Скачать fb2
Розбиваю громи

Розбиваю громи

Аннотация

    Василь, Ніна і Гриць чимдуж бігли в’юнкою гірською стежкою. Та чорна хмара невблаганно наздоганяла їх. Оглушливо вдарив грім, і від того гуркоту ніби обвалилося небо. Злива нагло упала на дітей. Вони пірнули під лапату ялину, але й тут патьоки діставали їх. «Що робити, де шукати піонерський табір?» — безпорадно думали вони. Раптом крізь шум і гуркіт долинули слабкі удари дзвону. Діти рушили на цей Поклик. І прийшли до невеличкої дзвіниці, на якій сивоголовий чоловік невпинно бив у дзвони…
    Великі зміни у життя дітей внесла ця зустріч. Про них розповідається в гостросюжетній повісті «Розбиваю громи».
    Повість «Мати» — це схвильований монолог космонавта перед польотом у зоряні світи.


Олесь Бердник
Розбиваю громи

    Повість

    ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА»
    Київ — 1967
    Малюнки В. КАЛУГИ

РОЗБИВАЮ ГРОМИ

    Якщо ти не дірявий човен, то допливеш—
Східна мудрість

ПРОЛОГ
ДЗВІН СЕРЕД ПІТЬМИ

    Яріла гроза.
    Вона зненацька насіла — як це завжди буває в горах, — вихопилася зза верховини, заховала сонце, огорнула виднокіл. Щойно було ясно, тепло, ялиці та смереки стояли в голубому мареві, полонини пахтіли квітами, свіжо дихали травами. А за одну хвилину де все те й поділося!
    Молочно-білий туман поповз по груні, потемніли ліси, наїжачились грізними зубцями, зникли за чорними хмарами верхів’я гір. А потім страшно грякнуло, розпанахало фіолетово-білою зміюкою небо, покотило долинами розгонисту громову луну. Здавалося, прорвалося небо.
    Діти розгублено оглядалися — куди податися? Коли ж потоки зливи нагло впали з неба, за одну мить вимочивши їх до кісток, кинулись під захист столітньої ялиці. Скулилися під стовбуром, цокотіли зубами, злякано здригаючись, коли блискавиця вдаряла десь недалеко в скелю або високе дерево.
    Гриць засунув руки між коліна, щоб зігрітися, біляве волосся облипло йому голову, з носа дзюрчав потічок дощу. Хлопець трусився, сердито поглядав на Васю, бурчав:
    — А все через тебе! Підмовив! Важко було садити йому ялинки! А тепер що буде?
    Вася зиркнув на товариша, в його великих чорних очах спалахнуло обурення.
    — Я ж не тягнув тебе силою? Бач який! Тонкошкурий! Доки було добре — радів! А припекло — лаєшся!
    — Мовчіть краще, — тихенько попросила Ніна, з острахом дивлячись на сіру стіну зливи. — Треба щось робити. А то ми простудимось. Та ще й загубимось.
    — Не загубимось, — запевнив Вася.
    — Хоробрий який, — пробурмотів Гриць, спльовуючи набік. — А ти знаєш, куди йти?
    — Знайдемо.
    — То, може, краще йти? — з надією запитала дівчинка.
    Вася доглянув у її темно-сірі очі, підвівся.
    — Справді, краще йти. Ходімо цією долиною — кудись вийдемо.
    — Мудрець, — хмикнув Гриць. — «Кудись вийдемо…»
    — Чого ти все бурчиш? — розсердилась Ніна.
    — Це я бурчу? — розгнівався Гриць.
    — А хто іще? — Ну й іди зі своїм Васьком!
    — Ну й піду! Залишайся сам і скигли! Ходімо, Васю!
    — Ходімо!
    Вася вискочив з-під ялиці, дівчинка — за ним. Вони почали обережно спускатися вниз по схилу, перескакуючи через потоки води, що з шумом струмилися з гори, гнівно пінячись.
    — Гей, заждіть!
    Ніна оглянулись. Гриць вистрибом біг за ними. Дівчинка лукаво усміхнулася, обтерла долонею мокре обличчя.
    — Чого тобі?
    — Я з вами!
    — А ти ж хотів мокнути під ялиною!
    — Найшли дурня!
    — Гаразд, — примирливо сказав Вася. — Киньмо сварки. Треба шукати дорогу. А то ж у таборі ґвалт!
    Гроза не вщухала. Хмари стали ще похмурішими, а може, просто надходив вечір. Потемніло так, що не видно було за десять кроків. Тільки примарне сяйво блискавиць вихоплювало з того мороку скелі та дерева. Благенькі сандалії на ногах дітей розкисли, розповзлися.
    Вася зупинився біля двох скель, що зійшлися верхів’ями, радісно скрикнув:
    — Грицю, Нінко! Тут сухо, перечекаємо!
    — Чого ми тут дождемося? — плаксиво запитав Гриць.
    Дівчинка мовчки шаснула за Васею до схованки. Мигнула блискавиця, осяяла невелику печеру. Там було сиро і прохолодно, в кутку стрибало дві жаби.
    — Ой! — злякано скрикнула Ніна. — Жаби!
    — Вони не кусаються, — обізвався Вася.
    Ніна викрутила спідничку, блузку, знову наділа. Присіла в куточку, зацокотіла зубами.
    — Якби вогонь… Холодно!
    — Хай твій мудрий Вася викреше з каменя, — єхидно кинув Гриць. — Він же все вміє! Він всюди хоче бути найрозумнішим! «Нащо нам садити ялинки? Ми підемо в гори, знайдемо заповітну печеру, а там — скарби Довбуша!» А що вийшло? Намокли, як кошенята! Та ще в таборі буде скандал! Та ще напишуть у школу, та догану перед строєм! О! Будуть тобі скарби Довбуша!
    Вася мовчав. Не озивалася й Ніна.
    А темрява густішала. Ховала в своїх неосяжних обіймах весь світ, змагалася в нещадному двобої з ярими блискавицями. І зненацька в той поєдинок вплівся дивний звук.
    Він був настільки несподіваний, що діти спершу не звернули на нього уваги. Потім Вася насторожився, прислухався. Ніна вражено сказала:
    — Ніби дзвін…
    — Дзвін, — повторив ствердно Вася.
    Крізь шум потоків і гуркіт грози справді долинав гук дзвону. Спочатку він був низький і тривожний — бам, бам, бам! Згодом обізвалися ще два голоси — вищі, гучніші— дзінь-бом! дзінь-бом! дзінь-бом! І ось уже сплелися вони в грайливому, бадьорому поєднанні, ніби кидаючи виклик грозі, — бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!
    — Що це? — зачудовано прошепотіла Ніна. — Як гарно!
    — Дзвонять, — сказав Вася. — Там люди!
    — Може, це нас кличуть? — з надією озвався Гриць.
    — Як би там не було — біжімо! — мовив Вася.
    Діти вибралися зі схованки. Стіна зливи впала на них. Вони прислухалися до веселого, закличного дзвону, бігли йому назустріч по кам’янистому грунті. По високих, густих травах, попід кронами товстелезних буків, між густючими молодими ялинками, через гривасті, брудні потоки.
    Над ними з лускотом кришилося небо, по ньому скакали у вогняному вихорі казкові вершники, метали довжелезні покручені стріли на землю. Та над всім тим жахом урочисто і заклично співав чарівну пісню дзвін— бам-дзінь-бомі бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!
    Діти видерлися по схилу на гору, зупинилися на труні. Внизу видно було серед суцільної темряви кілька вогників. Один з них горів зовсім недалеко. Звідти чувся гук дзвонів. В спалаху блискавиці вирізьбилася невелика дзвіниця поряд з віковими ялицями. В ній унизу світилося маленьке віконце.
    Діти наввипередки кинулись туди, розбризкуючи воду, що наситила густі трави. Біля дзвіниці зупинилися. Вася піднявся по кам’яних східцях до темних дверей, загупав кулаком. Дзвони ще вдарили кілька разів і поступово затихли.
    За дверима важкі кроки, шамотіння. Щось заскрипіло, в чорному прямокутнику засіріла висока постать. Сяйнула блискавиця. Діти побачили коренастого літнього чоловіка з густою кудлатою бородою, в кептарі.
    — Діти, — чи то вдоволено, чи то здивовано сказав він густим басом. — Стрибайте сюди!
    Вася метнувся в затишок, за ним Ніна і Гриць. Вони опинилися в невеликій кімнаті. На старезному темнокоричневому столі стояла гасова лампа. В грубі гоготіло яре полум’я.
    — Тепло, — не вірячи собі, зітхнула Ніна.
    — Роздягайтесь, — скупо мовив чоловік, входячи до кімнати. — Сушіться. А то — біда.
    Діти швиденько поскидали мокрі лахи, простягли їх до груби. Вбрання парувало. Ніна, примруживши очі, задоволено тулилася ближче до вогню.
    — Звідки? — запитав чоловік. — Чого серед ночі блукаєте?
    — З табору, — пояснив Вася, сьорбаючи носом. — Піонерського, міжнародного. Знаєте? Недалеко тут, на перевалі…
    — Знаю.
    — Організована поміч лісництву. Посадка ялинок. О! А ми не захотіли. Скучно. Так ми вирішили шукати скарби Довбуша. О! А потім — гроза! Ми заблудилися. А потім — ваш дзвін. Якби не він, то…
    — Гм, — сказав чоловік чи то схвально, чи то осудливо. — Скарби Довбуша…
    — А ви хто? — запитала Ніна.
    — Дзвонар я. Дзвонар з діда-прадіда.
    — Що — для церкви дзвоните?
    — Закрита церква, — пояснив чоловік. — Вже давно. Я сам дзвоню. На пожежу, не дай бог, на похорон, на загальні збори. Далеко чути. Або на грозу.
    — Як на грозу? — здивувався Вася.
    — А от так, як сьогодні!
    — А нащо?
    — Розбиваю громи.
    Діти вражено дивилися на дзвонаря, перезиралися.
    — Розбиваєте… громи? — перепитав Вася.
    — Еге ж…
    — І помагає?
    Чоловік усміхнувся.
    — Аякже. Ось, видите, вам помогло. Знайшли дорогу. Ну, сушіться, а я ще подзвоню. Гроза ж не вщухає…
    Він повернувся, вайлувато протиснувся в двері. Діти чули, як скрипіли під його ногами сходи на дзвіницю.
    — Що ж це таке? — прошепотіла Ніна.
    — Може, божевільний? — озвався Гриць.
    — Сам ти божевільний, — розгнівався Вася. — Якби не він, то ми б ще й досі дрижали в горах!
    — Якби не ти, то ми б спали в ліжках, — огризнувся Гриць.
    — Ти панянка, — сплюнув Вася. — Лиш трошки щось не так, зразу скиглиш! А ще мрієш про польоти в космос!
    — А ти хвастун! — скипів Гриць. — Казав — скарби Довбуша, скарби Довбуша! А де вони?
    — А те, що стріли, — хіба не цікаво? Оцей чоловік, що розбиває громи?
    — Як же, так і розбиває! — засміявся Гриць. — Запитаєш Івана Гнатовича, фізика нашого. Він тобі скаже, чи можна розбивати громи. Забобон. І все!
    Заглушуючи їхню сварку, згори знову пролунав гук дзвону. Потім зазвучали веселі підголоски.
    Вася хутенько одягнув підсушені шорти й курточку, рушив до дверей.
    — Куди ти? — стривожилась Ніна.
    — А на дзвіницю.
    — Чого?
    — Послухаю…
    — Хай іде, — сказав Гриць. — Хай мерзне, як дурний…
    Вася не відповів на образу.
    Вгору вели вузькі сходи. Вся дзвіниця гула, дрижала від дзвону, в широкі щілини між дошками миготіли блискавиці, зловісно шуміли десь недалеко потоки.

   

    Хлопець вийшов на вузький майданчик, обгороджений високим бар’єром. Під навісом стояв дзвонар і, ледве рухаючи руками, смикав за вірьовки, прив’язані до бил. Дзвони грайливо хиталися, весело співали — наперекір лютій стихії, на зло грому й блискавицям! Вася нишком стояв на сходах, дивився на дзвонаря, щулився від пронизливого вітру. «Забобон», — чулися йому Грицеві іронічні слова. «Божевільний». Та чому ж так радісно стояти отут, на холоді, і дивитися на цього мовчазного, впевненого, суворого чоловіка. Там, внизу, безтурботно сплять люди, над ними котяться громи, шумить злива… Лише дзвонар не спить. Море пітьми облягає його, нікого нема поряд, небеса загрожують знищити його, спопелити, а він не боїться, стоїть, дзвонить — один проти цілого неба.
    Розбиває громи!
    Чоловік оглянувся, побачив хлопця. Одною рукою продовжував дзвонити, другою притягнув Васю до себе, Щржрив кептарем. Хлопцеві стало затишно, тепло, у вусі відлунював стук серця дзвонаря.
    Стук-стук-стук! — невтомно б’є серце.
    Бам-дзінь-бом! — закликає дзвін.
    Гуррр-гар-гурраа! — лютує над горами гроза.
    Нарешті почувся лагідний голос:
    — Ходімо, хлопчику. Гроза затихає.
    Вони спустилися вниз. Ніна та Гриць сиділи біля грубки, обнявши руками коліна. Побачивши дзвонаря, Гриць жалібно сказав:
    — А їсти хочеться! Здається, весь світ з’їв би!..
    Дзвонар добродушно всміхнувся. Між волоссям, що густо вкривало його обличчя, блиснули ласкою ясні очі.
    — Навіщо ж весь світ? Є хліб. Є картопля. Зараз спечемо. В попелі. Потерпіть.
    Дзвонар притягнув до грубки чотири обрубки пнів. Звелів дітям сідати на них і сам теж сів. Розкривши дверцята, поворушив жар, розгорнув його, укинув картоплю, потім затрусив попелом. А вже згори засипав товстим шаром жарин. Після того він поклав вузлуваті, бронзові руки на коліна, задумався про щось своє, непорушно дивячись на вогонь. Чорно-сиві брови зійшлися докупи, між ними пролягала глибока зморшка. Здавалося, що дзвонар чогось гнівається. Та очі в нього були прозорі, добрі, і у всій зігнутій постаті вгадувалися лише ласка й безпосередність.
    Дзвонар перший порушив мовчанку. Не повертаючись до дітей, він запитав:
    — То звідки ж ви?
    — З Київщини, — сказав Вася.
    — Всі троє?
    — Еге. Нагородили нас путівкою в табір. Нінку за відмінне навчання. Грицька — за організацію стінгазети, а мене — за геологічну колекцію…
    — Молодці, — похвалив дзвонар. — А мене звати вуйко Йван. А прізвище — Стотисячний.
    — Стотисячний? — здивувався Гриць. — То ви, мабуть, були багатим?
    — О, ми були пани, — усміхнувся дзвонар, — на трьох одні штани, та й ті не наші. Не вгадав, хлопче, звідки пішло прізвище. То мій прадід, коли ще була панщина польська, ходив у опришки…
    — Як Довбуш? — запитав Вася.
    — Еге. Запалив він свічки не одному пану. Потім спіймали його. Привезли до панського двору. Катували страшно. Перед всім селом. Хтів пан, щоб поклонився опришок йому, щоб зрікся бунтарства. Навіть помилувати обіцяв, дарувати життя, коли покається! Не зігнувся прадід, гордо сказав: «Всі рівні перед сонцем. Всі народжуються однакові — і пани, і хлопи… Не поклонюсь, не бувати цьому! Волію краще згинути!»
    — Здорово! — не стримався Вася. — То був справжній герой!
    — Еге ж! — згодився дзвонар, тяжко зітхнувши. — Як тільки він схазав отаке, пан гнівно закричав: «Бидло нещасне! Ще сміє вважати себе рівним з панами! Ти хлоп стотисячний! Панів — одиниці, а вас тисячі! Віднині весь твій рід буде стотисячний! Таке моє веління — хай буде прізвище їхнього роду — Стотисячні!» Вислухав те прадід, усміхнувся гордо: «Гей, дурний пане! Добре прізвище дав нашому роду! Бо тебе шляк скоро трафить, маю на те надію, а наш рід — стотисячний — на віки вічні залишиться!»
    Люто скарали гордого опришка. Вмер пан. Щез і весь рід його, як і пророкував прадід. А ми — жиємо. Бо стотисячні. І вічно будемо жити…
    Дзвонар замовк. Мовчали й діти. На очах у Ніни стояли сльози. Стотисячний спостеріг те, погладив широкою долонею голову дівчинки.
    — То давня байка, не сумуйте. Думайте про нинішнє, про живе. Краще повідайте мені, чого ж вас понесло у гори. Адже й загубитися можна серед лісу, і на сніданок ведмедю потрапити…
    — А що — є ведмеді? — злякався Гриць.
    — А є. Там такі вуйки ходять, що страх. Мало їх лишилося, а все ж є…
    — От бач, — визвірився Гриць на Васю. — А ти, не спитавшись броду, поліз! А якби ведмідь!..
    — Вовків боятись, в ліс не ходить, — одрубав Вася, зневажливо глянувши на товариша.
    — Теж правильно, — схвально сказав Стотисячний. — Та чого ж ви втекли від своїх?
    — Бо нудно, — зітхнув Вася, замріяно дивлячись на вогонь. — Ходити по схилу, садити ялиночки… А вони менші за бур’ян. Манюсінькі! Курям на сміх! От якби щось геройське! Щоб подвиги всякі, бої, походи, як колись лицарі. Ото я розумію! А то — псі! — ялинки!
    Дзвонар нахмурився, покрутив докірливо кудлатою головою.
    — Ей, хлопче, не так мислиш. Ковзаєш, як вітер над горою, а глибше копнути не мож! Всякі лицарі були, Василю. Хрестоносці керваві огнем і мечем нищили чужі краї заради бога… Всякі й битви гриміли… Еге, скільки даремної крові пролилося на землі! То лише діти малі весело грають у вояків та війну, а справжні бої невеселі, страшні. Нема чим тішитись, дітки мої, в битвах. Захищати край свій, як нападе хтось, — тота вправа необхідна. Але краще без бойні!..
    — Я не про тих лицарів, — гаряче заперечив Вася. — Я про справжніх лицарів. Ось запорожців називали в народі лицарями!
    — І правильно називали. Та минули ті часи. Нині лицарство треба в іншому ділі проявити.
    — Без бою?
    — Чому ж? Бій не вщухає, дітки мої. Еге ж, не вщухає ні на хвилинку. В житті… На тому полі теж потрібні свої лицарі.
    — Вуйку Йване, — озвалася зацікавлена Ніна, — а скажіть нам ясніше.
    — Ясніше? — усміхнувся Стотисячний, чухаючи бороду. — Можна й ясніше. От, скажімо, йдеш ти в лісі по стежині. А попереду бачиш стару бабусю. І несе вона тяжкий пук хмизу. Що треба зробити?
    — Помогти, — сказав Вася.
    — Ну от, зрозумів. Або їде вуйко конячиною по шляху. А вона старенька, не тягне, а він її лупить-лупить, ажно та бідолаха не перерветься, дух з неї випирає. Що маєш робити?
    — Схопити бук, — скрикнув Вася, — і періщити того вуйка!
    — Ну, то занадто! — засміявся Стотисячний. — Хоч і по-лицарськи. Треба того ката зупинити, пристидити, аби совість згадав, аби пам’ятав, що не можна над живою твариною збиткуватися! Отак, дітки, й запам’ятайте, що справжньому лицареві завжди є справа в житті. Малому, слабому поможи. Немічного не скривдь. Ображеного захисти. Правду підтримай. Неправді не поклонись, аби навіть тебе над прірвою поставили…
    — А як страшно? — понуро запитав Гриць. — Ти будеш того вуйка стидити за коня, а він тебе києм по ребрах одстидить!
    — То й який же ти в біса лицар, — здивувався дзвонар, — коли боїшся кия? Тоді про справжні бої нічого й думати!
    — Він і в трамваї місця жінкам не вступає, — сказала Ніна. — Що, хіба неправду кажу? Як їздили ми в екскурсію, то ти сидів, а стара бабуся біля тебе стояла…
    — А чого вона не сказала? — сердито озвався Гриць. — Якби сказала, то встав би…
    — Ну хіба то лицар — по проханню? — розвів руками Стотисячний. — Лицар той, хто сам, серцем своїм відчуває, що діяти. Лицар завжди захистить красу, любов і вірність. От ви покинули садити ялинки. І тим зрадили лицарству.
    — Як то? — здивувався Вася.
    — А так. Ліс любите? — Любимо.
    — От-от. І гарно в ньому, і звірята всякі, і гриби ростуть, і ягоди всякі. І на будівлі він, і на меблі. Треба помогти лісу, не ждати, поки він сам виросте. Ти ось кажеш — манюсінькі ялинки! А великі з таких і ростуть. То ж діти лісу. А діти — ой як потребують захисту, як і людські та звірині діти. А ви — по скарби Довбуша побігли. А може, то найбільший скарб Олекси — ліси Карпатські! Може, він нічого так не любив, як зелені полонини, та ліси дрімучі, та гори наші високі! А ви кажете — лицарі! Захистіть, дітки, красу, сійте красу — тоді я назву вас лицарями… Еге, вже картопля спеклася. Будемо вечеряти…
    Стотисячний викотив одну за одною почорнілі картоплини, поклав їх на підлозі біля грубки, добув сільницю, окраєць хліба, кілька цибулин.
    — Їжте і лягайте спочивати. Ось тут, на стіні, кожух, плащі. Стеліть і спіть. А я побіжу до сільради, дзвонити треба…
    — Куди?
    — Як то куди? Ви втекли і по всьому? А люди ж вас шукають, бідкаються? Може, за вами пішли, мокнуть на дощі. Треба подзвонити в табір. Я хутенько…
    Дзвонар вийшов з кімнати. Глухо стукнули двері.
    Вася поглянув йому вслід, прислухався. Гроза стихла. Тільки десь далеко в горах відлунювали громи.
    — Ох і незвичайний вуйко, — зітхнула Ніна.
    — Дуже, — кивнув Вася.
    — Давай краще лупити картоплю, — мовив Гриць. — С-с! Гаряча!
    — Зате пахуча! — перекидаючи бараболину з долоні на долоню, сказав Вася.
    — Хлопці! — задумано поглянула у вікно дівчинка. — А цей дзвонар сильно сказав…
    — Що сильно? — не зрозумів Гриць, жадібно ковтаючи смачну, розсипчасту картоплю.
    — Лицарі краси… Треба розповісти в таборі.
    — Точно! — зрадів Вася. — Клуб лицарів краси організувати. Або краще — спілку. О! Спілка лицарів краси. Звучить?
    Гриць скептично усміхнувся, потім подумав, заявив схвально:
    — Годиться. Можна значок: лицар краси.
    — А затим піде по всій країні, — захоплено сказала Ніна. — Ще сильніше, як тимурівці. Хто стане лицарем краси — той вже у всіх на виду.
    — Ти спочатку виправдайся за втечу, — скривився Гриць, наминаючи житній хліб.
    — Не треба вам виправдовуватися, — похитав головою Вася. — Я винен, так і скажу піонервожатому. Хай карають. А тоді розповімо про спілку лицарів краси…
* * *
    Вже позаду піонерська лінійка, і догана, і гарячі, виховні виступи вожатого та піонерів. Вже порушники режиму сказали, що вони більше не будуть, що вони назавжди запам’ятають гострі слова товаришів. І знову життя табору ввійшло у колію звичайності — хто побіг ганяти волейбольний м’яч, хто грати в шахи, хто розучувати нову хорову пісню, хто монтувати макет штучного супутника…
    А Вася з Ніною піймали піонервожатого біля купального басейну. Той здивовано глянув на них, наморщив біляві брови.
    — Чого вам? Мало догани?
    — Та ні, Колю! Ми з іншою справою. Дуже важливою!
    — Викладайте!
    — Є ідея, — сказав Вася.
    — Надзвичайна, — додала Ніна.
    — У мене самого вагон надзвичайних ідей, — зітхнув Коля, жалібно закотивши очі під лоба.
    — Такої тобі до смерті не придумати, — запевнив Вася.
    — Ну, викладай твою ідею!
    — Вона не моя…
    — Все одно — я слухаю.
    — Колю, — перебила нетерпляче Ніна, — треба організувати спілку…
    — Спілку лицарів краси, — додав Вася, широко розплющивши великі чорні очі. — О!
    — Яку спілку? — підняв руки Коля. — Якої краси?
    — Спочатку в нас у таборі, — сказав Вася. — А потім — по всьому Союзу. Класно?
    — Точніше! — гаркнув Коля. — Я, крім захоплених слів, нічого не збагну! Звідки це у вас? Хто навіяв такі химерні ідеї?
    Вася, хвилюючись, розповів про зустріч з Іваном Стотисячним. Про дивну бесіду. Про сердечні слова дзвонаря.
    Коля мовчки вислухав Васю, хмикнув, насмішкувато глянув на рожеве личко Ніни, почухмарив потилицю.
    — Знаєте що? — рішуче сказав він. — Щоб я більше не чув таких утопій! Чоловік вам сказав добре слово, а ви одразу лізете на всесвітню арену! Ех ви, герої! Лицарства захотіли! Ви спочатку будьте добрими піонерами, а потім комсомольцями. Що сказано в піонерському вітанні? «Завжди готовий!» До чого? До праці, до боротьби, до навчання! Працювати як треба? На «відмінно», ударно, отже, — красиво! І вчитися так само треба, і боротися, коли доведеться, з ворогами!.. Отже, не дозволяю! Ніяких спілок. Ад’ю! Я пішов купатися. Викиньте з голови всякі ідеї, ще ви за вчорашнє не розквиталися…
    Коля зник в купальні. Вася та Ніна лишилися ні в сих ні в тих.
    — Бач, Васю, нічого не буде… — сумно мовила Ніна.
    Вася закусив губу, вперто тріпнув чубом. В чорних очах загорівся вогник.
    — Все ’дно буде така спілка. Не тепер, то в майбутньому. І не в значку справа. Можна носити значок лицаря, а тихенько робити гидоту. О! А треба, щоб людина була прекрасною і на людях, і на самоті.
    — Знаю, Васю. То що ж подієш?
    — А ми, знаєш, що зробимо?
    — А що?
    — Ми укладемо спілку з тобою.
    Як зі мною?
    — Спершу вдвох. Спілку лицарів краси…
    — А Гриць?
    — Він не захоче. Йому аби значок, та щоб у президії сидіти. Та щоб промови казати. А так він не захоче.
    — А як ми вдвох… що зможемо?
    — Навіть один зможе, Нінко, — впевнено заявив Вася. — Ти будеш захищати красу. Я. А там хтось побачить, потягнеться за нами. Людей же гарних багато. І піде так, від людини до людини. Без значка… Збагнула?
    — Знаєш, — розгублено сказала Ніна, — це все ’дно, що навмання серед ночі людей шукати. Ми ще діти, люди скажуть, що збожеволіли.
    — А згадай Івана Стотисячного! — вперто стояв на своєму Вася. — Він один, серед ночі, під грозою дзвонить. І вірить, що розбиває громи!
    — Забобон! — зітхнула Ніна.
    — Але ж той забобон врятував нас. Може, спілка краси комусь допоможе?
    — Не знаю, Васю, — жалібно сказала Ніна, мнучи в руці косу. — Сміятися будуть.
    — Хто?
    — Та всі.
    — То й хай сміються! Хіба ти соромишся діяти, як лицар краси?
    — Виділятися серед інших? Скажуть — задавака!
    — А не бояться ж виділятися серед інших хулігани? — нахмурився Вася. — І їх ще й бояться. А прихильники краси соромляться виділятися. Дивно! Та силувати не буду. Не хочеш — як хочеш!
    — Я подумаю, — пообіцяла Ніна.
    — Я сам тоді укладу таку спілку, — сказав Вася.
    — З ким?
    — А з собою…
    — Пхе. Ніхто й не взнає.
    — Нічого. Колись взнають. І буду робити так, як казав Іван Стотисячний. Чуєш, Нінко? Буду розбивати громи!
    — Або грім тебе! — сказала дівчинка.
    — Ну й хай! А я все-таки буду.

   

ЧАСТИНА ПЕРША
ПЕРШИЙ ГРІМ

    Неправда, виростаючи в могутність, ніколи не стане правдою.
Рабіндранат ТАГОР

1

    Вася розплющив очі.
    У вікно лилося сіре проміння ранку, гули машини, деренчали трамваї. На тлі неба поволі хиталося віття каштанів.
    Під вікном, на килимі, лежав, скрутившись бубликом, кіт, посмикував уві сні довгими вусами. На стіні нечутно похитувався блискучий бронзовий маятник старовинного годинника.
    Місто. Їхня квартира. А Васі приснилося село. Над Дніпром. Там він жив змалку з батьком та матір’ю. Батько був у тому сел головою колгоспу, а мати вчителювала. І жили вони в біленькій чепурній хаті. В ній так затишно, гарно, приємно. Під вікнами високі ружі, барбарис, троянди, в садку — столітні груші-гливи. А далі — лози, осокорник, стариця дніпровська, а там луки, а за ними — сам Дніпро.
    Як славно було в селі! Ні тобі гуркоту, ні смороду. Вискочив з хати, а тут тобі й ліс поряд. Зробив з соняшничини «машину», сів верхи, включив яку завгодно швидкість і — до лісу. Приємно мчати по килиму золотаво-коричневої голтини, радісно вдихати ніжний, неповторний запах живиці, весело кататися на віковому пухнатому килимі мохів. А потім, коли стане жарко, гайда до ріки. Шубовсть у воду. Плин ясний, прозорий, і, як розплющиш очі під водою, видно зграї пічкурів. Вони не бояться людини, наближаються цілою армією до ніг, витріщають дурнуваті оченята, пощипують за литки…
    Восени — школа. Учнів стрічає вчителька Надія Микитівна. Стара-старесерька, на одній нозі. Замість другої ноги — милиця. Ногу вона втратила ще в громадянську війну. Надія Микитівна ніколи не розповідала про себе, але старі люди казали, що вона була медсестрою в червоному загоні. Перев’язувала поранених. Потім їй самій розривна куля попала в ногу. І вбило у тому ж бою командира загону. А він був її нареченим. І залишилась Надія Микитівна сама-самісінька, та ще й інвалідом. Закінчила учительський технікум, стала учити дітей. Як. вона любила школярів! І на вигляд сувора, і бурчить часто, а глибоко в очах ніжність і сум. І материнська ласка. Всі відчували це, тому й любили Надію Микитівну…
    Чарівно було в селі…
    Батько вивів колгосп на перше місце в районі. Так писали в газетах. Приїжджали якісь поважні люди, говорили промови. А в батька на піджаку з’явився орден. Затим його послали учитися в Київ. А як повернувся — зовсім забрали з села. У Міністерство сільського господарства. І мама з Васьком теж переїхали з привітної, тихої хатки в простору київську квартиру. В селі лишилася жити бабуся, материна мати, кіт Мавчик та кілька курей. Не захотіла бабуся їхати в місто. Сказала — де мій пуп заритий, там хай і мене поховають…
    Задзвенів будильник. Вася звично відкинув ковдру, скочив на килим. Присів кілька разів, перевернувся догори ногами, пройшовся на руках. Зачепив кота. Кіт невдоволено нявкнув, розплющив око, позіхнув і знову задрімав.
    Вася швиденько одягнувся, склав у портфель книги, зошити. Сьогодні перше вересня — перший день навчання. Восьмий клас.
    На стіні зашипів старий годинник. Дзінь-бом! Дзіньбом! Дзінь-бом! Вісім разів. Звичні звуки нагадали Васі далекі Карпати, грозову ніч, Івана Стотисячного. Він заплющив очі і знову відчув себе на дзвіниці…
    Гойдається ветха будівля, свище вітер, гнівно гуркоче небо, а йому навстріч котиться мідна звучна пісня: бамдзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!
    Хлопець усміхнувся. Він же тепер лицар. Лицар краси. Скрізь і всюди захищати старих, немічних, помагати слабим, стримувати порушників дисципліни. Вчитися лише на п’ятірки. Казати всім у вічі правду. Не допускати, щоб люди нищили красу. І — поговорити з товаришами. Щоб не поодинці діяти, а гуртом. От здивуються вчителі. То не мають спокою зі всякими порушниками, а тут раптово в школі настає тиша, всі учні ввічливі, дружні…
    Вася уявив тиху, спокійну школу. Хлопці у чистеньких випрасуваних костюмчиках, дівчата з усмішками… Позіхнув. А чи не скучно буде так? Не промчати вихором по коридору. Не проїхати на буфері трамвая. Не поганяти м’яча по вулиці. Гм…
    Виглянув на кухню. Там нікого не було. Мама, певне, пішла на ринок. Раніше вона працювала в школі, викладала історію в старших класах. Учні дуже любили її уроки, бо вона не читала з підручника, а розповідала так захоплююче і зримо, ніби сама бувала в тих далеких краях. А ще мама розшукувала всякі старовинні та сучасні історичні книжки, просила кіномеханіка виписувати з кінопрокату фільми про історичних героїв. О, то були чудові уроки!.. А тепер мама не працює в школі, стала домашньою господаркою. Скільки вона сперечалася з батьком, а він знай товче своє: у мене така зарплатня, що цілком вистачить на трьох! Навіщо мені ще твоя мізерна ставка? Спочивай, гуляй, тримай квартиру в порядку. До нас видні гості ходять, незручно, коли господиня не при домі. Мама плакала, нудьгувала, та все ж не могла перемогти батька. А потім звикла. А може й ні. Хто знає? Тільки ж відпочивати їй ніколи. Квартира з чотирьох кімнат, доки вимиєш, вилижеш, вичистиш, доки звариш їсти, та ще й по магазинах, по базарах походиш…
    Вася знайшов на столі котлети, какао. Все це було прикрите махровим рушником, щоб не прохололо. Хутенько поснідав. Потім вернувся до своєї кімнати, узяв портфель. Вже біля дверей згадав, що не помив посуду. Правда, він ніколи не мив його. Але ж віднині треба мити. Яка ж це краса — немиті тарілки? А хтось же їх мусить мити? Хто ж, як не мама? А чому вона, а не він? Сам набруднив, сам і вимий.
    Вася, зітхнувши, поклав брудні тарілки та склянки в раковину, пустив гарячу воду. Помивши посуд, виделки та ложки, витер їх рушником, склав у буфет. Відчув дивну полегкість. От здивується мама, як прийде. Скаже — щось у лісі здохло.
    Зиркнув на годинник. Вже пів на дев’яту. Треба бігти. Він вихопився на сходи, галопом помчав униз. Потім схаменувся, на вулицю вийшов повагом.
    Йшов по тротуару, дивився, чи не треба комусь допомогти. Раніше таке йому і на думку не спадало, але ж віднині треба бути лицарем на кожному кроці.
    Он дибає старенька бабуся. В одній її руці ціпок, а в другій — важкий кошик.
    Вася підбіг до бабусі, схопився за кошик.
    — Куди вам однести, бабусю?
    Старенька з несподіванки одсахнулася, потягла кошик до себе. Замірилася на хлопця ціпком.
    — Я тобі дам — однести! Ич, який спритний! Однесеш так, що тільки тебе й бачили!
    — Та я, чесне слово, хочу помогти вам!..
    — Люди добрі! — зарепетувала бабуся. — Однімає!
    Навколо збиралася юрба, завихрювалася, гомоніла.
    — Злодія спіймали! Кличте міліцію!
    Вася зацьковано озирнувся, метнувся крізь натовп, йому дали двічі по потилиці.
    Зупинився у порожньому під’їзді. Сльози душили хлопця. Образа розпирала груди. Як же так? Як же воно трапилося, що щире бажання обернулося гидкою комедією? Витер сльози. Нічого! Хай перший раз невдача. Хай! А він все ’дно буде діяти так, як підказує совість!..

2

    Недалеко від школи, в алеї, Васі зустрівся п’яний чоловік. Кашкет у нього був збитий набакир, ніс почервонів, примружені очі дивилися на світ весело й цинічно. Він одкашлювався, спльовував на квіти, на газони, мугикав пісню: «Ой, Самара-городок… неспокойная я…»
    Вася гидливо скривився. Чому він так себе паплюжить? Тепер же цей чоловік не людина, а лиш подоба людська.
    Люди хутенько обминали п’яного. Вася підійшов до нього, торкнувся руки. Чоловік озирнувся, уздрів хлопця, широко усміхнувшися, розкрив обійми.
    — А! Молодая смєна? Привєт, привєт! Може, клюкнем по рюмочці? Га? За кумпанію!
    Сизі щоки п’яного блищали, в очах бігали лукаві вогники. Вася зітхнув, сказав сумовито, схвильовано:
    — Навіщо ви губите себе, товаришу? На кого ви схожі? Всі йдуть, як люди, а ви… як свиня! Плюєте на квіти… Всякі слова погані говорите!
    — Ги! — вирячив очі п’яний, одступаючи від хлопця. — Нравоученія! Я йому по-доброму предложив рюмочку, а воно… комизиться! Ах ти, хробак нещасний! Жидкость ти сельтерська! Вода ти газірованная! Та я з тебе київську котлету зроблю, курча ти недолежане! Ик! Квіточок йому жалко? Га? Та що я… гірший від тих паршивих квіточок?
    — Стидно, — крізь сльози мовив Вася. — Що скажуть ваші діти й жінка, як побачать вас у такому вигляді?
    — Ще й стидить! — здивовано-грізно рявкнув п’яний. — Та я з тебе мокре п’ятно зроблю!
    Він розмахнувся, вдарив Васю кулаком. Перед хлопцем спалахнули іскри. Він скрикнув. Їх обступили люди, засюрчав свисток міліціонера. Знову почалася химерна, ганебна комедія…
    З міліції Васю одпустили через півгодини. П’яниці пообіцяли за хуліганство п’ятнадцять діб, але те не радувало хлопця. Йому здавалося, що і міліціонери, і свідки дивляться на нього осудливо. Зайшовши у вестибюль школи, він глянув на свій відбиток у дзеркалі. Сорочка забруднена, під оком — чорно-синій ліхтар!
    У широких коридорах школи гучно співали дзвінки. Починався другий урок. Учні в святкових убраннях мчали до класів, ніби на приступ фортеці. Вася ступив до свого класу. Тепер на дверях замість цифри «7» вже красувалося «8-А». Учні метушилися, ляскали кришками парт. Ніна сиділа на першій біля вікна парті, махала рукою. Вася глянув на неї, серце в нього радісно тьохнуло. Яка вона гарна-гарна сьогодні! Аж страшно дивитися!
    — Що з тобою? — здивовано запитала Ніна. — І чому запізнився?
    — Упав… Забігав у аптеку…
    — Ну да, — не повірила Ніна. — Як це так можна впасти оком?
    Староста класу Воловенко Сергій крикнув басом:
    — Вася, хто це тебе розцяцькував?
    — То він лицарем став, — іронічно примружився Гриць. — Десь на вулиці захищав нещасного алкоголіка! І одержав за геройство «орден»!
    Вибухнув регіт. У Васиних грудях заклекотіла лють. Він показав Грицю кулака.
    — Яким лицарем? — здивувався Воловенко. — Грицю, розкажи!
    — Лицарем краси! — зневажливо кинув Гриць. — «Захищати красу, стояти за правду, помагати нещасним!» — передражнив Васю.
    — Зрадник! — крикнув Вася. Він схопив біля дошки мокру ганчірку і жбурнув її. Гриць скрикнув. Ганчірка ляпнула йому просто в обличчя. Клас захоплено заревів.
    — Оце так!
    — Оце лицар!
    — Так його, Васю! Хай не буде ябедою!
    На порозі класу з’явився фізик Іван Гнатович. Шум негайно вщух, всі посідали. Лише Гриць стояв за партою і тримав у витягнутій руці ганчірку.
    — Хто це зробив? — суворо запитав Іван Гнатович.
    — Я, — сказав Вася.
    — Навіщо?
    — Він зрадник, — похмуро відповів Вася.
    — Вийди з класу, — наказав учитель. — Сором тобі, Рибенко. Перший день навчального року — і така ганьба. Це ти в таборі міжнародному навчився?
    — Я більше не буду, — понурившись, тихо сказав Вася. — Чесне піонерське.
    — Вийди за двері і там гарненько обдумай свій вчинок. Після уроку поговоримо. А ти, Сіробаба, сядь. Передай ганчірку. І витри обличчя.
    Вася стояв у коридорі, дивився у вікно. На подвір’ї сусіднього будинку безтурботно гралася дітвора. Щасливі! Для них все навколо ще радісне й безжурне. Справи дорослих здаються химерними й неістотними. А фортеці з піску, мечі з дерева, іграшкові пістолети, уявні машини — цілком реальні й суттєві…
    Чому ж у нього так недоладно виходить? Прагне як краще, а виходить на гірше! Може, щось не так? Може, далекий дзвонар Іван Стотисячний лише смішний самітний мрійник, який калатає дзвонами в порожнечі?

3

    Вони йшли по вулиці разом, Ніна була розгнівана її ображена. Кидала уривчасті, різкі слова:
    — Комедіант нещасний! Мені соромно за тебе! Сміх і ганьба з твого лицарства. Не хочу навіть іти поряд з тобою.
    — Ну то йди сама, — сердито кинув Вася. — Іди до Гриця. Він не буде тобі торочити про красу…
    Дівчина спалахнула, зміряла хлопця нищівним поглядом темних очей.
    — Ах, ти так? Тоді я не хочу знати тебе!
    Вона круто повернулася, процокотіла каблучками по тротуару, зникла. Вася лишився сам.
    Він похмуро пройшовся по алеї між тополями, сів на лавці, замислився. Послухати Ніну? Забути сердечні слова старого гуцула? І жити, як раніше, не звертаючи уваги на слабих, нещасних, ображених, злих? Вони самі собою, а він сам собою. Так спокійніше. Ніхто не вилає, не вдарить, не насміється… Ні, ні! Нізащо! Він не схилиться перед глузуванням, не послухається скептиків. Є багато добрих людей. Треба рівнятися на них.
    Та неприємності на цьому не скінчилися. Вася збагнув це, переступивши поріг квартири. Батько уже був дома. Він сидів за столом — повний, поважний, — смачно жвакаючи, їв сосиски з капустою. Іронічно подивився на сина.
    — О, поглянь, Ярино! Відзнаку приніс. Чудово, чудово! Звідки ж цей «орден»?
    — Що з тобою, Василечку? — сплеснула руками мати, кидаючись до сина.
    Він кріпився, кріпився, але нарешті заплакав, ховаючи обличчя на грудях у матері.
    — Не маж його, скільки казав! — гримів батько. — Суворо треба! А то бач, до чого докотився? В школі нахуліганив, на вулиці щось встругнув! Мені з школи повідомили! Признавайся, що утнув?
    Мати зазирала синіми-синіми очима в обличчя сина, зм’якшувала громові погрози батька ласкавими словами:
    — Всяке буває, не кричи на нього! Забув, як сам у дитинстві самопали майстрував? А я — ого, якою розбишакою була! Одного разу малих дітей повитягала на клуню, зробила гайстрине гніздо, повмощувала їх там. А назад злізти боялися. Дорослі побачили, таких припарок дали мені, що сісти ніяк було!
    — Хороший педагог з тебе! — бурчав батько. — Розгвинтила його, далі нікуди!
    — Він сам про все розповість! Правда, Василечку?
    Вася, хлипаючи, почав розповідати. І про табір у Карпатах, і про Йвана Стотисячного, і про думку створити спілку лицарів краси. І про те, що з того вийшло…
    Батько розвів руками, хмикнув, витер салфеткою масні вуста.
    — Юродство. Щоб я не чув більше ні про які спілки краси! Ось так!
    Він важко встав, пішов до своєї кімнати, ліг на диван. Розгортаючи газету, мляво сказав:
    — Ще раз директор на тебе пожаліється — віддам в інтернат.
    — Таке скажеш — в інтернат! — розсердилась мати. — Що він — безбатченко?
    — Щоб обтесали, — буркнув батько.
    — З своїх плечей на чужі, — докірливо мовила мати. — Та й віддавати його нема за що. Нічого поганого синок не зробив. Хотів же як краще…
    — Мене не цікавить, що він хотів, а що вийшло! А тепер — дайте мені спокій, я хочу подумати.
    Газета лягла на батькове обличчя. Невдовзі почулося сопіння. Мати зачинила двері, повернулася до Васі, посадила його в крісло. Ясно дивилася прямо в душу, пестила шкарубкими пальцями синове обличчя, пригладжувала неслухняний вихор. Хлопцеві було приємно, він знову відчув себе маленьким Васьком, який любив лежати у матері на колінах. А вона ніжила його та розповідала казки. Про злих розбійників, про сміливих богатирів та гарних царівен. От якби повернулося все те, незабутнє, прекрасне. Ні, ні! Не вернеться, попливло воно у безвість, він давно вже не дитина, і навіть якось незручно, коли мати отак його пестить…

   

    Вася опустив очі, зітхнув.
    — Мамо, а чого воно так виходить?
    — Дуже просто, синку, — сумовито всміхнулася мати. — Аж надто просто. Ти бачив, як бджоли носять мед з квітів?
    — Бачив. То й що?
    — Для них у тому нема нічого надзвичайного, синку. Для них це — буденна праця. Без неї нема смислу життя у бджоли. Такі є й люди — вічно вони працюють, метушаться, щось майструють. Не можуть і хвилини, синку, посидіти без діла…
    — Як наша бабуся Химка, — сказав, усміхнувшись, Вася.
    — Правда твоя, — згодилася мати. — Вона не навмисне робить те або інше, а тому, що не може інакше. І в неї це виходить природно, як у бджоли. Такі люди тримають світ на собі, синочку.
    — Згоден, але не розумію, до чого тут я…
    — Поміркуй гарненько. До зустрічі з тим… як його… Стотисячним ти не думав ні про яку спілку краси. Робив і гарне й недобре, але все природно, як виходило. А тут раптово вирішив: дай-но я буду весь час добрим, чесним, всюди захищатиму красу!
    — А чим це погано? — здивувався Вася.
    — Не погано. А неприродно для тебе. Вийшов на вулицю і оглядаєшся — куди б його прикласти правила добра й краси? Адже так? Тобі хочеться відзначитись. Похвалять тебе, героєм станеш!
    — Ну, мамо, що ти кажеш?
    — Правду кажу. Я одверто розмовляю з тобою, бо хочу, щоб ти збагнув усе як слід. Нема всеосяжного добра, як і зла абсолютного нема. Раз на раз не прийдеться. Ось ти запропонував бабусі піднести кошик. Благородно? Правда? А бабуся, може, вже потерпіла від якогось шахрая і тепер боїться. А ти хапаєш кошика за ручку, гаркаєш: давайте поможу! Треба було привітатися, чемно запитати: бабусю, якщо вам тяжко, дозвольте мені піднести… Може, вона відмовилася б, але подивилася б на тебе з вдячністю.
    — Ціла морока, — зітхнув Вася.
    — А ти як думав? Це ж люди. У кожного своя душа. Своє серце. Своя доля. Що людина — то й цілий світ. Всіх під одну гребінку не причешеш. Може, хтось не хоче, щоб йому помагали. І таких треба шанувати. Є люди, які бажають самотужки вибратися з найбільшої безодні. А є такі, що репетують при найменшій негоді, вимагають підтримки. Звідки тобі, хлопчиськові, знати всю глибінь психології дорослих? До кожної людини треба йти з великою любов’ю і добрим серцем. З таким, як у твого Стотисячного. Він не для показу дзвонив серед ночі — з великою вірою, що комусь потрібен його дзвін. А ти все робив навмисне, напоказ.
    Вася мовчав, похмуро дивився у вікно. А що ж… Мама правду каже. Одне штукарство вийшло. Наче на сцені.
    — Ідея чудова, — сказала мати. — Ти не викидай її. І людям помагай. І красу захищай. Тільки хай це стане щоденним твоїм прагненням. Життям. Подихом. А за те, що посуд вимив сам — спасибі.
    Вася ліг у ліжко спокійний, вмиротворений. Крізь дрімоту прислухався до веселого сміху дівчат на вулиці, до шуму машин. Марилися йому гнівні очі Ніни, її стиснутий кулачок. Як вона розсердилася на нього! А він все, все їй прощає.
    Віднині він буде діяти інакше. Тихо, непомітно. Як бджола, як бджола серед луків… квіти… сонце… хлюпає прозора хвиля… а пічкурці зграйками… зграйками… щипають за ноги… хмари в небі… іскри золотисті…

4

    Минуло два роки.
    Вася закінчив дев’ятий клас. Перед канікулами вирішено було провести в школі бал-маскарад.
    Вася весь вечір просидів у своїй кімнаті, клеячи лицарське вбрання Дон-Кіхота. Усміхався до себе. Знову будуть глузувати товариші. Ну й хай. Хай! Аби вона не сміялася, Ніна…
    Вася і Гриць щовечора проводжали її з школи. Мовчки дивилися, як заходить вона у під’їзд, потім дружно одверталися один від одного і прямували в різні боки.
    Нез’ясовне почуття несміливою паростю пробивалося в серці Васі, лоскотало в грудях. Він не знав, звідки воно, що означає. Хотів лише одного — щоб і в майбутті, по таємних, невідомих стежках життя, поряд з ним ішла подруга з тривожними темними очима. І ради неї він піде на будь-які небезпеки, на подвиг, на важкі шукання.
    Хлопець пізно заснув того вечора. І приснився йому дивний сон.
    …Ніби стоїть він на високій трибуні. А перед ним — доповідь. Надрукована на машинці. А вгорі написано: «Доповідь про красу».
    В залі багато-багато людей. Ніна сидить. І Гриць. І учні його класу.
    Хлопець читає бліді, невиразні слова доповіді. Вони звучать у просторі і одразу ж розпливаються, як мильні бульбашки, не доходячи до слухачів.
    — Ми зібралися, — бурмотить Вася, — щоб обговорити питання…
    Налітає вихор. Вихоплює з рук хлопця листочки з текстом, жбурляє їх геть, розкидає по сцені. Вася кидається за ними, але не може спіймати. Як же тепер? Як промовляти до людей?
    А люди сплять. Спить Ніна. Сопе Гриць. Хропуть всі слухачі. І Васі соромно за себе, за Ніну, за всіх, що так паплюжать велике поняття. І ще знає Вася, що все це сон. Сон! Але як вийти з нього, як прокинутись?
    Зненацька широко розкриваються двері залу. В проході з’являється кремезний чоловік. В’ється за вітром борода, за ним слідом до зали вривається буря. То Іван Стотисячний. Він підходить до трибуни, суворо дивиться на слухачів. Всі хропуть. Стотисячний докірливо хитає головою.
    — Ех ти, лицар! Де ж твій меч! Де ж твоя сила?
    — Вони сплять, — розгублено каже Вася.
    — Розбудити! — гнівається Стотисячний.
    — Не слухають.
    — Такого слова й не послухають. Дзвоном треба розмовляти! Дзвоновим голосом! Ось я покажу!
    Іван Стотисячний махнув рукою, і той рух ніби розпанахав зал надвоє. З’являється велетенський дзвін.
    — Ось як треба! — каже він, розхитуючи било дзвона.
    Здригається земля. Звуки наростають, посилюються. Вже не один дзвін, а тисячі вплітаються в дивовижну мелодію пробудження.
    Зал зникає. Щезає трибуна. І Вася бачить, як димлять верховини гір, спалахують вогнем. Дрижать надра землі, колишуть грунт, проривають в горах кратери вулканів. Стовпи полум’я сягають неба. І спалахують бузковим, фіолетовим вогнем дерева, розквітають небаченими квітами. А на полях неозорих люди водять хороводи, співають чарівних пісень і квітчають один одного вінками весняними…
    — Краса, краса прийшла на землю, — лунає спів. — На віки вічні! На віки вічні!
    Вася прокинувся. Довго мовчав, заворожений нечуваним видінням. Все ще відчував себе в полоні святкового сну. За вікнами цвірінчали горобці, в шибки стукали віття каштанів. Хлопець схопився з ліжка, кинувся до столу.
    Треба записати цей сон. Неодмінно…
    Писав у щоденнику, думав. А може, поговорити сьогодні з хлопцями й дівчатами? Вони вже не діти. Скоро вийдуть у широкий світ.
    Як би необхідна була така спілка — спілка лицарів краси!

    Васю в костюмі Дон-Кіхота зустріли сміхом. Наступали на меч, смикали за пір’я. Він знайшов Ніну серед юрби звірів. З-під маски лисиці виглядала товста чорна коса. Єдина у всій школі. Такої не було ні в кого з дівчат.
    Вона здивовано запитала:
    — А як ти мене пізнав?
    — Не скажу. Таємниця, — прошепотів Вася. — Телепатичним шляхом.
    Почалися танці.
    На Василів меч наступали, обурювалися. Він одчепив його, викинув у коридор. Ніна сміялася:
    — Навіть дерев’яного меча нема у мого Дон-Кіхота.
    — Зуби залишаються.
    — Зуби можуть викришитися, — почувся вкрадливий голос.
    Вася оглянувся. Біля нього етояла постать, чорна ніг до голови.
    — Хто ти, мара?
    — Той, що в скалі сидить, — таємничим голосом відповіла постать.
    Гриць. Це на нього схоже.
    — Чого ж тобі треба, маро?
    — Танцювати з лисицею. Час Дон-Кіхота скінчився.
    — Дуже дивно, — знизав плечима Вася, — ніколи чув, щоб «Той, що в скалі сидить», танцював. Тобі належить сидіти десь у проваллі.
    — Мої жертви тут, — загадково сказала маска.
    — Чи не лисиця? Лисиці не віддам.
    — Майбутнє покаже.
    Чорна мара зникла в юрбі. Ніна сміялася.
    — То ж Гриць. Хіба не впізнав?
    — Впізнав.
    — Він заздрить Дон-Кіхоту… і насміхається над ним.
    — Над Дон-Кіхотом всі насміхаються. Завжди.
    — Тоді скинь ту личину. Стань сильним.
    — Потрібні друзі. Щирі. Вірні… Послухай, Нінко. Зберемо сьогодні наших, з дев’ятого «А».
    — Навіщо?
    — Поговоримо про спілку краси. Ти знов за своє?
    — Ми скоро роз’їдемось. Ніно, як чудово буде, коли понесем» в світ ідею лицарів краси!
    — А що ж… Я не проти.
    — Нінко… Я тебе поцілую…
    — Цить, божевільний… Ще хтось почує…

5

    Суперечка була бурхлива, непослідовна. Репліки летіли над головами учнів, як кулі, рикошетили, поверталися до тих, хто їх пустив.
    Гриць Сіробаба говорив розважливо, авторитетно, розчісуючи біляве, гладеньке волосся.
    — Давня, смішна історія. Мені дивно, що Вася досі її не забув. Старий, екзотичний гуцул розповів йому казочку, а він роздзвонив її на весь світ!
    Вася побагровів, схопився. Ніна смикнула за рукав.
    На захист Васі виступив Володя Окуленко. Він, поправляючи окуляри, ткнув пальцем у груди Грицю.
    — Недемократично мислиш. Той гуцул, може, мудріший за тебе. Ти ж нічого не знаєш, крім того, що визубрив. А він дав ідею. Оригінальну!
    — Нежиттєву! — огризнувся Гриць.
    — Треба зробити її життєвою!
    — Як? Прийняти постанову?
    — Ми для цього й зібралися, щоб подумати, — палко сказав Вася.
    — Можна почати з малого. Усвідомити, що є така спілка. Спілка краси. І кожен, хто вважає себе причетним до неї, хай живе за її нормами.
    — А які у неї норми? — насмішкувато запитав Гриць. — Хто їх виробить?
    — Ми.
    — Вношу пропозицію, — сказав басом Сергій Воловенко. — Спочатку програма-мінімум…
    — А може, зовсім не треба ніяких спілок? — позіхнув Стьопа Горін. — А то це буде насилля над психікою…
    — Яке насилля? — здивувався Вася.
    — Еге. Психологічне насилля, — розвів руками Стьопа. — Як усі, так і ти. Вже якось незручно уникати. Ха! Звання зобов’язує!
    — Ти цинік! — сказав Вася.
    — Тихо! — гримнув Сергій. — Програма-мінімум… Не хамити — раз!
    — Невелике лицарство — не хамити! — знизала плечима Ніна.
    — Я ж сказав — мінімум! Давати місце старим людям і літнім жінкам — два!
    — А дівчатам?
    — Дівчатам — зась! У них ноги молоді!
    — Оце так лицар!
    — Можна зробити виняток гарним дівчатам!
    А хто буде визначати, яка гарна, а яка ні?
    — А ти що — сліпий?
    — Тихо! — крикнув Сергій. — Не плювати на вулицях — три. Не…
    — Знаєш що? — скипів Вася. — Це вже клоунада, а не спілка краси! Вийде так, як в об’яві у тролейбусах та трамваях, — не смітити у вагонах, не бити шибок, не скакати по сидіннях, не плюватися, не ображати пасажирів, не розбивати плафонів! Я ще можу додати — не лазити по ринвах, не кидати на людей тортами, не одривати ґудзики у перехожих, не кукурікати в оперному театрі…
    — Клоунада, — зневажливо крикнув Гриць. — Цікаво, яка в тебе програма?
    — Справа тут не в переліку правил, — тихо сказав Вася. — Будь-яке правило можна обійти. Ось ми з вами через рік розійдемося, зустрінемо інших людей. Зав’яжемо з ними стосунки. На рік, на два, на десять, па п’ятдесят. І ми повинні понести до тих людей гаряче бажання оновлення, протидії бруду і неправді скрізь, у всьому…
    — Туман, братці, туман! — сказав Гриць. — Я пішов спати!
    — Ну й іди!
    — Базікайте далі, «лицарі»!
    За Грицьком рушило ще кілька хлопців та дівчат. Ті, що лишилися, схвально загукали:
    — Правильно, Васю! Треба домовитись. А після школи будемо писати один одному.
    — І шукати щирих друзів, нових лицарів краси. Де б ти не був…
    — Як ланцюгова реакція. Здорово!
    — Руки, — сказав Вася, сяючи очима.
    Десятки рук простяглися, зустрілися. Вася скосив очі, поглянув на Ніну. Її рука теж була біля його руки…

6

    Терентій Гаврилович Рибенко заплющив очі, склав руки на животі. Подрімати б. А секретарка хай скаже відвідувачам, що важлива нарада. Ні, не можна. Незручно. Він же недавно був таким самим головою колгоспу, як ті, що ждуть. Да, все тече, все міняється…
    Гудуть, гудуть голоси за товстими, глухими дверима.
    Наче джмелі на луках. А здорово було б оце тепер на луки вибратися. Трава молодюсінька, роса на ній блищить, квіти ясні, наче хто жарини розсипав. Пахощі такі, що дух захоплює, ніби меду п’янкого випив. А жайворон, бісів син, заливається вгорі, лящить, аж млосно на душі, а земля паріє, паріє… Жаль, що не можна вирватися. Діла. Ради них себе не жалієш, розриваєшся на частки.
    Секретарка стала на порозі, тихо говорить:
    — Терентію Гавриловичу, голова колгоспу Ярий з Осочинець.
    — Проси. Осочинці. Да, Осочинці. Сусіди… були…
    В кабінет проломився здоровенний чолов’яга, чорний, як циган, в суконному полупальті, з великими червоними руками. Він оглянув кабінет, побачив Рибенка, добродушно всміхнувся, кивнув. Ще від порога простягнувши руку, сказав грубим, степовим голосом:
    — Аж дивно бачити тебе тут, Терешку! Здоров, друзяка!
    Терентія Гавриловича покоробило. Що він, забув, з ким має справу? Ніякої субординації. Ніякої поваги.
    Рибенко силувано усміхнувся, подав пухлу холодну руку, показав на стілець.
    — Сідайте, товаришу Ярий.
    Ярий розгублено постояв біля столу, потупцював, кашлянув. Потім важко сів на стілець. Мовчав. Крутив у вузлуватих пальцях якийсь папірець.
    — Ну… що там у вас? — запитав Рибенко.
    — Пропозиція одна виникла, — в’яло сказав Ярий.
    — Викладайте.
    — Я в кількох словах. У нас три відділки. Зернове господарство. За багато кілометрів треба їздити. Рентабельність нікчемна. Господарського смислу нема. Колгоспники вважають, що краще було б організувати в нашому селі кілька ферм.
    — Не збагну…
    — Я поясню. Птахоферму — раз. Води вдосталь, сотні тисяч голів можна розвести. Рибоартіль — два. Сад — три. Овочеву ферму — чотири, можна прокласти для поливу труби… Ми підрахували — прибутки будуть разів у п’ять більші, ніж від зернового господарства.
    Рибенко позіхнув. Покрутив пальцями. Похитав докірливо головою.
    — Підрахували. Вважаєте. Отже, все, що заплановано вищестоящими інстанціями, — на вітер? Так? І отже, ми сидимо тут даремно? Так? Ми нічого не бачимо, одгородилися від народу папірцями, стінами. Так?
    Ярий розвів руками, встав із стільця.
    — Дивно. Ми як краще. Ось проект. Я думав, що ви… Терентію Гавриловичу… оскільки ви в курсі діла… жили там, знаєте умови… поможете тут, у міністерстві…
    — Покладіть на столі. Отак. Розберемось. Поміркуємо. Не треба поспішати. Хе-хе. Виконуйте плани, вказівки, а там… побачимо…
    — Прощайте, — глухо сказав Ярий і пішов до дверей.
    Стукнуло. Терентію Гавриловичу стало неприємно, прикро. Ніби він зробив щось не те. Образив старого товариша. На «ви» перейшов… Можна було й на «ти», чого воно вирвалося з рота? Наче біс за язик сіпнув. Що це з ним діється? Чи не старість?
    А ще ж недавно… Виїде, було, він на луки… А там косарки, як жуки, скрекочуть, поряд з ними косарі, як журавлі. Коси на сонці блищать.
    — Ану, хлопці, дайте мені косу!
    Поплювавши на долоні, міцно бере Терентій косу до рук, стає в ряд. Жжик! Жжик! Жжик! Співає криця, бігає жадібним півколом, хрумтить пружна трава під ногами. Тонкий дух квітів сповнює груди, наливає силою м’язи.
    — Терентію Гавриловичу! Дайте ж мені косу!
    — Та я ж тільки хвилиночку.
    — Яку хвилиночку? Вже година минула.
    — Година? Ти дивись. А я й незчувся…
    А потім — на поле. Золоте море шумить, хвилюється. По ньому комбайни, жатки: А там, далі, вже її скирти громадяться до неба. Поруч них — гуде, дрижить повитий пилюкою тік. Терентій їде туди. Вискакує з «козла», піднімається на поміст молотарки, заміняє подавальника. Сам пхає снопи в ненажерливу пащу молотарки. Жінки закутані хустками, тільки очі та зуби блищать. Ритм праці дивовижний, напружений, важкий. Кожною клітинкою тіла відчуваєш, як народжується з того ритму життєдайне зерно, що піде з поля у широкий світ — до трудящих і нетрудящих, достойних і недостойних…
    Терентій Гаврилович зітхнув. Відігнав ті думки. Минулося. Давно минулося. Перші його кроки в кар’єрі. Так би мовити, предковічне сприйняття природи. А тепер — інша справа. До його кабінету сходяться ниті безлічі господарств. Всі йдуть, просять, погоджують… М-да… А все-таки жаль чогось… Ну, можна взяти відрядження, поїздити по колгоспах, радгоспах… Разом з нею… Ах ти, горе! Геть забув — попереду ціла баталія. Да, заковика немала!
    Та заковика не давала Терентію Гавриловичу спокою вже багато днів. Мучила, вимагала рішення. Вже чекати не можна. Сьогодні остаточна розмова з Яриною. Жаль, дуже жаль, але інакше не можна. Життя складне, у нього серйозні закони… М-да. Так їй і скажу — життя складне…

7

    Шумить вода у крані, бризкає, руки звично перемивають посуд. А очі Ярини втоплені в щось невидиме, а думка її далеко-далеко…
    — Ярино Григорівно! Можна мені?
    — Запитуй, Світланко.
    Піднімається за партою золота голівка. Очі ясні-ясні, дві кіски стирчать врізнобіч. Сонячні промені обнімають дівчинку, оточують її ніжним ореолом.
    Ярино Григорівно… а чому тоді раби не перемогли? Такий вождь — Спартак! Та за ним в огонь і воду… на смерть! І, може, не було б на землі вже воєн… і буржуїв не було б… і всі рівні стали б…
    — Сідай, Світланко, я поясню…
    Ярина Григорівна зупиняється біля столу, дивиться на дітей. Десятки очей — чорних, синіх, зелених, сірих. Запитливих, вимогливих, довірливих.
    — Життя не просте, діти. Життя не плакат. Спартак гуртував свої дружини з багатьох племен. До його війська ввійшли раби різних народів. Там були і германці, і фракійці, греки і єгиптяни, іудеї і галли. У кожного свої погляди, релігія, прагнення. Об’єднало їх спільне — бажання свободи, ненависть до деспотії. І це спільне було таким могутнім, що принесло їм великі перемоги. А потім… потім вступили в дію інші сили. Заздрість, егоїзм, релігійна ворожнеча. Це привело до розбрату! Доки раби були згуртовані — Рим тремтів перед їх легіонами, порушилося братерство — перемогли вороги! Здавна генії людства кликали всіх до єднання, мріяли побудувати Державу Сонця, де всі були б рівні й вільні, щасливі й незалежні. Але те щастя повинне бути для всіх. Пам’ятайте — доки в світі страждає хоч одна людина, доки ще в рабстві хоч один народ — не буде повного щастя на Землі…
    Ярина Григорівна зітхає. Зникає клас, зникають сяючі оченята дітей. Шумить, бризкає вода з крана, звично миють руки посуд.
    А серце стогне. А серце прагне до дітей, до школи. Як сталося, що вона одірвалась від потоку життя і радості? Переїхали в місто, ніби одкраяли себе від живого серця. А вона ж казала, просила. Не послухав Терентій. Казав, що не можна випускати жар-птицю з рук. Яка жар-птиця? Де вона? Широкі кімнати? Кухня? Мерехтіння неонових реклам? Поважні гості? Самотність серед чужих людей? У кожного своє. Вона тут чужа. Як повернутися? Як? Не можна так, не можна. На ринок. У магазини. Потім кухня. Прання. Кілька слів за обідом, за вечерею. Гості. Цілують руки. Хвалять смаженю, біфштекси, наливки. Хвалять сервіс. Кажуть, що будинок— повна чаша. Терентій самовдоволено усміхається.
    Щось байдуже вповзає у сім’ю. Розділяє серця. Очі Терентія холодні. Давно в його словах нема ласки. Ні до неї. Ні до сина.
    І син, її Василько, змінюється. Він, дитя простору і волі, напоєний в дитинстві ароматами лісу і степу, відчуває себе в нових умовах чужерідним тілом. І його мне, мне та роздвоєність, видавлює з нього все оригінальне, неповторне, своє…
    Чим це закінчиться? Чим?

8

    Того дня Терентій Гаврилович прийшов рано. Був привітний і якийсь винуватий. Ярина кинулась на кухню, він зупинив її владним рухом руки.
    — Не треба, Ярино. Дякую. Іди сюди. Є розмова.
    Вона здивувалася. А в серці щось зашкребло. Тихо, м’яко, як кіт лапкою.
    Сіла в крісло, склала руки на колінах. Дивилася на чоловіка допитливо, тривожно. А він ходив по кімнаті, заклавши руки за спину, не дивився в очі.
    — Ярино. Може бути, що мене поставлять заступником… заступником міністра!
    — Я рада, Терентію… але до чого ця урочистість?
    — Я не про те. Це, так би мовити… преамбула…
    Він зупинився, важко, ніби з міхів, видихнув повітря, різко рубонув:
    — Ярино! Нам треба розійтися.
    Щось одірвалося у неї в серці, упало. Похололи руки. А вуста спокійно запитували:
    — Ти жартуєш, звичайно? Як то — розійтися?
    — Мені не до жартів. Я кажу цілком серйозно. Я довго вагався. Ми з тобою друзі. Давні. Ти збагнеш. Поперше, я люблю іншу жінку. По-справжньому. Ти розумієш — серцю не закажеш. По-друге — моя кар’єра… вимагає певних змін…
    — Твоя кар’єра, — бездумно повторила Ярина.
    — Так, моя кар’єра. У мене будуть різні гості… високопоставлені. Як я можу їм показати тебе? Поглянь на себе… ти не підходиш для сучасного життя… Пробач, я прямо. Твої старомодні уявлення, звички, навіть твої руки. У мене секретарка має культурніший вигляд…
    Вона мовчала. Сиділа бліда, непорушна. А в душі ураз дзвінко обізвалися дитячі голоси. «Ярино Григорівно, а правда, що в космічній ері не буде обману і підлості? Бо хіба можна піднятися до зір робити підлість?» — «Правда, діти!» — «Ярино Григорівно! А чи буде такий час на землі, щоб ніхто-ніхто не бідував, щоб всі були дружні і радісні?» — «Неодмінно буде так! Ради того йде битва на планеті між світлом і тьмою!»
    — Я знаю — тобі неприємно слухати мене. Але я людина відверта і чесна. Обманювати тебе не хочу. Хай все буде ясно і по-дружньому…
    — По-дружньому, — прошепотіла Ярина, дивлячись на свої зашкарублі руки. — Так, так. Я розумію. Я все розумію, Терентію. Не наряжай свої почуття в лахміття чеснот. Це підло. Гидко. Це старе, як світ. Жінка. Молода, гарна. Модна. Розумію. Прийоми, захоплені погляди. Почуття гордості. Але згадай, що говорив ти мені чверть віку тому. Ми тоді стояли над річкою. Світив місяць. А була якраз весна. Дніпро вийшов з берегів, на вигоні співали хлопці та дівчата. А ти тримав мене за руки… вони тоді були не шкарубкі… шепотів: «Я не можу без тебе. Я люблю тебе. Назавжди. Навіки».
    — Коли то було, — знизав плечима Терентій Гаврилович. — Та й чого не скажеш у місячну ніч? Звичайно, я був відвертий… і щирий… Але життя тече, все міняється…
    — Діалектика, — гірко зітхнула Ярина. — Це все, що ти з неї запам’ятав…
    — Ярино! Навіщо ця дискусія? Ми і тобою не діти. Не будемо гратися в благородство. Старе сплило, як весняна вода. Поговоримо практично. Ти одержиш квартиру. Я домовився. Вася — зі мною. Буду тобі допомагати. Речі поділимо. Я тебе не обманюю.
    Ярина дивилася й не впізнавала чоловіка. Ввижається їй? Чи насправді? Де подівся колишній Терентій? Запальний і трудящий, відданий і ніжний? Повне обличчя приховує емоції, очі покриті плівкою — не видно, що за нею!
    У вікна залопотіли краплі дощу. Лунко вдарив грім. Терентій Гаврилович підійшов до вікна, відкрив його. Вдихнув солодке повітря.
    — Гроза, — сказав він. — Трохи просвіжить.
    Ярина встала, пішла в свою кімнату. Взяла з комода кілька сорочок, два плаття. Зав’язала у вузол. Наділа плащ. Підійшла до дзеркала. Сумовито глянула на себе. Пригладила сиві коси, запнулася хустинкою. Сині очі були привожні, крижані. Губи поблідли. Тримайся, тримайся, Ярино. Гроза прийшла…
    Вона вийшла до вітальні. Терентій роздратовано сказав:
    — Чому ти мовчиш? Якось же треба вирішити.
    — Я вже вирішила, — тихо відповіла Ярина. — Я йду.
    — Тобто як це — йду? — здивувався Терентій.
    — Так, як бачиш. Нічого не беру. Не хочу. Мені нічого не потрібно.
    — Ти збожеволіла! Я ж не виштовхую тебе. Єсть же закон, якісь правила…
    — Я буду в селі. Пришлю тобі розводну. Не турбуйся.
    — Я не про те. Речі, кошти. Треба поділити. Щоб чесно було.
    — Заспокойся, — усміхнулася безкровними вустами Ярина.
    — Я лишаю тебе з твоїм добром.
    — Як же ти…
    — Що?
    — Що будеш діяти?
    — Працюватиму. Як і раніше. Сон минув. Дурний і ганебний. А тепер знову наступить пробудження. Може, все на краще… Може, я колись подякую тобі…
    — Знущаєшся?
    — Чому ж. Ніхто нікому не скаже — де щастя, а де нещастя.
    — Гаразд. Як знаєш. Але прошу тебе про одне: не пиши нікуди, не посилай скарг. Знаєш сама — я на доброму рахунку…
    — Заспокойся. Я не зміню рахунку. Роби кар’єру.
    — Коли що треба — пиши.
    — Обійдусь сама.
    — Не згадуй злим словом. Адже було в нас і добре.
    — Не лицемірствуй, Терентію. Я йду. Попрощаюсь з Васею і поїду.
    — Гроза ж надворі…
    — Нічого. Освіжить.
    — А як же Вася?
    — Васю поки що не можу взяти. Йому треба скінчити десятий. Він виходить у життя. Це удар для нього. Страшний. Хто скаже, як він сприйме? Та я спробую зм’якшити той удар. Хай він приїжджає до мене… Втім, я сама йому скажу.
    В коридорі пролунав дзвінок. Терентій рушив до дверей. Ярина завмерла.
    — Синок, — прошепотіла вона.

9

    Вася повертався з вечора веселий, радісний, щасливий. Ось і прийшло жадане! Хоч і небагато хлопців та дівчат, а все-таки згодилися, уклали спілку. Тепер піде діло. Потроху, потроху, а там ширше, ширше, як кола на воді! Україна. А за нею — інші республіки. А там — Земля. І вже мариться Василеві, що злітаються на якійсь планеті лицарі краси з усіх світів. І гуде, гуде зоряний амфітеатр. І хвилюються лілові, зелені, сині, білі, чорні обличчя. Маєво знамен, розмаїтих убрань, гомін дивовижних голосів — неземних…
    Все навколо звучало піснею. І перехожі здавалися дружніми, хорошими, гарними. серце співало. І бажало поділитися своєю радістю з людьми.
    Він підстрибом вихопився по сходах, подзвонив. Відкрив батько. Вася привітався, влетів до кімнати. Побачив матір. Не звернув уваги на те, що вона якась дивна, з вузликом у руках. Кинувся до неї, цмокнув у щоку.
    — Матусю! Якби ти знала! В нас укладена спілка!
    — Яка спілка, синку?
    — Спілка лицарів краси! Суперечка була. Хто не хотів — одійшов. Думаємо писати в «Комсомолку». Матусю… а що з тобою? Ти якась не така.
    — Васильку! Я дуже рада за тебе…
    — Зажди, зажди… Ти одягнена… В руках вузол. Що це? Куди ти зібралась?
    Вася поглянув на батька. Терентій Гаврилович одвернувся до вікна, витирав хустинкою губи. Мати болісно зітхнула.
    — Я йду, синочку.
    — Куди?
    — Зовсім… З цього будинку.
    Вася заморгав очима. Розвів руками.
    — Нічого не збагну. Ми ж не переїжджаємо…
    — Васильку, — тихо мовила мати. — Ти вже не маленький. Ти повинен знати. Та цього й не сховаєш. Батько полюбив іншу жінку…
    — Дурниці! — прошепотів Вася, бліднучи. — Які дурниці! Ну, скажіть, що ви жартуєте. Ну, скажіть мені! Батьку! Ти чуєш? Вона жартує?
    Вася схопив батька за рукав піджака, заторсав його. Терентій Гаврилович повагом одвів руки сина, хрипко сказав:
    — Заспокойся. Ми вже усе вирішили. Ще нам не вистачало істерики! Мати сказала правду.
    Вася одступив від нього.
    Безглуздо усміхнувся, намагався стримати тремтіння рук.
    — Полюбив… іншу жінку… А вона? Мати куди?
    Ярина обняла сина, погладила по голові. Тамуючи сльози, промовила:
    — Заспокойся, Васильку. Це наша справа. Знаю, тобі боляче, тяжко… Знайди сили, переживи, перетерпи… Я буду в селі. У бабусі. Приїжджай… Залишайся тут поки що…
    — Яз тобою, матусю. Я не хочу…
    — Тобі треба вчитись. Залишайся.

   
    — Мамо. Як я можу без тебе! Матусю! Що ж це таке?
    — Припини комедію, Василю! — різко сказав батько. — Ти ж мужчина, нарешті!
    — Комедія, — прошепотіла мати. — Для тебе й горе сина — комедія…
    — Хіба не можна без всяких вигуків? — роздратовано сказав батько. — Трагедії, мелодрами! Як все це остогидло!
    — Лицарі краси, — раптом засміявся Вася. — Хаха! Лицарі красні Здорово! Старше покоління дає нам приклад! Ха-ха-ха! Так би мовити — практичне підтвердження ідеалу! Ха-ха-ха!
    — Божевільний неврастенік! — буркнув батько. — Ярино, або сюди, або туди! Досить з мене!
    — Туди, туди, Терентію, — спокійно сказала мати. — Прощай!
    Вона взяла сина за руку, повела до дверей. Накинула на плечі плащ.
    — Проведи мене, Васильку.
    — Куди ж ти, матусю? Гроза… ніч!
    — Нічого. В грозу краще горе переживати! Я автобусом доберуся, а потім — пішки…
    Грюкнули двері. Німі сходи. Полупані стіни. Розквітають каштани в сяйві блискавиць, в потоках дощу. Вася обняв матір за плечі — таку маленьку, таку нещасну. Вона зупинилась внизу, поглянула йому в обличчя — ніжно, сумно.
    — Мені нічого, Васильку. Я звична. А для тебе — це грім. Перший грім. Як ти витерпиш його?
    Вони рушили по вулиці. Дощ хльостав у обличчя. Бігли, накрившись парасолями, плащами, перехожі. Буркотіли брудні потоки, пузирилися.
    Вася задихався. Не міг зібрати докупи думок. Як же так? Все було ніби спокійно. А тепер — все шкереберть. Батько там, позаду, в теплій кімнаті. А мати — сама, самотня, як одірвана гілка…
    — Мамо! Матусенько! Ти не печалься. Я з тобою… Я закінчу школу, піду вчитися. Я тебе заберу. Ми завжди будемо разом.
    Мати зупинилася. Дощ лив їй на обличчя, на очі, стікав по щоках. А в очах сяяли сині вогники. Вона сказала:
    — Дякую, синку. Не впади… не впади в горі…

10

    Через кілька днів у дім Терентія Гавриловича ввійшла нова дружина. Вони підкотили до будинку в розкішному ЗІМі, шофер поніс по сходах важкий жовтий чемодан.
    — Прошу, Льолечко. Ось наша квартира, — догідливо сказав Терентій Гаврилович, пропускаючи молоду жінку вперед.
    — Пробач, Терчику, — проворкувала вона тихенько, — а скандалу ніякого не буде? Тієї нема?
    — Нема, нема! Не турбуйся. Вона вже давно поїхала! Навіть нічого не взяла!
    — Оце мене й турбує. Боюсь, щоб вона не підклала якусь міну.
    — Ні, ні! Вона дуже чесна!
    Терентій Гаврилович хихикнув, провів Льолю до кімнати-вітальні. Шофер поставив чемодан, попрощався.
    Льоля з цікавістю оглянулась. Потягнулась, позіхнула.
    — Непогано. Навіть дуже непогано. А тут що?
    — Кухня, Льолечко!
    — Кухня? Може, ти гадаєш, що я буду варити?
    — Що ти, що ти? Завтра ж буде доморобітниця.
    — Оце інша справа, Терчику. Ти в мене геній! А це що?
    — Це — твоя кімната. Це — мій кабінет.
    — З тебе й службового кабінету вистачить. Тут буде моя спальня. Це — будуар…
    — Що значить будуар?
    — Неважно… А це що?
    — Кімната Васі.
    — Якого Васі? Ах, пробач, я забула…
    Двері відчинилися. На порозі з’явився Вася. Його очі були прикриті віями, але з-під них пробивався темний вогонь презирства, осуду.
    «Полюбив іншу жінку, — клекотіло в душі Василя. — Любов. Краса. Кохання. Подвиг. Де ж воно в ній? В ній? За що її полюбив батько — літній, досвідчений чоловік?»
    Висока, струнка, молода. Не більше двадцяти років. Очі кокетливі, підмальовані, волосся вогняне, пишне. А зіниці — гострі, колючі. Як у гадюки. Василь пам’ятає дитинство. Він ходив з матір’ю в Карань по гриби. В одному кущі вони виколошкали гадюку. Вона засичала, підвелася на хвості. Розхитувалася, ніби прицілялась, як краще вдарити. А очі були холодні мерзотні і байдужі. Вони морозили серце, сковували тіло. Так і тепер. Так і тепер…
    — Познайомся, Василю, — якимсь дерев’яним голосом сказав батько. — Це твоя… нова мати…
    Василь, зирнувши на мачуху, холодно відповів:
    — Мати одна.
    Льоля криво усміхнулася, солодко мовила;
    — Не гнівайся. Батько висловився нетактовно. Я не одніматиму в тебе матері. Це було б жорстоко. Будемо друзями. А матері не забувай. Не забувай, Васю. А мене звати Альона Степанівна…
    — От і гаразд! — бадьоро сказав батько. От і чудесно! Познайомилися…
    Вася сахнувся назад у кімнату. Грюкнули двері.
    — Вовченя, — прошипіла Льоля.

    А увечері в квартирі Рибенка гриміла музика, чулися вітальні вигуки, тости. Терентій Гаврилович у чорному костюмі сидів на чільному місці поряд з молодою дружиною, сяяв від задоволення, скоса позирав на розкішеу Льолю. А вона сяяла білозубою усмішкою, мерехтіла блискучими очима русалки, простягала пещені руки для поцілунків. Терентій Гаврилович млів від щастя. Оце жінка! Оце скарб! Королева! Не те що Ярина. Мовчазне, сіра, непомітна! Куди з нею підеш? Кому покажеш? А ця — на виду у всіх! Не соромно — хоч би перед цілим світом!
    Вася лежав у своїй кімнаті, накривши голову подушкою. Та святковий рев долинав до вух, лютив. Думки — чужі, ворожі — вихрилися у свідомості, засипали мозок, ніби жовтим осіннім листям. Може, досі він був наївним і дурним хлопчаком? Може, всі ідеали — дурниці? Їх вигадують невдахи і мрійники, щоб прикрасити життя. А насправді панує практицизм і обман! Чому не увійде сюди міліціонер, чому не крикне громовим голосом: «Ім’ям закону, припиніть злочинне весілля!» І щоб поблідли гості. І щоб встали вони струнко перед представником закону… І запитає міліціонер:
    «Громадянине Рибенко Терентій Гаврилович! Ви любите цю жінку?» Що скаже батько? Мабуть, пролепече: «Люблю». І тоді скаже міліціонер. «Покажіть серце своє. Побачимо його колір». А показувати нема чого. Замість серця хляки, холодне м’ясо, та чад в’ється над ним. «Громадянко, покажіть ваше серце!» А в неї замість серця — кубло гадюк. Сичать, в’ються, поблискують холодними очицями. Брр! Яка гидота! Звідки в нього такі образи?
    Мати… Яка вона чудова, ясна, сердечна. Вона зберегла тепло і щирість донині. А батько… він став холодний і чужий. Ні, інакше бути не могло… І жаліти нема за чим. Такий закон… Любові нема чого робити на землі. Розрахунок і практицизм…
    Хтось торкається до плеча хлопця. Він скидає подушку. На нього дивляться очі Льолі. Вона дивно усміхається, сідає на ліжко.
    — Чого вам? — понуро запитує Вася.
    — Випий, Васю, — шепоче вона. — Сьогодні такий день…
    — Який?
    — Радісний. Випий.
    — Випий, синку, — басить батько з-за спини Льолі. — Незручно. За щастя…
    — За щастя, — хворобливо усміхається Вася. — За щастя…
    Льоля піднімає пляшку коньяку, наливає в келих. Грає в променях люстри коричнево-золотиста рідина. Скачуть на матових шибах дверей чорні тіні танцюючих гостей. Гримить радіола.
    Вася бере келих. Скло холодить руку. Терпко пахне напій. Хтось застерігає Васю, хоче утримати. Зажди, не смій, не треба!
    Він люто зціплює зуби. Нема! Нічого нема! Ні краси, ні кохання, ні чесності! Нема!
    Рідина вливається у рот. Вогнем охоплює горлянку, все тіло. Забило подих. Хлопець схопився на ноги. Батько засміявся.
    — Нічого, нічого! Пройде. Спочатку важко, потім легше піде!
    Льоля усміхається, йде за батьком.
    Вася, тримаючись за стіни, прислухається до себе. До свого єства. Що з ним? Спадає тягар. Розсуваються стіни. Музика приємна і мелодійна. І крики якісь приємніші. Тепла хвиля котиться по тілу. Нічого не страшно. Нічого не жаль. Все дрібниці. Нема ніяких турбот. Навіть дивно, що він недавно страждав! Хай живе радість! Треба ще випити…
    Вася розчинив двері, рушив до столу…

11

    — Ніна? Здрастуй!
    — Васю, я рада бачити тебе! Здрастуй! Чому тебе так довго не було?
    — У мене нещастя…
    — Що ти кажеш? Хтось захворів?
    — Ні. Всі здорові. Батько женився.
    — А мама… невже померла?
    — Ні. Вони розійшлися. Мама в селі.
    — А нова жінка — інтересна?
    — Як ти сказала?
    — Я питаю — чи інтересна вона?
    — Інтересна? Не знаю. Ти дивне питаєш… Я гадав, що ти збагнеш… Мені тяжко. Я не знаю, що мені робити.
    — Васю… Який ти дивний. Наче твій батько перший! Багато розходяться.
    — І ти?
    — Що я?
    — Можеш покинути мене?
    — Як покинути? Васю… а хіба ми…
    — Аякже? Аякже? Я ж тебе…
    — Васю… Зажди… Хтось почує… Так, так… Я розумію… Я згодна… Ми будемо вічними друзями… Тільки треба скінчити школу, університет, а потім…
    — А ти ждатимеш, Ніно?
    — Ждатиму, Васю…
    — По-справжньому?
    — По-справжньому…
    — Як Озіріс та Ізіда? Правда? Коли його порубав злий Сет, Ізіда почала розшукувати його частки, збирала докупи. Довго-довго збирала вона коханого… нарешті зібрала — і любов її зробила чудо… Озіріс ожив.
    — Міф!
    — А зате чудовий який! А може, й не міф. Може, колись було. В Єгипті древньому. Або на іншій планеті. А до нас дійшло у вигляді міфа. Хто чутливий — збагне. Ніно, ти не забудеш мене, коли б трапилось так?
    — Що трапилось?
    — Як з Озірісом?
    — Васю! Навіщо так? Мені аж страшно стало. Хто ж зараз розрубує людей? За віщо?
    — Це ж символічно!
    — Тим більше, що символічно!
    — А все-таки?
    — Не хочу навіть думати. Скажи щось веселіше.
    — Невесело мені, Ніно.
    — Тоді йдемо на схили Дніпра. Там погуляємо. Потанцюємо. Джаз класний.
    — Ходімо.
    Вася йшов поряд з Ніною, дивився на її струнку поставу, на гарячі очі, на чорну косу, а в свідомості шептав хтось тихий, непомітний: так і не сказала… не сказала… промовчала…
    А Ніна велично пливла поряд — спокійна, усміхнена, незбагненна…

12

    …Перехрестя доріг. Пустельно, самотньо. Високе жито навколо. Шумить, гнеться до землі, сповнене важким зерном. А в житі — волошки, сокирки. Нарвати б, сплести з них вінок. Подарувати б… Кому? Кому?
    Вася на тому перехресті один. На обрії чорні хмари. Грізно мерехтять блискавиці. Треба тікати…
    Він біжить по асфальтовій дорозі. З ним поряд Ніна. Звідки вона? Ніна тримається за Васину руку, задихаючись шепоче:
    — Дружба довіку… Довіку, Васю. Чуєш?
    А хмари доганяють їх, вал пилу і дощу котиться за ними. Вася й не помітив, як скінчилася асфальтова дорога, почалася багнюка. Важко йти, липка рідина засмоктує, раптом — яма. Зрадлива, непомітна. Вася провалився в неї по груди. Ніна відскочила, закричала.
    — Де ти, Нінусю? — гукнув Вася. — Допоможи!
    Він хапається за краї ями, хоче вибратися. Земля обвалюється, багно заливає рот.
    — Ніно! Ніно!
    Вона не відповідає. Її нема.
    Гроза гримить просто пал головою, потоки заливають Васю. Десь у житі пробігають тіні товаришів. Вони не дивляться на Васю. Що з ними? Чи не бачать? Чи не бажають бачити?
    Похмуре обличчя батька нависає над ямою. Чути його холодний голос:
    — Попався-таки. Я ж казав. Розбалувала тебе мати…
    — Тату! Допоможи!
    — Нема в тебе батька! Треба було шануватися! Нема!
    Він відштовхнув руки сина. Зник в тумані.
    Сліпуча блискавиця розкраяла небо.
    Вася кинувся. Розплющив очі.
    Над ним стояв батько, иевдоволено говорив:
    — Машина готова. Ти ж просив раненько…
    — Яка машина?
    — Ти що — не проснувся й досі? Ти ж до мами збирався їхати!
    Вася хутко одягнув сорочку, вскочив у штани. Жахливі сновидіння розтанули. Але тривога залишалася.
    Він сполоснув обличчя, витерся рушником. Захопив плащ, книжку оповідань Гріна, зійшов униз. ЗІМ грав на сонці чорними боками. На тротуари облітали суцвіття каштанів. Вася сів поряд з батьком, зачинив дверцята.
    ЗІМ рушив, спустився на Хрещатик, попрямував до річкового вокзалу. Батько зітхнув, сказав:
    — Ти ж там… дивись…
    — Що?
    — Ну… дипломатично… вітання передай… Скажи, хай пише… Що треба — вишлю…
    — Вона ж сказала — нічого не треба.
    — Е, під гарячу руку мало що скажеш. Поговори з нею серйозно. Щоб не було між нами хмар. Один ти в нас. У неї… і в мене…
    Вася промовчав. Машина під’їхала до річкового вокзалу, зупинилася. Терентій Гаврилович, крекчучи, виліз з машини, оглянувся.
    — Непогано… Непогано зробили. Почистили. Старі сараї на дрова… А тепер культурно… Вид на Дніпро…
    З будочки для чищення взуття виглянув інвалід, здивовано вигукнув щось. Махнув пухнастою щіткою:
    — Терешко! Це ти?
    Терентій Гаврилович повільно оглянувся, побачив усміхнені очі, прочитав на будочці «Блиск», знизав плечима. Інвалід скочив на свою єдину ногу, сперся на милиці, вийшов з будки. Обтерши руку об полу піджака, протягнув її Рибенку.
    — Не пізнав, друже? Та я ж Данилюк! Корсунське пам’ятаєш? Разом в окопі лежали. Німчура як попер, як попер. А ми його гранатами. Ти добре тримався. Трьох підбив. А я — двох. Тоді й ногу одірвало. Пізнав?
    — Ах, Данилюк! — силувано розтяг губи Терентій Гаврилович. — Пізнав, пізнав…
    Він подав пухкі пальці. Інвалід міцно потиснув йому руку, все ще не помічаючи крижаного погляду колишнього товариша. Моргнув на машину:
    — Високо залетів! ЗІМ власний?
    — Державний.
    — Ну, нічого! Знацця, заслужив. Давай керуй. А я, правду кажучи, вже ходив до тебе. В прийомну. Хотів зустрітися. Так не пустили. Там така люта секретарка. Каже, зайнятий і все. Важне засіданіє! Ну, бог з ними, зайнятий, то й край! Ми люди не горді! От бач, і привело зустрітися. Сідай, я тобі по-дружньому черевики почищу! Як сонце, засяють. А коли-небудь і ти мені в пригоді станеш! По-дружньому!..
    Вася з подивом слухав ту бесіду. Батько був ні в сих ні в тих. Він поглянув на годинник, хрипко сказав:
    — Пробач, Данилюк, я поспішаю…
    Інвалід осікся. Нахмурився.
    — Важне засщаніе?
    — Еге. Так що вибачай. Хай іншим разом. Приходь, коли треба… Найдемо якусь сотню…
    Він тицьнув руку Данилюку, сів у машину. Махнув Васі.
    — Вітання там… не забувай…
    Вася розгублено дивився вслід ЗІМу.
    Інвалід розставив руки, по його небритих щоках текли сльози. Дивився невидючим поглядом десь над дахами будинків і шепотів:
    — За віщо ж так? За віщо?.. Отак образити, отак зганьбити. Злодій… Злодій ти, Терешку… Ти обікрав мою душу… серце…

    Вася йшов до причалу, повторював тремтячими вустами:
    — Злодій душі… Злодій душі…
    Він не лише матір відштовхнув. Він весь світ одштовхнув. Обікрав усіх… рідних… і себе…
    Вася сів на теплохід, шукав собі місця на палубі, дивився на веселі залюднені пляжі Лівобережжя, а в серці, в свідомості болісно пульсувало, клювало мозок настирливе слово: «злодій».
    Вася плив Дніпром, і біль поволі сходив з його душі. Річкова широчінь, луки смарагдові, блакитні гори в імлі, ніжні лози, на берегах — все кликало до радості, бадьорості. Важкі думи одпливали у далечінь, манячили тінями в свідомості. А в глибині мозку виникали запитання: чому серед чудесної природи діється ганьба і зло? Звідки вони? Хвиля радіє, плюскаючи в піщані береги, квіти усміхаються сонцю, чайки ширяють над водою, вітаючи одна одну пронизливими криками. А людина… вона ж наймудріша, найвища, наймогутніша…
    Чому ж вона діє інколи гірше від істот нижчого світу?
    Відповідь не приходила. Вона десь ховалася в майбутті.
    Теплохід причалював до піщаних круч, до дебаркадерів. Люди, навантажившись клунками і чемоданами, сходили на берег, розповзалися серед квітучих сіл.
    А ось уже й знайомий берег. На лузі нікого не видно. Ба ні! З трави виринає постать у сірому плащі. То вона — мама. Серце Васі солодко занило. Зустріла… Прекрасна. Єдина моя…
    Він скочив просто з носа теплохода на кручу. Обняв матір. Вона тривожно дивилася на його обличчя, схвильовано запитувала:
    — Ну як ти там? Як тобі?
    — Нічого, матусю. Нічого. Вітання він передавав…
    Мама не відповіла, рушила до села. Вася йшов за нею, тримаючи в руках сумку з продуктами. Нагнувся, зірвав кілька лопуцьків з щавлю. Пожував. Приємна кисла рідина освітила в роті. Мати, побачивши те, осміхнулася.
    — Нарвала я щавлю, доки тебе чекала. Зваримо борщу зеленого. Ти ж любиш… Та, нова, як годує тебе?
    — Вона взагалі не варить. Валяється цілими днями на дивані. Та гуляє вечорами. А він хатню робітницю найняв. Бабуся якась. Нічого. Охайна така, мовчазна.