Скачать fb2
«Аристократ» із Вапнярки

«Аристократ» із Вапнярки

Аннотация

    Відомий український сатирик у своєму першому в Україні сатиричному романі вивів цілу галерею гротескно яскравих сатиричних типів, що уособлювали витвори безлико-тоталітарної радянської системи.
    Роман написаний з властивою авторові іронією, читається легко, захоплююче. В часи так званого застою цей веселий, дотепний, але гострий і соціально спрямований твір з виразно українським національним обличчям дивом пробився у світ через стіну суцільної і всеохоплюючої ідеологічної цензури і став настільки популярним, що кілька його видань миттєво тонули в надрах вдячних читачів, котрі бачили в ньому гротескно-правдиве віддзеркалення тогочасної дійсності.

    Анотація до видання 1983 р.: "У сатиричному романі українського радянського письменника висміюються мнимі життєві цінності сучасного міщанина. Пошуки «легкого й красивого життя» приводять героя цього твору Євграфа Сідалковського в коло пристосуванців, що паразитують на натхненній праці наших людей. В гумористично-сатиричний калейдоскоп потрапили й обивателі, і бюрократи, й інші носії чужої для нас моралі."


Олег Чорногуз «АРИСТОКРАТ» ІЗ ВАПНЯРКИ Сатиричний роман


КНИГА ПЕРША

    Ніколи нічого не вигадуйте. Придивіться до людей, які вас оточують, і ви побачите, скільки у них дивацтв.
Автор
    Золото випробовують вогнем, жінку — золотом, чоловіка — жінкою.
Почуто від Сідалковського

РОЗДІЛ І,
у якому розповідається про елегантного незнайомця, провідницю міжнародного експреса, трьох в одному купе, китайського божка, дівчину з оливковими очима, фотокореспондентів і спалахи, як на полі бою

    Поїзд наближався до Вапнярки, коли на пероні з'явився цей елегант у чорних окулярах «дипломат» та костюмі з лавсановою ниткою. Піджак на ньому переливався натуральним сріблом дунайського оселедця і викликав у пасажирів жагуче бажання випити й закусити. До його лакованих черевиків, здавалося, бракувало тільки смолянистих, як і чуб, тоненьких вусиків а-ля Дон-Жуан, краватки типу «метелик» і золотої «цибулини»-годинника з позолоченим ланцюжком, що мав претензійно звисати з бокової кишені жилетки.
    Вони зупинилися одночасно: поїзд і оцей периферійний франт, що артистично схрестив руки на грудях, ніби даючи можливість новоприбулим провідницям помилуватися собою. Перед ними й справді стояв замріяний красень з довірливими і лагідними очима, з яким дівчата зустрічаються навіть тоді, коли заздалегідь знають, що все це загсом не закінчиться.
    Контрастні, трохи товстуваті й хтиві губи начебто промовляли, що вони відкриті вітрам і доступні для слабко-характерних жінок та гарячих поцілунків. Його постава, статура, погляд і чітко окреслений класичний профіль — усе вказувало на те, що стародавні греки явно поспішили оголосити Аполлона Бельведерського взірцем чоловічої краси, а античні оракули, передбачаючи майбутнє, навіть гадки не мали, що в їхнього далекого пращура згодом можуть з'явитися такі ж самі нащадки, але в значно поліпшеному вигляді. Торс незнайомця мав такі класичні пропорції, що на ньому хотілося негайно повісити табличку: «Манекен для Будинку моделей, 5-й зріст, 50-й розмір», — а потім усе це запустити у серійне виробництво.
    Дженджуристий молодик поважно підійшов до провідниці і, взявши її за лікоть, змовницьки сказав:
    — Красуне, до Києва. По броні…
    Провідниця на якусь мить розгубилася, ніби в неї несподівано відібрало мову, а потім безапеляційно заявила:
    — Ніякої броні! У мене міжнародний вагон. — Проте одразу ж знітилася під його поглядом і, ніби виправдовуючись, додала: — Я б з радістю, але у моєму вагоні польська і молдавська делегації…
    — Чудово, люба: вважай, що перед тобою стопроцентний іноземець. Тим більше, що я народився на кордоні… між Вапняркою і Крижополем…
    Тепер провідниця навіть посміхнулася. Його сірі очі світилися такою добротою і щирістю, що дівчина вже готова була взяти його, порушивши всі інструкції, але вчасно помітила цибату постать бригадира поїзда з зеленою нашивкою.
    — Он туди! — Вказала вона червоним прапорцем. — За вагоном-рестораном — наші вагони. Причепили в Унгенах…
    Ображений у своїх найкращих почуттях, молодик гордо повернувся і попростував у хвіст поїзда.
    — Привіт кучерикам! — спритно підтягнувшись, він вискочив на підніжку, цього разу не давши навіть опам'ятатися провідниці — симпатичній дівчині з двома кучериками біля вушок. — У мене, красуне, радість і нещастя: у столиці померла бабуся, а у Вапнярці в жодній касі немає квитків…
    — Яка ж це радість? — простодушно спитала вона, сприймаючи його жарт цілком серйозно.
    — Так бабуся ж міліардерша! За все своє стодволітнє життя прийняла п'ять мільярдів пляшок, але всі на дві копійки дешевше номіналу… Вловила вміст, хоч пляшки були й порожні?
    — У мене немає місць, — прозаїчно відповіла дівчина.
    — Люба, але в тебе є ніжне дівоче серце, добрі очі і такі милі кучерики біля вушок, через які у минулому столітті йшли на ешафот і стрілялися на дуелях!.. І як тебе, таку гарну, мама відпускає саму в далеку дорогу? Ще й, мабуть, без грошей?.. Люба, я пересиджу у ресторані, а зайва п'ятірка в столиці ще нікому не заважала. Або, як казала моя покійна бабуся, гроші ніколи не обривають кишень…
    — Ну, йди вже, йди! Балакун… Пересидиш у ресторані… Якщо є за що!
    Останні слова різко вдарили його в груди і зупинили. Він з неприхованою прикрістю глянув на дівчину.
    — Життя зіткане з протиріч, — похитав докірливо головою. — Такий ротик — і такі слова… Проза! А в людини повинно бути все прекрасне: одяг, манери, гарнітур і каліграфія…
    — Ну, ну! Каліграфія… Йди вже…
    Він елегантно, двома пальчиками, витяг з кишені п'ятірку, якийсь час прощально дивився на неї, мов на кохану, що зібралася до іншого, і тільки тоді зверхньо передав провідниці.
    — Мені ваші гроші не потрібні, — засоромилася дівчина, знову переходячи на «ви». — Я вас не за гроші взяла… — І відхилила його руку.
    — Тільки без міжнародних ускладнень, — застеріг молодик. — Бо мені, якщо вірити медикам, це протипоказано.
    Досягши певного ефекту, він навіть не поглянув на неї, бо пам'ятав: «Чим менше уваги звертаєш на жінок, тим глибше западаєш у їхнє серце».
    «У них що, спецобслуговування?» — подумав молодик, оглядаючи шикарний ресторан поглядом новоспеченого адмірала, і тут же вгледів за дзеркальною перегородкою вільне місце. Неквапно, з гідністю, як робив усе, попростував до столика, за яким сиділо троє.
    — Для повного щастя і гармонії вам не вистачає тільки четвертого, — дещо нахабнувато мовив він. — У вас зайнято?
    — Прошу, — кивнув усім своїм тулубом кремезний черевань з доброю посмішкою на устах і великою головою без шиї. — Пшепрашам!
    «Поляки», — згадав він слова провідниці, а вголос додав:
    — Ніщо так не зближує людей, як спільний стіл у ресторані…
    — О так, так, — щиро посміхнулися поляки.
    Наш герой миттю окинув поглядом меню, вихопив звідти дві-три красиві назви і звернувся до іноземців діловим тоном:
    — Що будемо пити? Коньяк, горілку, вино?
    — О ні, ні! — в один голос заперечили пасажири. — Тільки каву.
    — Прекрасно: нічого в світі так не люблю, як каву і молодих дам… розлучених нарсудом!
    Фраза не мала того ефекту, на який він чекав. «Мабуть, погано розуміють по-нашому».
    — Ви з Польщі?
    — О так, так. А як, пшепрашам, ви здогадались? — зацікавився черевань з добрим виразом на обличчі.
    — Бачите, — молодик на мить замовк. Він ледь не випалив, що колись і сам бував у Польщі, але, як на те, не міг згадати жодного міста, окрім Варшави. Тому не зовсім впевнено пояснив: — Бачите, я сам… Ну, як вам сказати, трохи вмію по-польському…
    — Цікаво! — підвів голову сусіда ліворуч. — Наприклад?
    Поляки щиро розсміялись. Молодик їм, очевидно, сподобався, бо опецькуватий чоловічок хотів було відрекомендуватися, коли раптом підійшла офіціантка, озброєна олівцем, блокнотиком і рахівницею для першокласників, що недбало стирчала з кишені фартуха, який давно просився якщо не в хімчистку, то хоча б до банно-прального комбінату.
    — Я вас слухаю.
    Джигун кокетливо похитався деякий час на стільці, немов роздумуючи над чимось дуже важливим, а потім випалив одне слово, розділяючи його на частинки:
    — Шар-трез!
    Офіціантка на мить оторопіла. Вочевидь, цього напою з красивою і загадковою назвою за її пам'яті ніхто з відвідувачів вагона-ресторану не замовляв.
    — Пляшку, — відкинувшись на стільці, уточнив він, — чотири фужери. Я пригощаю.
    — О, що ви, — хтось із застільників подав було голос, але франт артистично підняв руку:
    — Чотири фужери і по склянці кави.
    Офіціантка кивнула, намагаючись щось записати.
    — Каву з молоком чи чорну? — перепитала вона.
    — По-турецьки!
    — Що по-турецьки? — не зрозуміла дівчина.
    — Каву по-турецьки, — млосно зітхаючи, повторив молодик.
    — У нас усе по-турецьки, — нарешті оговталась вона, стенула, дивуючись, плечима і пішла до сусіднього столика, мимрячи: — І борщ, і гуляш…
    — Ви аристократ?! — чи то запитав, чи то похвалив опецькуватий чоловічок і відрекомендувався: — Осмоловський. Доктор наук. Селекціонер із Варшави.
    — Осовський, — слідом за Осмоловським простягнув руку, мов дощечку, другий пасажир, чимось схожий на тріску, з такими пишними рудими бакенбардами, що новому пасажирові аж захотілося їх посмикати. — Кандидат наук. Теж селекціонер. Але, пшепрашам, із Кракова.
    — Бжезовський, — просто і щиро посміхнувся низенький натоптуватий чоловік. — Магістр із Познані. А хто пан буде? Пшепрашам, товариш…
    — Сідалковський, — чи то жартуючи, чи то наслідуючи стиль своїх супутників, промовив назнайомець і додав — Євграф. — Він вимовив ім'я так, щоб воно прозвучало як титул — «я граф», і, елегантно потискуючи кожному з них руку, красивим жестом запросив усіх сісти на місце.
    — Ви є граф? — здивовано насунув на чоло густі кошлаті брови Осмоловський.
    — Так, Євграф! — гукнув йому на вухо Сідалковський, але його вигук прозвучав: «Так, я граф».
    Принесли шартрез і каву. Сідалковський професійно відкоркував пляшку і наповнив келихи.
    — За несподівану зустріч і любов! — шляхетно підняв він келих і раптом згадав ще одне польське слово: — За пшиязнь!
    — За дружбу! — відповів за всіх Осмоловський.
    Підняли чарки і випили. Зелений, але екзотичний шартрез був густий, хмільний і солодкий. Каву можна було пити без цукру.
    Коли допили шартрез і каву, Сідалковський, клацнувши пальцями, покликав офіціантку.
    — Рахунок і посмішку!
    Рахунок вона йому подала одразу, а з посмішкою на деякий час забарилась. Сідалковський недбало витяг десятку, статечно підвівся і від імені всіх сказав:
    — Дякуємо! Здачі не треба!
    Офіціантка подарувала нарешті посмішку, але він уже її не бачив. Осовський схопив Сідалковського за руку:
    — Товаришу граф! — не без іронії, на правах ровесника, промовив він. — Ми вас запрошуємо до себе.
    — О так, так, — підтримав його добряк Осмоловський. — На чарочку коньяку.
    Сідалковський для годиться поламався, а за хвилину опинився в купе міжнародного вагона.
    — Так ви справді граф? — знову взявся за своє, ніби це йому десь муляло, підстаркуватий і від хмільного трохи глухуватий Осмоловський.
    «Я Євграф», — хотів було уточнити Сідалковський, але Осовський випередив його:
    — Ви, пшепрашам, поляк?
    — Пишуть, — знімаючи чорні окуляри, посміхнувся Сідалковський, — українцем. У паспорті.
    — Але ви є аристократичного роду? — подаючи свою візитку, мовив Осмоловський, якому Сідалковський, судячи з усього, сподобався.
    — Так. Рід є, а от напис загубився, — не без іронії відповів Сідалковський.
    — Пробачте, де?
    — В анналах історії! — Сідалковський на мить завмер у своїй улюбленій позі: артистично схрестивши руки на грудях, гордо поглянув на своїх супутників і замовк.
    — Товариш Сідалковський жартує?
    — Жартують тільки ловеласи, — відповів Сідалковський і хотів було ще щось додати, але Бжезовський витягнув пляшечку коньяку і поставив на столик.
    — В ім'я дружби і взаємовиручки, — ні до кого не звертаючись, процитував сам себе Сідалковський.
    — А ви заперечуєте? — здивовано глянув на нього Бжезовський.
    — Навпаки: я приєднуюсь. Бо, як сказано в біблії, ніщо так не зближує людей, як горілка, коньяк і жінки.
    — О! — В Осовського цей вигук несподівано перетворився із звуку на форму і застряг у розтуленому роті. — Це цікаво! — Нарешті він стулив свої тоненькі губи і, наче смакуючи фразу, повторив: — Геніально. Ви оригінал!
    — Ні. Тільки копія, але її важко відрізнити від підробки, — Сідалковський так щиро посміхався, що Осовський не знав, як йому бути: гніватись чи й собі посміхатись, а тому лише хитнув головою у відповідь і подав Сідалковському склянку з коньяком.
    Експрес тим часом мчав назустріч вітрам і передвечірньому сонцю, скорочуючи шлях наших героїв до столиці. Випитий коньяк збільшував кількість телеграфних стовпів, підвищував градуси і температуру тіла. Під ритмічний стукіт коліс та черговий дзенькіт склянок веселий і оптимістично настроєний Сідалковський сипав цитатами, розповідав полякам про Польщу з таким запалом і переконанням, що складалося враження, ніби він прожив там усе своє життя, а його супутники безвиїзно сиділи у Вапнярці.
    Його оповідь не мала б кінця, коли б раптом поїзд не загальмував. За вікном квітнув розмаїттям голландських тюльпанів, троянд, півоній і червоним кашкетом чергового по вокзалу столичний перон.
    Сідалковський, взявши валізу Осмоловського і пропускаючи його поперед себе, попрямував до виходу. Він пройшов повз здивовану чи ошелешену провідницю, яка тільки тепер помітила його.
    — Гуд бай, мадам! — шепнув їй на вушко. — Іноземці запросили, а ти відмовилась від такого хлопця і п'ятірки. А тепер — усе. Я її щойно віддав міністрові торгівлі, — кивнув він на ресторан.
    На пероні вирував натовп. Сідалковський стояв в оточенні своїх знайомих, задоволено посміхався і поблажливим жестом вітав чи то духовий оркестр, що ударив урочистий туш, чи то першого міліціонера, якого помітив на пероні.
    Поїзд зупинився, і до їхнього вагона кинулась зграйка дівчат в українських національних костюмах, з квітами, рушниками та хлібом-сіллю. Невеличкий, схожий чимось на китайського божка, чоловічок з голосом, що нагадував звуки єрихонської труби і двічі простреленої гармошки, підійшов до Осмоловського, розцілував гостя, поцікавився:
    — А хто ще з тобою, Януше?
    — Ось, — кивнув головою Януш, — знайомся: Осовський, Бжезовський і… граф Сідалковський.
    «Китайський божок», як охрестив його подумки Сідалковський, очевидно, не вловив в останніх словах Осмоловського іронії і, відкопиливши нижню губу, цілком серйозно відрекомендувався:
    — Стратон Стратонович Ковбик. Директор «Фіндіпошу».
    Сідалковський шанобливо вклонився. Стратон Стратонович зневажливо поглянув на нього і відійшов убік. Сідалковський, не почуваючи за собою ніякої вини, відповів йому тим самим.
    Оркестр видував бравурні марші. Заквітчані стрічками дівчата з букетами в руках бігали по перону, врізнобіч викидаючи позад себе ноги, прикрашені червоними чобітками, і шукали нових членів делегацій, які розчинилися серед звичайних пасажирів та зустрічаючих. Рожевощока дівчина з чорними, як перестиглі оливки, очима несподівано зупинилась навпроти Сідалковського і завмерла, як дикий нестриножений олень. Сідалковський подарував їй одну із своїх посмішок. І настороженість розтанула, дівчина підійшла до нього, усміхнулась:
    — Ви з делегацією?
    — Так, — відповів, не моргнувши оком, Сідалковський.
    — З польською чи з молдавською?
    — З молдавською, — вже вкотре сьогодні збрехав Сідалковський, бо без брехні, як йому завжди здавалось, він просто не міг існувати на світі. Сідалковський страшенно полюбляв видавати себе не за того, ким був насправді, а за того, ким в тому чи іншому випадку його сприймали оточуючі, підганяючи під свій уявний стандарт.
    — Жертва стандарту, — жартуючи, казав він сам про себе. — Уявне сприймають за дійсне.
    Дівчина з рожевими, як джонатан зимовий, щоками зробила щось на зразок кніксену і разом з теплою усмішкою вручила йому букет гарячо-червоних тюльпанів і троянд.
    — Буна зіва! — ніжно промовила вона.
    — Щиро дякую, — відповів перше, що потрапило на язик, Сідалковський, хоч одразу й здогадався, що ці завчені дівчиною слова належать одному з братніх народів, але якому саме і що вони означають, він не пригадував, бо ніяких мов не знав, а своєю хоча й користувався, але переважно з допомогою цитат і словника.
    — Тамаро, — десь ліворуч від Сідалковського протрубив застережливий бас Ковбика. — Ти, як завжди, все переплутала. Цей товариш не з молдавської, а з польської делегації…
    — Ну й що! — відповіла йому Тамара, але так тихо, що Сідалковський зрозумів: ці слова швидше адресувалися йому, аніж Ковбику. — Адже і поляки, й молдавани до нас приїхали, чи не так?
    Сідалковський їй ще раз вдячно посміхнувся. Вона відповіла йому взаємністю, даруючи таку ж саму посмішку, тільки в трохи ніжнішій обробці. Зуби у неї були, як і в Сідалковського, рівні й білі. Відчувалося, що вона теж у дитинстві любила фрукти й овочі, а тепер регулярно користується зубними щіточками і болгарською пастою з морських водоростей типу «Мері» чи «Поморін».
    Фотокореспонденти, яким у багатьох редакціях негласно рекомендують на перші сторінки газет і обкладинки журналів видатних, але водночас вродливих і фотогенічних героїв, негайно обступили Сідалковського, фіксуючи собі на згадку копії з його анфасу і профілю. Удостоївшись такої уваги, він час від часу то знімав, то одягав окуляри і, театрально позуючи, дарував навсібіч такі милі й безкоштовні посмішки, що у багатьох дівчат підкошувались ноги.