Скачать fb2
Третя Залізна дивізія

Третя Залізна дивізія

Аннотация

    У книзі розповідається історія 3-ої дивізії армії УНР, яка за успішні бої з більшовиками отримала назву «Залізна», від початку її формування до трагічної загибелі у грудні 1919-го року. Автором є безпосередній командир 3-ої дивізії ген. — полк. О.Удовиченко, упорядкував і підготував матеріали до друку — колишній командир 7-го Синього полку цієї дивізії й автор багатьох історичних праць з тематики Перших Визвольних змагань (1917–1922 рр.) ген. О.Вишнівський.


Ген. Олександ Удовиченко Третя залізна дивізія. Матеріяли до історії війська Української Народньої Республіки

Видання

    Gen. ALEXANDER UDOVYCHENKO

    THIRD IRON DIVISION
    DRITTE EISERNE DIVISION
    TROISIEM DIVISION DE FER

    «CHERVONA KALYNA»
    Ukrainian Publication Cooperative, Inc.
    New York, 1971






    ОЛЕКСАНДЕР УДОВИЧЕНКО
    Генерального Штабу Генерал Полковник


    Матеріяли упорядкував і до друку підготовив ген. О. Вишнівський

    ВИДАВНИЦТВО «ЧЕРВОНА КАЛИНА»
    Ню Иорк, 1971

    Окладника роботи артиста-маляра
    Богдана Божемського

    © Copyright 1971

    Printed in U.S.A.
    Svoboda, S1-S3 Grand Street, Jersey City, N.J. 07303

Передмова

    Історична наука займається вивченням минулого і цим самим виконує важливу функцію в житті кожної нації. Нація не може рухатися вперед без всебічного вивчення власної історії, без усвідомлення своєї активної ролі в історичному розвитку. В житті кожної нації, елементи минулого, сучасного й майбутнього переплітаються; кожне нове явище чи подія своїми коріннями виходять з минулого, але й творять основу для майбутнього. Фразу, що «історія с вчителькою життя» слід розуміти так, що не можна зробити відповідних висновків для сучасности і накреслити шляхи у майбутнє, якщо не знається історичних причин, що викликали ті чи інші явища та події в минулому.
    Отже, для творення нового, для передбачення майбутнього, потрібне кожній нації знання своєї історії, потрібна — історична пам'ять. З найдавніших часів, нації плекають історичну пам’ять, звертаються до свого минулого, вивчають його. Досягнення у вивченні рідної історії не пропадають даремно: історичний досвід накопичується з кожним новим поколінням і нація щораз краще усвідомлює свою активну ролю в історичному процесі. Найгірше, що може бути для нації, це втрата нею історичної пам'яті. До цього свідомо змагають її вороги: завойовники і поневолителі, що з усіх сил намагаються відібрати в нації її історичну пам'ять. Вони знають, що тоді вона безбатченком блукатиме в темряві свого незавидного поневолення.
    Власне така небезпека існує для української нації під сучасну пору. Московський окупант суцільно фальсифікує українську історію з виразним розрахунком на те, щоб українці своєї правдивої історії не знали. Подаючи українському народові його історію в цілком зфальшованому виді, окупант цілком виразно стримить до відібрання українському народові його історичної пам'яті.
    Окупант суцільно фальсифікує всю історію українського народу, але вже особливій фальсифікації піддається ним історія визвольної боротьби українського народу проти Москви. Окупантські історики навіть не знають нічого про існування такої боротьби, бо все, що їм вільно про неї сказати, міститься в невибагливих схемах «мазепинщини», «петлюрівщини» чи «бандерівщини». Цими стратегічними окресленнями окупантська історична наука називає визвольну війну в союзі зі Швецією в 1708–1709 рр., визвольну війну, ведену українською регулярною армією в 1917-20 роках і боротьбу українських повстанців у роках визвольної війни й після неї, і врешті, боротьбу УПА і збройного підпілля ОУН у роки Другої світової війни і після неї.
    Ці окремі періоди визвольної боротьби українського народу проти Москви, окупантська «наука» пофальшувала до краю. У своїх творах на цю тему, окупантські «історики» фальшиво представили рушійні сили, хід і змагання української визвольної боротьби проти Москви, промовчали численні її факти, джерела й архівні матеріали, широко застосували методи опльовування, оглуплювання і окарикатурення, поширюючи несамовиті брехні й наклепи на носіїв визвольної боротьби. Очевидно, такі методи окупантської історичної «науки» повели її до повною відриву від історичної істини і обмежили теоретико-пізнавальну ролю історії як науки.
    Але, такі методи довели теж до того, то в Україні виросло вже покоління, яке не знає найновішої історії українського народу. Коли ж до цього додати, що й на чужині, хоча й з інших причин, виросло таке ж покоління, то не важко ствердити, що ситуація стає доволі катастрофічною й вимагає негайної протидії. У цій протидії, одним із головних завдань українців у вільному світі буде послідовне протиставлення намаганням окупантської «науки» фальсифікувати українську історію, щоб позбавити український народ його історичної пам'яті. Було б добре, якщо б наша «висока» політика зрозуміла, що таке протиставлення є основним завданням українців на чужині.
    Книга матеріалів до історії 3-ої Залізної стрілецької дивізії, що її оце отримує до своїх рук український читач, є спробою такого протиставлення в ділянці військово-історичної науки. Читач отримує нарис історії одної з дивізій української регулярної армії, що у визвольній війні була відома зі своєї боєздатности і, власне, за свої видатні заслуги на полі отримала була почесну назву «Залізної» Дивізії. Віддаючи цю книгу в руки українською читача, автори не тільки виконали вимогу української науки й державницької традиції, зберігаючи в книжковій формі якнайбільше даних про одну з найсвітліших сторінок боротьби українського народу за українську державність, але й виконали свій моральний обов’язок, передаючи пам'ять про героїв визвольної війни — «Залізних» — майбутнім поколінням, щоб на їхньому світлому прикладі виховувались нові кадри незламних борців.
    Книга про 3-тю Залізну стрілецьку дивізію є можливо найновішим і найбільше систематичним нарисом історії цієї дивізії. Досі про неї появлялися друком тільки дрібніші чи обшир ніші причинки. Такий характер має теж перший нарис історії 3-ої Залізної дивізії, написаний командиром гарматньої бригади дивізії, синьожупанником полк. Г. Чижевським. Її видано було накладом Культ. — освітнього відділу 3-ої Залізної дивізії в Каліші, 1922 року, і вона мала 56 сторінок друку. Книга ця вже, сьогодні, бібліографічний унікат.
    Сучасний нарис 3-ої Залізної дивізії запляновано як двотомове видання. Перший том, що його отримує тепер український читач, представляє історію дивізії в 1919 році і доводить її до трагедії дивізії, на початку 1 Зимового походу, під Животовим, 25 грудня 1919 року. Історію відновленої 3-ої дивізії в 1920 році планується в другому томі.
    Автором нарису історії 3-ої Залізної стрілецької дивізії є її колишній командир, генерального штабу ген. хор. (пізніше ген. полк.) Олександер Удовиченко, якого «Залізні» цінили, любили і йому беззастережно довіряли. Ген. Удовиченко, відомий теж як автор інших воєнно-історичних праць і статтей, написав 33 розділи цієї книги. Розділи 33–46 написав колишній командир 7-го Синього піхотного полку Залізної дивізії, синьожупанник полк. (пізніше ген. пор.) Олександер Вишнівський, автор теж численних праць і причинків для висвітлення української військової історії. Ген. Вишнівський упорядкував весь матеріял і підготовив до друку, в чому йому помагали ветерани 3-ої Залізної дивізії, про що зазначено в книзі.
    Книгу свою повищі автори й упорядники назвали «матеріялом до історії війська Української Народньої Республіки». Перешкодою для написання повної і систематигноі історії війська УНР є дошкульний брак офіційних документів до його історії, які пропали під час визвольної війни, а теж у Музею Визвольної Боротьби в Празі і в Бібліотеці ім. Симона Петлюри в Парижі. Музей захопили большевики, а Бібліотеку вивезли в невідоме місце гітлерівці. Все ж таки, все те, що написано і пишеться поколінням визвольної війни, учасниками і живими свідками історичних подій, має велику цінність і є незаступимим джерелом для вивчення історії визвольної війни. Джерела такі є міцною основою для дальшого наукового дослідження й публікацій узагальнюючих, синтетичних праць з цієї ділянки. Власне таке джерело отримує український читач і українська наука в постаті нарису історії 3-ої Залізної дивізії, що дуже збагачує нашу військово-історичну літературу про визвольну війну 1917–1920 років.
    Книга ця розповідає, як із 16-го пішого загону, решток Синьої і Чорноморської дивізій, Окремого Запорізького стрілецького куреня і Буковинського куреня зформувалася знаменита дивізія, як розгорталася боротьба проти московсько-большевицьких і біломосковських наїзників України, які успіхи, невдачі, тріюмфи й удари вона мала. Її воєнна історія починається бравурною атакою на Кам'янець, після якої вона звільняє значні частини української території, переможно наступаючи вперед, у напрямі на Одесу. Під час плянування походу об'єднаної української армії на Київ, 3-тя Залізна дивізія здобуває Вапнярський залізничний вузол і втримує його проти скажених атак переважаючих частин 14-ої больш. армії, що намагаються вдарити на тил українських армій, що наступали на Київ. У цих боях за Вапнярський вузол Залізна дивізія полягала виключно на свої власні сили, діючи незалежно від інших з'єднань Армії УНР, не маючи нізвідки ніякої допомоги, ні забезпечених крил і запілля. Фронт 8-ої Залізної дивізії охоплював тоді простір до 50–70 кілометрів, а ворожі сили, що діяли на цьому фронті, переважали «Залізних» трикратно. Все ж таки, «Залізні» не тільки витримали всі ці скажені атаки, але й поширили свій пляцдарм по ст. Кодиму. Про завзяття «Залізних» у цих боях, найбільше проречисто кажуть втрати цієї дивізії, подібних яким не знають аннали української армії. І, так, згинули тоді два командири полків, одного командира полку (тоді полк. О. Вишнівського) двічі тяжко поранено, поранено всіх помічників командирів полку, забито і поранено майже всіх командирів куренів і сотень. В бою за м. Комаргород, 8-й Чорноморський піхотний полк втратив тільки одними забитими 28 старшин і до 150 козаків.
    Визвольна війна українського народу в 1917–1920 роках була війною революційною. У революції, історичні події розгортаються з неймовірною швидкістю і не можна дивуватися, що така боєздатна й завзята частина, як 3-я Залізна дивізія створилося в порівняно короткий час. Революція, — це різкий перехід, стрибок від одного історичного етапу до іншого, від старого до нового. Українська національна революція в 1917 році покликала до життя українську державність і українську армію. Армія УНР існувала тому, що існувала УНР, і вона обороняла УНР на двох і більше фронтах проти чужої аґресії. Переборюючи важкі випробування, українська армія чинила героїчний опір аґресорам, виявляючи високий патріотизм, героїчну силу і волю до перемоги.
    На жаль, в наслідок чисельної і матеріяльної переваги агресорів, важких помилок не так українських політичних і військових діячів, як куди більших помилок державних мужів Антанти, визвольна війна 1917–1920 років закінчилася катастрофою. Найменше в цій катастрофі завинила українська армія, українські генерали, старшини і вояки, що свій обов'язок перед державою і народом чесно й славно сповняли до кінця визвольної війни, і ще густо-часто після неї в повстанських походах. Книга про 3-ю Залізну стрілецьку дивізію показує цю істину з особливою силою. Прочитавши її, кожний читач знатиме: на суд історії наших українських вояків, часу визвольної війни, як обвинувачених, не кликатимуть. Їх кликатимуть тільки як свідків, коли судитимуть винуватців катастрофи, своїх і чужих…

    Лев Шанковський

Розділ І
16-ий п. Загін — Основа 3-ої п. Дивізії

    На початку квітня 1919 року, армія УНР була примушена наступом переважаючих сил червової московської армії відходити все далі й далі на захід. У кінці травня ліве крило армії — Північна група — зупинялося на лінії Волочиськ — Базалія-станція Шепетівка-Новоград Волинський. Південно-східня група, з її ядром, Запорізьким корпусом, що творила праве крило армії, була відрізана від решти українського війська клином червоної армії, після того, як вона здобула станцію Жмеринку. Ця група знайшла вихід із дуже скрутного становища в переході на румунську територію, через р. Дністер, у районі м. Тирасполя, Та група наших частин, що боронила район Проскурова і Ярмолинців, відступила з боєм за р. Збруч і зайняла позицію вздовж західнього берега цієї річки. На загал, ситуація складалася для армії УНР фатально.
    У районі м. Скала, на західньому березі р. Збруча, зосередилась невелика група війська, під командою полк. Миколи Шаповала. Група ця складалася з кількох військових частин. Були це частини, що випадково об'єдналися, під час відступу, з кадрами 7-ої п. дивізії, командиром яких був полк. М. Шаповал — б. командир 1-го полку «Синьої дивізії» в 1918 році (Синьожупанники). Синю дивізію німці обезброїлн напередодні захоплення влади в Україні ген. П. Скоропадським.
    До групи полк. Шаповала входили:
    1-ий полк Синьої дивізії, що його зформовано за Директорії. Командир полку — полк. Олександер Вишнівський (Синьожупанник).
    1-ий Чорноморський полк — уціліла решта Чорноморського Коша. Командир полку — полк. Євген Царенко.
    Різні дрібні частини і штаб із кадрами 7-ої п. дивізії.
    Боєздатними й найбільше чисельними були полки 1-ий Чорноморський і 1-ий Синьої дивізії. Щождо решти, то оцінка її бойової вартости належала до майбутнього.
    Цю групу переогранізоваво в м. Скала в 16-ий піший Загін у наступному складі:
    1-ий полк Синьої дивізії — полк. Вишнівський.
    1-ий Чорноморський полк — полк. Царенко.
    Окремий курінь, із забраних нечисельних частин — полк. Ольшевський.
    1-на гармата 1-го полку СД. (здобута від червових) — хор. Шура Бура.
    Тимчасово приділений до Загону Кінногірський гарматний дивізіон полк. Алмазова.
    Від 16-го Загону й веде свій родовід 3-тя п. Стрілецька дивізія. 16-ий Загін тримав позицію від р Дністра до м. Скали включно. Та позиція, на західньому березі р. Збруча, була зручна до оборони, бо на ній ще залишилися старі шанці з часів 1-ої світової війни.
    Полк. Шаповал не обмежувався лише пасивною обороною. Час від часу, він робив частинами Загону випади в бік червового ворога, на схід від р. Збруча. Метою випадів була глибока рекогносцировка, як підготовча стадія до здобуття м. Кам'янця Подільського.
    20 травня 1919 р., полк. Шаповал рішив здобути те місто. Ранком того дня, Загін розпочав наступ на Кам'янець Подільський. Початок був успішний. Лави Загону дійшли з боєм до села Кадіївці, біля Кам'янця. але замість того, щоб продовжувати наступ, не давши ворогові опам'ятатися, полк. Шаповал затримав лави Загону перед самим містом. Ворожі лави відступала ближче до Кам'янця і червоні розпочали інтенсивний гарматний вогонь по безчинно лежачих лавах Загону, спричиняючись до ваших втрат забитими й раненими. Невдалий випад закінчився відступом Загону за р. Збруч, під час якого найбільші втрати мав 1-ий полк Синьої дивізії, що прикривав відступ. Серед смертельно ранених був помічник командира 1-го полку СД, підп. Сидоренко. За невміле керування боєм, полк. М. Шаповала усунуто зо становища К-ра Загону і на його місце призначено ген. штабу полк. Олександра Удовиченка.

Розділ ІІ
Нарада в м. Борщів (Галичина). Настрої в «низах» армії. Підготовлення до заповідженого наступу. Приїзд Головного Отамана. Напередодні наступу на Кам'янець Подільський. Наказ наступу

    21-го травня 1919 року, я одержав призначення на становище Командира 16-го п. Загону й разом із цим попередження, що Загін мусить бути готовий до наступу на Кам'янець Подільський, що має розпочатися водночас із загальним наступом армії УНР, 1-го червня 1919 року.
    Це призначення сталося цілком несподівано для мене, а попередження про наступ, що мав розпочатися вже за тиждень, звичайно схвилювало мене й викликало чимало думок про можливість виконання обов'язків і завдань, що їх покладено на мене особисто та на молоду, ще не спаяну частину, без належних, як мені тоді здавалося, бойових традицій. Як старший, так і молодший командний склад 16-го Загону був мені невідомий, як рівнож не знав я, що уявляє з себе козацький склад щодо дисципліни й бойової підготови. Незадоволення старших командирів своїм попереднім начальником, полк. М. Шаповалом, що його вони задемоистрували, виславши до Головного Отамана делегацію з проханням замінити їхнього командира Загону, насувало думку про можливість існування в Загоні духу «отаманії»… Але всі мої побоювання й негативні припущення зникли з хвилиною, коли я пізнав ближче командний і козацький склад Загону.
    У м. Борщеві відбулася моя перша нарада з командним складом 16-го Загону. На нараді були присутні: к-ир 1-го полку Синьої дивізії, полк. О. Вишнівський, к-ир 1-го полку Чорноморського Коша, полк. Є. Царенко; к-ир Збірного куреня, полк. В. Ольшевський; к-ир Кінногірського дивізіону, полк. О. Алмазов: полк. Г. Чижевський, сот. М. Чижевський та кілька інших старшин. На нараді виявилося, що новий командир Загону мав до своєї диспозиції видатних, національно-свідомих українських патріотів-командирів, що готові були жертвувати своїм життям в ім'я національних ідеалів. Кожний з них мав бойовий досвід і командний стаж; кожний був повний національного горіння, активности й рухливости. Треба спеціально підкреслити, що кожний з них мав свої окремі позитивні якості.
    «Ми прагнемо чину й самопосвяти в боротьбі. Нам обридло партійне безладдя, безвілля, зневіра й отаманія. Ми хочемо твердої влади, рішучости й досвідченого керування в бою, а не так як це було дотепер, в наслідок чого Загін поніс, без потреби, тяжкі, неніджалувані втрати»
    Ось такі прагнення почув я від командирів на нараді; на цій же нараді з’ясовано ними ті причини, що змусили були старший командний склад Загону просити Головного Отамана призначити нового Командира Загону. Причини були так обґрунтовані, що підозра отаманії в Загоні відразу в мене відпала.
    Думки й заяви, що їх висловлено на нараді, свідчили, що серед українського вояцтва наростали нові течії, прагнення до дисципліни й до боротьби з отаманією, а головне — бажання-прагнення завести тверду владу в війську та державному центрі. Партійна гризня, що відбувалася в центрі, підривала його авторите в армії й зводила майже на нівець працездатність уряду. Тенденція політичних парій прищепити в армії ту чи іншу партійну доктрину, або втягнути до партії окремих вояків, а часом і цілі частини, викликала серед вояцтва, що добровільно несло на жертівник визволення України своє життя, ферменти й обурення, не кажучи вже про те, що така партійна тенденція ослаблювала дух і боєздатність армії.
    Наше вояцтво здавало собі справу з того, що без усунення цих жалюгідних явищ, Уряд і армія УНР не будуть спроможні виконати в повній мірі їхні тяжкі завдання. Такі настрої панували в «низах» армії, але нарада в Борщеві ствердила, що серед командного складу й козацтва 16 Загону такі настрої прийняли цілком виразно-тверді форми. При такому настрою в Загоні, що перейшов до 3-ої дивізії як основа його бойових дій на фронті в 1919 році, мені було легко приступити до виконання обов'язків командира Загону.
    Дивізія розпочала старанну підготову до наступу. Поповвалися запаси амуніції й харчів. З постачанням харчів не пішло легко. Дивізія перебувала в районі, що підлагав Команді Української галицької армії (Чортківська округа). Начальник округи, отаман Горобко, поставився до «наддніпрянців» недоброзичливо й тільки не допомагав харчами своїм східнім братам, але навіть протестував з того приводу, що постачання дивізії купувало харчі в його районі…
    Несподівано до дивізії приділено 4-ий Гарматний полк (три батерії) з корпусу Січових Стрільців, що тимчасово перебували в складі УГА (не змішувати з УСС). Як матеріяльна частина батарей так і коні були в доброму стані. Взагалі ці батареї робили найкраще враження. Зате безнадійною виглядала справа організації кінноти за браком коней … Як у полках, так і в штабі дивізії не було ні одного кіннотника; коней не вистачало навіть для старшин штабу дивізії. Решта штабу відбувала переходи пішки. Усе це разом ускладняло керування дивізією і рухливість штабу.
    Напередодні наступу, 31-го травня 1919 року, 2 дивізія мала наступний склад:
    Піхота: 1-й полк Синьої дивізії. Командир полк. О. Вишнівський. Бойовий склад — 600 багнетів, кулеметна сотня і гармата.
    1-ий Чорноморський полк. Командир полк. Є. Царенко. Бойовий склад — до 750 багнетів і кулеметна сотня.
    Окремий курінь. Командир — полк. В. Ольшанський. Бойовий склад — до 350 багнетів.
    Разом: до 1700 багнетів і 30 кулеметів.
    Гарматна бриґада. Командир — полк. Г. Чижевський. Дві легких батареї — 8 гармат. 1 тяжка батарея — 4 гавбиці. Кінногірський дивізіон. Командир — полк. Алмазов (пізніше відійшов до свого Запорізького корпусу).
    Дивізійна кіннота: не було зовсім …
    Технічні частини: При кожному полку й кожній бриґаді були свої відділи зв’язку, що мали від 2 до 3 телеф. Апаратів і невелику кількість (від 2 до 3 кілом.) дроту. Штаб Загону мав 3 телеф. апарати, 3 кілом. дроту й 5 козаків до обслуги. Незалежно від цього, при штабі була невеличка автоколона, що складалася з авт, що їх здобув 1-ий полк Синьої дивізії в боях із більшовиками. Ця автоколона, під керуванням хорунжого повищого полку, Костя Ліневича, чимало допомагала штабові, обслуговуючи тил дивізії підвозом набоїв і утриманням зв’язку зо штабом армії.
    Штаб Загону: Був дуже обмежений. К-ир Загону, він же нач. штабу та 3 штабових старшин. Відділу постачання Загону окремо не існувало: його ролю добре виконував начальник постачання 1-го полку Синьої дивізії, сотник В. Силенко.
    Отже загальний стан Загону складався з біля 2 000 старшин і козаків, 30–35 кулеметів і 13 гармат, крім тимчасово приділеного дивізіону гірських гармат.
    Водночас із підготовою до наступу в районі розташування Загону, провадилася бойова розвідка позицій ворога. Особливу увагу звернено на таємну розвідку. Чисельні наші замасковані розвідачі й розвідачки побували не тільки в Кам'янці Подільському, але й пробирались аж до Дніпра. Їм ставали в пригоді наші селяни, повстанці та втікачі. З повстанців того часу треба згадати «отамана» Точило-Гурського. Якийсь час він зо своїм відділом, що складався з 200 повстанців піших і 30 на конях, ставав нам у пригоді, але пізніше захорував на отаманію й зійшов зо сцени як шкідник.
    За тиждень перед наступом, до місця скупчення 16-го Загону — м. Скала — прибув Головний Отаман, Симон Петлюра. Довідавшись, що частини Загону відбудовують міст через річку Збруч, що його спалено нами під час відступу, Головний Отаман виявив бажання подивитися на працю. Тому що червоні, час від часу, обстрілювали місце відбудови мосту з невеликого гаю, на східньому березі р. Збруч, Командир Загону, здавши собі справу з небезпеки, що загрожувала Головному Отаманові під час оглядин зруйнованого мосту, намагався скерувати увагу останнього на інші відтинки позицій, менше небезпечні, але без бажаних наслідків. Коли нарешті й відверте підкреслення небезпеки, що загрожувала в наслідок оглядин мосту, рівнож не помогло, нічого іншого не залишалося, як сісти в авто Головного Отамана, на його запрошення, й їхати туди, куди він хотів. Недалеко від мосту ми зупинили авто й залишили його під прикриттям косогору. Далі пішли пішки й за кілька хвилин буди вже на місці Хоч було вже після 5-ої години по полудні, сонце ще дуже пекло. Козаки постійно направляли міст; дехто з них, напів голі, борсались у воді. Закінчивши розмову зі старшиною й козаками, Головний Отаман піднявся на насип, щоб краще зорієнтуватися щодо місцевості на східньому березі Збруча. Наша група, на чолі з Головним Отаманом, уявляла собою добру ціль для ворога.
    — Пане Отамане! Тут дуже небезпечно стояти — зауважив я.
    — Зараз, зараз… А це що за село? А куди ця дорога веде? — питав Петлюра.
    Така байдужість, або бравість, удавана чи щира, видавалася мені не на місці й дуже мене хвилювала. Я намагався приспішити зміну місця швидкими відповідями, але вже було запізно, бо сталося те, чого я так побоювався: з гаю, на східньому березі Збруча, загримали рушничні постріли по мосту й кілька куль, пролетівши безпосередньо близько від Головатого Отамана, зарились у насип… Козаки вмить позлізали з мосту; вискочили на беріг і ті, що були в воді й усі побігли до рушниць. С. Петлюра не ворушився, було видно, що його спокій був натуральним і що його постава заімпонувала вояцтву.
    — Звідки це вони стріляють? — запитав він із виразним зацікавленням.
    Між тим, ворожі кулі вже рясно пролітали біля нас і вбивались у землю. Одна з них рикошетом закрутилася верескливо біля самих ніг С. Петлюри й, не спричинивши шкоди, впала на землю.
    — Пане Отамане! Треба сховатися, бож це вже стріляють просто по нас — знову забрав я голос, але Петлюра не рушився з місця. З кожною хвилиною перестрілка набирала інтенсивности. Наша батарея розпочала обстріл гаю. Внизу, під насипом, санітари несли пораненого козака. Линше тоді С. Петлюра зійшов із насипу і ми вдвох залягли в рівчаку. Ще один раз я переконався, що Головний Отаман потрапить панувати над своїми нервами. У цей мент, по дорозі до мосту, наближалася піша сотня повстанців отамана Точило-Гурського. Довідавшись про присутність Головного Отамана, повстанні швидко переправилися через Збруч і повели наступ на гай. За годину на фронті був спокій і С. Петлюра від’їхав до Тернополя.
    Як уже згадувалося, на західньому березі Збруча збереглися в доброму стані кілька рядів старих австрійських шанців, що стало нам дуже в пригоді: ми тримали на передовій лінії лише необхідну невелику варту з кулеметами, а решта вояків була розташована в найближчих селах. На відтинку Загону, через Збруч, малося два мости: один у с. Кудринцях, а другий — біля м. Скала. Під час посухи, р. Збруч можна було перейти вбрід у багатьох місцях. Ворог тримав свою передову охорону вздовж східнього берега Збруча. Головну увагу він звертав на напрямок сіл Кудринці, Слобода Рихтецька та м. Кам'янець Подільський й тому свої головні сили зосередив на лінії Слобода Рихтелька — Кадіївка — Должок, мавши резерву в м. Кам’янець Подільський. У м. Оринін червоні тримали сотню піхоти із сторожевою охороною в с. Гуків. З цих причин, найбільше бойових сутичок відбувалося в с. Гуків й Слобода Рихтецька. Перед нашим наступом на Кам’янець Подільський, повстанчий відділ Точило-Гурського вибив ворога з с. Гуків й тримав його в своїх руках. Наша розвідка працювала добре й тому сили й розташування ворога були майже докладно нам відомі. Бойові сили червоних, що стояли проти 16-го Загону, були наступні: а) 1 і 2 полки Басарабської дивізії, разом — 1000 багнетів і 8 легких гармат. Дивізія ця формувалася ще в московській армії, на початку революції, з мешканців Басарабії, якраз у районі Кам'янця Подільського. Большевицька влада залишила цю дивізію для заплянованої нею інвазії проти окупованої румунським військом Басарабії. б) Полк кордонної охорони — до 300 багнетів. в) Подільський полк — до 400 багнетів. г) Кінний відділ, що з нього пізніше з формовано кінну бригаду Котовського — до 150 шабель. д) Окрема гавбична батарея — 4 гармати.
    Отже разом проти нас було: до 1700 багнетів, 12 гармат і кінноти —150.
    Моральний стан совєтських військ не був нам докладно відомий, але можна було припускати, що не зважаючи на безладдя в їхньому запіллі, гострий догляд політкомісарів нівелював «революційну дисципліну» й сприяв витривалості червоних у бою. Треба підкреслити, що майже вся жидівська молодь Кам'янця Подільського зголосилася до большевицького війська й чимало з них були політкомісарами й командирами; було їх повно рівнож і в комуністичному Чека.
    Щодо українського населення, то затьмарення й спантеличення його большевицькими демагогічними гаслами поволі уступило місце отверезенню. Реквізиції хліба в селян та контрибуції викликали спротив. Запідозрілі в «петлюровстві» були карані безпощадно. Особливо відзначалася своєю жорстокістю чекістка Соня, з походження жидівка. Вона сама розстріляла силу українців власною рукою, після нелюдського знущання над своїми жертвами. Найбільше імпонував їй наступний спосіб знищення своєї жертви: змусивши свою жертву лізти поміж її ноги, вона вбивала її стрілом із револьвера в потилицю… Чутки про це доходили до нас, але якось не вірилось у таку нелюдскість. На жаль, чутки ці справдилися на підставі зізнань безпосередніх свідків жертв «Чека», що їм пощастило якимсь чудом урятуватись. Само-собою, такі звірства витворювали серед нашого вояцтва виправданий антижидівський настрій. На це звернуто увагу й ужито всіх можливих засобів, щоб не допустити до яких будь протижидівських ексцесів, які лише деморалізували б наших вояків і плямували б військову гідність армії УНРеспубліки. Такий настрій серед 16-го Загону зліквідовано й здобуття Кам'янця Подільського не викликало яких будь антижидівських виступів. Не зважаючи на це, під час процесу в Парижі над убивцею сл. п. Симона Петлюри, цитовано з книжки жидівського журналіста «Погроми в Україні» згадку про погром, що його, нібито, вчинив у Кам'янці Подільському 16-ий Загін… (У книжці подано «3-тя дивізія»). Коли автор цієї праці увійшов був до судової залі, як свідок, то судовий оборонець вбивці, жида Шварцбарда, комуніст і рівнож жид, підняв повищу книжку й, махаючи нею в повітрі, закричав на всю залю: «Вуаля, анкор ен погромщик!» (Ось іще один погромщик!). Авдиторія суду, що складалася виключно з самих жидів, зареаґувала на цей театральний жест Тореса гучним сміхом…
    Згідно з домовленням із повстанським отаманом Точило-Гурським, піші повстанці мали бути перекинуті ним до Кам'янця Подільського, щоб під час нашого наступу підняти там повстання; щождо його кінноти, то вона мала оперувати в той час у районі між Кам'янцем Подільським і Дунаївцями. Як можна було сподіватися, повстанський ватажок, Точило-Гурський, свого завдання не виконав і зник десь у невідомому напрямку…
    Після аналізи загальної ситуація, я рішив атакувати ворога в його праве крило, що опиралося на м. Оринін і було найслабше червоними обсаджено. На підставі агентурних відомостей, ми знали, що ворог сподівався нашого головного удару з боку села Кудринці, в напрямку на Слободу Рихтецьку й далі, на с. Должок. Очевидно червоне командування прийшло до такого висновку тому, що такий напрямок був найкоротшою лінією (шосе), що вела до Кам'янця Подільського.
    30 травня 1919 р., весь 16-ий Загін з'осереднвся в районі Скали. На відтинку від с. Кудринці до Дністра зайняли вихідну до наступу позицію сотні повітових командантів, що з них зформовано відділ, під командою полк. Ю. Ківерчука; в цьому відділі була значна кількість старшин у старшому віці. Полковникові Ківерчукові дано завдання демонструвати наступ на Слобідку Рихтецьку з таким найбільшим завзяттям, на який тільки його відділ спроможеться. Наказ наступу був короткий: «В ніч з 30 на 31 травня, 16 Загін зосереджується в с. Гуків, на шосе, що веде до м. Оринін. В ніч із 31 травня на 1 червня, о годині 1-ій, 16-й Загін, що його переіменовано 31 зрання на 2 п. Стрілецьку дивізію, вирушає колоною в напрямку на м. Оринін.
    У авангарді 1-ий полк Синьої дивізії, під командою полк. О. Вишнівського. Завдання: здобути м. Оринін, вийти в запілля Рихтецької групи ворожих сил, розбити їх і зайняти м. Кам'янець Подільський."

Розділ ІІІ
Приїзд Головного Отамана. Наступ на Кам'янець Подільський

    Згідно і наказом, 16-ий Загін зосередився в невеликому селі Гуків. На дорозі витягнулися батареї, а на збоченнях стояла в колоні піхота, готова до руху. Курити й голосно розмовляти заборонено. Був темний вечір 31-го травня 1919 року. Добре нагодовані вояки частинно куняли, або й спали, а решта нудьгувала, чекаючи на початок наступу.
    В одній з селянських хат, при світлі свічок, біля стола з маною на ньому, я давав останні вказівки командирам частин. Настрій у всіх був спокійний і розважливий. Полк. Вишнівському, що зо своїм полком ішов авангардом, доручалося захопити Оринін, по можливості, без стрілу, раптовим ударом, щоб не сполошити ворога на інших відтинках фронту й у самому Кам'янці Подільському. Ще раз звернуто увагу командного складу на конечність коректного заховання вояцтва серед цивільного населення здобутих місцевостей.
    Вже наближалася північ, коли цілком несподівано приїхав знову Головний Отаман. Війшовши до хати, він привітався зо всіма з притаманним йому приємним усміхом. Я відрапортував про стан підготови до наступу, після чого Головний Отаман поінформував нас про загальну ситуацію на фронті нашої армії та висловив надію на те, що нам пощастить розбити ворога й тим забезпечити плацдарм для братньої Галицької армії, яка, відступаючи перед переважаючими силами польської армії, наближалася до р. Збруча. Вже доводила перша година ночі, коли Головний Отаман звернувся до нас із останнім словом: "Панове! Вашим завданням у першу чергу є здобути м. Кам'янець Подільський. На це вже чекає наш уряд, щоб туди переїхати. Я певний, що ви блискуче виконаєте це тяжке завдання. З Богом уперед! Щасти вам Боже!"
    — На свої місця, Панове! — подав я команду.
    Піднесені на дусі приїздом улюбленого свого Головного Отамана, командири частин вийшли з хати, віддавши належну пошану Отаманові. Я відпровадив С. Петлюру до його авта. Стиснувши мені на прощання руку, він сказав: "Вірю, Олександре Івановичу, що незабаром ми зустрінемось у Кам'янці".
    Наступ на Кам'янець Подільський — 2-го червня 1919 р.

    О годині 1-ій ночі, 1-ий полк Синьої дивізії вирушив авангардом до м. Ориніна, За якихсь півгодини рушили й головні сили Загону. Наступ на Кам'янець розпочався.
    До м. Ориніна було біля 15 кілометрів, Около 4-ої години ранку одержано донесення від полк. Вишнівського. Він повідомив, що його полк дійшов до вис. 132.3, не зустрівши ворога. Вперед вислано розвідку, а полк, після короткого відпочинку, рушив далі. Як уже згадувалося, в штабі Загону бракувало коней і тому штабовці мусили йти пішки. Я й полк. Чижевський сиділи на конях, отже, фактично, тільки нас двох творили рухомий штаб. Біля висоти 132.3 наші головні сили зупинилися, а їхній "рухомий штаб" подався до авангарду. Ми заближалися вже до с. Юридики, а від полк. Вишнівського не було ще донесень; не було чути жадної стрілянини. При з’їзді до с. Юридика, край дороги, лежало кілька трупів червоноармійців; а серед села ми здибали одинокий віз із кулеметом і кількома "синіми" козаками. Від них ми довідалися, що 1-й полк Синьої дивізії заскочив ворога, унешкідливив його і рушив далі в напрямі Ориніна. Ми знайшли штаб Синіх уже в Оринині, в "Волосному Управленії". Полк. Вишнівський доклав, що, як у с. Юридика, так і в самому Оринині, він без стрілу заскочив червоних, що були сторожевою охороною большевиків, узяв їх до полону, виставив свою сторожеву охорону навколо м. Оринін й наказав до містечка вхід цивільним дозвволяти, але з нього нікого не випускати. Телефонний зв’язок із Кам’янцем навмисно не перервано й звідтіля вже червоні запитували, що робиться в Оринині та що чути про "гайдамаків". Командир сотні зв’язку Синіх відповів, що "пока что всьо благополучно і про петлюровскіх гайдамаков нічево нє слишно"…
    Полк Синіх блискуче виконав покладене на нього завдання й заслужив на подяку, що її й висловлено командирові полку, але з одночасним підкресленням браку своєчасного донесення штабу Загону … Командир полку мав усі дані для свого виправдання (відсутність зорганізованого телефонічного зв’язку, недостатня кількість кіннотників і особиста участь у ліквідації большевиків), але відзначимо цей факт, щоб зілюструвати, як поступово вироблялася в довіреній мені частині бойова дисципліна, зо всіма її вимогами, що її дещо бракувало в початковій стадії формування нашої армії.
    Біля 7-ої години ранку, 1-го червня, весь Загін з’осередився в м. Оринін. Втомлені нічним маршем вояки відпочивали, але спокій їхній порушено гарматною стріляниною з боку Слободи Рихтецької. Наш зв’язковий старшина, що весь час вартував біля телефону, почув гарячкову розмову поміж Слободою Рихотецькою й Кам’янцем Подільським: "гайдамакі наступают… петлюровци… давайте помощь… я вам ґаваріл прісилайтє патронов"… "Нє волнуйтєсь, товаріщ, всьо будєт сдєлано"… "Пошлі ви к …, вам там харашо в штабє, а ми тут єдва дєржімся"…
    Було видно, що сполох і нервовість большевиків викликав демонстративний наступ відділу повітових комісарів, який на цю демонстрацію міг ужити лише біля одної сотні бійців… Незабаром із Кам’янця знову запитали Оринін: "Товаріщі! Что слишно про гайдамаков? Что долається у вас на учаскте?" Наш зв’язковий старшина відповів: "У нас спокійно. Люді гаварят, что в направленії на Кудрінци пошлі большіє сіли гайдамаков"… Відповів він у ролі совєтського урядовця в поштовому уряді м. Оринін. Ці фальшиві чутки нам пощастило передати навіть до штабу червоних у Слободі Рихтецькій. Ми не тільки чули розмови большевиків, але, часом, самі питали їх про ситуацію …
    Нам було ясно, що червоне командування не підозрівало присутности наших сил у м. Оринін. З огляду на це, я вирішив залишити Загін 1-го червня в м. Оринін, з тим, щоб на другий день, ранком, продовжувати наступ. До Кам’янця залишалося ще до 18 кілометрів і тому треба було дати воякам добрий відпочинок. Комендантська сотня мала турбувати ворога на протязі всього часу нашого відпочинку, симулюючи головний удар в тому напрямку. 2-го червня демонстрацію наступу сотні наказано змінити. На протязі цілого дня першого червня, в районі розташування головних наших сил було спокійно. Я видав наказ: "2-го червня 1919 р., о годині 4-ій ранку, Загін розпочинає продовження свого наступу, з метою здобуття м. Кам’янець Подільський. 1-ий полк Синьої дивізії веде наступ уздовж шосе на хут. Казак; праворуч шосе, в тому ж напрямку, наступає Окремий курінь; 1-ий Чорноморський полк у резерві. Артилерія займе позицію, згідно з вказівками полк. Чижевського, в районі висоти 133,9".
    Ворожа піхота в районі хут. Казак, безпосередньо прикривала зосередження ворожих сил на лінії Должок — м. Зіньківці. З захопленням нами хут. Казак, Рихтецька група червоних була б відірвана від Кам’янця. Крім того, ми знали, що на шосе, біля Підзамча, стояло на позиції до 12 ворожих гармат, що їх бажано було б захопити. Тому власне, нашим першим завданням було захоплення хут. Казак.
    В призначеній наказом 4-ій годині ранку, 2-го червня, полк Синіх і Окремий курінь розпочали наступ, батареї стали на позицію, а штаб Загону зупинився на висоті 133,9. Приблизно о год. 7-ій ранку наші частини зупинилися в долині, на віддаль одного кілометра на північ від висоти 125.0. З боку Слободи Рихтецької знову було чути гарматниі стріли. Полк. Ольшевський доклав по телефону, що він тримає зв’язок із Синіми й умовився з їхнім командиром атакувати хут. Казак разом і водночас. Розвідки він не висилав, бо не хоче передчасно полошити ворога, який не дає про себе знати, виникав навіть сумнів, чи він є на тому хуторі.
    Сонце вже добро пригрівало, але старий, досвідчений полк. Ольшевський ще не рушив свого куреня, бо, бувши спокійним і акуратним, він не міг розпочати наступу поки не переконався на власні очі, що все викопано так, як ним наказано. Полк Синіх давно вже зайняв був вихідну позицію і його молодий і енергійний командир, полк. Вишнівський, нудився й ремствував на пасивність Окремого куреня… Врешті, полк. Ольшевський доклав, що він приступає до наступу.
    Наші лави швидко рушили вперед. Батареї на поготівлі чекали на наказ відкрити вогонь по хуторі Казак; полк. Чижевський слідкував з вис. 133.9, за посуванням піхоти. Наші лави піднялися на вис. 126.0, але минули її без жадного пострілу. Раптом почулися окремі спорадичні постріли, що перетворились у рясні, але за кілька хвилин знову запанувала тиша. Не минуло й 15 хвилин, як із напрямку на с. Должок залунали глухі гарматні вибухи, що далі перейшли в суцільний гуркіт і на наші батареї посипався залізний град. Полковник Чижевський відповів огнем по шосе, коло с. Должок, де стояли ворожі батареї. Розпочався поєдинок поміж нашою й ворожою артилерією. Червоні батареї виявили надзвичайну швидкість стріляння, що перевищувала швидкість наших батарей. Одну з наших гармат виведено зі строю. Ранені гармаші опинились у сфері обстрілу й їх не можна було з тієї сфери вивести. Один із командирів батареї запитав полк. Чнжевського: "Що робити?" Останній відповів: "Огонь!.. Огонь!.." Раптом і передки гармат рівнож опинилися під обстрілом. Командир батареї дав знак вивести коней, а козаки зрозуміли той знак інакше й кинулися до своїх гармат, щоб винести їх з-під обстрілу… Я побачив це і мені здалося, що батарея не витримала й кидала свою позицію, але батарея навіть і не думала про відступ. Обстріл наших батарей був остільки міцний, що їх іноді в диму й у поросі не було видно. Раптом обстріл цей припинився й ворожі гармати перенесли свій вогонь на висоту 139.9, де мій штаб мав свій спостережний пункт. Одною з перших гранат розбиту телефонний апарат і ранено телефоніста. За кілька хвилин упало до 50 гранат, але щтаб урятувало те, що земля була вогка й тому більшість гранат заривалась у землю, не вибухнувши. Обстріл нашого штабу розпочався зненацька й у короткому часі, також зненацька, припинився. Від полк. Ольшевського прибіг козак із донесенням, що окремий курінь, разом із Синіми, здобули хут. Казак. Ворожа піхота на хуторі, заскочена нашою атакою, після короткої перестрілки, майже цілковито знищена. Окремий курінь і Сині продовжують наступ на с. Должок; у с. Кадіївці виявлено якийсь відділ червоних.
    У той час Чорноморці йшли походним порядком із с. Теклівки. де перебували в резерві, до хут. Казак, для забезпечення нашого правого крила. Їм наказано захопити одним курінем с. Кадіївці. Я з моїм штабом вирушив до хут. Казак.
    Полк Синіх і Окремий курінь наступали довгою лавою, переслідуючи відступаючого ворога. Батарея 1-го полку Синьої дивізії, під командою хор. (пізніше сотника) Шури Бури, доковувала надзвичайної хоробрости, мавши всього лише одну гармату. Вона весь час трималася на лінії своєї піхоти. Стріляючи прямою наводкою, гармата пропускала свою піхоту вперед, потім знову на кар'єрі випереджувала її і знову прямою наводкою крила вогнем ворога. Ця батарея, пізніше збільшена ще раз добутою від червоних гарматою, придбала собі своїми героїчними чинами велику славу в 3-ій дивізії. Її командир, сотник Шура Бура, разом із кількома своїми гармашами, героїчно вмерли, у числі 359 розстріляних червоними під м. Базаром, під час 2-го Зимового Походу.
    Сонце вже добре допікало. Стомлена наша піхота наступала поволі, але настрій панував бадьорий. В різноманітних, у декого вже подертих, убраннях, з неголеними, спітнілими обличчями, ці скромні герої блискуче виконували своє бойове завдання "Слава вам, брати!" — вітав я їх, а у відповідь по всій лаві гучно-завзято лунало: "Слава Україні! Слава!"…
    Брак кінноти став нам значно на перешкоді до належного переслідування ворога, що, відступавши, перестав навіть відстрілюватися. Найбільше цікавило всіх, чи пощастить захопити ворожі гармати. Повстанці Точило-Гурського повинні були не пропустити через Кам'янець. Вибух трьох наших шрапнелів над Кам’янцем був сигналом для початку повстання в самому місті, що його мав підняти, згідно з домовленням, Точило-Гурський. Ніякого повстання не було, бо, як уже згадувалося, "отаман" Точило-Гурський, разом зі своїми повстанцями, звик у невідомому напрямку… Отже, ворожі гармати щасливо уникнули захоплення їх нами.
    Тим часом наші батареї перейшли вже на нову позицію, біля хут. Козак і були готові підтримати свою піхоту. Чорноморський полк повідомив, що в с. Кадіївці ворога нема й тому його скеровано до хуг. Казах. З м. Оринін звітував старшина, що залишився там біля телефонного апарату, про розмови, які відбулися між червоними штабами. Зі Слободи Рихтецької телефонували зранку до Кам'янця Подільського:
    — Знову наступають гайдамаки; сили їхні великі, шліть резерви; — і кожне речення кінчалося непристойною лайкою…
    — Товаріщ! Товаріщ! Успокойтєсь! Перед вамі только незначітєльния сіли петлюровцев! — весь час повторював у відповідь Кам'янець Подільський.
    Коли розпочався був бій поміж нашою й ворожою артилерією, зі Слободи Рихтецької все запитували:
    — Кто стрєляет? Кто стрєляєт? Гдє гайдамакі?
    — Ета сволочь наступает с Ориніна — відповідали з Кам'янця.
    Врешті-решт, з Кам'янця перестали відповідати, а роззлощений комуніст у Слободі Рихтецькій закінчив свою розмову досить "красномовно":
    — Сволоч! П'яткі намазалі салом…
    Біля 16 год. по полудні, наша піхота зайняла с. Должок і Підзамче. Ворог зник, разом із його артилерією. Там, де стояли гармати червоних, коло шосе, численні розривини землі навколо й калюжі крови свідчили, що наші гармаші стріляли влучно. Селяни оповідали, що ворожі батареї не витримали нашого огню й повною ходою зникли в напрямку на Кам'янець Подільський.
    Раптом, з боку залізничної станції Кам'янця, загуркотіли гармати й на простір, що на ньому збиралася наша піхота, знову посипався град гранат. Нашим батареям не тяжко було виявити позицію ворожих гармат і в швидкому часі відповісти червоним "гарним за добре". За 10–15 хвилин ворожі гармати замовкли й наша артилерія перенесла свій вогонь на шосе Кам'янець — Дунаєвці, що був шляхом відступу ворога. Рихтецька група червоних відступала безладно на південь, у район Жванчика, а звідти вздовж р. Дністер, на схід. Сотня повітових комендантів зайняла Сл. Рихтецьку, виконавши своє завдання. Біля год. 18-ої, на всьому фронті наступив спокій. Бій за Кам'янець Подільський закінчився нашою перемогою і місто чекало на прибуття Уряду УНР.
    Переможна наша група стягалася до району Підзамче, пройшовши з боєм 18 кілометрів. З Кам'янця почали прихопити до нас його мешканці. Вонн висловлювали свою щиру і велику радість з приводу звільнення від большевиків і відновлення влади УНР; від них ми довідалися про жорстокість "Чека" й про сотні розстріляних "петлюровців". Далі вони оповідали, що жидівська молодь уся пішла до червової армії та що всі політ-комісари були жиди. Взагалі, найбільше обвинувачень-обурень висловлено ними на адресу жидів. Як уже підкреслено раніше, такі оповідання не могли не викликати серед наших вояків певних емоцій протижидівського характеру і тому, про що рівнож зазначено перед тим, вжито відповідних заходів для забезпечення в місті спокою й порядку взагалі, та під час переходу через нього бойових частин, зокрема.
    Ще в м. Оринів несподівано прибули до нашої групи дві невеликі частини з тих, що входили до складу Південно-східньої групи, яка перейшла в березні 1919 р. на румунську територію з м. Терсаполя. Одною з тих невеличких частин була сотня (біля 60 козаків) Запорізької Січі отамана Божка, що невідомо чому відбилася від своєї Січі. Назовні ця сотня виглядала досить мальвничо й театрально: жупани різноманітного покрою й кольору, смушкові чорні, або сині, шапки, з невеликими шликами, жупани оперезані червоними, або зеленими поясами, деякі з козаків мали шаблі при боці. Матеріал жупанів зраджував його походження: канапи, оббивка і тому подібне… Кожний з цих опереткових "запорожців" намагався підкреслити своєю поведінкою й войовничою поставою, що вони належать до особивого війська запорізького й тому ставилися до таки досить обдертих вояків нашої групи скептично і з погордою … Особливо яскраво демонстрували "запорожці" цю свою поставу тоді, коли вони зауважили, що в нашій групі козаки віддають пошану старшині і взагалі дотримуються військової дисципліни.
    Коли розпочався наш наступ із Ориніна, прийшло донесення про те, що невеликий кінний відділ ворога пробирався уздовж р. Жванець, у запілля групи. Щоб забезпечити наш тил від несподіваного нападу, вислано в тому напрямку цю запорізьку сотню. Пославшися на те, що сотня не належала до складу нашої групи, "вільні запорожці" відмовилися виконувати мій наказ … Після "дебатів" і рішучої погрози обеззброєння, сотня таки зрушила з місця. За короткий час, із яру дійсно вискочила колона кінноти. Замість того, щоб за атакувати її, "запорожці" спішно повернули й почали тікати назад. Полк. Чижевський погалопував, щоб спинити їх, але без успіху, бо сотня почала й собі галопувати… Я був змушений взяти особисто участь у приведенні сотні "особливого війська" до порядку з револьвером у руці. Врешті-решт, сотня відкрила по червоних вогонь і ворожа кіннота вмить зникла. Після цього інциденту, що викликав був чимало жартів серед наших вояків, "войовнича" сотня десь зникла. Фактично, були це славні хлопці й добрі патріоти і не їхньою виною було, що отаман Божко виховав їх, як це вони самі підкреслювали, "на старинних правах Запорізької Січі"… Пізніше Третій дивізії не раз приходилося співдіяти з Запорізькою Січчю отамана Божка, але завжди невдало.
    Другою маленькою частиною була кінна сотня, під командою сотника Афнера; мала вона біля сотні козаків, але не мала коней. Добре вимуштрована, дисциплінована й одноманітно одягнена, вона робила найкраще враження, так позитивно відмінне від сотні "Запорізької Січі". Цю сотню призначено залогою Кам'янця Подільського й на її відповідальність покладено завдання утримувати місто в ладі і спокою. Це завдання вона виконала блискуче, а пізніше приймала участь і в боях нашої групи. На жаль, ця славна сотня мусіла відійти до Запорізького корпусу" залишивши по собі гарні спогади.
    З м. Скала прибув до нашого штабу сотник Січниський, призначений начальником Кам'янецького повіту. Хорунжий К. Ліневич, що приймав участь у боях за Кам'янець на імпровізованому ним "панцернику" (звичайне авто з кулеметом), разом із своїм полком Синіх, почав обслуговувати тилові наші завдання, а крім того, став нам дуже в пригоді, здобувши десь для Загону кілька тисяч рушничних набоїв. Начальних постачання Синіх, сот. Силенко, енергійно працював над забезпеченням нашої групи харчами. Пізніше, хор. Ліневич офіційно перейшов до штабу 3-ої дивізії, як начальник дивізійної автоколони, а дивізія мала вже свого дивізійного начальника постачання.
    Треба рівнож згадати, бодай коротко, поштових урядовців, які в своїй більшості були свідомими українцями і зробили цінні послуги армії УНР, під час нашої збройної визвольної боротьби. Далі ми згадаємо окремі вияви їхнього патріотизму, а тепер обмежимося лише окремим епізодом. Мій штаб, включивши польовий апарат до телефонного дроту, намагався нав’язати сполучення з центральною поштою Кам'янця Подільського. Довший чає наш телефоніст викликав кам'янецьку централю: "Галло! Галло! Кам’янець!.. Пошта!" Але ніхто не відзивався. Нарешті, після довших зусиль, зтурбований жіночий голос відповів:
    — Так, це пошта. Хто говорить?
    — З вами хоче розмовляти штаб української дивізії. Слухайте нас!
    Знову мовчанка, але було чути якісь балачки й суперечки. Врешті, той же жіночий голос запитав:
    — Хто говорить? Який штаб?
    — Штаб полковника Удовиченка, Петлюровський, що є зараз у Підзамчі.
    На це знову ніхто не обізвався. Тоді я сам почав розмовляти й пояснювати, хто ми й чого ми бажаємо.
    — Це наші! Наші!.. Це українці телефонують!.. Вони під самим містом!.. — почув я жіночий голос.
    "Наші"! Скільки щирого зворушення викликало це одне слово… Ми — їхні, ми не одні, нас чекали… Нехай ця поштова урядника відчує вдячність українського вояка за це одне слово: "Наші"! (Пізніше виявилося, що це була пані С. Косенкова.)
    Незабаром до скромної селянської хати, де перебував наш штаб, під’їхали два авта з представниками міста. На жаль, не пригадуємо їхніх прізвищ. Вони щиро привітали наше військо й закінчили: "Ми є до вашої диспозиції".
    Найбільшу увагу звертала на себе своїм специфічним одягом дебела постать жидівського рабина. Розмова з представниками міста відбулася коло шосе, в присутності чисельного натовпу вояків. Я подякував за привітання й відповів короткою промовою, головна суть якої звелася до наступного:
    — Я не маю сумніву, що все українське населення щиро радіє поверненню влади УНР, але в місті залишилося чимало большевицьких агентів, що могли б спровокувати вояків і викликати серед них почуття помсти. Жидівська людність особиво завинила в тому, що її молодь пішла до червоної армії, билася проти нас — війська УНР — і спонтанічно спричинилася до терору, від якого найбільше потерпало українське населення. Я прошу представників міста вплинути на населення Кам’янця, щоб із прибуттям українського війська наступило мирне, нормальне життя в місті. Жадних актів помсти не буде допущено, а з тими, хто порушить спокій, поступимо згідно з законом воєнного часу.
    До представників жидівських мешканців Кам’янця я звернувся окремо. Зміст мого звернення до них був такий:
    — Жидівське населення є громадянами УНРреспубліки, але воно ставило найбільший опір національним прагненням українського народу. Події в Кам'янці Подільському є яскравою досадною ілюстрацією такого їхнього поступування… Українська влада не допустять безладдя й погромів, але зі свого боку я прошу негайно відкрити замкнені крамниці й допомогти нам дістати ЗА ГОТІВКУ все те, що наразі найдошкульніше бракує воякові: білизну, взуття, одяг, мило, тютюн і т.і. У ваших потайних підземних склепах цього добра вистачить на цілу армію. Це все, про що я вас прошу.
    У відповідь жидівський рабин пообіцяв, що все це виконається й зазначив, що жидівське населення вірить у те, що українська влада дотримає в місті порядку. "Щождо нашої молоді", — додав рабин, — "то ми не можемо за неї відповідати, бо вона вас не слухає"…
    Ця розмова, що провадилася прилюдно, зробила на козаків заспокоюючий вплив. Після того, як рабин скінчив свою прилюдну коротку промову, він звернувся до мене й шепотом сказав: "Жиди можуть добровільно зібрати гроші, як контрибуцію, в сумі 5 000 000 карбованців, аби тільки в місті був спокій"…
    Само собою, така жидівська "тактика" обурила нас і пропозицію "добровільної контрибуції" з місця відкинуто. Як саме жидівське населення додержало свою обіцянку, мова буде далі. З повищого видно, що нами вжито всіх можливих заходів, щоб жидівське населення не потерпіло від помсти за свої гріхи проти українців. Усе ж, як я вже згадував, це не перешкодило жидівському журналістові, Чіриковірові, обвинувачувати мене й мій командний склад у погромі в Кам'янець Подільському… Так ширилися по цілому світі жидівські наклепи про погроми, що їх нібито чинила українська армія. За весь час існування української влади, в Кам'янці жадного погрому не було.
    Представники від'їхали, а перетомлені вояки могли нарешті спокійно переночувати, після тяжких боїв.
    До Кам'янця Подільського вирушив тільки 1-ий курінь полку Синіх, мавши 3-тю сотню в авангарді. Коли ця сотня перейшла т. зв. Турецький міст і почала входити до міста, раптом її обстріляно з рушниць. Стріляли з будинків і вікон. Вибухло кілька гранат. Ця несподіванка викликала замішанину в рядах 3-ої сотні. Козаки почали обстрілювати будинки. Наспіла решта 1-го куреня, але стрілянина як раптом розпочалася, так раптом і припинилася. Що саме трапилось і хто саме стріляв, так і залишилося невиясненим. Обшуки і будинках, що з них стріляли, нічого не виявили.

Розділ IV
Вступ до Кам'янця. Зайняття позицій на північ від Кам'янця

    1-ий курінь синіх пройшов через усе місто спокійно, не виявивши ворога й виставив сторожову охорону вздовж північної околиці міста. Донесення про це викликало відпруження і решта, Загону провела ніч з 2-го на 3-те червня без перешкод. На другий день, частини Загону, пройшовши через міст і місто. обсадили позицію по лінії с. Мукша Боришковецька-свічний завод і далі, до р. Смотрнч. Під час переходу міста, стежі Синіх ішли по всіх вулицях, а на всіх перехрестах чатували козаки з тимчасово підпорядкованої 3-тій дивізії, окремої сотні, сотника Афнера.
    Від цього дня, в місті панував взірцевий порядок, але напередодні вступу до міста Загону, було кілька випадків намагань місцевих хуліганів обікрасти деякі приватні помешкання. Їх зліквідовано місцевою новозорганізованою тимчасовою міліцією з гімназіяльної молоді. Жадних антнжидівських публічних заколотів не було й тому всі жидівські склепи були відчинені. В протоці р. Смотрич знайдено 10 трупів. Виявилося, що це була трупи місцевих бандитів-большевиків, що знущалися над мешканцями і тому останні, скориставши з нагоди, вчиняли над ними самосуд, як тільки червовоармійці втекли, а наші ще не ввійшли. З наказу військового міністра, комендантом Кам’янця Подільського, що став тимчасовою столицею УНР, призначено сот. Гончаренка. До Кам'янця почали прибувати з м. Скала урядовці наших міністерств, а 4-го червня прибув і Військовий міністер Г. Сиротенко. (Підпоручник, до війни прапорщик запасу російської армії, по фаху правник. Скінчив університет і був перед війною адвокатом. По суті людина цивільна.) У місті, після большевицького терору, відновилося нормальне життя.
    Наші втрати в боях за Кам'янець не були великі: вбито 3-ох старшин і ранено 7; козаків убито 8, а ранено 29. З числа ранених, вмерло в шпиталі Кам'янця 6 козаків. Ці перші втрати новоствореної групи, що її названо 2-ою Стрілецькою дивізією, а пізніше переіменовано на 3-тю дивізію, скроплені жертовною кров'ю під час перших бойових кроків, стали базою для створення славної бойової традиції майбутньої Залізної дивізії.
    Мої висновки щодо діяльности дивізії, з менту переходу нею р. Збруч, під моєю командою, наступні: хоч дивізія була допіро зформована, але як її старшина, так і козаки, виявили в боях надзвичайну витривалість, дисципліну, здібність маневрування й відвагу. Ці перші її кроки на полі бою свідчили-стверджувалн, що я мав до своєї диспозиції чудовий бойовий матеріал. З таким складом дивізії можна було підійматися виконувати кожне бойове завдання, але водночас із тим, треба було прикласти ще зусиль, щоб удосконалити тактичне знання молодшого старшинського складу й виробити доктрину, душу дорученої мені дивізії, за долю якої я відповідав. Цю доктрину, її принципи, після перших боїв уже ясно накреслено: наступ, ініціатива і активність.

Розділ V
Господарські клопоти. Бої за утримання Кам'янця. Дошкульний брак набоїв

    На протязі 3-го червня ворог не давав нам про себе знати, але вже на другий день, 4-го червня, наша розвідка виявила його на лінії с.с. Колобаївці-Гуменці. Я рішив використати пасивність ворога для заосмотрення частин тим, що їм бракувало, головним чином білизною, одягом і взуттям; крім того, треба було дати воякам можливість привести себе, перед новими боями, до порядку — добре помитися, попрати білизну, тощо. Сотник Силенко провадив пертрактації з жидівськими комерсантами в справі купівлі за готівку потрібних для частин річей. Як ми вже підкреслювали, в жидівських потайних склепах різного матеріалу старчило б на цілу армію, але їх власники боялися реквізиції й тому клялися, що жадного матеріалу вони не мають… Пізніше, коли життя вже унормувалося, в Кам'янці Подільському можна було купити різного потрібного матеріалу на вибір, до схочу.
    Моїх планів використати передишку на заосмотрення частин, не судилося перевести в життя, бо 5-го червня червоні розпочали енергійний контр-наступ. Усі ворожі атаки ми відбивали, але дошкульний брак набоїв почав давати себе знати. Комендант міста, сотн. Гончаренко, повітовий комендант — сотн. Сіцинський та різні громадські установи, всі разом, кинулися шукати набоїв. Їм пощастило зібрати всього до б 000, що й творило весь наш запас… У таких тяжких обставинах дивізія була змушена провадити бої й водночас полагоджувати — і то в поспіху — численні наші потреби, як, наприклад, формування обозу, команд зв'язку, здобування телефонів, дроту і т. інше, без чого ми не були б у стані рушити вперед. На станції Кам'янець Подільський нашвидку будувалося з підручного матеріалу бронепотяг, командиром якого призначено сотн. Годило-Годлевського.
    4-го червня червоні вдарили по нас всіма своїми силами. Бій розпалився на всьому нашому фронті, але головний удар спрямовано большевиками вздовж шосе Шатава-Кам'янець. Чорпоморський полк, що боронив цей відтинок фронту, відбив аґресивну атаку ворога й сам перейшов був до контр-атаки, але під натиском переважаючих сил червоних, змушений був відступити на свої основні позиції. Як наша, так і ворожа артилерія були дуже активні. Того дня нами вистрілено до 500 гранат і шрапнелів. Наше становище стало настільки тяжке, що я був змушений викликати на фронт сотню сотн. Афнера. Прийнявши участь у бою, сотня ця виявила себе якнайкраще. Жвава та гучна стрілянина на фронті викликала нервове напруження в Кам'янці. Звідтіля все запитували: — Яка ситуація на фронті? Може нам треба евакуватись? …
    Автопанцерник чимало дошкулював Чорноморському полкові. Сотник Годило-Годлевський рішив захопити цю бронемашину кількома козаками. Ці відважні козаки заховалися в лісі, біля с. Гуменці, й коли автопанцерник минав їх, вони заатакували його кулеметним огнем і ручними гранатами. Унерухомлений автопанцерник, разом із забитою обслугою, прийшлося залишити, дещо його ушкодивши.
    Бої 4-го червня, на протязі цілого дня, ствердили, що червоні, зміцнені резервою, опритомніли від поразки і знову були здібні до агресивної акції. За цей день ми втратили забагато на наші запаси амуніції, що її нам так бракувало. Усеж, мене найбільше турбувало те, що ініціятива перейшла до рук ворога. Прийнявши на увагу ці несприятливі для нас обставини, я прийшов до переконання, що найбільше відповідним виходом із них буде наш протинаступ. До такого висновку спонукувало ще й те, що Запорізька Січ отамана Божка, яка мала перервати ворожий фронт у районі м. Волочиська, не спромоглася цього виконати. Наступ нашої групи в напрямку на м. Дунаївці був би поважною загрозою запіллю тієї ворожої сили, що стояла проти Запорізької Січі й тим самим допоміг би от. Божкові виконати покладене на нього бойове завдання.
    Пізно ввечорі, коли на фронті вже все затихло, з боку Кам’янця Подільського, до садка, що в ньому була позиція нашої батареї, в'їхало авто з кількома особами в військовій уніформі. Змучений цілоденним боєм і спекою, старшина-гарматний спостерігач, як рівнож Комдив, із зацікавленням придивлялися з даху на висідавших із авта старшин. За кілька хвилин на горищі будинку "малолітніх злочинців" з'явилася постать старшини середнього віку, з запорізькими чорними вусами. Обережно висунувши голову через вікно на дах, він запитав:
    — Панове! Хто тут є командиром дивізії?
    — Я! — відповів Комдив, що лежав за димарем. — Що Вам треба?
    — Я військовий міністер Сиротеико! — відрекомендувався старшина.
    Появлення Військового міністра було остільки несподіваний, що сполошений Комдив миттю піднявся і, тримаючись одною рукою за димар, почав рапортувати: "Пане Міністре! 3-тя дивізія провадить бій"…
    — Ради Бога!.. Не треба!.. Лежіть!.. — не дав докінчити п. Сиротеико й потягнув Комдива за ногу.
    — Що у Вас тут робиться, пане Полковнику? Чому така стрілянина?
    Здивований таким запитанням, Комдив відповів:
    — Воюємо, пане Міністре… А стрілянина тому, що йде бій…
    — А чи не могли б Ви, пане Полковнику, поменше стріляти, бо стрілянина дуже нервує всіх у Кам'янці й тому урядові установи не можуть нормально працювати. Чи не могли б Ви посунутись трохи вперед, бо тоді було б спокійніше в Кам'янці.
    Комдив пояснив, які саме причини примусили дивізію тимчасово зайняти цю позицію й додав, що дивізія перейде через день до наступу.
    — О! Це добре, Пане Полковнику. Дякую. А скажіть, Пане Полковнику, чи Ви певні, що підете вперед? А може… може будете відступати? — знову наївно запитав пан міністер…
    — Сподіваємося, що підемо вперед, Пане міністре! Для того й переходимо до наступу.
    — О! Це добре… добре… Спасибі. Щасти Боже!
    Я запропонував панові Військовому міністрові піднятися на дах і оглянути позицію, але він тільки махнув рукою і почав сходити вниз.
    Від'їжджаючи, п. Г. Сиротенко обіцяв прикласти всіх зусиль, щоб допомогти дивізії придбати необхідні матеріали й наприкінці додав:
    — Так, будь ласка, посуньтесь наперед?
    Це була моя перша зустріч із п. Сиротенком. Розмову з ним я передав без жадного переборщення; ще й досі є живі свідки, що чули її.
    Наша військова агентура повідомила, що на завтра, 7-го червня, ворог планує новий наступ, зміцнений свіжими силами. Новими свіжоприбулими силами червоних були ті, що, відступили зі Слободи Рихтецької до м. Жванець, прийшли звідтіля до м. Дунаївці. Добре, що військовий міністер від'їхав ще перед одержанням мною агентурного звіту, бо він був би "ся напудив". Аґресивні заміри ворога вимагали або випередити червоних своїм наступом, або допровадити до зустрічного бою і то тим більше, що до оборонного бою нам бракувало амуніції. На запевнення військового міністра стати нам щодо цього в пригоді покладатися було годі, а наш наступ давав нам шанси здобути амуніцію від ворога.

Розділ VI
Наступ на м. Шатава

    Від штабу армії жадних відомостей не постуляло. По чутках, Запорізька Січ ще не перемогла ворога під Волочиськом. Перед шишки фронтом ворог займав ту саму позицію на північний схід 1 схід від м. Кам'янця Подільського. 3 огляду на несприятливі топографічні умови (відкрита місцевість), я вирішив нанести удар у ліве крило ворога, а району с.с. Колубаївці й Безносковці. Зранку, 4-го червня, нашу групу перегруповано в наступний спосіб:
    1. Полк Синіх і Окремий курінь зосереджено в с, Мукшао Колубаївська. Ця група, під командою полк. Ольшевського, мала зайняти с.с. Колубаївці та Везносковці, а звідтам, через село Раковщина, заатакувати тил ворога в напрямку на шосе Кам’янець Подільський-Шатава й здобути Шатаву. До групи приділено 6 гармат, 2. Чорноморський полк зайняв позицію праворуч від повищого шосе, мавши один курінь у резерві. Ліворуч шосе зайняла позицію сотня сотника Афнера, 3. Штаб групи в будинку "малолітніх злочинців", у трьох кілометрах не північ від Кам'янця, Звичайно, жадних малолітніх злочинців, того часу, там не було, бо напевно вони зайняли відповідні становища в червоних… На даху цього напівзруйнованого будинку, на одним із його димарів, штаб групи влаштував свій замаскований спостерігавчий пункт, що в нього можна було бачити місцевість майже на десять кілометрів віддалі. 3 технічних причин, перегрупування затягнулось і тільки о годині 14-ій, після короткого відпочинку, ударна група полк, Ольшевського вирушила в керунку на с. Боришківці. Цього дня була велика спека.
    Після 9-ої години ранку, червоні розпочали свій контр-наступ. Спочатку з'явилася їхня розвідка, а потім із яру р. Мукши висунулися рясні лави ворожої піхоти. З обох сторін фронту загуркотіла екстенсивно артилерія. Червоні натупали обабіч шосе. Наша сторожева охорона відійшла на лінію своєї піхоти. Чорноморці займали старі шанці, ще з часів першої світової війни, які більш-менш крили їх від ворожого обстрілу, але сотня сотника Афнера лежала на чистому полі і тому становище її було значно гірше. Витриманий і спокійний полк. Царенко під пустив червоних на яких 600 кроків і допіро тоді "привітав" їх енергійним кулеметним вогнем. Лави ворожої піхоти захитались, а влучні стріли наших гармат, особливо гавбиць, примусили їх поспішно завернути назад у яр, залишивши на полі бою чимало своїх ранених і забитих.
    На спостерігавчому пункті нашої групи стояв гомін від команд, бо гармати стояли в садку, біля будинку. "Шрапнель … трубка … граната… батарея огонь!", а внизу було чути голосне повторення команди, а далі: "Перша!.. Друга!.. " Гармаші, без сорочок, спітнілі, справлялися добре й швидко. Піхота не могла, нарікати на працю своїх вірних побратимів по зброї — гармашів.
    Після 12-ої години дня, на фронті знову затихло; тільки рідкі, поодинокі стріли порушували спокій, але о годині 15-ій ворог знову перейшов до наступу. Артилерія червоних зосередила свій вогонь головним чином ліворуч шосе, на відтинку, що його боронила сотня сотника Афнера. Ця неповна сотня фактично лише визначала фронт, бо її відтинок мав біля одного кілометра й тому лава була дуже рідка — до 50 кроків козак від козака. Частина цієї лани була на висоті 118,5. Здавалося, що сотня ця не витримає скупченої сили ворога і тому я вважав за конечне особисто відвідати цей відтинок, щоб зміцнити на дусі його оборонців. Я зупинився на висоті 118,5, що була старою козацькою могилою, щоб подивитися на розташування ворога, але повернутися назад стало вже проблемою, тяжкою до розв'язаний. Ворожий спостерігач зауважив наш рух і в наслідок цього, за якусь хвилину, могилу засипано гранатами. Червоні гармаші стріляли добре: були моменти, коли здавалося, що козацька могила стане й нашою могилою… Не зважаючи на це, козаки сотника Афнера й він сам, трималися з подивугідним спокоєм. Усі разом, ми міцно притискалися до землі й весь час струшували з себе землю, що осідала на нас у наслідок вибухів.
    Козацькі могили в районі Кам'янця Подільського, з високим насипом, робили тільки запорожці; сила їх поклало тут свої буйні голови. У цих могилах їх поховано. Після 300-літньої перерви, на тих самих полях і в тих самих ярах, знову гуркотіли українські гармати, а запорізька могила прикривала тих, що відновили збройну боротьбу за визволення України з московської неволі. Раптом ворожий обстріл припинився, а разом із тим і ворожий наступ. Чому саме — ми ще тоді не знали.
    Від групи полк. Ольшевського не було донесення, хоч вона й тягнула за собою телефонний дріт, що був старий і попсований. Бідолашні наші телефоністи були змушені бігати весь час і направляти його під час страшної спеки, а заступити непевний телефонічний зв'язок кінним не було як, за браком коней, і це відчувалося нами дуже дошкульно. Нарешті полк. Ольшевський повідомив, що його група вибила ворога з с. Колубаївці і зайняла його, а тепер провадить розвідку, з метою дальшого наступу. Я поінформував його, що, хоч у нас усе гаразд і атаки червоних відбито, то все ж, положення наше може погіршитися з огляду на брак набоїв. Це змушує нас до приспішення часу нанесення ворогові головного удару і таке завдання покладається на групу полк. Ольшевського. Телефон перестав працювати й тому дальших донесень від полк. Ольшевського того дня не було. О годині 19-ій ворожа піхота розпочала раптовий відступ. Негайно Чорноморці рушили вперед і незабаром увійшли до лісу. Наші батареї рушили за Чорноморцями й зайняли нову позицію на узсліссі. Полк. Царенко доніс, що його полк провадить бій в лісі та що ворог, хоч і ставить опір, але продовжує відступ, невідомо чому. Штаб групи рушив разом із Чорноморським полком вслід за відступаючим ворогом.
    О годині 21-ій, коли вже сутеніло, Чорноморці підходили до м. Шатава, що вже було здобуте групою полк. Ольшевського. Окремий курінь і сині здобули це містечко бравурною атакою, після завзятого бою. Ворог намагався перейти до контр-наступу з с. Михайлівка, загрожуючи тилові групи, щоб не допустити до захоплення Шатави. 1-ий курінь синіх, під командою сот. С. Довгаля, за співучастю гірської гармати і Кінногірського дивізіону полк. Алмазова, вибив червоних із с. Михайлівка й тим остаточно вирішив бій за Шатаву на нашу користь. Артилерія групи полк. Ольшевського підбила одну ворожу гармату й вона дісталася нам як трофей; решта ворожих гармат утікла по дорозі на м. Дунаївці. До наших рук дісталися: бронепотяг, одна гармата з запасом стрілен, до сотні полонених, але, нажаль, лише невелика кількість рушничних набоїв.

Розділ VII
Наступ на м. Дунаївці й здобуття містечка. Гумористичне привітання

    Ворог, відійшовши в напрямку на м. Дунаївці, не давав про себе знати. Від селян нам було відомо, що відступ червоних відбувався в безладдю. Щоб не дати ворогові відпочити й зміцнитися, я рішив продовжувати наступ у напрямку на м. Дунаївці. 6-го червня групі наказано виступити з Шатави о 6-ій годині ранку. Містечко Шатава, як рівнож Маків, з переважно жидівським населенням, значно потерпіли від большевиків. Бідні жидівські крамнички були розбиті, або пограбовані. Ніде не можна було купити хліба для вояків. Тому що частини, за винятком полку Синіх, ще не мали походних кухонь, забезпечення вояків гарячою їжею було дуже тяжким завданням до переведення в життя.
    До 11-ої години ранку наш авангард не зустрінувся з червоними і тому певних відомостей про ворога ми ще не мали. Селяни казали, що в Дунаївцях лише невеликий відділ червоної піхоти, а в с. Чаньків — до сотні кінноти. Тому що справа здобуття Дунаївець вимагала швидкої акції, я рішив захопити те містечко ще того самого дня, не зважаючи на те, що до Дунаївець залишалося ще до 18 кілометрів. Полк. Ольшевському наказано наступати на с. Чаньків, а решті частин — вздовж шосе на Дунаївці.
    О год, 17-ій полк. Вишнівський доніс, що його полк, після невеликого спротиву ворога, увійшов до м. Дунаївці. Червоні відійшли головними силами по шосе на Міньківці. Тому, що полк. Ольшевський не знайшов ворога в е. Чанькові, йому наказано приєднатися до решти групи в м. Дунаївцях. Ще перед вечером, 6-го червня, наші сили скупчилися в районі цього містечка.
    Населення дуже рало вітало нас. Жидівська громада, на чолі з рабином, вийшла назустріч нам із Торою; я зліз із коня, щоб вислухати привітання. Це містечко, як і всі інші на Правобережжі, з досвіду знало, що кожна "нова власть" — це нові клопоти для населення, часто-густо драматичного характеру, особливо, якщо йде про жидів, і тому їхня громада все намагалася задовільнити "нову владу". Так було й на цей раз. У своїй привітальній промові, рабин висловив почуття вдячности жидівського населення за звільнення містечка від большевицьюгх банд. Особливо радісно вітало нас українське населення, з "Просвітою" на чолі. До голодного козацького шлунку влилося по добрій чарці самогону, що ним так охоче частували українські громадяни наших славетних вояків. Частувавши, не забували й самих себе і в радісному настрою чекали на прибуття командира групи… Зупинившись у с. Січниці, я віддавав різні накази й розпорядження, розмовляв із Кам'янцем, тощо й тому, коли я, разом із своїм штабом, вирушив нарешті до Дунаївців, це містечко було вже окутано темрявою.
    Я не знав, що делегація від "Просвіти" все ще чекала на мене в Дунаївцях й тому не квапився. Коли почало сутеніти, а мене все ще не було, дехто з делегації вернувся до своєї хати; зникли рівнож і ті, що після частування козаків і самих себе, ледве трималися на ногах. Усе ж, із всієї делегації знайшлося двох упертих членів "Просвіти", що вирішили таки дочекатися мого прибуття, щоб вручити мені "хліб і сіль". Врешті-решт і цим двом урвався терпець і вони пішли назустріч "начальству".
    Коли я зі штабом наближався до містечка, на дорозі, перед нами, з'явилися дві постаті, що голосно розмовляли між собою й по братерському підтримували один одного, бо надмір самогону штовхав їх із одного боку вулиці на другий…
    — Панове! Брати! А де ж ваше "начальство"? — звернулися вони до мене тому, що я їхав спереду.
    — Ми є начальством — ледве стримуючи сміх, відповів я.
    — Чи ж справді?
    — Так, справді!
    — Ох, Боже ж мій! Чекали, чекали на Вас та й пішли на зустріч… Ми, українці, вітаємо своє військо. Ви врятували нас. Боже! Москалі проклятущі!..
    Так вітали мене, ледве повертаючи язиком, та підтримуючи один одного, делегати; водночас вони розмахували хлібом на рушнику, під самим носом коня. Стомлений кінь спокійно приглядався до них, але, почувши запах хліба, почав тягнутися до нього.
    — Та ти, голубе, голодний! — промимрив другий делегат до коня.
    — На, їж, їж! — намовляв він коня, підсовуючи водночас шматок хліба коневі під ніс. Цей делегат не був уже в стані панувати над своїми нервами й зворушенням, розплакався й бубонів щось невиразне, опершись на коня…
    Штаб, разом із делегатами, рушив далі, але останні, не мавши змоги дотримати нам кроку, відстали. Хоч це привітання й мало гумористичний характер і викликало сміх серед штабовців, але ніхто з нас не брав цього делегатам за зле. Під час панування большевиків вони ховалися від них у ярах і лісах, щоб рятувати тим своє життя. Отже, нічого дивного не було в тому, що вони на радощах звільнення від червоних катів, частуючись самогоном, передали куті й меду…

Розділ VIII
Відпочинок у Дунаївцях. Запорозький Загін і Буковинський курінь

    Ніч минула спокійно. Ворожі сили зайняли позицію вздовж р. Студениця, на лінії с.с. Горчична — Дем'янківці — Мушкотинці — Іванокрівці. Наша сторожева охорона прикривала м. Дунаївці від сходу й півночі, бо нам було відомо, що діялося у м. Ярмолинці. Наш бронепотяг стояв на станції Балин, звідкіля він вигнав червоних і контролював залізничний шлях у напрямку на ст. Ярмолиниці.
    Тому, що не була ще виявлена загальна ситуація на нашому протибольшевицькому фронті, не нав'язано зв'язку зі штабом армії й тому, що наша група потребувала упорядкування свого тилу, я залишив групу в Дунаївцях, обмежуючись лиш розвідною акцією. Зранку було спокійно, але по полудні ворожі гармати час до часу стріляли по нашій сторожевій охороні й по самому містечку Дунаївці, без значної для нас шкоди. На протязі дня нав'язано телефонічний зв'язок із м. Ярмолинці. Поштарі повідомили нас, що в місті є невеликий відділ червоної піхоти, на поготівлі до відступу на схід. З Гусятином зв'язку нема; Проскурів у руках ворога; бронепотяги червоних відійшли до станції Гречани.
    Наша команда зв'язку налагодила телефонний зв'язок із Кам'янцем Подільським; комендант міста повідомив нас, що в Кам'янці спокійно. Нам було ще невідомо, де перебував штаб армії, де в Головний Отаман і яка загальна ситуація на фронті нашої армії. Це останнє турбувало нас найбільше, а зокрема відсутність інформацій щодо становища на фронті Запорізької Січі отамана Божка, під Волочиськом. Скрутне становище отамана Божка вимагало б кинення нашої групи на допомогу Січі, по шосе на Проскурів, або на м. Нову Ушицю.
    Ще перед наступом на Кам'янець Подільський, штаб армії дав мені загальну директиву для напрямку руху, а саме: Кам'янець Подільський — Дунаївці — Нова Ушиця — Вапнярка, але водночас залишено мені повну ініціативу щодо маневру, отже, тим самим і право змінити напрямок наступу. Зрозумію, що невиявлена ситуація на фронті Запорізької Очі стояла на перешкоді до прийняття мною рішення.
    Але була й приємна для нас несподіванка: наша група мала бути підсилена Запорізьким Загоном і Буковинським куренем. Запорізький Загін, що його командиром був полк. П. Шандрук, зформовано в кінці лютого 1919 року, в м. Браїлів. Початковий склад цього окремого Запорізького Загону був наступний: 27 старшин, біля 600 вояків і 110 коней. Загін складався з 4 піших сотень, по 3 старшини й 120 козаків у кожній; кулеметної сотні — 3 старшини, 60 козаків, шість кулеметів, із них два тяжких; кінної сотні — 3 старшини, 65 козаків, три ручних кулемети і 60 коней; сотні зв'язку, з необхідним технічним устаткуванням до 30 кілометрів; санітарної частини і відділом постачання. В часі від лютого до червня 1919 року, втрати в боях зменшили його склад. Перед приділенням Загону, з наказу штабу армії, до нашої групи, він, разом із частинами Галицької армії, тримав фронт уздовж р. Збруч, в районі м. Гусятин.
    До нашого штабу прибув відомий буковинський діяч, п. Тапущак, з метою прнділення Буковинського куреня до осаду нашої групи, що мала переіменуватися на 3-тю дивізію. Курінь цей зформовано зо старшин і козаків-буковинців. Після окупації території Буковини румунським військом, курінь відійшов до Галичини, де й став одною із складових частин УГА. Після того як ця армія відступила перед натиском переважаючих сил польської армії, п. Тапущак, що був, так би мовити, духовим провідником куреня, вирішив перевести його до складу армії УНР. Це була дійсно радісна несподіванка і не лише тому, що курінь збільшував наші сили, але ще й через те, що дивізія приймала до свого складу побратимів із гарної Зеленої Буковини, яких нещаслива доля відірвала від рідної землі. Курінь цей мав бути ядром-кадром Буковинської армії — одної з частин цілої Соборної Української армії. Про цей курінь, про його бойову славу й героїчні вчинки, буде мова пізніше. Тільки поодинокі бійці його залишилися ще в живих; решта або впала на полях бою смертю хоробрих, або вмерла від тифу в шпиталях … Чимало невідомих могил Буковинських Стрільців розсіяно по всьому Поділлі Можливо, що лише одна з них іще збереглась, якщо варварська рука безбожника, комуніста-москаля, не знищила могили св. п. сотника Кантемира, який загинув смертю героя й урочисто похований в Могилеві, в садку церкви.
    Знову несподіванка; до нас прибула ще одна, хоч і не цілком зформована, гавбична батарея; крім того, ми знайшли в Дунаївцях невеликий запас набоїв і одне легке авто, що його залишили, втікаючи, червоні. Як відомо, в Дунаївцях існувало до 10 великих і малих сукняних фабрик, а в його околицях — чимало шкіряних. Ми домовились із власниками фабрик і робітниками щодо урухомлення фабрик, а ми, зі свого боку, обіцяли достачити сирівець. Забезпечені сирівцем, фабрики могли б виробляти на початку до 300–400 метрів сукна на плащі і строї.
    Скориставши з пасивності ворога, я заплянував поїхати до Кам'янця Подільського, щоб поінформуватися щодо загальної ситуації та сполучитись із штабом армії. Ніч минула спокійно. Ранком я виїхав до Кам’янця, залишивши своїм заступником полк. Ольшевського. По дорозі, недалеко від Шатави, я зустрінув колону піхоти, добре й одноманітно одягнуту, що йшла в повному порядку. Приємно здивований, я запитав:
    — Що це частина та куди вона іде?
    — Це Запорізький Загін — відповіли мені.
    У цей час до мене підійшов старшини високого зросту й кремезної будови. То був командир Загону, полк. П. Шандрук. Склавши рапорт про стан Запорізького Загону, він додав, що пробув до моєї диспозиції. Як сам командир, полк. Шандрук, так і його Загін, зробили на мене найкраще враження своїм військовим виглядом і диспозицією. Привітавшись із Загоном, я рушив далі, а Загін — до м. Дунаївці.

Розділ IX
Відвідини Кам'янця. "Герої" запілля. Вибрики партійців. Невеселий поворот

    Нових відомостей про загальну ситуацію на фронті, я в Кам'янці Подільському не одержав; рівнож не пощастило мені там встановити зв'язок зо штабом армії, Не краще пішло мені також щодо полагодження стосунків із урядовими установами, зокрема, з Військовим міністерством. Ті установи ще навіть не розпочинали своєї діяльности, Як тільки замовкли гармати, керівники й урядовці зайнялись, у першу чергу, своїми особистими справами. Скромні кам'янецькі каварні були повні людей, а вулиці — натовпом. Нормальне кипуче життя в Кам'янілі відновилось у повній мірі, Я пішов до б. губернаторського будинку, де був тимчасовий осідок Військового міністра, п. Г. Сиротенка, мавши на меті дістати цікаві для мене інформації, Якийсь молодий старшина, до якого я звернувся в справі побачення з військовим міністром, зробив на мене враження розбещеного й недисциплінованого. Він був неуважний і тримався по підношенню до мене з неповагою. Лише після того, як я підкреслив йому, що він говорить із командиром дивізії, він підтягнувся і десь зник, але зараз же повернувся й доклав, що військового міністра нема… Перед хвилиною, він різко відповів мені, що військовий міністер нікого не приймав, бо "дуже завитий". Отже, в дійсності, він був у себе в кабінеті…
    Як тільки наш фронт посунувся настільки вперед, що в місті вже не чули грюкоту гармат, "герої" запілля відразу забули про тих, що виконували жертовно свій обов'язок на фронті … У той час, коли рішалася доля нашої визвольної боротьби, після того, як українська армія звільнила шлях повороту на шматок рідної землі, ті, що не ризикували своїм життям, могли б і мусіли б поставитися до потреб і вимог армії з більшою відданістю і шляхетністю… Ані перед тим, ані після того, наше запілля не виявило повищих чеснот і це фатально відбилося на підсумках бойової діяльности нашої армії в 1919 році. Поміж потенціальною енергією й жертовністю, зо їх виявляла була дієва армія, і її тиловими установами, державного чи загально-громадського характеру, весь час існувала прірва… Цього провалля, що його так боляче відчула армія, не можна було засипати, бо не було такого чинника твердої волі й руки, що зміг би скоординувати діяльність фронту й тилу до осягнення спільної мети.
    В приватних розмовах ми почули, що в українських лівих політичних колах, головним чином серед есерів, обвинувачують мене й мій командний склад у контр-революційних, "білогвардейських" чинах … аж до зради українських інтересів… Щож стало підставою до такого підлого і ганебного обвинуваченая? Напередодні наступу з Кам'янця на Шатаву, я скликав був нараду старших командирів для обговорення стану частин і зазнайомлення їх із бойовим наказом. Після наради, вирішено нашвидко разом пообідати. Не мавши часу йти до реставрації, що була в центрі міста, ми пішли до "робітничого клюбу", який був поруч. Що то за "клюб" — ніхто з нас не знав. У залі клюбу, досить таки брудній, після перебування в ньому большевиків, залишився на стінці великий червоний прапор, на якому в московській мові закликалося: "Пролетарі всєх стран об’єдіняйтесь!" Хтось із моїх старшин, перед тим як сісти за стіл, із обуренням зірвав цей прапор і кинув його на підлогу. Після цього він звернувся до когось із адміністрації клюбу з проханням повісити на звільнене місце національний український прапор. Йому відповіли, що українського прапору нема. Ось, це й був той інцидент, що став підставою до обвинувачення нас в "контр-революції"… Пізніше цей клюб перейшов до есерів. а червоний прапор — той самий чя інший — знову зайняв почесне місце на стінці цього клюбу…
    Але на цьому не скінчалося. За тиждень, коли ми були в тяжких боях на протибольшевицькому фронті, в одній газетці, лівопартійного напрямку, що виходила в Кам'янці, вміщено, з приводу повищого інциденту, статтю з брутальним нападом на мене й мій командний склад. Нас усіх обвинувачували в "контр-революційних гріхах" і "зраді українській революції"… Мені персонально надано в тій статті епітет "вовк в овечій шкірі", з яким треба "жорстоко розправитися", бо такі особи "стають на перешкоді революційній боротьбі українського народу"…
    Прикро було читати таку безглузду статтю наших есерівських "інтелігентів", та ще в той час, коли уживалось неймовірних зусиль, щоб перемогти споконвічного ворога України; прикро не так за себе, як власне за ту Україну, що в такий рішальний для її державности час, має серед її проводу таких політичних невігласів… Зрозуміло, що така ганебна стаття викликала була загальне обурення в наших бойових частинах. До редакції вислано нашим штабом листа з вимогою вмістити в черговому числі газетки залучений докладний перебіг інциденту з червоним прапором, але редакція відмовилася це зробити. Тоді до редакції делеговано двох старшин із дорученням ужити всіх заходів до змушення редакції вмістити нашого листа. Усе закінчилося тим, що редакція дала слово спростувати закиди, але того свого слова не додержала, а дивізія була на фронті, що все далі віддалявся від Кам'янця, отже, не мала можливосте реагувати на нечесне поступування редактора. Головний Отаман, відвідуючи фронт, висловився проти реагування, "бож провокатори не гідні такої чести". "Коли б ви знали, що мені приходиться терпіти від цих панів", — додав Петлюра…
    У комендатурі міста ми довідалися від сот. Гончаренка про хід збірки білизни, взуття, тютюну, що їх так урочисто обіцяли перевести представники жидівської громади. Наслідки були більше ніж сумні: до 40 пар брудної, подертої білизни, жадного взуття, 5–6 фунтів тютюну… Це й було все те, на що спромоглася була жидівська громада. Обдурили… Відвідавши ранених у шпиталі, я якнайшвидше, з невеселим настроєм, покинув тимчасову столицю України. По дорозі зустрінув відбите нами від червоних авто, що його тягнули коні до Кам'янця для направи.

Розділ X
Перейменування на 3-тю п. Стрілецьку дивізію. Тимчасове прикомандирування до дивізії кінного Лубенського полку. Наступ на Міньківці й Нову Ушицю

    У середині червня 1919 року мою 2-гу дивізію перейменовано на 3-тю п. Стрілецьку дивізію; 2-гою дивізією стала Запорізька Січ отамана Божка. У зв’язку з цим, 1-ий полк Синьої дивізії перейменовано на 7-ий Синій полк; 1-ий Чорноморський полк — на 8-ий Чорноморський полк і Окремий курінь на 9-ий Стрілецький полк. До 9-го полку ввійшли окремі курені: Запорізький Загін і Буковинський курінь. Склад 3-ої дивізії був наступний:
    7-ий Синій полк — 600 багнетів. К-ир полку — полк. О. Вишнівський;
    8-ий Чорноморський полк — 700 багнетів. К-ир полку — полк. Е. Царенко;
    9-ий Стрілецький полк — 900 багнетів. К-ир полку — полк. П. Шандрук.
    3-тя гарм. бригада — 12 легких і 4 гавбичних гармат. Полк. Г. Чижевський;
    Інженерний курінь — в стадії формування. Полк. Харченко;
    Запасовий курінь — полк. Г. Стефанів; він же — начальник тилу дивізії;
    К-ир дивізії — ген. штабу полк. О. Удовиченко;
    Помічник к-ра дивізії — полк. В. Ольшевський;
    Нач. Штабу дивізії — ген. штабу сотн. Татаринців; пізніше — сот. Залозний;
    Тимчасово прикомандирований до дивізії кінний Лубенський полк (фактично — рештки колишнього Лубенського полку). К-ир — сотн. Поплавський.
    Варто коротенько згадати історію Кінного Лубенського полку:
    У 1918 році, за гетьмана Скоропадського, полк належав до Сердюцької дивізії, під назвою Сердюцький Кіннокозачий полк. Після протигетьманського повстання, за часів Директорії, полк увійшов до складу 1-ої Січової дивізії, під назвою "Кінний Лубенський полк", у якій перебував до весни 1919 року. У березні того року, полк перейшов до складу "Команди відтинку ч. ІІІ Східнього фронту", що його місце постою було за р. Збруч. У м. червні Лубенців прикомандировано до 3-ої Стрілецької дивізії.
    Від часу протигетьманського повстання, Лубенський полк був постійно в походах і боях. Під час походів, частину його перекинуто під Полтаву, звідтам повернено до Києва й приєднано до полку. Полк у повному своєму складі ввійшов до 1-ої Січової дивізії, разом із нею вирушив із Києва й разом прикривав у боях відступ армії УНР. У районі Коростеня полк мав тяжкі оборонні бої з китайською совєтською дивізією і в цих боях записав славну сторінку своєї історії. У той час бойовий оклад полку доходив до 250 щабель.
    Під час відступу на Жмеринку, полк розділено на дві частини: одна рушила в напрямку на Одесу, а друга — на захід, через Проскурів, Дунаївці, до м. Гусятин. На Одесу вирушила більшість полку і до своєї частини вже ніколи не повернула, бо після переходу через Румунію, разом із Запорізьким корпусом, вояки Лубенського полку розійшлися по різних частинах. Решта, менша частина полку, помаршувала зі Жмеринки на захід. Серед дуже тяжких умов відступу, ця частина, що зберегла назву Лубенського полку, перейшла р. Збруч і в Галичині включилася до складу групи отамана Мартиновича (в команді Східнього фронту) і була в цій групі аж до часу прикомандирування її до 2-ої (моєї) дивізії. У той час бойовий склад полку доходив до 110 шабель. Втрати під час боїв і особливо нерозумний поділ полку на дві частини, зменшили бойовий склад Лубенського полку до мінімума, фактично, як уже згадувалося, до ескадрону. Штаб армії УНР часто ділив добре зорганізовані формації і це відбивалося негативно на боєздатності війська. Звичайно, штаб вдавав собі з цього справу, але тогочасна ситуація на фронті змушувала його, затикаючи одну діру на фронті, витворювати другу…
    Командиром Лубенського полку був сотн. Поплавський. Незважаючи на малочнсельний бойовий склад. Лубенський ескадрон, заховуючи назву полку. в надії на пізніше розвернення, мав 4 сотні, приблизно по 25 шабель кожна, пластунську сотню — 55 підстаршин 1 козаків і кулеметну сотню — 30 підстаршин і козаків, 3 тяжких і 6 ручних кулеметів. Лубенський полк (так будемо називати його далі) маж 20 старшин: к-ра полку, помічника к-ра полку, адьютанта полку, нач. госп. частини, 6 сотників і 10 молодших старшин. Отже, це була хоч невелика, але боєздатна частина.
    Звичайно, Лубенський полк став у добрій пригоді 3-ій дивізії, але він, зрозуміло, не міг заступити дивізійну кінноту тому, що був малочисельний. Він діставав різні завдання: бути аванґардом дивізії; брати активну участь в боях, виконуючи розвідку; забезпечувати крила наступаючої піхоти й прикривати гармати, коли на те бракувало піхоти. Усе ж, найбільше важливі функції Лубенський полк виконував тоді, коли діяв відокремлено, виконуючи самостійні завдання. Фронт 3-ої дивізії був дуже розтягнутий, часом доходячи до 60 кілометрів. Особливо вразливим було праве крило дивізії, в районі Дністра. Там діяв партизанський большевицький відділ Криворучка, що змушувало штаб дивізії забезпечити свій правий фланг, що упирався в р. Дністер, Лубенським кінним полком, якому допомогав наш повстанський відділ отамана Яворського. Полк не тільки стримував напади Криворучка, але й сам робив несподівані випади на "столицю" Криворучка, село Качківку, завжди успішно. Про бойову акцію Лубенського полку в районі м. Ямполя — в Розділі XXX.
    У кінці серпня 1919 року, коли 45 і 47 совітські дивізії намагалися прорватися на станцію Вапнярку, Лубенський полк перекинуто на ліве крало дивізії для його прикриття. Полк прибуває до Вапнярки і звідтіля рушав вздовж залізниці в напрямку на Христиніву, затримується в Капустянах, звідтіля веде розвідку на Жабокрич-ст. Коднма й нав'язує безпосередній зв’язок зі штабом Волинської групи (ген. штабу полк. Мишківський), після чого, згідно з наказом штабу 3-ої дивізії, повертав до Вапнярки, щоб прийняти участь у кінцевій стадії Вапнярської операції. 8-го вересня, того ж року, на підставі наказу Головної Команди армії УНР, 14 однорічників зі складу полку скеровано до Спільної Юнацької Школи, а швидко після цього, зменшений на 14 вояків Лубенський полквийшов зі складу 3-ої Залізної дивізії і перейшов до м. Бар на поповнення кіннотниками й кіньми, щоб потім влитися до Окремої Кінної бригада полк. І. Омеляновича Павленка.
Наступ на м.м. Мінківці — Нову Ушицю.
    З м. Ярмолинці повідомлено нас, що до міста ввійшли частини 2-ої української дивізії, та що м. Проскурів зайнято військом армії УНР, але зв'язку з ним іще нема. Такі інформації відразу з'ясували нам ситуацію. На фронті 3-ої дивізії ворог тримався пасивно. З огляду на покращану ситуацію на Проскурівському фронті, я вирішив продовжувати наступ. Напрямок: м.м. Міньківці — Нова Ушиця. Початок наступу: 13 червня, зранку.
    Біля 10-ої години ранку, один курінь 9-го Стрілецького полку, під командою полк. Чмеля, вирушив до с. Гірчична; а 8-ий Чорноморський полк — по шосе, в напрямку на с. Дем'янківці. Перед позицією червоних був дуже глибокий яр, отже, вони мали натуральну перешкоду проти нас. Не зважаючи на це, ворог, після короткого спротиву, почав відходити, прикриваючись огнем своєї артилерії. Відступ мав такий поспішний характер, що червоноармійці навіть не встигли знищити мосту на річці Студениця, на шляху до с. Дем'янківці. Такий спішний відступ червоних вимагав якнайбільш інтенсивного переслідування ворога. Хоч до м. Міньківці залишалося ще яких 20–21 кілометрів, я постановив захопити це містечко того самого дня.
    9-ий Стрілецький полк так швидко наступав на п'яти відступаючих червоних, що це унеможливлювало їм зупинитися на багатьох добрих оборонних позиціях, що були на шляху їхнього відступу. Приблизно о годині 17-ій, полк. Шандрук зайняв своїм полком м. Міньківці й виставив сторожеву охорону на лінії Антонівки, в напрямку на м. Нова Ушиця.
    Населення цього містечка складалося виключно з жидів і делегація від них, як звичайно, на чолі з рабином, вітала полк. Шандрука. У своїй промові рабин запевнював, що жиди готові льояльно виконувати обов'язки українських громадян. Полк. П. Шандрук знав, що жидівська молодь Міньківців, так як це сталося й перед тим у всіх містечках із жидівською людністю, відійшла разом із большевицьким військом і тому запитав:
    — А де ваша молодь? Чому я не бачу її поміж вами?
    На це старий рабин дав, стандартну для всіх жидівських представників того часу, відповідь:
    — Ми не в силі стримати нашу молодь, бо вона нас не слухає …
    Головні сили дивізії з'осередилнся на ночівлю в селах Сивороги й Катаринівка. Після спокійної ночі, дивізія розпочала зранку, 14 червня, поновний свій наступ, із метою здобути м. Нова Ушиця. Ворог зупинився в с. Іванковці й там чекав на нас. Розвідка донесла, що до цього села прибули свіжі сили ворога — піхота й кіннота, до 200 шабель. Рівнина перед нами, а за нею замаскована позиція ворога, не сприяли нашому наступові. На відстані 2 кілометрів перед Новою Ушицею, дозори 9-го полку зустрінуто рушничним огнем, а незабаром уся колона Стрілуцького полку опинилася під рясним гарматним обстрілом.
    9-ий полк розгорнувся й широкою лавою повів наступ праворуч шосе. Чим ближче підходили стрільці до позицій червоних, тим усе більше й більше розгорявся бій, під жвавий і галасливий акомпанемент наших і ворожих гармат. Між бійцями падали гранати, над ними розривалися шрапнелі, а в повітрі грюкіт гармат зливався з невгаваючим тріском кулеметів і співом куль … Лави червоних були в високому житі і тому їх не було видно, але наступаючі лави стрільців виглядали для червоноармійців, як рухома відкрита ціль. Не зважаючи на це, 9-ий Стрілецький полк наступав у взірцевому порядку. Під прикриттям нашого вогню, стрільці вправно робили перебіжки, а деякі навіть не лягали, а стріляли на ходу. Батарея сот. В. Зарицького довший час не могла спромогтися на пристріляння цілі, бо на рівнині бракувало доброго спостерігав чого пункту. Командир батареї й гармаші метушились і знервувались аж доки не досягли свого і почали "частувати" свою ціль гураганним вогнем.
    Наступ 9-го полку був блискучим, але не менш блискучою була й оборона; ворог уперто тримався і навіть намагався стримати наш наступ маневруванням. Ворожа піхота перейшла до контр-наступу на праве крило 9-го Стрілецького полку, але 8-ий Чорноморський полк швидко зліквідував цю спробу червоних. З боку с. Янівка з’явилися невеликі групки червоної кінноти, загрожуючи лівому крилу 9-го полку. У тому напрямі, з наказу, рушила сотня Лубенського полку.
    Під час руху дивізії, несподівано зголосився до мене молоденький, милий старшина й доклав, що він прибув із панцерним автом до мого розпорядження. Таке цінне придбання для дивізії, як панцирне авто, викликало серед наших вояків чимало піднесення. Панцерник називався "Отаман Петлюра". Як виявилося, цей молодий старшина знайшов десь цей ушкоджений, і тому покинутий большевиками, панцерник, відремонтував його, зформував до нього обслугу й вирушив на фронт. На превеликий жаль, я вже не пам'ятаю прізвища цього гідного й прикладного старшини та його співбійців, але їхня коротка в часі праця в дивізії все залишиться в нашій вдячній пам'яті [Цим старшиною був поручник Ілько Шаповал — О.В.]. Вони чимало спричинили до моральної та бойової підтримки дивізії під час нашого наступу. Цей автопанцервик зробив за свій вік дуже багато кілометрів. Його мотор був зужитий і потребував ґрунтовної направи, але для цього дивізія не мала ані відповідного матеріалу, ані майстерень, ані фахівців. Заслугою команди цього панцерника було ще й те, що, сподіваючись кожної хвилини припинення дії мотора, вона не відмовлялася виконувати своє бойове завдання. Поява цього панцерника на фронті викликала в рядах ворога, як пізніше оповідали про це полонені, великий переполох. Непевний стан мотора автопанцерника був причиною постійних наших турбот за долю його залоги, бо вона могла опинитися в скрутному становищі. Коли, під час бою, панцерник висувався занадто вперед, наші зусилля були скеровані на те, щоб у критичну хвилину рятувати обслугу.
    Намацавши позицію червоних гармат, що стояли в яру, за м. Нова Ушиця, ми розпочали її обстріл гавбичними гарматами.
    Ступенево ворожі гармати зменшили свій вогонь, а потім і зовсім замовкли. Було видно, що ворог шикувався до відступу. Піхота 9-го полку, наблизившись до ворожої позиції, перейшла до атаки. Залунало голосне "Слава!" На витримавши удару, червоні розпочали безладний відступ. Панцерник "Отаман Петлюра", переслідуючи їх, сунувся в напрямку на Нову Ушицю. Він проскочив через це місто, спустився до яру, але вилізти з нього вже не міг, бо мотор "застрайкував"; застрягнувши, панцерник чекав там аж поки наша піхота не витягнула його звідтіля. По полудні, 14-го червня, 3-тя дивізія зайняла м. Нову Ушицю й с. Іванківці Населення дуже радісно вітало наше військо.
    У боях за Міньківці й Нову Ушицю, Запорізький Загін і Буковинський курінь мали свої перші бойові христини в складі 9-го Стрілецького полку. Почавши від к-ира, полк. Шандрука, який дуже вміло керував боєм полку, старшина й стрільці полку — всі разом — задемонстрували найкращі якості бійця, а решта частин 3-ої дивізії переконалася, що 9-ий Стрілецький полк буде вірним і надійним побратимом зброї. Те саме стосується й Буковинського куреня. Взагалі, після цих боїв, зарисувалося бойове обличчя 3-ої дивізії. Вже виразно накреслювавлась її доктрина. На першому місці: дисципліна, вперед, маневр.
    Врешті пощастило нав'язати телефонний зв'язок зі штабом армії, після його прибуття до м… Ярмолинці. Він повідомив нас, що 2-га дивізія йде через м. Солодківці до м. Ялтушків і що наша армія провадить тяжкі бої в районі м. Проскурова. Водночас штаб армії підкреслював, що 3-ій дивізії дається повна ініціятива щодо руху і маневру, але черговим її завданям є: "захоплення м. Могилева, перерва залізничного сполучення Жмеринка-Могилів і дальший наступ на станцію Вапнярку".
    Ще в м. Дунаївцях, 3-тя дивізія здобула від большевиків особове авто. Тому, що воно було трохи ушкоджене, його відправлено до Кам'янця для направи. Направлене авто мало повернутися до 3-ої дивізії, але військовий міністер, п. Сиротенко, реквізував його для себе… Для певности, з його наказу, біля авта поставлено військову варту. На прохання Комдива повернути авто, бо воно є власністю дивізії, п. Сиротенко відповів телефонограмою. Що авто потрібно йому для роз’їздів (очевидно по місту) більше, ніж дивізії…
    Наводимо цей факт, як ілюстрацію до взаємовідносин поміж дієвою частиною та військовим міністром.
    З Кам'янці Подільського повідомлено, що на заклик Комдива до української молоді вступати до українського війська, 200 молодих хлопців вирушило до дивізії. Ми всі дуже зраділи цьому патріотичному вчинкові нашої молоді.

Розділ ХІ
Бій за м. Курилівці-Муровані

    На 15 червня загальна ситуація на фронті 3-ої дивізії виглядала так:
    Наша розвідка намагалася війти до с. В. Струги, але ворог змусив її відступити. Наші кінні роз’їзди обстріляно з м. Заміхова. Згідно з аґентурними інформаціями, м.м. Солобковці, Зіньківці й Ялтушків зайняті ворогом; досить сильні з’єднання червоних складаються з піхоти, кінноти й артилерії. Від селян ми довідалися, що м. Стару Ушицю, над р. Дністром, зайнято якимсь ворожим відділом. Зв’язку з 2-ою дивізією ми не мали й тому не знали, де саме вона перебуває. Складалося враження, що 3-тя дивізія влізла в "мішок", що його ворог ось-ось зможе зав’язати… Виникло питання, чи нам продовжувати рух наперед, чи затриматись і звільнити від ворога район обабіч розташування дивізії й тим забезпечити її від небезпеки прикрих несподіванок. Теоретично це було доцільним, але на таку операцію дивізія не мала відповідних сил; крім того, на це потрібно було б витратити чимало часу, а ми його не мали з огляду на поважне завдання загально-армійського характеру. Прийнявши під увагу, що стратегічне й політичне становище армії УНР вимагало якнайшвидшого просування 3-ої дивізії вперед для опанування, по можливості, якнайбільшого терену, щоб полегшити армії розгортання й ділання, а разом із тим і підготовлення плацдарму для зосередження української Галицької армії й забезпечення її вільного й безпечного від ворога терену, на той випадок, коли вона буде змушена натиском польської армії перейти на східній берег р. Збруча (як відомо, це й сталося в половині липня 1919 року), я вирішив іти вперед, себто продовжувати наступ.
    Назагал стратегічне становище 3-ої дивізії було дуже небезпечне, бо вона висунулась значно вперед, залишивши решту нашої армії далеко в тилу й тому могла бути відрізана ворожим військом від неї. Таке становище спонукало мене, перед тим, як видати наказ про продовження наступу, скликати на нараду командирів частин, щоб зазнайомитись із настроєм як їхнім, так і частин, бо в перспективі могла повстати конечність прориву в запілля ворога й переходу на партизанщину й про таку можливість мусіли знати довірені мені вояки. Як і треба було сподіватися, командний склад дивізії добре розумів як тодішнє становище армії, так і самої дивізії, й тому всі висловили свої думки ідентично: "Тільки вперед!" Такий настрій старших командирів остаточно скріпив моє рішення й тому я видав наказ дивізії продовжувати наступ зранку, 15 червня, й того ж дня здобути м. Курилівці Муровані.
    Загальна ситуація на фронті 3-ої Залізної Дивізії на 15-го липня 1919 р.

    На світанку 15 червня дивізія перейшла до наступу. Першим об’єктом здобуття мало бути с. Великі Струги, що розкинулося вздовж шосе, в двох кілометрах на південь від м. Нова Ушиця. Головний удар мав нанести 8-ий Чорноморський полк; 9-й полк — наступати уступом, праворуч від нього, а 7-ий Синій полк залишався у резерві. Сотня кінного Лубенського полку провадила розвідку в напрямку Заміхів-Ялтушків. Гарматам скерувати вогонь на с. Великі Струги. Коли Чорноморці поволі виходили з яру р. Калюси, один із тих гармашів, що були на спостерігавчому батарейному пункті, раптом стурбовано крикнув:
    "На полю, перед селом Великі Струги, стоїть ворожа кіннота!"
    Сонце щойно почало огрівати землю й тому дуже міцна вібрація повітря не давала змоги зорієнтуватися, навіть за допомогою бінокля, що саме уявляли собою ті численні точки на полю, біля села, що виглядали ніби спішений кінний полк. "Дайте пару шрапнелів!" — наказав я полковникові Чижевському. Вибухи шрапнелів не зробили на "кінноту" жадного враження. Вова залишилася на місці, не виявляючи бажання сховатися від обстрілу… Така витривалість "кінноти" збентежила полковника Чижевського.
    — Гранатами… Вогонь!.. — подав він команду.
    Перші влучні гранати викликали нарешті серед "кінноти" паніку й вона пішла і розсип, за винятком деяких "кіннотників", що вперто залишалися на місці. Тимчасом повітря стало більше прозорим і в бінокль уже можна було побачити, що та "кіннота" була отарою овець… Цей випадок викликав був чимало жартів серед наших гармашів, але подібні непорозуміння, що часом траплялися на фронті, мали вже не жартівливий, а трагічний характер, коли артилерія помилково відкривала вогонь до своїх …
    Лави Чорноморського полку зустрінуто ворогом рушничним і кулеметним огнем із с. Велика Струга, але це не стримало Чорноморців і вони, продовжуючи наступ, незабаром вдерлися до села. Наше панцерне авто, що його вже раз витягнуто з яру, тепер, переслідуючи ворога, знову застрягло в іншому яру й наша піхота знову ж охоче його вирятувала. Зайнявши село, дивізія продовжувала свій наступ у напрямку на м. Вербовець. З допиту полонених виявилося, що в с. Велика Струга червовими залишено лише дві сотні піхоти, а головні сили їх, разом із артилерією, відійшли до м. Курилівці Муровані.
    Полонені в своїй більшості були москалі, але не бракувало й деякої кількости українців, переважно з околичних сел м. Могилева. Вони оповіли, що в м. Яришеві всі мешканці приготовлювалися до бою з 3-ою дивізією… Цих збольшевичених селян очолював комісар Криворучко, рівнож із селян. У селах Серебрія та Немія, збольшевичені селяни зформували цілий полк, що й вийшов назустріч 3-ій дивізії. У м. Курилівці Муровані стояв курінь, що його зформовано виключно з жидівської молоді. Ворожа кіннота силою до двох ескадронів, під командою Котовського, відійшла десь на північ. Треба зазначити, що на Поділлі, головним чином у Могилівському повіті, серед червоних було два популярні прізвища: Котовський і Криворучко. З обидвома цими большевицькими ватажками 3-ій дивізії прийшлося мати діло як у 1919, так і в 1920 роках. Котовський походив із Бесарабії. Ще перед 1-ою світовою війною його засуджено за якусь експропріацію до каторги, звідкіля він повернувся в 1917 році й, включившись до партії большевиків, розпочав свою підривну демагогічну діяльність проти УНР. Першим тереном такої діяльності було Поділля. Ходили чутки, що Котовський мав закінчену гімназіальну освіту й на тлі поступування інших большевицьких ватажків, відзначався не тільки хоробрістю-рішучістю, але й інтелігентністю та навіть культурністю і справедливим поводженням із селянами. Він гостро карав у свойому кінному відділі прояви розбишацтва й розбою, але водночас із тими чеснотами, дозволяв своїм червоноармійцям знущатися до схочу над полоненими вояками української армії та всіма, що були запідозрені в "петрлюровстві". У 1920 році він був уже комундиром кінної дивізії, з перспективою на кар’єру в червоній армії. Своє життя закінчив він марно: після війни Котовського застрілив, на тлі заздрощів, його власний адьютант.
    Криворучко повернувся з війни "унтерофіцером" і відразу став провідником затьмарених демагогічними большевицькими гаслами, розбещених яри шевських селян. За ці заслуги радянська влада призначила його комісаром м. Ярошева, а пізніше — комісаром Могилівського повіту. Малоосвічений, але скрупульозний, він виявив потрібні комуністам здібності розстрілювати безжально "врагов революції", в тому числі й селян. Взагалі, на відміну від Котовського, був це тип дрібненької людини-большевика з селян, так притаманний тому часові, тією "гряззю Москви", за Шевченком, що своєю підлотою, підлащуванням до московського чобота, підлесливістю йому й безглуздою жорстокістю випливали на гору, до того часу, поки "мурин зробив своє й його можна було знищити"…
    Котовський і Криворучко зробили сумну кар’єру в червоній армії. Котовський, зі своєю кіннотою, спричинився до остаточної ліквідації повстанського відділу отамана Юрка Тютюнника, в листопаді 1921 року. Він же був одним із тих, що підписали смертний вирок нашим славним 359 воякам, що загинули геройською смертю під м. Базаром 21-го листопада 1921 року. Як ми вже згадували, своє життя він скінчив несподівано, застрілений своїм адьютантом у м. Балті в 1924 році. Криворучка засуджено на смерть червоним військовим судом за "зраду революції", разом з командувачем київської військової округи Якірем, жидом із Бесарабії.
    Відомості про ворога, що їх одержано штабом 3-ої дивізії від полонених, дали змогу зорієнтуватися щодо замірів червоного командування. Вони були такі: затримати 3-тю дивізію перед с. Велика Струга, щоб уможливити головним своїм силам підготовитися до бою під м. Курилівці Муровані й розбити її в тому бою. Так чи інакше, але штабові 3-ої дивізії треба було рахуватися, що ворог не віддасть цього містечка без міцного спротиву. До м. Курилівці Муровані залишалося ще 25 кілометрів й через те, правдоподібно, червоні не сподівалися нас ще того самого дня. Прийнявши це під увагу й бувши певним щодо витривалости своїх полків, я рішив атакувати ворога ще того самого дня.
    По дорозі до м. Курилівці Муровані селяни охоче, часом за власною ініціативою, інформували нас про ворога. Ми довідалися, що головні свої сили червоні тримають перед містечком, "осідлавши" шосе. Полк. Царенко доніс, що, після короткого бою, Чорноморці здобули м. Вербівець, полонених і 5 ворожих кулеметів.
    Біля 17-ої години, після відпочинку в м. Вербівці, дивізія вирушила в напрямку на м. Курилівці Муровані. В авангарді ішов 9-ий Стрілецький полк. Перед містечком його дозори обстріляно. Полк. Шандрук розгорнув свій полк і повів наступ на Курилівці Муровані праворуч шосе. 8-му Чорноморському полкові наказано намагатися відтяти ворогові відступ на м. Котюжани обхідним рухом. 9-ий Стрілецький полк наступав блискуче. Не звертавши уваги на гарматний, рушничний та кулеметний вогонь червоних, він незабаром спустився до яру р. Жвань. Чорноморці посувалися майже без перешкод і швидко також зникли в тому самому ярі. 7-ий Синій полк нудився в резерві. Наші батареї стріляли по м. Курилівці Муровані, а гавбиці — по східних виходах з міста на Котюжани й с. Рівне. (Ґрунтова дорога на Могилів). Змусивши передові лави ворога до відступу, 9-ий полк спіткався з його головними силами. Не зважаючи на те, що 9-ий одразу збільшив темп свого наступу, йому не пощастило збити ворога з його основних позицій, що були на східніх схилах яру р. Жвань. Нарешті здобуто неушкоджений большевиками міст через р. Жвань і, перейшовши його під прикриттям гармат, лави 9-го полку розпочали форсувати досить крутий схил берега річки. Це був найбільше критичний момент наступу. Позиції ворога були вгорі, а лави стрільців унизу. Під акомпаньямент шаленої стрілянини, 9-ий полк стійко дряпався по схилу, все ближче й ближче до позиції ворога. Якби не вогонь наших гармат, то здобути ту позицію не вдалося б. Огонь нашої артилерії виразно домінував над ворожим. Засипані градом гранат і шрапнелів, червоні не витримали, залишили свою позицію й, зупинившись у самому містечку, вперто там боронилися. Запекла боротьба в середині містечка тривала приблизно до 20 годин. Нарешті 9-ий полк переміг під час вуличного бою й, вибивши червоних із містечка, зайняв його східню околицю.
    Полонені оповідали, що їхнє командування знало заздалегідь про наступ 3-ої дивізії, але сподівалося його доперва ранком наступного дня. Настрій червоноармійців значно підупав. Були це т. зв. Басарабські полки, що прагнули битися з румунами за визволення Басарабії, а большевицькі комісари змушували їх воювати з українцями. Разом із басарабцями участь у цьому бою приймав Немійсько-Серебрійський полк, що його сформував бувший "прапорщик" російської царської армії Чабан. Цей полк виявив найбільшу завзятість у бою. Коли полонених цього полку питали, чому саме вони майже всім селом вписалися до большевиків, то вони викручувалися як тільки могли, але за головний мотив подавали те, що "українська армія бореться за інтереси буржуїв, а їхні села стоять за народ"…
    Села Немія й Серебрія, як також м. Яришів, були в роках 1919–1920 постійними розсадниками бандитизму; на сумлінні їх мешканців була не одна сотня наших вояків, що їх забито ними в звірячий спосіб. Грабіжка й обстріл наших обозів були спеціяльністю цих українських виродків. Щоб напоумити цих запоморочених комуністами полонених їм пояснено, за що саме бореться армія УНР і звільнено з попередженням, що наколи спіймаються вдруге, то їх потрактують як звичайних бандитів.
    Після кожного бою дивізія мала сотні полонених, переважно із змобілізованих большевиками українців. Запілля нашої армії не було настільки зорганізоване, щоб приймати численних полонених. Не було таборів, куди можна було б їх скерувати й тому полонених українського походження, після відповідного поінформування їх про наше завдання, звільнялося, а заядлих комуністів відправлялося таки в запілля, до етапних команд, звідкіля вони, не мавши належного догляду, втікали, щоб знову воювати проти нас. Зарадити цьому злу фронтова дивізія не мала спроможности.
    Уже темрява покрила землю, коли нарешті замовкли гармати й не було вже чути рушничної й кулеметної стрілянини. Бій скінчився відступом червоних. Стомленому 9-му полкові наказано залишитися на східніх околицях м. Курилівці Муровані, а 7-му Синьому — переслідувати ворога в напрямку на станцію Котюжани. Чорноморці повідомили, що вони нарешті-решт вибралися з великими труднощами з ярів і йдуть навпростець, в напрямі на с. Попова, відбиваючи по дорозі атаки дрібних ворожих відділів червоної піхоти.
    Польовий штаб дивізії вирушив разом із 7-им полком, щоб намісці з'ясувати ситуацію. Темрява ускладняла її, а контр-атака ворога в темряві могла б цю ситуацію ще більш ускладнити. Вже надходила північ. 7-ий полк помацки посувався по шосе до с. Попова, забезпечивши себе охороною з фронту й боків. На шосе були виразні сліди відступу червоних: трупи червоноармійців, покинуті вози й похідні кухні. Час від часу доносилася досить безладна стрілянина з боку с. Попова й південної околиці м. Курилівці Муровані. Зайнявши без бою с. Попова, 7-ий Синій полк виставив сторожеву охорону на схід від села. Раптом на північ від с. Попова почулася рушнична й кулеметна стрілянина, а потім крики "Слава!" й "Ура!" За пів години гостра стрілянина ущухла й чути було лише поодинокі стріли. Незабаром до с. Попова прибув 8-ий Чорноморський полк, мавши зі собою біля 200 полонених червоноармійців.
    Полк. Царенко доклав, що його полк несподівано обстріляно, по дорозі до с. Попова, рясним рушничним вогнем із гаю, попри який проходив полк. У темряві не було часу на розвідку й тому полк, обстрілявши гай, кинувся вперед із криком "Слава!" У гаю був "батальйон", який складався виключно з жидівської молоді, що добровільно зголосилася до червоної армії. Майже цілий цей курінь захоплено до полону. Це вже не перший раз 3-ій дивізії прийшлося спіткатися з виключно жидівською військовою формацією…
    Спокій на фронті 3-ої дивізії наступив лише о 2-ій годині ночі Тяжкий бій за м. Курилівці Муровані скінчився нашою перемогою. Витривалість полків дивізії в бою, після майже 25-кілометрового походу, вміле кермування командирів полків, полкової старшини та геройство козаків говорять самі за себе й коментарів не потребують.

Розділ ХІІ
Зайняття станції Котюжани

    На 16-го червня загальна ситуація була така:
    Головні силі нашої армії провадили тяжкі бої за м. Проскурів. Це місто ще трималося в наших руках, але настирливий натиск переважаючих сил ворога все збільшувався, 2-га дивізія (Запорізька Січ) от. Божка, захопивши м. Ялтушків, вирушила на м. Бар; безпосереднього зв'язку з нею ми не мали. На фронті 3-ої дивізії ніч минула турботно, бо невеликі групи ворога весь час непокоїли нашу сторожеву охорону й тому часто було чути стрілянину; ці групи все блукали навколо міста, що в ньому була розташована 3-тя дивізія, Після вчорашньої поразки червоні відійшли частинно до села Рівне, в напрямі на Могилів, а здебільша до сіл Татариська й Ольдачаїв. Вули чутки, що з Могилева вирушила вчора, в напрямку на м. Курилівці Муровані, колона большевицького війська і зупинилася на ночівлю в м. Яришеві та, що на ст. В. Ольчадаїв прибув ешелон червоних. Відомості про ворога, хоч і були неясні і непевні, але полохливі. Пройшовши з боями майже 70 кілометрів від м. Дунаївці, 3-тя дивізія почувала себе в Курилівцях Мурованих як на острові, що був відтятий великим простором від решти нашої армії. У випадку небезпеки, вона могла рахувати виключно на свої власні сили. Здобувши м. Курилівці Муровані, дивізія мала перед собою тільки два можливі шляхи для дальшого руху на схід, а саме:
    1. Шосе до станції Котюжани, захоплення якої переривало залізничне сполучення між ст. Жмеринкою і ст. Могилевим. Здобуття ст. Котюжани значно зміцнило б становище Запорізької Січі, яка мала своїм завданням опанування Жмеринським залізничним вузлом; окрім того, це ослабило б ту ворожу групу військ, що спиралася на м. Могилів.
    2. Шлях на Могилів. У цьому випадку 3-тя дивізія мусила б збочити на 45 кілометрів від простої лінії на схід. Із стратегічного боку це не давало вам жадних вигод, але зате, захопивши Могилів, ми могли б знайти там чимало потрібного нам матеріалу для нашого дозброєння. Звичайно, така перспектива притягала мою увагу, але я таки рішив від такої спокуси тимчасом стриматись. Наступати водночас у двох напрямках дивізія не мала сил, бо її фронт розтягнувся б на 60 кілометрів. Само собою, дивізія була б загрожена атакою з цих двох напрямків — Котюжан і Могилева — мавши всі шанси бути розбитою й знищеною. Проаналізувавши повищі дві можливості, я вибрав напрямок на Котюжани, щоб розбити ворога ще перед тим, як він зміцниться й перейме ініціятиву до своїх рук. 7-ий Синій полк одержав наказ розбити ворожу групу, що відійшла на Котюжани, а 8-ий Чорноморський мав підтримати 7-ий полк. Завданням 9-го Стрілецького полку було прикривати м. Курилівці Муровані з боку с. Рівне.
    Ранком, 16-го червня, полк. Вишнівський вирушив зі своїм полком у наказаному напрямку через с. Татариська. Без значних перешкод, Синій полк захопив села Перекоринці й Татариська і підійшов до станції Котюжани. Невеликі сили червоних, що боронили станцію, після короткого спротиву відступили до села Обухова. Як тільки Сині зайняли станцію, залізничники зараз же прийшли зі щирою допомогою нашому військові. Зі ст. Котюжани наш старшина передав телефоном до станції Жмеринка і Могилева:
    — Тікайте, бо петлюровці зайняли станцію й шикуються до наступу на Жмеринку й Могилів!..
    За якийсь час зі Жмеринки підійшов ворожий бронепотяг, але залізничний шлях уже розібрано перед тим і тому, обстрілявши ст. Котюжани здалека, бронепотяг повернувся до Жмеринки.
    Пізніше ми довідалися в Могилеві, що у зв'язку з повищим телефоном, в тому місті постала була паніка й большевики тікали в безладі в напрямку на м.м. Черновці й Ямпіль. На цьому й закінчилися, 16-го червня, наші бойові операції.

Розділ ХІІІ
Несподіване захоплення большевиками м. Нові Ушиці. Тяжке становище нашої армії. Відступ 3-ої дивізії до Нової Ушиці. Наказ штабу армії

    Виглядало, що становище 3-ої дивізії стабілізувалося на кілька днів. Я рішив використати день 17-го червня для відпочинку й упорядкування дивізії, щоб належно підготовитися до продовження наступу на схід. Організаційна праця, поповнення дивізії охочими до служби в ній, кіньми, харчами й т. ін., ніколи не припинялася. Частини придбали вже собі похідні кухні, мали свій обоз, тачанки для кулеметів, знаряддя для телефонічного зв'язку, створили маленькі кінні відділи й взагалі намагалися забезпечити себе всім необхідним. Штаб дивізії рівнож уживав усіх засобів, щоб придбати для дивізії харчі, зброю, а головне здобути амуніцію й підтримати зв'язок зі штабом армії на віддаль більшу, ніж сто кілометрів, а все це вимагало надзвичайних зусиль. Половину зв'язкової праці виконували наші поштові й телеграфічні урядовці, що щиро допомагали українській справі й все були до диспозиції нашого війська.
    Ворог одірвався від нас і ми не мали з ним безпосереднього стику, але ми весь час одержували відомості про нього від селян. Свіжі інформації свідчили про те, що постійний відступ перед 3-ою дивізією здеморалізував червоноармійців і покищо вони не були ще боєздатними. Звичайно, такі селянські інформації не завжди відповідали дійсності і ми таки більше покладалися на власну розвідку.
    День минув спокійно. Я планував висунутися ранком другого дня на лінію залізниці Жмеринка-Могилів, але вже того дня, пізно ввечері (17-го червня) раптом перервано телефонічний зв'язок із м. Нова Ушиця. Ми гадали, що причиною в звичайне ушкодження телефонічної лінії, як це бувало й перед тим, але поштовці з Вербівця повідомили, що в Новій Ушиці щось сталося. Ранком, 18-го червня, до штабу прибуло на хурі кількох старший із Нової Ушиці, що працювали в дивізійному постачанні й повідомили, що Нову Ушицю несподівано захоплено відділом червоноармійців…
    Дальші відомості були ще гірші: вашу армію, нібито, розбито під Проскуровнм і вона відходить до Дунаївець, а наша 3-тя дивізія відтята від армії. Ці поважні й прикрі вісті свідчили, що на фронті нашої армії зайшли події, що могли відбитися катастрофально не тільки на долі самої нашої армії, але й на дальшому існуванні УНРеспубліки. У зв'язку з цим, становище 3-ої дивізії аж надто ускладнилось і тому мої планування на ближчі дні зійшли на нівець. Треба було шукати — і то негайно — виходу з нової тяжкої ситуації. Цим виходом могло бути лише одне: 3-тя дивізія мусить відійти назад і, в залежності від обставин, намагатися своєю енергійно-агресивною акцією спричинитися до покращання становища армії.
    Зрозуміло, що така сумна несподіванка могла викликати серед вояцтва небажані настрої, що вплинули б негативно на міць його духа. Щоб цьому запобігти, я негайно запросив до свого штабу старших командирів і, з'ясувавши ситуацію, що в ній опинилася наша армія, а в зв'язку з цим і 3-тя дивізія, закликав їх до збереження, так притаманних їм, спокою й витривалости, а також до відповідного поінформування своїх підвладних і належного впливу на вояцький настрій. Я пояснив їм, що наше завдання полягає в тому, щоб непомітно відірватися від ворога, зробити на протязі ночі перехід до м. Нова Ушиця (біля 40 кілометрів) і ранком рішучим ударом знищити ті ворожі сили, що захопили те місто; дальші наші завдання залежатимуть від обставин. Я поклав натиск на те, що це тяжке завдання ми мусимо виконати за всяку ціну, щоб дійсно стати в пригоді нашій армії, додавши, що успіх виконання залежатиме від командирів частин. Командире частин, закінчив я, повинні вжити всіх можливих заходів, щоб вояки зрозуміли, що наш маневр є не поспішним відступом, а лише виконанням почесного завдання аґресивного характеру. Дивізія розпочинає свій марш, як засутеніє. Конче треба звернути пильну увагу на те, щоб місцеве населення передчасно не довідалося про наміри дивізії. Обози й артилерія маршують при своїх частинах; щоб запобігти втомі, козаки їдуть на замовлених хурах, навійних скринях, санітарних повозках, кухнях тощо.
    Мої побоювання виявилися безпідставними. Скрутне становище армії й дивізії викликало серед командирів частин не тільки зрозуміння конечности величезних зусиль, але й запал і завзятість вчинити все, що лиш в наших силах, щоб переможно вийти з небезпечної ситуації. "За настрій козаків не турбуйтесь — вони будуть тієї самої думки, що й ми", — запевнили мене командири частин.
    Коли темрява добре вкрила землю, 8-ий і 9-ий полки вирушили в напрямі на м. Вербівець. 7-ий Синій полк залишився, як арієрґард дивізії, щоб прикривати відступ частин; пізніше він також непомітно залишив м. Котюжани.
    Бажавши перевірити настрої козаків, я об’їхав колону й розмовляв із ними.
    — Як себе почуваєте, хлопці? — питав я.
    — Дяка Богові, добре — відповідали.
    — Чи знаєте, чому ми повернули і куди ми йдемо?
    — На допомогу армії, до Нової Ушиці.
    Я переконався, що козаки добре розуміють ситуацію й знають собі справу з кончности нашого маневру. Вони відчули, що на дивізію покладено, хоч і тяжке, але почесне завдання: допомогти. Було приємно і радісно на душі переконатися в доброму настрою довіреного мені вояцтва.
    Після короткого відпочинку в м. Вербівцю, дочекавшись у ньому прилучення до дивізії 7-го Синього полку, рушили далі. Ворог нас не переслідував, можливо, він навіть не знав, що ми відійшли. Біля 7-ої години ранку, після цілонічного переходу, дивізія ввійшла до с. В. Струги й там зупинилася, виславши розвідку в напряму на м. Нова Ушиця; водночас полки одержали диспозицію для наступу. На велике наше здивування, в Новій Ушиці червоних уже не було: вчора ввечері вони відійшли в напрямі на м. Єлтушків. Залишивши в с. В. Струги 7-ий полк, фронтом на Вербівець, дивізія вирушила до Нової Ушиці.
    Перші відомості про те, що скоїлося в цьому місті, штаб дивізії дістав на пошті, від її урядовців.
    16-го червня пополудні, до Нової Ушиці несподівано вдерся з боку м. Заміхова, большевицький відділ піхоти, разом із одною батареєю. У місті жадного українського війська не було, окрім обслуги бази постачання 3-ої дивізії, в кількости 8 осіб. Червоноармійці пограбували ту базу й людність, головним чином, жидівську. Найбільшу шкоду нашій дивізії вони спричинили тим, що "реквізували" в одного з жидів велику кількість медикаментів, що їх він був дістав із великими труднощами для 3-ої дивізії за належну заплату. 17-го червня, ввечері, відділ цей раптово відійшов у тому ж напрямку, звідкіля він прийшов. Поперед своїм відходом червоноармійці знищили телеграфічний апарат і забрали з собою телефонічний. І дійсно: в поштовому відділі станції ми побачили сплющений від ударів апарат "Морзе", а на тому місці, де висів телефонічний апарат — тільки кінці дротів…
    — Панове! Нам потрібно зараз же сполучитися із м. Дунаївцями. Будь ласка, допоможіть нам, — звернувся я до урядовців.
    — Не турбуйтеся, пане полковнику, якщо назовні: дроти цілі, то ми відразу налагодимо сполучення. Як тільки большевики вступили до міста, ми зараз же замінили добрі чинні апарати на зіпсовані старі, — відповів начальник поштового відділу.
    За кілька хвилин, замість розбитого "Морзе" й забраного телефонічного апарату, з'явилися нові, що уможливило мені нав'язати зв'язок у всіх потрібних мені напрямках. Поштовики завжди були в небезпеці, бо мусіли виконувати свої обов'язки, незалежно від того, яка саме була влада — своя чи ворожа. Залишаючись на своїх місцях, — а вони це завжди робили, — поштовики ризикували своїм життям, бо за відмову ворожа влада загрожувала розстрілом. Усе ж, вони нікому не допомагали з такою щирою посвятою, як українській армії. Часто-густо вони не одержували належної їм платні й тоді дослівно голодували, але ніколи не покидали своєї роботи. Як тільки 3-тя дивізія вступала до якогось осередку, де була пошта, бездіяльні до того часу апарати починали працювати, бо "зіпсута" лінія ставала справною й була до диспозиції штабу дивізії. Нехай ця наша згадка про поштовиків буде нашою скромною подякою за їхню працю й жертовну допомогу 3-ій дивізії.
    З Нової Ушиці відновлено телефонічний зв'язок із м. Дунаївцями. Звідтіля полк. Г. Стефанів подав вам наступні загальні інформації:
    "Під м. Проскуровнм відбуваються тяжкі бої зі змінним успіхом. Під м. Бар большевики перемогли 2-гу дивізію й остання відступила аж до м. Ваньківців (біля 40 кілометрів). Штаб армії наказав 2-ій дивізії перейти до контр-наступу й вона приступила до виконання наказу. Червоні захопили м. Ялтушків, кинули частину своїх сил на Нову Ушицю й зайняли її."
    Тепер для нас було ясно, що до відтягнення большевицького відділу з Нової Ушиці спричинилися з одного боку контр-наступ 2-ої дивізії, а з другого — загроза його тилові 3-ою дивізією. Як видно, большевицька розвідка працювала непогано.
    Того ж дня одержано наказ штабу армії. 3-тя дивізія має допомогти 2-ій дивізії отамана Божка під час наступу останньої на м. Ялтушків. Після виконання цього завдання, за Комдивом 3 залишається повна ініціятива ділань, у залежності від обставин. Усе ж таки, головним завданням 3-ої дивізії залишається здобуття Вапнярського залізничного вузла.
    Отже зусилля 3-ої дивізії, що їх вона виявила в нічному переході до м. Нова Ушиця, виправдалися лише частинно. Дивізія не могла заскочити ворога несподіваним ударом, як це планувалося, бо червоні залишили Нову Ушицю ще перед підходом дивізії, але марш її був цілком доцільним, бо вона наблизилася до головних сил нашої армії, що билися під Проскуровим і тому, наколи б зайшла потреба, могла б стати їй у пригоді.
    Залишення нами станції Котюжани не зауважено ворогом на протязі цілого дня. Пошта в м. Курилівці Муровані перестала відповідати лише 19-го червня ввечері, що свідчило про присутність там червоних. Прийнявши це під увагу, дивізії дано відпочинок до ранку 20-го червня, коли вона мала вирушити через м. Заміхів до м. Ялтушків на допомогу 2-ій дивізії.
    У зв'язку з раптовим захопленням червоними Нової Ушиці, чимало турбот викликала доля наших ранених, що лікувалися там у місцевому шпиталі Хвала Богові, завдяки адміністрації лікарні, нічого злого нашим воякам не сталося: їх записало, як випадково поранених селян під час обстрілу їхніх сіл.

Розділ XIV
Оперативний плян 3-ої дивізії. Полк. Стефанів і "Гуцульський курінь". На спіткання з 2-ою дивізією. 3-ох кіннотників 7-го Синього полку — жертвою непорозуміння. Запорізька Січ і отаман Божко — ворог "реґулярщини"…

    Ранком, 20 червня, розвідка донесла, що в м. Заміхові й у с. Гулі ворога нема; м. Курилівці Муровані зайняті червоним військом. З 2-ою дивізією зв'язку нема, але штаб армії повідомив, що вона повинна наступати з м. Ваньківці на м. Ялтушків та що тяжкий бій нашого війська в районі Проскурова триває. Для 3-ої дивізії запроектовано наступний оперативний плян:
    Перш над усе, згідно з наказом штабу армії, допомогти 2-ій дивізії здобути м. Ялтушків; після того скерувати дивізію на схід, до Вапнярки, але не віддалятися занадто далеко від Запорізької Січі, черговим завданням якої, після захоплення нею м. Ялтушкова, був наступ на Жмеринку. Комдив 3 мав на меті стати 2-ій дивізії в пригоді, якби на те зайшла потреба. Напрям руху 3-ої дивізії: м. Копайгород — м. Шаргород — м. Джурин — м. Томашпіль і — як головна мета — станція Вапнярка.
    На нашу думку, рух дивізії в такому напрямку спаралізує дії ворожої групи вздовж шосе Нова Ушиця — Курилівці Муровані. Якби та група перейшла до наступу, то 3-тя дивізія могла б кожної хвилини повернути на південь і заатакувати її тил. Як пізніше виявилося, міркування ці цілковито справдились.
    Район Нової Ушиці залишено нами під опіку к-ра резервового куреня, полк. Г. Стефанова — старшини Галицької армії, першого Коменданта українського Львова і б. Командувача Української Галицької Армії. У складі 3-ої дивізії полк. Стефанів опинився випадково.
    Наприкінці 1918 і в початку 1919 року, штаб Галицької армії вислав був до м. Волочиська біля одної тисячі молодих рекрутів, переважно гуцулів, для сформування "Гуцульського Коша", під командою полк. Г. Стефанова. Начальником штабу цього запроектованого Коша призначено мене, перед тим ген. кватирмейстра штабу Південно-Західнього фронту армії УНР, що його тоді очолював полк. Олександер Шаповал. Основним завданням цього фронту було координувати бойові операції Галицької армії та Північного фронту отамана Оскілка, бо останній тримав своїм лівим крилом, біля м. Сокаля, фронт проти польської армії.
    До ролі цього штабу ми ще повернемось, а тим часом лише ствердимо, що ані штаб УГА, ані от. Оскілко зі штабом Південно-Західнього фронту зовсім не рахувалися… Молодих рекрутів-гуцулів висилали, з наказу всесильного в той час отамана Оскілка, маленькими групками на поповнення частин його фронту, в керуванні якого, до речі, відчувалося не тільки безладдя, але й злочинний хаос. У той спосіб із проектованого "Гуцульського Коша", що з нього мало бути створено могутню ударну групу, залишилося всього навсього до 150 вояків… У такій кількості "Гуцульський Кіш" вислано на фронт для оборони м. Проскурова. Коли ці 150 гуцулів прибули до Проскурова, от. Оскілко наказав приділити їх до нього і в наслідок такого самодурства Оскілка, "Гуцульський Кіш" позбавився й решти своїх славних хлопців-гуцулів, а його штаб опинився на положенні командувача без війська…
    З такого положення знайдено вихід. З огляду на те, що в районі Проскурова було чимало невеликих самостійних частин, без загального керування ними, всі ці групки зведено в одну групу й підпорядковано її штабові "Гуцульського Коша". Командиром цієї групи призначено полк. Г. Стефанова. Тому, що якраз у той час розпочався наш відступ у напрямках Волочиськ, Староконстантинів, Гусятин і Кам'янець Подільський, полк. Стефанів не встиг перебрати командування над повищою новоствореною групою й штаб "Гуцульського Коша" розформовано в м. Скала.
    Коли 3-тя дивізія (тоді ще називалася 2-ою) рушила зі Скали на Кам'янець Подільський, полк Стефанову запропоновано прийняти становище к-ра резервного куреня дивізії й начальника її тилу і він дав на це свою згоду. Полк. Стефанів був здібним організатором і адміністратором і тому він міг бути дуже корисним для 3-ої дивізії. Так і сталося: живий, енергійний полк. Стефанів став дуже в пригоді дивізії. Вона йому чимало зобов'язана і тому вдячна за всю ту невтомну працю, що її він був виявив і тяжкі часи бойового життя 3-ої дивізії.
    Ранком 20-го червня, 3-тя дивізія, мавши в авангарді 7-ий Синій полк, вирушила через м. Заміхів до м. Ялтушкова. Аванґард дійшов без перешкод до с. Гулі, але тут його зустрінули вогнем. Синій полк швидко вибив ворога з села й пішов далі до Слобідки Гулевської. Коли головні сили дивізії проходили недалеко від с. Конишева, несподівано з боку того села заатакувала їх ворожа кіннота, а її гармати відкрили вогонь по нашій колоні. Вмент 8-ий та 9-ий полки розгорнулись, а наша артилерія обстріляла кінноту. З боку червоних була це лише демонстрація і ворожа кіннота так само швидко зникла, як з'явилася, але коли сотня Лубенського полку кинулася за нею, то перед самим селом Конишев її обстріляно рушничним огнем червоної піхоти. Чорноморському полкові наказано вибити червоних із цього села і прикрити рух дивізії. Лави Чорноморського полку негайно розпочали наступ на село, а 7-ий і 9-ий полки продовжували свій перехід у вказаному напрямі — на м. Ялтушків, шлях до якого пересікав ліс.
    Коли кінний дозір авангарду, що його вислав полк. Вишнівський, вийшов із лісу, то відразу опинився під рушничним обстрілом, до якого, за хвилину, долучився і кулеметний огонь. Дозір складався з шости Синіх кіннотників; трьох із них забито першими стрілами. Виявилося, що трьох наших козаків згинули, в наслідок непороззуміння, від куль своїх — вояків Запорізької Січі от. Божка, що зайняла м. Ялтушків майже без бою. Причиною непорозуміння був брак контакту між обома дивізіями й неуважність козаків Січі, які прийняли наш дозір за ворожий. Забиті Сині були урочисто поховані в с. Гулі; прощальну зворушливу промову виголосив їх командир — полк. Вишнівський.
    Знайомство козаків 3-ої дивізії з Запорізькою Січчю отамана Божка розпочалося ще під м. Ориніним, напередодні наступу на Кам'янець Подільський; як ми вже згадували, сотня "Січовиків" не витримала тоді атаки групки ворожих кіннотників. Пізніше Запорізька Січ (2-га дивізія) затрималася із наступом на Проскурів, що відбилося негативно на операціях 3-ої дивізії. Захоплення червоними Нової Ушиці й, у зв'язку з цим, вимушений відступ 3-ої дивізії на 40 кілометрів, сталися рівнож у наслідок пасивности Запорізької Січі от. Божка.
    Усе це не могло не відбитися негативно на відношенню 3-ої дивізії до Запорізької Січі. Ми дивилися на 2-гу дивізію, як на частину, що на неї покладатися в боях було годі… Отже, не диво, що трагічна смерть трьох найкращих кіннотників Синього полку, з вини "Січовиків", викликала в дивізії загальне обурення й нарікання: "від ворога, мовляв, тікають, а своїх забивають!" До всього цього треба ще додати на мінус Запорізької Січі внутрішню організацію, що була карикатурним наслідуванням, історичної Запорізької Січі, як рівнож своєрідну дисципліну "Січовиків", яка нічого спільного з загальноприйнятою дисципліною не мала.
    Та й взагалі те, що було може добре й цінне в 17–18 віках, не надавалося до сучасних модерних засад організації та керування військом. У нашій дивізії це розуміли навіть козаки. Зупиняємося над тими мінусами не для того, щоб підкреслити, що 3-тя дивізія була кращою, а 2-га гіршою, й не тому, що хочемо обмовити її з мотивів амбіційного характеру. Нашою метою є звернути увагу майбутніх українських поколінь на ті хиби, що поважно ослаблювали нашу армію, для того, щоб їх не повторювати в майбутньому. Робимо це без жадних намірів образити кого будь, хто належав тоді до складу Запорізької Січі. Всі вони були українськими патріотами, що хотіли прислужитися своїй Батьківщині, й не їхньою виною було, що їхній патріотизм не використано в повній мірі лише тому, що їхній командор от. Божко забув, або не прийняв під увагу, що він командував своєю Січчю не в 17-му, а в 20-му віці.
    З огляду на те, що 2-га дивізія зайняла м. Ялтушків, я скерував свою дивізію до с. Конишева, а на ночівлю вона залишилась у районі сіл Конишів — Михайлівці. До от. Божка вислав я листа з пропозицією призначити місце для нашого побачення з метою обговорення оперативних справ і нав'язаних персонального контакту. Зустріч ця відбулася в с. Гулі, на містку, до якого я пробув разом із двома моїми ординарцями. Побачення призначено на 19-ту годину, але Божко спізнився аж на 50 хвилин. Приїхав він у маленькому авті Форда, поволі вийшов із нього, й шкандибаючи, пішов мені назустріч. Був він у синьому жупані й смушковій щапці, з червоним верхом; на одній нові чобіт, а на другій — пантофель; збоку мав запорізьку шаблю, обличчя інтелігентне й пристойне.
    — Реґулярщина! — привітав він мене, дивлячись на мою уніформу … — А ми — продовжував він — вибавте, додержуємося запорізьких звичаїв і традицій… Ногу свою ушкодив, тому не дивуйтесь, що в такому вигляді. Сядьмо, Пане Отамане! — не давши мені дійти до слова, запропонував він.
    Ми сіли на підніжки авта. Божко знову забрав голос. Оповів про становище 2-ої дивізії, задав кілька питань щодо 3-ої дивізії, а далі почав лаяти штаб армії, запілля, Уряд і окремих осіб. Усіх обвинувачував у зраді, незарадності на фронті і т. п. Взагалі, через усю його тираду червоною ниткою проходила думка, що всі в армії "кацапи", що всі, крім нього, нічого не варті…
    — Ось Ви, Пане Отамане, запровадили в себе "реґулярщину", а що ж вона варта! Зрадять вони, с …… с…! Ось побачите!.. Треба відродити дух Запорізької Січі. Вся армія повинна бути Запорізькою Січчю… З "регулярщиною" ми ніколи не переможемо "кацапів"!.. — темпераментно й тенденційно філософствував "запорізький отаман".
    — Даруйте, що мої "січовики" забили у Вас трьох козаків, але ж, самі бачите, які вони в мене завзяті… — раптом змінив він тему.
    Здалека донеслася гарматна й рушнична стрілянина, як на фронті 3-ої дивізії, так і Запорізької Січі.
    — Бувайте здорові! — поспішно попрощався Божко, сівши в авто, так і не давши мені дійти до голосу. Авто з гуркотінням рушило в бік м. Ялтушкова.
    Після зустрічі з от. Божком, у нас залишилося невиразне уявлення щодо його особи. Авантюрист?.. Примхуватий?.. Екстравагантний?.. Здається нам, що він був авантюристичної вдачі, але його безперечне, стовідсоткове самодурство не викликає жадного сумніву. Про останнє свідчать оповідання старшин і козаків, що служили в його "Січі". Але рівнож безперечним був його організаційний хист, бо потрапив сам, за власною ініціативою, з формувати свою "Запорізьку Січ". Сталося це зараз же після повстання, що його очолив був Український Національний Союз. На початку приходу до влади Директорії, зформування Січі було вже фактом доконаним. Наказний Отаман того часу, О. Осецький, наказав переорганізувати її в 2-гу п. дивізію. Мавши великі сантименти до історичної Запорізької Січі, Божко мріяв про її відродження зі всіма старовинними звичаями й традиціями, на чолі з ним, як Гетьманом. Мрії ці перетворилися в нав'язчиву ідею й спричинилися до перетворення ним 2-ої дивізії в дивовижну військову формацію.
    При ньому був спеціальний "бунчуковий курінь" для його власної охорони. Усі свої накази і розпорядження він підписував, "по-старому, нерегулярному" звичаю, лише гусиним пером, а всі справи, навіть фронтово-бойового характеру вирішувалися "сходом", але під його головуванням. Божко забрав із музею імені Поля в Січеславі (Дніпропетровську) гетьманську булаву й її завжди носили за ним …
    У кінці серпня 1919 року 2-гу дивізію, з наказу штабу армії, розформовано, але Божко знову зформував свій "бунчуковий курінь" і приєднався до авантюрника ще більшого маштабу — зрадницького "батька-отамана" Омелька Волоха. У початках грудня 1919 р., між Божком і Волохом дійшло до непорозуміння. Побоюючись Божка, як свого конкурента, Волох наказав своєму прихильникові, що був джурою Божка, забити останнього, що той і зробив.
    Марно згинувший отаман Божко відійшов до нашої новітньої історії, як постать контраверсійна. Якби його ілюзійні мрії про відновлення історичної Січі були не прийняли характеру ідеї фікс, він не хорував би на "отаманію" й міг би добре прислужитися Україні, що її він, без сумніву, по своєму любив. Розперезана дисципліна й бойова не витривалість 2-ої дивізії викликали були в штабі рамії поважне незадоволення, але всі намагання штабу виправити хиби "Січі" не давали бажаних наслідків, бо отаман Божко не тільки ставив опір цим намаганням, але ще й погрожував зняти "Січ" із фронту. Це й було причиною розформування "Запорізької Січі" — 2-ої п. дивізії армії УНР.

Розділ XV
Наступ на м. Копайгород. Приїзд Головного Отамана. Розмова з Симоном Петлюрою. Здобуття м. Копайгород

    21-го червня 3-тя дивізія перейшла до наступу на м. Копайгород. Метою наступу було перетяти залізничне сполучення м. Могилів — ст. Жмеринка, щоб такою акцією допомогти 2-ій дивізії під час її наступу на Бар — Жмеринка. Дивізія вийшла на лінію р. Лядова майже без перешкод, але перед селами Марянівка і Борок зустрінула поважний опір ворога. Зламавши спротив, дивізія заночувала в цих селах, а ворог відійшов на лінію залізничного шляху Жмеринка — Могилів.
    На ранок 22-го червня ситуація склалася наступна: села Володіївці й Берлінці Лісові, на лінії залізниці, зайняті червоними. Поміж ст. Бар і ст. Копайгород курсував ворожий бронепотяг і прикривав вивантажування ворожої піхоти. 2-га дивізія була десь між Баром і Ялтушковим; зв'язку з нею ми не мали. Містечко Курилівці Муровані зайнято ворогом; його розвідка доходила до м. Вербівець. Селяни повідомили, що якась частина червоної піхоти вийшла з села Котюжани в напрямі на м. Снітково. Отже, як видно, ворог робив перегрупування, щоб заскочити 3-тю дивізію ударом у її праве крило, або навіть у її тил. Треба було попередити можливість такого заскочення ще перед тим, як ворог скінчить перегрупування. Перш над усе, я рішив розбити ворога, що стояв перед нами, а потім повернути дивізію фронтом на південь і самому заскочити червоних атакою групи, що була в районі м. Курилівці Муровані.
    Райком 22-го червня, 9-ий Стрілецький полк вирушив із с. Марянівка в напрямку на м. Копайгород. 8-ий Чорноморський полк мав атакувати с. Володіївці, а 7-ий Синій полк залишався в резерві. Штаб 3-ої дивізії і артилерія зайняли позицію на східній околиці с. Борок. 9-ий Стрілецький полк вибив ворожу піхоту зі станції Копайгород, але опинився під гарматним обстрілом ворожого бронепотяга. Вибити червоних із м. Копайгород не було легкою проблемою. Залишивши заслону в напрямку на м. Бар, полк. Шандрук повів свій полк через село Шипинка.
    Наступ на Копайгород — 22 липня 1919 р.
    Копайгород "привітав" стрільців градом шрапнелів і рушничних та кулеметних куль. Розпочався бій. Ворог виявив сильний спротив. Гармати, що їх приділено до 9-го полку, піддержували атаку стрільців інтенсивним огнем. Хоч лавам 9-го полку й пощастило вдертися до містечка, але, як це бувало й перед тим, червоні завзято боронилися в середині містечка. Треба признати, що боронилися вони надзвичайно вперто і хоробро, використовуючи будинки як прикриття. Допіро о 16-ій годині стрільцям вдалося змусити червоноармійців остаточно залишити містечко.
    Чорноморці захопили Володіївці чоловим ударом, але ворожа піхота, прикриваючись лісом, що прилягав до села, перейшла до контр-атаки. Дійшло до зустрічного бою. На допомогу Чорноморцям рушив 7-ий Синій полк, а наші гармати збільшили темп свого вогню, зуживши 600 гранат і шрапнелів. Лише з великим зусиллям змушено ворога до відступу, але на коротко, бо після малої передишки ворог знову перейшов до контратаки. У напрямку з с. Володіївці до м. Копайгород. на якийсь час затихло, але після 16-ої години раптом звідтіля донеслася до нас жвава гарматна, стрілянина, що все наближалася до штабу 3-ої дивізії. Відчувалося, що з 9-им полком сталося щось неприємне, можливо він є у відступі, але донесення від полк. Шандрука не було. Штаб дивізії не мав уже жадної резерви, бо навіть команду зв'язку відправлено на допомогу полк. Царенкові, а батареї ось-ось залишаться без стрілен…
    У цей критичний для дивізії мент, збоку с. Борок з'явилося авто, що швидко наближалося до артилерійської позиції. Полк. Чижевський повернув свій гарматний далековид у напрямку авта, довго дивився, й нарешті пробуркотів: "Здається, що це їде Головний Отаман".
    Головний Отаман!.. Як він опинився тут? Як міг він відважатися їхати автом сам, без охорони, по тилу дивізій що в ньому було повно окремих большевицьких банд? А якщо це дійсно Симон Петлюра, то приїхав він у дуже незручний для нас час, коли 3-тя дивізія напружувала всі свої сили, щоб подолати ворога. Зуживши всі резерви, я покладав усі надії, під чає цього скрутного нашого становища, на витривалість полків, на їхніх славетних командирів, бо інакше… відступ на очах Головного Отамана, Чутка про те, що їде Головний Отаман зробила своє позитивне враження. Гармаші поспішно одягали свої подерті "мундири" і на команду кожний став на своє місце. За кілька хвилин до артилерійської позиції під'їхало авто і з нього вийшов Головний Отаман у супроводі ген. кватирмайстера штабу армії, генштабу полк. Капустянського.
    — Струнко! Панове старшина! — голосно залунала команда. Комдив підійшов до Головного Отамана з рапортом:
    — Пане Головний Отамане! 3-тя дивізія проводить бій у складі 7-го, 8-го і 9-го полків… — Снмон Петлюра не дав докінчити рапорт:
    — Доброго здоров'я, Олександре Івановичу! Бачу, що "гаряче" у Вас… Уже давно мав бажання відвідати Вас і дивізію та подякувати за блискучі переможні бої.
    — Доброго здоров'я хлопці! — привітав він козаків.
    — Слава Україні! Слава! — відповіли козаки.
    Як ми вже не раз згадували, Симон Петлюра був хоробрий. Він не лякався смертн; його приваблювала армія, він любив її. любив картину бою й якби не його високе становище, він напевно прийняв би участь у бою сам особисто, як це було під арсеналом у Києві в 1918 році. Усе ж, він часом не витримував і рвався до передової лінії фронту; від цього кроку його завжди треба було стримувати.
    — Хочу відпочити у Вас, — не раз казав Головний Отаман, коли приїздив відвідати дивізію, й тому не хотілося інформувати його, що він приїхав якраз тоді, коли 3-тя дивізія була в такому стані, що кожної хвилини ворог міг змусити її до відступу…
    — Хай гармаші продовжують своє діло! — звернувся до мене С. Петлюра.
    На батареях знову залунала команда: "трубка … віддаль … мірник… батарея вогонь!" Раптом сталася прикра несподіванка: телофоніст штабу дивізії, що був зі своїм апаратом на зах. околиці с. Володієвці, повідомив, що з с. Берлінці Лісові, в тил 7-го і 8-го полків, виходить лава ворожої піхоти. Для паралізування цього небезпечного для нас маневру, що міг би змусити 3-тю дивізію до відступу, прийшлося зробити те, що в нормальних умовинах, коли ще є резерва, ніколи не робиться: в тому напрямку вислано 25 вибраних з-поміж гарматної ослуги козаків із одним кулеметом, під командою старшини-гармашів, щоб "налакати" ворога й тим зупинити його обхідний рух… Обов’язки козаків із гарматної обслуги, що мали "лякати" перейняли на себе старшини гармаші й батареї продовжували стріляти. На всякий випадок, до гармат притягнуто передки, щоб у разі потреби вивезти їх на нову позицію.
    На всьому фронті дивізії відбувався завзятий бій. З лінії передових лав 7-го і 8-го полків було чути жваву рушничну стрілянину й тріскотіння кулеметів. Щоб підтримати ці частини на дусі, полк. Царенкові передано по телефону, що до дивізії приїхав Головний Отаман і тому Чорноморці й Сиві мусять розбити ворога, не сподіваючись на допомогу, бож нам не випадає відступати в присутності Головного Отамана… Хоробрий, спокійний і досвідчений вояк, полк. Царенко мав одну хибу, а саме: любив поскаржитись на те, що в полку бракує того чи іншого; що тяжко виконати наказ, або, що полк перевтомлений і т. ін., але пізніше блискуче виковував покладене на нього завдання. На цей раз повторилося те саме. Полк. Царенко почав перераховуйте всі труднощі, що їх має поконати полк, але Комдив перервав його:
    — Якщо полк не в стані виконати свого завдання, не в селах триматися, то нехай відступав… Головний Отаман побачать на власні очі його відступ.
    — Ну, Пане Полковнику, цього не буде! Я вже підготовлюю атаку і як усе, що треба зробиться, відразу вдарю — відповів Царенко з невластивою для нього жвавістю…
    Симон Петлюра весь час уважно слідкував за розвитком бою, прислуховувався до розпоряджень Комдива, команд на батареї й телефонічних розмов, але, все ж таки, вів не здавав собі справи в тяжкого становища, що в ньому була тоді 3-тя дивізія. Навіть досвідчений зір ген. Капустянського не зауважив стурбовання" штабу дивізії, хоч, можливо, й відчував, що якісь "непереливки існують. Мавши, як видно, досить обсервування, Головний Отаман звернувся до мене:
    — Олександре Івановичу! Я хотів би порозмовляти з Вами.
    Для розмови обоє відійшли вбік. Нам пощастило почути чимало думок Симона Петлюри і його поглядів на сучасне й майбутнє і, своєю чергою. Висловити перед ним свої власні міркування. Про це колись перекажемо окремо. але вважаю за конечне згадати тепер головні теми нашої розмови.
    До таких тем належали: міжнародне становище й Україна та Армія УНР і її операції.
    На першу тему розмови були дуже короткі. Український Уряд вживає всіх можливих заходів, щоб переможна Антанта визнала Україну й допомогла їй в боротьбі за самостійність і державність, головним чином зброєю, амуніцією й медикаментами. Без усього цього виграти війну неможливо, але водночас успіх дипломатичних заходів Уряду УНР залежить від успіху визвольної збройної боротьби нашої армії. Жалюгідним і для нас фатальним є те, — продовжував свою думку Симон Петлюра, — що Европа не звертав уваги на те, що з "голими руками" осягнути успіху на полі бою не можна. Якби наша армія спромоглася здобути Київ і Одесу тією силою й тими технічними й медичними засобами, що ми їх ще посідаймо, наколи б сталося таке чудо, бо інакше його назвати не можна, — то наше становище кардинально змінилося б як на нашому внутрішньому, так і на міжнародньому форумі, і звільнення території України від московського окупанта не було б аж так тяжкою проблемою до її позитивного розв'язання, як це є тепер, Особливо захоплювала Головного Отамана думка про зайняття м. Одеси. Тоді, казав він, можна було б, через порти Чорного моря, нав'язати торговельні зносини з Европою і ми могли б тоді дістати все те, що нам потрібно. Тоді ж він висловив бажання, щоб 3-тя дивізія, здобувши залізничну лінію Жмеринка — Одеса, своїм головним стратегічним завданням мала захоплення Одеси, На чолі того війська, що мало б виконати це завдання, на думку Петлюри, мав би стати я. Але водночас Симон Петлюра висловив сумнів щодо можлнвости здобуття нами Одеси. Затяті прихильники першенства походу на Одесу, залишивши столицю України — Київ — на "потім", не хочуть прийняти під увагу, що поки ми дамо собі раду з червоною армією (якщо дамо) на Одеському фронті, місто Одеса буде зайнято Добровольчою армією ген. Денікіна, за яким стоїть Антанта. З другої руки, скерувавши головні наші сили на Одесу, ми ослаблюємо ліве крило нашої армії й залишаємо його під загрозою знищення, а цілу армію наражаємо на прорив фронту й удар з тилу, — закінчив Петлюра й перейшов на Іншу тему.
    Згадавши про сусіда 3-ої дивізії по фронту — Запорізьку Січ — він висловив своє незадоволення тими порядками, що їх завів у своїй Січі отаман Божко, як рівнож неслухняністю й недисциплінованістю самого Божка.
    — Якщо буде продовжуватися безладдя в Запорізькій Січі, то треба буде обеззброїти її й розформувати. Це завдання прийдеться виконати Вашій дивізії — звернувся Головний Отаман до мене.
    — На мою думку, — відповів я. — покладати на бойову частину завдання жандармського характеру незручно, бо не випадає з етичного боку виступати проти свого бойового товариша. Для такого роду завдань найбільше налається начальник контр-розвідки штабу армії, полк. Чоботарів, ми чолі його спеціяльних військових вдділів; крім того, от. Божка підтримують деякі партійці в Кам'янці Подільському. Вони, без сумніву, напастували за це 3-тю дивізію, пришпиливши їй знову "контр-революцію", як це вже різ було, коли наш старшина зірвав у клюбі червоний прапор із написом: "Пролетарі всіх стран єднайтеся!"
    Повторивши ще раз своє наполегливе прохання не покладати на нашу дивізію завдання жандармського характеру, я водночас звернув увагу Головного Отамана на конечність рішучої боротьби з "отаманією", що дає себе негативно знати не тільки в повстанських загонах, але й, на жаль, у нашому війську. Найгіршим є те, що вияви отаманії все знаходять підтримку зверху… Ось і тепер один із безробітних "отаманів", неславно відомий Омелько Волох, приступив до формування якогось окремого куреня і то з невідомою метою. Особа Волоха є широкознаною, як відомого авантюрника, що був у контакті з партійними колами крайнє лівих переконань.
    Скориставшися з наших дружніх взаємовідносин, що датувалися ще з 1917 року, й взагалі великої приязні між нами. я рівнож звернув його увагу й на бездіяльність нашого запілля і різних міністерств, які з кожним днем розбухали кількістю зайвих урядовців, а головне — на партійну боротьбу і намагання партій втягнути в цю боротьбу нашу армію, На порядку донному були їхні спроби завербувати до своєї партії окремих старшин і козаків дивізії, ба! — навіть самого Комдива… Все це робиться для того, щоб мати спою партійну "армію", що на неї можна було б опертися під час партійних сварок, або, щоб впливати на Уряд, Головного Отамана тощо… Було це дуже прикре явище, але в 3-ій дивізії, на славу всього її складу, така руїнницька акція викликала лише обурення й глузування.
    — Вірте мені, я це найбільше відчуваю, бо мушу часом марнувати цілі дні на переговори з лідерами партій, щоб їх замирити … На жаль, я нічого не можу зробити, бо якби я почав викорінювати це зло, то з мене зараз же зробили б диктатора і в наслідок цього проти мене розпочалася б ворожа акція. До чого це могло б привести, коли ми оце тільки що, прорвавшись через річку Збруч, вискочили з тиску й ледве тримаємось, — домислити не важко… — відповів Головний Отаман.
    Малося враження, що він був дослівно в "полоні" партій, але, як людяна розумна й державно дозріла, здавав собі справу з можливості трагічних наслідків партійного розбрату під час війни. Все мавши на меті скерувати монолітно зусилля всіх наших партій для осягнення головної цілі нашої збройної боротьби — визволення України, — він робив усе, що тільки міг, щоб таких наслідків уникнути, хоч часто-густо мусів ховати свою амбіцію до кишені.
    Державно недозрілі лідери українських партій (за дуже малим винятком), що не були ще в стані відрізнити взаємопоборювання во ім'я партійних інтересів від збройної боротьби за визволення нації, могли б дійсно піти на авантюри, що загрожували б нашій армії руїною й тим самим — ліквідацією УНР. Такою загрозою, наприклад, була авантюра отамана Оскілка.
    — Симоне Васильовичу! Чи не могла б наша армія сама, власними силами, припинити безладдя в нашому державному центрі й розігнати тих, що лише гальмують державну працю? Це ж так легко перевести в життя! Якщо дозволите, полк. Вишнівський вирушить завтра до Кам'янця зі своїм полком і на протязі одної доби зробить там порядок — заризикував я запитати.
    — Ні! Такого дозволу я не дам — поспішно відповів Головний Отаман.
    Було видно, що ця моя пропозиція його схвилювала. Ця наша розмова, під акомпаньямент гарматної стрілянини, стверджує, що Симон Петлюра не мав жадних аспірацій стати диктатором, як це йому дехто закидав. Пізніше, коли партійні сварня перетворилися в якусь політичну орґію, й нам прийшлося знову говорити про це, він нарешті погодився, щоб я вислав до Кам'янця лише одну кінну сотню, так би мовити, для остраху. Це було до нічого, бо сотню цю використано лише для охорони нечисленних військових складів, що з них розкрадалося державне майно…
    Появлення в Кам'янці Подільському кінної сотні, яка мала наказ продефілювати по головних вулицях міста, звичайно викликало чимало різних коментарів у партійних колах щодо мети її прибуття. Через кілька тижнів командир сотні звернувся до мене з проханням повернути сотню на фронт, бо "козаки від безділля зледащіли"… За згодою Головного Отамана, сотню повернено до дивізії. — Повертаю до відвідин Головного Отамана.
    Біля 17-оІ годин темп бою на фронтові дивізії почав слабнути, а стрілянина відпалювалася на схід. Симон Петлюра мав велике бажання відвідати полки на їхній передовій лінії, але мені пощастило відмовити його від такого ризикованого кроку. Нарешті одержано донесення від полк. Шандрука, полк якого, як ми вже згадували, захопив був м. Копайгород і дійшов до східньої його околиці. К-ир 9-го полку доносив, що за годину після захоплення ним містечка, ворог перейшов до контр-атаки; водночас червоноармійці, що переховувалися в містечку, в місцевих більшевиків, розпочали стрільбу по стрільцях із тилу. Полк опинився в скрутному становищі і, щоб вийти з нього, був змушений відступити з боєм на західню околицю містечка. Після перегрупування 9-ий полк перейшов до контр-атаки. Завзятий бій на вулицях Копайгорода та його околицях скінчився повною перегою наших стрільців. 9-ий полк ще раз виявив надзвичайну боєздатність взагалі, а приділений до полку Буковинський курінь зокрема. Втрати полку: кілька забитих старшин і козаків і чимало ранених.
    7-ий Синій і 8-ий Чорноморський полки також розбили вщент ворога й заняли села: Берлінці Лісові, Берлятка й Обухів. Втрати їхні були рівнож поважні. Головний Отаман, вислухавши донесення, від'їхав, наказавши передати частикам 3-ої дивізії його подяку за так успішний бій.
    За цей пропам'ятний день 3-тя дивізія витримала тяжкий бойовий іспит і з честю виконала покладене на неї завдання. До наших рук дісталося кількасот полонених, чимало зброї та інші трофеї. Залізничне сполучення Жмеринка — Могилів нами перервано. Група червоних в районі Могилева була відтята від півночі. 3-тя дивізія щораз ближче наближалася до своєї головної мети — Вапнярського залізничного вузла.

Розділ XVI
Бої за м. Шаргород і м. Нова і Стара Мурафа

    Черговим завданням 3-ої дивізії було опанування залізничної лінії Жмеринка — Одеса. Перерва залізничного сполучення поміж цими двома залізничними вузлами відтяла б Одеську групу червового війська від Жмеринської групи, що значно ускладнило б становище червових оборонців Жмеринського району й тим самим допомогло б 2-ій дивізії здобути важливий стратегічний Жмеринський залізничний вузол.
    На фронті 3-ої дивізії ворог відступав у двох напрямках: на м. Шаргород і м. Стара і Нова Мурафа. На день 29-го червня 1919 року частини моєї дивізії одержали наступні завдання:
    1. 7-ий Синій полк (полк. Вишнівський): забезпечуючи дивізію від несподіваної атаки ворога з боку Жмеринки, — зайняти с. Долгівці.
    2. 8-ий Чорноморський полк (полк. Царенко): маючи на увазі здобуття м. Шаргороду, — зайняти с. Івашківці.
    3. 9-ий Стрілецький полк (полк. Шандрук): перейти до с. Обухова, як резерва дивізії. Полкові підготовитися до походу на в. Мотлів.
    Щоб виконати свої завдання, полки мусіли пройти біля 20 кілометрів. Синій полк дійшов до с. Долгівці майже без перешкод, але перед самим селом його зустрінуто ворожим огнем. Не зупинивши руку свого полку, полк. Вшишнівський розгорнув його і заатакував червоних. Після короткого спротиву ворог поспішно відступив. Синій полк мав у селі добрий відпочинок і добрий харч. Чорноморський полк зайняв с. Івашківці без особливих перешкод і скерував свій авангард до зайнятого червоною частиною с. Калинівки. Стрілецький полк, висадивши в повітря залізничну колію біля станції Митки, до якої підходив ворожий броне потяг, перейшов до с. Обухово.
    Не зважаючи на всі старанна 3-ої дивізії нав'язати зв’язок із 2-ою дивізією не пощастило. Між обома дивізіями не було безпосереднього стику й тому кожна з них була ізольованою. Промежка між ними була "Ахілевою п'ятою" обох, бо вона загрожувала обом дивізіям ворожим проривом у їхнє запілля. Отже, зрозуміло, що брак відомостей про становище сусідньої дивізії в’язав нашу ініціятиву й, само собою, також і наше рішення. Я міг і все приймав те чи інше рішення лише на підставі власних спостережень і віри в сили й витривалість довірених мені частин.
    Наступ з Копайгорода на Шаргород і Мураву — 29-го червня 1919 р.

    Донесення від командирів полків надійшли тільки на другий день ранком. Стомлені ординарці й їхні коні лише інстинктивно відгадували вночі шлях до штабу дивізії й тому спізнились. Їхнє спізнення потягнуло за собою несвоєчасне одержання полками наказів штабу дивізії. Я хотів дати полкам відпочинок на протязі дня в місцях їхнього розташування, але командири 7-го і 8-го полків поспішилися: мавши перед собою певне оперативне завдання, вони, не дочекавшись повороту ординарців, вирушили вперед, за винятком 9-го полку, що залишився в резерві в с. Обухово.
    30-го червня 7-ий Синій полк, пройшовши вільне від ворога с. Плебанівку, подався в напрямку на с. Носнківку. Виявилося, що воно було зайняте ворогом. Розпочався бій. Червоноармійці вперто боронили село і час до часу переходили навіть до контр-атаки, а ворожа кіннота намагалася зашахувати синіх фланговою атакою. Батарея Синього полку, під командою славетнього сот. Шури-Бури, не раз виручала свою піхоту тим, що займала позицію в лавах Синіх і своїм огнем на близькій дистанції допомагала відбивати атаки червоних. Бій з перемінним успіхом тривав до пізнього вечора, коли нарешті Сині перемогли й вибили ворога з Носиківки. Під прикриттям темряви, червоні відійшли в напрямку на м. Мурафа. У цьому бою Сині здобули чимало трофеїв, що перевищили їхні втрати.
    8-ий Чорноморський полк, зайнявши з боєм с. Калинівку, продовжував свій наступ на м. Шаргород. Вибивши ворога з с. Мілярівки, він, після артилерійської підготови, заатакував східню околицю Шаргорода й після впертого з обох сторін бою, захопив її. Під час бою червоноармійці ховалися за хатами, або навіть і в хатах і звідтіля стріляли, а жидівська молодь ретельно їм допомагала. До вечора 8-ий полк просунувся до р. Мурашка, що перетинала м. Мурафу, але далі рушити вперед не міг, бо на другому березі річки міцно трималася ворожа піхота з трьома батареями. На протязі ночі Чорноморці не рушили з місця. Ніч минула спокійно; обі сторони провели її в поготівлі.
    Наступного дня події на фронті 3-ої дивізії були наступні:
    7-ий Синій полк покищо залишився в с. Носиківка, бо в зв'язку з тим, що з 2-ою дивізією все ще не було контакту, він мусів виявити ситуацію на його лівому крилі, в напрямку на Жмеринку.
    8-ий Чорноморський полк усе намагався, на протязі дня, змусити ворога залишити позицію вздовж р. Мурашка, але всі його спроби були червоними відбиті. Бій прийняв затяжний і дуже тяжкий характер. З обох сторін артилерія приймала жваву участь. Щоб зміцнити Чорноморців, вислано до диспозиції к-ра 8-го полку гавбичну батарею. Фактично бій провадився в місті й тому від гарматного вогню потерпіли як мешканці, так і будівлі, в однаковій мірі українські й жидівські, але жидівський журналіст Черековер безпідставно обвинуватив у своїй книжці "Погроми на Україні" українське військо в погромі м. Шаргород. З цього наклепу, як ми вже згадували, скористав на процесі вбивці сл. п. Симона Петлюри, Шварцбарта, його оборонець, жидівський адвокат і чоловий комуніст, Торес, Жиди взагалі застосовують подвійну міру — одну для себе, а другу для українців. Вони переходять спокійно до порядку денного над терпінням української людности від війни; над знищенням їх мільйонами штучним голодом; над засланням і знищенням у концентраційних таборах; над знущанням і розстрілами в підвалах Чека чекістами-жидами; над фактом командування червоною армією жидом, Троцьким-Бронштейном; над жидами — комуністичними комісарами, що гнобили українців; над жидівськими військовими формаціями в рядах червоної армії; над жидівською "5-ою колоною" в Україні; над активним традиційним москвофільством жидів — громадин України і т. д., і т. д., але, як тільки якийсь жид потерпів від обстрілу під час війни — зараз ґвалт на цілий світ: "Петлюра погромщик; Українське військо — погромщики! всі українці — погромщики;"… У Шаргороді жадного погрому або насильства не було. Якраз навпаки: Чорноморці вивозили українців і жидів із району обстрілу на фурманках свого обозу, отже рятували жидів, а не громили їх.
    9-ому Стрілецькому полкові наказано зайняти м. Лучинець. Після короткого бою, полк атакою вибив ворога з містечка й заняв його. В цьому бою особливо відзначився Буковинський курінь, який першим вдерся до м. Лучинця. В цьому бою поляг смертю хоробрих командир сотні куреня, сот. Кантимнр, Штаб дивізії розташувався в с. Хренівка. Фронт дивізії розтягнувся до 30-ти кіломентрів. На ранок, 1-го липня, полкам 3-ої дивізії наказано;
    1. 7-му Синьому допомогти 8-му Чорноморському здобути м. Шаргород обхідним маневром і атакою ворога з тилу. Після захоплення Шаргороду Чорноморцями, Синім наступати на м. Нова і Стара Мурафа й зайняти його, по можливості, ще того самого дня. Завданим 7-му Синьому полкові було тяжке до виконання. М. Стара і Нова Мурафа, разом із селами, що до нього прилягають, розтягнулося до 7 кілометрів; крім того, позиції червоних були заздалегідь підготовлені для оборони. Це були плюси ворога, і його мінусами — червоноармійці були нами порядно потріпані й дезорганізовані. Нашим плюсом був добрий моральний стан чистин дивізії, не зважаючи на втому від безперервних боїв і різні технічні недоліки. От чому я вірив, що Синій полк — полк. Вишнівський, командний оклад його полку й козаки, виконають своє завдання за допомогою свого бойового досвіду й напруження всіх своїх сил.
    2. 8-му Чорноморському здобути м. Шаргород. Свою рішучу атаку розпочати у зв'язку з акцією полк. Вншнівського.
    3. 9-му Стрілецькому залишитися в м. Лучинці і шикуватися до походу в напрямку на м. Могилів.
    Бойові події на протязі 1-го липня розгорнулися так:
    7-ий Синій полк зайняв без бою с. Козлівку й, не зупиняючись, перервав шосейне сполучення Шаргород — С. і Н. Мурафа. Синя батарея зайняла позицію коло шосе й розпочала обстріл тилу червоних, що боронили Шаргород від 8-го Чорноморського полку. Серед червоноармійців внбухла паніка. У цей час Чорноморці перейшли до рішучої атаки проти Шаргороду. Ворог розпочав безладний відступ. Ті. що хотіли прорватися на Мурафу. натрапили на Синіх і почали тікати назад, ще збільшуючи тим паніку. Усе ж, не зважаючи на такий стан оборонців, якась червова частина намагалася ще боронитися. Поконавши її, Чорноморський полк зайняв м. Шаргород, захопивши полонених, зброю і дві польові гармати. Ворог мав лише один напрямок до відступу — Джурнн — Рахни — і в тому напрямі поспішно відійшов. У м. Мурафа червоні довідалися про їхню поразку й захоплення нами Шаргороду. Це вплинуло так деморалізуюче на червоноармійців, які мали боронити Мурафу. що коли Скній полк, згідно з наказом. заатакував містечко, він зустрів лише невеликий спротив. Була вже темна ніч, коли Синій полк займав м. Стара і Нова Мурафа. Чергове завдання Командира 3-ої дивізії було блискуче виконане її частинами.

Розділ XVII
Загальна ситуація на фронті УНР. Становище 3-ої дивізії

    У кінці червня 1919 р., сливе вся армія УНР зосередилася в районі м. Проскурова. Червоне командування намагалося здобути за всяку ціну м. Кам'янець Подільський, — тимчасову тодішню столицю УНР — відрізати нашу армію від р. Збруча й потім, оточивши, знищити її. Наколи б червоним це було вдалося, Українська Галицька Армія не мала б змоги перейти р. Збруч і її доля, поміж польською і советською арміями, була б трагічною. Щоб цьому запобігти, армія УНР провадила весь час безпереривні запеклі оборонні бої, але сили наші й червоних не буді рівні. Червоне командування мало запевнені резерви і зміцнювало своє військо свіжими частинами з глибини СССР, а наш штаб армії не мав відповідної глибини свого запілля для мобілізації, а всю резерву вже штабом використано. Бої за Проскурівский плацдарм виснажили нашу армію фізично, але не духово. Вона вперто й жертовно боронила кожне село, бо розуміла, що від Проскуровнм вирішувалася доля як її самої, так і УНР. З огляду на таке тяжке становище нашої армії, завдання 3-ої і 2-ої дивізій ставало ще більше відповідальним. Ці дві дивізії мусіли стримати наступ ворога зі сходу в запілля нашого війська під Проскуровим, що стояло фронтом на північ; водночас, другим завданням цих двох дивізій було забезпечення Могилівського району, так важливого для нас під оглядом мобілізаційним і господарським.
    Щоб позитивно розв'язати цю аж надто тяжку проблему, 2-га і 3-тя дивізії мусіли виявити максімум активности й ініціятиви щодо маневрування. В противному разі, чисельно переважаючий ворог, мавши в свойому посіданні велику залізничну магістралю Козятин — Жмеринка — Одеса, міг би їх знищити. У зв’язку з цим, першим і головним завданням 2-ої дивізії було здобути м. і ст. Жмеринку, а 3-ої — захоплення й тримання залізничного вапнярського вузла, що став центром накопичення ворожих сил проти неї. 3-тя дивізія не могла розраховувати на будь яке її підсилення, отже, мала покладатися виключно на свої власні сили, не мавши безпосереднього стику з частинами решти нашої армії, ані з правого, ані з лівого флангу її фронт, що розстягнувся від р. Дністра до ст. Рахни і трохи далі. Від головних сил армії УНР 3-тя дивізія висунулися, в південно-східньому напрямку на 120 кілометрів; чисельний склад її не давав змоги обсадити весь фронт. Особливо дошкульним був брак відповідної кількости кінноти. Щоб вберегти дивізію від поразки або й знищення, треба було тримати частини дивізії в "кулаці" і, маневруючи, наносити ворогові тим кулаком рішучі удари в загрозливих пунктах. Ці міркування й лягли в основу тактики, що її застосовував Командир 3-ої дивізії. Віра в командний склад своїх частин і козаків, що розуміли свого Комдива й покладені на них обов'язки щодо їхньої Батьківщини; віра в їхню завзятість і витривалість давала мені змогу прийняти відповідне рішення на виконання ризикованих тактичних операцій.
    Як уже перед тим підкреслено, сили ворога на фронті 3-ої дивізії значно перевищували сили останньої: 45-та п. сов. дивізія й інші піші свіжі частини червоної армії, що їх кидалося проти 3-ої дивізії з району м. Одеси, кінна бригада Котовського та різні дрібні большевицькі банди в нашому запіллі. Отже, треба було мати на увазі не тільки фронт, але й тил. Під час свого наступу від Кам'янця Подільського й до лінії ЛІчинець — Шаргород — Мурафа, 3-тя дивізія перемогла вже 14 різних ворожих частин, але на їх місце прибували все нові й нові; крім того, червона армія приймала все більш організовані форми й ставала щораз більш відпорною силою, здібною до маневрування. Хоч у тих часах чисельний склад полку, дивізії і т. д. не відповідав назві (був значно менший), та все ж, сили червоних на фронті 3-ої дивізії доходили до 4 500 багнетів, 30 гармат і 5 бронепотягів, на кажучи вже про численну кількість легких і тяжких скоросгрілів.
    Ось у такому скрутному становищі опинилася 3-тя дивізія напередодні виконання нових завдань. Наші невдачі на Проскурівському фронті та 2-ої дивізії під Жмеринкою, становище це ще більш ускладнювали.

Розділ XVIII
Найближчі завдання дивізії. Здобуття станції й с. Рахни та м. Джурин

    На 15-го червня штаб армії УНР дав Комдиву 3 дуже просту директиву, а саме: "Надається Комдиву 3 повна ініціятива оперативних ділань, що їх завданням мав бути забезпечення правого крила Проскурівської групи від ворожого наступу зі сходу і прикриття Могилівського району".
    З виходом 3-ої дивізії на лінію Лучинець — Шаргород — Мурафа, вона опинилася у 20 кілометрів від залізниці Жмеринка — Одеса і 60 кілометрів від станції Вапнярка. Вапнярський залізничий вузол був поважною стратегічною базою для ворога, що займав позиції проти 3-ої дивізії. Така ситуація накладала на дивізію наступні найближчі завдання:
    1. Перервати залізничне сполучення поміж Жмеринкою й Вапняркою і тим самим — зв'язок між двома ворожими групами: Жмеринською і Вапнярською. Виконання цього завдання полегшувало не тільки становище самої 3-ої дивізії, але також і 2-ої (Запорізька Січ), під час її наступу на Жмеринку.
    2. Здобути станцію Вапнярку і у той спосіб ліквідувати Вапнярську залізничну базу червоних.
    3. Зайняти м. Могилів і звільнити його район від регулярних червоних частин і різних большевицьких банд.
    Для виковання повищих завдань, частини 3-ої дивізії одержали наступний наказ: 7-ий Синій полк — відпочинок у м. Мурафа, зі збільшеною розвідкою в напрямку на станцію Рахни; 8-ий Чорноморський полк — зайняти м. Джурин. 9-ий Стрілецький полк — вирушити з м. Лучинця до м. Могилева і очистити його район від регулярних і нерегулярних ворожих частин. Комундирові 9-го Стрілецького полку, полк Шандрукові, надається повна ініціатива щодо виконання цього завдання. Кінному полкові зайняти м. Могилів, стати в місті тимчасовою залогою, з охороною доступів до нього, нав'язати контакт з румунською владою з метою виміни цукру на потрібну нам амуніцію.