Скачать fb2
Спомини запорожця

Спомини запорожця

Аннотация

    Спомини Никифора Авраменка, написані в рідкісному для української літератури жанрі «документального свідоцтва», вражають своєю відвертістю та безпосередністю. Події в Україні першої половини XX століття постають крізь особистісне сприйняття простої людини, чия молодість припала на буремні роки Визвольної війни. Дитинство в Запоріжжі початку минулого століття, фронти Першої світової, становлення української армії, бої українських військ у 1917–1919 рр., Зимовий похід, еміграція у Польщі — про все це читач дізнається з щирої сповіді учасника тих далеких подій. Упорядковані та підготовлені до друку автором ще на початку 1970-х, спомини стали своєрідним посланням нащадкам у XXI столітті.
    Публікується вперше за матеріалами з сімейного архіву сім'ї Авраменків у Познані. Текст подається в оригінальному написанні. Для більш зручного прочитання частково адаптовано до сучасної орфографію та пунктуацію.


Никифор Авраменко «Спомини запорожця»

    Мабуть, Никифор Авраменко мріяв про те, щоб його спогади були видані в Україні окремою книгою і щоб її побачив український читач. Можливо, тоді ця мрія видавалася комусь марною і безпідставною, але він все ж таки упорядковував свої нотатки, вперто вірячи, що вони не щезнуть безслідно, у вирі буденних подій, що комусь далекому і невідомому в Україні буде цікаво їх прочитати.
    Шлях від рукописних нотаток у Варшаві до видання книги в Києві був непростим і міг би стати предметом окремої розповіді, та головним все ж для всіх нас є результат — «Спомини запорожця» побачили світ у Києві, Рукопис передано на збереження в наукову бібліотеку ім. О. Ольжича.
    Никифор Авраменко народився і виріс на Запоріжжі. Воював за незалежність України в часи Визвольних змагань. Жив у Польщі, яка стала для нього другою Батьківщиною і яку він Любив так само гаряче, як і рідну Україну. Там народилися і виросли його діти — Антоній, Галина, Роман. Галина — учасник Варшавського повстання, має державні нагороди Республіки Польщі, живе у Познані. Антоній з сім'єю живе у Вроцлаві. Роман Авраменко донедавна жив також у Познані. Його не стало в березні 2006 р. — йому чи не найбільше ми завдячуємо збереженню рукописів батька та можливістю донести «Спомини запорожця» до українського читача.
    Присвячуємо цю книгу пам'яті всіх українців, кого доля розкидала по далеких і близьких світах і хто зумів уберегти в душі любов до далекої Батьківщини та передати її своїм дітям.

Передмова

    Коли кажуть, що незалежність України було виборено у 1991 р. кров'ю тих, хто віддав за неї життя у попередні десятиліття, мені на думку приходить передусім покоління борців за волю України у 1917–1921 рр. Покоління, якому довелося зі зброєю в руках боротися проти іноземних загарбників та судилося випити до дна гірку чашу розлуки з рідним краєм. Покоління, до якого належав і мій батько, Никифор Авраменко, учасник національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., поручник армії Української Народної Республіки.
    Мій батько був людиною незвичайної долі. Він народився за часів владарювання в Україні царської Росії, коли будь-яке українське національне життя придушувалось як «мазепинство». За фахом інженер, свою науку він закінчував не в школі, а на фронті Першої світової війни, куди його було мобілізовано долав російської армії. Тут, на фронті, він і зустрів 1917рік. Національне відродження, що розпочалося після падіння царату, покликало його до служіння Батьківщині, і він зголосився добровольцем до українського війська. Визвольну війну мій батько пройшов у Запорізькій формації — одному з найславетніших військових з'єднань армії УНР. У лавах запорожців упродовж 1918–1920 рр. бився проти червоної та білої Росії.
    Як відомо, визвольні змагання завершилися поразкою. Молоду українську державу було розшматовано сусідами — більшовицькою Росією, Польщею, Румунією. Учасників національно-визвольної боротьби, серед яких був і мій батько, чекали еміграція та забуття… Як старшина української армії, він перебував кілька років уже після завершення війни у польських таборах для інтернованих. Після того настало замешкав у Польщі, де й одружився.
    Батько часто згадував Визвольну війну 1917–1920 рр. Скільки років пройшло, та ми бачили, що ті події все ще боліли йому. Він листувався з ветеранами армії УНР, дописував до різноманітних українських видань, брав участь у з'їздах представників українських ветеранських організацій. Особливо тісні стосунки підтримував з ветеранами Запорізького корпусу — полковниками І. Дубовим, П. Дяченком, В. Корнієвим, генералом Г. Базильським та багатьма іншими. Добре пам'ятаю, як приходили до батька колишні старшини-запорожці. Відвідували вони нас дуже часто — мати жартувала, що двері в нашому домі не зачиняються… Разом згадували минуле, співали українських пісень, ділилися враженнями про повоєнну дійсність…
    У середовищі колишніх запорожців батько мав авторитет і пошану. Ще хлопчаком мені доводилось чути, що в часи Визвольної війни його називали «сумлінням Запоріжжя». Ті, хто близько знав батька, цінували передусім його чесність та вірність своему словур Він завжди дотримував обіцянки, ніколи не кидав слів на вітер. Це була кришталево чесна людина.
    Шанували батька й ті, кому довелось працювати разом з ним уже в мирний час. У 1936 р. він закінчив школу шляхових майстрів і працював надалі в управлінні шосейних доріг на Підляшші. Пам'ятаю, робітники й службовці, українці й поляки, з однаковою повагою ставились до вимогливого, але справедливого керівника.
    Чесний, людяний, працьовитий — таким я й запам'ятав батька на все життя.
    Понад усе він любив Україну. У Харкові восени 1918 р. написав вірш-присягу, який не раз потім читав нам, його дітям, і який я запам'ятав назавжди:
Тобі, мій краю дорогий, складаю я свою присягу —
Тебе любить, тобі служить, за тебе вмерти коло стягу…
І прапор наш жовто-блакитний клянусь довіку боронить,
І за народ, забутий, рідний, останню кров свою пролить.

    Ці рядки склала людина, безмежно віддана своєму народові та рідній землі. Скільки пам'ятаю, батько надзвичайно цікавився звістками з Наддніпрянської України. Уважно слідкував він і за становищем на Західній Україні. Йому боліл о, коли населення деяких регіонів виявляло низький рівень національної свідомості, коли українці зрікалися свого імені. Нам, дітям, батько завжди наказував пам'ятати, що ми українського роду, й ніколи про це не забувати.
    У 1958 р. разом з дружиною він відвідав Україну — майже через сорок років після розлуки з рідним краєм. У 1960 р. батько знову їздив на Батьківщину, на рідне Запоріжжя. У 1966 р. поїхав ще раз. Враження від цих поїздок було сумне. Пам'ятаю, з якою тривогою він розповідав про становище в Україні. Русифікація, відсутність політичної свободи… Здавалось, майбутнє України поставало у вкрай похмурому світлі. Та все ж батько вірив, що, попри всі негаразди й труднощі, державне відродження українського народу неминуче настане. Цю віру він зберіг до кінця життя.
    Незадовго до смерті батько завершив працю над спогадами, які нині й пропонуються увазі читача. Пожовклі сторінки списаного каліграфічним почерком паперу розповідають про непростий життєвий шлях українського офіцера. Спогади мають величезну цінність для історії, оскільки, маючи феноменальну пам'ять, батько надзвичайно докладно описав ті події, у яких йому довелося взяти участь. Зрозуміло, найбільше уваги він приділив добі 1917–1921 рр.
    Тривалий час спогади батька переховувались у нашій родині таємно. КДБ в Польщі за комуністичного режиму почувалось як у себе вдома, тож найважливіше було вберегти їх від «стороннього ока». Пам'ятаю, як батько незадовго до смерті наказував:
    — Романе, бережи цей рукопис як зіницю ока, а як настане колись свобода — передай на Україну, щоб там знали, як ми боролись за незалежність, у яких важких обставинах довелось вести ту боротьбу…
    Він мріяв передати свої спогади до якогось історичного музею в Україні, та водночас не міг не розуміти, що це Неможливо до тих пір, поки країна перебуває під радянською займанщиною.
    Настали інші часи.
    Незалежна Україна, про яку мріяв мій батько, стала дійсністю. Мене, його сина, особливо тішить те, що ці спогади нарешті побачать світ в Україні, як батько того завжди хотів. І хочеться вірити, що його спогади про доленосну добу національно-визвольних змагань зацікавлять усіх тих, хто не байдужий до нашого героїчного й трагічного минулого…

    Роман АВРАМЕНКО Познань, грудень 2005 р.

Вступ

    Живу на світі восьмрий десяток літ — не малий вік! Чимало бачилось, чулось од людей. Сам також пережив багато. На своїм путі спотикав і квіти розкішні, і терни колючі, гладенькі доріжки і гострі каміння.
    Діти, слухаючи оповідання про недалекі минулі часи мрій молодечих, про завзяті змагання за волю, про край, де побачив я світ і пережив щасливі літа молодості, про своїх батьщв і родичів, просили написати спомини про своє життя.
    Що ж, спробую! Пам'ять починає зраджувать, а дещо з записок загинуло. Тому буду в міру можливості скорочуватись.
    Буду при тім уникати широких міркувань, нічого не прикрашувать, не зменшувать і не промовчувать.
    Діти родились і виросли в Польщі, в варунках і умовах специфічних, присущих окресові до 1939 р. Учились в польських школах, майже не спотикались з українцями і ближче їх не знали.
    Мати-полька цілком натурально старалась виховать своїх дітей у дусі часу, в культурі і народовості польській. Я додавав од себе оповідання про Україну, нарід, природу. Про історію стару і нову.
    Таким чином хотів я в своїй сім'ї помирить різниці національну і релігійну і ту нетолеранцію, що віками держалась спеціально на східній території Польщі. Дружина перешкод не робила, хоть часом не обійшлося без конфлікту.
    Пишучи ці рядки, маю на меті зміцнить в дітях любов і поважання до приналежності до великого Народу і чудового Краю, що йде вперед серед народів світу, вносить щораз більше вкладу в культуру — скарбницю людськості.
    Вибачать мої найдорожчі невправний стиль, бідненький спосіб оповідань. Що написано — плило з глибини серця, а міркування — з чистої інтенції.
    З Божою поміччю починаю та прошу Всевишнього, аби поміг мої спомини довести до кінця.

Все проходе, все минає

Дещо про рід
    Нашим знаним протопластом був значний козак Павло Абрамович-Абраменко. Рід наш козацький, старовинний.
    Павло належав до тих кількох тисяч шляхти, що приєднались до Богдана Хмельницького і становили підставову силу в боротьбі за волю проти магнатів, а пізніше — за власну державність.
    Належить припускать, що прадід Павло мав солідну освіту і огладу, коли бачимо його в гетьманській канцелярії і посольствах в Москву та Крим. Нарешті бачимо його на чолі посольства од гетьмана Брюховецького до отамана Степана Разіна, котрий підняв донських козаків та кріпаків-селян проти боярів та царського уряду.
    Тут знайшов свою смерть. Легенди та перекази родової хроніки подають деякі моменти з життя Павла. Ото що пам'ятаю.
    Будучи в посольстві до Москви допущений до цілування царської руки, ідучи до трону, спіткнувся на килимі і «простягся на весь свій страшенний зріст!» перед троном. «Сконфужений», пропустив наступного і одійшов назад, руки царської не поцілувавши. Цей випадок був неприпадковий, і в Москві зрозуміло його як належить. Попав в неласку і не дістав, як було прийнято, ніякого царського «милостивого» подарунку.
    Припущать треба, що, будучи належним до тої групи хмельничан-незалеж- ників, покозаченої шляхти, обуреної крутійством московського боярства, недодержуючих Переяславської умови, послуговуючих брехнею, сіянням заколоту серед козацтва і посполитими, старшин та духовенства, Павло не хотів цілувати царську руку. Царя не поважав. Мусив з цього поводу оселиться на Запорозьких землях, де московська рука не доставала.
    Прибувши до Разіна од Війська Запорозького і гетьмана Брюховецького для обговорення спільного виступу проти Москви, трапив на критичний момент повстання, з котрим Разін поспішив.
    В бою під Татищевою з князем Баратинським Павло Авраменко поліг лицарською смертю разом з своїми п'ятьма товаришами. Своєю смертю урятували вони тим разом Разіна, котрий, поранений і розбитий, сховався на Дон. Одначе в недовгому часі досягла московська рука і на Дон. Виданий, згинув Разін лютою смертю в Москві. Павла і його товаришів мертвих повішено та на пливучім помості спущено по Волзі. Видно, дорого продавали своє життя!
    В старих козацьких історичних піснях одна починається: «Оврамиха стара мати та три сини мала…», говориться про смерть одного з них, молодого Авраменка, що мав «жупан голубенький» та поліг в бою з татарами «під Келебердою».
    Ця Келеберда і тепер існує, а лежить над Дніпром на лівому «татарському» боці, проти колишнього зимовника над Омельником, нашого родового гнізда по Павлові.
    За моєї пам'яті там жив старший мій дядько Василь. Дід мій Миколай поділив на трьох синів своє майно. Василь зостався над Омельником, Іван дістав свій наділ над Омельником, а мій батько — дім і ґрунт в повітовім місті Верхньодніпровську та непогане господарство в Кічкасі коло Хортиці.
    Дядько Василь зберігав родові пам'ятки, легенди і перекази. Йому теж багато завдячую з того, що почув про минуле Авраменків-«курчаків». Волею діда сини не могли ділить на своїх дітей одержані ґрунти. Діставав і сідав на господарство старший син. Інші діставали освіту, фах і йшли на свій хліб, одержавши запомогу. Дочки діставали освіту та науку практичну, випосаження, виходили з дому переважно заміж за хліборобів.
    Сім'я. Батько, Антон Миколайович, був людиною великих чеснот. Не палив тютюну, не пив горілки, дуже релігійний, мрійник та жертвенник. Дуже добре його пам'ятаю і хилю низько голову над його пам'яттю. Наскільки мені відомо, мав бути військовим. Служив в артилерії і брав уділ в війні 1877 року з Туреччиною.
    Не знаю ближче причини позоставлення військової служби після війн і і вступления до монастиря св. Пантелеймона на горі Афон. Відомо тільки, що устав (регула) був там гострий. Молода людина, одначе, не витримала тамошнього життя. Вернувся додому і завів сім'ю. Оселився спочатку в Верхньодніпровську. Зросту був батько середнього, широких рамен, продовгуватого сухощавого обличчя. Ніс прямий, тонкий, довгуватий, носив бороду і вуса. Маючи 50 літ, почав лисіть. Убирався просто, по-господарському. Вишита сорочка, широкі сині штани, на голові літом солом'яний бриль, синій кашкет форми польської «мацеювки», зимою сива смушева шапка. Верхнею одежею була легка або на хутрі чумарка. Чоботи козлові або літом легкі шкіряні постоли, а до них полотняні штани і білий кітель.
    Для своєї правості, прямоти, щирості та лагідності користався великим довір'ям у людей, був «совісним» суддею при різних непорозуміннях сусідських і родинних, довіреним і уповноваженим в справах громадських, знаним широко і далеко опікуном сиріт, вдів, калік та покривджених. Тому часто бував поза домом, господарством цікавився постільки-поскільки, — все було на матері, переважно в оренді.
    Бував гострий в справах релігійних. Не вільно було виконувать в свято найменшої праці, а в науці Закону Божого не вільно було приносити ступеня іншого як 5.
    Правду кажучи, батько підірвав хазяйство міцно. Зате людська любов та пошанування перейшли і на нас.
    Мати, Параскева Іванівна, з козацького роду Зубів, була літ на 8-10 молодша од батька.
    Зуби виділялись дуже високим зростом, сильною будовою та лагідним, спокійним характером. Були добродушні, веселі і працьовиті. Мала мати брата Петра та сестру Єфимію. Всі троє дуже до себе подібні з лиця і вдачі, тільки се три не доставали братові до плечей, бо дядько Петро мав більше двох метрів зросту, як і його син-одинак Андрій.
    Одначе матінка моя була досить високою женщиною міцної будови. В нашій сім'ї я один до неї подібний з лиця.
    Як і батько, мати була также дуже релігійна.
    Мала великі сіро-сині очі, в яких світила доброта і лагідність. Огромної працьовитості. Робила все по господарстві і в домі спокійно, без поспіху, а виходило докладно і скоро. Не пам'ятаю яких-небудь непорозумінь з батьком в його справах чи по господарстві. Шроте нас часто боронила, коли щось випало не по батьковій мислі, може, найбільше мене, бо, правду кажучи, я найбільше виламувався з установленої течії та робив заборонені, не завше безпечні вибрики.
    Мала мама гарне густе учесання, прикрите сіткою або старосвітським очіпком[1], вишитим шовком і золотом. Убиралась звичайно в темні сукні, літом ясніші, легкі. Зимою накладала сердак, кожушок, а в свята гарне хутро на тхорах з великим коміром, не пам'ятаю, з якого звіра. Капелюхів ніколи не носила, зате мала гарні дорогі хустки, кашемірові і пухові. Не любила також шовку.
    Всі ми матір любили безгранично, як і вона нас. Всі старались не заслужить на незадоволення, а тим більше найменшу нагану.
    Мати не мала освіти поза читанням та писанням, зате була господиня знаменита. Її печиво, соління, маринування, смачні страви, ковбаси, шинки, схаби були знані широко. А наливки та настойки!
    Зналася матінка і на травах, коріннях, листях та квітах од всяких хвороб. Сама збирала і нам показувала, та навчала, яке зілля до чого служе. Пам'ятаю такі рослини лічебні: подорожник, звіробой, деревій, золототисячник, кузьмич-трава, бодяга, живокост, бабка, медвеже вухо, дзвіночки, молоденькі листочки березові, топольові, липовий цвіт, ягоди і молоді стеблі дикої малини, корінь валер'яновий, цвіт дикої ружі. Дуже багато ще тих натуральних ліків вийшло з голови. Одначе ствердити належить, що багато людей приходило просить всяких травок чи коріння, і вони помагали часто і радикально.
    Встає і тепер перед очима лице матері: добре, ласкаве, привітне, з усмішкою на гарних устах, для нас всіх однакове в виразі, всіх однаково кохаюче. Ці прикмети перейшли до дочок і внучок. Нехай буде пухом їй земля!
    Померла в вікові коло 80 літ і похована в Хортиці. Землею з її могили притрусять і мене. Привезена в 1958 р. разом з Дніпровою водою.
    Бабуся Єфимія, батькова мати, жила до смерті при нашій сім'ї. Померла в глибокій старості, маючи понад сто літ. Пам'ять заховала її вигляд. Високого зросту, трохи похилена, з костуром в руці, до останніх днів була рухлива і ходила досить скоро. Мала не цілком сиве довге волосся, вбиралася в темні сукні і хустки. Лице продовгувате, темно-жовтувате, з сухим довгуватим носом, губи стулені, а очі, заховані в зморшках, ще поблискували.
    Мав я коло 5½ років, як бабуся померла, проте пам'ятаю певні випадки і моменти з перед двох літ раніш.
    Од осені до весни бабуся жила в своїй невеликій теплій кімнаті, де стояло ліжко, стіл, лава, крісло і велика скриня, міцно окована, з величезним замком. На стінах — старинні ікони з лампадками. Коли бабусі не було, дітям до кімнати ходить заборонялось. З наступлениям теплих днів весни збиралася бабуся надовго з дому і верталась восени.
    Пішо сотні кілометрів, живлючись жертвами, ходила вона по святих містах в Києві, Почаєві і інших монастирях, знаних на Україні і за Україною.
    Була також в Палестині. Разом з бабкою ходила група паломників. В такій подорожі не можна було купувать за гроші харчів. Молодші старались зароблять, а старі діставали в ім'я Боже.
    З подорожі приносились різні пам'яткові речі.
    Срібні перстені з синьою емаллю од св. Варвари — «щоб голова не боліла», жолуді од св. Афанасія — «вельми добрі на зуби»,хрестики на шию кипарисові з Єрусалиму, срібляні з синьою емаллю і різані з коралу з Києва, пляшечки з св. водою з Почаєва, іконки з Козельщини на дереві, з Афону на полотні, дорогий ладан з Св. Землі. Різного цвіту свічки.
    Діти діставали дещо з солодких південних овочів — фініки (daktyle), інжир (figi). Вирушаючи в подорож, бабуся мала на собі дві досить великі торби. В одній зміна білизни, рушник і сукня. В другій — менша торбинка з паперами, пам'ятками і грішми. То були записи і заплати в церквах і монастирях за померлих, хворих, поміч Божу в господарстві і т. д.
    І так, вибираючись з дому, бабка прощалась з домашніми, благословила дітей і внуків, прощалась з сусідами і йшла на чолі богомольців, підпираючись закривленою палицею.
    Осінню всі ждали повороту бабусі з великим нетерпінням. Не гостинці були тому причиною, а оповідання: де була, що бачила. Цих оповідань вистачало на цілу зиму в довгі вечори.
    Загострювали вони цікавість про різні краї і людей, про великі міста, моря, дивні дерева, пам'ятники, великі будівлі в Києві, Одесі, Царгороді. Про гори і пустині, різних звірів і птахів.
    Тремтіли слухачі, очаровані оповіданнями про таємничий небесний огонь, який запалював на Великдень свічі в святині Гробу Божого в Єрусалимі, про печери Київської Лаври з гробами святих, про таємничу святиню в Вифлеємі, де родився Христос, а людина завмирала в безруху і молитві.
    Мріялись в уяві далекі світи, незнані дива, народи, чужі краї і бажання все це колись побачить своїми очима. Підсвідомо тягло в світ…
    Часом старенька цілими днями замикалась і до себе нікого не пускала. Якось прийшлося в такий день там всунуться. Вона сиділа перед відкритою скринею і щось там перекладала, перебирала. Зараз же казала мені вийти і заперти двері.
    Пам'ятаю смерть своєї бабусі. Вернулась раніше, ніж сподівалося. Була перетомлена і казала дать знать синам і дочці, аби з сім'ями скоріше приїхали. За тиждень були дядьки Василь та Іван і тітка Марфа з сім'ями. Приїхали також Зуби та мамина сестра з мужем і сином, Манжури-Ярмоленки, що жили близько од дядьків Василя та Івана. Бабуся більше лежала і відпочивала в той час, як звичайно після далекої подорожі. Тільки спала довго.
    Коли зібрався весь рід, прийшла сама до столу, сіла на своє місце в почесному куткові під образами. Мало їла, мовчки оглядала дітей, внуків і правнуків. Кожному пильно приглядалась, часом усміхалась і порушала устами. Мовчки молилась.
    Потім окремо балакала з старшими. А молодь і діти окремо збирались і, хоть одчували щось поважне! займувались своїми справами. Двоюрідні брати і сестри були всі старші од мене, тільки якась дівчинка, внучка дядька Василя, бігал а за мною по подвір'ю та між деревами.
    Потім перенесено скриню до більшої кімнати, тітка Марфа і мати вибирали, що там було, а старенька бабуся казала все розкладать на окремі місця і поділила на кожного. Дещо дісталося синам, а більше — дочці і внучкам. Любила найбільше сестру Оксану і їй дала дорогі правдиві коралі з золотими старинними монетами — дукатами червоного золота; цю дорогу пам'ятку колись сама дістала, як виходила за діда. Я його не знав, помер перед моїм народженням.
    Приїхав священик, висповідав, причастив і помазав святою оливкою.
    До останньої хвилини була бабуся притомна, говорила тихо. Її послання перенесено до великої кімнати, де спала останню ніч. Рано всі коло неї зібрались і по черзі підходили, ставали на коліна, а вона хрестила і благословила. Убрана була в приготовлене на смерть білизну, сукню і черевики. Панувала тиша. Рука протяглась за свічею, піднеслась голова, очі скерувались на ікони, вікно. Широко розкрились, оглянули присутніх своїх і чужих, поволі закрились. Назавжди…
    Проводила покійницю велика громада людей, з плачем і жалем.
    Померла легкою смертю, християнською, благочестивою. Без хвороб, що дай Боже каждому.
    Брат Андрій. Вище середнього зросту, добре збудований, мускулярний, мав класичні риси лиця. Гарно викроєні уста, прямий гречеський ніс, карі очі, трохи в міру випуклі, чистий, високий лоб, малі прилягаючі вуха і гарне волосся, відбиваюче металом, «як воронове крило». Лице продовгувате з висунутим трохи міцним підборіддям. Вуси носив трохи вниз, по-козачому. Мало і рідко спотикались обличчя такого приємного виразу, чистоти і ніжності, смуглявої, старої слонової кості окраски. Мій син Роман лицем дуже схожий на дядька.
    Ще усмішка у Андрія була надзвичайно гарна. Кінчик носа незначно пригинався, на лиці творились маленькі вглиблення-ямки, між невеликими пухковатими губами показувались рівні білі зуби.
    Одночасно чулась в тім обличчі сильна воля і непохитність. В молодих літах був типом степової краси. Мав малі руки з тонкими довгуватими пальцями і малі ступні. Посідав розлеглі заінтересовання, відомості з різних керунків. Мав гарну добрану бібліотеку, чимало картин — оригіналів знаних художників, з котрими знався і стрічався, як з літераторами і поетами. З фаху і науки електрик, умів виконать власноручно різні роботи, а особливо механічні. Мав кімнату-майстерню з інструментом слюсарським, токарню, столярським, малярським і плотницьким.
    Займався з поводженням фотографією і хімією. Там знаходились апарати телеграфічні і телефонічні, котрі служили до шукання удосконалення. В часі виїздив до великих міст, вишукував і купував старинні, часто зіпсуті речі, котрі доводив до порядку, не жаліючи часу. Купував старовинні меблі, не жаліючи кошту, а траплялось шукать до комплекту якогось крісла або столика місяцями і роками коресподенційно.
    Андрій любив і умів гарно убираться, платив доброму кравцеві дорого, умів також берегти в чистоті убрання і взуття. Взагалі в службі, праці і в мешканні був педантичний і вимагаючий од себе і оточення, підлеглих і домашніх.
    Любив я брата (старшого на 13 літ) безмежно і без застереження. Як же було приємно в його кавалерськім мешканні, з вигідною мебіллю, дорогими, з смаком підібраними килимами, картинами, книгозбіром в густовнім оправленні.
    Припоминаю, як привіз Андрій старовинну лампу-світильник і карманні часи, в яких не було вказівок, а в покришці три дірки з цифрами на години, минути і дні.
    Обидві речі попсовані, лампа не світила, часи десятки літ хіба не ходили, абули занечищені і без пружини, та і коліщата не всі. Цілими вечорами не один місяць страчено на одчищення механізму, дороблення бракуючих деталей, терпеливе полірування оправи — і часи пішли з великою докладністю, а світильник-лампа з дорогого фарфору з срібною оправою, перероблена на нагрівання спиртом азбестової сітки, давала прекрасний матовий світ. Зробив власноручно Андрій три човни, легкі, міцні і вигідні, до риболовства на двох, під парус на одного і для 5–6 осіб на чотири весла для прогулок по Дніпру. Скільки пам'ятаю, Андрій завше щось робив або читав. А читав дуже багато. Пильно слідив за життям літературним і громадським, близько держався революційного руху, належав до Української соціал-демократичної партії.
    Після смерті батька був фактичним головою сім'ї, а для мене недосягаємим авторитетом і прикладом.
    Сестри. Ксенія, або Оксана. Зросту невеликого, рухлива, мала карі очі, тонкий форемний носик, темні брови і коси, поважна і дуже працьовита. Завжди кимсь опікувалась. Вона і мене виносила і виняньчила, як говориться, не давала і пилинці упасти на дитину. Освіту мала невелику, потрібну для господині в тих далеких временах. Проте любила читать, а в старшім вікові не раз в куточку просиджувала з книжкою до ранку. Була молодша од Андрія на два роки, а старша од мене на 11 літ.
    Маючи 18 літ, вийшла заміж за Наума Степановича Гапоненка, доброго господаря в Верхньодніпровську. Знаменита і ощадна господиня, Оксана завше мала немалий гріш, а Наум Степанович, опікуючись полем, кіньми і рільничим знаряддям, не вміщувався в домашні і фінансові операції дружини і на тому добре виходив.
    Не була Оксана скупа, навпаки, приходила завше з поміччю там, де ця поміч була потрібна, а ця жертвенність трималася до старості.
    Мала Оксана трьох синів — Петра, Олександра і Гавриїла. Виростали хлопці в тяжких часах недостатку і голоду на Україні. Позбавлені господарства, а навіть останньої корови, зосталася їм хатина та невеликий ґрунт з парою дерев.
    Коли мала мисочка муки коштувала 10 рублів, Наум заробляв, як звичайний робітник, 50 рублів. Життя було голодне і тяжке. Поля пильнувались гостро, за зривання або збирання колосків грозила кара смерті. Люди умирали масово. Колективізація коштувала Україні 6 000 000 людського життя. Оксана, одначе, сім'ю зберегла. Мало того, дала освіту, вивела в люди. Велике значення мала її глибока релігійність, спадщина по бабусі і батькові, та велика сила волі і енергії в малім тілі. В кінці життя, по смерті мужа, Оксана продала подвір'я, поділила гроші між синами, помогла двом старшим інженерам побудувать свої доми, а потім була бажаним гостем у синів і молодшої сестри Галі, поважана і улюблена «тьотя Саня» Галиних дочок.
    Спокійну старість Оксани тяжко ударило нещастя… На 78 році зламала вона ногу, лежала в ліжку і, що найгірше, — осліпла. Померла тихо літом 1965 року на 80-му році і похована по християнському звичаю рядом з матір'ю і сестрою Любою.
    Люба. Старша за мене на 6 років. Між нами найніжніша, веселої вдачі, радісної натури. Люба мала великі сірі очі, малесенькі повнуваті уста, темні-блонд чи попелясті коси, ніжне, біле, продовгувате обличчя з гарним, трохи піднесеним до кінця носом. Середнього зросту, видавалася вищою, була гнучка як лозина, здавалося, готова переламаться в поясі. Не була вона створена на господиню, зате мала дар до мережання, вишивок, в'язання коронок. Уміла ходить коло квітів, як мало хто. Всі її дуже любили за веселу вдачу, за спів низьким ніжним альтом. Ми з Андрієм ходили в артистично вишитих сорочках, а мережані і вишиті шовком рушники над іконами і вікнами красили цілий дім.
    Вийшла Люба заміж дуже рано, в 16 літ, а її муж мав 18. Власне, як кінчив комерчеську школу. Щоправда, Полікарп Григорович, хоть молодий, мав гарні чорні вуса і атлетичну будову (Раніше дядько Федір возив сина, що мав 17 років, до архієрея з просьбою про дозвіл на вінчання. Архієрей, побачивши кремезного хлопця під вусом, одразу дав дозвіл і благословив).
    Полікарп Григорович Войтенко дійсно був мужчиною на 100 %. Високий, широкораменний, повновидий, рум'яний, з великими карими очима з довгими рісницями, густими чорними бровами, форемним носом і малим ротом. Як кажда сильна фізично людина, був лагідний і добродушний. Не курив тютюну, не пив горілки, хотя ж завше Люба мала запас хороших наливок для гостей.
    Обоє Войтенки завше були радісні, веселі, а до того посідали запас гумористичних, незлобливих оповідань. Відпочивадось у їх в безжурній лагідній атмосфері серед квітів, в убраному з почуттям красоти мешканні. Полікарп і грав добре. Обоє любили потанцювать, а мені тоді грать. Кохалися міцно, дітки їм родилися здорові, а Люба, маючи ніжну будову, переносила родові болі дуже легко. Було їх четверо: Іван, Віра, Анатоль і Віктор.
    Полікарп працював в кредитовім банкові в Хортиці, - як і Кічкас, старій німецькій колонії. Тут містечко було значно більше, мало кілька заводів машин рільничих, металургійних, парові млини, середню школу, волосну управу, суд і дві школи початкові.
    Фабричного люду тут жило коло 3000.
    Жилось Войтенкам добре, стосунки були гарні, зичливі.
    Платня в банкові солідна, крім Полікарпа, всі працівники були німці-мено- ніти. Кічкас хоть і менший Хортиці, був багатший, бо жили в ньому хазяїни всіх хортицьких і місцевих фабрик і заводів.
    Прийшла війна 1914–1918 р., потім революція, голод, хвороби і звели в могилу Полікарпа, Любу і сина їх найстаршого Івана. Віктор поліг в боях в 1943 році. Зосталось двоє — Віра і Анатолій. Про це докладніше напишу потім.
    Анна-Галя. Наймолодша з нас, родилась в 1900 році, саме перед смертю бабусі. Народження Галі в'язалось з поважною хворобою матері, а через те новонароджену дитину якось уважали за небажану. Позбавлена молока матері, дитина теж довший час хворувала на живіт і плакала. Власне, тоді моя заздрість змінилась на жалість, а трохи пізніше перейшла в опікування малою сестричкою. Опікун з мене був вимагаючий, не завше толеранційний, одначе являвся заступником і ніколи нікому не позволяв Галю кривдить.
    Удалася Галя виглядом в Авраменків, дещо взяла од бабки. Сягаючи пам'яттю шістдесят літ назад, припоминаю худе дівчатко з великими сіро-зеленими очима «як у жаби», довгастим носом. Було моїм сателітом послушним, наслідуючим всі мої починання. Товаришило на Дніпро з вудочкою, по нетрях, проваллях і скелях, де я збирав яєчка різних птахів до колекції, в степу і на лугах, ловлячи метелик: в.
    Коли мені пройшлось вирушать з дому в світ, Галя вийшла з моєї опіки, проходила перелом, дозрівала. Висока, костиста, з дуже великими очима, темними гарними бровами та буйними чорними косами до пояса, довгонога, в темно-зеленій шкільній суконці.
    А по чотирьох літах це була гарно розвинена дівчина, міцної будови, трохи несміла. Лице зарум'янилось, поповніло, худенькі рамена закруглились, ніс зробився ніби коротший, гарний, губи поповнішали, очі набрали нового виразу- світилась в них велика доброта. Міцнувате підборіддя свідчило про становчість і волю. Коси сягали нижче пояса. Новостю був гарний сильний голос сопрано.
    Заміж вийшла Галя, маючи 21 рік, по смерті Андрія. Муж її, Володимир Петрович Попов, — всебічно здібний механік. Працював під рукою Андрія. Дуже зарадний, беззавітно відданий сім'ї, людина великої доброти, Володимир Петрович був взірцевим мужем і батьком.
    Після смерті Люби і її сина Івана Попови опікувалися сиротами в найтяжчім голоднім часі, дали можність їм учитись і добути фах.
    Шанував Володимир Галю міцно, жили вони дружно, в великій згоді, при незамітній зовнішній перевазі Галі. Я знав Попових з молодих літ, а пам'ятав тільки сестер і брата. Володимир був молодший од мене на 2–3 роки. Коли брат Олексій був високий і сильний, а сестри теж виділялись ростом і міцною будовою, то Володимир являвся типом могутності. Зріст понад 190 см, вага 125 кг, шия 56 см. В молодих літах мало хто міг рівняться з ним силою. Збудований так, що не видавався дуже високим чи широким, пропорційно до ваги і росту.
    Галя і Володимир були музикальні, гарно співали, переплітаючи сопрано з сильним тенором, металевим і приємним.
    Коли в 1956 році прийшлось поїхати після 40-літньої розлуки, Галя мала три дочки; дві мали вищу освіту, титул інженера, а були замужем за військовими лікарями високого рангу, а звались Галя і Валя. Наймолодша 16-літня Людмила училась в середній школі. Тепер є лікарем-стоматологом, по чоловікові художникові Орленко.
    Рівноправним членом нашої сім'ї був син тітки Марфи Сергій. Зоставшись вдовою по смерті чоловіка Матвія Лобка, тітка вийшла другий раз заміж, коли
    Сергієві було 5 років. Другий муж звався Ілля Хмара. При родах дочки тітка померла, а Сергій став жить у нас. Був одних літ з Любою. Подібний до своєї матері, Сергій одночасно був подібний і до нашого батька, як Галя подібна до тітки Марфи. Ця схожість витворила взаємні близькі стосунки між сім'ями Попових і Лобків і дивним припадком послужила далеко пізніше до зв'язку мого з сестрами.
    Мав Сергій братів батька і свою бабку в Запорожжі-Кам'янськім, де знаходився великий металургійний завод, в якім працювало 15–18 000 людей. Стара «Лобчиха» там мала дужий гандель товарів колоніальних. Сама оселя звалась селом з 40 000 населенням.
    Тепер це великий металургійний осередок. Зветься Дніпродзержинськом, а має понад 300 000 людності.
    Коли Сергій мав літ 13–14, бабка забрала його до себе і оддала в школу, де учили всякого ремесла. Коло 1912 року Сергій працював в моделярні, добре заробляв, одружився і з молодою жінкою приїхав до нас в гості. Після того побачив я Сергія в 1956 році — через 44–45 літ. Веселий, рухливий, музикальний, з гарним голосом, багато літ брав уділ в концертах, виставах драматичних і операх, а став широко знаним майстром бандур на всю Україну. Він був основником гуртка бандуристів, що пізніше дістала почесний ранг Заслуженої капели бандуристів республіки.
    Керівником капели був заслужений артист республіки Михайло Лобко, син Сергія, що одночасно був директором музичної школи. Перевищив він батька грою і голосом. Єлизавета Сергіївна також мала поважні сценічні здібності.
    Коло 1924 р. я нав'язав зв'язок з своїми рідними. Узнав про смерть Андрія, Полікарпа, трагедію Люби. Ще жила моя матінка. Дістав од Галі фотографію з синочком, що скоро помер, з мужем, маленьких Галі і Валі. Дістав листи од Ксені і Люби. Потім ще лист, щоб не писать, бо це може потягти за собою тяжкі наслідки. Зв'язок зірвався.
    Доходили чутки про страшливий голод на Україні, хвороби, смерть мільйонів. Війна і півторарічна совітська окупація потвердили ті страшні чутки. Будучи на оці органів НКВД, не міг думать про поїздку на Україну. Знову страшлива війна 1941–1945 рр. і кошмар окупації німецької ще менше залишили надію когось побачить з рідних.
    Не легко жилося і в перші роки після війни. Розбитий край, в руїнах спалені міста, брак людей, маса праці при злиденній платні — все це одбивалось на нашій сім'ї і психіці. Найгіршим було внутрішня напруженість і боротьба політична та збройна.
    В лісах і на селах довго трималися ватаги, поборюючі починання нового, соціалістичного устрою. Гинуло в братобойчих змаганнях тисячі людей, тисячі вивозилось до концентраційних лагерів на схід, десь над Волгу, в Сибір, тундри Заполяр'я.
    Жилось під страхом, в голоді і недостатку. Організований на взірець НКВД Уряд безпеки, маючи широкі управнення, заповнив в'язниці, де попадало і гинуло багато невинних в умовах стосованих гестапо чи НКВД. До УБ попало багато темного елементу, котрий надуживав своєї влади, тримаючись правила «Краще сотню невинних знищить, ніж одного виновного помилувать». Скрізь крутились шпигуни і донощики. Фактично влада була в руках росіян, а вони нікому не вірили, всіх мали в підозрінні. Мірою політичного терору свідчить факт — арешт чолових польських комуністів, як Владислав Чомулка, Мар'ян Спихальський і багато інших. По 5–6 років сиділи вони в в'язниці.
    Ще в початку війни я поставив перед собою завдання: всіма силами заховать життя сім'ї і своє. Способом до цього уважав працю і не в'язання з політико] о. Не вірить словам, дивиться і розважать діла, бути обережним.
    З часом трохи полегшало. Життя наладжувалось. Платня збільшилась, службово висунувся наперед і по 10 літах зайняв солідну посаду керівника районного дорожнього уряду в Ломжі над Нарвою. Дороги були знищені, дерев'яні мости воєнного часу кінчали свій вік, а рух з року на рік збільшувався і вимагав напруження всіх сил, щоб удержать 560 кілометрів шляхів в трьох повітах в можливім стані і забезпечить перед остаточним знищенням.
    Варунки були тяжкі, район був на останнім 8 місті в Білосточизні. Не було часу на читання чогось, крім неділі. Виписували тоді журнали «Огонёк», «Крокоділ» і «Правду». В літі 1955 року приніс я «Огонёк» і «Крокоділ» додому, а на третій день, в неділю, почав переглядать.
    Кинулася в очі стаття «После гудка». Велика широка ріка. При березі з човна троє здоровенних рибалок з вудками, один далі на березі. На другім боці височенні заводські труби, зариси громад мартеновських печей, а ближче — масивна будова і трохи нижча труба.
    «Водокачка!» — вирвалось мимоволі… Пізнаю Запоріжжя-Кам'янське! Поспішно перекидаю листи-ілюстрації: охотники з собаками сидять, оддихають, на криші з довгим києм молодий чоловік ганяє голубів, біля дому на стільцях сивий чоловік і молодий парубок в вишитих сорочках грають на бандурах, а в одчинену хвіртку в високім паркані заглядають діти. Гарячково читаю, як одпочивають в вільнім часі «після гудка» працівники металургійного заводу в Дніпродзержинську, колишньому Запоріжжі-Кам'янському!!!
    Сивий бандурист, знакомитий модельщик і славний майстер бандур Сергій Матвійович Лобко з своїм учнем! Адреса, вулиця, номер дому. 45 літ розлуки! Закрились очі, набіглі сльозами, і серце завмерло на хвилю. Встали як живі картини далекого минулого, і опанувало непереможне бажання поїхать в рідний край, оглянуть знайомі міста, побути, помолиться на могилах сво'іх найближчих, кинутъ оком на степи і Дніпро.
    Написав зараз же Сергієві. Повідомив про себе і закляв, аби написав якнай- скоріше, що йому відомо про судьбу мо'іх найближчих, чи хто живе і де, про ceбе і свою сім'ю.
    Через місяць мав відповідь. В конверті лист Сергія і другий з розлитими плямами — слідами сліз од Галі. Приїхала вона, викликана телеграмою, і разом писали. Жила в Запоріжжі з сім'єю. Жила і Оксана, і всі її сини. Жили Віра і Анатолій Войтенки. Поліг в боях Віктор.
    Прийшов 1956 рік, приніс зміни на краще в Польщі і на Україні. Не стало НКВД і УБ. Осінню я обнімав коханих сестер, Сергія, численних племінників і племінниць. Багато було радості, сліз, споминів та споминів!
    В 1958 знову одвідав рідні міста і коханих своїх сестер з сім'ями. Тим разом з Романом. Показав йому край дідів і прадідів, грасу Києва, степу, Хортицю з суворими берегами-скелями, величну будову Запори-греблі на Дніпрі в Кічкасі, а головне — трудящу людську масу, щиру, працьовиту, одверту, без хитрості і підступу, терпеливу, а ще з слідами заляканості і настороження.
    Побут на Україні глибоко вплинув на Романа з його вразливою нервовою натурою. Зоставив незатертий слід, не зовсім здоровий при нашій дійсності, оточенні та нетолеранції, вимагаючих певної осторожності в слові і захованні.
    Мрію ще раз поїхать і, може, востаннє глянуть на рідні місця, на цей раз з дружиною.

Дитинство.
    Родився я в м. Верхньодніпровську 22 лютого 1893 року.
    Ріс здоровою дитиною, був рухливим, непосидющим, з лиця дуже подібний до матері. Може, через те в сім'ї уважався пестунчиком.
    При народженні мав на руках і ногах при мізинцях малесенькі м'які приростки з мікроскопічними нігтиками. Разом 24 пальці!
    Зразу хотіли їх поодрізать, та священик заборонив, кажучи: «То од Бога дано, хай остається. Це знак, що дитина буде щаслива!» Так ті пальчики і зостались. До старости доносив два, на правій руці і на правій нозі. Дитинство пам'ятаю досить добре, а навіть сьогодні споминаються приятелі-колежки, їх імена і прозвища.
    Припоминаються спільні виправи в луги, яри, чагарі і… чужі сади. Любив ігри і спільні забави, готовий бігать од ранку до ночі, причиняючи клопотів моїй опікунці Ксені.
    Читать навчився рано і то по-російському і церковнослов'янському, ще перед школою. Часто, коли приходило свято чи неділя, мати з батьком сідали за стіл, я ставав на коліна і читав щось божественного з псалмів царя Давида, життя святих. Читать треба було голосно, виразно, протягуючи по-церковному, часом «з сльозою».
    Родителі слухали, зітхали, часом поправляли щось. А я був далекий од читаного… Завше нагородою були поцілунки, щось солодке, смачне, одначе, вилітав надвір кулею і мчався там, де чувся сміх і крик колежків. Такі читання на колінах не йшли в голову, ні глибина, ні тема, бо це було понад моїм поняттям і зацікавленням дитячого віку.

Наука. Початки.
    В 6 літ запровадили мене до школи. Пошито чобітки, кожушок, куплено зошити, дошку з чорного аспіду, грифель, буквар, гарну торбинку. Школа мала три відділи і одного вчителя Афанасія Арехтовича Сокола, літ 25–26. В великій кімнаті стало вглибину три колони парт для учнів 1-го, 2-го і 3-го року.
    Школа була типу церковно-приходського, положена досить далеко. В перших тижнях мене одпроваджувала Люба, вертався з іншими учнями. Пізніше ходив до школи і назад самостійно.
    Сокіл, певно, учився в бурсі, де науку і мудрість вбивано і поглиблювано лозою. Щоправда, лози в школі не уживалось, проте кари були докучливі, численні, болючі, деколи і небезпечні для здоров'я.
    Ото приклади. Стать на колінах: лицем до учнів, носом в куток, на горохові, на кусочках солі, на рубцеві парти. Биття лінійкою по долоні, часом рукою по лиці, а при лекції співу камертоном по голові. Часто кари були получені: биття і на коліна. Майже половина учнів щодень стояли на колінах, розтикані по кутках, перед партами і на партах, решта під страхом слухали, що говоре учитель, або писали.
    Таке навчання мені дуже не сподобалось. Батько наказував, щоб учителя шанувать, слухатись, кару зносить терпеливо і не жалітись.
    Щотижня Соколові приносилась паляниця хліба, добрий кусок сала, ковбаса. Власне, він недавно одружився, платню доставав малу, був бідний. Може, через те і не сміявся ніколи.
    Старався як міг, щоб не бути караним, проте бувало — часами попадало по долоні лінійкою і на колінах постояти. Не скаржився вдома, а учителя не любив. Якось під час співу Сокіл лютував. Спів не удавався, камертон ходив по головах, смичок по щоках. На солі і горохові на колінах стояли плачучи діти. Щось мене підштрикнуло якось виявити протест. І ото в моменті, як Сокіл одвернувс я на бік, я вивернув в очах віка і зробив страшне скривлене лице. Спів урвався, всі дивились на мене зі страхом і цікавістю — що тепер буде?
    Дістав камертоном по голові, за вуха потягнутий в куток на горох. Боліло сильно, а ще сильніше опанувала злість.
    Додому прийшов з надірваним скривавленим вухом і ґулею на голові. Освідчив категорично, що до школи більше не піду. Своє постановления підкріпив розбиттям дошки, зламанням грифеля і знищенням книжки. Учитель ставитъ на коліна, б'є, тягає за волосся і вуха! Не піду!
    Була у батька поважна розмова з Соколом. В школі стало значно легше, та туди я не вернувся. Небагато і навчився там за два роки.
    Приїхав по скінченні учительської семінарії Олексій Полинько, син добрих знайомих батьків. В тих часах повіяв новий, свіжий, здоровий вітер. В минуле одійшли бурси з різками. По селах почали будуваться школи з поширеною програмою науки, з чотирма-п'ятьома роками навчання, з 2–4 учителями, без тілесних кар. Платню учителір збільшено на 50–60 %.
    Олексій Полинько, милий і добрий педагог, взяв мене в свою опіку і почав приготовлять до середньої школи. Старший на якихось 9-10 років, був одночасно як будь-то і приятелем.
    Учив любить природу, її красу, пізнавать життя звірят, птахів, метеликів, бджіл, мурав'їв, жучків. Легко і охоче з ним училося, одкривались нові горизо нти і заінтересування.
    З великою радістю спіткано вдома моє вступления до прогімназії, - 6-класової середньої (неповної) школи — і то, до другого класу.
    Видно, мав я здібності, коли за 11 місяців проробив програму трьох класів! Це бу; о несподіванкою і для батьків, і для сестер. Тільки коханий Олекса був певний свого учи я.
    В сірім учнівськім убранні, підперезаний лакованим чорним поясом з блискучою бляхою, на картузі серебряний значок школи — схрещені пальмові листочки з буквами «ВП» — крутився новоприйнятий учень перед дзеркалом, а сестри дивились збоку на малого брата, також як в дзеркало, матінка витирала щасливі сльози. Батько щедро подякував Олексієві. Приятелі якось з пошаною почали до мене ставитись. Притихли і присмирніли, аж дивно було бачить ту зміну, бо нова переміна в відношенні до приятелів зоставалась без перемін.

    До літ 14 жив я в місті Верхньодніпровську, на передмісті Литвинівка. Саме місто повітове, невелике, з 5-6-тисячним населенням. 95 % становили українці, решта — жиди, що держали в руках торгівлю, промишляли деревом, мали 2 лісопильні фабрики і великий паровий млин.
    Решта — росіяни, переважно урядовці. Дерево в великій масі допливало Дніпром, а йшло з Білорусії. Білоруси частиною поселились над Дніпром, найшли собі працю при тартаках, з часом цілком українізувались. Звали їх литвинами, а околицю Литвинівкою. З Білорусії приїхали і Лобки. Пам'ятаю понад столітнього діда Лобка, бувшого вояка часів наполеонівських воєн 1812–1814 р. Огромний дідуган з зовсім лисою головою сидів, грівся на сонці та розказував про далекі часи, великі морози і сніги, що набивалися в коротенькі чоботи.
    Це все, що мені малому запам'яталось. За його внука Матвія вийшла заміж батькова сестра Марфа.
    На Дніпрі була пристань, кругом неї гарний, переважно дубовий ліс. Пам'ятаю величезні осокори, груші, густу ліщину, старі верби. Частини лісу звались: липова, грушівка, діброва.
    За Дніпром була Полтавщина. Поромом приїжджали полтавці-тогобочани, щось продавали чи купували. Чогось литвинівці звали їх куркулями, а жиди мазепами!
    Полтавчани, спокійні і солідні люди, часто являлись жертвою жидівського обдурювання, і то при помочі литвинівців. В таких випадках були клієнтами батька, котрий, не жаліючи часу, помагав найти справедливість. Жиди батька поважали і трохи остерігались.
    Взагалі населення міста в 70 % були хлібороби на 5-20 десятинах. Великих маєтків було в повіті небагато, а середніх — 30-100 десятин — досить багато. Деякі маєтки мали і по кілька тисяч десятин, а навкруги бувші кріпаки сиділи на 3–5 десятинах і жили в недостатку.
    Дальше на південь од Дніпра — хлібороби більше заможні, а управа землі краща. Велику роль в господарствах одіграли німецькі колоністи, де праця на землі була поставлена на дуже високий рівень. їм належать фабрики, в котрих робляться рільничі машини, показали також п'ятипольну систему. Німці научили користатись з науки і культурного життя. Перші колоністи прибули на запорозькі землі в кінці XVIII віку — і це меноніти, подібні де в чім до баптистів. Мають дом молитви, де читає Біблію вибраний часово пастор. Люди працьовиті, справедливі, неп'ющі, прекрасні сусіди. Не признають війни і зброї. В військові по знять службу санітарів або охорону державних лісів. Такою колонією був Кічкас — осередок німців на цілу Росію. Тут німці вперше оселились. З часом повстала на другім боці Дніпра водолічебниця-курорт Олександробад, а в одлеглості двох кілометрів — шпиталь для психічно і нервовохворих «Бетанія». Обидва об'єкти побудовано за найдосконалішими закордонними досягненнями, в оточенні природних парків з розпланованими доріжками, квітниками, лавками, альтанками.
    В двох кілометрах од Кічкаса лежала друга німецька колонія — Хортиця, значно більша. Тут поміщалась волость, центральна школа, добре поставлена, з програмою, вищою од шкіл народних при інших волостях.
    Учениці привчались різним господарським працям, учні набували всякого ремесла. Загальний рівень наук відповідав семилітці.
    В Кічкасі і Хортиці знаходились фабрики різних рільничих машин, котрі обслуговували свої і далекі терени. Працювали тут фахівці високої кваліфікац ї, становлячи більшість населення. Заробітки були високі, в залежності од кваліфікації, од 100 до 200 рублів в золоті. Коли платня урядовця середньо виносила 60 рублів, а мало хто діставав 100, свідчить це, що німці високо і справедливо платили за труд! І треба додать, що між фахівцями-робітниками був чималий процент людей талановитих, культурних, з немалою освітою.
    Мільйонери-фабриканти не жаліли грошей на розвій культурного житті, спорту, екскурсій. При фабриках були построєні театральні поміщення, де одбувались вистави, концерти, танцювальні вечори.
    Тут не було різниці між робітником й господарем, як і при спортових змаганнях. В фабричних поміщеннях часто рядом з токарем чи слюсарем при станках працювали молоді інженери, сини хазяїна — і на тих самих умовах. Нічим, крім, може, чистішого комбінезону, ці інженери-практиканти не вирізнялись. Тому на німецьких фабриках не було п'яниць, зрештою, їх і не держали.
    Колоністи-рільники мали чимало землі; хто мав 60 десятин і вище, звався хазяїном, хто менше — співхазяїном. Німець-рільник широко уживав всякого роду машин чи то до рослин зернових, чи до викопових. Працював поруч з найнятими на сезон (строкові) робітниками. В час праці різнився тим, що на ногах мав дерев'яні ходаки. Робітників кормив і платив добре, хотя ж праці вимагав, як од себе, тяжкої, щоправда, не од сонця до сонця, а 10 годин.
    Потяговою робочою силою були коні сильної тяжкої будови — ардени, називали їх также бельгійськими.
    Корови доброї породи тримались переважно для своїх потреб, як і свині — англійські йоркшири. Так само різна птиця, виборова і породиста. В садах росли всякого роду високої якості плоди, а на огородах — прекрасні овочі. В очі кидалось мало квітів. Тільки при домах-двірцях фабрикантів-мільйонерів цвіли килимами чудові квіти, росли цілі гайки різноцвітної сирені і розкішні кущі роп.
    На полях німці сіяли чимало кормової кукурудзи, переважно для годівлі свиней, трохи соняшників, щоб мати свою олію, також кормові рослини для бидла і коней.
    Спосіб господарювання перейняли широко автохтони-українці. Тільки коней-арденів заступали воли круторогої сірої черкаської породи, сіялось чимало баштанів та провадилась торгівля овець. Німці цим не займались.
    Підставовим товаром до збуття було збіжжя і борошно. Сотні тисяч пудів йшло Дніпром за границю.
    В Кічкасі і Хортиці працювали великі парові млини, продукуючі борошно високої якості. Високі урожаї всякої рослини дає степовий чорнозем. Тяжкий в непогоду до всякої їзди, а весною до орання, чорнозем степу літом робиться твердий і вигідний до транспорту возами збіжжя, їзди без дороги легкими тачанками, пішої комунікації і велосипедом.

Степ.
    Овіяний історичною минувшиною, оспіваний в піснях і поезії, в музичних утворах, в картинах знаменитих митців, притягав од найдавніших часів увагу тисяч і тисяч людей.
    Цим степом, Диким Полем, йшли з азіатських просторів в Європу народи, зоставляючи по собі сліди-пам'ятки. Насипані могили над помершими значними людьми. На могилах стояли камінні, обтесані невправними руками надгробки, припоминаючі людину. Звалися вонибаби.
    Стояли могили од самого Чорного моря по обох сторонах Дніпра, як дороговкази-маяки на всю широкість Дикого Поля.
    Пізніше, за козацької доби, на могилах вартували пікети (бакети), виглядаючи пильно появлення татарських загонів в степу.
    В разі тривоги на могилах запалювались смоляні бочки, котрі ставились на легких вежах з дерева. Там же сидів і сторожовий вартівник. Забачивши дим, сусідні бекети запалювали свої бочки, а за кілька годин на сотні кілометрів наступав спалах. Одні ховались з добутком в ліси, печери, до замків, другі збирались спотикать непрошених гостей. Було колись!..
    Розкопували могили люди науки, знаходили великі скарби, кістяки похованих мерців, всяку зброю, різні вояцькі речі, глиняні, срібні, а часом і золоті начиння. Ці знахідки дозволяли одкривать загадки історії про минувшину, хто тут жив, чим займався, з ким був пов'язаний в сусідських стосунках.
    Скіфи-анти, сармати, чорні клобуки, готи, печеніги, половці, татари. Десь з за Уралу пройшли Диким Полем венгерці і осіли на Дунаї.
    Як виглядає степ? Чудово описав його несмертний наш Гоголь, польський великий письменник Сенкевич, багато інших знакомитих майстрів слова. В образах, картинах показали степову красу Коссак, Брандт, Куїнджі, Маковський і інші знакомиті майстри мистецтва. Переважно ці картини чи описання показують степ, вкритий буйною травою, квітами, хвилюючою срібною тирсою.
    Не можу і не зумію написать про степ, як би хотілось. Попробую показать його в різні пори року, як пам'ятаю.
    Весна.
    В кінці лютого з півдня дихнув теплий вітер, сонце починає пригрівать. Перші дні березня викликають ніжну травицю на пригрітих горбках, а одночасно виглядає білий квіт шафрану-просферену під пролісками. Шафран має корінь- цибульку в сіточках-сорочечках ясно-коричневого цвіту. Під цими сіточками сочиста біла паляничка, дуже смачна, солодка! Ще день-два теплого вітру і сонця зганяють сніги, степ оживає. Спішать виглянуть на світ Божий тюльпани, іриси, голубі рясочки. Задзвонив високо під небом, оголосив гімн весні жайворонок. Загомоніли струмки по балках, покрили водою степові озера, позливались в річки і побігли будить батька Дніпра.
    Засвистіли ховрашки, протер заспані очі байбак і теж задоволено свиснув після довгого зимового сну. Погрівся на сонці і поліз в нору доспати ще трохи. Це запобігливий господар, — зерна з минулого року має ще немалий запас! Прилетіли, забігали, заклопотали шпаки, виблискуючи весіннім металевим полиском убрання. З півдня потяглися громади, шнури, трикутники різної птиці, оживили, наповнили криком землю, води і ліси!
    Літо.
    Сонце чим дальше пригріває міцніше. Пожовкло, налилось збіжжя, не видно в степу квітів. По горбах присохла, посіріла трава, тільки тирса порушує білими косами в непомітнім рухові гарячого повітря.
    Отари і череди перебувають щораз дальше і держаться ближче води. Далеко на горизонті (обрії) ходять хвилі повітря, а над ними марево дерев, трави — фата моргана!
    «Святий Петро пасе вівці», — говорили старі люди. Ті хвилі дійсно подібні до руху отари овець.
    В гарячім степу тихо, малолюдно. По баштанах при куренях — діди-сторожі. Бережуть кавуни, дині, огірки, кабаки од птиці. Люди можуть всім користатись, діди раді почастувать каждого, щоб в самоті побалакать.
    В сухій траві життя йде своїм правом. Ось малесенька сіра курочка-перепілка пробирається між стеблом. За нею точаться кругленькі малюсінькі сірі м'ячики. В повітрі гострий крик смерті! Завмерла перепілка, скам'яніли, злились з землею кільканадцять її діток… Непомітні вони в натуральнім замаскуванні. Пролетів кібець, пронеслась смерть над дрібними пташиними і звіринками. Найменше порушення не убереже од гострих кігтів і всевидючих очей малого хижака!
    Цим разом минуло лихо, по-своєму одізвались перепілка і повела десь в просо струмочок оживших дітей.
    Появляється тінь над завмерлим гарячим степом. Робе круги щонижчі і падає в якесь провалля чи байрак.
    Не пройде кільканадцять хвилин, як в той байрак злетиться ціла громада шулік (каня). Це санітари степу.
    Перший побачив лежачу тварину. Жива чи мертва? Ще придивився і переконався, що мертва, кинувся вниз — має чим поживитись. Інші шуліки за десятки кілометрів спостережуть характерний рух першого вниз і злетяться, певні, що буде щось і для них з'їсти.
    Небагато часу пройде, як з падлини зостануться самі кості. А ще за день-два будуть блищать одполіровані найдокладніше, без атому м'яса, жил і жиру. Муравки візьмуть своє.
    Проїде віз часом. По конях зостанеться гній. Одразу там впадуть чорні жуки. Великі це труженики! Нароблять вони круглих, досить великих кульок і починають котить в різні сторони, далеко од дороги. Один спереду на себе, другий попихає. Виберуть підходяще місто і починають вигрібать досить глибоку норку. Працюють при тім на зміну, послуговуючись твердою роговою пластинкою з зубцями над ротом.
    В готову дірку впихають кульку, загрібають, маскують і летять робить другу порцію. Спішать, щоб інші не розтягли. Пізніше всередині кульки виросте потомок, забезпечений харчами на потрібний час.
    Де трава низька, рано можна побачить росу на густій сітці павутиння, в формі широкої лійки. Дірка цієї лійки глибоко входе в землю. Спішить десь працьовитий жук, не спостережеться, звалиться в лійку, вигрібається, трясе павутиною.
    З дірки вискакує великий павук-тарантул, вбиває в нещасного жука міцні щелепи, убиває ядом. Висмокче свою здобич і викине геть за лійку порожній панцир. Павутиння липне до всього, що впаде: комаха, муха, бджола. Всі стають поживленням чатуючого хижака.
    Для людини тарантул також небезпечний! Пам'ятаю, як був малим хлопцем 4–5 літ, вечором прибігла з плачем моя опікунка Оксана.
    Вийшла босо на толоку і укусив її в великий палець павук. Піднялась тривога, послали по «знаючого» діда Лушпія. Палець був напухший, червоний. З страху чи болю плакала Оксана. Дід прибув дуже скоро, оглянув палець, перев'язав рушниками ноги вище ступені і під коліном, теплою водою з зіллям, що приніс з собою, промив ранку, трохи ще надрізав, перехрестився і почав висмоктувать та спльовувать кров'ю. Щось при тім мурмотів — «шептав».
    Потім промив ще раз ранку виваром, зав'язав полотняним шматом. Заявив, що все гаразд, а треба промивать одваром ранку яких два дні. Добре під'ївши і підпивши, одержав гонорару два срібних карбованці: «Будуть нові штани!»
    Дід Лушпій запав назавше в пам'ять. Велика, як макітра, і цілком лиса голова, малі, близько посаджені очі, великий довгий ніс, широкий на трохи піднесенім кінці, брови як кущі, вуси щетинясті, довгі, повне червоне лице. Завше чисто убраний, поважний, будив поважання, а у мене — цікавість і страх.
    Ходив з грушевою палицею повагом, якби одміряв шаги. Завше в чумарці. Зимою в теплій, літом в легкій.
    Рано другого дня Лушпій прийшов, змінений до невпізнання. Половина лиця припухла, око як щілина, рот перекошений, сивий вус стирчить наперед угору!
    Оказалось, що в куточку рота мав дід ранку — заїду. Там попала частинка яду і так його обрядила!
    Достав на промивання пляшку горілки, немалий кусок сала, паляницю хліба, часнику і карбованця: «Буде і на жилетку!»
    Подякував і пішов прямо в садок. Там, під грушею, прослав на траві чумарку, поставив пляшку, сало, хліб і часник, пошукав чогось в кишені, а вглядівши мене здалека, казав принести ножа. Потім приглядався, як дід лічився. Попивав він з пляшки, робив рухи щоками, як би полоскав і ковтав: «І внутренності потрібуют!»
    Коли пляшка була порожня, хліба і сала зосталось мало, а головка часнику зникла, дід поклався відпочивать.
    Був дід ще раз. Обдивився ногу, дістав свою порцію ліків і знову пішов під грушу. Цим разом за ним не ходив. Лице йому одпухло — видно, помогло полоскання, Оксані помогло його лікування.
    Колись зайшов далеко в степ, де не ходила ніяка скотина, а росте багато колючих великих будяків. Було навкруги глибоке провалля з завше холодною водою в криниці. З трудом вибравшись нагору од криниці, здалось мені, ніби заєць швидко побіг між бур'яном. В тім місті, де повинен був лежать заєць, був витоптаний бур'ян, якби коло широке на два метра і біле од «гуано». В середи ні вигребена ямка, примітивно прикрита травою. Це гніздострепета — степового струся. Це дуже чутка і острожна птиця з сильними ногами бігуна. Живе в парі, не збирається в громади, як побратимчі дрофи, значно менший. Під бородо ю має звисаючі сережки. Коли висиджуються молоді, одне стоїть на сторожі, а друге властиво бігає навколо і зоставляє сліди.
    Розказував старий дід Лисенко, що од молодого віку до старості був підпаском і личманом при вівцях, чимало цікавого, чого за моїх часів не трапляло: ь. Гарно грав на сопілці.
    Водився в степу великий гад полоз. Був довгий, понад три кроки. Як гнався або утікав, то голову держав над травою, а була блискуча, як начищений метал. Міг догнать коня і збить з ніг.
    Водився полоз до останніх часів на порогах, в скелястих печерах, на диких островах. Швидко плавав і любив воду.
    Кінчається літо. На полях в копах зібране збіжжя, на баштанах многі тисячі кавунів і динь. Сонце пече немилосердно. Величезні горби зводять снопи в скирти або в клуні. Каждий час дорогий!
    По стерні ходять громади дрофів. Птиця сторожка, до себе не підпускає. Це найбільший птах степу. Саме тепер вона набирає жиру, ваги, ходить помалу, здалека подібна до стадка овець. М'ясо має біле, смачне, як індик. Вагою доходить до 20 курей.
    Замітивши щось підозріле, одлітає. Як журавлі, дрофи мають виставлену сторожу. Щоб піднятись вгору, розбігаються по землі. Бігають дуже добре.
    Звезено з поля снопи, кой-де дим і курява при праці парових машин і віялок. В величезні скирти складається солома, готове зерно звозиться в закроми. Звезено кавуни, кукурудзу, зібрано гарбузи, по стерні пішли вівці і скотина. В степу і на межах круглі великі громади колючого кураю — перекотиполя. Великими громадами збираються шпаки, куріпки, перепілки. Вони тепер одпаслись, тому тяжкі. Чується скоро переміна, стелеться далека дорога.
    Надійшла осінь.
    Ховрахи і байбаки поповнюють свої підземні запаси, не чути їх веселого посвисту. Недовго покладуться спать до весни.
    Заорані і засіяні лани жита та озимої пшениці. До хлівів і загород зійшли вівці і корови. В теплі краї (вирій) потяглась птиця.
    Стежать старші люди, як і коли одлітають по черзі пташки, низько чи високо летять, чи довго на Хортиці одпочивають журавлі і гадають, яка буде погода в скорім часі, яка буде зима.
    По цих і інших прикметах угадують докладно, не помиляються.
    Тим часом на деревах по балках та байраках листя міняє свій цвіт. Золотом жовтіє клен, червоно міниться дуб, буріє ліщина, ще зеленіє верба, лоза та ясен. Всі цвіти перемішані, а між ними кущі калини з кривавими китицями та бузок з темно-ліловими. Пишно, красочно в цю пору до «бабиного літа» серед дерев!
    Осінь починається, коли десь по низинах перестане кричать деркач — це значить, пішов він в похід!
    Природній пішохід, деркач робе сотні і тисячі кілометрів по землі. Десь коло Чорного моря пристане до другої громади, переважно перепілок, і з ними полетить через моря в вирій, зимувать в теплі краї. З боку дивлячись, трудно повірить, щоб деркач міг далеко летіть. Ціле тіло висить вниз, крильця працюють, як у жука, часто-густо, здається, ось-ось упаде вниз!
    Повіють з півночі щораз холодніші, міцніші вітри, нанесуть, нагонять хмар. Зірвуть з дерев останнє листя, зіб'ють з міста курай-перекотиполе і покотять на південь аж до моря. Виповнять ним провалля і зарослі тернами байраки.
    Починається пора осінніх дощів. Звірина і птаство, що осталось, зникне- поховається. Степ розмокне, розм'якне, зробиться не до проїзду — навіть легкої тачанки коні не потягнуть. Пішому липне пудами чорнозем і одриває підошви.
    Смутно тоді в степу. Хутори-оселі одрізані од світу. По норах і нетрях поховалась звірина. Дрофи і куріпки збираються коло скирт соломи, серед непролазної тернини. Життя якби замирає на якийсь час…
    Сіра земля, сіре небо, темні непривітні хмари, падає і падає дощ. Здається, і кінця йому не буде! Смутно і непривітно в степу…
    Одначе небо починає потроху прояснятись. Зникають помалу хмари, вітер тратить вологість, приносить заморозки. Земля покривається чимдалі твердішим покровом.
    Зеленіє весело озимина. Появився там зайчик: пасеться, часом стане стовбиком, поведе вухами і кинеться бігти невідомо куди і чого. Може, замітив недалеко лиса?
    Хитрий Микита скаче по стерні то в ту, то в другу сторону. Йому не до зайчика, на те має час. Тепер лис мишкуєі Рухи у Микити легкі, граціозні, неомильні! Мисливий, мудрий, знаменитий. На всяке полювання має свою пору і спосіб. На миші, куріпки, зайці. Не дарує необережному ховрахові і байбакові літом.
    Степ набирає руху і життя.
    Хлібороб вийде в поле глянуть на зеленіючу сочисто озимину. Візьме і рушницю на всякий випадок: може, що трапиться застрелить.
    Мороз кріпшає, з північного сходу веселі хмарки приносять перший сніг.
    Надійшла зима.
    Погода щодалі робиться морозніша. На сонці іскриться пречиста пелена снігу. Степом починають пробігать санки.
    Люди одпочили після трудів, їдуть до міста, родичів, знайомих. По хуторах молодь улаштовує вечорниці, заводе знайомості, парується. Старші збираються при столі, ведуть бесіду про господарство, новини, політику, за чаркою обговорюють всяк плани на майбутнє. І так од хутора до хутора мчать санки, чується спів, музика, сміх, жарти!
    А звірині це пора трудна. Зайчиком трудно одгрібать сніг з жита. Під снігом лисові немає як мишкувать. Тепер він вночі підкрадається до куріпок. Часом, змиливши собак, при сприяючому вітрові навідається в курятник.
    Господині тоді довго згадують такий візит і бажають Микиті всього найгіршого. А він, буває, і вдень десь коло необмолоченого проса чи пшениці схватить курку чи качку! Господарський пес його вітроногого не дожене!
    Тоді уже і господарі лаються, щоправда, не так люто, як баби. Більше тут признання мудрості і одваги. Буває, степом проносяться снігові бурі-урагани.
    Маси снігу з великою швидкістю і силою непереможно несуться вперед. Видимість зникає. В мешканнях запалюється світло. Всі байраки, провалля наповнюються снігом. Часом сніг занесе цілі оселі, набивається на стріхи, в клуні, загороди.
    Тоді людям в подорожі загрожує смертельна небезпека. Тільки сильні коні, підлягаючи інстинктові, можуть часом довезти подорожнього до людської оселі.
    Степи рідні, кохані! Які ви чарівні і прекрасні, весною і літом! Повні життя, красоти і таємниць! Смутні і сірі в осінню дощову пору. Утекло з вас тоді все живе. Навіть курай-перекотиполе покинув вас…
    Зимою іскриться на вас пречиста біль снігів, дзвенить спів, музика, сміх і радість.
    Грізні ви, степи, в часі бур-ураганів!
    В різних обставинах, в різних околицях людина чується інакше. В горах почуває свою малість, зникомість серед могутності природи. Людина одчуває зв'язаність, таємну небезпеку, ограничений рух. Має также обмеженість руху.
    В лісі, мимо краси і очарування, почувається таємничість, несподіванка, непевність в порушанні.
    На морі, при неограниченім просторі, людина цілий час почуває погрозу бурі, глибини; не має почуття певного міста, де можна опертись, і чує свою малість. В бурю опановує людину, повна безрадність.
    Розуміється, що це не відноситься до морців. В степу не чується зв'язаності в безмірнім просторі. Тут краса гри всіх цвітів, тут певність руху, почуття волі, незалежності. Людина йде де і куди хоче, одпочиває коли і де хоче.
    Тут майже немає таємниць, ніщо не зв'язує, не пригнічує.
    Надмір цих всіх переживань викликає дивний настрій потягу за видимі границі обрію в далекі незнані краї. Виповнює доверху почуттям вищої щасливості, переливає мелодією пісні, не раз без слів. І сама мелодія родиться сама по собі!
    Над людиною весною, літом і зимою блакитний купол неба, вночі там блищать мільйони зірок. Панує нічим не порушена тиша.
    Краса і воля!
    Заховані скарби великих можливостей, народжені неограниченим простором, великі запаси затаєної енергії.

Дніпро
    По дорозі до Чорного моря несе свої води старий батько рік Бористен-Славута-Дніпро. Ділить він Україну на дві части — Правобережну і Лівобережну.
    Після Волги і Дунаю третя ріка в Європі. Дніпро приймає по дорозі багато більших і менших річок, з котрих Прип'ять, Десна і Березина судоплавні. Послідній значніший доплив є річка Самара, а вливається вона з лівого боку навпроти колишнього Кодака — тепер південної частини Дніпропетровська. Од гордої грізної кріпості не зосталось ніякого сліду.
    Од впливу Десни Дніпро має середньо кілометр ширини, пливе спокійно і величаво.
    Весною розливався широко, заливав переважно нижче Лівобережжя, могутній і грізний. Здавалось, немає сили, що могла б спинить і затримать ті великі непереможні маси води. Повноводний і глибокий, Дніпро здібний був до плавання досить великих пароплавів і берлин з грузом 1000–1200 тонн, починаючи од Києва. Та не надавався до регулярного плавання на всій довжині.
    Проти сили води стала непорушна сила — камінь-граніт! Од Самари вниз на 10 кілометрів поперек ріки дев'ять разів перегородили її пороги.
    Величезні скелі, розкидані на всю широкість ріки, густо перекривають її води, затримують, піднімають, заставляють відступить.
    Дніпро в гніві гримить, шалено кидається на перешкоду, мчить воду з огромною швидкістю між скелями, переливається через нижчі, піниться і опадає каскадами вниз, напружує сили, якби хотів зіпхнуть набік, одкинуть ворога. Темна, похмура громада, одначе, непорушна. Така перешкода-поріг має довжину од Уг до 2 км, а називались Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситець-Дід, Будило, Дзвонецький, Таволжанський (Вовнича), Лишній, Вільний, або Гадючий.
    Чимало було на Дніпрі ще забор, коли скелі виступили з правого берега та перекривали якусь частину ріки. Мало то місто вище Канева, коло с. Бучак, нижче Тарасової могили, коло Прохорівки, під Кременчуком, Верхньодніпровськом, коло Романівки, перед Дніпропетровськом. Забори були також небезпечні для пароплавів, а особливо проходу великих мас дерева. Дуже пильно і старанно такі міста ознаковувано сигнальними знаками — кучами, а вночі горіли огні, червоний і білий, показуючи безпечні сторони проходу.
    Що 8-10 км на березі стояла будка, при ній 2 човни, запасні кучі, розвішена невелика сітка. Жив тут кужник з помічником. Знані були кужники з Келеберди, знакомиті рибалки і майстри човнів.
    Пороги були неможливі для проходу всяких суден. Єдине: весною в високу воду сплавлялись невеликі партії дерева і берлинки. Нижче Дніпропетровська, в селі Лоцманська Кам'янка, жили досвідчені провідники-лоцмани, котрі проводили судна і плоти через пороги. Кам'янка існувала ще з часів Запорозької Січі, а теперішні лоцмани — безпосередні козацькі нащадки — мали отамана.
    В Дніпропетровську була річна дистанція, котра відала лоцманами і визначала платню.
    Од давніх часів будувалися коло порогів обводні канали, розбивались порохом скелі, планувались каскади.
    Деякі пороги менші. Кодацький, Сурський були трохи прочищені. Канали обкладались великими каміннями, а корито мало 25–30 метрів ширини. Весною похід криги вивертав «стінки» в каналах, так що треба було щороку їх направлять з великим трудом.
    Тільки камінь-скеля оставався в стінці непорушеним. А на Ненаситцеві канал так і не дався направитись.
    Навіть при найбільшій воді потрібна ясна спокійна погода без найменшого вітру. Часами треба було чекать по кілька, а навіть кільканадцять днів на безвітряний день.
    Хотя ж лоцмани горілки не цурались, в свята пили, одначе більшість була неп'ющих. В часи праці на ріці горілка виключалась. До порогів ще вернусь пізніше, опишу докладніше, як сам бачив.
    Півтора кілометри од Вовчого Горла починається острів Хортиця, ділячи Дніпро на 10 кілометрів. З лівого боку берега скелі круто повертають і зникають, творячи широку долину — урочище Сагайдачного, а далі — степову рівнину, що лагідно знижується до берега. Тут лежить, розкинувшись на величезних просторах Запоріжжя, колишній Олександрівськ.
    Хортицею володіють 50 німців-колоністів. Мають орної землі коло 1500 гектарів та стільки ж займають луги, ліс, п'ять озер і каменоломів. Великий Тарас сказав: «А на Січі мудрий німець картопельку садить!»
    Правда те, що садить картопельку і що мудрий. Що можна було зберегти, зберіг, не дав знищить берегів мальовничих скель, розвів кількасот десятин прекрасного лісу, на лугах посіяв кормові трави високих сортів, озера розчистив, розвів сазанів, коропів королівських, линів та лящів.
    «Хортицьке общество охорони природи» мусило боротись з купцями-спе- кулянтами, котрі знищили немало чудових мальовничих кутків по другім боці. Скалічено тоді урочище Сагайдачного.
    Колись росли на Хортиці багатовікові величезні дуби. Знищено їх цілком в кінці XVIII віку. З тих дубів побудовано Чорноморський флот.
    Кількадесят тисяч тіих великанів, одначе, затонуло і спочиває на дні Дніпра десь коло Херсону. Доховалось було тільки два: один в Кічкасі — більший, і в Хортиці менший, що і тепер росте.
    Кічкас, а з ним все, що росло, покрито кількадесятметровою товщею води славного Дніпрельстану.
    Я ще пам'ятаю неймовірної ширини гнилий пень дуба-короля. Стояв він на високій північній стороні острова коло Куцої балки. Рядом з пнем був плескатий камінь з темного граніту.
    На цім камені були рліди людської праці. Подібний був до столу з рівчаками. Камінь мав коло двох метрів довжини, коло метра ширини. Над землю виставав до коліна.