем: «184… рік… грудня. Поблизу Лейдена бачив дев’яносто вісім вітряків».
    Бен хотів зайти на старий цегельний млин, де народився художник Рембрандт, але передумав, довідавшись, що для цього загонові довелося б зробити чималий гак. Якби хлопці були так само голодними, як і Бен, то мало хто з них завагався б, вибираючи між будинком Рембрандта, до якого була ціла миля, і готелем по сусідству, де можна було перекусити. Бен обрав готель.
    Після сніданку хлопці трохи відпочили, потім… Попросили ще сніданку, якого заради пристойності назвали обідом. Після обіду хлопці сиділи в готелі й грілися — всі, крім Пітера, який витратив увесь цей час на нові марні пошуки лікаря Букмана.
    Коли він повернувся, загін уже був готовий знову надягти ковзани й рушити в дорогу. Тепер хлопці були за тринадцять миль від Гааги й почувалися такими ж бадьорими, як учора вранці, коли виходили з Брука. Настрій у них був піднесений, а лід — чудовий.

Розділ XXVI
Палац і ліс

    Дорогою хлопчики бачили безліч гарних сільських садиб, побудованих і прикрашених на суто голландський смак. Неабияке враження справляли просторі, величні будинки, вишукано розплановані сади, прямокутні живоплоти й широкі канави, через які подекуди було перекинуто мости з хвірткою посередині, яка неодмінно замикається на ніч. Канави, що перетинали місцевість в усіх напрямках, вже давно були без плівки, яка вкривала їхні води влітку, і тепер виблискували під сонцем, як довгі скляні стрічки.
    Хлопчики бадьоро ковзали і водночас вправно витягали з кишень пряники, які одразу ж зникали у їхніх ротах.
    Пробігли дванадцять миль. Ще трохи — і вони опинилися б у Гаазі, але ван Моунен запропонував змінити курс і ввійти до міста через Босх.
    — Згода! — крикнули друзі в один голос, і ковзани миттєво злетіли з їхніх ніг.
    Босх — це чудовий парк або ліс завдовжки майже дві милі. Саме тут стоїть знаменитий «Будинок у лісі» — «Хейс ін’т босх», колишня королівська резиденція.
    Зовні цей будинок здається занадто простим для палацу, але він розкішно обставлений і прикрашений дивовижними фресками: на стінах і стелях фарбами зображено групи людей і різні орнаменти, написані по сирій штукатурці. Деякі кімнати оббиті китайським шовком із красиво вишитими візерунками.
    В одній із кімнат було зібрано велику кількість сімейних портретів. Серед них висів портрет королівських дітей, які колись втратили батька, що загинув від сокири. Цих дітей неодноразово писав голландський художник Ван-Дейк, придворний живописець їхнього батька, англійського короля Карла I. Це були дуже гарні діти… Скільки лиха оминув би англійський народ, якби вони були такі ж прекрасні душею й серцем, як і зовні!
    Парк навколо палацу особливо привабливий улітку, коли квіти й птахи перетворюють його на казкову країну. Довгі ряди могутніх дубів гордовито піднімають голови, знаючи, що жодна святотатська рука не насмілиться їх зрубати. І справді, ось уже багато століть цей ліс вважається мало не священним. У ньому ніколи не стукала сокира дроворуба, і навіть дітям не дозволяють зламати тут жодної галузки. І війни, й повстання шанобливо оминули його, ненадовго зупинивши свій руйнівний хід.
    Іспанський король Філіп, який страчував голландців сотнями, видав указ, яким заборонялося чіпати навіть гілку в цьому прекрасному лісі. Одного разу, під час жахливого зубожіння, держава вже вирішила було принести його в жертву, щоб поповнити майже виснажену скарбницю. Проте народ кинувся рятувати свій Босх і самовіддано зібрав потрібні кошти, не допустивши його знищення.
    Тож не дивно, що тутешні дуби мають такий величний, безстрашний вигляд! Птахи, злітаючись з усієї Голландії, розповідають їм, як в інших місцях обрубують і підстригають дерева, надаючи їм різних форм, а вони, ці дуби, залишаються недоторканими. З року в рік вони розростаються, стаючи дедалі пишнішими й гарнішими. Їхнє широке листя бринить піснями, відкидаючи прохолодну тінь на галявини й стежки, і киває своєму віддзеркаленню в залитих сонцем ставках.
    Тим часом природа, ніби винагороджуючи людей за те, що їй хоч тут дозволяють жити своїм життям, відмовляється від одноманітності і кокетливо змінює вбрання, шанобливо подароване їй: ставки лежать, облямовані оксамитово-зеленими галявинами; вигадливо звиваються стежки; палахкотять зарості ароматних квітів, а ставки переглядаються з небом, милуючись одне одним.
    Босх був прекрасний навіть цього зимового дня. Листя з дерев облетіло, але під ними виблискували ставки, брижі яких розгладилася і вода стала гладенькою, як скло. Небо яскраво синіло і, зазираючи вниз крізь хащі гілок, бачило інше синє небо — правда, не таке яскраве, що дивилося вгору крізь хащі рослин під кригою.
    Ніколи ще захід сонця не видавався Пітеру таким красивим, як того вечора, коли сонце обмінювалося прощальними поглядами з вікнами й блискучими дахами будинків у місті, що розкинулось попереду. Ніколи ще сама Гаага не здавалася йому такою привабливою. Йому марилось, начебто він уже не Пітер ван Хольп, що наближається до величезного міста, не юнак, який полюбляє туризм… Ні, він лицар, шукач пригод, вкритий дорожнім брудом, втомлений; він — хлопчик-мізинчик, який раптово виріс; він Фортунат[32], що поспішає до зачарованого замку, де на нього чекають розкіш і спокій, — адже будинок його рідної сестри тепер тільки за півмилі від нього.
    — Нарешті, друзі! — крикнув він у захваті. — На нас очікує королівський відпочинок — м’які ліжка, теплі кімнати і чудова їжа! Раніше я не розумів усього цього. Ночівля у «Червоному Леві» навчила нас цінувати рідний дім.

Розділ XXVII
Принц-купець і сестра-принцеса

    Пітер мав рацію, коли уявляв будинок сестри схожим на зачарований замок. Просторий, розкішний, він здавався оповитим чарами тиші. Навіть лев, що пригнувся біля воріт, начебто скам’янів за помахом чиєїсь чарівної палички.
    Всередині будинок охороняли «духи» в образі червонощоких служниць, які безшумно вибігали на заклик дзвіночка або дверного молотка. Тут жила й кішка, яка на вигляд не поступалася у мудрості Котові в Чоботях, а у вестибюлі стояв мідний гном, обов’язки якого полягали в тому, щоб, простягнувши руки вперед, приймати ціпочки й парасольки відвідувачів.
    Добре захищений стінами, тут цвів «сад насолод», і квіти в ньому вірили, що тепер літо, а блискучий водограй весело сміявся тихцем, знаючи, що Дідові Морозу його шукати марно.
    Була тут і Спляча красуня — була в ту хвилину, коли прийшли хлопчики, — але, тільки-но Пітер, як справжній принц, легко вибіг нагору і поцілував її повіки, чари розвіялися. Принцеса перетворилася на його рідну сестру, а чарівний замок — на один із найкрасивіших і найзручніших будинків Гааги.
    Як і слід було сподіватися, хлопчиків зустріли дуже привітно. Після приємної бесіди з гостинною господинею, один із «духів» запросив їх до щедрого столу, накритого в кімнаті з червоним драпіруванням, де підлога і стеля блищали, наче полірована слонова кістка, а всі дзеркала, куди не кинеш погляд, раптово зацвіли рум’яними хлопчачими обличчями.
    І от хлопчикам подали ікри, м’ясного вінегрету, ковбаси, сиру, потім салату, фруктів, бісквіт і торт. Для Бена було таємницею, як його друзі могли наминати таку суміш: адже салат був кислим, а торт солодким; фрукти пахнули, а вінегрет був щедро приправлений цибулею та рибою… Бен і сам наївся досхочу, тож незабаром поринув у роздуми: чого б краще скуштувати — кави чи ганусового напою? І як це було приємно — брати страви з тарелів, виготовлених із матового срібла й пити з лікерних чарочок, гідних уст феї Титанії! Згодом хлопчик написав матері, що, якими б гарними й добротними не були речі в них удома, він не знав, що таке кришталь, порцеляна й столове срібло, поки не побував у Гаазі.
    Сестра Пітера, звісно, швидко дізналася про всі пригоди нашої ватаги. Хлопчики розповіли їй про те, як вони пробігли на ковзанах понад сорок миль і дорогою милувалися чудовими краєвидами: про те, як загубили гаманця і знову знайшли його, про те, як один із ватаги знепритомнів, і завдяки цьому вони чудово проїхалися на буєрі; і на довершення всього — про те, як вони впіймали грабіжника й у такий спосіб удруге врятували свого непосидючого гаманця.
    — А тепер, Пітере, — промовила його сестра, коли розповідь дійшла кінця, — ти негайно маєш написати в Брук, що ваші пригоди в самому розпалі і тебе разом із твоїми друзями захопили в полон.
    Хлопчики здивовано глянули на неї.
    — Ні, цього я не зроблю, — розсміявся Пітер. — Завтра пополудні нам треба йти.
    Але його сестра вирішила інакше, а голландку не так-то й легко змусити змінити рішення. Словом, вона звабила хлопців такими нездоланними спокусами, була такою веселою й жвавою, навела — англійською і голландською — стільки люб’язних і незаперечних аргументів, що всі хлопці захоплено погодилися пробути в Гаазі не менш як два дні.
    Потім заговорили про ковзанярські змагання, і мевроу ван Генд охоче обіцяла прийти на них.
    — Я побачу твоє торжество, Пітере, — сказала вона, — адже з усіх, кого я знаю, ти найшвидший ковзаняр.
    Пітер почервонів і тихенько кашлянув, а Карл відповів за нього:
    — Так, мевроу, він бігає швидко, але в Бруці всі хлопці — чудові ковзанярі, навіть голодранці… — і він недоброзичливо подумав про бідного Ганса.
    Господиня розсміялася.
    — То змагання будуть ще цікавішими, — сказала вона. — Але мені хочеться, щоб кожен із вас став переможцем.
    Тут до кімнати увійшов її чоловік, мейнгеєр ван Генд, і хлопчики, які й так були зачаровані всім навколо, тепер були взагалі приголомшені.
    Невидимі феї цього будинку відразу зібралися навколо них і зашепотіли, що у Яспера ван Генда душа так само свіжа й молода, як у них, хлопців, і якщо він любить щось більше за промисловість, то це сонячне світло і веселощі. Вони шепнули також, що він має добре серце, розумну голову і, нарешті, натякнули хлопчикам, що, коли мейнгеєр ван Генд щось говорить, то говорить щиро.
    Тому хлопці відчули себе зовсім вільно й розвеселилися, як білки, коли господар, потискуючи їм руки, привітно говорив:
    — Неймовірно приємно, що ви завітали до нас!
    У вітальні були красиві картини, чудові статуї, папки з рідкісними голландськими гравюрами, а також багато гарних і цікавих речей, привезених з Китаю та Японії. Хлопчикам здавалося, що на огляд усіх скарбів цієї кімнати можна витратити щонайменше місяць.
    Бенові було приємно бачити на столі англійські книги. Він побачив також над різьбленим піаніно портрети в натуральний розмір Вільгельма Оранського і його дружини, англійської королеви, і на деякий час це зблизило в його серці Англію з Голландією.
    У той час, як Бен роздивлявся портрети, мейнгеєр ван Генд розповідав хлопчикам про свою недавню поїздку до Антверпена. У цьому місті народився коваль Квентін Матсейс, який через кохання до дочки одного художника вчився живопису, поки сам не став видатним живописцем. Хлопці запитали хазяїна, чи бачив він картини Матсейса.
    — Звісно! — відповів він. — Чудові картини! Особливо вражає його знаменитий триптих у каплиці Антверпенського собору. На його середній дошці зображено зняття Ісуса з хреста. Але, маю зізнатися, мені було цікавіше подивитися криницю, яку він зробив.
    — Яку криницю, мейнгеєре? — запитав Людвіг.
    — Вона в самому центрі міста, біля того самого собору, висока дзвіниця якого така хитромудра, що французькому імператорові вона нагадувала про малінські мережива. Над криницею зведено навіс у готичному стилі, увінчаний фігурою лицаря в обладунку. Все це викувано з металу й доводить, що Матсейс був великим майстром своєї справи як за мольбертом, так і біля горнила. Більше того — його гучна слава пояснюється насамперед тим, що він був надзвичайним майстром-ковалем.
    Потім господар показав хлопчикам чудове чавунне намисто, виготовлене в Берліні й куплене ним у Антверпені. Ця «чавунна коштовність» складалася з гарних витончених медальйонів з малюнками, облямованими чудовим різьбленням і мереживним орнаментом. Як сказав мейнгеєр ван Генд, ця прикраса була гідною того, щоб її носила найпрекрасніша жінка в Нідерландах. Після чого він з уклоном та усмішкою підніс намисто зашарілій мевроу ван Генд.
    Щось промайнуло на її гарному молодому обличчі, коли вона схилилася над подарунком. Її чоловік помітив це й сказав серйозним тоном:
    — Я читаю твої думки, люба.
    Вона підняла очі з жартівливо-зухвалим виглядом.
    — А! Тепер я впевнений, що прочитав їх правильно. Ти думала про тих самовідданих жінок, без яких Пруссія, можливо, загинула б. Я здогадався про це за гордим блиском твоїх очей.
    — Ну, значить, цей блиск моїх очей оманливий, — відповіла вона. — Я не думала про такі великі події. Відверто кажучи, я просто думала про те, як пасуватиме це намисто до моєї блакитної сукні з парчі.
    — Так, так! — вигукнув її чоловік, трохи зніяковівши.
    — Але я можу згадати і про них, Яспере, і тоді твій подарунок здаватиметься мені ще коштовнішим… Ти не забув цих подій, Пітере? Пам’ятаєш, як французи вдерлись у Пруссію і країна не могла захищатися від ворогів, бо в неї забракло коштів? Тоді жінки перетягнули чашу терезів — вони пожертвували державі своє столове срібло й коштовності.
    «Так-так! — подумав мейнгеєр ван Генд, перехопивши палкий погляд своєї вроу. — Тепер гордий вогонь горить по-справжньому».
    Пітер лукаво зауважив, що й після цього жінки залишилися так само марнолюбними, як і були, — адже вони не перестали носити прикрас. Так, вони відмовилися від свого золота й срібла, віддавши їх державі, але замінили їх на чавун, тому що без своїх витребеньок обійтися не могли.
    — То й що з цього? — знову спалахнула господиня. — Не гріх любити гарні речі, якщо, звісно, вмієш пристосовуватися до обставин. Ці жінки врятували свою батьківщину і мимоволі створили дуже важливу галузь промисловості. Ось і все, що я можу сказати. Чи не так, Яспере?
    — Звичайно, люба, — підтвердив її чоловік. — Але мені нема сенсу переконувати Пітера, що в усьому світі жінки завжди були на висоті, коли наставав час випробувань для їхньої батьківщини, тим більше, — тут він уклонився в бік дружини, — що його співвітчизниці посідають почесне місце в літописах жіночого патріотизму й самовідданості.
    Потім, повернувшись до Бена, господар заговорив із ним англійською про Антверпен, прекрасне стародавнє бельгійське місто. Між іншим він розповів і про походження його назви. Бена вчили, що слово «Антверпен» походить від слів «аан’т верф» — «на верфі»; але мейнгеєр ван Генд пояснив назву міста значно цікавіше.
    Зберігся переказ, що близько трьох тисяч років тому велетень Антигон жив біля річки Схельд (Шельди), саме на тому місці, де тепер стоїть місто Антверпен. У всіх моряків, що пропливали повз його замок, велетень відбирав половину їхніх товарів. Деякі, звичайно, намагалися чинити опір. Тоді Антигон хапав купців і, щоб навчити їх надалі поводитися пристойно, відрубував їм праву руку й кидав у ріку. Слова «ханд верпен» (кидання рук), перетворившись на «Антверпен», дали назву цій місцині. На гербі міста зображено дві руки. Який ще потрібен доказ того, що цей переказ — правдивий, особливо якщо хочеться вірити?..
    — Зрештою, — закінчив мейнгеєр, — велетня переміг і кинув у річку Схельд герой на ім’я Брабо, який, у свою чергу, дав назву ще одному округу — Брабанту. Відтоді голландські купці спокійно плавають річкою. Як на мене, я дуже вдячний цьому Антигонові за те, що за його милістю місту приписують таке романтичне походження.
    Після того як мейнгеєр ван Генд розповів двома мовами переказ про Антверпен, йому заманулося розповісти й інші легенди — одні англійською, інші голландською. І так хвилини на плечах прудких гномів і велетнів збігали аж до пори сну.
    Важко було перервати таку приємну бесіду, але життя в будинку ван Гендів протікало з точністю годинникового механізму. Коли усі щиро побажали один одному «на добраніч», затримуватися на порозі не дозволялося.
    А коли наші хлопчики піднімалися сходами, невидимі домашні феї знову кружляли навколо них, шепочучи, що порядок і точність були основою добробуту господаря.
    У цьому будинку не було «прекрасних кімнат із трьома ліжками». В деяких спальнях, щоправда, стояло по два ліжка, але кожному гостеві надавалося для сну окреме місце. До ранку можна було сказати, що цього разу не тільки Якоб, а всі хлопчики скидалися на лялечки метеликів; але в усякому разі всі спали вони порізно. І кого-кого, а Пітера це аж ніяк не засмутило.
    Бен помітив у кутку вигадливий шнурок від дзвінка, потім, попри втому, почав уважно роздивлятися свою постіль. Його все дивувало: і неймовірно тонка наволочка, облямована дорогими мереживами, із вишитими на ній чудовим гербом і монограмою, і «декбед» — величезна шовкова ковдра на всю ширину ліжка у формі перини на лебединому пусі, і покривала з рожевого атласу, вишиті квітковими гірляндами. Він довго не міг заснути, думаючи про те, яка в нього незвичайна постіль — така зручна й гарна, незважаючи на всю її своєрідність.
    Уранці Бен ретельно оглянув і верхнє покривало, тому що хотів описати його в наступному листі додому. Воно було японське, з високоякісної тканини, строкате, яскраве.
    Майже всю добре натерту паркетну підлогу вкривав багатий килим, облямований густими чорними торочками. В іншій кімнаті навколо килима виднілася смуга підлоги з атласного дерева. Стіни, оббиті малиновим шовком, були обвішані гобеленами, а золочений карниз над ними віддзеркалював світло на блискучу підлогу.
    Над дверима кімнати, де спали Якоб і Бен, було прикріплено бронзового лелеку з витягнутою шиєю, який тримав у дзьобі лампу, що освітлювала гостям шлях. Між двома вузькими ліжками з різьбленого тюльпанового й чорного дерева стояла родинна реліквія ван Гендів — масивне дубове крісло, у якому колись сидів Вільгельм Оранський під час одного із засідань ради. Навпроти стояв комод із тонким різьбленням, добре відполірований, наповнений стосами дорогої білизни. Поруч із ним стояв стіл, на якому лежала велика Біблія, і її величезні золоті застібки здавалися незначними порівняно з міцним ребристим плетінням, здатним пережити шість поколінь.
    Петро, хоч і був російським царем, не соромився працювати простим корабельним майстром на саардамських[34] і амстердамських доках, щоб потім у себе на батьківщині застосувати вдосконалені голландські методи кораблебудування. За це прагнення досконало вивчати і відмінно виконувати будь-яку, навіть найменшу справу він і заслужив ім’я Великого.
    Петро, або Пітер, Відносно Маленький того ранку прокинувся першим. Знаючи, як його зять любить порядок, він насамперед подбав про те, щоб ніхто з хлопчиків не проспав. З’ясувалось, що Якоба Поота розбудити не так то й легко. Але Пітер стягнув його з ліжка і, трохи посовавши по кімнаті з допомогою Бена, свого все-таки домігся.
    Одягання Якобові далося нелегко, тому що повстяні черевики, надані йому як гостеві, були затісними для його розпухлих ніг, а тим часом Пітер написав у Брук про те, що його загін вдало прибув до Гааги. Окрім того, він попросив свою матір передати Гансові Брінкеру, що лікар Букман ще не приїхав до Лейдена, але листа з проханням Ганса залишили на ім’я лікаря в готелі, де він завжди зупиняється, коли приїздить до міста.
    «Скажіть йому також, — писав Пітер, — що я знову зайду в готель, коли повертатимусь через Лейден. Бідолаха, мабуть, не сумнівається, що меєстер кинеться рятувати його батька; але ж ми краще знаємо цього грубого стариганя, і я певен, що до Брінкерів він не прийде. Добре було б негайно послати до них якого-не-будь амстердамського лікаря, якщо тільки юфроу[35] Брінкер погодиться прийняти когось, крім великого короля медиків.
    Втім, лікар Букман і справді найкращий з-поміж наших лікарів… Знаєте, мамо, — додав Пітер, — я завжди вважав будинок сестри ван Генд досить тихим і нудним. Але тепер він зовсім не такий. Сестра каже, що ми зігріли його на цілу зиму. Брат ван Генд дуже люб’язний із усіма нами. Він говорить, що, дивлячись на нас, і собі захотів мати повний будинок хлоп’ят. Він обіцяв дозволити нам поїздити верхи на його породистих вороних конях, запевняючи, що вони сумирні, як кошенята, якщо тільки міцно тримати поводи. Бен, за словами Якоба, чудовий вершник, та й ваш син Пітер дещо знається на верховій їзді. Отже, сьогодні вранці ми обоє покатаємося верхи, як лицарі у давнину. Брат ван Генд сказав, що коли ми повернемося, він дасть Якобові свого англійського поні, дістане ще трьох коней, і весь наш загін продефілює по місту чудовою кавалькадою на чолі з хазяїном. Сам він поїде на тому вороному коні, якого батько надіслав йому з Фрісландії. Сестрин кінь, попелястий красень із довгим білим хвостом, закульгав, і сестра не хоче їздити на іншому, а то б і вона поїхала з нами.
    Мені ледь вдалося заснути після того, як сестра вчора ввечері сказала про цей проект. Лише думка про бідолашного Ганса Брінкера і його хворого батька тривожила мене; коли б не це, я співав би від радості. Людвіг уже придумав нам назву: «Брукська кавалерія». Ми вихваляємося, що видовище буде приголомшливим, особливо коли ми вишикуємося вервечкою…»
    «Брукській кавалерії» не довелось розчаруватися. Мейнгеєр ван Генд швидко дістав гарних коней, тож усі хлопці змогли покататися, хоча жоден із них не їздив верхи так вправно, як Пітер і Бен.
    На Гаагу вони надивилися досхочу. Подивилася на них і Гаага, щоразу висловлюючи своє схвалення або вголос — криками хлопчаків і гавкотом запряжених собак, — або мовчки — поглядом ясних оченят. А втім, ці оченята не зазирали надто глибоко, а тому спалахували, побачивши вродливого Карла, або іскрилися сміхом, коли повз них проїжджав якийсь гладкий молодик із обвислими щоками, важко підскакуючи в сідлі.
    Повернувшись, хлопчики зібралися біля величезної кахельної грубки у вітальні, одностайно визнавши її досить корисним предметом домашнього інтер’єру, адже навколо неї можна було скупчитися й зігрітися, не обпалюючи собі носа й не застуджуючи спини. Грубка була такою великою, що, хоча стінки її не розпікалися, вона, здавалося, обігрівала весь будинок. Вона була дуже гарна — вся біла, чиста, з полірованими мідними кільцями. Невдячний Бен, який устиг зігрітися біля цієї грубки і тепер чудово почувався, вирішив трохи познущатися із неї в наступному листі і склав таку фразу: «У Голландії печі — як величезні снігові вежі. А як інакше? Адже ця країна — суцільна суперечність».
    Якщо описати все, що хлопчики бачили й робили того і наступного дня, ця книжечка перетвориться на величезний том. Вони оглянули плавильний завод, де відливали гармати; бачили, як вогненна рідина ллється у форми, і дивилися на напівголих ливарників, які стояли в пітьмі, як демони, що забавляються з полум’ям.
    Вони захоплювалися величними громадськими спорудами й масивними приватними будинками, гарними вулицями й прекрасним Босхом — гордістю всіх голландців, які цінують красу природи. Палац і його блискучі мозаїчні підлоги, вкриті розписом стелі й чудові орнаменти вразили Бена, однак хлопчика дивувало, що внутрішнє оздоблення деяких церков занадто просте: у цих голих вибілених стінах було якось порожньо й нудно. Втім, зовні деякі церкви здавалися досить гарними.
    Якби не було історичних книг, церкви Голландії могли б розповісти майже всю її історію. Я не описуватиму це докладно, скажу тільки, що Бен читав про боротьбу і страждання цієї країни, про ту страшну помсту, якою вона іноді відплачувала своїм ворогам. А тому він не міг ходити голландськими містами без того, щоб із жахом подумки не перескакувати через криваві щаблі її історії. Він не міг забути ні Філіпа Іспанського, ні герцога Альбу, навіть попри те, що після звільнення Нідерланди почали процвітати. Усюди в очах найлагідніших голландців Бен шукав те полум’я, яке колись освітлювало змучені обличчя тих зневірених людей, яких їхні гонителі поставили поза законом і прозвали «гезами» (жебраками). Але ці люди з гордістю носили своє прізвисько і стали грозою морів і суходолу.
    У Гаарлемі йому здавалося, що в повітрі ще мали б звучати крики трьох тисяч жертв герцога Альби. У Лейдені його серце сповнював жаль, коли він думав про довгу ходу охоплених жахом зголоднілих городян, які після зняття облоги пленталися до величезної церкви на чолі з Адріаном Baн дер Верфом, аби проспівати переможних пісень на честь звільненого Лейдена. Вони пішли туди, перш ніж доторкнутися до хліба, привезеного голландськими кораблями: люди хотіли спочатку подякувати небесам і лише потім втамувати голод. Тисячі тремтливих голосів радісно співали пісню подяки, яка звучала дедалі голосніше. Але раптом пісня обірвалася, перейшовши в ридання, — жодна людина з усієї величезної юрби не мала сил продовжувати.
    Тут, у Гаазі, Бенові спадало на думку й інше: те, як згодом Голландія проти волі підставила шию під французьке ярмо і як вона рішуче скинула його з себе. За це вона подобалася Бенові. «Яка самолюбива нація, — думав він, — погодитися важко працювати, вкладати все своє багатство до скарбниці чужої країни і віддавати цвіт своєї молоді до чужих військ! Ще не так давно було чути гуркіт англійських гармат біля берегів Північного моря. Нарешті боротьба скінчилася. Голландія стала незалежною державою!» Зробивши такий шляхетний висновок, він приготувався отримати якомога більше задоволення від чудес голландської столиці, викликавши захоплення у мейнгеєра ван Генда своїм інтересом до всього, що його оточувало. Втім, те саме стосувалося й решти хлопців: жоден туристичний похід не знав більш веселих, більш спостережливих учасників.

Розділ XXVIII
Прогулянка Гаагою

    Картинна галерея в Моріц-Гейсі[36] (одна з найкращих у світі) немов промайнула повз хлопчиків за кілька годин, протягом яких вони оглядали її, — так багато тут можна було побачити. У тому самому будинку розміщувався королівський кабінет рідкісних речей. І хлопчики провели там майже півдня, але їм здавалося, начебто вони щойно зайшли, — такий він був багатий на експонати. Можна було подумати, що Японія зосередила в цьому кабінеті всі свої скарби. Голландія довго була єдиною країною, що торгувала з Японією, і відвідавши музей у Гаазі, можна ґрунтовно ознайомитися з японською матеріальною культурою.
    Кімната за кімнатою були зайняті колекціями, вивезеними з Японії. Тут зібрано костюми, які носили представники різних класів японського суспільства та люди різних професій, предмети розкоші, домашнє начиння, зброю, медичні інструменти, збрую тощо.
    Тут також зберігається точна модель японського острова Дешіми, де є голландська факторія. Якщо поглянути на цю модель, здається, начебто це справжній острів, на який дивишся у перевернутий бінокль, почуваючись Гуллівером, який зненацька опинився серед ліліпутів. На цьому іграшковому острові бачиш сотні людей у національних костюмах; вони стоять, сидять навпочіпки, нагинаються й усі щось роблять або вдають, що працюють, а їхні житла і навіть меблі в них відтворено до найменших подробиць.
    В іншій кімнаті стоїть черепаховий іграшковий будиночок величезних розмірів, обставлений у голландському стилі й населений манірними голландськими ляльками. Досить побіжного погляду, щоб довідатися, як живуть люди в Голландії. Гретель, Гільда, Катрінка і навіть гордовита Ріхі Корбес були б у захваті від такого будиночка, але Пітер і його доблесна команда пробігли повз, не подарувавши йому жодного погляду.
    Зате знаряддя війни мали честь затримати хлопчаків на цілу годину. Які тут були булави, смертоносні кинджали, вогнепальна зброя і, найголовніше, які чудові японські мечі!
    У колекції були також китайські та інші східні старожитності. Були тут і нідерландські історичні реліквії, на які наші юні голландці дивилися з байдужим виразом, хоча потай пишалися, показуючи їх Бенові. Також тут стояла модель саардамської хатини, у якій певний час мешкав Петро I, поки працював корабельним майстром.
    Тут зберігалися шкіряні сумки й чашки, що колись належали ґезам-конфедератам, які об’єдналися під проводом принца Оранського та звільнили Голландію від іспанської тиранії. Зберігалася й шпага адмірала ван Спейка, який загинув за десять років до цього, добровільно підірвавши свій корабель, а також лати ван Тромпа зі слідами куль… Якоб роззирався навсібіч, сподіваючись побачити славнозвісну швабру, яку сміливий адмірал прив’язав до верхівки щогли, але її тут не було.
    Жилет, який носив англійський король Вільгельм III[37] в останні дні свого життя, збудив гарячий Бенів інтерес. Зі змішаним почуттям благоговіння й жаху всі оглядали одяг, що був на Вільгельмі Мовчазному, коли Балтазар Герардс убив його в Дельфті. Червоно-бура шкіряна куртка і простий плащ із сірого сукна, м’який повстяний капелюх і високий хвилястий комір, із якого звішувалась одна з медалей гезів — усі ці речі зовсім не були розкішними, але темні плями й дірки від куль надавали куртці трагічної значущості. Дивлячись на цей одяг, Бен охоче вірив, що Мовчазний принц, як і годилося такій шляхетній людині, одягався дуже просто. Але аристократичні переконання юного англійця було ображено, коли Ламберт розповів йому про те, яким чином наречена Вільгельма вперше прибула до Гааги.
    — Чарівна Луїза де Коліньї, чиї батько і перший чоловік загинули Варфоломіївської ночі, мала приїхати, щоб стати четвертою дружиною принца, — сказав Ламберт, — і, звичайно, нідерландці були занадто галантними, щоб дозволити дамі прибути до міста пішки. Ні, пане, ми послали (вірніше, наші предки послали) по неї чистий відкритий поштовий візок із дошкою для сидіння.
    — Так, справді галантно! — вигукнув Бен чемно, але майже в’їдливо усміхаючись. — Але ж вона була дочкою французького адмірала.
    — Хіба? Зізнаюся, я мало не забув про це. Та бачиш, за сивої давнини голландці вели дуже простий спосіб життя. Та ми й дотепер дуже прості люди, з помірними потребами. Будинок ван Гендів, затям, — досить рідкісний виняток.
    – І, як на мене, дуже приємний виняток, — сказав Бен.
    — Звичайно, звичайно. Але мейнгеєр ван Генд сам нажив свої статки, хоч він і живе в розкоші, а потреби в нього помірні.
    — Цілком правильно, — сказав Бен і погладив верхню губу й підборіддя, на яких, як йому здавалося, віднедавна з’явилися приємні й беззаперечні ознаки того, що незабаром він стане зовсім дорослим.
    Блукаючи пішки містом, Бен часто згадував ошатні англійські тротуари. Тут, як і в інших містах, не було ні тумб, ні піднятих над рівнем вулиці тротуарів для пішоходів, але бруківка була чиста й рівна, й усі екіпажі суворо дотримувалися відведеного їм простору. Дивно, але сани тут траплялися майже так само часто, як і колісні екіпажі, хоча ніде не було й сніжинки. Сани голосно шкребли по цеглі і до деяких із них спереду було прикріплено апарат, що поливав вулицю водою, аби послабити тертя; «музика» інших заглушалася олією, яка скапувала з ганчірки, якою візник час від часу змащував полози.
    Бена дивувало, що голландські робітники усе робили зовсім безшумно. Навіть біля товарних складів і доків не було метушні, не чулося голосних розмов. Рух люльки, поворот голови або, щонайбільше, змах руки, і люди вже розуміли один одного. Величезні вантажі сиру або оселедців переміщувалися з візків або суден на склади без жодного слова; зате будь-який перехожий ризикував бути збитим із ніг: заклопотаний голландець рідко роззирається.
    Бідолашному Якобові Пооту, з яким під час цього походу раз у раз траплялося щось неприємне, аж забило дихання, коли в нього потрапила величезна головка сиру, що її один гладкий голландець перекидав своєму сусідові-робітникові. Але хлопчик випростався і пішов далі, не виявивши ані найменшого обурення.
    Бен висловив йому своє щире співчуття, але Якоб сказав, що це дрібниці.
    — Так чому ж ти скорчив таку міну, коли в тебе влучили сиром?
    — Я скорчив? — статечно перепитав Якоб. — Тому що це… Це…
    — Що «це»? — лукаво домагався відповіді Бен.
    — Це… Ну, як це називається по-вашому… Е-е… Що відчуваєш носом?
    Бен розсміявся:
    — Ти хочеш сказати — запах?
    — Так, саме так! — підхопив Якоб. — Так ударило в носа, що я наморщився.
    — Ха-ха-ха! — голосно розреготався Бен. — От це мені подобається! Голландцеві не по нутру запах сиру! Ну, цьому я не повірю нізащо!
    — Ну що ж, — відгукнувся Якоб, добродушно плетучись поруч з Беном. — Почекай, поки в тебе поцілить головка сиру… От і все.
    У цю хвилину Ламберт покликав Бена:
    — Стій, Бене! От і рибний базар. О цій порі року тут нічого особливо цікавого не побачиш. Але, якщо хочеш, то ходімо дивитися на лелек.
    Бен знав, що тут особливо шанують лелек і що цей птах навіть зображений на гербі столиці Голландії. Хлопчик помітив на дахах сільських будинків колеса від воза — їх кладуть туди, щоб спокусити лелек гніздитися на будинках. Не раз він бачив на всьому шляху від Брука до Гааги величезні гнізда на очеретяних гостроверхих дахах. Але тепер була зима. Гнізда спорожніли. У них уже не було жадібних пташенят, що роззявляють дзьобики, побачивши величезного птаха з витягнутими ногами та шиєю і ще живим сніданком у дзьобі. «Довгодзьобі тепер далеко, — думав Бен, — вони клюють їжу на берегах Африки». А навесні, коли вони повернуться, його вже не буде в країні гребель.
    Тому, йдучи слідом за ван Моуненом по рибному базару, Бен проштовхувався вперед, прагнучи довідатися, чи схожі голландські лелеки на тих сумних птахів, яких він бачив у лондонських зоологічних парках.
    Давня історія! Що не кажи, а ручний птах — невеселий птах. Тут лелеки жили в якихось будках, прикуті ланцюгами за ноги, немов злочинці. Однак вважалося, що коли їх утримують на громадські кошти, то вони в пошані. Улітку їм дозволяли розгулювати базаром, і рибні ятки правили їм за безкоштовні ресторани. Недоторкані делікатеси — сира риба й обрізки з м’ясних крамниць — і зараз валялися в їхніх будках, але птахи з байдужим виглядом стояли на одній нозі, загнувши назад довгу шию, і задумливо мружилися, схиливши голову набік. З якою радістю обміняли б вони своє становище улюбленців на бурхливе життя яких-небудь вкрай заклопотаних матері-лелеки або лелеки-батька, які виховують неспокійну родину на похилому даху старої будівлі й, вилітаючи, щоразу до смерті жахаються вітряків, що ляскають крильми!
    Бен скоро вирішив — і був правий, — що Гаага з її гарними вулицями й громадськими парками, засадженими в’язами, — чудове місто. Мешканці її одягалися переважно як у Лондоні або Парижі, а мелодія англійських слів не раз тішила його британський слух. Магазини багато в чому відрізнялися від лондонських, але їх нерідко прикрашало друковане оголошення: «Тут розмовляють англійською». Інші крамниці вивішували оголошення про продаж лондонського портеру, а один ресторан навіть обіцяв почастувати відвідувачів «англійським ростбіфом».
    Над усіма крамницями висіла незмінна вивіска «Табак те кооп», себто «Продається тютюн». Біля входу в кожну аптеку замість високих банок із п’явками або кольорових скляних куль на вікнах стояла дерев’яна голова турка з роззявленим ротом; а якщо аптека була багатшою — то й дерев’яна фігура китайця, що позіхає на весь рот. Деякі з цих дивовижних голів надзвичайно тішили Бена — здавалося, вони тільки-но проковтнули дозу ліків, — але ван Моунен заявив, що не бачить у них нічого смішного. Аптекар чинить дуже розумно, сказав він, що поміщає біля входу «гапера» («роззяву»): так одразу видно, що його крамниця — аптека.
    Бена зацікавило й дещо інше, а саме візки з молоком. Це були запряжені собаками маленькі візочки, навантажені блискучими мідними казанками або глиняними глечиками. Продавець молока статечно йшов поруч із візком, керував собакою і роздавав молоко покупцям. У деяких продавців риби теж були візки, запряжені собаками і, коли собака торговця оселедцями зустрічалася з собакою молочаря, вона неодмінно набувала задерикуватого вигляду і гарчала, проходячи повз. Часом пес продавця молока, угледівши на тому боці вулиці іншого пса, що теж тягнув візка з молоком, упізнавав у ньому свого приятеля, і як тоді торохтіли казанки, особливо якщо вони були порожні! Обидва собаки кидалися вперед і, не звертаючи уваги на свист хазяїв, рвалися один до одного, щоб зустрітися на півдорозі. Іноді вони задовольнялися допитливим обнюхуванням, але зазвичай менший за розмірами пес приязно хапав за вухо більшого або ж починав із ним дружню бійку, аби трохи розім’ятися. І тоді — горе казанкам!.. І собакам горе!.. Отримавши на горіхи від хазяїв, обидва пси як могли висловлювали свої почуття, а потім неквапом поверталися до роботи.
    Якщо деякі з тварин часом шаленіли, то інші відрізнялися винятково пристойною поведінкою. У місті була собача школа, організована спеціально для їхнього навчання, і Бен, імовірно, бачив собак, які пройшли в ній курс виховання. Не раз він зустрічав парну запряжку бровків, які підтюпцем бігли вулицями, горді, як коні, і корилися найменшому знаку хазяїна, який швидко йшов поруч із ними. Часом, коли весь товар було розпродано, торговець сам простягався на візку і зручнісінько котив додому за місто. А іноді, як не прикро, поруч із візком пленталася його терпляча дружина, тримаючи кошик із рибою на голові й дитину на руках, у той час як її хазяїн їхав, обтяжений лише коротенькою глиняною люлькою, дим якої, піднімаючись, любовно огортав жінчине обличчя.

Розділ XXIX
День відпочинку

    Огляд визначних пам’яток таки добіг кінця, так само як і перебування хлопчиків у Гаазі. Вони провели три чудові доби у ван Гендів і, як не дивно, жодного разу за весь цей час не надягали ковзанів. Третій день виявився для них справжнісіньким днем відпочинку. Гамірлива міська метушня стихла; солодкі звуки недільних дзвонів навіювали лагідні, спокійні думки.
    На звук цих дзвонів наша ватага прямувала у той день разом із мевроу ван Генд і її чоловіком тихими, хоча й людними вулицями і нарешті підійшла до гарної старовинної церкви у південній частині міста.
    Церква була простора й, незважаючи на величезні вікна з кольоровими скельцями, здавалася тьмяною, мало освітленою, хоча стіни її були побілені, а сонячні відблиски, червоні й пурпурові, яскраво палахкотіли на колонах і лавах.
    Бен побачив, що в проходах безшумно сновигають бабусі з високими стосами грілок для ніг і роздають їх молільникам, спритно витягаючи зі стопки нижню грілку, поки не залишиться жодної. Його здивувало, що мейнгеєр ван Генд розташувався разом із хлопчиками на зручній боковій лаві, посадивши свою вроу посеред церкви, заставленої стільцями, на яких сиділи тільки жінки. Але Бен ще не знав, що так заведено в усій країні.
    Лави дворян і посадових осіб міста були круглі. Кожна з них облямовувала колону. Вкриті вишуканим різьбленням, вони служили масивною базою для величезних колон, що яскраво виділялися на тлі голої білої стіни.
    Ці високі, з гарними пропорціями колони були часом скошені й надщерблені, але все-таки не втратили своєї краси. Їхні капітелі, схожі на квіти, що розпустилися, губилися високо вгорі, у глибоких зводах.
    Бен опустив очі на мармурову підлогу, вимощену кам’яними надгробками. Майже всі великі плити, з яких її було складено, відзначали місце упокоєння померлих. На кожному камені було вирізано герб, а напис і дата вказували, чиє тіло спочиває під цим каменем; подекуди лежало по три родичі, один над одним в одній усипальниці.
    Бен уявляв собі урочисту похоронну процесію: ось вона рухається, звиваючись при світлі смолоскипів, величними бічними боковими вівтарями і несе свою мовчазну ношу до місця, з якого знято плиту й де темна яма готова прийняти небіжчика. Втішливо було думати, що його сестра Мебел, яка померла ще немовлям, лежить на залитому сонцем цвинтарі, де дзюрчить, поблискуючи, струмочок, а дерева, погойдуючись, перешіптуються всю ніч; де ранні пташинки ніжно співають у високості, а біля надгробка ростуть квіти, освітлені спокійним сяйвом місяця й зірок.
    Потім він відірвав погляд від підлоги і зупинив його на різьбленій дубовій кафедрі, неймовірній за формою і оздобленням. Священика не було видно, хоча незадовго перед цим Бен помітив, як він повільно піднімався на кафедру спіральними сходами. Це була людина з м’яким обличчям, зі складками навколо шиї і в короткому плащі до колін.
    Тим часом величезна церква помалу наповнювалася людьми. Темніли лави, зайняті чоловіками, а середина церкви цвіла свіжими недільними жіночими вбраннями. Раптом по всій церкві пронісся легкий шерех, усі погляди спрямувались у бік священика, який саме з’явився на кафедрі.
    Проповідь він вимовляв повільно, але Бен все одно мало що зрозумів; зате, коли завели молитву, хлопчик від щирого серця приєднався до співу.
    Під час перерви в церковній службі Бен раптом здригнувся, побачивши перед собою невеликого мішечка. Збоку на ньому погойдувався лункий дзвіночок, а сам мішечок висів на довгому ціпку, якого ніс церковний служитель. Не покладаючись на прибиті до колон біля входу німі кухлі для збирання милостині, церковники вдавались до більш прямолінійного способу розбуркати щедрість доброчинців.
    На щастя, Бен узяв з собою трохи стейверів; коли б не це, даремно дзенькав би перед ним музичний мішечок.

Розділ XXX
Додому

    Раннього ясного ранку в понеділок наші хлопчики попрощалися зі своїми люб’язними господарями і рушили додому.
    Пітер затримався біля дверей, які охороняв лев, — йому треба було багато чого сказати сестрі на прощання.
    Бачачи, як вони прощаються, Бен мимоволі подумав, що сестринські поцілунки, так само як і годинники, в усьому світі дуже схожі між собою. Коли він їхав із дому, його сестра Дженні поцілувала його на прощання і цим побажала йому того самого, чого бажала братові мевроу ван Генд, цілуючи Пітера. Людвіг прийняв свою частку прощальних поцілунків із байдужим виглядом (хоча й дуже любив сестру), і навіть трохи скривився, незадоволений тим, що вона «поводиться з ним, як із дитиною», коли вона ще раз поцілувала його в чоло зі словами: «А це для мами».
    Незабаром Людвіг разом із Карлом і Якобом стояв на каналі. Можливо, і вони думали про сестринські поцілунки? Аж ніяк! Вони були такі щасливі знову стати на ковзани, так нетерпляче прагнули якнайскоріше увірватися у саме серце Брука, що кружляли по льоду як божевільні й, відводячи душу, лаяли капітана, цідячи крізь зуби: «Пітер ен Дондер», — слова, що не заслуговують на переклад.
    Навіть у Ламберта і Бена, які чекали Пітера на розі вулиці, урвався терпець.
    Аж ось капітан прийшов, і весь загін нарешті зібрався на каналі.
    — Скоріше, Пітере, — гарчав Людвіг, — ми геть змерзли… Так я й знав: ти останнім надягнеш ковзани!
    — Он як? — відгукнувся старший брат, дивлячись на нього знизу вгору з удавано глибоким інтересом. — Метикуватий хлопчина!
    Людвіг розсміявся, але скорчив сердите обличчя і сказав:
    — Я серйозно. Нам треба потрапити додому до кінця року!
    — Ну, друзі, — крикнув Пітер, застібнувши останню пряжку й швидко випростовуючись, — шлях вільний! Уявімо, що зараз починаються наші великі змагання. Готові? Один, два, три… Пішли!
    Можете не сумніватися: за перші півгодини майже ніхто не вимовив і слова. По льоду мчали шестеро Меркуріїв. Простіше кажучи, хлопці летіли, мов блискавки… Хоча й це приблизне порівняння! Але в тому-то й річ, що навіть і не знаєш, які слова дібрати, коли півдюжини хлопців проносяться повз тебе з неймовірно запаморочливою швидкістю. Я тільки можу вас запевнити, що вони докладали усіх зусиль і з розпаленими очима так летіли по каналу між мирними ковзанярами, що навіть охоронець порядку крикнув: «Стійте!» Але це тільки додало їм швидкості, і вони помчали вперед. Кожен старався за двох, що викликало здивування всіх зустрічних.
    Але закони тертя сильніші навіть за охоронців порядку на каналі. Спочатку став пасти задніх Якоб… Потім Людвіг… Потім Ламберт… Потім Карл.
    Незабаром вони зупинилися, щоб як слід перепочити, і скупчилися, дивлячись услід Пітеру й Бенові, які все ще мчали вдалину, немов рятуючись від смертельної небезпеки.
    — Очевидно, — сказав Ламберт, продовживши шлях разом із трьома товаришами, — жоден із них не поступиться, поки вистачить сил.
    — Як це нерозумно — перевтомлюватися на самому початку шляху! — пробурчав Карл. — Але ж вони влаштували серйозні перегони… Це ясно. Гляньте! Пітер відстає!
    — Та ні, — закричав Людвіг, — його не обженеш!
    — Ха-ха! — розсміявся Карл. — Кажу тобі, малий, Бенджамін лідирує.
    Треба сказати, що Людвіг ненавидів, коли його називали «малим» — очевидно, тому, що він таким і був. Він одразу ж обурився:
    — Гм! Цікаво, а ти хто такий?.. Ото ж бо! Подивися і скажи, хто попереду: Пітер чи ні?
    — Здається, так, — втрутився Ламберт, — Але на такій відстані важко сказати напевно.
    — А мені здається, що ні! — заперечив Карл.
    Якоб стривожився — він терпіти не міг суперечок — і сказав примирливо:
    — Не сваріться, не сваріться!
    — «Не сваріться!» — передражнив його Карл, озираючись на Якоба. — А хто свариться? Ти дурний, Пооте!
    — Нічого не вдієш, — відповів Якоб лагідно. — Гляньте, вони вже на повороті.
    — Тепер побачимо! — крикнув занепокоєний Людвіг. — Пітер добіжить першим, я знаю.
    — Не вдасться… Бен попереду! — наполягав Карл. — От, дідько! На нього зараз буєр налетить… Ні, мимо! Двоє дурнів… Ура! От вони біля повороту! Хто попереду?
    — Пітер! — радісно крикнув Людвіг.
    — Слава капітанові! — закричали Ламберт і Якоб.
    А Карл поблажливо промимрив:
    — Так, усе-таки Пітер. А мені здавалося, що попереду Бен.
    Поворот на каналі, мабуть, був бігунам за фініш: пройшовши його, вони раптово зупинилися.
    Карл буркнув щось на зразок: «Добре, що в них вистачило глузду зупинитися й відпочити», — і всі четверо мовчки покотили доганяти товаришів.
    Тим часом Карл потай жалкував, що не побіг разом із Пітером і Беном: він був упевнений, що легко обігнав би їх. На ковзанах він бігав дуже швидко, хоча й незграбно.
    Бен дивився на Пітера зі змішаним почуттям досади, замилування й подиву, і це помітили інші, коли хлопці підкотили до них.
    Вони чули, як Бен сказав англійською:
    — Ти на льоду як птах, Пітере ван Хольп. Ти перший, хто обігнав мене в чесному змаганні, можеш мені повірити!
    Пітер розумів англійську краще, ніж говорив цією мовою, і тому на Бенову похвалу лише віджартувався. Можливо, він не встиг перевести дух…
    — Бенджаміне, що ж ти робиш із собою? Розжарився, як цеглина в грубці… Це недобре, — жалібно промовив Якоб.
    — Пусте! — відгукнувся Бен. — На такому морозі я скоро охолону. Я не стомився.
    — Але ж і здолали тебе, друзяко, — сказав Ламберт англійською, — і як здолали! Цікаво, що ж буде в день великих змагань?
    Бен спалахнув і кинув на його гордий, зухвалий погляд, наче хотів сказати: «Зараз ми тільки бавилися. Хай там як, а я твердо вирішив перемогти…»

Розділ XXXI
Хлопчики й дівчатка

    Коли хлопчики дісталися до села Вооргоут неподалік від Великого каналу, приблизно на півшляху між Гаагою й Гаарлемом, їм довелося зупинитися на нараду. Спочатку слабкий вітер набирав сили і нарешті подув так, що бігти проти нього стало важко. Здавалося, що в країні змовилися всі флюгери.
    — Не варто боротися з таким ураганом, — сказав Людвіг. — Він урізається в горлянку, як ніж.
    — Ну то не роззявляй рота, — пробурчав «лагідний» Карл, груди в якого були міцними, мов у бичка. — Я наполягаю на тому, щоб рухатися далі.
    — У такому разі, — втрутився Пітер, — треба запитувати найслабкішого в команді, а не найсильнішого.
    Принципи в капітана були правильні, але його слова зачепили самолюбство Людвіга, наймолодшого в загоні. Знизавши плечима, він заперечив:
    — А хто в нас слабкий? Не я, це точно… Але вітер сильніший за кожного з нас. Сподіваюся, ви чесно визнаєте це!
    — Ха-ха-ха! — розреготався ван Моунен, ледь тримаючись на ногах. — І справді.
    Тут флюгери, судомно сіпнулись, щось протелеграфували один одному… і зненацька налетів вихор. Він мало не збив міцногрудого Карла, мало не задушив Якоба, а Людвіга просто звалив з ніг.
    — Вирішено! — закричав Пітер. — Знімайте ковзани! Підемо у Вооргоут.
    У Вооргоуті вони відшукали маленький готель із просторим двором. Двір був добре вимощений цеглою і, на їхнє щастя, там був повний набір кеглів, тож хлопчики швидко перетворили своє мимовільне ув’язнення на веселу розвагу. Вітер був неприємним навіть у цьому захищеному місці, але тепер вони твердо стояли на ногах і не звертали на нього уваги.
    Спочатку — ситний обід, потім — гра. Маючи кеглі завдовжки з руку, кулі завбільшки з голову, силу в надлишку й вільний простір завдовжки у шістдесят ярдів для катання цих куль, хлопчики, що й не дивно, були задоволені.
    Цієї ночі капітан Пітер і його супутники спали міцно. Ніякий грабіжник не прокрався до них, щоб потривожити їхній сон, а оскільки хлопців розмістили по різних кімнатах, вранці їм навіть не вдалося влаштувати бій постільними валиками.
    Скільки вони з’їли на сніданок! Хазяїн аж злякався. Запитавши, звідки вони родом, він вирішив, що мешканці Брука морять голодом своїх дітей. Яка ганьба! Та ще для таких приємних молодих людей!
    На щастя, вітер нарешті вщух і влігся спати у величезній морській колисці за дюнами. Усе вказувало на те, що скоро піде сніг, але, загалом, погода була чудова.
    Для хлопців, які добре відпочили, біг до Лейдена був дитячою забавкою. Тут вони трохи затрималися, бо Пітерові конче треба було зайти до «Золотого Орла». З міста він пішов заспокоєний: лікар Букман побував у готелі, прочитав записку, в якій було викладено Гансове прохання, і вирушив до Брука.
    — Однак я не можу напевно сказати, що він так раптово виїхав саме через те, що прочитав вашу записку, — пояснив хазяїн готелю. — У Бруці раптово занедужала якась пані, і по нього одразу ж послали людину.
    Пітер сполотнів.
    — Як її прізвище? — запитав він.
    — Та, бачите, в одне вухо влетіло, через друге вилетіло… Ніяк не пригадаю — забув. Чума їх забирай, тих людей, що просто не мають сил бачити приїжджого в зручному готелі: не встигнеш оком зморгнути, як його вже тягнуть геть!
    — Ви сказали, ця пані живе в Бруці?
    — Так! — грубо буркнув у відповідь хазяїн. — Вам ще щось потрібно, паничу?
    — Ні, хазяїне… Тільки непогано було б нам із товаришами перехопити у вас чогось і випити гарячої кави.
    — Перехопити ви можете — тепер уже дуже люб’язно відповів хазяїн, — та й кави випити — найкращої в усьому Лейдені. Ідіть до грубки, добродії… Тепер згадую… Це була вдова… Здається, з Роттердама… Вона гостює в якогось ван Ступеля, якщо не помиляюся.
    — Так, так, — промовив Пітер, у якого камінь із плечей упав. — Вони живуть у білому будинку біля Схолоссенського млина… Ну, мейнгеєре, тепер будьте ласкаві подати нам кави.
    «Який я дурень! — думав він, коли загін вийшов із «Золотого Орла». — Адже я був упевнений, що це моя мати… Втім, можливо, ця бідолашна жінка теж чиясь мати. Цікаво, хто б це міг бути?»
    — Триразове «ура» на честь рідного дому! — крикнув ван Моунен, коли вдалині завиднівся величезний Західний Док (Вестлейк-Дочі).
    — Ура! Ура! — закричали всі в один голос. — Ура! Ура!
    Звичай кричати «ура» був закордонним нововведенням. Його з Англії привіз Ламберт ван Моунен. Хлопці завжди кричали «ура» на англійський лад; їм це так подобалося, що вони несамовито кричали за будь-якої зручної нагоди — на превеликий подив своїх співвітчизників, які полюбляють тишу й спокій.
    Ось чому їхнє прибуття до Амстердама викликало цілу сенсацію, особливо серед хлоп’ят на верфі.
    Хлопці перетнули Ай і опинилися на Брукському каналі.
    Спочатку підійшли до будинку Ламберта.
    — Бувайте, хлопці! — крикнув він товаришам на прощання. — Ми повеселилися, як ніхто й ніколи в Голландії!
    — Що правда, то правда, ван Моунене! — відповіли хлопці.
    — До побачення!
    Пітер гукнув Ламберта:
    — Слухай-но, ван Моунене, уроки в школі починаються завтра!
    — Знаю. Наші канікули добігли кінця. Ще раз до побачення!
    — Бувай!
    Попереду з’явився Брук. Які люди! Катрінка каталася на каналі. Карл був у захваті, коли її побачив. Гільда також була тут. До Пітера одразу ж повернулися сили. І Ріхі була тут. Людвіг і Якоб ледве не позбивали один одного, поспішаючи потиснути їй руку.
    Дівчата-голландки скромні й зазвичай поводяться спокійно, але очі в них дуже веселі. Певний час важко було вирішити, хто з них найщасливіша: Гільда, Ріхі чи Катрінка.
    Анні Боуман теж була на каналі й у своєму селянському костюмі здавалася навіть гарнішою за інших дівчат. Але вона не долучалася до компанії Ріхі, і обличчя в неї було не дуже щасливе.
    Серед хлопців не було того, кого вона хотіла бачити. Та його взагалі не було на каналі. Треба сказати, що Анні не з’являлася в Бруці від передодня святого Ніколааса. Весь цей час вона гостювала у своєї хворої бабусі в Амстердамі. Але зараз їй надали коротку «годину відпочинку», як висловилася бабуся, за те, що вона була такою відданою маленькою доглядальницею.
    Анні використала цю «годину відпочинку» на те, аби щодуху примчати до Брука, сподіваючись зустріти на каналі свою матір, або когось із рідних, або хоча б Гретель Брінкер… Але нікого з них вона не зустріла, а тепер їй треба було поспішати назад, навіть не зазирнувши додому: адже вона знала, що в цю хвилину її безпорадна бабуся стогне й просить, щоб хтось перевернув її на другий бік.
    Анні летіла по льоду і думала: «Де зараз може бути Гретель? О цій порі їй майже завжди вдавалося на кілька хвилин відірватися від роботи… Бідолашна Гретель… Як це, мабуть, жахливо — мати божевільного батька… Сама я, напевно, до смерті його боялася б. Такий сильний, але такий дивний!»
    Дівчинка нічого не чула про раптову хворобу батька Гретель. Місцеві мешканці нітрохи не цікавилися тітонькою Брінкер і її дітьми. Якби Гретель не була гусятницею, у неї, напевно, знайшлося б чимало друзів серед тутешньої сільської молоді. Але відтоді, як вона почала пасти гусей, тільки Анні Боуман не соромилася відкрито, словом і справою визнати себе подругою Гретель і Ганса.
    Часто діти сусідів висміювали її за те, що вона дружить із такими бідняками. І, коли жартували над Гансом, вона тільки сердилася або недбало й презирливо сміялася, але, коли вона чула, як знущалися над маленькою Гретель, то просто лютувала.
    — Гусятниця!.. І що з того! — говорила вона. — Не переймайтеся, ця робота куди більше підходить кожному з вас, аніж Гретель. Мій батько минулого літа не раз говорив, що йому шкода дивитися, як ця ясноока терпляча крихітка пасе гусаків. Вона, у всякому разі, не кривдить своїх гусаків, як кривдив би ти, Янсзоне Кольп, і не наступає їм на лапки, як це неодмінно робила б ти, Кет Воутерс.
    Тут усі брали на кпини незграбну, сварливу Кет. Анні ж гордо відходила геть від гурту юних плетух. І зараз, коли вона швидко ковзала в Амстердам, їй, мабуть, саме згадалися кривдники Гретель. Очі її блищали, не передвіщаючи нічого доброго, і вона не раз зухвало піднімала гарненьку голівку. Але, коли ці думки зникали, личко її ставало таким гарним, рум’яним і ласкавим, що не один стомлений робітник озирався на неї, мріючи й собі мати таку веселу, задоволену життям дочку.
* * *
    Цієї ночі в Бруці було п’ять радісних родин.
    Хлопчики повернулися здоровими й неушкодженими і знали, що вдома в них усе гаразд. Навіть хвору пані, яка гостювала в сусіда ван Ступеля, небезпека обійшла стороною.
    Але вранці! Ой, як осоружно дзвонять шкільні дзвони — дінь-дон! дінь-дон! — коли почуваєшся таким втомленим! Людвіг був упевнений, що в житті не чув нічого огиднішого. Навіть Пітер — і той розсердився. Карл заявив, що ганебно змушувати людину виходити з будинку, коли кістки в неї готові тріснути, а Якоб, статечно сказавши Бенові «до побачення», неквапом поплентався до школи, тягнучи свою сумку з таким виглядом, ніби вона важила сто фунтів.

Розділ XXXII
Криза

    Поки хлопчики носяться зі своєю втомою, ми зазирнемо в будиночок Брінкерів.
    Чи можливо таке, що Гретель і її мати так і не поворухнулися відтоді, як ми бачили їх востаннє, і що хворий жодного разу не перевернувся на інший бік? Збігло чотири дні, а скорботні мешканці цього будинку мають точнісінько такий самий вигляд, як і тієї ночі. Але це зовсім не так, придивіться пильніше: тепер обличчя в Раффа Брінкера ще блідіше; лихоманка минула, але він так і не отямився. Тоді у цій злиденній чистій кімнаті вони були самі; а зараз он у тому кутку стоять сторонні.
    Лікар Букман стиха розмовляє з вгодованим парубком, а той дуже уважно його слухає. Вгодований парубок — його учень і асистент. І Ганс тут. Він стоїть біля вікна, шанобливо очікуючи, поки до нього заговорять.
    — Зверніть увагу, Волленховене, — сказав лікар Букман, — це яскраво виражений випадок… — І він заговорив такою дивовижною сумішшю латини з голландською, яку я навіть не беруся перекладати.
    Тільки побачивши, що Волленховен уже дивиться на нього безтямним поглядом, учений зробив поблажку і почав вживати простіші терміни.
    — Ймовірно, цей випадок подібний до хвороби Ріпа Дондерданка, — забубонів він напівголосно. — Той упав із даху вітряка Воппельплоота. Після цього лиха чоловік втратив розумові здібності й зрештою зробився ідіотом. Він уже не вставав із ліжка, безпорадний, як і цей наш хворий. Він так само стогнав і постійно тягнувся рукою до голови. Мій колега ван Хоппем зробив операцію Дондерданку і знайшов у нього під черепом маленький темний мішечок — пухлину, що тиснула на мозок. Вона й була причиною хвороби. Мій друг ван Хоппем видалив пухлину… Чудова операція! Та бачите, на думку Цельзія… — і лікар знову перейшов на латину.
    — А хворий вижив? — шанобливо запитав асистент.
    Лікар Букман насупився:
    — Не в цьому річ. Здається, помер… Але чому ви не цікавитеся неймовірними особливостями цього випадку? Подумайте хвилинку, як… — І він ще більше заглибився у нетрі латини.
    — Але, мейнгеєре… — м’яко наполягав учень (він знав, якщо лікаря вчасно не витягти з його улюблених глибин, він довгенько не підніматиметься на поверхню), — Сьогодні ви обіцяли побувати в інших місцях: три ноги в Амстердамі — пам’ятаєте? — і око в Бруці, та ще й пухлина на каналі.
    — Пухлина може почекати, — задумливо проговорив лікар. — Також дуже цікавий випадок… Дуже цікавий! Жінка два місяці не може підвести голови… Чудова пухлина!
    Тепер лікар знову заговорив голосно. Він зовсім забув, де перебуває. Волленховен зробив ще спробу:
    — А цього бідолаху, що лежить тут, мейнгеєре, — ви гадаєте, його можна врятувати, чи не так?
    — Ну ще б пак… Звичайно, — зніяковів лікар, раптово помітивши, що весь цей час говорив про щось стороннє. — Звичайно… Тобто… Сподіваюся, що так…
    — Якщо хоч одна людина в Голландії може врятувати його, мейнгеєре, — неголосно проговорив асистент із непідробною щирістю, — то це саме ви!
    На лікаревому обличчі майнула тінь невдоволення… Лагідно, хоча й буркотливо, він попросив студента поменше плескати язиком, потім знаком попросив Ганса підійти ближче.
    Цей дивний чоловік за всяку ціну уникав розмов із жінками, особливо на хірургічні теми. «Ніколи не можна знати, — повторював він, — коли саме цим особам закортить завищати або зомліти». Тому він описав хворобу Раффа Брінкера Гансові й сказав, що саме, на його думку, треба зробити для порятунку хворого.
    Ганс слухав уважно, то червоніючи, то бліднучи й раз у раз тривожно поглядаючи на ліжко.
    — Операція може вбити батька… Так ви сказали, мейнгеєре? — вигукнув він нарешті тремтячим голосом.
    — Можливо, шановний. Але я твердо вірю, що не вб’є, а вилікує. Я пояснив би тобі, чому, але ти однаково не зрозумієш. Адже всі хлопці — такі недоумки.
    Ганс отетерів від цього «компліменту».
    — Нічого не зрозумієш! — невдоволено повторив лікар Букман. — Людям пропонують зробити чудову операцію… А їм однаково, зроблять її сокирою або ще чимось! Ставлять тільки одне запитання: «Уб’є вона чи ні?»
    — Для нас у цьому запитанні все, мейнгеєре, — сказав Ганс із почуттям гідності, і його очі наповнилися слізьми.
    Лікар Букман глянув на нього й раптово зніяковів:
    — Так, справді! Ти маєш рацію, хлопче, а я дурень. Ти славна дитина. Нікому не хочеться, щоб рідного батька вбили… Звичайно, ні. Я просто дурень.
    — А якщо хвороба триватиме, він помре, мейнгеєре?
    — Гм! Ніякої нової хвороби в нього немає. Все те саме, тільки щохвилини стан погіршується… Тиск на мозок… у найближчому майбутньому доконає… — сказав лікар і клацнув пальцями.
    — Але операція може врятувати його? — провадив Ганс. — Коли, мейнгеєре, ми довідаємося про це?
    У лікаря Букмана уривався терпець:
    — Через день… Можливо, через годину. Поговори з матір’ю, хлопче, і нехай вона вирішить. Час для мене дуже дорогий.
    Ганс підійшов до матері. Вона глянула на нього, а він не зміг вимовити ні звуку. Нарешті Ганс відвів очі й сказав твердим голосом:
    — Я маю поговорити з мамою наодинці.
    Тямуща маленька Гретель, яка цього разу не цілком розуміла, що відбувається, кинула обурений погляд на брата і відійшла.
    — Повернися, Гретель, і сядь, — сумно проговорив Ганс.
    Вона послухалася.
    Тітонька Брінкер і Ганс стояли біля вікна, а лікар з асистентом схилилися над хворим і стиха перемовлялися. Потривожити його вони не боялися: він був наче сліпий і глухий. Тільки за слабкими жалібними стогонами можна було зробити висновок, що він іще живий. Ганс говорив з матір’ю серйозним тоном, напівголосно, бо не хотів, щоб його чула сестра.
    Ледве розтуливши сухі губи, тітонька Брінкер тягнулася до сина й допитливо вдивлялася йому в обличчя, шукаючи прихованого значення в його словах. Раз вона коротко, злякано схлипнула (тут Гретель підхопилася), але потім слухала спокійно.
    Коли Ганс замовк, мати обернулася, кинула довгий скорботний погляд на чоловіка, який лежав блідий, непритомний, і кинулася на коліна перед ліжком.
    Бідна маленька Гретель! «Що все це означає?» — дивувалася вона. Вона запитально глянула на Ганса, але він стояв, схиливши голову, як на молитві; глянула на лікаря, але він обережно обмацував голову її батька з таким виглядом, немов досліджував якісь рідкісні камені; глянула на асистента, але той кашлянув і відвернувся; глянула на матір… Ох! Маленька Гретель, ти зробила найкраще, що могла зробити: стала поруч із матір’ю навколішки, оповила своїми теплими дитячими рученятами її шию і заплакала.
    Коли мати встала, лікар Букман занепокоєно подивився на неї і запитав уривчасто:
    — Ну, юфроу, будемо оперувати?
    — А йому буде боляче, мейнгеєре? — запитала вона тремтячим голосом.
    — Не знаю. Імовірно, ні. То будемо?
    — Ви говорите, це може вилікувати його, і… Мейнгеєре, ви сказали моєму синові, що… Можливо… Можливо… — Вона була не в силах закінчити фразу.
    — Так, юфроу, я сказав, що пацієнт може померти від операції… Але будемо сподіватися, що цього не станеться. — Він глянув на годинника; асистент нетерпляче відійшов до вікна. — Ну, юфроу, вже час. Так чи ні?
    Ганс обійняв матір. Він уже давно її не обнімав. Син навіть схилив голову на її плече.
    — Меєстер чекає на відповідь, — прошепотів він.
    Тітонька Брінкер довго була головною в родині. Не раз вона бувала дуже суворою із Гансом, скеровувала його твердою рукою і тішилась зі своєї материнської влади. Тепер вона була такою слабкою, зробилася такою безпорадною… Їй було дуже затишно в міцних синових обіймах. Здавалося, сила струменіє навіть від дотику його білявого волосся. Вона благально подивилася на юнака:
    — О Гансе! Що мені сказати?
    — Відповідай так, як серце тобі підкаже, мамо, — відгукнувся Ганс, схиливши голову.
    І материнське серце підказало відповідь. Жінка повернулася до лікаря Букмана:
    — Гаразд, мейнгеєре. Я згодна.
    — Гм! — фиркнув лікар, очевидно думаючи: «Довго ж ти зволікала!»
    Він нашвидку порадився зі своїм асистентом. Той шанобливо його слухав, але в душі смакував задоволення розповісти своїм товаришам студентам потішну історію: в очах «старого Букмана» він помітив сльозу.
    Тим часом Гретель тремтіла і мовчки дивилася на них. Але, побачивши, як лікар відчиняє шкіряний футляр і один за одним виймає гострі блискучі інструменти, вона кинулася вперед.
    — О мамо!.. Бідолашний тато не хотів зробити нічого поганого! Невже вони його вб’ють?
    — Не знаю, доню! — закричала тітонька Брінкер, у розпачі дивлячись на Гретель. — Я нічого не знаю…
    — Е ні, так не годиться, юфроу, — суворо мовив лікар Букман, кинувши швидкий пронизливий погляд на Ганса. — Ви з дівчинкою маєте піти. Хлопець може залишитися.
    Тітонька Брінкер одразу затнулася. Очі її спалахнули. І вся вона враз змінилася. Можна було подумати, що за весь цей час вона жодного разу не зронила й сльозинки, ні на хвилину не піддалася слабкості. Вона говорила дуже тихо, але в голосі її звучала рішучість:
    — Я залишуся з чоловіком, мейнгеєре.
    Лікар Букман зачудувався: нечасто доводилося йому стикатися з такою непокорою. На мить очі його зустрілися з очима жінки.
    — Можете залишитися, юфроу, — сказав він зміненим голосом.
    Гретель уже зникла.
    У кутку була маленька комірчина, а в ній — прикріплене до стіни тверде ліжко Гретель. Дівчинка прослизнула туди, вирішивши, що ніхто не згадає про крихітку, яка тремтіла, скоцюрбившись, у мороці.
    Лікар Букман зняв із себе важке пальто, налив води в глиняну миску і поставив її біля ліжка. Потім, повернувшись до Ганса, запитав:
    — Чи можу я на тебе покластися, хлопче?
    — Можете, мейнгеєре.
    — Вірю. Стань тут, біля голови… а мати нехай сяде праворуч від тебе… ось так… — І він поставив стільця поруч із ліжком. — Запам’ятайте, юфроу: няких криків, ніяких зомлівань!
    Тітонька Брінкер відповіла йому тільки поглядом. Цього йому було достатньо.
    — Ну, Волленховене…
    О, цей футляр зі страшними інструментами! Асистент узяв їх у руки.
    Гретель, яка очима, сповненими сліз, дивилася зі своєї комірчини крізь щілину в дверях, більше не могла сидіти тихо.
    Вона ввірвалася до кімнати, схопивши свого капора, і вибігла з будинку.

Розділ XXXIII
Гретель і Гільда

    Почалася велика перерва. За першого ж звуку шкільного дзвоника канал, здавалося, вибухнув криками й одразу ж ожив, усіяний хлопчиками й дівчатками. Цей хитрун, що так мирно виблискував під полуденним сонцем, начебто тільки й чекав на сигнал від шкільного дзвоника, щоб негайно стрепенутися й заграти зміною блискучих перевтілень.
    Десятки строкато вдягнених дітей на ковзанах сновигали каналом. Їхня притлумлена зранку життєрадісність тепер вихлюпувалась у піснях, криках і сміхові. Ніщо не заважало потоку веселощів. Жодної думки про підручники не вилетіло разом із дітьми на вільний простір. Латина, арифметика, граматика — усі вони на цілу годину були замкнені в похмурому класі. Нехай учитель, якщо хоче, сам стане іменником, хоча б власним, — вони, діти, просто веселитимуться! Коли так весело кататися на ковзанах, чи не все одно, де розміщена Голландія: на Північному полюсі або на екваторі? А щодо фізики — навіщо обтяжувати себе інерцією, силою тяжіння і ще бозна-чим, коли тільки про те й думаєш, аби тебе не збили з ніг у штовханині!
    У самому розпалі веселощів хтось із хлопців крикнув:
    — Це що таке?
    — Що? Де? — залунали десятки голосів.
    — Як, ви не бачите? Он там, біля «будинку ідіота», щось темне…
    — Я нічого не бачу, — сказав один із хлопчиків.
    — А я бачу! — закричав інший. — Це собака!
    — Де собака? — почувся уже знайомий нам писклявий голосок. — Ніякої собаки там немає… Просто купа ганчір’я.
    — Ех ти, Воосте, — різко заперечив інший хлопчик, — знову пальцем у небо! Та це гусятниця Гретель шукає пацюків.
    — Ну то й що? — пискнув Воост. — А хіба вона не купа ганчір’я, хотів би я знати?
    — Ха-ха-ха! Молодець, Воосте! Отримаєш медаль за дотепність, якщо так піде й далі.
    — Але якби тут був її брат Ганс, ти отримав би дещо інше. Б’юся об заклад, що отримав би! — мовило одне закутане маля, яке потерпало від нежитю.
    Однак Ганса тут не було, тому Воост міг дозволити собі спростувати образливе припущення.
    — А хто на нього звертає увагу, шмаркачу-чхало? Та я в будь-яку хвилину віддухопелю дюжину таких, як він, і тебе на додачу!
    — Ти віддухопелиш?! Ти? Ну, це ми ще подивимося! — І на підтвердження своїх слів «шмаркач» щодуху покотив геть.
    Тут надійшла пропозиція наздогнати трьох найстарших учнів, і всі, друзі й вороги, нестямно регочучи, хутко об’єдналися для спільної мети.
    З усієї цієї радісної юрби тільки одна дівчинка згадала про темну маленьку фігурку, яка лежала біля «будинку ідіота».
    Бідолашна, перелякана Гретель! Вона не думала про школярів, хоча їхній веселий сміх долітав до неї, наче крізь сон… «Які голосні стогони за цим завішеним вікном!» — думала вона. Невже чужі люди справді вбивають її батька?
    При цій думці вона схопилася на ноги з криком жаху.
    «Ой, ні! — схлипнула вона й знову опустилася на горбок мерзлої землі, на якому сиділа увесь час. — Мама й Ганс там. Вони подбають про нього. Але які вони були бліді! Навіть Ганс — і той плакав!.. Чому старий сердитий меєстер залишив його, а мені наказав вийти? — дивувалася вона. — Я пригорнулася б до мами і поцілувала б її. Після цього вона завжди гладить мене по голівці й ніжно говорить зі мною, навіть якщо перед тим гнівалася… Як усе в будинку затихло! Ох, якщо помруть і батько, і Ганс, і мама, що я тоді робитиму?» І Гретель, тремтячи від холоду, затулила обличчя руками й заридала так, немов у неї розривалося серце.
    За останні чотири дні бідолашній дівчинці довелося нести непосильний тягар. Увесь цей час вона була для матері слухняною маленькою служницею. Вдень утішала й підбадьорювала бідну жінку, допомагаючи їй у всьому, а ночами чергувала разом із нею. Вона знала, що зараз відбувається щось настільки жахливе й таємниче, що навіть лагідний, добрий Ганс не зважився пояснити їй бодай щось.
    Потім виникли й інші думки. Чому Ганс нічого їй не сказав? Як не соромно?! Вона вже не дитина. Це вона забрала в батька гострого ножа. Вона навіть відволікла його від матері тієї жахливої ночі, коли Ганс, такий дорослий Ганс, не зміг їй допомогти. Так чому ж із нею поводяться так, наче вона нічого не вміє? О, як тихо… І яка холоднеча, яка жорстока холоднеча! Якби Анні Боуман не була в Амстердамі, а залишилася вдома, Гретель не почувалася б такою самотньою. Як мерзнуть ноги… Чи не від цих стогонів їй здається, начебто вона пливе у повітрі?..
    Ні, так не годиться… Матері з хвилини на хвилину може знадобитися її допомога!
    Піднявшись із великими зусиллями, Гретель випросталась й здивовано витерла очі — її дивувало, що небо таке яскраве й синє, дивувала тиша в домі і сміх, що то голосніше, то тихіше лунав удалині.
    Незабаром вона знову впала на землю, і думки все більше сплутувалися в її голові. Які дивні губи в меєстера! Як шарудить гніздо лелеки на даху, немов нашіптуючи їй щось! Як блищали ножі в шкіряному футлярі — мабуть, ще яскравіше, ніж срібні ковзани. Якби вона надягла нову кофту, вона б так не тремтіла. Ця нова кофта дуже гарна… Єдина гарна річ, яку Гретель носила в своєму житті. Дотепер Господь оберігав її батька. Він і тепер берегтиме, тільки б пішли ті двоє.
    О, зараз меєстери опинилися на даху! Вони видираються аж на верхівку… Ні… Це мама й Ганс… Або лелеки… Темно, нічого не розбереш. А горбок трясеться й гойдається так дивно… Як ніжно співають пташки! Це, напевно, зимові пташки — адже повітря просто насичене крижаними сніжинками… Та тут не одна пташка… Їх аж двадцять… «Послухай їх, мамо!.. Розбуди мене, мамусю, перед змаганнями… Я так стомилася плакати…»
    Чиясь рука твердо лягла на її плече.
    — Вставай, дівчинко! — озвався лагідний голос. — Не можна так лежати, ти замерзнеш.
    Гретель повільно підняла голову. Гільда ван Глек нахилилася, дивлячись їй в обличчя прекрасними добрими очима. Але Гретель це не здалося дивним — адже вона й раніше не раз бачила це уві сні. А зараз їй так хотілося спати!
    Але їй і не снилося, що Гільда так грубо трястиме її, силоміць підніматиме, — не снилося, що вона почує, як Гільда повторює:
    — Гретель! Гретель Брінкер! Прокинься ж, прокинься!
    Все це було насправді. Гретель звела очі. Чарівна, гарненька дівчинка так само трясла, терла, мало не била її. Напевно, все це сон. Та ні, от і будиночок… Лелече гніздо… І карета меєстера біля каналу. Тепер Гретель усе бачила ясно. В руках у неї поколювало, ноги тремтіли… Гільда змусила її зробити кілька кроків. Нарешті Гретель помалу стала приходити до тями.
    — Я заснула, — пролепетала вона, затинаючись, і, дуже збентежена, обома руками протерла очі.
    — Саме так, і заснула занадто міцно, — всміхнулася Гільда побілілими губами. — Але зараз тобі ліпше… Спирайся на мене, Гретель, ось так… А тепер рухайся. Скоро ти трохи зігрієшся і тобі можна буде сісти біля вогню… Я відведу тебе додому.
    — О ні, ні, ні! Тільки не туди! Там меєстер. Він сказав, щоб я пішла геть!
    Гільда здивувалася, але вирішила поки не розпитувати.
    — Гаразд, Гретель… Намагайся йти швидше. Я вже давно помітила тебе тут, на горбку, але думала, що ти бавишся… Ось так… Рухайся…
    Увесь цей час добра дівчинка змушувала Гретель ходити туди-сюди, підтримуючи її однією рукою, а другою щосили намагаючись стягнути з себе тепле пальто.
    Але Гретель здогадалася, навіщо вона це робить.
    — О, юфроу! — благально крикнула вона. — Будь ласка, і не думайте про це!.. Будь ласка, не знімайте його з себе! Я вся палаю, справді, палаю… Ну, не те щоб палаю, але мене всю начебто голками й шпильками штрикає… Будь ласка, не треба!
    Розпач бідної дівчинки був такий щирий, що Гільда поспішила заспокоїти її:
    — Гаразд, Гретель, не буду. А ти побільше рухай руками… Ось так. Щоки у тебе вже червоні, як троянди. Тепер меєстер, напевно, впустить тебе. Неодмінно впустить… А що, твій батько дуже хворий?
    — Ой, юфроу, — вигукнула Гретель, знову заливаючись слізьми, — він, мабуть, помирає! Зараз у нього там два меєстера, а мама сьогодні мовчить… Чуєте, як він стогне? — додала вона, знову охоплена жахом. — У повітрі щось гуде, і я погано чую. Може, він помер! Ох, якби мені почути його голос!
    Гільда прислухалася. Будиночок був зовсім близько, але з нього не долинало жодного звуку.
    Щось підказувало їй, що Гретель казала правду. Вона підбігла до вікна.
    — Звідти не видно, — ридала Гретель, — Мама заліпила вікно зсередини провощеним папером! Але в іншому вікні, на південній стіні, папір прорвався… Будь ласка, зазирніть у шпарину.
    Стривожена Гільда пустилася бігцем і вже обігнула ріг, над яким звисав низький очеретяний дах, обтріпаний по краях. Але раптом вона зупинилася.
    «Недобре заглядати в чужий будинок», — подумала вона. Потім тихенько позвала Гретель і сказала їй пошепки:
    — Зазирни сама… Може, він просто заснув.
    Гретель кинулася було до вікна, але руки й ноги в неї тремтіли. Гільда поспішила підтримати її.
    — Чи не захворіла й ти? — лагідно запитала вона.
    — Ні, я не хвора… Тільки серце в мене зараз ниє, хоча очі сухі, як у вас… Але що це? І у вас очі вже не сухі? Невже ви плачете через нас? О юфроу… — І дівчинка почала цілувати руку Гільди, водночас намагаючись дотягнутися до маленького віконця й зазирнути в нього.
    Рама була зламана й полагоджена в багатьох місцях; упоперек неї звисав обірваний аркуш паперу. Гретель притислась обличчям до рами.
    — Щось бачиш? — нарешті прошепотіла Гільда.
    — Так… Батько лежить зовсім тихо, голова в нього перев’язана, і всі втупились у нього очима. Ох! — мало не скрикнула Гретель, відкинувшись назад, і швидким, спритним рухом скинула з себе важкі дерев’яні черевики. — Я неодмінно маю піти туди, до мами! Ви підете зі мною?
    — Не зараз. Чуєш — задзвонив шкільний дзвінок. Але я незабаром повернуся. До побачення!
    Гретель навряд чи чула ці слова. Але вона надовго запам’ятала ясну, співчутливу усмішку, що промайнула на Гільдиному обличчі.

Розділ XXXIV
Пробудження

    Навіть ангел не міг би зайти до будиночка так тихо. Гретель, не сміючи ні на кого глянути, тихенько прокралася до матері.
    У кімнаті було дуже тихо. Дівчинка чула дихання старого лікаря. Їй здавалося, начебто вона чує навіть, як падають іскри на попіл у комині. Материна рука зовсім похолола, але на її щоках аж палали червоні плями, а очі були наче в оленя: такі ж блискучі, скорботні й тривожні.
    Аж ось на ліжку щось ворухнулося — ледь-ледь, однак усі здригнулися. Лікар Букман тривожно нахилився вперед.
    Знову порух. Велика рука, занадто біла й м’яка для руки злидаря, сіпнулася… І повільно піднялася до голови.
    Вона обмацала пов’язку, але не судомно, не машинально, а рухом, настільки явно свідомим, що навіть лікар Букман затамував подих. Потім очі хворого повільно розплющилися.
    — Обережно! Обережно! — почувся голос, що здався Гретель дуже дивним. — Підсуньте цей мат вище, хлопці! А тепер кидайте на нього глину. Вода швидко піднімається… Час не чекає…
    Тітонька Брінкер кинулася вперед, як молода пантер, схопила чоловіка за руки й, схилившись над ним, заридала.
    — Раффе! Раффе, любий, скажи щось!
    — Це ти, Мейтьє? — запитав він слабким голосом. — А я спав… Здається, я поранений… Де ж маленький Ганс?
    — Я тут, батьку! — крикнув Ганс, ледве не збожеволівши від радості.
    Але лікар зупинив його.
    — Він упізнає нас! — кричала тітонька Брінкер. — Великий Боже, він нас упізнає! Гретель, Гретель, ходи сюди, поглянь на батька!
    Марно лікар повторював: «Замовкніть!» — і не пускав їх до ліжка: він не міг нікого стримати.
    Ганс і тітонька Брінкер, сміючись і плачучи, не відривалися від того, хто нарешті прокинувся. Гретель мовчала, але дивилася на всіх радісними, здивованими очима. Батько знову заговорив слабким голосом:
    — А що, манюня спить, Мейтьє?
    — Манюня! — повторила тітонька Брінкер. — О Гретель! Це він про тебе говорить! Він і Ганса називає «маленьким Гансом»! Десять років проспати! О мейнгеєре, ви врятували всіх нас! Він десять років нічого не усвідомлював! Діти, що ж ви не дякуєте меєстеру?
    Добра жінка не тямилася від радості.
    Лікар Букман мовчав; але, зустрівшись із нею очима, підняв руку вгору. Тітонька Брінкер зрозуміла його; зрозуміли й діти. Всі втрьох стали навколішки біля ліжка. Тітонька Брінкер мовчки тримала чоловіка за руку. Лікар Букман схилив голову; його асистент стояв до них спиною біля комина.
    — Чому ви молитеся? — пробурмотів батько, глянувши на дружину й дітей, коли вони встали з колін. — Хіба сьогодні свято?
    Ні, день був буденний. Але дружина його нахилила голову — говорити вона не могла.
    — Тоді треба прочитати Розділ… — повільно, важко виговорив Рафф Брінкер. — Не знаю, що зі мною… Я дуже слабкий. Нехай пастор прочитає.
    Гретель зняла велику голландську Біблію з різьбленої полиці. Лікар Букман, трохи збентежений тим, що він здався пастором, кашлянув і передав книгу своєму асистентові.
    — Читайте вже! — буркнув він. — Треба всіх утихомирити, а то хворий помре.
    Коли розділ із Біблії дочитали, тітонька Брінкер зробила якийсь таємничий знак, даючи цим зрозуміти, що її чоловік впав у забуття.
    — Ну, юфроу, — сказав лікар напівголосно, надягаючи свої товсті вовняні рукавички, — слід дотримуватися цілковитої тиші. Розумієте? Випадок воістину винятковий. Завтра я знову заїду. Сьогодні не давайте хворому їсти. — І, квапливо поклонившись, вони із асистентом вийшли.
    Його розкішна карета стояла неподалік. Кучер повільно водив коней туди-сюди по каналу майже увесь час, протягом якого лікар пробув у будинку.
    Ганс також вийшов.
    — Хай Господь благословить вас, мейнгеєре! — сказав він, червоніючи й тремтячи всім тілом. — Я ніколи не зможу відплатити вам, але якщо…
    — Ні, зможеш! — різко перебив його лікар. — Зможеш, якщо поводитимешся розумно, коли хворий знову прокинеться. Адже таким гамором і пхиканням навіть здорову людину можна запросто звести в могилу, а людину на межі життя і смерті й поготів. Хочеш, щоб твій батько одужав, — утихомир жіноцтво.
    І, не додавши більше жодного слова, лікар Букман пішов до своєї карети, а Ганс стояв мов укопаний, широко розплющивши очі.
* * *
    Того дня Гільда одержала сувору догану за те, що спізнилася до школи після великої перерви і погано відповідала на уроці.
    Вона стояла біля будиночка, поки не почула, як тітонька Брінкер засміялася, а Ганс крикнув: «Я тут, тату!» — і тільки тоді пішла до школи. Не дивно, що вона пропустила урок! І як могла вона вивчити напам’ять довгий ряд латинських дієслів, якщо її серцю не було до них жодної справи і воно безперестану повторювало: «О, як добре! Як добре!».

Розділ XXXV
Кістки та язики

    Дивна річ — кістки. Здавалося б, вони нічого не можуть знати про шкільні справи, — але ні: виявляється, знають. Навіть кістки Якоба Поота, хоча вони таїлися десь дуже глибоко в його гладкому тілі, чуйно озивалися, коли йшлося про заняття в школі.
    Вранці після повернення Якоба вони жорстоко нили й при кожному ударі шкільного дзвоника впивалися в нього, немов хотіли сказати: «Хапай цього дзвінка за язика! А то буде непереливки!» І навпаки, після уроків кістки притихли й навіть начебто заснули серед своїх жирових подушок.
    Кістки інших хлопчиків поводилися так само; але тут немає нічого дивного: адже вони були не так глибоко заховані, як кістки Якоба, і, природно, мали краще розбиратися в усьому, що відбувається у світі. Особливо це стосувалося кісток Людвіга: вони перебували чи не під самісінькою шкірою і були найчуйнішими кістками на світі. Варто було тихенько покласти перед Людвігом граматику з позначеним у ній довгим уроком, як хитра кістка в нього над очима починала негайно боліти, та ще й як! А досить було послати його на горище за грілкою для ніг — кістки одразу ж нагадували йому, що він «так стомився»! Зате коли його просили сходити в кондитерську (за цілу милю від будинку) — то аж бігом! — і жодна його кісточка навіть не натякала на втому.
    Довідавшись про все це, ви не здивуєтеся, якщо я скажу вам, що цього дня наші п’ятеро хлопчиків більше за інших раділи з приводу закінчення уроків, коли діти юрбою сипонули зі школи.
    Пітер був дуже задоволений. Він довідався від Гільди про те, як сміялася тітонька Брінкер і як радів Ганс, і йому не потрібно було інших доказів того, що Рафф Брінкер одужає. Втім, ця новина вже поширилася всіма вулицями на багато миль навколо. Люди, які раніше нітрохи не цікавилися Брінкерами, а якщо й говорили про них, то лише презирливо посміхаючись або з удаваним співчуттям знизуючи плечима, — тепер виявляли неабияку обізнаність в історії цієї родини в усіх подробицях. Безліч безглуздих пліток передавалося з уст в уста.
    Того дня схвильована Гільда зупинилася перемовитися з лікарським погоничем, який, стоячи біля коней, бив себе в груди і розтирав долоні. Добре серце Гільди аж защеміло. Вона не могла байдуже пройти повз цю людину зі стомленим обличчям і не втішити його словами, що лікар, імовірно, незабаром вийде. Вона навіть натякнула йому про свої припущення — тільки припущення, — що відбулося чудесне зцілення: до божевільного повернувся розум. Більше того, вона твердо впевнена, що повернувся: адже вона чула сміх його вдови… Ні, не вдови, звичайно, — дружини… А сам хворий живий-живісінький і, мабуть, навіть сидить тепер на ліжку й розмовляє не гірше за адвоката. Словом, Гільда не могла стриматися і усвідомлювала це, але не вважала, що в чомусь винна. Бо ж так приємно передавати радісні або неймовірні новини!
    Вона легко побігла каналом, знову і знову розповідаючи новину мало не всім у школі.
    Тим часом з каретою порівнявся Янсзон Кольп, який біг на ковзанах. Звичайно, він почав кривлятися і крикнув щось зухвале погоничеві, який дивився на нього із млявим презирством. Для Янсзона це означало те саме, що й запрошення підійти ближче. Погонич уже сидів на козлах і, підбираючи віжки, кричав на коней.
    Янсзон покликав його:
    — Слухай! Що діється в «будинку ідіота»? Твій хазяїн там?
    Погонич таємниче кивнув.
    — Ф’ю-ю! — свиснув Янсзон, підкочуючи ближче. — Старий Брінкер віддав Богові душу?
    Погонич увесь поважно надувся і ще глибше поринув у мовчанку.
    — Агов, стара подушко для шпильок, якби знаття, що ти спроможний роззявити рота, я злітав би додому — он туди! — і притарабанив би тобі імбирного пряника.
    «Стару подушку для шпильок» це, звісно, зачепило… За довгі години очікування бідолаха страшенно зголоднів. Після слів Янсзона на його обличчі з’явилися ознаки пожвавлення.
    — Правильно, старий, — продовжував баламут. — Ну, хутчій… Що нового? Старий Брінкер помер?
    — Ні… Видужав! Прийшов до тями, — вимовив погонич.
    Він сипав словами, немов випускав кулі з рушниці. І як кулі (образно висловлюючись) вразили вони Янсзона Кольпа. Хлопчисько підстрибнув як підстрелений:
    — Дідько забирай! Не може бути!
    Погонич підібгав губи і кинув промовистий погляд на житло молодого пана Кольпа.
    У цю хвилину Янсзон угледів удалині невеликий гурт хлопчиків. Голосно погукавши їх, як і всі хлопчики, які живуть в Африці чи Японії, в Амстердамі або Парижі, він утік до них, забувши про погонича, про пряника, про все, крім дивовижної новини.
    Тому вже до заходу сонця по всій окрузі було достеменно відомо, що лікар Букман, випадково зайшовши до будиночка, дав ідіотові Брінкеру величезну дозу ліків, темних, як імбирний пряник. Шість дужих чолов’яг тримали хворого, поки йому вливали в рота цю мікстуру. Ідіот миттєво отямився, схопився на ноги і чи то збив лікаря з ніг, чи то відшмагав його (яке саме з цих покарань він застосував, поки що незрозуміло), а потім сів і заговорив із ним: ну викапаний адвокат! Після цього він виголосив дуже красиву промову, звернену до дружини й дітей. Тітонька Брінкер так реготала, що з нею сталася істерика. Ганс сказав: «Я тут, батьку! Я твій рідний, любий син!» А Гретель сказала: «Я тут, батьку! Я твоя рідна, люба Гретель!» Лікаря після того бачили в кареті: він сидів, відкинувшись, блідий, як мрець.

Розділ XXXVI
І знову тривога

    Коли наступного дня лікар Букман зайшов до будиночка Брінкерів, він одразу помітив зміни — там стало весело й затишно. Щойно він прочинив двері, на нього повіяло щастям. Радісна тітонька Брінкер сиділа біля ліжка і плела, її чоловік спокійно спав, а Гретель тихенько місила житнє тісто на столі.
    Лікар пробув у Брінкерів недовго. Він поставив кілька простих запитань — очевидно, залишився задоволений відповідями — і, перевіривши у хворого пульс, сказав:
    — Він ще дуже слабкий, юфроу, дуже слабкий. Він потребує доброго харчування. Вам слід почати годувати хворого. Гм! Не давайте йому багато їжі, але все, що ви йому даєте, має бути поживним і найвищої якості.
    — У нас є житній хліб і вівсянка, — бадьоро відповіла тітонька Брінкер, — це завжди йшло йому на користь.
    — Що ви! Що ви! — вигукнув лікар, насуплюючи брови. — І не думайте! Йому слід давати свіжий м’ясний бульйон, білий хліб, підсушений і підсмажений, хороше вино — малагу, і… Гм!.. Йому, мабуть, холодно — треба його ще чимось укрити, теплим, але легким… А де ваш син?
    — Ганс пішов до Брука, мейнгеєре, шукати роботи. Він незабаром повернеться. Присядьте, будь ласка.
    Але чи то твердий стілець, запропонований тітонькою Брінкер, видався лікареві не вельми привабливим, чи то сама господиня злякала його (почасти тому, що була жінкою, почасти тому, що обличчя її раптом набуло стривоженого, розгубленого виразу), не знаю. Але наш дивакуватий лікар квапливо озирнувся навколо, пробурмотів щось про «винятковий випадок», уклонився і зник, перш ніж тітонька Брінкер встигла вимовити ще хоч слово.
    Здавалося б дивним, що візит благодійника родини може залишити в ній важкий слід, але вийшло саме так. Гретель стривожено по-дитячому насупилася і заходилася щосили місити тісто, навіть не підводячи очей. Тітонька Брінкер швидко підійшла до чоловіка, схилилася над ним і беззвучно, але відчайдушно заридала. Трохи згодом увійшов Ганс.
    — Мамо, що з тобою? — шепнув він у тривозі. — Що тебе засмучує? Батькові гірше?
    Вона глянула на нього, вся тремтячи й не намагаючись приховати своє горе:
    — Так. Він помирає з голоду… Гине. Так сказав меєстер.
    Ганс сполотнів:
    — Як же так, мамо? Треба негайно його погодувати… Ану, Гретель, подай мені вівсянку.
    — Ні! — у розпачі сказала мати, не підвищуючи голосу й заливаючись слізьми. — Від цього він може померти. Наша злиденна їжа занадто важка для нього. О Гансе, він помре… Батько помре, якщо ми будемо годувати його так. Йому потрібне м’ясо, солодке вино, ще й пухова ковдра. Ох, що мені робити, що мені робити? — І вона заридала, заламуючи руки. — У будинку немає ані стейвера…
    Гретель скривила губки. Цієї хвилини вона тільки так могла висловити своє співчуття матері, і слізки одна за одною закапали у неї з очей просто в тісто.
    — Хіба меєстер сказав, що батькові все це вкрай потрібно, мамо? — запитав Ганс.
    — Так, сказав.
    — Ну, мамо, не плач, він усе це матиме: я до вечора принесу і м’яса, і вина. Зніми ковдру з мого ліжка, я можу спати й у соломі.
    — Так, Гансе, але в тебе ковдра хоч і тонка, а важка. Меєстер сказав, що батька треба вкрити чимось легким і теплим, а то він загине. І торф у нас майже весь скінчився, Гансе. Батько випалив багато торфу — кидав його у вогонь, якщо я не встигала встежити.
    — Нічого, мамо, — підбадьорював Ганс. — Якщо знадобиться, можна зрубати вербу і спалити її. Та я сьогодні ввечері щось принесу. Має ж бути робота в Амстердамі, якщо її немає в Бруці! Не бійся, мамо: найгірше вже позаду. Тепер, коли батько знову прийшов до тями, нам ніщо не загрожує.
    — Так, — схлипнула тітонька Брінкер, поквапом витираючи очі. — Твоя правда.
    — Звичайно. Подивися на нього, мамо. Як спокійно він спить! Ти думаєш, ми дозволимо йому померти від голоду одразу ж після того, як він повернувся до нас? Ні, мамо, я знайду все, що потрібно батькові. Я так у цьому впевнений, ніби в мене кишені розпирає від золота. Ну, не турбуйся!
    І Ганс, наспіх поцілувавши матір, схопив свої ковзани й вибіг із будинку.
    Бідолашний Ганс! Хоч який збентежений ранковими мандрами він був, хоч як його засмутила ця нова прикрість, він знайшов у собі сили збадьоритися і навіть насвистував, рішуче прямуючи вперед із твердим наміром усе владнати.
    Ніколи ще нестатки так важко не гнітили родину Брінкерів. Запас торфу майже скінчився, і все борошно, що залишалося в будинку, пішло на тісто, яке місила Гретель. В останні дні і мати, й діти майже нічого не їли, не усвідомлювали свого становища. Тітонька Брінкер була впевнена, що разом із дітьми зуміє заробити грошей раніше, ніж у них закінчаться запаси, і тому вся віддалася радості через одужання її чоловіка. Вона навіть не сказала Гансові, що кілька срібних монет, що зберігалися в старій рукавиці, витрачені всі до однієї.
    Тепер Ганс картав себе за те, що не гукнув лікаря, побачивши, як той сідає в карету і мчить у напрямку до Амстердама.
    «Можливо, це помилка, — думав він. — Адже меєстер має знати, що нам не так-то й легко дістати м’яса і солодкого вина. Але, мабуть, батько справді дуже слабкий. Я будь-що маю знайти роботу. Якби тільки мейнгеєр ван Хольп повернувся з Роттердама, він би дав мені роботу… Так, Пітер тут, а він сам просив мене за потреби звернутися до нього. От до нього я одразу й піду. Ех! Якби зараз було літо…»
    Ганс швидко йшов до каналу. Незабаром він надягнув ковзани і мерщій поковзав до будинку мейнгеєра ван Хольпа.
    — Батькові негайно треба дати м’яса й вина, — бурмотів він. — Але як я встигну заробити грошей, щоб купити все це сьогодні? Та що поробиш: треба йти до Пітера, як я й обіцяв. Йому ж неважко дати нам трохи м’яса і вина! А тільки-но нагодуємо батька, я побіжу до Амстердама і зароблю грошей на завтра.
    Але тут у нього виникли інші думки, від яких його серце закалатало, а щоки зашарілися від сорому. «Адже це, м’яко кажучи, все одно, що просити милостині. Ніхто з Брінкерів ніколи жебракував. Невже я буду першим? Невже мій бідолашний батько, тільки-но повернувшись до життя, довідається, що його родина жебрала?.. Адже сам він завжди був таким розважливим і ощадливим…»
    — Ні, — голосно вигукнув Ганс, — краще вже розпрощатися з годинником!
    «У крайньому разі я можу заставити його в Амстердамі, — думав він, повертаючи назад. — Це не ганьба. Я постараюся якнайшвидше знайти роботу і викуплю його. А може, мені навіть вдасться поговорити про нього з батьком!»
    Коли його осяяла ця думка, він мало не затанцював від радості. І справді, чому б не поговорити з батьком?! Тепер він розумна людина.
    «Може, він прокинеться цілком здоровим і бадьорим… — думав Ганс, — Може, скаже нам, що годинник зовсім не потрібен і, звичайно, його треба продати! Ура!» І Ганс, мов на крилах, понісся по льоду.
    І ось ковзани вже висять у нього на руці. Він вбігає до будиночка. Мати зустріла його на порозі.
    — О Гансе! — вигукнула вона, і обличчя її радісно сяяло. — До нас приходила Гільда ван Глек зі своєю служницею. Чого тільки вона не принесла: і м’яса, і желе, і вина, і хліба… Повен кошик! Потім меєстер надіслав людину з міста, теж з вином і з м’якою постіллю й ковдрами для батька. Ну, тепер він одужає! Дай їм, Боже, здоров’я!
    — Дай їм, Боже, здоров’я! — повторив Ганс, і вперше за цей день його очі наповнилися слізьми.

Розділ XXXVII
Повернення батька

    До вечора Рафф Брінкер почувався значно краще і наполіг на тому, щоб трохи посидіти біля вогню у твердому кріслі з високою спинкою. В будиночку зчинився справжній переполох. Найважливіша роль випала Гансові, тому що батько був важкий і йому треба було зіпертися на когось стійкого. Тітонька Брінкер аж ніяк не була тендітним створінням, але вона дуже хвилювалася, зважившись на такий сміливий крок, як піднімання хворого без дозволу лікаря, і навіть мало не повалила чоловіка, хоча вважала себе його головною опорою й підтримкою.
    — Обережніше, вроу, обережніше, — промовив Рафф, важко дихаючи. — Що це? Або я постарів і знесилився, або ця лихоманка так розморила мене?
    — Ви тільки послухайте його! — розсміялася тітонька Брінкер. — Розмовляє не гірше за нас, грішних. Звичайно, ти ослаб від лихоманки, Раффе. Ось тобі крісло, у ньому тепло й затишно. Сідай… Ну-ну-ну, ось так!
    Кажучи це, вона разом із Гансом повільно й обережно опустила хворого в крісло. Тим часом Гретель металася кімнатою й подавала матері все, що тільки можна було засунути батькові за спину й чим прикрити йому коліна. Потім вона підсунула йому під ноги різьбленого ослінчика, а Ганс поворушив вогонь, щоб він палав яскравіше.
    Нарешті батько «сидів» і спантеличено роззирався навколо. «Маленький Ганс» щойно, можна сказати, переніс його на собі. А «манюня» мала тепер на зріст чотири з гаком фути і сором’язливо підмітала біля комина віником із вербового гілля. Мейтьє, його вроу, весела й гарна, як ніколи, додала десь фунтів із п’ятдесят і, як йому здавалося, усього за кілька годин! Та ще й на її обличчі з’явилося кілька нових зморщечок, що здивувало її чоловіка. В усій кімнаті йому були знайомі тільки сосновий стіл, якого він сам зробив перед одруженням, Біблія на полиці й мисник у кутку.
    Ой, Раффе Брінкере! Не дивно, що твої очі наповнилися гарячими слізьми, хоча ти побачив радісні обличчя своїх близьких! Десять років, що випали з життя людини, — чимала втрата: десять років зрілості, сімейного щастя і любові; десять років чесної праці, свідомої насолоди сонячним світлом та красою природи; десять років хорошого життя!.. Ще вчора ти думав про ці роки в майбутньому, а сьогодні дізнався, що вони вже минули і замість них була порожнеча. Не дивно, що гарячі сльози покотилися по твоїх щоках.
    Ніжна маленька Гретель! Вона помітила ці сльози, і раптом здійснилося те, чого вона бажала все життя: з цієї хвилини вона полюбила батька. Ганс мовчки перезирнувся з матір’ю, коли дівчинка оповила батькову шию руками.
    — Тату, любий тату, — шепотіла вона, міцно притискаючись щокою до його щоки, — не плач! Ми всі тут…
    — Хай Бог тебе благословить, — схлипував Рафф, цілуючи її знову й знову. — Я й забув про це!
    Незабаром він знову звів очі й бадьоро заговорив:
    — Як мені не впізнати її, вроу… — сказав він, стискаючи руками миле юне личко й дивлячись на доньку з таким виразом, немов на власні очі бачив, як вона росте, — як же мені не впізнати її! Ті самі блакитні очі, ті самі губки! І… ой! Я пам’ятаю навіть ту пісеньку, яку вона наспівувала, коли ледь стояла на ніжках. Але це було давно, — зітхаючи й замріяно дивлячись на дівчинку, додав він, — дуже давно, і все це минуло.
    — Зовсім ні! — палко вигукнула тітонька Брінкер. — Невже ти думаєш, я дозволила б їй забути цю пісеньку?.. Гретель, доню, проспівай-но ту старовинну пісню — ту, яку ти співаєш змалечку!
    Рафф Брінкер стомлено опустив руки й заплющив очі. Але так приємно було бачити усмішку, яка вигравала на його губах, поки голос Гретель обволікав його, наче пахощі…
    Гретель тільки наспівувала — вона не знала слів. Любов спонукала її мимоволі пом’якшувати кожен звук, і Рафф ладен був повірити, що його дворічна крихітка знову поруч із ним. Тільки-но Гретель доспівала пісеньку, Ганс став на дерев’яного стільчика і почав порпатися у миснику.
    — Гансе, обережніше! — сказала тітонька Брінкер, яка, попри свою бідність, завжди була охайною господинею. — Обережніше! Праворуч стоїть вино, а позаду білий хліб.
    — Не бійся, мамо, — відповів Ганс, намацуючи щось на верхній полиці, — я нічого не перекину.
    Зіскочивши на підлогу, він підійшов до батька і подав йому довгастого соснового бруска. З одного кінця брусок був заокруглений, і на ньому виднілися глибокі надрізи.
    — Знаєш, що це таке, тату? — запитав Ганс.
    Обличчя в Раффа Брінкера просвітліло:
    — Звичайно, синку, знаю: це човен, я почав майструвати його для тебе вчо… Ні, не вчора, на жаль, а багато років тому.
    — Відтоді я зберігав його, тату. Ти його закінчиш, коли руки в тебе знову зміцніють.
    — Так, але вже не для тебе, мій хлопчику. Доведеться мені почекати онуків. Адже ти вже майже дорослий… А ти допомагав матері всі ці роки, синку?
    — Ще й як допомагав! — вставила тітонька Брінкер.
    — Дайте подумати… — пробурмотів батько, спантеличено дивлячись на рідних. — Скільки це часу минуло з тієї ночі, коли нам загрожувала повінь? Це останнє, що я пам’ятаю.
    — Ми сказали тобі правду, Раффе. Торік на Трійцю виповнилося десять років.
    — Десять років!.. І ти кажеш — я тоді впав. Невже відтоді мене постійно лихоманило?
    Тітонька Брінкер не знала, що відповісти. Чи сказати йому все? Сказати, що він був недоумкуватим, майже божевільним? Лікар велів їй у жодному разі не засмучувати й не хвилювати хворого.
    Ганс і Гретель здивувалися її відповіді.
    — Схоже на те, Раффе, — промовила вона, кивнувши і звівши брови. — Коли така важка людина, як ти, падає сторч, що завгодно може статися… Але тепер ти здоровий, Раффе, дякувати Господу!
    Рафф схилив голову. Адже він зовсім недавно пробудився до життя.
    — Так, майже здоровий, вроу, — сказав він, трохи помовчавши, — але іноді мені паморочиться в голові, немов колесо крутиться на прядці. І я не одужаю, поки знову не піду на греблю. Як ти думаєш, коли я знову візьмуся до роботи?
    — Ви тільки послухайте його! — вигукнула тітонька Брінкер, тішачись, але, слід визнати, водночас і лякаючись. — Краще нам знову покласти його в ліжко, Гансе. Робота!.. Про що він тільки говорить!
    Вона спробувала підняти чоловіка з крісла, але він ще не хотів вставати.
    – Ідіть уже! — сказав він, і на його обличчі промайнуло щось схоже на колишню усмішку (Гретель ніколи її не бачила). — Хіба чоловікові приємно, щоб його піднімали, як колоду? Кажу вам, не мине й трьох днів, як я знову буду на греблях. Так! Там мене зустрінуть славні хлопці, Ян Кампхьойсен і молодий Хооґсвлейт. Присягаюся, що вони були б тобі добрими друзями, Гансе!
    Ганс поглянув на матір. Молодий Хооґсвлейт помер п’ять років тому, Ян Кампхьойсен сидів у в’язниці в Амстердамі.
    — Так, вони, звісно, допомогли б нам у міру своїх сил, — сказала тітонька Брінкер, ухиляючись від прямої відповіді, — якби ми попросили їх. Але Ганс був такий заклопотаний роботою і навчанням — ніколи йому було шукати твоїх товаришів!
    — Роботою і навчанням… — задумливо повторив Рафф. — Невже вони вміють читати й рахувати, Мейтьє?
    — Ти тільки послухай їх! — відповіла вона з гордістю. — Вони встигають переглянути цілу книгу, поки я підмітаю підлогу. Ганс, коли він дивиться на сторінку з довгими словами, радіє, мов кролик на капустяній грядці! А щодо рахунку…
    — Ну ж бо, синку, допоможи мені трішки, — перебив її Рафф Брінкер. — Краще мені знову прилягти.

Розділ XXXVIII
Тисяча гульденів

    Якби хтось поглянув сьогодні ввечері на скромну вечерю в будиночку Брінкерів, то й не запідозрив би, які вишукані страви заховані неподалік. Ганс і Гретель, наминаючи по скибці житнього хліба й запиваючи його чашкою води, мрійливо поглядали на мисника, але їм і на думку не спадало забрати хоч крихту в батька.
    — Він залюбки повечеряв, — сказала тітонька Брінкер, кинувши погляд на ліжко, — і одразу ж заснув. Бідолашний, нескоро він зміцніє! Йому страшенно хотілося знову посидіти, але, коли я прикинулася, начебто погоджуюся й готова підняти його, він передумав… Пам’ятай, доню, коли в тебе самої буде чоловік — хоча до цього, може, ще далеко, — пам’ятай, що тобі не вдасться ним керувати, якщо будеш суперечити йому. «Сумирна дружина — чоловікові господиня»… Стривай! Стривай! Не ковтай такими великими шматками, Гретель! Мені б вистачило двох таких шматків на цілий обід… Що з тобою, Гансе? Можна подумати, що на стіні в нас завелося павутиння.
    — Так ні, мамо, просто я думав…
    — Про що?.. Ой, і запитувати нема чого, — додала вона вже іншим голосом. — Я сама тільки-но думала про те саме. Так-так… Нема чого соромитися, що нам кортить дізнатися, куди поділася наша тисяча гульденів, але… Жодного слова батькові про ці гроші. Адже все й так зрозуміло: він нічого про них не знає.
    Ганс тривожно підняв очі, побоюючись, щоб мати, як завжди, не розхвилювалася, згадуючи про зниклі гроші. Але вона мовчки їла хліб, відкушуючи маленькі шматочки, і сумно дивилася у вікно.
    — Тисяча гульденів, — почувся з ліжка слабкий голос. — Вони, напевно, дуже стали тобі в пригоді, вроу, у ці довгі роки, поки твій чоловік сидів без діла.
    Нещасна жінка здригнулася. Ці слова остаточно погасили надію, яка віднедавна зажевріла.
    — Ти не спиш, Раффе? — запитала вона надривним голосом.
    — Ні, Мейтьє, і почуваюсь я значно ліпше. Я кажу, що недарма ми збирали гроші, вроу. Вистачило їх на всі ці десять років?
    — Я… У мене їх не було, Раффе, я…
    І вона вже готова була розповісти йому всю правду, але Ганс підняв пальця і прошепотів:
    — Не забувай, що говорив нам меєстер: батька не можна хвилювати.
    — Поговори з ним, синку, — відгукнулася тітонька Брінкер, вся тремтячи.
    Ганс підбіг до ліжка.
    — Я радий, що тобі краще, — сказав він, нахиляючись до батька. — Ще день-два, і ти зовсім зміцнієш.
    — Так, мабуть… А чи надовго вистачило грошей, Гансе? Я не чув, що відповіла мати. Що вона сказала?
    — Я сказала, Раффе, — затинаючись, у розпачі проговорила тітонька Брінкер, — що їх уже немає.
    — Нічого, жінко, не переймайся! Тисяча гульденів на десять років — не так уже й багато, та ще коли треба виховувати дітей; зате ви на ці гроші жили безбідно… Чи часто ви хворіли?
    — Н-ні, — схлипнула тітонька Брінкер, витираючи очі фартухом.
    — Ну, годі… годі, дружинонько, чому ти плачеш? — лагідно промовив Рафф. — Тільки-но я зведуся на ноги, ми хутко наповнимо грошима іншого гаманця. Добре, що я все розповів тобі про них, перед тим як упав з греблі.
    — Що ти мені розповів, хазяїне?
    — Та що я ці гроші закопав. А мені зараз приснилося, начебто я не говорив тобі про це.
    Тітонька Брінкер здригнулася й подалася вперед. Ганс схопив її за руку.
    — Мовчи, мамо! — шепнув він, поспіхом відводячи її убік. — Нам треба поводитися дуже обережно.
    Вона стояла, стиснувши руки, і лише важко дихала від хвилювання, а Ганс знову підійшов до ліжка. Тремтячи з нетерпіння, він сказав:
    — Це, напевно, був неприємний сон. А ти пам’ятаєш, коли ти закопав гроші, батьку?
    — Так, синку. Це було перед світанком, того самого дня, коли я розбився. Напередодні ввечері Ян Кампхьойсен щось сказав, і я запідозрив, що він не дуже чесна людина. Тільки він, крім твоєї матері, знав, що ми зібрали тисячу гульденів… І от тієї ночі я встав і закопав гроші… Дурень я був, що засумнівався в давньому другові!
    — Заприсягаюся, батьку, — сказав Ганс, підсміюючись і знаком просячи матір і Гретель не втручатися, — що ти сам забув, де ти їх закопав.
    — Ха-ха-ха! Ну ні, не забув… На добраніч, сину мій, щось мене знову до сну хилить.
    Ганс хотів було відійти, але не посмів ослухатися знаків, які йому робила мати, і сказав м’яко:
    — На добраніч, тату!.. То як ти сказав? Де ти закопав гроші? Адже я був тоді зовсім маленьким.
    — Під молодою вербою за будинком, — проговорив Рафф Брінкер сонним голосом.
    — Так-так… На північ від дерева — адже так, тату?
    — Ні, на південь. Так ти й сам, мабуть, добре знаєш це місце, шибенику… Ти, звичайно, там крутився, коли мати відкопувала гроші. Ну, синку… Легенько… Підсунь цю подушку… Ось так. На добраніч!
    — Добраніч, тату! — сказав Ганс, готовий затанцювати від радості.
* * *
    Цієї ночі повний і яскравий місяць зійшов дуже пізно й пролив своє світло в маленьке віконце. Але його промені не потривожили Раффа Брінкера. Він спав міцно, так само, як і Гретель. Тільки Гансові та його матері не спалося.
    Сяючи радісною надією, вони поспішно спорядилися й вислизнули з будинку. У руках вони несли зламаного заступа й іржаві інструменти, які колись добре послужили Раффу, поки він був здоровий і працював на греблях.
    Надворі було так світло, що мати й син бачили вербу зовсім чітко. Промерзла земля була твердою, як камінь, але Ганса й тітоньку Брінкер це не бентежило. Вони боялися тільки одного: розбудити тих, хто спав у будинку.
    — Цей лом — саме те, що нам потрібно, мамо, — сказав Ганс, із силою ударивши ломом по землі. Але ґрунт так затвердів, що його було нелегко пробити.
    — Так, Гансе, — відповіла мати, нетерпляче стежачи за ним. — Дай-но і я спробую.
    Незабаром їм удалося встромити лома в землю; потім викопали ямку, і далі робота пішла легше. Вони працювали по черзі, жваво перешіптуючись. Час від часу тітонька Брінкер безшумно підходила до порогу й прислухалася, аби переконатися, що її чоловік спить.
    — Оце так буде новина для нього! — примовляла вона, сміючись. — Все йому розповімо, коли зміцніє. Як мені хотілося б зараз же вночі взяти і гаманця, і панчоху з грошима такими, якими їх знайдемо, та й покласти на ліжко, щоб наш батько їх побачив, коли прокинеться!
    — Спочатку потрібно дістати їх, мамо, — захекано мовив Ганс, не припиняючи старанно працювати.
    — Ну, тут і сумнівів немає. Тепер уже вони від нас нікуди не подінуться! — відповіла вона, тремтячи від холоду й збудження, і присіла навпочіпки поруч із ямою. — Може, ми знайдемо їх захованими в той старий глиняний горщик, який у нас колись зник.
    На той час і Ганс почав тремтіти, але не від холоду. На південь від верби він розкопав велику ділянку завглибшки з фут. Скарб міг тепер з’явитися з хвилини на хвилину… Тим часом зірки мерехтіли й підморгували одна одній, ніби хотіли сказати: «Ну й дивовижна країна ця Голландія! Чого тільки тут не побачиш!»
    — Дивно, що любий батько сховав їх так глибоко, — промовила трохи розсерджена тітонька Брінкер, — б’юсь об заклад, що земля тоді була м’яка… А який він метикуватий, що запідозрив Яна Кампхьойсена! Адже Янові тоді вірили всі. Не думала я, що цей товариський красень колись потрапить до в’язниці!.. Ну, Гансе, дай і мені попрацювати… Що глибше ми копаємо, то легше, правда? Мені так шкода знищувати вербу, Гансе… Ми не зашкодимо їй, як гадаєш?
    — Не знаю, — неуважно відповів Ганс.
    Година за годиною працювали мати й син. Яма ставала дедалі ширшою і глибшою. Хмари скупчувалися і, пропливаючи по небу, відкидали на землю химерні тіні. Тільки коли зорі й місяць почали бліднути і з’явилися перші проблиски денного світла, Мейтьє Брінкер із Гансом безнадійно подивилися одне на одного. Вони шукали ретельно, з розпачливою завзятістю, перекопали всю землю навколо дерева: і на південь від нього, і на північ, і на схід, і на захід… Грошей не було!

Розділ XXXIX
Проблиски

    Анні Боуман не приховувала своєї неприязні до Янсзона Кольпа. Він же грубувато, на свій лад обожнював її. Анні заявляла, що навіть «заради порятунку свого життя» не скаже доброго слова цьому осоружному хлопчиськові. Янсзон вважав її найчарівнішим, найвеселішим створінням у світі. Анні в гурті подруг знущалася із того, як смішно лопотить на вітрі обшарпана, полиняла куртка Янсзона; а він, залишившись на самоті, зітхав, згадуючи, як гарно майорить її ошатна блакитна спідниця. Вона дякувала небу за те, що її брати не схожі на Кольпів; а він бурчав на свою сестру, що вона нітрохи не схожа на дівчаток Боуман. Варто було їм зустрітися — і вони начебто мінялися характерами. У його присутності вона ставала жорсткою і байдужою; а він, побачивши її, робився лагідним, як ягня. Вони, звичайно, бачилися дуже часто.
    Коли ми часто зустрічаємось, то в якийсь таємничий спосіб переконуємося у своїх помилках, позбавляючись упереджень. Але в цьому випадку загальний закон порушився. Анні з кожною зустріччю дедалі більше ненавиділа Янсзона, а Янсзон із кожним днем щораз палкіше її любив.
    «Він убив лелеку, злий хлопчисько!» — говорила вона собі.
    «Вона знає, що я сильний і безстрашний», — думав Янсзон.
    «Який він рудий, весь у ластовинні, потворний!» — потай відзначала Анні, дивлячись на нього.
    «Як вона вп’ялася на мене — очей не зводить! — думав Янсзон. — Ну що ж, я, як не крути, міцний, стрункий парубок».
    «Янсзоне Кольп, зухвалий хлопчисько, відійди від мене негайно! — частенько гнівалася Анні. — Не хочу я з тобою товаришувати!»
    «Ха-ха-ха! — сміявся про себе Янсзон. — Дівчата ніколи не говорять того, що думають. Кататимуся з нею за першої-ліпшої нагоди».
    Ось чому того ранку, котячись із Амстердама додому, ця чарівна молода дівчина вирішила не підводити очей, як раптом помітила, що назустріч їй по каналу сковзає якийсь високий, дужий юнак.
    «Ну, якщо я тільки гляну на нього, — думала Анні, — я…»
    — Доброго ранку, Анні Боуман, — почувся приємний голос. (Як осяює усмішка дівоче личко!)
    — Доброго ранку, Гансе, дуже рада тебе бачити. (Як прикрашає усмішка обличчя юнака!)
    — Ще раз доброго ранку, Анні. У нас удома багато чого змінилося відтоді, як ти поїхала.
    — Он як? — вигукнула вона, широко розплющивши очі. Ганс до зустрічі з Анні дуже квапився й був налаштований досить похмуро, але раптом зробився говірким і перестав поспішати. Повернувши назад і повільно ковзаючи разом із нею до Брука, він повідомив їй радісну звістку про одужання свого батька. Анні була йому таким близьким другом, що він їй навіть розповів про скрутне становище своєї родини, про те, як потрібні гроші, як усе залежить від того, чи отримає він роботу. Але для нього немає роботи неподалік, додав ві. Ганс говорив не скаржачись, а просто тому, що Анні дивилася на нього і їй справді хотілося знати все, що його стосувалося. Він не міг розповісти їй лише про гірке розчарування минулої ночі, оскільки це була не тільки його таємниця.
    — До побачення, Анні! — сказав він нарешті. — Скоро й по ранку, а мені час поспішати до Амстердама, щоб продати там свої ковзани. Мамі потрібні гроші, і їх треба добути якомога швидше. До вечора я, звичайно, де-небудь знайду роботу.
    — Ти хочеш продати свої нові ковзани, Гансе?! — вигукнула Анні. — Ти, найкращий ковзаняр у всій окрузі! Але ж змагання за п’ять днів!
    — Знаю, — відповів він рішуче. — До побачення! Додому я покочу на своїх старих дерев’яних полозах.
    Який ясний погляд! Зовсім не те, що потворна посмішка Янсзона… І Ганс стрілою помчав геть.
    — Гансе! Повернися! — крикнула Анні.
    Голос її перетворив стрілу на дзиґу. Ганс повернувся й одним довгим ковзним кроком підкотив до неї.
    — То ти справді продаси свої нові ковзани, якщо знайдеш покупця?
    — Звичайно, — відповів він, дивлячись на неї з усмішкою.
    — Ну, Гансе, якщо ти неодмінно хочеш продати свої ковзани… — сказала Анні, трохи зніяковівши. — Я хочу сказати, якщо ти… Отже, я знаю когось, хто хотів би їх купити… От і все.
    — Це не Янсзон Кольп? — запитав Ганс, миттєво спалахнувши.
    — Зовсім ні, — відповіла вона, — Він не з моїх друзів.
    — Але ти знаєш його, — наполягав Ганс.
    Анні розсміялася:
    — Так, я його знаю, і тим гірше для нього. І, будь ласка, Гансе, ніколи більше при мені не згадуй Янсзона! Я його ненавиджу!
    — Ненавидиш його? Як можеш ти, Анні, когось ненавидіти?
    Вона задерикувато підняла голівку:
    — Так, я зненавиджу і тебе також, якщо ти будеш повторювати, що він мені друг. Вам, хлопцям, цей потворний здоровань, може, й подобається, бо він упіймав натертого салом гусака минулого літа на ярмарку, а потім його зав’язали в мішок, і він у мішку видерся на верхівку тички. Але я від цього не в захваті. Я незлюбила його відтоді, як він при мені намагався зіштовхнути свою сестричку з каруселі в Амстердамі. І ні для кого не секрет, хто вбив лелеку, який жив у вас на даху. Але нам нема чого говорити про такого кепського, злого хлопчиська… Слово честі, Гансе, я знаю людину, яка охоче купить твої ковзани. В Амстердамі ти не продаси їх і за півціни. Будь ласка, віддай їх мені! Гроші я принесу тобі сьогодні ж після обіду.
    Якщо Анні була чарівна, коли вимовляла слово «ненавиджу», встояти перед нею, коли вона говорила «будь ласка», не міг ніхто. Принаймні, Ганс точно не міг.
    — Анні, — сказав він, знімаючи ковзани й ретельно протираючи їх мотком мотузки перед тим, як віддати дівчинці, — пробач, що я такий допитливий: але якщо твій друг не захоче їх узяти, ти принесеш їх сьогодні? Адже завтра вранці мені доведеться купити торфу й борошна для мами.
    — Не хвилюйся, мій друг захоче їх узяти, — розсміялася Анні, весело кивнувши й несучись геть так швидко, як тільки могла. Виймаючи дерев’яні «полози» зі своїх об’ємистих кишень і старанно прив’язуючи їх до ніг, Ганс не чув, як Анні пробурмотіла:
    — Шкода, що я була такою різкою! Бідолашний, славний Ганс! Який чудовий хлопець!
    І Анні, вся занурена в приємні думки, не чула, як Ганс проговорив:
    — Я бурмотів, як ведмідь… Але дай їй, Боже, здоров’я! Бувають же такі дівчата! Справжнісінький янгол!
    Можливо, це й на краще, що кожен із них не чув слів іншого. Не можна ж знати про все, що відбувається на білому світі!

Розділ XL
У пошуках роботи

    Коли ми звикаємо до розкоші, нам важко пережити ті нестатки, яких ми раніше майже не помічали. Дерев’яні ковзани скрипіли голосніше, ніж будь-коли. Ганс ледве пересував ноги на цих старих, незграбних обрубках, але не жалкував, що розпрощався зі своїми чудовими ковзанами… Навпаки, він рішуче відганяв від себе хлоп’ячу досаду, що не зміг зберегти їх хоч трохи довше, хоча б до змагань.
    «Мама, звичайно, на мене не розсердиться, — думав він, — за те, що я продав їх без її дозволу. У неї й так вистачає клопотів. Про це ми ще встигнемо поговорити, коли я принесу додому гроші».
    Цілий день Ганс блукав вулицями Амстердама в пошуках роботи. Він добув кілька стейверів, узявшись допомагати якомусь чоловікові, що вів до міста нав’ючених мулів, але постійної роботи ніде знайти так і не зміг.
    Він був би радий найнятися носієм або розсильним. Йому не раз траплялися навантажені пакунками хлопці, які неквапливо пленталися кудись, волочачи ноги, але для нього самого місця не знайшлося. Один крамар нещодавно найняв підручного. Іншому потрібен був «хлопець трохи гладкіший і жвавіший» (а точніше сказати — «краще вдягнений», тільки крамар не хотів говорити цього вголос). Третій просив Ганса зайти через кілька місяців, мабуть, коли відкриють канали, а багато хто просто хитав головою, не кажучи й слова. На фабриках йому також не щастило. У цих величезних будинках, де робили стільки вовняних, бавовняних і лляних тканин, всесвітньо відомих фарб, цегли, скла й порцеляни, на цих млинах, де мололи зерно, в цих майстернях, де шліфували коштовні алмази, сильний, здібний і до того ж охочий працювати юнак, здавалося б, міг знайти собі справу. Але ні, всюди Ганс чув одну відповідь: нові робітники зараз не потрібні. Якби він зайшов до свята святого Ніколааса, йому, можливо, і дали б роботу, адже в той час усюди всі квапились, але зараз хлопчиків більше, ніж потрібно.
    Гансу хотілося, щоб ці люди хоч на мить побачили його матір і Гретель. Він не знав, що тривога обох дивиться з його очей, не знав, що, різко відмовивши йому, багато хто почувався ніяково й думав: «Не треба було проганяти хлопчину». Деякі батьки, повернувшись того вечора додому, розмовляли зі своїми дітьми лагідніше, ніж зазвичай, згадуючи, як посмутніло після їхніх слів чесне юне обличчя хлопця, що просив роботи; і ще не настав ранок, як один хазяїн вирішив, що, якщо хлопець із Брука зайде знову, треба буде наказати старшому майстрові поставити його на якусь роботу.
    Але Ганс нічого цього не знав. Коли сонце зайшло, він вирушив назад у Брук, не розуміючи, чому в нього так дивно стискається горло — від почуття безнадійності чи від рішучості перебороти всі перешкоди. Був у нього, щоправда, ще один шанс. Тепер мейнгеєр ван Хольп, можливо, вже повернувся, думав він. Правда, Пітер, за чутками, ще вчора ввечері вирушив до Гаарлема влаштовувати якісь справи, пов’язані з великими ковзанярськими змаганнями. Але все-таки Ганс піде до ван Хольпів і спробує отримати роботу.
    На щастя, Пітер повернувся рано-вранці. Він був уже вдома і саме збирався йти до Брінкерів, коли прийшов Ганс.
    — А, Гансе! — вигукнув він, коли Ганс, втомлений, підійшов до дверей. — Ви мені й потрібні. Заходьте й погрійтеся!
    Зірвавши з себе пошарпану шапку, яка, мов навмисно, прилипала до голови щоразу, коли її хазяїн ніяковів, Ганс став на одне коліно. Не для того, щоб привітатися на східний манер, і не для того, щоб ушанувати богиню охайності, яка тут панує, а просто тому, що його важкі черевики здатні були вселити жах будь-якій домогосподарці в Бруці. Знявши черевики, їхній хазяїн обережно зайшов до будинку, залишивши їх зовні, як вартових, чекати на його повернення.
* * *
    З будинку ван Хольпів Ганс пішов з легким серцем. У Гаарлемі батько велів Пітеру передати Гансові Брінкеру, щоб той негайно почав робити двері для літнього будиночка. У садибі була зручна майстерня, і Гансові дозволили працювати в ній, поки він не скінчить різьблення.
    Пітер не сказав Гансові, що пробігся на ковзанах до самого Гаарлема тільки для того, щоб усе це владнати, поговоривши з мейнгеєром ван Хольпом. Йому було достатньо бачити, як засяяло радістю обличчя молодого Брінкера.
    — Мені здається, я з цією роботою впораюся, — сказав Ганс, — хоч я й не навчався ремеслу різьбяра.
    — А я цілком певен, що впораєтеся, — щиро відповів Пітер. — Ви знайдете всі потрібні вам інструменти у майстерні. Її там ледь видно за деревами, хоча вони й обсипалися. Влітку, коли живопліт укритий листям, майстерні звідси не видно зовсім… Як почувається ваш батько сьогодні?
    — Ліпше, мейнгеєре… Сили прибувають до нього з кожною годиною.
    — У житті я не чув про більш дивовижний випадок! Цей суворий старий Букман — воістину чудовий лікар!
    — Ох, мейнгеєре, — палко промовив Ганс, — цього мало! Він не тільки чудовий лікар — він добра людина! Якби не добре серце меєстера і не його велика майстерність, мій бідолашний батько й досі жив би в пітьмі. Я вважаю, — додав він, і очі в нього спалахнули, — що медицина — найшляхетніша наука!
    Пітер знизав плечима:
    — Може, вона й дуже шляхетна, але мені вона не зовсім до смаку. Лікар Букман, звичайно, майстер своєї справи. Ну, а щодо його серця… Позбавте мене від таких сердець.
    — Чому ви так кажете? — запитав Ганс.
    Цієї хвилини з сусідньої кімнати помалу вийшла дама. Це була мевроу ван Хольп, у шикарному чепцеві й довжелезному атласному фартуху, обшитому мереживом. Вона поважно кивнула Гансові, коли той відійшов від комина й відважив їй найввічливіший уклін, на який тільки був здатен.
    Пітер зараз же підсунув до комина дубове крісло з високою спинкою, і його мати сіла. З боків комина стояло два великих обрубки коркового дерева. Пітер підставив один з них під ноги матері. Ганс повернувся, збираючись іти.
    — Почекайте, будь ласка, юначе, — сказала вона. — Я випадково почула, як ви з моїм сином говорили про мого друга, лікаря Букмана. Ви маєте рацію, юначе: у лікаря Букмана дуже добре серце… Бачиш, Пітере, ми можемо жорстоко помилитися, якщо судитимемо про людину лише за її манерами; хоча взагалі ввічливість можна тільки вітати.
    — Я не хотів виявити неповаги до лікаря, матінко, — сказав Пітер, — Але ніхто не має права так поводитися з людьми, як він. А про нього це всі говорять.
    — «Усі говорять»! Ой, Пітере, «всі» — це ще нічого не означає. Лікар Букман пережив велике горе. Багато років тому він за дуже страшних обставин втратив єдиного сина. Це був чудовий юнак, тільки трохи необачний і запальний. До цього нещастя Герард Букман був одним із найприємніших людей, яких я знала.
    Тут мевроу ван Хольп лагідно поглянула на юнаків, підвелася й вийшла з кімнати так само чинно, як і ввійшла до неї.
    Пітер, не цілком переконаний словами матері, пробурчав: «Гріх допускати, щоб горе перетворювало весь твій мед на жовч», — і провів гостя до вузьких бічних дверей. Перш ніж вони попрощалися, він порадив Гансові добре потренуватися на ковзанах.
    — Адже тепер, — додав він, — коли ваш батько одужав, ви прийдете на змагання з веселою душею. Ніколи ще в нашій країні не влаштовувалося таке чудове ковзанярське свято! Всі тільки про нього й говорять. Не забудьте: ви маєте постаратися отримати приз.
    — Я не братиму участі в змаганнях, — відповів Ганс, опустивши очі.
    — Не будете брати участь?! Але чому ж? — І Пітер одразу ж подумки запідозрив Карла Схуммеля у якихось інтригах.
    — Не можу, — відповів Ганс і нагнувся, щоб усунути ноги у свої величезні черевики.
    Щось у його обличчі підказало Пітерові, що розмову продовжувати не варто. Він попрощався із Гансом і, коли той пішов, задумливо подивився йому вслід.
    За мить Пітер крикнув:
    — Гансе Брінкер!
    — Так, мейнгеєре?
    — Я беру назад усі слова, що говорив про лікаря Букмана.
    — Добре, мейнгеєре.
    Обидва розсміялися. Але в Пітера усмішка змінилася на здивований вираз обличчя, коли він побачив, як Ганс, дійшовши до каналу, став на одне коліно й узявся надягати дерев’яні ковзани.
    — Дуже дивно, — пробурмотів Пітер, похитуючи головою, і повернувся, щоб увійти до будинку. — Чому ж він не бігає на своїх нових ковзанах?

Розділ XLI
Добра фея

    Сонце майже зайшло за обрій, коли наш герой, щасливий, але все-таки досадливо усміхаючись, зірвав із себе дерев’яні полози й, сповнений надій, попрямував до маленької халупки, яку вже давно нарекли «будинком ідіота».
    Біля входу бовваніли чиїсь дві тоненькі фігурки. Але не тільки Гансові очі, а й менш зіркі могли б одразу впізнати їх.
    Сіра, ретельно залатана кофта, вицвіла синя спідниця, поверх неї — ще більш вицвілий блакитний фартух, уже затісний чепчик, швидкі ніжки у величезних черевиках-кораблях — все це, звичайно, належало Гретель. Ганс упізнав би її де завгодно.
    Яскрава кокетлива червона кофтинка й гарна спідниця з чорною облямівкою, гарненький чепчик із бережками, золоті сережки, ошатний фартух, витончені шкіряні черевички… Та що й казати! Якби сам Папа Римський надіслав їх Гансові з посланцем, Ганс би заприсягнувся, що вони належать Анні.
    Дівчатка повільно проходжалися туди-сюди перед будиночком. Певна річ, вони йшли під руку і так поважно кивали й похитували голівками, немов обговорювали державні справи.
    Ганс кинувся до них із радісним криком:
    — Ура, дівчатка, я маю роботу!
    На його крик із будинку вийшла мати. І в неї знайшлися приємні звістки. Батькові дедалі легше. Він майже весь день сидів, а тепер спить «сумирно, немов ягнятко», як висловилася тітонька Брінкер.
    — Тепер моя черга, Гансе, — сказала Анні, відводячи юнака убік після того, як він розповів матері, що отримав роботу в мейнгеєра ван Хольпа. — Я продала твої ковзани. Візьми гроші.
    — Сім гульденів! — вигукнув Ганс, здивовано перераховуючи гроші. — Та це ж утричі більше, ніж я сам за них заплатив.
    — Я тут ні до чого, — сказала Анні. — Ми не винні, якщо покупець нічого не тямить у ковзанах.
    Ганс швидко глянув на неї:
    — О Анні!
    — О Гансе! — перекривила вона його, стискуючи губки й відчайдушно намагаючись набути хитрого і шахраюватого вигляду.
    — Слухай, Анні, я знаю, ти це говориш несерйозно! Ти повинна повернути частину грошей.
    — Та нізащо в світі! — опиралася Анні. — Ковзани продано, і крапка. — Але, побачивши, що він щиро засмутився, вона знизила оберти. — Чи повіриш ти мені, Гансе, якщо я скажу, що ніякої помилки не сталося і той, хто купив твої ковзани, сам наполягав на тому, щоб заплатити за них сім гульденів?
    — Повірю, — відповів він, і світло, що засяяло в його ясних блакитних очах, здавалося, відбилося в очах Анні й заіскрилося під її віями.
    Тітонька Брінкер зраділа, побачивши стільки срібла, але коли довідалася, що Ганс одержав його, розлучившись зі своїм скарбом, лише спромоглася вигукнути:
    — Нехай благословить тебе Бог, синку! Це для тебе велика втрата!
    — Зачекай, мамо, — сказав юнак, порпаючись у кишені. — От іще! Якщо так триватиме, незабаром ми розбагатіємо!
    — Що й казати, — відповіла вона, поспішно простягаючи руку. Потім додала стиха: — Ми й справді розбагатіли б, якби не цей Ян Кампхьойсен. Він таки побував під нашою вербою, будь певен, Гансе!
    — Схоже на те. — зітхнув Ганс. — Але, знаєш, мамо, забудьмо про ці гроші. Звичайно, вони зникли; батько розповів нам усе, що знав. Не будемо більше думати про них!
    — Легко сказати, Гансе! Спробую, але важко буде, особливо коли моєму бідному чоловікові стільки всього потрібно… Ах ти, Господи! Що за непосиди ці дівчиська! Адже вони щойно були тут. Куди ж це вони дременули?
    — Вони забігли за будинок, — сказав Ганс, — напевно, хочуть від нас сховатися. Тихіше! Зараз я їх упіймаю і приведу до тебе. Вони бігають швидше й тихіше он за того кролика. Але я їх спочатку добряче налякаю.
    — Але ж там і справді кролик. Слухай, Гансе, він, бідашка, мабуть, геть зголоднів, якщо зважився вийти з нірки в таку холоднечу. Зараз принесу йому крихт.
    І добра жінка поспішила в будинок. Незабаром вона знову вийшла, але Ганс не дочекався її. А кролик спокійно пострибав у невідомому напрямку. Обігнувши ріг хатини, тітонька Брінкер натрапила на дітей. Ганс і Гретель стояли перед Анні, а та з недбалим виглядом сиділа на пеньку.
    — Просто любо глянути… як на картинці! — зачудувалася тітонька Брінкер, зупиняючись у замилуванні перед дітьми. — Багато я бачила картин у тому розкішному будинку в Гейдельберзі, але їх і не зрівняти з цією. Мої обоє тюхтії, а ти, Анні, справжня фея!
    — Та хіба? — засміялася Анні, просяявши. — Отож, Гансе і Гретель, уявіть, що я ваша хрещена-фея і завітала до вас у гості. Загадайте кожен по бажанню, і я виконаю їх. Чого ви хочете, пане Гансе?
    Анні глянула на юнака, і обличчя її вмить посерйознішало — можливо, тому, що вона від щирого серця хотіла хоч на хвилинку отримати чарівну силу. А Гансові здавалося, начебто вона зараз і справді фея.
    — Я хочу, — промовив він урочисто, — знайти те, що шукав минулої ночі!
    Гретель весело розсміялася. Тітонька Брінкер простогнала:
    — Сором, Гансе! — і попленталась до будиночка.
    «Хрещена-фея» підхопилася й тричі тупнула ніжкою.
    — Нехай говорять, що хочуть, — промовила вона. — Твоє бажання здійсниться. — Потім із жартівливою урочистістю сягнула рукою в кишеню фартуха і вийняла звідти велику скляну намистинку. — Закопай її там, де я тупнула ногою, — сказала вона, подаючи намистинку Гансові, — і, перш ніж зійде місяць, твоє бажання здійсниться.
    Гретель розсміялася ще веселіше.
    «Фея-хрещена» прикинулася дуже невдоволеною.
    — Кепське дівчисько! — сказала вона, скорчивши злу міну. — У покарання за те, що ти глузувала з феї, твоє бажання не здійсниться!
    — Ха! — радісно вигукнула Гретель. — Почекай, поки тебе про щось попросять, хрещена. Адже я не встигла загадати ніякого бажання!
    Анні добре грала свою роль. Не проймаючись веселим сміхом друзів, вона гордо пішла геть, зображуючи втілення ображеної гідності.
    — Добраніч, феє! — кричали їй услід Ганс і Гретель.
    — Добраніч, смертні! — крикнула вона нарешті, перестрибнувши через замерзлу канаву, і швидко побігла додому.
    — А скажи, вона схожа на… на квітку… Така мила й чарівна! — вигукнула Гретель, зі щирим замилуванням дивлячись услід Анні. — Подумай, скільки днів вона просиділа у темній кімнаті з хворою бабусею… Але слухай, братику Гансе, що з тобою? Що ти збираєшся робити?
    — Почекай — побачиш! — відповів Ганс, кинувся в будинок і миттю повернувся із заступом і ломом у руках. — Я хочу закопати свою чарівну намистинку!
* * *
    Рафф Брінкер досі міцно спав. Його дружина взяла невеликий шматок торфу зі свого малого запасу і поклала його на вугілля, що ледь жевріло. Потім відчинила двері й неголосно покликала:
    – Ідіть додому, діти!
    — Мамо, мамо! Поглянь! — мало не заверещав Ганс.
    — Святий Бавоне! — вигукнула тітонька Брінкер, вискочивши за поріг. — Що це з хлопцем?
    – Іди сюди хутчій, мамо! — збуджено кричав Ганс, щосили працюючи і після кожного слова встромляючи лома в землю. — Бачиш? Ось це саме місце… Тут, на південь від пня. І як це ми вчора ввечері не здогадалися? Адже цей пень — від старої верби, яку ти зрубала минулої весни, бо від неї падала тінь на картоплю. А молодого деревця тут геть не було, коли батько… Ура! Ура!
    Тітонька Брінкер не могла вимовити й слова. Вона впала на коліна поруч з Гансом саме тієї миті, коли він витяг… старого глиняного горщика!
    Ганс помацав рукою в горщику і вийняв звідти… уламок цегли… потім другий, третій… потім панчоху і гаманець — чорні, вицвілі, але наповнені давно втраченим скарбом!
    Що тут коїлось! Скільки було сміху! Скільки сліз! Які почалися підрахунки, після того як усі повернулися в будинок! Дивно, що не прокинувся Рафф. Втім, сни він, мабуть, бачив приємні, бо усміхався уві сні.
    Можу вас запевнити, що тітонька Брінкер і її діти повечеряли як годиться.
    Тепер не треба було берегти смачні страви.
    — Батькові ми купимо смачної, свіжої їжі завтра, — сказала тітонька Брінкер, виймаючи холодне м’ясо, вино, хліб, желе і виставляючи їх на чистий сосновий стіл. — Сідайте до столу, дітки, сідайте!
* * *
    Тієї ночі Анні, засинаючи, думала, що вчора Ганс, мабуть, шукав свого загубленого ножа, і як буде кумедно, якщо він справді його знайде.
    А Ганс, тільки-но заплющивши очі, побачив, що продирається крізь якісь нетрі; усюди навколо нього лежали горщики із золотом, а з кожної гілки звисає годинник, ковзани й блискуче намисто.
    Як не дивно, але кожне дерево, до якого він наближався, перетворювалося на пень, а на пні сиділа неймовірно чарівна фея у яскраво-червоній кофтинці й блакитній спідниці.

Розділ ХLII
Таємничий годинник

    У день відвідування хрещеної-феї, перш ніж знайшлися гульдени, дещо з’ясувалося. А саме: як потрапив до будинку годинник, якого вірна Раффова вроу так ревно зберігала аж десять років. Не раз у хвилини скрути вона боялася навіть глянути на нього, щоб не піддатися спокусі й не ослухатися чоловіка. Важко їй було бачити своїх дітей голодними й водночас думати: «Продай годинника — і дитячі щічки знову зацвітуть, мов троянди. Але ні, — вигукувала вона тоді, — що б там сталося, а Мейтьє Брінкер не така, щоб забути про останню волю свого чоловіка!»
    «Пильнуй його, вроу», — сказав він, віддаючи їй годинника. От і все. І ніякого пояснення: адже щойно він вимовив ці слова, як один із його товаришів-робітників увірвався до будинку з криком: «Ходімо, друже! Вода піднімається! Тебе викликають на греблі!»
    Рафф одразу ж зірвався на роботу і, як уже казала тітонька Брінкер, вона тоді востаннє бачила його при тямі.
    Того дня, коли Ганс шукав роботу в Амстердамі, а Гретель, упоравшись із хатніми справами, блукала в пошуках друзок, хмизу — взагалі всього, придатного на паливо, тітонька Брінкер, стримуючи хвилювання, подала чоловікові годинника.
    «Нерозважливо було б чекати довше, — говорила вона згодом Гансові, — якщо одне батькове слово могло все пояснити. Будь-якій жінці закортіло б довідатися, як до нього потрапила ця річ».
    Рафф Брінкер довго повертав годинника в різні боки; оглянув його блискучі поліровані кришки, потім прив’язану до нього акуратно випрасувану чорну стрічечку. Але начебто не впізнавав. Нарешті він сказав:
    — А, пам’ятаю! Ти так ретельно натирала його, вроу, що він блищить, як новий гульден.
    — Так, — сказала тітонька Брінкер, самовдоволено кивнувши.
    Рафф знову подивився на годинника.
    — Бідолаха! — пробурмотів він і задумався.
    Тітонька Брінкер не витримала.
    — «Бідолаха»! — повторила вона трохи роздратовано. — А як ти гадаєш, Раффе Брінкере, навіщо я тут стою, коли мені потрібно прясти, як не для того, щоб побільше довідатися від тебе про цього годинника!
    — Але ж я давно все тобі розповів, — спокійно відповів Рафф, здивовано дивлячись на неї.
    — Зовсім ні, нічого ти мені не розповідав! — заперечила йому дружина.
    — Ну що ж, якщо ні… Втім, все це нас не стосується… Тож і не будемо говорити про це, — сказав він і сумно похитав головою. — Поки я так довго був мерцем на землі, нещасний, чого доброго, справді помер. Та й не дивно: бідолаха мав кепський вигляд!
    — Раффе Брінкер! Це просто ганьба і сором, якщо ти так поводишся зі мною, хоча я з тобою стільки панькалася, стільки від тебе натерпілася, відтоді як мені стукнуло двадцять два! — закричала Тітонька Брінкер, густо червоніючи й задихаючись.
    — Тобто, як це я поводжуся з тобою, Мейтьє? — промовив Рафф усе ще слабким голосом.
    — «Як це»? — відказала тітонька Брінкер, передражнюючи його голос і манеру говорити. — «Як це»? Та так, як поводяться з усякою жінкою після того, як вона підтримувала чоловіка в горі, після того…
    — Мейтьє!
    Рафф нахилився вперед, простягнувши руку. Очі його були повні сліз.
    Тітонька Брінкер кинулася до ніг чоловіка й стиснула його руки:
    — О, що я наробила! Чоловіка свого до сліз довела! А ще ж і чотирьох днів не минуло, як він до мене повернувся! Подивися на мене, Раффе! Раффе, мій рідний, мені так шкода, що я тебе засмутила! Але я прочекала десять років! Важко мені так нічого й не дізнатися про цього годинника. Я більше не розпитуватиму, Раффе. От що: ми його заховаємо подалі, раз він спричинив нашу першу сварку після того, як Господь тільки-но повернув тебе мені.
    — Я був дурнем, що розридався, Мейтьє, — сказав Рафф, цілуючи її, — а ти маєш право все знати. Але мені здавалося, що говорити про це — однаково що видавати таємниці померлих.
    — А та людина… Той хлопець, про якого ти говорив, — він помер, так ти вважаєш? — запитала вона, взявши годинника, але все-таки примостилася біля його ніг на кінець довгого ослона й приготувалася слухати.
    — Важко сказати, — відповів він.
    — Він був дуже хворий, Раффе?
    — Ні, він не був хворий, наскільки я знаю, але засмучений, вроу, дуже засмучений!
    — Може, він скоїв щось лихе, га? — запитала вона, стишуючи голос.
    Рафф кивнув.
    — Убив когось? — прошепотіла дружина, не сміючи підняти очей.
    — Так, щось таке…
    — Ох, Раффе… ти мене лякаєш!.. Розкажи докладніше… Ти говориш так дивно… І весь тремтиш. Я маю все знати.
    — Якщо я тремчу, вроу, це, напевно, від ознобу. На моїй душі, слава Богові, немає гріха!
    — Ковтни вина, Раффе… Ось так, тепер тобі ліпше. Ти говориш, він скоїв якийсь злочин?
    — Так, Мейтьє, здається, убивство; так він сказав мені сам. Але я цьому ніколи не повірю. Такий добрий хлопець — обличчя молоде, чесне… Ну от як наш син, тільки не такий сміливий і прямий.
    — Так, розумію, — сказала тітонька Брінкер тихенько, побоюючись, що чоловік припинить розмову.
    — Він натрапив на мене зовсім випадково, — вів далі Рафф. — Раніше я ніколи його не зустрічав, а обличчя в нього було таке бліде, перелякане, яких я в житті не бачив. Він схопив мене за ліктя і каже: «Мені здається, ви чесна людина»…
    — Так, у цьому він не помилився! — палко перебила його тітонька Брінкер.
    Рафф розгублено глянув на неї:
    — На чому це я зупинився, вроу?
    — Хлопець узяв тебе за руку, Раффе, — сказала вона, з тривогою дивлячись на чоловіка.
    — Так, саме так. Мені важко добрати слів, розумієш? Усе згадується, наче у півсні…
    — Ой леле! Та й не дивно, сердего, — зітхнула тітонька Брінкер, погладжуючи його по руці. — Та якби в тебе від природи не було стільки розуму, що й на дюжину б вистачило, то здоровий глузд би до тебе так і не повернувся… Виходить, узяв тебе хлопець за ліктя і сказав, що ти маєш вигляд чесної людини — як же інакше! А що потім? Це вдень було?
    — Ні, перед світанком… Задовго до ранкових дзвонів.
    — Це було того самого дня, коли ти розбився, — сказала тітонька Брінкер, — Пам’ятаю, ти пішов на роботу десь опівночі… Ти зупинився на тому, що він узяв тебе за ліктя, Раффе.
    — Так, — пригадав чоловік. — От навіть зараз його обличчя так і стоїть у мене перед очима… Таке бліде й розгублене. «Підвезіть мене трохи вниз по річці», — говорить він. А я тоді, пам’ятаєш, працював далеко на лінії, у бік Амстердама. Я сказав йому, що я не човняр. «Йдеться про життя і смерть, — сказав він. — Підвезіть мене лише кілька миль… Я бачу неприв’язаного ялика; але я не знаю — може, його хазяїн бідна людина, а мені не хотілося б грабувати бідняка!» Може, він не зовсім так висловився, вроу, — адже все це я пам’ятаю нечітко, ніби сон. Ну, от я й повіз його. Пропливли ми десь миль шість або вісім, і тут він сказав, що далі побіжить берегом; а я поспішав пригнати човна назад. Перш ніж вискочити на берег, він каже, мало не схлипуючи: «Я можу довіритися вам… Я зробив… Бог свідок, що ненавмисно… Але людина вмерла. Я маю тікати з Голландії».
    — А як усе це трапилося, він розповів, Раффе? Може, він бився на дуелі з товаришем, як студенти Геттінгенського університету?
    — Не пам’ятаю. Може, він і розповів мені, але все це — як сон. Я сказав, що не годиться мені, доброму голландцеві, порушувати закони моєї Батьківщини, допомагаючи йому так. А він усе повторював: «Бог свідок, я не винен!» — і дивився на мене при світлі зірок такими світлими, ясними очима — ну зовсім як наш маленький Ганс… Я тільки швидше погнав човна.
    — Напевно, це був човен Яна Кампхьойсена, — сухо зауважила тітонька Брінкер, — Більше ніхто не розкидає своїх весел абияк.
    — Так… Це й справді був його човен. Ян, напевно, навідає мене в неділю, якщо тільки вже чув, що я одужую. Та й молодий Хооґсвлейт теж… На чому це я зупинився?
    (На щастя, тітонька Брінкер стрималася: якби вона розповіла про Яна після жахливого розчарування уночі, то завдала б Раффові такого болю, якого він міг би й не витримати).
    — На чому? Та майже на тому самому місці: хлопець ще не встиг віддати тобі годинника. Ах, навряд чи він добув його чесним шляхом!
    — Ну що ти, вроу! — ображено вигукнув Рафф. — Годинник був його власністю — це й дитині ясно.
    — Як же він дійшов до того, що віддав його? — запитала тітонька Брінкер, неспокійно поглянувши на вогонь, у який вже час було підкинути торфу.
    — Я тобі про це вже розповідав, — відповів Рафф, украй здивовано дивлячись на неї.
    — То розкажи ще разок, — сказала тітонька Брінкер, розсудливо намагаючись перешкодити йому знову ухилитися від відповіді.
    — Отож, перед тим як вискочити з човна, він віддає мені годинника і каже: «Я тікаю, залишаю батьківщину, хоча ніколи не думав, що доведеться… Я довіряюся вам, бо впевнений у вашій чесності. Віднесіть цього годинника моєму батькові… Не сьогодні, а за тиждень, і скажіть, що це посилка від його нещасного сина. І ще скажіть, якщо він колись захоче, щоб я повернувся до нього, я не побоюся нічого і приїду. Скажіть йому, щоб він послав листа на ім’я… на ім’я…» Ну от, все інше вилетіло в мене з голови. Не можу згадати, куди треба було послати листа! Бідолашний хлопець, бідолашний! — гірко промовив Рафф і взяв годинника, що лежав на колінах дружини. — Так годинник і не потрапив до його батька.
    — Я віднесу його, Раффе, не турбуйся… Віднесу, тільки-но повернеться Гретель. Вона незабаром прийде додому. А як ти сказав, як звали його батька? Де ти мав розшукати його?
    — У тому-то й біда! — відповів Рафф, дуже повільно вимовляючи слова — Усе вислизнуло з моєї пам’яті. Я бачу обличчя юнака і його великі очі так ясно, ніби він стоїть переді мною… Пам’ятаю, як він розкрив годинника, вихопив із нього щось і поцілував, а більше нічого. Все інше немов віхолою занесло, і коли я намагаюся згадати, мені вчувається шум повені…
    — Та воно й видно, Раффе… Я так само почувалася після лихоманки. Ти стомився… Треба негайно покласти тебе в постіль… Та куди ж воно поділося, це дівчисько, хотіла б я знати?
    Тітонька Брінкер відчинила двері й крикнула:
    — Гретель! Гретель!
    — Відійди-но трохи вбік, вроу, — слабким голосом промовив Рафф, нахиляючись уперед і намагаючись побачити вкриту снігом рівнину. — Мені так закортіло хоч трошки постояти за дверима, на повітрі…
    — Ні-ні! — розсміялася його дружина. — Ось постривай, я розповім меєстеру, як ти ниєш, набридаєш і чіпляєшся, щоб тебе випустили з дому! Але, якщо він дозволить, я тебе завтра ж закутаю якнайтепліше і поведу на прогулянку… Так ти в мене тут зовсім змерзнеш — двері ж відчинені!.. Глянь-но, та це ж Гретель: фартух туго напханий… котить по каналу мов навіжена… Хазяїне, що ти робиш?! — раптом мало не скрикнула вона, рвучко зачинивши двері. — Ти сам ідеш до ліжка, без моєї допомоги — я до тебе й не доторкнулася. Так ти впадеш, мій любий!
    Вона сказала «мій любий» — слова, які вимовляла дуже рідко. І це доводило, якими великими були страх і радість, що охопили її, коли вона кинулася підтримувати чоловіка. Незабаром Рафф улігся під новою ковдрою і, поки дружина з усіх боків підтикала його, щоб йому було тепло й затишно, заявив, що це він востаннє лежить у ліжку вдень.
    — Так, я й сама на це сподіваюся, — розсміялася тітонька Брінкер, — якщо ти почав так бадьоритися.
    Рафф заплющив очі, а тітонька Брінкер поспішила роздмухати вогонь або, точніше, послабити його, бо голландський торф схожий на самих голландців: його важко розпалити, але тільки-но він розгориться, то вже палатиме дуже яскраво. Потім вона відсунула вбік свою забуту прядку, вийняла з якоїсь невидимої кишені плетиво і сіла біля ліжка.
    — Якби ти згадав ім’я цієї людини, Раффе, — обережно провадила вона, — я могла б віднести йому годинника, поки ти спиш. Гретель, напевно, незабаром повернеться.
    Рафф знову спробував згадати, як звуть батька того юнака, якого він підвіз на човні, але марно.
    — Чи не Боомпхоффен? — підказала тітонька Брінкер. — Я чула, у цій родині двоє синів стали на слизьку стежину… Герард і Ламберт.
    — Ймовірно, — відповів Рафф. — Подивися, чи немає на годинникові якихось літер — можливо, вони наведуть нас на слід?
    — Молодчина ти в мене! — радісно вигукнула тітонька Брінкер, швидко взявши годинника. — Та ти тепер іще розумніший, ніж раніше! Так воно і є, ось вони: «Л. Я. Б.» Це Ламберт Боомпхоффен, будь упевнений!.. От тільки до чого тут «Я», не знаю. Втім, це були поважні добродії, пихаті, як індики. Такі часто дають своїм дітям подвійні імена, хоч за Писанням так не годиться.
    — Та ну, вроу! Я пам’ятаю, у Біблії згадуються довгі, складні імена, які й вимовити важко. Але ти правильно сказала. Ти завжди була такою, — сказав Рафф, знову заплющивши очі. — Спробуй віднеси годинника Боомпкінсам.
    — Не Боомпкінсам, таких я не знаю, — Боомпхоффенам.
    — Ну то віднеси його туди.
    — Легко сказати, хазяїне! Та ж уся їхня родина чотири роки тому переселилася до Америки. Ти вже краще спи, Раффе: ти блідий і зовсім слабкий. Завтра вранці одразу зметикуєш, як краще вчинити… А, панно Гретель, нарешті ти з’явилася!
    Цього вечора, як ми вже знаємо, «фея-хрещена» побувала в будиночку, перш ніж Рафф прокинувся. Гульдени було знову надійно сховано у великій скрині, а тітонька Брінкер із дітьми розкошувала, смакуючи м’ясом, білим хлібом і вином.
    Тоді мати, захлинаючись від радості, і розповіла дітям історію годинника з тими подробицями, які вважала за потрібне повідомити. Справедливо, думала вона, аби бідолашки дещо про нього довідалися, раз вони так свято зберігали таємницю відтоді, як самі почали хоч щось розуміти.

Розділ XLIII
Відкриття

    Багато клопотів випало Брінкерам наступного дня. Насамперед треба було повідомити батька про знахідку — тисячу гульденів.
    Така звістка, зрозуміло, зашкодити йому не могла. Потім, поки Гретель ретельно виконувала материн наказ «вилизати будинок», щасливі Ганс і тітонька Брінкер пішли купити торфу і провізії.
    Ганс був безтурботний і задоволений; тітонька Брінкер радісно хвилювалася: дуже вже багато нових потреб виникло у родини за ніч, — як гриби виросли, — гляди, не вистачить і десяти тисяч гульденів. Дорогою до Амстердама вона весело розмовляла з Гансом і збиралася витрачати гроші не шкодуючи; однак додому принесла такі маленькі згортки, що спантеличений Ганс притулився до комина й, почухуючи голову, згадував приказку: «Що більший гаманець, то тугіше він зав’язаний».
    — Про що ти думаєш, банькатий? — щебетала мати, яка метушилася по кімнаті, готуючи обід. — Про що думаєш?.. Слухай, Раффе, ти не повіриш: хлопець був готовий притягти додому на голові ледь не пів-Амстердама! Уяви, він хотів накупити стільки кави, що її вистачило б ущерть заповнити горщика для вугілля! «Ні-ні, синку, — кажу я, — бережися на судні течі, коли вантаж багатий». А він як витріщиться на мене… Ну зовсім як зараз… Агов, синку, поворухнися! Дивись, бо приростеш до комина, якщо так витріщатимеш очі й дивуватимешся!.. Ну, Раффе, глянь, я ставлю твоє крісло в кінці столу, де йому й слід бути; адже тепер у нас удома є чоловік — це я готова сказати навіть самій королеві. Так, сюди… Зіприся на Ганса; він для тебе як міцний ціпок! Росте, як бур’ян, а здається, начебто ще вчора вчився ходити. Сідай за стіл, чоловіче, сідай!
    — А чи пам’ятаєш ти, вроу, — сказав Рафф, обережно всідаючись у велике крісло, — той прегарний органчик, що так розважав тебе, коли ти працювала в будинку багатіїв у Гейдельберзі?
    — Як не пам’ятати? — відповіла тітонька Брінкер. — Досить було тричі повернути мідного ключика — і чаклунська штука так, бувало, заграє, що аж мороз по спині… Добре пам’ятаю. Але, Раффе, — і тітонька Брінкер одразу ж посерйознішала, — адже ти не будеш викидати наші гульдени на такі дрібниці?
    — Ні-ні, тільки не я, вроу… Один органчик я від Бога вже отримав — і безкоштовно.
    Мати й діти збентежено перезирнулися, потім подивилися на Раффа… Невже він знову збожеволів?
    — Так, і цей органчик я не продам за п’ятдесят гаманців, набитих грошима, — провадив Рафф. — А заводять його ручкою від мітли, і він скаче й носиться по кімнаті — всюди встигає. А вже як заливається!.. Можна заприсягтися, що це співучі пташки повернулися з теплих країн.
    — Святий Бавоне! — вигукнула тітонька Брінкер. — Та що це із ним?
    — Розрада й радість, вроу, от що! Запитай Гретель, мій «маленький органчик» Гретель: хіба не радів я нині, дивлячись на неї, і не був цілком утішений?
    — Ой, мамо, — розсміялася Гретель, — він сам був для мене органчиком! Поки вас не було, ми чи не весь час разом виспівували пісень.
    — Он воно що! — промовила тітонька Брінкер, у якої немов гора з плечей звалилася. — Слухай, Гансе, тобі нізащо не впоратися із таким шматком. Але нічого, зайчику, адже ти довго постився… Гретель, візьми-но ще шматочок ковбаси: від неї в тебе кров розіллється по щоках.
    — Ой, ой, мамо! — розреготалася Гретель, поспішно простягаючи свою тарілку. — У дівчаток не кров розливається по щічках… Ти хотіла сказати, що на моїх щоках розцвітуть троянди… Адже так говорять, Гансе? Троянди?
    Поки Ганс поспішав проковтнути величезний шматок ковбаси, щоб дати підходящу відповідь на це поетичне запитання, тітонька Брінкер швидко втихомирила суперечку.
    — Ну, троянди чи кров, — сказала вона, — мені байдуже, аби тільки рум’янець знову прикрасив твоє бліде личко. Досить того, що мати в тебе бліда, виснажена, але…
    — Та ти що, вроу! — квапливо перебив її Рафф. — Ти зараз свіжіша й рум’яніша за обох наших зайченят, разом узятих.
    Це зауваження, хоча воно й зовсім не підтверджувало, що розум Раффа знову досить ясний, однак принесло тітоньці Брінкер величезне задоволення. Отже, обід минув надзвичайно приємно.
    Після обіду заговорили про годинника і, як і слід було очікувати, обмінювалися здогадками щодо таємничих букв. Ганс відсунув свого стільця і вже збирався йти до мейнгеєра ван Хольпа, а його мати встала, щоб покласти годинника на місце, як раптом почувся стукіт коліс по мерзлій землі.
    Хтось постукав у двері й негайно ж відчинив їх.
    — Заходьте, — нерішуче промовила тітонька Брінкер, квапливо намагаючись сховати годинник у себе за ліфом. — А, це ви, мейнгеєре! Доброго дня! Як бачите, батько вже майже одужав. Сором приймати вас у такій убогій халупі, мейнгеєре, та й зі столу ще не прибрано…
    Лікар Букман навряд чи почув вибачення господині. Він, мабуть, поспішав.
    — Гм, я тут, мабуть, уже не потрібен! — вигукнув він. — Пацієнт швидко одужує.
    — А як же інакше, мейнгеєре! — закричала тітонька Брінкер. — Адже ми вчора ввечері знайшли тисячу гульденів, які в нас зникли аж десять років тому!
    Лікар Букман широко розплющив очі.
    — Так, мейнгеєре, — сказав Рафф. — Я прошу вроу розповісти вам про це, хоча це наша сімейна таємниця, — адже бачу, що ви чудово вмієте тримати язика за зубами.
    Лікар насупився: він не любив, коли про нього говорили.
    — Це означає, мейнгеєре, — провадив Рафф, — ви можете отримати плату за вашу працю. Бог свідок, ви заслужили на неї, якщо тільки це заслуга — повернути до життя таку незначну людину, як я. Скажіть моїй вроу, скільки треба заплатити, мейнгеєре: вона радо віддасть вам ці гроші.
    — Ну-ну, годі! — лагідно буркнув лікар. — Не будемо говорити про гроші. Плату я можу отримати де завгодно, а подяку зустрічаю рідко. Хлопчик сказав мені «спасибі», — додав він, кивнувши головою в бік Ганса, — і цієї платні мені досить.
    — У вас самих, мабуть, є син, — сказала тітонька Брінкер у захваті від того, що велика людина стала такою товариською.
    Але тут добродушність лікаря Букмана зникла. Він пробурчав щось (так, принаймні, здалося Гретель), але нічого не відповів.
    — Не ображайтеся на мою вроу, мейнгеєре, якщо вона говорить зайве, — сказав Рафф, — але вона щойно дуже переймалася долею одного парубка, рідня якого виїхала невідомо куди. А я мав дещо передати їм від нього.
    – Їхнє прізвище Боомпхоффен! — палко заторохтіла тітонька Брінкер. — Чи не знаєте ви чогось про цю родину, мейнгеєре?
    Лікар відповів коротко й різко:
    — Так, знаю. Неспокійні люди. Вони вже давно переселилися до Америки.
    — Може, Раффе, — несміливо наполягала тітонька Брінкер, — меєстер знає когось у цій країні, хоча там, як я чула, мало не всі жителі дикуни… Ото було б добре, якби він міг доставити Боомпхоффенам годинника й передати слова бідолашного парубка!
    — Не треба, вроу. Навіщо турбувати доброго меєстера, коли його скрізь чекають хворі? Звідкіля тобі відомо, що ми правильно вгадали прізвище?
    — Я в цьому впевнена, — відповіла вона. — У них був син Ламберт, а на кришці стоїть буква «Л» — виходить, «Ламберт», а потім «Б» — «Боомпхоффен». Правда, залишається ще якась незрозуміла літера «Я»… Але нехай краще меєстер сам подивиться. — і вона простягнула годинника лікареві.
    — «Л. Я. Б.»! — вигукнув лікар Букман, кинувшись до неї.
    Годі навіть намагатися передати, що відбувалося далі! Скажу одне: синові слова нарешті передали батькові й, коли їх передавали, великий хірург ридав, як дитина.
    — Лоуренсе, мій Лоуренсе! — вигукував він, любовно тримаючи годинника в руці й не зводячи з нього очей. — Якби я знав усе це раніше! Лоуренс — безпритульний волоцюга… Господи! Можливо, він цієї хвилини страждає, помирає! Пригадайте, мій друже, куди він збирався виїхати? Куди, казав мій син, йому слід було послати листа?
    Рафф сумно похитав головою.
    — Згадайте! — молив лікар. Невже пам’ять, пробуджена з його допомогою, відмовиться послужити йому в таку хвилину?
    — Усе випарувалося, мейнгеєре, — зітхнув Рафф.
    А Ганс обійняв лікаря, забувши про те, що він старий і великий учений, забувши про все на світі, крім того, що його добрий друг засмучений.
    — Я знайду вашого сина, мейнгеєре, якщо тільки він живий. Адже земля не така вже й велика! Кожен день свого життя я присвячу його пошукам. Тепер мати може обійтися без мене. Посилайте мене, куди хочете, меєстере.
    Гретель заплакала. «Ганс має рацію, пориваючись виїхати, — думала вона, — але як же ми без нього житимемо?»
    Лікар Букман нічого не відповів, але й Ганса не відштовхнув. Очі його тривожно впилися в Раффа. Він узяв годинника і, тремтячи з нетерпіння, спробував відкрити його. Туга пружина нарешті піддалася, кришка піднялася, а під нею виявився папірець із пучком блакитних незабудок. Рафф помітив на обличчі лікаря глибоке розчарування й поспішив сказати:
    — Там було ще щось, мейнгеєре, але юнак вихопив цю річ із годинника, перш ніж віддати його мені. Я бачив, як він поцілував її, а потім сховав.
    — Це був портрет його матері! — простогнав лікар. — Вона померла, коли йому було десять років. Виходить, хлопчик не забув її! Обоє мертві?! Ні, не може цього бути! Мій хлопчик живий! — вигукнув він. — Послухайте, як усе сталося. Лоуренс працював у мене асистентом. Він помилково послав не ті ліки для одного з моїх пацієнтів — послав йому смертельну отруту, — але хворому її дати не встигли, бо я вчасно помітив помилку. Хворий помер того дня. А я тоді затримався біля інших тяжкохворих аж до вечора наступного дня. Коли я повернувся додому, мій син уже зник. Бідолашний Лоуренс! — схлипував лікар, зовсім убитий горем. — За стільки років він не одержав від мене жодної звісточки! Його доручення не виконали. О, як він, напевно, страждав!
    Тітонька Брінкер насмілилася заговорити. Все що завгодно, аби тільки не бачити, як плаче меєстер!
    — Але яке щастя знати, що хлопець ні в чому не винен! Як же він хвилювався! Адже він говорив тобі, Раффе, що його злочин — те саме, що вбивство. Він хотів сказати, що послав хворому не ті ліки. Який же це злочин? Та взяти хоча б нашу Гретель — адже це і з нею могло статися! Мабуть, сердега почув, що хворий помер… тому він і втік, мейнгеєре… Пам’ятаєш, Раффе, він сказав, що не в змозі буде повернутися до Голландії, якщо тільки… — Вона затнулася. — Ой, меєстере, важко десять років очікувати звісток від…
    — Мовчи, вроу! — різко зупинив її Рафф.
    — Очікувати звісток! — простогнав лікар. — А я, дурень, уперто сидів, склавши руки, думаючи, що він мене покинув! Мені й на думку не спадало, Брінкере, що хлопчик дізнався про свою помилку. Я думав, що це юнацька несамовитість… Невдячність… Любов до пригод… Мій бідолашний, бідолашний Лоуренс!
    — Але тепер, мейнгеєре, ви все знаєте, — прошепотів Ганс. — Знаєте, що нічого поганого він не вчинив, що він любив вас і свою покійну матір. Ми його знайдемо! Ви знову побачитеся із ним, любий меєстере!
    — Хай Господь благословить тебе! — сказав лікар Букман, схопивши юнака за руку. — Може, ти маєш рацію. Я спробую, спробую… А якщо у вас виникне хоч найменший проблиск спогаду про мого сина, Раффе Брінкер, ви негайно мені повідомите, чи не так?
    — Звичайно! — вигукнули всі, крім Ганса; але його німої обіцянки для лікаря було б досить, навіть якби всі інші мовчали.
    — Очі вашого хлопчика, — сказав лікар, звертаючись до тітоньки Брінкер, — дивовижно подібні до очей мого сина. Коли я вперше зустрівся із ним, мені здалося, ніби це Лоуренс дивиться на мене.
    — Так, мейнгеєре, — відповіла мати з гордістю, — я помітила, що наш син вам припав до душі!
    На кілька хвилин меєстер начебто поринув у думки; потім він підвівся і заговорив іншим тоном:
    — Даруйте мені, Раффе Брінкер, за весь цей переполох. Не засмучуйтеся через мене. Сьогодні, йдучи з вашого будинку, я щасливий, як ніколи за останні роки. Можна, я візьму годинника?
    — Звичайно, мейнгеєре. Адже цього хотів ваш син!
    — Так, — відгукнувся лікар і, дивлячись на свій скарб, якось дивно насупився. — Адже його обличчя не могло відмовитися від своїх звичок за якусь годину. — Саме так!.. А тепер мені час іти. Моєму пацієнтові не потрібні ліки; лише спокій і бадьорість духу, а цього тут вистачає! Хай вас Бог береже, друзі мої! Я довіку буду вам вдячний.
    — Хай Бог вас береже, мейнгеєре, і нехай вам удасться скоріше відшукати вашого любого сина! — серйозно промовила тітонька Брінкер, швидко витираючи очі краєчком фартуха.
    Рафф від щирого серця промовив: «Нехай так і буде!» — а Гретель кинула такий сумний і промовистий погляд на лікаря, що той, ідучи з будинку, погладив її по голові.
    Ганс також вийшов.
    — Якщо вам знадобляться мої послуги, мейнгеєре, я готовий вам служити.
    — Дуже добре, мій хлопчику, — сказав лікар Букман із незвичайною для нього лагідністю. — Скажи рідним, щоб вони нікому не розповідали про все, що ми дізналися. А поки, Гансе, щоразу, як будеш із батьком, стеж за ним. Ти хлопець тямущий. Він будь-якої хвилини здатен раптом сказати нам більше, ніж говорив дотепер.
    — Можете на мене покластися, мейнгеєре.
    — До побачення, хлопчику мій! — крикнув лікар, застрибуючи до своєї парадної карети.
    «Еге! — подумав Ганс, коли карета від’їхала. — Меєстер, виявляється, значно людяніший, ніж я думав».

Розділ XLIV
Змагання

    Двадцяте грудня принесло з собою чудову погоду. Тепле сонячне світло заливало всю рівнину. Сонце навіть намагалося розтопити озера, канали й річки, але лід зухвало блищав, і не думаючи танути. Навіть флюгери зупинилися, щоб як слід насолодитися красою сонячного зимового дня. А це значить, що й вітряки удостоїлися дня відпочинку. Чи не весь минулий тиждень вони жваво крутили крилами; тепер, трохи засапавшись, вони ліниво погойдувалися у чистому, тихому повітрі. Спробуйте побачити вітряка за роботою, коли флюгерам робити нема чого!
    Того дня людям не довелося ні молоти, ні дробити, ані пиляти. Це було на руку мірошникам, які живуть на околицях Брука. Задовго до полудня вони вирішили сховати свої «вітрила» і вирушити на змагання. Там мала зібратися вся околиця. Північний берег замерзлого Аю був уже оточений нетерплячими глядачами. Чутки про великі ковзанярські змагання дійшли до найвіддаленіших місцевостей.
    Чоловіки, жінки, діти у святкових убраннях юрбами стікалися сюди. Дехто кутався в хутра й зимові плащі або шалики, але багато людей, покладаючись на свої відчуття більше, ніж на календар, були одягнені, як у жовтні.
    Для змагань вибрали Ай — бездоганно гладеньку крижану рівнину на величезному рукаві Зейдер-Зее біля Амстердама. Прийшло дуже багато городян. Приїжджі теж вирішили, що їм пощастило побачити дещо цікаве. Багато селян із північних округів завбачливо намітили двадцяте число для чергового продажу своїх товарів у місті. Здавалося, на змагання поспішили прийти усі — від старого до малого — взагалі всі, хто мав колеса, ковзани або ноги.
    Були тут і старосвітські чепуруни в трикутних капелюхах і оксамитових штанях по коліна; і старосвітські пані в тугих стьобаних спідницях і корсажах із блискучої парчі. Їх супроводжували слуги з плащами й грілками для ніг у руках.
    Були тут і селяни, одягнені в найрізноманітніші голландські національні костюми: сором’язливі юнаки в одязі, прикрашеному мідними пряжками; скромні сільські дівчата, які ховають лляне волосся під золототканими пов’язками; жінки у довгих вузьких фартухах, твердих від суцільної вишивки; жінки з короткими кучерями, які штопором звисають на чоло; жінки з голеними головами у припасованих очіпках; жінки в смугастих спідницях і капелюхах, схожих на вітряки; чоловіки в шкіряних, домотканих, оксамитових і суконних куртках і штанях; городяни у модних європейських костюмах або коротких куртках, широких шароварах і капелюхах, схожих на дзвіниці.
    Були тут і вродливі фрісландські дівчата в дерев’яних черевиках і спідницях із грубої тканини. На голові вони носили важкі золоті півмісяці з золотими розетками на скронях, облямовані столітнім мереживом. Деякі носили намиста, підвіски й сережки з найчистішого золота, а більшість задовольнялася позолоченими або навіть мідними прикрасами, хоча взагалі фрісландські жінки нерідко носять на голові всі свої сімейні скарби. Того дня не одна сільська красуня хизувалася в головному уборі, що коштував тисячі зо дві гульденів.
    У натовпі подекуди з’являлися селяни з острова Маркен, у дерев’яних черевиках, чорних панчохах і широчезних шароварах, а також маркенські жінки у коротких синіх спідницях і чорних кофтинках, яскраво розшитих на грудях. Вони носили червоні нарукавники, білі фартухи, а на золотавому волоссі — очіпки, схожі на єпископську митру.
    Діти часто виглядали не менш своєрідно і дивовижно, ніж дорослі. Словом, третина всієї цієї юрби, здавалося, зійшла з полотен цілої колекції картин голландської школи.
    Усюди виднілися дебелі жінки й кремезні чоловіки, дівчата зі жвавими личками і юнаки, чий вираз обличчя не мінявся від сходу до заходу сонця.
    Здавалося, тут зібралися представники всіх голландських міст — хоча б по одному від кожного. Прийшли утрехтські водоноси, сировари з Гауди, дельфтські гончарі, винокури зі Східама, амстердамські гранильники алмазів, роттердамські купці, худі пакувальники оселедців і навіть два заспаних пастухи з Текселя. Кожен чоловік мав по люльці й кисету.
    Деякі носили із собою набір для куріння: люльку, тютюн, шило, яким прочищають люльку, срібну сітку, що покриває голівку люльки, і коробочку чудових сірчаних сірників. Чистокровний голландець, де б він тільки не був, рідко з’являється на люди без люльки. Він скоріше забуде на мить про те, що потрібно дихати; та якщо він забув про свою люльку, то він майже справді помирає. Втім, тут ще не було подібного нещасного випадку. Клуби диму піднімалися звідусіль. І що вигадливіше звивався дим, то більш урочистий вигляд був у курця.
    Погляньте-но на тих хлопчиків і дівчаток на ходулях! Їм спала на думку блискуча ідея. Вони можуть роздивитися усе, що хочуть, поверх голів навіть найвищих глядачів. Дивно бачити високо в повітрі їхні маленькі тіла на невидимих ногах. Вони мають дитячі круглі обличчя, але із дуже рішучим виразом. Не дивно, що нервові літні добродії з мозолями на ногах здригаються й тремтять, коли ці довгоногі маленькі чудовиська проходять повз них.
    Із деяких книг ви довідаєтесь, що голландці — люди сумирні. Зазвичай так і є, але прислухайтеся — чи доводилося вам коли-небудь чути такий гомін? У ньому злилися безліч людських голосів… Іржання коней та жалібне пищання скрипки тільки підсилює цей гомін. (Як скрипкам, мабуть, боляче, коли їх налаштовують!) Але основний потік звуків лине від того величезного vox humana, яким наділена людська юрба. Чимало галасу спричиняє і он той потішний крихітний карлик, який шастає в натовпі з важким кошиком. Серед усіх інших звуків виділяються його пронизливі вигуки:
    — Пейпен ен табак! Пейпен ен табак! (Люльки і тютюн!)
    Інший хлопчик, його брат, значно вищий за нього на зріст, але молодший на вигляд на кілька років, продає пампушки й цукерки. Він скликає всіх милих діточок, де б вони не були, далеко або близько, і просить поспішити, поки він ще не розпродав усі ласощі.
    Ви знайомі з багатьма глядачами. Он у тому високому павільйоні, побудованому на березі біля самого льоду, сидять кілька людей, яких ви нещодавно бачили. У центрі — пані ван Глек. Пам’ятаєте, сьогодні її день народження? Вона займає почесне місце. Біля неї сидить мейнгеєр ван Глек, чия пінкова люлька, слово честі, зовсім не приросла до його губ — це тільки так здається.
    Тут і дідусь із бабусею, яких ви бачили на свято Ніколааса. З ними всі діти. Сьогодні так тепло, що взяли із собою і наймолодшого. Бідолашного малюка закутали, наче єгипетську мумію, але він усе одно аж крекче від захвату, а коли грає музика, то у такт їй стискає й розтискає кулачки в рукавицях. Дідусь в окулярах і хутряній шапці, з люлькою в роті й онученям на колінах напрочуд гарний!
    Сидячи під навісом на високому помості, ця компанія може добре оглянути все довкола. Не дивно, що пані прихильно поглядають на гладенький, як скло, лід: із грілкою під ногами замість ослінчика можна затишно посидіти хоч на Північному полюсі.
    Із ними сидить і якийсь пан, віддалено схожий на святого Ніколааса, яким той постав перед юними ван Глеками п’ятого грудня. Але тоді в святого була біла борода, а в цієї людини обличчя гладеньке, як яблуко. І ще: його святість був трохи гладкішим і (між нами) тримав у роті два наперстки, а в добродія, що тут сидить, ніяких наперстків у роті немає. Очевидно, це таки не святий Ніколаас.
    Поблизу, в сусідньому павільйоні, розташувалися ван Хольпи із ван Гендами — їхнім зятем і дочкою, які приїхали з Гааги. Сестра Пітера дотримується своїх обіцянок. Вона привезла із собою букети прегарних оранжерейних квітів, щоб піднести їх переможцям.
    Ці павільйони — а тут є й інші — будувалися сьогодні від світання. Той, напівкруглий, у якому розмістилася родина мейнгеєра Корбеса, дуже гарний і доводить, що голландці — великі майстри споруджувати намети. Але мені більше подобається павільйон ван Глеків — центральний, із червоними та білими смугами, обвішаний вічнозеленими рослинами.
    У павільйоні з блакитними прапорами сидять музиканти. А он ті споруди, схожі на пагоди[40], прикрашені морськими мушлями та вимпелами різноманітних квітів, — це трибуни для суддів. Колони й флагштоки на льоду відзначають межі бігової доріжки. Дві білі колони оповиті зеленню. Нагорі між ними простягнуть довгий шматок тканини; тут даватимуть старт.
    Підняті в півмилі від колон флагштоки встановили на кінцях межової лінії. Її вирізано в льоду досить глибоко, щоб помітили ковзанярі, але не настільки, щоб вони об неї спіткнулися, повертаючи назад, до старту.
    Повітря надзвичайно прозоре, і важко навіть повірити, що колони стоять так далеко від флагштоків. Природно, що між суддівськими трибунами відстань значно менша.
    Втім, півмилі по льоду, та ще за такої ясної погоди, — це, по суті, досить коротка дистанція, особливо якщо її живим ланцюгом оточують глядачі.
    Заграла музика. Мелодія начебто сама радіє на вільному повітрі! Скрипки зовсім забули про свої страждання, і їхні звуки плинуть гармонійно. Поки не дивишся на блакитний намет, видається, начебто музика лине від сонця — така вона вільна та радісна. І тільки побачивши поважні обличчя музикантів, пізнаєш істину.
    А де ж учасники змагань? Усі вони зібралися біля білих колон. Неймовірне видовище! Сорок хлопчиків і дівчаток у барвистих убраннях зі швидкістю електричного струму гасають туди-сюди або ковзають по двоє-троє, окрикуючи одне одного, розмовляючи, перешіптуючись у молодому захваті.
    Кілька пильних дітей статечно затягують ремінці на своїх ковзанах. Інші раптово зупиняються, червоні й схвильовані: стоячи на одній нозі, вони піднімають другу й, приклавши до коліна ненадійного ковзана, випробовуючи, смикають його, потім знову мчать геть. Усі й кожен одержимі демоном руху. Діти не в змозі стояти сумирно. Ковзани тепер — ніби частина їх самих, і кожне лезо немов зачароване.
    Що не кажи, а Голландія просто створена для ковзанярів. Де ще хлопчики й дівчатка вміють утнути на льоду такі чудеса, які навіть у Центральному парку Нью-Йорка зібрали б юрбу глядачів?
    Погляньте на Бена! Мені тільки зараз вдалося його побачити. Він просто дивує місцевих мешканців, а це в Нідерландах нелегко. Бережи сили, Бене, незабаром вони тобі знадобляться!
    Ось і інші хлопчики випробовують себе! Бена вже перевершили. Як вони стрибають, а як зберігають рівновагу, які роблять оберти, які викрутаси, неначе вони всі гумові!
    Але хлопчик у червоній шапці затьмарив усіх — спина в нього як годинникова пружина, тіло мов коркове… Ні, залізне, інакше воно зламалося б від таких різких рухів! Він — птах, дзиґа, кролик, штопор, ельф, м’яч із плоті й крові, і все це одночасно. Вам здалося, він випростався, а він уже нагнувся. Ви думаєте, він пригнувся, а він устиг випростатися. Він кидає на лід рукавичку і, зробивши перекид, піднімає її. Не зупиняючись, він зриває шапку з голови здивованого Якоба Поота й надягає її знову задом наперед. Глядачі кричать «ура» і сміються. Легковажне хлопча! Під ногами у тебе холодно, як в Арктиці, а над головою спекотніше, ніж у помірному поясі. Великі краплі поту вже котяться по твоєму чолу. Хоча ти й чудовий ковзаняр, на змаганнях можеш програти. Француз-мандрівник, стоячи із записником у руках, бачить, як наш приятель, англієць Бен, купує пампушку в карликового брата й одразу її з’їдає. Француз записує, що голландці ковтають величезними шматками й усі без винятку люблять картоплю, зварену в чорній патоці.
    Поблизу білих колон видно кілька знайомих нам облич. Ламберт, Людвіг, Пітер і Карл — тут усі в добрій спортивній формі.
    Ганс неподалік від них. Він, здається, також збирається позмагатися, бо на ногах у нього ковзани — ті самі, які він продав за сім гульденів! Виявляється, хлопець скоро запідозрив, що його «хрещена-фея» і таємничий «друг», який купив ковзани, — одна й та сама особа. Переконавшись у цьому, він сміливо звинуватив її в обмані, а вона, знаючи, що витратила на цю покупку всі свої маленькі заощадження, не зважилася заперечувати. За милістю тієї самої «доброї феї» Ганс одержав можливість викупити свої ковзани.
    Отже, Ганс братиме участь у змаганнях. Карл був обурений цим більше, ніж будь-коли, але в змаганнях вирішили брати участь ще три сільських хлопчики, отже, Ганс не сам.
    Двадцятеро хлопчиків і стільки ж дівчаток.
    Дівчата зараз стоять попереду, готові до старту, — вони побіжать першими. Серед них Гільда, Ріхі й Катрінка. Дві-три учасниці квапливо нагинаються, щоб востаннє підтягти ремінці на ковзанах. Весело спостерігати, як вони тупотять ногами, перевіряючи, чи міцно прив’язано ковзани.
    Гільда лагідно розмовляє із граційною маленькою дівчинкою в червоній кофтині й новій коричневій спідниці. Та це ж Гретель! У гарних черевиках і спідниці, у новому очіпку вона дуже гарненька.
    І Анні Боуман тут. До змагань включили навіть сестру Янсзона Кольпа, але його самого розпорядники не допустили за те, що він убив лелеку і минулого літа його застукали на гарячому під час крадіжки яєць із пташиного гнізда: у Голландії це — карний злочин.
    Цей Янсзон Кольп, знаєте, був… Але ні, я зараз не можу розповідати про нього. Ось-ось почнуться змагання…
    Дівчатка вишикувалися в ряд. Музика стихла.
    Чоловік, якого ми називатимемо оповісником, стоїть між колонами й ближньою суддівською трибуною. Гучним голосом він зачитує правила змагань:
    — «Дівчата і хлопці змагаються по черзі, поки одна дівчинка й один хлопчик не переможуть двічі. Вишикувавшись шеренгою, вони стартують від колон, біжать до лінії, позначеної прапорцями, повертаються до місця старту, щоразу пробігаючи по милі».
    За суддівським столом махають прапором. Пані ван Глек у павільйоні встає. Вона нахиляється вперед; у неї в руках — біла хустка. Коли вона її опустить, сурмач дасть сигнал до старту. Хустка летить униз. Лунає сурма.
    Пішли!
    Ні, повернулися. Шеренга не була рівною, коли дівчатка пробігали повз суддівську трибуну.
    Сигнал повторюють.
    Знову помчали. Цього разу все гаразд. Ой, як швидко вони біжать!
    Юрба на хвилину затихла і схвильовано дивиться, тамуючи подих.
    Із глядацьких лав лунають вітальні вигуки. Ура! П’ять дівчаток попереду. Важко сказати, яка з них уже дісталася до межової лінії і біжить назад… Щось червоне — от і все, що можна розрізнити. Неподалік миготить блакитна пляма, а жовта ще ближче. Глядачі біля старту напружують зір і жалкують, що не зайняли місця ближче до флагштоків.
    Хвиля вітальних вигуків наростає. Тепер видно добре: попереду Катрінка!
    Вона вже минула павільйон ван Хольпів. У наступному павільйоні пані ван Глек. Вона нахилилася вперед і притягує дівчаток, як магніт. Гільда обганяє Катрінку й, пробігаючи повз павільйон, махає рукою своїй матері. Ще дві дівчинки наганяють її зі швидкістю стріли.
    Але що це зараз промайнуло, щось червоно-коричневе? Ура, це Гретель! Вона теж махає рукою, але не в бік гарних павільйонів. Її вітає весь натовп, а дівчинка чує тільки голос батька:
    — Молодець, моя крихітко!
    Незабаром Катрінка, весело сміючись, обганяє Гільду. Тепер наближається дівчинка в жовтому. Вона обганяє всіх, крім Гретель.
    Судді нахиляються уперед, але не відривають очей від годинника. Вітальні вигуки не стихають у повітрі. Навіть колони начебто сколихнулися. Гретель пронеслася повз них. Вона перемогла.
    — Гретель Брінкер — одна миля! — оголошує оповісник.
    Судді кивають. Вони записують щось на табличках, які тримають у руках.
    Поки дівчата відпочивають, — причому деякі схвильовано товпляться навколо переляканої своїм успіхом маленької Гретель, а інші з показною зневагою відходять убік, — хлопчики вишиковуються в ряд.
    Цього разу хусткою змахує мейнгеєр ван Глек. Лунають гучні звуки сурми.
    Хлопчики помчали. Вони вже на півдорозі! Чи доводилось вам бачити таке видовище? Триста ніг промайнули в одну мить. Але ж біжать лише двадцять хлопчиків! Та ніг усе одно ніби кілька сотень… Принаймні, так здається.
    А де тепер бігуни? Стоїть такий галас, що аж у голові паморочиться. Над чим сміються люди? А, он над тим гладким хлопчиком, що відстав від усіх. Гляньте, як він біжить!
    Гляньте! Він зараз гепнеться… Ти ба, не впав. Цікаво, чи помітив він, що залишився на самоті? Адже інші хлопчики ось-ось досягнуть фінішу… Так, помітив. Він зупиняється, витирає розпашіле обличчя, знімає шапку й озирається. Краще добровільно вийти зі змагань. Він так щиро й здивовано регоче, що відразу здобуває собі сотню друзів. Добродушний Якоб Поот! Славний хлопець тепер уже в юрбі глядачів і дивиться на учасників змагання із таким же пристрасним хвилюванням, як і всі інші.
    Хмара крижаного пилу вилітає з-під лез, коли ковзанярі добігають до межі й повертають назад.
    Наближається щось чорне; це один із хлопчиків — от усе, що ми знаємо. Він зачепив регістр vox humana, і юрба видає потужне ревіння.
    Ковзанярі наближаються — ми вже бачимо червону шапку. Ось Бен… Ось Пітер… Ось Ганс!
    Ганс попереду! (Молода пані ван Генд мало не зім’яла квіти, які тримала в руках. Вона ж не сумнівалася, що першим буде Пітер!)
    За Гансом — Карл Схуммель, потім Бен і хлопчик у червоній шапці. Інші не відстають.
    Від них стрімко віддаляється чиясь висока фігура. Обганяє червону шапку, обганяє Бена, потім Карла… Порівнявшись із Гансом, біжить поруч з ним! (Пані ван Генд затамувала подих.) Це Пітер! Він попереду!.. Ганс швидко обганяє його. Очі Гільди повні сліз. Пітер має перемогти. Очі Анні гордо блищать. Гретель дивиться, стиснувши кулачки… Ще чотири кроки, і її брат буде біля колони.
    Він тут! Так, але Схуммель прибіг на секунду раніше. В останню мить Карл, зібравши всі свої сили, пролетів між колонами й досяг фінішу.
    — Карл Схуммель — одна миля! — кричить оповісник.
    Незабаром пані ван Глек піднімається знову. Падаючи, хустка будить сурму, а сурма, чий звук, як тятива, ураз випускає у простір двадцять дівчаток-стріл.
    Це гарне видовище, але довго дивитися не вдається: не встигли ми як слід їх розглянути, як вони вже далеко. Цього разу ковзанярі біжать майже поруч; коли, повернувши біля флагштоків, вони мчать назад, важко сказати, хто першим досягне колон.
    Попереду нові личка… схвильовані, розпашілі, не помічені нами раніше. Серед них Катрінка й Гільда, а Гретель і Ріхі позаду. Гретель відстала, але, коли Ріхі обганяє її, вона виривається уперед. Вони вже майже наздогнали Катрінку…
    Гільда досі попереду, вона ось-ось досягне фінішу… Вона жодного разу не сповільнила бігу відтоді, як звук сурми погнав її уперед; вона мчить до мети, як стріла. Один за одним лунають захоплені вигуки. Пітер мовчить, але його очі сяють, мов зорі. «Ура! Ура!»
    Знову лунає голос оповісника:
    — Гільда ван Глек — одна миля!
    Голосні схвальні крики прокочуються юрбою, захоплюючи за собою музику, і всі звуки зливаються в суцільний радісний гул.
    Але тільки-но здіймається прапор, гамір змовкає.
    Знову лунає різкий звук сурми. Він жене хлопчиків удалину, мов вітер листя — варто визнати, темне і дуже велике листя.
    Воно летить до флагштоків, і його підганяють вигуки «ура» — це кричать глядачі.
    Ми починаємо розрізняти тих, хто до нас наближається. Тепер попереду троє хлопчиків, і всі вони біжать голова в голову. Це Ганс, Пітер і Ламберт. Карл незабаром розриває ряд і стрімко виривається уперед. Мчи, Гансе! Лети, Пітере! Не дозволяйте Карлові перемогти ще раз! Уїдливий, нахабний Карл… Ван Моунен слабшає, але ви сильні як ніколи. Ганс і Пітер, Пітер і Ганс… Хто попереду? Ми любимо їх обох. Нам майже все одно, хто з них прудкіший.
    Гільда, Анні й Гретель, розташувавшись на довгій червоній лаві, більше не всидять спокійно. Вони схоплюються на ноги… Всі троє різні, вони страшенно хвилюються. Гільда одразу ж сідає на місце. Ніхто не здогадається, що вона має певний інтерес, що вона стривожена, що її переповнює одна надія! То заплющ очі, Гільдо… Сховай обличчя, що сяє від радості! Пітер переміг.
    — Пітер ван Хольп — одна миля! — кричить оповісник.
    Судді ставлять оцінки. Знову збуджений гул, ті самі звуки музики у загальному гаморі… Але що це? Здається, щось сталося… Невелика юрба тісниться, обступивши когось біля однієї з колон. Карл упав. Він не забився, йому тільки трохи запаморочилось. Якби він не був таким похмурим, то отримав би більше співчуття від гарячих юних сердець. А так, щойно він зводиться на ноги, про нього одразу ж забувають.
    Дівчатка готуються бігти втретє!
    З якими рішучими обличчями вишиковуються вони в шеренгу! У деяких вигляд аж урочистий, викликаний почуттям відповідальності; інші напівсором’язливо-напівзадерикувато усміхаються, і всі до однієї палко прагнуть перемоги.
    Третя миля може стати вирішальною. Але якщо цього разу ні Гретель, ні Гільда не переможуть, всі інші також матимуть шанси отримати срібні ковзани.
    Цього разу кожна дівчинка впевнена, що подолає дистанцію удвічі швидше, ніж минулого. Як вони тупотять ногами, випробовуючи леза, як нервово оглядають кожного ремінця… Як випростовуються під кінець, спрямувавши погляди на пані ван Глек!
    Звучить сурма, і дівчаток знову проймають дрижаки. Тремтячи від хвилювання, вони спрямовуються вперед, нахилившись, але чудово зберігаючи рівновагу. Кожен стрімкий крок довший за попередній.
    Ось вони вже з’явилися вдалині.
    Знову всі напружують зір, знову вітальні крики «ура», знову збуджене тремтіння, коли через кілька митей четверо чи п’ятеро дівчаток мчать попереду інших, усе ближче, ближче до білих колон…
    Хто попереду? Не Ріхі, не Катрінка, не Анні, не Гільда і не дівчинка у жовтому… Це Гретель, прудконогий ельф, найспритніша з усіх дівчаток! Початок змагань був для неї лише забавкою, а тепер вона біжить всерйоз — в душі вона твердо вирішила перемогти. Гнучка, маленька, вона начебто не робить ніяких зусиль; але вона не може зупинитися, поки не досягне мети!
    Даремно оповісник підвищує голос — його не чути. Та він і не може повідомити нічого нового — натовп уже гуде:
    — Гретель завоювала срібні ковзани!
    Як пташка, летіла дівчинка по льоду. Тепер вона несміливо озирається навколо, розгублено. Їй до болю в серці хочеться втекти у той затишний куточок, де стоять її батьки. Але поруч із нею Ганс… Навколо неї юрмляться дівчатка… Добрий, радісний голос Гільди звучить у неї над вухом. З цієї години ніхто вже не буде над нею знущатися. Гусятниця вона чи ні, але тепер Гретель — визнана ковзанярська королева!
    Зі зрозумілою гордістю Ганс оглядається: він хоче знати, чи бачить Пітер ван Хольп торжество його сестри. Але Пітер в їхній бік і не дивиться. Він стоїть на одному коліні, низько схиливши засмучене обличчя, і квапливо вовтузиться із ремінцем свого ковзана.
    Ганс миттєво підбіг до нього:
    — У вас щось негаразд?
    — А, Гансе, це ви? Так, для мене забавки скінчено. Я хотів тугіше підв’язати ремінця… Прокрутити в ньому нову дірку, та й перерізав його цим триклятим ножем чи не навпіл.
    — Мейнгеєре, — сказав Ганс, знімаючи з ноги ковзана, — візьміть мого ремінця!
    — Та ви що! Ні, Гансе Брінкер! — вигукнув Пітер, підвівши очі. — І все ж велике вам спасибі! Ідіть на місце, друже мій, сурма ось-ось покличе.
    — Слухайте, — благально промовив Ганс хрипким шепотом, — ви назвали мене своїм другом… Беріть ремінця… Хутчіш! Не можна втрачати ані секунди. Цього разу я не побіжу… Адже я майже зовсім не тренувався. Ви повинні взяти ремінця! — І Ганс, сліпий і глухий до всіх заперечень, просмикнув свого ременя у Пітерового ковзана і знову став благати товариша надягти ковзани.
    – Іди, Пітере! — крикнув Ламберт із шеренги. — Ми чекаємо!
    — Заради вашої матері, — благав Ганс, — покваптеся! Гляньте, вона знаком просить вас стати в шеренгу… Ну ось, майже вдягнули. Скоріше зав’яжіть його! Я все одно перемогти не зміг би. Ні в якому разі! Змагання буде між Схуммелем і вами.
    — Ви чудовий хлопець, Гансе! — вигукнув Пітер, поступаючись.
    Він кинувся на своє місце тієї миті, коли впала біла хустка. Сурма пролунала голосно і ясно.
    Хлопчики помчали.
    — Гляньте на них! — кричить якийсь кремезний старий з Дельфта. — Вони перевершили всіх на світі, ці амстердамські молодики! Гляньте!
    І справді, погляньте на них! Усі до єдиного — мов крилаті Меркурії. Куди ж вони помчали, мов навіжені? А, розумію, вони женуться за Пітером ван Хольпом. Він — просто прудконогий утікач із Олімпу. Меркурій і його загін крилатих родичів летять щодуху. Вони впіймають Пітера!
    Так-так! Тепер вилетів уперед Карл… Перегони все пришвидшуються… Бен попереду!
    У хмарі крижаного пилу гонитва повернула назад. Вона мчить до фінішу. За ким женуться тепер? За самим Меркурієм. Це Пітер, Пітер ван Хольп. Лети, Пітере… На тебе дивиться Ганс. Він посилає всю свою жвавість, всю свою силу твоїм ногам. Твоя мати й сестра сполотніли від хвилювання. Гільда тремтить, не насмілюючись підняти очей. Лети, Пітере! Юрба не збожеволіла, просто вона вітає тебе. Переслідувачі женуться за тобою слід у слід! Торкнися білої колони! Вона киває, похитується перед тобою… Вона… Ура! Ура! Пітер завоював срібні ковзани!
    — Пітер ван Хольп! — крикнув оповісник, але хто його почув?
    — Пітер ван Хольп! — закричали сотні голосів: адже Пітер — улюбленець всієї округи. — Ура! Ура!
    Тепер оркестр вирішив змусити всіх слухати музику. Він заграв веселу пісню, потім бадьорий марш. Глядачі, припускаючи, що має статися ще щось, напружили слух і зір.
    Учасники змагань вишикувалися. Пітер, як найвищий, став спереду, Гретель, найменшенька, — за всіма. Ганс випросив ремінця у продавця пампушок і став одним із перших.
    Три красиво оповиті гірляндами арки стояли неподалік одна від одної на річці навпроти павільйону ван Глеків.
    Хлопчики й дівчатка на чолі з Пітером повільно покотилися вперед у такт музиці. Радісно було дивитися, як ковзає ця строката процесія, немов злившись у єдину живу істоту. Вона то загиналася й робила петлі, то граційно звивалася між арками, і куди б не прямував Пітер — її голова — тіло неухильно слідувало за ним. Не раз вона спрямовувалася прямо до центральної арки, але раптом, немов у якомусь новому пориві, повертала назад і обвивалася навколо першої арки. Потім повільно розкручувалася; низько пригнувшись, перетинала річку і, швидко звиваючись, наче змія, нарешті пробігала під найвіддаленішою аркою.
    Поки музика грала повільно, процесія, здавалося, повзла, ніби істота, скута страхом. Та ось музика пришвидшила темп, і вся процесія одним стрибком метнулася вперед, швидко прослизнула між арками, звиваючись, закручуючись, розвертаючись, але жодного разу не порушивши строю, і, нарешті, корячись голосному заклику сурми, який подолав музику оркестру, раптово розсипалася: хлопчики й дівчатка вишикувалися подвійним півколом перед павільйоном пані ван Глек.
    Пітер і Гретель стоять у центрі, попереду всіх. Пані ван Глек велично піднімається. Гретель, вся тремтячи, змушує себе дивитися на цю гарну пані. Навколо такий гамір, що вона не чує звернених до неї слів. У неї промайнула думка, що їй треба постаратися зробити реверанс, як робить мама, коли приходить меєстер Букман. Але раптом їй кладуть на руки… щось блискуче і таке сліпуче, що в неї виривається крик радості.
    Тоді вона зважується роззирнутися навколо. І в Пітера щось у руках.
    — О! О! Яка краса! — вигукує вона.
    І всі, кому видно, повторюють:
    — Яка краса!
    А срібні ковзани виблискують на сонці, відкидаючи відблиск світла на два щасливі обличчя.
    Мевроу ван Генд надіслала із хлопчиком-посильним свої букети. Один для Гільди, один для Карла, решту — для Пітера й Гретель. Побачивши квіти, королева ковзанярів більше не може стримуватися. Блискаючи вдячними очима, вона підхоплює ковзани й букет фартухом і, пригорнувши їх до грудей, тікає шукати батьків у юрбі.

Розділ XLV
Радість у будиночку

    Ви, мабуть, здивуєтеся, коли я скажу, що Рафф і його вроу прийшли на ковзанярські змагання; ви здивувалися б іще більше, якби зазирнули до них увечері того радісного двадцятого грудня. Дивлячись на будиночок Брінкерів, що похмуро стовбичить посередині замерзлого болота, старий будиночок із випнутими стінами, які немов попухли від ревматизму, і з дахом, схожим на шапку, зсунуту набакир, ніхто й не запідозрив би, як там весело всередині.
    Від минулого дня не залишилося й сліду, крім вогняної смуги над самим обрієм. Кілька необережних хмар уже зайнялися, а інші, з розпаленими краями, загубилися в тумані.
    Промінь сонця, який заблукав, зісковзнувши з вербового пня, нишком намагався проникнути до будиночка. Йому, мабуть, здавалося, що якби він зумів дістатися до тутешніх мешканців, то вони неодмінно зраділи б йому. Кімната, у якій він сховався, була такою чистою, що чистішої собі й годі уявити. Навіть тріщини в балках на стелі ретельно протерли. Повітря було сповнене смачними пахощами.
    Яскраве полум’я торфу в комині породжувало спалахи негрізних блискавок на темних стінах. Воно вигравало то на величезній шкіряній Біблії, то на кухонному начинні, розвішаному на дерев’яних цвяхах, то на гарних срібних ковзанах і квітах на столі. У цьому мінливому світлі ясне, відкрите обличчя тітоньки Брінкер аж сяяло. Гретель і Ганс, узявшись за руки, стояли, притулившись до комина, і весело сміялися, а Рафф Брінкер… танцював!
    Я зовсім не хочу сказати, що він робив піруети або видригував ногами, що для голови родини було б неприпустимо, ні; я тільки маю на увазі, що, поки діти весело гомоніли, Рафф зненацька зірвався з місця, клацнув пальцями й зробив кілька рухів, дуже схожих на фінальні па шотландського танцю. Потім він обійняв свою вроу й у захваті навіть підняв її.
    — Ура! — крикнув він. — Згадав! Згадав! — Томас Хіґс. Це те саме ім’я! Раптом осяяло. Запиши його, синку, запиши!
    Хтось постукав у двері.
    — Це меєстер! — захоплено вигукнула тітонька Брінкер. — Боже милостивий, і що тільки робиться!
    Мати й діти кинулися відчиняти двері та, сміючись, зіштовхнулися на порозі.
    Однак це був не лікар, а три хлопчики: Пітер ван Хольп, Ламберт і Бен.
    — Добрий вечір, молоді люди, — мовила тітонька Брінкер, така щаслива й горда, що її не здивував би візит самого короля.
    — Добрий вечір, юфроу, — відгукнулися всі троє, відваживши їй по глибокому поклону.
    «О Господи! — думала тітонька Брінкер, то опускаючись, то підіймаючись, як масло в маслобійці. — Щастя, що я в Гейдельберзі навчилася робити реверанси!».
    Рафф відповів на уклін хлопчиків тільки ввічливим кивком.
    — Сідайте, прошу вас, молоді люди! — сказала його дружина, а Гретель сором’язливо підсунула гостям табурет. — У нас, як бачите, сидіти нема на чому, але он є ще крісло, біля вогню, до ваших послуг, і якщо ви не проти сидіти на твердому, то наша дубова скриня не гірша за будь-яку лаву… Правильно, Гансе, підсунь її ближче!
    Коли, на радість тітоньки Брінкер, хлопчики повсідалися, Пітер, котрий говорив від усіх трьох, пояснив, що вони йдуть до Амстердама на лекцію і зайшли по дорозі повернути Гансові ремінця.
    — О мейнгеєре, — гаряче проговорив Ганс, — навіщо було так турбуватися! Мені дуже ніяково.
    — Даремно, Гансе. Адже мені самому хотілося зайти до вас, інакше мені довелося б чекати би до завтра, коли ви прийдете на роботу. До речі, Гансе, щодо вашої роботи: батько дуже задоволений нею. Професійний різьбяр по дереву — і той не міг би працювати краще за вас. Батько хоче прикрасити різьбленим орнаментом і південну альтанку, але я сказав йому, що тепер ви знову ходитимете до школи.
    — Так, — втрутився Рафф Брінкер рішуче, — Ганс почне ходити до школи… І Гретель теж. Це правда.
    — Приємно чути, — сказав Пітер, повернувшись до голови родини. — Я дуже радий, що ви зовсім одужали.
    — Так, хлопче, я тепер здоровий і можу працювати так само завзято, як і раніше… дякуючи Богові!
    У цей час Ганс квапливо записував щось на полях пошарпаного календаря, що висить біля комина.
    — Так, так, синку, записуй. Фіґс! Вигс! Ах ти, який гріх, — розпачливо мовив Рафф, — знову забув!
    — Не бійся, тату, — сказав Ганс, — ім’я і прізвище уже записані чорним по білому. Ось поглянь! Може, згадаєш і все інше. Знати б нам адресу — ото було б добре! — І, обернувшись до Пітера, він проговорив напівголосно: — У мене є важлива справа в місті і якщо…
    — Що?! — вигукнула тітонька Брінкер, сплеснувши руками. — Невже ти нині ввечері збираєшся до Амстердама? Сам же признався, що ніг під собою не відчуваєш. Ні-ні… Підеш на світанку, і все!
    — На світанку! — повторив Рафф. — А чому б це? Ні, Мейтьє, він має вирушати негайно.
    Тітонька Брінкер начебто подумала, що одужання Раффа стає таки сумнівним благом: її слово вже не єдиний закон у цьому будинку. На щастя, прислів’я «Сумирна дружина — чоловікові господиня» пустило в її душі глибоке коріння і, поки тітонька Брінкер розмірковувала, встигло розцвісти пишним цвітом.
    — Добре, Раффе, — сказала вона усміхаючись. — Хлопчик — не тільки мій, але й твій син… Ну й неспокійне в мене сімейство, молоді люди!
    Пітер вийняв із кишені довгого ремінця. Віддаючи його Гансові, він сказав напівголосно:
    — Я не дякуватиму вам, Гансе Брінкер, за те, що ви позичили мені це. Такі люди, як ви, подяки не потребують… Але, маю визнати, ви зробили мені величезну послугу, і я радий це підтвердити. Тільки в самому розпалі змагань, — додав він зі сміхом, — я зрозумів, як жагуче мені хотілося перемогти.
    Ганс розсміявся теж, радіючи, що це допомогло йому приховати збентеження, а його обличчю — трохи охолонути. Юнакам чесним і великодушним, як Ганс, властива прикра звичка червоніти з якогось дива.
    — Це дрібниці, — сказала тітонька Брінкер, виручаючи сина. — Хлопець усією душею прагнув, аби ви перемогли на змаганнях. Я це знаю!
    Ось так допомогла!
    — Та я ще від початку відчув, що з ногами в мене негаразд, — поспішив сказати Ганс. — Краще було вийти зі змагань, якщо не залишилося надії на перемогу.
    Пітеру, мабуть, стало ніяково.
    — Тут ми, мабуть, розходимося в думках. Дещо у всьому цьому мене бентежить. Втім, тепер справи не виправиш — пізно. Але ви справді зробили б мені послугу, якби…
    Кінець своєї фрази Пітер вимовив так тихо, що я не можу передати його. Достатньо буде сказати, що Ганс, ошелешений, відсахнувся назад, а Пітер із дуже присоромленим виглядом пробурмотів, що залишить «їх у себе», якщо він переміг на змаганнях, але «це несправедливо».
    Ван Моунен кашлянув, нагадуючи Пітерові про те, що незабаром почнеться лекція. У цю хвилину Бен поставив щось на стіл.
    — О, — вигукнув Пітер, — я й забув, що в мене до вас ще одна справа! Сьогодні ваша сестра втекла так швидко, що пані ван Глек не встигла віддати їй футляр для ковзанів.
    — Ой леле! — промовила тітонька Брінкер, дивлячись на Гретель і докірливо похитуючи головою. — Так я й знала: вона поводилася дуже неввічливо.
    (Потай вона думала, що далеко не всі жінки можуть похвалитися такою чарівною донечкою).
    — Зовсім ні, — засміявся Пітер, — вона зробила саме те, що й слід було: побігла додому зі своїми цілком заслуженими скарбами… Та й хто вчинив би інакше на її місці?.. Ну, не будемо затримувати вас, Гансе, — провадив він і повернувся до Ганса, але той, схвильовано стежачи за батьком, ніби забув про гостей.
    Тим часом Рафф, занурений у роздуми, повторював пошепки:
    — Томас Хіґс, Томас Хіґс… Так, це саме ім’я й прізвище. Ех, якби мені згадати і назву місця!
    Футляр для ковзанів був обтягнутий червоним сап’яном і прикрашений сріблом. І він був такий гарний, що, якби фея дмухнула на його малесенького ключика або сам Дід Мороз розмалював його чудесними візерунками, він і то не став би кращим. Блискучими літерами на кришці було написано: «Найспритнішій». Усередині футляр було обтягнуто оксамитом, а в одному кутку на ньому витиснене прізвище й адресу фабриканта.
    Гретель подякувала Пітерові з притаманною їй простотою. Дуже задоволена й збентежена, не знаючи, що їй ще зробити, вона взяла футляр і уважно оглянула його з усіх боків.
    — Його зробив мейнгеєр Бірмінгам, — сказала вона трохи згодом, червоніючи й тримаючи футляр перед очима.
    — Бірмінґем! — підхопив Ламберт ван Моунен. — Так, це назва одного міста в Англії. Дай мені глянути… Ха-ха-ха! — засміявся він, повертаючи відкритий футляр до світла. — Не дивно, що ти так подумала, але ти трохи помилилася. Футляр було зроблено в Бірмінґемі, а прізвище фабриканта витиснено маленькими буквами. Гм! Вони такі дрібні, що я нічого не розберу.
    — Дай-но я спробую, — сказав Пітер, зазираючи через його плече. — Ех ти, та їх чітко видно! Бачиш літери: «Т» і «X»… Ось «Т»…
    — Чудово! — вигукнув Ламберт. — Якщо тобі так легко прочитати це, ми тебе послухаємо. «Т» і «X», а далі що?
    — «Т. X.»… «Т. X.»… А! Томас Хіґс — тепер зрозуміло, — відповів Пітер, дуже задоволений, що зумів нарешті розібрати це ім’я, але відразу ж похопився, що він і Ламберт поводяться досить безцеремонно, і повернувся до Ганса.
    І тут Пітер сполотнів. «Що з ними сталося, з цими людьми?» — подумав він. Рафф і Ганс підхопилися з місця й дивилися на Пітера в нестямі від радості й подиву. Гретель, здавалося, збожеволіла. Тітонька Брінкер металася по кімнаті з незапаленою свічкою в руках і кричала:
    — Гансе, Гансе! Де твоя шапка? Ох, меєстере! Ох, меєстере!
    — Бірмінґем! Хіґс! — викрикував Ганс. — Ви сказали — Хіґс! Ми його знайшли! Біжу негайно!
    — Бачите, молоді люди… — заторохтіла тітонька Брінкер, ледве переводячи дихання і хапаючи з ліжка Гансову шапку, — бачите, ми знаємо його… він наш… ні, не наш… я хочу сказати… Ой, Гансе, біжи до Амстердама, негайно біжи!
    — Добраніч… — задихаючись, мовив Ганс, сяючи від несподіваної радості, — добраніч… Даруйте мені, я маю бігти… Бірмінґем… Хіґс… Хіґс… Бірмінґем… — І, вихопивши шапку в матері, а ковзани в Гретель, він вибіг геть із будиночка.
    Що ще могли подумати хлопчики, як не те, що вся родина Брінкерів раптово збожеволіла?..
    Вони зніяковіло попрощалися й зібралися йти. Але Рафф зупинив їх:
    — Цей Томас Хіґс, молоді люди, це один… Одна особа…
    — А! — мовив Пітер, переконаний, що Рафф з-поміж усіх найбожевільніший.
    — Так… Одна особа… Один… Гм!.. Знайомий. Ми думали, він помер. Сподіваюся, це та сама людина. Це в Англії — так ви сказали?
    — Так, тут написано Бірмінґем, — відповів Пітер. — Очевидно, це той Бірмінґем, що в Англії.
    — Я знаю цю людину, — сказав Бен, звертаючись до Ламберта. — Від його фабрики до нашого будинку й чотирьох миль не буде. Дивна людина… Усе мовчить, як устриця — зовсім не схожий на англійця. Я не раз бачив його. Серйозний такий, із дуже гарними очима. Якось він до дня народження Дженні зробив на моє замовлення чудовий футляр для письмового приладдя. Він виготовляє гаманці, футляри для підзорних труб і всілякі вироби зі шкіри.
    Бен говорив англійською, тому ван Моунен переклав його слова для всіх зацікавлених осіб, відзначивши про себе, що ні Рафф, ні його вроу, здається, аж ніяк не почувались нещасними, хоча Рафф увесь тремтів, а очі в тітоньки Брінкер були повні сліз.
* * *
    Можете мені повірити, лікар від слова до слова вислухав усю історію, коли пізно ввечері приїхав разом із Гансом до Брінкерів.
    — Молоді люди пішли вже давно, — сказала тітонька Брінкер, — але, якщо поквапитися, їх неважко буде відшукати, коли вони повернуться з лекції.
    — Це точно, — промовив Рафф, кивнувши, — вроу завжди влучає в самісіньку ціль. Добре б, мейнгеєре, побачити молодого англійця раніше, ніж він забуде про Томаса Хіґса. Знаєте, це ім’я легко вислизає з пам’яті… Неможливо утримати його ні на хвилину. Воно раптом налетіло на мене й ударило, як копер палю, а мій хлопець записав його. Так, мейнгеєре, на вашому місці я поспішив би поговорити з англійцем: він багато разів бачив вашого сина. Подумати тільки!
    Тітонька Брінкер підхопила його слова:
    — Ви легко впізнаєте хлопчика, мейнгеєре, — він в одній компанії з Пітером ван Хольпом, а волосся в нього в’ється, як у іноземців. І ви послухали б, як він говорить: так голосно, так швидко, і все англійською! Але для вашої честі це не завада.
    Лікар узяв капелюха і зібрався йти. Обличчя в нього сяяло. Він буркнув, що «це, звичайно, в дусі мого розбишаки — узяти собі дурнувате англійське ім’я», потім назвав Ганса «синку мій», чим до нестями ощасливив юнака, і жваво вибіг із будинку, що аж ніяк не личило такому поважному лікареві.
    Незадоволений кучер утішився, висловивши дорогою додому, до Амстердама, усе, що мав на душі. Лікар сидів у кутку карети і не міг почути жодного слова, тому кучерові випала дуже зручна нагода вилаяти людей, які зовсім не зважають на інших і по десять разів за ніч вимагають коней.

Розділ XLVI
Загадкове зникнення Томаса Хіґса

    Фабрика Хіґса була джерелом насолоди для бірмінґемських пліткарок. Її будівля була невеликою, але достатньою для того, щоби вмістити таємницю. Ніхто не знав, хто її власник і звідкіля він приїхав. На вигляд він був джентльменом, це безперечно (хоча всі знали, що він походить із підмайстрів), і він володів пером, як учитель каліграфії.
    Років із десять тому вісімнадцятирічний юнак раптово з’явився у місті, сумлінно вивчив своє ремесло і завоював довіру хазяїна. Незабаром після того, як він закінчив навчання, його прийняли компаньйоном, і нарешті, коли старий Віллет помер, молодий чоловік узяв справу до своїх рук. Ось і все, що про нього було відомо.
    Деякі обивателі частенько відзначали, що він із жодною душею не хоче й словом перекинутися. Але інші стверджували, що він, коли хоче, чудово підтримує розмову, хоча в нього не все гаразд із вимовою.
    Усі вважали його людиною, яка любить порядок: шкода лише, що він завів собі біля фабрики якийсь огидний ставок із застояною зеленою водою, такий мілкий, що в ньому й вугрові не сховатися, — справжнє малярійне гніздо.
    Його національність залишалася нерозв’язною загадкою. Судячи з його імені й прізвища, батько його був англійцем; але звідки ж родом була його мати? Була б вона американкою, у нього неодмінно були б широкі вилиці й червонувата шкіра. Була б вона німкенею, він знав би німецьку; але ж есквайр Сміт стверджував, що Хіґс цієї мови не знає. Була б вона француженкою (що цілком можливо, адже він завів собі жаб’ячого ставка), це позначилося б на його мові. Ні, не інакше як він — голландець. І от що найдивніше: коли заведеш розмову про Голландію, він нашорошує вуха, але, коли почнеш розпитувати його про цю країну, то з’ясовується, що він нічогісінько про неї не знає.
    Так чи так, але якщо він ніколи не отримує листів від материних родичів із Голландії і якщо жодна жива душа старого Хіґса не бачила, то це означає, що його родина не дуже поважна. Сам Томас Хіґс, мабуть, птах невисокого польоту, хоча й намагається гнути кирпу. «Вже хто-хто, а ми, — шепотілись плетухи, — зовсім не збираємося забивати собі голову думками про цю людину». Саме тому Томас Хіґс і його справи були невичерпною темою всіх пересудів.
    Отже, можна собі уявити, як збентежились усі обивателі, коли якось «людина, яка саме була присутня і знає, що до чого», повідомила, що хлопчик-листоноша нині вранці передав Хіґсові листа — точно з-за кордону, а Хіґс «побілів, як стіна, побіг на свою фабрику, перекинувся слівцем із одним із старших робітників і, ні з ким не попрощавшись, миттю зник зі своїми пожитками. Так, пані!»
    Господиня його винайманої квартири, пані Скраббс, глибоко засмутилася. Мила жінка аж задихалася, коли розповідала, що він виїхав з квартири ось так, раптово, не попередивши її хоча б за день, на що має право всяка жінка, яка не дозволяє витирати об себе ноги (чого із нею, дякувати Богові, ніколи не траплялося); «саме так, і, якщо ви самі так кажете, то не завадило б йому попередити її за тиждень». А він не сказав навіть: «Спасибі, пані Скраббс, за ваші послуги», які вона йому постійно робила, хоч їй і не годиться про це говорити, та вона й не така, аби щораз вимагати подяки… Обурливо!.. Втім, треба визнати, містер Хіґс сплатив їй усе до останнього фартинга! І в неї навіть сльози навернулися на очі, коли вона побачила, що його дорогі чоботи валялися у кутку кімнати не надягнутими на колодки — адже це доводить лише те, що він був дуже збентежений, бо за будь-яких інших обставин вони у нього завжди стояли прямо, як солдати, — хоч їх і не варто було брати з собою, тому що на них двічі набивали набійки.
    Вислухавши цю промову, пані Скрампкінз, найщиріша подруга пані Скраббс, побігла додому розтрубити про подію. І через те що зі Скрампкінзами були знайомі всі й кожен, блискуча павутина новин швидко обплела кожен куток вулиці.
    Того вечора у пані Сніґем зібралася слідча комісія і влаштувала закрите засідання навколо стола, на якому стояв найкращий порцеляновий сервіз господині. Хоча комісія була скликана тільки на скромну «чашку чаю», вона провела величезну слідчу роботу. Пиріжки зовсім охололи, перш ніж комісія проковтнула бодай шматочок. Довелося багато чого обговорити, і було надзвичайно важливо чітко встановити, що кожен член комісії завжди був «переконаний в одному: з цією людиною ще станеться щось надзвичайне». А тому пані Сніґем удалося налити членам слідчої комісії по другій чашці чаю не раніше, ніж пробило восьму.

Розділ XLVII
Яскраве сонце

    Якось у січні, коли сипав лапатий сніг, Лоуренс Букман приїхав із батьком провідати Брінкерів.
    Рафф відпочивав після денної праці; Гретель запалила йому люльку, а тепер старанно вимітала попіл із комина; тітонька Брінкер пряла; Ганс, сидячи на табуреті біля вікна, старанно вчив уроки. Мирна, щаслива родина! Останнім часом її хвилювало тільки очікування «Томаса Хіґса».
    Після того, як нових знайомих урочисто представили один одному, тітонька Брінкер умовила гостей випити гарячого чаю. «У таку хуртовину недовго і змерзнути», — запевняла вона.
    Поки гості розмовляли з її чоловіком, вона шепотіла Гретель, що очі молодого чоловіка схожі на Гансові, як два боби один на одного, не кажучи вже про те, що обидва частенько дивляться кудись у простір безтямним поглядом, хоча знають не менше за будь-якого діда.
    Гретель була розчарована. Вона очікувала трагічної сцени на зразок тих, які Анні Боуман переповідала їй, прочитавши якусь книжку. А тут чоловік, який мало не зробився вбивцею, який десять років десь вештався і був упевнений, що рідний батько з презирством зрікся його, — той самий молодий чоловік, який покинув батьківщину за таких виняткових і драматичних обставин, тепер сидить собі задоволений біля комина, як нічого й не бувало!
    Щоправда, голос у нього тремтів, коли він заговорив із її батьками, а зустрівшись очима з її батьком, він усміхнувся ясною усмішкою, зовсім як лицар, який убив дракона й підніс королю воду вічної юності; та все ж він виявився анітрохи не схожим на переможеного героя з книжок Анні. Адже він не вигукнув, здійнявши руки до неба: «Відтепер я навіки присягаюся бути вірним моєму дому, моєму панові і моїй батьківщині!» — лише ці слова правильні й підходящі в такій ситуації.
    Отже, Гретель була розчарована. Зате Рафф відчував цілковите задоволення. Доручення виконано: до лікаря Букмана здоровим і неушкодженим повернувся син; до того ж бідолашний хлопчина, по суті, ні в чому не винен, якщо не вважати, що він думав, начебто батько здатен зректися його через прикру помилку. Правда, колись стрункий юнак перетворився тепер на досить поважного чоловіка, — а Рафф несвідомо сподівався знову потиснути ту саму юнацьку руку! Та, коли на те пішло, для Раффа все на світі змінилося. І він відігнав від себе всі почуття, крім радості, коли побачив батька й сина, які сиділи поруч біля його комина.
    Тим часом Ганс думав тільки про те, що щасливий «Томас Хіґс» має змогу знову стати асистентом меєстера, а тітонька Брінкер тихенько зітхала, шкодуючи, що мати Лоуренса померла і не може помилуватися на такого красеня, — зітхала й дивувався, чому лікар Букман анітрохи не засмучений тим, що його срібний годинник так потьмянів. Він, зрозуміло, носить годинника відтоді, як отримав його від Раффа. А куди ж він подів золотого, якого носив раніше?
    Світло падало просто на обличчя лікаря Букмана. Який задоволений вигляд він мав! Як помолодшав і повеселішав! Його глибокі зморшки розгладилися. Він сміявся, говорячи голові родини:
    — Ну хіба я не щаслива людина, Раффе Брінкер? Цього місяця мій син продасть свою фабрику і відкриє склад товарів в Амстердамі. Тепер я отримуватиму безкоштовні футляри для окулярів.
    Ганс стрепенувся:
    — Склад товарів, мейнгеєре! Але хіба Томас Хіґс… Тобто ваш син… Не буде вашим асистентом, як і раніше?
    На обличчі меєстера промайнула тінь, але, зробивши над собою зусилля, він усміхнувся й відповів:
    — Ні, з Лоуренса цього досить. Він хоче залишитися комерсантом.
    На обличчі Ганса промайнув такий подив і розчарування, що лікар лагідно запитав його:
    — Чому ж ти замовк, друже? Хіба комерсантом бути ганебно?
    — Ні-і, не ганебно, мейнгеєре, — запинаючись, відповів Ганс, — але…
    — Але що?
    — Те, інше, покликання значно ліпше, — відповів Ганс. — Шляхетніше! Я думаю, мейнгеєре, — додав він палко, — що бути лікарем… Лікувати хворих і скалічених, рятувати людське життя, уміти робити те, що ви зробили для мого батька, — це найкраще, що є на землі!
    Лікар суворо поглянув на нього. Цей погляд видався Гансові осудливим. Його щоки запалали, гарячі сльози навернулися йому на очі.
    — Кепське заняття, хлопчику мій, ця медицина, — сказав лікар, усе ще суплячись. — Вона потребує великого терпіння, самовідданості й завзятості.
    — Звичайно, потребує! — сказав Ганс, знову спалахуючи. — Вона потребує і знання, й благоговіння перед людиною. Ох, мейнгеєре, можливо, це покликання і має свої труднощі, свої недоліки… Втім, ви не всерйоз засуджуєте медицину. Ні, це величне й шляхетне покликання, а не кепське! Даруйте мені, мейнгеєре, — не мені говорити так сміливо.
    Лікар Букман був явно незадоволений. Він повернувся спиною до юнака й напівголосно заговорив із Лоуренсом. Тітонька Брінкер, вважаючи за потрібне зробити суворе попередження Гансові, насупила брови. «Знатні добродії, як мені досить добре відомо, не люблять, коли злидота їм суперечить», — подумала вона.
    Меєстер обернувся:
    — Скільки тобі років, Гансе Брінкер?
    — П’ятнадцять, мейнгеєре, — відповів той, здригнувшись.
    — Ти хотів би стати лікарем?
    — Так, мейнгеєре, — відповів Ганс, тремтячи від хвилювання.
    — Ти хотів би, за згодою батьків, присвятити себе науці, вступити до університету і згодом стати моїм учнем?
    — Так, мейнгеєре!
    — Подумай добряче: тобі не набридне й ти не передумаєш саме в той час, коли я всю душу покладу на те, щоб підготувати тебе і зробити моїм спадкоємцем?
    Очі в Ганса спалахнули:
    — Ні, мейнгеєре, не передумаю!
    — У цьому ви можете йому повірити! — вигукнула тітонька Брінкер, якій уже терпець увірвався стояти осторонь. — Коли Ганс щось вирішив, він — як скеля! А щодо навчання, мейнгеєре, то останнім часом він просто приріс до своїх книг. Він уже тепер бурмоче латиною не гірше за будь-якого священика!
    Лікар усміхнувся:
    — Ну, Гансе, якщо твій батько згоден, інших перешкод я не бачу.
    — Гм! Справа в тім, мейнгеєре, — промовив Рафф, який занадто пишався своїм сином, щоб одразу здатися, — що сам я волію трудитися на чистому повітрі. Але якщо хлопчина хоче вчитися на лікаря і якщо ви йому допоможете пробити собі дорогу, то я не проти. Грошей — ось чого бракує! Але їх можна добути, коли є пара сильних рук. Мине якийсь час, і ми…
    — Мовчіть уже! — перебив його лікар. — Якщо я позбавлю вас вашого головного помічника, я за це заплачу — і з радістю. У мене буде ніби два сини… Що ти на це скажеш, Лоуренсе? Один купець, а другий — лікар… Я буду найщасливішою людиною в Голландії!.. Приходь до мене завтра вранці, Гансе, і ми одразу ж усе владнаємо.
    Ганс тільки вклонився у відповідь. Він не зважився вимовити й слова.
    – І от що, Брінкере, — провадив лікар, — коли мій син Лоуренс відкриє склад товарів в Амстердамі, йому буде потрібна надійна, ділова людина — така, як ви; людина, яка б спостерігала за роботою і стежила за тим, щоб ледарі працювали. Людина… Та скажи йому сам, бевзю!
    Останні слова лікаря були звернені до сина і звучали зовсім не так різко, як це видається на папері. «Бевзь» і Рафф одразу чудово порозумілися.
    — Мені дуже не хочеться залишати греблю, — сказав Рафф після того, як вони трохи поговорили один із одним, — але ви зробили мені таку вигідну пропозицію, мейнгеєре, що відмовитися від неї — це значить пограбувати власну родину.
* * *
    Якомога уважніше подивіться на Ганса, поки він сидить, спрямувавши вдячний погляд на меєстера, — адже ви багато років не зустрічатиметеся із ним.
    А Гретель? Скільки важкої роботи впаде на її плечі! Так, заради любого Ганса вона тепер буде навчатися. Якщо він справді стане лікарем, сестрі гріх буде осоромлювати таку поважну людину своєю неосвіченістю.
    Як старанно тепер ці оченята відшукуватимуть скарби, що криються в надрах підручників! І як вони спалахнуть і потупляться, коли прийде той, кого вона поки що знає лише як хлопчика, що біг по льоду в червоній шапці того чудового дня, коли їй поклали до фартушка срібні ковзани!
    Але лікар і Лоуренс виходять. Тітонька Брінкер схиляється перед ними у своєму найкращому реверансі. Рафф стоїть поруч із нею і, коли він тисне руку меєстеру, має справді молодецький вигляд. За відчиненими дверима будиночка типово голландський пейзаж — рівнина, засипана снігом.

Розділ XLVIII
Останній

    Наша розповідь добігає кінця. Час усюди йде однаково впевненою, рівною ходою, і Голландія не є винятком.
    Брінкерам час приніс багато великих змін. Ганс провів ці роки плідно і з користю, долаючи всі перешкоди і досягаючи своєї мети з усією енергією, притаманною його натурі. Якщо шлях його часом був тернистим, рішучість не похитнулася жодного разу. Часом він повторює слова свого доброго старого друга, сказані дуже давно в маленькому будиночку біля Брука: «Медицина — кепська справа», — але в глибині його серця чується відгомін інших, справедливіших слів: «Це справа велика й шляхетна!»
    Якби ви сьогодні побували в Амстердамі, то напевне зустріли б знаменитого лікаря Брінкера, коли він їде у своїй чудовій кареті відвідувати пацієнтів; а може, побачили б, як він разом зі своїми синами й доньками ковзає по замерзлому каналу.
    Марно вам розпитувати про Анні Боуман, гарненьку щиросерду селянську дівчинку; але Анні Брінкер, дружина знаменитого лікаря, дуже на неї схожа… Тільки, за словами Ганса, вона стала вродливішою, розумнішою і ще більш схожою на добру фею.
    Пітер ван Хольп також одружився. Я й раніше могла б вам сказати, що вони з Гільдою пройдуть свій життєвий шлях рука в руку, так само як багато років тому вони пліч-о-пліч ковзали по замерзлому, залитому сонцем каналу.
    Раз було, що я мало не натякнула, що й Катрінка заручиться із Карлом. Слава Богові, що чутка про це ще не рознеслася: адже Катрінка передумала й досі незаміжня. Вона вже не така весела, як колись, і, хоч як мені сумно про це говорити, деякі її лункі «дзвіночки» дзенькають не в лад із іншими. Але вона усе ще душа свого оточення. Якби тільки вона хоч трішечки могла бути серйозною… Та ні ж бо, це не в її стилі. Її турботи і прикрощі тільки розладнують дзенькіт її «дзвіночків»; глибшої музики вони породити не здатні.
    Душа Ріхі за ці довгі роки сколихнулася до самого дна. Її історія — приклад того, як насіння, посіяне недбало, часом у муках дозріває і як після тяжкого засівання виростає золотий урожай. Можливо, вам у недалекому майбутньому доведеться прочитати письмовий виклад цієї історії, але тільки якщо ви знаєте голландську. В дотепному, але серйозному авторові, чиї твори зараз радо вітають у тисячах голландських родин, лише деякі впізнають гордовиту, легковажну Ріхі, яка колись насміхалася з маленької Гретель.
    Ламберт ван Моунен і Людвіг ван Хольп — хороші люди, і неважко помітити, що досить успішні. Обидва живуть в Амстердамі. Але один залишився в старому Амстердамі, а другий перекочував у велике молоде місто, що носить цю назву. Тепер ван Моунен живе неподалік від Центрального парку в Нью-Йорку і каже, що коли ньюйоркці виконають свій обов’язок, парк із часом не поступатиметься прекрасному Босху, що біля Гааги. Ван Моунен частенько згадує Катрінку, якою вона була в дні його юності, але тепер він радий, що Катрінка, подорослішавши, забула про нього. Але ж тоді йому здавалося, що це була найпохмуріша година його життя… Бенова сестра, Дженні, зробила Ламберта таким щасливим, яким він не міг би стати ні з ким іншим у нашому великому світі.
    Для Карла Схуммеля життя виявилося непростим. Справи його батька похитнулися, і, оскільки Карл не знайшов собі близьких друзів і, головне, не керувався високими принципами, доля шпурляла його, ніби м’яча, поки не обтріпалося майже все його найкрасивіше пір’я. Тепер він служить бухгалтером у заможному амстердамському торговому домі «Букман і Схіммельпеннінк». Молодший компаньйон, Воостенвальберт, добре поводиться із ним, а Карл, у свою чергу, тепер ставиться дуже шанобливо до «мавпи з довгим ім’ям замість хвоста».
    З усіх наших друзів-голландців вже немає на цьому світі тільки Якоба Поота. Він до кінця життя залишився добросердим, щирим і безкорисливим, і його оплакують так само гаряче, як любили й висміювали, поки він жив на землі. Перед смертю він охляв — зробився худішим за Бенджаміна Добса, який тепер став найогряднішим з огрядних.
    Рафф Брінкер і його дружина багато років безбідно живуть в Амстердамі. Це вірне подружжя так само безхитрісне й чесне тепер, у щасливі роки, яким воно було в найпохмуріші свої дні. Неподалік від своєї старої хижки вони побудували павільйон і часто вирушають туди з дітьми й онуками погожими літніми днями, коли латаття велично піднімає над водою свої віночки.
    Історія Ганса Брінкера була б розказана лише наполовину, якби ми, залишаючи його, не помітили поруч із ним Гретель. Мила, моторна, витривала маленька Гретель! Хто вона тепер? Запитайте старого лікаря Букмана — він скаже, що вона найкраща співачка і найчарівніша жінка в Амстердамі! Запитайте Ганса й Анні — вони запевнять вас, що вона найкраща сестра на світі. Запитаєте її чоловіка — він скаже вам, що вона найвеселіша і найніжніша дружинонька в Голландії. Запитайте тітоньку Брінкер і Раффа — їхні очі заблищать радісними слізьми. Запитаєте бідняків — і повітря задзвенить від їхніх вдячних слів.
    Але, якщо ви забули про крихітну фігурку, що тремтіла й плакала на горбку перед будинком Брінкерів, розпитайте ван Глеків: їм, мабуть, довіку не набридне розповідати про милу дівчинку, яка завоювала срібні ковзани.

notes

Примечания

1

    Мейнгеєр — пан.

2

    Зомергейс — літній будиночок; павільйон, у якому влітку відпочивають, але не живуть.

3

    Трексгейти — судна, що плавають по каналах. Деякі трексгейти завдовжки сягають більше тридцяти футів. Вони схожі на теплиці, поставлені на баржі, і тягнуть їх коні, що йдуть берегом каналу. Трексгейти мають два відділення: перший і другий класи, і коли вони не надто перевантажені, пасажири почуваються тут, як удома: чоловіки палять, жінки плетуть або шиють, а діти бавляться на невеличкій верхній палубі. Багато з цих суден ходять під вітрилами — білими, жовтими або шоколадними. Шоколадного кольору вони набувають, коли задля їх більшої міцності тканину просочують настоєм із дубової кори. (Прим. автора.)

4

    Бургомістр — міський голова.

5

    Стейвер — дрібна мідна монета.

6

    Людвіг, Гретель і Карл — німецькі імена; дітей так назвали на честь німців — друзів їхніх батьків. Голландською ці імена звучать як Лодвейк, Грітьє та Карел. (Прим. автора.)

7

    Мевроу — пані.

8

    Staccato — уривчасто (музичний термін).

9

    Юфроу — панночка; більш шаноблива форма звертання — йонгфроу. (Прим. автора.)

10

    Квартьє — дрібна срібна монета.

11

    Мітенки — рукавички без пальців.

12

    Вроу — дружина.

13

    Гульден — велика срібна або золота монета.

14

    Меєстер — лікар.

15

    Ай — рукав Зейдер-Зее. (Прим. автора.)

16

    Так жартівливо називають англійців. Прізвисько походить від памфлету Дж. Арбетнета «Історія Джона Буля» (1727) про простакуватого англійського фермера.

17

    У цій книзі всі відстані подано в англійських милях (1,6 км). Голландська миля у чотири рази довша. (Прим. автора.)

18

    Санта-Клаус в Америці та святий Ніколаас у Голландії — казкові образи. Під час зимових свят вони виконують роль нашого святого Миколая.

19

    Пілігрими — тут: перші голландські переселенці в Америку.

20

    Хоча захоплення тюльпанами не набуло в Англії такого поширення, як у Голландії, ця квітка незабаром стала предметом спекуляції і досить дорого цінувалася. У 1636 році тюльпани продавалися на Лондонській біржі. Ще 1800 року за цибулину зазвичай платили по п’ятнадцять гіней. Бен не знав, що у його час один тюльпан із цибулиною, названий «Фанні Кембл», у Лондоні було продано за сімдесят з гаком гіней. Маккей у своїх «Записках про народні омани» розповідає кумедну історію про одного англійця-ботаніка, що випадково побачив тюльпанову цибулину в теплиці якогось заможного голландця. Не маючи поняття про її цінність, ботанік вийняв складаного ножа і, розрізавши цибулину навпіл, з великим інтересом узявся її досліджувати. Але раптом з’явився власник цибулини і люто накинувся на ботаніка, запитуючи, чи знає він, що робить.
    «Знімаю шкірку з вельми цікавої цибулини», — відповів учений.
    «Хондерт дейзент дейвель! (Сто тисяч чортів!) — закричав голландець. — Адже це «Адмірал ван дер Ейк»!»
    «Дякую вам, — промовив мандрівник, негайно ж записавши цю назву у свого нотатника. — Скажіть, будь ласка, такі тюльпани дуже поширені у вашій країні?»
    «Смерть і диявол! — волав власник цінної цибулини. — Ходімо до старшини нашого стану — там довідаєтеся!».
    Як не опирався бідолашний дослідник, його потягли до судді, і вулицею за ним ішла обурена юрба. Незабаром він, на свій жах, довідався, що знищив цибулину, яка коштувала чотири тисячі флоринів (1 600 доларів, або близько 400 фунтів стерлінгів). Його кинули до в’язниці, і він просидів там, аж доки не прийшли його цінні папери, якими він зміг сплатити цю суму. (Прим. автора.)

21

    Халфвег (півдороги) — містечко на півдорозі між Амстердамом і Гаарлемом.

22

    Vox humana — буквально: «людський голос»; у цьому випадку — органний регістр, що видає звук, подібний до людського голосу. (Прим. автора.)

23

    Вестмінстерське абатство — колишній монастир у Лондоні, де ховають видатних людей Англії.

24

    Ксантіппа — дружина давньогрецького філософа Сократа, яка славилася своєю сварливістю.

25

    Шкіпер — капітан невеликого судна, човна або буєра. (Прим. автора).

26

    Бушприт — брус, що виступає вперед з носа судна.

27

    Колісниця Джаґернаута (точніше: Джаганнатха) — величезна колісниця, на якій в Індії під час релігійних процесій возять статую бога Джаганнатха. Релігійні фанатики часто кидалися під її колеса, вірячи, що той, хто загине під цією колісницею, потрапить до раю.

28

    Синдбад — один із героїв арабських казок «Тисяча й одна ніч», який прославився своїми надзвичайними мандрівками.

29

    Беллерофон — один із героїв грецької міфології, який знищив чудовисько Химеру.

30

    Ратуша — будинок міського самоврядування.

31

    Істина в простоті (лат.).

32

    Фортунат — казковий герой, якому завжди щастить.

33

    У давнину в Англії не дозволялося дивитися королю в обличчя, і звідси пішла приказка: «Кішці дозволено дивитися на короля».

34

    Саардам (правильніше вимовляти: Заандам) — містечко в Голландії, де на корабельних верфях працював Петро I.

35

    У Голландії заміжню жінку з нижчих класів не називають «мевроу» — пані, як це прийнято в інших країнах, і хоча вона має прізвище чоловіка, її називають «юфроу» — панночка. (Прим. автора.)

36

    Моріц-Гейс — будинок, побудований принцом Моріцем Нассауським.

37

    Вільгельм III, принц Оранський, який став англійським королем, був правнуком принца Оранського, Вільгельма Мовчазного, убитого Герардсом 10 липня 1584 року. (Прим. автора.)

38

    Ейсбреєкер — важка машина, оснащена залізними клинами, якими вона, рухаючись, ламає лід. Маленькі криголами пересувають вручну, у більші впрягають коней; буває, одного криголама тягнуть шістдесят або й сімдесят коней. (Прим. автора.)

39

    Сказане не є жартом. Хлопчики й дівчатка, які виховуються у цьому закладі, носять одяг з тканини у велику чорну й червону клітинку. Це вбрання так впадає у вічі, що певною мірою заважає дітям пустувати, коли вони виходять у місто. У Бюргерському притулку виховується кілька сотень хлопчиків і дівчаток. Голландія славиться своїми доброчинними установами. (Прим. автора.)

40

    Пагода — буддійський храм з конічним дахом.
Top.Mail.Ru