Скачать fb2
Заручені

Заручені

Аннотация

    Події, відтворені в романі видатного італійського письменника (1785 — 1873), відбуваються на території Міланського герцогства. Це історія двох юних закоханих із маленького ломбардського села — Ренцо Трамальїно та Лючії Монделли, яким доводиться подолати багато перешкод і зазнати чимало пригод, перш ніж вони зможуть поєднати свої долі.
    Автор таврує феодальне засилля, продажність правосуддя, змальовує портрети князьків роздрібненої країни, що тероризують народ і чинять беззаконня, використовуючи найманих розбійників.


АЛЕССАНДРО МАНДЗОНІ. Заручені





Передмова

 ЕПОХА РІСОРДЖІМЕНТО І ТВОРЧІСТЬ АЛЕССАНДРО МАНДЗОНІ
    Протягом віків Італія пережила дві грандіозні епохи, і обидві вони називалися Відродженням: Ренесанс (XIV—XVI ст.) та Рісорджіменто (XIX ст.). Це були епохи драматичних соціальних зрушень і потрясінь, етапи духовного розвитку італійського народу та формування його національної самосвідомості. Слово «рісорджіменто» по-італійськи означає — оновлення, відродження, воскресіння. Але якщо перше італійське Відродження — Ренесанс, згідно з концепцією італійських гуманістів, мало бути відродженням античності, то Рісорджіменто — епоха героїчної боротьби за об'єднання і свободу країни — було відродженням, воскресінням, а великою мірою і створенням самої Італії. Біля джерел італійського Ренесансу стояв великий флорентієць Данте. А вершинним явищем культури Рісорджіменто стала творчість міланського романтика Алессандро Мандзоні.
    А. Мандзоні народився 7 березня 1785 р. в Мілані, столиці Ломбардії, в старовинній дворянській родині. Його дідом був видатний юрист XVIII ст. Чезаре Беккаріа (1738—1794). Поборник громадянських свобод, вихований на ідеях французьких енциклопедистів, Чезаре Беккаріа відомий як автор славнозвісного твору, забороненого папською цензурою,— «Про злочини та покарання» (1764), в якому вчений різко засуджував смертну кару й тортури. В 1791 р. маленького Ліссандріно віддали вчитися в аристократичний релігійний коледж Мерате. Проведені в Мілані дитинство та юність майбутнього письменника припали на період тяжких для Італії випробувань, на роки великих надій і так само великих втрат.
    Що являла собою Італія наприкінці XVIII ст.? Італії не було, а був, за словами поета Дж. Джусті, стоптаний апеннінський чобіт, пошитий з різнокольорових клаптів. І який тільки злодій не взувався в той чобіт!.. На території Італії існувало кілька невеликих держав, різних за своїм устроєм, політичними орієнтаціями, а також рівнем економічного й культурного розвитку: Міланське герцогство і П'ємонт (згодом — центр Рісорджіменто), Венеціанська і Генуезька олігархічні республіки, герцогства Модена і Парма, Велике князівство Тосканське і Папська область, Королівство Обох Сіцілій (туди входили Сіцілія й Неаполь) та ін. Північні області Італії з більш розвинутою економікою окупувала Австрія. Іспанська віть Бурбонів порядкувала у відсталих південних областях. У Римі світська влада належала папі. Роздробленість загарбаних та пограбованих італійських королівств і герцогств, абсолютистські форми правління, відсутність єдиного ринку, неможливість проведення буржуазних реформ в Італії — напівфеодальній країні, що опинилася в оточенні набагато сильніших від неї держав Західної Європи,— з часом ставали дедалі більшим анахронізмом. Тому рух Рісорджіменто був не лише суб'єктивною потребою країни, а й об'єктивною історичною необхідністю.
    14 липня 1789 р. штурм Бастілії став грізною увертюрою до подій Великої французької революції. А 15 травня 1796 р. солдати республіканської армії на чолі з генералом Бонапартом тріумфально увійшли в Мілан. Так почався знаменитий Італійський похід Наполеона, який приніс молодому революційному генералові всеєвропейську славу, а італійцям — тимчасову свободу від австрійських узурпаторів. Та звільнення від австрійського ярма невдовзі обернулося для італійців новим ярмом у вигляді французької корони. Поки італійські патріоти чекали від Наполеона підтримки у своїй національній боротьбі, хижий корсіканський стратег поповнював свої війська італійськими рекрутами, необхідними йому для подальших завойовницьких походів. А французькі комісари тим часом конфісковували в італійських селян зерно і коней, привласнювали шедеври італійського мистецтва: так опинилися у Франції картини Рафаеля й рукописи Леонардо да Вінчі, так були вивезені з Венеції навіть бронзові коні святого Марка. Що ж до самого Мілана, то Бонапарт, який уже мріяв про золоту корону візантійських базилевсів, не відмовився все ж і від залізної корони ломбардських королів: ставши 1804 р. імператором, він призначив свого пасинка, принца Євгенія Богарне, у Мілан як намісника з титулом віце-короля.
    Однак перетворення революційного генерала на імператора, який з новопроголошених італійських республік зробить залежні від Франції королівства і поділить розшматовану Італію між членами своєї сім'ї, відбулося не зразу. Наполеонівське панування в Італії спершу було і справді фактором позитивним: стабілізувалася розхитана фінансова система, були поновлені дороги, проведені деякі реформи в галузі освіти. В червні 1797 р. в Мілані було проголошено Цизальпінську республіку, що 1802 р. дістала назву Італійської республіки: в ній Наполеон вбачав основу майбутньої єдиної Італії. Свобода, рівність, справедливість — величні слова, що мали такий глибокий і разом з тим невизначений зміст у філософії минулих століть, тепер для італійців конкретизувалися в образі Італії — демократичної, вільної, незалежної держави. Італійці усвідомили необхідність боротьби за свою свободу: формувалася демократична опозиція, гуртувалися суспільні сили, готові до антифеодальних реформ і перетворень, осмислювалися шляхи об'єднання Італії. Нарешті італійці відчули важкий і нерівний, але живий пульс історичного часу.
    Цей суперечливий період італійської історії дуже позначився на творчості Мандзоні. Перший твір молодого письменника — поема «Тріумф Свободи» — був написаний 1801 p., але побачив світ лише в рік смерті автора; доти юнацька поема Мандзоні поширювалася тільки в списках серед патріотичних кіл Італії. Раніше поема не могла бути надрукована: її не пропустила б ані надто неповоротка й підозрілива австрійська цензура, що в пошуках крамоли перевіряла навіть нотні знаки, ані надміру прониклива цензура наполеонівська.
    Незважаючи на неминучий класицистичний декор юнацького твору Мандзоні, в ньому вже відчутний подих нових ідей. Маючи суворий і непідкупний погляд на історію, Мандзоні дуже рано збагнув, що проголошена Наполеоном свобода є насправді новим рабством: в останній пісні поеми з'являється геній Інсубрії,— так по-латині називалась Ломбардія,— розгніваний дух народу проклинає німецьких, іспанських та австрійських деспотів, а разом з ними й Тиранію, яка присвоїла собі ім'я Свободи. Мандзоні одним з перших зрозумів, що наполеонівське панування неодмінно позбавить італійців останньої ілюзії — віри в те, що свободу їм може принести іноземний визволитель. Італія сама здобуде свою свободу — таким було непохитне внутрішнє переконання молодого поета ще задовго до того, як ці горді слова стануть гаслом Рісорджіменто.
    Настав 1805 рік. Мандзоні вирішив їхати в Париж до своєї матері — маркізи Джулії Беккарія, що жила у французькій столиці після свого офіційного розлучення з чоловіком.
    В Парижі Мандзоні потрапив у бурхливий вир політичного й культурного життя пореволюційної Франції. Він відвідує знаменитий салон Софії де Кондорсе, вдови великого вченого[1], з якою приятелювала Джулія; заявляються в нього нові друзі — філософ і лікар ГІ'єр Кабаніс, філософ Антуан Дестют де Трасі та ін. Там Мандзоні познайомився і з Клодом Фор'єлем. Один з найвідоміших республіканців 1793—1794 pp., письменник та історик літератури К. Фор'єль дуже любив Італію. З Мандзоні його пов'язала дружба на все життя — невдовзі К. Фор'єль став його першим французьким перекладачем.
    Перебування в Парижі було для Мандзоні своєрідною школою, яка виховала в ньому не лише літературну майстерність, а й зміцнила його громадянську позицію. Важлива подія сталася і в його особистому житті: взимку 1808 р. він одружився з Енрікеттою Блондель, швейцаркою за походженням. Однак паризький період не був позбавлений для Мандзоні складних психологічних колізій. А 1810 р. став для письменника роком важкої духовної кризи. Спричинилися до неї і драматична родинна ситуація (випадково мало не загинула дружина Мандзоні), і той гнітючий стан розчарування наслідками революції, який панував тоді серед французьких республіканців. Ця криза суперечливо відбилася на подальшій творчості письменника. Саме тому Мандзоні, який доти мав славу якобінця, став глибоко релігійною людиною, однак з цілком самостійною концепцією буття (така еволюція — взагалі характерне явище для італійських письменників). Зрозуміло, що концепція, в якій Мандзоні намагався примирити просвітницькі ідеї з християнством, нерідко розходилася з офіційним віровченням і не раз накликала на письменника гнів з боку ортодоксальних представників римської курії.
    Влітку того ж таки 1810 р. родина Мандзоні повернулася до Італії. Спершу Мандзоні оселяються в Брузульйо — на віллі неподалік від Мілана, а згодом і в самому Мілані — в будинку на вулиці Мороне, де й прожив письменник усе своє життя (зараз там міститься Центр вивчення творчості Мандзоні).
    В 1810—1815 pp. Мандзоні пише «Священні гімни». Якоюсь мірою вони були навіяні тяжкими паризькими враженнями, однак суть їхня глибша. «Трійця», «Різдво», «Воскресіння» — це сумні врочисті вірші, біблійні сюжети інтерпретуються в них своєрідно. Видатний італійський літературознавець, учасник руху Рісорджіменто Франческо де Санктіс писав, що «Гімни» Мандзоні стали викликом класицизму: в них знайшла своє втілення інтерпретована через євангельські притчі «ідея віку — тріада: свобода, рівність і братерство». Демократичний пафос цих гімнів — у засудженні тиранії та уславленні пригноблених. Добрими словами відгукнувся про «Гімни» Гете, сказавши, що в них відчутно, як відроджується занедбана впродовж віків прекрасна італійська мова.
    1815 р. знаменував собою початок тотального наступу реакції в усіх сферах суспільного життя. В червні 1815 р. відбувся горезвісний Віденський конгрес, і невдовзі після цього реакційні держави Європи, об'єднавшись у Священний союз, повели жорстоку боротьбу проти всіх реформ і нововведень які вдалося вибороти Французькій революції. Були відновлені феодально-абсолютистські режими. В Італію знову прийшли австрійці — вони окупували Ломбардію, Венецію, Тоскану. Дворянам і духівництву було повернуто конфісковані землі, відновлено церковну цензуру, скасовано всі наполеонівські реформи. Розграбовану й безправну Італію було стерто з карти Європи. Австрійський канцлер Меттерніх сказав: «Італія — це всього лише географічне поняття...»
    Саме в цей драматичний для Італії 1815 рік на досить тьмяному літературному горизонті раптом засяяли яскраві імена — в літературу прийшли романтики. Це була, як писав поет В. Монті, «смілива північна школа» — молоді міланські письменники: революціонери й патріоти, члени таємних товариств, майбутні страдники й герої епохи боротьби за нову Італію — критик Лодовіко ді Бреме, теоретик мистецтва і поет Джованні Берше, поети й прозаїки Сільвіо Пелліко, Томмазо Гроссі, Джованні Торті, Массімо Д Адзеліо, поет-сатирик Карло Порта, історики Мелькіорре Джойа і Джан Доменіко Романьйозі, карбонарії[2] Федеріко Конфалопьєрі, Петро Марончеллі, Ермес Вісконті. Центром італійського романтизму зробився Мілан, а на чолі міланських романтиків став Алессандро Мандзоні.
    Література італійського романтизму була могутнім, яскравим відблиском тріумфів і трагедій Рісорджіменто. Збігаються навіть хронологічні межі періоду романтизму та зрілого Рісорджіменто. Порівняно з іншими країнами Західної Європи в Італії романтизм сформувався пізніше, але шлях його розвитку був цілком самостійний. Мабуть, у жодній з європейських країн романтизм не мав такого вистражданого й пристрасного громадянського пафосу, як в Італії. Країна гинула, отож у цей час «літати на крилах метафізики над хаосом ідеалізму», як казав Дж. Романьйозі, було якось не до речі. Італійський романтизм можна назвати літературою народу, довгий час позбавленого волі й незалежності, а тому основна її тема — боротьба за свободу. Романтики повернули італійську літературу до народних джерел, піднялися на захист національної культури та історії. Перед італійськими романтиками постало завдання, яке вже давно вирішили для себе Франція, Англія й Німеччина, а саме: допомогти італійцям усвідомити себе як народ, як націю, як самостійну країну, пробудити в них відчуття своєї національної самобутності, виховати в них громадянську позицію. З часом і запозичений у німців термін «романтизм» здався молодим письменникам надто умовним. І тоді свою школу вони назвали так: «національна нова література». Хронологічні межі цієї школи сягали в глиб культури: першими романтиками вважалися Данте і Петрарка. Це ще одна причина того, що італійський романтизм такий цілісний — в ньому фактично були відсутні антагоністичні тенденції, характерні для романтизму взагалі. Італійським письменникам просто не вистачало історичного часу, ні на філософську самозаглибленість у дусі Новаліса, ні на меланхолійні роздуми в дусі Вордсворта, ні тим більше на містичні шукання в дусі Шатобріана,— близьким був їм лише тираноборчий дух поезії Байрона, суворе бунтарство Шіллера, стихійна жертовність героїв Гюго. Абстрактна сутність всесвітньої скорботи конкретизувалася для італійців у їхній історичній трагедії. А метафізичні глибини залишилися для італійських письменників за тим порогом їхньої свідомості, на якому вони оплакували руїни своєї поневоленої країни.
    Музою італійських романтиків стала Історія. Адже в народу було відібрано батьківщину. Іноземні гнобителі віками перетворювали італійців на рабів. «Італія — рабиня!» — ці страшні слова ще в XIV ст. сказав Данте. «Так, зараз ми раби, але раби, готові до повстання»,— гордо відгукнувся на них з XVIII ст. великий трагік Вітторіо Альф'єрі. А в XIX ст. з гіркотою скаже Леопарді: «Італіє! Царицею була! Тепер же ти убога, мов рабиня!» Італійські романтики мусили звернутися до глибин, своєї історії, щоб осмислити свою сучасність, щоб нагадати італійцям, хто вони в насправді, щоб повернути втрачену гідність народові, який подарував світу Данте й Мікеланджело.
    Звернувся до історії й Алессандро Мандзоні. В 1819 р. він пише історичну драму «Граф Карманьйола», в 1822 p.— «Адельгіз».
    Передмова Мандзоні до історичної драми «Граф Карманьйола» стала маніфестом італійського романтичного театру (її часто порівнюють з передмовою В. Гюго до «Кромвеля», написаною в 1827 p.). В цій передмові, а також у ряді інших теоретичних праць («Лист пану Ш. про єдність часу й місця в трагедії» — відповідь французькому критику, поетові-класицистові Віктору Шове, який виступив з різкою статтею про «Графа Карманьйолу»; лист до маркіза Чезаре Д'Адзеліо «Про романтизм»; 1823) Мандзоні доводить абсурдність деяких принципів класицистичної драми. Ідеалом для письменника був театр Шекспіра. Не єдності часу й місця повинен дотримуватися драматург, а правди подій і характерів. Не жорсткій теорії, не канонічній схемі підкоряється мистецький твір, а сам художник відповідно до свого світобачення й естетичного чуття стає творцем нової художньої системи. Власне, ця думка — фундамент романтичної естетики. Сюжет драми може бути тільки історичний, вважає Мандзоні, однак ключ до його прочитання дає сучасність. Замість «системи класицизму» письменник пропонує інший термін: «історична система». Цей термін дав могутній імпульс не лише для становлення концепції італійського романтизму, а й для майбутнього його розвитку в проекції на реалізм.
    Історичний факт, що ліг в основу драми Мандзоні «Граф Карманьйола», зафіксований в книзі швейцарського історика Жана Сісмонді (1773—1842) «Історія італійських республік». У драмі йдеться про Італію XV століття, розшматовану, як завжди, міжусобними війнами. Простий п'ємонтський селянин з Карманьйоли завдяки своєму військовому таланту став кондотьєром[3] у Міланському герцогстві й одержав від правителя титул графа. Але як чоловік чесний і непідкупний, він не міг примиритися з деспотизмом міланського герцога Філіппа Вісконті. Сподіваючися знайти державу, де панувала б законність та справедливість, граф перейшов під заступництво венеціанського дожа. Але дож був настільки підступний сам, що ні в чию чесність не вірив: запідозривши кондотьєра й звинувативши в зраді, він стратив Карманьйолу.
    Ця драма в полемікою з так званою теорією «державного інтересу» Макіавеллі — теорією, що виправдує злочинну політику правителів інтересами держави, які насправді є звичайнісінькою сваволею влади (відлуння цієї полеміки можна знайти в трактаті Мандзоні «Про католицьку мораль», 1819). Мандзоні — як, зрештою, більшість прогресивних європейських письменників XVIII— XIX ст.— вважав, що історія — це втілення вищої волі, а не засіб досягнення чиєїсь суб'єктивної мети: в історичному процесі реалізується насамперед моральна ідея, й ціною великих жертв і зусиль людство будує ідеальний суспільний лад майбутнього. Тому жорстокість, підступність, деспотизм — тобто все, що зосередилось у понятті «макіавеллізм»,— не можуть привести до торжества справедливості. Така політика приречена за своєю суттю, оскільки вона йде всупереч Історії. А користь не можна протиставляти моралі — таким повинен бути закон буття людського суспільства. Порушення ж моралі призводить до загибелі передусім того, хто її порушує: сильна деспотична держава — олігархічна Венеціанська республіка, де таємний суд «ради десяти» засудив Карманьйолу до страти,— такою політикою «державного інтересу» і себе прирекла на занепад.
    Гине Карманьйола. Страждає його друг сенатор Марко, змушений через політику ілюзорного «державного інтересу» відступитися від Карманьйоли. Та є ще одна мовчазна жертва в цій драмі — народ. З лихої волі честолюбних правителів стали ворогами венеціанці й міланці, тобто італійці, що споконвіку воювали між собою. Цей трагічний абсурд італійської історії — не на поверхні драми, але він є внутрішньою основою всіх драматургічних колізій.
    Гостру за своїм звучанням драму «Граф Карманьйола» зустріли холодно: журнали відмовлялися її друкувати, в пресі не з'явилося жодного схвального відгуку. Сподобалася вона лише одному поетові — старому Гете (до драми Мандзоні він навіть написав передмову).
    В 1822 р. була надрукована ще одна історична драма Мандзоні — «Адельгіз». Значною мірою створена вона під впливом нової історіографічної школи, що виникла в 20-і pp. XIX ст. у Франції і, зокрема, під впливом теорії молодого вченого-історика Огюстена Тьеррі (він належав до кола паризького друга Мандзоні Клода Фор'єля). О. Тьєррі доводив, що феодальний лад у Франції та засновані на ньому консервативна структура управління й система соціального гноблення зумовлені германським завоюванням.
    Для Італії ця проблема стояла ще гостріше. Германські племена не раз витоптували Італію,— ця історична ворожнеча була прадавня і невигойна. Роздуми над історією змусили Мандзоні повернутися до VI ст. В 568 р. Італію завоювали лангобарди (від них і походить назва Ломбардія). Панування «північних варварів» — лангобардів, а разом з ними саксів і свевів,— тривало понад два століття: в 773—774 pp. франки на чолі з Карлом Великим розгромили королівство лангобардів. «Визволитель» Карл теж поділив Італію між своїми родичами, між вельможами та монастирями і, зрозуміло, запровадив власну систему управління. А народ залишився, як і був, у рабстві. Глухо й монотонно звучить у кінці третьої дії хор — він співає про те, що під подвійним ярмом ще нижче зігнеться народ, «який позбувся й імені свого...».
    З XIX ст. Мандзоні кинув погляд на VI—VIII ст. італійської історії. І що ж змінилося? Нічого: були лангобарди, їм на зміну прийшли «визволителі» франки — від австрійського чобота визволив французький багнет. Варто було лише відхилити жорстоку маску давньої історії, як з-за неї з'явилася зловісна гримаса історії сучасної. Знову ж таки вихід один: свободу Італії не принесуть іноземці — вона мусить вибороти свою незалежність сама.
    Драми Мандзоні «Граф Карманьйола» та «Адельгіз» зіграли велику роль і в становленні нового італійського театру, і в розвитку національно-визвольного руху. Політичні й моральні проблеми, які вирішував Мандзоні у своїх історичних драмах були дуже близькі й болючі для його сучасників: трагедії давньої Італії допомагали збагнути, яким повинно бути обличчя нової, відродженої Італії.
    Світову славу приніс Мандзоні його роман «Заручені» — перший історичний роман в італійській літературі. Завдяки цьому твору італійський романтизм, не втрачаючи своєї самобутності, перестав бути явищем суто національної культури, а став одним з найвищих досягнень загальноєвропейського романтизму.
    Роботу над твором Мандзоні розпочав у 1821 р. Це був тяжкий час. Повстання карбонаріїв у Неаполі (1820) та П'ємонті (1821), що підняли на боротьбу всю Ломбардію, закінчилися кривавим розгромом. Сталися заворушення в Тоскані, Романьї, Пармі, Модені, спалахнула революція в Туріні. Почалися репресії. Австрійці особливо лютували в Мілані. Були заарештовані друзі Мандзоні — карбонарії Федеріко Конфалоньєрі, Луїджі Порро, П'єтро Марончеллі. Джованні Берше мусив виїхати з Італії. Бунтарський журнал «Кончільяторе», авторами й співробітниками якого були всі ці талановиті італійські романтики, був розгромлений австрійськими властями. Головного редактора журналу — відомого письменника Сільвіо Пелліко — посадили в одиночну камеру фортеці Шпільберг (пізніше він напише відому в усій Європі книгу — трагічний щоденник «Мої тюрми»). Багато в'язнів було засуджено до страти (Федеріко Конфалоньері, Джузеппе Арконаті, Ермес Вісконті, Джордо Паллавічіно), а потім смертний вирок їм замінено на довічне ув'язнення.
    Встановили нагляд і за Мандзоні. В австрійських досьє він фігурував серед лібералів, запідозрених в антиурядовій революційній змoвi. Працювати в Мілані Мандзоні вже не міг, отож він виїхав на свою віллу в Брузульйо. Там, на березі озера Комо, й були написані перші сторінки національної епопеї.
    Мандзоні з головою поринув у найріднішу свою стихію — історію. Працював натхненно, захоплено,— це був основний твір його життя, в якому він втілив свої думки і про минуле Італії, і про її майбутнє.
    Дія роману «Заручені» відбувається в Італії в XVII ст., в Міланському герцогстві, й триває два роки: події починаються 7 листопада 1628 p., а завершуються восени 1630 p.— це був нестерпно тяжкий для Італії період іспанського панування. Іспанія та Франція воювали між собою за велетенські володіння померлого в 1627 р. герцога Віцченцо Гонзага. З 1628 р. до 1631 р. в Італії велася так звана Мантунська війна. Економіка занепала майже повністю, селяни катастрофічно зубожіли. Почалися неврожаї, голод, селянські бунти. В Італію увійшли германські війська: ландскнехти-лютерани палили села й міста, грабували церкви, вбивали людей, а 1630 р. принесли з собою чуму в Ломбардію.
    Всі ці події Мандзоні вивчав за історичними хроніками та працями італійських істориків — Джузеппе Ріпамонті, Лудовіко Міраторі, П'єтро Веррі, Мелькіорре Джойа. Але принципове новаторство історичного роману Мандзоні полягав в тому, що крізь нетрі офіційної історіографії письменник зумів розгледіти життя простих людей і вписати їхні долі в історію свого народу. Під рукою Мандзоні ожило минуле його батьківщини, але не палаци феодалів, а нужденні халупи селян, не аристократичні квартали Мілана, а голодна міська біднота, не придворні свята з фейєрверками, а чума з її лазаретами й вимерлими селищами. В італійській літературі цього не бачив до Мандзоні майже ніхто. Як писав критик А. Дзоттолі, Мандзоні відтворив історію тих, хто не мав історії. А все тому, що справжня історія, вважав Мандзоні, — не хроніка подвигів і не виклад яскравих подій та тріумфів, історія — це саме життя. Свідома «дегероїзація» історії дозволила Мандзоні зняти з образу Італії бунтарський ореол, який вона мала в офіціозній літературі, й за хисткими декораціями суспільного благоденства побачити нарешті «великого німого» — народ, змучений і втомлений народ, чиїм трудом і жертвами ця історія творилася.
    В романі розповідається про драматичну долю двох закоханих — жителів невеличкого ломбардського села Лекко Лоренцо Трамальїно та Лючії Монделли, яким лише після багатьох випробувань пощастить побратися. Вони долають цілий ряд часом навіть смертельних небезпек та перешкод, які чинить молодим свавільний феодал дон Родріго; побившись об заклад із своїми приятелями — такими ж негідниками, як і сам,— що Лючія дістанеться йому, він не відступав від своєї мети ні на крок.
    Ця історія — не випадковість і не виняток, а один з виявів породженої феодалізмом системи насильства, гноблення й переслідування, результат соціальних відносин, які склалися в суспільстві на певному історичному етапі його розвитку. В такій роздробленій країні, як Італія, котра до того ж іще й перебувала під владою іноземних загарбників — іспанців, будь-який злочин чи примха могутнього феодала, оточеного найманими бандитами — браві, залишався безкарний. А отже, в цьому суспільстві ні закон, ні церква, ні навіть чудо не могли врятувати молодих наївних селян — Ренцо та Лючію, оскільки там і закон стояв на сторожі беззаконня. В романі зіткнулися два світи. Це світ насильства й бездуховності: дон Родріго, його браві, сільський священик — курато дон Абондіо, таємничий деспот — феодал Безіменний, «синьйора» — черниця Гертруда, і беззахисний світ людської доброти й чесності: Ренцо, Лючія, її мати Аньєзе, падре Крістофоро, кардинал Федеріго Борромео. А ще це зіткнення не окремих індивідуальностей чи характерів,— воно глобальніше: це поєдинок деспотичної держави і людини, ідеології насильства і народної моралі.
    Отже, при всьому розумінні масштабності історичного процесу, визначальним у ньому був для Мандзоні саме моральний аспект. Духовний світ героїв його твору формується в складній боротьбі людини з собою, з навколишнім світом, з невблаганними законами буття. Але не фатум стихії тяжів над людським суспільством: будують його люди, і тому кожна окрема людина несе моральну відповідальність за все, що відбувається навколо неї. Вірність моральним принципам, чистота морального вибору є творчою рушійною силою, історичного процесу, відступ від цих принципів — силою руйнівною, вважав Мандзоні, стверджуючи тим самим активність людської особистості в процесі творення своєї історії.
    »Роман побудований на протистоянні протилежних духовних начал — насильства й моралі. Та, крім того, майже кожен з героїв переживає дуже складну психологічну еволюцію. Тому композиційно і ритмічно роман, при всій своїй пластичності, будується на різких, несподіваних зіткненнях, парадоксальних поворотах сюжету, непередбачених наслідках подій, набуваючи при цьому поліфонічного звучання.
    От, скажімо, парафіяльний священик дон Абондіо, чия моральна позиція дає поштовх драматургії всього роману. Це ім'я в Італії стало символічним. Дон Абондіо — постать комічна й зловісна водночас: він не злочинець, не розбійник, не злодій, а просто звичайнісінький собі пристосуванець і боягуз, який ніколи, як пише Мандзоні, не нудьгував, оскільки його постійно супроводив незмінний супутник — страх. Але ж психологічним грунтом цього страху є потворні форми суспільної свідомості, властиві деспотичній феодальній системі. Виконуючи волю дона Родріго, священик тільки відмовляється вінчати Ренцо й Лючію. Однак насправді дон Абондіо небезпечніший від будь-якого злочинця,— адже жертвами його моральної нікчемності стають порядні й чесні люди, які ні в чому й ні перед ким не завинили. Протистоїть дону Абондіо справжня й мужня людина — падре Крістофоро, який впродовж роману намагається порятувати закоханих. Але дон Абондіо пережив чуму, а падре Крістофоро (як і його прототип — священик з купецької родини Піченарді з міста Кремони) гине 1630 р. в чумному лазареті, де він виходжував хворих. Однак в його долї закладена глибока філософія, яку сповідував сам Мандзоні: постраждати за справедливість — означає перемогти (це слова мудрого Федеріго Борромео, що, до речі, теж постать історична). Це стоїчна філософія мучеників, для яких поняття честі й справедливості вище від страху за власне життя.
    Або взяти Гертруду й Безіменного: фактично це два антиподи, що переживають прямо протилежну еволюцію, знову ж таки зумовлену законами жорстокості й насильства, які панували в тодішньому італійському суспільстві. Гертруду, розумну й добру дівчину, проти її волі постригли в черниці. Унаслідок вчиненого над її душею насилля вона й сама стала в монастирі деспоткою, що, врешті, призвело її до злочину: взявши під своє заступництво Лючію, вона свідомо віддала її в руки Безіменного — отже, на ганьбу й загибель. Зовсім інакший злам відбувається в душі Безіменного. Це відомий на всю Італію й водночас таємничий злочинець, що живе в неприступному замку в горах, «мов орел у своєму кривавому гнізді». Спершу всі підкоряються його злій волі; так, він наказує своїм браві викрасти Лючію з монастиря, діючи на прохання дона Родріго та за згодою Гертруди. Але, побачивши перед собою беззахисну дівчину, цей злочинець переживає потрясіння. Він не тільки рятує Лючію від дона Родріго, а й взагалі, отримавши прощення від кардинала Федеріго, стає на чолі народних повстанців, які борються проти іспанських гнобителів. (Історичні й ці постаті: прототипом «синьйори» була Маріана — дочка міланського графа, після постригу Вірджінія де Лейва,— про неї Мандзоні дізнався з історичних праць Д. Ріпамонті та Л. Мураторі; є ім'я і в Безіменного — це уславлений своєю жорстокістю міланський феодал Бернардіно Вісконті).
    Взагалі, спасіння Лючії і переродження Безіменного — чи не єдина суто романтична колізія в реалістичному романі Мандзоні, яка до того ж будується за законами християнської легенди (перетворення розбійника на праведника й чудесне спасіння невинної дівчини). Та характери це діаметрально протилежні: образ Безіменного — контрастний, суперечливий, химерний, а образ Лючії — витончений, ніжний, ідеальний. Річ у тім, що Мандзоні й справді шукав ідеальне духовне начало своєї нації, і втілення його знайшов у душі простої селянської дівчини. Внутрішня шляхетність і гідність, цілісність і моральна непохитність її вдачі є тією основою, яка здатна забезпечити, на думку Мандзоні, майбутнє народу і неперервність його духовних традицій.
    Справжнє відкриття письменника — Ренцо Трамальїно. «Перша людина в нашій історії» — так називають його італійські дослідники: не титан і не король, не лицар і не полководець, а просто — людина. Причому це дуже колоритний, суто народний італійський характер: стихійний, бурхливий, але й розважливий теж; украй довірливий і разом з тим трохи скептичний; безконечно добрий, благородний — і непокірний водночас. І от у цій нещасливій долі неприкаяної людини, такої, здавалось би, беззахисної перед шквалами історичних бур, Мандзоні ніби зосереджує багатостраждальну історію цілого народу. Недарма Ренцо, ні за що ні про що змушений поневірятися, опиняється серед повсталого натовпу, ладного нарешті поквитатися із своїми кривдниками, чи блукає під час епідемії чуми вулицями Мілана: суспільне лихо і чиєсь особисте нещастя, глобальні події і витоптаний ландскнехтами виноградник — усе це епос народних страждань. Тому так реалістично, так моторошно описаний історичний факт чуми, але водночас він є трагічним символом: спустошена чумою Італія — це випалена душа цілого народу й розтерзана душа самого Ренцо. Та підніметься витоптаний виноградник, селяни повернуться до своїх щоденних клопотів, і Ренцо, пройшовши не одне коло земного пекла, знову підійде до порога Лючії— все воскресає і відроджується під пером Мандзоні. Але що дало їм змогу — і Ренцо, і Лючії, і Аньєзе — вистояти в цій нерівній боротьбі не просто з усемогутнім феодалом, а, власне, й цілою державною системою безкарності, насильства і гноблення? Лише одне: непохитна народна мораль, яка сформувала їхню свідомість, яка є основою їхнього внутрішнього життя. Їм вдається перебороти терор свавільного можновладдя, обминути всі пастки, наставлені на них деспотичною державою та лицемірними законами, пережити навіть чуму,— і все через те, що вони ладні були вмерти, але не зректися своїх почуттів і не піти супроти свого сумління. Тому й виживають вони, бо лишаються до кінця вірні собі, вірні тим поняттям справедливості й честі, що йдуть з глибин національної свідомості й культури. А вірність собі — це запорука перемоги, і як виживають вони, так воскресає й цілий народ.
    Однак у дослідженні народного характеру письменник не обмежується лише цим аспектом його складної діалектики. Адже не тільки наївні й чисті Ренцо та Лючія є в цьому романі,— немало в ньому й зовсім інших персонажів: страшні браві, які тероризують людей, зловісні монатті, що звозять трупи під час чуми й займаються при цьому мародерством, шпики, котрі нечутно сновигають по Мілану,— точнісінько, як і за часів самого Мандзоні. Особливо відчутна ця діалектика народного характеру в епізоді міланського бунту та в описі чуми в Мілані. Ставлення Мандзоні до бунту далеко не однозначне. Письменник визнає справедливість народного обурення, проте не схильний ідеалізувати історію: він не може не бачити, що основним законом епохи, де панують війни, злочини, забобони, неминуче стає насильство. Голодні міланці не здатні збагнути причин свого нещастя: їм здається, що коли розгромити пекарні й повісити кількох пекарів, то голод відразу припиниться (якщо повсталі, резонно міркує Ренцо, й насправді розгромлять пекарні, то де ж тоді пекти хліб?).
    Але насильством не можна перебороти насильства — з цього погляду Мандзоні оцінює конкретний бунт та й взагалі будує свою філософію історії. Для Мандзоні це зовсім не абстрактна теорія — адже він мав і свій власний великий досвід, а не лише послуговувався історичними хроніками, досвід, який допоміг йому розгледіти в моторошних видіннях епохи Тридцятилітньої війни риси й свого часу. Вже за його пам'яті Велика французька революція, що вселяла стільки надій на свободу, в період якобінського терору породила свою форму тиранії. Бачив Мандзоні також і стихійні народні бунти в Мілані на початку XIX ст., що іноді закінчувалися виявами неусвідомленої жорстокості. Так, 20 квітня 1814 р. він був свідком того, як міланці, котрих підбурили австрійські власті, потоптали портрети Наполеона (а ще ж так недавно вони зустрічали його з квітами!) й розтерзали на вулиці наполеонівського міністра Джузеппе Пріну, а тоді довго волочили його закривавлене тіло по місту (епізод в романі з облогою будинку нещасного постачальника провіанту дещо перегукується з тією страшною подією). Оскаженілий кардинал Фабріціо Руффо, якого Мандзоні проклинав ще в «Тріумфі Свободи», нацьковував темних селян на неаполітанських патріотів, що боролися за створення своєї Партенопейської республіки. Неосвічене населення у XIX ст. часто переслідувало лікарів, керуючися при цьому логікою, яка мало чим відрізнялася від логіки наляканих забобонами людей XVII ст. (видання свого роману 1840 р. Мандзоні доповнив дослідженням «Історія ганебного стовпа», де йшлося про переслідування безневинних людей під час епідемії: їх катували і вбивали на підставі безглуздого звинувачення в зумисному поширенні чуми; цей твір зіграв велику роль у боротьбі з невіглаством і забобонами). Тому до народних заворушень Мандзоні ставився вкрай обережно, завжди намагаючись знайти в них ту межу, за якою справедливе обурення людей стає некерованим інстинктом натовпу. За хронологічною послідовністю політичних подій і соціальних зрушень Мандзоні насамперед намагався побачити і відтворити моральну історію свого народу. Твір «Заручені» став першим в італійській літературі історичним романом. В європейській літературі своїм попередником і вчителем Мандзоні вважав Вальтера Скотта, називаючи його «Гомером історичного роману». Існує навіть літературний анекдот, що великий шотландець назвав «Заручених» кращим своїм романом. Однак зрозуміло, що шедевр Мандзоні створений на іншому історичному матеріалі, і метод осягнення глибин національної історії тут цілком самостійний.
    На відміну від історичних романів того часу, в Мандзоні фактично відсутні яскраві описи життя тодішньої знаті. Структуру роману визначає абсолютно протилежний порівняно з офіційними хроніками підхід до історичного матеріалу. Історія селянських злигоднів, бунтів і заворушень, яка так побіжно фіксувалася в хроніках, виростає у Мандзоні в грандіозні полотна народного життя, а описи замків, фортець і дворів можновладних правителів служать письменнику лише для того, щоб виявити справжні причини нещасть поневоленого народу. В занепаді Італії письменник звинувачує іноземних загарбників і місцевих деспотів, що тримають людей у рабстві, сіють між ними ворожнечу й розв'язують війни, увесь тягар яких лягає на плечі простого люду. Звідси у Мандзоні — нова для італійської літератури гуманістична концепція: кожна людина відповідальна за все, що діється в навколишньому світі, але й суспільство несе моральну відповідальність за долю кожної людини.
    Мандзоні було властиве глибоке розуміння діалектики історичного процесу. Крізь страшні картини спустошеної Італії XVII ст., крізь драматичну панораму народного життя в минулому, висвітленому в усій його непривабливій суті, проступають моторошні риси знайомої письменнику історичної реальності — Італії XIX ст., змученої й поневоленої країни. Так конкретно-історичний зміст епохи стає трагічним узагальненням національної історії. XVII століття, настільки рельєфно й реалістично відтворене Мандзоні, потрібне письменникові для того, щоб розімкнути межі століть, пов'язати минуле країни з її теперішнім і проникнути таким чином в динаміку історичного розвитку, передбачити майбутнє, виявити ті сили, які стануть основою цього майбутнього.
    Що ж рухає історію вперед і на якому із щаблів суспільної ієрархії бачив Мандзоні народ? «Глас народу — глас божий» — ця глибока ідея древніх кристалізувалася в гаслі італійської революції: «Бог і народ». Автором цього гасла був лідер республікансько-демократичного крила Рісорджіменто Джузеппе Мадзіні, який проголосив його, зрозумівши, що Італія переможе лише тоді, коли на боротьбу за її свободу підніметься увесь народ. А Мандзоні вже давно був у цьому переконаний: ще раніше, у своєму романі, він сказав, що селянство, народ — не лише моральна опора країни, а й основа її історії. Тому він і вірив у його перемогу. Саме в народі, вважав Мандзоні, втілене божественне начало, яке й реалізується в історії. Отже, навіть над нічим не обмеженим насильством тяжіють закони вищої справедливості, котрі рано чи пізно призводять до перемоги добра над злом. Тому народ — хоч би які тяжкі випробування випали на його долю, — безсмертний: такий закон Історії.
    В першій редакції роман «Заручені» виходив у світ з 1825-го по 1827 pp. В 1827 р. роман було надруковано повністю, але Мандзоні не вважав його завершеним. Вже давно непокоїла письменника проблема мови — одна з найдраматичніших проблем розвитку італійської нації. Віддавна в кожній з держав, а отже, й географічних областей роз'єднаної Італії народ розмовляв на своєму діалекті, а єдиної, тобто літературної, мови не було. Створив цю мову Данте. Він зробив грандіозний і унікальний в історії європейських мов експеримент: з цілого ряду діалектів, що існували в Італії в XIV ст., він вибрав діалект Флоренції — основного міста Тоскани, міста, яке було центром італійського Відродження,— і поклав цей діалект в основу мови майбутнього. Під рукою Майстра флорентійський діалект перетворився на літературну мову, а написана цим діалектом «Божественна комедія» стала національною Книгою Італії. Оскільки ж великий поет — це завжди насамперед великий історик свого народу, то й проблема мови не замкнулася для Данте в межах літератури: саме Данте вперше в італійській історії поставив питання про об'єднання Італії, а геніальна історична інтуїція дала йому змогу передбачити, що духовною основою єдиної Італії повинна бути єдина літературна мова.
    Після епохи Відродження італійська література йшла тим шляхом, який торував їй Данте, однак роз'єднаність країни перешкоджала повній реалізації його ідеї. Поезія, проза, драматургія, що створювалися вже літературною мовою, існували переважно при дворах королів, герцогів та меценатів. Зрозуміло, що аристократична, а часом і академічна літератури були неспроможні й далі долати історичну прірву між народною мовою та літературною, отож ця прірва ставала все глибшою.
    Данте дописав останні терцини «Божественної комедії» перед смертю — в 1321 p., а Мандзоні розпочав роботу над романом «Заручені» в 1821 р. Між двома шедеврами італійської літератури промипуло п'ять століть. Мандзоні став духовним спадкоємцем Данте: на іншому історичному етапі він повернувся до проблеми мови саме в тому аспекті, в якому розумів її Данте.
    Мандзоні усвідомлював тодішній стан італійської мови. Ще в 1806 р. в листі до К. Фор'єля він назвав італійську літературну мову «мертвою». А 1821 p., звертаючись знову ж таки до К. Фор'єля, писав, що італійському письменникові доводиться вирішувати проблеми, які вже давно розв'язали для себе європейські народи. В той час, як французький письменник для втілення своїх думок шукає найтонші нюанси в історично вже сформованій мові, що нею розмовляє вся Франція, італійський письменник мусить писати мовою, якою мало хто говорить взагалі. Відтак цьому бідному письменникові, веде далі Мандзоні, бракує відчуття спілкування із своїм читачем, бракує певності в тому, що мова, тобто інструмент, яким він оперує, а отже, й втілена у ній відповідна художня реальність близька й зрозуміла його народу.
    Свій роман Мандзоні спершу написав ломбардським варіантом літературної мови, пізніше визнав, що ця мова настільки пересипана сумнівними в своїй естетичній вартості діалектними формами, настільки граматично дезорієнтована, що вимагає неодмінної уніфікації,— адже роман повинні читати не лише в Ломбардії, а й в усій Італії. Саме через це Мандзоні вирішив звернутися до першоджерела італійської мови — до флорентійського діалекту, до мови, якою розмовляють у Флоренції, серці італійської культури.
    Для цього влітку 1827 р. Мандзоні разом з усією родиною вирушає у свою знамениту подорож на береги річки Арно, в місто Данте і Боккаччо — у Флоренції, «щоб у водах Арно прополоскати свою одежину»,— ці слова, які жартома сказав письменник, стали крилатими.
    У Флоренції Мандзоні оточили відомі письменники та вчені: Джакомо Леопарді, Джованні Баттіста Нікколіні, Томмазо Гроссі, Гаетано Каттанео, Луїджі Россарі, швейцарський меценат Джанп'єтро Вьйоссе — засновник відомого журналу «Антологія», що згуртував навколо себе тосканських патріотів. Збираючись у залах, де розмістилася редакція журналу, вони утворили щось на зразок маленької лінгвістичної академії: впродовж кількох тижнів тут працював і Мандзоні, читаючи їм свій роман та розпитуючи своїх колег про вживання тих чи інших слів і граматичних форм у Флоренції. А крім того, ходив по флорентійському базару, цікавлячись у продавців, як зветься якась там рибина чи хліб по-місцевому, розмовляв з простими флорентійцями, дослухаючись до їхньої мови, нотуючи забуті народні афоризми, вивчаючи звільнене від вишуканих декорацій академічної літератури безсмертне звучання народного слова.
    На цій основі роман був перероблений докорінно: Мандзоні переписав усі діалоги з урахуванням флорентійської говірки, змінив застарілі граматичні конструкції, вніс зміни і в фонетичну структуру твору, наближаючи його мову до живого, й цілющого першоджерела. Остаточна редакція роману вийшла в Мілані в 1840—1842 pp. Але фактично робота над романом тривала все життя письменника. Не полишав він і теоретичного осмислення мовної проблеми: в 1868 р. написав ґрунтовне дослідження — «Про єдність мови та засоби її поширення», а незадовго до смерті — «Трактат про італійську мову», якого так і не встиг завершити.
    Таким чином, переробка роману була науковою працею, яка мала величезне значення для розвитку італійської мови,— і не лише з погляду літератури чи самої мови, а насамперед з погляду політичного й соціального. Річ не в тому, що Мандзоні замінив ломбардизми тосканізмами,— письменник здійснив глибинну демократичну революцію мови; прагнучи наблизити свій роман до читача, він примусив жити й дихати справжню, істинно народну мову в одному з кращих творів італійської літератури. Ця мова була зрозуміла всім соціальним верствам італійського суспільства. Порушивши найсильнішу традицію італійської літератури, осередком якої впродовж кількох століть були герцогські двори, академії та монастирі, він проклав літературі дорогу до широкого, демократичного і соціально різноманітного кола читачів, а отже, й до всього народу. Виховуючи в пригніченому народі гордість за своє минуле, почуття гідності, Мандзоні великою мірою сприяв формуванню національної свідомості, будив італійців на боротьбу за нову Італію. Тому це вже був і роман майбутнього, роман, міцним фундаментом якого стала нова концепція мови, нове світобачення, новий погляд на історію.
    Великий твір Мандзоні наче зосередив у собі всю еволюцію італійської літератури останніх двох століть: шедевр італійського романтизму, він має також риси класицизму й сентименталізму; перший в Італії історичний роман, він є водночас і першим в Італії соціальним та реалістичним романом, що створив основу для італійської веризму (кінець XIX ст.) і вплинув на формування реалізму в італійській літературі.
    Розкутість і широта мовних засобів дозволили Мандзоні природно відтворити найрізноманітніші мовно-стилістичні шари: мова простого люду і мова державних циркулярів, мова служителів церкви і мова історичних хронік стали ключем до психології епохи. Стриманість, благородство почуттів, властиві стилю роману, внутрішня емоційність і водночас іноді добра, а іноді й дошкульна іронія, реалістичне бачення напрочуд точно вибраних деталей надають неповторної рельєфності й пластики кожному образу. Завдяки точності місцевого колориту, вичерпності соціальних характеристик, глибинному мотивуванню суспільної поведінки персонажів, проникливості психологічного аналізу роман Мандзоні став першим класичним твором італійської реалістичної літератури. Після «Заручених» в Італії з'явилися історичні ромапи Томмазо Гроссі, Франческо Доменіко Гверрацці, Чезаре Канте, Массімо Д'Адзеліо. Роман Мандзоні був школою майстерності для видатних італійських прозаїків XIX—XX ст.: Іпполіто Ньєво і Джованні Верга, Антоніо Фогаццаро і Луїджі Піранделло, Італо Звево і Томмазі ді Лампедуза, Альберто Моравіа й Італо Кальвіно. Твір Мандзоні — могутнього епіка й тонкого лірика — став для італійців і суворим літописом епохи, і поетичною симфонією почуттів, у якій втілилась безконечна любов великого митця до свого народу.
    Саме тому, хоч Мандзоні і не брав безпосередньої участі в подіях Рісорджіменто, письменник уособлював своєю творчістю дух цієї боротьби. Зрештою, він пройшов із своїм народом, як писав Д. Мадзіні, «хресний шлях розчарувань»: поразки народу були його поразками, а віра в перемогу була його вірою. Мандзоні дожив до створення молодої держави: в 1861 р. Італію було об'єднано під владою Віктора-Еммануїла II, а згодом до Італійського королівства приєднано Папську область та Венецію. В 1871 р. столицею Італії був проголошений Рим. Звичайно, італійці на чолі з великим героєм і подвижником італійської історії Джузеппе Гарібальді боролися за вільну й демократичну Італію, а вибороли конституційно-монархічну державу під егідою Савойської династії. Однак це був необхідний історичний рубіж, що великою мірою визначив долю Італії, долю її культури, одним з найвидатніших представників якої є Мандзоні. У 1873 р. письменник помер. А написаний в річницю його смерті — в 1874 p.— й присвячений його пам'яті «Реквієм» Верді став трагічним нерукотворним пам'ятником не лише Мандзоні, а й відомим і невідомим героям Рісорджіменто: адже для тих італійців, які будували барикади на вулицях Мілана, Туріна, Генуї, Палермо, твори Мандзоні були духовними барикадами в боротьбі за свободу і незалежність батьківщини.

    Оксана Пахльовська

Заручені (роман)

Вступ

    «Історію воістину годилося б назвати славетною війною з Часом, бо ж, визволяючи з рук останнього його бранців — роки, що досі вже пооберталися трупами, вона воскрешає їх до життя, робить їм огляд і знову шикує до бою. Та відважні Вояки-Літописці, котрі вкривають себе славою Перемог на сім Ратнім Полі, беруть звідти лише найпишніші та найблискучіші трофеї, увіковічнюючи своїм духмяним чорнилом Подвиги Царів і Володарів, а так само й визначних Осіб, вишиваючи тонюсінькою голкою свого розуму, золотими й шовковими нитками нескінченний візерунок славних Діянь. Однак не моєму нікчемству підноситися до таких міркувань і таких небезпечних висот, так само як і заглиблюватись у Лабіринти Політичних Підступів і слухати войовниче гримотіння Міді; навпаки, ознайомившися з вікопомними подіями, дарма що вони сталися з людьми незнатними й незначними, я збираюсь залишити про них пам'ять Нащадкам, написавши про все щиру й правдиву Оповідь, або ж, вірніше, Повідомлення. В ньому, в цім тіснім Театрі, постануть моторошні Трагедії й Сцени нечуваного Лиходійства упереміш із доброчинними Діяннями і янгольською добрістю, котрі опираються вражим хитрощам. І справді, зважаючи на те, що наші краї перебувають під владою Синьйора нашого, Короля Католицького[4],— Сонця, яке ніколи не заходить, а над ним відбитим Світлом, як ото Місяць, який ніколи не убуває, сяє Герой шляхетного Сімені[5] — правитель pro tempore[6], так само як і високі Сенатори незмінні Світила, та інші Шановні Магістрати — блукаючі планети, проливають світло своє повсюдно, витворюючи в такий спосіб вельми шляхетне Небо, то не можна, спостерігаючи його перетворення в пекло кромішніх діянь, підступності та жорстокостей, без ліку чинимих брутальними людьми, бачити в цьому якусь іншу причину, крім хитрощів та замірів ворога, бо ж самої тільки людської підступності забракло б для опору такій силі-силенній Героїв, котрі, з очима Аргуса та руками Бріарея[7] віддають життя своє задля загального добра. Тим-то, оповідаючи події часів квітучого віку мого, і, хоча більшість тодішніх дійових осіб досі зникла з Арени життя, постававши данниками Парок, я, все ж маючи належну до них повагу, не стану називати їх імен, тобто імен родових; так само вчиню я й з місцем дії — не вказуватиму його точної назви. І ніхто не вважатиме це недосконалістю Оповіді чи якимсь спотворенням у моїй недовершеній праці, хіба, може, Критик виявиться особою, геть недосвідченою в філософії, тим часом як обізнані з нею люди легко зрозуміють, що зміст названої Оповіді анітрохи від цього не постраждав. Адже цілком очевидно й незаперечно те, що імена — це не що інше, як чистісінькі акциденції[8]...»
    — Та коли я впораюся з героїчною працею, переписавши цю історію[9] з побляклого й повного помарок рукопису, і коли вона, як це заведено казати, побачить світ, то чи знайдеться тоді охочий завдати собі роботу перечитати її?
    Ці перейняті сумнівами роздуми, які обсіли мене при розборі карлючок, що йшли після «акциденції», змусили мене урвати переписування й серйозніше поміркувати над тим, як же мені краще вчинити.
    — Цілком ясно,— говорив я собі, гортаючи рукопис,— цілком ясно, що такий град барвистих слів і риторичних фігур не триватиме аж до кінця цього твору. Як справдешній сечентист[10], автор наприпочатку хотів похизуватися своєю вченістю, та далі, в ході розповіді (часом почерез довгі уривки), стиль поволі робиться природнішим і рівнішим. Тільки ж який він посередній! Який незграбний! Який кострубатий! Ломбардських ідіом — безліч, фрази повживано зовсім недоречно, граматика довільна, періоди невпорядковані. Далі де-не-де розсипано вишукані іспанізми і, що набагато гірше,— в жахливих і зворушливих місцях, щоб при будь-якій нагоді викликати подив у читача або спонукати його до роздумів, одно слово, всюди, де потрібна певна кількість риторики, однак риторики скромної, тонкої, вишуканої, автор ніколи не минає нагоди напхати виклад думки отією своєю риторикою, до якої вдавався у вступі. Змішуючи з дивовижною вправністю зовсім протилежні поняття, він умудряється в одному й тому самому періоді, в однім і тім вислові бути грубим і манірним водночас. Ви тільки подивіться: яка високомовна декламація, рясно поцяткована граматичними помилками, повсюдно претензійна важкуватість, що надає особливого характеру творам даної доби в даній країні. Справді, це не той твір, який було б варто пропонувати увазі сучасних читачів: надто-бо вони прискіпливі, надто відзвичаїлися від таких от викрутасів. Добре ще, що слушна думка прийшла мені до голови на самому початку цієї злощасної праці,— отож я просто умиваю руки.
    Проте, коли я вже був зібрався згорнути цього пошарпаного зошита, щоб сховати його, мені раптом зробилося шкода, що така чудова повість назавжди залишиться невідомою, бо ж як повість (читач, можливо, й не поділить моєї думки) вона мені, повторюю, видалася чудовою і навіть дуже чудовою. «Чому б,— подумав я,— не взяти з цього рукопису всю вервечку подій, тільки переробивши його стиль?» А що жодного розумного заперечення на це не знайшлося, то й ухвалу було прийнято негайно. Ось таке походження цієї книжки, викладене з щиросердістю, якої ця книжка, з огляду на її важливість, і заслуговує.
    Проте деякі з цих подій, деякі звичаї, описані нашим автором, видалися нам такими новими, такими дивними,— щоб не сказати гірше,— що ми, перш ніж їм повірити, вирішили допитати й інших свідків і з цією метою заходились копатися в тодішніх мемуарах, щоб з'ясувати, чи то правда, що за того часу так велося на білому світі. Ці розшуки розвіяли всі наші сумніви: щокрок ми натрапляли на такі самі або й ще дивніші випадки і (що видалось нам особливо переконливим) прочитали там навіть про деяких осіб, про котрих не мали жодних відомостей, крім наведених у нашому рукописі, через що ми спершу були взяли під сумнів реальність їхнього існування. При нагоді ми наведемо деякі з цих свідчень, щоб підтвердити вірогідність обставин, яким, через їхню незвичайність, читач був би схильний не повірити.
    Але, відкидаючи стиль нашого автора як неприйнятний, який же стиль ми візьмемо замість нього? В цім-то й уся заковика.
    Всяк, хто ніким не прошений заходжується переробляти чужу працю, ставить себе перед необхідністю звітуватися за свою й до певної міри бере на себе зобов'язання зробити це: такі вже правила світові та юридичні, і ми зовсім не збираємось ухилятися від них. Навпаки, залюбки до них пристосовуючись, ми були налагодилися дати тут якнайдокладніше пояснення обраної нами манери викладу, і з цією метою протягом усієї нашої роботи ми,незмінно старалися завбачити можливі та випадкові критичні зауваження, аби заздалегідь і повністю спростувати їх усі. І не в цьому полягала б скрута,— бо ж (ми змушені сказати це, віддаючи належне правді) перед нашим розумом не поставало жодного критичного зауваження, на яке негайно не з'явилось би потрібне заперечення, з отих заперечень, котрі, я не хочу сказати — вирішують питання, однак змінюють їх постановку. Частенько ми навіть зіштовхували дві критики між собою, примушуючи одну перемагати другу; або ж, грунтовно досліджуючи їх і уважно зіставляючи, ми спромоглися виявити й показати, що попри всю свою видиму різницю вони все ж майже однорідні й обидві породжені недостатньо уважним ставленням до фактів та засад, на яких мало б базуватися судження; отак спарувавши їх, на превеликий їхній подив, ми випускали обидві дружньо гуляти належними їм шляхами. Навряд чи знайшовся б автор, котрий в отакий очевидний спосіб довів би доброякісність своєї роботи. Тільки що ж! Коли ми врешті спромоглися охопити всі згадані заперечення та відповіді й розташувати їх у певному порядку, то — ой лишенько! — їх набралося на цілісіньку книжку. Побачивши це, ми відмовились від нашого попереднього задуму з двох міркувань, які читач безперечно визнає ґрунтовними: перше з них — те, що книжка, призначена виправдувати іншу книжку або ж навіть її стиль, могла б видатися смішною; друге — те, що на перший раз досить і однієї книжки, якщо тільки взагалі і ця не зайва. 

Розділ перший

    Той розтік озера Комо, який завертає на південь між двома суцільними пасмами гір, що витворюють, то висуваючись, то відступаючи, безліч бухт і заток, якось раптово вужчає, прибирає в усьому вигляду річки й тече отак далі між високим мисом праворуч та широким низинним узбережжям ліворуч. Міст, перекинутий саме тут між двома берегами, ще дужче вирізняє це перетворення для зору, мовби позначаючи те місце, де кінчається озеро й знову починається річка Адда, яка трохи далі ще раз обертається на озеро там, де береги, знову розступаючись, надають воді змогу вільно й поволеньки розливатися по нових затоках і нових бухтах. Узбережжя, витворене намулами трьох могутніх потоків, поступово вищає, прилягаючи до двох суміжних гip: одна зветься Сан-Мартіно, друга на ломбардському діалекті — Резегоне (тобто Велика Пилка), за численні й вишикувані в ряд зубці, котрі роблять її схожою на пилку, тож всяк, щойно глянувши на неї (тільки неодмінно спереду — наприклад, з опівнічних стін Мілана), швидко впізнає її за цією прикметою в довгім і широкім пасмі гір з менш відомими назвами і не таким своєрідним виглядом.
    На досить довгому відтинку берег вищає положистим і сталим схилом; далі його перетинають горби й долини, кручі й рівні площинки — залежно від будови обох гір та роботи вод. Нижній край берега, поперетинаний гирлами потоків, складений майже всуціль із ріні та кругляччя; далі тягнуться поля й виноградники з порозкиданими серед них садибами, селищами, хутірцями; де-не-де високо в гори здираються ліси.
    Лекко, головне серед цих поселень, даючи назву всій місцевості, лежить неподалік від мосту, на березі озера; а часом одним краєм опиняється в озері, коли там добре прибуває вода. Нині це вже чимале містечко, що має от-от стати містом. У ті часи, коли відбулися події, про які ми збираємось розповісти, це вже досить значне містечко правило водночас за фортецю, тим-то мало честь бути місцеперебуванням коменданта й користалося привілеєм тримати в своїх стінах постійний гарнізон іспанських солдатів, котрі навчали місцевих дівчат і жінок скромного поводження, час від часу гладили спину декому з чоловіків та батьків, а наприкінці літа не проминали нагоди розпорошитися по виноградниках, щоб трохи позривати винограду і в такий спосіб полегшити селянам тягар збирання.
    Від села до села, з гірських висот до берега, з горба на горб в'юнились тоді й досі в'юняться дороги та стежки, більш-менш круті, а подекуди й положисті; вони то пірнають і заглиблюються в куточки між навислими скелями, звідки видно вгорі тільки смужку неба та якусь вершину гори; то пролягають на високих відкритих рівнинах, звідки перед зором постають більш-менш далекі обшири, завжди розмаїті й завжди чимсь нові, залежно від ширини охоплення зором довколишньої місцевості з різних точок, а також від того, як розгортається чи згортається, виступає вперед, а чи зовсім зникає та чи та картина. Часом видніє то один, то другий клаптик, а інколи й добрячий обшир цього велетенського й різноманітного водного дзеркала. Осьде озеро, яке замикається аж на обрії, або, скорше, губиться в нагромадженні гір, а потім поступово ширшає між подальшими горами, що одна по одній постають перед зором, відбиваючись у воді в перевернутому вигляді з усіма прибережними сільцями; онде розтік річки, потім озеро, далі знову видніє річка, гублячись блискотливими закрутами серед гір, які йдуть за нею, поступово нижчаючи й теж ніби зникаючи за обрієм. І місце, звідки ви споглядаєте ці різноманітні картини, само по собі, хоч би куди ви подивились,— також картина: гора, по схилах якої ви подорожуєте, розгортає перед вами й круг вас свої вершини та урвища, чіткі, рельєфні, мінливі ледве не щокроку, причім те, що спершу видавалося вам суцільним гірським кряжем, несподівано розпадається, і вирізняються окремі пасма; і те, що ви оце тільки бачили на схилі, нараз опиняється аж на вершині. Привітний гостинний вигляд цих схилів приємно пом'якшує дикість і ще дужче відтінює пишноту всіх інших краєвидів.
    Однією з цих стежок 7 листопада 1628 року, надвечір, вертаючи додому з прогулянки, неквапом ішов дон Абондіо, священик одного з вищезгаданих сіл: ні назви цього села, ні прізвища панотця не подано ні тут, ані десь інде в рукописі. Священик безтурботно читав про себе молитви; часом — між двома псалмами — він згортав молитовника, вставляв між сторінки вказівний палець правої руки, відтак, заклавши руки за спину, йшов далі, втупивши очі долі й відгилюючи до огорожі камінці з-під ніг; потім підводив голову й, спокійно озирнувшись довкола, кидав погляд на ту частину гори, де світло сонця за обрієм, прохоплюючись в ущелини гори навпроти, широкими й нерівними червоними клаптями лягало на виступаючі скелі. Знову розгорнувши молитовника й прочитавши ще уривок, він добувся до повороту дороги, де звичайно підводив очі й дивився вдалину,— так зробив він і цього вечора. За поворотом дорога вела прямо кроків шістдесят, потім розгалужувалась літерою «V» на дві стежки: одна, піднімаючись угору, вела до його садиби, друга сходила в долину аж до потоку — з цього боку огорожа сягала тільки по пояс перехожому. Внутрішні огорожі обох стежок, замість зійтися під кутом, завершувались капличкою, на якій було намальовано якісь довгі змієподібні фігури, загострені догори. За задумом художника й за уявленнями довколишніх жителів, вони означали язики полум'я; з цими язиками чергувались інші, що їх годі описати, фігури, уособлюючи душі в чистилищі, причому і душі, і полум'я були коричневого кольору на сіруватому фоні облізлого де-не-де тиньку.
    Звернувши на стежку й спрямувавши за звичкою погляд на капличку, дон Абондіо вздрів дещо несподіване для себе і чого б волів радше не бачити, а саме: двох чоловіків, одного проти одного, так би мовити, на перехресті стежок. Один сидів верхи на низькій огорожі, звісивши одну ногу назовні, а другою упираючися в землю; його товариш стояв, прихилившись до огорожі й схрестивши руки на грудях. Їхній одяг, поводження та вираз облич, наскільки можна було роздивитися звідти, куди дійшов дон Абондіо, не залишали жодного сумніву в тому, хто вони такі. Кожен мав на голові зелену сітку, з якої до лівого плеча звисала велика китиця, з-під сітки на лоб вибивався здоровенний чуб, довгі вуса були закручені шилом; на блискучому шкіряному поясі висіло двійко пістолетів. Невелика порохівниця звисала на груди, як ото намисто. Руків'я кинджала стирчало з кишені широчезних шароварів. Шабля з велетенським різьбленим бронзовим ефесом із вигадливими знаками начищена до блиску. Відразу можна було впізнати людей з породи так званих браві[11].
    Ця порода, що донині геть перевелася, в ті часи ще процвітала в Ломбардії й до того ж із давніх-давен. Для тих, хто нічого про неї не знає, ми наведемо кілька справжніх уривків — вони дадуть достатнє уявлення про основні особливості браві, про зусилля, докладені, щоб їх винищити, та про вперту живучість цих людей.
    Ще 8 квітня 1583 року преславний і преясновельможний синьйор дон Карло Арагонський, князь Кастельветрано, герцог Террануови, маркіз Аволи, граф Буржето, великий адмірал і великий коннетабль Сіцілії, губернатор Мілана і намісник його католицької величності в Італії, всебічно поінформований про нестерпні тяготи, які зазнавало раніше й досі зазнає місто Мілан через волоцюг і браві, видав проти них указ. Оголошує й визначає, що дії даного указу підлягають і повинні вважатися волоцюгами та браві... всі зайшлі, а так само й місцеві люди, котрі не мають певного заняття або мають його, однак нічого не роблять... але безплатно або ж навіть за платню перебувають при особі шляхетного звання, чи при урядовій особі, чи при купцеві... щоб служити йому опорою та підтримкою або ж, як можна припустити, щоб умишляти лихе проти інших... Всім таким особам наказується протягом шести днів звільнити названу місцевість від своєї присутності, причім непокірним загрожує каторга, а всім судочинцям надаються досить широкі й необмежені повноваження для забезпечення виконання наказу. Однак 12 квітня наступного року, зауваживши, що це місто все ж переповнене названими браві... які повернулися до свого колишнього способу життя, анітрохи не змінили своїх звичок і не зменшилися числом, згаданий синьйор видає новий указ, іще суворіший і виразніший, де поряд з іншими розпорядженнями приписує: щоб кожна особа, як житель цього міста, так і зайшла, котра за словами двох свідків безперечно виявиться і взагалі буде визнана за браві й так потім зватиметься, дарма що за нею не було встановлено жодного злочину... тільки через отаку свою репутацію, без усяких інших доказів, може всіма названими суддями, а так само й кожним з них окремо бути піддана тортурам в порядку попереднього допиту... і хоч би така особа й не зізналась у жодному злочині, її все ж буде відправлено на каторгу на три роки за саму тільки репутацію та пойменування браві, як вказано вище. Все це, а так само й те, що ми пропускаємо, здійснювалося тому, що його ясновельможність сповнена рішучості добитися покори від кожного.
    Коли чуєш такі сильні й рішучі слова такого вельможі, супроводжувані подібними указами, то мимоволі хочеться думати, що від одного їхнього грому всякі там браві погинуть навіки. Проте свідчення іншого, не менш авторитетного і не менш титулованого вельможі, змушує нас дійти прямо протилежного висновку. Цей вельможа — преславний і преясновельможний синьор Хуан Фернандес де Веласко, коннетабль Кастілії, обер-камергер його величності, герцог міста Фріа і граф Гаро та Кастельнуово, синьйор дому Веласко й дому Сімох інфантів Лари, губернатор Міланської держави і таке інше і таке інше, 5 червня 1593 року в свою чергу, довідавшися, скільки лиха й розорення завдають браві та волоцюги, і який поганий вплив люди цієї породи справляють на суспільний добробут, шкодячи цим правосуддю, знову вимагає від них, щоб вони за шість днів покинули країну, і повторює приблизно ті самі, приписи та погрози свого попередника. Далі, 23 травня 1598 року, довідавшися з великим для себе невдоволенням, що... в пойменованому місті й державі кількість згаданих осіб (браві та бандитів) чимдалі зростає, і вдень і вночі тільки й чути, що вони чинять із засідок поранення та вбивства, а так само крадіжки та всілякі інші злочини, до яких вони вдаються тим охочіше, бо можуть покластися на підтримку своїх верховод і підсобників... знов приписує ті самі засоби, збільшуючи дозування, як це звичайно робиться при тривких хворобах. А тому нехай всяк стережеться порушувати хоч би в якій частині зазначений указ, інакше, замість прихильності його вельможності, стягне на себе його строгість і гнів... бо його вельможність твердо постановив вважати це напучення останнім і остаточним.
    Однак цієї думки не поділяв преславний і преясновельможний синьйор дон П'єтро Енрікес де Асеведо, граф Фуентес, капітан і губернатор Міланської держави,— і не поділяв він цієї думки, виходячи з розумних підстав. Довідавшися про жалюгідне становище, в якому живе згадане місто й держава через величезне число браві серед його мешканців... і поклавши собі винищити в корені таке згубне плем'я, він видає 5 грудня 1600 року новий указ, у свою чергу повний найсуворіших погроз, із твердим наміром невідступного їх виконання з усією суворістю й без найменшої надії на поблажливість.
    Проте доводиться думати, що він узявся за цю справу зовсім не з тим заповзяттям, якого докладав, умишлюючи зле та під'юджуючи недоброзичливість проти великого свого ворога, Генріха IV[12]; історія свідчить, як у цій справі йому вдалося озброїти проти згаданого короля герцога Савойського[13], який через це втратив не одне місто; як успішно він уплутав у змову герцога Бірона[14], котрий наклав головою; що ж до зловмисного племені безперечно одне: браві плодилися й далі. І так стояла справа аж до 22 вересня 1612 року, коли преславний і преясновельможний дон Джованні де Мендоса, маркіз Інохоза, кавалер і таке інше... губернатор і таке інше... серйозно надумав винищити їх. Маючи це на меті, він і передав придворним друкарям, Пандольфо і Марко Тулліо Малатеста, звичайний указ стосовно повного винищення браві, виправлений і розширений, щоб вони видрукували його. Але браві діяли аж до 24 грудня 1618 року, коли почали діставати такі ж, але набагато сильніші удари від преславного і преясновельможного синьйора дона Гомеса Суареса де Фуероа, герцога Феррейського і таке інше... губернатора і таке інше... А що й це не звело їх зі світу, то преславний і преясновельможний синьйор Гонсало Фернандес де Кордова, за чийого правління дон Абондіо і здійснював свою прогулянку, був змушений ще раз підправити й видати звичайний указ проти браві, і було це 5 жовтня 1627 року, тобто за один рік, один місяць і два дні до вікопомної події.
    Та й цей указ не був останній, проте ми не вважаємо своїм обов'язком перелічувати наступні, бо вони виходять за межі нашої розповіді. Згадаємо тільки один — від 13 лютого 1632 року, в якому преславний і преясновельможний сеньйор, герцог Феррейський, удруге призначений губернатором, інформує нас, що страшні злочинства чинять ті, хто зветься браві. Це в достатній мірі підтверджує нам, що в той час, про який іде мова, браві не попереводились.
    Той факт, що два вищеописаних лиходії стояли там, когось дожидаючи, був надто вже очевидний; однак донові Абондіо найдужче не сподобалось те, що — як він виснував за деякими їхніми рухами — лиходії дожидали саме його. Бо ж при його появі вони перезирнулися й підвели голови з таким виглядом, ніби водночас сказали один одному: «Ось він». Той, що сидів верхи на огорожі, підвівся, перекинув через неї ногу й став на дорозі; другий відхилився від огорожі, й обидва рушили йому навстріч. А він, і далі тримаючи перед собою розгорнутого молитовника, вдавав, ніби читає, однак обережно зиркав поверх нього, щоб стежити за їхніми рухами, і коли зауважив, що вони таки йдуть навперейми, тисячі думок нараз обсіли його. Він негайно спитав сам себе, чи немає між ним і браві якої-не-будь бічної доріжки, праворуч або ліворуч, і відразу ж згадав, що немає. Потім швидко перебрав подумки, чи не завинив чимсь перед яким-небудь сильним, якимсь мстивим чоловіком, однак, попри все хвилювання, втішливий голос сумління дещо заспокоїв його. А браві тим часом знай наближалися, пильно на нього дивлячись. Тоді він стромив указівного й середнього пальця за комір, начебто поправляючи його, і, обвівши обома пальцями шию, воднораз повернув і голову, скрививши при цьому рота й намагаючись бодай краєчком ока подивитися, чи не йде хто-небудь позаду; але не побачив нікого. Глянув за огорожу, у відкрите поле — нікого; кинув боязкіший погляд уперед, на дорогу,— нікогісінько, крім браві. Що робити? Повернути назад? Запізно. А кинутися навтьоки було б те саме, що гукнути: «Ловіть мене»,— якщо не гірше. Тож, не маючи ніякої змоги ухилитися від небезпеки, він пішов їй навстріч, бо ж хвилина невідомості враз зробилася для нього такою нестерпною, що він прагнув лише одного — скоротити її. Він прискорив крок, голосно прочитав один стих, постарався зробити якнайспокійніше обличчя й доклав усіх зусиль, щоб наготувати усмішку. Опинившись віч-на-віч з обома молодцями, він подумки мовив собі: «От і влип»,— і рішуче спинився.
    — Синьйоре курато[15], — звернувся до нього один, уп'явшись очима йому в обличчя.
    — Чого ви зволите? — швидко відповів дон Абондіо, підводячи очі від книги, що так і зосталася розгорнутою в його руках, наче на підставці.
    — Ви маєте намір, — підхопив другий з погрозливим і гнівним виглядом людини, котра заскочила свого підлеглого на спробі вчинити шахрайство, — ви маєте намір завтра повінчати Ренцо Трамальїно з Лючією Монделлою.
    — Власне кажучи...— тремтячим голосом відповів дон Абондіо, — власне кажучи, ви, синьйори, люди світські й чудово знаєте, як у нас це робиться. Бідняк курато тут ні при чому. Вони самі облагоджують свої справи, а потім... потім ідуть до нас, як ото ходять до банку по гроші, ну, а ми вже... ми — служителі громади...
    — Так от, — мовив йому браві тихенько, проте це звучало як урочистий наказ, — затямте собі: цього вінчання не повинно бути ні завтра, ані будь-коли.
    — Але ж, синьйори,— відказав дон Абондіо лагідним і чемним голосом людини, котра бажає умовити нетерплячого співрозмовника, — коли ваша ласка, уявіть себе лишень на моєму місці. Якби ця справа залежала тільки від мене... але ж ви чудово знаєте, що мені з цього не буде ніякого пожитку...
    — Годі, — урвав його браві, — якби справа вирішувалася балаканиною, то ви б нас за пояс заткнули. Нічого ми більше не знаємо і знати не хочемо. Вас попереджено, і ви нас зрозуміли.
    — Але ж ви, синьйори, люди вельми справедливі й розумні.
    — І все ж,— урвав його цього разу другий, що досі мовчав,— і все ж вінчання не буде, бо інакше...— тут він вибухнув соковитою лайкою,— інакше той, хто його вчинить, не встигне в цьому й покаятись, бо буде ніколи...— і він знову вилаявся.
    — Тихше, тихше,— знову озвався перший,— синьйор курато звик до шляхетного обходження; ми теж люди шляхетні й не збираємось заподіювати йому зла, якщо він виявиться розважним. Синьйоре курато! Преславний синьйор дон Родріго, наш патрон, високо шанує вас.
    Ім'я це майнуло в свідомості дона Абондіо, наче спалах блискавиці в нічну негоду,— спалах, який на мить осявав все довкола і тільки посилює жах. Він мимоволі низько вклонився й промовив:
    — Якби ж ви мені були бодай натякнули...
    — Натякати тому, хто знає латину! — безцеремонно й зловісно розреготався браві.— Діло ваше. Та головне, не пробовкайтесь, адже ми зробили попередження виключно задля вашого добра, а то... гм... буде те саме, що сталося б, якби ви ото здійснили це вінчання... То що нам переказати від вас синьйорові дону Родріго?
    — Моє найбільше шанування...
    — Цього мало.
    — Готовий, завжди готовий до послуху!
    Мовлячи ці слова, він і сам не знав, чи дає обіцянку, а чи тільки каже так, про людське око. Браві сприйняли або ж принаймні вдали, що сприймають його слова серйозно.
    — От і гаразд! На добраніч, синьйоре курато,— сказав один з них, ідучи з товаришем геть.
    Дон Абондіо, який кілька хвилин тому ладен був пожертвувати оком, щоб уникнути всяких з ними розмов, тепер хотів продовжити бесіду й переговори.
    — Синьйори...— почав був він, закриваючи молитовник обома руками, але ті, не зваживши на його звернення, подались дорогою туди, звідки він прийшов, і віддалилися, наспівуючи пісеньку, яку я не стану тут наводити. Бідолаха дон Абондіо на мить завмер з розкритим ротом, ніби заворожений, а потому побрався тією з двох стежечок, котра вела до його будинку, через силу переставляючи одну за другою свої, мовби здерев'янілі, ноги. Що ж до самопочуття дона Абондіо, то ми зрозуміємо його краще, коли скажемо дещо про курато та добу, в яку йому випало жити.
    Читач досі, певно, постеріг, що дон Абондіо від народження не мав левового серця, а до того ж ще з дитячих літ переконався в тому, що найтяжче всього в ті часи доводилось тварині, в якої не було ні пазурів, ні ікол. А йому аж ніяк не хотілося, щоб його проковтнули. Сила закону ані найменшою мірою не боронила чоловіка спокійного, лагідного й неспроможного тримати в остраху інших. Не те щоб бракувало законів і покар за насильства, чинені окремими особами. Навпаки, закони вивергалися потоками; злочини в них перелічувано й деталізовано з незвичайним багатослів'ям; покари, і так до безглуздя надмірні, могли, в разі необхідності, іще збільшуватися в кожному окремому випадку сваволею самого законодавця та сотні виконавців; судочинство було скеровано лише на звільнення судді від усього, що могло б перешкодити йому винести звинувачувальний вирок: наведені нами уривки указів проти браві — невеликий, але яскравий взірець цього. Разом з тим,— а значною мірою саме тому,— всі укази, повторно проголошувані та посилювані кожною новою владою, правили тільки за високомовне свідчення повного безсилля їхніх авторів. А якщо й здійснювався якийсь безпосередній вплив, то він виявлявся насамперед і в посиленні пригнічення, що його й так зазнавали мирні й слабкі люди від баламутів, і в збільшенні насильства та підступах з боку останніх. Безкарність була систематична й грунтувалася на підставах, яких укази не зачіпали або ж не могли порушити. Такими були привілеї деяких класів, почасти визнані законом, почасти терпимі й замовчувані або ж безпідставно заперечувані, але в яких ці класи були дуже зацікавлені й відстоювали їх з ревною прискіпливістю. Отож ця безкарність, зробившися об'єктом погроз та нападок з боку указів, щоправда, безсилих її зруйнувати, природно боронячи себе, повинна була при кожній погрозі, при кожному натиску вдаватися до нових зусиль та нових вигадок. Так воно й було насправді: після проголошення указів, скерованих на приборкання негідників, останні, спираючись на свою дійсну силу, вишукували нові, більш підхожі способи, щоб чинити й далі саме те, що заборонялось указами. Ці укази могли гальмувати кожен крок, могли заподіювати всілякі неприємності добромисному чоловікові, безсилому й позбавленому будь-чиєї протекції, бо ж, поставивши собі на меті тримати в руках кожну окрему особу, щоб попередити або покарати будь-який злочин, вони підкоряли кожен порух такої особи свавільній примсі всіляких виконавців. Навпаки, той, хто, наготувавшися вчинити злочин, вживав заходів, щоб вчасно сховатися в монастирі чи в палаці, куди сбіри[16] ніколи не посміли б ступити й ногою; хто, без інших пересторог, просто носив ліврею[17], яка накладала на марнославні інтереси якої-небудь знатної родини або й цілого прошарку обов'язок захищати його,— той був вільний у своїх діях і міг тільки посміюватись над усіма громовими указами. Та й серед покликаних виконувати ці укази одні за народженням належали до привілейованого середовища, інші залежали від нього як клієнти,— і ті й ті через своє виховання, інтереси, звички та наслідування засвоїли засади цього середовища і дуже остерігалися порушити їх задля клаптика паперу, розклеєного на кожному розі. А люди, котрим було довірено саме виконання указів, хоч би вони були навіть безстрашні, як герої, слухняні, як ченці, й готові до самопожертви, як мученики, однаково не могли б довести справи до кінця, бо кількісно були в меншості порівняно з тими, за ким мали б стежити; надто велика була для них і ймовірність того, що їх покинуть ті, від кого абстрактно чи, так би мовити, теоретично виходив наказ діяти. А опріч цього вони в більшості випадків належали до наймерзенніших і найзлочинніших елементів своєї доби: до дорученого їм діла ставилися з презирством навіть ті, хто мав би боятися їх, і саме їхнє звання було лайкою. Тож цілком природно, що замість ризикувати, а тим паче ставити на карту своє життя в такім безнадійнім заході, вони продавали вельможам своє невтручання в їхні справи, ба навіть потурали їм, залишаючи за собою право виявляти свою мерзенну владу й свою силу в тих випадках, коли їм не загрожувала небезпека, тобто сказати просто, утискували людей мирних і беззахисних.
    Хто намірився кривдити інших і щохвилі побоюється, що скривдять його самого, той, природно, шукає собі спільників і соратників. Тим-то в ті часи було високо розвинене прагнення окремих осіб триматися певних угруповань, створювати нові й сприяти якомога більшому посиленню того кола, до котрого належали самі. Духовенство піклувалося про підтримку й розширення своїх пільг, знать — своїх привілеїв, військові — своїх особливих прав. Торговці, ремісники об'єднувалися в цехи та братства, юристи складали лігу, навіть лікарі мали свою корпорацію. Кожна з цих маленьких олігархій була сильна по-своєму; в кожній з них окрема особа, залежно від свого впливу та хисту, діставала змогу використовувати в особистих інтересах об'єднані сили багатьох. Більш сумлінні вдавалися до цієї можливості лише задля самозахисту; хитруни та лиходії користалися з неї, щоб здійснювати свої злочинні заміри, на які їм би забракло власних засобів, та забезпечити собі безкарність. Проте сили різних цих спілок були дуже нерівні, а надто на селі: знатний і багатий негідник, оточений ватагою браві та селянами, котрі за споконвічними родинними традиціями звикли й були зацікавлені або й просто вимушені вважати себе ніби підданцями й солдатами свого патрона, мав таку владу, якій жодна інша група в даній місцевості не могла протистояти.
    Не знатний, не багатий, а ще менше хоробрий, наш Абондіо, мабуть, чи не раніше свого вступу в свідомий вік зауважив, що в цьому суспільстві він подібний до череп'яної посудини, змушеної мандрувати разом із безліччю чавунних горщиків. А тому він досить охоче послухався батьків, які хотіли зробити з нього священика. Правду кажучи, він не дуже розмірковував про обов'язки та благородні цілі того служіння, котрому присвячував себе; роздобути засоби для заможного існування і ввійти в середовище шанованої і впливової верстви суспільства — ось ті дві підстави, котрих, як він гадав, було цілком досить для виправдання такого вибору. Однак усяка суспільна верства лише до певної міри прикриває й застраховує окрему особу, не звільняючи її від необхідності виробити для себе свою власну систему захисту. Постійно сповнений думками про свій спокій, дон Абондіо мало турбувався про переваги над іншими, досягнення яких потребувало великих зусиль або деякого ризику. Його система полягала головним чином у тому, щоб уникати всяких зіткнень, а коли вже їх годі було уникнути, то поступатися. Він дотримувався беззбройного нейтралітету у всіх війнах, що вибухали довкола нього,— від таких буденних на той час чварів між духовенством і світською владою, між військовими й цивільними, між одними вельможами й другими вельможами, аж до сварок між двома селюками, що спалахували через якесь слово й вирішувалися на кулаках або й на ножах. Коли вже крайня необхідність примушувала його зайняти певну позицію між супротивними сторонами, то він ставав на бік дужчого, однак завжди сторожко, намагаючись показати другому, що аніскілечки не бажає бути тому ворогом,— він ніби хотів сказати: «Ну чом же ти не зумів узяти гору, я б тоді став на твій бік». Намагаючись триматися чимдалі від сильних, заплющуючи очі на їхні випадкові, викликані примхою, утиски й покірно зносячи тяжчі й обмірковані заздалегідь, уміючи викликати своїми поклонами й шанобливо-приязним виглядом усмішку на обличчях буркотливіших і сердитіших людей, з якими він стрічався дорогою, цей бідолаха умудрився без великих турбот перейти за шостий десяток.
    Проте не можна сказати, що це не зоставило в його душі певної гіркоти. Постійне випробування терпінням, часта необхідність поступатися іншим і мовчки ковтати образи — все це до такої міри дратувало його, що якби він час від часу не давав виходу своїм почуванням, то його здоров'я неодмінно постраждало б. А що, зрештою, на світі, ба навіть зовсім поруч, жили люди, нездатні, як йому було достеменно відомо, кривдити інших, то він міг подеколи зганяти на них довго притлумлюваний поганий настрій, дозволяючи собі деякі дивацтва та покрикуючи на них без жодної на те підстави. Він так само полюбляв суворо засуджувати людей, котрі не вміли стримувати себе, як ото він, але вдавався до цього лише тоді, коли такий осуд не загрожував йому ані найменшими, хай і далекими наслідками. Всякого потерпілого він вважав щонайменше необережним чоловіком, а вбитого — завжди баламутом. Якщо ж хтось, заходившись відстоювати свої права супроти сильного, виходив з бійки з розбитою головою, то дон Абондіо завжди вмів приписати йому якусь провину, що зрештою неважко, адже між правотою й неправотою годі провести настільки чітку межу, щоб перша містилася по один, а друга по другий її бік. Та найдужче він нападав на тих своїх побратимів, які на власний страх і ризик ставали на захист скривдженої людини супроти всесильного утискувача. Він називав таке «купувати собі клопоти за горілку» і «силкуватися випрямити ноги собаці»; він також суворо заявляв, що це — втручання в мирські справи, несумісне з гідністю пасторського служіння. І він громив таких служителів — завжди, між іншим, віч-на-віч або ж у найвужчому колі — з тим більшим запалом, чим більше співрозмовники були відомі своєю нездібністю заперечувати тоді, коли це стосувалося їх особисто. При цьому він послуговувався своїм улюбленим висловом, яким завжди кінчав розмови на цю тему: «У порядної людини, що стежить за собою і знає своє місце, ніколи не буває неприємних сутичок».
    Отож хай мої нечисленні читачі уявлять собі, яке враження мала вчинити на бідолаху вищеописана зустріч. Жах перед отими брутальними пиками й грубими словами; погрози від синьйора, котрий славиться тим, що слів на вітер не кидає; налагоджене спокійне життя, яке коштувало йому стількох років зусиль і терпіння, а тепер нараз зруйноване; і, врешті, наступний крок, що його невідь як уникнути,— всі ці думки безладно роїлися в похиленій голові дона Абондіо. «Якби ж то можна було відпровадити Ренцо з богом, рішуче відмовивши йому,— то вже якийсь вихід; тільки ж він зажадає пояснення,— а що ж мені, ради всього святого, відповідати йому? Знову ж таки... він має голову на плечах; поки ніхто не чіпає його, він сумирний, мов ягнятко; проте тільки-но хтось задумає йому перечити — тоді лихо! А тут іще він до нестями вклепався в цю Лючію, закоханий, як... ці шмаркачі знічев'я закохуються, вирішують одружитися і ні про що не думають; їх геть не обходять ті неприємності, на які вони наражають порядного чоловіка. Який же я нещасний! І треба ж було, щоб оці два мерзотники стали на моїй дорозі й узялися за мене! При чому ж тут я? Чи ж це я збираюсь женитися? Чому б їм було не поговорити з...? От бачите — така вже моя доля: розумні думки завжди приходять-мені до голови в свинячий голос. Як же це я відразу не здогадався порадити їм піти зі своїм дорученням до...?»
    Але він одразу зметикував: каятися в тому, що не став порадником і співучасником у негідній справі, мабуть, і зовсім погано,— і повернув весь свій гнів проти того, іншого, який позбавив його звичного спокою. Він знав дона Родріго в обличчя і з розмов, але ніколи не мав з ним жодних справ. Тільки в отих рідких випадках, коли дон Абондіо зустрічав цього синьйора на дорозі, його підборіддя само торкалося грудей, а наголовок капелюха — землі. Не раз випадало йому заступатися за добре ймення цього синьйора перед тими, хто пошепки, зітхаючи й зводячи очі до неба, засуджував якийсь вчинок останнього: сотні разів він запевняв, що це цілком достойний дворянин. Але в цю хвилину він подумки обдаровував його такими прозвиськами, яких ніколи не вислуховував із чужих уст, бо відразу уривав співрозмовника несхвальним вигуком. Повний цих тривожних думок, дістався він до дверей свого будинку; аж на край села, квапливо стромив у замок загодя наготованого ключа, відімкнув двері, а зайшовши, старанно зачинив їх за собою і, прагнучи всією душею опинитися в благонадійному товаристві, відразу почав гукати: «Перпетує! Перпетує!» — прямуючи до невеликої вітальні, де завжди вечеряв. Неважко здогадатися, що Перпетуя була служниця дона Абондіо, служниця вірна й незрадлива, яка вміла, залежно від обставин, коли треба, терпіти бурчання й примхи господаря, а коли треба — змушувати його терпіти її власні, щодень частіші, відколи вона перейшла через сорокалітній — «синодальний» — вік[18], зоставшись дівкою тому, що відмовила, як вона запевняла, усім своїм женихам, або, як казали її приятельки, через те, що жоден пес не захотів свататись до неї.
    — Іду! — відповіла вона, ставлячи на звичне місце на столі глечичок улюбленого вина дона Абондіо, й неквапно рушила на поклик; та не встигла вона дійти до порога кімнати, як дон Абондіо вже вступив досередини важкою ходою, з похмурим виглядом і засмученим обличчям. Досвідченим оком Перпетуя відразу спостерегла, що сталося щось справді небуденне.
    — Боже милостивий! Що з вами, синьйоре хазяїне?
    — Нічого, нічогісінько,— відповів дон Абондіо і, важко дихаючи, сів у своє велетенське крісло.
    — Як це нічого? І це ви кажете мені? У вас такий жахливий вигляд! Щось сталося — не інакше!
    — Ради всього святого! Коли я кажу «нічого», то це або нічого, або ж щось таке, чого я не можу сказати.
    — Не можете сказати навіть мені? А хто ж тоді турбуватиметься про ваше здоров'я? Хто вам дасть добру пораду?
    — Ой! Та помовчіть-бо! І не несіть сюди нічого, краще налийте мені склянку мого улюбленого вина. 
    — І ви ще станете запевняти мене, що нічого не сталося? — мовила Перпетуя, наповнивши склянку й тримаючи її в руці, неначе збиралася віддати її тільки як винагороду за таємницю, яку так нетерпляче жадала почути.
    — Давайте-бо, дайте сюди! — сказав дон Абондіо, взявши склянку тремтячою рукою й швидко випорожнивши її, наче там були ліки.
    — То ви, либонь, хочете примусити мене всюди ходити й розпитувати, що це воно скоїлося з моїм хазяїном? — спитала Перпетуя, стоячи перед ним руки в боки ліктями вперед і пильно дивлячись на нього, ніби силкуючись вирвати таємницю йому з очей.
    — Ради всього святого! Не пускайте пліток, не зчиняйте шуму: тут можна поплатитися... головою.
    — Головою?
    — Так, головою...
    — Адже ви чудово знаєте: щоразу, коли ви зі мною говорили про щось відверто, під секретом, то я ж ніколи...
    — Атож! Скажімо, коли...
    Перпетуя зрозуміла, що зачепила не ту струну. Тим-то, відразу змінивши тон, вела далі схвильованим голосом, спроможним розчулити співрозмовника.
    — Любий хазяїне, адже я завжди була до вас прив'язана; і якщо я зараз хочу дізнатися, то тільки від щирого серця, і мені хочеться допомогти вам, дати добру пораду, підтримати вас...
    Власне кажучи, сам дон Абондіо прагнув звільнитися від своєї болючої таємниці так само палко, як і Перпетуя вивідати її; ось чому, чимдалі слабше відбиваючи нові й чимраз напористіші атаки з її боку і попередньо примусивши її присягтися кілька разів, що вона нікому ані мур-мур, він врешті з багаторазовими перервами, ахами й охами розповів їй про свою злощасну пригоду. Коли ж дійшло до страшного ймення головного призвідця, Перпетуя повинна була дати нову, особливо урочисту клятву,— і дон Абондіо, вимовляючи фатальне ім'я, з тяжким зітханням відхилився на спинку крісла, а тоді, здіймаючи руки, як ото ніби наказуючи й воднораз благаючи, промовив:
    — Тільки ж ради всього святого...
    — О боже! — вигукнула Перпетуя.— Ну та й негідник же він, ну й тиран! Нема в нього страху божого!
    — Та замовчіть-бо! Чи ви хочете зовсім згубити мене?
    — Та що ви! Ми тут зовсім самі, ніхто не почує. Але що ж ви збираєтесь робити, бідний мій хазяїне? 
    — От бачите,— роздратовано відповів дон Абондіо,— бачите, які ви вмієте давати поради. Знай питаєте мене, що робити та що робити, неначе вскочили в халепу ви і мені доводиться вирятовувати вас.
    — Та ні ж бо, що там я? Може б, і я дала вам якусь пораду, тільки ж чи буде з того пуття?
    — То вже побачимо!
    — Моя порада така: оце всі кажуть, що наш архієпископ чоловік святий і впливовий, нікого не боїться, і немає для нього більшої радості, коли йому вдається провчити котрогось із цих тиранів і захистити якого-небудь бідного курато. То я ось що скажу: напишіть йому гарного листа й доведіть до його відома, що до чого...
    — Та замовкніть ви зрештою! Ось які поради даєте ви нещасному чоловікові! Якби, боронь боже, мені всадили заряд у спину, то що, по-вашому, зі мною став би возитися архієпископ?
    — Ну, бачите, пострілами просто так не сиплють,— це вам не конфетті! Та й оці пси хоч і гавкають, але не завжди кусають. Ось я помітила: хто вміє показати зуби й примусити поважати себе, того шанують і поважають, а що ви ніколи не хочете висловити своєї думки, то ми докотилися до того, що, даруйте на слові, всяк...
    — Замовкніть!
    — Що ж, я замовкну! А все ж воно правда,— коли весь світ бачить, що хтось завжди, в будь-якому випадку відразу готовий опустити вітрила...
    — То ви замовкнете чи ні? Чи ж підхожий зараз час верзти всякі нісенітниці?
    — Та годі вам! Ще встигнете надуматися за цілу ніч. Тільки навіщо робити собі шкоду й псувати здоров'я? З'їли б шматочок...
    — Еге ж, я подумаю,— буркнув у відповідь дон Абондіо,— звичайно, подумаю, бо ж є про що.— І, підвівшись, додав: — А їсти я нічого не хочу, нічого,— зараз не до того, я добре знаю, що викручуватися доведеться мені самотужки. І то ж треба, щоб це скоїлося саме зі мною!
    — Випили б бодай іще ковточок,— мовила Перпетуя, наливаючи вина.— Адже ви знаєте, як це завжди допомагає вашому шлункові.
    — Ой, не до того тепер, зовсім не до того!..— І з цими словами він узяв свічку й подався нагору до своєї кімнати, бурмочучи собі під ніс: «Гарна історія! І це з отаким благородним чоловіком, як я! Що ж це воно буде завтра?»
    Уже аж на порозі він повернувся до Перпетуї, приклав пальця до вуст, повільно й урочисто вирік: — Ради всього святого! — і зник у кімнаті. 

Розділ другий

    Розповідають, нібито принц Конде[19] міцно спав уночі напередодні битви при Рокруа. Але, по-перше, він був дуже стомлений, а по-друге, він уже повіддавав усі необхідні накази й остаточно вирішив, що йому робити вранці. Навпаки, дон Абондіо знав тільки те, що на завтра передбачається бій; тим-то більшу частину ночі він провів у тривожних роздумах. Не надавати ваги залякуванням і погрозам браві й обвінчати молодих, — таке рішення він не став і обмірковувати. Розповісти Ренцо про все, що скоїлося, й укупі з ним пошукати вихід...— боже збав! «Не пробалакайтесь... бо інакше...» — сказав один із браві, і, згадавши, якою погрозою пробриніло оце «бо інакше...», дон Абондіо не тільки не посмів подумати про порушення такого наказу, але й, більше того, став каятись, що звірився на Перпетую. Втекти? Але куди? А що далі? Скільки буде клопотів? Тільки те й роби, що звітуйся! По кожному відкинутому рішенню бідолаха неспокійно крутився в постелі. У всякому разі, найкраще і найбезпечніше, як йому здавалося, було виграти час, усіляко водячи за носа Ренцо. До речі, він згадав, що залишається всього кілька днів до посту, коли вінчатися заборонено. «От якби мені вдалося притримати цього парубійка на кілька днів, то я мав би аж два місяці передиху, а за два місяці чимало води спливе». Він обмірковував різні докази, які можна було б навести, і хоча вони видались йому дещо непереконливими, він усе ж заспокоював себе думкою, що його авторитет надасть цим доказам належної ваги, а багаторічний досвід дасть йому велику перевагу перед неотесаним парубчаком. «І справді,— казав він собі подумки,— Ренцо думає про свою кохану, а я думаю про свою шкуру; я більше зацікавлений, не кажучи вже про те, що я й хитріший. Любий синку, якщо вже тобі так приспіло, то я нічим не можу зарадити, у всякому разі, страждати за тебе я не бажаю». Трохи заспокоївшись після прийняття рішення, він урешті склепив очі. Але як він спав і що йому тільки не снилося! Браві, дон Родріго, Ренцо, стежка, скелі, втеча, переслідування, крики, постріли...
    Перше пробудження відразу після нещастя, коли гостро усвідомлюється тяжке становище, буває дуже гірке. Свідомість, щойно прояснившись, поволі вертається до звичних уявлень попереднього спокійного життя,— аж раптом думка про новий стан справ брутально вступає в свої права, і гіркота робиться ще більшою від цього блискавичного співставлення. Переживши цю гірку хвилину, дон Абондіо хутко перебрав подумки прийняті вночі рішення, укріпився в них, упорядкував їх, а потому встав і почав дожидати Ренцо з деяким острахом, але водночас і з нетерпінням.
    Лоренцо, або, як його всі називали, Ренцо, не примусив довго чекати на себе. Щойно, на його думку, настав час, коли можна було, не порушуючи правил пристойності, з'явитися до курато, як він подався до нього з радісним поспіхом двадцятирічного юнака, який має того дня взяти шлюб із коханою дівчиною. Зоставшися з юних літ сиротою, він займався ремеслом прядильника шовку — ремеслом, так би мовити, спадковим у його родині і доволі прибутковим у попередні роки; тепер воно вже перебувало в стані занепаду, однак не в такій мірі, щоб умілий ремісник не зміг достатньо виробити для безбідного життя. Замовлень що не день надходило все менше, але безперервна еміграція робітників, яких переманювано до сусідніх італійських держав[20] усякими обіцянками, привілеями та гарними заробітками, призводила до того, що для тих, хто зостався вдома, роботи не бракувало. Та й те сказати, Ренцо мав невеличкий клаптик землі, який він віддавав на обробіток, а також обробляв сам, коли прядильня стояла без роботи,— отож у своєму колі він міг вважатися чоловіком заможним. І дарма що цей рік був іще злиденніший від попереднього і вже давався взнаки справдешній голод, наш хлопчина, котрий зробився ощадливим, відколи йому запала в око Лючія, був поки що забезпечений усім необхідним і не підтягував паска.
    Він з'явився перед доном Абондіо в святковому вбранні: капелюх з різнокольоровими перами, з кишеньки штанів стирчало гарне руків'я кинджала, на обличчі — відбиток урочистості й воднораз хвацькості, властивої в ті часи навіть найсумирнішим людям. Стриманий і загадковий прийом, влаштований йому доном Абондіо, дуже не пасував до веселого й рішучого поводження хлопця.
    «Видно, його голова чимось заклопотана»,— подумав Ренцо, а відтак сказав:
    — Я прийшов довідатися, синьйоре курато, о котрій годині ви скажете нам з'явитися до церкви.
    — А ви про який день говорите?
    — Як це про який день? Хіба ви не пам'ятаєте, що вінчання призначено на сьогодні?
    — На сьогодні? — перепитав дон Абондіо, ніби почув про це вперше.— Сьогодні, сьогодні... ні, ви вже потерпіть: сьогодні я не можу.
    — Сьогодні не можете? Що ж сталося?
    — По-перше, я почуваюсь, як ви бачите, не зовсім гаразд.
    — Дуже шкода. Але те, що ви маєте зробити, забере зовсім небагато часу та й не вимагатиме великих зусиль...
    — Та й потім... потім... потім...
    — Що «потім», синьйоре курато?
    — Потім... є певні труднощі.
    — Труднощі? Що ж це можуть бути за труднощі?
    — Залізли б ви в мою шкуру, то знали б, скільки в таких справах трапляється всяких труднощів, скільки нам доводиться звітуватися. А я чоловік надто м'якосердий, я тільки й думаю, як би усунути з дороги перешкоди, як би полегшити все, прислужитися комусь,— ось через це нехтую свої обов'язки, а потім на мене ж таки й сипляться докори, а то ще й гірше...
    — Але ж бо, ради всього святого, не мучте мене більше, а скажіть просто і ясно, в чім тут річ!
    — Чи ж вам відомо, скільки потрібно виконати формальностей, щоб виконати обряд вінчання за всіма правилами?
    — Кому-кому, а мені це вже добре відомо,— відповів Ренцо, починаючи гарячкувати,— адже ви мені останнім часом вже доволі морочили голову. Але хіба досі ще не все закінчено? Хіба не зроблено все, що належало зробити?
    — Все, все! Це вам так здається. А в дурнях, даруйте на слові, лишаюся я, бо порушую свої обов'язки, щоб тільки не примушувати страждати когось. Але тепер... досить! Я знаю, що кажу. Ми, бідні курато, опиняємось під молотом на ковадлі. Вам нетерпеливиться,— ну що ж! Я вам співчуваю, бідний молодий чоловіче, — тільки ж наше начальство... та, зрештою, годі про це, адже всього сказати не можна. А перепадає за все знов-таки нам.
    — Та роз'ясніть-бо мені до ладу, яку ще там треба виконати формальність, як ви ото кажете, і я її виконаю негайно.
    — Ви знаєте, скільки існує безумовних перешкод перед вінчанням?
    — А звідки ж мені їх знати, оті ваші перешкоди?
    — «Error, conditio, votum, cognatio, crimen, cultus disparitas, vis, ordo, ligamen, honestas, si sis affinis...[21]» — почав був дон Абондіо, перебираючи на пальцях.
    — Ви що — знущаєтеся з мене? — урвав його юнак.— Нащо вона мені здалася, оця ваша латина?
    — А якщо ви нічого в цьому не тямите, то майте терпець і покладіться на тих, хто добре знає справу.
    — Досить, синьйоре курато!
    — Тихше, мій любий Ренцо, не гнівайтесь, прошу, я ладен зробити... все, що від мене залежить. Мені дуже хочеться бачити вас задоволеним, і я бажаю вам тільки добра. Ох, як подумати, як вам гарно жилося, чого вам бракувало? І зайшов же вам до голови цей одур — женитися.
    — Що це ще за розмови, синьйоре? — урвав його Ренцо, чи то здивований, чи то розгніваний.
    — Та ні, це я тільки так. Ви вже потерпіть... це я так тільки... Хотілось би бачити вас задоволеним.
    — Одно слово...
    — Одно слово, любий мій синку, я тут ні при чому; не я писав закон! І, перше ніж виконати обряд вінчання, ми справді змушені провести деякі розслідування і впевнитися, що перешкод не існує.
    — Однак скажіть мені врешті, яка ще з'явилася перешкода?
    — Потерпіть трошки, не такі це справи, щоб їх можна було вирішувати так просто. Я сподіваюсь, що й тут нічого не виявиться, але, незважаючи на це, ми все ж зобов'язані провести розшук. Текст ясно й чітко проголошує! «Anteqam matrimonium denunciet...[22]»
    — Таж я сказав вам: не потрібна мені ніяка латина!
    — Але ж повинен я якось пояснити вам...
    — То хіба ви ще не скінчили цих розслідувань?
    — Кажу ж вам: я зробив іще не все, що належить...
    — Чом же ви не зробили цього вчасно? Навіщо ж було казати мені, буцімто все готово?
    — Ну ось, ви мені й дорікаєте за мою надмірну добрість! Я поробив усякі полегшення, щоб чимскоріше прислужитися вам... але, бачите, тут сталося щось таке... та годі, це вже моя справа.
    — Що ж мені, по-вашому, робити?
    — Потерпіти кілька днів. Любий мій синку, кілька днів — не вічність! Потерпіть уже!
    — І скільки ще саме?
    «Начебто все ладнається»,— мовив собі по думки дон Абондіо і з незвичною для нього манірністю вирік:
    — Що ж, тижнів за два я постараюсь... зроблю, що можу.
    — Два тижні! Оце вже й справді новина! Зроблено все за вашим бажанням, ви самі вказали день, цей день настав, і ось ви мені кажете, щоб я чекав іще аж два тижні! Два тижні!..— запально повторив він, підвищуючи голос, і, піднявши руку, потряс кулаком у повітрі; хто знає, якого коника він викинув би по цьому вигуку, якби дон Абондіо не урвав його, квапливо й воднораз обережно схопивши за другу руку.
    — Стривайте, стривайте, ради всього святого, не сердьтеся! Я постараюсь, подивлюся, чи не можна буде за тиждень...
    — А що я маю сказати Лючії?
    — Скажіть їй, що це мій недогляд.
    — А що стануть говорити люди?
    — А ви кажіть усім, що це я помилився, усе від зайвого поспіху, від щирої моєї добрості; звертайте все на мене. Чого ж вам іще? Отже — за тиждень.
    — А потім не з'являться інші перешкоди?
    — Ну, коли я вам кажу...
    — Гаразд, я згоден зачекати ще тиждень. Але затямте собі: після цього ніякі вмовляння на мене не подіють, А поки що — моє шануваннячко.
    І по цій мові він пішов, уклонившись донові Абондіо не так низько, як звичайно, й глянувши на того не стільки шанобливо, як велемовно.
    Вийшовши на дорогу і — вперше за весь час — прямуючи без усякого бажання до будинку своєї нареченої, Ренцо з обуренням простежував подумки щойно скінчену розмову і чимраз більше вважав її дивною. Холодний і ніяковий прийом з боку дона Абондіо, його мова, плутана й запальна водночас, його сірі очиці, що безперестану бігали врізнобіч під час розмови, ніби боячись зустрітися зі словами, які вилітали з уст, його вдаваний подив, наче він уперше чує про вінчання, вже домовлене з ним так твердо, а найбільше — його постійні натяки на якусь важливу обставину, без ясної вказівки, в чім річ,— усе це разом узяте наводило Ренцо на думку, що тут криється якась таємниця, несхожа на те, в чому намагався переконати його дон Абондіо. На мить юнак спинився у ваганні, чи не вернутися йому, щоб приперти дона Абондіо до стіни й примусити заговорити напрямки, але, звівши очі, побачив Перпетую, яка йшла попереду й звернула в городець за кілька кроків від будинку. Ренцо гукнув до неї, коли вона відчиняла хвіртку. Прискоривши ходу, він наздогнав Перпетую, затримав біля входу і, намірившись вивідати щось певніше, вирішив поговорити з нею.
    — Доброго ранку, Перпетує. А я сподівався, що ми сьогодні з вами гарно погуляємо.
    — Що вдієш... На все воля божа, бідний мій Ренцо.
    — Скажіть мені дещо, коли ваша ласка. Цей непутящий синьйор курато намолов мені такого, чого я так гаразд і не розібрав; тож поясніть мені до пуття, чому він чи то не може, чи то не хоче повінчати нас сьогодні?
    — Ой, невже ви вважаєте, що я знаю секрети свого хазяїна?
    «Я так і знав, що тут якась таємниця»,— подумав Ренцо. І, щоб витягти її на світ божий, провадив далі:
    — Ось що, Перпетує, будьмо друзями: розкажіть мені, що знаєте, допоможіть бідному хлопцеві.
    — Кепська річ — народитися бідним, любий мій Ренцо.
    — Атож,— підтакнув він, чимдалі дужче укріплюючись у своїх підозрах, і, намагаючись підступитися ближче до справи, докинув: — Правда ваша, та чи ж воно гоже священикам погано ставитись до бідних?
    — Послухайте, Ренцо, я нічого не можу сказати, бо... нічого не знаю; але можу запевнити вас в одному: мій хазяїн не хоче кривдити ні вас, ані когось іншого,— він тут ні при чому!
    — А хто ж тут при чому? — спитав Ренцо з найбайдужішим виглядом, але його серце при цьому аж завмерло і він увесь насторожився.
    — Кажу ж вам, що нічого не знаю... А от за свого хазяїна я заступлюсь, бо мені боляче слухати, коли його звинувачують у бажанні вчинити комусь неприємність. Бідолашний! Якщо він чимсь і грішний, то тільки надмірною добрістю. А оті негідники, тирани, люди, котрі не знають страху божого, геть знахабніли...
    «Негідники! Тирани! — подумав Ренцо.— Це аж ніяк не стосується духовного начальства».
    — Ось що,— мовив він, через силу приховуючи чимраз більше хвилювання,— ось що: скажіть мені скоріше, хто це.
    — А-а! Розумію: вам аби лиш примусити мене говорити, а я не можу нічого сказати, бо... нічого не знаю; коли я нічого не знаю, то це однаково, якби я поклялася мовчати. Хоч беріть мене на муки — не витягнете з мене ані слова. Прощавайте, не варто гаяти марно час нам обом.
    І з цими словами вона поквапилась на город, замкнувши за собою хвіртку. Вклонившись їй, Ренцо пішов назад, але обережно, щоб вона не помітила, куди він іде; та опинившись поза досягом слуху доброї жінки, він прискорив крок, миттю опинився біля дверей дона Абондіо, зайшов до будинку й попрямував до кімнати, де залишив старого. Забачивши його там, Ренцо витріщив очі й з рішучим виглядом підступив до нього.
    — О! А це що має значити? — спитав дон Абондіо.
    — То хто цей тиран? — спитав Ренцо голосом людини, яка вирішила будь-що добитися певної відповіді.— Хто цей тиран, який не хоче, щоб я одружився з Лючією?
    — Що? Що? Що таке? — пробелькотав спантеличений старий; обличчя його нараз зблідло й зробилося в'яле, мов ганчірка, вийнята з ночов. Бурмочучи щось і далі, він підхопився з крісла й кинувся до дверей. Але Ренцо, який, видно, чекав цього й був насторожі, випередив його — він повернув ключа й поклав його до кишені.
    — Ну, синьйоре курато, зараз ви таки заговорите! Всі знають геть усе про мої справи, тільки не я. Отож і я, чорт забирай, хочу знати, що й до чого. Як його звуть?
    — Ренцо! Ренцо! На бога, схаменіться, що ж це ви робите? Подумайте про свою душу.
    — А я саме й думаю про те, що хочу все знати негайно, цю ж хвилину! — І, мовивши це, він, можливо без жодного заміру, взявся за руків'я кинджала, що стримів у нього з кишені.
    — Милосердя! — простогнав дон Абондіо здушеним голосом.
    — Я хочу знати!
    — Хто сказав вам?..
    — Е, ні! Досить балаканини! Відповідайте і не крутіть.
    — Ви що — хочете моєї смерті?
    — Я хочу знати те, що маю право знати!
    — Але ж коли я пробалакаюсь, то мені кінець. Невже ж мені життя не дороге?
    — Ось тому й говоріть!
    Оце «ось тому» було вимовлено з такою наполегливістю, а вигляд Ренцо зробився такий погрозливий, що дон Абондіо й думати не смів про подальший опір.
    — То ви мені обіцяєте, ви клянетеся мені,— мовив він,— ні з ким про це не говорити?..
    — Якщо ви мені негайно не назвете його імені, я обіцяю вам утнути таке...
    У відповідь на цю нову погрозу дон Абондіо, з виразом обличчя й очей людини, якій зубодер стромив у рот кліщі, промимрив:
    — Дон...
    — Дон? — повторив Ренцо, ніби бажаючи допомогти пацієнтові виплюнути те, що лишилося; він стояв, нахилившись, наставивши вухо до губів дона Абондіо й заклавши за спину випростані руки із стиснутими кулаками.
    — Дон Родріго! — вирік скоромовкою катований, блискавично виштовхнувши з себе ці кілька складів і ковтаючи при цьому приголосні, почасти від хвилювання, а почасти тому, що, спрямовуючи незначні рештки своєї уваги на встановлення деякої рівноваги між двома неподоланними страхами в своїй душі, він ніби хотів вилучити з обігу й примусити зникнути ці слова в ту саму мить, коли його присилували вимовити їх.
    — От собака! — заволав Ренцо.— А як же він зробив це? Як він вам сказав, щоб ви...
    — Як! Як! — майже обурено відповів дон Абондіо; після такої принесеної ним тяжкої жертви, він усвідомлював, що Ренцо тепер до певної міри його боржник.— Я б хотів, щоб це вас зачепило так само, як зачепило мене, котрий тут зовсім ні при чому; тоді й у вас одразу вилетів би з голови весь одур!
    І він заходився найпохмурішими фарбами змальовувати жахливу зустріч, і, розповідаючи, чимдалі більше давав волю своєму гнівові, якому доти страх не дозволяв вилитися назовні. Разом з тим, бачачи, що Ренцо, водночас розлютований і пригнічений, стоїть перед ним з похиленою головою, дон Абондіо досить весело провадив далі:
    — Оце так! Гарненьку ж ви затіяли справу! Зробили мені послугу!.. Зіграли таку штуку з благородним чоловіком, вашим духівником! Та ще й у його власному домі! В святому місці! Який-бо героїчний подвиг! На нещастя мені, на нещастя й собі самому примусили мене сказати те, що я приховував із розважності, задля вашого ж добра! І ось тепер ви все знаєте! Хотів би я бачити, що ви зі мною зробите... Ради всього святого. Тут не до жартів. Справа, не в тому, хто правий, а хто неправий,— справа в тім, хто сильніший. Допіру вранці, коли я давав вам добру пораду... як ви відразу розлютились! А я ж думав і про себе і про вас... Ну то що? Відімкніть бодай двері, віддайте мені мого ключа.
    — Може, я вчинив і неслушно,— мовив до дона Абондіо Ренцо, і голос його забринів лагідніше, хоча в ньому ще кипіла лють проти щойно виявленого ворога,— може, я вчинив і неслушно, але, поклавши руку на серце, подумайте лишень, якби на моєму місці...
    Сказавши це, він дістав із кишені ключа й пішов відмикати двері. Дон Абондіо подався слідом за ним, і, поки Ренцо повертав ключ у замку, старий підступив до нього, а тоді з поважним і стурбованим обличчям, піднявши до очей Ренцо три перші пальці правої руки, ніби бажаючи зі свого боку допомогти йому, промовив:
    — Принаймні покляніться...
    — Може, я вчинив і неслушно, то вибачте мені,— відповів Ренцо, розчиняючи двері й рушаючи геть.
    — Покляніться...— повторив дон Абондіо, хапаючи його за плече тремтячою рукою.
    — Може, я вчинив і неслушно,— ще раз повторив Ренцо, випручуючись, і стрімголов вискочив, розлючений, уриваючи в такий спосіб суперечку, котра, як і будь-яка літературна, філософська або й інша дискусія, могла затягтися навіки, бо кожна сторона тільки те й робила б, що торочила свої аргументи.
    — Перпетує! Перпетує! — загукав дон Абондіо після марних спроб вернути втікача. Перпетуя не озивалась, і дон Абондіо перестав розуміти взагалі, що воно діється.
    Навіть куди значнішим, ніж дон Абондіо, людям не раз доводилося переживати такі неприємні потрясіння, таке невизначене становище, коли найкращим виходом здається вкластися в ліжко, удавши з себе хворого. Цього виходу йому не довелось навіть і шукати, він з'явився сам по собі. Вчорашній переляк, тривожне безсоння минулої ночі, новий, щойно пережитий переляк, тривога за майбутнє,— все це подіяло на нього. Пригнічений і отупілий, опустився він у крісло і, відчувши, що все його тіло якось морозить, став, зітхаючи, розглядати свої нігті, гукаючи час від часу тремтячим і сердитим голосом: «Перпетує!» Остання врешті з'явилася з велетенською капустиною під пахвою; її обличчя виказувало байдужість, ніби нічого й не сталося. Я звільню читача від усіх скарг, співчуттів, звинувачень, виправдань, від усяких «тільки ви й ніхто інший могли вибовкати це» та «я нікому нічого не говорила»,— одно слово, від усіх звичайних у таких випадках розмов. Досить буде сказати, що дон Абондіо звелів Перпетуї взяти двері на засув, ні в якому разі нікому не відчиняти, а якщо хто постукає, то відповідати через вікно, що синьйор курато нездужає й лежить із нападом пропасниці. Потому він став повільно підніматися сходами, повторюючи через кожні три приступки: «Влип! Влип!» А тоді вклався в постіль, де ми його поки що й залишимо.
    Тим часом Ренцо ошаліло крокував до свого будинку. Він іще не вирішив, що йому робити, але його вже охопило невідступне бажання вчинити щось небуденне й страшне. Тирани, кидаючи виклик, усі ті, хто так або інакше кривдить інших, винні не тільки в чиненому ними злі, а й у тому потрясінні, якому вони піддають душі кривджених ними людей. Ренцо був хлопець сумирний, далекий від кровожерності, відвертий, вільний від підступних задумів, але в ту хвилину душа його жадала крові, а уява була геть поглинута вигадуванням якоїсь пастки. Йому хотілось помчатися до будинку дона Родріго, вхопити того за горло і... Але тут він схаменувся: ця оселя була подібна до фортеці, охоронялася ззовні й кишіла всякими браві всередині; тільки випробувані друзі та служники могли вільно заходити туди, без огляду з голови до ніг; а незнайомого скромного ремісника туди не впустили б без перевірки, тим паче його, якого там напевно знають дуже добре. Потім він був надумав узяти рушницю, сховатися десь за загорожею й вичікувати, чи не з'явиться дон Родріго один. Він із жорстокою насолодою тішився уявною картиною: ось він чує ходу, його ходу; обережно підводить голову, впізнає лиходія, наставляє рушницю, цілиться, стріляє, бачить, як той падає й корчиться; він посилає ворогові прокляття й біжить дорогою до кордону, щоб опинитися в безпеці. А як же Лючія? Щойно це ім'я перетнуло зловісний світ його фантазії, як відразу туди шугнули роєм добрі думки, властиві його душевному складу. Згадав останній заповіт своїх батьків, згадав бога, мадонну й святих, подумав про не раз відчуте задоволення від свідомості, що на його сумлінні немає жодного злочину, подумав про жах, який не раз охоплював його при розповіді про якесь убивство,— і зі страхом і гризотою, але воднораз із якоюсь радістю опам'ятався від своїх кровожерних задумів, радіючи, що то була лише гра уяви. Але скільки роздумів викликала думка про Лючію! Скільки надій, скільки обіцянок, таке омріяне, майбутнє, яке видавалось уже майже теперішнім, і, врешті, цей такий довгожданий день. То як же тепер, якими словами повідомити їй цю новину? І потім, яке саме прийняти рішення? Як зробити її своєю, на зло цьому підступному всесильному лиходієві? Водночас у голові в нього промайнула не певна підозра, а якийсь туманний болісний здогад: зухвальство дона Родріго можна було пояснити не чим іншим, як його тваринною пристрастю до Лючії. А Лючія? Щоб вона сама дала до цього бодай найменший привід, найслабшу надію,— такої думки Ренцо не міг припустити ані на мить. Та й чи знала вона хоч щось про це? Чи міг він запалати цією мерзенною пристрастю, щоб вона цього не помітила? Чи посмів би він вдаватися до таких дій, не випробувавши її якось інакше? А Лючія ніколи жодного слова не сказала про це йому! Своєму нареченому!
    Опанований такими думками, він пройшов повз свій будинок посеред села й попрямував до Лючіїного будинку, що стояв скраю, майже за околицею. Перед цим будинком був невеликий двір, що відокремлював його від вулиці, огороджений невисоким муром. Ренцо зайшов у двір і почув невмовкаючий гул голосів із кімнати нагорі. Він здогадався, що це приятельки та кумасі, які зібралися, щоб супроводити Лючію, і не схотів, щоб вони побачили його обличчя, засмучене почутою новиною. Дівчинка, яка була в дворі, кинулась йому назустріч, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»
    — Тихше, тихше, Беттіно! — сказав їй Ренцо.— Ходило сюди. Слухай, біжи нагору до Лючії, відклич її вбік і шепни їй на вухо... тільки гляди, щоб ніхто не почув і нічого не помітив... отож скажи їй, що мені треба поговорити з нею, що я чекаю її в нижній кімнаті... і нехай іде відразу!
    Дівчинка помчала сходами, радісна й горда даним їй таємним дорученням.
    У цю хвилину мати саме скінчила одягати Лючію, і подруги з усіх боків обступили виряджену наречену й крутили її туди й сюди, щоб роздивитися чимкраще. А вона поверталася, відбиваючись із властивою селянкам дещо войовничою скромністю, затуляючи ліктем схилене на груди обличчя й насупивши густі чорні брови, тим часом як уста мимоволі розтягалися в усмішці. Чорне шовковисте волосся, розділене вузькою білою смужкою проділу, було зібране на потилиці в численні дрібні кіски, згорнуті кільцями й заколоті довгими срібними шпильками, які розходились віялом, витворюючи ніби сяйво ореола,— так і досі зачісуються селянки поблизу Мілана. На шиї висіло намисто з гранатів упереміж із золотими філіграновими бусинами. Її стан облягав багатий корсаж із розмережаної квітами парчі, з приставними рукавами, прив'язаними гарними бантами. На ній була коротка спідниця з цупкого шовку з безліччю дрібних брижів, червоні панчохи й візерунчаті, так само шовкові, черевички. Опріч цього весільного вбрання, Лючію красила її скромна краса, ще дужче розквітла від багатьох переживань, відбитих на виду: радості, стримуваної слабкою ніяковістю, тихого смутку, який часом проступає на обличчі кожної нареченої і, не применшуючи краси, накладає на неї особливий відбиток. Маленька Беттіна протислася крізь коло, підійшла до Лючії і, обережно давши знак, що хоче щось повідомити, шепнула на вухо кілька слів.
    — Я вийду на хвильку й відразу повернуся,— сказала Лючія жінкам і квапливо вийшла. Забачивши схвильоване обличчя Ренцо, вона спитала, охоплена якимсь страшним передчуттям:
    — Що сталося?
    — Лючіє,— мовив Ренцо,— на сьогодні все пішло шкереберть, і один бог відає, коли нам пощастить стати чоловіком і жінкою.
    — Як? — спитала Лючія, геть розгубившись.
    Ренцо коротко розповів їй, що сталося цього ранку. Вона слухала його з тривогою, а почувши ім'я дона Родріго, вся спаленіла, здригнулася й вигукнула:
    — То ось до чого він дійшов!
    — Виходить, ви знали? — спитав Ренцо.
    — Ще б пак! — відповіла Лючія.— Але що він до такого дійде...
    — Що ж ви знали?
    — Не силуйте мене говорити зараз, не доводьте до сліз. Я збігаю по матір і відпущу жінок; нам треба залишитися самим.
    Коли вона йшла, Ренцо тихо мовив:
    — А ви ніколи нічого мені не казали!
    — Ой, Ренцо! — відповіла Лючія, не спиняючись, а тільки на мить обернувшись до нього. І Ренцо чудово зрозумів, що його ім'я, мовлене Лючією в таку хвилину й таким голосом, значило: невже ви можете сумніватися, що коли я мовчала, то тільки через чесні й чисті спонуки?
    Тим часом сказані на вухо слова та зникнення Лючії викликали підозру й цікавість доброї Аньєзе, Лючіїної матері, і вона зійшла вниз, аби дізнатися, яка тому причина. Дочка залишила її віч-на-віч з Ренцо, повернулася до жінок і з якмога більшим спокоєм на обличчі й у голосі повідомила:
    — Синьйор курато занедужав, і сьогодні вінчання не буде.
    Мовивши це, вона квапливо вклонилася всім і знову зійшла вниз.
    Жінки повиходили одна по одній і розпорошилися по селу, розповідаючи про те, що сталося. Дві-три підійшли до дверей будинку дона Абондіо, аби впевнитися, що він справді хворий.
    — Дуже сильна гарячка,— гукнула їм Перпетуя з вікна, і сумна звістка, переказана іншим, відразу урвала всякі припущення, які вже були заворушились у жіночих мізках і неясними загадковими натяками стали прохоплюватися в їхніх розмовах. 

Розділ третій

    Лючія зайшла до нижньої кімнати саме в ту хвилину, коли Ренцо з тривогою повідомляв Аньєзе про те, що сталося, а та з острахом слухала. Обоє повернулися до Лючії, яка знала більше від них і від котрої вони чекали пояснень, неминуче болісних. І крізь скорботу в обох, разом із любов'ю, що її вони, кожне по-своєму, відчували до Лючії, прозирала — знов-таки у кожного по-своєму — гіркота: як могла вона приховати від них щось, і до того ж таке важливе! Попри всю свою нетерплячку чимскоріше вислухати дочку, Аньєзе не могла утриматися від докору:
    — Навіть рідній матері не сказала про таке!
    — Зараз розповім вам усе,— відповіла Лючія, витираючи сльози фартухом.
    — Говори, говори! Говоріть! Говоріть! — закричали водночас мати й наречений.
    — Пресвята діво! — вигукнула Лючія.— Хто б міг подумати, що дійде до такого!
    І уриваним від ридання голосом дівчина розповіла, як кілька днів перед тим, коли вона верталася з прядильні й відстала від подруг, їй трапився назустріч дон Родріго в супроводі ще одного синьйора і як дон Родріго намагався затримати її всякими розмовами,— до речі, не зовсім гарними,— а вона, не звертаючи на нього ніякої уваги, прискорила крок, наздогнала подруг і в той самий час почула, як другий синьйор голосно розсміявся, а дон Родріго сказав: «Б'юсь об заклад». Назавтра ці ж синьйори знов стрілися їй на дорозі, але Лючія йшла серед подруг, потупивши очі; той другий синьйор засміявся, а дон Родріго мовив: «Побачимо, побачимо».
    — Дяка богові,— провадила далі Лючія,— це був останній день роботи. Я відразу ж розповіла...
    — Кому розповіла? — спитала Аньєзе, дещо роздосадувана, однак прагнучи почути ім'я обраного повірника.
    — Падре Крістофоро[23], мамо, на сповіді,— відповіла Лючія лагідним винуватим голосом.— Я йому розповіла все, коли ми останнього разу ходили гуртом до монастирської церкви; якщо пригадуєте, я того ранку бралася то за одне, то за друге, аби тільки дочекатися, поки з'являться інші з села,— кому по дорозі,— щоб піти разом з ними; адже я після тої зустрічі так боялася показуватися на вулиці...
    Щойно було вимовлено шановане ім'я падре Крістофоро, як досада Аньєзе відразу вщухла.
    — Ти добре вчинила,— сказала вона,— але чому ти не розповіла так само й рідній матері?
    У Лючії щодо цього було два розумні міркування: перше — не засмутити й не налякати добру жінку, котра однаково не змогла б допомогти в цій справі; друге — уникнути можливого розголосу всієї цієї історії, яку їй хотілося приховати, тим паче що близьке весілля, на її думку, відразу урвало б це мерзенне переслідування. Із цих двох міркувань вона послалася тільки на перше.
    — А по-вашому,— звернулась вона до Ренцо таким тоном, коли ото бажають довести другові, що він не має рації,— по-вашому, мені було б не слід приховувати це? То ось тепер ви знаєте все.
    — А що ж порадив тобі падре Крістофоро? — спитала Аньєзе.
    — Він порадив, щоб я всякими способами прискорила весілля, а поки що сиділа вдома; щоб ревно молилася богові; сказав, що той синьйор, як він сподівається, невдовзі забуде про мене, оскільки я не траплятимусь йому на очі. Саме тоді,— провадила вона далі, знову звертаючись до Ренцо, проте не підводячи на нього очей і вся почервонівши,— саме тоді, згубивши всякий сором, я почала просити вас поквапитися з весіллям, призначивши його раніше домовленого дня. Хто знає, що ви про мене подумали! Але я бажала тільки добра, адже мені так порадили, тож я була певна... І сьогодні вранці я була далека від думки...— Тут нестримне ридання урвало її слова.
    — От негідник! От сволота! От лиходій! — кричав Ренцо, бігаючи туди-сюди по кімнаті і час від часу хапаючись за руків'я ножа.
    — Боже мій! Ой лишенько! — вигукувала Аньєзе.
    Раптом юнак зупинився перед плачучою Лючією; з гіркотою й воднораз із ніжністю подивився на дівчину й сказав:
    — Ну, цього вже разу розбійникові настане кінець!
    — Ради всього святого! Ні, ні! — закричала Лючія.— Ні! Ні! Заради бога! Господь опікується й бідними... Як же ви можете хотіти, щоб він нам допомагав, коли ми самі чинитимемо зло?
    — Ні, ні, ради всього святого! — повторяла за нею Аньєзе.
    — Ренцо,— дещо спокійніше мовила Лючія з виразом сподівання й рішучості на обличчі,— у вас є ремесло, я теж умію працювати; ходімо геть із цих місць, щоб він про нас більше й не чув.
    — Ой, Лючіє! А що буде потім? Адже ми ще не чоловік і жінка. Чи ж погодиться дон Абондіо видати нам свідоцтво про відсутність перешкод до вінчання? Така людина, як він... Якби ми були повінчані...
    Лючія знову розплакалась. Усі троє мовчали, і глибокий сум, що охопив їх, прикро суперечив святковій пишності їхніх убрань.
    — Ось що, діти, послухайте лишень мене,— озвалася через деякий час Аньєзе.— Адже я побачила світ божий дещо раніше від вас і трошки знаю людей. Не треба так лякатися: не такий страшний чорт, як його малюють. Нам, бідним, клубок шовку часом видається страшенно заплутаним тільки тому, що ми не вміємо знайти кінця.. Частенько порада або слівце вченої людини... я знаю, що кажу. Зробіть, як я вам пораджу, Ренцо. Підіть лишень до Лекко, розшукайте там доктора Крутія[24], розкажіть йому... Але глядіть, ради всього святого, не називайте його так — це його прізвисько. Його ж звуть... Стривайте, як же його звуть? Ти ба! Не знаю я його справжнього імені,— усі його так називають. Одно слово, розшукайте оцього доктора, він такий довготелесий, худий, лисий, з червоним носом і малиновою родимкою на шиї.
    — Знаю я такого на вигляд! — мовив Ренцо.
    — От і чудово,— вела далі Аньєзе.— Оце голова. Не раз я стрічала таких, що заплутувалися, мов курча в клоччі, просто не знали, що діяти, а посидять годинку віч-на-віч з доктором Крутієм (глядіть же, не назовіть його так!), і, дивишся, вже веселі,— сама свідок! Прихопіть із собою оцих чотирьох каплунів (бідолахи, я вже була оце зібралася поскручувати їм шиї на недільний бенкет!) та віднесіть йому: до цих синьйорів ніколи не слід з'являтися з порожніми руками. Розкажіть йому про все, що сталося, і побачите, він, не сходячи з місця, надає вам таких порад, які б нам самим ніколи не прийшли до голови, хоч би ми думали й цілісінький рік!
    Ренцо охоче схопився за цю пораду, схвалила її й Лючія; а Аньєзе, пишаючись тим, що дала її, повиймала бідолашних каплунів з коша, зібрала докупи всі їхні вісім ніг, наче робила букет із квітів, зв'язала мотузкою й подала Ренцо, а той, перекинувшися з Аньєзе й Лючією підбадьорливими словами, вийшов з дому через садок, щоб не потрапити на очі дітлахам, які кинулись би за ним услід, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»
    Перетинаючи поля, або, як там кажуть, «землі», він ішов стежками, схвильовано розмірковуючи про свою недолю та обдумуючи слова, з якими збирався звернутися до доктора Крутія.
    Надаємо читачеві змогу судити про те, як почувалися під час цього переходу бідні зв'язані каплуни, схоплені за ноги й звислі головою донизу в руках у юнака, котрий від хвилювання при таких сильних переживаннях супроводив відповідними жестами всі думки, що безладно приходили йому до голови. Він то в гніві простягав руку вперед, то в розпачі підносив її догори, то потрясав нею в повітрі, ніби погрожуючи комусь, і добряче струшував каплунів, від чого чотири звислі голови теліпалися на всі боки, все ж ухитряючись при цьому клювати одна одну, як це доволі часто буває з товаришами по нещастю.
    Діставшись до містечка, він розпитав, де живе доктор, і подався туди, куди йому було вказано. Біля входу його пойняла боязкість, яку неосвічені бідняки почувають, підступаючи до панів та вчених людей,— Ренцо відразу позабував усі наготовані слова, проте, кинувши погляд на каплунів, дещо підбадьорився і, зайшовши на кухню, запитав служницю, чи не можна поговорити з синьйором доктором. Та відразу вгледіла каплунів і, привчена до таких подарунків, простягла до них руку; щоправда, Ренцо прибрав їх далі назад: він хотів, щоб сам доктор побачив каплунів і знав, що він з'явився не з порожніми руками. Доктор надійшов, саме коли служниця казала: «Давайте їх сюди й проходьте до покоїв».
    Ренцо низько вклонився; доктор прийняв його лагідно і, мовивши: «Заходьте, синку!» — провів за собою до кабінету. Це була велика кімната, де на трьох стінах висіли портрети дванадцяти цезарів, а четверту затуляла велика шафа з старовинними запорошеними книгами. Посередині стояв стіл, закиданий повістками, проханнями, скаргами, указами, навколо нього — три-чотири стільці, а з одного боку — крісло з підлокітниками й високою чотирикутною спинкою, що викінчувалася на обох кутах дерев'яними прикрасами у вигляді рогів. Крісло було обтягнене коров'ячою шкірою, поприбиваною цвяшками з великими головками; деякі з них повипадали від часу, тож куточки оббивки позалишалися неприкріпленими і де-не-де зібгалися. Доктор був одягнений по-домашньому, а саме: мав на собі вже поношену тогу[25], що її багато літ тому він надягав для урочистих виступів, коли виряджався до Мілана в якій-небудь важливій справі. Він зачинив за собою двері й спробував підбадьорити юнака словами:
    — Повідайте мені, синку, свою справу.
    — Я хотів би поговорити з вами під секретом.
    — Слухаю,— мовив доктор і всівся в крісло.
    Стоячи біля столу й стромивши одну руку в капелюха, якого він крутив другою рукою, Ренцо провадив далі:
    — Я хотів би від вас, як людини вченої, дізнатися...
    — Ну-бо, сміливіше, розкажіть мені, в чім річ? — урвав його доктор.
    — Ви вже мені вибачайте, ми люди прості й не вміємо говорити по писаному. Отож мені б хотілося знати...
    — Що за народ! Усі ви такі: замість викласти справу, усе хочете випитати, бо вже давно вирішили все самі.
    — Вибачайте, синьйоре доктор, але мені б хотілося знати, чи підлягає покарі та людина, яка з погрозою стане вимагати від священика, щоб він не смів вінчати.
    «Зрозумів, — сказав собі подумки доктор (насправді ж він не зрозумів анічогісінько). — Зрозумів!» Він одразу прибрав поважного вигляду, але до цієї поважності домішувалося співчуття; він міцно стис губи, видавши при цьому дивний звук, що означав почуття, висловлене далі чіткіше найпершими його словами:
    — Буденний випадок, синку,— випадок, передбачений законом. Ви слушно вчинили, прийшовши до мене. Випадок простий, про нього згадується в сотні постанов та ще в одній особливій торішній постанові нинішнього синьйора губернатора. Ось я вам її зараз дам подивитися, ба навіть помацати власними руками.
    Із цими словами, він підвівся з крісла і, зануривши руки в купу паперів, заходився перегрібати їх, ніби насипаючи зерно в мірку.
    — І де ж це вона? Ну-бо, вилазь, вилазь! І треба ж мати таку купу! Напевне вона тут — адже це важлива постанова. Так, ось вона, осьдечки!
    Він узяв папір, розгладив його, подивився на дату і, прибравши ще поважнішого вигляду, вигукнув: — П'ятнадцятого жовтня тисяча шістсот двадцять сьомого року. Цілком правильно: постанова від минулого року,— свіженька. Такі найбільше наганяють страх. Читати вмієте, синку?
    — Трошечки, синьйоре доктор.
    — Гаразд. Тоді дивіться на літери й уважно слухайте.
    Високо піднявши розгорнуту постанову, він почав читати, бурмочучи окремі місця скоромовкою і, коли потрібно, зачитуючи чітко, з виразом деякі інші:
    — «Дарма що розпорядженням, опублікованим за наказом синьйора герцога Феррейського 14 грудня 1620 року і підтвердженим преславним і преясновельможним синьйором Гонсало Фернандесом де Кордова... і таке інше і таке інше... було вжито надзвичайних і щонайсуворіших заходів проти утисків, вимагань і тиранічних дій, які декотрими пребрутально чиняться над відданими васалами його величності, однак кількість цих правопорушень, а так само каверзність останніх... і т. д. і т. д., зросла до такої міри, що поставила його ясновельможність перед необхідністю... і т. д. і т. д... А тому, згідно з судженням сенату й хунти[26]...  і т. д., постановлену опублікувати одне розпорядження.
    Стосовно тиранічних дій твердо встановлено, що багато хто в даному місті, як і в селищах...» Чуєте? «...в селищах цієї держави утискує найслабших усякими способами, силою примушуючи їх до торгових оборудок, наймів...» і т. д. і т. д. Ви стежите? Ага, ось слухайте: «Примушуючи до взяття шлюбів або ж розладнуючи такі...» Ну то як? Що ви на це скажете?
    — Якраз мій випадок,— мовив Ренцо.
    — Слухайте, слухайте далі, а потім подивимось, як таке карається законом.«Змушуючи до давання свідчень або до недавання їх, до залишення ким-небудь його місцепроживання... і т. д., до виплати боргу або до створення перешкод для стягнення останнього; до молоття в його млині...» Усе це нас не стосується. Ага, ось, стійте: «...до того, щоб та або та духовна особа не виконувала покладених на неї обов'язків або чинила дії, які не входять в її обов'язки...» Ну то як?
    — Указ складено ніби навмисне для мене.
    — Достеменно так. Але слухайте далі: «...й інші подібні насильства, чинені васалами, знатними, людьми середнього стану, худородними та простолюдом...» Ніхто не лишився поза увагою, геть усі тут, справдешня Іосафатова долина! А тепер слухайте про покари... «Хоча всі отакі і подібні до них лиходійства заборонено, проте його ясновельможність, маючи на увазі застосування особливої суворості і не скасовуючи даним указом попередніх... і т. д. і т. д. ...цим приписує і наказує всім наявним суддям цієї держави переслідувати судом порушників будь-якої з вищезгаданих статей, як і до них подібних, з накладенням грошового штрафу і застосуванням тілесної кари, а так само засланням або каторгою — аж до смертної кари включно...» — Це вам не іграшка! — «...за розсудом його ясновельможності або сенату стосовно до кожного окремого випадку, особи та обставини. І це не-у-хиль-но і з усією суворістю...» і т. д. і т. д. Ну, то якої ви думки? Га? А ось, бачте, і підписи: Гонсало Фернандес де Кордова, і далі внизу: Платонус, а ось тут іще: vidit[27] Феррер. Усе як годиться!
    Поки доктор читав, Ренцо повільно водив очима по паперу, силкуючись простежити зв'язок і вловити точний смисл цих священних слів, в яких, як йому здавалось, був увесь його порятунок. Зауваживши, що новий клієнт скорше уважний, аніж наляканий, доктор здивувався. «Напевно, це відчайдушний хлопчина»,— подумав він, а тоді вирік:
    — Проте ви собі чуба зрізали. Воно, звичайно, і розважно, та якщо ви вирішили звірятися на мене, то робити це, либонь, не було потреби. Випадок поважний, але ви ще й не відаєте, на що я здатний, коли необхідно.
    Щоб зрозуміти цю докторову вихватку, треба знати або пригадати, що за тих часів професійні браві й усякі злочинці носили довгого чуба, яким, мов забралом, прикривали собі обличчя при нападі на когось, у всіх тих випадках, коли вважали за необхідне замаскуватися або ж коли діло вимагало водночас і сили і розважливості. Укази не могли залишити поза увагою такої моди. «Його ясновельможність (маркіз Інохоза) наказує: хто носитиме волосся таке довге, що ним прикривається лоб до брів включно, або хто носитиме косу перед вухами або за вухами, того буде покарано штрафом у триста скуді[28], а у випадку неспроможності — трирічною каторгою, якщо провинився вперше, а у повторному випадку — збільшеною покарою, грошовою або тілесною, за розсудом його ясновельможності.
    Однак при наявності плішивості, а так само й іншої розумної підстави, наприклад, мітки або поранення, таким особам, задля більшої прикраси і здоров'я, його ясновельможність не забороняє носити волосся такої довжини, яка потрібна для прикриття подібних вад, але не більшої, попереджуючи цим не виходити за межі потрібного і крайньої необхідності, щоб не дістати покари, встановленої для всіх інших порушників.
    Так само його ясновельможність, під страхом штрафу в 100 скуді або трикратного привселюдного підтягування на дибу і навіть іще більшої тілесної покари, за розсудом, як сказано вище, наказує перукарям не залишати тим, кого вони стрижуть, названих кіс, чубів, завитків ані волосся, довшого від звичайного, ні на лобі, ні на скронях, ні поза вухами, а щоб усі були зрівняні, як указано вище, за винятком випадків плішивості або інших вад, як про те сказано».
    Таким чином, чуб був ніби предметом озброєння і відмітною ознакою всяких бешкетників і забіяк, через що їх звичайно й називали «чубами». Ця кличка збереглася й досі живе в місцевому діалекті, правда, в дещо пом'якшеному значенні. Думаю, не один з наших міланських читачів пригадає, як, бувало, в дитинстві батьки, вчитель, друг родини або хтось із слуг сказали про нього самого: «Чуб такий! Такий чубчик!»
    — Слово честі бідного хлопця,— відповів Ренцо,— я за все своє життя ніколи не носив чуба.
    — Е, так у нас справа не піде,— відказав доктор, похитавши головою й усміхаючись чи то лукаво, чи то роздратовано.— Якщо ви мені не довіряєте,— не піде справа, та й годі. Бачите, синку, той, хто плете смаленого дуба перед доктором,— дурень, бо судді однаково доведеться сказати всю правду. Адвокатові потрібно викладати обставини ясно, а ми вже потім сплутаємо карти. Коли ви бажаєте, щоб я вам допоміг, то треба розповісти мені все відверто від альфи до омеги, з відкритою душею, як на сповіді. Ви повинні назвати ту особу, котра дала вам доручення. Певна річ, це чоловік знатний, і в тому разі я сам навідаю його, так уже ведеться. Зрозуміло, я не стану йому казати, що довідався про дане доручення від вас, — тут ви вже можете покластися на мене. Скажу тільки, що прийшов заступитися за бідного обмовленого хлопця. З ним разом я й уживу необхідних заходів, щоб скінчити справу по-доброму. Зрозумійте-бо: рятуючи себе, він рятує й вас. Знов-таки, якщо вся ця справа — чисто ваша робота, то що ж, я не ухиляюся, мені випадало вирятовувати людей і з гірших халеп... Аби тільки ви не зачепили якої-небудь значної особи,— про це треба домовитись заздалегідь,— я й тут беруся вирятувати вас із скрути,— ну, зрозуміло, не без деяких витрат. Ви тільки повинні сказати мені, хто, як ото мовиться, покривджений,— а далі вже, згідно з становищем, станом і настроєм нашого приятеля буде видно, чи можна його настрахати тим, що у нас є рука, або ж знайти який-небудь спосіб нам самим втягти його в кримінал, так би мовити, пустити йому блоху в вухо: адже коли хтось зумів спритно обійти укази, тоді ніхто не виявиться ні винним, ні правим. Що ж до курато, то коли це чоловік кмітливий, він сидітиме тихенько; якщо ж він виявиться упертюхом,— знайдемо засіб і проти такого. Можна виплутатись із будь-якої халепи, але для цього потрібен тямущий чоловік; а ваш випадок серйозний,— серйозний, кажу вам, дуже серйозний! Указ говорить цілком однозначно. І якщо справа вирішуватиметься між юстицією і вами, так би мовити, в чотири ока, то вам буде кепсько. Кажу вам по-дружньому: за пустощі треба розплачуватись. Якщо хочете відбутися дешево, потрібні гроші і відвертість; треба звіритись на того, хто вам зичить добра, треба слухатись його й виконувати все, що вам буде приписано.
    Поки доктор вибалакувався, Ренцо стояв і дивився на нього з захопленою увагою, мов той роззява на базарній площі, що дивиться на штукаря, котрий, напхавши в рота клоччя, тягне потім звідти нескінченну стрічку. Проте, коли він ясно збагнув, що саме мав на увазі доктор та яка вийшла плутанина, він перервав нескінченну стрічку, що тяглася з адвокатових уст.
    — Ой, синьйоре докторе, таж ви не так мене зрозуміли! Усе зовсім навпаки. Нікому я не погрожував. Я не займаюсь такими справами: перепитайте хоч і все наше село, і всі вам скажуть, що я ніколи жодних справ із судами не мав. То зі мною обійшлися підло, і я прийшов до вас дізнатися, як мені діяти, щоб домогтися правди. Я дуже радий, що познайомився з цим указом.
    — Чорт забирай! — вигукнув доктор, витріщивши очі.— Що це за дурниці ви мелете! Ото завжди так,— усі ви такі! Ви що, не вмієте ясно викладати справу?
    — Вибачте мені, але ви самі не дали мені часу на це. Зараз я вам розкажу, як воно є. Так от, щоб вам було відомо, сьогодні я мав повінчатися,— тут голос у Ренцо затремтів,— повінчатися сьогодні з дівчиною, з якою ми заручені з цього літа; і на сьогодні, як бачите, вінчання було призначено самим священиком, і все було готове до весілля. Та раптом синьйор курато починає вигадувати всякі відмовки... одне слово,— не стану вам довго надокучати,— я його змусив говорити як належить, без вивертів, і він мені признався, що йому під загрозою смерті було заборонено вінчати нас. Цей тиран, дон Родріго...
    — Замовкніть! — відразу урвав його доктор, насупивши брови, зморщивши свого червоного носа й скрививши рота.— Чого це я повинен ламати голову над такими дурницями? Провадьте такі розмови між собою, коли не вмієте зважувати своїх слів; і не приходьте з цим до благородного чоловіка, який знає, чого вони варті. Ідіть собі, йдіть: ви й самі не розумієте, що говорите! Я з хлопчаками не зв'язуюсь і не хочу слухати такої балаканини, такої маячні...
    — Клянусь вам...
    — Ідіть собі геть, кажу вам! Нащо мені ваші клятви! Я в цю справу не втручаюся, я вмиваю руки.— При цьому адвокат заходився потирати руки, ніби й справді мив їх.— Навчіться спершу говорити, адже не гоже отак ошелешувати благородного чоловіка!
    — Та ви послухайте, послухайте лишень! — марно повторював Ренцо. Однак доктор, не перестаючи лаятись, штовхав його обіруч до виходу. Нарешті, притиснувши його до дверей, він відімкнув їх, покликав служницю й сказав їй:
    — Негайно верніть цьому чоловікові все, що він приніс: нічого мені від нього не треба, нічогісінько.
    Цій жінці ще жодного разу, відколи вона тут служила, не доводилось виконувати подібного наказу, але його було висловлено з такою рішучістю, що вона не посміла перечити. Взявши чотирьох бідолашних каплунів, служниця віддала їх Ренцо, поглянувши на нього з презирливим співчуттям, ніби хотіла сказати: «Либонь, гарненько ти прошпетився». Ренцо не хотів був брати птахів, але доктор залишився непохитним; і хлопець, вражений і роздосадуваний більше ніж будь-коли, мусив забрати відкинуті жертви й вернутися додому, щоб повідати жінкам про блискучий успіх свого паломництва,
    А за його відсутності жінки, зі смутком змінивши святкове вбрання на буденну одіж, знову почали радитися. Лючія при цьому знай ридала, а Аньєзе зітхала. Потому як мати висловилась про значні результати, яких можна було сподіватися від адвокатових порад, Лючія сказала, що треба всіляко шукати виходу; що падре Крістофоро — такий чоловік, який не тільки дасть пораду, але й зробить усе можливе, коли йдеться про підтримку бідних людей; тож, мовляв, дуже добре було б дати йому знати про те, що сталося. «Певна річ»,— підтвердила Аньєзе, і вони вдвох заходилися обговорювати, як це зробити. Піти самим до монастиря, за дві милі від їхньої господи,— на це в них у такий день не вистачало духу, і, звичайно, ні одна розумна людина не порадила б їм так учинити. Але поки вони прикидали так і сяк, зачувся легкий стукіт у надвірні двері і відразу по тому — тихий, але чіткий вигук: «Deo gratias!»[29] Лючія, здогадавшися, хто це міг бути, побігла відчиняти. Досередини зайшов, привітно вклоняючись, послушник-капуцин[30], монастирський збирач милостині. Через його ліве плече був перекинутий подвійний мішок, який він міцно притискав до грудей обома руками, перехопивши його посередині, де був отвір.
    — А-а, фра Гальдіно! — мовили обидві жінки.
    — Хай прибуває з вами Господь,— відповів капуцин.— А я прийшов по горіхи.
    — Піди-но внеси горіхів для братії,— сказала Аньєзе.
    Лючія встала й попрямувала до сусідньої кімнати, але на порозі на мить спинилася за спиною фра Гальдіно, який і далі стояв у попередній позі, і, притуливши пальця до вуст, виразно подивилася на матір ніжним, благальним і водночас владним поглядом, що вимагав збереження таємниці.
    Збирач, поглядаючи здаля на Аньєзе, спитав:
    — А де ж весілля? Адже воно мало відбутися сьогодні. Я спостеріг у селі якесь збентеження, немовби трапилося щось несподіване. В чім річ?
    — Та занедужав синьйор курато, і довелось відкласти,— поквапно відповіла Аньєзе. Якби Лючія не подала їй знак, відповідь, мабуть, була б інша. — Ну, то як посувається збір? — вела вона далі, щоб змінити розмову.
    — Погано, ласкава донно, погано. Оце тільки й усього! — І з цими словами він зняв мішок з плеча й потряс його обома руками.— Тільки й усього. А я аж у десять будинків заходив — і оце таке зібрав багатство!
    — Та вже такі пішли нужденні роки, фра Гальдіно; коли на рахунку кожен шматочок хліба, то тут і на інше не розщедришся.
    — Що, по-вашому, потрібно, донно, щоб повернути добрі роки? Потрібна милостиня. Ви чули про чудо з горіхами, яке сталося багато років тому в нашому монастирі в Романьї?
    — Сказати правду, не чула... А розкажіть лишень.
    — Отож слухайте. Жив собі був у цьому монастирі один наш падре, святий чоловік, і звали його падре Макаріо. Якось раз узимку йде він стежкою через поле одного нашого благодійника, також хорошого чоловіка, і бачить, стоїть цей благодійник біля свого великого горіхового дерева, а четверо наймитів, вимахуючи мотиками, вже почали його окопувати, щоб оголити коріння. «Що це ви робите з бідолашним деревом?» — спитав падре Макаріо. «Ох, падре, ось уже стільки літ воно не родить жодного горіха, то я й хочу зрубати його на дрова».— «Облиште дерево,— мовив падре,— і знайте, що в цьому році на ньому буде більше горіхів, ніж листя». Благодійник, який добре знав того, хто мовив ці слова, відразу наказав наймитам прикидати коріння землею і, покликавши ченця, який уже попростував далі своєю дорогою, сказав йому: «Падре Макаріо, половину збору я жертвую монастиреві». Поголос про пророцтво розійшовся далеко навкруги, і всі знай бігали дивитися на горіхове дерево. І справді, навесні на ньому з'явилося безліч квітів, а з часом — безліч горіхів. Доброму нашому благодійникові так і не довелося збивати горіхи, бо ще до збору врожаю він відійшов у вічність, щоб прийняти винагороду за свою щедрість. Але чудо від цього стало ще більшим,— ви про це почуєте. В цього чоловіка залишився син зовсім іншого складу. І ось, коли настав час врожаю, збирач пішов по належну монастиреві частку. Але той син вдав, що нічого й знати не знає; до того ж він набрався зухвальства відповісти, що зроду не чув, щоб капуцини вирощували горіхи. І знаєте, що сталося? Якось раз (ви тільки послухайте!) зібрав цей непутящий декотрих своїх друзяк — достоту таких, як сам! — і під час пиятики розповів їм історію про горіхове дерево і при цьому насміхався з ченців. Горілчані брати висловили бажання піти подивитися на ту велетенську купу горіхів. Він повів їх до комори. І послухайте! Відчиняв він двері і, мовлячи: «Ось дивіться»,— іде в куток, де в нього була насипана ота велетенська купа. Що ж там виявилося? Велетенський ворох сухого горіхового листя. Чи ж не повчальний приклад? А монастир не тільки не зазнав від цього ніяких збитків, навіть став благоденствувати, бо ж після такої великої події збір горіхів чимдалі більшав, аж один благодійник, із співчуття до бідного збирача, пожертвував монастиреві осла, щоб було легше приставляти зібрані горіхи. І олії з них начавили стільки, що кожний бідняк приходив і брав, скільки йому було потрібно. Бо ж ми мов те море, яке збирає води звідусіль, а потім знов обділяє ними всі ріки.
    Тут саме з'явилася Лючія. У фартусі в неї було стільки горіхів, що вона ледве несла їх, напружуючи випростані руки, якими міцно тримала високо підняті куточки фартуха. І коли фра Гальдіно, знову знявши свій подвійний мішок з плеча, опустив його додолу й заходився розкручувати, щоб всипати туди щедру милостиню, мати здивовано й суворо подивилася на Лючію, мовчки дорікаючи дочці за марнотратство; але та відповіла багатозначним поглядом, мовляв: «Так треба, потім усе поясню». Фра Гальдіно почав розточуватися в похвалах, побажаннях, обіцянках, подяках і, взявши мішок на плече, вже був зібрався йти. Але Лючія спинила його, мовивши:
    — Чи не зробили б ви мені одну послугу? Ви б не змогли переказати падре Крістофоро, що мені конче потрібно терміново поговорити з ним? Чи не зробить він милість нам, бідним, і не зайде чимскоріше? Бо нам самим не можна піти до церкви.
    — Оце й усе? Не мине й години, як я перекажу падре Крістофоро ваше прохання.
    — То я покладаюся на вас!
    — Будьте спокійні! — І, мовивши це, він пішов, пригинаючись тепер набагато нижче і задоволений куди більше, ніж коли йшов сюди.
    Читаючи про те, що бідна дівчина з такою певністю давала доручення покликати падре Крістофоро, а збирач без найменшого подиву і так охоче брався виконувати це доручення, нехай ніхто не подумає, що падре Крістофоро був звичайний, пересічний чернець. Навпаки, він мав великий вплив і серед братії, і в усьому околі. Але так уже воно велось у капуцинів: ніщо не здавалось їм ані надто принизливим, ані надто величним. Служити слабким і приймати послуги від сильних, заходити до палаців і до халуп з однаковим виглядом смирення й певності в собі, бути в одному й тому ж будинку то предметом потіхи, то особою, без якої не приймається жодне важливе рішення, просити милостиню всюди й давати її всім, хто приходив по неї до монастиря,— усе це було звичною справою для капуцина. Йдучи вулицею, він міг зустрітися і з родовитим багачем, котрий шанобливо цілував кінці його вірьовки[31], і з юрбою шибеників, які, вдавши, ніби б'ються між собою, заляпували йому бороду багном. Слово «фра» за тих часів вимовлялося то з високою пошаною, то з найгіркішим презирством. І капуцини, мабуть, більше від усякого іншого ордену, викликали до себе два цілковито протилежних почуття, та й сама їхня доля була так само подвійна, бо, нічого не маючи, носячи дивну одіж, помітно відмінну від звичайної, відверто проповідуючи смирення, вони часто ставали предметом і глибокої поваги, і презирства, яке такі речі можуть викликати у людей іншого складу й напряму думок.
    Коли фра Гальдіно пішов, Аньєзе не втрималась від вигуку:
    — Стільки віддала горіхів, та ще й у такий рік!
    — Простіть мені, мамо,— відказала Лючія.— Та якби ми подали милостиню, як ото інші, фра Гальдіно довелось би ходити ще бозна-скільки часу, доки наповнився б його мішок, і він бозна-коли повернувся б до монастиря; а дорогою ще й став би теревенити з усіма, а ще могло статися, й взагалі забув би про наше існування.
    — Твоя правда: ти добре придумала, і до того ж усяка милостиня завжди винагороджується,— сказала Аньєзе, котра, попри всі свої вади, була все ж дуже добра жінка і, як кажуть, пішла б у вогонь та в воду за свою єдину дочку, в якій вона душі не чула.
    Тут повернувся Ренцо; зайшовши до кімнати, він із злим і водночас засмученим виглядом кинув каплунів на стіл. На цьому й скінчилися лихі пригоди бідолашних птахів того дня.
    — Та й гарну ж ви дали мені пораду! — сказав він Аньєзе.— Послали, кажете, до порядного чоловіка, який справді допомагає бідним! — І переказав свою розмову з доктором. Вражена таким сумним кінцем відвідин, Аньєзе заходилаnen сь доводити, що порада все ж була корисна і що Ренцо, певно, не зумів обладнати цю справу як слід, та Лючія урвала цю суперечку, повідомивши, що, очевидно, знайшла кращу підтримку. Ренцо також ухопився за цю надію, як це буває з кожним, хто потрапив у тяжке й заплутане становище.
    — Але коли падре Крістофоро не знайде для нас виходу,— докинув він,— тоді знайду його я, так чи інак!
    Жінки почали вмовляти його бути спокійним, терплячим і розважливим.
    — Завтра падре Крістофоро прийде напевне,— сказала Лючія,— і ви побачите, що він знайде якийсь спосіб, якийсь вихід, який нам, маленьким людям, геть і на думку не спадає.
    — Сподіваюся,— зауважив Ренцо,— але, в усякому разі, я зумію домогтися правди або ж сам, або з допомогою інших. Існує ж, зрештою, справедливість на цім світі!
    Отак у сумних розмовах та у вже описаних нами заходах і минув цей день; почало смеркати.
    — На добраніч,— сумно мовила Лючія до Ренцо, що ніяк не міг зважитися піти.
    — На добраніч,— ще сумніше відповів він.
    — Який-небудь святий та допоможе нам,— сказала Лючія,— тож не втрачайте розважливості й смирення.
    Мати й собі дала кілька подібних порад, і наречений пішов геть із сум'яттям в душі, знай повторюючи слова: «Існує ж справедливість на цім світі!» Справді, пригнічений скорботою чоловік не відає, що й казати.

Розділ четвертий

    Сонце щойно випливло з-поза обрію, коли падре Крістофоро вийшов із свого монастиря в Пескареніко, щоб зійти вгору до будиночка, де його дожидали. Пескареніко — дрібне сільце на лівому березі Адди, або, краще сказати, на березі озерця неподалік від мосту,— кільканадцять будинків, населених переважно рибалками, з розвішаними тут і там для сушіння сітями й неводами. Монастир, будівлі якого стоять і досі, був розташований за сільцем якраз напроти в'їзду до останнього, на півдорозі між Лекко й Бергамо. Небо було зовсім чисте. В міру того, як сонце здіймалось над обрієм, його проміння осявало вершини протилежних гір і швидко сповзало донизу схилами аж до самої долини. Легкий осінній вітерець, зриваючи з гілок зів'яле листя тутових дерев, вкривав ним землю за кілька кроків від стовбурів. Праворуч і ліворуч по виноградниках, на ще попідв'язуваних виноградних лозах, жевріло почервоніле листя різних відтінків, і свіжозорана земля гостро вирізнялася своїм коричневим кольором на білястій, блискучій від роси, стерні. Цей пейзаж тішив око, але поява всякої людської постаті смутила погляд і думки. Час від часу траплялися жебраки, обірвані й схудлі,— або звиклі до цього ремесла, або такі, що простягала руку під тиском тогочасної гіркої нужди. Вони мовчки проходили повз падре Крістофоро, побожно дивлячись на нього, і, хоча не могли сподіватися жодного подаяння, бо капуцин ніколи не доторкався до грошей, все ж удячно вклонялись йому за милостиню, яку вже одержали або ж іще тільки йшли одержувати в монастирі. Вигляд селян, розсіяних по полях, викликав ще щімкіший смуток. Одні йшли, розкидаючи зерна чимрідше, ощадливо, немовби згнітивши серце, наче ризикуючи чимсь дуже дорогим для себе; інші налягали на заступ, здавалося, з величезним зусиллям і ніби знехотя перевертали підважену брилу. Щуплявенька дівчинка, придержуючи за мотузку виснажену, худющу як тріска корівчину на паші, заглядала вперед і швидко нахилялася, щоб потягти в неї з-під носа для своєї родини якусь травинку, яку голод навчив людей використовувати на харч. Ці картини щокрок усе дужче засмучували ченця, котрий і так уже йшов з важким передчуттям у душі, готуючись почути про якесь нещастя.
    Падре Крістофоро з *** (ці зірочки поставив мій анонім з обережності) був уже ближче до шістдесяти, ніж до п'ятдесяти літ. Його поголена голова, облямована, за капуцинським звичаєм, тільки вузеньким вінчиком волосся, підводилася час від часу таким порухом, який ледь помітно виказував ніби погорду й неспокій, але відразу ж схилялася донизу на знак смирення. Довга сива борода, вкриваючи його щоки й підборіддя, ще чіткіше відтінювала благородні риси верхньої частини обличчя, яким утримування від людських спокус, що давно вже стало для нього звичкою, надало поважності, не позбавивши, проте, виразності. Глибоко досаджені очі дивилися здебільшого в землю, але іноді вони раптово спалахували жвавістю, ніби пара баских коней на поводі в кучера, про якого вони з досвіду знають, що його годі здолати, і все ж час від часу стрибають убік, відразу розплачуючись за це рвучким осмикуванням вудил.
    Падре Крістофоро не завжди був таким, а ще не завжди він був Крістофоро,— хрестячи, його нарекли ім'ям Лодовіко. Він був сином купця з ***, котрий в останні роки свого життя виявився власником чималого статку й, маючи сина-одинця, відмовився від торгівлі, поклавши собі зажити по-благородному.
    У цьому незвичному для нього безділлі купця почав брати сором за весь час, витрачений ним на те, щоб зробити щось корисне на цім світі. Заполонений своєю примхою, він усіляко намагався примусити всіх забути своє купецьке походження; він би й сам радо забув його. Але крамниця, тюки краму, вага, аршин уперто поставали в його пам'яті, мов тінь Банко перед Макбетом, навіть під час бучного бенкету в оточенні підлесливо усміхнених нахлібників. Годі описати ті старання, що їх докладали ці нещасні, аби уникнути будь-якого слова, яке могло б сприйнятися як натяк на колишнє становище їхнього гостинного господаря. Наприклад, одного чудового дня, десь наприкінці учти, в хвилину найбільш пожвавлених і невимушених веселощів, коли важко було сказати, хто втішається більше — стовпище гостей, а чи їхній щедрий на частування господар, останній став по-дружньому поблажливо піддражнювати одного з співтрапезників, страшенного ненажеру. А цей, бажаючи відповісти в тон жартові, з суто дитячою простодушністю відповів йому: «Я глухуватий, мов той купець». Бездумно бовкнув і, зачувши власні слова, прикусив язика; невпевнено глянув на насуплене чоло господаря. Обом хотілося приховати вираз своїх облич, але це було неможливо. Інші гості почали було придумувати, яким би чином не дати спалахнути назріваючій сварці і перевести розмову на іншу тему, однак, розмірковуючи, вони мовчали, і ця мовчанка тільки підкреслювала непорозуміння, що сталося. Гості уникали дивитися один одному в очі; всяк усвідомлював, що у всіх одна думка, яку кожен хоче приховати. День був зіпсований остаточно. А нерозважливий, чи то пак невдатливий, гість більше не діставав запрошень. Так батько молодого Лодовіко провів останні свої роки в вічній тривозі, постійно побоюючись стати предметом посміху і жодного разу не дійшовши думки, що продавати — анітрохи не смішніше, ніж купувати, і що тією професією, якої він нині так соромився, він, що не кажи, займався привселюдно, не почуваючи ніякого сорому. Свого сина купець виховував по-благородному, відповідно до тодішніх вимог, і, оскільки це дозволялося тодішніми законами, найняв хлопцеві вчителів, щоб навчали його літератури та верхової їзди; а невдовзі купець помер, зоставивши сина молодим і цілком забезпеченим.
    Лодовіко засвоїв звички синьйора, а підлесники, серед яких він виріс, привчили його вимагати великої поштивості до себе. Але коли він був спробував зав'язати стосунки з найбільш шанованими людьми свого міста, то наштовхнувся на обходження, геть відмінне від того, до якого звик; і він побачив, що прагнення ввійти в їхнє середовище, як йому того хотілося, вимагало б від нього нової школи терпіння й покори, необхідності стояти завжди нижче від інших і щохвилі ковтати образи. Такий спосіб життя не відповідав ні вихованню, ані вдачі Лодовіко. Допечений до живого, він став цуратися синьйорів. А далі так і тримався осторонь, але вже з гіркотою, бо йому здавалося, що насправді саме вони й мають скласти йому товариство, але для цього їм слід бути обхідливішими. Ця суміш суперечливих почувань і заважала Лодовіко невимушено обертатися серед жаданого товариства. Однак, прагнучи так чи інакше мати справу із знатними людьми, він почав змагатися з ними в пишності й розкоші, викликаючи цим до себе тільки неприязнь, заздрощі та насмішки. Його вдача, пряма й воднораз буйна, згодом втягла його і в інші, серйозніші зіткнення. Він почував щиру й глибоку відразу до всяких утисків та насильства, і ця відраза загострювалась у ньому тим дужче, чим вище стояли люди, що чинили їх день у день,— а ними якраз і були ті люди, з якими він не мирився найбільше. Щоб відразу вгамувати або ж, навпаки, розпалити в собі пристрасті, він охоче ставав на бік якогось слабкого скривдженого чоловіка, хвалькувато брався вивести на чисту воду кривдника, встрявав у сварку й нерідко сам терпів через це; отак помалу-малу він зробився своєрідним захисником усіх гноблених, месником за знеславлену справедливість. Завдання виявилося нелегким, і не дивно, що бідний Лодовіко мав чимало сутичок і клопотів. Опріч відкритої війни з ворогами, він безперестану мучився внутрішніми суперечностями, бо задля успішного завершення якоїсь сутички,— не кажучи вже про випадки, коли він зазнавав поразки,— йому самому доводилось вдаватися до хитрощів та насильства, за які його потім гризло сумління. Він був вимушений тримати при собі чималу кількість забіяк, притім, як для власного спокою, так і для забезпечення собі якнайбільшої підтримки, доводилось вибирати найвідчайдушніших, а отже й найшахраюватіших, одно слово, через любов до справедливості жити з шахраями. Не раз уже, збентежений після якоїсь невдачі або занепокоєний навислою над ним небезпекою, змучений постійною необхідністю бути насторожі, відчуваючи відразу до свого оточення, замислюючись над майбутнім,— бо бачив, як його достаток розходиться щодень на благодійні заходи та ризиковні справи,— подумував він постригтися в ченці. У ті часи це був найпоширеніший спосіб вирватись із заплутаних обставин. Але ця думка, яка, мабуть, так би й зосталася мрією на все життя, стала твердим рішенням через одну подію, найсерйознішу з усіх, які траплялися з ним доти.
    Одного разу в супроводі двох браві йшов він вулицями свого міста в товаристві такого собі Крістофоро, що служив колись прикажчиком у їхній крамниці, а коли її закрито, зробився дворецьким. Це був чоловік років п'ятдесяти, змолоду прив'язаний до Лодовіко, якого знав іще з пелюшок. Платнею і подарунками Лодовіко не тільки давав засоби для життя самому Крістофоро, а й допомагав утримувати й ростити його численну родину. Раптом Лодовіко помітив віддалік одного синьйора, завзятого й зухвалого забіяку, з яким він зроду не обмовився й словом, проте який був йому запеклим ворогом; між іншим, сам Лодовіко від усієї душі платив йому тим самим. Така вже одна з особливостей цього грішного світу, що в ньому люди можуть почувати взаємну зненависть, ба навіть не знаючи один одного. В супроводі чотирьох браві цей синьйор ішов просто йому назустріч гордою ходою, високо піднісши голову; його губи були стиснені в гордовито-презирливій усмішці. Обидва йшли вздовж самого муру; але Лодовіко — зауважте це собі! — був повернений до нього правим боком, і це, за звичаєм, надавало йому право (і куди тільки не тичеться оце право!) не звільняти дороги хоч би кому,— обставина, якій за того часу надавали великого значення. А той, навпаки, вважав, що це право належить йому, як благородному, і що Лодовіко повинен іти серединою дороги — також згідно з іншим тодішнім звичаєм. Бо ж у даному випадку, як воно буває й у багатьох інших справах, поряд діяли два суперечливих звичаї, і залишалось невирішеним, який же з них — кращий. Це й було зручним приводом для того, щоб заводити сварку щоразу, коли чиясь уперта голова зіштовхувалася з іншою такого самою. Отож обидва йшли навстріч один одному, притискаючись до стіни, мов дві рухливі фігури барельєфа. Коли вони зіткнулися лицем до лиця, синьйор, змірявши Лодовіко презирливим і похмурим поглядом, владно сказав йому:
    — Відступіться!
    — Самі відступіться,— відказав Лодовіко.— Правий бік мій.
    — При зустрічі з вашим братом він завжди буде моїм!
    — Звісно, якби нахабство вашого брата було законом для нас.
    Браві з того й з того боку поспинялися, кожен став позаду свого патрона; побравшись за шпаги, поглядаючи спідлоба одні на одних, вони приготувалися до бою. Люди, підходячи з обох боків і тримаючись на достатній відстані, дивилися на це видовище. Присутність глядачів іще більше розпалювала суперників.
    — На середину, підлий крамарю, бо інакше я навчу тебе, як обходитись із благородним!
    — Брехня, я не підлий!
    — Ти брешеш, що я брешу.— Така відповідь була в дусі того часу.— І якби ти був такий же благородний, як і я,— докинув синьйор,— я шпагою й плащем довів би тобі, що ти брехун!
    — Гарний привід ухилитися від того, щоб на ділі підтвердити свої нахабні речі.
    — Киньте цього волоцюгу в багнюку,— сказав синьйор, звертаючись до свого супроводу.
    — Побачимо,— відказав Лодовіко, швидко відступивши крок назад і хапаючись за шпагу.
    — Зухвалець! — вигукнув той, вихоплюючи з піхов свою.— Я її зламаю, прохромивши тебе!
    І тут вони напали один на одного; а слуги обох сторін кинулись на захист своїх хазяїв. Бій був нерівним як кількісно, а також іще й через те, що Лодовіко більше намагався відбивати удари й обеззброїти супротивника, ніж убити його, а той за всяку ціну домагався смерті Лодовіко. Ударом кинджала один із браві поранив Лодовіко в ліву руку, одна його щока була злегка подряпана. І головний супротивник накинувся на Лодовіко з усією силою, намагаючись порішити його. Тоді Крістофоро, забачивши свого хазяїна в смертельній небезпеці, кинувся з кинджалом в руці на синьйора. Той, повернувши всю свою лють проти Крістофоро, проткнув його шпагою. Бачачи це, Лодовіко, не тямлячи себе, увіткнув свою в живіт напасникові, і той повалився мертвий майже водночас із бідолашним Крістофоро. Спільники синьйора, браві, побачивши, що справі кінець, кинулись навтіки, супутники Лодовіко, теж поранені й добряче пошарпані, через відсутність супротивника, та й не бажаючи мати справу з народом, який збігався звідусіль, кинулися в інший бік,— і Лодовіко зостався сам-один посеред людського натовпу з двома безталанними товаришами в нещасті, які лежали біля його ніг.
    — Чим скінчилося? — Одного, чи що? — Та ні, двох! А як він йому черево проткнув! — Кого вбили? — Та он того тирана! — Матір божа, яке страхіття! — Ото не лізь! — Раз — та гаразд! — Прийшов і йому кінець.— Оце удар! — Справа буде серйозна! — А другий, бідолаха! — Шкода навіть дивитися! — Порятуйте, порятуйте його! — Йому також перепало! Ач, як поштрикали! Кров так і цебенить на всі боки! — Утікайте, втікайте чимскоріше, бо схоплять!
    Усі ці слова, що вирізнялися з-посеред змішаного гомону натовпу, виказували загальну думку; вслід за порадою прийшла й допомога. Подія сталася у сусідстві з монастирем капуцинів — як відомо, притулком, недоступним за того часу для поліцейських і для всього кола осіб та обставин, яке тоді звалося правосуддям. Пораненого вбивцю майже в несвідомому стані чи то відвів, чи то переніс туди натовп; і братія прийняла його з рук народу, який передавав його, мовлячи: «Це хороший чоловік, він провчив зухвалого насильника; йому довелось захищатися, його силою змушено взятися за зброю».
    Досі Лодовіко жодного разу не проливав нічиєї крові; і хоча вбивство за тих часів уважалося настільки звичайною справою, що всі давно позвикали чути розповіді про нього, ба навіть бачити його на власні очі, однак враження, яке склалося в Лодовіко, коли він побачив, як одна людина віддала за нього життя, а інша померла від його руки, було для нього нове й невимовне — воно розкрило в ньому незнайомі доти почування. Падіння супротивника, його обличчя, на якому вираз люті миттю змінився стражданням та величним спокоєм смерті,— це видовище глибоко вразило душу вбивці. Коли його притягли до монастиря, він майже не усвідомлював, де він і що з ним, а коли отямився, то зрозумів, що лежить на лікарняному ліжку, а брат-хірург (капуцини звичайно мали одного хірурга у кожному своєму монастирі) накладає корпію та пов'язки на обидві рани, що їх він дістав у сутичці. На місце бою негайно покликано ченця, який мав спеціальне призначення напучувати присмертних і не раз відправляв свою службу на великій дорозі. Повернувшись через кілька хвилин, він увійшов до лікарні і, підступивши до ліжка, де лежав Лодовіко, мовив: «Утіштеся, він принаймні вмер по-християнському і просив мене виблагати у вас прощення для нього і переказати його прощення вам». Ці слова остаточно привели до тями нещасного Лодовіко, пробудили й оживили ті почуття, які вже раніше невиразно бродили в його неспокійній душі: скорботу по втраті друга, жах і каяття при спогаді про те, що він підняв руку на іншого, й воднораз болісне співчуття до забитого ним чоловіка.
    — А другий? — з тривогою спитав він у ченця.
    — Другий уже випустив дух, коли я прийшов.
    Тим часом околиці та підступи до монастиря кишіли цікавими; проте при появі сбірів натовп розсіявся, розташувавшись на чималій відстані від монастирських воріт, але так, що ніхто не міг вийти з них непомітно. Один з братів забитого, два двоюрідні брати і старий дядько з'явились, озброєні від голови до п'ят, у супроводі цілого почту браві, й розташувалися дозором довкола монастиря, погрозливо жестикулюючи й поглядаючи на цікавих, які хоча й не насмілювалися сказати їм «його вже звідти не повернеш», однак це було написано на їхніх обличчях.
    Тільки-но Лодовіко спромігся зібратися з думками, як звелів покликати брата-сповідника й попросив його піти до вдови Крістофоро, попросити від його імені прощення за те, що він став хоча й зовсім мимовільною, та все ж причиною цього нещастя, а також сказати їй, що бере на себе піклування про її родину. Розмірковуючи далі про своє становище, він відчув, що в ньому, вкотре вже і відчутніше, ніж будь-коли, пробуджується давня думка постригтися в ченці. Йому здавалося, що сам бог вказав йому цей шлях і явив знамення своєї волі, зробивши так, що він потрапив до монастиря за подібних обставин. І він прийняв рішення. Попросив викликати настоятеля й поділився з ним своїм бажанням.
    Той відповів, що необдуманих ухвал треба стерегтися, однак, якщо він наполягає, то йому відмовлено не буде. Тоді Лодовіко звелів покликати нотаря, продиктував дарчу на все, що він мав (а статок виявився ще досить великим), на користь родини Крістофоро: певну частку вдові — це було ніби новим посагом, а решту — вісьмом дітям, які залишилися після Крістофоро.
    Рішення Лодовіко припало до вподоби ченцям, котрі, надавши бідоласі притулок, потрапили через нього у досить дражливе становище. Відіслати його з монастиря і, таким чином, видати правосуддю, сказати простіше, ворогам на розправу,— такого рішення не стали й обговорювати; це означало б відмовитися від усіх своїх привілеїв, принизити монастир в очах народу, стягти на себе догану капуцинів усього світу за допущення такого порушення загального права, піти проти церковних властей, які вважали себе ніби оплотом цього права. З другого боку, родина забитого, сама досить впливова і з зв'язками, поставила собі за мету добитися помсти й оголосила своїм ворогом всякого, хто спробує зашкодити їй у цьому. Історія замовчує, чи дуже родичі вбитого побивалися за ним, а так само й про те, чи за ним було пролито бодай одну сльозу всією його ріднею,— але всі вони схибнулися на думці захопити в свої руки вбивцю живим або мертвим. І ось, убираючись в одіяння капуцинів, Лодовіко цим залагоджував усе. Він до певної міри розплачувався, накладаючи на себе каяття, і в такий спосіб визнавав свою провину, уникав усякої суперечки — взагалі переходив на становище супротивника, котрий складає зброю. Родичі забитого тепер могли, якби їм так захотілося, вважати й хвалитися, що він пішов у ченці з розпачу, зі страху перед їхнім гнівом. У кожному разі, довести чоловіка до такого стану, коли він відмовляється від своїх багатств, стрижеться в ченці, ходитиме босоніж, спатиме на солом'янику, житиме подаянням,— усе це могло видатися відплатою очам навіть найзадерикуватішого гордія.
    Настоятель з невимушеним смиренням з'явився до брата забитого і, після численних виявів поваги до знаменитого дому, а також висловивши бажання в міру сил і можливості догодити йому в усьому, завів мову про каяття Лодовіко та про його рішення, причім делікатно натякнув, що рідня могла б вдовольнитися всім цим; потім він словами дуже лагідними й ще обережнішими дав зрозуміти братові, що такий вихід, бажають вони цього чи ні, неминучий. Брат забитого ошаленів, а капуцин, вичікуючи, поки той видихається, час від часу повторював: «Ваше горе таке зрозуміле...» Господар будинку натякав, що родина забитого так чи інакше зуміє домогтися сатисфакції, а капуцин, хоч би що там собі думав, не заперечував. Зрештою той висловив певну вимогу: убивця його брата повинен негайно залишити місто. Настоятель, який і сам уже дійшов цієї ухвали, відповів, що так воно й буде, надавши співрозмовникові можливість, коли той бажає, вбачати в цьому вияв покори. На цьому все й скінчилося. Всі зосталися вдоволені: і родина, вийшовши з честю з цієї справи; і монастирська братія, відстоявши людину і свої привілеї й не наживши при цьому ворога; і охоронці дворянської гідності, свідки такої гарно облагодженої справи; і народ, який радів за хорошого чоловіка, вирятуваного з біди, й водночас захоплювався рішенням Лодовіко постригтися; і, врешті, більше від усіх, попри свою скорботу, був вдоволений сам Лодовіко, вступаючи в нове життя, повне каяття й служіння, в життя, яке могло хай і не виправити, то бодай відпокутувати вчинене зло й заглушити нестерпний біль від докорів сумління. На хвилю йому зробилась прикро від підозри, що його рішення пояснюватимуть страхом, але одразу втішила думка, що й це несправедливе судження буде йому покарою й засобом спокутування. Отак у свої тридцять років убрався він у рам'я, а що, відповідно до звичаю, йому довелося відмовитись і від імені, то він узяв собі таке, яке постійно нагадувало б йому те, що він мав спокутувати,— він назвався фра Крістофоро.
    Щойно скінчився обряд убирання в чернече одіяння, як настоятель звелів лому відбувати прощу в ***, за шістдесят миль, і вирядитися туди назавтра. Послушник низько вклонився й попросив єдиної милості: «Дозвольте мені, падре, перш ніж піти з цього міста, де я пролив кров людську, де я залишаю сім'ю, жорстоко мною скривджену, принаймні зняти з неї неславу, висловити мій жаль, що я неспроможний виправити вчинене, попросити прощення у брата забитого і, якщо Господь благословить мій намір, зняти з його душі почуття образи». Настоятелеві вдалося, що такий крок, уже сам по собі хороший, сприятиме подальшому примиренню родини забитого з монастирем,— і він негайно вирушив до скривдженого синьйора, щоб викласти прохання фра Крістофоро. Зачувши таку несподівану пропозицію, той воднораз із подивом відчув новий наплив обурення, однак не без деякої добромисності. Подумавши з хвилину, він сказав: «Нехай прийде завтра». Настоятель повернувся до монастиря, принісши послушникові бажану звістку.
    Синьйор зметикував, що чим урочистіше й гучніше відбудеться вся ця церемонія, тим більше виросте його престиж в очах рідні й усього суспільства, і вийде (якщо висловитися з сучасною вишуканістю) «яскрава сторінка в історії родини». Він терміново повідомив усіх родичів, щоб вони завтра опівдні зволили (так казали тоді) прибути до нього для одержання загальної сатисфакції. Опівдні в палаці вже товпились синьйори всякої статі й віку: люди походжали туди й сюди, мелькали парадні плащі, довгі пера, висячі дурліндани[33], плавно коливались накрохмалені плоєні коміри, волочилися, плутаючись шлейфами, строкаті мантії. По коридорах, у дворі, на вулиці — цілий мурашник слуг, пажів, браві та цікавих. Фра Крістофоро, забачивши весь цей парад, здогадався про його причину і спершу трохи зніяковів, але тут же сказав собі: «Нехай так, я вбив його привселюдно в присутності численних ворогів, то був ганебний злочин — тепер настала розплата».
    У супроводі отця настоятеля, смиренно опустивши очі, пройшов він у ворота будинку, через увесь двір, крізь натовп, що розглядав його з безцеремонною цікавістю, піднявся сходами й, перетнувши ще один натовп — із синьйорів, які розступалися перед ним,— став перед головою роду. Сотні очей вп'ялися в нього. Оточений найближчими родичами, господар стояв посеред зали. Очі його були потуплені додолу, але підборіддя піддерте догори, ліва рука лежала на ефесі шпаги, а правою він судомно стискував на грудях комір свого плаща.
    Часом в обличчі й в усій поставі-людини буває така невдавана виразність, такий, можна сказати, відбиток її душі, що в натовпі глядачів виникає одностайне судження про цю душу. Обличчя й постава фра Крістофоро ясно говорили присутнім, що не від властивого людині страху постригся він у ченці й пішов на теперішнє приниження,— і це поклало початок загальному примиренню з ним. Побачивши ображеного, він прискорив кроки, вкляк біля його ніг, схрестив на грудях руки і, низько похиливши коротко обстрижену голову, промовив:
    — Я вбивця вашого брата; Господь відає, як би мені хотілося повернути його вам ціною власної крові; але я можу тільки висловити вам марні й запізнені вибачення і благаю вас прийняти їх бога ради.
    Очі всіх уп'ялися в послушника і в особу, до котрої він звертався; всі напружено слухали. Коли фра Крістофоро замовк, по залі пронісся шепіт співчуття й схвалення. Синьйор, який стояв у поставі вдаваної поблажливості й стримуваного гніву, зніяковів від цих слів і, нахиляючись до вкляклого ченця, сказав зміненим голосом:
    — Встаньте... образа... звичайно, справа безсумнівна... але ваше одіяння... та й не тільки це... ради вас самих... Устаньте, падре... Брат мій... не стану заперечувати цього... був лицар... був чоловік... дещо нестриманий... трохи гарячий. Проте все стається за волею господньою. Давайте не говорити більше про це... Але, падре, вам не гоже перебувати в такій поставі.— І, взявши ченця під руки, він звів його.
    Ставши на ноги, але все ще з похиленою головою, фра Крістофоро відповів:
    — Отже, я можу надіятися, що ви даруєте мені прощення? А якщо я дістану його від вас, то хто ще зможе відмовити мені в ньому? О, якби я міг почути з ваших уст оце слово — прощення!
    — Прощення? Ви його більше не потребуєте. Але все ж, коли ви вже так хочете, то, зрозуміло, зрозуміло, я прощаю вас від усього серця, та й ми всі...
    — Всі! Всі! — в один голос загукали присутні.
    Обличчя ченця осяяла вдячна радість, крізь яку все ж просвічувало смирення та глибокий жаль за вчинене зло, що його виправити неспроможне було жодне людське відпущення. Вражений цим видовищем і перейнявшись загальним хвилюванням, господар обійняв ченця, і вони по-братньому поцілувалися.
    — Молодець! Чудово! — залунало з усіх кінців зали, всі відразу рушили зі своїх місць і оточили ченця.
    Тим часом з'явилися служники, несучи щедрий почастунок. Господар підступив до нашого Крістофоро, який явно налагодився йти геть, і сказав йому:
    — Падре, призволяйтеся, прошу вас, виявіть мені цей знак вашої прихильності!
    І хотів почастувати його першого. Але той, відступаючи й по-дружньому відмовляючись від частування, відповів:
    — Усе це тепер не для мене; проте я аж ніяк не хочу відкинути ваші дари. Я збираюсь у далеку дорогу, тож накажіть подати мені хліба, і я зможу тоді сказати, що їв ваш хліб — знак прощення.
    Розчулений господар так і звелів зробити; за хвилину з'явився служник у парадній лівреї, несучи на срібній таці хліб, і підніс його ченцеві; той узяв його, подякував і поклав у торбу. Потому, попросивши дозволу піти, він ще раз обійнявся з господарем дому й з усіма, хто стояв неподалік і встиг на мить підступити до нього. Він ледве вирвався від них; йому довелось витримати цілу баталію і в передпокоях, щоб вивільнитися від служників і навіть браві, які цілували кінці його одежі, вірьовку та відлогу; нарешті він видобувся на вулицю; велетенський натовп народу, наче в тріумфі, поніс його на руках і проводжав аж до міських воріт, кудою він вийшов, а тоді попрямував до місця послушництва.
    Брат забитого й усі родичі, зібравшися було того дня скуштувати гіркої втіхи від гордощів, натомість були сповнені солодкої радості прощення й добромисності. Товариство, з незвичною для нього щирістю та простодушністю, вело ще якийсь час розмову, до якої ніхто не був готовий, ідучи на зборище. Замість обговорення наслідків мстивої розправи та захвату від свідомості виконаного обов'язку, за тему розмов правила хвала послушникові, примирення, сумирність. І той, хто вп'ятдесяте зібрався був розповісти про те, як його батько, граф Муціо, в знаменитій сутичці зумів напоумити маркіза Станіслао, всім відомого фанфарона, розповів тепер про каяття й дивовижну терпеливість такого собі фра Сімоне, який помер багато років тому. А коли товариство розійшлося, все ще схвильований господар з великим подивом пригадував те, що чув і що говорив сам, і при цьому цідив крізь зуби: «Ну ж бо й диявол оцей чернець (нам доводиться наводити його точні слова), просто-таки диявол! Адже, якби він простояв навколішках іще кілька хвилин, я, чого доброго, став би сам просити у нього прощення за те, що він убив мого брата». У нашій історії достеменно відзначено, що відтоді й надалі цей синьйор зробився не такий лютий і дещо обхідливіший.
    Падре Крістофоро йшов дорогою з почуттям розради, що її жодного разу не зазнав після того жахливого дня, спокутуванню якого мало бути присвячене цілісіньке його життя. І приписаного послушникам мовчання він дотримувався непомітно для себе, весь поринулий у роздуми про труди, нестатки та приниження, які він ладен був перетерпіти, аби тільки спокутувати свій гріх. Зупинившись в годину трапези у одного благодійника, він з якоюсь особливою насолодою вкусив хліба прощення, але залишив шматок і сховав його в торбу, щоб зберегти як постійне нагадування.
    В наші наміри не входить розповідати історію його монастирського життя, скажемо тільки, що, виконуючи завжди з великим бажанням усі покладені на нього обов'язки, а саме — проповіді і втішення присмертних, він ніколи не обминав нагоди виконати ще два, доброхіть узяті на себе: примирення ворогів та захист пригноблених. В оцій схильності, певним чином, мимовільно виявилися попередні нахили Лодовіко і ледь вловний залишок войовничого запалу, що його жодне смирення і умертвіння плоті не було спроможне загасити до кінця. Його мова була звичайно стримана й смиренна, але коли йшлося про зневажену справедливість, то в ньому відразу пробуджувався його попередній дух, підтримуваний і стримуваний тим величним піднесенням, котре виробилося в нього через постійну звичку виголошувати проповіді; це надавало його мові особливої своєрідності. Вся його постава, як і зовнішній вигляд, свідчили про тривалу боротьбу гарячої, запальної вдачі з упертою волею, що звичайно брала гору, вічно сторожкою й завжди керованою вищими міркуваннями та спонуками. Один із його співбратів і друзів, який добре знав падре Крістофоро, порівняв його із отими надто виразними в початковій своїй формі словами, що їх в скороченому вигляді, із зміною деяких літер, в хвилини розпалених пристрастей вимовляють інші, навіть добре виховані люди, через що ці слова в такому замаскованому вигляді зберігають певну частку своєї первісної виразності.
    Коли б яка-небудь невідома бідолашка, опинившися в сумному становищі Лючії, звернулася по допомогу до падре Крістофоро, він і тоді відгукнувся б негайно. А що справа стосувалася Лючії, то він поквапився ще дужче, бо ж давно знав і цінував її чистоту, не раз уже думав про навислу над нею небезпеку і переймався благородним обуренням з приводу отого мерзенного переслідування. Та оскільки він увесь час радив їй нікому нічого не казати, триматися спокійно, то тепер боявся, щоб, бува, його порада не мала якихось сумних наслідків; животворне милосердя, властиве йому ніби від народження, ускладнювалось у даному разі прискіпливою тривогою, яка так часто мучить добрих людей.
    Та поки ми розповідали про долю падре Крістофоро, він уже встиг прийти і стати в дверях; обидві жінки, покидавши мотовила, які доти з дзижчанням крутилися в них під руками, підвелися з місця і в один голос сказали: «А-а, падре Крістофоро! Хай благословить вас Господь!»

Розділ п'ятий

    Падре Крістофоро спинився на порозі й, поглянувши на жінок, відразу зрозумів, що передчуття не обдурило його. Тим-то, злегка відкинувши голову назад, він спитав тоном, який уже передбачав невтішну відповідь:
    — Що скажете?
    У відповідь Лючія залилася слізьми. Мати почала вибачатися за те, що дочка, мовляв, насміла... Але чернець, підступивши ближче, сів на триногий ослін і урвав її вибачення, звернувшись до Лючії:
    — Заспокойтесь, бідна дівчино! А ви,— мовив він до Аньєзе,— розкажіть мені, в чім річ.
    Поки бідна жінка намагалась якомога зрозуміліше розповісти йому про своє лихо, чернець знай мінявся на обличчі: він то зводив очі до неба, то тупав ногами. Наприкінці розповіді він затулив обличчя руками й вигукнув:
    — Боже милостивий! До яких же пір!..— Але не скінчив фрази й знову, звертаючись до жінок, сказав: — Бідолашки! Послав вам випробування Господь. Бідна Лючія!
    — Адже ж ви не кинете нас напризволяще, падре? — спитала, ридаючи, Лючія.
    — Кинути вас? — відповів він.— А з яким же обличчям став би я просити в бога чогось для себе, якби кинув вас? В отакому становищі! Та ще коли сам Господь доручає вас мені! Не занепадайте духом. Він вам допоможе, він бачить усе, він може використати й такого незначного чоловіка, як я, щоб зганьбити кого-небудь... Подивимося, подумаємо, що можна зробити.
    Мовивши це, він сперся лівим ліктем на коліно, схилив чоло на долоню, а правою рукою затис бороду й підборіддя, ніби бажаючи зібрати воєдино всі свої душевні сили. Проте, напружено міркуючи, він лише ясніше усвідомив, яка заплутана ця справа, з якими труднощами та небезпеками пов'язаний вихід із такого становища і як мало дійових засобів. «Присоромити дона Абондіо, примусити його відчути, як він грішить проти свого обов'язку? Тільки ж сором і обов'язок для нього ніщо, коли він під владою страху. Чи, може, й собі налякати його? Та й чим зможу я примусити його боятися дужче, ніж він боїться пострілу? Повідомити про все кардинала-архієпископа й вдатися до його авторитету? На це потрібен час,— а тепер що? І що потім? Навіть якби бідолашка була повінчана, чи могло б це стати перепоною такому чоловікові? Хто знає, на що він тільки здатний?.. Боротися з ним? Але як? Е-е,— подумав нещасний чернець,— якби я міг підмовити на цю справу свою братію, тутешню й міланську! Та ба! Ця справа не має громадського інтересу, і мені довелося б однаково відмовитись від цього заходу. Адже дон Родріго грає роль друга нашого монастиря, виставляє себе прибічником капуцинів, а його браві не раз приходили шукати в нас притулку. Доведеться мені самому братися за цю справу; отак і прославишся як неспокійний чоловік, наклепник і інтриган,— крім того, невчасним заходом можна ще й погіршити становище цієї бідолашки».
    Співставивши всі «за» і «проти», він дійшов висновку, що найкраще піти просто до самого дона Родріго, спробувати відрадити його від безсоромного наміру благаннями, загрозою мук у загробному житті, а то ще й в земному, якщо це можливо. У всякому разі, цим шляхом принаймні вдасться точніше дізнатися, як уперто той тримається за свій мерзенний задум, повніше розкрити його наміри, а вже потім приймати відповідне рішення.
    Поки чернець отак собі розмірковував, у дверях з'явився Ренцо; його повсякчас тягло до цього дому, і кожен легко здогадається, чому. Однак, забачивши ченця, поринулого в роздуми, й жінок, які знаками просили не турбувати його, Ренцо мовчки спинився на порозі.. Підвівши голову, щоб викласти жінкам свій план дій, чернець помітив його й привітався із звичною щирістю, посиленою співчуттям.
    — То вони вам розповіли... падре? — схвильованим голосом запитав Ренцо.
    — Геть усе! Тим-то я й тут.
    — Що ви скажете про цього мерзотника?
    — А що ж мені про нього сказати? Адже він мене тут не почує — яке ж буде пуття з моїх слів? А ось тобі, любий мій Ренцо, я скажу таке: покладися на бога, і бог тебе не скривдить.
    — Святі ваші слова! — вигукнув юнак.— Ви не з тих, хто завжди вважає бідного винуватим. А ось наш синьйор курато і цей невдачливий адвокат програних справ...
    — Не треба копатися в тому, що призводить до самого тільки марного неспокою. Я скромний чернець, але повторюю тобі те, що сказав і оцим жінкам: скільки моєї сили, я вас не покину.
    — Атож, ви не такий, як оті мої друзі миряни. Базіки! Яких тільки запевнень не надавали вони мені в гарні часи! Послухати лишень! Вони, мовляв, готові віддати й кров свою за мене, і підтримають мене навіть проти самого диявола. Хай-но лиш з'явиться в мене який ворог, то тільки дай знати... йому й кінець! А тепер бачили б ви, як вони всі огинаються...— Підвівши очі на ченця, Ренцо за насупленим його обличчям здогадався, що сказав щось невгаразд. Бажаючи виправити становище, він, однак, заплутувався все більше й більше.— Я хотів сказати... я зовсім не думаю... тобто я хотів сказати..
    — Що саме хотів ти сказати? Що? Отже, ти взявся зіпсувати мені всю справу, перш ніж її розпочато. Тим ліпше для тебе, що ти вчасно зневірився... Адже ти почав був шукати друзів... і яких друзів? Тих, що не змогли б допомогти попри все своє бажання. І був мало не втратив того, хто хоче і може допомогти тобі. Хіба ж ти не знаєш, що Господь — друг усіх пригноблених, повних надії на нього? Хіба ти не знаєш, що слабкий, показуючи пазурі, не виграє нічого? Та й якби навіть...— Тут він міцно вхопив Ренцо за руку. Його обличчя, зберігаючи свою владність, відбило якусь величну скорботу, він потупив очі, його мова сповільнилась, голос забринів глухо, наче з-під землі.— І якби навіть... це — страшна справа! Ренцо, ти хочеш покластися на мене? Та що це я кажу — на мене, нікчемного чоловіка, грішного служку,— чи хочеш ти покластися на бога?
    — Ну звісно,— відповів Ренцо.— Він — Господь істинний.
    — То ось що, обіцяй же, що ти не домагатимешся зустрічі з ворогом, нікому не кидатимеш виклику, а цілком звіришся на мене...
    — Обіцяю.
    Лючія глибоко зітхнула, ніби в неї спала з плечей гора. А Аньєзе сказала:
    — Молодець, синку!
    — Слухайте, діти мої,— знов почав падре Крістофоро.— Я вже сьогодні поговорю з цим чоловіком. Якщо Господь зачепить його серце і додасть снаги моїм словам,— добре, якщо ж ні, то він допоможе нам знайти якийсь інший шлях. А ви тим часом тримайтеся чимдалі від усіх, уникайте пліток, не показуйтеся нікому на очі. Сьогодні ввечері або ж завтра вранці, і ніяк не пізніше, я буду у вас.
    Сказавши це, він пішов геть, рішуче відхиливши всяку подяку й благословення.
    Він попрямував до монастиря, встиг якраз на шосту годину, щоб взяти участь у співанні молитов, пообідав і зразу ж вирушив у зворотну путь — до лігва звіра, якого хотів спробувати приборкати.
    Невелике палаццо дона Родріго самотньо вивишалося, мов та гірська фортеця, на вершині одного з горбів, де-де розкиданих по всьому узбережжю. До цієї вказівки анонімний автор додає, що згадане місце (краще б йому було просто написати саму назву) лежало вище сільця наших заручених, на відстані приблизно трьох миль від нього і чотирьох від монастиря. Біля підніжжя горба, з південного боку й фасадом до озера, стояла невелика купка стареньких будиночків, населених селянами дона Родріго,— це була ніби маленька столиця його маленького царства. Досить було пройти по ній, щоб скласти собі уявлення про умови існування та звичаї цього поселення. Кинувши погляд в кімнати нижнього поверху, де двері подеколи стояли розчинені, можна було побачити упереміш розвішані по стінах рушниці, пищалі, мотики, граблі, солом'яні брилі, сітки та порохівниці. Стрічні люди були грубі, приземкуваті й похмурі, із здоровенними покритими сіткою чубами; беззубі діди, здавалося, були завжди готові вищирити ясна, тільки ледь-ледь подражніть їх; чоловікоподібні жінки мали м'язисті руки, які, здавалося, були готові прийти на допомогу язикові, коли б стало замало останнього; навіть у зовнішньому вигляді й рухах дітей, що гралися на вулиці, проглядало щось зухвале, визивне.
    Фра Крістофоро перейшов сільце, побрався вгору звивистою стежиною й опинився на тісному майданчику просто перед маленьким палаццо. Двері були замкнуті — на знак того, що господар обідав і не бажав, щоб його турбували. Кілька невеликих вікон, що виходили на вулицю, були закриті старезними, поїденими часом віконницями, проте захищені товстими залізними ґратами, а вікна нижнього поверху пороблені на такій висоті, що до них ледве міг дістати чоловік, ставши комусь на плечі.
    Всередині панувала повна тиша: перехожий міг би подумати, що цей будинок покинуто, якби чотири істоти, дві живі й дві мертві, не свідчили про присутність мешканців усередині. Два велетенських шуліки, з розправленими крилами й повислими головами, один — безперий і напівз'їдений негодою, другий — іще цілий і пернатий, були прибиті цвяхами до обох половинок воріт; два браві, кожний розлігшися на одній із лавок праворуч і ліворуч від входу, стерегли його, дожидаючи, коли їх покличуть поласувати недоїдками з панського столу. Чернець зупинився в поставі людини, готової чекати, але один із браві підвівся й мовив до нього:
    — Ідіть, ідіть сюди, падре, капуцини у нас не чекають, адже ми й дружбі з монастирем. Мені й самому не раз доводилось пожити в ньому, коли перебування на волі робилось не зовсім приємним, і сутужно було б мені, якби монастирські ворота виявилися зачиненими.
    Говорячи це, він двічі стукнув дверним молотком. У відповідь ізсередини залунали гавкіт і виття вівчарок та шавок, і за якусь хвилю з бурчанням вийшов старий служник; однак, забачивши ченця, він низько вклонився, руками та окриками втихомирив собачню, запросив гостя до тісного дворика й замкнув за собою двері. Провівши його до невеликої кімнати й дивлячись на нього не без певного подиву та поштивості, він спитав:
    — Ви, бува, не падре Крістофоро з Пескареніко?
    — Оце я і є.
    — Ви — і тут?
    — Як бачите, чоловіче добрий.
    — Мабуть, у хорошій справі, у хорошій,— провадив старий, буркочучи собі під ніс і йдучи далі,— добро можна чинити всюди.
    Пройшовши ще дві-три темні кімнати, вони наблизилися до входу в їдальню. Звідти чувся змішаний стукіт виделок, ножів, склянок, тарілок, а над усім цим лунав безлад голосів, що забивали один одного. Чернець хотів був піти звідти й засперечався біля самісіньких дверей із служником, щоб дістати змогу перечекати десь у куточку, доки скінчиться обід, але тут розчинилися двері, й такий собі граф Аттіліо, який сидів проти входу (це був двоюрідний брат господаря, і ми вже згадували про нього, не називаючи на ймення), помітивши виголену голову та чернечу сутану й зрозумівши скромний намір смиренного старця, загорлав: «Агей! Агей! Куди ж бо ви, шановний падре? Завітайте, завітайте сюди!»
    Хоч дон Родріго й не міг точно здогадатися про причину цих відвідин, однак, за якимсь неясним передчуттям, був, мабуть, не проти ухилитися від зустрічі з гостем. Та оскільки легковажний Аттіліо вже так гучно запросив ченця, то він озвався й собі: «Ідіть, ідіть сюди, падре». Той підійшов, уклоняючись донові Родріго й відповідаючи порухами обох рук на привітання співтрапезників.
    Чесний чоловік, стоячи перед зловмисником, звичайно уявляється нам (не скажу, що всім) з високо піднятим чолом, твердим поглядом, випнутими грудьми й добре підвішеним язиком. Однак насправді для такої постави потрібен такий збіг обставин, який виникає досить рідко. Тож не дивуйтесь, що фра Крістофоро, попри все своє чисте сумління й тверду певність правоти відстоюваної ним справи, повнячись змішаним почуттям жаху й уболівання до дона Родріго, стояв перед ним з якимсь смиренним і поштивим виглядом: перед тим самим доном Родріго, котрий сидів за столом, у власному будинку, у власному царстві, оточений друзями, виявами шанобливості та всякими знаками своєї могутності, з таким виразом на обличчі, перед яким на будь-чиїх устах завмерло б усяке благання, не говорячи вже про вмовляння, напучення чи докори. По праву руч сидів уже згадуваний Аттіліо, його двоюрідний брат. Чи ж варто говорити про цього його товариша по розпусті та насильству, прибулому з Мілана погостювати кілька днів. По ліву руч і по другий бік столу сидів з великою поштивістю, однак не без виразу деякого самовдоволення, синьйор подеста[34], саме той, кому теоретично належало б заступитися за Ренцо Трамальїно й покарати дона Родріго за те, про що описано вище. Навпроти подеста, з виглядом улесливої поштивості, сидів наш доктор Крутій у чорному плащі та з червонішим ніж звичайно носом; а навпроти обох кузенів сиділи два незначні безособові персонажі, про яких у нашій історії говориться тільки, що вони знай їли, пили, кивали головами й, усміхаючись, висловлювали схвалення, хоч би там що сказав будь-який співтрапезник, якщо це тільки не викликало заперечень з чийогось боку.
    — Подати падре стільця! — звелів дон Родріго.
    Служник підставив стілець, на який і сів падре Крістофоро, вибачаючись перед господарем за невчасний візит.
    — Мені б дуже хотілося, коли на те ваша ласка, поговорити з вами віч-на-віч про одну важливу справу,— докинув він, стишивши голос, на вухо донові Родріго.
    — Гаразд, гаразд, поговоримо,— відповів той,— а поки що принесіть для падре вина.
    Чернець хотів був відмовитись. Але дон Родріго, підвищивши голос серед знов зчиненого гамору, загорлав:
    — Е, ні, чорт забирай, ви вже позбавте мене від цієї образи: ніколи такого не буде, щоб капуцин вийшов з мого дому, не випивши вина, а нахабний позикодавець пішов геть, не скуштувавши дубця з мого гаю.
    Ці слова викликали загальний регіт і на мить урвали палку суперечку між співтрапезниками. Служник, принісши на таці посудину з вином і високий келих, поставив усе це перед ченцем, який, не бажаючи відмовлятися від такого настирливого частування з боку людини, чию прихильність було так важливо здобути, відразу наповнив склянку й став посьорбувати вино.
    — Авторитет Тассо не підтримує вашого твердження[35], шановний синьйоре подеста; навпаки, він свідчить проти вас,— горлав граф Аттіліо,— бо цей учений, цей великий муж, що знав усі правила честі, як свої п'ять пальців, примушує Аргантового посланця, перш ніж кинути виклик лицарям-християнам, спитати на те дозволу у благочестивого герцога Бульйонського...[36]
    — Так це ж перебільшення,— волав не менш гучним голосом подеста,— просто перебільшення, поетична прикраса, бо ж посланець, згідно з міжнародним правом, jure gentium, недоторканий за самою своєю природою; та й навіщо далеко ходити, адже, як каже прислів'я: «Посол на собі провини не несе». Прислів'я ж, синьйоре граф,— це сама мудрість роду людського. А що посланець від себе не сказав нічого, а тільки передав виклик у письмовій формі...
    — Та коли ж ви врешті зрозумієте, що той посланець був просто нахабний осел, який не знав найосновніших...
    — З вашого дозволу, шановні синьйори,— втрутився дон Родріго, котрому не хотілося, щоб суперечка зайшла надто далеко,— передаймо питання на вирішення падре Крістофоро, і хай буде, як він скаже.
    — Добре, дуже добре,— зауважив граф Аттіліо, якому видалося досить потішним передати питання про лицарську честь на вирішення капуцинові, тим часом як подеста, близько беручи до серця суперечку, ледве втихомирився, а вираз на його обличчі промовляв: «Яке ж бо хлоп'яцтво!»
    — Однак, скільки я зрозумів суть справи,— відповів чернець,— у таких речах я тямлю мало.
    — Це звичайні ваші чернечі відмагання через скромність,— сказав дон Родріго.— Та чого ви! Адже нам добре відомо, що ви народилися не з відлогою на голові і знали й оцей світ. Отож тут справа така...
    — Послухайте, вся річ ось у чому,— почав був знову кричати граф Аттіліо.
    — Дозвольте, кузене, сказати мені, як нейтральній особі,— урвав його дон Родріго.— Історія така: іспанський кабальєро шле виклик міланському кавалерові. Посланець, не заставши того вдома, вручав виклик братові кавалера; той читає його й у відповідь лупцює посланця палицею. Питається...
    — Так і треба було,— загорлав граф Аттіліо.— Це було справжнє натхнення!
    — ...нечистої сили,— докинув подеста.— Побити посла! Священну особу! Гадаю, і ви, падре, погодитеся з тим, що це не лицарський вчинок.
    — Ні, синьйоре, саме лицарський! — кричав граф.— І дозвольте сказати це мені, а я добре тямлю в тому, що личить лицареві. Якби кулаками, то була б інша справа, а палиця нічиїх рук не ганьбить. Не розумію тільки одного: чому ви так хвилюєтесь за спину якогось голодранця?
    — Та хто вам що каже про спину, синьйоре граф? Ви мені приписуєте дурниці, про які я зроду не думав. Я говорив про дії даної особи, а не про посланцеву спину. Я мав на увазі головним чином міжнародне право. Скажіть-но мені, будьте ласкаві, хіба феціали[37], яких стародавні римляни посилали з оголошенням війни до інших народів, питали дозволу, перш ніж викласти своє доручення? І назвіть-но мені письменника, в творах якого бодай згадувалось би про те, що феціала будь-коли було побито палицями.
    — Яке нам діло до офіційних осіб стародавніх римлян? Це люди, що діяли просто і в цих питаннях були відсталі,— атож, геть відсталі. Однак, згідно з правилами сучасного лицарства, яке в істинним, я заявляю і наполягаю на тому, що посланець, котрий насмілився вручити лицареві виклик, не спитавши на те дозволу останнього,— зухвалець, тобто найдоторканіший з доторканих, і його треба бити та бити, доки стане сили!
    — Та ви мені дайте відповідь на такий силогізм...
    — Не бажаю, не бажаю і ще раз не бажаю!
    — Та ви тільки послухайте, послухайте лишень! Побити беззбройного — вчинок віроломний; at qui посланець, de quo, був беззбройний, ergo...[38]
    — Тихше, тихше, синьйоре подеста!
    — Що значить тихше!
    — Тихше, кажу я вам; що ви мені оце зараз сказали? Віроломний вчинок — це завдати комусь удару шпагою ззаду або ж вистрелити в спину, хоча бувають випадки, коли... А втім, нумо не відходити від теми нашої суперечки. Я готовий погодитися, що, кажучи взагалі, це можна назвати й віроломним вчинком; але ж ударити разів три-чотири палицею пройдисвіта!.. Що ж, по-вашому, треба сказати йому: «Бережись, приятелю, я тебе відлупцюю!» — так само, як би ви ото сказали благородному чоловікові: «Захищайтесь!»? А ви, вельмишановний синьйоре доктор, замість схвально всміхатися на мою адресу та натякати, що поділяєте мою думку, чому ви не підтримаєте моїх аргументів своїм язиком,— тим паче що він у вас гарно підвішений,— щоб допомогти мені переконати цього синьйора?
    — Та я...— зніяковіло відповів доктор,— я дістав втіху від цього вченого диспуту і дякую щасливому випадкові, який спричинився до такого витонченого двобою умів. Та й не моє це діло виносити вирок: ваша милість уже призначили суддю... ось, в особі падре...
    — Правильно,— озвався дон Родріго,— тільки ж як, по-вашому, може говорити суддя, коли сперечальники не бажають замовкати?
    — Мовчу,— сказав граф Аттіліо. Подеста стис губи й підняв руки, ніби на знак послуху.
    — Слава тобі господи! А тепер ваше слово, падре,— сказав дон Родріго з напівнасмішкуватою поважністю.
    — Таж я вже вибачився, я ж казав, що нічого не тямлю в цій справі,— відповів дон Крістофоро, віддаючи склянку служникові.
    — Вибачення недоречні,— закричали обидва кузени,— ми вимагаємо вашого рішення.
    — Ну, якщо так,— вів далі чернець,— то, як на мов крайнє розуміння, хотілось би, щоб не було ні викликів, ні посланців, ні ударів палицею.
    Співтрапезники вражено перезирнулися.
    — Це вже занадто,— сказав граф Аттіліо.— Вибачте мені, падре, але це вже занадто. Відразу видно, що ви не знаєте світу.
    — Це він та не знає? — озвався дон Родріго.— Дозвольте мені запевнити вас: знає, любий мій, і то не гірше, ніж ви. Чи не так, падре? Скажіть-бо, скажіть нам, хіба ви в свій час не бешкетували?
    Замість відповісти на таке люб'язне запитання, чернець звернувся подумки до себе: «Це вже стосується особисто тебе, але пам'ятай, брате,— ти тут не ради себе самого, тож усе, що стосується тільки тебе, не береться до уваги».
    — Нехай так,— сказав граф Аттіліо.— Однак, падре... а як вас звуть, падре?
    — Падре Крістофоро,— відповіло відразу кілька голосів.
    — Однак, падре Крістофоро, вельмишановний мій заступнику, такими правилами, ви, либонь, перевернете весь свій догори дном. Ні викликів! Ні палиць! Прощавай усяка честь — цілковита безкарність для пройд! На щастя, це неможливо.
    — Сміливіше, докторе! — гукнув дон Родріго, якому все дужче хотілось вивести з суперечки обох її заводіїв.— Сміливіше! Адже ваша позиція — визнавати всіх правими. Що ж, подивимось, як ви умудритеся в даному випадку визнати правим падре Крістофоро.
    — Сказати про правді,— відповів доктор, вимахуючи виделкою й звертаючись до ченця,— сказати по правді, я ніяк не можу зрозуміти, як це падре Крістофоро, будучи і істинним ченцем, і світською людиною водночас, не подумав про те, що такий погляд, сам по собі правильний і цілком доречний для амвона,— хай буде мені дозволено сказати,— не має ніякої ваги в суперечці про питання честі. Але падре краще від мене знає, що все добре на своєму місці, і я гадаю, що цього разу, вдавшися до жарту, він просто хотів відпекатися від важкої необхідності висловити свою думку. Що можна було відповісти на аргументи, підкріплені мудрістю такою старовинною і все ж вічно новою? Нічого. Так наш падре й учинив.
    А дон Родріго, щоб покінчити з цим питанням, порушив інше:
    — До речі,— мовив він,— у Мілані ходять чутки про угоду.
    Читач знає, що того року точилася боротьба за успадкування герцогства Мантуї[39], у володіння яким,— коли помер Вінченцо Гонзага, не залишивши законних нащадків,— вступив герцог Неверський, найближчий його родич. Людовік XIII, або, вірніше сказати, кардинал Рішельє[40], підтримував цього правителя, натуралізованого француза, до якого він ставився прихильно, а Філіпп IV, або, вірніше сказати, граф Оліварес[41] (його звичайно величали граф-герцог), з тих же міркувань не бажав бачити його володарем Мантуї і оголосив йому війну. А що це герцогство було ще й імперським леном[42], то обидві сторони вдавалися до всіляких інтриг та погроз, перша — щоб домогтися від імператора Фердінанда II згоди на інвеституру нового герцога, а друга — щоб домогтися відмови від неї і навіть підтримки для вигнання герцога Неверського з держави.
    — Я схильний думати,— мовив граф Аттіліо,— що ці справи можуть владнатися. За деякими певними ознаками...
    — Не вірте, синьйоре граф, не вірте,— урвав його подеста.— Я тут, у цій глухомані, маю змогу знати всі обставини, бо синьйор кастеллан, іспанець, котрий через свою добрість ставиться до мене прихильно і, як син одного улюбленця графа-герцога, чудово поінформований про все...
    — А я кажу вам, що мені щодень доводиться розмовляти в Мілані з цілим рядом осіб, і я знаю з надійних джерел, що папа, дуже зацікавлений у справі миру, виступив з пропозиціями...[43]
    — Так і повинно бути, такий уже порядок; його святість виконує свій обов'язок; папа завжди повинен старатися, щоб християнські правителі жили в мирі. Але у графа-герцога своя політика, і...
    — І, і... і звідки вам знати, синьйоре мій, що в дану мить думає імператор? Чи ви гадаєте, що на світі нічого більше немає, крім вашої Мантуї? Справ, про які доводиться думати, дуже багато, синьйоре мій! Чи ви знаєте, скажімо, до якої міри імператор може в даний час покладатися на цього свого князя Вальдістано, чи Валлістаї, чи як там ще його звуть, і...
    — Справжнє його ім'я,— ще раз втрутився подеста,— німецькою мовою Вальєнстейно[44], я сам чув, так не раз називав його наш синьйор кастеллан, іспанець. Проте будьте певні, що...
    — Ви збираєтесь мене вчити? — урвав його граф, але дон Родріго підморгнув йому, натякаючи, щоб він задля нього, Родріго, перестав суперечити. Граф замовк, а подеста, як ото знятий з мілини корабель, дав хід своєму красномовству й помчав на всіх вітрилах.— Вальєнстейно мене непокоїть мало, бо граф-герцог бачить геть усе, і якщо Вальєнстейно забагнеться комизитися, то він зуміє скерувати його на вірний шлях — не добром, то силою. Він, повторюю, бачить усе, й руки в нього довгі. І якщо вже він, як справжній політик,— а він ним і є! — поставив собі за мету (і правильно!) не дати синьйорові герцогу Неверському пустити корені в Мантуї, то, отже, цьому не бути; і синьйор кардинал ді Річилью тільки марно штрикає шпагою воду. Мені просто смішно, як цей любий синьйор кардинал збирається помірятися силами з самим графом-герцогом, із самим Оліваресом! Ото вже, воістину, хотілось би мені воскреснути десь так років через двісті, щоб послухати, що скажуть нащадки про це безглузде домагання. Тут самих тільки заздрощів мало,— тут потрібна голова, а таких голів, як голова графа-герцога, в цілому світі лише одна-однісінька. Граф-герцог, синьйори мої...— вів далі подеста, немов несучись на крилах ходового вітру і сам дещо дивуючись із того, що ніде не зустрічає жодного підводного каменя,— граф-герцог — старий лис (хай буде мені дозволено так висловитися при всій моїй повазі до нього!), котрий зіб'є зі сліду будь-кого, і якщо він цілиться праворуч, то можна бути певному, що влучить ліворуч. Звідси й виходить, що ніхто й ніколи не міг похвалитися, буцімто знає його наміри, і навіть ті, кому належить дбати про їхнє виконання, хто складає депеші, нічого в них не тямлять. Я можу говорити з деяким знанням справи, бо добрий синьйор кастеллан удостоює мене своєю бесідою і в певній мірі довіряє мені... А граф-герцог, навпаки, докладно знає про все, що вариться в казанах інших дворів. І варто комусь із цих великих політиків (а треба признатися, серед них є й вельми спритні) задумати якийсь хід, як, дивись, граф-герцог уже й розгадав його за допомогою свого розуму та потаємних зв'язків, які в нього є всюди. А цей бідолаха, кардинал Річилью, спробує тут, нюхне там, пріє, вибивається із сили. І що ж? Тільки-но умудрився він зробити підкоп, як у графа-герцога вже готовий зустрічний.
    Одному небу відомо, коли подеста зібрався б врешті пристати до берега, якби дон Родріго, до того ж під'юджуваний гримасами свого кузена, не здогадався, ніби через раптове натхнення, звернутися до слуги з наказом принести особливу пляшечку.
    — Синьйоре подеста і шановні мої синьйори,— вирік він,— пропоную випити за здоров'я графа-герцога, а ви потім скажете, чи гідне такої особи моє вино.
    Подеста відповів уклоном, який виказував почуття глибокої вдячності, бо все, що робилось або мовилось на честь графа-герцога, він брав почасти на свій рахунок.
    — Хай живе тисячу літ дон Гаспаро Гусман, граф Оліварес, герцог Сан-Лукар, великий привато короля дона Філіппа Великого, нашого володаря! — вигукнув він, піднімаючи склянку.
    Словом «привато», якщо хто не знає цього, за тих часів було заведено називати королевого улюбленця.
    — Хай живе тисячу літ! — підхопили всі.
    — Налийте падре,— сказав дон Родріго.
    — Пробачте,— відказав чернець,— я вже й так учинив недозволене і не хотів би...
    — Як це?! — сказав дон Родріго.— Йдеться про тост за здоров'я графа-герцога. Невже ви хочете, щоб вас почали вважати прибічником наварців?
    Так тоді насмішкувато називали французів, оскільки Генріх IV поклав початок правлінню у Франції наваррських королів.
    У відповідь на такий виклик довелося випити. Потім усі співтрапезники почали навперебій вихваляти вино, за винятком доктора, котрий, підвівши голову, вп'явся очима в одну точку й багатозначно стис губи, висловлюючи цим куди більше, ніж міг би мовити словами.
    — А що скажете ви, докторе? — спитав дон Родріго.
    Витягши із склянки свого червоного носа, який вилискував дужче, ніж склянка, доктор відповів, урочисто карбуючи кожен склад:
    — Я кажу, оголошую й констатую, що це вино — Оліварес серед вин: censui, et in eam ivi sententiam[45], що схожого напою годі знайти в жодному з двадцяти двох царств нашого повелителя короля, хай береже його бог; і, констатуючи, оголошую, що обіди найславнішого синьйора дона Родріго залишають далеко позаду бенкети Геліогабала[46] та що голод навіки видалено й вигнано з цього палацу, осідку й царства пишноти.
    — Добре сказано! Правильно визначено! — в один голос закричали співтрапезники, але слово «голод», ненароком зронене доктором, відразу спрямувало загальну думку на цю сумну тему, і всі заговорили про голод. Тут усі були згодні, принаймні в основному, однак шуму було, мабуть, більше, ніж коли б виникло розходження думок. Усі говорили разом.
    — Голоду немає,— переконував один,— винуваті скупники.
    — І булочники,— додавав другий,— вони все ховають і ховають зерно. Вішати їх!
    — Саме так — вішати, без усякої пощади.
    — Влаштувати б їм добрий суд! — кричав подеста.
    — Який там суд! — Іще голосніше кричав граф Аттіліо.— Тут розправа коротка — взяти чоловік трьох-чотирьох, а то й п'ятьох-шістьох із тих, які, за загальною чуткою, найбагатші та найзажерливіші, і повісити.
    — Потрібні приклади, приклади! Без прикладу нічого не зробиш. Віщати їх, вішати! І побачите — зерно посиплеться з усіх боків.
    Кому траплялося, переходячи ярмарок, тішитися тією гармонією, яку створює оркестр вуличних музик, коли в перерві між двома п'єсами кожен настроює свій інструмент, примушуючи його звучати якнайголосніше, щоб самому краще почути його з-посеред інших,— той може скласти собі уявлення про співзвучність цих, з вашого дозволу, висловлювань. А тим часом кожен знай підливав собі знаменитого вина, і похвали йому змішувались, як того й слід було сподіватися, з судженнями доморослих законників, тож найголосніше і найчастіше чулися слова «амброзія» і «вішати їх».
    Дон Родріго тим часом поглядав на єдиного чоловіка, який уперто мовчав і тримався спокійно, без найменших ознак нетерпіння чи то поспіху, очевидно, анітрохи не намагаючись нагадати про те, що він усе ж чекає; а втім, було видно, що він не хоче піти геть, не виклавши мети свого візиту. Дон Родріго охоче б спекався його, ухилившись від усякої розмови, проте випровадити капуцина, не давши йому аудієнції, суперечило його правилам. А що уникнути цієї неприємної речі не видавалося можливим, то він вирішив піти їй навстріч і чимскоріше позбутися її. Дон Родріго встав із-за столу, а з ним підвелось усе п'яне товариство, галасуючи й далі. Вибачившись перед гостями, він прибрав поважного вигляду, підійшов до ченця, що підвівся з усіма, і сказав: «Я до ваших послуг»,— а тоді повів його до іншої кімнати.

Розділ шостий

    — Чим маю прислужитися? — спитав дон Родріго, спинившись посеред кімнати. Такі були його слова, але інтонація, з якого їх вимовлено, ясно промовляла: «Пам'ятай, хто перед тобою, добре все зважуй і поквапся». Не було певнішого й легшого засобу, щоб додати духу нашому фра Крістофоро, як заговорити з ним визивним тоном. Він був стояв нерішуче, підшукуючи слова, і на чотках, підвішених біля пояса, відлічував пальцями одну молитву за другою, наче надіявся знайти в одній з них те, з чого почати, але після такого звернення дона Родріго відразу відчув, що на його язику з'явилося навіть куди більше слів, ніж потрібно. Проте, подумавши, як важливо не зіпсувати своєї справи або, що ще важливіше, чужої справи, він виправив і пом'якшив ті фрази, які прийшли йому до голови, і з розсудливим смиренням промовив:
    — Я хочу просити вас про милість — запропонувати вам відновити потоптану справедливість. Якісь зловмисники зловжили іменем вашої світлості, щоб застрашити скромного курато, перешкодити йому виконати свій обов'язок і цим скривдити двох безневинних людей. Єдиним своїм словом ви можете, присоромивши їх, відновити порушену справедливість і підтримати тих, над ким вчинено таке жорстоке насильство. Ви можете зробити це. А якщо можете... то, зрозуміло, ваше сумління, честь...
    — Про сумління ви говоритимете мені, коли я прийду до вас сповідатися. Що ж до моєї честі, то звольте знати, що єдиний її хранитель — це я і тільки я; тому я вважаю нахабою і образником моєї честі всякого, хто заявить про своє зухвале бажання розділити зі мною цю турботу.
    Зрозумівши, що синьйор намагається витлумачити його слова на гірше, перетворити бесіду на сварку й не дати йому перейти до суті справи, падре Крістофоро вирішив проковтнути все, хоч би що його співрозмовникові забаглося сказати, і тут же смиренно відповів:
    — Якщо я сказав щось вам неугодне, то це вийшло ненароком. Ви вже мене виправте, полайте, якщо я не вмію говорити як належить, але все таки, будьте ласкаві, вислухайте. Ради всього святого, ради господа, перед яким нам усім призначено стати...— із цими словами він узяв невеличкий дерев'яний череп, прикріплений до чоток, і підніс його до очей свого суворого слухача,— не впирайтеся, не відмовте в справедливості, яку так легко й необхідно виявити до цих бідних людей. Подумайте, адже очі господні завжди спрямовані на них, і їхні зойки та стогони чути там, угорі. Невинність — велика сила...
    — Годі, падре! — гостро урвав його дон Родріго.— Моя повага до вашого одіяння велика. І тільки одно може змусити мене забути про нього: коли я бачу це одіяння на людині, яка зосмілюється з'явитися до мене в будинок у ролі підглядача.
    По цих словах ченцеве обличчя зачервоніло. З виглядом людини, яка проковтнула дуже гірку пілюлю, він провадив далі:
    — Адже ж ви й самі не вірите, щоб ця назва пасувала до мене. В душі ви усвідомлюєте, що моє поводження ні нице, ані гідне презирства. Послухайте мене, синьйоре дон Родріго: хай не допустять небеса, щоб настав день, коли ви почнете розкаюватися в тому, що не вислухали мене. Не ставте собі в заслугу... та й що воно за заслуга, синьйоре дон Родріго? Що це за заслуга перед людьми! А перед лицем господа... Тут — багато що вам до снаги, але ж...
    — Знаєте що,— відказав дон Родріго, уриваючи його з роздратуванням і воднораз не без деякого переляку,— коли в мене з'явиться бажання послухати проповідь, то я не гірше від інших знайду дорогу до церкви. Але у себе вдома — красненько дякую! — І тоном вимушеного жарту він з усмішкою вів далі: — Ви мене оцінюєте вище мого звання. Домашній проповідник! Таке буває тільки в королів!
    — Бог, котрий вимагає у королів відповіді на те слово, яке дає їм почути у їх власних палацах, бог, котрий нині виявляє до вас милосердя, посилаючи свого служителя — хай недостойного й незначного, але все ж свого служителя,— просити за невинну...
    — Зрештою, падре,— сказав дон Родріго, вдаючи, ніби збирається йти геть,— я не знаю, що ви маєте на увазі; я тільки зрозумів одно: йдеться про якусь дівчину, близьку вашому серцю. То йдіть собі виливати душу перед ким завгодно, а порядну людину від такої нудоти, мабуть, звільніть.
    Дон Родріго рушив був до виходу, але падре Крістофоро став йому на дорозі, щоправда досить поштиво, і, піднісши руки догори, знову звернувся до нього:
    — Так, вона близька моєму серцю, але не більше, ніж ви; тут дві душі, і обидві мені дорожчі від моєї власної крові. Доне Родріго! Єдине, що я можу зробити для вас,— це молити за вас бога, і я це зроблю від усієї душі. Не відмовте мені, не тримайте в тривозі й страсі бідну дівчину. Єдине ваше слово може залагодити все...
    — Гаразд,— мовив дон Родріго,— коли ви гадаєте, що я спроможний зробити багато чого для цієї особи, коли вже вона така близька вашому серцю...
    — То що? — з тривогою спитав падре Крістофоро, бо весь тон і вираз обличчя дона Родріго не дозволяли йому сповнитися надією, яку начебто могли вселити ці слова.
    — А ось що: порадьте їй прийти сюди й віддатись під моє заступництво. Їй нічого не бракуватиме, і ніхто не посміє турбувати її, хай я не буду лицарем!
    У відповідь на таку пропозицію досі через силу стримуване обурення ченця вихопилося назовні. Усі його міркування про розважливість і терпіння розвіялись мов дим: у ньому водночас заговорило два чоловіки — колишній і новий, а в таких випадках фра Крістофоро воістину був вартий двох.
    — Ваше заступництво! — вигукнув чернець, відступаючи на два кроки. Гордовито опираючись на праву ногу й узявшись у бока правою рукою, він підніс ліву й, випроставши вказівного пальця в бік дона Родріго, пронизав свого співрозмовника розгніваним поглядом.— Ваше заступництво! Добре, що ви так заговорили, що ви зробили мені таку пропозицію. Ви переповнили чашу, і я більше не боюсь вас.
    — Як... що ви сказали, падре?
    — Я говорю так, як належить говорити з людиною, яку бог залишив і яка вже не може нікого настрашити. Ваше заступництво! Я добре знав, що ця невинна дівчина — під божим заступництвом, але ви, ви дали мені відчути це з такою певністю, що мені вже нема чого далі церемонитися, говорячи з вами про неї. Я маю на увазі Лючію,— як бачите, я називаю це ім'я з піднесеною головою, не потуплюючи очей.
    — Що! У моєму домі?
    — Я відчуваю співчуття до цього дому: над ним нависло прокляття. Ви побачите, чи відсахнеться правосуддя господнє перед якимись кам'яними мурами, чи відступить воно перед кількома найманими вбивцями. Ви гадали, що бог створив людину за своїм образом і подобою, щоб надати вам задоволення мучити її. Ви гадали, що він не зумів захистити її. Ви знехтували застереженням божим! Ви засудили себе. Фараон зробився жорстоким, як оце й ви, і бог скрушив його. Лючії ви більше не страшні, це кажу вам я, я — жебрущий чернець. А щодо вас, то вислухайте мене... Настане день...
    До цієї хвилини дон Родріго пробував між люттю й подивом; ошелешений, він не знаходив слів, та коли побачив, що починаються пророцтва, до його люті ще прилучилося туманне й таємниче почуття жаху.
    Швидким рухом він ухопив наставлену на нього з погрозою руку й, повищивши голос, бажаючи урвати зловісні пророцтва, закричав:
    — Забирайся геть, нахабний мужлаю, неробо в сутані!
    Оці такі виразні слова миттю заспокоїли падре Крістофоро. Жорстоке обходження й лайка вже до такої міри зв'язались у його уяві з необхідністю страждати й мовчати, що, вислухавши ці милі речі, він одразу втратив свій гнів та запал і твердо вирішив спокійно дослухати все, що зволить іще сказати дон Родріго. Тим-то, лагідно вивільнивши руку з пазурів благородного синьйора, він похилив голову й зостався непорушним, достоту як у сильну грозу розхитуване вітром дерево починає розпрямляти своє гілля, тільки-но вітер ущухне, і покірно приймає посланий на нього з неба град.
    — Хлопе ти неотесаний! — провадив далі дон Родріго.— Ти судиш по собі! Дякуй своїй сутані, яка прикриває твої негідні плечі, бо тільки вона тебе й рятує, інакше я погладив би тебе, як і належить гладити таких, як ти, щоб навчити розмовляти. Цього разу ходи здоровий, а далі видно буде.
    З цими словами він владним, сповненим презирства порухом вказав на двері супроти тих, кудою вони зайшли; падре Крістофоро похилив голову й вийшов, залишивши дона Родріго, який, нестямлячися з люті, ходив туди й сюди, міряючи поле битви.
    Коли чернець зачинив за собою двері, то помітив у кімнаті, куди він щойно вступив, чоловіка, котрий тихенько віддалявся попід самісінькою стіною, ніби намагаючись, щоб його не помітили з кімнати, де відбувалася розмова; чернець упізнав старого служника, що впустив його у ворота. Той служив у цьому домі вже років сорок, найнявшися ще задовго до народження дона Родріго на службу до його батька, людини зовсім іншого складу. По смерті батька молодий господар розігнав усю стару челядь і набрав нову, проте залишив цього служника як з огляду на його похилий вік, так і тому, що той хоч і дотримувався зовсім інших правил і звичаїв, ніж дон Родріго, але надолужував цю ваду двома якостями: високою думкою про достоїнства дому та досконалим знанням етикету, причім краще від будь-кого іншого знав і його давні традиції, і найменші подробиці. В очі своєму господареві бідний старий ніколи не зосмілився б висловити натяком, а тим більше відверто, своє невдоволення тим, що йому доводилося бачити щодня; у присутності інших служників він ледве дозволяв собі процідити крізь зуби окремий несхвальний вигук чи то докір, а вони потішалися з нього і часом розважалися, намагаючись довести старого до того, щоб він сказав зайве й почав прославляти колишні звичаї цього дому. Його бурчання завжди доходило до господаревих вух разом з розповіддю про викликаний ним регіт, тим-то й для самого Родріго правило тільки за привід для сміху, не спричиняючись однак ані до найменшого гніву. Зате в дні прийому гостей старий робився важливою й значною особою.
    Падре Крістофоро побіжно глянув на нього, кивнув головою й був попростував далі своєю дорогою, але старий із таємничим виглядом підступив до ченця, притулив пальця до губів і знаком запросив його зайти в якийсь темний закуток. Коли вони опинились там, він стиха мовив:
    — Падре, я все чув, і мені потрібно терміново поговорити з вами.
    — Говоріть швидше, чоловіче добрий.
    — Тільки не тут. Крий боже, якщо побачить господар... А я знаю багато чого і постараюся завтра прийти до монастиря.
    — А що — є якісь заміри?
    — Так, щось тут задумують непевне, я вже це зауважив. Але тепер я буду насторожі й, сподіваюся, розкрию все. Покладіться в цьому на мене. О, мені доводиться бачити й чути тут такі речі... Жахливі речі! Атож, у гарному домі я живу! Але спасіння душі для мене найдорожче від усього.
    — Хай благословить вас Господь! — І, тихо мовивши ці слова, чернець поклав руку на голову служникові, який, дарма що був багато старший, стояв перед ним, схилившись із синівською поштивістю.— Господь винагородить вас,— вів далі чернець,— тільки ж не забудьте прийти завтра.
    — Постараюся,— відповів служник,— а ви йдіть скоріше звідси і... ради всього святого, не згадуйте ніде нікому мого імені! — Із цими словами він, сторожко оглядаючись довкола, віддалився через другі двері до невеличкої кімнати, яка виходила у дворик; упевнившись, що зовні нікого немає, він покликав у двір ченця, чиє обличчя красномовніше від усяких запевнень давало відповідь на останні слова служника. Старий показав пальцем на вихід, і чернець мовчки пішов геть.
    Цей чоловік стояв і підслуховував біля дверей свого господаря. Чи гаразд він учинив? І чи гаразд учинив падре Крістофоро, похваливши його за таке? Згідно із загальноприйнятими і незаперечними правилами — це дуже поганий вчинок, та хіба цей випадок не можна розглядати як виняток? Адже ж бувають винятки із загальноприйнятих і незаперечних правил? Питання ці важливі, але нехай читач, якщо бажає, вирішить їх сам. Ми не збираємось судити про це: з нас досить просто подати факти.
    Вийшовши на вулицю й повернувшися спиною до цього лихого дому, фра Крістофоро полегшено зітхнув і став поквапно сходити донизу; обличчя йому горіло, і, як кожен, либонь, уявляє собі, він був стривожений і вибитий з колії тим, що почув, а так само й тим, що наговорив сам. Але така несподівана пропозиція старого стала для нього найміцнішою підпорою: здавалося, саме небо подало йому видимий знак свого заступництва. «Ось промінь надії,— подумав він,— промінь надії, що його провидіння посилає мені. І до того ж саме в цьому домі! А мені геть і не снилося побачити його тут!» Отак міркуючи, він подивився на захід, побачив призахідне сонце, яке ось-ось мало торкнутися вершини гори, й зрозумів, що день наближається до вечора. Тоді він, дарма що почувався стомленим і розбитим після всіх подій цього дня, все ж прискорив крок, щоб устигнути принести хоч би яку новину своїм підопічним і дістатися до монастиря перед настанням ночі — таке було одне з найістотніших і найсуворіше дотримуваних правил капуцинського статуту.
    Тим часом у будиночку Лючії повиникали й пообговорювались плани, про які необхідно повідомити читача. Коли чернець пішов, троє, що залишилися, якийсь час перебували в мовчанці. Лючія сумно готувала обід; Ренцо щохвилини збирався піти, щоб не бачити її таку засмучену, і все ж барився. Аньєзе, здавалося, була цілком зосереджена на мотовилі й поглинута роботою, та насправді ж вона обмірковувала свій план, і коли останній, на її думку, визрів, порушила мовчанку такими словами:
    — Послухайте-но, дітки! Якщо у вас вистачить сміливості та обережності, якщо ви довіритесь вашій матері (від слова «вашій» Лючіїне серце забилося частіше), я беруся визволити вас із цих ускладнень, мабуть, краще й швидше, ніж падре Крістофоро, хоч він і значна особа.
    Лючія завмерла й звернула на неї погляд, де було більше подиву, ніж довіри до такої привабливої обіцянки; а Ренцо уривчасто промовив:
    — Сміливості?.. Обережності?.. Та кажіть вже, кажіть, що можна зробити?
    — Чи ж не правда,— вела далі Аньєзе,— що якби вас досі повінчано, то була б зовсім інша справа? Адже ж тоді стало б легше владнати все інше?
    — Що й казати,— мовив Ренцо,— якби ми були повінчані... живи собі де хочеш, як удома; ось за два кроки звідси, на Бергамській території, кожного працівника по шовку приймають з розкритими обіймами. Таж ви знаєте, скільки разів Бортоло, мій двоюрідний брат, переманював мене туди жити з ним... я там би розбагатів, як і він; і коли я на це не погоджувався, то це ж... що тут приховувати? Усе це тому, що моє серце залишалося тут. А якби нас повінчано, то ми перебралися б туди всі гуртом, придбали собі будиночок та й поживали собі мирно, якнайдалі від цього лиходія; і його б не брала спокуса утнути якусь підлоту. Правда, Лючіє?
    — Звичайно,— сказала Лючія, — тільки ж як...
    — А ось, як я сказала,— відповіла мати,— сміливість і обережність, тоді це справа неважка!
    — Неважка? — в один голос вигукнули Ренцо й Лючія, яким така справа видавалась дуже складною й болісно важкою.
    — Зовсім проста, коли вміло її облагодити,— провадила далі Аньєзе.— Слухайте уважно, а я постараюсь пояснити вам до пуття. Я знаю від людей, котрі в цьому добре тямлять, — та й я раз була свідком одного такого випадку,— що для вінчання, певна річ, курато потрібен, та зовсім немає потреби, щоб він виконував обряд,— аби лиш він був присутній при цьому, ото й усе.
    — То як же це робиться? — спитав Ренцо.
    — А ось послухайте — і все зрозумієте! Потрібні два свідки, втаємничені в справу й дуже спритні. Усі гуртом ідуть до курато,— вся заковика в тім, щоб його заскочити зненацька і він не встиг утекти. Наречений каже: «Синьйоре курато, вона — моя дружина», а наречена каже: «Синьйоре курато, він — мій чоловік». Цілком досить, щоб курато це чув, щоб були свідки,— і шлюб взято, найзаконніший і такий само непорушний, якби повінчав сам папа. Якщо слова проказано, курато може кричати, лютувати, казитися,— все даремно: ви — чоловік і жінка.
    — Чи ж воно справді так? — вигукнула Лючія.
    — То що, — мовила Аньєзе,— може, ви гадаєте, що за тридцять років, прожитих до вашого народження, я так нічого й не навчилася? Усе саме так, як я вам кажу. Навіщо далеко ходити, одна моя подруга, яка захотіла вийти заміж усупереч волі батьків, учинила в такій спосіб і домоглася свого. Курато, який і не підозрював такого підступу, тримався все ж насторожі, але ці хитруни зуміли все підлаштувати настільки спритно, що заскочили його в найбільш підхожий час, проказали слова й стали чоловіком і жінкою,— щоправда, бідолашка вже через три дні розкаялася в цьому.
    Аньєзе казала правду як про можливість здійснення такого заходу, так і про його ризиковність, бо ж якщо, з одного боку, до цього засобу молодята вдавалися, тільки зустрівшися з якоюсь перешкодою або відмовою бути повінчаними звичайним способом, то й парафіяльні курато, зі свого боку, всіляко намагалися уникнути такого вимушеного сприяння, і коли хтось із них усе ж ловився на гачок однієї з таких пар, супроводжуваної свідками, то, як міг, силкувався викрутитися, мов Протей, що вислизав з рук тих, хто хотів силою змусити його пророкувати.
    — Якби ж воно було так, Лючіє! — сказав Ренцо, дивлячись на неї з благанням і сподіванням.
    — І він ще сумнівається! — вигукнула Аньєзе.— То, по-твоєму, я мелю дурниці? Я потерпаю за вас, а ви мені не вірите! Нічого собі! Ну гаразд! Тоді виплутуйтесь із цієї історії самі,— я умиваю руки.
    — Ой ні! Не кидайте нас,— сказав Ренцо.— Я кажу так тільки тому, що все це здається мені надто привабливим. Я в ваших руках, і ви мені однаково що рідна мати.
    Від цих слів вдаване обурення Аньєзе вляглося, і вона викинула з голови намір, який, щиро кажучи, й не був серйозний.
    — Але чому ж, люба мамо,— спитала з властивою їй скромною стриманістю Лючія,— чому все це не спало на думку падре Крістофоро?
    — Не спало на думку? — перепитала Аньєзе.— Ти гадаєш, що йому це не спадало на думку? Спадало, та, мабуть, він не захотів говорити про це.
    — Чому ж? — в один голос спитали обоє.
    — Чому? А тому, коли ви хочете знати, тому, що духовні особи вважають цю справу не зовсім хорошою.
    — Як же так, що ця справа не зовсім хороша, а втім, вважається хорошою, коли вже її зроблено?
    — Що я в цьому тямлю? — відповіла Аньєзе.— Адже закони писали вони, як їм було вигідно, а ми — люди маленькі, всього зрозуміти неспроможні. Та й потім — скільки таких речей... Так ось: це однаково, що дати ближньому добрячого ляпаса; адже воно теж наче й негаразд, однак, коли справу зроблено, то й сам папа нічим не зарадить.
    — Ну, коли це справа нехороша,— сказала Лючія,— то не слід її й роботи.
    — Що? — мовила Аньєзе.— Невже, по-твоєму, я стану вчити чогось такого, що суперечить страху божому? Якби це було всупереч волі батьків, якби ти надумала піти за якогось там волоцюгу... а коли я згодна і ти йдеш за нього, то той, хто чинить усякі перешкоди, просто розбійник, а синьйор курато...
    — Все ясно, всяк може це зрозуміти! — урвав її Ренцо.
    — Тільки падре Крістофоро не слід казати про це, поки діло буде зроблено,— говорила далі Аньєзе,— а коли все буде зроблено вдало, то як ти гадаєш, що тобі скаже падре Крістофоро? Ой дочко моя, негарно ви пожартували з мене. Духовній особі доводиться казати так, а в глибині душі, повір уже мені, і він буде задоволений.
    Хоча Лючія й не знайшла, що зауважити на таке міркування, та, видно, вона все ж і далі трималася своєї думки. Зате Ренцо, остаточно переконаний, сказав:
    — Якщо це так, то, виходить, усе гаразд.
    — Не поспішай,— відказала Аньєзе.— А свідки ж де? Треба знайти двох чоловік, котрі б погодились і до того ж не проговорились! Та ще зуміти заскочити зненацька синьйора курато, який ось уже два дні ховається у себе вдома! Та втримати його на місці! Адже він, хоч і важкий на підйом, а все ж, я певна цього, тільки-но побачить вашу появу і в такому складі, відразу покаже себе спритнішим від кота і втече, мов диявол від свяченої води!
    — Здається, я знайшов вихід, знайшов! — вигукнув Ренцо і так угатив кулаком по столу, аж застрибав розставлений для обіду посуд. І почав викладати свій задум, що його Аньєзе цілком схвалила.
    — Усе це якісь хитрощі,— зауважила Лючія,— ця справа не зовсім чиста. Досі ми діяли в усьому чесно. Діймо ж і далі, покладаючись на бога, і він нам допоможе: так сказав падре Крістофоро. Порадьмося з ним!
    — А ти послухайся тих, хто в цім тямить більше від тебе,— сказала Аньєзе із строгим виразом на обличчі.— Навіщо радитись із будь-ким взагалі? Господь говорить: «Допомагай собі сам, допоможу тобі і я». Коли справу буде зроблено, ми про все розповімо падре Крістофоро.
    — Лючіє,— сказав Ренцо,— невже ви мене не підтримаєте тепер? Хіба ми не владнали все, як і личить добрим християнам? Хіба ми не мали вже стати чоловіком і жінкою? Хіба курато не призначив нам дня й години? І хто винен у тім, що ми тепер змушені вдаватися до деяких хитрощів? Ні, ви не можете відмовити мені в підтримці. Я зараз піду й повернуся з відповіддю.— І, попрощавшися з Лючією благальним поглядом, а з Аньєзе — виразом взаєморозуміння, він квапливо вийшов.
    Страждання загострюють розум. І Ренцо, який на досі рівному й спокійному життєвому шляху ніколи не мав потреби надто напружувати свій розум, цього разу придумав таке, що зробило б честь професійному юристові. Здійснюючи свій намір, він подався до такого собі Тоніо, чий будиночок стояв неподалік. Господаря він застав на кухні; спершись коліном на приступку вогнища й притримуючи однією рукою край казанка, поставленого на гарячий попіл, той замішував кривою кописткою скромну сірувату поленту[47] з кукурудзи. Його мати, брат і дружина сиділи за столом, а троє чи четверо дітлахів, обступивши батька і втупившися в казанок, дожидали тієї хвилі, коли врешті поленту поставлять на стіл. Але в усьому цьому не було тієї радості, яку звичайно викликає вигляд обіду в того, хто заробив його чесною працею. Кількість поленти визначалася неврожайним роком, а не числом і бажанням їдців, і кожен з них, скоса поглядаючи з відвертою жадібністю на загальну страву, уже, здавалось, обмірковував, як би його найбільше вхопити. Поки Ренцо обмінювався поклонами з усією родиною, Тоніо вивернув поленту на буковий лоток, що стояв напоготові, і вона здавалася на ньому маленьким місяцем серед густих хмар пари. І все ж жінки люб'язно звернулися до Ренцо: «Чи не бажаєте попоїсти з нами?» Селянин в Ломбардії, та й, гадаю, в багатьох інших країнах, неодмінно отак люб'язно запросить усякого, хто застане його за їдою, хоч би відвідувач був багатим пияком, який щойно встав з-за столу, а в самого хазяїна лишився останній шматок.
    — Дякую вам,— відповів Ренцо,— я зайшов тільки сказати зо два слова Тоніо; якщо ти, Тоніо, бажаєш, то — щоб не турбувати твоїх жінок — ходім пообідаємо до сусіднього шинку, там і поговоримо.
    Ця пропозиція була для Тоніо тим приємніша, що була несподіваною, та й жінки, а так само й діти (бо тут останні рано виявляють кмітливість), з не меншим задоволенням зустріли вилучення одного з претендентів на поленту, до того ж найстрашнішого. Ні про що не питаючи далі, запрошений пішов разом з Ренцо.
    Зайшли до сільського шинку, розсілися зовсім вільно, бо злидні віднадили всіх завсідників цього осередку розмаїтих утіх; замовили те, що там знайшлося; випили глек вина, і тоді Ренцо з таємничим виглядом мовив до Тоніо:
    — Якщо ти зробиш мені маленьку послугу, я ладен зробити тобі велику.
    — Говори, говори все відверто, я до твоїх послуг,— відповів Тоніо, наливаючи.— Нині я готовий за тебе кинутись хоч і в вогонь.
    — Ти маєш боржок синьйорові курато в двадцять п'ять лір за ділянку, яку ти орендував у нього для обробітку минулого року.
    — Ой, Ренцо, Ренцо! Ти псуєш усе своє благодіяння. Для чого ти про це заговорив? А тепер хорошого настрою — як і не було.
    — Якщо вже я завів з тобою мову про цей боржок, то тому, що я, коли бажаєш, надам тобі змогу сплатити його.
    — Ти це серйозно?
    — Цілком серйозно! Ну то як? Ти був би задоволений?
    — Задоволений? Чорт мене забирай, якби я не був задоволений! Бодай задля того, щоб не бачити більше отих кривлянь та похитувань головою, якими щоразу при зустрічі частує мене синьйор курато. А потім оті його слова: «Тоніо, ви не забули?.. Тоніо, коли ми врешті зустрінемось в отій справі?» Це так мені дошкуляє, аж навіть під час проповіді, коли він отак устромить в мене очі, я боюсь: а раптом він скаже привселюдно: «То де ж мої двадцять п'ять лір?» А хай вони будуть прокляті, оті двадцять п'ять лір! І жінчине золоте намисто йому б довелося повернути мені,— а скільки б я на нього дістав поленти... та тільки...
    — Що — тільки?.. Якщо ти мені зробиш маленьку послугу, двадцять п'ять лір для тебе наготовані...
    — Та говори врешті!
    — Але гляди ж! — мовив Ренцо, приклавши палець до губів.
    — Для чого це все? Ти ж мене знаєш.
    — Синьйор курато знай вигадує всякі безглузді приводи, щоб відкласти чимдалі моє весілля, а я, навпаки, хочу зробити це чимскоріше. Мені достеменно відомо, що коли до нього прийдуть самі заручені та два свідки і коли я скажу: «Ось моя дружина», а Лючія скаже: «Ось мій чоловік»,— то шлюб уважається взятим законно. Ти мене зрозумів?
    — Ти хочеш, щоб я був свідком?
    — Саме так.
    — І заплатиш за мене двадцять п'ять лір?
    — Саме так — оце я й мав на увазі.
    — Негідник той, хто не дотримає обіцянки.
    — Але треба знайти другого свідка.
    — А я вже його знайшов. Отой дурник, мій братик Жервазо, зробить усе, що я йому скажу. Ти його почастуєш вином?
    — І обідом,— відповів Ренцо.— Ми приведемо його сюди побенкетувати з нами. Тільки ж чи він зуміє?
    — А я його навчу: адже ти знаєш, його мозок увесь дістався мені.
    — То до завтра...
    — Гаразд!
    — Надвечір...
    — Чудово!
    — Тільки ж гляди! — сказав Ренцо, знов прикладаючи пальця до губів.
    — Ото ще мені! — відповів Тоніо, підносячи руку й схиляючи до правого плеча голову з виразом на обличчі: «Ти мене ображаєш».
    — А якщо жінка тебе спитає, а вона, звичайно, не мине нагоди...
    — Щодо брехні, то я своїй жінці заборгував так, що вже й не знаю, чи пощастить коли-небудь розквитатися з нею. Та вже придумаю якусь небилицю, щоб зацитькати її.
    — Завтра вранці,— сказав Ренцо,— ми поговоримо докладніше, щоб гарненько домовитись про все.
    І по цьому вони вийшли з шинку. Тоніо попрямував додому, вигадуючи всякі дурниці, щоб розповісти своїм жінкам, а Ренцо пішов повідомити своїх про досягнуту угоду.
    Тим часом Аньєзе марно намагалася переконати дочку, котра проти будь-якого її доказу висувала то одне, то друге положення своєї дилеми: або ж ця справа нехороша, і її робити не слід; або ж навпаки, то чому тоді не сказати про це падре Крістофоро?
    Ренцо повернувся радісний і, розповівши про все, скінчив вигуком: «Ге?» — що мало значити: «От я, так я! Хіба можна було придумати щось краще? Ви б, мабуть, до цього й не додумалися?» — і таке інше...
    Лючія тихенько похитувала головою; інші двоє від надмірного хвилювання мало зважали на неї; так обходяться звичайно з дитиною, не сподіваючись, що вона відразу збагне, що насправді відбувається, і від якої згодом проханнями та вмовляннями вдасться домогтися чого треба.
    — Добре воно-то добре,— сказала Аньєзе,— тільки ви не все врахували.
    — Чого ж іще бракує? — спитав Ренцо.
    — А Перпетуя? Про неї ви й геть забули. Тоніо з братом вона ще впустить; а вас, та ще й удвох!.. Тож гарненько подумайте! їй, мабуть, наказано не підпускати вас і близько, як ото хлопчака до дерева із спілими грушами.
    — Як же бути? — мовив дещо збентежений Ренцо.
    — А ось як,— я уже все це обміркувала. Піду з вами і я. У мене є один секрет, чим привабити її і так зачарувати, що вона не помітить вас — і ви зайдете. Я покличу її і заведу мову про таке... ось побачите.
    — Як вам дякувати! — вигукнув Ренцо.— Я завжди казав, що ви в усьому нам підпора.
    — Але все це буде ні до чого,— вела далі Аньєзе,— якщо не вдасться умовити Лючію: вона вперто твердить, що це гріх.
    Тоді й Ренцо вдався до своєї красномовності, але Лючію годі було чимось переконати.
    — Я не годна відповісти на всі ваші докази,— відказала вона,— а тільки бачу одне: щоб зробити так, як ви кажете, доводиться вдаватися до хитрощів, вигадок, брехні. Ой Ренцо, не так ми з вами почали! Я хочу стати вашою дружиною (вимовляючи це слово і пояснюючи оцей свій намір, вона ніяк не могла оволодіти собою і густо зашарілася), але тільки чесним шляхом, із страхом божим, перед вівтарем. Покладімося в усьому на волю божу. Хіба не знайде вій способу допомогти нам краще, ніж це зможемо зробити ми з усіма нашими штуками та хитрощами? І навіщо приховувати все від падре Крістофоро?
    Суперечка не вщухала, й здавалось, їй не буде кінця, коли нараз квапливий стукіт сандалів та лопотіння сутани, схоже на звуки, що їх спричинюють повторні пориви вітру, вдаряючи в завислі вітрила, звістили про наближення падре Крістофоро. Всі вмовкли, а Аньєзе ледве встигла шепнути на вухо Лючії: «То дивись же, не пробалакайся при ньому!»

Розділ сьомий

    Коли падре Крістофоро з'явився, він був подібний до хорошого полководця, який програв не зі своєї вини важливу битву і був засмучений цим, хоч і не занепав духом, стурбований, але не розгублений, і з усією швидкістю, але без усякої паніки, поспішав туди, куди його кликала необхідність, щоб укріпити слабкі місця, зібрати війська й повіддавати нові накази.
    — Мир вам,— мовив він, заходячи.— Так от, від цього чоловіка сподіватись нічого; тож тим паче треба покладатися на бога, і в мене вже в деяка запорука його заступництва.
    Хоча ніхто з трьох і не покладав великих надій на спробу падре Крістофоро, бо ж тиран, який відмовляється від насильства без усякого примусу, єдино на догоду звичайним благанням, був би не тільки рідкісним, а просто-таки нечуваним явищем,— і все ж сумна звістка була ударом для всіх. Жінки посхиляли голови, але в душі Ренцо гнів переборов пригніченість духу. Ця звістка застала його вже досить озлобленим від численних сумних несподіванок, марних спроб, обманутих надій, а крім того, в дану хвилину його ще й дратувала Лючіїна впертість.
    — Хотів би я знати,— закричав він, скрегочучи зубами й повишуючи голос, чого ніколи раніше не дозволяв собі в присутності падре Крістофоро,— хотів би я знати, які докази наводив цей пес, аби довести... аби довести те, що моя наречена... не повинна бути моєю нареченою.
    — Бідний Ренцо! — сумно відповів чернець, ніби закликаючи його лагідним поглядом до упокорення.— Якби насильник, збираючись учинити несправедливість, завжди був зобов'язаний давати пояснення, то справи б ішли зовсім інакше, ніж ідуть тепер.
    — Виходить, цей пес заявив, що він не хоче просто тому, що взагалі не хоче?
    — Він навіть і цього не сказав, бідний мій Ренцо. Адже це вже було б неабияким кроком уперед, якби, чинячи беззаконня, тирани відкрито признавались у цьому.
    — Але ж він щось та повинен був сказати? Що ж він говорив, оцей виплодок пекла?
    — Його слова я чув, однак не зумів би повторити їх тобі. Слова несправедливого, але всесильного чоловіка доходять до нас і випаровуються. Він може розгнівитися на те, що ти в чомусь підозрюєш його, і воднораз дати тобі відчути, що твоя підозра має під собою грунт; він може образити — і все ж вважати себе самого покривдженим; знущатися й вимагати сатисфакції; залякувати й скиглити, бути нахабним — і вважати себе бездоганним. Не розпитуй більше про це. Він не вимовив ні її імені, ані твого, не показав знаку, що знає вас; не заявив жодних претензій, але... але, на жаль, я мусив зрозуміти, що він непохитний. І все ж покладімося на бога. А ви, бідолашки мої, не занепадайте духом; і ти, Ренцо, повір мені, що я готовий увійти в твоє становище й відчуваю те, що відбувається в твоїй душі. Однак — потрібне терпіння! Це суворе слово, гірке для невірного. Але ти... Невже ти не захочеш подарувати господу богові день-два, взагалі — скільки йому буде потрібно часу для того, щоб дати перемогти справедливості? Час в його владі, і все в божій волі! Покладись на всевишнього, Ренцо, і знай... знайте ви всі, що в моїх руках уже є ниточка, щоб надати вам допомогу. Нічого більше я поки-що сказати не можу. Завтра я вже не зайду до вас; мені доведеться цілий день пробути в монастирі — усе задля вас. Ти, Ренцо, постарайся пройти туди; якщо ж через якийсь непередбачений випадок ти сам не зможеш, тоді пошліть надійну людину, якого-небудь меткого хлопчака,— я ним дам знати про все, що станеться. Проте вже смеркає, і мені треба поспішати до монастиря. Отож вірте і не занепадайте духом! Прощавайте!
    І з цими словами він поквапно вийшов і вистрибцем, майже бігом, став спускатися звивистою кам'янистою стежкою, аби тільки не запізнитися до монастиря, ризикуючи дістати добрячу прочуханку або — що для нього було набагато тяжче — єпітимію, яка позбавила б його змоги бути назавтра при повній зброї, щоб виконати те, чого вимагатимуть інтереси його улюбленців.
    — Ви чули, що він сказав про цю... як її... про ниточку, яка в нього є, щоб надати нам допомогу? — спитала Лючія.— Треба звіритися на нього. Це такий чоловік, що коли він обіцяє...
    — Якщо справа тільки в цьому,— урвала її Аньєзе,— то йому слід було б висловитись ясніше або ж відкликати мене вбік і прямо сказати, в чім тут річ...
    — Порожня балаканина! Я сам упораюсь, сам! — у свою чергу урвав її Ренцо, заходивши туди й сюди по кімнаті. Його голос і погляд не залишали ані найменшого сумніву щодо смислу цих слів.
    — Ренцо! — вигукнула Лючія.
    — Що ви маєте на увазі? — прилучилася й Аньєзе.
    — А що тут мати на увазі? Я розправлюся з ним сам. Хай в ньому сидить хоч сто, хоч тисяча чортів, та зрештою він з кісток і м'яса...
    — Ні, ні, ради всього святого!..— почала була Лючія, та сльози заглушили її слова.
    — Таких слів не можна казати навіть жартома! — зауважила Аньєзе.
    — Жартома? — вигукнув Ренцо, спинившись перед Аньєзе, яка сиділа на стільці, і втупившись у неї витріщеними очима. — Жартома! Ось побачите, який вийде жарт!
    — Ренцо! — через силу крізь ридання промовила Лючія.— Я ніколи не бачила вас таким.
    — Ради всього святого, не кажіть більше таких речей,— квапливо заговорила Аньєзе, стишуючи голос.— Ви, напевно, забули, скільки рук в його розпорядженні? Та й навіть якби... Боронь боже!.. На бідних завжди найдеться розправа.
    — Я сам розправлюся, зрозуміло? Нарешті пора! Справа нелегка, і я це знаю. Він здорово стережеться, кровожерний пес. Знає, в чім річ! Але це пусте. Рішучість і терпіння... і проб'є його година! Так, я з ним розправлюсь і вирятую весь окіл... скільки людей стануть благословляти мене... А далі в три стрибки...
    Жах, що охопив Лючію від цих цілком певних слів, осушив сльози й дав силу заговорити. Забравши руки із заплаканого обличчя, вона сумно й воднораз рішуче сказала Ренцо:
    — Виходить, у вас уже пропало бажання брати мене за дружину. Я дала слово юнакові, в якому був страх божий; а чоловік, котрий... Хай він буде навіть у безпеці від усякої розправи, від усякої помсти, хай він буде навіть королівським сином...
    — Ну що ж! — закричав Ренцо із перекривленим обличчям.— Ви не дістанетесь мені, зате не дістанетесь і йому. Я залишуся тут без вас, а він вирядиться до всіх...
    — Ні, ні, на бога, не говоріть так, не робіть таких очей,— вигукнула Лючія.— Я не можу, не можу бачити вас таким! — гукала вона далі, в сльозах і благаннях ламаючи руки, а Аньєзе тим часом називала юнака на ймення, трясла за плечі, щоб хоч трохи заспокоїти. Якийсь час він стояв непорушно і, замислившись, вдивлявся в благальне обличчя Лючії. Потім нараз зловісно глянув на дівчину, відступив і, вказуючи на неї пальцем, закричав:
    — Так, її, її він хоче! Смерть йому...
    — Але ж я... яке ж я вам зробила зло? Чому ви хочете моєї смерті? — сказала Лючія, падаючи перед ним навколішки.
    — Ви? — відповів він голосом, де бринів якийсь інший гнів, але все ж гнів.— Ви? Де ваша любов? Чим ви її довели? Хіба я не благав вас, не благав без кінця? А ви все «ні» та «ні»!
    — Я згодна, згодна,— поривчасто відповідала Лючія,— піду до курато завтра або хоч і зараз, якщо ви цього хочете. Піду, тільки будьте колишнім Ренцо.
    — Ви мені обіцяєте? — спитав Ренцо, і його обличчя та голос відразу пом'якшали.
    — Обіцяю.
    — То пам'ятайте ж свою обіцянку!
    — Дякую тобі, творець! — вигукнула Аньєзе, зрадівши ще дужче.
    Чи думав Ренцо під час цього нестямного спалаху гніву про те, яку користь можна було дістати від Лючіїного переляку? І чи не постарався він штучно роздмухати цей гнів, щоб примусити дівчину дати згоду? Наш автор заявляє, що нічого не знає, а на мою думку, і сам Ренцо гаразд не відав цього. Безперечно одне: він справді був розлючений нахабством дона Родріго й жадав Лючіїної згоди, а коли дві сильних пристрасті одночасно клекочуть у грудях чоловіка, то ніхто, і найменше він сам, неспроможний чітко розрізнити голоси бурхливих пристрастей і з певністю сказати, яка з них бере гору.
    — Я обіцяла вам,— відповіла Лючія тоном боязкого й люблячого докору,— але й ви обіцяли мені не бешкетувати, покластися в цій справі на падре Крістофоро.
    — Боже мій! Таж через кого я так шаленію? Ви, здається, вже збираєтесь відступитися,— це щоб я знову викинув якогось коника?
    — Ні, ні, — похапцем відповіла Лючія.— Я обіцяла і слова не порушу. Але ж подивіться, як ви примусили мене дати обіцянку. Тільки не доведи господи...
    — Чому, Лючіє, вам хочеться бачити все в чорному світлі? Адже Господь відає, що ми не скривдили нікого.
    — Обіцяйте мені востаннє бодай це.
    — Обіцяю словом честі бідняка.
    — Але цього разу дотримайте слова,— сказала Аньєзе.
    Тут автор признається, що не знав, чи була Лючія все ж невдоволена з того, що її примушено дати згоду. Ми, з нашого боку, також залишаємо це під сумнівом.
    Ренцо хотів був продовжити бесіду й докладно домовитися про все, що передбачалося зробити завтра, та було вже пізно, і жінки побажали йому доброї ночі. На їхню думку, було непристойно засиджуватись отак допізна.
    Для всіх трьох ця ніч виявилася спокійною настільки, наскільки це можливо після дня, повного хвилювань і турбот, і напередодні другого дня, призначеного для важливої справи, що її наслідок був сумнівний. Ренцо з'явився рано-вранці і підготував разом з жінками, або, вірніше кажучи, з Аньєзе, призначений на вечір великий захід. Вони по черзі висували й усували всілякі утруднення, завбачали всілякі перешкоди й заходжувались описувати майбутню подію, немовби вона вже здійснилася. Лючія слухала і, не схвалюючи словами того, чого не могла схвалити в глибині душі, обіцяла зробити все, як зуміє найкраще.
    — А ви зійдете вниз до монастиря, щоб побачитися з падре Крістофоро, як він просив вас учора звечора? — спитала Аньєзе у Ренцо.
    — Ще чого! — відказав той.— Адже ви знаєте, які в нього диявольські очі: він у мене на обличчі, як у книжці, відразу прочитає, що ми щось задумали. А вже як почне питати, то мені годі відкрутитися. До того ж мені треба залишитися тут ладнати справу. Краще вже пошліть когось іншого.
    — Я пошлю Меніко.
    — От і чудово,— відповів Ренцо й подався, як він ото сказав, «ладнати справу».
    Аньєзе пішла в один із сусідніх будинків, де жив Меніко. Це був досить моторний хлопчина років дванадцяти, котрий через різних двоюрідних братів та свояків доводився їй якоюсь мірою небожем. Вона випросила його в батьків на цілий день, так би мовити, позичила, за її словами, «для однієї послуги». Забравши хлопчика, вона привела його до себе на кухню, дала поснідати й звеліла сходити до Пескареніко. Там він мав потрапити на очі падре Крістофоро, а вже той, коли настане час, відрядить його назад з відповіддю.
    — Падре Крістофоро, знаєш,— такий гарний дід із білосніжною бородою, якого називають святим?
    — Знаю,— сказав Меніко,— це той, що завжди пестить нас, дітей, а іноді роздає нам образки.
    — Це він і є, Меніко! І коли він скаже тобі трохи зачекати біля монастиря, то ти ж дивись, нікуди не відходь, не ходи з товаришами на озеро дивитися, як ловлять рибу, не пустуй з сітями, порозвішуваними на стіні сушитися, і взагалі не починай своїх звичайних ігор...
    Слід сказати, що Меніко був великий мастак пускати по воді камінці. Адже ж відомо, що всі ми, дорослі й діти, охоче робимо те, на чому наважили руку,— я не кажу, що тільки такі, як Меніко.
    — Само собою зрозуміло, тітонько! Я вже не маленький!
    — То ви мені їх зараз і дайте,— яка різниця!
    — Е, ні, ти їх ще програєш. Отож ходи і поводь себе як слід. Може бути, що тоді дістанеш іще більше.
    Протягом цього довгого ранку мали місце деякі події, що викликали неабиякі підозри у жінок, і так уже стривожених. Якийсь жебрак, далеко не такий схудлий і обідраний, якими бувають його побратими, з підозріло похмурим і зловісним обличчям, зайшов попросити милостині, оглядаючись на всі боки, наче підглядач. Йому дали шматок хліба; він узяв і сховав його з неприхованою байдужістю. Потому затримався й не без зухвальства, але воднораз якось нерішуче почав ставити різні запитання, на які Аньєзе відповідала похапцем, намагаючись приховати правду. Налагодившись піти, жебрак удав, ніби переплутав двері, й пішов у ті, які вели на сходи, де так само похапцем окинув усе поглядом, скільки це було можливо. Коли йому вигукнули вслід: «Агей, агей, куди ви, шановний? Сюди на вулицю, сюди!» — він повернувся й вийшов, куди йому вказано, вибачившись із покірністю й робленим смиренням, які ніяк не відповідали різким рисам його обличчя. Після нього час від часу з'являлися інші дивні особи. Нелегко було визначити, що то за люди, але не вірилося, що це — сумирні перехожі, якими вони хотіли здаватися. Один зайшов під приводом, щоб йому показали дорогу; інші, йдучи повз двері, сповільнювали ходу й скоса заглядали до кімнати через дворик, намагаючись щось там видивитися, але так, щоб не викликати підозри. Нарешті, під полудень це набридливе ходіння скінчилося. Аньєзе час від часу вставала і, перетнувши дворик, виглядала з хвіртки на вулицю. Роззирнувшись на всі боки, вона верталася, кажучи: «Нікого немає»,— і вимовляла ці слова з видимим задоволенням, яке поділяла, слухаючи її, й Лючія, причому ні та, ні та не знали до пуття, чому це їх тішить. Проте обидві все ж відчували якусь неясну тривогу, яка позбавила їх, а надто дочку, значної частки бадьорості, якою вони були запаслися на вечір.
    Однак читачеві час уже дізнатися щось певніше про цих таємничих волоцюг. І, щоб повідомити йому про все, нам доведеться вернутися назад і знов зустрітися з доном Родріго, якого ми залишили вчора, коли пішов падре Крістофоро, в одній із кімнат його палаццо.
    Як ми вже сказали, дон Родріго міряв широкими кроками кімнату, де зі стін на нього дивилися родинні портрети кількох поколінь. Коли він підходив близько до стіни й повертався, то бачив просто перед собою одного із своїх войовничих предків, грозу ворогів і власних солдатів, з лютим поглядом, з коротким цупким волоссям, з довгими, настовбурченими в усі боки, гостро закрученими вусами й з ніби стесаним підборіддям. Герой був зображений у повний зріст, у масці, латах на стегнах, панцері, нарукавниках, рукавицях — усе це з заліза. Права його рука впиралася в стегно, ліва спочивала на ефесі шпаги. Дон Родріго дивився на нього; а коли підступав аж до портрета й знов повертався, то перед ним поставав уже інший предок — суддя, гроза позивачів і адвокатів; він сидів у здоровенному оббитому червоним плисом кріслі, убраний в простору чорну мантію. І взагалі, весь у чорному, крім білого коміра з широкими брижами та горностаєвої підкладки з навмисне відкинутим краєм (відмітна ознака сенаторів, які, певна річ, носили цю підкладку тільки взимку,— ось чому не зустрінете портрета сенатора в літньому вбранні), худий, насуплений, він тримав у руках якесь там прохання й аж наче казав: «Це ще побачимо». По один його бік пишалася поважна дама, гроза своїх служниць; по другий — абат, гроза своїх ченців,— одно слово, все це були люди, які наганяли страх, і від полотен ніби віяло цим страхом. Пробуваючи віч-на-віч зі своїми спогадами, дон Родріго геть знавіснів. Він згорав від сорому й ніяк не міг заспокоїтись від думки, що якийсь там чернець посмів чіплятися до нього з повчаннями в дусі Натана[49]. Він складав і відкидав усякі можливі плани помсти, жадаючи вдовольнити свою пристрасть, а воднораз і те, що він іменував честю. І тільки коли йому в вухах знов бриніло (подумати лишень!) недомовлене пророцтво і, як ото кажуть, ішов поза шкірою мороз, він був готовий відкинути всяку думку про те, щоб дістати це подвійне задоволення. Зрештою, щоб абичим зайнятися, він покликав служника й звелів переказати вибачення чесному товариству, поскільки його буцімто затримує невідкладна справа. Коли служник повернувся й доповів, що панове пішли, попросивши засвідчити своє шанування господареві, дон Родріго спитав, походжаючи далі:
    — А граф Аттіліо?
    — Вони пішли з панами, синьйоре!
    — Гаразд. Шість чоловік почту для прогулянки, та мерщій! Шпагу, плащ, капелюха — мерщій!
    Служник вийшов, уклонившись. Невдовзі він повернувся, принісши шикарну шпагу, яку господар причепив до бока; потім дон Родріго накинув собі на плечі плащ, на голову надяг капелюха з пишними перами, а тоді гордовито насунув його на очі — ознака того, що на морі неспокійно. Коли дон Родріго вийшов, то в дверях побачив шістьох розбійників при повній зброї; вишикувавшись шеренгою й зустрівши його поклоном, вони рушили слідом за ним. Буркотливий, похмурий, пихатий більше, ніж завжди, він вирядився на прогулянку в бік Лекко. Селяни та ремісники, бачачи його, тислися до стіни й здалека, скидаючи головні убори, били йому низькі поклони, на які він не звертав уваги. Як підлеглі, вклонялись йому й ті, що в очах решти населення самі вважалися синьйорами; річ у тім, що на цілий окіл не було жодного чоловіка, який бодай приблизно міг би зрівнятися з ним своїм походженням, багатством, зв'язками та прагненням використати все, аби тільки піднятися вище інших. До тих синьйорів він виявляв величну прихильність. Того дня не випало, але коли йому випадало зустрітися з іспанцем, синьйором кастелланом, то обидва однаково низько вклонялися, неначе цей вияв поштивості відбувався між двома володарями, яким нема чого ділити між собою, але які, задля пристойності, виявляють честь один одному. Щоб розвіяти нудьгу, якось відігнати образ ченця, що невідступно тривожив його уяву, і набратися нових вражень, дон Родріго сьогодні завернув до одного будинку, куди звичайно ходило чимало люду й де його зустріли з отією метушливою й поштивою гостинністю, яку приберігають для людей, котрі вміють примусити дуже любити себе й так само дуже боятися. І тільки з настанням ночі повернувся він до свого палаццо. Граф Аттіліо також повернувся на цей час. Їм подали вечерю, за якою дон Родріго сидів замислений і говорив мало.
    — Коли ж ви заплатите мені заклад, кузене? — спитав з хитрою усмішкою дон Аттіліо, щойно служники поприбирали зі столу й віддалилися.
    — День Сан-Мартіно ще не минув.
    — Однаково, можете заплатити мені хоч і зараз,— адже встигнуть перейти всі святі за календарем, перш ніж...
    — А це ми ще побачимо.
    — Даремно ви граєте роль хитруна, кузене. Адже я все зрозумів і так певний виграшу, що ладен іще раз забитися об заклад.
    — Щодо чого?
    — Та що чернець... Одне слово, оцей от чернець наставив вас на шлях істинний.
    — Таке скажете!
    — Наставив, любий, безперечно наставив. І я, з мого боку, навіть радий цьому. І справді, це ж буде чудове видовище, коли ви каятиметесь у своїх гріхах з опущеними додолу очима. А як запишається сам чернець! Із неабияким переможним виглядом, із високо піднесеною головою повернеться він до свого монастиря! Такий улов буває не щодня! Можете не сумніватися, що він почне ставити вас усім за приклад, а коли вирядиться з проповіддю трохи далі, то всіляко розводитиметься про ваші похвальні діяння. Так, здається, й чую його голос.— І він провадив проповідницьким тоном, гундосячи й супроводячи слова іронічними жестами: — «В одній країні світу цього, яку я через повагу не стану називати, проживав, о любі чада мої, і ще й досі проживає один розпусний дворянин, друг скорше гарненьких жінок, аніж доблесних чоловіків. Звикнувши будь-яку траву збирати в пучечки, накинув він оком на...»
    — Ну, годі, годі,— урвав його дон Родріго, якого слова двоюрідного брата чи то розізлили, чи то розсмішили.— Якщо ви хочете подвоїти заклад, я згоден.
    — Чорт забирай! Чи ж, бува, не ви навернули ченця?
    — Не говоріть мені про нього. Що ж до закладу, то справа вирішиться в день Сан-Мартіно.
    Цікавість графа розпалилася. Він засипав кузена запитаннями, та дон Родріго зумів ухилитися од відповіді, знай посилаючись на вирішальний день і не, бажаючи розкривати супротивній стороні своїх намірів, які ще не тільки не здійснювались, ба навіть не визначились остаточно.
    Наступного ранку дон Родріго знов прокинувся доном Родріго. Тривога, викликана словами «настане день», щезла разом із нічними сновидіннями, зосталося лише шаленство, розпалюване почуттям сорому за миттєву слабкість. Вчорашня урочиста прогулянка, уклони, гостинний прийом та кузенове під'юджування,— все це неабияк сприяло поверненню попередньої відваги. Щойно вставши, він наказав покликати Грізо. «Ну, великі передбачаються справи»,— сказав собі подумки старий служник, діставши наказ, бо ж чоловік із цим прізвиськом був не хто інший, як ватажок браві, той, на кого покладалися найбільш ризиковні й найбільш лиходійські заходи, найдовіреніша особа з близького оточення синьйора, відданий господареві душею й тілом як із вдячності, а так само й з корисливості. Відкрито, серед білого дня вбивши людину, прийшов він просити захисту у дона Родріго, і той, прикривши Грізо своєю лівреєю, врятував його від усяких розшуків з боку правосуддя. Отак, ціною участі в будь-якому подальшому злочині, який йому наказували вчинити, Грізо купив собі безкарність за вчинений перший. Для дона Родріго це було неабияким надбанням: не кажучи вже про те, що Грізо був безперечно найхоробріший з усієї банди, він воднораз правив за живий доказ того, що його заступник може безкарно порушувати закони,— тож всесилля дона Родріго від цього зросло як насправді, так і в свідомості його оточення.
    — Грізо,— сказав дон Родріго,— маєш нагоду показати, чого ти вартий. Іще до завтрашнього дня Лючія повинна бути в моєму палаці.
    — Ніхто ніколи не насміє сказати, що Грізо не виконав наказу свого пана.
    — Бери скільки потрібно людей, наказуй і порядкуй, як вважатимеш за потрібне, аби тільки справа скінчилася гаразд. Та головне, дивись, щоб вона при цьому не постраждала.
    — Трошки наполохати її доведеться, синьйоре, щоб вона не вчиняла великого шуму,— цього годі уникнути.
    — Трохи наполохати... Так, так, звичайно, це необхідно. Та тільки щоб жодна волосина не впала їй з голови, а головне, виявляй до неї цілковиту шанобливість. Зрозумів?
    — Квітку, синьйоре, і ту неможливо зірвати й принести вам, синьйоре, не торкнувшися її. Але буде допущено не більше того, що виявиться вкрай необхідним.
    — Усе це на твою відповідальність. Однак... як ти візьмешся за цю справу?
    — Я саме про це думав, синьйоре. На наше щастя, її будинок стоїть край села. Нам потрібне місце для засідки, і якраз неподалік є самотня, покинута хатинка серед поля, та сама хатинка...— а втім, ваша світлість про ці речі нічого не знає...— це хатинка, яка згоріла кілька років тому, а коштів на відбудову не було, і її покинули, а тепер туди злітаються відьми, але мені начхати: нині не шабаш! Наші селюки з їхніми забобонами за жодні гроші, ні в яку ніч тижня не зосміляться туди й носа поткнути. Отже, ми можемо вирядитися туди й засісти там із цілковитою певністю, що ніхто не з'явиться і не зіпсує нам справи.
    — Чудово! А далі?
    Тут Грізо заходився викладати свій план, а дон Родріго зважував усе, аж доки вони домовились, як довести задуману справу до кінця в такий спосіб, щоб замести сліди. Подумали вони й про те, як брехливими свідченнями відвести підозру кудись-інде, як змусити мовчати нещасну Аньєзе, як нагнати на Ренцо такого страху, який би притлумив у ньому горе й відігнав думку вдатися до правосуддя, відбивши всяку хіть скаржитися. Обміркували вони й усі інші підлоти, необхідні для успіху головної. Ми не станемо розповідати про всі ці домовлені подробиці, бо вони, як побачить читач, не потрібні для розуміння нашої історії, до того ж ми й самі раді не змушувати читача і далі слухати нараду двох мерзотників. Досить тільки сказати, що, коли Грізо вже був зібрався вийти, щоб почати виконувати замір, дон Родріго завернув його, мовивши:
    — Послухай, якщо цей зухвалий дурбило випадково сьогодні ввечері потрапить вам до рук, то непогано було б дати йому доброго бобу — задля пам'яті. Тоді назавтра наказ мовчати подів на нього певніше. Але навмисне розшукувати його не треба, щоб не зіпсувати важливішого, зрозумів?
    — Доручіть цю справу мені,— поштиво, але не без хвальковитості відповів, кланяючись, Грізо. І потому вийшов.
    Весь ранок пішов на розвідку, щоб вивчити місце дії. Жебрак, що проник у бідний будиночок Лючії, був не хто інший, як сам Грізо,— він особисто приходив зняти план; подорожніми були підлеглі йому негідники, котрим для роботи під його керівництвом досить було й поверхового ознайомлення з місцем. Зробивши розвідку, вони більше не з'являлися, щоб не викликати зайвої підозри.
    Коли всі повернулися до палаццо, Грізо підсумував зроблене, остаточно накреслив план викрадення, розподілив ролі, дав настанови. Усе це не пройшло поза увагою старого служника, який пильно приглядався й уважно дослуховувався до всього,— він помітив, що затівається неабищо. Спостерігаючи, а про дещо й розпитуючи, ловлячи то тут, то там уривки відомостей, намагаючись зрозуміти неясні слова й витлумачити таємничі натяки, він зрештою склав собі чітке уявлення про те, що мали вчинити цієї ночі. Але, коли йому вдалося з'ясувати все, до ночі було вже недалеко, і невеличкий авангард браві вже вирушив на засідку до згаданого напіврозваленого будиночка. Хоч бідний старий і розумів, з яким ризиком пов'язана розпочата ним гра, та ще й остерігався, як ото пізанці, запізнитися зі своєю допомогою[50], він усе ж хотів дотримати своєї обіцянки. Під приводом подихати свіжим повітрям він вийшов з будинку й щодуху кинувся бігти до монастиря, щоб повідомити падре Крістофоро обіцяні новини. Трохи згодом вирядились у дорогу й решта браві; вони сходили донизу нарізно, щоб ніхто не бачив цілого загону. Грізо подався останнім. Залишились тільки ноші, їх мали віднести на місце пізно ввечері, що й було зроблено. Коли всі зібралися, Грізо послав трьох до шинку: один мав стати біля входу, спостерігаючи за всім, що діється на вулиці, й стежити, коли всі жителі порозходяться по домівках; два інших мали засісти в самому шинку в ролі пияків і гравців і тим часом вистежувати, чи не виявиться щось гідне уваги. А сам Грізо з більшістю ватаги залишився чекати в засідці.
    Бідолашний старий усе ще квапливо дріботів до монастиря. Три розвідники вже позаймали свої пости. Сонце сідало чимдалі нижче. Саме тоді Ренцо прийшов до жінок і сказав: «Тоніо і Жервазо чекають мене на вулиці. Я піду з ними до шинку підвечеряти. Коли задзвонять до вечірньої відправи, ми прийдемо по вас. Сміливіше, Лючіє! Все залежить від однієї миті!» Лючія зітхнула й повторила: «Сміливіше»,— але звук її голосу суперечив смислу сказаного слова.
    Коли Ренцо та два його товариші підійшли до шинку, то побачили невідомого, що стояв на сторожі. Прихилившися спиною до одвірка й схрестивши руки на грудях, він до половини затуляв собою двері і знай поглядав то праворуч, то ліворуч, тільки поперемінно виблискували зіниці та білки його хижих очей. Плаский берет із малинового плису, збитий набакир, прикривав половину його чуба, розділеного надвоє й опущеного з засмаглого чола двома пасмами, які кісками сходились за вухами на потилиці й були сколоті гребінцем. З його руки звисав здоровенний дрюк; справжньої зброї не було видно, та досить було подивитися йому в обличчя — і немовля здогадалось би, що зброї він має під одягом, скільки міг начепити. Коли Ренцо, що вів перед, зібрався ввійти, той, не зрушивши з місця, став дивитися йому просто в вічі; але юнак, вирішивши уникати будь-яких суперечок, як і всякий, заплутаний у дражливу справу, вдав, що не помітив незнайомця, і не сказавши навіть: «Відступіться»,— та зачепившись злегка за другий одвірок, пройшов боком уперед через простір, залишений цим вайлом. Обом його супутникам, щоб увійти, довелось пробиратися в той самий спосіб. В шинку вони побачили інших, чиї голоси було чути ще з вулиці,— отих двох браві, які сиділи в кінці столу і грали в мору[51], горлаючи (цього, до речі, вимагала саме в ту хвилину гра) й по черзі наливаючи собі з глека, що стояв між ними. Вони також пильно подивились на нових клієнтів; а надто один, який високо підняв руку з трьома здоровенними розчепіреними пальцями і все ще не стуляв широко роззявленого рота, щойно прогорлавши «шість»; він зміряв Ренцо очима з голови до п'ят, відтак підморгнув товаришеві, потім тому, що стояв у дверях,— останній кивнув у відповідь. Ренцо, передчувши щось недобре, нерішуче подивився на своїх гостей, наче бажав прочитати на їхніх обличчях пояснення всіх цих знаків, однак на обличчях відбивався тільки великий апетит. Хазяїн подивився на Ренцо, ніби дожидаючи його замовлень. Ренцо відкликав його до сусідньої кімнати й замовив вечерю.
    — Хто ці незнайомці? — тихо спитав він, коли хазяїн повернувся з грубою скатертиною під пахвою та глеком у руці.
    — Я їх не знаю,— відповів хазяїн, розстилаючи скатертину.
    — Як? Жодного?
    — Адже вам добре відомо,— відповів хазяїн, і далі розправляючи обома руками скатертину,— що найперше правило нашої професії — не питати гостей про їхні справи; навіть наші жінки і ті де відзначаються цікавістю. Та й де вже тут питати, коли така сила народу — одні приходять, другі йдуть,— бо ж у нас тут ніби в морській гавані,— тобто, зрозуміло, коли гарний урожай; та не занепадаймо духом: може, ще й вернуться добрі часи. З нас досить і того, щоб відвідувачі були порядні люди, а хто вони такі — це нас не обходить. А зараз я, з вашого дозволу, внесу вам миску биточків, яких ви, либонь, зроду не куштували.
    — А звідки вам відомо?..— почав був Ренцо, та хазяїн уже мчав на кухню. Поки він брав там сковороду із згаданими биточками, до нього тихенько підійшов той браві, який нещодавно зміряв очима нашого юнака, й тихо спитав:
    — Що це за люди?
    — Хороші хлопці, з нашого села,— відповів хазяїн, викладаючи биточки на блюдо.
    — Гаразд, але як їх звуть? Хто вони такі? — допитувався той уже дещо грубуватим голосом.
    — Одного звуть Ренцо,— відповів хазяїн, теж стиха,— хороший хлопчина, порядний, прядильник шовку, гарно знає своє діло. Другий — селянин, на ймення Тоніно, хороший друзяка, веселий чоловік; шкода тільки, що грошей у нього катма, а то б він їх усі тут і залишив. А третій — дурник, але їсть, аж за вухами лящить, коли почастують. Дозвольте лишень!
    І, проскочивши спритним стрибком між плитою та співрозмовником, поніс блюдо за призначенням.
    — А звідки вам відомо,— знову почав Ренцо, коли той з'явився,— що вони порядні люди, якщо ви не знаєте, хто вони?
    — За поводженням, любий мій; чоловіка завжди пізнаєш за поводженням. Хто п'є вино й не патякає дурниць, платить за рахунком, не торгуючись, не заводить сварок з іншими відвідувачами, а якщо й заводить бійку на ножах, то йде дожидати супротивника на вулицю, чимдалі від шинку,— щоб не вплутувати бідолаху хазяїна,— оце й є порядний чоловік. А все ж, коли знаєш людей як слід, ось як ми четверо знаємо один одного, воно набагато краще. Та й на біса вам дізнаватися про все, коли ви — наречений і в голові у вас має бути зовсім інше? Та ще й споглядаючи такі биточки, які, здається, й мертвого поставлять на ноги? — І, мовивши це, він знову помчав на кухню.
    З приводу того, як по-різному відповідав хазяїн на розпити, наш автор каже, що така вже в того була вдача: у всіх своїх розмовах він виставляв себе великим другом порядних людей, та насправді намагався куди дужче догодити тим, хто мав славу або зовнішність негідника. Своєрідна вдача, еге ж?
    Вечеря вийшла не дуже весела. Обидва запрошені хотіли б дістати від неї повну втіху, але частувальник, стурбований усім тим, що вже відомо читачеві, розстроєний, ба навіть дещо занепокоєний дивним поводженням незнайомців, тільки й чекав, як би швидше піти звідти. Розмову через отих незнайомців вели стиха; слова падали уривчасто й неохоче.
    — А як добре,— раптом ні сіло ні впало бовкнув Жервазо,— що Ренцо задумав женитися й що йому потрібні...
    Ренцо суворо подивився на нього.
    — Ти замовкнеш, бевзю, чи ні? — мовив Тоніо, супроводжуючи цей титул поштовхом ліктя в братів бік. Бесіда робилася чимдалі млявішою. Ренцо, відстаючи в їді й питті, намагався підливати обом свідкам в міру, щоб додати їм трохи духу, але щоб не затуманився розум. Коли було прибрано зі столу і за рахунком сплатив той, хто частувався найменше, усім трьом довелося ще раз пройти повз незнайомців, що знов повернулись у бік Ренцо, як ото коли він заходив досередини. Відійшовши кілька кроків, Ренцо озирнувся й побачив, що ті два, які щойно сиділи на кухні, вже йшли за ними слідом. Тоді він спинив своїх товаришів, ніби кажучи: «Ану, подивімось, що потрібно від мене цим панам». Але обидва переслідувачі, помітивши, що за ними стежать, у свою чергу спинилися, стиха поговорили між собою й завернули назад. Якби Ренцо був стояв ближче до них і міг чути їхні слова, то вони видались би йому дуже дивними. Один з розбійників сказав:
    — А велика була б нам хвала, не кажучи вже про винагороду, якби, повернувшись до палаццо, ми змогли б розповісти, як ото хутенько полічили йому всі ребра, просто так, самі, без жодного наказу з боку Грізо.
    — І зіпсували б цим головну справу,— відповів другий.— Бач, він щось запідозрив: спиняється, дивиться на нас. Шкода! Якби ж воно було трохи пізніше! Вертаймо краще назад, щоб не викликати більшої підозри. Дивись, онде й народ вештається довкола; нехай уже повмощуються на сідала.
    І справді, кругом був помітний рух і стояв той невмовкаючий шум, який завжди буває надвечір у селі й по якому через кілька хвилин западає врочиста нічна тиша. Жінки вертали з поля, несучи на руках немовлят і ведучи за руку старшеньких, яких учили повторювати за ними вечірню молитву; вертали чоловіки з заступами та мотиками на плечах. Через відчинені двері де-де було видно блимання вогників, запалених до вбогої вечері. На вулиці чулися взаємні привітання, зрідка — слова про поганий урожай та голодний рік; і, заглушаючи розмови, лунали розмірені й дзвінкі удари дзвонів, вістуючи кінець дня. Побачивши, що два переслідувачі пішли геть, Ренцо з братами подалися своєю дорогою; темрява швидко густішала, і час від часу Ренцо нагадував про щось то одному, то другому з братів. Коли вони підходили до Лючіїного будиночка, уже впала ніч.
    Проміжок між першою думкою про страшний захід і його здійсненням, як сказав один не позбавлений геніальності варвар[52], це сон, повний привидів і страхів. Лючія вже багато годин пробувала під владою такого тривожного сну; і навіть Аньєзе, сама Аньєзе, заводійка справи, замислилась і через силу знаходила слова, щоб підбадьорити дочку. Однак, коли настає час діяти, душа пробуджується й цілком змінюється. Страх і сміливість, які боролися одне з одним, поступаються місцем новим страхам і новій сміливості; задумане постає перед нашим внутрішнім зором зовсім по-новому: те, що досі страшило найбільше, раптом видається легким для виконання; і навпаки, перешкода, на яку попервах ледве зважали, уявляється велетенською; уява в розпачі б'є відбій; руки й ноги ніби відмовляються слухатись, і серце не дотримує обіцянок, даних із такою певністю. Коли Ренцо несміливо постукав у двері, Лючію охопив жах: вона вирішила перетерпіти будь-що, розлучитися з ним навіки, аби тільки не здійснювати ухваленого рішення. Та коли він став у дверях, мовивши: «А ось і я,— ходімо!», коли всі виявили готовність іти без вагань, оскільки справу було вирішено безповоротно, Лючії забракло духу вчинити опір і, з трепетом узявши матір під руку, вона вирушила разом з усією компанією шукачів пригод, неначе її тягла невидима сила.
    Мовчки й неквапно вийшли вони зі свого будиночка в темряву й рушили в дорогу стороною від села. Найпростіше було б піти навпростець через село — це привело б їх прямо до будинку дона Абондіо; проте вони вибрали обхідний шлях, щоб залишитися непоміченими. Стежками поміж садами та полями наблизились вони до будинку курато, а потім розділилися. Заручені сховалися за рогом будинку. Аньєзе залишилася з ними, але трималася дещо попереду, щоб вчасно перехопити й затримати Перпетую. Тоніо з пришелепкуватим Жервазо, який нічого не вмів робити без вказівки, але без якого годі було обійтися, сміливо підійшли до дверей і постукали.
    — Хто це в таку пізню годину? — зачувся голос із щойно розчиненого вікна — то був Перпетуїн голос.— Хворих в селі, здається, немає. Чи не сталось яке-небудь лихо?
    — Це я,— відповів Тоніо,— я з братом, нам треба переговорити з синьйором курато.
    — Таж хіба це підхожий час для хрещених людей? — відрубала Перпетуя.— Ну й чемність! Приходьте завтра.
    — Послухайте лишень: або я прийду, або й ні. Я одержав трохи грошенят і прийшов віддати борг, про який ви знаєте. Я приніс двадцять п'ять новісіньких берлінг[53]. Та коли не можна, то вже потерпіть: розтринькати їх я зумію, а прийду вже, коли зберу інші.
    — Зачекайте, зачекайте,— я миттю, туди й назад. Тільки ж чого приходити саме в такий час?
    — Таж я сам оце тільки одержав їх. Ото й подумав собі: коли вони в мене долежать до ранку, то ще невідомо, що мені заманеться зробити з ними завтра. А втім, що вдієш: коли для вас година непідхожа, то я не заперечую. Я прийшов, але якщо невчасно, то я й піду собі.
    — Ні, ні, зачекайте хвилинку: зараз я вернуся з відповіддю.
    І, мовивши це, вона зачинила вікно. Тут Аньєзе відокремилась від заручених і, шепнувши Лючії: «Сміливіше, адже це всього одна хвилина, однаково що вирвати зуба»,— приєдналася до двох братів, які стояли під дверима. Вона заходилася теревенити з Тоніо, щоб Перпетуя, вернувшись одчинити двері, подумала, що вона проходила тут випадково і Тоніо на хвилину затримав її.

Розділ восьмий

    «Карнеад![54] Хто ж бо це?» — питав себе подумки дон Абондіо, сидячи в кріслі в одній з кімнат горішнього поверху й тримаючи перед собою розгорнуту книжечку, коли ввійшла Перпетуя, щоб доповісти про відвідувачів. «Карнеад! Я нібито десь уже зустрічав або чув це ім'я; напевно, це був учений чоловік, великий знавець чогось за стародавніх часів — неодмінно хтось такий, а все ж що за диявол отой Карнеад?» Бідолаха був зовсім далекий від здогаду, яка буря збиралася над його головою.
    Слід сказати, що дон Абондіо щоденно трохи читав для своєї втіхи. Один сусідній курато, маючи невеличку бібліотеку, давав йому книжку за книжкою з перших, які траплялись напохваті. Книжка, що над нею в дану хвилину розмірковував дон Абондіо, видужуючи від спричиненої переляком гарячки,— мабуть, він навіть видужав більше (принаймні від гарячки, якщо не від страху), ніж йому хотілось би це показати,— була панегіриком на честь Сан-Карло, висловленим із великим піднесенням і вислуханим із захопленням у Міланському соборі два роки тому. За любов свою до науки святий порівнювався тут з Архімедом,— до цього місця дон Абондіо читав не спотикаючись, бо ж Архімед займався такими цікавими речами, так багато примусив говорити про себе, що, навіть не будучи дуже вченим, можна було дещо знати про нього. Але після Архімеда оратор називав задля порівняння також Карнеада,— отут читач і сів на мілину. Саме в ту мить з'явилася Перпетуя, сповістивши, що прийшов Тоніо.
    — Так пізно? — здивувався й собі дон Абондіо, що було цілком природно.
    — А що ви хочете? Якої чемності можна від них чекати? Але якщо його не впіймати зараз...
    — Звичайно, якщо я його не впіймаю зараз, то хто знає, коли вдасться його залапати! Нехай зайде... Але постривай... ти цілком певна, що це саме він?
    — Ет, ідіть ви! — відповіла Перпетуя і подалася вниз. Відчинивши двері, вона гукнула: «Агей, де ви там?» З'явився Тоніо, і тут же вийшла Аньєзе, назвавши Перпетую на ймення.
    — Доброго вечора, Аньєзе,— сказала Перпетуя,— звідки це ви так пізно?
    — Та я йду з... — і вона назвала сусіднє сільце.— Якби ви знали, я й затрималась там задля вас...
    — Чого б це? — з подивом спитала Перпетуя й мовила до двох братів:
    — Ну-бо, заходьте, а я зараз слідом за вами.
    — Та ось чого,— відповіла Аньєзе,— одна жінка з тих, що не знають нічого до ладу, а потеревенити про все охочі,— тільки подумайте! — знай повторювала, що ви не вийшли заміж ні за Беппе Суолавекк'я, ні за Ансельмо Лунчінья тільки тому, що ті вас не хотіли брати. А я доводила, що ви самі їм відмовили, і тому, й другому...
    — Авжеж, авжеж! Ох, вона ж брехуха, ну й брехуха! Та хто ж це така?
    — Не питайте мене про це: я не хочу сварити людей.
    — Але ж мені ви вже скажіть, мені ви повинні сказати,— от брехуха!
    — Та ну її... ви не повірите, як мені було прикро, що я не знала як слід усієї цієї історії, бо я б її загнала на слизьке.
    — Ви тільки подумайте! —знову вигукнула Перпетуя.— І як ото можна вигадувати таке! — І похапцем провадила далі: — Вже щодо Беппо, то тут усі знають і всі могли бачити... Агей, Тоніо, причини-но двері, і йдіть собі нагору, я зараз.— «Гаразд!» — відповів Тоніо зсередини, а схвильована Перпетуя продовжувала свою розповідь.
    Навпроти дверей дона Абондіо, між двома злиденними халупами, пролягала вузька стежечка, яка, поминувши їх, вела в поле, Аньєзе пішла нею, показуючи, що хоче відійти трохи вбік, аби поговорити вільніше; Перпетуя пішла за нею. Коли вони завернули за ріг і опинилися там, звідки годі було бачити те, що відбувалося перед будинком дона Абондіо, Аньєзе голосно кашлянула. Це був умовний знак. Ренцо почув його, підбадьорив Лючію потиском руки, й обоє тихенько, навшпиньках, рушили вперед, тримаючись чимближче до стіни. Підійшовши до входу, легенько штовхнули двері й крадькома, пригнувшися, зайшли до передпокою, де їх уже дожидали обидва брати. Ренцо якмога тихіше причинив двері. І всі четверо побралися нагору сходами, намагаючись зчиняти якнайменше шуму. Добувшися до площадки, брати підійшли до дверей, розташованих збоку від сходів, а молодий з молодою притислися до стіни.
    — Deo gratias![55] — дзвінко мовив Тоніо.
    — Це ви, Тоніо? Заходьте! — відізвався голос ізсередини.
    Гість прочинив двері, але стільки, щоб прослизнути вдвох з братом, один за одним. Пасмо світла, несподівано впавши на темну підлогу площадки чіткими обрисами, примусило Лючію здригнутися, неначе її вже було виявлено. Коли брати зайшли, Тоніо зачинив за собою двері. Наречений із нареченою залишилися в пітьмі; стояли непорушно, напружено дослухаючись, тамуючи подих. Серед цієї тиші хіба що було чути, як калатало бідне Лючіїне серденько.
    Як ми вже сказали, дон Абондіо сидів при слабкому світлі маленького світильника в потертому кріслі, загорнувшися в поношену сутану. Два густих пасма, що вибилися з-під шапочки, густі брови, густі вуса, густа еспаньйолка — усе це, сиве й розкидане по смаглявому зморщеному обличчю курато, скидалося на вкриті снігом кущики на схилі гори, освітлені місячним сяйвом.
    — А-а! — повітав він Тоніо, знімаючи окуляри й закладаючи ними книжечку.
    — Ви, либонь, скажете, синьйоре курато, що я прийшов невчасно,— мовив Тоніо, вклонившись, вслід за ним це саме досить незграбно зробив і Жервазо.
    — Звичайно, пізно,— пізно в усіх відношеннях! Адже ви знаєте, що я хворий?
    — О, нам дуже шкода!
    — Напевно, ви чули про це. Я хворий і не знаю, коли зможу знову вийти на люди... А для чого ви привели з собою оцього... цього хлопця?
    — Та так, задля компанії, синьйоре курато.
    — Ну гаразд! Подивимось?
    — Ось тут двадцять п'ять нових берлінг — отих, із святим Амброджо на коні,— сказав Тоніо, видобуваючи з кишені згорток.
    — Подивимось,— повторив дон Абондіо і, взявши згорток, знову наклав окуляри, розгорнув папір, висипав берлінги, перелічив і пообдивлявся їх з усіх боків, але не виявив ані найменшої вади.
    — А тепер, синьйоре курато, поверніть мені намисто моєї Текли.
    — Правильно,— відповів дон Абондіо.
    Підійшов до шафи, дістав ключа із кишені й, озирнувшись довкола, неначе бажаючи втримати непроханих глядачів на безпечній відстані, прочинив дверцята, затулив отвір своїм тулубом, стромив досередини голову, щоб побачити, де намисто, і руку, щоб взяти його, взяв і, замкнувши шафу, оддав Теклине намисто зі словами: «Усе гаразд?»
    — А тепер,— сказав Тоніо,— коли ваша ласка, напишіть чорним по білому...
    — А це навіщо? — спитав дон Абондіо.— Адже всі й так знають. Ой! Які люди поробилися підозріливі! То ви що — не вірите мені?
    — Як можна, синьйоре курато! Це я вам не вірю? Ви мене кривдите. Та вже коли моє ім'я записано у вас в книжечці там, де борг, якщо ви завдали собі праці записати його один раз, то, знаєте, адже людина не відає ні скільки їй ще жити, ані своєї смертної години...
    — Ну, гаразд, гаразд! — урвав його дон Абондіо; буркочучи, він висунув із стола шухлядку, дістав звідти папір, перо та чорнильницю і заходився писати, повторюючи вголос слова в міру того, як вони лягали з-під пера на папір. Тим часом Тоніо, а за його знаком і Жервазо, стали перед столиком так, щоб затулити від пишучого вхідні двері; і, ніби знічев'я, почали човгати ногами по підлозі, аби дати знати нареченим за дверима, що час заходити, і воднораз заглушити шум їхніх кроків.
    Коли було зачовгано в чотири ноги, Ренцо взяв Лючію за руку, підбадьорливо потискаючи її, і рушив, тягнучи за собою наречену, яка вся дрижала і не могла зрушити з місця. Вони зайшли тихо-тихо, навшпиньках, тамуючи подих, і сховалися за спинами братів. Тим часом дон Абондіо, скінчивши писати, став уважно перечитувати написане, не відводячи очей від паперу. Потому він згорнув його вчетверо і, мовивши: «Тепер ви будете задоволені?» — зняв окуляри однією рукою, а другою простиг папір Тоніо, звівши на того очі. Простягаючи руку по папір, Тоніо відступив убік, Жервазо, за його знаком,— у другий, і між ними, ніби при щойно розсунутій завісі, з'явилися Ренцо й Лючія. Дон Абондіо спершу неясно, а потім чітко побачив це все, злякався, занімів, розлютився, втямив, що до чого, й прийняв рішення, встигнувши все це за той час, який був потрібен Ренцо, щоб промовити слова: «Синьйоре курато, в присутності цих свідків заявляю: вона моя дружина». Іще не встигли стулитися його вуста, як дон Абондіо, кинувши папір, схопив лівою рукою світильника, а правою стяг зі столика килимову скатертину і, притуливши її до себе, за поспіхом впустивши додолу книжку, папір, чорнильницю та пісочницю, пробрався між кріслом і столиком, підступивши до Лючії. Бідолашка своїм милозвучним і в ту хвилю тремтливим голосом ледве встигла вимовити: «А це...», як дон Абондіо грубо накинув їй скатертину на голову та обличчя, щоб перешкодити доказати всю формулу до кінця. І відразу, кинувши світильника, якого тримав у другій руці, так закутав Лючію в килим, аж вона мало не задихнулася. При цьому він щосили загорлав: «Перпетує! Перпетує! Зрада! Рятуйте!» Світильник, гаснучи на підлозі, слабким миготливим світлом осявав Лючію, яка, геть розгубившись, навіть не намагалася вивільнитися зі скатертини і могла видатися скульптурою з глини, що на неї майстер накинув вогку тканину. Коли ж світло зовсім згасло, дон Абондіо відпустив бідолашну й став навпомацки шукати двері до другої внутрішньої кімнати; знайшовши їх, він ускочив туди й замкнувся, не перестаючи кричати: «Перпетує! Зрада! Рятуйте! Геть із мого будинку, геть!»
    У сусідній кімнаті панувало цілковите сум'яття. Ренцо намагався впіймати синьйора курато й водив руками, наче грав у піжмурки. Діставшися до дверей, він почав стукати в них, голосно вигукуючи: «Відімкніть, відімкніть-бо, не зчиняйте галасу!» Уриваним голосом Лючія намагалася спинити Ренцо, благально повторюючи: «Ходімо звідси, на бога, ходімо!» Тоніо навкарачках нишпорив руками по підлозі, щоб усе-таки забрати свою розписку. Жервазо, мов навіжений, горлав і стрибав, намагаючись вибратися й утекти, поки не пізно.
    Серед цієї метушні нам доведеться зробити хвилинну зупинку для деяких міркувань. Ренцо, вчинивши шарварок у чужому домі, пробравшися туди крадькома й полонивши самого господаря в одній із кімнат, поставав ніби грубий насильник, а тим часом він, по суті, був скривджений. Дон Абондіо, заскочений зненацька, змушений тікати й нажаханий саме в ту хвилю, коли мирно займався своїми справами, поставав ніби жертва, а тим часом, по суті, саме він і був кривдник. Так часто буває на цім світі,— я маю на увазі, так бувало в сімнадцятому сторіччі.
    Не бачачи ознак відступу ворога, обложений розчинив вікно на церковний майдан і заволав: «Рятуйте! Рятуйте!» Місяць світив щосили. Тінь від церкви, а за нею довга шпичаста тінь дзвіниці лежали чіткою чорною плямою на порослім травою яскраво осяяному майдані: будь-яку річ було видно майже як удень. Але, куди оком глянеш,— ніде жодної ознаки живої істоти. Однак до однієї стіни церкви, якраз з боку, поверненого до парафіяльного будинку, тулилася невеличка оселя — комірчина, де спав паламар. Пробудившися від несамовитого крику, він отямився після сну, похапцем зліз із ліжка, відчинив стулку свого віконця, вистромив голову назовні і, не встигнувши ще продерти очі, запитав:
    — Що там сталося?
    — Мерщій, Амброджо, на допомогу! До мене залізли в будинок! — закричав йому дон Абондіо.
    — Зараз,— відповів паламар, ховаючи голову. Він зачинив вікно й, страшенно наляканий, відразу знайшов спосіб зарадити лихові — навіть більше, ніж його про те просили,— не беручи, однак, участі в бійці, хоч би яка вона пула. Схопивши штани зі своєї постелі й ткнувши їх під пахву, неначе парадного капелюха, він вистрибом спустився дерев'яними сходами, підбіг до дзвіниці, схопився за мотуз більшого з двох дзвонів і вдарив на сполох.
    Бов-бов-бов! Селяни перелякано підхоплюються з ліжок; хлопці, розлігшися в сіннику, прислухаються, підводяться. «Що таке? Б'ють на сполох? Пожежа? Злодії? Розбійники?» Деякі жінки умовляють своїх чоловіків, благаючи їх лежати й не ворушитися — нехай собі йдуть інші. І все ж декотрі встають, підходять до вікна, боягузи вдають, що піддаються на умовляння жінок, і вертаються; цікавіші й хоробріші сходять донизу по вила та мотики й біжать на галас; треті тільки стоять і видивляються.
    Та перш ніж одні опинилися на місці події, навіть перш ніж інші повстигали попідхоплюватися на ноги, шум долетів до вух тих, що були неподалік, уже вдягнені. То були браві, з одного боку, Аньєзе й Перпетуя — з другого. Спершу коротко розповімо про перших, про те, що вони робили від тієї хвилини, як ми їх покинули в шинку. Ці троє, помітивши, що всі двері позамикано і вулиця спорожніла, хутко вийшли з шинку, неначе раптом зміркували, що засиділися допізна, і заявили, що поспішають додому. Вони обійшли все село, аби остаточно впевнитись, що всі повгамовувалися; і справді, не зустріли жодної живої душі, не почули ані найменшого шереху. Пройшли вони з усілякими осторогами й повз наш бідний будиночок, де панувала повна тиша,— адже там уже нікого не було. Тоді вони, не гаючи часу, вирушили до халупи й доповіли про все синьйорові Грізо. Він відразу натяг на голову великого старого капелюха, накинув на плечі вощений полотняний плащ пілігрима, обвішаний черепашками, взяв у руки ціпок мандрівця й, сказавши: «Ходімо, сміливіше! Тихо, і слухати мої накази!» — першим вирушив у дорогу, решта — за ним.
    Вони вмить дісталися до будинку вулицею, протилежною тій, якою пішла невелика компанія, так само вирушивши в свою подорож. На відстані кількох кроків Грізо спинив свою ватагу й рушив на розвідку сам. Бачачи, що зовні безлюдно й спокійно, він підкликав двох браві, наказав їм тихенько перелізти через стіну навколо дворика і, діставшися досередини, сховатися в кутку за густим фіговим деревом, яке він помітив ще вранці. Потому він тихенько постукав з наміром прикинутися заблудлим мандрівцем і попросити притулку до ранку. Ніхто не відповідав. Постукав дужче,— повна тиша. Тоді він покликав третього браві і наказав йому, за прикладом двох інших, перелізти в дворик і тихо зняти засув, щоб забезпечити собі вільний вхід і вихід. Усе це було виконано з великою обережністю і скінчилося гаразд. Потім, покликавши решту браві, він зайшов з ними в двір, звелів їм сховатися біля тих, що вже перелізли, безгучно наблизився до виходу на вулицю і поставив там двох вартових із внутрішнього боку, після чого, скрадаючись, підступив до входу в нижній поверх. Тут він знову постукав і зачекав, та довго б йому довелося чекати. Тоді він тихенько відчинив двері. Зсередини ніхто не спитав: «Хто там?» Нікого не було чути, одно слово, все складалось якнайкраще. Отже, вперед. «Пст!» — підкликав він причаєних біля фігового дерева і зайшов з ними до кімнати нижнього поверху, де вранці підступно випросив шматок хліба. Діставши трут, кремінь, кресало та сірники, він запалив свого маленького ліхтарика й пройшов до наступної, найдальшої кімнати, аби впевнитися, що там теж нікого немає,— і справді нікого! Грізо повернувся, підійшов до сходів і, вдивляючись у темряву, став дослухатися: безлюддя й мовчанка. Він поставив іще двох вартових на нижньому поверсі і взяв із собою Гріньяпоко. Це був браві з Бергамського краю,— тільки йому було доручено погрожувати, угамовувати, наказувати, взагалі провадити всі розмови, щоб Аньєзе, чуючи його говірку, могла подумати, що всю змову затіяно з Бергамо. Вони йшли поряд, інші ступали позаду. Грізо тихенько зійшов нагору, кленучи подумки кожну скрипучу приступку, кожен крок цих пройдисвітів, що зчиняли шум. Ось він уже нагорі. Тут заліг заєць! Він легенько штовхнув двері до першої кімнати; двері прочинилися, утворюючи щілину; заглянув туди: темно; прислухався, чи хто не хропе, не зітхає, не вовтузиться всередині: зовсім тихо. Отже, можна йти вперед! Піднявши ліхтарика до рівня обличчя, скеровуючи світло перед собою, добре все бачачи, сам залишаючись у тіні, він розчахнув двері; перед ним — ліжко, підступив до нього: постіль накрито й збито, покривало накинуто на узголів'я. Грізо знизав плечима, повернувся до товаришів, даючи їм зрозуміти, що йде до другої кімнати, а вони мають іти за ним; вступивши до сусідньої кімнати, він побачив там те саме. «Що за чортівня! — вигукнув він.— Чи не виказав нас який-небудь собака-зрадник!» Інші, вже з меншою обережністю, заходяться нишпорити по всіх кутках, перевертаючи все догори дном. Поки вони були зайняті цією справою, ті два сторожі біля виходу на вулицю зачули часті, чимраз ближчі кроки; хоч би хто то був, вирішили браві, він має пройти мимо, і, принишкнувши, вони про всяк випадок насторожилися. Але кроки затихли якраз біля входу. То був Меніко, який чимдуж поспішав із дорученням падре Крістофоро попередити обох жінок, щоб вони, ради всього святого, негайно пішли із свого дому й сховались у монастирі, тому що... ну, а чому — це вже вам відомо, читачу! Меніко взявся за скобу засува, намірившись постукати, і зауважив: засув теліпається в руці, його висмикнуто й знято. «Що за халепа?» — подумав він і зі страхом штовхнув двері — вони відразу відчинилися. Меніко з великою обережністю переступив поріг і раптом відчув, як його схопили за руки, а з обох боків пролунали два тихі погрозливі голоси: «Мовчи, бо вколошкаємо!» Він страшно закричав, але один розбійник затулив йому рота рукою, а другий витяг величезного ножа, щоб налякати його. Хлопчик затрясся, мов осиковий листок, і вже не поривався кричати, бо тієї ж миті тишу розпанахав гучний удар сполохового дзвона, а потім, один за другим, полився цілий потік ударів. «На злодієві шапка горить»,— мовить прислів'я; кожному з двох пройдисвітів вчулося в цьому бовканні його власне ім'я та прізвисько; вони відпустили Меніко й, пороззявлявши роти, розвели руками, дивлячись один на одного, а тоді кинулися в будинок, де перебувала більша частина ватаги. Меніко чкурнув геть, не оглядаючись, просто до дзвіниці, де напевно хтось та був. На інших пройдисвітів, що нишпорили в будинку, страшний сполох справив таке саме враження. Насторожившись, охоплені панікою, вони посунули до виходу, шукаючи найкоротшого шляху, наштовхуючись один на одного. А втім, усе це були люди випробувані й до всього звиклі, та й вони не могли встояти перед невідомого небезпекою, до того ж геть непередбаченою, що впала на них, мов сніг на голову. Знадобилося все самовладання Грізо, щоб утримати їх укупі й не дати відступові перетворитися на панічну втечу. Достоту як ото пес, супроводжуючи свиней, підбігає то з одного, то з другого боку до відбіглих від стада, одну вхопить зубами за вухо й затягне назад, другу штовхне мордою, погавкає на третю, яка саме в цю хвилю вибігає з рядів, отак і тут Грізо схопив за волосся одного з тих, хто вже був на порозі, й затяг його до будинку, ціпком загнав досередини ще одного, котрий був спіткнувся, вилаяв інших, що металися туди й сюди, не знаючи, куди тікати. Зрештою він зігнав усіх на середину дворика.
    — Мерщій! Пістолі в руки! Ножі напоготові, триматися гуртом, і марш за мною! Довбешки ви дурні, хто ж зосмілиться зачепити нас, якщо ми триматимемося вкупі? Якщо ж дамо переловити себе по одному, то з нами упорається всякий селюк. Вище голову! За мною всі, як один!
    По цьому короткому зверненні він став на чолі ватаги і вийшов перший. Будинок, як ми вже казали, стояв край села. Грізо пішов вулицею, що вела в поле, і всі рушили за ним у повному порядку.
    Тож нехай вони собі йдуть, а ми вернімося трохи назад — до Аньєзе та Перпетуї, котрих ми залишили на стежці. Аньєзе намагалася якнайдалі відвести свою приятельку від будинку дона Абондіо, і до певної миті справа посувалася чудово. Аж враз служниця згадала, що двері не замкнуто, й захотіла повернутися назад. Заперечувати було годі; щоб не викликати зайвої підозри, Аньєзе мусила повернути слідом за Перпетуєю і піти з нею, однак намагалася затримувати її щоразу, коли помічала, що та надто розпалювалася, розповідаючи про нездійснені шлюбні задуми. Аньєзе прибирала вигляду уважної слухачки і від часу до часу, бажаючи показати, начебто стежить за розповіддю, або щоб пожвавити балаканину, повторювала: «Так, так... тепер я все розумію... чудово... певна річ. А потім? А він що? А ви?» Насправді Аньєзе думала про зовсім інше: «Пішли вони чи все ще там? І як ми пошилися в дурні всі троє, не домовившись, щоб вони подали якийсь сигнал, коли справа скінчиться щасливо? Велика дурість, але тепер уже годі що вдіяти. Як би його ухитритися і, скільки можливо, затримати її ще?»
    Отак, крок за кроком, то посуваючись уперед, то зупиняючись, наблизились вони до оселі дона Абондіо, але будинку ще не було видно за поворотом. Перпетуя саме розповідала про якийсь важливий момент зі свого життя, і Аньєзе вдалося затримати її на кілька хвилин на місці, аж враз непорушне повітря серед нічної тиші прорізав розпачливий крик дона Абондіо, долинувши звідкись згори: «Рятуйте! Рятуйте!»
    — Господи помилуй! Що сталося? — скрикнула Перпетуя й кинулась була бігти.
    — Що, що таке? — закричала Аньєзе, хапаючи її за спідницю.
    — Господи помилуй! Хіба ви не чули? — відказала та, смикнувшись, щоб вивільнитися.
    — Що таке? Що сталося? — повторила Аньєзе, утримуючи її за руку.
    — Відчепись, бісова бабо! — крикнула Перпетуя, відштовхнувши Аньєзе й вирвавшись, а тоді кинулася бігти. В цей час здалеку долинув, ще більш пронизливий і несподіваний, страшний вереск Меніко.
    — Господи помилуй! — закричала тепер і Аньєзе й припустила за Перпетуєю. Та не встигли вони й п'ятами блиснути, як зненацька забовкав сполоховий дзвін — раз, два, три і далі, частіше, удар за ударом. Ці удари могли б ще дужче поквапити їх, якби в тім була потреба! Перпетуя підбігла до будинку на якусь хвилю раніше від Аньєзе й кинулась відчиняти двері, але вони самі розчахнулися, й на порозі з'явилися Тоніо, Жервазо, Ренцо та Лючія, які, віднайшовши сходи, вистрибом збігли донизу, а зачувши страшне бовкання сполохового дзвона, почали рятуватися втечею.
    — Що тут таке? Що тут таке? — питала засапана Перпетуя в братів, але ті у відповідь тільки грубо відштовхнули її й утекли.— І ви! Як? Що ви тут робите? — спитала вона потім наших молодих, упізнавши їх. Але й вони подались геть, нічого не відповівши. Поспішаючи туди, де вона була потрібна найбільше, Перпетуя не стала гаяти часу, швидко зайшла до передпокою і, як могла, навпомацки, кинулась до сходів.
    Наречений з нареченою, так і залишившися зарученими, зустрілися віч-на-віч з Аньєзе, яка підбігла до них.
    — А-а, ви тут! — сказала вона, через силу вимовляючи слова.— Ну, то як вийшла справа? Що це за сполох? Я оце щось чула...
    — Додому, скоріше додому,— сказав Ренцо,— додому, поки не зібрався народ.
    І вони були кинулись навтьоки. Але тут прибіг Меніко і, впізнавши їх, весь тремтячи, проказав захриплим голосом:
    — Куди ви? Назад, назад! Ідіть туди, в монастир!
    — То це ти?...— почала була Аньєзе.
    — А що таке? — спитав Ренцо. Лючія, геть розгубившись, мовчки здригалася.
    — У будинку сам диявол,— задихаючись, провадив Меніко.— Я бачив їх, вони хотіли вбити мене. Падре Крістофоро сказав... і ви, Ренцо, він сказав, щоб ви також прийшли негайно, та й потім — я ж їх бачив своїми очима, на щастя, я знайшов усіх вас тут. Я розповім вам про все потім, коли виберемось звідси.
    Ренцо, розгубившися менш за інших, подумав, що, хоч хай там як, а треба йти геть чимскоріше, перш ніж збереться народ, і що найкраще було б учинити за порадою, або, ліпше сказати, за настійливим проханням до смерті переляканого Меніко. А вже дорогою, уникнувши небезпеки, можна буде зажадати від хлопця більш путящого пояснення.
    — Іди вперед,— сказав він Меніко.— Ми підемо з ним,— докинув він, обернувшися до жінок.
    Вони швидко повернули до церкви, перетнули майдан, де ще, з божої милості, не було жодної живої душі, заглибилися в вуличку між церквою та будинком дона Абондіо, пролізли в першу, яка трапилась їм, діру в загорожі й подалися в поле.
    Не пройшли вони, либонь, і півсотні кроків, як на майдан посунув натовп, більшаючи щохвилини. Люди переглядалися між собою, у кожного на язиці крутилось запитання і ні в кого не було відповіді. Ті, що поприбігали перші, кинулися до церковних дверей, які були на замку. Тоді люди побігли до дзвіниці, і хтось із них, приставивши рота до невеличкого віконця на зразок бійниці, гукнув досередини: «Який біс там калатає?» Зачувши знайомий голос, Амброджо кинув мотуза й, зрозумівши з гомону, що народу поназбиралося чимало, відповів: «Зараз відімкну». Похапцем надягши на себе принесені під пахвою штани, він пройшов ізсередини до церковних дверей і відімкнув їх.
    — Що означає весь цей шум? Що сталося? Де? Хто?
    — Як це де? — відповів Амброджо, притримуючи однією рукою двері, а другою оті штани, які він надяг похапцем.— Як! Ви не знаєте? У синьйора курато в будинку розбійники. Сміливіше, хлопці, на допомогу!
    Усі посунули до будинку курато і, підступивши до нього натовпом, стали, дослухаючись, дивитися вгору: в будинку панувала повна тиша. Декотрі забігли з боку дверей: вони були замкнені, і ні по чому не було видно, щоб хтось їх торкався. Тоді ці в свою чергу подивилися вгору — жодного відчиненого вікна, ані найменшого шереху.
    — Чи є там хто всередині? Агей, синьйоре курато! Синьйоре курато!
    Дон Абондіо, котрий, щойно помітивши втечу непроханих гостей, відійшов від вікна, замкнув його і саме в цю хвилину пошепки сперечався з Перпетуєю, яка покинула його самого в такому скрутному становищі, повинен був, на вимогу натовпу, знов появитися біля вікна. Забачивши таке велетенське підкріплення, він розкаявся в тому, що викликав його.
    — Що тут було? Що з вами зробили? Хто то такі? Де вони? — кричали йому гуртом голосів з п'ятдесят.
    — Нікого вже більше немає. Дякую вам, розходьтеся по домівках.
    — Але ж хто тут був? Куди вони подалися? Що сталося?
    — Погані люди, які вештаються вночі, але вони вже порозбігалися. Ідіть додому, нікого більше немає, іще раз, діти мої, спасибі вам за ваше добре ставлення.-— І по цих словах він сховався, зачинивши вікно.
    Тут одні почали бурчати, другі — наспівувати, треті — лаятися. Декотрі знизували плечима й ішли геть. Раптом появився новий чоловік; геть засапавшись, він ледве вимовляв слова. Чоловік цей жив майже навпроти будиночка Аньєзе. Коли почався шум, він виглянув з вікна й побачив у дворику переполох серед браві, яких Грізо намагався заспокоїти. Звівши дух, чоловік крикнув до натовпу:
    — Що ви тут робите, хлоп'ята? Диявол не тут, а в кінці вулиці. Внизу, в будинку Аньєзе Монделли, якісь озброєні люди; вони там, в будинку; щось ніби збираються вбити якогось подорожнього. Хто знає, що там за чортівня!
    — Що? Що таке? — почалась безладна нарада.— Треба йти. Треба подивитися. Скільки їх? А нас скільки? Хто вони? Старосту!
    — Я тут,— озвався староста з середини натовпу,— я тут, але ви повинні допомогти мені й слухатись безвідмовно. Де паламар? Дзвони що є сили! Швидко! Біжіть хто-небудь по допомогу до Лекко! Ідіть усі сюди...
    Хто підійшов, а хто за спиною інших і втік. Галас стояв страшний, аж враз з'явився новий свідок, що бачив на власні очі, як незнайомці поспішно втікали, й заволав:
    — Покваптеся, хлоп'ята, злодії або розбійники втікають з якимсь подорожнім; зараз вони вже за селом. Тримайте їх!
    У відповідь на це повідомлення весь натовп, не дожидаючи наказів начальства, заворушився й урозсип кинувся вниз вулицею. В міру того, як вояцтво посувалося вперед, дехто з передніх сповільнював крок, дозволяючи іншим обігнати себе, й застрягав у самісінькій гущі бойової маси, задні проштовхувались уперед, і, врешті, вся вервечка в безладі добулася до місця призначення.
    Були наявні свіжі сліди нашестя: двері навстіж, засув знято, але самих розбійників і слід прохолов. Вступили в дворик, підійшли до дверей нижнього поверху — їх теж було відімкнуто й зірвано. Стали кликати: «Аньєзе! Лючіє! Подорожній! Де подорожній? Мабуть, Стефано бачив його уві сні, отого подорожнього!» — «Та ні ж бо, ні. Карландреа також бачила його. Агей, подорожній! Аньєзе! Лючіє!» Відповіді не було. «Вони потягли їх із собою, потягли з собою». Познаходилися й такі; що закликали переслідувати викрадачів: адже це нечувана мерзенність, і була б ганьба для цілого села, якби всякий негідник міг безкарно з'являтися й хапати жінок, мов шуліка курчат із покинутого току. І от знову ще галасливіша нарада; раптом хтось (згодом так і не вдалося встановити, хто ж це був) пустив чутку, ніби Аньєзе й Лючія сховалися в одному з будинків. Чутка швидко поширилася, їй повірили; про переслідування втікачів відразу перестали говорити, натовп розсипався, й усі розійшлися по домівках. Почалось перешіптування, гомін, стукали в двері, відчиняли їх, з'являлись і зникали вогники, жінки, повихилявшися з вікон, запитували, їм відповідали. Коли ж вулиця спорожніла і все затихло, розмови якийсь час тривали по будинках, чергуючися з позіханнями, щоб уранці розпочатися знову.
    А втім, нових подій не було, крім одної: того самого ранку староста стояв на своєму полі, підперши підборіддя рукою й спираючись ліктем на держак заступа, напівзастромленого в землю, а ногою — на сам заступ. Він стояв, мовчки обмірковуючи таємниці минулої ночі й складне питання про те, що йому належало зробити і як було найвигідніше повестися. Аж тут він побачив, що до нього прямують два чоловіки, досить визивні на вигляд, довгочубі, подібні до перших франкських королів, та й всім іншим надзвичайно схожі на отих двох суб'єктів, які за п'ять днів до того перепинили дона Абондіо, а може, це були саме вони. Чоловіки нахабно зажадали від старости, щоб він у жодному разі не доповідав синьйорові подеста про нічну пригоду, а коли його й спитають, щоб не казав правди, та щоб не базікав сам та не заохочував до базікання селян, якщо тільки йому дорога надія мирно сконати у власній постелі.
    Наші втікачі досить довго йшли мовчки, швидким кроком, по черзі озираючись назад, щоб подивитися, чи немає, бува, погоні; всі були пригнічені стомливою втечею, занепокоєні невідомістю, в якій опинилися, засмучені невдало зробленою справою і сповнені неясного страху перед новою, невизначеною небезпекою. Це тривожне почуття посилював безперервний сполоховий дзвін їм услід, який, знай даленіючи, чувся їм усе тихіше й глухіше, та зате, здавалося, робився дедалі сумнішим і зловіснішим. Нарешті він замовк. Тільки тоді втікачі, перебуваючи вже серед безлюдного поля й не чуючи ані найменшого шереху довкола, стишили крок. Дещо відсапавшись, Аньєзе перша порушила мовчанку й стала розпитувати Ренцо, як була справа, а Меніко — як сталося, що якийсь диявол проник до них у будинок. Ренцо коротко розповів сумну історію, а потім усі троє звернулися до хлопчика, який уже докладніше передав попередження падре Крістофоро й розповів про все, що бачив сам, та про небезпеку, яка йому загрожувала. Усе це, гай-гай, іще раз підтвердило попередження падре. Слухачі зрозуміли більше, ніж зумів розповісти їм Меніко. Всі троє раптом замовкли, з жахом дивлячись в очі одне одному. І відразу, в одностайному пориві, всі троє поклали руку — хто на голову, хто на плече хлопчикові, ніби бажаючи попестити його й мовчки подякувати йому за те, що він став їхнім ангелом-рятівником. Висловлюючи своє співчуття з приводу пережитого ним хвилювання та небезпеки, на яку він наражався задля їхнього порятунку, вони майже були готові просити в нього прощення.
    — А тепер вертайся додому, щоб твої більше не тривожились за тебе,— сказала йому Аньєзе і, згадавши про дві обіцяні монетки, дістала з кишені аж чотири й віддала йому, мовивши:
    — Ну, гаразд, моли бога, щоб нам скоріше побачитися знову, і тоді...
    Ренцо дав Меніко новеньку берлінгу й довго напучував його нічого не говорити про падре Крістофоро. Розчулений Меніко попрощався з усіма й повернув назад. А ті пішли своєю дорогого в глибокий роздумах — жінки попереду, Ренцо за ними, охороняючи їхню путь. Лючія міцно тримала матір під руку, лагідно й обережно відмовляючись від допомоги, яку Ренцо пропонував їй у важких місцях цієї подорожі, коли вони йшли путівцями: їй було соромно за те, що вона, хай навіть за виняткових обставин, так довго залишалася з ним удвох і допустилася такої близькості,— щоправда, вона сподівалася от-от стати його дружиною. А тепер, коли її мрії так гірко розвіялись, Лючія каялася в тому, що зайшла надто далеко, і до числених її хвилювань додалося тепер іще й почуття сорому, породжене не сумним пізнанням зла, а сорому безпричинного, більше схожого на страх дитини, яка тремтить у пітьмі, сама не знаючи чому.
    — А будинок? — раптом спитала Аньєзе.
    Та хоч хай як важливе було це питання, ніхто їй нічого не відповів, бо ніхто й не міг дати задовільної відповіді. Мовчки верстали вони далі свою путь і згодом вийшли на невеликий майдан перед монастирською церквою.
    Ренцо підійшов до дверей, тихенько штовхнув їх. Двері відразу прочинились, і місяць, прокравшись в отвір, освітив бліде обличчя й сріблясту бороду падре Крістофоро, який стояв на порозі й чекав. Забачивши всіх трьох, він промовив:
    — Слава богові! — й порухом запросив прийшлих увійти. Поруч нього стояв другий капуцин — то був послушник-паламар, якого падре Крістофоро проханнями та переконуваннями вговорив не спати і, залишивши вхідні двері незамкненими, бути насторожі, щоб прийняти нещасливців, котрим загрожувала страшна небезпека. Тільки завдяки своєму великому авторитету та славі святої людини падре Крістофоро домігся від послушника такої небезпечної й невідповідної статуту поступливості.
    Коли вони зайшли, падре Крістофоро тихо причинив за ними двері. Тут уже паламар не міг стриматися й, відкликавши падре Крістофоро вбік, зашепотів йому на вухо:
    — Як же це так, падре! Вночі... в церкві... замикатися з жінками... як же тоді статут... падре?— І похитав головою.
    Поки він вичавлював із себе ці слова, падре Крістофоро думав: «Ось бачите: якби це був переслідуваний розбійник, фра Фаціо не став би чинити йому жодної перешкоди, а бідна невинна дівчина, якій пощастило вирватися з вовчих пазурів...»
    — Omnia munda mundis[56],— вирік він, рвучко повернувшись до фра Фаціо і забувши, що той не розуміє латини. Але ця забутливість якраз і подіяла, як було потрібно. Якби падре Крістофоро почав сперечатися, спираючись на доводи, фра Фаціо, звичайно, знайшов би інші, протилежні, і одному богові відомо, коли і як скінчилася б ця суперечка. Та зачувши латинські слова, повні таємничого змісту й промовлені з такою рішучістю, він подумав, що саме в них і має міститися вирішення всіх його сумнівів. Тож він одразу заспокоївся й сказав:
    — Гаразд, вам це краще знати!
    — Можете бути певні,— відповів падре і, підійшовши при слабкому світлі лампади перед вівтарем до втікачів, котрі стояли в нерішучому чеканні, сказав їм: — Діти мої, подякуйте всевишньому, який позбавив вас від великої небезпеки. Можливо, саме в цю хвилину...— Тут він став роз'яснювати те, про що натяками дав їм знати через хлопця, посланця; він і не підозрював, що вони знали про все набагато більше його самого, і вважав, що Меніко застав їх удома, перш ніж розбійники встигли проникнути туди. Ніхто не став переконувати його в протилежному, промовчала навіть Лючія, яка все ж відчула докори сумління: «Така потайливість перед такою людиною!» Але ж то була ніч плутанини, хитрощів і всяких обманів.
    — Тепер ви бачите, діти мої, — провадив він далі,— що залишатися в рідному селі для вас досить небезпечно. Ви в нім народилися й нікому не вчинили зла, але — така воля господня. Це випробування, діти мої. Зносьте його терпляче, покладаючи надії на всевишнього, не почуваючи злоби, і будьте певні: настане час, коли ви будете вдоволені з того, що відбувається тепер. Я потурбувався знайти для вас притулок на перші дні. Невдовзі, сподіваюсь, ви зможете спокійно повернутися до себе додому: Господь допоможе вам у всіх ваших справах і зробить усе для вашого добра. А я, зрозуміла річ, постараюся виправдати милість, яку він виявив мені, вибравши мене засобом служіння вам, його бідним і любим змученим створінням. Ви,— провадив він, звертаючись до жінок,— можете зупинитися в ***. Там ви будете достатньою мірою захищені від усякої небезпеки і в той же час пробуватимете не дуже далеко від вашого дому. Розшукайте наш монастир, скажіть покликати отця настоятеля й передайте йому ось це послання — він стане для вас другим падре Крістофоро. Ти, Ренцо, теж повинен позбутися як чужої, так і своєї люті. Віднеси це послання до нашого монастиря в Мілані, отого, що біля східних воріт, і віддай падре Бонавентурі з Лоді. Він замінить тобі батька, наставлятиме тебе й підшукає тобі роботу, поки ти не зможеш повернутися й спокійно жити тут. Ідіть на берег озера до гирла Біоне, яка тече за кілька кроків від Пескареніко. Там, біля причалу, ви знайдете човна; гукнете: «Барка!» Вас спитають: «Для кого?» Відповідайте: «Сан-Франческо». Вас візьмуть у човна й переправлять на другий берег, де ви побачите візника, який довезе вас просто до ***.
    Якби кому спало на думку поцікавитися, яким же це чином падре Крістофоро так швидко роздобув усі ці засоби перевезення по воді й по суходолу, той показав би необізнаність щодо того, який великий авторитет капуцина, котрий тішиться в народі славою святого.
    Залишилося ще потурбуватися про нагляд за будинком. Падре Крістофоро взяв ключі й зголосився передати їх тим, кого вкажуть Ренцо й Аньєзе. Бідолашна жінка, видобуваючи з кишені ключа, тяжко зітхнула, згадавши, що її будинок стоїть зараз відімкнений, що всередині побував сам диявол, і хто знає, чи є там що берегти.
    — Перед вашим відбуттям, — сказав чернець, — помолімося всі гуртом Господові, щоб у цій подорожі він завжди пробував з вами і насамперед дав вам сили та ревність бажати того, чого бажає він сам.— Із цими словами він укляк посеред церкви, інші наслідували його приклад. Після того як усі мовчки помолилися, падре Крістофоро тихо, але ясним голосом, розбірливо промовив: — Іще помолімося за нещасного, який вимусив нас піти на цей крок. Ми були б не гідні милосердя твого, о господи, якби всім серцем не просили цієї милості і для нього — адже ж він так її потребує! В стражданнях наших у нас є велика втіха, бо ми пробуваємо в путі, вказаній нам тобою, і коли ми прийдемо до тебе з нашими прикростями, нам їх буде зараховано. Він же — твій ворог. О нещасний! Він змагається з тобою! Змилуйся над ним, господи, пом'якши серце його, хай стане він служником твоїм. Даруй йому всі блага, яких ми можемо бажати самі для себе.
    Потому, звівшись, він квапливо сказав:
    — А зараз у дорогу, діти мої, не можна втрачати ані хвилини часу. Хай береже вас бог, хай буде супутником вашим ангел його. Ідіть.
    Коли вони вже виходили, падре Крістофоро з хвилюванням, яке важко вимовити словами, зміненим голосом додав:
    — Серце підказує мені, що ми скоро побачимося.
    Звичайно, серце завжди каже тому, хто до нього прислухається, про те, що його чекає. Та чи ж багато знає серце? Так, хіба якусь дещицю з того, що вже сталося.
    Не дожидаючи відповіді, фра Крістофоро пішов до ризниці. Втікачі повиходили з церкви, і фра Фаціо замкнув двері, попрощавшися з ними схвильованим голосом. В повній мовчанці попрямували вони до вказаного місця на березі озера. Там побачили човна і посідали в нього, коли обмінялися паролем. Човняр відплив, відштовхнувшись веслом від берега. Потім він узявся за друге весло і, гребучи обома, виплив на відкритий простір, правуючи до протилежного берега. Не було ані найменшого вітерцю; озеро лежало рівне та гладеньке і могло б видатися нерухомим, коли б на ньому не дрижало легке й трепетне сяйво місяця, який дивився в воду з височини небес. Чувся тільки лінькуватий і рівномірний шум прибою, що вдаряв у береговий граніт, далеке дзюркотіння води, яка розбивалася об стояки мосту, та мірний сплеск весел, котрі, розтинаючи лазурову поверхню озера, дружно піднімалися з води, розбризкуючи краплі, й знов занурювалися в неї. Розтята човном хвиля, зливаючись знов за кормою, залишала позаду смужку брижів, яка чимраз більше віддалялася від берега.
    Мовчазні втікачі, пообертавшись, дивилися на гори і місцевість, освітлену місяцем і де-де вкриту густою тінню. Чітко вирізнялися села, будинки, хижки. Палаццо дона Родріго зі своєю пласкою вежею, що височіла над тісною купкою будиночків біля підніжжя гірського виступу, видавалося лютим лиходієм, який, причаївшись у темряві серед гурту сплячих, сам не спав, задумуючи злочин. Лючія побачила його й здригнулася. Її погляд ковзнув униз по схилу, туди, де лежало їхнє сільце; вона вдивилася в його околицю, розшукала свій будиночок, густу верхівку фігового дерева, перехиленого через стіну дворика, вікно своєї кімнати і, як ото сиділа в глибині човна, спершися ліктем на борт і поклавши голову на руку, ніби збираючись заснути, отак стиха й заплакала.
    Прощавайте, гори, всталі з вод і піднесені до небес; покраяні вершини, знайомі тому, хто виріс серед вас, і закарбовані в його пам'яті не менше, ніж образи найбільш близьких людей; струмки, чиє дзюркотіння розрізняєш як звук звичних, рідних голосів; села, розкидані білими цятками по схилах, ніби отари овець на випасі,— прощавайте! Який же скорботний шлях того, хто, вирісши серед вас, покидає вас. Навіть в уяві того, хто розлучається з вами доброхіть, пориваний жадобою розбагатіти на чужині, в хвилину розстання самі мрії про багатство гублять свою привабливість, подорожній дивується зі своєї рішучості й ладен іти назад, якби ж ото не було в нього надії повернутися коли-небудь багатієм. Чим далі посувається він по рівнині, тим частіше його погляд, розчарований і стомлений, відвертається від цього одноманітного простору, повітря здається йому важким і мертвим; смутний і неуважливий, заходить він у шумні міста, де будинки тягнуться безперервною вервечкою, вулиці, вливаючись одна в одну, ніби утруднюють йому подих, і перед будівлями, якими милується чужинець, він з неспокійною тугою згадує про невелике поле в рідному сільці, про скромний будиночок, що його він давно запримітив і збирається купити, коли повернеться, розбагатівши, назад у гори.
    То як же почувається та, яка ніколи не прагнула податися за межі рідних гір жодним, бодай миттєвим бажанням, яка зв'язала з ними всі надії на майбутнє й яку ворожі сили несподівано відкинули далеко від рідних місць! Та, яку відірвано від найдорожчих для неї звичок, чиї надії розбито. Покидаючи рідні гори, їй доводиться йти до чужих людей, котрих вона й знати не знає і від котрих повернеться невідомо коли. Прощавай, рідний будинку, де часом, сидячи в самотніх роздумах, вона з потаємним трепетом училася в шумі людських кроків вирізняти звук кроків жаданих. Прощавай, будинку, поки що чужий, на який так часто мимохідь поглядала вона крадькома, злегка червоніючи, на будинок, де їй уявлялося спокійне, мирне життя дружини й господарки. Прощавай, церкво, куди стільки разів приходила вона з чистою душею, висловлюючи хвалу творцеві, де готувалося виконання священного обряду, де приховане сердечне зітхання мало дістати урочисте благословення, а узаконене кохання — своє освячення. Прощавай! Той, хто дав вам стільки радості, всюдисущий, і якщо він порушує щастя дітей своїх, то тільки для того, щоб дати їм щастя ще більш надійне й велике.
    Такі або майже такі думки роїлися в Лючіїній голові, і мало чим різнилися від них думки двох інших подорожніх, коли човен підвозив їх до правого берега Адди.

Розділ дев'ятий

    Поштовх човна струснув Лючію, яка, крадькома втерши сльози, підвела голову, вдаючи, що прокинулася. Ренцо став на берег перший і подав руку Аньєзе; та, зійшовши, в свою чергу простягла руку дочці, і всі троє зі смутком подякували перевізникові.
    — За що? — відповів він.— Ми на те й живемо на цім світі, щоб допомагати ближньому,— і, здригнувшись, немовби йому запропоновано вчинити крадіжку, відсмикнув руку, коли Ренцо зробив спробу дати йому частину грошей із тих, що він прихопив того вечора з собою з наміром щедро винагородити дона Абондіо, якщо той, хоча й проти своєї волі, зробить йому послугу. Віз стояв уже тут напоготові, візник повітав тих, кого дожидав, усадовив їх, прикрикнув на конячину, стьобнув батогом,— і віз рушив.
    Наш автор не описує цієї нічної подорожі, не згадує він і назви того місця, куди фра Крістофоро послав двох жінок; більше того, він навіть заявляє, що не бажає говорити про це. З подальшої розповіді з'ясується причина цього замовчування. Доля Лючії виявиться вплетеною в темну інтригу, затіяну одним чоловіком, приналежним, очевидно, до родини надзвичайно могутньої в ту добу, коли писав автор. Щоб пояснити дивне поводження цього чоловіка в даному випадку, авторові доведеться навіть коротко оповісти його минуле життя; і ця родина постане в таких барвах, які роздивиться всякий, хто прочитає подальшу розповідь. Але те, що бідолаха задля остороги хотів приховати, нам вдалося знайти в іншому місці. Один міланський історик[57], якому довелося згадати про того самого чоловіка, щоправда, не називає ні його, ані місця дії,— однак про останнє він каже, що це було старовинне й славне містечко, якому тільки бракувало назви міста; на іншій сторінці він розповідає, що там протікає Ламбро, і, врешті, що там є архіпастир. Після співставлення цих даних ми робимо висновок, що це не що інше, як Монца. В багатій скарбниці вчених індукцій знайдуться, можливо, більш тонкі, але навряд чи більш вірогідні. Ми могли б також, спираючись на досить обгрунтовані здогади, назвати й саму родину; але, хоч вона й зовсім вимерла, все ж краще залишити це ім'я ненаписаним, аби не ризикувати зачепити навіть мертвих і залишити вченим бодай якийсь привід для досліджень.
    Отже, наші втікачі прибули до Монци невдовзі після сходу сонця. Візник зайшов до шинку і сказав хазяїну, своєму знайомому, щоб він виділив їм кімнату, куди й провів їх. Висловлюючи подяку, Ренцо хотів був змусити і його взяти якусь винагороду, але візник, як і човняр, маючи на увазі іншу нагороду, віддаленішу, але щедрішу, також відсмикнув руку і, наче рятуючись втечею, поквапився до свого воза.
    Після вечора, що його ми описали, та ночі, що її кожен може легко уявити собі, проведеної в невеселих роздумах, у безперестанному чеканні якої-небудь неприємної пригоди, при подувах холодного осіннього вітру й безперервних поштовхах незручного воза, від яких прокидався кожен, хто починав злегка склеплювати очі,— після всього цього їм аж не вірилося, що вони сидять на стійкій лаві і все ж у якійсь та кімнаті. Подорожні поснідали, як те дозволяли тяжкі часи та скупі засоби, котрі належало заощаджувати з огляду на невідоме майбутнє,— та й їсти нікому не хотілося. Всі троє несамохіть згадали про бенкет, який вони збиралися влаштувати три дні тому, і кожен важко зітхнув. Ренцо хотів був залишитися з жінками щонайменше до кінця дня — подивитись, як вони влаштуються, зробити їм необхідні послуги. Та падре порадив негайно відіслати юнака його дорогою; тому жінки стали посилатися на цю пораду й висловлювати при цьому всілякі інші міркування: люди, мовляв, починають балакати, що відстрочка робить розлуку ще тяжчою, що він не зможе скоро повернутися й обмінятися з ними новинами; тож Ренцо кінець кінцем вирішив піти геть. Вони домовились, що постараються побачитись чимскоріше. Лючія не приховувала сліз; Ренцо стримувався через силу; міцно-міцно потискаючи руку Аньєзе, він промовив здушеним голосом: «До побачення» — і пішов.
    Жінки опинились би в ще скрутнішому становищі, коли б не добрий візник, якому було сказано провести їх до монастиря капуцинів і надавати їм усіляку допомогу. Отож наші подорожні подалися до монастиря, який, а це всім відомо, стоїть біля самої Монци. Коли вони підійшли до воріт, візник смикнув за дзвінок і попросив покликати отця настоятеля. Той з'явився негайно й з порога взяв листа.
    — А-а, фра Крістофоро!— сказав він, упізнавши почерк. Голос і вираз його обличчя говорили про те, що він вимовив ім'я свого великого друга. Треба сказати, що наш добрий падре Крістофоро в своєму листі дуже палко відгукувався про жінок і зворушливо повідомляв їхню історію, бо ж настоятель, читаючи листа, часом виказував подив і обурення і, відводячи очі від паперу, дивився на жінок із жалем і співчуттям. Скінчивши читати, він дещо замислився, а тоді сказав: «Тут не обійтися без синьйори; якщо синьйора візьметься за цю справу...»
    Потім, відкликавши Аньєзе вбік, на майданчик перед монастирем, він поставив їй кілька запитань, на які та відповіла ствердно. Повернувшися з нею до Лючії, він сказав їм обом:
    — Я спробую, дорогі сестри, знайти вам притулок не тільки надійний, але й почесний, поки бог не потурбувався про вас якнайкраще. Чи не бажаєте ви пройти зі мною?
    Жінки шанобливо виказали свою згоду. Чернець провадив далі:
    — Гаразд, тоді я негайно відведу вас у монастир до синьйори. Проте йдіть за мною на деякій відстані — знаєте, народ полюбляє полихословити, і бог знає, які підуть плітки, якщо отця настоятеля побачать на вулиці з молодою красунею... Я маю на увазі, з жінками взагалі.
    І, мовивши це, він пішов уперед. Лючія зашарілася, візник усміхнувся й глянув на Аньєзе, яка, не можучи втриматись, усміхнулася й собі. Коли чернець трохи відійшов, усі троє рушили слідом за ним, витримуючи відстань кроків десять. Тоді жінки спитали у візника (розпитувати отця настоятеля вони не зосмілились), хто така ця синьйора.
    — Синьйора,— відповів він,— проста черниця, але не така, як усі. Не подумайте, що вона абатиса або настоятелька, навпаки, судячи з розмов, вона одна й наймолодших черниць, але вона — від Адамового ребра, і предки її були великі люди, прибулі з Іспанії, звідки родом уся тутешня влада,— тим-то її й звуть «синьйорою». Цим хочуть показати, що вона — велика панія, і весь окіл величає її так, бо, кажуть, у цьому монастирі ніколи не бачили подібної особи. Та й уся її теперішня рідня, там, у Мілані, не абихто — це люди, які завжди у всьому мають рацію, а в Монці й поготів: її батько, дарма що не живе тут, вважається першим в околі, через це й вона може робити в монастирі все, що їй потрібно, та й за монастирськими стінами народ дуже поважає її, і якщо вже вона за що береться, то неодмінно домагається свого. Отож якщо цьому доброму ченцеві вдасться передоручити вас їй і вона вас прийме, то можу сказати вам прямо: ви будете як у бога за дверима.
    Діставшися до воріт містечка, в ті часи захищених збоку напіврозваленою старовинною вежею та рештками якоїсь маленької фортеці, так само розваленої (можливо, декотрі мої читачі пригадають, що бачили все це ще цілим), настоятель зупинився, озирнувся, чи за ним ідуть інші, потому зайшов у ворота й попрямував до монастиря, де знову спинився на порозі, чекаючи своїх супутників. Потім він попросив візника години за дві-три повернутися з відповіддю; візник пообіцяв і попрощався з жінками, котрі засипали його словами вдячності й дорученнями до падре Крістофоро.
    Настоятель запросив матір з дочкою зайти в перший дворик монастиря, завів їх до келії воротарки, а сам вирушив клопотатися в їхній справі. Через деякий час він повернувся радісний і сказав їм іти за ним. З'явився він якраз вчасно, бо дочка й мати вже не знали, як відчепитися від настирливих розпитів воротарки. Поки вони перетинали другий дворик, чернець напучував їх, даючи настанови, як потрібно поводити себе з синьйорою.
    — Вона настроєна дуже прихильно до вас,— сказав він,— і якщо захоче, може зробити вам багато добра. Будьте смиренні й поштиві, відповідайте щиро на всі запитання, які вона вважатиме за потрібне поставити вам. Якщо ж вас ні про що не питатимуть, то покладіться в усьому на мене.
    Вони опинились у кімнаті нижнього поверху, звідки двері вели до приймальні. Перш ніж зайти туди, настоятель, показавши на двері, мовив упівголоса: «Вона тут»,— як би ото ще раз нагадуючи про свої настанови.
    Лючія, яка ніколи не бувала в монастирі, потрапивши до приймальні, стала озиратися, шукаючи очима синьйору, щоб уклонитися їй, і, не виявивши нікого, стояла, мов зачарована. Але, помітивши, що чернець і Аньєзе попрямували в куток, вона подивилася за ними й побачила вікно незвичайної форми з двома товстими й густими залізними решітками, а за решітками — черницю.
    На вигляд їй можна було дати років двадцять п'ять, і з першого погляду вона здавалася гарною, однак це була поблякла, відцвіла краса, і я б додав — із слідами руйнації. З-під напнутого на голову й обвислого обабіч обличчя чорного покривала видніла білосніжна полотняна пов'язка, до половини прикриваючи такого ж білого лоба; друга пов'язка, спадаючи брижами й обрамляючи обличчя, переходила під підборіддям у білий плат, який спускався на груди й прикривав весь комір чорного чернечого одіяння. На чоло черниці часто набігали зморшки, мовби від гострого болю, і тоді чорні брови суворо сходились ближче. Очі, так само чорні, то впивалися в обличчя людей з якоюсь чванливою допитливістю, то квапливо втуплювалися в землю, ніби бажаючи сховатися. В певні хвилини уважний спостерігач виявив би, що ці очі шукали любові, жалю, співчуття; іншим разом він, можливо, зауважив би в них миттєвий спалах давньої, але притлумлюваної ненависті, щось погрозливе й жорстоке. Коли синьйорині очі були нерухомо скеровані в далечінь, одні могли вбачати в цьому горду відсутність будь-яких бажань, другі — биття прихованої думки про якусь внутрішню тривогу, що точила цю душу й володіла нею дужче всього на світі. Незвичайно бліде обличчя мало тонкі й вишукані обриси, однак було позначене слідами повільного виснаження. Ледь рожеві губи все ж чітко вирізнялись на цьому блідому тлі,— їхні рухи, як і очей, були раптові, жваві, повні виразності й таємничості. Велика, гарно збудована постать програвала від певної недбалості в поставі або видавалась іноді незграбною від поривчастих вайлуватих рухів, надто рішучих для жінки, не кажучи вже про черницю. В самому одінні де-де виявлялася якась вишуканість і вибагливість, засвідчуючи своєрідність цієї черниці: ліф було оброблено з якоюсь світською витонченістю, а з-під пов'язки на скроню спадало пасмо чорного волосся — обставина, яка промовляла про забутий або знехтуваний статут, бо ж правила приписували носити завжди коротке волосся — таке, як після урочистого обряду постригу.
    Однак усе це не справило враження на жінок, не знайомих з монастирськими порядками, а настоятель, бачивши синьйору не вперше, як і чимало інших, уже встиг звикнути до дивацтв в усій її особі та в манерах.
    Як ми сказали, в цю хвилину вона стояла біля решітки, недбало спершися на неї й стиснувши своїми безкровними пальцями її прути, і дивилася просто в вічі Лючії, яка нерішуче підступала до неї.
    — Вельмишановна мати й ясновельможна синьйоро,— сказав настоятель, низько похиливши голову й склавши руки на грудях,— ось та бідна дівчина, якій ви, на моє прохання, обіцяли своє високе заступництво, а це її мати.
    Обидві рекомендовані знай низько кланялися. Порухом руки синьйора показала, що, мовляв, досить, і звернулася до ченця:
    — Я щаслива, що можу зробити приємність нашим добрим друзям, отцям капуцинам. Однак,— провадила вона далі,— розкажіть мені дещо докладніше історію цієї дівчини, щоб стало ясно, що можна зробити для неї.
    Лючія зашарілася й похилила голову.
    — Ви повинні знати, вельмишановна мати...— почала була Аньєзе, але настоятель поглядом урвав її й відповів:
    — Ясновельможна синьйоро, цю дівчину, як я вже вам сказав, доручив мені один із моїх співбратів. Щоб уникнути різних небезпек, вона була вимушена потай залишити рідне село, і ось тепер вона тимчасово потребує пристановища, де можна б жити в невідомості і де ніхто не насміє потурбувати її, навіть коли...
    — Що ж це за небезпеки? — урвала його синьйора.— Прощу, отче настоятелю, не говоріть загадками. Адже ви знаєте, що ми, черниці, дуже охочі до всяких історій та ще й з усіма подробицями.
    — Небезпеки ці такі,— відповів настоятель,— що до слуху вельмишановної матері вони повинні дійти тільки у вигляді найслабкіших натяків.
    — Так, звичайно,— квапливо мовила синьйора, злегка почервонівши. Може, то в ній заговорила соромливість? Той, хто спостеріг би миттєвий вираз досади, що супроводив цей рум'янець, міг би засумніватися в цьому, тим паче порівнявши його з рум'янцем, який часом заливав Лючіїні щоки.
    — Досить буде сказати те, — провадив настоятель, — що один всемогутній кавалер...— не всі великі світу сього послуговуються дарами божими для слави божої й на користь ближньому, як це робить ваша світлість...— один всемогутній кавалер якийсь час переслідував цю дівчину ницими зваблюваннями, а потім, бачачи марність своїх домагань, вирішив удатися до відкритого насильства, аж бідолашка вимушена була втікати з власного дому.
    — Підійдіть до мене ви, котра молодша,— сказала синьйора Лючії, поманивши її пальцем.— Я знаю, що устами отця настоятеля глаголить істина, проте ніхто не може бути обізнаний у цій справі краще за вас. Тож ви повинні сказати нам, чи справді цей кавалер виявився мерзенним переслідувачем.
    Що стосується першого бажання синьйори, то Лючія відразу послухалась і підійшла до неї, але дати відповідь — це була зовсім інша справа. Якби таке запитав Лючію навіть хтось із своїх, вона й тоді б дуже зніяковіла; коли ж таке запитала значна синьйора, та ще з якимсь відтінком насмішкуватого сумніву, в дівчини відразу пропала всяка охота відповідати.
    — Синьйоро... вельмишановна... мати....— лепетала вона, ніби їй не було більше чого сказати. Але уже Аньєзе вирішила, що необхідно прийти дочці на допомогу, оскільки теж була обізнана в цій справі не менше від неї.
    — Ясновельможна синьйоро,— сказала вона,— я можу підтвердити, що моя дочка боялася цього кавалера, як чорт ладану, тобто я маю на увазі, що оцей кавалер — сущий диявол. Ви вже мені вибачте, якщо я говорю нескладно, адже ми прості люди. Річ у тім, що моя бідна дівчинка була засватана за одного хлопця нашого ж стану, богобоязливого, скромного хлопця. І якби наш синьйор курато був справжнім чоловіком, як я це розумію... я знаю, що говорю про особу духовну, але ж падре Крістофоро, друг отця настоятеля, також особа духовна, як і наш курато, а він чоловік милосердний і якби був тут, то міг би підтвердити...
    — Які ж бо ви скорі говорити, коли вас не питають! — гордо й гнівно урвала її синьйора і при цьому зробилась майже потворною.— Мовчіть, я і без вас знаю, що батьки завжди квапляться давати відповіді за своїх дітей.
    Уражена Аньєзе кинула на Лючію погляд, мовляв: «Бачиш, як мені перепадає через твою забарність». Настоятель і собі велемовно подивився на дівчину й кивнув головою на знак того, що настав час якось виплутуватися й не кидати на мілині бідну матір.
    — Вельмишановна синьйоро,— мовила Лючія,— все, що сказала вам моя мати, щира правда. Юнак, який залицявся до мене...— і при цих словах вона густо почервоніла,— я йшла за нього без примусу. Пробачте, що я висловлююсь про це так безсоромно, але я не хочу, щоб ви кепсько подумали про мою матір. А щодо того синьйора (хай простить йому Господь!)... то я готова радше вмерти, аніж потрапити йому в руки. І якщо ви будете такі милостиві й прихистите нас, коли вже нам доводиться йти на це — шукати притулку й турбувати добрих людей (нехай буде на все воля Господня!),— то будьте певні, синьйоро, ніхто не молитиметься за вас палкіше від нас, бідних жінок.
    — Вам я вірю,— мовила синьйора злагіднілим голосом.— Але мені хотілося б вислухати вас віч-на-віч. Не тому, звісно, що мені потрібні подальші пояснення або докази, щоб удовольнити палке прохання отця настоятеля,— провадила вона,— про це я вже подумала. Ось як, думається мені, найкраще вчинити на перший час. Монастирська воротарка кілька днів тому віддала заміж свою останню дочку. Ці жінки можуть зайняти звільнену нею кімнату й виконувати ті нехитрі обов'язки, які виконувала вона. Сказати правду...— тут вона зробила знак настоятелеві, котрий підійшов до решітки, й стиха вела далі: — Сказати правду, з огляду на поганий урожай спершу були хотіли нікого не брати на місце тієї дівчини, але я поговорю з матір'ю абатисою, а одне моє слово... та й до того ж палке прохання отця настоятеля... Отже, я вважаю цю справу залагодженою...
    Настоятель почав був дякувати, але синьйора урвала його:
    — Не треба ніяких церемоній: якби виникла така потреба, я теж змогла б удатися до підтримки отців капуцинів. Зрештою,— провадила вона з усмішкою, де проглядала якась гірка насмішка,— зрештою, хіба ми не брати й сестри?
    Мовивши це, зона покликала одну з двох послушниць, приставлених до неї, як виняток, для особистих послуг, і наказала повідомити про своє рішення абатису, а потім домовитися з воротаркою і з Аньєзе. Вона відіслала останню, відпустила настоятеля й затримала Лючію. Настоятель провів Аньєзе до воріт, давши їй дорогою нові настанови, а сам пішов писати листа своєму другові падре Крістофоро.
    «Велика дивачка ця синьйора! — думав він дорогою.— Цікава особа! Але хто зуміє зачепити її за живе, той зможе примусити її зробити що завгодно. Крістофоро, либонь, і не сподівався, що мені пощастить так швидко й спритно влаштувати все. Дивний він чоловік! Нічого з ним не вдієш, завжди він заклопотаний, роблячи добрі справи. Добре, що цього разу він знайшов друга, який вмить усе залагодив, тихо й без особливих клопотів. Добряга Крістофоро буде задоволений і побачить, що й ми тут на дещо придатні».
    Синьйора, котра в присутності бувалого капуцина зважувала свої рухи й слова, зоставшися віч-на-віч із молоденькою недосвідченою селянкою, більше не вважала за потрібне стримуватися; і її речі помалу-малу стали такі дивні, що ми, замість наводити їх, вважаємо за зручніше коротко розповісти історію нещасної, бо це необхідно для розуміння всього незвичайного й таємничого, пов'язаного з нею, і для пояснення її подальшої поведінки.
    Вона була молодша дочка князя ***, відомого міланського аристократа, який вважався одним з найбагатших людей в місті. Та через високу думку про своє звання все його багатство видавалось йому недостатнім, ба навіть мізерним для підтримання блиску їхнього давнього роду. Тому його думки були скеровані на те, щоб спробувати, принаймні оскільки це залежало від нього, зберегти це багатство таким, яким воно було,— неподільним довіку. Скільки він мав дітей, про це наша історія з певністю не говорить: вона лише дає на здогад, що він прирікав на чернече життя молодших дітей обох статей, щоб залишити весь статок своєму первісткові, призначеному продовжувати рід, тобто понароджувати дітей, мучитись самому й мучити їх у такий самий спосіб.
    Наша нещасливиця була ще в череві матері, коли її долю було вирішено безповоротно. Залишалося тільки дізнатися — буде то чернець чи черниця, для чого була потрібна не згода дитини, а тільки поява її на світ. Коли народилась дівчинка, князь, її батько, бажаючи дати їй ім'я, яке безпосередньо викликало б думку про монастир і яке носила свята знатного походження, назвав її Гертрудою. Першими її іграшками були ляльки, вбрані черницями, потім — маленькі зображення святих, так само в чернечому вбранні. Ці подарунки завжди супроводжувались довгими напученнями берегти їх як коштовність і риторичним запитанням: «Адже ж гарно, еге?» Коли князь, княгиня або княжа — єдиний із хлопчиків, виховуваний удома,— хотіли похвалити квітучий вигляд дівчинки, вони ніби не знаходили для цього інших слів, крім: «Шо за мати абатиса!» Однак ніхто ніколи не казав прямо: «Ти повинна стати черницею». Це була сама собою зрозуміла думка; її зачіпали побіжно, при всякій розмові щодо майбутнього дівчинки. Якщо Гертруда часом дозволяла собі який-не-будь зухвалий і визивний вчинок, до чого вона за своєю вдачею була досить схильна, їй казали: «Ти — дівчинка, тобі не личить поводитися так; от коли станеш матір'ю абатисою, тоді й перевертатимеш усе догори дном». А подеколи князь, вичитуючи дочці за надто вільне й невимушене поводження, над яким вона не задумувалася, казав їй: «Ох-ох! Дівчинці твого звання не слід поводити себе так; якщо ти хочеш, щоб у свій час тобі виказували належну повагу, учись замолоду володіти собою: пам'ятай, що в монастирі ти у всьому повинна бути першою — адже знатна кров повинна виявляти себе всюди».
    Усе це навіювало дівчинці думку, що її доля — стати черницею. Але батькові слова діяли на неї сильніше, ніж будь-які інші слова. Князь у всьому виявляв себе повновладним господарем, а коли заходила мова про майбутнє дітей, то його обличчя, кожне його слово виказували несхитну рішучість і невблаганну, сувору владність, які справляли на оточення враження фатальної необхідності.
    З шести років Гертруду віддали на виховання, а вірніше, для підготовки до покликання, на яке її прирекли,— до монастиря, де ми її й зустріли. Саме місце було обрано