Скачать fb2
Астрід Ліндгрен. Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Астрід Ліндгрен. Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Аннотация



Астрід Ліндгрен. Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

   

Астрід Ліндгрен
Нові пригоди Карлсона, що живе на даху
Переклад Ольги Сенюк

Зміст

Кожен має право бути Карлсоном

    «Що це за таємнича й дивна річ літає над Стокгольмом? Ті, кому траплялося бачити, як вона кружляла над дахами Васастаду і гула мотором, кажуть, ніби то невеличке барильце або щось подібне до нього. Авіаційна промисловість не знає таких чудних літальних апаратів. Може, це якийсь невідомий іноземний шпигун розвідує наші таємниці? Треба поставити цьому край: спіймати загадкового літуна. А коли виявиться, що то справді якийсь шпигун, його слід негайно спровадити до поліції.
    Хоч спершу тато й мама не дуже раділи Карлсонові. І сестра з братом також. Ні Боссе, ні Бетан Карлсон [496] не сподобався. Вся родина,- звісно, за винятком Малого,- вважала, що жахливішого, безсоромнішого, нахабнішого й шкідливішого бешкетника, як Карлсон, взагалі годі собі уявити. Та потім вони почали трохи до нього звикати. І врешті майже змирилися з ним, а надто як зрозуміли, що Малому Карлсон потрібний. Адже Боссе і Бетан були набагато старші за нього. То з ким же Малому приятелювати, коли немає брата чи сестри десь такого віку, як він? Звісно, він мав собаку, чудового Бімбо, але навіть цього не вистачало,- Карлсон Малому був таки потрібний.

Карлсон згадує, що він іменинник

    Вона часто казала так: «Обідати треба в затишку». Малий теж був такої думки. А затишок панує тоді, як усі спокійно сидять біля столу, їдять і мирно між собою розмовляють. Малий більше говорив, аніж їв, принаймні коли на обід була варена тріска, юшка^уо-родини або рибні котлети. Але нині були телячі -датки? і ягоди, тільки тому, що почалися канікули і Боссе та Бетан збиралися їхати з дому: Боссе до табору мореплавної школи, а Бетан на ферму, де є коні. Треба ж було відбути прощальний бенкет. Мама часом любила влаштовувати невеличкі бенкети. [511]
    Але щось його муляло, і він знав що: Карлсон! Як можна лишати Карлсона саме тепер, коли той справді його потребує? Малий уже думав про це, як витирав воду. Навіть якщо Карлсон не шпигун, а просто Карлсон, однаково можуть статися неприємні речі, коли почнуть ганятися за ним, щоб заробити десять тисяч крон. Хтозна, як вони поведуться з Карлсоном, може, замкнуть його до клітки в Скансені* або вигадають якийсь інших жах. У кожному разі, не дадуть Карлсонові жити в маленькій хатці на даху, це вже напевне.
    Тоді тато вдарив кулаком по столу і сказав, що особисто він таки не відмовиться від подорожі і візьме з собою маму, навіть якщо доведеться тягти її спершу силоміць. Малий хай чи їде з ними, чи лишається, як сам знає, його воля, а дядько Юліус може приїздити й зупинятися в них, ходити скільки завгодно до лікаря або сидіти в Вестергетланді, як йому заманеться, але особисто він твердо наміряється вирушити в подорож, хай би з'явилося й десять дядьків Юліусів!
    Малий простяг йому свою іграшкову машину, та Карлсон похитав головою: ні, не те. Тоді Малий запропонував мальовані загадки, кубики, торбинку зі скляними кулями, але Карлсон щоразу хитав головою. Нарешті Малий здогадався, чого той хоче - пістолета! Він був схований у правій шухляді його столика в коробочці з-під сірників. То був маленький і дуже гарний пістолет. Тато колись привіз його Малому, як вернувся з-за кордону, і Крістер з Гуніллою довго заздрили йому, бо такого пістолета ні в кого не було. Він скидався на справжній пістолет, хоч був дуже маленький, і стріляв так гучно, як справжній.
    Маленька Карлсонова хатка теж не схожа на інші хати, вважав Малий. Ніде в світі не було такої затишної кімнатки, в такому гарному місці і з таким приємним краєвидом. І ніде не зібрано разом стільки непотребу й мотлоху. Карлсон, наче білка, понаносив повну хатку всякого добра. Малий не знав, звідки він усе те бере, бо мало не щодня з'являлося щось нове. Більшість речей Карлсон порозвішував на стінах, щоб мати їх під рукою, як знадобляться.
    Та Малий майже не слухав його. Запахи й звуки ясного літнього вечора так запаморочили його, що аж голова йшла обертом. З вулиці здіймався дух розквітлих лип, і чутно було, як на пішоході вистукували підборами люди, що повиходили на прогулянку, і той стукіт здавався Малому таким літнім! З будинків навколо долинали голоси, бо вечір видався напрочуд тихий і все було чутно дуже виразно - хто розмовляв, хто співав, хто лаявся й кричав, хто сміявся чи плакав, усе впереміш,- і жодне з них не знало, що на даху сидів хлопчик і слухав ті голоси, ніби якусь музику.

Карлсон - найкращий у класі

    Вона сиділа біля кухонного столу, велика, товста, злюща, і пригладжувала мокрі коси широкими, згрубілими долонями. Малий несміливо глянув на неї і ледь усміхнувся, щоб показати свою приязнь. Він пригадав, як боявся панни Цап, коли вона вперше прийшла до них: тоді вона дуже йому не сподобалась. Але тепер зовсім інше, тепер Малому було майже приємно, що вона тут сидить. І навіть якщо йому з нею та Карлсоном доведеться тяжко, він був усе-таки вдячний, що панна Цап прийшла до них. А то б мама нізащо не лишила Малого вдома і він не міг би пильнувати Карлсона. Це вже напевне. Малий хотів від самого початку бути ласкавий до панни Цап, тому запитав:
    Панна Цап не відповіла, тільки зневажливо пирхнула. Малий ні разу не бачив Фріди, тільки чув про неї. Від панни Цап. Вони вдвох з Фрідою мали спільну квартиру на Фрейгатан, але, мабуть, не дуже ладнали між собою. Як Малий зрозумів, панна Цап мала зуб на сестру, бо вважала, що та дере кирпу й пишається. Почалося з того, що Фріда виступила в одній телевізійній програмі про духів, чому панна Цап дуже позаздрила. Звичайно, потім вона сама виступила в іншій телевізійній програмі - показала всій шведській людності, як готувати смачний пудинг Гільдур Цап, але, певне, цього було замало, щоб принизити сестру. Мабуть, Фріда й далі дерла кирпу й пишалася, бо панна Цап тільки пирхнула, коли Малий запитав:
    Панна Цап так і не збагнула, що Карлсон - вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил. Вона гадала, що то звичайний собі шибеник, одноліток і шкільний товариш Малого. А над тим, що той [530] шибеник літає, вона не замислювалася, вважаючи, що такого моторчика можна купити в будь-якій крамниці іграшок. Аби тільки гроші. Обурювало її лиш те, що тепер дітям дарують такі дорогі іграшки. «Скоро дійде до того, що вони літатимуть на Місяць, ще до школи не ходячи»,- казала вона. А тепер ще й назвала Карлсона «огидним, товстим хлопчиськом». Як на Малого, то це не дуже чемно.
    - Певне, що змерз,- сказав він.- Та хіба це когось турбує? Хіба комусь прикро, що його найкращий приятель змок до нитки й тремтить з холоду? Хіба цей хтось квапиться скинути з нього одяг та повісити сушити, і загорнути його в гарний м'який халат, і зварити йому теплого шоколаду, і принести цілу купу булочок, і покласти його до ліжка, і заспівати йому гарної, сумної пісеньки, щоб його приятель спокійно заснув, га? - Він докірливо подивився на Малого.- Ні, не квапиться,- додав Карлсон, і голос йому затремтів, наче він збирався плакати.

Карлсон ночує в Малого

Карлсон «дратурує» булочками й оладками

    Коли Малий прокинувся другого ранку, Карлсона не було. Піжама Боссе лежала купкою на підлозі, вікно стояло відчинене, тож Малий зрозумів, що Карлсон полетів собі додому. Без нього в кімнаті здавалося порожньо, але, з іншого боку, так було краще. Панна Цап не матиме за що лаятись. їй навіть не треба знати,[549] що Карлсон ночував у Малого. Та все ж дивно, що без Карлсона життя стає тихе, смутне, ніби сіре. Хоч із Карлсоном була добра морока, та Малий нудьгував, коли той не з'являвся. Тому він відчув, що мусить послати Карлсонові коротеньке вітання. Отже, він підійшов до вікна й тричі смикнув за мотузку від дзвоника, хитро сховану за фіранкою. Той дзвоник провів Карлсон, щоб Малий міг йому сигналити. Як смикнути за мотузку, в Карлсона на даху озивається дзвоник. Карлсон сам визначив, як коли дзвонити.
    Панна Цап, велика й огрядна, сиділа коло столу, смакувала першою чашечкою кави і - диво дивне! - не боронила Малому теж підсісти до неї. Каші на кухні не видно було, навпаки, панна Цап встала дуже рано й напекла булочок. Дві таці з свіжими пахучими булочками стояли на посудному столику, і ще ціла купа їх лежала в хлібниці на столі. Малий узяв собі булочку та склянку молока, і вони з панною Цап стали мовчки снідати. Нарешті панна Цап озвалася:
    Дядько Юліус нічого не завважив. Він сидів такий заглиблений у свої думки, що нічого ані чув, ані бачив. Панна Цап подала йому каву, і він машинально простяг руку по булочку. Та не встиг узяти її, як з-під скатертини висунулась інша рука, мала й пухкенька, і перехопила булочку. А дядько Юліус нічого не помітив. Він думав собі щось своє і аж тоді, як умочив пальці в гарячу каву, отямився й збагнув, що нема булочки, яку він хотів умочити. Він хукнув на пальці, трішки посердився, але скоро знову поринув у свої думки.
    А тим часом простяг руку по другу булочку. Але й цього разу з'явилася пухкенька ручка й перехопила булочку. Та дядько Юліус не помітив того, він усе думав та думав, і аж як устромив пальці до рота і вкусився, він прийшов [553] до тями і збагнув, що не має в руці булочки, яку намірявся вкусити. Він знов трохи посердився, та, очевидно, це вже був новий дядько Юліус - лагідніший за колишнього, бо скоро заспокоївся. Він не пробував більше брати булочок, а просто в глибокій задумі випив каву без нічого.
    Спершу Малий злякався й хотів утекти. Але водночас щось тягло його до цієї лавки. Йому страх кортіло дізнатися, чи Філле й Рулле й далі чигають на Карлсона. А тут, мабуть, якраз буде така нагода. Та й чого йому, властиво, боятись? Адже Філле й Рулле ніколи його не бачили і не можуть упізнати. Як усе добре складається, краще й не треба! Він може сидіти собі тут скільки завгодно. Саме так роблять у пригодницьких повістях ті, хто хоче щось винюхати: просто тихенько сидять і слухають досхочу.

Карлсон - найкращий у світі досліджувач хропіння

    Малий зітхнув. Цілий день він нишком тривожився і розмірковував, як урятувати Карлсона від Філле й Рулле. Ох, йому вже голова тріскала від думок! Може, зателефонувати в поліцію? Ні, бо довелося б пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона, а цього ж не можна робити. Чи не попросити допомоги в дядька Юліуса? Теж ні, бо він негайно зателефонує в поліцію і знову ж таки доведеться пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона. Отже, й це не годиться.
    Що собі цей Карлсон думає! Адже кожен сказав би, що такої ночі, як ця, Карлсонові найкраще лежати вдома на канапі, вкрившись з головою, а Бімбо лишитися тут і лякати Філле й Рулле, так гавкаючи, щоб аж будинок здригався. Але Карлсон вважав якраз навпаки, і йому майже пощастило вмовити й Малого, що так буде найліпше. А Малий радий був повірити, бо в душі в нього все-таки жевріла жадоба пригод, і йому кортіло побачити, як Карлсон жартуватиме цього разу.
    Малий добре не уявляв собі, що таке мумія, але знав, що їх знаходять у могилах єгипетських фараонів. Напевне, то були просто мертві царі й цариці, що лежали закам'янілим згортком з витріщеними очима. Тато розповідав якось про них. Царів і цариць забальзамовували, [572] казав він, щоб зберегти їх такими, як вони-були за життя, а тоді щільно замотували в стародавнє полотно. Проте Карлсон аж ніяк не забальзамований, подумав Малий і вражено спитав:
    І Малий пішов на чати. Він наслухав під дверима й чув спокійне хропіння: «гар-р-р-пі-пі-пі» і «гар-р-р-аш». Та потім дядькові Юліусові, мабуть, приснилося щось страшне, бо він почав хропти з якимось дивним стогоном: «гар-р-р-м-м-м», «гар-р-р-м-м-м» замість тихомирного «пі-пі-пі». Малий почав міркувати, чи не розважніше буде піти до кухні й сказати про це найкращому в світі досліджувачеві хропіння, та саме, як він міркував, почулася швидка, кваплива хода, тоді страшний гуркіт і нарешті добірна лайка. Весь той шарварок зчинився коло пастки на злодіїв. Пробі! Це напевне Філле й Рулле! На свій жах, Малий помітив, що «гар-р-р-аш» стихло зовсім. Ой лишенько, що йому робити? Він розпачливо спробував застосувати всі вказівки, що їх дістав від Карлсона, і врешті видобув із себе жалісливе «гар-р-р-ах», але воно зовсім не скидалося на хропіння. Малий спробував ще раз:
    Мумія була кругла і валькувата, бо Карлсон понамо-тував на вибивачку всі рушники з кухні та ванної, які лише міг знайти. Головка вибивачки правила за обличчя: Карлсон закутав її рушником і намалював двоє великих, чорних, витріщених очей. Мумія мала також зуби. Правдиві зуби. Дядькові Юліусові зуби. Вони були встромлені в рушник і, очевидно, міцно трималися між прутиками вибивачки, однак задля безпеки Карлсон ще поприліплював їх по боках пластирем. Хоч яка та мумія була страшна, жахлива й смертельна, а все ж Малий не міг стримати сміху.

Карлсон найкраще жартує в темряві

    Чи ти ба, як легко можна відімкнути замок простою дротиною! Ось обережно відчинилися двері і хтось зайшов, був уже в сінях. Малий затамував віддих - справді приємно! Почувся шепіт, тоді обережна ступа... а далі грюкіт, та ще й який грюкіт, і два приглушені зойки. Тоді Карл-сон блимнув з-під столу ліхтариком і відразу ж погасив його, але поки він світив, пучок проміння падав на страшну, смертельну мумію, що стояла, притулена до стіни, і жахливо щирилась дядьковими Юліусовими зубами. І знову від пастки на злодіїв почулися зойки, трохи голосніші, ніж перше. #
    Далі все відбувалося впереміж, Малий не міг би навіть сказати, що за чим. Він чув, як відчинялися двері,- то прибігли дядько Юліус і панна Цап, чув, як хтось швидко протупотів сіньми і зашурхотіла «матінка», коли Карлсон потяг її до себе за ремінець Бімбо, причеплений їй до шиї. Чув він також, як панна Цап кілька разів натискала на вимикач, щоб засвітити, але Карлсон повикручував усі запобіжники в лічильнику на кухні. Адже найкраще жартувати в темряві, сказав він. Тому панна Цап і дядько Юліус розгублено стояли, як сліпі, й не могли засвітити.
    І тоді Філле й Рулле справді тихенько заворушилися. Вони ступали обережно, а перед пасткою спинилися. Чутно було їхній віддих у темряві. Як страшно! Ось вони блиснули своїми ліхтариками - о, то вони також мають ліхтарики! - й заходилися освітлювати передпокій. Малий зажмурився, ніби в такий спосіб міг стати невидиміший. На щастя, скатертина звисала дуже низько, але все ж таки Філле й Рулле могли поткнутися й сюди, де сиділи він, Карлсон і «матінка». Малий зажмурився й затамував віддих. І почув, як Філле й Рулле коло самого столу зашепотіли один на одного.
    Малий здригнувся. «Матінка» хоч кого могла перелякати до смерті чорними витріщеними очима, що втупились у стелю, і моторошною посмішкою. Проте Карлсон задоволено поплескав її, тоді натягнув їй простирадло й ковдру ^ж на голову. Потім узяв ще й покривало, що його панна Цап згорнула й поклала на стілець, як приходила віддати Малому на добраніч, і старанно розстелив зверху. «Мабуть, щоб матінка не змерзла»,- хихочучи, подумав Малий. Тепер «матінки» не видно було, тільки вимальовувався під покривалом невеликий, довгастий горбик.
    Тим часом почало благословлятися начсвіт. У сірому світанку Малий побачив склянку з водою, що,, як завжди, стояла на нічному столику. Він опустив у неї зуби. Легенько хлюпнула вода. Коло склянки лежали дядькові окуляри, а також Карлсонова торбинка з цукерками. Малий узяв торбинку й засунув у кишеню піжами, щоб віддати Карлсонові. Адже зовсім не обов'язково, щоб дядько Юліус, прокинувшись, побачив торбинку й почав дивуватись, як вона тут опинилася.

Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ

    Малий також спав довго і в кілька заходів, поклавши Бімбо до себе в ліжко,- бо хіба ж виспишся, як ночами доводиться ловити злодіїв! Він прокинувся щойно перед тим, як залетів Карлсон. А збудили його якісь незвичайні страхітливі звуки з кухні. То пайша Цап співала на весь голос. Малий ще не чув, щоб вона коли співала, і то був такий спів, що він палко бажав, аби вона швидше замовкла. З якоїсь причини панна Цап була саме нині в надзвичайно доброму гуморі. Вона перед полуднем навідалася до Фріди на Фрейгатан - може, це її так підбадьорило?
    «Мама й тато, певне, боялися, що дядько Юліус не миритиметься з панною Цап, тому й написали так»,- міркував Малий, Але вони помилилися. Виявилося, що дядько Юліус пречудово з нею ладнає. Минали дні, і Малий помітив, що вони балакають між собою дедалі частіше й частіше. Вони подовгу сиділи разом у вітальні, і дядько Юліус розводився про казковий світ тощо, а панна Цап відповідала йому так ласкаво й скромно, що аж не віри-лося: невже то справді вона?
    Нарешті в Карлсона зародилася якась підозра. А надто, що панна Цап почала зачиняти двері з передпокою до вітальні. Двері там, певна річ, завжди були, але ніхто їх ніколи не зачиняв. Може, тому, що зсередини вони самі замикалися, і одного разу, як Малий був ще дитиною, двері замкнулися і він не міг вийти. Після того випадку мама вирішила, що досить почепити завіси, а двері не зачиняти. Але тепер, як панна Цап і дядько Юліус пили ввечері каву у вітальні, їй раптом заманулося зачинити двері, та й дядькові Юліусові також, бо як Карлсон усе-таки туди ввірвався,, дядько Юліус заявив, що хлопцям треба знайти якесь інше місце гратися: він, мовляв, хоче випити кави тихо й спокійно.
    І другого ранку, як дядько Юліус був у свого лікаря, а панна Цап купувала на Сінному ринку салаку, Карлсон прилетів до Малого з великим свердлом у руці. Малий бачив те свердло на стіні в Карлсоновій хатці. Він запитав, [597] навіщо Карлсон його приніс. Але саме тієї миті в шпарі для листів щось зашурхотіло, і Малий побіг глянути, що то. На килимку перед дверима лежало дві листівки: від Боссе і від Бетан. Малий дуже зрадів, довго читав їх і перечитував, а як скінчив, то Карлсон своє діло вже також скінчив. Він висвердлив у дверях чимале вічко.
    Дядько Юліус і панна Цап завжди любили сидіти на невеличкій канапі, що її добре видно крізь вічко, і допіру, як Карлсон заходив із сигарою, вони там і сиділи. А тепер [600] десь ділися. Малий сам переконався в цьому, зазирнувши у вічко. Мабуть, пересіли на другу канапу, далі коло вікна, а це страшний підступ і хитрість, заявив Карлсон. Кожен-бо, хто має бодай якийсь сором, сідає так, що його можна побачити і крізь шпарку для ключа, і крізь вічко, запевняв він.
    - Гей-гей! - сказав Карлсон і обережно засунув трубку із зморщеним капшучком у вічко. Тоді заходився щосили дути в трубку, а Малий стояв поряд і хихотів. О, як би він хотів тепер сидіти на канапі разом з панною Цап та дядьком Юліусом і зненацька побачити великого місяця, що повнявіє в усій своїй красі, не в небі, ні,- тут, у темряві, коло дверей. О цій порі року справжньої ночі не бувало, та все ж у вітальні було досить темно, щоб такий заблукалий місяць здавався таємничим і страшним. Це Малий розумів.

Карлсон стає найбільший у світі багатій

    «Учора до нашої редакції завітав незвичайний гість. Вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил,- згідно з його власним описом,- прийшов вимагати від нас десять тисяч крон. Бо ж це, мовляв, він, а не хто інший,- летюча загадка Васастаду, і ніякий він не шпигун. Ми повірили йому. «Я шпигую тільки за такими, як хатній цап і Юлій Любиказка»,- заявив він. Це звучало дуже по-дитячому і невинно. Наскільки ми могли збагнути, цей «шпигун» - просто незвичайно товстий школяр, найкращий у класі, як він сам каже. Але цей хлопець має таку річ, якій кожна дитина може позаздрити, а саме: невеличкий мотор, що дає йому змогу літати. Ви самі бачите його на знімку. Той мотор зробив найкращий у світі винахідник, запевняв хлопець, однак відмовився докладніше про це розповісти. Ми зауважили, що той винахідник міг би стати мільйонером, якби почав масовий випуск таких моторів, проте хлопець сказав: «Щиро дякую, ми не хочемо, щоб у повітрі літало повно дітей, досить мене й Малого!»
    «Треба визнати, що хлопець поводився не зовсім нормально. Розмовляв плутано й відповідав на наші запитання дуже чудно, навіть не хотів назвати своїх [607] батьків. «Моя мама - мумія, а тато - Йон Плунт»,- врешті сказав він. Більше з нього не пощастило нічого витягти. «Плунт» звучить по-англійському, отже, мабуть, його батько англієць, в кожному разі, він, здається, відомий літун, якщо ми добре зрозуміли хлопцеву балаканину. Батькову цікавість до літання успадкував син. Хлопець вимагав негайно сплатити йому винагороду. «Це я повинен її дістати, а не Філле й Рулле чи якийсь інший злодій»,- сказав він. І захотів, щоб йому сплатили самими п'ятаками, бо це, мовляв, єдині правдиві гроші. Він пішов від нас із повними кишенями п'яти-ерових монет. І сказав, що по решту винагороди приїде з тачкою, тільки-но її роздобуде. «І не розтринькайте моїх грошей, а то прилетить відюга й забере вас!» - пригрозив він. У кожному разі це було дуже цікаве знайомство, хоч ми й не зрозуміли всього, що він казав. «Не забувайте, що ви заплатили десь тільки за один великий палець»,- були його останні слова. Потім він вилетів у вікно і зник у напрямку Васастаду.
    Дивно, проте хлопця звати не Плунт, як його батька, а чому - він теж відмовився пояснити. І нізащо не хотів, щоб його прізвище попало в газету. «Бо цього не бажає Малий»,- заявив він. Очевидно, він дуже любить свого меншого братика. Отже ми не можемо зрадити, як хлопця на ім'я, хіба скажемо, що воно починається на «Карл», а закінчується на «сон». Бо коли хтось не бажає, щоб його прізвище попало в газету, то він, здається нам має на це право. Тому ми будемо звати хлопця просто «хлопцем», а не «Карлсоном», як він, властиво, зветься».
    - Алло, це ти, Фрідо? - жваво почала вона.-- Як ся маєш? Твій ніс іще цілий?.. Кажеш, що цілий? Ну, а моїм можеш більше не журитися, бо я наміряюся забрати його з собою у Вестергетланд, еге ж. Я туди саме переїжджаю... Ні, не як хатня робітниця, я одружуюсь, така вже, як є, що ти на це скажеш?.. Еге ж, із Юліусом Янсоном, щоб ти знала, саме з ним... Далебі, оце з тобою розмовляє не хто інший, як пані Янсон, люба Фрідо... Ти, мабуть, схвильована, я чую, що ти плачеш... Ну годі, Фрідо, не реви, ти ще собі підчепиш якогось іншого злодія, авжеж... Ну, я не маю часу довше балакати, мій наречений ось-ось прийде... Я тобі потім більше розповім, люба Фрідо.
    Так, був уже вечір, Малий сидів поруч з Карлсоном, і йому було дуже гарно. Десь у Вестергетланді поїзд [613] саме доїхав до нереличкої станції, і з нього висів-дядько Юліус. Десь по Балтійському морю плив білий корабель із мамою й татом. Панна Цап була на Фрейгатан і втішала Фріду. Бімбо вже згорнувся калачиком у своєму кошику. А тут, на даху, сидів Малий поруч із своїм найкращим приятелем і їв разом з ним булочки з торбинки, смачні свіжі булочки панни Цап, і їм було дуже гарно. А все ж Малий був стурбований. Адже той, хто хотів бути Карлсонові найкращим приятелем, ніколи не мав спокою.
Top.Mail.Ru